Карниолин-Пинский Матвей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Карниолин-Пинский Матвей [Справочник-дайджест] 20 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

КАРНІОЛІН-ПІНСЬКИЙ Матвій Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, критик. Псевдонім – «Арістотелід – лицар гекзаметру».

З дворянської родини.

Народився 23 листопада (4 грудня) 1796 р. в Сосницькому повіті Чернігівського намісництва

Російської імперії (нині – Сосницький район Чернігівської області України).

Помер 21 грудня 1866 р. (2 січня 1867) в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Смоленську гімназію (1811), петербурзький Головний педагогічний інститут (1811-1816).

Працював викладачем Симбірської гімназії (1816-1823), московського Лефортовського

кадетського корпусу (з 1823), чиновником канцелярії московського генерал-губернатора (1825-

1831), начальником відділу Міністерства юстиції (1831-1835), обер-прокурором Сенату (1835-

1845), директор департаменту Міністерства юстиції (з 1845).

Друкувався в газеті «Московські відомості», журналах «Московський телеграф», «Праці

Товариства любителів російської словесності», «Син Вітчизни», «Російська старовина», «Новини

літератури».

Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» статтею «Бахчисарайський фонтан» (1824).

Потім настала черга віршів «На спокій» (1824), «Мисливець» (1825), критичних статей «Про

відкриття Великого Петровського театру», «Зауваження до аналізу прологу «Торжества муз»,

«Розмова з приятелем, або Дещо замість відповіді» (усі – 1825), «Про якості, які необхідні для

драматичного актора» (1826).

Наш земляк – автор п’єси «Егоїзм і філантропія» (1826).

Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – М. Гоголь, І. Тургенєв, О. Пушкін, С. Аксаков, М.

Погодін, Д. Голіцин, Ф. Кокошкін, Є. Семенова, І. Дмитрієв, К. Данзас, П. Нащокін, В.

Арцимович, М. Бакунін, Д. Дашков, О. Шаховський та ін.


***

НЕ ЛИШЕ ДЛЯ СЕБЕ

, з життєвого кредо М. Карніоліна-Пінського

Труд не лише для себе.


ПРОСТОСЕРДНІСТЬ – ВИПАДКОВА, з статті М. Карніоліна-Пінського «Розмова з приятелем»

Аналізуючи «Онєгіна», захотів він (Польовий Г. – авт.) похвалити Пушкіна за допомогою

авторитету і для цього висловився так: «Головна ознака витонченого є простота», – сказав один

німецький філософ.

Цей німецький філософ є Ансильон. Він головною ознакою витонченості вважав простоту, тобто

нескладність (simplisite) ідеї в цілому творінні, і вельми відрізняє її від простосердості,

добродушності, або простодушності (naivete), котра полягає в тому, що особа, зв’язана

пристойністю, іноді висловлюється словами, рухами тіла або діями сильніше, ніж того бажає.

Простота є основна ознака витонченості, простосердість – випадкова. Г. Польовий змішав ці

різнорідні поняття і, прийнявши одне за інше, хотів примусити бідного Ансильона говорити, чого

він здоровий і подумати не захоче.

Як можна жарт розглядати як щось цілісне, щоб визначити красу його за стихійною ознакою

витонченого? Яка складність може бути в жарті? Яку добродушність знайшов вид [авець]

«М[осковского] т[елеграфу]» в кепкування над модними послідовниками Сміта? Кепкування це

смішне, дотепне, обдумане, приготована попередніми віршами, і тому не простодушна. Людина,

яка посилається на автора, якого не зрозуміла, яка не має ґрунтовного поняття про прекрасне і не

відрізняє цілого від частини, хай гнівається на мене скільки завгодно…

ГЕНІАЛЬНИЙ НАСЛІДУВАЧ, з рецензії М. Карніліна-Пінського на «Бахчисарайський фонтан»

О. Пушкіна

Байрон служив зразком для нашого поета; але Пушкін наслідував, як звичайно наслідують великі

художники: його поезія самодостатня.

ТРИМАВСЯ ОДНООСІБНО, з довідки «Карніолін-Пінський Матвій Михайлович» на rulex.ru

Обійнявши посаду губернського кримінальних справ стряпчого, Карніолін стояв серед товаришів

по службі осібно, обертався переважно в товаристві літераторів, писав в журналах і для театру,

проте статей своїх не підписував.

На початку 1830-х років він звернув на себе увагу міністра юстиції Дашкова і був переведений до

Санкт-Петербурга.

Суворий і прямолінійний юрист, він недовірливо відносився до багатьох сторін судової реформи

1864 р., коли вона ще не вийшла з процесу творення; особливо не подобалися йому присяжні

засідателі.

З введенням реформи в дію, Карніоліна призначили головуючим кримінального касаційного

департаменту, а також загальних зборів касаційних департаментів. Покликання на цей пост

застало Карніоліна на краю могили: він вже не в силах був брати участь в засіданнях Сенату.

Проте коли кримінальний департамент Сенату повинен був вперше розглядати, як перша

інстанція, одну справа за участю присяжних засідателів, Карніолін приїхав до Сенату, де його під

руки ввели на сходи.

У залі ж засідань в ньому прокинувся досвідчений юрист, який зрозумів, – і, мабуть, в душі

полюбив – нову, незвідану ще форму суду. Засідання він вів в усіх відношеннях зразково, з

повним дотриманням рівноправності сторін і збереженням пошани до обвинувачених, Напутнє

слово присяжним, сказане Карніоліним, було неупередженим…


СИТУАЦІЮ ВРЯТУВАВ ГРАФ БЛУДОВ, з книги Г. Джаншієва «Епоха великих реформ»

Граф Блудов, здогадавшись, що з цього безплідного листування, з цієї «праці, тяжкої до

безкінечності», не може вийти нічого путнього, вирішив махнути рукою на невиліковного маніяка

графа Паніна й зосередити справу судової реформи в головному управлінні II відділення Власної

Його Імператорської Величності канцелярії. З цією метою він виклопотав в 1850 і 1852 роках

Високі веління про заснування при II відділенні комітетів для складання проектів статутів

кримінального і цивільного судочинств.

До складу цивільного комітету увійшли – товариш міністра юстиції Іллічевський, сенатори:

Веймарн, Губе, Карніолін-Пінський, член консультації Міністерства юстиції Карцев, замінений

згодом обер-прокурором I-го департаменту Сенату Любощинським. Діловодом був призначений

астроном за освітою і юрист-самоучка, згодом знаменитий цивіліст С. І. Зарудний.


ДАЄШ ДЕМОКРАТІЮ В СУДОВІЙ СИСТЕМІ, з дослідження В. Жудіна «Суд присяжних в

Росії: історичний аспект атавізму»

Одним з основних напрямів проведення великомасштабної соціально-орієнтованої судової форми

в Росії бачиться створення дієвих механізмів, які забезпечать верховенство закону, захист прав

людини й недоторканність особи.

У цьому контексті, на мій погляд, викликає цікавість історизм становлення інституту присяжних в

Росії, діяльність якого все частіше привертає увагу вчених і публіцистів. Так було на початку 70-х

років XIX ст., коли виклик соціального середовища зажадав зміни судової системи в цілому і

відправлення правосуддя за участю присяжних засідателів. Сенатор М. Карніоліні-Пінський в

1859 році писав: «Присяжних, присяжних і присяжних! – ось вигуки, котрі з деяких пір лунають з

усіх боків нашої дорогої вітчизни».


ВЛАСТОЛЮБНИЙ ПРОЙДИСВІТ, з книги М. Дмитрієва «Розділи зі спогадів мого життя»

Окрім знайомства з Лабзіним, мені нічого і ні про кого більше пригадати з життя цього часу. Були

й інші молоді люди, з якими я частіше за інших бачився, особливо два вчителі гімназії; Базилєв,

людина статечних і тихих схильностей, який пізніше став директором гімназії, здається, в

Оренбурзі; і Карніолін-Пінський, наполегливий і властолюбний пройдисвіт, який завдяки своїм

інтригам і засліпленню наших вельмож, зумів вийти в люди і пішов далеко: нині він вже давно

сенатор.


БУВ ДАЛЕКИМ ВІД ЛІБЕРАЛІЗМУ, з розвідки М. Іванова «Праця не лише для себе»

Йосипович, відкликаний з відпустки, після повернення до Петербургу відразу включився в роботу.

Надзвичайна складність процесу, в якому проходило понад тридцять чоловік, полягала в тому, що

законодавство того часу за будь-яку зловмисність проти персони імператора (словом або справою)

передбачало страту. Від членів суду була потрібна незвичайна холоднокровність, аби неухильно

дотриматися букви закону і не збитися в обстановці суспільного збудження на винесення великого

числа смертних вироків, як того вимагала громадська думка.

Хоча формально обов’язки Йосиповича полягали у фіксації того, що відбувався на процесі, саме

його неофіційні переговори, проведені на прохання князя Гагаріна з членами суду (у тому числі й

далеким від всякого лібералізму сенатором М. М. Карніоліним-Пінським), багато в чому сприяли

винесенню остаточного вердикту, який, всупереч думці багатьох вельми впливових осіб, зберіг

життя майже всім обвинуваченим (Каракозова ніщо не могло врятувати).

ГОЛОВУЮЧИЙ МАВ ДО МЕНЕ СИМПАТІЮ, з листа М. Чернишевського дружині від 8

лютого 1873 р.

Головуючий в тому департаментові тодішнього Сенату К.-П., не зважаючи на те, що деякі з моїх

офіційних з’ясовувань з ним не могли впливати на нього приємним чином, мав безумовну до мене

симпатію.


ПЕРШИМ ЗАГОВОРИВ ПРО «БАЙРОНІЗМ», з літературного огляду Ю. Лотмана «Період

Південного заслання»

У 1824 р. в «Синові Вітчизни» (№ 13) М. Карніолін-Пінський в рецензії на «Бахчисарайський

фонтан» заговорив про «байронізм»: «Байрон служив зразком для нашого Поета; проте Пушкін

наслідував, як звичайно наслідують, великі Художники: його Поезія самоприкладна».

Надалі питання це обговорювалося І. Кирієвським, В. Бєлінським. «Новий літературний жанр

«романтичної поеми», створений Пушкіним за зразком «східних поем» Байрона, зображає

дійсність в заломленні суб’єктивного ліричного сприйняття героя, з яким поет ототожнює себе

емоційно». Разом з тим вже в «Кавказькому полоненому» помітно відмінність романтизму

Пушкіна від Байрона…


НЕСТИ ДОБРО В ЗЛИЙ СВІТ, з статті С. Воложина «Апологія Росії»

Я, здається, можу точніше за інших відповісти на запитання, яке поставив С. Машинський у своїй

передмові до книги Аксакова «Сімейна хроніка. Дитячі роки Багрова-внука».

Запитання це звучить не від власного імені автора: «Відразу ж після виходу в світ «Сімейної

хроніки», М. М. Карніолін-Пінський, один з друзів молодості Аксакова, звернувся до нього:

«Чому, скажи, все прекрасне, тобою створене в справжню епоху твого життя, таїлося в глибині

душі твоєї? Чому все це не з’явилося раніше на славу нашої словесності?»

Те ж запитання, уже від свого імені, Машинський сформулював різкіше: «Чому він, народившись

на вісім років раніше Пушкіна і за вісімнадцять років до Гоголя, увійшов в історії вітчизняної

літератури як письменник післягоголівської епохи, котрий продовжує традицій Пушкіна і

Гоголя?».

…Соборний свій ідеал Аксаков, як і Пушкін і Гоголь, пов’язував з національною ідеєю: нести

добро в злий світ.