МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ
НАДІЯ АВРАМЧУК
Іменем революції (жертви Жовтня) Том 2
Довідник-хрестоматія
КИЇВ
1
ЛАНГЕМАК Георгій Еріхович
Конструктор. Один з керівників розробки ракетних снарядів на твердому паливі, які
послужили основою для створення снарядів знаменитих мінометів «Катюша».
З дворянської родини.
Народився 26 червня (8 липня) 1898 р. в м. Старобільськ Луганської області.
Розстріляний 11 січня 1938 р. в московських в’язниць НКВС. Похований в могилі № 220
цвинтаря «незатребуваних прахів» поблизу Донського крематорію.
Закінчив Єлизаветградську гімназію (1908-1916), навчався на філологічному факультеті
Петроградського університету (1916), закінчив школу прапорщиків (1916-1917), Ленінградську військово-технічну академію (1923-1928).
Служив в армії (1917-1918; 1919-1923), працював інженером ленінградської Державної
газодинамічної лабораторії (1928-1934), заступником начальника ленінградського відділу
Реактивного науково-дослідного інституту (1934-1937).
Посмертно – Герой Соціалістичної Праці (1991).
На рахунку Л. понад 40 патентів і заявок на винаходи, серед яких: «Манометрична втулка
до дослідної бомби» , «Турбореактивний артилерійський снаряд» (обидва – 1930),
«Пристрій для установки снарядів з осьовим соплом і бічними тангенціальними каналами
при визначенні швидкості їхнього обертання» (1931), «Ракетна установка на літаку»
(1932), «Проектування реактивних снарядів и тягових ракет», «Реактивний снаряд із
хвостовим оперенням» (обидві – 1933).
Перу нашого земляка належить книги «Оперені снаряди, тягові ракети» (1934), «Ракети, їхній устрій і застосовування» (1935). Остання написана у співавторстві з В. Глушко.
Наш земляк реабілітований (1955).
З владою у нашого земляка відносини складалися не завжди. Так, його виключили з партії
за вінчання в церкві з громадянкою Є. Каменевою (1922).
Ця «деталь» відіграла свою трагічну роль, коли на Л. надійшов донос до НКВС (1937).
Уже через два місяці Комісія Верховного суду СРСР «німецькому шпигунові»,
звинувативши його в «шкідництві в області недопущення нових зразків озброєння», винесли вирок: «Смертна кара з с конфіскацією усього майна». Вирок виконали в той же
день, причому у списку «розстрільників» вчений був двадцять восьмим.
Щоправда, в якийсь момент Л., не витримавши тортур, подався і написав листа наркому
НКВС М. Єжову, в якому «зізнався у шкідництві» і назвав імена буцімто своїх посібників
– С. Корольова, І. Клейменова, В. Глушко.
Були зарештовані брат нашого земляка Віктор; дружина Олена; її батько Володимир
Камнєв; дітей відправили до Брацлавського дитячого будинку Вінницької області.
Посмертно реабілітований (1955).
Нині ім‘ям Л. названо кратер на зворотному боці Місяця (1967).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – К. Ціолковський, С. Корольов, В. Глушко, М.
Тихомиров, І. Клейменов, С. Сєріков, Б. Петропавловський, Б. Раушенбах, В.Артем’єв, В.
Лужин, Ю. Побєдоносцев, В. Дудаков, Я. Рудін та ін.
***
НЕ ЗУПИНЯТИСЯ
, з життєвого кредо Г. Лангемака
Усього в житті потрібно досягати своєю працею і ніколи не зупинятися ні перед ніякими
труднощами.
2
КРИНИЦЯ ЦІННИХ ДАНИХ, з листа Г. Лангемака К. Ціолковському в травні 1931 р.
Ці доробки (Ціолковського – авт.), зважаючи на їх стислість, а може бути, і завдяки тому, що не містять нічого зайвого, є невичерпною криницею цінних відомостей не тільки з
боку теорії і загального наукового обґрунтування реактивного польоту, а й в галузі
конструктивної розробки всіх основних деталей.
ЛЕДЬ ЗАРОЗУМІЛА ІРОНІЯ, із спогадів С. Корольова
Пам'ятаю особливу, дуже ввічливу і злегка зарозумілу іронію, успадковану ним від
морських офіцерів старої школи, які вважали всіх інших військових (а штатських тим
паче) хоч на півдюйма нижчими за себе.
ПО СУТІ, ВІН Є ВИНАХІДНИКОМ «КАТЮШ», із спогадів В. Глушка
Що особливо звертало на себе увагу при знайомстві з Георгієм Еріховичем, це, насамперед, зібраність у роботі, акуратність у вигляді, чіткість мислення. Він був
блискучим оратором, володів літературною мовою, і його виступу приємно було слухати.
А ще краще він писав.
…132-міліметрові снаряди розроблялися Г. Лангемаком. Він є, по суті, їх автором. Саме Г.
Лангемак провів і блискучі випробування снарядів.
Ми знаємо їх по Вітчизняній війні під назвою «Катюша».
ТОНКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТАТОР, з нарису В. Сандула «Творець переможної зброї»
14 липня 1941 року о 15 годині 15 хвилин на першу окрема експериментальна батарея
реактивних мінометів під командуванням капітана Івана Флерова здійснила нищівний
удар по залізничному вузлу м. Орша (Білорусь). «Результати відмінні. Суцільне море
вогню», – записав офіцер у бойовому журналі.
Вогненний смерч охопив склади з боєприпасами, пальним і бойовою технікою
супротивника. Так почався переможний наступ в Другій світовій війні нової вітчизняної
зброї – прославлених «Катюш».
Серед творців цієї ракетної зброї є й наш земляк Георгій Еріхович Лангемак. Сильний
теоретик і тонкий експериментатор, він уперше висунув і підтвердив на практиці основні
принципи схожості ракетних зарядів.
УМІВ ВІДШУКАТИ ЗОЛОТУ СЕРЕДИНУ, з книги Я. Голованова «Корольов»
– У кожного своя ріка, – зітхнув Корольов.
Потім помовчав і додав:
– А на Івана Терентійовича я образи не тримаю. Молодий я був тоді, і Клейменов робив
ставку н Лангемака...
Може бути, Корольов розумів, що саме конфлікти з Іваном Терентійовичем урятували
йому життя? Будь Клейменов покладливішим, спрацювалися б, і Корольов залишився б
заступником начальника інституту. А в 37-м в РНДІ страчували не людей, а посади. Ось і
випливає, що їхні сварки з Клейменовим призвели до того, що Корольов ніби звільнив
стілець для Лангемака. А стілець виявився електричним...
…Мені здається, що Корольов не спрацювався з Клейменовим ще й тому, що в чомусь
вони були схожими, і саме несхожість характерів допомагала Сергієві Павловичеві ладити
з Лангемаком. Королев міг накричати, Лангемак ніколи не підвищував голосу. Корольов
міг скривдити, Лангемак тільки висміяти. Стихією Корольова були виробництво, метал, конкретна конструкція. Лангемак надавав перевагу книгам. Корольов любив креслити.
3
Лангемак – рахувати. Корольов з незвичайним жаром домагався, щоб його зрозуміли й
після цього підтримали. Лангемак холодно говорив: «Якщо ви не зрозуміли, робіть, що
вам наказано». Корольов був геніальним технарем. Лангемак був талановитим взагалі.
Можливо, якби справа їх зблизила, вони могли б подружитися. Але вони займалися
різними справами й подружитися не встигли.
Якщо молодого Корольова, котрий не приховував своєї байдужості до порохових ракет, Клейменов – випускник Військово-повітряної інженерної академії – визнавати авіаційним
фахівцем не хотів, то за своїм ровесником Лангемаком – кадровим офіцером – першість у
порохових справах він визнав охоче. Сфери впливу в такий спосіб не перетиналися.
Спокійна стриманість Георгія Еріховича дозволила йому швидко знайти загальну мову й
зі старими гірдовцями, й з новими військовими інженерами з Військово-повітряної
інженерної академії.
– У ньому вражала його внутрішня культура, знання, ерудиція як у техніці, так і в
гуманітарних науках, – згадував Тихонравов. – З ним було надзвичайно приємно
розмовляти...
…Очевидно, і Корольов підпав під чарівність особистості Лангемака. Він високо цінував
знання, професіоналізм, внутрішню дисципліну – тут у Лангемака було чому повчитися.
Єдине, чого ніяк не міг Корольов – просто за силою свого темпераменту – прийняти в
Лангемакові, так це його особливу, дуже ввічливу іронію, мабуть, успадковану ним від
морських офіцерів старої школи, які вважали всіх інших військових (а цивільних – тим
паче!) хоч на півдюйма нижче за себе.
…Саме така людина й потрібна була для спокою РНДІ. Лангемак зумів затвердити на
техраді, де він регулярно головував, такий план роботи інституту, який загалом всіх
улаштовував, а якщо когось (Корольова, наприклад) у якихось деталях і не влаштовував, зумів довести необхідність тимчасових жертв. Коли всі сиділи по своїх кімнатах, думали, рахували й креслили, суперечки могли виникати чисто творчі, доброчинні. Веремія
закручувалася, коли починали ділити завантаження дослідного виробництва, але й тут
Лангемак зі своєю м'якою іронією, ніколи не виражаючи навіть тіні неповаги до чужої
тематики, умів відшукати начебто б золоту середину, котра всіх без винятку влаштовує.
НАГОРОДИЛИ, РОЗСТРІЛЯЛИ, НАГОРОДИЛИ ПОСМЕРТНО, з розвідки Е. Вілля
«Георгій Лангемак – батько «Катюші»
У 1937 році Георгій Еріхович Лангемак і директор РНДІ І. Клейменов нагороджені за
розробку нових видів озброєння. У цьому ж році Лангемака преміювали за випробування
реактивних снарядів.
… Уночі до будинку, в якому мешкав Георгій Еріхович, під'їхав «чорний ворон».
Господаря заарештували.
Звинувачувальний висновок, датований 31 грудня 1937 року, зроблено завдяки єдиному
допиту. Є свідчення, що протокол складався не без участі А. Костикова, котрий зайняв
місце Лангемака після його арешту. У цей же час було кинуто до в‘язниці В. Глушко, В.
Корольова, І. Клейменова.
Допитували Лангемака в НКВС неодноразово, проте протоколів немає. Тільки 14
листопада до справи прилучається заява Лангемака на ім'я М. Єжова. У ній є такі слова:
«До сьогоднішнього дня я завзято пручався в дачі показань, …але зараз я вирішив
відмовитися від нікчемного заперечення й дати слідству правдиві показання про свою
контрреволюційну злочинну діяльність…». Як вибивали такі «правдиві показання» ми
тепер, на жаль, знаємо. З фотографії Лангемака, зробленої в НКВС у листопаді 1937-го, на
нас дивиться обросла, замучена людина.
11 січня 1938 року відбулося засідання Виїзної сесії Колегії Верховного суду СРСР під
головуванням відомого військового «юриста» В. Ульріха. Була розглянута справа по
4
обвинуваченню «Лангемака Г. Е. …у злочинах, передбачених статтями 58-7, 58-8 і 58-11
КК РСФСР».
Репресії в інституті тривали. Засудили і розстріляли директора І. Клейменова. Інженери В.
Глушко й В. Корольов були засуджені на тривалі терміни.
Трагічна й доля близьких Георгія Еріховича. Його дружину заарештували як члена
«родини ворога народу». Донька потрапила в дитячий будинок.
На чолі інституту став А. Костиков. Згодом йому присвоїли звання генерал-майора, нагородили орденом Леніна, дали Сталінську премію 1 ступеня, обрали членом-
кореспондентом Академії наук СРСР. Проте в 1944 році заарештували «за
окозамилювання й обдурювання держави при створенні літака-перехоплювача» і зняли з
усіх постів.
21 червня 1991 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання
Героїв Соціалістичної Праці творцям вітчизняної реактивної зброї. Посмертно нагородили
шістьох конструкторів, серед яких і Лангемак.
Донька Георгія Еріховича, Майя Беляніна, живе в Казахстані, займається реабілітацією
імені свого батька.
І СТАЛОСЯ НЕПОПРАВНЕ, із спогадів М. Лангемак
На листопадову демонстрацію 1937 року ми вже не потрапили - вночі 4 листопада тата
заарештували. Я дізналася про це лише вранці.
Ми не відразу усвідомили весь трагізм того, що сталося, були упевнені, як і багато хто, що
це –непорозуміння, яке швидко проясниться. Мій батько — злочинець? Це не складалося
в голові, і лише коли мама, котра схудла і відразу постаріла (їй було всього 36 років)... в
чергове повернулася додому з передачею, яку не прийняли, ми почали розуміти: трапилося щось непоправне.
ЛІВШИЦЬ (НАУМОВИЧ) Бенедикт Костянтинович
Поет, перекладач. Один з фундаторів футуризму на теренах Російської імперії і СРСР.
З родини комерсанта.
Народився 25 грудня 1886 р. (6 січня 1887) в м. Одеса.
Розстріляний 21 вересня 1938 р. в одній з в’язниць м. Санкт-Петербург (РФ).
Закінчив одеську Рішельєвську гімназію (1897-1905), навчався на юридичному факультеті
Новоросійського університету (1905-1907), закінчив відповідний факультет Київського
університету св. Володимира (1907-1912).
Служив в 88-му Петровському піхотному полку (1912), 146-му Царицинському піхотному
полку (1914), працював чиновником низки урядових і громадських закладів у Києві (1915-
??).
Кавалер Георгіївського Хреста 4-го ступеня (1915).
Друкувався в газеті «Біржові відомості», журналі «Аполлон», збірниках «Ляпас
суспільному смаку», «Дохлий Місяць», «Садок суддів», «Рикаючий Парнас».
Як літератор дебютував в «Антології сучасної поезії» циклом віршів «Morituri» (1909).
Потім настала черга книг «Флейта Марсія» (1911), «Вовче сонце» (1914), «З драговини
боліт» (1922), «Патмос» (1926), «Кротонський полудень» (1928), «Півтораокий стрілець»
(1933).
Л. прагнув створити нову поетичну систему, де ламання синтаксису, аграматичні форми, складність семантичних конструкцій повинні були служити подоланню статичності
зображення.
Переклав російською з французької О. де Бальзака, А. Барбюса, Т. Корб‘єра, А. Рембо, М.
Ролліна, Ж. Карре, А. Жида, В. Гюго, Ж. Расіна, з грузинської – Т. Табідзе, Г. Леонідзе, П.
Яшвілі, з української – М. Зерова, П. Тичину.
5
За більшовиків, які боролися за класову чистоту мистецтва, нашого земляка заарештували
і засудили до 10 років ув‘язнення без права листування (1937). Через рік Л. розстріляли.
Реабілітований посмертно (1957).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Степанова, О.
Кручених, Л. Квітко, Н. Гончарова, В. Брюсов, Л. і Д. Бурлюки, Є. Гуро, М. Гумільов, О.
Екстер, О. Розанова, В. Камінський, А. Білий, В. Шкловський, І. Еренбург, Г. Якулов, О.
Мандельштам, В. Ельснер, М. Кольцов, Б. Єфимов та ін.
***
ПРИНЦИПОВА ПЕРЕШКОДА
, з творчого кредо Б. Ліфшиця
Писати вірші самим своїм існування заважає Олександр Блок.
УСТАЛЕНИМ ШЛЯХОМ, з книги Б. Лівшиця «Півтораокий стрілець»
Та смуга мого життя, про яку я хочу розповісти, почалася в грудні одинадцятого року, в
маленькій студентській кімнаті з вікном, яке дивилося на незабудований Печерськ. Мої
університетські справи були сильно запущені: через п'ять місяців належало складати
державні іспити, а тим часом про деякі предмети я мав ще вельми смутне уявлення, оскільки нічим, окрім римського права й частково цивільного, не займався.
У ту пору у мене були всі підстави вважати себе поетом, який склався: близько року як
вийшла з друку «Флейта Марсія», за яку Брюсов не побоявся видати мені патент
«майстерності»; близько року як, покінчивши з етапом, що знайшов собі відбиття у
«Флейті», я мучився пошуками нової форми, різко відмінної від всього, що я робив.
Та все ж, повністю захоплений роботою над віршем, живучи по-справжньому тільки
літературними інтересами, я не допускав думки, що це може стати моєю професією, і
продовжував, щоправда, надзвичайно повільно, рухатися рейками, на які потрапив ще в
дев'ятисот п'ятому році, вступивши на юридичний факультет.
Якось увечері, коли я вже збирався лягти в ліжко, до мене в двері несподівано постукала
Олександра Екстер. Вона була не одна. Услід за нею в кімнату ввалився високого зросту
щільний чоловік в широкому, за тодішньою модою, драповому, з довгим ворсом, пальті.
На вигляд йому було років тридцять, проте надмірна мішкувата фігура і якась, здавалося, підкреслена незграбність рухів заплутували будь-яку уяву про вік. Протягнувши мені
непропорційно малу руку з дуже короткими пальцями, він назвав себе:
– Давид Бурлюк.
ЗАПІЗНІЛА ЗАБОРОНА, з листа Б. Ліфшиця М. Зенкевичу від 8 вересня 1933 р.
Книга («Півтораокий стрілець» – авт. ) була затримана Головлітом і лише днями заборона
знята. Конфіскація, втім, мала чисто кімнатний характер, оскільки весь тираж розійшовся
в два дні.
ПОЛІТКОНТРОЛЬ НЕ СПИТЬ, з доповідної записки начальника Леноблміськліту
обкому партії і Головліту від 17 вересня р.
Серед книг, випущених за останній час Видавництвом письменників в Ленінграді, органами політконтролю звернена особлива увага на книгу Б. Лівшиця («Півтораокий
стрілець» – авт. ). Книга була затримана Головлітом через те, що поза сумнівом пропагує
формалістичні установки автора...
Книга в цілому дезорієнтує радянського читача в питаннях футуристичного руху. Випуск
такої книги в період загострення боротьби з формалізмом є невчасним, і лише той факт, що книга вже віддрукована, примушує Головліт все ж таки піти на її дозвіл. Зобов'язати
6
видавництво забезпечити її додатковою передмовою, яка різко критикує формалістичні
концепції Б. Лівшиця.
СУМНІВНЕ ТВЕРДЖЕННЯ, з рецензії О. Селівановського «Ранній футуризм у
висвітленні буржуазного ідеаліста» в «Літературній газеті» від 12 березня 1934 р.
Видавництво, похопившись, із запізненням віддрукувало і вклало в книгу особливу
вкладку, в якій воно стверджує..., що Лівшиць в своїх мемуарах стоїть на тих же
ідеалістичних позиціях, що і в 1910-х роках. Така «вкладка» у відомих нам екземплярах
книги Лівшиця не виявлена.
...Сумнівне твердження коментаторів видання «Півтораокого стрільця» про тому, що «всі
екземпляри, котрі потрапили до бібліотек, були фактично знищені».
СПАВ З ПУШКІНИМ, із спогадів Б. Лівшиця
У 1912 році в моїх літературних поглядах відбувається перелом, який особисто мені
уявляється результатом природної еволюції, проте моїм тодішнім однодумцям він
здавався нічим не виправданим розривом з усім недавнім оточенням.
…Я спав з Пушкіним під подушкою – і скидати його, укупі з Достоєвським і Толстим, з
пароплаву сучасності мені здавалося лицемірством. Особливо обурював стиль маніфесту, точніше, відсутність всякого стилю...
…У всіх численних, галасливих, а часто скандальних …виступах «Гілеї» я брав незмінну
участь, оскільки не дивлячись на все, що мене відокремлювало, наприклад, від Кручених і
Маяковського, мені з будетлянами було все-таки по дорозі.
ГРІШНЕ КОХАННЯ ДО ХРИСТА, з «Листів про російську поезію» М. Гумільова
Книга Бенедикта Лівшиця («Флейта Марсія» – авт.) ставить собі серйозні і, що
найважливіше, чисто літературні завдання й справляється з ними якщо не завжди уміло, то натхненно. Теми її часто нехудожні, надумані: грішне кохання якихось дівчат до
Христа (є речі, до яких, хоча б з естетичних міркувань, треба ставитися благоговійно), розсудливе прославляння безпліддя і т.д. Таке не зараження поета своїми темами
відбивається на однотонно-яскравих, немов при електричному світлі знайдених, епітетах.
Та зате гнучкий, сухий, упевнений вірш, глибокі й влучні метафори, уміння дати відчути в
кожному вірші справжнє переживання, все це ставить книгу в розряд істинно цінних і
робить її не тільки обіцянкою, але й досягненням.
ОБРАЖАЄ І АПОЛЛОНА, І БАХУСА, з оцінки діяльності Б. Лівшиця К. Чуковським
Марно ґвалтує себе естет і таємний парнасець п. Бенедикт Лівшиць, котрий зовсім
випадково прилучився до цієї групи. Йшов би до п. Гумільова! На що ж йому, працелюбові, «принцип зруйнованої конструкції»! Сп'яніння відмінна річ, проте тверезий, котрий удає п'яного, ображає і Аполлона і Бахуса!
ВИМАГАВ ОЧНОЇ СТАВКИ, із спогадів М. Заболоцького
У ході допитів з'ясовувалося, що НКВС намагається назбирати справу про якусь
контрреволюційну письменницьку організацію. Керівником її передбачалося зробити М.
С. Тихонова. Як члени повинні були фігурувати письменники-ленінградці, до цього часу
вже заарештовані: Бенедикт Лівшиць, Олена Тагер, Георгій Куклін, здається, Борис
Корнілов, хтось ще й, нарешті, я.
7
Посилено допитувалися даних про Федіна і Маршака. Неодноразово йшла мова про
Алейнікова, Табідзе, Хармса і Введенського – поетах, з якими я був зв'язаний старим
знайомством і загальними літературними інтересами.
У особливу провину мені ставилася моя поема «Торжество Землеробства», яка була
надрукована Тихоновим в журналі «Зірка» в 1933 році. Зачитувалися «викриваючі» мене
«свідчення» Лівшиця й Тагер, проте прочитати їх на власні очі мені не давали. Я вимагав
очної ставки з Лівшицем і Тагер, проте її не одержав.
АРЕШТ ВИКРЕСЛИВ З ПОЕЗІЇ, з нарису Ф. Зінька «Півтораокий стрілець»
Я був закоханий у поезію, знав напам'ять тисячі рядків Пушкіна, Лермонтова. Єсеніна, Багрицького, Маяковського і Симонова, й тому вважав себе великим знавцем, якого
вельми цінували місцеві дівчата, але Лівшиць? Ні, про такого поета я ніколи навіть не чув.
…Не скажу, що захопився його поезією. Ці піднесені, насичені міфологічними сюжетами
й нескінченною алітерацією вірші, нині вже навряд чи когось хвилюють, окрім записних
літературознавців. Проте його спогади про російський футуризм заповнили багато
пропусків у моїх знаннях.
…Писав він поволі й скупо, книги виходили мізерними накладами, арешт і зовсім
викреслив Лівшиця з російської поезії.
…19 жовтня 1938 року заступник військового прокурора Червоної армії Г. К. Рогінський
затвердив звинувачувальний висновок за ст. 58-5(10) і 11 КК РРФСР. 20 жовтня виїзна
сесія Верховного суду під головуванням незмінного Ульріха слухала справу Лівшиця «без
участі сторін». Підсудний повністю визнав себе винним. У останньому слові він «щиро
покаявся в тяжких злочинах і просив суд не позбавляти його життя». Все було марно, судді були невблаганними.
…Можливо, це комусь здасться смішним, проте існують три дати загибелі Лівшиця. За
однією з довідок його розстріляли 20 жовтня, тобто відразу після суду, який почався о
23.15. Виходить, треба було встигнути заслухати звинувачувальний висновок, останнє
слово підсудного, написати й оголосити вирок і привести його у виконання… до 00 годин
20 жовтня. На все залишалося 45 хвилин. Встигли...
Правда, за іншою довідкою датою розстрілу значиться 21 жовтня. Напевно, все ж таки
забарилися й не вклалися до кінця доби.
Зате в третій довідці, підписаній А. Чепцовим, Лівшиць помер 15 травня 1939 року від...
родимця серця.
РОЗСТРІЛЯВШИ, СПРАВУ ПРИПИНИЛИ… ЗА ВІДСУТНІСТЮ СКЛАДУ
ЗЛОЧИНУ, з розвідки Е. Шнейдермана «Бенедикт Лівшиць: арешт, слідство, розстріл»
Хай і з пропусками, справа Лівшиця містить немало даних, які проливають світло на
триста тридцять днів, проведених ним у Великому будинку.
…Допит Дагаєва для доказу провини Лівшиця не дав практично нічого. Наступний же…
відбувся лише через три з половиною місяці. Сто днів простою – для слідства термін
величезний, і можна подумати, що воно зайшло в безвихідь. Проте такий висновок буде
невірним. Простою не було. Один документ, що відноситься до цього періоду, в справі все
ж таки є – бліда машинописна копія, чергова, прийнята в березні (день не проставлений, але, ймовірно, числа 15-го) ухвала про продовження терміну утримання Лівшиця під
вартою ще на два місяці, до 15 травня. Необхідність цього заходу, сказано, викликана тим, що «слідством у справі розкритий ряд нових учасників, для чого необхідні додаткові
арешти».
…«Попереднім і судовим слідством встановлено, що Лівшиць з 1930 року був активним
учасником антирадянської право-троцькістської терористичної й диверсійно-шкідницької
організації, яка діяла серед письменників в м. Ленінград, він був організаційно пов'язаний
8
з одним з керівників цієї організації Кибальчичем, за завданням якого створив право-
троцькістську групу, неодноразово проводив її нелегальні зборища, на яких
обговорювалися питання боротьби з радянською владою і конкретні проблеми підготовки
терористичних актів по відношенню керівників ВКП(б) і Радянського уряду.
Визнаючи Лівшиця винним в скоєнні злочинів, Військова колегія Верховного Суду СРСР
ЗАСУДИЛА
Лівшиця Бенедикта Костянтиновича до вищої міри кримінального покарання – розстрілу з
конфіскацією всього майна, що особисто йому належить.
Вирок на підставі ухвали ЦВК СРСР від 1/XII-34 р. підлягає негайному виконанню.
Головуючий
Члени (підписи)».
У ту ж ніч розглядалися, як мінімум, ще чотири справи: Дагаєва, Зоргенфрея, Стенича і
Юркуна. Всі вони також були засуджені до розстрілу.
…24 жовтня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР «за новими обставинами»
вирішила справу проти Б. Лівшиця припинити «за відсутністю складу злочини».
ЛОКОТЬ Василь Тимофійович
Письменник, журналіст, кіносценарист. Псевдонім – А. Зорич.
З козацької родини. Батько, Локоть Т., - учений-агроном, політичний діяч, літератор.
Народився в 1899 р. в м. Борзна Чернігівської області (за розстрільним списком - в м.
Євпаторія).
Розстріляний більшовиками 15 грудня 1937 р. в одній з московських катівень НКВС.
Похований в загальній могилі на розстрільному полігоні «Комунарка» Московської
області (РФ).
Спеціальної освіти не мав.
Працював секретарем чернігівської газети «Червоний прапор» (1919-1922),
кореспондентом московських газет «Правда» і «Вісті» (1922-1937).
Друкувався в газетах «Пролетарська правда», «Правда», «Вісті».
Як журналіст дебютував в газеті «Пролетарська правда» (гімназистом).
Потім настала черга оповідань «Рівно о четвертій», «Несвідомий день», «Простий
випадок», «Хрест біля насипу», «Епізод», «Редактор», «Іван Ілліч», «Спільний знайомий»,
«З натури», «Медаль», «Про що розповів бухгалтер», «Незакінчене оповідання».
Перу нашого земляка належать книги «Недобре слово» (1928), «Вибрані оповідання»
(1932), «Легковажна повість» (1934).
Уже після смерті опубліковане «Образа» (1957).
Л. – також автор низки статей та фейлетонів.
За його сценаріями поставлені фільми «Дон Дієго і Пелагея» (1927), «Дівчина поспішає на
побачення».
Заарештований за «участь в контрреволюційній терористичній організації» і засуджений
до смертної кари (1937).
Рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1957).
Що стосується особистого життя, то наш земляк з дитячих років страждав туберкульозом
кістки ноги.
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Левін, Л. Сосновський, М. Кольцов, Я.
Протазанов, Г. Сафаров, М. Жаров, М. Ульянова, О. Громов та ін.
***
ПРО ПЕРЕГИНИ,
з професійного кредо В. Локотя
9
Не страшний перегин у бік тіні, якщо вона є, страшний перегин у бік благополуччя, тому
що такий перегин позбавляє можливості правильно оцінювати реальний стан речей.
З НОМЕРА ЗНЯТО АНТИРАДЯНСЬКИЙ ПАМФЛЕТ, з рапорту Б. Воліна В.
Молотову в січні 1935 р.
Із підготовленого №1 за 1935 р. цензурою вилучений антирадянський памфлет відомого
А. Зорича, який зараз активізується, особливо в «Вістях». Памфлет цей – зразок
використання більшовицької термінології в антирадянських цілях.
ТІНЬ І СВІТЛО, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»
На десятки років зник з практики вітчизняної (радянської – авт.) журналістики плюралізм
думок, все частіше в полеміці з будь-якого приводу навішувався ярлик «ворог народу».
Позбавлене повноти інформації суспільство в умовах тоталітаризму не в змозі було
оцінити всі соціально-політичні і економічні процеси, які відбувалися в країні. Закритість
роботи вищих ешелонів влади, партійного апарату, послідовне роздування офіційною
пропагандою, найперше, через пресу, культу партійної верхівки і самої партії було
спрямоване на те, аби виробити в масах стереотип апологетичного ставлення до партії, вивести її з-під критики, залишити її досвід практично без аналізу.
Фактична заборона на вільне обговорення перспектив суспільного розвитку,
альтернативних підходів до рішення істотних питань життя, у тому числі і за допомогою
публіцистики, полеміки, робив радянську журналістику гранично ідеологізованою, тенденційною. Ігнорувалися демократичні якості журналістики, які могли б створити в
інших умовах ефективний механізм суспільного контролю за діяльністю органів
управління.
...У 1926 р. редакція «Журналіста» провела спеціальний диспут «Світло і тіні в газетній
роботі». З сторінок журналу прозвучали немало докорів на адресу тих, в чиїй творчості
спостерігалася перевага «тіні над світлом».
...У 20-30-і роки А. Зорич (Василь Тимофійович Локоть) був разом з М. Кольцовим, Л.
Сосновським одним з найвідоміших фейлетоністів. Основну мету своїх виступів вбачав у
тому, щоб фейлетон «узяв за живе», щоб у читачів викликали біль «та потворність, яка
спостерігалася в нашому житті». Його фейлетони, що висміювали і викривали
підлабузників («З натури»), міщан («Спільний знайомий»), байдужих («Про людину»), марнотратників державних коштів («Про що розповів бухгалтер»), бюрократів
(«Медаль»), позерів («Йолки-палки»), справді викликали справжній біль за все погане, чим було засмічено життя.
То ж не дивно, що публіцистика А. Зорича, який намагався «правильно оцінювати
реальний стан речей», розділила долю багатьох ...творів, які довгі роки займали полиці
спецхранів.
ПІВЕНЬ ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ, з реєстру «Заборонені книги російських
письменників і літературознавців 1917-1991» на сайті «Відкритий текст»
Зорич А. (Василь Тимофійович Локоть) – прозаїк, який писав в основному в сатиричному
жанрі, один з найвідоміших фейлетоністів 20-х років.
В «Анотованому списку політично шкідливих книг» № 7 (26.01.1950 р.) його ім'я фігурує
з такою приміткою на полях: «За довідкою Спілки радянських письменників автор
перерахованих на стор.157-158 видань А. Зорич – репресований».
У «Покажчику-1950» вказано 25 книг Зорича – практично всі видання, що виходили з
1925 по 1935 рр. Ті ж книги перераховані в «Покажчику-1951». Особливої уваги
10
заслужила його збірка оповідань «Простий випадок», котра фігурує в списку з такою
приміткою: «Всі видання на всіх мовах по 1934 р.».
...Гранки оповідання Зорича «Півень» з циклу «Головотяпські проліски», в якому дотепно
висміюються штампи пропагандистської фразеології. Старий актор, запрошений
«озвучити» в кінофільмі крик півня, виявився «людиною відсталою, зарослою мохом
гнилого минулого і вже не здатним перебудуватися і крокувати в ногу із століттям». Йому
ніяк не вдається «створити крик, наповнений ідеологічною серцевиною, зіграти роль півня
планової держави, який своїм криком затверджує заможне життя колгоспного селянства.
Він кукурікав без урахування специфіки колективного господарства, імітуючи «півня
приватного сектору». Після низки безуспішних спроб, створення навіть спеціальних
курсів під назвою «Кімост» (курси імітації об'єктів соціалістичного тваринництва), «роль
півня» довелося вилучити з сценарію.
ОЗИМІ БУРЯКИ, з статті О. Федорова «Про фільм «Дон Дієго і Пелагея»
Тема запозичена з опублікованого в «Правді» фейлетону А. Зорича «Справа Пелагеї
Дєміної». Начальник маленької залізничної станції — нікчемна і нерозумна людина —
захоплюється читанням рицарських романів. Ототожнюючи себе з доном Дієго,
розпалений липневою спекою, герой злоститься на черговий потяг, який відриває його від
захоплюючого роману. Угледівши бабусю, яка переходила рейки, він складає протокол
про порушення Пелагеєю Дєміною залізничних правил. Стареньку викликають до суду і
засуджують до трьох місяців в‘язниці.
У справу втручається обурений формалізмом суддів комсомольський осередок.
Комсомольці домагаються звільнення Пелагеї.
Тонко насичений побутовими деталями, наповнений безліччю комічних ситуацій фільм
дуже добре прийняли і глядачі, і критика.
«Спекотним літнім днем начальник занедбаного полустанку з багатозначною назвою
«Затримка», біля якого рідко зупиняються навіть поштові потяги, тужив від неробства, читаючи старовинний рицарський роман про благородного Дона Дієго... Тягуча, млосна
атмосфера передана в комедії блискуче. «Дієго» чекає не дочекається бодай якоїсь
зачіпки, нікчемної причини опинитися при «справі»: показати свою владу, важливість і
«авторитет».
Фінал картини парадоксальний, якщо не фантасмагоричний: Пелагея звільнена, а місцеві
люди похилого віку йдуть записуватися до комсомолу... Мабуть, саме тому комедія «Дон
Дієго і Пелагея» - одна з небагатьох картин Я. Протазанова (режисер – авт.), одностайно
віднесених критиками 20-х років до його безперечних успіхів. І справді: комсомольці, котрі поновлюють справедливість і захищають простий народ від підозрілих «спеців». Що
може бути краще для «генеральної лінії»?
До речі, ще одного «спеца» грає в картині Михайло Жаров... Про знання цього «спеца» з
сільського господарства можна судити з його запитання щодо буряків: озимі вони чи
ярові?
ДЕМОКРАТИЧНІ ПЕРОШКРЯБИ, з роману А. Рибакова «Страх»
Сулімов, наливаючи воду з пляшки, випустив склянку, та вдарилася об тарілку.
Незграбний бовдур! Склянку не може втримати. А ще голова Раднаркому РРФСР.
Прем'єр-міністр, так би мовити... З похмілля, чи що?
Удає з себе простачка, отакого демократа. Недавно пішов до ЦУМу, як простий покупець
обійшов магазин, потім з'явився до директора, чекав своєї черги на прийом, пред'явив
скарги знову ж таки як рядовий покупець (в обличчя його мало хто знає), а потім в кінці
розмови оголосив, хто він такий. Нагнав страху на весь ЦУМ. Все це із захопленням
розписали газетярі. Знайшли, розумієте, нового Гарун аль-Рашида.
11
Радянські люди не потребують керівників, які таємно, інкогніто, штовхаються серед
народу нібито для того, аби дізнатися про його потреби... Справжній радянський
керівник знає потреби свого народу, не штовхаючись в чергах. Всі ці новоявлені Гаруни
аль-Рашиди хочуть оригінальничати, наслідують покійного Кірова, хочуть показати
народу свій особливий, «демократичний» стиль керівництва, а перошкряби на зразок
Михайла Кольцова і Зорича створюють їм дешеву популярність.
Сталін перестав слухати Сулімова й інших членів комісії і знову занурився у власні
думки.
МАЗУРІН Інокентій Потапович
Священик. В чернецтві - Інокентій (1896). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2005).
З селянської родини.
Народився в 1874 р. в с. Берізки-Чечельницькі Чечельницького району Вінницької області.
Розстріляний 13 листопада 1937 р. на полігоні НКВС «Об‘єкт Бутово» Московської
області (нині – в межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не
відоме.
Закінчив 3 класи сільської школи.
Був ченцем Йосипо-Волоцького монастиря Волоколамського району Московської області
(1896-1920), дяком храму с. Званово Лотошинського району Московської області (1920-1924), храму с. Тургіново Тверської області (1924-1928), ієродияконом храмів с. Тєряєва
Слобода Клинського району (1928-1931) і с. Буйгород Волоколамського району (1934-1937) Московської області.
Уперше заарештований за «контрреволюційну і антирадянську агітацію, підпал правління
колгоспу» і засуджений до 3 років позбавленні волі (1931).
Удруге заарештований за «антирадянську агітацію» і засуджений до вищої міри
покарання (1937).
День пам‘яті – 31 жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Стеблів, О. Львов та ін.
***
АНТИХРИСТИ,
з життєвого кредо І. Мазуріна
Кожний, хто йде проти Христа і віри, є антихрист.
ГОНИТЕЛІ СВЯТОГО, з відповіді І. Мазуріна на допиті
Радянська влада гонитель і ворог святого.
...Великі, міцні окремі господарства дадуть більше продукції і набагато вигіднішої за
середняцько-бідняцькі колгоспи.
ПОСТРАЖДАЛИ ЗА ВІРУ, молитва за бутівськими святими
О, святі бутівські мученики і всі сповідувачі і новомученики російські, котрі, маючи
різний вік і майновий стан за Христа, вірність Йому постраждали, які навіть до смерті
свідчили і які вінець життя від Нього прийняли. В дні гонінь лютих, що землю нашу від
безбожників настигли, на судищах, в ув'язненнях і проваллях земних в гірких роботах і за
всіляких скорботних обставин зразок терпіння і не соромних сподівань надії мужньо
явили.
12
Нині ж в раї солодкості насолоджуючись перед престолом Божим в славі маєте
перебувати і вічно хвалу ...з ангелами і всіма святими Триєдиному Богові підносите.
...Ми, недостойні, благаємо вас святі родичі наші, не забувайте земної вітчизни вашої, обтяженої гріхом Каїнового братовбивці, наругою над святинями, безбожністю і нашими
беззаконням.
Благайте у Господа сил ствердити Церкву Свою непохитну в світі цьому
багатобунтівному і лукавому. Хай відродить в землі нашій дух розуму і благочестя, дух
святості і страху Божого, дух братолюбства і миру, та паки будемо ми царське освячення, рід Божий, вибраний і Святий, вічно з вами славити Батька і Сина і Святого Духу у віки
століть.
Амінь!
РАХУНОК НА ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ, з повідомлення Інтерфаксу «Віруючі молилися з
Патріархом на Бутівському полігоні»
Патріарх Московський і всієї Русі ... здійснив Божественну Літургію і панахиду у храмі на
честь новомучеників і сповідувачів Російських в Бутові на колишньому полігоні НКВС-
КДБ, де в роки сталінських репресій розстріляли і поховали десятки тисяч осіб.
...Колишній стрілецький полігон НКВС «Бутове» - одне з місць масових розстрілів і
поховань жертв репресій в 1930-1950-і роки. Згідно архівним даним ФСБ, лише в період з
8 серпня 1937 року по 19 жовтня 1938 року (за 15 місяців) тут було розстріляно 20 тисяч
765 осіб - в основному жителів Москви і Підмосков'я.
Імена і загальне число загиблих за роки репресій відомі далеко не повністю. Враховуючи, що масові розстріли продовжувалися тут аж до початку 1950-х років, можна припустити, що йдеться ще про десятки тисяч людських життів.
Донині з цього списку виявлено 939 імен священнослужителів і мирян Російської
...У 1995 році територія братської могили площею близько 6 гектарів передана Церкві. У
1996 році тут звели невеликий дерев'яний храм. Уряд Московської області в 2001 році
оголосив «Бутівський полігон» пам'ятником історії.
...З 2003 року в кожну четверту суботу після Великодня Російська Православна Церква
святкує Собор новомучеників, котрі постраждали в Бутові.
ОСТАННЄ МІСЦЕ СЛУЖІННЯ, з довідки «Буйгород (Росія, Московська область)» на
archeo-cities.ru
Буйгородок відомий по грамоті 1497 р., згідно якої великий князь московський Івана III Васильович передавав своїм племінникам, князям волоцьким Федору і Івану Борисовичам
волості Буйгород і Колп у Волоцькому і Тверському повітах в обмін на землі в ближньому
Підмосков'ї. Відомо, що Буйгородок залишався містом в XIV-XV століттях, але, перебуваючи в глибокому тилу, швидко втратив своє значення і перетворився на сільське
поселення.
Церква Богоявління Господнього в Буйгороді побудована не пізніше XV ст. Дата зведення
останньої будівлі - 1786-1801 рр. Церква стилю класицизму, бічні прибудови -
Нікольський і Трьохсвятський. У трапезній в 2-й половині XIX ст. облаштовані
Знаменська і П‘ятницька прибудови. Закрита в кінці 1930-х, зруйнована в 3-ій чверті ХХ
ст.
У 1934-1937 роках в селі Буйгород Волоколамського району служив преподобомученик
ієродиякон Мазурін Інокентій Потапович, розстріляний на полігоні «Бутове».
Нині - с. Буйгород Волоколамського району забудоване, в основному, дачами.
13
МИХАЛЬСЬКИЙ Євген Йосипович
Поет, перекладач, есперантист. Літературні псевдоніми - Torentano, Revulo, Profetivskij.
Один з світових фундаторів есперанто-поезії.
З дворянської родини. Батько, Михальський Й., - адвокат.
Народився 21 січня 1897 р. в м. Летичів Хмельницької області.
Розстріляний 14 жовтня 1937 р. в м. Київ. Місце поховання – не відоме.
Закінчив Вознесенську гімназію.
Працював бібліотекарем однієї з саратовських бібліотек (1917-1919) , викладачем
Сталінського учительського інституту (до 1937).
Друкувався в журналі «Libera Torento».
М. – автор віршів і поем «Jam superfluas vortoj», «Fajro kuracas», «Torento», «Kolektivo»,
«Traktoro», «Апостолам Христа і грошей», «Хрестовий похід», «Пан-Європа».
Його перу належать книги «Перша хвиля» (1918), «Дві поеми» (1922), «Пролог» (1929), а
також «Вогонь лікує» і «Пісні кохання і туги».
Наш земляк написав «Теорію перекладу на есперанто».
Переклав на есперанто вибрані твори Т. Г.Шевченка, поеми О. Пушкіна
«Бахчисарайський фонтан», «Цигани», «Єгипетські ночі», роман Л. Толстого «Війна і
мир», М. Гоголя «Страшна помста», М. Некрасова «Російські жінки», М. Островського
«Як загартовувалася сталь», твори М. Рильського, Д. Бєдного (доробки залишилися
неопублікованими).
Під час репресій 30-х років минулого століття було оголошено про викриття на теренах
СРСР «антирадянської, фашистської, терористичної, шпигунсько-диверсійної організації
«Союзний центр», керованою розвідкою Німеччини, котра діяла під прикриттям
«Міжнародної асоціації есперантистів (в межах України одним з його керівників
проголосили Михальського)».
Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Лембке, В. Колчинський, Д. Вікторов-Чехович, Д. Погорєлов, О. Потан та ін.
***
НАДИХАЛИ СУРМИ
, з життєвого кредо
Є. Михальського
Моєю лялькою було зубило, а скрипкою - напилок. Полум'я сурми мене надихало, а решта
ритмів віршів народжувалася на ковадлі.
Я ЛЕЧУ, з поеми Є. Михальського «Метелик»
Я метелик
що весело пурхає в повітрі:
весь час танцюю я
радію я влітку.
Від Місяця до Сонця
з молодістю в душі
лечу я
від землі
від біди
від страждання
лечу я.
НАШ ПОРЯТУНОК, вірш Є. Михальського на есперанто «Jam Superfluas Vortoj»
Jam superfluas vortoj, - transiru ni al agoj,
14
Posedu kuraghecon, obstinon, paciencon.
Suficas jam revado kaj belaj dolchimagoj!
Ni devas esti bravaj kaj havi volpotencon.
Ni forghu novan vivon sur firma nov-amboso
Kaj shprucu ni fajregojn en la aer' mucida, -
Char vera viv' naskighi nur povas el hhaoso,
Alie ni pereos pro nia stat' rigida!
Miljaroj jam forpasis en paca evoluo.
Kaj kion do ni havas en fina rezultato?
- Malchasto ghenerala, fiagoj, sangofluo,
kaj nia tuta vivo nur estas kazemato!
«Shtupar' de Evoluo» ne estas nia savo,
char ghian lastan shtupon chu iam oni venas?!
Dum pac-evoluante ni restas nuraj sklavoj,
La Vivo, sucha Monstro, triumfas kaj katenas.
Ni devas nin pretigi al la operacio
Kaj per sentrema mano distranchi la absceson
Por tutforigi puson el korpo de l' socio
Kaj de malsan' terura chesigi la progreson.
Ni rekomencu vivon sur shtonoj de ruino.
Ni templojn rekonstruos neniam pro tialo,
Ke ili nur limigas flugcelon al Senfino,
Kreante rigidajhojn el alta idealo.
Sufichas prostituo de vol', kuragha penso; -
Ni devas plene ghui spiritan liberecon;
Per penoj de klarvida kaj sanpotenca menso
Ni kreos fine Amon kaj Veron kaj Belecon!
ЗАПИСАНО З МОЇХ СЛІВ, з протоколу допиту Є. Михальського від 15 квітня 1937 р.
Слідчий:
- Слідством встановлено, що ви були учасником контрреволюційної організації. Винним
себе в цьому визнаєте?
Михальський:
- Так, визнаю. Я справді був активним учасником контрреволюційної троцькістської
організації.
Слідчий:
- Коли і ким ви були до троцькістської організації залучені?
Михальський:
- Початок моєї контрреволюційної троцькістської діяльності відноситься до 1931 року.
Остаточно залучений був до троцькістської організації 1934 року Віктором Колчинським -
секретарем Всеукраїнського комітету есперантистів.
Слідчий:
- Розкажіть детально про обставини, за яких ви були залучені до троцькістської
організації?
Михальський:
- У 1931 році відбувся остаточний розрив радянських пролетарських есперантистів з
«САТ», яка до цього часу вже була троцькістською організацією... У цьому ж році восени
в Москві відбувся з'їзд Союзу Есперантистів Радянських Республік...
Протокол допиту мною прочитаний, записаний з моїх слів правильно, в чому і
розписуюся.
15
У ХІД ІШЛИ ПОГРОЗИ, ТОРТУРИ, з розвідки М. Степанова «Як це було»
У переслідуваннях есперантистів, як в краплі води, відбилася доля всієї розіпнутої країни і
її численних жертв. ...Ернст Дрезен, Микола Інцертов, Герман Муравкін, Володимир
Варанкін, Микола Некрасов, Євгеній Михальський опинилися в числі керівників
міфічного «Союзного центру».
Листувалися із зарубіжними есперантистами? Значить, можна приписати «передачу за
кордон шпигунських відомостей», «наклеп на радянську владу і соціалістичний лад». А
вже відвідини зарубіжних країн чи прийом гостей з-за кордону взагалі можна було не
обговорювати.
Як найстрашніший злочин заарештованим інкримінувався відвідини посольств і
консульських місій зарубіжних країн. І жертві тут же приписувалося шпигунство на
користь тієї країни (країн), з есперантистами якої (-х) листувався або спілкувався
заарештований.
Зазвичай есперантисти самі охоче розповідали про свою діяльність - з ким і коли
листувалися, вели гуртки мови есперанто («вербування нових членів»).
Після арешту «робота» із заарештованими проходила за відпрацьованим сценарієм: слідчі
зовсім не намагалися викрити свою жертву в скоєнні якогось злочину чи з'ясувати ступінь
її провини. ... Використовувалися погрози, тортури, домовленості, різного роду обіцянки, фізичне і психологічне насильство. Все це робило свою справу...
ВИРОК ВИКОНАНО, з довідки по кримінальній справі № П-411730 за звинуваченням Є.
Михальского за ст.ст.54-8 и 54-11 УК УРСР
УГБ Управління НКВС Донецької області 16 березня 1937 року, як учасник
контрреволюційної троцькістської терористичної групи заарештований Михальський Є.
Й., 1897 р.н., поляк, гр-н СРСР.
На слідстві Михальський винним себе визнав і показав, що у вказану вище групу він був
залучений 1934 року Колчинським, за завданнями якого розвернув на Донбасі
троцькістську діяльність серед есперантистів.
За свідченнями Михальського особисто ним були завербовані Юргенсен, Плятнер.
...Крім самовизнання Михальський, як учасник троцькістської терористичної організації, викривався свідченнями заарештованих Потана, Погорєлова, Юргенсена і Колчинського.
14 жовтня 1937 року в судовому засіданні виїзної сесії ВКВС [у м. Києві] Михальський
винним себе також визнав і свої свідчення, дані на попередньому слідстві, повністю
підтвердив.
Виїзна сесія ВКВС СРСР, визнавши Михальського винним..., засудила його до В.М.П. -
розстрілу.
У матеріалах справи є довідка про те, що вирок відносно Михальського виконано.
ЛЯЛЬКОЮ БУЛО ЗУБИЛО, з дослідження А. Королевича «Книга про есперанто»
Дитинство Євгена пройшло в місті Меджибожі. На формування його характеру і
світогляду великий вплив мали зустрічі з сусідами-робітниками, про що він згодом
розповів у вірші (на есперанто), присвяченому цьому періоду життя.
...Політична обстановка, що склалася весною1917 р. не задовольняла поета. У своїх
пристрасних віршах він закликав однодумців-есперантистів до боротьби за нові ідеали... У
вірші «Слова вже зайві» Михальський писав, що сходи еволюції - не наш порятунок; якщо
ми не хочемо залишитися рабами, ми повинні бути готові міцною рукою звільнити
суспільство від жахливої хвороби, котра перешкоджає прогресу. Лише за цих умов ми
станемо творцями Любові, Правди і Краси.
16
Перша збірка віршів Михальського з'явилася в Саратові. Твори, включені до неї, - плід
цілком зрілого поета, який вільно володіє літературною мовою і технікою віршування.
Основний зміст збірки - заклик до боротьби з ненависними пережитками старого світу, котрі гальмують рух вперед нового суспільства. Всі вірші пронизані непохитною вірою в
світле майбутнє.
У 1919 р. Михальський повертається до України. Підсумком його поїздки країною ...стали
оптимістичні поеми «Метелик», «Творіння весни».
...Вершиною поетичної творчості Михальського стала велика неопублікована поема
(близько 500 стор.) «Перековування людей», закінчена 1937 року. ...Відомі свого часу
фрагменти твору і весь рукопис втрачені.
Щез також рукопис пригодницького роману у віршах (понад сто сонетів) під назвою
«Kasanova».
Глибока за змістом і оригінальна за мовою творчість Є. Михальського і нині робить свій
вплив на багатьох поетів з тих, хто пише на есперанто.
ПЕРЕМОГИ І ПОРАЗКИ, з розвідки Б.Токарєва «Про есперантську поезію»
Дактилічний ефект досягається шляхом часткової втрати наголосу останнім складом
кожного непарного вірша. У поемі Є. Михальського «Весняне» також є вірші з
дактилічними римами... Взагалі ж дактилічні рими в есперанто хоча й можливі в
принципі, проте украй важкі і допустимі лише задля створення особливих ефектів.
...Розквіт російської школи в есперантській поезії припав на період між двома світовими
війнами і пов'язаний в основному з іменами М. Хохлова, Є. Михальського, X. Дрезен і X.
Адамсона.
...Є. Михальський - майстер вільного вірша, проте і в нього зустрічаються і адасизми, і
типові для багатьох есперантських поетів-слов'ян кореневі рими. Вірші Є. Михальського
за глибиною і художньою обробкою поступаються творам М. Хохлова. Помітно
прагнення автора в деяких віршах наслідувати стиль Маяковського.
Від його поеми «Перековування людей» зберігся лише фрагмент, але він справляє сильне
враження, і техніка віршування в ньому перебуває на високому рівні, так що про втрату
цього твору слід пошкодувати.
Збірка «Вогонь зціляє», присвячена класовій боротьбі, - менш вдала. Остання його збірка -
«Пісні кохання і туги» - невдала.
СТАВ КЛАСИКОМ, з «Esperanto-новин» за 12 січня 2004 р.
Літературна традиція на есперанто зародилася в другій половині XIX століття. І уже серед
перших книг, виданих на есперанто, були оригінальні твори.
Розвиток есперантської літератури можна поділити на 4 основних періоду в середньому
по 30 років в кожному.
Перший період (1887-1918) прикрашають твори Лазаря Заменгофа, Антонія Грабовського, інших «піонерів мови».
До другого (1918-1952) відносяться великі угорці Багі і Калочай, автор роману
«Метрополітен» Варанкін, драматург Шварц і поет Михальський...
ОРИГІНАЛЬНІ ДОРОБКИ, з «Літературної енциклопедії»
Кількісне зростання руху за міжнародні мови — зокрема есперантистської — спонукало
появу значної літератури на есперанто.
Тоді як інші міжнародні мови не мали майже ніяких видань, крім підручників і словників
(навіть волапюкська література налічувала не більше 40 назв), на есперанто до 1914 р.
17
було вже видано понад 1500 книг, зокрема близько половини - видань наукового і
літературно-художнього порядку.
На есперанто виходить близько 100 журналів.
На есперанто є велика не тільки перевідна (Гомер, Горацій, Шекспір, Мольєр, Байрон, Гьоте, Пушкін, Лермонтов, Сенкевич), а й оригінальна література [Заменгоф (німець), Шульгоф (чех), Козловський (поляк), Френкель, Дешкін (росіяни), Пріво (француз); потім
після Жовтневої революції — Б. Мірський, М. Некрасов, Є. Михальський — усі поети].
МІЛЛЕР Олександр Олександрович
Археолог, етнограф.
З дворянської родини.
Народився 15 (27) серпня 1875 р. в м. Луганськ.
Загинув 12 січня 1935 р. в одній з в’язниць в м. Караганда (Казахстан).
Навчався в Новочеркаському донському кадетському корпусі (1886-1893), Санкт-
Петербурзькому Миколаївському інженерному училищі (1893-1896), Паризьких Вищій
школі соціальних наук і в Антропологічній школі (1901-1904).
Служив в 4-му Залізничному батальйоні (1896-1901), працював хоронителем Російського
музею імператора Олександра III (1906-1919), директором (1919-1921), хоронителем
(1922-1933) Російського музею. Очолював Постійно діючу Північнокавказьку експедицію
Державної академії історії матеріальної культури (1919-1933). Паралельно викладав в
Археологічному інституті (1918-1922), Петроградському державному університеті (1922-), Ленінградському східному інституті (з 1926), Інституті історії мистецтв (з 1926).
Член Російського географічного товариства, Військово-історичного товариства, Археологічного товариства при Петербурзькому університеті.
Кавалер орденів Святої Анни, Святого Станіслава, Святого Рівноапостольного князя
Володимира декількох ступенів.
Друкувався в журналі «Повідомлення Державної академії історії матеріальної культури».
Дебютував статтею про знахідки в середньовічному похованні в кургані біля х.
Гусельников на Дону (1902).
Потім настала черга низки публікацій про розкопки могильника біля с. Покровське на
Дону, матеріальну культуру білорусів Мінської губернії (1902-1905), книги «Археологічна
розвідка»
Постановою Військового трибуналу Ленінградського військового округу М. реабілітували
(1956).
Серед друзів та близьких знайомих М. – Ф. Волков, Є. Кричевський, Б. Деген-
Ковалевський, А. Брейль, Б. Піотровський, Г. Обермаєр, Т. Пассек, Г. Підгаєцький, С.
Платонов, В. Мінорський, Н. Кондаков, С. Ольденбург, К. Іностранцев, П. Єфименко, Г.
Боровко, С. Замятнін, М. Артамонов, Т. Книпович, І. Мєщанінов, Б. Фармаковський, І.
Орбелі, А. Мортіл‘є та ін.
***
КОЖЕН БАЧИТЬ СВОЄ
, з творчого кредо О. Міллера
Одні на розкопках бачать руїни, а інші – чарівні образи.
АРХЕОЛОГІЯ ДОСЛІДЖУЄ ШЛЯХОМ РУЙНУВАННЯ, із спогадів Б. Піотровського
Дуже цікавими і змістовними були лекції з первісного мистецтва. Олександр
Олександрович був прекрасним художником і дуже точно малював зображення бізонів з
18
Альтаміри на дошці. Він підходив до первісного мистецтва як етнограф і по-новому
розкривав значення цих дивних ілюстрацій...
Крім того, О. О. Міллер вів семінар з старожитностей Північного Кавказу. Він був
небагатослівний, давав чіткі формулювання і не міг вести заняття без крейди і дошки.
Олександр Олександрович входив в аудиторію, знімав узимку м'яку шапку (а влітку
кепку), клав на неї пенсне і, хмикнувши (це була його звичка), підходив до дошки, що-
небудь малював і тільки після цього починав говорити...
…О. О. Міллер любив повторювати: «Археологія досліджує древній пам'ятник шляхом
його руйнування», «Археологічні розкопки можна визнати задовільними лише в тому
випадку, коли за їхніми матеріалами можна скласти детальний макет дослідженого
пам'ятника...
ЗДІЙСНЮВАВ ФАШИСТСЬКУ АГІТАЦІЮ І ПРОПАГАНДУ, зі звинувачувального
вироку О. Міллеру від 29 березня 1934 р.
Будучи завербований у контрреволюційну, фашистську організацію, входив в осередок
при Етнографічному відділі Дер[жавного] Російського Музею. Систематично виїжджав за
завданнями Центру організації на Північний Кавказ для збирання необхідні зведень про
політичні настрої селянства національних районів і для ведення фашистської агітації і
пропаганди серед них, керував молодіжним осередком організації.
Наладнав під час закордонних відряджень особисті зв'язки в контрреволюційних цілях у
рядах білоемігрантських діячів, у тому числі з крупним співробітником контррозвідки
Мінорським, і інформував останніх про внутрішньополітичне становище на Північному
Кавказу.
ПІДЗВІТНУ СУМУ НЕ ПОВЕРНУВ ВНАСЛІДОК АРЕШТУ, з клопотання
адміністрації Державної академії історії матеріальної культури перед планфінвідділом від
3 лютого 1935 р.
З 1933 р. за колишнім членом Академії числиться залишок підзвітних сум після роботи в
Північнокавказькій експедиції в сумі 274 руб. 34 коп., які не вдалося стягнути вчасно
через арешт і заслання.
У зв‘язку з отриманими даними про його смерть ДАІМК просить Планфінвідділ дозволу
списати зазначений борг О. О. Міллера за рахунок витрат минулих років.
ПРО НЬОГО ПИСАТИ ЗАБОРОНЯЛОСЯ, з розвідки О. Решетова «Олександр Міллер
– видатний археолог, етнограф і музеєзнавець»
Вважаю доречним і доцільним згадати заслуги видатного ученого-кавказознавця, археолога, етнографа і музеєзнавця Олександра Олександровича Міллера. Його наукові
заслуги дуже значні, проте… ім'я рідко згадується в наукових дослідженнях. Безсумнівно, на цю обставину вплинув і той факт, що він у свій час був необґрунтовано заарештованим
і засланим. Рання смерть перервала плідну різнобічну діяльність. Варто сподіватися, що
це яскраве життя, наповнене безперестанною творчістю, приверне увагу дослідників
істориків науки.
…Як писав сам О. О. Міллер, дослідницьку роботу він почав 1901 р. Залишивши службу, виїхав у Париж. У Франції слухав курси з доісторичної археології, історії первісної
культури, етнології, вивчав колекції старожитностей, займався малюванням.
…В 1906 р. почав співробітничати з Етнографічним Відділом (ЕО) Російського музею
імператора Олександра III. Вивчав матеріальну культуру донських калмиків, збирав серед
них колекції. До рукопису матеріалів за підсумками поїздки додав альбом малюнків.
19
У 1907 р. ...приступив до вивчення побуту народностей Кавказу. …На Чорноморському
узбережжі вивчав матеріальну культуру абхазів і черкесів, робив археологічні розвідки і
розкопки. Узимку 1907-1908 рр. збирав колекції серед білорусів і євреїв Могилевської
губернії. У 1908 р. – вивчав килимові і ткацькі вироби в південно-східному Дагестані, в
районі Куби, в Шемасі й у Тифлісі. Яка розмаїтість тематики при настільки напруженому
графікові роботи! Таке під силу тільки неабиякій особистості.
…Всі роки після повернення з Франції, інтенсивно працюючи, О. О. Міллер багато часу
віддавав обробці зібраних багатих матеріалів і підготовці їх до публікації, навіть неповний
список яких вражає кількістю і розмаїтістю.
…В 1916 р. здійснив поїздку у Ванську область (Турецька Вірменія) для вивчення
матеріальної культури і збирання етнографічних колекцій, ознайомився з вірменськими
етнографічними колекціями в Тифлісі і Ечміадзині.
…В 1917 р. він стає членом Комісії з організації музейної справи й охорони пам'ятників
мистецтва і старовини при Інституті історії мистецтв, обирається членом Ради у справах
мистецтв при Комісарові з справ колишнього Міністерства двору, за доручення
Російського музею керує евакуацією колекцій до Москви.
…В 1919 р. він уже кооптований у члени Колегії з справ музеїв і охорони пам'яток
мистецтва і старожитностей при Народному Комісаріатові Освіти.
Під його керівництвом і за його найближчої участі були організовані виставки «Килимові
вироби Сходу» (1924), «Горянське землеробство» (1927) і ін., на яких експонувалися
предмети, переважно зібрані ним самим.
З 1 квітня по 1 червня 1925 р. він знаходився в Парижі на Міжнародній виставці. Ця
робота вимагала не тільки часу, енергії й ерудиції.
…Між іншим, О. О. Міллер був гармонійно розвинутою людиною: він прекрасно
розбирався в мистецтві, знав театр, його нерідко можна було бачити у філармонії.
Польові дослідження здійснювалися в різних районах Північного Кавказу: на нижньому
Дону, по середньому плині Кубані, в Кабардино-Балкарії, Осетії, Дагестані. Надзвичайно
результативними були розкопки Агубековського і Долинського поселень, могильника і
курганів біля м. Нальчик, проведені в останні два роки роботи експедиції. Успіх саме цих
років дозволив зрештою виробити основи періодизації пам'ятників епохи бронзи на
Північному Кавказі, якими вчені користуються дотепер.
…Нерідко О. О. Міллер давав своїм студентам теми етнографічного характеру.
Наприклад, Б. Піотровський розробляв тему «Бронзові пояси Закавказзя початку 1 тис. до
н.е.», розглядаючи магічне значення самого поясу і символіку зображеного на ньому.
…9 жовтня 1933 року О. О. Міллера заарештували у складі великої групи у так званій
«справі славістів» про приналежність до міфічної «Російської національної партії».
…Раніше арештований академік С. Ф. Платонов, з яким О. О. Міллер був знайомий, на
допиті 15 січня 1930 р. показував, що в 1925 р. виник нелегальний гурток «Новий
Арзамас»: його виникнення пов’язане з боротьбою за залишення «колишніх традицій» в
Археологічному інститутові в період його совєтизації.
29 березня і 2 квітня 1934 р. відповідно Колегією й Особливою нарадою при Колегії
ОГПУ О. О. Міллера було засуджено до 5 років таборів із заміною на заслання в
Казахстан. Проте потім він усе-таки потрапив до карагандинського табору, де незабаром і
помер від паралічу серця.
…Наука втратила свого видатного представника. Про самого Міллера писати
заборонялося, але вдячні учні й колеги продовжували чесно і відважно посилатися на його
роботи.
Унікальна свого роду подія: у 1941 р. вони фактично присвятили йому спільну працю, в
якій зазначили: «Вивчення археології Кабардино-Балкарії стало одним з головних завдань
Північнокавказької експедиції ДАІМК. Археологічні дослідження на території республіки
здійснювалися з 1924 по 1933 рр. під керівництвом проф. О. О. Міллера. …Непересічний
її успіх – побудова і тверде обґрунтування відносної періодизації вивчених пам'ятників.
20
Щоб не виникло претензій, автори і редактори тут же дописали: «Інститут історії
матеріальної культури радий відзначити виходом цієї роботи двадцятилітні успіхи
Автономної Кабардино-Балкарії на шляху соціалістичного будівництва і культури».
Пронесло...
…З того часу пройшло майже півстоліття, але й дотепер не з'явилося скільки-небудь
повної наукової біографії видатного вченого і педагога.
НАРБУТ Володимир Іванович
Письменник, критик.
З дворянської родини. Брат, Нарбут Г., – художник.
Народився 2 (14) квітня 1888 р. на х. Нарбутівка Глухівського району Сумської області.
Загинув 14 квітня 1938 р. в одній з режимних в’язниць. Місце поховання не встановлено.
За однією з версій, Н. втопили в одному з північних морів.
Закінчив Глухівську класичну гімназію, навчався в Петербурзькому університеті.
Був видавцем і редактором «Нового журналу для всіх» (1913), редактором журналу
«Сирена» (1918-1919), очолював Одеське відділення Російського телеграфного агентства, (1920), Харківське відділення Українсько-російського телеграфного агентства (1921-1922), інспектором Народного комісаріату освіти (1922-1924), заступником завідуючого відділом
преси при ЦК РКП (1924-1927), заступником керівника Всеросійського асоціації
пролетарських письменників (1927-1928).
Друкувався в газетах «Сільський вісник», «Варшавський щоденник», журналах «Вісник
Європи», «Аргус», «Gaudeamus», «Сучасник», «Новий журнал для всіх», «Навколо світу»,
«30 днів», «Світлий промінь», «Нове життя», «Гіперборей».
Як літератор дебютував в журналі «Бог – в поміч!» статтею «Соловецький монастир»
(1908).
Потім настала черга віршів «Осінній сад, осінній сад» (1908), «Відьма», «Столяр» (обидва
– 1912), «В дорозі», «Абіссінія», «Пустеля Сомалійська», «Джедда», «Прокажені в
Хараре» (усі – 1913), «Білизна» (1923).
Наш земляк – автор книг «Вірші» (1910), «Алілуя» (1912), «Кохання і кохання» (1913),
«Плоть», «У вогняних стовпах» (обидві – 1920), «Олександра Павлівна» (1922).
Збірники «Страчений Серафим» і «Спіраль» з політичних мотивів надрукованими не були
(набір останнього розсипали).
З владою, незважаючи а її кольори, хоча іноді і прагнув, наш земляк порозуміння не
знайшов. За царату його книгу «Алілуя» заборонили продавати, вгледівши там
«порнографію» (1912).
Уже за більшовиків невідомі вбили одного з братів Н. і поранили його самого, внаслідок
чого лікарям довелося ампутувати кисть лівої руки (1918).
Наступного разу за виказом письменника заарештували і засудили до 5 років сталінських
таборів (1936). Уже відбуваючи покарання, наш земляк знову постав перед сумнозвісною
трійкою НКВС, вирок якої – розстріл (1938).
Нашому землякові свої поетичні доробки присвятили Г. Ахматова – «По вірші» і М.
Зенкевич «Пам‘яті Володимира Нарбута» (обидва – 1940).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Катаєв, М. Зенкевич, Е. Багрицький, Г.
Ахматова, Ю. Олеша, М. Гумільов, С. Чорний, І. Білібін, С. Городецький, В. Брусянін та
ін.
***
БЕЗ ТУРБОТ
, з життєвого кредо В. Нарбута
Бездіяльність не турбує.
21
БОГОХУЛЮ І БРЕШУ, з вірша В. Нарбута «Як швидко дахи висихають»
Как быстро высыхают крыши.
Где буря? Солнце припекло.
Градиной вихрь на церкви вышиб
Под самым куполом стекло.
...............................................
Овсы лохматы и корявы,
А рожью крытые поля:
Здесь пересечены суставы
Коленца каждого стебля.
Христос! Я знаю, ты из храма
Сурово смотришь на Илью:
Как смел пустить он градом в раму
И тронуть скинию свою?
Но мне – прости меня, я болен,
Я богохульствую, я лгу –
Твоя раздробленная голень
На каждом чудится шагу.
ПРОЙДИСВІТ-ТАРГАН, вірш В. Нарбута «Нежить»
Из вычурных кувшинов труб щуры и пращуры
в упругий воздух дым выталкивают густо,
и в гари прóжилках, разбухших, как от ящура
язык быка, он – словно кочан капусты.
Кочан, еще кочан – все туже, все лиловее –
не впопыхах, а бережно, как жертва небу,
окутанная испаряющейся кровию,
возносится горé: благому на потребу.
Творца благодарят за денное и нощное,
без воздыханий, бдение – слепые чада.
И домовихой рыжей, раскорякой тощею
(с лежанки хлопнулась), припасено два гада:
за мужа, обтирающего тряпкой бороду
(кряхтел над сыровцем) – пройдоху-таракана,
и за себя – клопа из люльки, чуть распоротой
по шву на пузе, – вверх щелчком швыряет рьяно.
Лишь голомозый – век горюет по покойнице:
куда запропастилась? – чахнущий прапращур
мотает головой под лавкой, да – в помойнице
болтается щуренок: крысы хлеб растащат.
ДУЖЕ ПРОСТО, з вірша В. Нарбута «Ну, застрелюсь»
Ну, застрелюсь. И это очень просто:
Нажать курок, и выстрел прогремит.
И пуля виноградиной-наростом
Застрянет там, где позвонок торчит.
…..........................................................
Обиду стерла кровь, и ты,
22
Ты думаешь, по нем вздыхая,
Что я приставлю дуло (я!) к виску?
О, безвозвратная! О, дорогая!
Часы спешат, диктуя жизнь: «ку-ку».
А пальцы, корчась, тянутся к виску…
ВИЖИВ ПІД ГНОЄМ, із спогадів Т. Нарбут
На хутір Хохлівка, де сім'я Нарбутів зустрічала Новий рік (це було 1 січня 1918 р.), увірвалася банда анархістів й вчинила розправу. Батько Володимира Івановича встиг
вискочити у вікно і втекти, дружина з дворічним Романом сховалася під стіл, а інших
буквально розтерзали. Був убитий брат Сергій і багато інших мешканців Хохлівки.
Володимира Івановича теж вважали убитим. Всіх звалили в хлів. Гній не дав замерзнути
важко пораненому В. І. Нарбуту. Наступного дня його знайшли.
Ніна Іванівна (дружина поета) завантажила його на віз, засипала непотребом і доправила
до лікарні. У нього була прострілена кисть лівої руки і на тілі декілька штикових ран, зокрема в області серця. Із-за гангрени, що почалася, кисть ампутували.
ДИВНИЙ ВИТВІР ЕПОХИ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Це був кульгавий (Нарбут В. – авт.) – так я буду називати його далі – одна з
найдивовижніших, а, можливо, й навіть зловісних фігур, …дивний витвір тієї епохи.
Про нього ходило багато не перевірених чуток. …Говорили, що його розстрілювали, проте він випадково залишився живим… Говорили, що в бою йому відрубали кисть руки.
Але хто його так скалічив – білі, червоні, зелені, петлюрівці, махновці чи гайдамаки, –
було повито темрявою невідомості.
…У нього був партійний квиток, і всі тогочасні чистки він проходив благополучно.
…У нього були диктаторські звички…
Проте найдивніше полягало в тому, що він був поет, причому не якийсь провінційний
дилетант, графоман, а справжній, відомий ще до революції столичний поет з групи
акмеїстів…
Це додавало до його особистості дещо демонічне.
…Його поезія в основному була грубо матеріальною, речовою, умисно кострубатою, не
музичною, часом навіть недорікуватою. …Але зате його картини були написані не
хирлявою аквареллю, а густим рембрандтівським маслом.
Кульгавий брав найгрубіший, антипоетичний матеріал, причому зовсім не прагнув його
опоетизувати. Навпаки. І його ще більше огрубляв. Естетика його творчості полягала саме
в повному її запереченні.
На нас справили приголомшливе враження вірші…
В цих ні на що не схожих, незграбних віршах ми зненацька відчули вічний відчай
кульгавого, передчуваючи його незворотний кінець.
…Не виключено, він справді був грішним янголом, який впав до нас з неба в чорному
попелі крил, що згоріли. Він був дрібномаєтний демон, відкинутий богом революції.
Проте його душа тяглася до цього бога.
…Тепер, коли я пишу ці рядки, кульгавого ніхто не пам‘ятає. Він забутий.
НЕ БУВ ЩИРИМ З ПАРТІЄЮ, з повідомлення газети «Червона зірка» від 3 жовтня
1928 р.
З огляду на те, що Нарбут В. І. приховав від партії, як 1919 р., коли він був звільнений з
ростовської в'язниці і вступив до організації, так і після, коли справа його розбиралася в
23
ЦКК, свої свідчення денікінській контррозвідці, які ганьблять партію і негідні члена
партії, – виключити його з лав ВКП(б).
ПЕРЕГУКИ З ГОГОЛЕМ І СКОВОРОДОЮ, з статті В. Кравченка «В. Нарбут у
Севастополі»
У листопаді 1920 р. після евакуації військ Врангеля з Севастополя до нашого міста прибув
з Одеси керівник «ПівденьРОСТА» Володимир Іванович Нарбут для створення тут
аналогічної установи. Він заснував КримРОСТА і створив її філії в Сімферополі, Ялті та
Євпаторії. У Криму він пробув тоді три тижні, написав вірші про Ялту і море.
…Родина Нарбутів пишалася своїм походженням. Їх предки – лицарі – вкрили себе
бойовою славою в Литві й на Україні. Один з представників цього роду у 1854-1855 рр.
командував батареєю в Севастополі на Язонівському редуті, загинув і був похований на
Братському цвинтарі.
…Вірші писав панівною російською мовою, але «його мова – багата, в ній чути відгуки
України, перегуки з Гоголем і Сковородою», – вважав російський критик Лев Озеров.
Як поет В. Нарбут був належно поцінований сучасниками вже з перших кроків, особливо
після збірки «Алілуя», яка в 1912 р. була спалена російською цензурою. В 1913 р.
Гумільов писав Ахматовій: «Я цілком впевнений, що з усієї постсимволістської поезії ти
та Нарбут виявитесь найзначнішими».
Під час громадянської війни В. Нарбут був покалічений і мало не загинув. У вірші
«Кров’ю спливає Росія» він писав про цю війну як про страхітливу трагедію: «Мати, чи це
твої діти?».
В 1922 р. його було переведено на службу до Москви, де він створив одне з найбільших на
той час видавництв – ЗіФ («Земля і фабрика»). У 1928 р. він був усунутий від керівництва
видавництвом і виключений з партії. У жовтні 1936 р. його було заарештовано і заслано.
У квітні 1938 р. в бухті Находка охоронець зіштовхнув Нарбута з баржі в море.
Коли іспанські фашисти забили Гарсіа Лорку, весь світ протестував. Вбивство Гумільова
й Нарбута російськими комуністами не мало такого резонансу…
ДАТА СМЕРТІ – ФАЛЬШИВКА, із спогадів Н. Мандельштам
Про нього (Нарбута – авт.) говорять, що в пересильному [таборі] він був асенізатором, тобто чистив вигрібні ями, і загинув з іншими інвалідами на підірваній баржі. Баржу
висадили в повітря, аби позбавити табір інвалідів. Для розвантаження...
Дата в свідоцтві про смерть, виданому загсом, теж нічого не доводить. Дати
проставлялися абсолютно довільно, і часто мільйони смертей свідомо відносилися до
одного періоду, наприклад, до військового. Для статистики виявилося зручним, щоб
табірні смерті злилися з військовими...
Картина репресій цим затушовувалася, а до істини нікому справи немає. В період
реабілітації майже механічно виставлялися як дати смерті сорок другий і сорок третій
роки.
НАСОНОВ Арефій Якимович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2001).
З селянської родини.
Народився 24 жовтня 1888 р. в с. Довжик Житомирського району Житомирської області.
Розстріляний 10 січня 1938 р. на околиці м. Рязань (РФ). Місце поховання – не відоме.
Закінчив 2-класну міністерське училище, самотужки склав іспити на звання учителя
(1913), закінчив Житомирську духовну семінарію.
24
Був учителем (1913-1914), священиком церкви (1914-1916) у рідному селі, в с. Голишево
Рівненського повіту (1916), с. Андріївка Чембарського повіту Пензенської губернії (1916-1927; 1928-1931), настоятелем церкви в ім‘я праведних Іоакима і Ганни м. Можайськ
Московської області (1931-1932), священиком церкви с. Бички Сараївського району
Рязанської області (1936-1937).
Уперше заарештований за «антирадянську діяльність» (1927). Після кількамісячного
перебування у в‘язниці випущений під підписку про невиїзд.
Удруге заарештований без висунення звинувачень (1931). Після двотижневого
перебування у в‘язниці випущений.
Утретє заарештований за «агітацію проти заходів Радянської влади, ...мешкав в 3-х
кілометровій зоні військового складу, систематичне обробляння в антирадянському дусі
громадян, які відвідували церкву» (1932). Сталінською «трійкою» засуджений до 3 років
заслання до табору поблизу м. Алма-Ата (Казахстан).
Учетверте заарештований без висунення звинувачень (1935). Протримавши його декілька
місяців у Луб‘янській в‘язниці, випустили.
Уп‘яте заарештований за «контрреволюційну агітацію, агітацію проти виборів до
Верховної Ради» (1937). «Трійкою» НКВС по Рязанській області засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований прокуратурою Московської області (1989).
День пам‘яті – 28 грудня (10 січня).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Храповицький, П. Перов, М. Соловйов та ін.
***
ПЕРЕПИСУВАВ АТЕЇСТІВ
, з матеріалів «Справи єпископа Пилипа (Перова),
священиків Василя Расказова, Арефія Насонова, Івана Прозорова та ін.»
У вересні 1925 р. у м. Наровчате на окружному з'їзді духівництва і мирян було прийнято
ухвалу про боротьбу з невірою і підняття церковної дисципліни. Рішення з'їзду були
санкціоновані єпископом Пилипом і розіслані релігійним громадам віруючих всієї
Пензенської губернії для керівництва і виконання. Проведення в життя ухвали Окружного
з'їзду вилилося у відкриту форму походу проти суспільно-культурних організацій на селі, в негативне ставлення до закону про сім'ю і шлюб, в моральний тиск на широкі верстви
населення, в обробку мас проти громадських організацій, які виставлялися як гонителі
релігії.
...Масові переписи населення духівництвом ставили атеїстичну частину населення під
всенародну гласність, під загрозу морального впливу на неї через релігійні забобони
темних релігійних мас.
...Священик Насонов проводив перепис, включаючи віруючих і невіруючих. На запитання, що буде з невіруючими, священик відповідав, що їм буде відмовлено у виконанні
релігійних обрядів.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЕЛЕМЕНТ, з статті «Один з багатьох» на korolev.msk.ru
У 1931 році отець Арефа перебрався до Можайська... Священик разом з дружиною і
дітьми мешкав у сторожці при церкві. Влада захотіла закрити храм, віднявши у віруючих
ключі. Проте ця спроба не вдалася. Храм святих Іоакима і Ганни - один з небагатьох, який
за радянських часів взагалі не закривався.
3 вересня 1932 року отця Арефу заарештували і 4 вересня кинули до Бутирського
ізолятора... На слідстві священик підтвердив, що належить «до течії тихонівців». А всі
звинувачення, що висувалися проти нього, відкинув, заявивши, що винним себе не визнає.
Свідчення на нього, окрім інших лжесвідків, дав і священик Феодор Казанський. Він
заявив, що отець Арефа - монархіст, засуджує колгоспне будівництво і не може
25
примиритися з існуванням радянської влади, чекає швидкої їїзагибелі, і взагалі, «Насонов
є небезпечним елементом в умовах можайської дійсності».
КОМПРОМЕТУВАВ КОМУНІСТІВ, із звинувачувального вироку в 1937 р.
У 1932 р. засуджений втік з місця відбуття покарання... Мешкаючи в с. Бички проводив
всіляку контрреволюційну агітацію, залякував колгоспників падінням Радянської влади, проводив агітацію проти виборів у Верховну Раду і висунутих кандидатів, компрометував
комуністів.
А ТО НАСТАНЕ КРАХ, з статті О. Козлова «Cвященомученик Арефа Сараєвський»
Священомученик Арефа походив з селян-бідняків. Родина була єдиновірницькою. Його
батько займався хліборобством. Після збирання врожаю він, як багато односельців, йшов
на заробітки і працював пильщиком. Змолоду Арефа допомагав батькові.
...За наявними в архівно-слідчій справі документами видно, що насправді отець не
закликав селян не ходити на вибори. Навпаки. Односельцям він пропонував вибирати
людей віруючих, які не відрікаються від Бога і Церкви.
Усі звинувачення на адресу о. Арефи будуються на свідченнях: «Громадяни, моліться
Богові, тримаєтеся за храм, а то настане крах».
ЗДАВСЯ ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ, з матеріалів до канонізації А. Насонова
Ставши священиком, о. Арефа не залишив своїх викладацьких занять. Успішно займався
місіонерською діяльністю, багато розкольників обернув в Православ'я.
Після революції був позбавлений виборчих прав. Він і його сім'я стали «позбавленцями»
З 1929 р. обкладався індивідуальним податком. У 1930 р. за несплату держзобов‘язань
у сім'ї відняли корову.
До 1930 р. в сім'ї о. Арефи народилося семеро дітей.
О. Арефа визнав, що констатував в розмовах з прихожанами значне погіршення життєвого
рівня із-за політики суцільної колективізації села, яка тоді здійснювалася.
У антирадянській агітації винним себе не визнав.
О. Арефу заслали в згубне місце, де за декілька років померли всі, навіть охоронці.
Поховавши останнього охоронця (ув‘язнені померли раніше), о. Арефа пішов з табору.
Додому повертатися було не можна – кинуть за грати дружину і дітей. Він звернувся до
племінника своєї дружини, священика Михайла Соловйова, який забезпечив його
документами на чуже ім'я, дав грошей і умовив виїхати на торфорозробки. Але на вокзалі
у о. Арефи вкрали документи, і йому довелося здатися представникам влади.
НІКОЛЬСЬКИЙ Юрій Олександрович
Критик, історик літератури.
З лікарської родини.
Народився 20 березня (1 квітня) 1893 р. в м. Єлизаветград Херсонської губернії Російської
імперії (нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Замордований в одній з в‘язниць у січні 1922 р. (не виключено, в м. Харків).
Закінчив Виборзьке комерційне училище (1911), навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті (1911-1912), закінчив історико-філологічний факультет
Петербурзького університету (1912-1916).
Працював викладачем Нижньогородського (1918), Петроградського (1919-1920),
Бєлградського (1920-1921) університетів.
26
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Останні новини», «Кермо», «Загальна справа», журналах «Освіта», «Північні нотатки», «Життя», «Російська думка», «Життя
мистецтва», «Колишнє», «Аполлон».
Як літератор дебютував в журналі «Російська думка» статтею «Тургенєв і письменники
України» (1914).
Потім настала черга статей «Творчість Гната Зулоагі» (1914), «Мережковський-критик»,
«Олександр Блок про Росію» (обидві – 1915), «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»,
«Ставрогін як ідея чудової людини» (обидві – 1917), «Остання поема Андрія Білого»,
«Тургенєвський переклад «Мцирі» французькою мовою», «Матеріали по Фету.
Виправлення Тургенєвим фетівських «Віршів» 1850 г.», «Тургенєв і Достоєвський: Історія
однієї ворожнечі» (усі – 1921), «Зізнання Фета» (1922), «Ненадруковані вірші Я. П.
Полонського» (1923).
Зненависть до більшовицького режиму довів до точки кипіння розстріл як білогвардійця
19-річного брата (1918).
Виїхавши в службове відрядження з Петрограду, наш земляк туди вже не повернувся.
Діставшись зайнятого білими Криму, він емігрував до Сербії (1920). Проте на території, зайнятій червоними, залишалася наречена І. Оболенська. Й Н. Через Болгарію морем
вирушає до Криму (1921). Аби – іронія долі! – потрапити в лабети своїх ворогів, які
звинуватили критика в шпигунстві. Далі – буцегарня, тиф і – рання смерть.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Комарович, А. Коні, В. Шульгін, Я. Гуревич, Д.
Овсянико-Куликовський, С. Венгеров, Б. Садовський, В. Пропп, Є. Малкіна, В.
Оболенський, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Гіппіус, П. Щоголів та ін.
***
НЕ РОЗКРИТИЙ СВІТ
, з літературознавчого кредо Ю. Нікольського
Проте навіть в найсіріших й найодноманітніших віршах його іноді трапляється таке слово, що зупинишся над ним: у самій його туманності вгадується новий не розкритий світ.
ТОМІВ БАГАТЬОХ ВАЖЧА, з книги Ю. Нікольського «Олександр Блок про Росію»
Якщо зробити з віршів Блока вдалий вибір, то матимемо «книжку невелику, томів
багатьох важчу». ...Що стосується віршів про Росію, то я не помилюся, мабуть, якщо
скажу: серед них є такі, що вони – краще зі всього, що було створене в цій області з часу
Тютчева.
Не всі вірші однаково цінні, але після деяких довго залишається величезне хвилювання.
Хоча більшість з них відомі давно, однак, зібрані разом, вони діють особливою не
випадковістю своїх мотивів.
Я зупинюся на розборі вірша «Річка розкинулася».
…Рись кобили в другій і третій строфі, де цезури не цілком ясні, перетворюється тепер на
упевнений галоп. Цезури з одноманітною чіткістю починають рубати рядки. У вершника –
світла надія: «Хай ніч. Домчимося. Осяємо багаттями».
Не надовго заспокоєння душі. Ніби передбачено наш час: «І вічний бій! Спокій нам тільки
сниться». – сняться примарні стада, що сумують в степу. Кобила – мало, що вона летить, вона – «летить, летить… і мне ковилу». У передостанній строфі перегони стають
неможливими: «миготять версти, кручі». У строфі, яку слід визнати кульмінаційною за
рухом, вже не тільки людський бунт, але й бунт неба:
Пливуть, пливуть перелякані хмари,
Захід в крові.
Взагалі рух і збентеженість перебувають у згоді з фонетичною структурою. Основна
мелодія – чергування голосних «і» й «у», що проходить крізь весь вірш, повторюється тут
чотири рази в одному рядку.
27
Поет хотів розбудити рідну Росію – натомість усюди кров. Остання строфа повільніша
попередньої. З гіркотою вимовляється: «спокою немає». Наголоси «а» («плач», «ускач») дають сумний дозвіл:
Плач, серце, плач:
Спокою немає!
Степова кобила
Мчить ускач!
… Це Русь не церковно-візантійська, але древня Русь – якою бачив її Врубель в своєму
«Панові». Блок сягає казково-пушкінського її тлумачення: «там дива, там лісовик бродить, русалка на гілках сидить». Там у Блока – «нічні хороводи під загравою сіл, що горять».
Стародавня релігія, відвічна, не знайшла своїх справжніх форм.
І сам не зрозумів, не зміряв
Кому я пісні присвятив
В якого Бога щиро вірив
Яку я дівчину любив, –
говорить поет.
…Фет, який нагадує за діапазоном Блока, ще зовсім недостатньо оцінений, – говорив, що
поетові не потрібно шукати сюжету. Сюжети усюди: у кинутому на стільці жіночій сукні, чи в ґавах, які сидять на огорожах.
І Фет міг на одному й тому ж папірці писати витончені вірші про зірки, які говорять, і про
те, що подорожчав гас.
Ми розумітимемо Блока тоді, коли побачимо, що одна істина розкривалася йому і в
«холодному хутрі», і в «віршах про Росію».
ЛЕВ ТОЛСТОЙ – ЛЮДИНА БОЖЕВІЛЬНА, з статті Ю. Нікольського «Справа про
похорон І. С. Тургенєва»
Головне управління у справах друку і міністерство внутрішніх справ побоювалися
виступу Л. Толстого. Начальник Головного управління у справах друку Є. М. Феоктистов
писав міністрові внутрішніх справ Д. О. Толстому: «Толстой — людина божевільна, від
нього варто всього чекати; він може наговорити неймовірних речей — і скандал буде
значний».
Феоктистов пропонує міністрові «попередити» московського генерал-губернатора про
перегляд усіх промов, призначених для озвучення на цьому засіданні.
СТАРЕ, ЩО МАЛЕ, з книги Ю. Нікольського «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»
Б. Я. Полонський розповідав мені, скільки дитячої радості було в старому Феті, коли він
Бог знає навіщо виряджався в повний камергерський мундир в своїй сільській глушині..
ЦЕ БУЛО БЛАГОГОВІЙНО, із спогадів Ю. Нікольського про М. Гумільова
Він читав свої вірші не в ніс, а просто, і в них самих були моменти, котрі відображали
істину, – недаремний Георгій на його куртці.
Це було серйозно і …благоговійно.
РОСІЯ ФАТАЛЬНО ГИНЕ, з листів Ю. Нікольського Я. Гуревичу від 3 серпня і 20
жовтня 1917 р.
Кожен Божий день встаєш ранком і запитуєш себе, чи Росія ще ціла, а вона гине й гине
якось фатально…
28
Я давно думав про те, що не морально так говорити про війну, перебуваючи в тилу. Чи
спробує хтось зупинити мене, коли я буду в солдатській формі?
…Армія вражена соціальним стрептококом…, скрізь бачить буржуазні підступи.
БРИДКЕ КАЧЕНЯ, з статті О. Тагер «Про Мандельштама»
Не пригадаю точно – чи була я в останньому класі гімназії чи вже на Бестужевських
курсах, коли на якомусь літературному концерті мені показали худорлявого хлопця
середнього зросту з гострими рисами обличчя, з недовірливим швидким поглядом з-під
довгих вій. Подруги пояснили:
– Мандельштам, тенішевець. Пише вірші.
Теж мені сенсація! Та який же тенішевець на початку десятих років не виступав з
віршами?
…Писав вірші критик-початківець Юрій Нікольський, – нескладний, сутулий,
непривабливий, як бридке каченя. І очі у нього спалахували блакитним вогнем, коли він
читав:
Все полно тихими снами,
Закат стал пурпурный,
И протянулся меж нами
Сказочный мостик ажурный,
Только неслышно дремали
Под мостиком темные воды.
Звали в какие-то дали,
Ждали какой-то свободы...
ДИВНА БІЛА ТРОЯНДА, з нарису Р. Тименчика «Острів мистецтва»
Серед царськосільських поетів виникла легенда про те, що гімназист Гумільов з
небезпекою для життя рвав для своєї «діви Місяця» троянди в царських садах. У
надрукованому в Парижі некролозі Гумільову критик Юрій Нікольський розголосив цей
романтичний сюжет. Йому, мабуть, повідав місцевий переказ царськосілець Всеволод
Різдвяний.
Ганна Андріївна цю байку рішуче відкинула. Вона згодом взагалі боялася патоки,
«царськосільського сюсюкання» навколо своєї ранньої юності й, наприклад, могла сказати
про свій вірш «В ремінцях пенал і книги були», де всі впізнавали …гімназиста Гумільова, що він (вірш) «святенницький».
Навесні 1905 року, як розповідала багатьом Ахматова, Гумільов зробив їй пропозицію і
дістав першу відмову. Він намагався накласти на себе руки. Вони посварилися.
Влітку Ахматова виїхала з матір'ю, сестрами і братом на південь.
У 1906 році після закінчення царськосільської гімназії Гумільов поїхав навчатися до
Парижа і там несподівано для себе одержав лист від Ганни Горенко. Ахматова
стверджувала, що ця звістка відбилася в його вірші «Беатріче» (спочатку воно називалося
«Загадкою»):
Странная белая роза
В тихой вечерней прохладе.
Что это? Снова угроза
Или мольба о пощаде.
Гумільов знову зробив пропозицію. Вона схилялася до згоди.
ПЛЮС ТАЛАНОВИТА МОЛОДЬ, з статті Л. Березової «Культурна місія
післяреволюційної еміграції як спадщина Срібного століття»
29
Журнал «Російська думка», крім політичних статей, надрукував багато мемуарів
політичних діячів. Серед них найцікавішими в історичному і літературному плані були
спогади монархіста В. Шульгіна. Літературний відділ був представлений як широко
відомими іменами З. Гіппіус, І. Бунін, О. Ремізов, М. Цвєтаєва, так і менш популярними
літературними критиками К. Мочульським і Ю. Нікольським.
У 1922 р. з фінансових міркувань видання журналу було перенесене до Праги, потім до
Берліна. Однак врятувати журнал не вдалося. У 1927 р., вже будучи редактором щоденної
паризької газети «Відродження», П. Струве спробував його реанімувати. Він випустив
один номер «Російської думки» в Парижі. Проте конкурувати з «Сучасними нотатками» і
«Волею Росії» за те ж невелике коло паризьких читачів новому журналові було не під
силу.
НОВИЦЬКИЙ Юрій Петрович
Юрист, громадський діяч. Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (1992).
З дворянської родини. Батько, Новицький П., - уманський мировий суддя.
Народився 10 (23) листопада 1882 р. в м. Умань Черкаської області.
Розстріляний 13 серпня 1922 р. на околиці м. Санкт-Петербург (РФ). Місце поховання – не
відоме (ст. Порохова? Ржевський полігон?). Хрест над символічною могилою
новомучеників і сповідувачів російських на братському цвинтарі Олександро-Невської
Лаври.
Закінчив 1-у Київську гімназію (1903), юридичний факультет Київського університету св.
Володимира (1908), стажувався в Німеччині.
Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1913), Петроградських
університету (1914-1920), інституту дошкільної освіти (1920-1922).
Голова правління Товариства православних приходів Петрограду і губернії (1920).
Як літератор дебютував рефератом «Українська природа за Гоголем» (1902).
Потім настала черга наступних доробків: «Про право помсти за „Руською правдою»,
«Історія російського кримінального права», низка праць з історії судових доказів за
Литовським статуту 1529, 1566 і 1588 років і за особливостями Литовського права.
Заарештований у справі «про спротив при експропріації церковних цінностей» (1922).
Засуджений до вищої міри покарання; через місяць вирок відразу виконали.
Президія Верховного суду РРФСР скасувала вирок Петрограду Ревтрибуналу і, визнавши
в справі відсутність складу злочину, реабілітувала нашого земляка (1991).
Дні пам‘яті Н. – 31 липня (за старим стилем).
Що стосується особистого життя, то наш земляк рано втратив дружину, яка померла від
тифу (1921) і залишився сам з 12-річною донькою на руках.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – П. Сорокін, М. Присєлков, М. Чуков, Л. Карсавін, В. Грибовський, І. Ковшаров, С. Шеїн, Д. Огнєв, К. Брянчанінова, Л. Богоявленський, А.
Коні, Л. Щерба, С. Ольденбург, В. Алексєєв, І. Крачковський, О. Ферсман та ін.
***
ЗАДЛЯ ЛЮБОВІ
, з життєвого кредо Ю. Новицького
З любові все почалось і задля самої Любові все було створено.
ПРОБЛЕМА ДОБРА І ЗЛА, з автобіографії Ю. Новицького
До революції я, будучи професором, брав участь в роботі парафіяльних рад, але тоді не
було такої самостійної організації віруючих. Після лютневої революції я продовжував
30
бути приват-доцентом університету. Після жовтневої революції я працював тільки в
університеті і педагогічному інституті, читав низку лекцій, їздив читати лекції Росією з
історичних питань.
Після жовтневої революції був вибраний членом Правління. Я часто ходив до церкви, настоятелі мене знали і я був обраний.
Теоретичних робіт у області релігійної я не писав. До революції праць з релігійних питань
у мене не було, проте я читав лекції на релігійно-філософські теми : про проблеми добра і
зла, про злочин в ідеї, про Церковний Собор. Це були лекції чисто філософсько-
історичного змісту.
У вісімнадцятому році я схилився більше в релігійний бік.
ЄДИНИЙ ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК, з оцінки Ю. Новицьким протопопа Аввакума
Бунтівний Авакум був єдиним спарвді великим письменником Московської Русі, тільки у
нього можна навчитися справжній російській мові.
КРІПИСЬ, РІДНА, записка Ю. Новицького, передана матері з в‘язниці
Дорога мамо. Прийми звістку з твердістю. Я знаю давно вирок. Що робити? Цілую тебе
гаряче і міцно. Кріпись. Пам'ятай про Оксану. Цілую міцно. Твій Юрій.
ПРИЙНЯТИ СМЕРТЬ ГОТОВИЙ, з заключного слова Ю. Новицького на суді
Якщо комусь потрібна в цій справі жертва, я готовий без ремствування зустріти смерть, прошу лише про те, щоб цим обмежилися і зглянулися над рештою обвинувачених. Хоча
після мене й залишається самотньою чотирнадцятирічна дівчинка.
СТЕРТИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ, з виступу на суді громадського обвинувача С. Драніцина
Необхідно застосувати вищу міру до всієї цієї компанії професорів... Страшно дивитися: на лаві 65 осіб з вищою освітою! Вони заважають будівництву нового життя і повинні
бути стерті з лиця землі.
ОСОБИСТІСТЬ, зі спогадів Л. Дмітрієвої (Меєр)
Новицький — це була особистість. Коли сталася ця сама... погибельна, він вирішив, що
церкви можна зберегти за допомогою народу, який в ці церкви ходив.
Він людей об'єднав. Посилав по квартирах, що оточують цю церкву, питати: чи згодні ви
вважати себе прихожанами такої-то церкви? Організувати таку справу і створити парафії з
певною метою, аби врятувати церкви, — це справа особливо Божа.
Апостолів послали, а він пішов сам. Дуже представницький був, молодий ще, дуже такий
стриманий, високий...
Він об'єднав парафії... Він не був ні архієреєм, який зобов'язаний піклуватися... він був
простим... Ні, не простим. Не знаю, я його згадувати не можу без сліз...
І коли я бачу цю картину... Коли він стоїть, а біля нього двоє конвоїрів...
ГОТУВАВ НАУКОВУ ПРАЦЮ, з «Короткого життєпису новомученика Юрія
Новицького»
У гімназію Юрій вступив в Києві, жив там в сім'ї дядька Ореста Михайловича
Новицького, історика Церкви. Там і почалося його оцерковлення: «Релігійні питання мене
31
почали цікавити з другого чи третього класу гімназії». Там, в Київській гімназії, він почав
співати і читати на криласі.
Юрій Петрович був одружений на Ганні Гаврилівні Сусловій, доньці відомого фахівця з
теоретичної механіки, професора Г. К. Суслова. У 1809 році народилася донька Ксенія.
Юрій Петрович був професором в університеті Петрограду, крім того працював над
облаштуванням юридичного факультету в Костромі, викладав там радянське право, писав
наукову працю...
ВЗЯВ НА СЕБЕ ЧУЖУ ПРОВИНУ, з статті «Святий мученик Юрій Новицький» на
інтернет-сайті храму Санкт-петербурзького державного університету.
Кремлівські правителі ставили за мету спровокувати зіткнення, яке можна було б
використовувати як приводу для рішучої боротьби з Церквою.
24 березня в «Червоній газеті» з'явився дуже різкий «лист дванадцяти», в якому
духівництво Петрограду звинувачувалося в контрреволюційних настроях і бажанні
«відтягнути» здачу цінностей. Серед авторів листи були відомі активною співпрацею з
безбожним режимом священики Красницький і Введенський, котрі прагнули до
захоплення церковної влади.
У ніч з 28 на 29 квітня 1922 року майже все правління «Товариства православних
парафій», у тому числі і Юрій Петрович Новицький, було арештоване...
Підсудні звинувачувалися в організації злочинної контрреволюційної групи, яка
протидіяла виконанню декрету Радянської влади про вилучення церковних цінностей, що
нібито привело до масових безладів в Петрограді і губернії. Справжня ж причина
організованої більшовиками розправи полягала у величезному авторитеті серед народу
митрополита Веніаміна і його незалежній політиці, зокрема, відмові відмінити
«білогвардійський акт відлучення» від Церкви «революційного священика» Введенського.
...Десять чоловік засудили до розстрілу, інших – до тюремного ув‘язнення на різні терміни
і до примусових робіт. Пізніше шести засудженим розстріл був замінений довгостроковим
тюремним терміном.
Професор Новицький Юрій Петрович намагався взяти на себе частину провини,
інкримінованої його другу, настоятелеві Казанського собору протоієреєві Миколі Чукову, людині багатодітній.
СХІДЦЯМИ ДОБРА І СВІТЛА, з нарису Ю. Колосова «Юрій Петрович Новицький. 80
років з дня загибелі»
Він писав про необхідність особливих судів для малолітніх злочинців — створював
Київський суд для малолітніх (у Росії було всього два таких суди). Коли згодом його
спробували звинуватити в жорстокості, він пояснив, що суд для малолітніх створювався
не для відплати за злочини, а, швидше, з добродійною метою.
...Ще до офіційного обнародування Постанови ВЦВК про вилучення церковних цінностей
правління Товариства обговорювало це питання. Значна частина його членів вважала
необхідним зумовити передачу цінностей вимогами, які відображали недовіру до влади і
абсолютно неприйнятними для неї. Все ж таки після бурхливих суперечок, під впливом
Ю. П. Новицького, І. М. Ковшарова, М. О. Єлачича і М. М. Єгорова було вирішене, що
канонічно вилучення допустиме і підтверджується історичними прикладами (на викуп
полонених, на допомогу голодуючим). Ця позиція співпадала з думкою митрополита
Веніаміна, котрий вважав, що для порятунку голодних потрібно віддати все, але це
повинно бути не вилучення, а добровільна пожертва.
Для переговорів з властями митрополит послав Ю. П. Новицького.
32
...20 березня 1922 року на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) ...був обговорений і
схвалений... запропонований Л. Троцьким «Проект директив про вилучення церковних
цінностей».
...Стверджувалося, що Товариство православних парафій, так само як і Московська рада
об'єднаних парафій, готувалося активно, мало не зі зброєю в руках протистояти
радянській владі. Ю. П. Новицький як юрист не міг не бачити безглуздості аналогій....
Однак він швидко зрозумів, що логіка його тут безсила. Факт його візиту до патріарха
кидав на нього додаткову сильну підозру.
...Митрополит Веніамін і його товариші, які загинули в ту серпневу ніч,
продемонстрували непорушну істину: хто багатий духовно, той ніколи не змінить своїх
поглядів і перед загрозою смерті. Пройшли довгі-довгі роки, і нині ми ще раз
переконалися в непохитності історичного закону, що стверджує: на крові мучеників росте, міцніє і звеличується віра.
Канонізація нічого не означає в долі тієї людини, яка канонізується. Вона скоріше має
сенс церковно-виховного акту для людей, які продовжують жити.
Єдиний для нас шлях — духовно удосконалюватися, стати кращим, ніж ти є сьогодні.
Кожному з нас сьогодні треба будувати Храм в своїй душі і зробити хоч би один крок
східцями Добра і Світла.
ОСТАЛЬСЬКИЙ Андрій Йосипович
Священик. В чернецтві – Аркадій (1925). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Остальський Й., - ієрей.
Народився 25 квітня 1888 р в с. Янківці Житомирського району Житомирської області. За
іншою версією, в с. Скаківка Бердичівського району Житомирської області).
Розстріляний 29 грудня 1937 р. на полігоні «Об‘єкт Бутово» Московської області (нині - в
межах м. Москва РФ).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Київську духовну академію (1910).
Був учителем церковно-парафіяльної школи сю Цвіль Волинської губернії (1910-1911), священиком в м. Староконстантинів Волинської губернії (1911-1914), священиком 408-го
Кузнецького піхотного полку в діючій армії (1914-1917), настоятелем церкви
преподобного Серафима Саровського при Житомирському військовому шпиталі (1917-1922), Житомирської Нікольської церкви (1922-1926), єпископом Лубенським, вікарієм
Полтавської єпархії (1926), єпископом Бежецьким, вікарієм Калінінської єпархії (1937).
Фундатор Свято-Миколаївського благодійного братерства, члени якого надавали
допомогу хворим, ховали померлих, котрі не мали рідних і близьких (1918).
Нагороджений набедреником «За зразкове виконання пастирських обов'язків» (1912).
Друкувався в «Волинських парафіяльних новинах».
Вперше заарештований за звинуваченням в опорі вилученню церковних цінностей (1922); засуджений до вищої міри покарання із заміною на 10 років в‘язниці; покарання відбував
у Житомирі (1922-1924).
Вдруге заарештований і засланий до Харкова (1926), Туапсе (1927).
Втретє заарештований і засланий до Казані (1927); з заслання втік, нелегально мешкав на
подвір'ї Києво-Печерської Лаври в Ленінграді.
Вчетверте заарештований «за послання до лубенських парафіян» і засуджений до 5 років
концтаборів (1928); покарання відбував на Соловках, де термін покарання йому за
«контрреволюційну агітацію під виглядом релігійних бесід» збільшили ще на 5 років
(1931-1937).
Вп‘яте заарештований як релігійний рецидивіст, що вів «контрреволюційну агітацію»
(1937) і засуджений до вищої міри покарання.
33
День пам‘яті О. – 16/29 грудня.
Що стосується особистого життя, то під час першого перебування в ув‘язненні його
дружина взяла шлюб з командиром Червоної армії і наш земляк змушений був оформити
розлучення (1924).
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Юхновський, Н. Оржевська, М. Дмитров, Ф.
Успенський, А. Дроб‘язко, Ю. Красицький, Н. Шаховська, К. Роше, М. Лемешевський, А.
Кедров, С. Страгородський, О. Мезенцева, В. Стефанович та ін.
***
ДОВІЧНЕ КАЯТТЯ,
з професійного кредо А. Остальського
Не той блаженний, хто добре починає, а той, хто добре завершує подвиг свій. Тому подвиг
покаяння і боротьби з пристрастями повинен бути довічним.
СМЕРТЬ ДЛЯ МЕНЕ - НАДБАННЯ, останні слова А. Остальського після оголошення
першого вироку
Ну що ж, дякую Господу за все. Для мене смерть – придбання.
НАШ, АЛЕ НЕ ТВІЙ, з статті «Священномученик Аркадій (Остальський), єпископ
Бежецький, вікарій Тверської єпархії» на інтернет-порталі solovki-monastyr.ru Отець Аркадій не тільки інших спонукав до ...жертовності, але й сам показував приклад
цієї жертовності.
Близькі, знаючи, що він має потребу і не має засобів, зшили йому шубу. Цю шубу він одяг
разів зо два, потім вона раптово зникла. Коли мати Софія Павлівна запитала його, де
шуба, він відповів, що вона висить у вівтарі. Але потім і в церкві поцікавилися, куди
поділася шуба, і отець Аркадій вимушений був із збентеженням відповісти: «Вона висить
там, де потрібно». Виявилось, що він віддав її бідній вдові, у якої було двоє хворих
туберкульозом дітей.
Іншим разом о. Аркадій віддав якомусь незаможному штани і залишився в нижній білизні, а щоб це не було видно, зашив попереду підрясник, аби поли не розкривалися.
Знаючи його милосердя і м'якосердість, до нього з проханнями підходили і негідні люди, котрі намагалися обдурити пастиря. Якось зшили о. Аркадію чудовий підрясник, який у
нього випросив гіркий п'яниця, прикинувшись бідняком. Через деякий час духовні діти
священика побачили цього п'яницю, коли він продавав підрясник о. Аркадія, їм довелося
викупити його і віддати власникові.
У о. Аркадія не було майже ніяких особистих речей і нічого цінного. У його кімнаті
стояли лише найнеобхідніші меблі. І якось, пригадавши про когось з тих, що потребують
матеріальної допомоги, він зайшов в кімнату матері, і, поглянувши на килим на стіні, обережно запитав:
- Цей килим наш?
- Наш, але не твій, - відповіла Софія Павлівна, зрозумівши, що він хоче його комусь
віддати.
ВІДПОВІДАТИМУ САМ, з протоколу допиту А. Остальського від 9 травня 1928 р.
- Зачитане вам послання складене вами?
- Це, по-перше, було приватний, а не суспільного характеру лист, що належить справді
мені. Писано було у відповідь на лист священика, що підтримував мене матеріально. Лист
мій починався словами: «Дорогий отець Олександр». За цим зверненням слідувало вітання
з Ангелом. Закінчувався лист передачею поклону дружині і дітям.
34
Ніякого доручення перетворити мій приватний лист на «звернення» суспільного характеру
я нікому не давав. Зроблено це без мого відома.
- Як прізвище цього священика Олександра?
- Назвати його не можу.
- Чому?
- Не бажаю, щоб він відповідав. Хай вся відповідальність лежить на мені.
АНТИРАДЯНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОВЕДЕНА, зі звинувачувального висновку від 14
липня 1928 р.
На початку 1928 року спочатку по Україні, а потім по всьому СРСР став
розповсюджуватися різкий антирадянський документ, підписаний єпископом Аркадієм.
Документ розповсюджувався тільки серед антирадянських активних церковників під
великою таємницею.
Документ указував на те, що Церква піддається гонінням за віру з боку радянської влади...
Послання пропонує узяти приклад з мучеників, які «вмирали за свободу Церкви, за її
священні перекази і навіть за книги і посудини». Закликає Церкву відмовитися від вияву
всяких зовнішніх знаків підпорядкування радянській владі, а народу пропонує
підтримувати стійкість і мужність попів турботою про їх сім'ї і, у разі потреби, підштовхувати попів на активність.
На підставі викладеного був проведений арешт єпископа Аркадія Остальського.
Останній на допиті визнав, що цей документ складений дійсно ним. Назвати спільників
Аркадій відмовився, «не бажаючи піддавати їх переслідуванням».
...На підставі викладеного антирадянську діяльність Остальського вважати доведеною.
АБИ НЕ СЛОВА УТІХИ, зі свідчень на суді С. Орлика
21 листопада 1930 року (точніше, напередодні цього дня за старим стилем) я дізнався від
священика Костянтина Травіна, що в каплиці біля приплаву, де проживають вольні ченці, відбудеться богослужіння востаннє, оскільки ченців відправляють на материк.
Вранці 21 о п'ятій-шостій годині я зайшов до каплички. Там на другому поверсі йшло
богослужіння, яке здійснював єпископ Аркадій Остальський спільно з священиком
Савченком і вольним ченцем. Решта присутніх, у тому числі і я, співали.
Особа Аркадія Остальського мене цікавила, оскільки я знав, що він на Соловках, а до
цього ми не раз в Житомирі і на Волині взагалі публічно викривали один одного в так
званій єресі. Богослужіння нічим від звичайного не відрізнялося, за винятком «слова
утіхи», вимовленого Остальським в кінці літургії.
Звернувшись до присутніх (було осіб п'ятнадцять-двадцять), Остальський вказав на
гоніння християн в перші століття, коли віруючі ховалися до катакомб, порівняв перші
століття з нинішнім часом і вказав, що хоча молитися збираємося на горищах, але до
смутку вдаватися не слід, а каятися, молитися і просити у прощення Всевишнього
особистих наших гріхів, і Богоматір благатиме Сина Свого послати на наш народ
стражденний і на стражденних мешканців історичної святині Соловецької благодатну
милість Свою, котра позбавить від тягаря життя справжнього, і якщо буде віра наша
міцна, то настануть і кращі дні, і радітимемо в ім'я Господнього.
ЦЯ БОРОТЬБА - КОНСТИТУЦІЙНА, з протоколу допиту А. Остальського від 17
жовтня 1937 р.
- Дайте свідчення про характер вашої контрреволюційної діяльності в 1928 році.
- У 1927 році, після того, як з'явилася декларація митрополита Сергія, один з священиків
моєї єпархії звернувся до мене з листом, в якому заявляв, що відмовляється від мене і
35
митрополита Сергія із-за декларації, тому що декларація і її застосування за суттю є
зрадою православ'я. Я священикові відповів особистим листом, роз'яснюючи
помилковість його поглядів. Він, узявши з мого листа окремі думки, трохи переробивши
їх, від мого імені випустив послання, направлене проти митрополита Сергія. Коли ж мене
...запитали, хто цю відозву випустив, я проявив жаль до автора послання із-за його
великосімейності і не назвав його прізвища. За це був ізольований на п'ять років до
Соловецького табору. Покарання відбув повністю.
- У чому виразився ваш злочин в 1931 році?
- Мені в таборах додали ще п'ять років за контрреволюційну агітацію серед духівництва, однак я вважаю це неправильним. Це хтось зробив умисне проти мене і цілої низки інших
осіб.
- Коли ви повернулися з заслання і чим займалися до дня арешту?
- Повернувся я з засилання в лютому 1937 року і чекав від митрополита Сергія
призначення на посаду.
- Слідству відомо, що ви говорили про те, що конституція створює умови для легальної
боротьби Церкви проти радянської влади. Що ви можете сказати з цього питання?
- Я міг говорити про те, що етичне удосконалення служителів Церкви і віруючих нітрохи
не суперечить сенсу конституції. Свобода виконання релігійних обрядів припускає етичне
удосконалення віруючих і зміцнення самої Церкви. Лише у цьому розумінні я міг
говорити про використання тих легальних можливостей, які надані мені конституцією.
ЗВИНУВАЧЕННЯ ВІДКИДАЮ, з протоколу допиту А. Остальського від 15 листопада
1937 р.
- Ваше ставлення до радянської влади?
- Після п'ятнадцяти років, проведених в засланні, на сьогоднішній день я залишаюся не
згідним з радянською владою з питання релігії і закриття церков.
- Слідство має в своєму розпорядженні дані, що ви після відбуття терміну покарання
повернулися до Москви і відновили нелегальну контрреволюційну діяльність. Ви це
підтверджуєте?
- Ні, я це не підтверджую, контрреволюційною діяльністю не займався.
- Ви надаєте невірні свідчення, слідство вимагає правдивих свідчень.
- Свою контрреволюційну діяльність я категорично заперечую.
ПАНКЄЄВ Василь Олександрович
Священик. В чернецтві – Антоній (1915). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2000).
З родини священика.
Народився 1 січня 1892 р. в с. Садове Білозерського району Херсонської області.
Розстріляний 1 червня 1938 р. Місце поховання – не відоме.
Закінчив Одеську духовну семінарію (1912), навчався в Київській духовній академії (1912-1915), закінчив Петроградську духовну академію (1915-1917).
Був настоятелем похідної церкви в діючій армії (1915-1917), викладачем Одеської
духовної семінарії (1917-1920), єпископом Маріупольським, вікарієм Єлизаветградської
єпархії (1924-1926), єпископом Білгородським (1932-1935).
Кавалер ордена св. Ганни 3-го ступеня (1917).
Уперше заарештований за активну церковну діяльність і засуджений до 3 років
позбавлення волі з засланням на Соловки (1926-1929).
Удруге заарештований за релігійну пропаганду серед населення і засуджений до 3 років
позбавлення волі з засланням до м. Єнісейськ (1929-1932).
36
Утретє заарештований за організацію контрреволюційної змови і засуджений до 10 років
позбавлення волі з засланням на Далекий Схід (1935).
Відбути термін до кінця наш земляк не встиг: у липні 1937 р. уряд СРСР прийняв
постанову №П51/94, у відповідності до якої НКВС мав усіх засуджених до концтаборів
служителів культу розстріляти. Проти П. порушило четверту кримінальну справу, перевівши його до Благовєщенської в‘язниці (1938). Де трійка НКВС 17 березня засудила
нашого земляка до розстрілу.
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Гагалюк, В. Білобабченко, С. Андріашенко, М.
Кармазін, А. Олександров, О. Єрошов, М. Дейнека, О. Альбіцький, Б. Шипулін, Д.
Цедрик, П. Кратиров, К. Дяков та ін.
***
СПИРАТИСЯ НА БОЖІ ЗАПОВІДІ,
з життєвого кредо
В. Панкєєва
Праведний і досконалий спосіб життя спирається за Божі заповіді.
БУДЬТЕ ДЛЯ ВСІХ УСІМ, з напучування єпископа Анастасія В. Панкєєву і В. В.
Білобабченкові 10 січня 1915 р.
Життя ченця є безперестанний подвиг, постійна боротьба, хрест і самопожертвування, старання перемогти всякі спокуси, як плотські, так і світські заради омертвляння тіла і
оновлення духу...
Самі родом південці, поглядаючи на житіє і подвиги південноросійських подвижників, нових ваших заступників перед престолом Господнім, святих Антонія і Феодосія, догідників Печерських, слідуйте їм: вони служили Церкві Божій; ...вони виховали у нас ту
міцність християнського духу, без якої зовнішнє чернецтво легко й легко зникає...
Ви, пройшовши вищу школу богословської науки, з вірою і надією поглядаючи на
прийдешнє, йдіть усюди і служіть людям, учіть і освічуйте їх і ведіть до порятунку, —
всіх обіймаючи своєю християнською любов'ю, прагніть бути для всіх усім, аби врятувати
бодай деяких...
ОДНОБІЧНІСТЬ І ВІДВЕРТА УПЕРЕДЖЕНІСТЬ, з заяви В. Панкєєва до Спеціальної
Колегії Курського обласного суду від 10 вересня 1935 р.
На додаток до моєї заяви на ім'я Спеціальної Колегії, в якому я відзначив формальні
порушення стосовно слідства... і обвинувального висновку... — вважаю необхідним
зробити суду Спеціальної Колегії, який відбудеться сьогодні, 10/IХ, хоча б короткі заяви
ще за суттю і за змістом обвинувального висновку...
Надалі приводитиму витяги з обвинувального висновку і робитиму на них свої
заперечення і пояснення, а також фактичні поправки.
«У грудні 1933 р. в м. Білгород з заслання повернувся Панкєєв., де одержав сан єпископа
Білгородської єпархії. Прибувши до м. Білгород, Панкєєв, будучи сам
контрреволюціонером, настроєним проти існуючого ладу, як активний послідовник
«істинно-православної церкви», з метою проведення контрреволюційної роботи почав
підбирати собі однодумців з числа контрреволюційного духівництва з різних міст
Радянського Союзу».
Я одержав сан єпископа не в Білгороді, а в Москві (у 1924 р.). Там же одержав від
митрополита Сергія призначення (у 1933 р.) до м. Білгород... У грудні 1933 р. я, після
подання своїх церковних і цивільних документів до Воронезької обласної Культової
Комісії, був останньою зареєстрований в законному порядку як єпископ Білгородської
єпархії.
37
Підставою вважати мене контрреволюційно настроєним, згідно обвинувального висновку, є твердження, що я активний послідовник «істинно-православної церкви». Це твердження
голослівне і ні на чому не засноване.
З 1926 по 1933 рр. я перебував в таборі і засиланні, тобто в ізоляції, і, таким чином, був
позбавлений можливості брати участь в церковних справах, а тим паче, активне.
Звинувачувальний висновок не вказує жодної особи і не може вказати, оскільки нікого не
Сергія... Всі притягнуті до суду Спеціальної Колегії священики, за словами самого
обвинувального висновку, жодного разу не були судимі за весь час існування радянської
влади...
« В результаті в короткий період на запрошення Панкєєва в Білгородську єпархію прибуло
15 осіб священиків».
Я не запросив жодного священика (а також нікого з них не знав раніше, окрім одного). Всі
вони приїжджали самі до мене, що видно із слідчої справи. Залишається дивуватися
свідомо помилковому твердженню обвинувального висновку.
Якщо ці 15 священиків прийняті мною, як мої, за виразом обвинувального висновку,
«однодумці», то чому тоді з них притягнуто до суду лише четверо?!
« Створивши таким чином згуртовану групу духівництва, Панкєєв повів серед них роботу, направлену на збір грошових коштів для надання допомоги репресованому духівництву... і
їх сім'ям».
Я не створював ніякої групи з духівництва. Впродовж всього часу одні з духівництва
прибували в єпархію, а інші вибували, що є звичайним в умовах церковно-єпархіального
життя.
Проте обвинувальний висновок чомусь закриває очі на цю обставину, чим доводиться не
тільки повна неспроможність твердження, але й однобічність і відверта упередженість.
...Цивільним законом дозволяється служителям культу отримання від віруючих
пожертвувань на свої потреби.
« З метою підриву економічного зростання колгоспів Панкєєв давав вказівки священикам
своєї єпархії під виглядом посилення пастирської діяльності серед віруючих колгоспників
проводити контрреволюційну роботу, направлену на відрив колгоспників від колгоспних
робіт».
Якщо я давав, про що йдеться в обвинувальному висновку, вказівки проводити
контрреволюційну роботу священикам своєї єпархії (яка складається з 15 районів), то
чому привернуто (і то частково, а не всі) духівництво лише Корочанського району і
Білгородського району?
...Вже один безглуздий і безграмотний вираз — «підсилити.... проповіді шляхом служіння
молебнів і акафістів....» сам за себе говорить, що він не належить священикові. І справді, обвинувачений Вільгельмський такого свідчення не робив і не міг робити, оскільки ніяких
пропозицій про посилення проповідей я нікому не давав.
У своїй заяві на ім'я Спеціальної Колегії від 10/IХ я вже пояснив, що обвинувачений
Вільгельмський подавав прокуророві скарги з проханням анулювати його підпис під
протоколами персонального слідства, як дану в результаті обману і насильства, а також з
роз'ясненням, що свідчення його в первинних протоколах спотворені слідчим до
невпізнання і, за суттю, є не його, Вільгельмського, свідченнями, а свідченнями самого
слідчого.
...На закінчення ще раз заявляю, що висунуте проти мене звинувачення заперечую
повністю.
Залишаючи за собою право робити на суді докладніші словесні пояснення, прошу
Спеціальну Колегію цю мою заяву з короткими письмовими поясненнями залучити до
моєї справи і протоколу судового розгляду.
38
ЗА ВІДТОРГНЕННЯ УКРАЇНИ ВІД СРСР, з свідчень о. Смирнова
Настанови мені з боку Панкєєва, як правлячого єпископа, були наступні: вести агітацію
серед населення, парафіян, за відторгнення України від СРСР до Німеччини, вести
антиколгоспну агітацію і організувати касу взаємодопомоги і збір засобів для духівництва, яке перебуває в засланні.
ДІЯВ ПРОТИ КОЛГОСПІВ, зі свідчень М. Вільгельмського
Єпископ Антоній Панкєєв пропонував підсилити для цієї мети («відрив колгоспників від
роботи» – авт.) проповіді шляхом служіння молебнів і акафістів недільними і святковими
днями, вести проповіді про святість і значення святкових днів, при цьому мати на увазі
головним чином колгоспників, які із-за своїх робіт погано відвідують церкву.
ДЕЗОРГАНІЗУЮТЬ ВИРОБНИЦТВО, зі свідчень коменданта Далекосхідних таборів у
лютому 1938 р.
Відбуваючи міру кримінального покарання при Середньо-Бєльському табпункті
Дальтабору НКВС і виконуючи обов'язки коменданта зони засуджених за статтею 58, 59
КК РРФСР з моменту створення останньою, тобто з червня місяця 1937 року, мені
доводиться спостерігати за табірним населенням і бачити, що відбувається в середовищі
ув‘язнених.
Виходячи з цього, я прийшов до такого висновку, що всі ув’язнені вказаної вище зони, змикаючись між собою на ґрунті єдності переконань, об'єдналися. Персонально до
контрреволюційної групи входять наступні особи: Гагалюк, Панкєєв - колишній архієрей, Богоявленський, Георгієвський, Вільгельмський, Красновський та ін. Керівну
спрямовуючу роль в цьому контрреволюційному угрупуванні грають Гагалюк і Панкєєв...
Контрреволюційна діяльність вказаного угрупування проявляється в тому, що вони, будучи майже всі віднесено до групи інвалідів.. дезорганізовують виробництво. Окрім
цього... відкрито збираються групами в наметі і виконують релігійні обряди, співають
молитов...
Такі ув‘язнені з колишніх представників Православної Церкви, як Гагалюк і Панкєєв, ведуть велике листування із зовнішнім світом і дуже часто одержують з різних міст
Радянського Союзу великі посилки, якими діляться з рештою священнослужителів...
СПІТКНУВШИСЬ, РОЗКАЯВСЯ, з «Житія святого Антонія»
У червні 1923 року обновленський «митрополит» Євдоким (Мещерський) викликав його
до себе і сказав: «Наступного дня буде твоя хіротонія».
Ігумен Антоній розгубився, поступився натиску Євдокима і був хіротонований
обновленськими архієреями в єпископа Херсонського, вікарія Одеської єпархії на
кафедру, яку займав в цей час його друг, православний єпископ Онуфрій (Гагалюк).
Обновленським єпископом він був близько року.
У 1924 році він розкаявся, і 27 серпня Патріарх Тихон з сонмом православних святителів
хіротонував його в єпископа Маріупольського, вікарія Єлизаветградської єпархії.
ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович
Актор, драматург, театральний режисер, літературний критик, журналіст, редактор, видавець. Псевдонім – В. Потапов, Капітан Копєйкін.
З поміщицької родини.
39
Народився 1 січня 1863 р. в с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської
області.
Розстріляний 10 серпня 1937 р. в одній з в’язниць м. Ростов-на-Дону (РФ). Місце
поховання – не відоме.
Закінчив Петербурзьку юнкерську школу.
Був актором і режисером труп М. Кропивницького (з 1883), М. Васильєва-Святошенка, М.
Старицького, видавцем-редактором газети «Нова зоря» (1904-1910), актором низки
єкатеринодарських театрів (1910-1917), дератизатором Краснодарської міської лікарні.
Друкувався в газетах «Літературно-науковий вісник», «Ранок», «Зоря», «Нова зоря»,
«Чорноморське узбережжя».
Як літератор дебютував драмою «За товариша», написаною у співавторстві з М.
Старицьким (1887).
Потім настала черга оповідань «Чубатий», «На нові гнізда», «Над кручею» (усі – 1899),
«Перша карна справа» (1890), «Чабан» (1927), сцени-монологу «Король Лір» (1912).
П. – автор оповідань «Я нікого не їм», «Казок старого кота», художнього нарису «Химка».
Перу нашого земляка також належить близько двох десятків п'єс, байки, вірші.
Стосунки з владою, якого б кольору вона не була, у П. не складалися. Так, його шість
разів заарештовували за царату (1900-1917). Його газету «Нова зоря» заборонили (1910).
Двічі потрапляв за грати і за більшовиків (1931; 1936). Вдруге – за звинуваченнями в
здійсненні контрреволюційної діяльності і причетності до терористичної організації, яка
готувала вбивство «вождя ВКП(б)». За рішенням трійки УНКВС по Азово-
Чорноморському краю від 8 серпня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання; того ж
дня вирок було виконано.
Посмертно реабілітований (1958).
У Києві у збірці «Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст. Оповідання. Новели.
Фрагментарні форми» видрукувані й доробки П. (1989).
У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України
зберігається близько двох десятків п'єс, а також байки, вірші.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Старицький, М. Кропивницький, С. Варвалюк, М. Шагінян, О. Огоновський, І. Замичковський, О. Суходольський, М. Садовський, І.
Заньковецька та ін.
***
ЖИТИ ДЛЯ ІНШИХ
, з життєвого кредо
В. Потапенка
Бажаєш жити для себе – живи для інших.
НА ГАЧОК, з оповідання В. Потапенка «Чарівниця»
Старі люде говорили … що вона божевільна, подруги величали її «Козир-дівка, вогонь-
козачка», а парубки дали їй прізвище «Чарівниця»:
- Там така дівчина, - казали вони, - пісню скласти, засміяти кого-небудь, прізвище
притулити козакові – се діло Марисі. На гулянці всіх перещебече, всякому рота затулить, а
піде у танець – так повірте, столітній дід не витримає – піде садить гопака. – Одно слово: чарівниця, та й годі!
...Якби ви побачили, одні очі чого варті!.. Здається, рідного батька проміняв би за них! Як
зорі блищать!.. А бровенята? Чорт їх бачив, де і хто їх малював такі! … І скрізь вона перед
веде!.. Почне жати, не доженеш. А страху у неї ані крапелиночки! Нашу ріку ніхто човном
не перепливе … а чарівниця весла в руки - і вже на тім березі. Тілько й чуєш, як
розлягається її чарівний спів… А співає! Причарує!
...Се була чарівна краса, се була пишна квітка українського садку, се була розкішна
стеблина вільного українського степу. Але у сій красі було щось справді чарівне, 40
виявлялась якась-то сила таємного царства. Чорні, як вуголь, очі горіли якимось
пекельним вогнем і сяяли діамантовим світлом з-під густих вій. Чоло її високе, лице
повновиде, рум’яне. Ніс трохи грецький, як обточений, прямий; погляд відкритий, вільний
– що твоя цариця.
- ...А кого б ти покохала?
- Козака! – гаряче сказала вона. – Високого, вродливого, з чорним вусом. Сяде на коня –
орел! Щоб, що є духу, розігнав свого коня, налетів на мене, ухопив мене на своє сіделечко
і щоб щільно-щільно притулив до себе, щоб аж в очах потемніло, щоб спалив мене своїм
поглядом, щоб я залилась, задушилась жагою кохання.
...Якось сиджу я на березі, за каменем: закинув вудку, а сам усе думаю про чарівницю.
Карасі не клювали, як затялись. Цілий час я дивився, як той дурень, на поплавець, а він –
ані з місця. Я сіпнув за вудлище, піймав гачок і плюнув з досади. Я так замислився, що
замість нього прив’язав цвяха, та ще й великого. Отсе так! Отсе закохався у Марисю! Хоч
би ніхто не побачив, а то засміють!
СЕ ПО-НАШОМУ, з ескізу В. Потапенка «В українській школі»
Він дістав байки Глібова і віддав їх одному із учнів прочитати; той почав читати ...З
першого слова очі учнів забігали, заблищали радістю, лиця їм враз повеселіли. Учень
читав без зупинки. Коли він закінчив, клас не витримав і радісно закричав: «Се по-
нашому! Ми все зрозуміли!
СЦЕНА РІДНОГО НАРОДУ, з статті В. Потапенка «Українська трупа Миколи
Садовського» в газеті «Нова зоря» за 29 червня 1908 р.
З 1 червня по 1 серпня в літньому міському театрі даватиме українські п'єси першокласна
українська трупа п. Садовського на чолі із знаменитою артисткою Марією
Костянтинівною Заньковецькою, з тією Заньковецькою, яку російська критика визнала за
колосальним талантом вище за Сару Бернар, Дузе і всіх театральних світових зірок. Навіть
Олексій Суворін, який завжди вороже ставиться до всього українського, визнав, схилившись перед «зіркою України» Марією Костянтинівною Заньковецькою.
За відгуками тієї ж критики, видатний талант має і Микола Карпович Садовський, імператорська сцена неодноразово запрошувала цих артистів до себе на нечувано велику
платню, але вони, люблячи свою сцену, сцену свого рідного народу, залишилися їй
вірними.
ПЛАСТИЧНИЙ І СИЛЬНИЙ МАЛЮНОК, з оцінки творчості В. Потапенка І. Франком
В нашій літературі він виступає рідко, але кожде його оповідання — се пластичний і
сильний малюнок. Буденні сцени, тисяч раз обговорювані постаті набирають під його
пером чару новості, вбиваються нам у пам'ять на завсігди, а таке оповідання, як його «На
нові гнізда», належать до найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий
процес еміграції селян на чужину.
...Тисячу раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються
нам у пам'ять.
БДЖІЛКА, ВАРТА ДЕСЯТИ ОРЛІВ, з оцінки творчості В. Потапенка З. Петрусем
Можна сподіватися, що сей молодий робітник придбає собі велику повагу межи читаючим
людом рідної України, коли не занедбає своєї вдачі, або не похитнеться в своїх поглядах, не піде в найми на чужу ниву, як пішло уже багато молодих сил, покидаючи рідну
41
батьківську хатину за те тільки, що вона убога, …тому що маленька бджілка, міцно
тримаючись свого вулику, іноді більше робить, ніж десять орлів.
СТВОРИВ УКРАЇНСЬКИЙ ЛЮБИТЕЛЬСЬКИЙ ТЕАТР, з кореспонденції Б.
Герасименка «Чорноморське узбережжя» – перша міська газета»
Особливо активну роль в становленні газети зіграв молодий, проте вже досить відомий
письменник, драматург і актор В‘ячеслав Опанасович Потапенко. До Новоросійська він
приїхав з України. Тут він створив український любительський театр, в якому ставилися
п'єси українських драматургів.
Беручи участь в постановці спектаклів, Потапенко одночасно займається і літературною
діяльністю. Це за його сприяння були опубліковані перші вірші юної поетеси з
Геленджика Марієтти Шагінян. Добірка так і називалася: «Геленджицькі мотиви».
БРАВ УЧАСТЬ В ЯРМАРКОВІ, з статті В. Чумаченка і І. Золотарьової «Про історію
кубанської «Просвіти»
Єкатеринодарське відділення «Просвіти» урочисто відкрилося восени 1906 року. На
користь нової організації влаштували український ярмарок за участю театральних труп С.
Глазуненка і В. Потапенка. У статуті кубанських просвітників значилося: «Товариство
має на своїй меті поширювати освіту на широко демократичних засадах, будити
національну самосвідомість і піднімати національну культуру серед українців в
Кубанській області». Для її досягнення планувалося відкривати школи, видавати брошури, книжки, газети і листівки, організовувати зборів з читанням рефератів і бесідами, збирати
український фольклор, засновувати етнографічні музеї тощо.
ВСТАНОВИТИ ІСТИНУ, з розвідки М. Нікольченко «В‘ячеслав Потапенко –
український письменник кубанської діаспори»
Мало дослідженими залишаються літературні традиції українських письменників Східної
Слобожанщини, Берестейщини, Далекого Сходу, Казахстану, Москви, Петербурга тощо.
Мабуть, проблема вивчення творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі
залежить від стану українського літературознавства в названих регіонах.
...Скласти цілісну картину життя і творчості В'ячеслава Потапенка. ...Його було
заарештовано, а звільнено з-під варти лише 9 серпня 1942 року. Відразу після звільнення
В. Потапенко стає активним антифашистом, вступає до підпільної організації м.
Краснодара. У вересні 1942 року, згідно довідки, письменник був схоплений гестапо і
розстріляний зондеркомандою СС-10-А [3]. Тільки через рік його тіло було перепоховане
з протитанкових ровів на Військове братське кладовище м. Краснодара.
У матеріалах відділу рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України
зберігається фотокартка меморіальної плити з цього кладовища, на якій викарбовано ім'я
В'ячеслава Потапенка.
Проте, з Краснодару ми отримали іншу інформацію. Згідно з нею, письменник загинув на
п'ять років раніше: він був засуджений постановою Трійки УНКВС по Азово-
Чорноморському краю від 8 серпня 1937 року до розстрілу за контрреволюційну
діяльність та «причетність до організації, яка здійснювала підготовку теракту над вождем
ВКП(б)». Хоча митець не визнавав своєї провини, через два дні його було розстріляно.
Реабілітовано письменника було посмертно, лише 26 березня 1958 р.
...Тому ставити крапку у висвітленні біографії В'ячеслава Потапенка ще рано.
42
ШТУЧНИЙ ПОДІЛ, з статті В. Оліфіренко «Чи буде вивчатись у школі творчість
українських письменників східної діаспори?»
За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін. Так, зокрема
почали вивчатися твори письменників західної діаспори. Разом із тим поза увагою школи
(та й не тільки школи!) залишаються цілі масиви українського красного письменства, що
розвивалося і розвивається протягом кількох століть за східними межами метрополії.
...Спостерігається гірка колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень її
ніхто не знає й не вивчає.
Пильної уваги філологів чекають літературні процеси на землях Зеленого клину (Далекий
Схід), Сірого клину (Казахстан), літературні традиції українців Москви та Петербурга.
Чи є на цьому терені втішні приклади? Прикро констатувати, але їх дуже мало. Хіба що
більш-менш сприятливою є ситуація на Кубані.
На цьому багатому на врожаї полі української духовності письменниками-кубанцями
зроблено чимало. Тут необхідно пригадати творчі здобутки А. Головатого, Я.
Мішковського, Я. Кухаренка, В. Мови (Лиманського), Я. Жарка, В. Потапенка, О. Півня, М. Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О. Кирія, Н. Щербини, Ю. Литовченка, В.
Чередниченка, К. Кравченка, К. Тихого...
...Отже, творчість українських письменників Кубані, поза сумнівом, є яскравою й
повчальною сторінкою всієї української літератури. Поволі починає переборюватись
штучний поділ української літератури на «материкову» та «діаспорну». Українська
література, де б її творці не перебували, віднині постає у вітчизняному літературознавстві
як єдина національна художня цілісність.
ПОТОЦЬКИЙ Павло Платонович
Військовий і культурний діяч, історик, бібліофіл, колекціонер.
З дворянської родини. Батько, Потоцький П., – повітовий суддя.
Народився 12 грудня 1857 р. в с. Просяниківка Кобеляцького району Полтавської області.
Замордований слідчими 27 серпня 1938 р. в м. Київ. Похований в одній з безіменних
братських могил на території Лук’янівського цвинтаря.
Закінчив Полтавський кадетський корпус (1874), Петербурзькі артилерійські училище і
академію.
Служив офіцером лейб-гвардії 1-й артилерійській бригаді (1877-1902), командиром
дивізіону 2-ї артилерійської бригади (1902-1904); 22-ї (1904) і 25-ї (1904-1907) артилерійських бригад; артилерії 13-го артилерійського корпусу (1907-1908), командиром
(1908-1910), інспектором (1910-1914) артилерії гвардійського корпусу, командиром 2-ї
гвардійської піхотної дивізії (1914-1916); 1-го гвардійського корпусу (1916-1917), перебував у резерві при штабах Київського і Петроградського військових округів (1917-1918), науковим співробітником Головного управління архівними справами, членом Ради
військово-наукового видавництва, завідуючим Ленінградським військовим музеєм (1919-1926), директором (1926-1934), науковим співробітником (1934-1938) Музею України.
Учасник російсько-турецької (1877-1878), російсько-японської (1904-1905), Першої
світової (1914-1917) воєн.
Дійсний член Імператорського Військово-історичного товариства.
Член Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови.
Почесний член Полтавської ученої архівної комісії.
Кавалер ордена св. Георгія 4-го ступеня (1914), св. Олександра Невського.
Друкувався в журналах «Російський інвалід», «Урядовий вісник».
Як літератор дебютував книгою «Гвардія російського царя під Нарвою в 1700-1704 роках»
(1890).
43
Потім настала черга наступних доробків: «Історичний музей гвардійської артилерії»
(1892), «Століття російської кінної артилерії» (1894), «Історія гвардійської артилерії з
1682 по 1896 рік» (1896), «4-я батарея лейб-гвардії 1-й артилерійської бригади» (1898),
«До історії Петровського Полтавського кадетського корпусу» (1900), «Краєзнавство в
Росії в другій половині XVIII століття» (1926).
Всього наш земляк залишив по собі 16 наукових праць.
Власну бібліотеку, яка складалася з 17 тисяч книг, 300 картин, 15 тисяч гравюр і
літографій, багаті колекції зброї, художніх меблів, кришталю та порцеляни, мап України, особистих речей і малюнків Т. Шевченка, документів гетьманського архіву передав
Народному комісаріатові освіти Української РСР (1926). Безцінні реліквії під назвою
«Музей України. Зібрання Потоцького» проіснувало до кінця 30-х рр. минулого століття і
щезло в «засіках Батьківщини».
З більшовицькою владою особливого порозуміння не знаходив. Заарештований за
звинуваченням в участі в контрреволюційній офіцерській організації (1938).
Помер під брамою Лук'янівської тюрми, повертаючись з чергового допиту.
Друга його дружина Єлизавета та її сестра Любов Давидови, онучки героя війни 1812 р., розстріляні.
Усі реабілітовані посмертно (1960).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Дашков, І. Крип’якевич, О. Єрмолов, І.
Лутковський, В. Табурін, Ф. Ернст, Г. Орджонікідзе, В. Баринова, Е. Ерріо та ін.
***
МОВА БРЕХНІ
, з життєвого кредо П. Потоцького
Мовою брехні правди не скажеш.
СУМНА ДОЛЯ, з монографії Н. Романової «Книжкове зібрання П. П. Потоцького в
контексті історичних реалій»
Головною пристрастю всього життя Потоцького було колекціонування. Кращі букіністи
Петербургу і антиквари Берліна, Лейпцига, Мюнхена, Парижа були його першими
знайомими.
Його книжкове зібрання нараховувало 408 назв особливо рідкісних і цінних книг. Багато з
них були з автографами, серед яких: Шевченко, Костомаров, Капніст.
Зібрання військових книг нараховувало 763 назви, вони містили багатий іконографічний
матеріал, рівного якому не мав Петербург. У його колекції знаходилася значна кількість
географічних атласів, гравюр, малюнків і фотографій.
Особливе місце в колекції займали рукописи: листи, підписи, печатки, серед них: Богдана
і Юрія Хмельницьких, Мазепи.
Він збирав фарфорові чашки з військовими українськими сюжетами, види Петербургу на
гравюрах, фарфорі і в живопису.
Після революційних подій 1917 року, які застали Потоцького в Петрограді, він
добровільно передав владі весь свій капітал: маєток, цінні папери і речі.
... Ще до революції Павло Платонович мріяв організувати на своїй батьківщині музей.
Тому 1925 року, він звернувся до Укрнауки з проханням прийняти його колекцію.
Незабаром отримав пропозицію передати Києву всі його зібрання з тією умовою, що буде
створено музей, і Потоцького призначать довічним директором цього музею. Така
пропозиція відповідала заповітним мріям, і всі речі були перевезені до Києва.
...Потоцький напружено працював над описом своєї колекції, консультував науковців, проводив екскурсії, розшукував і купував нові експонати.
Маючи безліч позитивних відгуків про роботу музею як з боку рядових відвідувачів, так і
керівництва країни, можна було сподіватися, що музею ніщо не загрожує. Проте в 1934
44
році нарком освіти УРСР Затонський видав наказ про відміну рішення колегії
Наркомосвіти 1926 року, як такого, що має антинародний характер. Вся експозиція
колекції, картини і бібліотека передавалася в розпорядження історичного музею.
Затонський запевняв Потоцького, що, не зважаючи на анулювання угоди, все залишиться, як і раніше...
МУЗЕЙ РОЗІКРАЛИ, з замітки О. Чередніченко «Павло Платонович Потоцький»
У червні 1927 року до Києва прибуло сім вагонів з унікальним інтелектуальним вантажем
- колекцією, по суті, цілого музею. Та вона так й називалася — Музей України, і в ній
нараховувалося 17 тисяч книг, 15 тисяч гравюр і літографій, 300 картин, а також зібрання
художніх меблів, починаючи з XV-XVI століть, порцеляни, кришталю, зброї, архіву
гетьманських універсалів, карт України. Все це упродовж 40 років по всьому світу збирала
одна людина — Павло Потоцький.
Нащадок козацького роду став військовим фахівцем з артилерії, дослужився до генерала, але все життя вивчав історію української культури і збирав цінні речі для майбутнього
музею. Бібліотека Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію нашого
бібліофильства. У ній були унікальні книги з історії України, написані європейськими
дослідниками, особисті книги Тараса Шевченка і майже повне зібрання виданих на той
час «Кобзарів».
Цінний вантаж вагою в 38 тонн Потоцький розмістив в одному з корпусів Лаври, а
колекціонера призначили директором Музею. А ще через 10 років старого Потоцького
заарештували, побили, і дорозі до Лукьянівської в'язниці він помер.
Така ж сумна доля спіткала і Музей України: він був знищений, колекцію розтягнули. І
лише каталоги та списки експонатів свідчать про те, якого надбання ми позбавлені.
ВАРВАРИ, з кореспонденції В. Малакова «Як ховали панораму «Голгофа»
Певзнер, немов рапортуючи, доповів:
– Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у двері!
Доведеться їх розширити.
– Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно – це ж
цінність? Нумо, хлопці!
Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати
товстелезну цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали
на камінь, укриваючи все жовтою пилюкою.
Як раптом, у самий розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:
– Варвари!!!
Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і
вузеньких штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі
випромінювали одночасно лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:
– Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться!
Хто тут відповідає, хто головний?
— Хто ви такий? – по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той
відступив на крок і, взявшись у боки, з гордою гідністю відповів:
– Я, буде вам відомо, – Потоцький Павло Платонович, головний хоронитель! Я віддав
державі історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я
буду телеграфувати до Москви!
Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал.
Він поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив: 45
– Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію.
Відійдімо у бік, щоб не заважати нікому.
І вони ввійшли в собор. Пожежні продовжували працювати. Коли Гальперин з Потоцьким
з’явилися знову, рулон уже був утягнутий у отвір і встановлений вертикально в коридорі
біля торцевої стіни. Під стовпом утворилася купка сухої ґрунтовки і фарб, що осипалися з
полотна.
... Наближався теплий літній дощ. Потоцький, якось особливо скорботно схиливши сиву
голову, квапливо шкутильгав до себе – у колишній корпус митрополичих півчих, що біля
Троїцьких воріт лаври.
ЗВИНУВАТИЛИ В ТЕРОРИЗМІ, з розвідки Т. Ананьєвої «Потоцький Павло
Платонович»
Потоцький швидко ввійшов до когорти військових істориків, його праці отримали
схвальні відгуки на сторінках фахових періодичних видань. З самого початку
дослідницька праця Потоцького базувалася на архівних матеріалах, а також мала науково-
організаційну складову. Він став одним з засновників Російського військово-історичного
товариства, багато зусиль докладав до створення військових музеїв.
Серед творчих планів Потоцького було й створення загального Військово-історичного
музею. Він розробляв теорію музейної справи, принципів формування та збереження
музейних фондів.
...Влітку 1938 р. 81-літнього генерала було звинувачено в скоєнні терористичних актів та
контрреволюційній діяльності. Під час арешту вилучено коштовні колекційні та особисті
речі, за кілька днів прийнято постанову про знищення щоденників, листування, праць
Потоцького. Таким чином були вирішені головні завдання – експропрійовано цінні речі, ліквідовано документи, які доводили непричетність Потоцького до будь-яких політичних
заколотів.
Водночас за лічені дні НКВС довело арештанта до того, що він підписав «зізнання» про
приналежність до контрреволюційної організації, після чого протягом майже місяця не
дав жодного свідчення.
Він помер 27 серпня 1938 р., як зазначено в справі, від паралічу серця.
Дружина Потоцького, уроджена Давидова – онука знаменитого генерала-героя війни 1812
р., поета Дениса Давидова, та її сестра були заарештовані та розстріляні 5 жовтня 1938 р.
Знищивши людей, які мали права на колекцію, знали її склад і цінність, представники
влади розпорошили та пограбували унікальні історичні речі. Доля більшої частини
колекції залишається невідомою, лише окремі її експонати, гравюри, книжки, рукописи
виявлено по архівах, музеях та бібліотеках.
ОБГОВОРЮВАЛИ П‘ЄСУ, з розвідки М. Чудакової «Життєпис Михайла Булгакова»
У розпочатому в 1923 році романі про громадянську війну в Україні прізвища героїв були
не вигадані, а реальні. ...Захар Якович Мишлаєвський, який закінчив ще в першій половині
XIX ст. Київську духовну семінарію, в 1859 році числився в «Списку чиновників і
викладачів Київського військового округу». Старий киянин, історик краю А. А.
Петровський в нашій розмові 9 жовтня 1980 року, упевнено сказав: «Це прізвище
військове. Був такий помічник начальника штабу Кавказького військового округу — в
Тифлісі — Мишлаєвський Олександр Захарович; у нього був син... На весь список
військових чинів одна людина з таким прізвищем».
Співбесідник розповідав далі:
— Коли у нас в Києві йшли «Дні Турбіних», я говорив про п'єсу з Павлом Платоновичем
Потоцьким і, пам'ятаю, запитав у нього: «Як Ви думаєте, чому Булгаков дав героєві таке
прізвище — «Турбін»?
46
І він сказав:
— Дуже зрозуміло, чому. Був такий командир лейб-гвардії Волинського полку, генерал-
майор Олександр Федорович Турбін — він, я думаю, приїжджав перед першою світовою
війною до Києва і читав лекції в штабі Київського військового округу. Ось Булгаков і узяв
його прізвище.
З КОЛЕКЦІЇ ПОТОЦЬКОГО, замітки О. Петрова «Виставка «Холодна зброя в культурі
народів Кавказу і Середньої Азії» в Петербурзі»
Кинджал – кама з піхвами. Перша половина 19 століття. Сталь, срібло, кістка, дерево, шкіра, галун; шліфовка, гравіювання, чернь, скань, імітація зерні. На лицьовому боці
рукояті на накладній срібленій пластині напис арабською графікою – «Для тебе достатньо
смерті і славі, о мулла!» і дата «1243» (1827/28 г); на тильному боці на кістці надряпано
напис «1849 Грудня 20 х Р.S»
Ця зброя - з колекції генерала від артилерії, військового історика, творця першого в Росії
полкового музею Павла Платоновича Потоцького.
Кинджал зацікавив нас тим, що він має явно витримане асиметричне лезо. Спуски справа
відверто довші, ніж зліва. Можливо, в цьому проявилося бажання додати бойовому
кинджалу бодай якісь господарсько-побутові функції.
РАДЕК Карл Бернгардович
Журналіст, публіцист, театральний критик, державний і політичний діяч. Справжнє
прізвище – Собельсон; псевдонім – Radek.
З педагогічної родини. Батько, Собельсон Б., - учитель.
Народився 31 жовтня 1885 р. в м. Львів.
Загинув 19 травня 1939 р. у таборі в м. Верхньоуральськ Челябінської області (РФ).
Закінчив екстерном гімназію (1902), історичний факультет Краківського університету, навчався в Бернському і Лейпцігському університетах.
Працював завідуючим відділом зовнішніх зв‘язків ВЦВК (1917-1919), секретарем
Комінтерну (1920).
Член Польської соціалістичної партії (1902).
Член РСДРП (1903).
Член партії «Соціал-демократія Королівства Польського і Литви» (1904).
Друкувався в газетах «Трибуна», «Правда», «Вісті», журналі «За кордоном».
Автор статей «Шляхи російської революції», «Третій рік боротьби Радянської республіки
проти світового капіталу», «Коментарі до третього конгресу комуністичного
інтернаціоналу», «Генуезька і Гаазька конференції», «Що дала Жовтнева революція»,
«Барометр виборів».
Перу Р. також належать книги «Анархісти і Радянська Росія», «Про Радянську
конституцію» (обидві - 1918), «Розвиток світової революції і тактика Комуністичної
партії в боротьбі за диктатуру пролетаріату» (1920).
Уперше заарештований за революційну діяльність (1906).
Удруге – як один з керівників першого з‘їзду німецьких комуністів (1919).
Утретє - за «антирадянську діяльність» і Особливою нарадою при колегії ГПУ засуджений
до 3 років заслання (1928). Звільнений достроково (1929).
Удруге заарештований (1936). Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений
до 10 років позбавлення волі (1937).
Верховним судом СРСР реабілітований (1988).
47
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Л. Троцький, І. Смілга, Я. Ганецький, В.
Воровський, В. Ленін, Є. Преображенський, Л. Серебряков, М. Богуславський, Х.
Раковський, Я. Дробніс, Л. Сосновський та ін.
***
ІЛЮЗІЇ ПІСЛЯ ПОРАЗКИ
, з політичного кредо К. Радека
Не існує нічого небезпечнішого, ніж ілюзії після поразки.
ПОТРЯСІННЯ ПСИХОЛОГІЇ, з статті К. Радека «Що дала Жовтнева революція»
Російський селянин знав виключно своє село, він не знав Росії, Росія була йому чужою.
Який відсоток старих селян був в Петрограді і Москві? Найнезначішний. Якщо якомусь
Петру чи Сидору довелося побувати в Петрограді або Москві, то про це розповідало все
село і цим жили покоління.
Прийшла революція. Вона перемістила калузького селянина сьогодні до Сибіру - аж до
Байкалу, завтра через Украйну на Кавказ - Баку, післязавтра до Польщі, а ще післязавтра
високо на північ до Архангельська.
У російській літературі часів революції велике місце займають торбешники. Пани
інтелігенти, у яких революція відняла можливість їздити першим і другим класом і яких
вона кинула в теплушки, опинилися віч-на-віч з росіянами пейзанами і жахливо кривили
носами з приводу того, що від них не відгонить одеколоном. Ці російські пейзани під час
торбешництва об‘їздили Росію у всіх її напрямах. Російські сіромахи зміряли велич своєї
вітчизни, побачила її вперше, побачили, що в ній живуть скрізь ті ж самі люди, - і
український мужик навчився страждати стражданням північного мужика, а північний
мужик навчився розуміти, що питання бакинської нафти є життєвим питанням і для нього.
Струс всієї психології російського селянства є найосновнішим фактом російської
революції.
ВІН – НАШЕ ВСЕ, з статті К. Радека «Лев Троцький - організатор перемоги»
Потрібна була людина, яка стала б втіленим закликом до боротьби, який, цілком
підпорядкувавши себе необхідності цієї боротьби, став би дзвоном, що зве до зброї, волею, який вимагає від усіх безумовного підпорядкування великій кривавій необхідності.
Лише людина, котра працює, як Троцький, лише людина, котра так не шкодувала себе, як
Троцький, лише людина, що уміє так говорити солдатові, як говорив Троцький, -
виключно така людина могла стати прапороносцем озброєного трудового народу.
Він був всім в одній особі.
КРАЩЕ БУТИ ХВОСТОМ, епіграма К. Радека на К. Ворошилова
Эх, Клим, пустая голова!
Мысли в кучу свалены.
Лучше быть хвостом у Льва,
Чем жопою у Сталина.
ЧЕСТЬ Я ВТРАТИВ, з останнього слова К. Радека на суді
Я змагаюся не за свою честь, я її втратив, я змагаюся за визнання правдою тих свідчень, які я дав.
48
ЯЗИК КЕРУЄ ГОЛОВОЮ, оцінки К. Радека Й. Сталіним
У більшості людей голова керує язиком; у Радека язик керує головою.
СИЛА ЖУРНАЛІСТА – СЛАБКІСТЬ ПОЛІТИКА, з оцінки К. Радека Л. Троцьким
Радек безперечно один з кращих марксистських журналістів всього світу. Справа тут не
лише у влучності і силі мови. Ні, справа, найперше, в здатності з надзвичайною
швидкістю реагувати на нові явища і тенденції і навіть на перші їх ознаки. У цьому
перевага Радека.
Проте сила журналіста стає джерелом слабкості політика. Радек перебільшує і забігає
вперед.
МОРАЛЬНЕ ПАДІННЯ, з «Історичного довідника російського марксиста»
У травні 1929 року, після півторарічних коливань, Радек написав покаянного листа до
«Вістей» ...і заявив про своє бажання будувати «соціалізм в одній країні». У грудні 1929 р.
він фактично передав Якова Блюмкіна до рук ГПУ. Залишаючись, не виключено,
найталановитішим і найнебезпечнішим зі всіх капітулянтів, Радек ідейно опустився і
писав хвалебні панегірики про Сталіна, напр., статтю «Архітектор соціалістичного
суспільства» в новорічному номері «Правди» за 1934 рік.
Остання стаття під назвою «Троцькістсько-зінов'євська фашистська банда і її гетьман
Троцький» показує глибину його морального і політичного падіння.
ЖАЛЮГІДНИЙ ШЕФ-ЗРАДНИК, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до
істини»
Найбільшу популярність К. Радеку, який постійно друкувався в «Правді», «Вістях», журналі «За кордоном», здобула його книга «Портрети і памфлети», видана в 1927 р. У
ній, окрім нарисів про Леніна, Свердлова та інших державних діячів, ще можна було
прочитати і про Троцького. Проте в двотомнику, що вийшов під тією ж назвою 1934 року, вже сильною мірою виявився вплив культу особи Сталіна. Нарис про Троцького знятий, зате з'явився інший, пронизаний нестримними дифірамбами на адресу вождя, –
«Архітектор соціалістичного суспільства». Славослів'я в адресу «творця всіх наших
перемог» досягла у К. Радека апогею саме в цьому творі.
І надалі без вихваляння «великого архітектора соціалізму» не виходить нічого з-під пера
цього публіциста.
...21 серпня 1936 р. в «Вістях» ...К. Радек вимагав ухвалити смертний вирок у справі
Зинов’єва – Каменєва та всім до неї причетним...
За іронією долі цей один з останніх фейлетонів К. Радека з'явився на газетній шпальті
поруч з свідченнями Каменєва, котрі перетворювали його, Радека, на одного з членів
змови. Менш ніж через місяць Радека заарештували, а 25 січня газета «Вісті» запідписом
К. Вольського друкує фейлетон «Жалюгідний шеф-зрадник».
НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ, зі спогадів Б. Єфімова «Дотепність не врятувала»
На мій погляд, якщо ми хочемо знати своє минуле, якщо нам не байдужа наша історія, то
ми повинні знати і згадувати людей, котрі залишили в цій історії свій слід. Знати і
пам'ятати про людей не лише «хороших і різних», але й про просто різних. Навіть якщо
вони були не зовсім хороші.
Чи був Карл Радек хорошою людиною? Не знаю. Але те, що це була людина неабияка, помітна, цікава, обдарована — в цьому у мене немає сумніву. ...Я переконаний, що Радек
не вірив ні в Бога, ні в біса, ні в Маркса, ні в світову революцію, ні в світле комуністичне
49
майбутнє. І думаю, що він прилучився до міжнародного революційного руху виключно
тому, що він давав йому широкий простір для природжених якостей бунтаря, шукача
гострих ситуацій і авантюр.
...Якось Радек побачив мій дружній шарж на нього, надрукований в газеті «Червона
зірка». І, сміючись, сказав мені з легким польським акцентом:
— О, я у вас зовсім не страшний.
— Я й не думав зображати вас страшним, Карле Бернгардовичу, — відповів я.
І, справді, Карл Радек був зовсім «не такий страшний», яким був страшним той час, в
якому йому довелося загинути.
УДАРИВСЯ ГОЛОВОЮ ОБ ПІДЛОГУ, з акту про смерть К. Радека від 19 травня 1939
р.
При огляді трупу ув'язненого Радека К. Б., виявлено на шиї синці, з вуха і горла тече кров, що є результатом сильного удару головою об підлогу. Смерть сталася в результаті
нанесення побоїв і задушення з боку ув'язненого троцькіста Варежникова, про що і склали
цей акт.
ВБИВСТВО ЗАМОВИВ СТАЛІН, з довідки І. Сєрова від 29 червня 1956 р.
Цілком таємно
Радек і Сокольников після засудження серед своїх сусідів по камері стали стверджувати
про свою невинність і про інсценування всього процесу. Поза сумнівом, це й призвело до
того, що в травні 1939 року було ухвалено рішення про їх «ліквідацію». Наявні в архіві
КДБ документальні дані свідчать про те, що вбивство Радека і Сокольникова
здійснювалося під керівництвом Берії і Кобулова відповідно до спеціально розробленого
плану.
Виконання цих актів було покладене на працівників 2 відділи НКВС СРСР - ст.
оперуповноваженого Кубаткіна, оперуповноваженого Шарка і спеціально підібраних
людей з числа заарештованих, яких таємно ввезли для виконання завдання до
Верхньоуральської і Тобольської в’язниць, де перебували Радек і Сокольников.
...Наперед підготовлене вбивство було потім оформлене як результат бійки. …Незабаром
після цього, як сталося вбивство ув‘язнених Радека і Сокольникова, Кубаткін і Шарок, котрі працювали до цього рядовими співробітниками апарату НКВС, були призначені: Кубаткін - начальником Управління НКВС Московської області, а Шарок - заступником
наркома внутрішніх справ Казахської РСР.
Голова Комітету державної безпеки
при Раді Міністрів СРСР І. Сєров.
НЕХАЙ ПОВИБРИКУЮТЬ, з роману А. Рибакова «Страх»
Сьомого липня 1935 року Сталін головував на пленумі Конституційної комісії.
Головні доповідачі - Бухарін і Радек - автори основного проекту нової Конституції. Але, звичайно, виступатимуть й інші. А як же! Увійдуть тепер до історії як «батьки
Конституції».
Конституція має забезпечити народові всілякі свободи, найбільші в світі права, повне
рівноправ'я громадян, найдемократичнішу в світі виборчу систему, найсправедливіше в
світі правосуддя...
Так вони, Бухарін і Радек, пустували. Навіть ВІН не чекав від них такої прудкості.
Перевершили найдемократичніші в світі конституції. Наївні люди. Сподіваються такою
Конституцією забезпечити себе, забезпечити собі спокійне існування на перших порах, а
потім і «конституційну» заміну влади. Ідіоти! Ця Конституція потрібна ЙОМУ, і перш за
50
все ЙОМУ. Вона буде могутнім політичним прикриттям майбутньої кадрової революції.
Коли влада в одних руках, коли ця влада непохитна, коли народ її підтримує, придатна
будь-яка Конституція.
САМІ РОЗБІЖАТЬСЯ, анекдот
Cталін:
- Як же мені позбавитися клопів?
Радек:
- А ви організовуйте з них колгосп — самі розбіжаться.
РАДЧЕНКО Іван Іванович
Державний діяч. Фундатор торф’яної промисловості Російської імперії і СРСР.
З міщанської родини. Батько, Радченко І., - власник лісопилки; син, Радченко О., -
інженер-механік (загинув на фронті - 1942).
Народився 10 (22) жовтня 1874 р. в м. Конотоп Сумської області.
Загинув 1 травня 1942 р. в Соль-Ілецькому таборі Оренбурзької області (РФ).
Навчався в Конотопському міському реальному училищі.
Працював учнем на лісопильному заводі і прикажчиком лісорозробок (1890-1897), торфмейстером на будівництві торфоелектростанції Богородському повіті Московської
губернії (1912-1917), головою Богородської повітової Ради (1917), заступником голови
ВРНХ РРФСР (1918-1931), заступником наркома зовнішньої торгівлі РРФСР (1921-1922), заступником начальника будівництва «Середволгобуд» (1932-1934), начальник управління
«Торфозаводбуд» (1934-1937).
Фундатор науково-дослідного інституту «Інсторф» (1926).
Член колегії Наркомзовнішторгу, заступник наркома, голова Цукротресту (1921-1922).
Член Президії і заступник голови ВРНХ РРФСР, член Ради ВРНХ СРСР (1923-1931).
Спеціалізувався з ролі торфу в енергетичному балансі Європейської частини СРСР
З владою, якого б кольору вона не була, порозуміння не знаходив. Уперше заарештований
за революційну діяльність і засланий до Сибіру (1902).
Удруге заарештований за звинуваченням в участі в «антирадянській організації правих» і
засуджений до 25 років ув‘язнення (1937). За офіційною інформацією, помер, відбуваючи
покарання в Соль-Ілецькому концтаборі.
Посмертно реабілітований (1954).
Була репресована (вислана до м. Володимира) і дружина Р.
Ім‘я нашого земляка носять Всеросійський науково-дослідний інститут торф'яної
промисловості; селище міського типу в Конаківському районі Тверської області РФ
(1964); тут також діє науковий центр «Радченко-торф» з дослідним машинобудівним
заводом; тут розташований єдиний у світі музей торфу, біля якого встановлено бюст Р.
Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Кржижанівський, О. Вінтер, В. Кірпічніков, Р.
Классон, В. Старков, Г. Красін, І. Губкін, М. Сільвін, К. Августинас, М. Карпов, В.
Доктуровський та ін.
***
БЕЗ ПЛЯМ,
з життєвого кредо І. Радченка
Життя не має бути заплямованим жодною очорняючою смугою.
ДОБРОМИСНИЙ НАПІВКУПЕЦЬ, з автобіографії І. Радченка
51
Батьки мої походили з середовища напівкупецького-напівкозацького. Батько мав невелику
лісопилку, мати займалася домашнім господарством.
Жили бідно, родина була по-старому релігійна і добромисна.
ПЕРПЕКТИВИ Є, із звіту І. Радченка влітку 1917 р.
Болото Петровсько-Шатурське обстежив. Розташовано його незручно – між землями
селян чотирьох сіл, які використовують його для «худобопасовиська».
У майбутньому перспективна розробка Петровсько-Кобелєвського болота.
ПОЧИНАЛИ З НАМЕТІВ, із спогадів Р. Классона
Московська електрична станція працювала виключно на нафті, і коли 1911 року я одержав
звістку, що в 75 верстах від Москви продається велике торф'яне болото, вирішив
спробувати привернути іноземний капітал до споруди районної електричної станції на
торфі.
...Перші службовці і робочі розміщувалися в тимчасових спорудах, переважно в наметах.
Місце справді було диким. Там, де зараз стоїть станція, біля озера бродило стадо лосів.
Доступ до місця спорудження був настільки важкий, що доводилося ...рубати дерева, кидати їх у воду, на дерева класти вузькоколійні рейки, засипати їх землею.
...З торфом ніхто з нас не був знайомий. Ми запросили завідувача торф'яними розробками
І. І. Радченка і вперше з великим інтересом зайнялися вивченням торф'яного господарства, котре дісталося при покупці маєтку.
Облаштовувалося селище при електростанції, будувалися бараки для робочих, будинки
для службовців. ...У 1912 році в одному з них поселилася сім'я завідувача торф'яним
господарством І. І. Радченка. Аліса Іванівна, дружина Радченка, зайнялася
просвітницькою діяльністю. Спочатку вона запрошувала до свого сина дітей робочих, влаштовувала для них свята, ставила спектаклі, малювала, співала, учила шити і
займатися городом. Коли діти підросли, Аліса Іванівна стала створювати групи
«грамотіїв».
ЯКЕСЬ СОЦІАЛІСТИЧНЕ МІСТЕЧКО, з статті Г. Гловелі «Тріумвіри
більшовігенції»
Проект назвали «Електропередача». Технічним директором призначили випускника
Петербурзького політеху Олександра Вінтера. Свого часу виключений з Київського
політеху за розповсюдження першотравневих прокламацій і висланий до Баку під нагляд
поліції, він був залучений Классоном і Красіним до енергетичного господарства
нафтопромислів, за 5 років пройшов шлях від практиканта до начальника електростанції...
Комерційний директор Буссе посміхався: навколо Классона і Кржижанівського збиралося
«прямо якесь соціалістичне містечко»: були підключені товариші Кржижанівського (і
Ульянова-Леніна) ще по «Петербурзькому Союзу боротьби за звільнення робочого класу», а зараз досвідчені інженери Василь Старков і Іван Радченко...
...У серпні 1915 р. «Електропередача» і реконструйована Классоном перша Московська
ГЕС на Раушській набережній, сполучені високовольтною лінією електропередач, об‘єдналися в одну мережу - «з‘явилася енергетична система Москви».
...З свого боку, голова богородської Ради Іван Радченко і Олександр Вінтер обґрунтували
проект нової підмосковної ТЕС на торфі Шатурських боліт, проте не дочекалися грошей, доки в кінці 1917-го не одержали підтримку Леніна.
ДИРЕКЦІЯ ЗАСОРОМИЛАСЯ, з нотаток А. Радченко в щоденнику в листопаді 1914 р.
52
Ось вже шість тижнів, як я займаюся з хлоп'ятами. Цього року у мене сорок осіб, віком 6-14 років. З молодшими займаюся 2-3 години, із старшими 3-4 години. Окрім цього, є
дошкільна група.
І ось, дивлячись на мій подвиг, дирекція, нарешті, засоромилася і вирішила надати нам
приміщення і вчительку.
УЧЕННЯ – ЧИСТЕ, А ПРО ДІЙСНІТЬ - ПОМОВЧИМО, з листа дружини міського
архітектора до А. Радченко в грудні 1917 р.
Моя відповідь на твій гімн своїй партії: мені не подобається її нетерпимість, яка властива
взагалі партіям, а особливо твоїй. Але ж і більшовики люди, а не надлюди, і як такі
можуть помилитися, і точно так, як в будь-якому людському середовищі, серед них є і
світлі особи, і «середні», і навіть низькі, не говорячи вже про темних осіб, що примазалися
до партії. Що саме учення ваше чисте і чудове — з цим я згодна. Ну, а про способи
проведення його в життя «умовчуємо».
Про що? Про те, що арештована мама як дружина колишнього адмірала (давно
померлого), родина виселена в темний сирий підвал, де від гострого суглобового
ревматизму померла донька.
А що ж пані? А вона до 75 років «продовжує роботу серед дітей бідноти свого району..., донині безкоштовно працює з найбільш бездоглядними дітьми..., репетируючи школярів і
всіляко сприяючи їх розвитку.
ЧЕКАЮ РЕАКЦІЇ, записка В. Леніна В. Смольянінову від 29 травня 1921 р.
Прочитайте; прискорте справу в РПО. Пошліть цього листа особисто І. І. Радченкові
(Глав-торф), щоб він повернув мені з відгуком
29/V. Ленін.
ВЖИЙТЕ ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ, записка В. Леніна І. Радченкові від 27 жовтня 1921 р.
Тов. Мартенс прислав мені підписаний Вами договір з американською компанією
(Хаммер і Мішелл). Мені здається, що цей договір має величезне значення, як початок
торгівлі. Вжийте потрійні запобіжні засоби і перевірте виконання. Мене повідомите, кого
призначаєте виконавцем; які товари готуєте; чи налягаєте особливо на артистичні і
держсховкові тощо.
НАПЕРЕД ДЯКУЮ, з листа Н. Алілуєвої-Сталіної І. Радченкові від 9 серпня 1924 р.
Дорогий Іване Івановичу! Я до Вас звертаюся з великим проханням, якщо Вам не
неприємно давати мені рекомендацію для переходу з кандидатів у члени ВКП, то я дуже
прошу Вас дати мені рекомендацію. Я хотіла сьогодні зайти до Вас сама, але мені
потрібно рівно о дев'ятій годині бути в РНК і я не встигла б сама до дев'ятої повернутися.
Рекомендацію мою треба написати на окремому аркуші і найпростішу.
До Вас же я якось обов'язково зайду, але зараз сама ніяк не зможу. Пробачте, що турбую, і
наперед велике вам дякую.
Привіт Алісі Ів. і Альоші.
ДИВО-КОПАЛИНА, з кореспонденції О. та С. Кострикових «Hаш перший наукоград»
Селище Радченко. Зараз мало хто знає його незвичайну історію. Хіба що самі жителі, тай
то не всі. А історія дивовижна. Адже селище Радченко стало прообразом Обнінська, 53
Дубни, Протвіно, новосибірського Академмістечка та інших знаменитих центрів
радянської науки. Почалася його історія 80 років тому.
...Було утворено спеціальну установу - Головторф при ВРHХ РРФСР. Його очолив І. І.
Радченко.
...Саме він і створив у середині 20-х років Торф'яну дослідну станцію (ТДС). Селище, назву для якого вибрали найпростіше - ТДС, будували прямо в лісі.
Одночасно створювався Центральний HДІ торф'яної промисловості - Інсторф. Його
директором призначили І. І. Радченка.
У цехах і лабораторіях почалося інтенсивне життя. Створювалися машини і механізми для
видобутку, транспортування і переробки торфу. У філіалі Інсторфа займалися вивченням
«горючої землі», як називали цю корисну копалину в давнину.
Торф виявився не лише паливом, а й цінною сировиною для різних галузей господарства.
Його можна було використовувати в текстильній, паперовій, хімічній промисловості, при
виробництві будівельних матеріалів. З'ясувалося, що спеціально приготований торф при
горінні дає майже такий же ККД, як і нафтове паливо. При цьому він характеризується
малою кількістю золи і сірки.
З торфу виробляли металургійний кокс. Торф'яний дьоготь містив цінні хімічні продукти, які йшли у тому числі й на виробництво рідкого пального. З торфу виготовляли
термоізоляційні матеріали для будівництва, торф'яне клоччя, торф'яну повсть, торфофанеру тощо.
У сільському господарстві торф'яна підстилка уживалася в тваринництві - вона виявилася
гігроскопічнішою, ніж тирса чи солома, і стерильнішою. Використана підстилка йшла в
рослинництво як багате азотом добриво, поліпшуюче структуру ґрунту. У торф'яних
стаканчиках виганяли розсаду.
Виняткові якості використовувалися навіть у медицині. Багато фахівців відзначали, що в
грязелікуванні він кращий, ніж інші види мінеральної сировини, нетоксичний і не
викликає алергії. Зате довше тримає тепло і рівномірно його віддає.
І так далі - можливості торфу невичерпні...
РЕЙЛІ Сідней
Король світового шпигунства. Справжнє прізвище - Розенблюм Соломон (Георгій, Семен, Шломо, Зиґмунд, Педро). Оперативні псевдоніми – Ж. де Лафар, С. Штерн, Д. Гіллеспі, М. Штейнберг, К. Хан, Р. Массіно, Г. Релінський, Г. Бергман.
З міщанської родини. Батько, Розенблюм М., - маклер.
Народився 24 березня 1873 р. в м. Одеса.
Розстріляний чекістами 5 листопада 1925 р. в Богородському лісі в районі Сокольників.
Таємно похований в дворі прогулянок внутрішньої в‘язниці московського ОДПУ.
Закінчив 3-ю Одеську гімназію і, ймовірно, Девонширську шпигунську школу.
Працював в британському посольстві в Петербурзі (1897-1898), організації «Товариство
друзів вільної Росії» (1898), лісоторгівельником в Порт-Артурі (1903-1905), помічником
військово-морського аташе Британії в Росії (1905-1914), Місії союзників (1918-1919), консультантом У. Черчілля з російських питань (1919-1920).
Кавалер Військового хреста Британської імперії (1918).
Один з фундаторів Петербурзького льотного клубу «Крила».
Фундатор Американського філіалу «Міжнародної антибільшовицької ліги».
Діяв на користь Британії на теренах царської і більшовицької Росії (1910-1920).
Під виглядом сербського офіцера через всю Росію вивіз до Мурманська і посадив на
англійського есмінця Олександра Керенського (1918).
Верховний революційний трибунал РРФСР заочно засудив Р. до розстрілу (1918).
54
Про нашого земляка вийшли історичний памфлет Р. Піменова «Як я шукав шпигуна
Рейлі», книги П.-Ж. Боабодильї «Пригоди Сіднея Рейлі — майстра англійського
шпигунства». Е. Кука «На службі Його Величності», Р. Спенса «Не вір нікому»; відведено
йому місце і в телесеріалі «Операція «Трест».
Серед друзів та близьких знайомих Р. – Е. Бойс, Ч. Фотергілл, В. Орлов-Орлінський, Л.
Брамсон, Б. Савінков, А. де Вертиман, Б. Локкарт, О. Філіппов, К. Блюменталь-
Каламатіано, Е. Войнич, Б. Джоунс, О. Стрижевська, Д. Хілл, Я. Блюмкін, О. Боюжавська, Ф. Кромі, В. Кримов та ін.
***
КЛІЗМОЮ НЕ БУВ
, з життєвого кредо С. Рейлі
Я був в ролі градусника, за допомогою якого вимірювали політичні пристрасті ті, кому це
було необхідно.
НЕ ВІР, з професійного кредо С. Рейлі
Нікому не вір.
З ГЛУЗДУ З‘ЇХАТИ, з листа С. Рейлі Б. Савінкову
Від злості, огиди і туги прямо гарчати хочеться. Бажаємо врятувати Росію (не Монако, а
Р-а-с-с-є-ю), а потребуємо 50 доларів!!! З глузду з'їхати!
ПРИЙНЯВ БУДДИЗМ, з книги М. Умнова «Усесвітня історія шпигунства»
Під час англо-бурської війни в Південній Африці Рейлі за завданням британської розвідки
прямує до Персії, де під виглядом торговця медикаментами одержує найважливішу для
Англії інформацію про джерела фінансування бурів в Європі, пов'язаних з розробкою
персидських нафтових родовищ, а також про об'єми і якість нафти, що там видобувається.
Наступна місія Рейлі в 1902 р. - Далекий Схід. Мета - креслення укріплень Порт-Артура, які зводяться Росією на орендованому у Китаю півострові Ляодун. ...Легко підкуповує
співробітників технічного відділу будівництва і одержує якнайповніші і якісніші копії всіх
оборонних споруд. Незважаючи на легкість виконаного завдання, Рейлі вирішує, що йому
для підтримки здоров'я і душевного стану необхідний відпочинок, про що повідомляє
свого шефа. Відіславши дружину на батьківщину, рятуючись від переслідування
російської контррозвідки, перебирається до Японії, а потім до Китаю, де, намагаючись
привести в порядок нервову систему, навіть приймає буддизм.
ДВОЛИКИЙ ЯНУС, з роману-хроніки Л. Нікуліна «Мертві брижі»
— Повернемося до осені сімнадцятого року, до вашої зустрічі з Массіно, — сказав
Артузов. — Ви твердо переконані, що він займався лише комерційною діяльністю?
Політикою він, по-вашому, не цікавився?
— Йшлося про залізниці, шахти, водні шляхи...
— А це не політика? Йшлося і про інше, наскільки ми знаємо.
— Так, адже Юр‘єва була арештована.
— Ви це знаєте?
— Хіба мало за що могли заарештувати цю пані! За спекуляцію, наприклад.
— І ви більше нічого не чуло про Массіно?
— Ні.
55
— Як же ви, патріот, могли байдуже поставитися до планів пограбування вашої
батьківщини?
— Мені було неприємно це чути.
— Яка делікатність... Так ось, Массіно, звичайно, був і комерсантом, але у нього є й інша
професія, й інше ім'я. Його справжнє ім'я Сідней Джорж Рейлі. Він — англійський шпигун
і організатор терористичних актів проти Радянської влади. Він засуджений до розстрілу у
справі Локкарта і Гренара. Про цей процес ви, ймовірно, чули?
Якушев мовчав. Він підозрював, що Массіно і Рейлі — одна особа...
ПРИКОРДОННИК НІС НА РУКАХ, з статті Б. Белєнкіна «Сто життів і смертей агента
ST.1»
Роль «агента на підхопленні» Рейлі вже не влаштовувала. Та й шеф розвідки Каммінг не
бажав бачити Рейлі постійним співробітником. Ну, що знав Каммінг про минуле Рейлі?
Суцільні міфи і чутки: і те, що Рейлі «подвійний агент», і те, що привласнював частину
грошей, що виділялися для російської контрреволюції, і те, що гравець, і те, що баболюб і
двоєженець... Та й зненависть до більшовиків якась гіпертрофована... Найголовніше ж -
Рейлі в Росії «засвічений».
...І тут трапився «Трест». Організація, винайдена чекістами, вже декілька років дурила
голови російської еміграції і деяким іноземним розвідкам: польській, фінській, естонській...
25 вересня 1925 року Сідней Рейлі у супроводі фінських контррозвідників і
прикордонників виїхав з Виборга у напрямку до фінляндсько-радянського кордону. Об 11
годині вечора підійшов до річки, яка розділяла дві держави. Роздягся до трусів, гукнув:
«Йду!» і ступив у воду. З радянського боку йому назустріч кинувся прикордонник.
Посадив на плечі і переніс через річку.
Єдиний раз в житті його носили на руках!
ПЛАНІВ ТЕРОРИСТІВ НЕ ЗНАВ, з протоколу допиту С. Рейлі від 9 жовтня 1925 р.
Відновив ...знайомство з Гучковим лише влітку 1924 року за допомогою Савінкова, який, зважаючи на свій від'їзд, просив мене підтримати зв'язок з Гучковим...
З натяків Савінкова я зрозумів, що він на Гучкова розраховує в отриманні технічних
засобів для терору. У технічні плани Савінкова і Гучкова я не був посвячений, проте
здогадувався, що мова йшла про якісь нові гази.
ГОТОВИЙ ДО СПІВПРАЦІ, з листа С. Рейлі Ф. Дзержинському від 30 жовтня 1925 р.
Після бесід, що відбулися у мене, я даю згоду надати Вам цілком відверті визнання і дані з
питань щодо організації і складу великобританських розвідок , які ОДПУ цікавлять, і, оскільки мені відомі також відомості щодо американської розвідки, а також осіб в
російській еміграції, з якими мені довелося мати справу.
Сідней Рейлі.
Москва, Внутрішня в'язниця.
ЗНАДОБИВСЯ КОНТРОЛЬНИЙ ПОСТРІЛ, з рапорту начальникові відділу
Московського ОДПУ В. Стирну від 5 листопада 1925 р.
Довожу до вашого відома, що, згідно одержаного від Вас розпорядження, з двору ДПУ
виїхали разом з №73 тт. Дукіс, Сироєжкін, я і Ібрагім рівно о 8 год. вечора... Попрямували
до Богородська.
56
...Як було обумовлене щоб шофер коли під'їхали до моста продемонстрував поломку
машини що він і зробив. Коли машина зупинилася я запитав шофера - що трапилося? Він
відповів щось засмітилося і простоїмо хвилин 5-10.
Тоді я №73 запропонував прогулятися. Вийшовши з машини я йшов праворуч а Ібрагім
ліворуч №73, т. Сироєжкін йшов з правого боку кроках в 10 від нас. Відійшовши від
машини кроків на 30-40 Ібрагім відставши від нас провів постріл в №73 який глибоко
зітхнувши повалився не скрикнувши; зважаючи на те що пульс ще бився т. Сироєжкін
зробив постріл йому в груди.
Почекавши ще трохи, хвилин 10-15 коли остаточно перестав битися пульс внесли його до
машини і поїхали прямо до Санчастини де вже чекали т. Кушнер і фотограф... (санітарові
сказали, що цю людину задавило трамваєм та й обличчя не було видно оскільки голова
була в мішку) і поклали на прозекторський стіл...
Після цього поклали його в мішок і віднесли до моргу... Всю операцію закінчили об 11
годині вечора 5/Х1-25 р.
Уповноважений 4-го відділу КРО ОДПУ
ФЕДУЛЄЄВ.
ВИДАТНИЙ АВАНТЮРИСТ, з інтерв‘ю Т. Гладкова С. Маслову
Ми, можливо, не пригадали б нашого співвітчизника, якби навколо його імені раптом не
виник дивний ажіотаж. Історики, письменники, засоби масової інформації в різних
країнах демонструють таку синхронізовану колективну плодючість по частині описання
пригод Рейлі, що Джеймс Бонд ризикує залишитися блідим віддзеркаленням оригіналу.
У цьому нам допоможе розібратися письменник, знавець розвідки, лауреат премій КДБ
СРСР і СВР Росії Теодор Гладков.
- Теодоре Кириловичу, звідки раптом цей сплеск цікавості до фігури Рейлі?
- Фігура Рейлі вельми утішна сама собою. Неабиякий, талановитий у багатьох
відношеннях і при цьому - загадка на загадці.
...П'яницею Рейлі не був. А ось баболюбом був. Він був одружений тричі. І жодного разу
не розлучався. Тобто він був, щонайменше, двічі двоєженцем. І ще вісім-десять жінок
могли вважати його своїм чоловіком.
Хто ж насправді Сідней Джордж Рейлі? Якщо ви хочете знати мою точку зору, її, до речі, поділяють автори книг, що недавно з'явилися в Англії і Америці, - один з найвидатніших
авантюристів кінця XIX - першої чверті XX століття.
САМООБМАН, з кореспонденції О. Кустарьова «Синтетичний містер Рейлі»
Сідней Рейлі займає важливе місце в радянській демонології. Злобливий ворог радянської
влади, агент англійського імперіалізму, підступний змовник, майстерний суперник
чекістів і головний негативний персонаж однієї з найзнаменитіших операцій ЧК.
Нісенітниця все це. Бо Сідней Рейлі був найперше аферистом. Легенду про себе він
створив сам за участю ЧК і Роберта Брюса Локкарта – англійського дипломатичного
представника в Петрограді в перші післяреволюційні місяці.
...У різний час було опубліковано декілька біографій Рейлі, і всі вони приблизно в тому ж
дусі. Ймовірно, це пояснюється просто: ринок пред'являв попит на такий персонаж. Але
справа, звичайно, не лише в цьому.
Рейлі – і це був головний його талант – вельми майстерно зліпив свою легенду сам і зумів
переконати безліч майбутніх свідків (Локкарт був одним з них) в тому, що все це правда.
Але зрештою знайшлася людина, котра ретельно перевірила чутки, які Рейлі розпускав
про себе. Ендрю Кук, вчитель і директор школи в південній Англії, витратив 30 років на
цю перевірку і тепер запропонував нам акуратно документовану біографію Сіднея Рейлі.
57
...сер Уїльям Вайзман, глава англійської розвідки в США, сказав про Рейлі: «Стиль його
бізнесу – більш-менш нечесний брокер в будь-якому підряді, до якого він може хоч якось
примазатися».
...Розенблюм-Рейлі завів багато цікавих знайомств, серед інших – з родиною Войнич. А
пізніше поширював слух, буцімто він є прототипом знаменитого «Овода» – ще один
самообман.
Змова Локкарта була насправді змовою Рейлі, і схоже, що ніхто, окрім Рейлі, в ній участі
не брав.
... Видатна була людина. Синтетична...
САВЧЕНКО Іван Григорович
Бактеріолог, патолог, мікробіолог, імунолог. Фундатор фізико-хімічного напряму в теорії
фагоцитозу; першим дослідницьким шляхом довів можливість пероральної (через рот) вакцинації проти холери, чим започаткував ентеровакцинацію за кишкових інфекцій.
З поміщицької родини.
Народився в 1862 р. на х. Хрещатик Кролевецького району Сумської області.
Загинув в 1932 р. у в‘язниці НКВС.
Закінчив медичний факультет Київського університету (1888).
Працював в лабораторіях В. Підвисоцького та І. Мечникова, Пастерівському інституті, організовував Кубанський медичний інститут, Кубанський хіміко-бактеріологічний
інститут, був першим директором Казанського бактеріологічного інституту.
Заслужений діяч науки РРФСР (1928).
Друкувався в «Казанському медичному журналі», «Південно-Східному віснику охорони
здоров‘я», «Працях Кубанського окружної малярійної станції», «Працях 9-го Всесоюзного
з‘їзду бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів».
Найбільш відомі доробки – «Декілька слів про паличку доктора Є. Вороніної та про
клінічні форми хвороб, які паличка викликає» (1922), «До патогенезу тропічної малярії у
відповідності до сироваткових реакцій імунітету» (1924), «Специфічна реакція згортаня
комплементу при малярії», «До питання про мікробіцидність сироваток гаметоносіїв по
відношенню до форм шизонтів при malaria tropica», «До вчення про лихоманку»,
«Специфічна реакція відхилення комплемента при малярії та її практичне застосовування»
(усі – 1926), «Реакція відхилення комплемента при malaria quartana» (1929).
Створив школу бактеріологів, представники якої очолили провідні кафедри вузів країни.
Наш земляк – засновник фізико-хімичного напрямку в теорії фагоцитозу.
С. – автор праць з теорії пухлин, інфекційних патологій, імунітету, фагоцитозу.
Будинок в м. Краснодар РФ, де працював наш земляк, віднесено до категорії пам‘ятників
історії місцевого значення.
Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Мечников, Д. Заболотний, В. Барикін, І.
Баронов, В. Анфімов, С. Очаповський, В. Підвисоцький та ін.
***
ПАТОГЕННІ САПРОФІТИ,
з наукового кредо І. Савченка
Більшість патогенних бактерій в природі існують як сапрофіти.
УКРАЇНЦІ ПОПЕРЕДНЬО СЕБЕ ІМУНІЗУВАЛИ, з статті «Великі медики:
Петтенкофер» на lechebnik.info
Історичний дослід відбувся вранці 7 жовтня 1892 року: 73-річний президент Баварської
академії наук Петтенкофер безстрашно проковтнув культуру холерних вібріонів і вижив.
Своєму порятунку, як припускав Кох, він зобов'язаний тим, що мікроби були позбавлені
58
своєї сили. Петтенкоферу умисне прислали стару, ослаблену культуру, оскільки
здогадувалися про його намір.
Такий же дослід зробив в Парижі І. І. Мечніков і услід за ним М. Ф. Гамалея, Д. К.
Заболотний і І. Г. Савченко, який став згодом відомим київським бактеріологом.
Данило Заболотний і Іван Савченко в 1897 році прийняли у присутності комісії лікарів
одноденну, тобто повністю дієву культуру холерних бацил; за день до досліду вони
імунізували себе, проковтнувши культуру вбитих бацил. Їх експеримент має особливе
значення в історії медицини: вперше було доведено, що від інфекції можна захиститися не
лише за допомогою ін'єкції відповідного збудника, а й шляхом прийому ослабленої
культури бацил всередину.
ПОХОДЖЕННЯ ПУХЛИН, із спогадів М. Невядомського
Знання патологоанатомів, які вивчають пухлини топографічно без центрування уваги на їх
цитологічних інгредієнтах, звичайно не можуть наблизити нас до правильного вирішення
проблеми бластоматозного зростання. Потрібна тонша, довершеніша методика вивчання
«ракової клітини», що забезпечує повне її збереження, незмінність її структури і
допомагає розкрити всі тонкощі побудови ядра і протоплазми. Лише за таких умов ми
зможемо отримати дійсні знання про процеси, що відбуваються в пухлинах, а вивчивши
їх, ми вірніше і швидше підійдемо до побудови вчення про походження пухлин.
Такою методикою володіють протозоологи, але протозоологічно пухлинний організм не
вивчався. Ті автори, які намагалися за допомогою протозоологічної методики вивчати
цитологічний склад пухлин, – Подвисоцький, Савченко, Судакевич, Курлов, Коротнєв й
ін. – поза всяким сумнівом, констатували клітини протозоа в пухлинах.
НАСТУП НА РАК, з буклету «Мікробіологія в Казанському університеті: минуле і
нинішнє»
Івану Григоровичу Савченку належить низка робіт з імунітету, злоякісних пухлин, холери.
Він належав до прихильників паразитарного походження злоякісних новоутворень і
знаходив в клітках пухлин паразитів типу споровиків. Проте вимушений був визнати, що
рак не можна підвести під категорію інфекційних хвороб.
Він виявив у грунті анаеробну грампозитивну бактерію Achlame, яку вважав збудником
ревматизму.
На VII Пироговському з'їзді в 1899 р. Савченко очолював секцію бактеріології. Його
ствердження «Більшість патогенних бактерій в природі існують як сапрофіти», викликало
заперечення з боку Висоцького, який сказав: «Навряд чи ми маємо право стверджувати, що всі патогенні мікроорганізми - прості сапрофіти, які стають патогенними, лише
проходячи через організм тварини».
З ЙОГО ІМЕНЕМ ПОВ‘ЯЗАНА ЦІЛА ЕПОХА, з сайту Кубанського державного
медичного університету
Кафедра загальної і клінічної патофізіології організована в 1920 році. Організатором і
першим завідувачем її був учений зі світовим ім'ям професор Іван Григорович Савченко.
…З ім'ям цього видатного вченого пов'язана ціла епоха розвитку патології в Росії. Широко
відомі його роботи з патогенезу холери, скарлатини і малярії, механізму фагоцитозу, імунітету при зворотному тифові. В лабораторії професора В. В. Підвисоцького (кафедра
загальної патології Новоросійського університету, м. Одеса) І. Г. Савченко і Д. К.
Заболотний провели героїчний дослід самозараження живою культурою холерного
вібріона після попередньої імунізації вакциною (1893). І довели, що пероральне введення
холерної вакцини оберігає людину від захворювання.
59
У 20-х роках на Кубані була вкрай несприятлива епідеміологічна обстановка з холери, тифу, малярії, скарлатини, тропічної малярії. За ініціативою І. Г. Савченко організується
інститут епідеміології і мікробіології. В цей період наукова праця співробітників кафедри
в значній мірі зливається з роботою нового інституту.
І. Г. Савченко організує проведення наукових досліджень з вивчення збудників інфекцій, розповсюджених на Кубані. Відкривається і вивчається збудник біполярного сепсису
(тифосхоже захворювання). Досліджуються біологія холерного і холероподібного вібріона
і способи поширення азіатської холери.
І. Г. Савченко разом з І. М. Бароновим виявляють утворення антитіл при малярії (особлива
серологічна реакція Савченко-Баронова), …коли відсутні явні ознаки.
Під керівництвом І. Г. Савченко створюється малярійна станція, яку він і очолює.
УБЕЗПЕЧИВ ВІД ХВОРОБИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ У ВСЬОМУ СВІТОВІ, з брошури
«Усе про скарлатину»
Скарлатина – гострозаразне дитяче захворювання з раптовим початком, тонзилітом, підвищеною температурою, характерним дрібним висипом на шкірі. Зараження стається
повітряно-краплинним шляхом. Джерело інфекції – хворі та бактеріоносії.
У 1904 р. І. Г. Савченко отримав екзотоксин збудника цього захворювання і виготовив
протискарлатинну сироватку. А вже наступного року запропонував метод імунізації коней
для отримання протискарлатинної сироватки. Чим убезпечив від хвороби мільйони дітей у
всьому світові.
СТОЯВ У ЧЕРЗІ ЗА КАРТОПЛЕЮ, із спогадів І. Акопова
У той час багато розповідали епізодів з життя І. Г. Савченка. Він був «грозою» студентів, був дуже вимогливий на іспитах. Цю строгість він розповсюдив на свого рідного сина, який тричі здавав патофізіологію, але марно. Тоді, розсердившись, він поїхав до Харкова, успішно здав цю дисципліну колезі батька і повернувся. За таке ставлення до себе, він
довгий час не розмовляв з батьком, а той, сміючись, сказав:
– Ось тепер я упевнений, що мій син знає мій предмет.
В 30-і роках І. Г. Савченко став дуже «добрим», мало вимогливим, й йому було легчше
складати іспити, ніж його асистентам. Крім того, у нього з‘явилися дивацтва. Наприклад, на лекцію він виходив з своего кабінету зі своїм старомодним будильником. А студенты-
шибайголови існували у всі часи. Вонни зненацька вигукували професору, що входив до
аудиторії:
– Іване Григоровичу, ваш годинник поспішає!
– Як поспішає, на скільки? – питав Іван Григорович і переводив стрілки, повертався до
себе і з'являвся знов, вже відповідно до «виправленого» на своєму годиннику часу. Коли ж
приходив час закінчувати лекцію, інші студенти, вже справедливо, говорили, що його
годинник відстає, вони спізнюються на наступну лекцію, і Іван Григорович знов
виправляв час на своєму будильнику.
Читаючи лекції, іноді він виявляв неповне позбавлення від своїх старих звичок, плутаючи
слова «панове» і «товариші». Так, іноді починав «Панове!», зараз же поправлявся «тобто, товариші». І ось якось Іван Григорович зробив такий «вступ» до лекції: «Панове, тобто
товариші! Вчора я стояв в черзі за картоплею, але поки черга дійшла, картоплі не стало... я
затримався». Слід сказати, що в цей рік (1932) у нас були продовольчі утруднення, однак
миритися з тим, що І. Г. Савченко ставав в чергу за картоплею було не можна, і я, як
секретар парторганізації інституту ...після закінчення лекції пішов до міському ВКП(б) і
доповів першому секретарю Дволайцькому про вищевикладене. Секретар ...вже дзвонив
на харчові підприємства, поставивши їм в обов'язок доставити продукти додому вченому
Савченку.
60
Наступну лекцію Іван Григорович почав з розповіді про те, як йому додому привезли і
вершкове масло, і картоплю, і капусту, і інші овочі.
САМОЙЛОВИЧ Семен Миколайович
Священик. В чернецтві – Серафим (1905). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Самойлович М., - дяк.
Народився 19 липня (2 серпня) 1881 р. в м. Миргород Полтавської області.
Розстріляний 4 листопада 1937 р. в Кемеровській області (РФ). Місце поховання – не
відоме.
Закінчив Полтавську духовну семінарію (1902).
Був учителем Уналашкінської (1902-1905), Ситкінської (1905-1906) двокласних шкіл на
Алясці, ігуменом Нурекської парафії (1906-1908), помічником єпархіального місіонера у
Владикавказі (1909), духівником осетинської Олександрівської духовної семінарії (1909-1910), намісником могилівського Братського (1910), ярославського Толгського (1910-1915) монастирів, ігуменом углицьких Покровського (1915-1916), Олексіївського (1916-1920) монастирів, єпископом Углицьким, вікарієм Ярославської єпархії (1920-1922), тимчасово керуючий Ярославською єпархією (1924-1926), архієпископом Углицьким
(1926-1927),
Перу С. належить дослідження «Історія Толгського монастиря 1314-1914 рр.».
Уперше заарештований і кинутий до Ярославської в‘язниці (1922).
Удруге заарештований (1924).
Утретє заарештований (1926).
Учетверте заарештований (1927).
Уп‘яте заарештований і засланий до могилівського Буйницького Свято-Духового
монастиря (1928).
Ушосте заарештований і засуджений до трьох років ув‘язнення в Соловецькому таборі
особливого призначення (1929).
Усьоме заслали на три роки до Сибіру (1932).
Увосьме заарештували і засудили до п‘яти років виправно-трудових робіт у кемеровських
таборах (1934).
Удев‘яте «трійка» при НКВС по Новосибірській області засудила нашого земляка до
вищої міри покарання - розстрілу (1937).
Посмертно реабілітований (1989).
День пам‘яті - 4 листопада.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Т. Белавін, С. Страгородський, Є. Кобранов, А.
Преображенський, І. Петрових, Ф. Поздєєвський, Г. Сергєєв, М. Ярославський, В.
Ряшенцев, І. Пустинський та ін.
***
ЛЕГАЛІЗУЄМОСЯ В ЦАРСТВІ НЕБЕСНОМУ
, з професійного кредо С. Самойловича
Наша мета — не легалізація радянської влади, а легалізація в Царстві Небесному за
замогильного життя.
1926 р.
61
Підкоряючись волі Божій і приймаючи на свої слабкі рамена важкий Хрест, що
покладається на мене, вважаю обов‘язком звернутися до побратимів - єпископів, пастирів
і православних віруючих, благаючи їх зберігати відданість і слухняність Св. Православній
Церкві, підкоряючись лише законним представникам Патріаршої Православної Церкви.
ПОЛЕГШІТЬ СТРАЖДАННЯ ВІРЯН, з листа С. Самойловича митрополитові Сергію в
серпні 1927 р.
Чи мені, юному порівняно з Вами, писати ці рядки, чи мені повчати великодосвідченого і
багатовченого Святителя Церкви Російської, але голос моєї совісті примушує знову і
знову турбувати Ваше широке і добре серце.
...Дорогий Владико, я уявляю, як Ви повинні страждати! Чому ж Ви випробовуючи ці
страждання самі не бажаєте полегшити їх тим, хто свого часу довірився Вам.
РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ РОЗЦІНЮЮ ЯК ТИМЧАСОВУ, з письмових свідчень С.
Самойловича слідчому в 1933 р.
Я вважаю, що нам, християнам, з радянською владою, яка не визнає Бога і веде
антирелігійну роботу, не по дорозі.
Радянську владу я розцінюю ...як владу тимчасову. Я не передбачаю ніякого майбутнього, оскільки це лише одному Богові відомо...
Як християнин, я не можу схвалити політику радянської влади в справі розкуркулення і
виселення куркульства з місць постійного мешкання. Я розглядаю це як факт морального
пригноблення і утиску людини, чого можна було б уникнути, не вносити ворожнечу між
групами людей, не вносити зло до людської маси.
...Повідомляю, що із зайнятої мною позиції по відношенню до митрополита Сергія в 1927
році я ніколи не відступав, і в цьому питанні коливань у мене не було, оскільки я не
згоден з його політикою визнання ...радянській владі.
НЕПОХИТНИЙ І БЕЗСТРАШНИЙ, з книги В. Ципіна «Історія Російської Церкви
(1917-1997)»
Він (Самойлович С. – авт.) перебував у єпископському сані лише з 1920 року, проте його
цінувало і поважало духівництво, любили віруючі. Було відомо, що він користувався
довершеною довірою Патріарха Тихона ще з часів місіонерського служіння на Алясці.
Та й в боротьбі з оновленцями він був непохитний і безстрашний.
ПЕРЕСЛІДУВАЛИ ОНОВЛЕНЦІ, з нарису «Житіє архієпископа Серафима
(Самойловича)» на інтернет-порталі pravoslavie.ru
Кінець 1925 р. в архіпастирстві Серафима був особливо значущим. Промислом Божим він
був поставлений на чолі Церкви. Сталося це в складний і напружений період боротьби за
збереження спадкоємності її керівництва.
...Архієпископ Серафим просить побратимів єпископів до мінімуму скоротити листування
і зносини з очільником Церкви і надає всі справи, окрім принципових і загальноцерковних
(як, наприклад, обрання і хіротонія в єпископа), вирішувати на місцях.
Владика керував Церквою до 12 квітня 1927 р. Із звільненням з ув‘язнення митрополита
Сергія, він передав йому ...права.
За короткий термін свого першосвятительства архієпископ Серафим проявив себе стійким
сповідувачем і мужнім хранителем інтересів святої Церкви від посягань ...влади. Поява
«Декларації митрополита Сергія» внесла до церковного життя розділення. Хворобливе
відношення вона викликала і в Ярославській єпархії. ...Підписали звернення на ім'я
62
митрополита Сергія. Указуючи на перевищення Заступником Патріаршого Міценаглядача
канонічних повноважень, ієрархи висловлювали глибоке співчуття про обрання такого
напряму діяльності, за якого «духовне і Божественне в церковному будівництві цілком
підкоряється мирському і земному». Архієреї, ...виражають вірність ієрархічному
підпорядкуванню Міценаглядачу Патріаршого Престолу митрополитові Петру і
оголошують про самостійне управління Ярославською єпархією.
11 квітня 1928 р. Заступник Патріаршого Міценаглядача митрополит Сергій і Тимчасовий
при ньому Патріарший Священний Синод в «Постанові» N76 оголосили рішення
архієреям, що не прийняли Декларації. Четвертий пункт стосувався архієпископа
Серафима: «звільнити від управління Углицьким вікаріатством». Ухвала №110 підсилює
заходи стосовно Владики Серафима і колишнього Пермського архієпископа Варлаама
(Ряшенцева): «віддати їх канонічному суду православних архієреїв, заборонити тимчасово
богослужіння в Ярославській і Московській єпархіях і зажадати від них в місячний термін
подати письмове зречення від поданої ними заяви 24 січня (6 лютого) ц.р. і виразити
слухняність Заступникові Патріаршого Міценаглядача і Тимчасовому при ньому
Патріаршому Священному Синоду».
У ТАБОРІ СТАВ ІНВАЛІДОМ, з відкритої православної енциклопедії «Древо»
...Відбував ув'язнення архієпископ Серафим в Соловецькому таборі, де його постійно
посилали на важкі роботи. Піднімаючи цеглу на двоповерхову будівлю, він упав з лісів і
переламав ребра, які зрослися невдало, що зробило його інвалідом.
Восени 1930 р. Самойловича відправили на будівництво Біломорканалу.
Протопресвітер М. Польський приводить розповідь в'язня: «Тут я вперше побачив...
працюючи помічником лікаря, на прийомі етапу, архієпископа Серафима - високого
зігнутого старика, з вже обстриженими під машинку №1 головою... Ми, помічники лікаря, прагнули допомогти Владиці, котрий страждав двостороннім хронічним плевритом при
декомпенсованому міокарді і загальному артеріосклерозі.
Якось, в кінці жовтня, в сирий непогожий день, проходячи повз землянки-дезокамери, де
проводилася дезинфекція речей за герметично зачиненими дверима, а ув'язнений-інвалід
вартував зовні камеру ..., я почув, що мене кличуть по імені. Підійшовши, я побачив
змерзлого архієпископа Серафима, - «На пост ставлять на 2 години нас, інвалідів; я стою з
12 дня і мене не змінюють (було близько 6-ти годин вечора)».
НЕВІДОМІ ФАКТИ, з статті Е. Абизової «Козьмодем‘янський період життя
священомученика Серафима (Самойловича), архієпископа Углицького»
Одним з багатьох потерпілих за віру Христову був священомученик Серафим
(Самойлович), архієпископ Углицький. Мало кому відомо, що після звільнення з
ув‘язнення в 1932 році він обрав собі для мешкання Козьмодем‘янськ — в'їзд до великих
міст був заборонений. Як видно з життєпису, опублікованого Ярославською єпархією у
зв'язку з його прославлянням, цей період життя владики, причини його арешту тут
залишилися невідомими... Тому їх можна заповнити новими даними, одержаними при
роботі над архівно-слідчою справою Малосундирської церкви.
...У січні 1932 року, після звільнення, владика Серафим приїхав до Козьмодем‘янська. Він
поселився на Пугачовій горі, в маленькому будиночку № 34.
До Малосундирської церкви в цей період стікалося дуже багато віруючих з різних районів
Марійського краю, з Чувашії. У важкий час люди шукали зміцнення у вірі, духовної
підтримки, утіхи в скорботі. Власті не могли цього довго терпіти.
3 січня 1933 року отець Олександр Агеносов був арештований. Разом з ним заарештували
16 мирян і черниць, які мешкали в Малому Сундир... У цій же справі заарештували і
архієпископа Серафима, звинувативши його в ідейному керівництві малосундирською
63
церквою. Під час обшуку у нього були вилучені лише Біблія і щоденник: більше нічого не
знайшли.
Після тижневого утримання в сирому підвалі арештантського будинку до
Козьмодем‘янську архієпископа Серафима відправили етапом разом зі всіма
заарештованими малосундирцями до м. Йошкар-Оли.
СЕДЕНКО Ферапонт Іванович
Журналіст, соціолог, бібліограф. Псевдоніми – Петро Витязєв, Лавріст, Ф. Витязєв.
З військової родини. Батько, Седенко І., – вільний штурман.
Народився в 1886 р. в м. Білгород-Дністровський Одеської області.
Розстріляний 14 червня 1938 р. в одній з режимних в‘язниць. Похований на московському
цвинтарі «Комунарка».
Навчався в Новоросійському (1905-1907), на юридичному факультеті Петербурзького
(1910-1911) університетів.
Служив в діючій армії (1915-1917), працював директором кооперативного видавництва
«Революційна думка» (1917-1918), видавництва «Колос» (1918-1926).
Член-кореспондент Вологодського товариства вивчення Північного краю (1915).
Друкувався в журналах «Голос минулого», «Щомісячний журнал», «Народна думка».
Як літератор дебютував низкою літературознавчих нарисів в вологодських газетах (1913).
Потім настала черга статей з бібліографії, книговидавництва, розвідок, присвячених
життю та діяльності П. Лаврова.
С. брав участь у підготовці збірників серії «Літературна спадщина».
З владою наш земляк порозуміння ніколи не знаходив. За царизму як активного учасника
у студентських заворушень його заарештували спочатку в Одесі (1905), а потім –
Петербурзі (1910-1911). Після третього судового вироку неслуха відправили в заслання до
Вологодської губернії (1912-1915).
За часів більшовизму С. вперше кинули до табору, невільники якого гнули спини на
будівництві Біломорканалу (1930). Потім сталося «послаблення»: табір замінили
засланням до Нижнього Новгорода і Ульяновська (1931-1933).
Вдруге і останнє за нашим земляком прийшли як за «активним учасником антирадянської
есерівської терористичної організації» (1938). Вироком військової колегії Верховного
суду СРСР уже через три місяці засудили до розстрілу. Стратили «ворога народу» того ж
дня.
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Сорокін, Д. Анучин, М. Ульянова, Л.
Пантелєєв, В. Трапезников, К. Жаков, В. Свєшніков, В. Бонч-Бруєвич, Д. Золотарьов, М.
Рубакін, В. Воровський, С. Венгеров, М. Сажин, О. Пругавін, В. Семевський, В. Чернов, С. Руденко, О. Тарутін, В. Фігнер та ін.
***
СПРАВА ЦЯ РОЗРОСТЕТЬСЯ,
з відгуку Ф. Седенка на вихід першого номера «Вістей
Вологодського товариства вивчення Північного краю»
Історичні дослідження, побутові особливості, економічні умови півночі Росії, становище
селянського господарства і його завдання у зв'язку з географічним, кліматичним
місцезнаходженням Вологодської губернії - все це величезний матеріал, який давно чекає
розробки. Вітаючи появу «Вістей», ми від душі бажаємо новому журналу стати головним
двигуном в культурному розвитку нашого краю.
...Мені б хотілося висловити побажання, аби редакція «Вістей» зайнялася б взагалі
дослідженням вологодської старовини (історії заслань і монастирів на кшталт
Прилуцького). З цією метою можна було б почати вивчати архів вологодського
64
губернатора. Думаю, що Ваше Товариство могло б отримати доступ до архіву, користуючись зв'язками почесних членів. Непогано було б заглянути і в архів консисторії
чи архієрейського будинку. Мабуть, там є дещо щодо «кам'яних мішків» у Прилуках?
...Справа ця розростеться в серйозний і украй цікавий захід.
ПОНЕВІРЯННЯ І БУРЛАКУВАННЯ, з листа Ф. Седенка В. Семевському в 1915 р.
Два роки Вологодської губернії, три роки Сибіру, два роки в'язниць і етапів, нарешті, решта в два роки – поневіряння, бурлакування й університет.
ОСОБИСТЕ – СВЯТЕ, з листа М. Негрескул Ф. Седенкові від 8 вересня 1915 р.
Статтю Вашу, Ферапонте Івановичу, звичайно, прочитала і знаходжу, що вона, як і всі
Ваші статті, дуже непогана. Трішки, неначе, поверхова, відчувається ніби наспіх, проте це
вже дружня критика.
Одне тільки серйозне можу сказати. Якби Ви заздалегідь порадилися зі мною, я наклала б
Veto на повідомлення відверто інтимних, таких, які не стосуються нікого і які не
змінюють ні суспільної, ні індивідуальної зовнішності батька. У всякого є своя святая
святих, в яку не пускають сторонніх. Провини загальновідомого діяча підлягають суду
нащадків, але особисті відчуття – ні і ще раз ні.
МАТЕРІАЛЬНА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ – ВІДСУТНЯ, з листа Ф. Седенка В.
Трапезникову від 21 березня 1915 р.
Вельмишановний Володимире Миколайовичу!
Посилаю Вам з оказією «Щорічник Російського антропологічного товариства» для
бібліотеки Вашого Товариства, а потім статтю Лаврова з примітками і передмовою Д.
Золотарьова (помічник секретаря Антропологічного товариства). Крім того, посилаю Вам
свою статтю під заголовком «Заслання П. Л. Лаврова до Вологодської губернії і його
заняття антропологією». Статтю цю прошу помістити одночасно із статтею Лаврова, оскільки вона з нею тісно пов'язана. Помістити її необхідно з наступних причин.
1) Перша і велика частина моєї статті розповідає про історію заслання Лаврова і його
перебування у Вологодській губернії. Це стосується історії краю і, безумовно, входить в
програму «Вістей», тим паче, що редакція поміщає статтю Лаврова....
2) Друга частина моєї статті... присвячена характеристиці Лаврова як антрополога. Вона
має найтісніше відношення до самої статті Лаврова. Друкуючи статтю Лаврова, необхідно
ознайомити читачів з поглядами і діяльністю його у області антропології...
...Зробити це необхідно ще і ось чому. Перед тим, як посилати Вам статтю Лаврова, я
виклопотав дозволи доньки його М. П. Негрескул. Зробити це було необхідно, бо їй
належать літературні права на твори батька. Вона, звичайно, з великою радістю
погодилася на друкування, проте висловила надію, що Товариство, друкуючи цю статтю, хоч чим-небудь відзначить пам'ять батька.
Я сподіваюся, що Ви особисто поза сумнівом сприятимете надрукуванню моєї статті, тим
паче, що писав я її ...не переслідуючи ніяких матеріальних інтересів або партійних цілей...
З глибокою пошаною і товариським привітом Ф. Седенко.
МОЖЕ ЯКОСЬ ПІДКРЕСЛИТЕ НАШ ЗВ‘ЯЗОК, з листа В. Трапезникова Ф.
Седенкові від 13 листопада 1915 р.
Високошановний Ферапонте Івановичу!
Велике спасибі за надісланий номер Вашого журналу («Народна думка» – авт.). Я
прочитав добру половину і боюся, що життя Ваше буде коротким. Підставою до такої
65
думки служить мені навіть зовнішній вигляд статті «Кооперація і політика». Що
стосується змісту, то багато з чим я, зрозуміло, не можу погодитися за характером своїх
переконань, проте журнал мені сподобався і особливо я вітаю загальну думку редакційної
статті, яку цілком поділяю і поширення якої вважаю в умовах теперішнього моменту
украй необхідним і корисним.
Тепер журнал Вас, ймовірно, завертить щосили і Вам, боюся, доведеться відмовитися від
тієї діяльної участі в III випуску наших «Вістей», яку Ви обіцяли. Постарайтеся не забути і
його...
...Ми 22 листопада влаштовуємо відкриття музею (він був закритий 3 місяці). Буде
публічне засідання Товариства. Вирішено запросити почесних гостей і всіх іногородніх
членів. Отримаєте запрошення і Ви, і Пітирим Олександрович, і Жаков, і Золотарьов
(тільки я втратив його з горизонту). На приїзд Ваш ми, зрозуміло, не розраховуємо, але, може бути, Ви якось підкреслите наш зв'язок з Вами.
На цих зборах ми, між іншим, хочемо обрати в члени-кореспонденти Вас, Золотарьова, Пругавіна і в почесні члени Л. Ф. Пантелєєва, як людей, котрі поширювали наукові
відомості про Північний Край. Хотілося б вибрати ще Анучина, але не знаю, чи буде це
зручно? Якби Ви на це запитання наперед відповіли, я був би дуже вдячний.
Якщо Ви вважаєте, що обрання Анучина бажане, то дайте мені коротку характеристику
його як ученого і розраховуйте, аби я одержав не пізніше 20-го листопада.
Прийміть мій привіт. Вол. Трапезников.
ДИКЕ МАРЕННЯ, з книги Р. Іванова-Разумника «В‘язниці і заслання»
- Так от, — продовжував тим часом старший слідчий Чвільов, — ми викинули за борт весь
звинувачувальний баласт, але після нього залишився серйозний і важкий вантаж —
свідчення проти вас Ферапонта Івановича Седенко-Витязева. Їх за борт не викинеш, вони
залишаються в повній силі.
Я відповів, що залишається в силі і колишня моя заява: все, що в цих свідченнях
стосується мене — дике марення. Встановити правду можна тільки очною ставкою з
Седенко...
- Очна ставка продовжує залишатися нездійсненною, ...а тому давайте крок за кроком
пройдемо за всіма його виставленим проти вас звинуваченням.
...Під кінець ми обидва втомилися. ...Закінчуючи допит і ніби підводячи йому підсумок, старший слідчий Чвільов кинув:
- А втім —Ферапонт Іванович був сволота порядна!
Мене боляче штрикнули і груба лайка, і слово «був», яке підтверджувало, що Седенка-
Витязєва вже немає в живих. Але живий він чи ні — був він людиною чесною,
переконаною, був енергійним і самовідданим політичним і літературним діячем.
КАРТОТЕКА ЗАГИНУЛА, з книги Л. Панова «Вожді, пророки, дурисвіти»
Ще в двадцятих років Витязєв подарував значну частину своїх цінних книжкових зібрань
низці наукових і публічних бібліотек (у Вологодській обласній бібліотеці є декілька
раритетів з його дарчими написами). Те, що залишилося, розгромили при першому арешті, лише частину свого архіву одержав він після приїзду до Москви. «Книги в Ленінській
бібліотеці, а картотека в ГПУ», – нагадувала Витязєву Віра Фігнер.
І якщо велика частина листів Витязєву діячів культури, літераторів збереглася і
знаходиться в його фонді в Російському державному архіві літератури і мистецтва, то
наукова картотека, яку складали понад 5 тис. карток, які відображали публікації творів
мислителя і революціонера П. Л. Лаврова і література про нього, загинули...
66
САМОГУБНІ ВИЗНАННЯ, з книги Р. Іванова-Розумника «Письменницькі долі»
У 1919-1926 рр. Витязєв-Седенко стояв на чолі книговидавництва «Колос», в якому
видавалися і мої книги; у цих видавничих справах мені доводилося з ним часто
зустрічатися. ...1937 року його... знову заарештували, помістили на Луб'янку, де й
допитували – очевидно, із застосуванням сильнодіючих методів. Суджу про це з тих
підписаних ним протоколів його допитів, які пред'явив мені слідчий як звинувачувальний
матеріал проти мене. Прочитавши їх, я жахнувся – не за себе, а за нещасного Витязєва-
Седенка. Протоколи – довжелезні! – починалися приблизно так: «Тепер, коли я
переконався, що слідчим органам НКВС все відомо, – вважаю подальшу відмову
безцільною і готовий дати щиросерді свідчення».
І далі на багатьох аркушах йшло визнання у всіх семи смертних антибільшовицьких
гріхах, з переліком десятка прізвищ спільників, визнання участі в підпільній роботі, в
організації терористичного угрупування... і багато ще в чому, такому ж фантастичному.
Що це була суцільна фантастика – я цілком упевнений, бо згадуване в десятках місць моє
ім'я пов'язане було з ніколи існуючими справами. Я з подивом прочитав, що мною був
налагоджений зв'язок групи Витязєва-Седенка із закордоном, що я діставав для нього, Седенка, антирадянські книги, які виходили в Європі, що він з ім'ярек таким-то і таким-то
бував у мене в Царському Селі, де ми вели контрреволюційні розмови...
Як же повинні були замучити на допитах цю стійку людину, аби примусити її дати такі
самогубні «визнання»!
СЕЛІВАНОВСЬКИЙ Олексій Павлович
Журналіст, літературний критик. Фундатор і перший головний редактор «Літературної
газети».
З родини службовців.
Народився 23 березня 1900 р. в м. Ольгопіль Чечельницького району Вінницької області.
Розстріляний 21 квітня 1938 р. на об‘єкті НКВС «Монастир» Московської області (РФ).
Похований в одній з братських могил.
Закінчив Київське реальне училище (1917).
Працював редактором газет в Курську і Миколаєві (1919-1924), кореспондентом
донецької газети «Всеросійська кочегарка» (1924-1925), редактором газети «Луганська
правда» (1925-1926), секретарем з національних питань Всесоюзної асоціації
пролетарських письменників (1926-1929), відповідальним редактором «Літературної
газети» (1929-1937).
Друкувався в газетах «Правда», «Літературна газета», журналах «Новий світ», «Вибій»,
«На літературному посту», «Жовтень», «Літературний критик», «Молода гвардія»,
«Літературне навчання».
С. – автор розвідок Очікування нової людини», «Підступність і любов Занда», «Сміх
Ільфа і Петрова», «Право на мрію», «Голос з того боку», «Поезія Пролеткульту і «Кузні»,
«Конструктивізм».
У його доробку також - книги «Попутництво і союзництво» (1932), «Поезія і поети»
(1933), «В літературних боях», «Нариси з історії російської радянської поезії» (обидві -
1936).
З владою порозуміння не знаходив: як контрреволюціонера його заарештували (1937) і
розстріляли (1938).
Посмертно реабілітований (1956).
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Шолохов, О. Фадєєв, Б. Горбатов, І. Бабель, О.
Серафимович, Ф. Левін, П. Безпощадний, О. Фарбер та ін.
67
***
ДУМАТИ БОЛІСНО, з творчого кредо О. Селіванського
Думати - болісно.
ПОТРЕБА ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕ УДОВОЛЕНОЮ, з книги О. Селіванського «Нариси з
історії російської радянської поезії»
У широких шарів радянських читачів існує гостра потреба в підсумовуванні досвіду
радянської поезії, в точному визначенні її успіхів і тенденцій її розвитку, у відділенні
безперечного в ній від спірного, явно помилкового або застарілого. Але ця потреба
залишалася не удоволеною.
...Єдина ж за останній час спроба дати синтетичну схему руху радянської поезії – доповідь
М. І. Бухаріна на Всесоюзному з'їзді радянських письменників в серпні 1934 р. – не
охоплює всього різноманіття поетичних явищ.
ГІПНОТИЧНА БАТЬКІВЩИНА, з статті О. Селіванського «Пастернак»
Різноманітність ритміки, уміле поєднання в одному невеликому творі різних тем і
варіацій, багате інструментування вірша — все це робить музично-виразною поетичну
технологію Пастернака. Його ліриці властиве прагнення давати два паралельні розрізи
образу, два паралельні мотиви, дві паралельні сторони однієї і тієї ж теми.
Його поезія, як він сам говорить, — «гіпнотична батьківщина». Вірші його
«переметафоризовані». Той досвід, який виражає в своїй творчості Пастернак, обмежений.
Це часто досвід відвернутої книжкової культури.
РОСІЙСЬКИЙ КЛАСИК СПРИЙМАЄТЬСЯ ВИКЛЮЧНО СЛОВ‘ЯНАМИ, з
заміток С. Шумихіна «Практика пушкінізму (1887-1999)»
Я займався багато пропагандою Пушкіна в Англії і Франції і можу про це говорити досить
конкретно, — пропаганда Пушкіна упирається в наступні моменти: з одного боку, поза
сумнівом, є моменти занепадницької, романтичної естетики, яка панує, принаймні, в
Англії і, як вищий зразок, бере поета Шеллі, і якій пушкінська простота і тверезість
здаються непоетичними. ...А інший момент — це незнання російської мови і той факт, що, кажучи словами Толстого, мистецтво починається там, де починається «трохи». І це
«трохи», яке у Пушкіна грає таку колосальну роль, більшу, ніж у когось іншого, це
«трохи» не доходить. Тут доля Пушкіна пов'язана з долею російської мови.
І тому, як правильно вказав Селівановський, Пушкін був сприйнятий донині скільки-
небудь живо і активно лише слов'янськими народами, тому що окремі випадки захоплення
Пушкіним, як, наприклад, у Меріме, звичайно, не роблять весни.
ДУМАТИ - БОЛІСНО, із спогадів М. Зоріна «Чистий аркуш паперу»
Бабель акуратною стопкою складає записки, розгладжує їх.
- Як відповісти на це запитання? У Парижі один буржуазний журналіст брав у мене
інтерв'ю. Він швидко, професійно дуже швидко, ставив мені запитання і поглядав на
годинник. «Я поспішаю, синьйоре Бабелю, мені потрібно встигнути дати інтерв'ю у
вечірній випуск. Навіщо так болісно думати...»
І я раптом зрозумів, що цей блискавичний репортер, не підозрюючи, відкрив одну з
таємниць письменницького ремесла і робочого режиму письменника - потрібно весь час
болісно думати... Над темою, над словом, сюжетом, над образом...
68
- Друзі, - посміхається Бабель, - що ви так старанно записуєте все, що я говорю? Ось
товариш Селівановський, відповідальний редактор «Літературної газети», обов'язково
розкритикує мене за таку літературну консультацію...
Олексій Селівановський - старий друг донецьких письменників – відгукується з президії:
- Я теж, Ісаку Еммануїловичу, за те, щоб думати...
- Болісно думати...
- Болісно думати, - погоджується Селівановський.
СКЛАДНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ, з рецензії «В літературних боях» на knigoprovod.ru Свої літературно-критичні огляди в донецьких газетах і журналах Селівановський
присвячував значним літературним явищам двадцятих років — віршам Єсеніна,
оповіданням Бабеля, романам Еренбурга тощо.
Він керував одним із старих московських літературних гуртків «Вагранка», виступав з
промовами і доповідями на письменницьких нарадах і з'їздах, брав активну участь в
літературних дискусіях. З величезним інтересом займався питаннями радянської поезії, уважно вивчав її розвиток.
...О. П. Селівановський як літературний критик пройшов складний шлях розвитку — від
бібліографічних заміток в «Кочегарці» і «Забої» до книги, яка є першим дослідженням
російської радянської поезії.
У 1937 році літературно-критична діяльність О. П. Селівановського трагічно обірвалася.
ТАК ПРОСТО НЕ ДАМОСЯ, з розвідки В. Шенталінського «Розстрільні ночі»
До кінця 1937-го Луб'янка прийняла нове поповнення письменників: заарештували
прозаїків Віктора Кіна і Давид Єгорашвілі та критика Олексія Селівановського. А услід за
ними, в січні нового, 1938-го, в луб‘янські камери вселили ще одну літературну трійку: Івана Батрака, Олександра Завалишина і Івана Касаткіна. Каральний конвеєр вже
штампував «злочинців».
Єгорашвілі розстріляли раніше за інших — 14 березня, він відразу ж слухняно підписав
все, що від нього вимагали, і більше не був потрібний. З іншими слідчі пововтузилися
трохи довше.
Майже всі в луб‘янських протоколах міркують схоже: нас, письменників, затирають, переслідують, але ми випробувані бійці, пройшли війни і революції, так просто не дамося!
...Озброєна боротьба! Єднання серпа і молота — союз обурених «селян» з розгніваною
«Кузнею». Захоплення редакцій і видавництв. І, звичайно ж, жаданий теракт — «проти
одного з керівників ВКП(б)» — вписуй будь-яке прізвище. Хто підвернеться під руку в
президії з'їзду.
Підписали список: Сталін, Ворошилов, Каганович, Жданов.
КОМБІНАТ СМЕРТІ, з статті М. Фігуровського «Спецоб'єкт «Монастир». Гріхи чекістів
замолять ченці»
Якщо проїхати декілька кілометрів Калузьким шосе повз виблискуючі торгові і офісні
комплекси, потім селища з мало романтичними назвами «Газопровід» і «Комунарка», на
24-му кілометрі праворуч можна побачити скромний покажчик з написом «Храм».
Путівець завдовжки 400 метрів веде в глибину лісу. Перед входом на обгороджену
територію - невелика металева табличка: «У цій землі лежать тисячі жертв політичного
терору 1930-1950-х років. Вічна їм пам'ять!».
На карті Росії немало назв, котрі на довгі роки увійшли до нашого лексикону як прикмети
страшних сталінських часів, символів жорстокого і несправедливого терору: Колима, Магадан, Норильськ... Але навіть в цьому ряду спецоб'єкт «Комунарка» стояв осібно.
69
Тут не було табору чи в'язниці, не знемагали від непосильної праці ув‘язнені. Колишня
дача одного з творців системи репресій, наркома внутрішніх справ Генріха Ягоди, стала
«комбінатом смерті», місцем масових страт. Тут цілеспрямовано і планомірно знищували
людей, які вважалися інтелектуальною і владною елітою Радянської держави,
комуністичного руху, елітою нашої літератури і культури.
Тут лежать в безвісних могилах колишні керівники Радянського Союзу і Комуністичної
партії О. І. Риков, М. І. Бухарін, А. С. Бубнов, М. М. Крестинський, Я. Е. Рудзутак, наркоми СРСР і РРФСР, голови Раднаркомів Вірменії, України, Білорусії, Литви, Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, вищі воєначальники, командувачі
флотами і округами, генерали і офіцери розвідки, дипломати, знамениті письменники
Борис Пільняк, Артем Веселий, Бруно Ясенський, головні редактори газет «Вісті» (М. І.
Бухарін), «Червона зірка» (М. М. Ланда), «Праця» (М. І. Попов), «Літературна газета» (О.
П. Селівановський), журналу «Вогник» (І. Ю. Нікітін)...
На території «Комунарки» поховані останки представників понад 60 національностей, громадян 11 країн. У трагічному списку жертв - політичні і громадські діячі Литви, Латвії, Естонії, лідери Комінтерну, які представляли комуністичні рухи Німеччини, Румунії, Франції, Туреччини, Болгарії, Фінляндії, Угорщини. А уряд Монголії, що вважалася
головним і вірним союзником СРСР, був знищений тут у повному складі за один день.
Всього у 30-50 роки, за даними Федеральної служби безпеки, на невеликій ділянці біля
колишньої наркомівської дачі було знищено і поховано близько 10 тисяч чоловік.
РАДЯНСЬКИМ КОЛЕГАМ ЖЕРТВИ НЕ ЦІКАВІ, з розмови Г. Нехорошева з Е.
Белтовим «Це потрібно не мертвим — живим»
Майже п'ятнадцять років співробітник журналу «Дружба народів» журналіст Едуард
Белтов збирає матеріали про незаконно репресованих в 30-50-і роки революціонерів, учених, військових, діячів літератури і мистецтва. Зараз в цій скорботній картотеці
близько 17 тисяч імен. Через особисті і професійні пристрасті найретельніше підбирає
дані про репресованих письменників.
— Едуарду Миколайовичу, чому і як почалася робота?
- Убиті були відомі на всю Росію ще до революції «сатириконівці» Аркадій Бухов і Ілля
Василевський (псевдонім «He-буква»); друг Ахматової, Гумільова, акмеїст Володимир
Нарбут. Відомий в 30-і роки критик і теоретик літератури Олександр Воронський.
Відомий основоположник робочої поезії, директор Інституту праці Олексій Гастєв. Глава
РАППу Леопольд Авербах.
Раппівські критики Іларіон Вардін, Сергій Дінамов, Олексій Селівановський. Прозаїки
Гліб Алексєєв, Сергій Буданцев, Іван Васильєв, Олександр Завалишин, Віктор Кін, Сергій
Кличков, Іван Касаткін, Іван Катаєв і багато, багато інших.
...Це стосується і національних літератур. Причому, всупереч моїм припущенням, репресованих російських письменників - меншина. З тисячі загиблих приблизно сімсот —
письменники союзних і автономних республік. По національних літературах було завдано
такого нищівного удару, що деякі з них від нього ще не оправилися, і навряд чи
облямуються найближчим часом.
...І, до речі, тут дивна ситуація: ось я, наприклад, виступаю з інформацією про свою
роботу де завгодно: у Будинку учених, Будинку композиторів, різних наукових і учбових
інститутах. Єдина організація, яка до мене не проявляє анінайменшого інтересу, — Союз
письменників СРСР.
ПОПРИ РЕАБІЛІТАЦІЮ, з інтернет- довідника «Репресовані літературознавці і
критики: вилучення всіх творів»
70
Селівановський О. П. – літературний критик, один з керівників РАПП, співробітник
журналів «На літературному посту», «Жовтень», «Новий світ» й ін. Арештований в 1937
р., розстріляний або помер у в'язниці.
У спецхранах затримані були, не зважаючи на реабілітацію, наступні книги автора:
«Нариси з історії російської поезії. М.: ДВХЛ, 1936; Попутництво і союзництво. М.: ДВХЛ, 1932.
ПОСТРАЖДАЛИ Й РІДНІ, з біографічної довідки «Барщевський Михайло Юрійович»
Бабуся Михайла Барщевського по материнській лінії, німкеня, мала дворянське
походження. Її чоловік Олексій Селівановський був творцем «Літературної газети» і її
першим головним редактором. У 1938 році розстріляний.
Тетяна Яківна також була репресована, заслана за 101-й кілометр. Після реабілітації
зайнялася адвокатською практикою.
СЕТНИЦЬКИЙ Микола Олександрович
Економіст, філософ, публіцист, поет. Псевдоніми - А. Остромиров, Кононов, Коновалов, Узелков, Гежелинський.
З дворянської родини. Батько, Сетницький О., - фабричний інспектор.
Народився в 1888 р. в м. Ольгополь Чечельницького району Вінницької області.
Розстріляний 4 листопада 1937 р.у в‘язниці м. Москви (РФ). Похований в братській
могилі Донського цвинтаря.
Закінчив Петроковську класичну гімназію (1908), навчався на відділенні східних мов
(1908-1909), закінчив юридичний факультет (1909-1914) Петербурзького університету.
Працював економістом і статистиком низки державних установ (1913-1919), викладачем
Одеського університету (1919-1920), заступником завідувача (1920-1921), завідувачем
Одеським губстатбюро (1921-1922), секретар Концесійного комітету РРФСР (1922), співробітником відділу торгівлі Всеросійської ради народного господарства (1923-1924), Комісаріату пошти і телеграфі (1924-1925), економічного бюро КВЖД (1925-1929), викладачем Харбінських юридичного факультету (1925-1934) і політехнічного інституту
(1931-1935), співробітником Комісії з евакуації (1935), планового відділу Московської
Казанської залізниці (1935-1936), старшим науковим співробітником Інституту світового
господарства і світової політики (1936-1937).
Друкувався в «Вістях юридичного факультету в Харбіні», «Віснику Маньчжурії»,
«Економічному бюлетені Китайсько-східної залізниці».
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Статистика, література і поезія. До
питання про план дослідження» (1922), «Капіталістичних лад в зображенні М. Ф.
Федорова» (1926), «Микола Федорович Федоров (Біографія)», «Російські мислителі про
Китай (М. Федоров і Вл. Солойов)» (обидва - 1928), «Організація світовпливу», «Про
кінцевий ідеал» (обидва - 1932), «СРСР, Китай і Японія», «Вістря світової кризи» (обидва
- 1933).
С. також автор доробків «Порівняльний баланс зовнішньої торгівлі Маньчжурії»,
«Зовнішня торгівля П. Маньчжурії», «Світовий ринок оліїстих», «Порт-дайрен»
Всього він опублікував 49 робіт на економічні теми.
Емігрував до Китаю (1925), проте повернувся (1935). Через два роки заарештований «за
зраду Батьківщини і шпигунство на користь Японії» і Військовою колегією Верховного
суду СРСР засуджений до вищої міри покарання (1937).
Того ж року до 8 років сталінських концтаборів була засуджена і дружина нашого земляка
О. Сетницька (Дубяго).
Обоє реабілітовані «за відсутністю складу злочину» (1956).
71
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Бердяєв, М. Лосський, Л. Пастернак, М.
Устрялов, В. Муравйов, О. Горський, Є. Яшнов, В. Катаєв, С. Бекнєв, Е. Багрицький, Ю.
Олеша, В. Савельєв та ін.
***
ОСТАННЄ ЗАВДАННЯ
, з філософського кредо М. Сетницького
Ідеал, за самим своїм сенсом є межове, останнє і найбільше завдання, до якого прагне
людство.
ДО ЧОРНОЇ ПРІРВИ НЕБУТТЯ, уривок з книги М. Сетницького «Про кінцевий ідеал»
Усі, хто свідомо стане на ці шляхи передвказаного нам перетворення світу, будь то окремі
особи, групи, класи, суспільства, організації чи держави - всі вони стануть центрами
тяжіння для всіх сил життя і рано чи пізно переможуть світ ні для кого не образливою
перемогою життя.
...Проти есхатологічних побудов «земного раю» й ідеалів «кінцевого вдосконалення»
необхідно виставити теж есхатологічні побудови більшої сили, прямоти і продуманості, ніж нігілістичні і суперечливі побудови «нескінченного вдосконалення», котрі насправді
ведуть до «довершеного кінця», до чорної прірви небуття.
...Ідеал не є, не може і не повинен бути чимось безформним, безмірним і безмежним, як
ми б сказали - апейротичним. У цьому випадку ми мали б перед собою щось потворне, що
не має і не може мати імені, і якщо може вабити і захоплювати, то лише шляхом обману і
підміни.
...Елементарні спроби сумістити дійсність та ідеал дають підставу говорити про
невловимість другого і різниця і розділення між ними за цієї видимої недосяжності
вселяють думку про непрохідну між ними безодню.
...Сучасна техніка вже має сили, здатні без особливих зусиль знищити людство і особливо
більш довершені і «культурні» шари його (населення міст). Питання саме в тому й
полягає: куди направити ці сили, ...які готові звалитися на світ і задавити людство? Що
повинне бути зроблене, аби та влада, яка вже перебуває в руках людини, послужила їй для
блага, для порятунку, а не для загибелі? І в чому це благо?
У ХАРБІНІ МЕНЕ ЦЬКУВАЛИ, з автобіографії М. Сетницького від 31 серпня 1936 р.
У жовтні 1925 р. перебрався до Харбіну. Я слабо уявляв собі становище в м. Харбіні, коли
їхав туди.
...У 1929 р. ..я був звільнений китайськими властями, а оскільки запізнився з від'їздом з
Харбіну, то мені загрожував ув‘язнення до концентраційного табору. Врятувала мене від
цього тяжка хвороба (тиф).
...У перші роки після приїзду мене, як професора, що приїхав з СРСР, вельми енергійно
цькували, звинувачуючи в «червоній пропаганді».
...Я був звільнений з юрфаку китайськими властями, які захопили цю установу, але опісля
...був поновлений. Останніми роками я звів свою роботу в цій установі до можливого
мінімуму, читаючи курс економічної географії СРСР.
У 1935 р., в березні, разом з продажем дороги був звільнений, а потім, у липні
евакуйований до
СРСР.
РОЗВІДНИК КРЕМЛЯ, з характеристики М. Сетницького, виданої керівництвом
Китайсько-східної залізниці
72
Стосовно діяльності М. О. Сетницького, можна сказати наступне: М. О. Сетницький
відряджався на Китайсько-східну залізницю з Москви як дуже енергійна людина. У його
завдання входило, служачи на залізниці, вести лінію економічної розвідки, що він і робив
до останнього часу.
Сетницький поза сумнівом видатна людина - величезної працездатності і великих знань.
Справу економічного шпигунства він поставив зразково. Він у курсі всіх господарських
планів Японії в Маньчжурії, в Монголії і в Китаї.
Як учений користується великою популярністю в Англії, у Франції і в Америці. Його
праці перекладені багатьма мовами.
АРЕШТУ ПІДЛЯГАЮТЬ УСІ БЕЗ ВИНЯТКУ, з наказу по НКВС СРСР № 0059316 від
20 вересня 1937 р.
Органами НКВС враховано до 25000 чоловік, так званих «харбінців» (колишні службовці
Китайсько-східної залізниці і реемігранти з Маньчжоу-Го), які осіли на залізничному
транспорті і в промисловості Союзу.
Агентурно-оперативні матеріали показують, що ...харбінці, в переважній більшості, складаються з колишніх білих офіцерів, поліцейських, жандармів, учасників різних
емігрантських шпигунсько-фашистських організаційтощо. У переважній більшості вони є
агентурою японської розвідки, яка впродовж ряду років направляла їх до Радянського
Союзу для терористичної і шпигунської діяльності.
НАКАЗУЮ:
1. З 1-го жовтня 1937 р. приступити до широкої операції по ліквідації диверсійно-
шпигунських і терористичних кадрів харбінців на транспорті і в промисловості.
2. Арешту підлягають всі харбінці.
5. Слідство у справах заарештованих харбінців вести з таким розрахунком, щоб в
найкоротший термін повністю викрити всіх учасників диверсійно-шпигунських і
терористичних організацій і груп.
8. Після затвердження списків НКВС СРСР і прокурором Союзу вирок приводити до
виконання - НЕГАЙНО.
11. Операцію по харбінцям завершити до 25 грудня 1937 р.
МЕНІ НІЧОГО НЕ ВІДОМО, з протоколу допиту О. Сетницької від 7 грудня 1937 р.
Запитання:
- Що Вам відомо про контрреволюційну діяльність Вашого чоловіка Сетницького Миколи
Олександровича?
Відповідь:
- Про контрреволюційну діяльність Сетницького М. О. мені нічого не відомо.
Запитання:
- Назвіть Ваших знайомих.
Відповідь:
- Знайомих я і мій чоловік маємо дуже мало. Приїжджав до нас в гості з Воронежа
Домбровський Іван Іванович, товариш по службі мого чоловіка на КСЗ.
Запитання:
- Слідству відомо, що Ви сприяли контрреволюційній діяльності Сетницького М. О. чи
підтверджуєте Ви це?
Відповідь:
- Ні, не підтверджую. Про контрреволюційну діяльність Сетницького М. О. мені нічого не
відомо.
73
ВИПУСТИВ КНИГУ ПРО АПОКАЛІПСИС, з показань на допиті М. Устрялова
Сетницький є послідовником учення Федорова - російського релігійного письменника. У
Харбіні Сетницький випустив книжку про Апокаліпсис, пройняту федорівськими точками
зору.
СПІЛЬНИЙ ВОРОГ – УСТРІЙ СУЧАСНОГО ЖИТТЯ, уривок з книги В. Макарова
«Російський філософ Микола Сетницький: від КСЗ до НКВС»
У 1936 р. Сетницький написав, але так і не відправив листа О. M. Горькому. У ньому він
розкрив своє бачення ситуації в світі напередодні нової світової війни.
Сетницькому, свідкові страшної бійні в Китаї початку тридцятих, зі всією наочністю
видно проголошена у філософії М. Ф. Федорова актуальність усесвітньої боротьби із
смертю у всіх її проявах, і, насамперед, з війною. Суть федорівської концепції знищення
воєн, якої дотримувався і Сетницький, полягала в «подвійного» використанні армії і
кардинальній зміні функцій озброєних сил: з орієнтації на знищення собі подібних на
порятунок всього живого, на викорінювання природного Зла, і, насамперед, самої Смерті.
Про себе він повідомляв, що дуже слабкий і пасивний і не може відкрито обнародувати
свої погляди. Тому він і звертається до Горького, як «єдиної людини в Союзі», яка «прямо
і ясно бачить ворога, з яким треба боротися».
Ворог цей - весь устрій сучасного життя, як на Заході, так і на Сході - відсутність єдиної
для всього людства мети, боротьби із стихійними, «сліпими силами природи».
ОБОЖНЮВАННЯ СМЕРТІ, з статті «Сетницький Микола Олександрович» на
mirslovarei.com
У праці «Смертобозтво», написаній спільно з Горським і виданій мізерним накладом в
Харбіні, він розбирає передумови, через які як на релігійному, так і на не релігійному
ґрунті виникає «обожнювання смерті», котре веде до практичного чи теоретичного
«смертобозтва», в цілому оцінюваного з т. з. справжнього християнина як єресь, з позицій
філософа - як напівістина. Формами «смертобозтва» є різні види культу стихійних сил
природи, що зводяться в своїй основі до учення, в якому обожнюється «Велика Мати».
Укорінялося «смертобозтво», на думку авторів, також і на ґрунті християнства, яке
«розуміється популярно» - через низку спотворень церковної думки, із-за недостатньо
ясного розуміння вчення про бого-втілення, про плоть Ісуса Христа, про плоть людини, що привело до невірного розрізнення двох станів плоті Христової до і після неділі (тобто, схильну до тління і нетлінну).
Для подолання настроїв «смертобозтва» пропонується разом з розвитком православного
вчення про людину, разом з «словесною боротьбою» вести роботу за перемогу життя, боротися всіма засобами із сліпими силами розпаду, які ведуть до смерті.
СКАДОВСЬКИЙ Іван Георгійович
Священик. В чернецтві – Іван (1918). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2000).
З дворянської родини. Батько, Скадовський Г., - херсонський повітовий маршалок
дворянства.
Народився 30 травня 1874 р. в м. Херсон.
Розстріляний 23 листопада 1937 р. в м. Турткуль (Узбекистан). Похований в братській
могилі.
Закінчив реальне (1890) і сільськогосподарське (1896) училища, вищі курси хімії, виноробства і виноградарювання (1902).
74
Працював земським начальником Херсонського повіту (1906-1909), служив в армії (1916-1917), був священиком Херсонських архієрейської церкви (1918-1922) і міського собору
(1922-1925), церкви на цвинтарі (1925-1926),
З більшовицькою владою порозуміння не знаходив. Був заарештований у т.зв. «справі
херсонської групи одеської філії Істинно-Православної Церкви» (1931), засуджений до
п‘яти років позбавлення волі й запроторений до Вішерських таборів. Через два роки
в‘язницю замінили засланням в м. Комишин Сталінградської області (1933).
Вдруге зазнав арешту разом з архієпископом Прокопієм (1934). Особлива нарада при
НКВС СРСР засудила їх до п‘яти років заслання до м. Турткуль (1935).
Через два роки обидва священики були заарештовані за «організацію нелегального
молитовного будинку і контрреволюційну монархічну агітацію» і незабаром розстріляні
(1937).
Батька нашого земляка убили більшовики (1919), дружину – заарештували (1929).
Про трагічну долю нашого земляка йдеться в книзі ігумен Дамаскіна (Орловського)
«Мученики, сповідувачі і подвижники благочестя Російської Православної Церкви ХХ
сторіччя. Життєписи і матеріали до них» (2001).
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Титов, М. Захаров, П. Рождественський, Г.
Ряшенцев, М. Добронравов та ін.
***
Я – ДЕМОКРАТ-МОНАРХІСТ
, з життєвого кредо
І. Скадовського
Я дотримуюся монархічних переконань і вважаю найнормальнішою формою державного
правління – монархію на чолі з помазаником Божим, але не протестую й проти інших
форм правління і приймаю їх як волю Божу.
РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ ВВАЖАЮ АНТИБОЖОЮ, з заяви І. Скадовського на допиті в
1934 р.
Радянську владу вважаю владою антибожою, владою сатанинською, яка послана людям за
їх гріхи. Всякі заходи радянської влади, що мають на меті перекроїти життя на нових
початках, я не схвалюю і ставлюся до них негативно, оскільки вони йдуть врозріз з моєю
християнською ідеологією. Я ставлюся негативно до колективізації, до п'ятиденки, ліквідації куркульства як класу і тому подібного. Ці свої погляди я висловлював в
приватних бесідах віруючим.
...Я залишаюся прихильником російського монархічного ладу і зовсім не є
прихильником... збочень і спотворень. Я маю на увазі підпорядкування церкви державі, гонитву представників державної влади за особистим благополуччям в збиток добробуту
мас, падіння національного духу тощо.
...Справжній послідовник Православної Церкви не може ставитися лояльно до радянської
влади, не може вступати в компроміси з нею, брати участь в радянському будівництві.
УКРАЇНА - НЕ ПОЛЬЩА, з протоколу допиту І. Скадовського в 1934 р.
Слідчий:
— Що ви можете сказати по суті висунутого проти вас звинувачення?
Скадовський:
— Мені висунуте звинувачення у веденні контрреволюційної пропаганди, можливо, що я
щось і говорив несумісне з лояльним ставленням до радянської влади... Конкретних
випадків я зараз пригадати не можу.
Мої уявлення про ідеальний соціально-політичний лад не співпадають з ідеями, що
лежать в основі радянської державності. Добиватися, проте, здійснення своїх ідеалів
75
шляхом політичного перевороту я не вважаю для себе можливим. Той суспільний устрій, який я вважаю ідеальним, можливий лише за відновлення в суспільстві патріархальних
відносин. Тим часом, незалежно від характеру тих політичних угрупувань, які могли б
прийти до влади у випадку політичного перевороту, відродження патріархальних відносин
не відбулося б, і сталий лад був би мені однаково чужий.
Слідчий:
— Як ви ставитеся до дореволюційної Росії?
Скадовський:
— Я націоналіст і люблю Росію. Я люблю Росію в тому вигляді, в якому вона існувала до
революції, з її потужністю і величчю, з її безмірністю, з її завоюваннями. Дроблення Росії, що відбулося після революції, і зокрема виділення України, Білорусії тощо, я розглядаю
як явища політичного занепаду, тим сумнішого, що для цього дроблення немає ніяких
підстав. Українці і росіяни завжди складали єдине ціле. Українці і росіяни - один народ, одна нація, і виділяти Україну в якій би то не було формі із загального цілого не було
ніяких підстав.
Слідчий:
— Як сумістити ваше твердження, що ви переконаний християнин — супротивник
насильства, з вашою заявою, що ви любите Росію в її старому вигляді, з її завоюваннями, тобто плодами насильства, здійсненого над цілими народами?
Скадовський:
— Це, звичайно, не логічно, проте я людина, і мені не чужі людські слабкості. Крім того, не всі територіальні придбання Росії повинні розглядатися як факти насильства. До
такого, наприклад, акту, як участь в розділі Польщі, визначення насильства застосоване
бути не може. Польща в ХVIII столітті була загрозою міжнародному спокою, і дії проти
неї Росії, Австрії і Пруссії стали актами самооборони, котрі забезпечили громадський
порядок в Східній Європі.
Повинен сказати, що тепер, коли Польща не являє загрози міжнародному спокою, я є
прихильником її незалежності.
Якщо я... є супротивником виділення України в особливе національне формування, то
виділення з Росії Польщі після революції я, навпаки, вітаю.
Слідчий:
— Що ви можете сказати про внутрішній лад царської Росії і ваше ставлення до нього?
Скадовський::
— Ідею зосередження необмеженої влади в руках імператора — помазаника Бога - я
розглядаю як позитивну. У цьому сенсі дореволюційний лад Росії близький моїм
уявленням про ідеальний суспільний устрій, і я є його прихильником.
Маю, проте, обмовитися: по-перше, якщо я є прихильником російської монархії, то це не
означає, що я прихильник монархії взагалі. Я прихильник такої монархії, в якій монарх є
саме помазаником Божим. Такі, наприклад, монархії, як колишня Німецька імперія чи
Іспанське королівство, де монархи — не помазаники, мені чужі.
По-друге, будучи прихильником російського монархічного ладу, я зовсім не є
прихильником тих збочень і спотворень, які мали місце на практиці... Лад монархічний
тут ні до чого.
Збочення ці були результатом історичного падіння моральності в Росії, що привело
зрештою до появи ворожих монархії політичних течій і утворення антимонархічних
партій соціал-демократів, соціалістів-революціонерів тощо і до повалення монархії
революцією.
Слідчий:
— Ви звинувачуєтеся в тому, що разом з архієреєм Титовим організували в Турткулі
нелегальний молитовний будинок, де проводили контрреволюційну монархічну агітацію
серед віруючого населення; чи визнаєте в цьому себе винним?
Скадовський:
76
— Ні, не визнаю і по суті справи показую, що здійснював релігійні обряди і богослужіння
я в своїй квартирі, причому при богослужінні дійсно одягався в ризи. При здійсненні
мною богослужінь іноді, окрім моєї дружини і архієрея Титова, були присутні і сторонні
віруючі, котрі бажали помолитися. На прохання віруючих я справді виконував релігійні
таїнства: сповідь, хрещення, служив молебні, панахиди... Контрреволюційній агітації я
ніколи і ніде не вів.
Слідчий:
— Зачитую вам свідчення свідка, який викриває вас в тому, що ви вели систематичну
контрреволюційну монархічну агітацію. Чи визнаєте ви це?
Скадовський:
— Ні, не визнаю і заявляю, що контрреволюційній агітації я ніколи і ніде не вів.
ВІВ КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНУ АГІТАЦІЮ, з показів «свідка» в 1937 р.
Будучи релігійним, я випадково дізнався, що в місті Турткулі на Чимбайській вулиці в
будинку №40 організована молитовня, в якій відбуваються богослужіння. В один з
недільних днів на початку серпня 1937 року я відправився туди для того, щоб прослухати
літургію.
Перш ніж допустити мене до церкви, священик Скадовський запитав, чи давно я говів, і
коли я йому відповів, що років десять тому, то на літургію мене не допустив, а
запропонував в один з найближчих днів прийти на сповідь.
Через декілька днів я прийшов на сповідь, і Скадовський ..став мене сповідати. Під час
сповіді він вів контрреволюційну агітацію...
Після закінчення сповіді в будинку, де живуть Титов і Скадовський, тут же при молитовні, обидва вони у моїй присутності продовжували вести контрреволюційну агітацію, переконуючи мене в тому, що єдина законна влада — це монархічний лад, що радянську
владу визнавати не потрібно, а треба проти неї всіляко боротися. Аби їх діяльність не була
розкрита органами радянської влади, Титов і Скадовський у присутності декількох осіб
вести контрреволюційну агітацію остерігаються і вважають за краще обробляти віруючих
...віч-на-віч.
З огляду на те, що я, хоча людина й релігійна, але визнаю радянську владу, то вирішив
повідомити про це органам НКВС, що й зробив.
РОЗДАВ МАЙНО СЕЛЯНАМ, з нарису ігумен Дамаскіна (Орловського) «Іван
Скадовський»
Георгій Львович (батько І. Скадовського – авт. ) мав 14-15 тисяч десятин землі, садибу, худобу, сільськогосподарські знаряддя; частину землі він віддавав в оренду, іншу
обробляли наймані працівники, яких в маєтку був постійний штат.
Дід Івана Скадовського, штаб-ротмістр Лев Скадовський, 1867 року заснував недалеко від
Херсона на пожертвуваній ним землі Благовіщенський жіночий монастир. При обителі
був організований притулок-школа для десяти дворянських дівчаток-сиріт з Херсонської
губернії.
Радянська влада конфіскувала маєток, залишивши Скадовському і його сім'ї будинок і
певну кількість сільськогосподарського реманенту, щоб можна було займатися
господарством, але без використання найманої праці.
У 1918 році, вирішивши прийняти сан священика, Іван Георгійович роздав все своє
сільськогосподарське майно селянам. Залишивши багатство і всяке матеріальне
благополуччя, отець Іван зробив головним служінням своєї душі Істину, ставлячи ні в що
всі земні зручності.
77
СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола Семенович
Богослов, священик, публіцист.
З родини священика.
Народився в 1862 р. в с. Мурафа Краснокутського району Харківської області.
Убитий 11 вересня 1919 р. в м. Орел (РФ).
Закінчив Харківську духовну семінарію, Київську духовну академію (1888).
Був священиком Київської Набережно-Нікольської церкви, законовчителем низки
київських гімназій, цензором журналу «Південно-Західна школа», священиком Київського
Софіївського собору, викладачем Харківських університету і Вищих жіночих курсів.
Голова Ради Харківського єпархіального жіночого училища.
Кавалер орденів св. Ганни 1-го (1908) і 2-го (1912) ступенів.
Друкувався в журналах «Праці Київської духовної академії», «Віра і розум»,
«Церковнопарафіяльна школа», «Читання в товаристві любителів духовної освіти».
Як літератор дебютував розвідкою «Шлюб у древніх євреїв» (1892).
Потім настала черга наступних доробків: «До питання про занепалих в римській і
північноафриканській церквах в III ст.», «До питання про безшлюбність або дівування в
Старому Завіті» (обидва –1893), «Український філософ-мандрівник Григорій Савович
Сковорода» (1894),»Харківський колегіум до перетворення» (1895), «Протоієрей А. А.
Самборський – законовчитель імператора Олександра I» (1897), «Про значення Києва як
релігійного центру православної Росії», «Святий мученик і всієї Росії чудотворець
Макарій, перший митрополит Київський і Галицький і його час» (усі – 1897), «Значення
Церкви і її школи в вирішенні питання про загальну освіту» (1898), «Князь Голіцин і його
церковно-державна діяльність» (1901), «Нариси етично-християнської моралі» (1901),
«Релігійно-етичне світобачення Гоголя» (1902), «Сучасне декадентство і християнство»
(1909), «Соціалізм – його історія і критична оцінка з християнської точки зору» (1905),
«Новітній соціалізм і християнство» (1912), «Досвід етичного православного богослов’я в
апологетичному освітленні» (1914-1916).
Всього перу нашого земляка належить понад 40 праць з проблем історії Церкви
богослов’я, філософії, історії літератури.
Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Олесницький, О. В‘язигін, Я. Денисов та ін.
***
ПРАВО ВЛАСНОСТІ,
з життєвого кредо М. Стеллецького
Людина, з позбавленням прав власності була б позбавлена в деякому розумінні і прав
розумно-вільної істоти.
ВІРУЙТЕ, з книги М. Стеллецького «Досвід етичного православного богослов’я в
апологетичному освітленні»
Біблейська історія свідчить, що перш ніж з'явилася держава, вже існувало право, основні
елементи якого встановлені Самим Богом. Коли після потопу людство знов поселилося на
землі і почало розмножуватися, то Бог, уклавши Свій заповіт з Ноєм, аби забезпечити
спокійне існування людей, в той же час заповів: «Хто проллє кров людську, того кров
проллється рукою людини, бо людина створена за подобою Божою».
У цьому якнайдавнішому правовому визначенні, яке тільки відоме нам, не можна не
бачити божественного встановлення якщо не самої держави, то в усякому разі верховної
людської влади. Цим визначенням взагалі лише надається людині влада над життям і
смертю: тут лише визначається, що людина, щоб захистити саме існування людського
життя від можливої небезпеки, повинна піддавати вбивцю відповідному злочину
покаранню. Але оскільки тут не йде мова про особисту помсту родичів убитого, то, очевидно, цією ухвалою передбачається начальство чи уряд як такий орган влади, за
78
допомогою якого повинен підтримуватися в житті людей правовий порядок, який ми і
називаємо державою.
...Держава не є безпосереднє утворення Боже в тому сенсі, яким є, наприклад, справа
людського порятунку, але вона і не довільна, самою людиною винайдена установа, а за
Божою волею серед людей виникле встановлення, наділене від Бога вищою земною
владою. Однак, хоча держава, за своєю внутрішньою природою, є встановлення
божественне, проте здійснення цього «Божого встановлення» переходить в руки грішних
людей; тому-то особисті органи влади і іменуються в Св. Писанні «людським
начальством».
...Етичний ідеал, якому служить держава і без якого вона не може існувати, звичайно
визначається релігійними віруваннями народу, неодмінно є завдаток етичного розвитку
його. Тому держава звичайно служила і має служити цілям саме релігійної моралі. Ми всі
вимагаємо, аби в державній політиці враховувалися, так би мовити, реальні обставини.
Але, здається, не існує більшої реальності, ніж релігія відомого народу, складова, можна
сказати, самої душі народного життя. Отже, абсолютно справедлива вимога від розумної
політики, щоб держава у порядку свого життя приймала до уваги релігійні вірування
народу і не ігнорувала їх. Тільки ті, хто звик думати виключно абстракціями, не
звертаючи увагу на справжнє життя, можуть приходити до думки про створення такої
державної організації, за якої нібито народ може зовсім не мати ніяких релігійних
вірувань.
ВЕЛИЧ І КРАСА, з книги М. Стеллецького «Про значення Києва як релігійного центру
православної Росії»
У 1240 році настала для Києва найлихіша пора за весь час його існування: разом
припинилося на багато років все стародавніше буття придніпровської столиці, вся її велич
і вся краса. У грудні цього злощасного року підступив до Києва з незчисленними своїми
полчищами Батий і перетворив першопрестольний град... на купи руїн.
У перше десятиліття після нашестя Батия, за свідченням одного мандрівника, в Києві
майже ніхто не жив. Лише потім декілька ченців Печерської обителі, з прихильності до
святого місця, стали збиратися з сусідніх лісів ...в уцілілу серед руїн прибудову церкви. І
довго ще Київ був схожим на бідне село. В кінці першої чверті XIV сторіччя татар в Києві
змінюють литовці.
...Довгий шлях випробувань довелося пройти Києву: ледь він... став облямовуватися, як
його спіткало нове нещастя. 1811 року спустошлива пожежа винищила найзаселенішу і
якнайкраще відбудовану частину міста: від Києво-Подолу залишилися лише купи руїн.
Уряд взяв найдіяльнішу участь в долі міста. Але незабаром лиха вітчизни відвернули
увагу уряду, і оновлення Києва припинилося.
...Багато припало на долю Києва різного роду мінливостей і випробувань в минулому
тисячолітті. Проте за всіх цих мінливостей Київ мав непохитну заставу своєї вічності – це
саме ту святиню, якою він такий багатий і славний. ...Час показав, що справді на горах
Києва опочиває благодать Божа: ось вже більше тисячі років пройшла, як на них
красується «мати міст російських» і сяють храми Божі.
НЕ КОРЕКТНЕ ПОСИЛАННЯ, з статті М. Соміна «Суперечка навколо Єрусалимської
громади»
Перша теза, висунута новими богословами, полягала в тому, що ніякого комунізму, усуспільнення майна в Єрусалимській громаді не було. А було щось інше – складчина, якийсь суспільний фонд, що складається з добровільних пожертвувань, на основі якого
організовувалися агапи.
79
Прот. Микола Стеллецький, аби підкріпити цю думку авторитетом, посилається на
відомого протестантського богослова Адольфа Гарнака. Проте, сам Гарнак дотримувався
дещо іншої думки: за текстом «Діянь», поза сумнівом, перші християни «дійшли навіть до
добровільної спільності майна», але в достовірності цього свідоцтва він сумнівається.
Таку ж позицію займають й інші протестантські богослови.
Щоправда, Гарнак згадує, що для християнських громад I ст. типова «загальна каса
(окремо для кожної громади), з якої здійснювалися допомога бідним і тим, хто має
потребу», однак це швидше можна віднести до Павлових громад, а не до Єрусалимської.
Тому міркування Стеллецького насправді підтвердження у знаменитого теолога не
знаходить.
БІЛЬШОВИКИ ВЗЯЛИ В ЗАРУЧНИКИ, з публікації А. Капліна
Про звірства харківської Надзвичайної комісії відоме багато. Саме вона була головним
розподільником заарештованих радянською владою. Звідси жертви прямували до
концтабору, каторжну в'язницю і особливого відділу.
У червні 1919 р. перед відступом червоних з Харкова більшість в'язнів були убиті, трупи
скинуті до яру і злегка присипані землею. Деникінська комісія три дні витягувала їх із
землі для передачі родичам і перепоховання.
Частину в'язнів вивезли як заручників. Серед них опинилися члени Російських Зборів, представники дворянства, члени сімей промисловців, купців (зокрема жінки, молоді
дівчата), «група осіб судового відомства».
Серед заручників перебували і О. В‘язигін, професор-протоієрей М. Стеллецький, професор Я. Денисов.
ЗАКОПУВАЛИ ЖИВИМИ, із спогадів Ів. Г. «Дивом врятовані»
До Харкова з Орла повернулося декілька осіб, відвезених в липні як заручники. ...Вже
раніше було відомо, що в Орлі 11 вересня зарубані: проф. О. В‘язигін, проф. Я. Денисов, проф. прот. М. Стеллецький, ст. голова судової палати А. Крилов, член судової палати С.
Різников, П. Ащеулов, П. Богомолов, генерал Мономахов, П. Трепке, І. Пашовкін, Л.
Лукін і Калашникова (уродж. Хитрово).
Ось що розповідає один з врятованих про ті жахи, які йому довелося пережити.
«Чотири рази мене виводили на розстріл, але я зберігав спокій завдяки тому, що в ці
моменти зосереджено молився. І всякий раз, коли до мене доходила черга, лунала
команда: «Ступай назад до в'язниці».
«За два дні до захоплення Харкова добровольцями, в ніч під неділю нас розбудили:
– Вставайте, швидко! Вас відправлять до Росії».
У Люботині, до нашого потягу підійшов М. Мінаєв, який мешкав на дачі, і запитав:
– Кого ж це везуть?
Ми стояли біля відкритих вікон і хтось відповів з публіки:
– Заручники. Бачите? Жевержєєв, В‘язигін, Денисов.
М. Мінаєв похитав головою, розплакався, а потім пішов, дістав десь глек молока і віддав
конвойному:
– Передайте професорові В‘язигіну!
– Бери його разом з глеком! – скомандував комісар, і Мінаєв «додали» до нашої партії, а
після приїзду до Сум розстріляли.
Саєнко весь час нам повторював:
– Харків‘ян нікого в живих не залишу.
У Сумах наш потяг весь час переїздив з місця на місце. Іноді зупинялися в полі, одного
разу біля якогось лісу, і на кожній такій зупинці тривали розстріли.
Були розстріляні ген. Лось, І. Садовничий. Того ж дня їм натякнули:
80
– Так вас вечірком?
Перед стратою вони просили мене їх сповідати і, коли я стояв ще на молитві, почалася
перекличка, і їх відвели.
Більшу частину засікли шашками, оскільки, за їх словами, вони «берегли кулі».
– Роздягайся! Нахиляй голову!
На особливе посилене прохання була застрелена, а не зарубана К. В. Акименко.
Зарубаних закопували іноді живими.
– Добийте нас, ми ще живі! Не закопуйте так...
ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ, з статті В. Бузескула «Пам‘яті учня, професора-
страждальника»
17 (30) жовтня 1919 р. в Хрестовій церкві харківського Покровського монастиря «була
відслужена урочиста панахида за замученими в Орлі членами церковнопарафіяльних рад в
м. Харкові професорами о. протоієреєм М. Стеллецьким, О. В‘язигіним і Я. Денисовим».
ФІРСОВ Афанасій Осипович
Інженер-конструктор.
З бізнесової родини. Батько, Фірсов О., - купець; молодший син, Олег Ф., - інженер-
дизеліст, лауреат Державної премії СРСР; старший син, Ігор Ф., з перших днів Великої
Вітчизняної війни пішов добровольцем на фронт і загинув під Ленінградом.
Народився в 1883 р. в м. Бердянськ Запорізької області.
Розстріляний 10 грудня 1937 р. Місце поховання не відоме.
Закінчив залізничне училище, Мітвайдську вищу технічну школу, Цюріхський
політехнічний інститут.
Працював складальником, конструктором швейцарського машинобудівного заводу братів
Зульцер (до 1914), Коломенського машинобудівного заводу (1914-1916),
нижньогородського заводу Теплохід» (1916-1917), начальником нижньогородського
губернського управління професійної світи (1917-1922), головним механіком
нижньогородського заводу «Червона Етна» (1922-1927), миколаївського суднобудівного
заводу ім. А. Марті (1927-1930), ленінградського заводу «Російський дизель» (1930), керівником спеціального конструкторського бюро харківського паровозобудівного заводу
ім. Комінтерну (1931-1936).
Уперше заарештований за «участь у шкідницькій групі» (1930).
Удруге – за «за несправності в танковій коробці швидкостей» (1937).
Реабілітований «за відсутністю складу злочину» (1956).
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Челпан, І. Бондаренко, М. Кошкін, О. Морозов, М. Таршинов, С. Горбатюк, П. Ярін, Ф. Савостін, П. Горюн, М. Левітан, 3. Гуртовий, Я.
Віхман, І. Бондаренко, Й. Бер, І. Трашутін, В. Васильєв, Г. Аптекман та ін.
***
«НЕДЕЛІКАТНИЙ» ДВИГУН,
з професійного кредо А. Фірсова
Дизельний двигун простіший за конструкцією і надійніший за бензиновий, він не має
«делікатних» систем запалення і карбюрації робочої суміші.
ШИЛО НА МИЛО, з протоколу засідання колегії Об'єднаного державного політичного
управління від 18 вересня 1931 р.
Слухали:
81
Перегляд справи № 101032 гр. Фірсова Афанасія Осиповича, засудженого постановою
колегії ОДПУ від 23/6-30 р. до перебування в концтаборі — терміном на п'ять років.
Ухвалили:
Фірсову Афанасію Осиповичу термін ізоляції, що залишився, замінити висилкою до м.
Харків для роботи на ХПЗ.
ЗАКЛАВ ОСНОВИ , з рукопису книги В. Васильєва «Спогад про танкобудівників і
дизелебудівників»
Офіційна радянська історіографія пов'язує створення знаменитого танка Т-34 виключно з
ім'ям головного конструктора Михайла Кошкіна, який змінив у грудні 1936 року
репресованого Афанасія Фірсова. Але основи для створення Т-34, його первинний
технічний вигляд, основні бойові характеристики були закладені ще за Фірсова. Вже
наприкінці 1935 р. на столі головного конструктора лежали опрацьовані ескізи
принципово нового танка: протиснарядне бронювання з великими кутами нахилу, довгодульна 76,2-мм пушка, дизельний двигун В-2, маса до 30 тонн.
ТВОРЦІ ДИВО-ТАНКУ, з репортажу «Правда, лише правда, нічого, окрім правди» на
blog.i.ua
Фундатор єдиного в світі Музею історії танка Т-34 в підмосковному селі Шолохово
Лариса Васильєва (Кучеренко), письменниця і поетеса — донька одного з конструкторів
звитяжної машини Миколи Кучеренка розповідає:
— Коли у британського прем'єр-міністра Черчілля в 1945 році запитали, яку зброю Другої
світової війни він вважає найкращою, він відповів: «Англійська лінійна гармата, німецький літак «Месершміт» і радянський танк Т-34. Але якщо про перші дві мені відомо
все, то я ніяк не можу зрозуміти, хто і як створив диво-танк».
У 1942 році Державну премію за створення «тридцатичетвірки» отримали троє:
генеральний конструктор Михайло Кошкін, його заступник Олександр Морозов і мій
батько, начальник конструкторського бюро Микола Кучеренко.
«Батьком» Т-34 вважається Кошкін. Він був великим організатором, дуже багато чого
зробив... Проте фундамент успіху заклав його попередник, якого кинули до сталінського
концтабору, — інженер-конструктор Афанасій Фірсов. З нього починалася ідея Т-34. Це
вчитель, без нього б нічого не було.
...Костянтин Челпан не раз свідчив, що Афанасій Фірсов вніс значний внесок до розробки
чотиритактного 12-циліндрового V-схожого швидкохідного дизеля потужністю 400 к.с. З
його появою почався процес оснащення вітчизняних танків дизельними двигунами.
...Про нього не згадували. Довго. Але не забули. Як вважає Лариса Васильєва (Кучеренко), творці зброї Перемоги гідні пам'ятника. Йдеться про зведення скульптурної композиції, присвяченої видатному танкобудівникові Кошкіну, його найближчим соратникам
Морозову і Кучеренко, а також ученим і конструкторам Патону, Таршинову, Матюхіну, Фірсову і багатьом іншим. Адже знаменитий танк Т-34 був створений цілим
конструкторським бюро.
...У Бердянську ж про Фірсових мала б нагадувати мінімум меморіальна дошка і
експозиція в музеї історії міста.
ПАМ‘ЯТЬ ПОВЕРТАЄТЬСЯ, з статті О. Грицаюк «Пам‘ятник коханню»
Одному з найчудовіших моментів в історії Харківського КБ відведено спеціальне місце (у
Музеї історії танка Т-34 – авт.). Це пам'ять про Афанасія Осиповича Фірсова.
У 1931-му році він з'явився на заводі під охороною. Дотепер мало хто знає про цю
людину. Доля його була трагічною, а внесок в танкобудування замовчувався. Пояснення
82
просте: репресований Фірсов – людина старої інженерної школи, один з провідних
дизелістів з світовим ім'ям. Працював на найбільших заводах Німеччини і Швейцарії. Мав
пропозиції залишитися в США, але вважав за краще повернутися до Росії.
Основна заслуга Фірсова полягає в тому, що він зумів створити справжню
конструкторську школу, якої не було і не могло бути у молодих інженерів. Тому коли
говорять про творців танка Т-34, то Фірсова необхідно називати зокрема.
...Не багато залишилося свідоцтв того часу. Проте збереглася вічна етажерка з КБ, яка
подорожувала в евакуацію до Нижнього Тагілу і назад. Примітна вона тим, що ніколи не
ламалася, і, як і колись, стоїть на ній портрет Сталіна, лежать «синодики». Так називалися
записники, які завів ще Фірсов, стверджуючи, що олівець надійніший за геніальну пам'ять.
Зберігся кульман того періоду, креслення і нечисленні особисті речі Фірсова, Кошкіна, Морозова і Кучеренка.
НІЧОГО, ОКРІМ СЛАВИ, з кореспонденції Л. Васильєвої-Кучеренко «Повалювачів
факти не цікавлять»
Дивна антисенсація прозвучала недавно по радіо «Відлуння Москви». Два повалювачі –
«фахівець з танків» М. Барятинський і «фахівець взагалі» Д. Захаров – в передачі «Ціна
Перемоги» повідомили довірливим слухачам, що геометрія корпусу і початкового
варіанту башти танка Т-34 була створена А. Я. Діком – ад'юнктом Військової академії
механізації і моторизації.
Неправда! документальні свідоцтва того, що створив конструкцію корпусу і башти танка з
похилим розташуванням броньових листів не ад'юнкт-аспірант, а талановитий військовий
без вищої освіти М. Ф. Циганов.
Ідея нової конфігурації танкових корпусів у середині 1930-х взагалі носилася в повітрі, її
шукали багато конструкторів. Найперше, А. О. Фірсов, з 1932 по 1936 рік начальник
конструкторського бюро на паровозобудівному заводі в Харкові, де йшла робота над
танками серії БТ.
...Щодо ад'юнкта Діка, то йому в Т-34 належить важлива для ходової частини ідея
установки на борт ще одного опорного катка і похилого розташування пружин підвіски.
Створений в танковому КБ Харківського паровозобудівного заводу, багато разів
доповнений у війну модифікаціями евакуйованого до Нижнього Тагілу КБ, а також ще
п'яти КБ, бо в роки війни випускався на шести заводах, танк Т-34 нічого не потребує. Ні у
захисті, ні в засудженнях.
Він – переможець.
Слава йому!
Нічого, окрім Слави.
ВІДЗНАЧИЛАСЯ І ДОНЬКА, з статті А. Соколовської «Альпініст блокади живе в
Берліні»*
Серед найвидатніших спортсменів нашого міста є люди, чия доля увійшла до історії
країни і навіть Усесвітньої історії. Це - альпіністи блокадного Ленінграду.
Крім холоду і голоду, люди страждали і гинули від далекобійного гарматного обстрілу і
авіанальотів. Їх точність і розрахунок спочатку дивували навіть військових. Виявилось, що орієнтирами для ворогів служили золоті шпилі і куполи відомих всьому світові
архітектурних пам’ятників...
Значить, треба маскувати, але як? Ось тут і пригадали про альпіністів-висотників. Їх
шукали і знайшли поодинці.
Ольгу Фірсову - в порту, на розвантаженні снарядів... Потім Алю Пригожеву і Алоїза
Дембу». У той час «найстарішій» з них – тренерові і інструкторові з альпінізму Ользі
Фірсової - було 30 років.
83
Жменька альпіністів зробила велику справу. Історія воєн такого досвіду не мала, і
довелося стати першопрохідцями: вони пофарбували (де технічно можливо) і зачохлили
всі золоті шпилі і куполи міста-фронту. Рятуючи не лише пам’ятники архітекторів-велетів
для прийдешніх поколінь, але й головне – рятували життя блокадників...
Напередодні останнього військового Першотравня 30 квітня 1945-го року Ольгу Фірсову
підняли в люльці-»душогубці» (так вони називали свою вузьку робочу лавочку-
підйомник) на висоту Адміралтейського шпиля, прямо до золотого човника. «Дні печалі
минули» – і саме з нього вирішено було почати демаскування післяблокадного міста.
...Наприкінці 50-х на Всесоюзному радіо письменник Сергій Смирнов вів постійну
передачу «Пошук». І ось морозним січневим днем, в 15-і роковини прориву блокади, раптом чую про те, про що знала майже з дитинства, - про блокадну епопею альпіністів-
висотників. А в кінці ведучий підсумував: «Мабуть, всі учасники цих подій загинули у
війну, оскільки ніяких відомостей про них немає. І нагорода, до якої рекомендували
Фірсову, так і не вручена».
Стверджувати таке на всю країну?! Розсердилася я не на жарт. Тут же спересердя
відписала до Москви на радіо авторові і ведучому: вже не знаю, як інші, а Ольга Фірсова -
жива-здоровісінька! І ніхто її не шукав, бо в неї те ж прізвище і та ж адреса, що й до
війни...
Відповідь не забарилася – дзвінок з Москви в обком партії, в Смольний. І незабаром, як
мовиться, знайшла героя!
...Здавалося б, ось воно, всенародне визнання. Проте у героїні на будь-які пропозиції
написати – відмова! Чому?!
Причину, очевидно, треба шукати у далекому минулому її сім’ї. Батько Афанасій Фірсов, талановитий інженер, на початку минулого століття навчався в Німеччині, стажувався в
Швейцарії, жив там з родиною (дружина і троє дітей). Та ще й репресований...
* 2005 р. О. Фірсової не стало.
ХОТОВИЦЬКИЙ Олександр Олександрович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1994).
З родини священика-викладача. Батько, Хотовицький О., - ректор Волинської духовної
семінарії.
Народився 11 лютого 1872 р. в м. Кременець Тернопільської області.
Розстріляний восени 1937 р. Точні дата і місце поховання – не відомі (за однією з версій, це – 19 серпня і московський Донський цвинтар).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Петербурзьку духовну академію (1895).
Служив дяком (1895-1896), пресвітером (1896-1914) Нью-Йоркського храму святителя
Миколая, настоятелем гельсінгфорських Успенського собору і Свято-Троїцької церкви
(1914-1917), ключарем московських храмів Христа Спасителя (1917-1922) і
Ризопокладання (1930-і).
Учасник Помісного Собору (1917-1918).
Друкувався в «Американському православному віснику», «Гельсінгфорському
парафіяльному аркушу».
Перу Х. належать брошура «Про молитву Ісусову. Оповідь про неї святих батьків Церкви і
старечі поради подвижників Божих», низка проповідей, праць богословського змісту, статей, присвячених визначним подіям церковнопарафіяльного життя в Америці, а також
віршів.
Уперше зазнав арешту за звинуваченням в порушенні декрету про відокремлення Церкви
від держави і школи від Церкви (1920).
Удруге – за викладання Закону Божого дітям (1921).
84
Утретє – «за намагання утримати в своїхруках церковні багатства і на ґрунті голоду
звалити радянську владу» (1922). За вироком суду одержав 10 років позбавлення волі з
конфіскацією майна і поразкою в правах на 5 років. Вийшов з ув‘язнення за амністією
(1923).
Учетверте заарештований як православний рецидивіст і на три роки відправлений в
заслання до Туруханського краю (1924).
Дні пам‘яті К. – 21 листопада (4 грудня) і 25 січня (7 лютого).
Іменем нашого земляка названа одна з вулиць американського м. Джерсі-Сіті (2007).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Зіоров, С. Страгородський, М. Арсеньєв, І.
Громогласов, Л. Анохін та ін.
***
НЕ МАРНУВАТИ ЧАС,
з життєвого кредо
О. Хотовицького
Не марнувати час, берегти його!
БЕРЕЖЕМО ЗОЛОТНИК, А ВТРАЧАЄМО ПУД, з виступу О. Хотовицького на
Помісному Соборі 1917-1918 рр.
Навіть ми, священики, знайомі із слов'янською мовою, часто зустрічаємося з такими
місцями слов'янського тексту, які нам абсолютно незрозумілі, і замість свідомої молитви
даремно струшуємо звуками в повітря. Взагалі закривати двері православ'я відмовою
запровадження російської мови в богослужіння із-за краси форми слов'янської мови
недоцільно.
Приклади перекладу деяких книг за кордоном дали блискучі результати. З достойності
слов'янської мови ще не витікає заперечення перекладу книг, а рівно богослужінь і
молитов російською мовою, бо таким чином ми бережемо золотник, а втрачаємо пуд.
ВОГОНЬ ЖИТТЯ, з щоденника О. Хотовицького
«Друзі, я втратив день!», — вигукнув один з кращих імператорів давнини, озирнувшись на
минулий день і побачивши, що нічого не зробив він за цей день доброго.
«Друзі, я втратив рік!», — із сумом повинні були б вигукнути багато з нас, проводжаючи
старий рік в могилу вічності і озираючись на пройдений нами в минулому році життєвий
терен. Що зробили ми доброго?.. На жаль!
«Друзі, я втратив життя!», - гірко вигукнемо ми в ту хвилину, коли перед нами з'явиться
вісник нашої смерті, і ми тривожним поглядом окинемо всю смугу... нашого земного
життя: марно погублений час! Майже ніде, майже ні в чому - просвіту, добра, істини.
«Друзі, я все втратив!», — ридатиме дух наш, коли сувій часу буде закінчено, коли весь
всесвіт буде покликаний до відповіді за всі роки, дні і миті життя людського, за всі
справи, слова і найзаповітніші думки, і коли побачимо ми, жахаючись, що книга життя
нашого — це суцільний морок, суцільна ніч. Втрачено все, немає повернення! Немає
пощади!
Поки що не згас вогонь вашого життя, будьте обачні, щоб жодна мить його не втрачалася
марно...
ВКЛАДАЄМО В РУКИ НОЖА, з статті О. Хотовицького «Денатурат»
Не проходить тижня щоб денатурат не згубив в Гельсінгфорсі дві-три жертви з росіян. До
чого образливо — не висловити навіть!
Не проходить тижня, щоб хтось не прийшов до священика:
85
— Отче, дайте картку на безкоштовне місце на цвинтарі. Тут один недавно з Петрограду
прибулий помер.
— Чому помер?
— А від цієї «натуральної сволоти», пробачите за слово.
— Денатуратом отруївся?
— Так, так.
...Так багато стало цих самовбивць, що я заявив, що й відспівувати таких не можу.
Справді, не знаєш, чим і зупинити цю епідемію.
...Говорять, є на Сернесі кубла, де ведеться недозволена торгівля алкогольними напоями, і
де для наживи, разом з вином, сплавляють публіці, що захмеліла, і різні «натуральні»
отрути.
Друзі! Якщо вам відомі такі випадки, такі кубла, не мовчіть, женіть це зло, викоріняйте
його. Інакше нові жертви неминучі. Міська адміністрація енергійно бореться з цим злом, допоможіть їй всі, хто може. Якщо ви покриваєте мовчанням ці кубла, ви самі вкладаєте
ніж в руки безвольних алкоголіків!
ХТОСЬ ЗНАЙДЕ ЩАСТЯ, вірш О. Хотовицького «У новорічну ніч»
Уж скоро полночь… И волненье,
И страх царит в душе моей…
Один лишь миг, и Провиденье
Введет меня в круг новых дней.
Одна лишь грань, и в новолетье
Шагну я робкою стопой,
Мне жутко… Не могу глядеть я
За ходом стрелки часовой…
Сейчас последний миг промчится…
Что предстоит нам впереди?..
И в даль прозреть мой ум стремится,
И что-то шепчет: не гляди…
Найдем ли счастье или муку,
И горе-ль в Новый Год найдем, —
Мы под Твою смирились руку:
Ты, Боже, нашим будь Вождем!
Є ІСКРА БОЖА, з напучування М. Зіорова О. Хотовицькому
Твоя особлива порядність і вихованість, твій благородний ідеалізм, твоя релігійність
відразу розташували мене до тебе і примусили мене виокремити тебе з низки інших
молодих людей, які бували з тобою у мене в Петербурзі. Я побачив, що ти маєш ту іскру
Божу, яка всяке служіння робить воістину справою Божою і без якої всяке знання
перетворюється на бездушне ремесло, яке мертвить...
Перший досвід твій в проповідуванні міг переконати тебе, що означає це натхнення: ти
сам бачив, як збиралися біля тебе люди, аби вислухати тебе, і з якою напруженою увагою
вистоювали вони не одну годину під час твоїх бесід. Чому ж ці люди слухали тебе, а не
йшли до інших проповідників? Ясно чому: та іскра Божа, яка горить в тобі, подібно до
магніту, вабить до тебе серця цих людей.
НАЛАШТОВАНИЙ АНТИРАДЯНСЬКИ, з оцінки діяльності О. Хотовицького
начальником 6 відділу ОДПУ Є. Тучковим
86
Піп-проповідник з вищою освітою, дуже активний, різкий і користується впливом на
тихоновців. Налаштований антирадянськи.
ЗБИРАЛИСЯ НА КВАРТИРІ У ХОТОВИЦЬКОГО, з заключної частини
звинувачувального вироку від 27 листопада 1922 р.
Головними організаторами і керівниками цієї злочинної діяльності були в цьому районі
голова ради громад священик Хотовицький, настоятель Храму священик Арсеньєв, священик Зотиков, священик Громогласов, колишній присяжний повірений Каютов, колишній товариш міністра Щепкін, торговець Головкін та інженер Анохін.
З появою декрету ВЦВК про вилучення церковних цінностей вони почали свою
підготовчу діяльність під керівництвом священика Хотовицького, який неодноразово і
таємно збирав у себе на квартирі зазначених вище осіб і спільно з ними виробляв заходи, які передбачалося вчинити з метою здійснення злочинного наміру.
ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАВ, з добірки «Ключарі Храму Христа Спасителя» на
інтернет-порталі xxc.ru
Діяльну участь взяв о. Олександр в створенні єпархіального Православного товариства
взаємодопомоги, яке надавало матеріальну допомогу австрійським русинам, (русини -
православні українці, що жили на території Австро-Угорщини) македонським слов'янам, російським воїнам в Маньчжурії і російським військовополоненим в японських таборах.
...У важкі роки о. Олександр був одним з найближчих помічників Патріарха Тихона. Він
разом з настоятелем Храму протоієреєм Миколою Арсеньєвим заснував Братерство Храму
Христа Спасителя і звернувся до віруючим з відозвою. Заклик було почуто: москвичі
вступали в Братерство і вносили посильні внески на утримання православної святині.
...Під час процесу, що продовжувався два тижні, о. Олександр звинуваченим і винним себе
не визнав. Обвинувач Я. Вишинський, що починав тоді свою кар'єру, вимагав страти 13
обвинувачених, серед яких були протоієреї Хотовицький і Арсеньєв.
...Після повернення з засилання о. Олександр став одним з найближчих помічників
митрополита Сергія (згодом Патріарха), з яким його зв'язували роки служіння у Фінляндії.
У 1930-і роки - протопресвітер (протопресвітер - вище звання білого духівництва).
УВІЧНИЛИ ПАМ‘ЯТЬ, з кореспонденції «Одна з вулиць Джерсі-Сіті названа на честь
волинянина-новомученика» на інтернет-сайті Вашингтонської і Нью-Йоркської єпархії
Православної Церкви в Америці
2 грудня 2007 р. православна громадськість зібралася на урочисте встановлення
шляхового покажчика, який увіковічує пам'ять священомученика Олександра. Від імені
адміністрації Джерсі-Сіті до присутніх звернувся член міської ради Стівен Фьюлоп.
...Знаменно, що вулиця святого Олександра Хотовицького з'явилася напередодні дня його
пам'яті, який відзначається 4 грудня за новим стилем.
ПАСТИРЮ ДОБРИЙ, МОЛИСЯ ПРО НАС, тропар священомученику протопресвітеру
Олександру
Лагідність і упокорювання здобувши, любов Христову парафіянам своїм показав ти в час
вогненних спокус Церкви Російської і як пастир добрий душу свою за Нього поклав ти, молися про нас, священомученику Олександре, просвіти душі наші.
87
ЧЕЛПАН Костянтин Федорович
Конструктор танкових двигунів.
З міщанської родини. Батько, Челпан Ф., - землевласник, тесля; син, Челпан Л., -
професор, доктор технічних наук.
Народився 27 травня 1899 р. в с. Кременівка Володарського району Донецької області.
Розстріляний 10 березня 1938 р. в Харківській в‘язниці. Місце поховання не відоме.
Закінчив Маріупольське реальне училище (1919), Харківський технологічний
(політехнічний) інститут (1924), стажувався в Англії, Німеччині, Швейцарії (1928-1929).
Працював конструктором, начальником дизельного відділу, головним конструктором, начальником конструкторського бюро Харківського паровозобудівного заводу (1924-1937).
Постановою Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1956).
Що стосується особистого життя, то батько нашого земляка теж зазнав репресій: постановою Особливої наради «куркуля Челпана Ф. М. за контрреволюційну пропаганду
вислати до північних країв строком на п'ять років з відбуванням покарання в концтаборі»
(1930).
Життю і творчій діяльності Ч. присвячена книга Г. Захарової «Життєпис відомих греків
України. Справа Костянтина Челпана» (2001).
У м. Харків на будинку, де жив Ч., встановлено меморіальну дошку (2001).
У с. Кременівка Донецької області одній з вулиць присвоєно його ім‘я (2004).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – А. Фірсов, О. Морозов, М. Таршинов, С.
Горбатюк, П. Ярін, М. Кошкін, Ф. Савостін, П. Горюн, М. Левітан, 3. Гуртовий, Я. Віхман, І. Бондаренко, Й. Бер, І. Трашутін, В. Васильєв, Г. Аптекман та ін.
***
МАЙБУТНЄ – В СЬОГОДЕННІ
, з життєвого кредо К. Челпана
Якщо ти живеш майбутнім, то живеш в сьогоденні.
ПЕРШОПРОХІДЕЦЬ, з рукопису книги В. Васильєва «Спогад про танкобудівників і
дизелебудівників»
Офіційна радянська історіографія пов'язує створення знаменитого танка Т-34 виключно з
ім'ям головного конструктора Михайла Кошкіна... Проте основи для створення Т-34, його
первинна технічна зовнішність, основні бойові характеристики були закладені ще при
Афанасії Фірсові.
Останній скептично ставився до танків з протикульовим бронюванням. Вже наприкінці
1935 р. на столі головного конструктора лежали ескізи принципово нового танка...
Така ж колізія мала місце і при створенні знаменитого дизеля В-2, який донині
застосовується на сучасних танках. Першопрохідець — Костянтин Челпан...
НА МЕЖІ НАХАБСТВА, з статті «Челпан Костянтин Федорович» на greeks.ua К. Челпан очолив конструкторські роботи із створення двигуна В-2, яким згодом
оснастили непереможний танк Т-34.
...У 1932 р. був виготовлений двоциліндровий відсік БД-2. Група розпочала проектування
розгорненого 12-циліндрового У-подібного дизеля. У 1934 р. літак Харківського
авіаційного заводу з челпановським БД-2 здійснив переліт з Харкова до Москви.
На цьому «льотна доля» авіадизеля БД-2 закінчилася: учені, конструктори вирішили
ставити його... на танки. Про це фахівці скажуть і напишуть: «У світовій практиці
дизелебудування не зустрічалось аналогів створення на заводі танкового дизеля, 88
майстерність і сміливість в конструкції – на межі нахабства, але завдання вирішили
блискуче».
Не зважаючи на широку популярність, Костянтин Федорович був дуже стриманою і
скромною людиною. Прагнув поводитися скрізь так, аби залишатися в тіні. Завжди і
скрізь говорив, як багато роблять для конструкції нового двигуна інші співробітники: Григорій Йосипович Аптекман, Афанасій Осипович Фірсов.
Однак, як говорили, «мозковим центром», і так вважали всі в КБ, був він – Костянтин
Федорович Челпан.
ВИДАТНЕ ДОСЯГНЕННЯ, з розвідки В. Березкіна «На шляху до В-2»
Дизельний двигун В-2 за правом можна вважати видатним досягненням вітчизняного
машинобудування. Створений в передвоєнні роки, він випускався в багатьох варіантах до
початку сімдесятих, а сумарний його випуск перевищив чверть мільйона одиниць.
Дизель служив «серцем» знаменитих Т-34, КВ та ІС, його модифікації встановлювалися
на тягачах і човнах, а також використовувалися в промислових силових установках.
У 1999 р. надійний і витривалий В-2 відзначив своє шістдесятиріччя, проте залишився
одним з найпоширеніших двигунів свого класу.
ЯК ШУКАЛИ ДИВЕРСІЙНО-ПОВСТАНСЬКУ ОРГАНІЗАЦІЮ, з статті «Сталінська
«грецька змова» на greekgazeta.ru
Генерал Г. Гудеріан писав: «Не огида до наслідування, а неможливість випуску
«алюмінієвого танкового дизельного двигуна» перешкодила німецьким конструкторам
виконати прохання офіцерів-фронтовиків про випуск в Німеччині такого танка, як Т-34».
Метри круппівської техніки відступили, найперше, перед конструкцією двигуна, створеного під керівництвом Костянтина Федоровича Челпана.
...Протокол: «Челпана Костянтина Федоровича - розстріляти. Нарком внутрішніх справ
Єжов, прокурор СРСР Вишинський». Щоправда, їх підписів в протоколі немає, а є
підпис... молодшого лейтенанта держбезпеки по Харківській області якогось Янкиловича.
Є й клаптик паперу розміром з п'ятнадцять сантиметрів про те, що на підставі наказу заст.
начальника Харківського управління НКВС майора Рейхмана вирок приведено у
виконання комендантом Зеленим, військпрокурором Зав‘яловим і начальником в'язниці
Кулішовим.
Залишається додати, що старанність майора Рейхмана (він просив Єжова збільшити по
Харкову ліміт арештів ще на 8 тисяч чоловік і ліміт на розстріл - на 5 тисяч) - не
врятувала. Його разом з іншими єжовцями розстріляли «за зраду Батьківщини в
обтяжливих обставинах».
... Але якщо справа про шкідництво була закінчена (яке вже тут шкідництво, якщо «Т-34»
- мало не в сотні міст як символ перемоги), то із справою про «грецьку диверсійно-
повстанську організацію» розлучатися явно не хотіли. Помічник головного військового
прокурора Т. Кобулов шерстив архіви: «Чи є дані про приналежність Челпана до агентури
розвідорганів буржуазних держав».
«Коректнішим» був начальник Управління КДБ по Харківській області полковник
Решетов: «Цілком таємно. Начальникові Головного архівного управління МВС... прошу
терміново перевірити і повідомити, чи не володієте Ви даними про приналежність до
агентури буржуазних держав Греції, Англії, Німеччині - Челпана Костянтина
Федоровича».
До Донецька викликали ...стареньку вчительку. Виявилось, що в місцевому КДБ ніхто не
володіє грецькою мовою і не може навіть прочитати «викривальні» матеріали. У пані
залишилося враження, що ці «матеріали» взагалі не читали і в 1937/38 році. Та й навіщо, коли обвинувачені у всьому зізналися?
89
...Після «грецької змови» на Маріупольщині припинили вивчення в школах грецької мови, закрили грецькі школи і технікуми, припинили друкувати газети і книги грецькою мовою.
НЕБАЧЕНИЙ СОРОМ ДЛЯ ГУДЕРІАНА, із спогадів А. Горячева «Невідомий герой»
1943 рік. Німці задумали узяти реванш за Сталінград. Вони готували сюрприз для
радянської армії – випустили у великій кількості танки «Тигр», «Пантера», самохідну
артилерійську установку «Фердинанд». Але фашисти добре пам'ятали про прекрасні
якості радянського танка Т-34, і гітлерівське командування вирішило створити для
боротьби з ним скорострільну протитанкову гармату. Роботами керував генерал-інспектор
бронетанкових військ Гудеріан. Саме у нього виникла ідея перевірити дослідні зразки
гармати на реальному танку. ...З концтабору привезли танкіста.
Гармати замаскували. Одна мала стріляти в лоб, інша в бік, третя – в корму.
Руки танкіста упевнено лягли на важелі. ... Він не виконав наказ Гудеріана, відразу
кинувши танк в кущі. Машина мчалася на високій швидкості, гармати хльостали з трьох
боків. Але тепер танкіст знав головне – де знаходяться гармати. Танк, стикаючись з
деревами, валив їх, з хрускотом підминав чагарник, проривався до ворожих позицій.
Тепер уже німці втратили його із виду і стріляли навмання.
...Т-34 на повному ударив гармату. Підім'яв під гусениці метал і фашистів. І миттєво
сховався в лісі.
Німці гадали, що танкіст спробує втекти, і для, не зважаючи на можливий скандал, для
них було б краще.
Але у танкіста було інше рішення. Він не думав про відступ. Як тільки за його
розрахунками танк вийшов на рівень другої гармати, «тридцятичетвірка» різко повернула, перетнула чагарник і стрімко полетіла на гармату, обслуга якої, не встигнувши ретельно
прицілитися, двічі вистрілила. Обидва набої не долетіли до танка. У наступну ж мить
брязкіт металу і крики задавлених долетіли з того місця, звідки стріляла гармата.
Танк знову сховався за деревами. Обслуга 3-ї гармати бачила, що сталося з їх сусідами.
Гармата розлючено стріляла по кущах, через які продирався Т-34. А той, у свою чергу, міняв швидкість, зупинявся, робив ривки, скидав газ, аби менше гуркотів двигун.
Зрештою гуркіт двигуна зовсім припинився. Припинили стрілянину і гармати.
Противники готувалися до останньої сутички.
Танк, прихований за кущами, стояв на місці з працюючим двигуном. Чорна хмара диму
все розтягувалася, утворюючи завісу. Гармата вистрілила трасуючим снарядом в центр
останньої. Цього і чекав відчайдушний танкіст – вони самі вказали своє
місцезнаходження!
Т-34 стрімко вискочив з диму. Доки обслуга перезаряджала гармату, міняла установку
прицілу, він буквально підлетів по прямій. В той момент, коли навідник натискав на
спуск, танк на повному ході різко зупинився, снаряд розірвався в декількох метрах.
Поєдинок закінчився, як і два попередніх, – танк налетів і розплющив гармату разом з
обслугою. Так закінчилося випробування нових протитанкових систем на реальному Т-34.
...Танк попрямував уздовж полігону, на схід, у бік рідної землі. Гудеріан вийшов з бункера
і коротко кинув: «Пальне скоро кінчиться, узяти живим».
У населеному пункті під танк кинули протитанкову міну. Машина здригнулася і
зупинилася. Контуженого танкіста витягнули з люка, привели до тями і доставили на
полігон.
Генерал підійшов до в'язня. Довго дивився на неголеного і виснаженого полоненого. І, можливо, саме того дня гітлерівський броньовий бог особливо виразно зрозумів, що
фашисти війну програли.
90
ЧОБАН-ЗАДЕ Бекір Вагапович
Поет, тюрколог. Класик кримськотатарської літератури.
З міщанської родини. Батько - пастух.
Народився 15 травня 1893 р. в м. Білогірськ.
Розстріляний 13 жовтня 1937 р. в м. Баку (Азербайджан).
Навчався в Константинопольському ліцеї «Султани» (1909-1914), закінчив історико-
філологічний факультет Будапештського університету (1916-1919).
Працював викладачем Східної Академії (1919-1920), Таврійського університету (1920-1922), завідуючим татарським відділом губернського відділу народної освіти (1922-1924), викладачем (1924-1925), деканом східного факультету (1925-1927) Азербайджанського
державного університету, заступником завідуючого Азербайджанською філією Академії
наук СРСР.
Учасник першої Світової війни (1914).
Член КримЦВК (1921-1925).
Голова наукової ради Всесоюзного комітету нової тюркської абетки (1927).
Дійсний член Інституту Сходу в Москві (1928).
Дійсний член Азербайджанського відділення Закавказького філіалу Академії СРСР (1932).
Дійсний член Азербайджанського філіалу Академії СРСР (1935).
Дійсний член Азербайджанського НДІ педагогії і психології.
Член Паризького лінгвістичного товариства (1935).
Друкувався в низці стамбульських газет, журналі «Туран».
Як учений дебютував доробком «Сингармонічні невідповідності, що здаються в «Кодексі
Куманікусі» (1919).
Потім настала черга низки статей, підручників кримськотатарської мови і літератури для
шкіл і вищих учбових закладів.
Усього після себе Ч. залишив понад 120 наукових статей з питань алфавіту, орфографії, термінології тюркських (кримськотатарської, азербайджанської, узбецької, туркменської, казахської, турецької та інших), а також угорської, німецької, французької.
Як поет дебютував в збірнику «Молоді татарські письменники» поемою «Де твоя ненька»
(1913).
Перу Ч. також належать «Моя мама» (1915), «Народжений я в домі», «В літній вечір у
дворі», «Мавка» (усі - 1917 ), поетичний щоденник «Звуки сопілки» (1919-1920), збірка
«Боран» (1928).
Заарештували Ч. за обвинуваченням «у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей» і
після 20-хвилинного суду винесли смертний вирок.
Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР (1957).
У м. Білогірськ встановлено пам‘ятник землякові (2001).
Серед друзів та близьких знайомих Ч. – Д. Сейдамет, Х. Чапчахчі, В. Ібраїмов, Р.
Ахундов, С. Хаттатов, С. Агамеліогли, І. Мещанінов, Д. Масарош та ін.
***
УНИКАТИ ПОРОЖНІХ СУПЕРЕЧОК
, з творчого кредо Б. Чобан-заде
Що стосується того, що ...праця (підручник «Кримськотатарська наукова граматика» –
авт.) написана мовою османською, то це було викликано бажанням не включатися в
нескінченні до цього дня суперечки про діалекти, уникнути використання незрозумілих, вигаданих термінів, нарешті, забезпечити ефективне використання її в ширших колах.
ЗГИНЕМО РАЗОМ, з вірша Б. Чобан-заде «Хмарини, хмарини» у перекладі В. Бушакова
Хмарини, хмарини!
Мандрівні хмарини,
91
Чонгару й Китаю
Сягаючі хмарини!
……………………..
Хмарини, хмарини,
Померти так хочу,
А помру, – на небі
Веселитись схочу!
…………………………
Хмарини, хмарини,
Звідкіля пливете?
Чи з села й від неньки
Звісточку несете?
Позовіте мене в мандри, білокрилі,
І ми згинемо разом на небосхилі!
СТВОРИВ ЗАСАДИ НАУКИ, з оцінки наукової діяльності Б. Чобан-заде Д. Урсу
Сучасні лінгвісти-тюркологи рідко звертаються до наукової спадщини кримського
ученого. Це відбувається частково за незнанням його праць і їх відсутності в бібліотеках, частково ж через те, що філологічна наука за останні 60-70 років пережила величезні
зміни. Іншими словами, змінилася сама парадигма науки. Відкриття Б. Чобан-заде, Є.
Поліванова і багатьох інших передових учених нині сприймаються як щось хрестоматійне, загальновідоме.
ВЛАДНИЙ І БЕЗСТРАШНИЙ, з довідки ГПУ у справі Б. Чобан-заде
Молодик... з глибокою і широкою європейською освітою, значним політичним
темпераментом, владний і безстрашний, здібний публіцист і поет; користується серед
татар необмеженим впливом.
АНТИРАДЯНСЬКИЙ ДЖИГІТ, з показань на допиті О. Дерен-Аєрлі
Він пропонує до всіх питань підходити по-джигітськи, не по-міщанськи, що треба мати
джигітську здатність і умілість при підході до всяких питань...
Чобан-заде й інші націоналісти цю ідею широко агітували як у пресі, так і в усних
доповідях.
ВКАЗУЮ І НА ВЛАСНІ ПОМИЛКИ, з покаянного листа Б. Чобан-заде в газеті
«Бакинський робочий» за 13 вересня 1929 р.
На першому тюркологічному з'їзді на початку 1926 р. в Баку я остаточно перейшов на бік
культурної революції на Сході і порвав всякі зв'язки з буржуазією і її прикажчиками. З
літа 1926 року почав запеклу боротьбу з милліфірковцями...
З того часу мною написана низка статей і поем, недвозначно направлених проти
націоналістів і буржуазних інтелігентів. В даний час працюю над статтею «Курултайщина
і націоналізм в кримськотатарській літературі», де вказую і на свої помилки.
НАПРЯМ - ДЕМОКРАТИЧНИЙ, з дослідження А. Зарубіна і В. Зарубіна «Крим в 1917
році: від ейфорії березня до конфронтації жовтня»
У довідці, підготовленій для ГПУ, мабуть, в 1922 (1923) р., знаходимо цікавий пасаж:
«Політичний напрям всіх цих людей (перелічуються Сейдамет, Айвазов, Хаттатов, Чобан-
92
заде, Челебієв, Тімурджан-одобаш, Боданінський (У.), Чапчакчі — авт.) абсолютно
однаковий. В той же час цю групу не можна назвати партією. У неї немає справжньої, явної партійної організації. Якась організація, мабуть, є, але не партійна, а гурткова (хоча
в широкому національному масштабі). У неї немає явної, точно встановленої програми і
тактики...
...Напрям цієї групи (можна назвати її мілліфірковцями, курултайцями , народно-
національною партією), поза сумнівом, демократичний... У вигляді ідеалу уявляє собі
федеральний зв'язок вільного демократичного Криму з такою ж Росією, як завдання
найближчого періоду висуває благополучне проведення свого національного човна серед
всіх підводних каменів історичного моменту.
ПОПЕРЕДНИКИ ЗАЛИШИЛИ ПОМІТНИЙ СЛІД, з інтерв‘ю В. Абдураїмова Л.
Рябчикову
- Якою ідеологічною спадщиною ви керуєтесь у своїй діяльності?
— Своїм ідеологічним базисом вважаємо праці видатного просвітителя Сходу, великого
громадянина Криму Ісмаїл-бея Гаспринського, який закликав до єднання народи
півострова в ім’я процвітання і благополуччя всього його населення.
Наша попередниця — партія Міллі Фірка, заснована, як свідчать документи, в 1918 році,
— підготувала і провела парламентські вибори другого курултаю кримськотатарського
народу, де одержала 35 місць із 45. Члени ЦК партії Сеїтджеліль Хаттатов, Бекір Чобан-
заде, Халіль Чапчахчі та інші, крім тих, хто виїхав за кордон, у пору сталінських репресій
були засуджені і розстріляні. Незважаючи на короткий строк своєї діяльності партія
залишила помітний слід в історії народу і Криму. І це теж зобов’язує нас йти
демократичним шляхом, діяти активно і наступально.
ЗАГАЛЬНОТЮРКСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ, з довідки «Наш Баку» на ourbaku. сom
Бекір Чобан-заде - один з фундаторів азербайджанського мовознавства. Але його наукова
концепція має ширше загальнотюркське значення. Він пише і видає «Методику
викладання тюркської мови і літератури» в двох частинах, близько десятка науково-
методичних статей. Серед його спадщини роботи з азербайджанської, узбецької, татарської, кумицької, балкарської, киргизької літератур.
Наукова діяльність Б. В. Чобан-заде, що почалася в Криму і продовжувалася в Баку, була
надзвичайно успішною.
Напередодні загибелі, вже зломлений тортурами, учений так її охарактеризував: 1. Я є першим професором на Радянському Сході в своїй спеціальності, удостоєним цього
звання радянською ж владою і читав перші лекції рідними мовами народів цих країн.
Мною вперше розроблені університетські курси з своєї спеціальності.
2. За весь період моєї наукової діяльності мною написано приблизно сто п'ятдесят (150) наукових робіт, з яких minimum сто (100) є першими спробами наукового обґрунтування
проблем азербайджанської мови і літератури азербайджанською мовою. Більшість цих
робіт і тепер не втрачають свого наукового значення.
3. Мною підготовлені сотні фахівців мовознавців і літературознавців майже на
порожньому місці; серед цих моїх учнів є десятки висококваліфікованих наукових
працівників-доцентів і асистентів, які зарекомендували себе своїми науковими роботами
за межами своєї країни.
ХОДЯЧОМУ - ПУТЬ, з статті Р. Чубарова і Ю. Тищенко «Кримська автономія. Витоки і
перші кроки становлення на новому етапі (1991-1992)»
93
Члени Керченського повітового комітету РКП (б) наполягали на включенні Криму до
складу Української Радянської Республіки, «беручи до уваги географічне положення і
економічні зв’язки». Визначні представники кримськотатарської інтелігенції, які
працювали в радянських органах - А. Озенбашли, Б. Чобан-Заде, Хаттатов та інші -
пропонували утворити Кримську автономну республіку, але надати їй права «повної
автономії»: самостійні зносини з закордоном, ведення зовнішньої торгівлі тощо.
Завершальна точка у визначені форми державного устрою Криму та включення його у
склад РРФСР була поставлена спільною постановою ВЦВК та РНК «Про Автономію
Кримської Радянської Соціалістичної республіки» прийнятою 18 жовтня 1921 року.
Перша Конституція автономії була затверджена 7 листопада 1921 року на І
Всекримському установчому з’їзді Рад. Це був той період, коли щойно встановлена
радянська влада прийняла курс на вирішення національних проблем, що дісталися їй від
зруйнованої Російської імперії, шляхом створення національно-державних і національно-
територіальних утворень різних рівнів. В цих утвореннях передбачалася можливість
розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в
управлінському апараті.
ПРОЛИТИСЯ ЖИТТЄДАЙНИМ ДОЩЕМ, статті В. Бушакова «Вірш Бекіра Чобан-
заде «Bulutlar» і хмари як образи-символи в міфології та літературі»
У міфологіях народів світу хмари символізують небо, повітря, дощ, родючість. У Біблії
хмара служить символом присутності Бога серед єврейського народу під час виходу з
Єгипту. У скандинавів хмари служили бойовими кіньми войовничим дівам валькіріям.
Важливе значення поняття хмари (yun) має в китайській культурі.
У знаменитому вірші «Bulutlar» («Хмари»), що став народною піснею, видатний
кримськотатарський поет і вчений Бекір Ваган огли Чобан-заде, який перебував 1919 року
у Будапешті, звертається до хмар, для яких на відміну від людини не існують земні
перешкоди, з проханням віднести його на батьківщину або доплисти до кримських гір і
степів і, вилившись там дощем, передати звісточку матері й сестрі, принести звістку з
рідного краю. Рядки вірша пронизані тугою за батьківщиною та рідними людьми.
ШПЕТ Густав Густавович
Філософ, мистецтвознавець, літературознавець, педагог, перекладач. Фундатор
герменевтики (1914), психологічної антропології (1917), феноменологічної естетики
(1922) на теренах Російської імперії; автор наукового терміну «семіотика» (1916).
З дворянської родини.
Народився 25 березня (7 квітня) 1879 р. в м. в Київ.
Розстріляний 16 листопада 1937 р. в селищі Колпашово Томської області (РФ).
Навчався на фізико-математичному (1898-1900) та історико-філологічному (1901-1906) факультетах Київського університету св. Володимира, стажувався в Геттінгенському
університеті (1910-1913).
Працював викладачем Московського університету, Вищих жіночих курсів, народного
університету ім. Шанявського (1907-1910; 1913-1921), директор Інституту наукової
філософії (1921), завідуючим відділенням філософії Російської академії художніх наук
(1923-1930),
Член Московського психологічного товариства.
Фундатор Вільної асоціації творчої і вузівської інтелігенції (1919).
Віце-президент Державної Академії Художніх Наук.
Заступник голови Всеросійської спілки письменників.
Постійний член Художньої ради МХАТу.
94
Друкувався в збірнику «Думка і слово».
Як вчений дебютував розвідками «Чи відповів Кант на сумніви Юма» і «Пам‘ять в
експериментальній психології» (обидві - 1905).
Потім настала черга наступних книг і статей: «Проблема причинності у Юма та Канта»
(1907), «Логіка» (1912), «Явище і сенс» (1914), «Філософська спадщина П. Д. Юркевича»
(1915), «Історія як проблема логіки» (1916), «Мудрість чи розум?», «Скептик і його
душа», «Предмет і завдання етнічної психології», «Психологічна антропологія» (усі -
1917), «Герменевтика та її проблеми» (1918), «Філософський світогляд Герцена» (1921),
«Нарис розвитку російської філософії» (1922), «Вступ до етнічної психології»,
«Внутрішня форма слова» (обидва - 1927).
Його перу також належать доробки «Естетичні фрагменти», «Театр як мистецтво».
Перекладав Ч. Діккенса, Д. Байрона, В. Шекспіра, Г. Гегеля, В. Теккерея, А. Теннісона, Д.
Берклі.
З владою порозуміння не знаходив, хоча через Луначарського добивається відміни своєї
висилки з Росії на «філософському пароплаві» (1922).
Вперше заарештований і засуджений «за причетність до соціал-демократичної партії, розповсюдження партійної літератури, участь в революційній «Союзній раді» за царату
(1900).
Удруге, уже за більшовиків, - як «фундатор німецько-фашистської шпигунської
організації» (1935). Засланий до Єнісейська, потім - Томська.
Утретє заарештований у т.зв. «справі кадетсько-монархічної повстанської організації»
(1937) і «сталінською трійкою» засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований (1956). Офіційне свідоцтво про смерть 23 березня 1940 р. з
УВС Томської області – фальшивка.
У м. Томськ (РФ) на будинку, де мешкав під час вигнання наш земляк, встановлено
меморіальна дошку (1989), а в обласному центрі проходять «Шпетівські читання» (1991).
Серед друзів та близьких знайомих Ш. – Г. Челпанов, М. Бердяєв, Р. Якобсон, В. Пільняк, Г. Винокур, О. Гучков, Ю. Балтрушайтіс, А. Білий, О. Смірнов, Р. Шор, Б. Ярхо, М.
Петровський, Е. Гусссерль, В. Мейєрхольд, О. Таїров, К. Станіславський та ін.
***
ЗНАННЯ, А НЕ СВІТОГЛЯД,
з професійного кредо Г. Шпета
Я прибічник філософії як знання, а не як моралі, не як проповіді, не як світогляду.
РОЗУМОВІ ЛІНОЩІ, з статті Г. Шпета «Мудрість чи розум?»
Саме Схід є батьківщиною мудрості, усіляких казок, оповідей і міфів. Схід їх переживає, ними живиться і в них проявляється. Він не знає, що таке рефлексія; розумове життя для
нього - чуже; він насилу відрізняє його від тяжкої фізичної праці, він відпочиває, коли від
нього не вимагають розумової напруги, розумова лінь - його природа і його чеснота.
НАЙРЕАКЦІЙНІША МІСТИКА, з статті в «Літературній газеті» від 17 лютого 1930 р.
Філософія Шпета... наскрізь просякнута найреакційнішою містикою і цілком зрозуміло, що в нашій сучасній ідеології вона не може займати ніякого місця. Філософія Шпета має
бути рішуче вигнана як ідеологія минулого, яке вже віджите, і як така, що затемнює
свідомість трудящих.
НА ВАШУ «УМОВУ» ПРИСТАТИ НЕ МОЖУ, з листа Г. Шпета Л. Каменєву від 12
січня 1934 р.
95
Дорогий Лев Борисович!
Я вирішив дати вам письмове пояснення з приводу листа А. Д. Радлової не без деякого
коливання: неприємно стежити за цією дріб'язковістю, недомовками і підколупуваннями, бо виникає відчуття, неначе й сам стаєш на грунт такої ж дріб'язковості!
...Радлова в своїх запереченнях оперує, звичайно, поправками останнього роду, перетворюючи моє побажання на вимогу, захищаючи себе і звинувачуючи мене в
«упередженості»... Проте я і надалі має намір триматися того ж методу редагування... І
якщо перекладач не бажає підкорятися редакторові, визнаючи його недостатньо
авторитетним..., то одне з двох: або норовистий перекладач повинен бути усунений від
роботи, або неавторитетний редактор повинен припинити своє буття.
...Про вказану «умову» Радлової з Вами, Леве Борисовичу, мені невідомо, і, зрозуміло, я її
прийняти не можу, бо в перекладах Радлової є промахи не лише «філологічні»!
ВРЯТУЙТЕ ШЕКСПІРА ВІД ДИЛЕТАНТІВ, з листа О. Смірнова Г. Шпету від 2
листопада 1934 р.
Дорогий Густаве Густавовичу. Мій лист до Льва Борисовича (Каменєва – авт.) розрісся, і
я закінчив його лише сьогодні.
Для узгодження наших дій надсилаю Вам його точну копію, написану рукою моєї
дружини.
Як бачите, я вирішив іти до кінця!
Дружньо Ваш О. Смірнов.
P.S. Милий Г.Г., зробіть так, щоб ми залишилися господарями становища. Врятуйте
Шекспіра від експериментів дилетантів!
МЕНЕ ХВИЦЬНУВ КОРНІЙЧУК, з листа Г. Шпета Н. Ігнатовій від 30 березня 1936 р.
За багатьма даними зараз можна було б протягнути в «Шкільній серії» Каїна (і «Бронзове
століття»), але в «Правді» непогрішимий Корнійчук з приводу викладання літератури
заявив, що йому не подобається російський переклад Байрона, і, зважаючи на
кон'юнктуру, припускаю, що він хвицьнув мене.
БІЛЬШЕ ПОМИЛКА, НІЖ ПРОВИНА, з листа Г. Шпета М. Шторх (Шпет)
Ти згадуєш, що «винна» перед мамою і мною «без кінця». Що ти маєш на увазі, Маринашо? Я бачу твою провину, - хоча це — більше помилка, ніж провина, - переді
мною лише в тому, що ти було оточила себе деяким туманом утаєння, приховування, маскування і, значить, брехні. Але від цього страждала і ти, бо за цим туманом мені
здавалося не все таким «світлим» і чистим, як хотілося б бачити у тебе... Якщо тут є
«провина», то і вона спокута тим, що не зважаючи на серцеву тягу до іншого місця, ти
залишалася біля мене в цілому бадьорою, життєздатною, діяльною помічницею...
Отже, зваживши навіть на аптекарських вагах, матимемо більше того, за що треба
дякувати і любити тебе, ніж того, за що можна було б «звинувачувати» або що можна
було б прощати. Не міркуваннями, а на ділі ти показала, що твій «егоцентризм» —
скороминущий стан, а не твій характер.
НАКЛЕП І ОБМОВИ, з листа Г. Шпета до прокуратури Томської області від 4 червня
1937 р.
У ніч з 14 на 15 березня 1935 р. мене арештували в Москві; після закінчення слідства
адміністративно вислали до Єнісейська на 5 років. У листопаді того ж року перевели до
Томська, де я перебуваю і понині.
96
Слідство висунуло проти мене звинувачення (по ст. 58, 10-11) в тому, що я очолював
антирадянську групу... Матеріалом звинувачення послужили свідчення Петровського і
Габричевського, арештованих і допитаних приблизно в один час зі мною.
Голослівність і бездоказовість цих обмов частково вимушені були визнати навіть слідчі
органи. Ніяких конкретних свідчень, які розкривали б, в чому проявилося моє
«керівництво» групою...
Які принципові політичні установки названих осіб, до цих пір точно не знаю, бо ніколи і
ніякі розмови на цю тему у нас не велися; уривки і цитати з їх визнань, прочитані мені
слідчим, викликали у мене різко негативне ставлення. На очній ставці з Петровським і
Габричевським їм по черзі слідчим поставив всього одне запитання, чи підтверджують
вони свої свідчення (мені конкретно невідомі),свідчення від такого-то числа; мені не
дозволили ...вимагати роз'яснень.
Висунуте проти мене звинувачення я не визнав і не міг визнати, хоча у порядку
самокритики допускав і визнавав, що своєю суспільною і політичною неактивністю і
недостатньою увагою до тих, хто мене оточував, міг дати, сам того не підозрюючи, привід
для неправильного тлумачення мого ставлення до Радянської влади. Це, мабуть, і. привело
слідство до суперечливого висновку, ніби я стояв на чолі контрреволюційної групи, сам
того не усвідомлюючи.
Якби слідчі органи уважніше і критичніше поставилися до свідчень осіб, котрі звели на
мене наклеп, а також до моєї справжньої роботи в 27 р., так само як і раніше і пізніше, аж
до моменту арешту, то, зрозуміло, з'ясувалася б вся нісенітність ...свідчень, і вирок... став
би неможливим.
Г. Шпет.
СПОВІДУВАВ РАЦІОНАЛІЗМ ДІЙСНОСТІ, з статті М. Поливанова «Про долю Г. Г.
Шпета»
Загальна філософська позиція Шпета може бути визначена як раціоналізм, котрий
намагається порозумітися з дійсністю в її конкретних обставинах у всій повноті.
...Шпет вигнали з університету, тому що викладання філософії взагалі припинилося.
Філософія перетворилася на ідеологічну діяльність, яка нічого спільного не мала з
академічною наукою.
...Історія, мова, мистецтво, література – все це стало для Шпета об‘єктами дослідження
сутнісної діяльності людини, виявленнями соціального буття.
ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕ ПРОЧИТАНИМ, з розвідки Ю. Савенка «Шпет Густав
Густавович»
Це була незвичайно всебічно обдарована людина, яка володіла 17 мовами, мала гостро
критичний, незалежний, іронічний розум...
Це був перший російський філософ, який міг на рівних говорити з лідерами європейської
філософії, і який ввів своїми працями російську філософію в русло світової філософії.
Феноменологічні, герменевтичні і антропологічні внески Шпета, його діалектична
філософія мови, роботи з логіки, естетики, лінгвістики, філології, мистецтвознавства, його
концепції національної ідентичності, причин відставання вітчизняної філософії і
психології, феномен «російської інтелігенції» і багато інших цілком зберегли свою
значущість і через 80 років.
...Г. Г. Шпет залишається не прочитаним, не засвоєним, не інтегрованим багатьма
поколіннями психологів, включаючи і сьогодення. Він важкий, він значно перевершує
нинішній рівень обговорення, оскільки в його обличчі психолог поєднується з видатним
філософом-феноменологом і герменевтиком. Читаючи його, кожен розуміє його на своєму
рівні.
97
Перед нами автор, який, – адекватно прочитаний – з необхідністю повинен бути введений
в науковий обіг російської і світової психіатрії.
ЩАСНИЙ Олексій Михайлович
Військово-морський діяч. Рятівник російського Балтійського флоту.
З дворянської родини. Батько, Щасний М., – генерал-лейтенант артилерії.
Народився 4 (16) жовтня 1881 р. в м. Житомир.
Розстріляний 22 червня 1918 р. за вироком Революційного трибуналу при ВЦВК Рад
робочих, селянських і козачих депутатів в м. Москва (РФ).
Навчався в Київському кадетському корпусі (1892-1896), закінчив Петербурзький
морський корпус (1901), Мінний офіцерський клас (1905).
Служив офіцером канонерського човна «Бурун» (1901), в. о. ротного командира крейсера
«Пластун» (1901-1902), вахтовим офіцером броненосця «Севастополь» (1903), мінним
офіцером канонерського човна «Манджур» (1903-1904), вахтовим офіцером крейсера
«Діана» (1904), молодшим мінним офіцером учбового човна «Європа» (1905), капітаном
міноносця № 217 (1905), старшим мінним офіцером учбового човна «Миколаїв» (1906-1907), другим флагманським мінним офіцером похідного штабу (1907-1909), в. о. другого
флагманського мінного офіцера штабу командуючого морськими силами Балтійського
моря (1909-1912), старший офіцер лінійного човна «Полтава» (1914-1916), командиром
ескадреного міноносця «Прикордонник» (1916-1917), штаб-офіцером для доручень штабу
командуючого флотом Балтійського моря (1917), першим помічником начальника
військового відділу Центробалту (1918).
Учасник російсько-японської війни (1904-1905).
Врятував 236 військових суден Балтійського флоту від захоплення ворогом (1918).
Кавалер російських орденів св. Станіслава 2-го ступеня (1909), св. Ганни 2-го (1914) і 3-го
ступенів (1907), срібної медалі «За війну 1904-1905 рр.», знака «Захисник фортеці Порт-
Артур», прусського ордена Корони 4-го ступеня (1905).
За критику некваліфікованих наказів більшовицького вищого військово-політичного
керівництва заарештований (за особистим розпорядженням Л. Троцького). Абсурдний
крок мотивували відверто надуманими звинуваченнями в «посадових злочинах і
контрреволюційних діях». Останні полягали в тому, що Щ. Буцімто сповідував
«диктатуру флоту» на противагу «диктатурі пролетаріату».
Наш земляк став першим, кому в більшовицькій Росії винесли судовий смертний вирок.
Знаменно: на засідання Ревтрибуналу і на останню зустрічі з дружиною Щ. одягнув
українську вишиванку.
Посмертно реабілітований (1995).
Ім‘я Щ. присвоєно одній з вулиць м. Житомир (1992).
У м. Санкт-Петербург вийшла книга Є. Шошкова «Начальник морських сил О. М.
Щасний» (2001).
Серед друзів та близьких знайомих Щ. – Колчак О., С. Зарубаєв, О. Лівен, Г. Граф, О.
Домбровський та ін.
***
БЕЗ ПОЛІТИКИ, з професійного кредо О. Щасного
Відродження боєздатності Балтійського флоту має йти попереду інших політичних
міркувань.
ВИСОКОЇ ЯКОСТІ БОЙОВИЙ ОФІЦЕР, з характеристики О. Лівена на О. Щасного
98
Своєю бадьорістю, швидкою розпорядливістю, наявністю духу... виявив бойові здібності, на які важко розраховувати, зважаючи на його молодість. Це високої якості бойовий
офіцер, він і в звичайний час добре служив, проте не всякий служака в мирний час
виявляється і в бою на висоті покликання, як він.
ОБЛОЖЕНЕ МІСТО ЗАЛИШИВ ОСТАННІМ, з розвідки Б. Палого «Крижаний похід»
Щасний керував Льодовим походом кораблів Балтійського флоту з Гельсінгфорсу до
Кронштадта, зважаючи на загрозу з боку німецьких військ. У відповідності з Брестським
миром, усі російські кораблі мали покинути фінляндські порти, причому передбачалося, що поки лід не дозволяє здійснити перехід, на кораблях повинні були залишатися лише
«незначні команди», які легко могли бути нейтралізовані німцями. У цих умовах було
ухвалено рішення перевести флот до Кронштадта в умовах, коли море ще було покрите
кригою (звідси і назва Крижаний похід).
Спочатку у супроводі двох криголамів вийшли з Гельсінгфорса 12 березня і прибули до
Кронштадта 17 березня 4 лінійних корабля і 3 крейсери.
4 квітня з Гельсінгфорса вийшов другий загін (2 лінкори, 2 крейсери, 2 підводні човни), які прибули до Кронштадта 10 квітня (виключаючи один з підводних човнів, який
одержав пошкодження і повернулася до Гельсінгфорса).
Таким чином, найбільші кораблі флоту опинилися поза небезпекою захоплення
супротивником.
Щасний готував до виходу третій загін кораблів (45 есмінців, 3 міноносці, 10 підводних
човнів, 5 мінних загороджувачів, 6 тральщиків, 11 сторожових кораблів, 81 допоміжне
судно), який був відправлений з Гельсінгфорса п'ятьма ешелонами в період з 7 по 11
квітня. Пізніше ці кораблі об'єдналися в один ешелон за підтримки чотирьох криголамів.
Сам Щасний залишив Гельсінгфорс на штабному човні «Кречет» 11 квітня, коли на
підступах до міста вже йшли бої з німецькими військами (місто було захоплене 14 квітня).
20 квітня третій загін кораблів під командуванням Щасного прибув до Кронштадта. За час
походу не було втрачено жодне судно, не зважаючи на різке ослаблення дисципліни, пов'язане з революційними подіями.
ВТРУЧАВСЯ В ПОЛІТИЧНІ ПИТАННЯ, з наказу Колегії Народних Комісарів з
морських справ № 363 від 27 травня 1918 р.
Начальник Морських сил громадянин Щасний, який виявив нестачу твердого духу
розпорядливості, який сіяв паніку серед моряків Б.Ф., замість того, щоб вносити мужність
і рішучість до боротьби, і який втручався в політичні питання з відверто реакційними
цілями, звільняється з служби і віддається до суду.
Народний Комісар у морських справах Л. Троцький
Члени Колегії Народного Комісаріату у морських справах: Розкольников, Сакс.
З ТОВАРИСЬКИМ ПРИВІТОМ, з записки Л. Троцького до Президії ЦВК від 28 травня
1918 р.
м. Москва
Шановні товариші.
Передаю Вам для схвалення арешту колишнього начальника морських сил Балтики
Щасного. Він заарештований вчора і перебуває в Таганській в'язниці. Через те, що
здійснені ним злочини, як уявляється мені, мають виняткову державну вагу, вважаю
абсолютно необхідним пряме втручання в цю справу Центрального Виконавчого Комітету
чи його Президії, які могли б призначити спеціальну особу або комісію для провадження
судового розслідування.
99
Письмові документи, які викривають Щасного, перебувають в моїх руках і будуть негайно
передані тій особі чи установі, на яку вкаже Президія Центрального Виконавчого
Комітету.
Від Вас же залежатиме, зрозуміло, і передання Щасного тому трибуналу, який Ви
визнаєте компетентним для розгляду цієї справи.
З товариським привітом
Л. Троцький.
ВВАЖАТИ ВИННИМ, з вироку Революційного трибуналу при ВЦВК Рад робочих, селянських і козачих депутатів
Розглянувши справу зі звинувачення колишнього начальника морських сил Балтійського
флоту гр. Олексія Михайловича Щасного, 37 років, визнати доведеним, що він, Щасний, свідомо і відверто готував умови для контрреволюційного державного перевороту, прагнучи своєю діяльністю налаштувати матросів флоту і їх організації проти ухвал і
розпоряджень, затверджених Радою Народних Комісарів і Всеросійським Центральним
Виконавчим Комітетом.
З цією метою, скориставшись тяжким і тривожним станом флоту, у зв'язку з можливою
необхідністю, на користь революції, знищення його і кронштадських фортець, вів
контрреволюційну агітацію: то пред'явленням провокаційних документів, явно
підроблених, про те, що у Радянської влади буцімто є секретна угода з німецьким
командуванням про знищення флоту чи здачу його німцям...; то брехливо стверджував, що Радянська влада байдуже ставиться до порятунку флоту і жертв контрреволюційного
терору; то розголошуючи секретні документи щодо підготовки на випадок необхідності
знищення Кронштадта і флоту; посилаючись на нібито антидемократичне «Положення
про управління флотом», затверджене РНК і ЦВК.
...Зважаючи на те, що вся ця діяльність Щасного виявлялася ним в той час, коли він
займав високий військовий пост і користувався широкими правами у флоті Республіки, Трибунал ухвалив: вважаючи його винним у всьому наведеному, розстріляти.
Вирок виконати впродовж 24 годин.
ГЕРОЇЗМ... ЗА РОЗРАХУНКОМ, із звинувачувального вироку
Щасний, здійснюючи героїчний подвиг, тим самим створював собі популярність, маючи
намір згодом використати її проти радянської влади.
ВРЯТУВАВ ФЛОТ? РОЗСТРІЛЯТИ, з висновку С. Мельгунова
Капітан Щасний врятував залишок російського флоту в Балтійському морі від здачі
німецькій ескадрі і привів його до Кронштадта. Він був звинувачений, проте, в зраді.
...Головним і єдиним свідком проти Щасного виступив Троцький. Щасного розстріляли
«за порятунок Балтійського флоту».
ВРАЖАЮЧА ОПЕРАТИВНІСТЬ КАРАЮЧИХ ОРГАНІВ, з статті «Щасний Олексій
Михайловим» на pobeda.ru
Вивчення справи наштовхує на певний висновок: арештували О. Щасного в кабінеті
Троцького, відразу після бурхливого вияснення стосунків між ними. Контр-адмірала
згубило те, що він прямо заявив про недалекоглядну політику тих, хто перебуває на чолі
флоту. Нарком скипів, а Щасний продовжував говорити правду:
– Нині на службі залишилися ті з офіцерів, хто, усвідомлюючи свою присутність при
агонії флоту, настільки з ним зжилися, що вирішили залишитися до повної його ліквідації, 100
яка, очевидно, вже недалека. Трагічне становище цього нечисленного о становище
Балтійського флоту не було надуманим, і не можна погодитися з Троцьким, що Щасний
використовував цю обставину з контрреволюційними цілями.
...Кримінальна історія у справі Щасного розкручувалася з вражаючою швидкістю. Весь
квітень і частину травня газети рябіли нотатками про легендарний «крижаний перехід», коли було врятовано бойове ядро Балтійського флоту, і мужність його керівництва, де
головним організатором був О. Щасний. І тут такий поворот - нарком у військових і
морських справах Л. Троцький, не маючи права звільняти своїм наказом О. Щасного, призначеного декретом Раднаркому, ...особисто його заарештовує.
...Вирок підтримали Ленін і Свердлов. Ліві есери Янушкевич і Вердников виходять із
складу Верховного революційного трибуналу, а його голова С. Медведєв в цей час віддає
розпорядження начальникові чергової частини, котра складається з латишів, про
виконання вироку.
ЗВЕДЕННЯ ОСОБИСТИХ РАХУНКІВ, з аналізу ситуації В. Звягінцевим
Згадку про справу Щасного можна зустріти в будь-якій монографії, присвяченій юстиції
того періоду. Проте в радянські роки тема правомірності вердикту не розглядалася. Тим
часом справа ця – одна з найнезвичайніших.
– По-перше. Слухалася вона Ревтрибуналом, котрий заснували... в день арешту Щасного.
– По-друге. Смертний вирок ухвалили, не зважаючи на те, що страту в республіці...
скасували. Лише 16 червня 1918 року вийшла ухвала Наркомату юстиції про те, що
«трибунали у виборі заходів боротьби з контрреволюцією, саботажем тощо не зв'язані
ніякими обмеженнями».
– По-третє. Вражає надоперативність слідства, яке за 10 днів зібрало матеріал і передало
його в трибунал.
Про загадковість цієї справи говорить і той факт, що в архівах вона взагалі... не значиться.
Постраждав же Щасний виключно через Троцького. Цей дилетант у військових питаннях
уявляв себе великим стратегом. Трибун революції не міг змиритися з тим, що поряд з ним, наркомом у морських і військових справах, перебувала значно компетентніша людина.
Достовірно відомо, що Щасний напередодні арешту серйозно з Троцьким посварився...
ПОМИРАЮ МУЖНЬО, з передсмертної записки О. Щасного
Перед смертю я благословляю своїх дітей Лева і Галину, і, коли вони виростуть, прошу
сказати їм, що йду вмирати мужньо, як належить християнинові.
101
Зміст
ЛАНГЕМАК ГЕОРГІЙ ЕРІХОВИЧ
Не зупинятися, з життєвого кредо Г. Лангемака
По суті, він є винахідником «Катюш», із спогадів В. Глушка
Тонкий експериментатор, з нарису В. Сандула «Творець переможної зброї»
Умів відшукати золоту середину, з книги Я. Голованова «Корольов»
Нагородили, розстріляли, нагородили посмертно, з розвідки Е. Вілля «Георгій
Лангемак – батько «Катюші»
ЛІВШИЦЬ (НАУМОВИЧ) БЕНЕДИКТ КОСТЯНТИНОВИЧ
Принципова перешкода, з творчого кредо Б. Ліфшиця
Усталеним шляхом, з книги Б. Лівшиця «Півтораокий стрілець»
Запізніла заборона, з листа Б. Ліфшиця М. Зенкевичу від 8 вересня 1933 р.
Політконтроль не спить, з доповідної записки начальника Леноблміськліту обкому
партії і Головліту від 17 вересня р.
Сумнівне твердження, з рецензії О. Селівановського «Ранній футуризм у висвітленні
буржуазного ідеаліста» в «Літературній газеті» від 12 березня 1934 р
Спав з Пушкіним, із спогадів Б. Лівшиця
Грішне кохання до Христа, з «Листів про російську поезію» М. Гумільова
Ображає і Аполлона, і Бахуса, з оцінки діяльності Б. Лівшиця К. Чуковським
Вимагав очної ставки, із спогадів М. Заболоцького
Арешт викреслив з поезії, з нарису Ф. Зінька «Півтораокий стрілець»
Розстрілявши, справу припинили… за відсутністю складу злочину, з розвідки Е.
Шнейдермана «Бенедикт Лівшиць: арешт, слідство, розстріл»
ЛОКОТЬ ВАСИЛЬ ТИМОФІЙОВИЧ
Про перегини, з професійного кредо В. Локотя
З номера знято антирадянський памфлет, з рапорту Б. Воліна В. Молотову в січні 1935
р.
Тінь і світло, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»
Півень приватного сектору, з реєстру «Заборонені книги російських письменників і
літературознавців 1917-1991» на сайті «Відкритий текст»
Озимі буряки, з статті О. Федорова «Про фільм «Дон Дієго і Пелагея»
Демократичні перошкряби, з роману А. Рибакова «Страх»
МАЗУРІН ІНОКЕНТІЙ ПОТАПОВИЧ
Антихристи, життєве кредо І. Мазуріна
Гонителі святого, з відповіді І. Мазуріна на допиті
Постраждали за віру, молитва за бамівськими святими
Рахунок іде на десятки тисяч, з повідомлення Інтерфаксу «Віруючі молилися з
Патріархом на Бутівському полігоні»
102
Останнє місце служіння, з довідки «Буйгород (Росія, Московська область)» на archeo-cities.ru
МИХАЛЬСЬКИЙ ЄВГЕН ЙОСИПОВИЧ
Надихали сурми, з життєвого кредо Є. Михальського
Я - метелик, з поеми Є. Михальського «Метелик»
Наш порятунок, вірш Є. Михальського на есперанто «Jam Superfluas Vortoj»
Записано з моїх слів, з протоколу допиту Є. Михальського від 15квітня 1937 р.
Використовувалися погрози, тортури, з розвідки М. Степанова «Як це було»
Вирок виконано, з довідки у кримінальній справі № П-411730 за звинуваченням Є.
Михальського за ст.ст.54-8 и 54-11 УК УРСР
Лялькою було зубило, з дослідження А. Королевича «Книга про есперанто»
Перемоги і поразки, з розвідки Б.Токарєва «Про есперантську поезію»
Став класиком, з «Esperanto новин» за 12 січня 2004 р.
Оригінальні доробки, з «Літературної енциклопедії»
МІЛЛЕР ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Кожен бачить своє, з творчого кредо О. Міллера
Археологія досліджує шляхом руйнування, із спогадів Б. Піотровського
Здійснював фашистську агітацію і пропаганду, зі звинувачувального вироку О.
Міллеру від 29 березня 1934 р.
Підзвітну суму не повернув внаслідок арешту, з клопотання адміністрації Державної
академії історії матеріальної культури перед планфінвідділом від 3 лютого 1935 р.
Про нього писати заборонялося, з розвідки О. Решетова «Олександр Міллер – видатний
археолог, етнограф і музеєзнавець»
НАРБУТ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
Без турбот, з життєвого кредо В. Нарбута
Богохулю і брешу, з вірша В. Нарбута «Як швидко дахи висихають»
Пройдисвіт-тарган, вірш В. Нарбута «Нежить»
Дуже просто, з вірша В. Нарбута «Ну, застрелюсь»
Вижив під гноєм, із спогадів Т. Нарбут
Дивний витвір епохи, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Не був щирим з партією, з повідомлення газети «Червона зірка» від 3 жовтня1928 р.
Перегуки з Гоголем і Сковородою, з статті В. Кравченка «В. Нарбут у Севастополі»
Дата смерті – фальшивка, із спогадів Н. Мандельштам
НАСОНОВ АРЕФІЙ ЯКИМОВИЧ
Переписував атеїстів, з матеріалів «Справи єпископа Пилипа (Перова), священиків
Василя Расказова, Арефія Насонова, Івана Прозорова та ін.»
Компрометував комуністів, зі звинувачувального вироку в 1937 р.
А то настане крах, з статті О. Козлова «Cвященомученик Арефа Сараєвський»
Здався представникам влади, з матеріалів до канонізації А. Насонова
НІКОЛЬСЬКИЙ ЮРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Не розкритий світ, з літературознавчого кредо Ю. Нікольського
Томів багатьох важча, з книги Ю. Нікольського «Олександр Блок про Росію»
Лев Толстой – людина божевільна, з статті Ю. Нікольського «Справа про похорон І. С.
Тургенєва»
Старе, що мале, з книги Ю. Нікольського «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»
Це було благоговійно, із спогадів Ю. Нікольського про М. Гумільова
103
Росія фатально гине, з листів Ю. Нікольського Я. Гуревичу від 3 серпня і 20 жовтня 1917
р.
Бридке каченя, з статті О. Тагер «Про Мандельштама»
Дивна біла троянда, з нарису Р. Тименчика «Острів мистецтва»
Плюс талановита молодь, з статті Л. Березової «Культурна місія післяреволюційної
еміграції як спадщина Срібного століття»
НОВИЦЬКИЙ ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ
Задля любові, з життєвого кредо Ю. Новицького
Проблема добра і зла, з автобіографії Ю. Новицького
Єдиний великий письменник, з оцінки Ю. Новицьким протопопа Аввакума
Кріпись, рідна, записка Ю. Новицького, передана матері з в‘язниці
Прийняти смерть готовий, з заключного слова Ю. Новицького на суді
Стерти з лиця землі, з виступу на суді громадського обвинувача С. Драніцина
Це була особистість, зі спогадів Л. Дмітрієвої (Меєр)
Готував наукову працю, з «Короткого життєпису новомученика Юрія Новицького»
Взяв на себе чужу провину, з статті «Святий мученик Юрій Новицький» на інтернет-
сайті храму Санкт-петербурзького державного університету.
Східцями Добра і Світла, з нарису Ю. Колосова «Юрій Петрович Новицький. 80 років з
дня загибелі»
ОСТАЛЬСЬКИЙ АНДРІЙ ЙОСИПОВИЧ
Довічне каяття, з професійного кредо А. Остальського
Смерть для мене - надбання, останні слова А. Остальського після оголошення першого
вироку
Наш, але не твій, з статті «Священномученик Аркадій (Остальський), єпископ
Бежецький, вікарій Тверської єпархії» на інтернет-порталі solovki-monastyr.ru Відповідатиму сам, з протоколу допиту А. Остальського від 9 травня 1928 р.
Антирадянська діяльність доведена, зі звинувачувального висновку від 14 липня 1928 р.
Аби не слова утіхи, зі свідчень на суді С. Орлика
Ця боротьба - конституційна, з протоколу допиту А. Остальського від 17 жовтня 1937 р.
Звинувачення не визнаю, з протоколу допиту А. Остальського від 15 листопада 1937 р.
ПАНКЄЄВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Спиратися на Божі заповіді, з життєвого кредо В. Панкєєва
Будьте для всіх усім, з напучування єпископа Анастасія В. Панкєєву і В. В.
Білобабченкові 10 січня 1915 р.
Однобічність і відверта упередженість, з заяви В. Панкєєва до Спеціальної Колегії
Курського обласного суду від 10 вересня 1935 р.
За відторгнення України від СРСР, з свідчень о. Смирнова
Діяв проти колгоспів, зі свідчень М. Вільгельмського
Дезорганізують виробництво, зі свідчень коменданта Далекосхідних таборів у лютому
1938 р
Спіткнувшись, розкаявся, з «Житія святого Антонія»
ПОТАПЕНКО В’ЯЧЕСЛАВ ПАНАСОВИЧ
Жити для інших, з життєвого кредо В. Потапенка
На гачок, з оповідання В. Потапенка «Чарівниця»
Се по-нашому, з ескізу В. Потапенка «В українській школі»
Сцена рідного народу, з статті В. Потапенка «Українська трупа Миколи Садовського» в
газеті «Нова зоря» за 29 червня 1908 р.
Пластичний і сильний малюнок, з оцінки творчості В. Потапенка І. Франком
104
Бджілка, варта десяти орлів, з оцінки творчості В. Потапенка З. Петрусем
Створив український любительський театр, з кореспонденції Б. Герасименка
«Чорноморське узбережжя» – перша міська газета»
Брав участь в ярмаркові, з статті В. Чумаченка і І. Золотарьової «Про історію кубанської
«Просвіти»
Встановити істину, з розвідки М. Нікольченко «В‘ячеслав Потапенко – український
письменник кубанської діаспори»
Штучний поділ, з статті В. Оліфіренко «Чи буде вивчатись у школі творчість українських
письменників східної діаспори?»
ПОТОЦЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ
Мова брехні, з життєвого кредо П. Потоцького
Сумна доля, з монографії Н. Романової «Книжкове зібрання П. П. Потоцького в контексті
історичних реалій»
Звинуватили в тероризмі, з розвідки Т. Ананьєвої «Потоцький Павло Платонович»
Варвари, з кореспонденції В. Малакова «Як ховали панораму «Голгофа»
З колекції Потоцького, замітки О. Петрова «Виставка «Холодна зброя в культурі
народів Кавказу і Середньої Азії» в Петербурзі»
РАДЕК КАРЛ БЕРНГАРДОВИЧ
Ілюзії після поразки, з політичного кредо К. Радека
Потрясіння психології, з статті К. Радека «Що дала Жовтнева революція»
Наше все, з статті К. Радека «Лев Троцький - організатор перемоги»
Краще бути хвостом, епіграма К. Радека на К. Ворошилова
Честь я втратив, з останнього слова К. Радека на суді
Язик керує головою, оцінки К. Радека Й. Сталіним
Сила журналіста – слабкість політика, з оцінки К. Радека Л. Троцьким
Моральне падіння, з «Історичного довідника російського марксиста»
Жалюгідний шеф-зрадник, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»
Не такий страшний, зі спогадів Б. Єфімова «Дотепність не врятувала»
Ударився головою об підлогу, з акту про смерть К. Радека від 19 травня 1939 р.
Вбивство замовив Сталін, з довідки І. Сєрова від 29 червня 1956 р.
Нехай повибрикують, з роману А. Рибакова «Страх»
Самі розбіжаться, анекдот
РАДЧЕНКО ІВАН ІВАНОВИЧ
Без плям, з життєвого кредо І. Радченка
Добромисний напівкупець, з автобіографії І. Радченка
Починали з наметів, зі спогадів Р. Классона
Якесь соціалістичне містечко, з статті Г. Гловелі «Тріумвіри більшовігенції»
Дирекція засоромилася, з нотаток А. Радченко в щоденнику в листопаді 1914 р.
Учення - чисте, а про дійсність - помовчимо, з листа дружини міського архітектора до
А. Радченко в грудні 1917 р.
Чекаю реакції, записка В. Леніна В. Смольянінову від 29 травня 1921 р.
Диво-копалина, з кореспонденції О. та С. Кострикових «Hаш перший наукоград»
З благ цивілізації – лише світло, з кореспонденції О. Храпкової «Клин - Радченко»
РЕЙЛІ СІДНЕЙ
Клізмою не був, з життєвого кредо С. Рейлі
Не вір, з професійного кредо С. Рейлі
З глузду з‘їхати, з листа С. Рейлі Б. Савінкову
Прийняв буддизм, з книги М. Умнова «Усесвітня історія шпигунства»
105
Дволикий Янус, з роману-хроніки Л. Нікуліна «Мертві брижі»
Прикордонник ніс на руках, з статті Б. Белєнкіна «Сто життів і смертей агента ST.1»
Планів терористів не знав, з протоколу допиту С. Рейлі від 9 жовтня 1925 р.
Готовий до співпраці, з листа С. Рейлі Ф. Дзержинському від 30 жовтня 1925 р.
Знадобився контрольний постріл, з рапорту начальникові відділу Московського ОДПУ
п. Стирні від 5 листопада 1925 р.
Видатний авантюрист, з інтерв‘ю Т. Гладкова С. Маслову
Самообман, з кореспонденції О. Кустарьова «Синтетичний містер Рейлі»
САВЧЕНКО ІВАН ГРИГОРОВИЧ
Патогенні сапрофіти, з наукового кредо І. Савченка
Українці попередньо себе імунізували, з статті «Великі медики: Петтенкофер» на
lechebnik.info
Походження пухлин, із спогадів М.Невядомського
Вів наступ на злоякісні пухлини, з буклету «Мікробіологія в Казанському університеті: минуле і нинішнє»
З його іменем пов‘язана ціла епоха, з інтернет-сайту Кубанського державного
медичного університету
Убезпечив від хвороби мільйони дітей у всьому світові, з брошури «Все про
скарлатину»
Стояв у черзі за картоплею, із спогадів І. Акопова
САМОЙЛОВИЧ СЕМЕН МИКОЛАЙОВИЧ
Легалізуємося в Царстві Небесному, з професійного кредо С. Самойловича
Зберігайте відданість, з послання С. Самойловича до парафіян від 16 (29) грудня 1926 р.
Полегшіть страждання вірян, з листа С. Самойловича митрополитові Сергію в серпні
1927 р.
Радянську владу розцінюю як тимчасову, з письмових свідчень С. Самойловича
слідчому в 1933 р.
Непохитний і безстрашний, з книги В. Ципіна «Історія Російської Церкви (1917-1997)»
Переслідували оновленці, з нарису «Житіє архієпископа Серафима (Самойловича)» на
інтернет-порталі pravoslavie.ru
У таборі став інвалідом, з відкритої православної енциклопедії «Древо»
Невідомі факти, з статті Е. Абизової «Козьмодем‘янський період життя
священомученика Серафима (Самойловича), архієпископа Углицького»
СЕДЕНКО ФЕРАПОНТ ІВАНОВИЧ
Справа ця розростеться, з відгуку Ф. Седенка на вихід першого номера «Вістей
Вологодського товариства вивчення Північного краю»
Поневіряння і бурлакування, з листа Ф. Седенка В. Семевському в 1915 р.
Особисте – святе, з листа М. Негрескул Ф. Седенку від 8 вересня 1915 р.
Матеріальна зацікавленість – відсутня, з листа Ф. Седенка В. Трапезникову від 21
березня 1915 р.
Може якось підкреслите наш зв‘язок, з листа В. Трапезникова Ф. Седенку від 13
листопада 1915 р.
Дике марення, з книги Р. Іванова-Разумника «В‘язниці і заслання»
Картотека загинула, з книги Л. Панова «Вожді, пророки, дурисвіти»
Самогубні визнання, з книги Р. Іванова-Розумника «Письменницькі долі»
СЕЛІВАНОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ПАВЛОВИЧ
Потреба залишається не удоволеною, з книги О. Селіванського «Нариси з історії
російської радянської поезії»
106
Гіпнотична батьківщина, з статті О. Селівановського «Пастернак»
Російський класик сприймається виключно слов‘янами, з заміток С. Шумихіна
«Практика пушкінізму (1887-1999)»
Думати - болісно, зі спогадів М. Зоріна «Чистий аркуш паперу»
Складний шлях розвитку, з рецензії «В літературних боях» на knigoprovod.ru Так просто не дамося, з розвідки В. Шенталінського «Розстрільні ночі»
Комбінат смерті, з статті М. Фігуровського «Спецоб'єкт «Монастир». Гріхи чекістів
замолять ченці»
Радянським колегам жертви не цікаві, з розмови Г. Нехорошева з Е. Белтовим «Це
потрібно не мертвим — живим»
Попри реабілітацію, з інтернет-довідника «Репресовані літературознавці і критики: вилучення всіх творів»
Постраждали й рідні, з біографічної довідки «Барщевський Михайло Юрійович»
СЕТНИЦЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Останнє завдання, з філософського кредо М. Сетницького
До чорної прірви небуття, уривок з книги М. Сетницького «Про кінцевий ідеал»
У Харбіні мене цькували, з автобіографії М. Сетницького від 31 серпня 1936 р.
Розвідник Кремля, з характеристики М. Сетницького, виданої керівництвом Китайсько-
східної залізниці
Арешту підлягають усі без винятку, з наказу по НКВС СРСР № 0059316 від 20 вересня
1937 р.
Мені нічого не відомо, з протоколу допиту О. Сетницької від 7 грудня 1937 р.
Випустив книгу про Апокаліпсис, з показань на допиті М. Устрялова
Спільний ворог – устрій сучасного життя, уривок з книги В. Макарова «Російський
філософ Микола Сетницький: від КСЗ до НКВС»
Обожнювання смерті, з статті «Сетницький Микола Олександрович» на mirslovarei.com
СКАДОВСЬКИЙ ІВАН ГЕОРГІЄВИЧ
Я – демократ-монархіст, з життєвого кредо І. Скадовського
Радянську владу вважаю антибожою, з заяви І. Скадовського на допиті в 1934 р.
Україна – не Польща, з протоколу допиту І. Скадовського в 1934 р.
Вів контрреволюційну агітацію, з показів «свідка» в 1937 р.
Роздав майно селянам, з нарису ігумен Дамаскіна (Орловського) «Іван Скадовський»
СТЕЛЛЕЦЬКИЙ МИКОЛА СЕМЕНОВИЧ
Право власності, з життєвого кредо М. Стеллецького
Віруйте, з книги М. Стеллецького «Досвід етичного православного богослов’я в
апологетичному освітленні»
Велич і краса, з книги М. Стеллецького «Про значення Києва як релігійного центру
православної Росії»
Не коректне посилання, з статті М. Соміна «Суперечка навколо Єрусалимської громади»
Більшовики взяли в заручники, з публікації А. Капліна
Закопували живими, із спогадів Ів. Г. «Дивом врятовані»
Відслужили панахиду, з статті В. Бузескула «Пам‘яті учня, професора-страждальника»
ФІРСОВ АФАНАСІЙ ОСИПОВИЧ
«Неделікатний» двигун, з професійного кредо А. Фірсова
Шило на мило, з протоколу засідання колегії Об'єднаного державного політичного
управління від 18 вересня 1931 р.
Основи заклав Фірсов, з рукопису книги В. Васильєва «Спогад про танкобудівників і
дизелебудівників»
107
Творці диво-танку, з репортажу «Правда, лише правда, нічого, окрім правди» на
інтернет-ресурсі blog.i.ua
Пам‘ять повертається, з статті О. Грицаюк «Пам‘ятник коханню»
Нічого, окрім слави, з кореспонденції Л. Васильєвої-Кучеренко «Повалювачів факти не
цікавлять»
Відзначилася і донька, з статті А. Соколовської «Альпініст блокади живе в Берліні»
ХОТОВИЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Не марнувати час, з життєвого кредо О. Хотовицького
Бережемо золотник, а втрачаємо пуд, з виступу О. Хотовицького на Помісному Соборі
1917-1918 рр.
Вогонь життя, з щоденника О. Хотовицького
Вкладаємо в руки ножа, з статті О. Хотовицького «Денатурат»
Хтось знайде щастя, вірш О. Хотовицького «У новорічну ніч»
Є іскра Божа, з напучування М. Зіорова О. Хотовицькому
Налаштований антирадянськи, з оцінки діяльності О. Хотовицького начальником 6
відділу ОДПУ Є. Тучковим
Збиралися на квартирі у Хотовицького, з заключної частини звинувачувального вироку
від 27 листопада 1922 р.
Винним себе не визнав, з добірки «Ключарі Храму Христа Спасителя» на xxc.ru Увічнили пам‘ять, з кореспонденції «Одна з вулиць Джерсі-Сіті названа на честь
волинянина-новомученика» на інтернет-сайті Вашингтонської і Нью-Йоркської єпархії
Православної Церкви в Америці
Пастирю добрий, молися за нас, тропар священомученику протопресвітеру Олександру
ЧЕЛПАН КОСТЯНТИН ФЕДОРОВИЧ
Майбутнє – в сьогоденні, з життєвого кредо К. Челпана
Першопрохідець, з рукопису книги В. Васильєва «Спогад про танкобудівників і
дизелебудівників»
На межі нахабства, з статті «Челпан Костянтин Федорович» на інтернет-сайті greeks.ua Видатне досягнення, з розвідки В. Березкіна «На шляху до В-2»
Як шукали диверсійно-повстанську організацію, з статті «Сталінська «грецька змова»
на greekgazeta.ru
Небачений сором для Гудеріана, зі спогадів А. Горячева «Невідомий герой»
ЧОБАН-ЗАДЕ БЕКІР ВАГАПОВИЧ
Уникати порожніх суперечок, з творчого кредо Б. Чобан-заде «Кримськотатарська
наукова граматика»
Згинемо разом, з вірша Б. Чобан-заде «Хмарини, хмарини» у перекладі В. Бушакова
Створив засади науки, з оцінки наукової діяльності Б. Чобан-заде Д. Урсу
Владний і безстрашний, з довідки ГПУ у справі Б. Чобан-заде
Антирадянський джигіт, з показань на допиті О. Дерен-Аєрлі
Вказую і на власні помилки, з покаянного листа Б. Чобан-заде в газеті «Бакинський
робочий» за 13 вересня 1929 р.
Напрям - демократичний, з дослідження А. Зарубіна і В. Зарубіна «Крим в 1917 році: від
ейфорії березня до конфронтації жовтня»
Попередники залишили помітний слід, з інтерв‘ю В. Абдураїмова Л. Рябчикову
Загальнотюркське значення, з довідки «Наш Баку» на ourbaku. сom
Ходячому - путь, з статті Р. Чубарова і Ю. Тищенко «Кримська автономія. Витоки і перші
кроки становлення на новому етапі (1991-1992)»
Пролитися життєдайним дощем, статті В. Бушакова «Вірш Бекіра Чобан-заде «Bulutlar»
і хмари як образи-символи в міфології та літературі»
108
ШПЕТ ГУСТАВ ГУСТАВОВИЧ
Знання, а не світогляд, з професійного кредо Г. Шпета
Розумові лінощі, з статті Г. Шпета «Мудрість чи розум?»
Найреакційніша містика, з статті в «Літературній газеті» від 17 лютого 1930 р.
На вашу «умову пристати не можу, з листа Г. Шпета Л. Каменєву від 12 січня 1934 р.
Врятуйте Шекспіра від дилетантів, з листа О. Смірнова Г. Шпету від 2 листопада 1934
р.
Мене хвицьнув Корнійчук, з листа Г. Шпета Н. Ігнатовій від 30 березня 1936 р.
Більше помилка, ніж провина, з листа Г. Шпета М. Шторх (Шпет)
Наклеп і обмови, з листа Г. Шпета до прокуратури Томської області від 4 червня 1937 р.
Сповідував раціоналізм дійсності, з статті М. Поливанова «Про долю Г. Г. Шпета»
Залишається не прочитаним, з розвідки Ю. Савенка «Шпет Густав Густавович»
ЩАСНИЙ ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
Без політики, з професійного кредо О. Щасного
Високої якості бойовий офіцер, з характеристики О. Лівена на О. Щасного
Обложене місто залишив останнім, з розвідки Б. Палого «Крижаний похід»
Втручався в політичні питання, з наказу Колегії Народних Комісарів з морських справ
№ 363 від 27 травня 1918 р.
З товариським привітом, із записки Л. Троцького до Президії ЦВК від 28 травня 1918 р.
Вважати винним, з вироку Революційного трибуналу при ВЦВК Рад робочих, селянських і козачих депутатів
Героїзм ...за розрахунком, із звинувачувального вироку
Врятував флот? Розстріляти, з висновку С. Мельгунова
Вражаюча оперативність караючих органів, з статті «Щасний Олексій Михайловим»
на pobeda.ru
Зведення особистих рахунків, з аналізу ситуації В. Звягінцевим
Помираю мужньо, з передсмертної записки О. Щасного
Последние комментарии
1 день 16 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 19 минут назад
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад