Квитка-Основьяненко Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

повітрям».

Інший персонаж, Алексіс, на запитання, чи збирається він їхати за кордон, відповідає: «Так. І не

вперше. Куди? Вже точно подалі з вашої Росії. Якщо я й ті, кого я знаю, повернемося коли-небудь

до вашої Росії, то ми її перебудуємо абсолютно».

Або Лаврентій Іванович: «Не знаходячи у нас нічого цікавого, я почав вояжувати, аби

задовольнити пристрасть свою. І як буду в Римі, в Неаполі, в Помпеї, придбаю багато відмінного,

витонченого і привезу вам. Здивую нашу вітчизну, розплющу очі російські, очищу смак їх... Що ж

робити мені, коли я не знаходжу тут поживку на задоволення пристрасті моєї! Коли у нас немає

нічого цікавого! …Рішуче я не знаходжу в Росії нічого рідкісного».

І нарешті, Жорж, найпрогресивніший з панів вояжерів: «Мета моя широка. Я їду побачити таких

же за фігурою, за формою братів моїх, проте обдарованих розумом. Бачити істот, які розуміють

себе, уміють жити, мислити... Їду вчитися у них всьому: осягнувши ж належне мислячій істоті,

викладу все в своєму величезному творі».

ПАСКУДНА ОТРУТА, ВУЛЬГАРНІСТЬ І НЕСМАК, з анонімної рецензії на роман Г. Квітки-

Основ’яненка «Пан Халявський» в журналі «Бібліотека для читання» за 1841 р.

Існують різні різновиди дотепності, певною мірою нестерпні, проте найнестерпніший зі всіх – це

провінційна дотепність. Ці глибокодумні спостереження над людським серцем, які здійснюються

із-за плоту, ці риси «вдач», помічені між маслобійнею і стайнею, ці погляди «на життя», що

обіймають на земній кулі великий простір у п’ять верстов радіусу, це «світло», складене з шести

сусідів, ці колючі сарказми над боротьбою витонченості і моди з дьогтем і салом, ці насмішки над

новим і новітнім, яких навіть і не видно звідти, де дозволяють собі жартувати над ними, вся ця

паскудна… губернська отрута, якої не бояться навіть і мухи, і ця гострота, точена на

парафіяльному бруску, і ці стріли, пущені зі свистом, але які падають додолу в п’яти кроках від

носа стрільця, і ці сміливі удари, з тріском падаючі, замість суспільства, в калюжу багнюки, яка

від них тільки розбризкується на читачів, рани і виразки, що наносяться розпусті з того боку,

якого розпуста ніколи не бачить у себе, якщо стоїть безпосередньо перед дзеркалом, – все це може

здаватися дуже хитромудрим якому-небудь ярмарку, якому-небудь повіту, навіть цілій губернії,

проте не повинне переходити за межі цього горизонту під побоюванням бути прийнятим за

вульгарність і несмак.