Домонтович Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Домонтович Василий [Справочник-дайджест] 18 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ДОМОНТОВИЧ Василь Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, військовий.

З дворянської родини.

Народився в 1807 р. в с. Кудрівці Сосницького повіту Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – Сосницький район Чернігівської області України).

Помер 12 (24) жовтня 1868 р. в м. Тифлісі Російської імперії (нині – м. Тбілісі, столиця Грузії).

Закінчив Петербурзький 1-й кадетський корпус (1826).

Служив в Петербурзькій 10-й артилерійській бригаді, Кавказькій артилерійській бригаді.

Брав участь у російсько-турецькій війні (1828-1829), військових компаніях у Польщі (1831) і на

Кавказі (1859).

Кавалер польського знака «За військову гідність» 4-го ступеня (1831), російських орденів св.

Ганни 3-го ступеня з бантом (1849), св. Володимира 4-го ступеня з бантом (1855), св. Станіслава 2-

го ступеня з мечами (1859).

Друкувався в журналах «Літературний додаток до «Вітчизняних нотаток», «Слов’янин»,

«Літературний додаток до «Руського інваліда», альманахах «Гірлянда», «Зурна», «Пам’ятник

вітчизняних муз».

Як поет дебютував в журналі «Слов’янин» віршами (1827).

Потім настала черга віршів «Меланхолія», «Мрії», «До Вел’яшева», «Літній ранок» (усі – 1827),

«Смерть воїна» (1828), «Лист до дядька», «До моря» (1828-1829), «Спогади про переправу

Дунайську» (1830), «Вірші до поручика князя Голіцина» (1832), «Поїздка в Цінандалі» (1855).

З найвідоміших доробків варто назвати романси «Я щасливий, коли з тобою буваю» (1830), «Що

співаєш, красуне-дівчино?» (1832).

Д. – також автор численних любительських віршів і експромтів. На Кавказі довго ходили в

списках його вірші, присвячені Кавказькій війні, гумористичні описи військового побуту і

численні тости-імпровізації.

Особисте життя у нашого земляка не склалося: він так і не одружився.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – В. Бенедиктов, О. Аляб’єв, О. Барятинський, П. Свиньїн та

ін.


***

ПОНЕВІРЯЮЧИСЬ, ГАДАЮ

, з життєвого кредо В. Домонтовича

А я, поневіряючись, гадаю: колись, колись переселюся в Малоросійські краї!

ТИХІШЕ, ЛІРО, вірш В. Домонтовича «Що співаєш, красуне-дівчино?»

Что поешь, краса-девица,

Песнь Италии златой?

Очаруй меня, певица,

Песней родины святой!

Все родное сердцу ближе,

Сердце чувствует живей;

Ну пропой же, ну начни же:

«Соловей мой, соловей!»

Тише, лира, смолкни, лира!

Вот певица начала

И со звуками клавира

Голос ангельский слила.

Я сижу уединенно,

Взор покоится на ней:

Бесподобно, несравненно!

Соловей мой, соловей!

Вот рулада за руладой,

Трель за трелью потекли

И, как огненною лавой,

Сердце, грудь мою прожгли,

Замираю постепенно…

Слезы льются из очей…

Бесподобно, несравненно!

Соловей мой, соловей!


ЛЮДИНА-ШТИК, з вірша В. Домонтовича «Кавказька війна»

И ты, Ермолов незабвенный,

России слава, горцам страх,

Чье имя, как завет священный,

Штыками врезано в горах...


КРИВАВИЙ ШЛЯХ, з вірша В. Домонтовича «Котляревський»

О, Котляревский! Вечной славой

Ты озарил кавказский штык!

Помянем путь его кровавый –

Его полков победный клик...


ПОЕЗІЯ, ЯКА ПРОПАХЛА ПОРОХОМ, з статті О. Кривенка «Домонтович Василь

Васильович»

Розпочав службу прапорщиком в першій батарейній роті 10 артилерійської бригади, з якою брав

участь у російсько-турецькій війні: 27 травня в битві при переправі через Дунай (описаною ним у

вірші: «Спогад про переправу Дунайську»), потім – в блокаді Шумли, при атаці укріпленого

табору Куртена і, нарешті, в облозі і взятті Варни. Враження від цієї війни молодий офіцер описав

у низці віршів, котрі свідчили про пригноблений стан духу, в якому він перебував далеко від

батьківщини. «А я Туреччиною проклятою», писав він своєму дядькові, «поневіряючись, гадаю: коли, коли переберусь я в Малоросійські краї!».

Закінчилася турецька війна – і через два роки Домонтович бере участь у військових діях в

Польщі: 6 і 7 квітня 1831 р. – в битві при м. Барагиб і в переслідуванні корпусу Дверницького до

австрійського кордону, потім через Буг переходить кордон Царства Польського, в межах якого, втім, він залишався лише до кінця травня того ж року.

Близько трьох років обіймав посаду бригадного квартирмейстера, а в 1847 р. – переведений до

Кавказької артилерійської бригади. У 1849 р. у складі Лезгинського загону брав участь у

військових діях проти кавказьких горців. У житті Домонтовича це був бурхливий бойовий рік, який він почав в травні виступом із загоном з української Закатали, брав участь в декількох

справах і експедиціях до листопада, коли війська Лезгинського загону були розпущені.

Наступного року Василь Васильович одержав під своє командування батарею 21 артилерійської

бригади, ще через два роки – отримав чин підполковника і в 1853 р. – призначення командиром

гірської № 4 батареї (згодом перейменованою в № 6, а потім в полегшену № 10 батарею) тієї ж

бригади. У 1854 і 1855 рр. підполковник Домонтович продовжує брати участь в кавказькій війні у

складі Дагестанського загону, з яким ділить всі труднощі і небезпеки бойового життя.

У 1857 р. на відзнаку в битвах проти горців проведений в полковники (із старшинством з 30

жовтня 1855 р.), а в 1859 р., перебуваючи в головному Дагестанському загоні, під особистим

начальством генерал-фельдмаршала кн. Барятинського, бере участь в блокаді і узятті нападом

Гуніба і полоненні Шаміля.

Прослуживши понад 35 років, з яких близько 15 років – на Кавказі в гарячу пору його підкорення, в лютому 1862 р. Домонтовичу присвоюють чин генерал-майора із звільненням зі служби, з

мундиром і пенсією повного окладу.

І в мирній, і в бойовій обстановці він умів знаходити час для поезії, яка у нього відрізняється

безпосереднім відчуттям, простотою, не витіюватістю форми, є відгомоном подій його життя.

Твори В. В. Домонтовича розкидані по різних виданнях, особливо в альманахах з 1825 р.


СТАРИЙ ШКАРБАН, з розвідки Д. Бовуа «Битва за землю в Україні (1863-1914)»

Взявши до уваги виразну схильність поляків з України до колабораціоналізму, стане

зрозумілішим, що це повстання послужило хіба претекстом для колективної сліпої помсти росіян.

Структури, які національний уряд повстанців зумів створити в Україні, були слабкими, а невелика

кількість активістів, білих і червоних, дуже швидко виявила нездатність до виконання своєї місії.

Відомо також, що ті нечисленні сутички, які мали місце на цьому терені, не носили характеру

справжніх битв, подібних до боїв в інших місцевостях. З цього приводу є промовисті спогади Т.

Бобровського, підтверджені сумлінним дослідженням С. Кеневича.

Саме тому старий київський генерал-губернатор М. М. Анненков, котрого російське оточення і

царський двір у Санкт-Петербурзі вважали нікчемою, не відчув ані негайної потреби у

драконівських репресіях, ані можливості скористатися провалом поляків. «М. М. Анненков, який

замінив покійного князя Васильчикова (у грудні 1862 р.), – писав генерал Домонтович, – є всього-

на-всього старим шкарбаном; він не тільки нічого не розуміє у справах краю, яким керує, але й

плутає його з Австрійською Галичиною». Дідок і справді заявив якось на бенкеті, що він очолює

Червону Русь! «Цілком очевидно, що полякам було легко на кожному кроці обманювати такого

генерал-губернатора й відвертати його увагу від своїх махінацій».


НА СЛОВА ДОМОНТОВИЧА, з кореспонденції І. Черевка «Що співаєш, красуне-дівчино?»

Цей старовинний романс (слова В. Домонтовича) написаний для Поліни Віардо, яка в той час була

втіленням і жіночої краси, і співецької майстерності. Донька відомого тенора Мануеля Гарсіа і

сестра ще знаменитішої співачки Марії Малібран-Беріо, Поліна Віардо-Гарсіа прославилася не

лише як видатна оперна співачка.

Не менше значення для вокального виконавського мистецтва мали й її виступи як співачки

камерної. Саме вони спричинили значний вплив на формування цього жанру в нинішньому його

розумінні. І якщо з оперною сценою Поліна Віардо попрощалася 1863 року, то її концертні

виступи, які розпочалися ще в юності, завершилися лише в 1882 році.

Величезне місце в концертному репертуарі співачки займали романси російських композиторів.

Так, Поліна Віардо часто на своїх концертах виконувала романс О. О. Аляб’єва «Соловейко», який

вдячна публіка завжди приймала дуже гаряче.


ПЕРЕКЛАЛИ ГРУЗИНСЬКОЮ, з статті В. Шадурі «Нове про М. В. Дмитревського – приятеля

Лермонтова і Дека»

Автографи «Блакитного кольору» і пісні «Я счастлив, коль с тобой бываю», перекладеної

Бараташвілі з російської на грузинську мову, зберігалися в паперах Катерини Чавчавадзе-Дадіані і

вперше були опубліковані в рік її смерті.

У передмові до творів поета, виданих 1886 року, було сказано: «В час Бараташвілі ці вірші

співалися на фортепіано і російською починалися так: 1. Я счастлив, коль с тобой бываю; 2.

Черный цвет, мрачный цвет, ты мне мил... Різниця лише в тому, що чорні очі поет замінив

блакитними очима».

Останнє твердження, звичайно, неправильно. Бараташвілі створив самостійний ліричний шедевр, хоча зв’язок його з «Чорним кольором» і його грузинським перекладом очевидний. ...Відзначимо, що на текст «Блакитного кольору» написано декілька музичних творів грузинських композиторів, серед яких виділяється романс А. Мачаваріані.

Що ж до вірша «Я счастлив, коль с тобой бываю», то відомий грузинський поет і дослідник Г.

Леонідзе ще в 1933 р. вказав, що в його основі лежить теж широко поширений музичний твір, який часто виконувалося і в російських аристократичних салонах, і на сімейних вечорах

Чавчавадзе.