Давидов Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ДАВИДОВ Василь Львович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, декабрист.

З дворянської родини. Батько, Давидов Л., – генерал-майор; син, Давидов В., – художник; двоюрідний брат, Давидов Д., – знаменитий гусар; близький родич, Єрмолов О., – генерал

царської армії, відомий «покоритель Кавказу».

Народився 28 березня (8 квітня) 1792 р. в маєтку Камінці Чигиринського повіту Київської губернії

Російської імперії (нині – Чигиринський район Черкаської області України).

Помер 25 жовтня (6 листопада) 1855 р. в м. Красноярську Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменного краю РФ). Похований на місцевому Троїцькому цвинтарі.

На могилі встановлено пам’ятник у вигляді колони, обвитої гілкою плюща, вершина якої увінчана

кулею із залізним хрестом. У заглибленнях висічені написи: з південного боку – «Тут покоїться

раб божий Василь Львович Давидов» і біблейські вислови.

Навчався в Петербурзькому пансіоні абата Ніколя (1802-1804).

Служив в лейб-гвардійському гусарському полку (1807-1812), ад’ютантом П. Багратіона (1812).

Кавалер російських орденів св. Володимира 4-го ступеня з бантом, св. Ганни 2-го і 4-го класів, прусських – «За заслуги» і Кульмського хреста.

Нагороджений золотою шаблею з написом «За хоробрість» (1812).

Член «Спілки благоденства» (1819).

Член Південного таємного товариства (1822).

Під час Вітчизняної війни 1812 р. під Кульмом і Лейпцигом зазнав поранень.

За звинуваченням в «замірах на царство і винищування імператорського роду, про що і наради

відбувалися в його будинку» позбавлений чинів, дворянства і засуджений на пожитєву каторгу

(1826). Відбував покарання в Нерчинську, Петровському Заводі, Читі. Врешті-решт був

відправлений на поселення в м. Красноярськ (1839).

За ним поїхала і дружина, уроджена Олександра Іванівна Потапова (1828).

Друкувався в рукописній газеті «Бабка», збірнику «Літературна спадщина».

Як літератор дебютував у 2-й половині 1800-х років. Потім настала черга сатиричних віршів

«Якось старенький павук» (1834), «Колись жив колезький регістратор» (опубл. 1929), «Якось

похмурою порою» опубл. 1956), «Миколорос» (опубл. 1929).

Поезію нашого земляка вирізняє особлива витонченість, в’їдлива сатиричність. На жаль, збереглася лише невелика частина його творів.

На честь Д. в СРСР були випущені поштові марки.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – О. Пушкін, П. Багратіон, С. Волконський, П. Пестель, М.

Раєвський, М. Спіридов, М. Фонвізін, А. Розен, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, Є.

Оболенський, М. Басаргін, М. Орлов, І. Якушкін, О. Барятинський, К. Охотніков, Ф. Бутурліна, О.

Якубович та ін.

***

НАЛЕЖАВ ДО БУНТУ

, з політичного кредо В. Давидова

Я належав не до німецького Тугенд-бунду, а просто до бунту.

ДОБРОЧИННІСТЬ – ДО КАЗАРМ, з поеми В. Давидова «Миколорос»

Он добродетель страх любил

И строил ей везде казармы.

И где б ее не находил,

Тотчас производил в жандармы.

МОЯ РЯТІВНИЦЯ, зізнання В. Давидова

Без неї (дружини – авт.) мене вже не було б на світі. Її безмежне кохання, її безприкладна

відданість, її турбота про мене, її доброта, лагідність, покірливість, з якою вона несе свою повну

позбавлень і тяжкої праці життя, дали мені силу все перетерпіти і не раз забувати жах мого

становища.

ВЕСЬ – У РАНАХ, з арештантського документу В. Давидова

Відправлений закутим до Сибіру – 21.7.1826 (прикмети: зріст 2 аршини 5 3/4 вершка, «обличчям

чистий, очі світлорусяві [sic!], ніс великий, волосся на голові чорне, на бороді темнорусяве, має

вуси, на обох ногах має рани від багнетів, вище лівої груді має рану від списа, позаду лівого плеча

має рану від списа ж, на правій руці на великому і між вказівним передніми (sic!) пальцями має

два шрами від шаблі, собою дебелий».

КУЛЬТУРНИЙ ОСЕРЕДОК, з навчального посібника О. Комарової «Історія Красноярського

краю»

Василь Львович з нетерпінням чекав прибуття великого обозу з Кам’янки. До Сибіру з родового

маєтку рухалася провізія, книги з бібліотеки, а також радість Олександри Іванівни – клавесин.

Нічого подібного з музичних інструментів в Красноярську ще не було, що дало поштовх для

подальшого придбання цього попередника фортепіано багатьма сім’ями городян, охочих красиво і

по-столичному жити.

З появою чарівних клавішів, що оживали в руках чарівної господині, будинок Давидових

...перетворювався на справжній музичний салон, осереддя культурного життя. ...Під акомпанемент

клавесина йшли театралізовані вистави. Музичити вчилися всі, хто робити цього ще не умів.

Ясно, що понад усе бували у Давидових бажані товариші за нещастям – декабристи, і будинок

Василя Львовича, особливо вже пізній, з мезоніном, ставав місцем зустрічей людей нескорених.

ДІТЯМ СВОГО ПРІЗВИЩА НЕ ПЕРЕДАВ, зі спогадів М. Басаргіна

У 1842 р. усім одруженим нашим товаришам запропонували відправити дітей своїх, народжених в

Сибіру, в різні навчальні заклади Росії з усіма правами колишнього звання їхніх батьків, проте з

однією умовою: перемінити їх прізвища. Пропозиція дивна і настільки ж важке, як і образлива для

батьків і дітей, коли вони стануть дорослими. З одного боку, батькам боляче позбавляти власних

дітей усіх переваг виховання і прав свого стану, з другого – також прикро відмовитися від них, усвідомлюючи себе негідними передати їм своє прізвище, позбавити їх, так би мовити, законності

народження і наразити образливим закидам – мати батьків, які не мають з ними спільного

прізвища.

Крім Давидова, всі взагалі відмовилися від такої милості… Щоправда, пізніше уряд настояв на

своєму і по смерті декого з моїх одружених товаришів, повернув дітей до Росії (Європейської –

авт.), й влаштувавши їх до різних учбових закладів з переміною прізвищ.

І СТАВ ВАСИЛЬЄВ ЗНОВУ ДАВИДОВИМ, з розвідки Б. Давидова «Повернута честь»

За Маніфестом імператора Олександра II від 26 серпня 1856 р. декабристам, які «доти належали до

потомственого дворянства», дарували «разом із законними дітьми всі права потомственого

дворянства ...без права на колишнє майно». Положення указу розповсюджувалися також і на дітей

декабристів, померлих в Сибіру і на Кавказі.

...І на Лева – сина декабриста Василя Львовича Давидова. Лев народився в 1837 р., коли його

батько перебуав у засланні. ...Проте в 1842 р. ...Лев Васильович Давидов став Левом Васильєвим і

був направлений до Московського кадетського корпусу.

...Архівні документи свідчать, що Леву Давидову, окрім раніше наданої можливості вчитися в

кадетському корпусі, а потім служити в одному із найстаріших гвардійських полків, в 1856 р., як і

дітям інших декабристів, було повернено потомствене дворянство. Окрім цього, йому серед інших

дітей декабристів також поверталося і родове прізвище.

БЕЗЛІЧ ОХОЧИХ ЗАКІНЧИЛИ ШКОЛУ ДАВИДОВИХ, з «Краєзнавчого календаря м.

Красноярськ»

Важливе значення мала школа, організована Василем Львовичем і дружиною його Олександрою

Іванівною. Знаючи про заборону політичним засланцем відкривати школи, Василь Львович зумів

обійти її: він створив домашній клас для своїх семи дітей, царським указом позбавлених

дворянських прав.

Оскільки це був неофіційний клас і навчання здійснювалося вдома, то сюди могли ходити всі

охочі. Діти багатьох красноярців закінчили школу Давидових.

ЇХНІЙ МАЄТОК – КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР ПІВДНЯ, з кореспонденції Л. Арсеньєвої «Погляд

зблизька»

У 1787 році князь Потьомкiн подарував мiстечко Кам’янку, разом з оточуючими його селами, однiй зi своїх племiнниць Катеринi Миколаївнi Самойловiй, за першим шлюбом – Раєвськiй, за

другим – Давидовiй. У сiм’ї царювала атмосфера високої духовностi, i Кам’янка початку ХIХ

столiття, де об’єдналися два славних роди Раєвських i Давидових, стала, по сутi, одним iз

культурних центрiв пiвдня Росiї. А коли молодший син К. М. Давидової, герой Вiтчизняної вiйни

1812 р., Василь Львович Давидов стає одним з активних членiв Пiвденної спiлки декабристiв, Кам’янка стає й центром грудневого руху на пiвднi.

З Пушкiним Василь Львович Давидов знайомиться в Кишиневi, де поет перебував у засланнi, i запрошує його до Кам’янки в гостi.

В перший приїзд О. С. Пушкiн провiв у Кам’янцi приблизно чотири мiсяцi. Тут вiн багато читав, користуючись прекрасною бiблiотекою Давидових.

В Кам’янцi поет закiнчує поему «Кавказький бранець», пише вiршi «Я пережив свої бажання»,

«Нереїда», «Вже тане в синяві летючий ряд хмарин».

…Мiська вулиця вiдокремлює основну частину Кам’янського парку Декабристiв вiд його куточка, де розташовано так званий «Зелений будиночок». У маєтку Давидових тут розмiщувалася

бiблiотека, бiльярд, столики для iгор. Стiни будиночка пам’ятають i натхненний голос Пушкiна, i пристраснi суперечки декабристiв, i прекраснi звуки музики Чайковського.

Пiд час фашистської окупацiї нiмцi влаштували тут тир i казино. Тут же дресирували собак.

…Вiдновити експозицiю допомагали музеї й архiви Москви та Петербургу, Києва та Одеси, нащадки роду Давидових. Серед дорогих релiквiй музею: сiмейний рояль Давидових, за яким

часто i багато працював Петро Іллiч, особисте пiанiно Чайковського, особиста шпага декабриста

Василя Львовича Давидова з монограмою на ефесi «ВД», предмети пушкiнських часiв, особистi речi сестри Петра Іллiча Чайковського. Всього фонди музею нараховують сьогоднi приблизно 10

тисяч експонатiв.

До речi, в нашi тяжкi часи дуже цiнний рояль Давидових мiг просто загинути вiд холоду i вологостi (музей нормально не опалювався). Слава Богу, знайшлися нерiвнодушнi люди, що

врятували музейний раритет!

За всю iсторiю музею про нього i за його тематикою знято 18 документальних фiльмiв. Музей

вiдвiдало понад 5 млн. осiб!

СУМІШ ВІДОМИХ З ОРИГІНАЛЬНИМИ, з листа О. Пушкіна М. Гнідичу від 14 грудня 1820 р.

Був я на Кавказі, в Криму, в Молдавії і тепер перебуваю в Київській губернії, в селі Давидових

(Кам’янці – авт.), милих і розумних людей, братів генерала Раєвського. Час мій минає між

аристократичними обідами і... дискусіями. Товариство наше різноманітне – весела суміш людей

оригінальних, людей відомих.

КАМІНКУ ПОЕТ ЗГАДАВ НАВІТЬ В «ЄВГЕНІЇ ОНЄГІНІ», з розвідки Г. Таран «Тут дух

поезії і музики злітав»

Улюбленим місцем творчої праці поета (Пушкіна О. – авт.) був «Зелений будиночок» (нині –

приміщення музею).

Ще раз Пушкін побував у Кам’янці в листопаді 1822 року. Літературною пам’яткою про цей

короткий візит став вірш «Аделі», присвячений 13-річній племінниці декабриста та помітка на

одній з книг бібліотеки Давидова «Ваш тихий, милый Каменград я покидать совсем не рад».

Кам’янка залишила в душі вразливого поета (найтепліші спогади про себе та людей, з якими

зустрічався поет. У своєму вірші-посланні «В. Л. Давидову» поет написав: «Тебе, Раєвських і

Орлова, і пам’ять Камінки люблячи».

А ще про Кам’янку Пушкін згадає в поемі «Євген Онєгін»: «Там, де рання весна блищить над

Камінкою тінястою».

НЕ ЗАБУВАЮ ТВОЄ ВИНО, з вірша О. Пушкіна «В. Л. Давидову»

Но я молюсь – и воздыхаю...

Крещусь, не внемлю сатане...

А все невольно вспоминаю,

Давыдов, о твоем вине...

Вот эвхаристия другая,

Когда и ты, и милый брат,

Перед камином надевая

Демократический халат,

Спасенья чашу наполняли

Беспенной, мерзлою струей

И за здоровье тех и той

До дна, до капли выпивали!

УКРАЇНИ ДЛЯ НИХ НЕ ІСНУВАЛО, з інтернет-сайту litopys.org.ua

Для декабристів Україна існує тільки в її славному минулому. Як видно із промовистого факту, що

у «Правді Руській» П. І. Пестеля угорці вичислені разом з іншими слов’янськими (!) народами як

члени майбутнього слов’янського союзу, проте українці, серед яких ті самі декабристи проживали, не згадані, або ще й з того факту, що той самий Пестель аподиктично закликає до їхньої

(українців) посиленої русифікації – для них Україна в сучасному вимірі не існує.

Про палку прихильність Рилєєва до всього українського, не тільки її історії, немає сумніву, але й

для нього Україна існує тільки в минулому; її сучасне й майбутнє невіддільні для нього від

російської імперії; вона має (мала) історію, – але без тих вимірів.