сказав, так і буде. Мені ще з минулої осені це прямо пеком пекло, Ферхан. Що б я робила цього літа в Ерзурумі, та ще й в найкращу пору, коли весь Стамбул розважається?
Ферхан. Гаразд, але ж ти так любиш батька. Хіба ти не скучила?
Сара. Люблю, звичайно. Я ж не лукавлю, коли пишу в листах, як я за ним скучила... Але що ж поробиш, не можу я зараз залишити Стамбул...
Ферхан. Ну просиділи б ви в Ерзурумі три, ну чотири місяці. Не так уже й багато...
Сара (сміючись). П’ять хвилин — це теж небагато, правда? А спробуй-но скажи рибі: «Випірни з моря на п’ять хвилин — посидимо на пляжі... А потім знову повернешся!..» Я в Стамбулі — мов та риба в морі... Я без нього не можу. До того ж, була ще й інша небезпека. А що, якби батько сказав: «Раз ви вже приїхали, то залишайтесь і зимувати... До того ж погода починає псуватися». І що б я тоді робила? Дороги позаносить снігом, на гори спаде туман, батько в селямлику
[4]гратиме з ад’ютантом у нарди, а ми з мамою в темній кімнаті з низькою стелею сидітимемо й слухатимемо, як вовки з шакалами виють... А я до того ж уявлятиму собі, як оце зараз Стамбул кружляє в шаленому вихорі розваг... Та не доведи Господи! Ми ж один раз на світі живемо... Я розумію, лягти в могилу після смерті, але за життя... Та ще й за такого, як у мене...
Ферхан. А ти не боїшся образити батька?
Сара. Ми з батьком дуже любимо одне одного... І якби я поїхала до Ерзурума, то це б, навпаки, тільки зашкодило нашій любові... Адже я б там нікого, крім батька, не бачила, і мені б швидко набридло. Зараз, коли я думаю про нього, коли згадую його миле обличчя, то відчуваю теплу ніжність. А в іншому разі я б її втратила. А потім би почала думати, що це через нього я змушена була залишити Стамбул, і потайки сердилася б на нього, зненавиділа б його. Врешті-решт, напевно, ми почали б сваритися; я б збунтувалася. Бачиш, Ферхан... Жахлива сімейна драма...
(Сміється.) А так я залишилась у Стамбулі, і небезпека минула.
Ферхан. Не ображайся, Capo... Ти стаєш просто жахливою... Гаразд, а як же тобі вдалося вмовити батька?
Сара. Я ще з осені почала писати листи: «Я вже не можу, будь-що приїду». Батько став мене буквально вмовляти: «Зараз не можна, потерпи до літа. Залишилась дрібниця — якихось півроку». Так я глибоко переконала його в своїх добрих намірах, ба навіть у тому, що мені вже трохи набридло стамбульське життя. У листах я потроху скаржилася на здоров’я. Але в цьому питанні мені найбільше допомогли лікар Гайдар-бей і мама... Одного разу я мало не силоміць всадовила бідолашного Гайдар-бея за стіл і продиктувала йому листа про те, що в мене є невеличкі проблеми зі здоров’ям, і він не рекомендує мені цього року вирушати в тривалу подорож. Цього листа він начебто надіслав батькові потай від мене й мами... Та й мама була за те, щоб я залишилась...
Ферхан. А чому?
Сара. Звичайно, перш за все — заради мого здоров’я. Довелося розіграти для неї кілька маленьких сценок, аби вона побачила, що я не дуже добре почуваюся, погано переношу довгі подорожі, особливо морем. Одного разу під час поїздки пароплавом на Острови я трохи знепритомніла... Я ж дві ночі не спала — танцювала. А мама звернула це все на лодос... Але якщо подивитися з цього боку, то і мамі на руку, щоб я залишилась у Стамбулі, — тоді батько навряд чи протримає її в Ерзурумі більше трьох місяців...
Ферхан. Ну, то й добре, що ти залишаєшся в Стамбулі — я хоч буду з тобою часто бачитись.
Сара. Ну, так часто, як ти сподіваєшся, ми бачитись не зможемо, Ферхан... У мене намічається невеличка подорож, днів на тридцять-сорок.
Ферхан. Ти жартуєш.
Сара. Та хіба я стала б так невесело жартувати? На жаль, це правда... Слава Богу, хоч недалеко їду. В село’на березі Мармурового моря... Шість-сім годин пароплавом...
Ферхан. А що, неодмінно треба їхати?
Сара. Якби не треба було б, хіба я залишила б Стамбул? Я частково і від Ерзурума врятувалася завдяки цій подорожі. Ти ж знаєш, у мого дядька Риза-бея є великий оливковий гай... Він раніше проводив там два-три місяці на рік — і справам давав лад, і здоров’я поправляв. Після Перемоги
[5] дядька потягло на сільське господарство. Тим більше що в Державній Раді
[6] він уже не працював.
Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації
[7], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.
Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!
Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи
Последние комментарии
15 часов 50 минут назад
15 часов 52 минут назад
16 часов 50 минут назад
17 часов 12 минут назад
1 день 11 часов назад
1 день 11 часов назад