Важка чоловіча робота [Радій Радутний] (fb2) читать постранично, страница - 3

намет гака засилили?»

Рипіння стало тихішим, і вже долинало звідкілясь знизу, і раптом урвалося глухим звуком.

— Ось, бач, пощастило з першого разу. У щось вперлися. Тепер треба перевірити, що ж воно таке. Як це робиться? Робиться це дуже просто. Беремо гак й соваємо його вгору-вниз, ось так... Дехто при цьому прикладає до ручки вухо. Чуєш, стукає? Дерево відрізняється від каміння більш дзвінким звуком. Кістка ще дзвінкіша від дерева, й до того ж має такий характерний, «сухий» брязкіт. Метал... тут картина трохи неоднозначна. Свіжий метал брязкає дуже дзвінко. Але свіжим метал буває лише в глині або в болоті. Буває ще у сухому піску, але нам це не актуально, пустеля від нас далеко...

Під наметом погрюкало, й кореспондент мимоволі прислухався. Брязкало глухо.

— Оце називається пощастило ще й вдруге. Кістка. Форму на такій глибині не промацати, хоча дехто й каже, що вміє, але то брехня. Для контролю можна загилити поруч іще один гак — і тоді, якщо пощастить втрете, зможеш приблизно визначити, що воно таке... але я й так скажу — ребра. Цебто, грудна клітка.

Кореспондент почухав потилицю й з деяким подивом поглянув на підлогу намету. Підлога нічим не відрізнялася. І не ворушилася. Що б не було там, внизу, — воно не виявляло ані найменшого бажання вибратися нагору. Натомість голос продовжував бубоніти:

— Для остаточної перевірки можна спробувати зачепити щось гаком й витягнути. Але це метода варварська, й використовувати її слід лише у тих випадках, коли або на п’яти наступають, або інакше ніяк.

Під наметом знов зарипіло — інакше, гучніше... наче те щось, зачеплене ним, опиналося й не хотіло нагору.

— У більшості випадків кістка нагору іти не хоче, а метал — навпаки...

Те «щось», мабуть, вийшло з землі — бо там, за стіною намету, почувся легкий шурхіт — наче пісок осипався.

— Ну от, вітаю. Ребро людське звичайнісіньке. А судячи з форми рослинної плями — перед нами вирва, в яку скинули трупи й засипали. Вранці треба буде трохи пересунути оцей намет... — «Оцей» намет здригнувся, наче хтось знадвору поплескав по тканині рукою. — ...і вибити два шурфи — отут і отам. Піднімати всю вирву немає сенсу. Із... знахідками слід поводитися обережно і шанобливо — так, як би ви хотіли, щоб з вами поводилися. Як закінчите роботу — кістки потрібно скласти докупи, всі разом, й так само обережно засипати. Серед іншим знахідок слід звертати увагу перш за все на так звані «солдатські медальйони», потім — на планшетки, портфелі або інші пакунки, в яких можуть бути документи та цінності, потім — на речові мішки, потім — зброю, потім — на інше спорядження. Золоті зуби особисто я брати не раджу, але дехто бере...

«Ти ба який мораліст! — сон остаточно пропав, й кореспондента потроху почала розбирати лють. — Зуби він не бере!»

— Заходи безпеки. Якщо є металошукач, то не буде зайвим пройтися ним, перед тим, як гаки пхати. Всяке буває. Інколи до вирв скидали міни, гранати або снаряди, що не вибухнули. Інколи мінували навмисне. З мінами слід поводитись обережно та шанобливо й не пробувати розміновувати самотужки. Навіть під цілком безпечною ТМ-42 може виявитися міна-сюрприз. Або за півсотні років стопор у детонаторі заіржавіє, а пружина — ні. Слід обережно зачепити їх «кішкою», відпустити линву метрів на тридцять й з укриття протягти метрів хоча б десять. Якщо не вибухне — то хай там і лежить.

«Ага, нехай ще хтось підірветься. Що за люди!»

— Міна — вона сама по собі не зла. Але за півсотні років, та ще нерухомо, та ще в землі — у кого хоч нерви здадуть. Отож поводитися з нею слід обережно та шанобливо. Хорошим тоном вважається після закінчення роботи стягти все вибухове докупи у якусь яму абощо й присипати землею. Дехто ще й викликає саперів — але це краще робити, якщо вже точно знаєш, що в цьому районі працювати більше не будеш.

Кореспондент не витримав, вибрався з-під ковдри й почав розшнуровувати намет. На його обличчі було ясно написано бажання набити кому-небудь морду. Але згадавши про статус гостя, та ще й не дуже бажаного, він трохи подумав і вирішив обмежитись зауваженням.

— Хлопці, ви б ці питання до ранку не відклали?

Знадвору зашурхотіло, пробурчало щось нерозбірливо й стихло. Кореспондент почекав ще пару хвилин — тихо? наче тихо — й знову заснув.

Але сон видався якийсь важкий, неспокійний, й на ранок гість мав вигляд такий пом’ятий та блідий, що за сніданком Володимир аж стурбувався.

— Та... — відмахнувся гість. — Якісь придурки один одному лекції читали. Над самим наметом.

За мить до того хтось щось говорив, хтось дзенькав ложкою об тарілку — і раптом настала тиша, та ще й така, що хоч сторінку перегорни — за сто метрів почують. Лише здалеку-здалеку долинуло неголосно «каррр!».

— А що таке?

— А що говорили? — наче не почув його запитання Володимир.

— Та ну що, що... Спочатку один вчив, як треба за кольором рослинності шукати старі вирви, а потім їх якимось гаком досліджувати.

Знову дзенькнуло — то куховарка, та сама, що