Гликман Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ГЛІКМАН Віктор Якович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, критик, журналіст. Псевдоніми – Ірецький, В. Я.

З лікарської родини.

Народився 1 (13) вересня 1882 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 16 листопада 1936 р. в м. Берліні (Німеччина).

Навчався в Білостоцькому реальному училищі (1893-1901), агрономічному відділі Київського

політехнічного інституту (1901-1905), юридичному факультету Петербурзького університету

(1906-1908).

Працював завідувачем бібліотеки петроградського Будинку літераторів.

Голова Всеросійської спілки письменників (1921).

Лауреат Гоголівськой преміії Товариства любителів російської словесності (1910).

Друкувався в газетах «Мова», «Сьогодні», «Ілюстрований тиждень», журналах «Вісник Європи»,

«Нове життя», «Сонце Росії» «Бесіда», «Сучасний світ», «Літопис Будинку літераторів»,

«Сполох», «Хвилі», «Лелітки», «Вісник літератури», «Літопис».

Наш земляк – автор оповідань «Чекання» (1906), «Мамонт» (1908), «Книга без закінчення» (1912),

«Мандрівник», «Небезпечний шлях» (обидва – 1914), «Біла ніч», «Критика» (обидва – 1915),

«Мистецтво писати» (1916), «Гравюри» (1921), «Морський протяг» (1923), «Підступність і

кохання» (1936), «Вона» (1937), п’єс «Розмова п. Нансеновського з п. Радянським» (1921), «Що

може людина» (1931), «Чайки» (1933), а також романів «Крадій вогню» (1925), «Спадкоємці»

(1928), «Холодне вугілля» (1930), «Бранець» (1931).

Його перу належать книги «Марність» (1915), «Охранка», «Романови» (обидві – 1925).

Наш земляк зазнав більшовицьких репресій. Заарештований і незабаром звільнений. У

відповідності до постанови петроградського губернського відділу ГПУ висланий за межі країни

(1922). Відбув на борту пароплава «Прусія», більше відомого в історії як «пароплав філософів».

За рішенням Нансеновського комітету, як політичному біженцю письменнику надано право

мешкати в Берліні без визначеного терміну (1933).

Г. став головним героєм роману Д. Бикова «Орфографія» (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Немирович-Данченко, М. Алданов, І. Демидов, М.

Гумільов, В. Набоков, С. Горний, М. Хмара, В. Ходасевич, Б. Харитон, І. Еренбург, М. Кузьмін, Н. Берберова, М. Субейро, Р. Ролан, Ю. Айхенвальд, С. Кречетов, Н. Грушко, В. Шкловський, М.

Осоргін, П. Пільський та ін.

***

НЕ ТІ ПРИЧИНИ

, з життєвого кредо В. Глікмана

Не варто зводити зовнішні збіги, котрі супроводжують епізоди нашого життя, в причинний зв’язок

між ними.

МІЖ БОГОМ І ДИЯВОЛОМ, зі спогадів В. Глікмана

Гумільов зізнається мені, що якби народився дещо раніше, то поза сумнівом став би

авантюристом.

– Втім, – говорить він, – не виключена можливість, що я ним ще буду. Адже ми зараз знову

живемо в епоху середньовіччя, коли люди ...коливаються між Богом і Дияволом. Я – з їх числа.

...Я якось жартівливо сказав йому:

– Ви були б хорошим купцем.

Він відповів серйозно:

– Я і є купець. Я продаю вірші. І, маю вас запевнити, роблю це краще за інших. Спробуйте

віршами прогодувати родину. А я це роблю. І мені це навіть подобається, тому що це всім здається

неможливим.

НА ЧИСТУ ВОДУ, з листа В. Ходасевича В. Ірецькому від 26 липня 1930 р.

Я одержав Ваш лист із запізненням, дорогий Вікторе Яковичу, тому що був у від’їзді. А потім у

мене розболілися очі від пилу (їздив автомобілем), потім мучився над черговим фейлетоном, а

потім – Ви самі знаєте, як буває, якщо на лист не відповіси відразу.

...Вступаючись за Сиріна, я, звичайно, зробив лише те, що зробила б на моєму місці всяка порядна

людина, яка в курсі справи. Ви і уявити собі не можете всю мерзоту, яку розвела тут Івановська

зграя. Треба прийняти до уваги, що література у нас в руках політиків. Про Іванова, Одоєвцеву, Адамовича вони до 1923 року не чули.

...Одного прекрасног (чи не прекрасного) дня може трапитися, що доведеться все виводити на

чисту воду, якщо не у пресі, то все ж таки більш-менш відкрито. Доведеться, для характеристики, торкнутися і минулого. Чи не допоможе мені Ваша пам’ять?

Ваш Владислав Ходасевич.

КОНФЛІКТУВАВ З КОЛЕГАМИ, з статті К. Яковлєвої «Віктор Ірецький»

Літературна доля В. Ірецького була не дуже вдалою, і, не зважаючи на те, що його книги і окремі

твори публікувалися досить регулярно, критика – здається, цілком справедливо – відгукувалася

про його белетристику прохолодно.

Сам Ірецький важко переживав своє становище; він відрізнявся, видно, запальною вдачею і

хворобливою самолюбністю, наслідком яких стали численні конфлікти з побратимами по перу..

ЛОВИТИ ПОСТІЙНО, з службової записки В. Леніна Ф. Дзержинському від 19 травня 1922 р.

Все це явні контрреволюціонери, посібники Антанти, організація її слуг і шпигунів і розтлителів

молоді, яка вчиться. Треба поставити справу так, аби цих «військових шпигунів» ловити і ловити

постійно й систематично висилати за кордон.

…Збирати систематичні відомості про політичний стаж, роботу і літературну діяльність

професорів і письменників. Доручити все це тямущій, освіченій і акуратній людині в Державному

політичному управлінні.

ОЧИЩЕННЯ, повідомлення газети «Правда» від 31 серпня 1922 р.

За ухвалою Державного політичного управління найконтрреволюційніші елементи з середовища

професорів, лікарів, агрономів, літераторів вислані в північні губернії, частина – за кордон.

НЕ ПРИМИРИВСЯ З НОВОЮ ВЛАДОЮ, з постанови про арешт В. Глікмана (Ірецького)

Ірецького В. Я. …притягнути як обвинувачуваного з висуненням йому звинувачення в тому, що

він з моменту Жовтневого перевороту і до теперішнього часу не тільки не примирився з існуючою

в Росії робітничо-селянською владою, але й ні на один момент не припиняв своєї антирадянської

діяльності.

ПОНАД ПОЛОВИНУ СКЛАЛИ ГУМАНІТАРІЇ, з дослідження В. Макарова і B. Христофорова

«Пасажири «Філософського пароплава»

«Філософський пароплав» займає абсолютно особливе місце в історії Росії. Він є своєрідною

точкою відліку, з якою в XX ст. розпочався драматичний розкол єдиної культури Росії на

Російське Зарубіжжя і Росію Радянську. …Першою згадкою про кількість інтелігенції,

депортованої з радянської Росії восени 1922 р., є інтерв’ю В. М’якотіна берлінській газеті

«Кермо»: «З Москви …с сім’ями вислано близько 100 чоловік».

…Керівництвом партії і держави спочатку планувалося репресувати 200 чоловік. Проте, дійсні

масштаби цієї акції багато в чому залишаються до кінця невідомими. За даними А. Когана (на

основі архівних матеріалів Російського державного архіву соціально-політичної історії) в списках

на вислання значилося на 3 серпня 1922 р. – 74 особи, на 23 серпня – 174 особи, з них: 1) по

Україні – 77 осіб; 2) по Москві – 67; 3) по Петрограду – 30.

Впадає в очі той факт, що серед висланих влітку-восени 1922 р., найвищий відсоток склали

викладачі вузів і, в цілому, особи гуманітарних професій (педагоги, письменники, журналісти, економісти, юристи) – понад 50 відсотків.

Сучасні дослідники відзначають, що трагедія «передової частини» російської інтелігенції, яка

довгі роки готувала революцію, полягає в тому, що в результаті вона виявилася не затребуваною

новою владою.

…Радикальні сили, що стали до управління країною, потопили в морі насильства високі ідеї

свободи і справедливості.

ПРОГАВИВ НЕБЕЗПЕКУ, з статті Н. Снитко

Ірецький, який вільно володів німецькою мовою, розвинув у Берліні бурхливу діяльність...

Здавалося, справи його йшли непогано, в усякому разі краще, ніж у багатьох російських

літераторів в еміграції.

Проте Ірецький прогавив небезпеку, що насувалася. Берлін поступово, але зі все зростаючою

швидкістю «коричневів». Друзі по еміграції розсудливо і своєчасно роз’їхалися. Ірецький

залишився.

Причина його смерті залишилася невиясненою. Підстав припускати, що він закінчив життя в

концтаборі, немає. Свою національність Ірецький приховував, і серед товаришів по вигнанню

зрадників, здається, не було.

ФСБ НЕ КОМЕНТУЄ, з статті В. Гребінця «Розсекретили справи двох пасажирів

«Філософського пароплава»

На столі в архіві ФСБ лежать дві стандартно-канцелярські теки з грифом «Таємно». «Справа зі

звинувачування». Пешехонов Олексій Васильович. Ірецький Віктор Якович.

Це не найгучніші прізвища із списку висланих в 1922 році. Проте їх справи розсекретили. Інші –

ні. Чому – ФСБ не коментує.

Людей із списку, складеного комісією з висилки при Політбюро ЦК РКП(б), брали удома, на

вулиці (як Олексія Пешехонова), в гостях. Багатьох просто викликали повістками, заарештовували

вже під час допиту (як Віктора Ірецького). Наперед для кожного заарештованого було заготовлено

стандартний блок документів. У справах петербуржця Ірецького й москвича Пешехонова ухвали

про затримання відрізняються лише прізвищами слідчих.

...Мотиви, якими керувалася комісія Політбюро ЦК, включаючи Віктора Ірецького в список

неблагонадійних, туманні. Відомостей про нього небагато, справа № 1802 складається всього з 17

аркушів. У протоколі допиту від 4 вересня 1922 року він пише: «Єврей. Завбібліотекою в Будинку

Літераторів з 1918 р. Походження: з міщанин м. Шліссельбурга. Рід занять: літератор-белетрист».

З чого слідчий Козловський зробив висновок про «руйнівну антирадянську діяльність» Ірецького.

Проте Ірецький був звільнений 11 листопада 1922 року за розпорядженням заступника голови

ГПУ Йосипа Уншліхта з формулюванням: «до особливого розпорядження висилку за межу

літератора Ірецького припинити».

Особливе розпорядження надійшло через місяць.

І НИНІ ВЛАДА БОЇТЬСЯ ПРАВДИ, з статті Б. Соколова «Історію – порціями»

Біда в тому, що в нашій (мова про Росію – авт.) архівній справі інтереси відомств превалюють над

загальнонаціональними. Всі урочисто задекларовані норми про максимальний 50-річний термін

давності для розсекречення документів не діють відносно архівів відомств – ФСБ, Міністерства

оборони, Міністерства іноземних справ і інших, які не поспішають передавати свої папери в

загальнодержавні, доступні для дослідників архіви. У відомчі ж архіви пускають тільки

«асимільованих істориків», які ні про ФСБ, ні про інші впливові установи поганого слова не

скажуть.

Понад те, навіть в невідомчих архівах, на зразок Російського державного архіву соціально-

політичної історії зараз починають засекречувати раніше доступні дослідникам справи.

І вже зовсім незрозуміло, до якого відомства повинні бути віднесені «особливі теки» Політбюро, котрі залишаються секретними починаючи з 40-х років, і документи Державного комітету оборони

1941-1945 років, які були знов засекречені після короткого періоду лібералізму початку 90-х.

Очевидно, в їх розголошуванні до цих пір не зацікавлені державні структури. Чому?

КОНКРЕТНИЙ ПРОТОТИП, з авторської передмови до роману Д. Бикова «Орфографія»

«Орфографія» – швидше опера, ніж роман, і тому вимагати від неї історичної достовірності так

само дивно, як шукати історичні помилки або етнографічні погрішності в «Хованщині» або «Чіо-

чіо-сані». Автор не документаліст, проте за деякі частковості може поручитися.

Всякий, хто жив в Росії в дев’яності роки, не може не знати російської революції. …Напередодні

відчуваєш захоплення і напругу, творчий підйом і незрівнянну причетність до доль світу; після

перевороту настає розчарування і нудьга.

Кожна революція породжує і розкол в середовищі інтелігенції: частина нещасного прошарку, свято вірячи в необхідність змін або мріючи забігти попереду паровоза, налаштована

співробітничати з гегемонами – інша займає консервативно-охоронні позиції, скептично ставиться

до перспективи революційних змін і у результаті завжди виявляється правою. Відлига потрібна

лише для того, щоб легітимніше виглядало заморожування; закономірність відкрив великий

мислитель Луазон, і шкода, що за відсутністю такого мислителя мені довелося його винайти.

Проте в «Орфографії» не так вже й багато вигадки. Відміна російського правопису – мабуть, єдине

фантастичне допущення, яке я собі дозволив і без якого, як з’ясувалося згодом, цілком міг

обійтися. Це була свого роду перша ступінь ракети, який неминуче відвалюється при зльоті, але

необхідний для того, щоб відірватися від землі.

Що стосується Ятя, то у цього героя був цілком конкретний прототип – Віктор Якович Ірецький

(Іріксон), публіцист «Мови», автор чудових фантастичних розповідей і декількох романів, в яких

відчувається незвичайний талант у поєднанні з дещо надмірним смаком і тонкістю. Щоб стати

справжнім письменником, Ірецькому не вистачало стихійної образотворчої потужності, здібності

до зваблювань і, можливо, відчуття Батьківщини. Цей вічний чужинець, напівєврей, всіх станів не

боєць, помер в еміграції від туберкульозу (вмудрившись, проте, вже після від’їзду опублікувати на

батьківщині роман «Заповіт предків» – в Росії залишилися прихильники таланту Ірецького, які

зуміли видати його роман, написаний на скандинавському матеріалі, за твір справжнього

скандинава).

ВЧУ ШАНУВАТИ ПОЕЗІЮ, бувальщина

За спогадами сучасників, М. Гумільов, який ходив то в циліндрі, то в яскравій досі з тюленячого

хутра з кольоровою облямівкою, за будь-яких оставин з будь-яким співбесідником розмовляв

гоноровито. А надто – з так званими пролетарськими поетами, що було не зовсім безпечно.

Якось В. Глікман дав М. Гумільову це зрозуміти, додавши, що його тон налаштовує проти нього

поетів, за якими стоїть ЧК, і робить їх його ворогами.

На що Гумільов незворушно відповів:

– Лише так з ними і треба розмовляти. Цим я піднімаю в їх очах поезію!