Потебня Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філолог, філософ, літературознавець.

З дворянської родини.

Народився 10 (22) вересня 1835 р. на х. Манові поблизу с. Гаврилівка Роменського повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – с. Гришине Роменського району Сумської області

України).

Помер 29 листопада (11 грудня) 1891 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Закінчив Харківський університет (1850-1856).

Працював учителем в гімназії (1856-1861), ад’юнктом Харківського університету (1861-1862),

стажувався в Австрії, Німеччині, Чехії (1862-1863), був викладачем Харківського університету

(1863-1891).

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1875).

Лауреат премії і золотої медалі Петербурзької академії наук.

Голова Харківського історико-філологічного товариства (1877-1890).

Дебютував науковою працею «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» (1860).

Потім настала черга наступних доробків: «Думка і мова» (1862), «Про зв’язок деяких уявлень у

мові», «Про повноголосся» (обидві – 1864), «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв»,

«Про звукові особливості руських наріч» (обидві – 1865), «Про долю і споріднені з нею істоти»,

«Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення» (обидві – 1867), «Нотатки про

малоросійське наріччя» (1870), «Замітки про малоруське наріччя» (1871), «З нотаток по російській

граматиці» (1874), «Малоруська народна пісня за списком XVI в. Текст і примітки» (1877), «Нарис

звукової історії малоросійського наріччя» (1878), «З історії звуків російської мови» (1880-1886),

«Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» (1883-1887), «Значення множини в

руській мові» (1888), «Мова і народність» (1895), «Про націоналізм», «З нотаток по теорії

словесності» (обидві – 1905, посмертно).

Наш земляк переклав українською мовою «Одіссею» Гомера (1905, посмертно).

П. автор численних праць з загального мовознавства, теорії словесності, граматики, фонетики,

наголосу, семантики, етимології, діалектології, фольклору, етнографії.

Основоположник психологічного напрямку в мовознавстві, стояв біля витоків історичних

граматики та діалектології, етнопсихології, семіотики, соціолінгвістики, творець лінгвістичної

поетики. Стверджував, що всі мови мають невичерпні внутрішні ресурси для розвитку. Значну

увагу приділяв висвітленню питань історичного розвитку української мови.

За редакцією П. виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка (1887-1890), П. Гулака-Артемовського

(1888), І. Манжури (1889; 1890).

Офіційною наукою визнано: ідеї нашого земляка сильно вплинули на російських лінгвістів другої

половини 19-першої половини 20 ст.

У свою чергу, демократичні симпатії П., котрих він не приховував, були причиною занадто

прохолодного ставленням до нього з боку влади. Через це низка робіт видатного ученого не

побачили світу в дореволюційній Росії та СРСР. Серед них – «Етимологічний словник

східнослов’янських мов». А його «Буквар» взагалі заборонила цензура.

Певний час не за доброї волі він мусив жити і заробляти на шматок хліба у Воронежі.

Відомий письменник Д. Яворницький в автобіографічному романі «За чужий гріх» вивів О.

Потебню в образі професора Хмари (1907).

У с. Гришиному відкрито народний музей О. Потебні , встановлено пам’ятник (1977).

Ім’я П. присвоєно Інституту мовознавства АН України (1945), а також одній з харківських вулиць.

В Україні регулярно проходять Потебнянські читання (з 1977).

Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Овсянико-Куликівський, В. Харцієв, М. Сумцов, А.

Вебер, Д. Яворницький, Д. Пильчиков, В. Гнилосиров, Б. Ляпунов, О. Попов, А. Горнфельд, М.

Лободовський, О. Вєтухов, М. Халанський та ін.

***

РОЗУМІТИ СЕБЕ,

з професійного кредо

О. Потебні

Мова є засіб розуміти самого себе.

ОБРАЗ Є АКТОМ СВІДОМОСТІ, з книги О. Потебні «Мова і думка»

Мова є необхідною умовою думки окремої особи навіть у повній самоті, тому що поняття

творяться лише за допомогою слова, а без понять неможливе істинне мислення. Проте у дійсності

мова розвивається тільки в суспільстві, і не тільки тому, що людина завжди є частиною цілого, до

якого належить, саме свого племені, народу, людства, не тільки завдяки необхідності взаємного

порозуміння як умови можливості суспільних заходів, а й тому, що людина розуміє саму себе,

тільки випробувавши на інших людях зрозумілість власних слів...

… Розуміти себе можна в різній мірі; чого я в собі не помічаю, те для мене не існує і, звичайно, не

буде мною відображено в слові. Тому ніхто не має права втискувати в мову народу того, чого сам

цей народ у своїй мові не знаходить.

…Слово може бути знаряддям, з одного боку, розкладання, з іншого боку – згущення думки

єдино тому, що воно є зображення, тобто не образ, а образ образу. Якщо образ є акт свідомості, то

зображення є пізнанням цієї свідомості. Тому що проста свідомість є діяльність не стороння для

нас, а такою, що в нас відбувається, обумовленою нашою сутністю.... Слово народжується в

людині мимоволі й інстинктивно, а тому і результат його, самосвідомість, повинна утворюватися

інстинктивно...

РЯТУЮТЬ ПОЕЗІЯ І РЕЛІГІЯ, з книги О. Потебні «Слово і міф»

Філософія доступна не кожному; великоваговий хід її не вселяє довіри… і занадто повільно

зціляє моральні страждання, яких навкруги немало. В цих випадках рятують людину

мистецтво, особливо поезія, і первісно пов’язана з нею релігія.

НЕЗВИЧАЙНИЙ СМЕРТНИЙ, з книги Д. Овсянико-Куликовського «Спогади»

У мене, як і в інших, у ставленні до цієї людини якось само собою склалося внутрішнє, несвідоме

переконання в тому, що ті звичайні відчуття пошани, здивування, симпатії, прихильності тощо,

які ми відчуваємо до людей, в звичайному сенсі видатних, обдарованих високих... для Потебні

повинні бути визнані абсолютно недостатніми: він був вищий за все це.

Згадані відчуття пошани, симпатії тощо нейтралізувалися, розпускалися в якомусь іншому,

особливому відчутті, яке не може викликати у нас найвидатніший, найпривабливіший «звичайний

смертний». У Потебні відчувався смертний незвичайний.

ПОСТАТЬ МАСШТАБУ ШЕВЧЕНКА, з розвідки Є. Регушевського «Великий український

мовознавець»

Життя О. О. Потебні – це творчий подвиг. Його наукові праці відомі в усьому світі, вивчаються і

будуть вивчатись з неослабною увагою. Наукова діяльність великого вченого була високо

поцінована його сучасниками. За свої твори він одержав повну Ломоносівську премію і три золоті

медалі.

З глибокою повагою та уважність ставився до наукової діяльності О. О. Потебні І. Я. Франко. Він

прорецензував усі найвідоміші праці вченого з фольклору та літературознавства.

…В історії українського мовознавства О. О. Потебня посідає таке ж місце, як Т. Г. Шевченко в

історії української літератури.

НАРОДНА ПІСНЯ – ЦЕ НИЗКА ЇЇ ВАРІАНТІВ, з навчального посібника С. П’ятаченка «До

народних джерел Сумщини»

Веснянки, купальські, весільні, козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, жартівливі пісні, балади,

пісні про кохання – така амплітуда записаних Потебнею-фольклористом пісенних перлин на

території Сумщини, «вся старожитня Україна відбилася в них, мов краплина чистої джерельної

води, вся її душа».

Записуючи народні пісні, О. Потебня надзвичайно уважно ставився до кожного варіанта того чи

іншого твору. На його думку, незважаючи на відоме багатство проміжних структур народної пісні,

практично неможливо встановити різницю між варіантом і новою піснею. Розвиваючи це

положення, вчений приходить до висновку, що «пісня впродовж свого життя є не одним твором, а

низкою варіантів». Саме тому одного разу зафіксований і опублікований твір, на думку Потебні,

не дає повного уявлення про його форму і зміст, оскільки «нам дається лише декілька точок руху,

недостатніх для визначення проміжного шляху. Для історії і теорії народної поезії необхідне

якомога більше число варіантів, вихоплених із течії у можливій конкретності і точності.»

НАРОДНІСТЬ, ЯКУ ПОГЛИНАЄТЬ, РОЗКЛАДАЄ ЧУЖУ, з статті О. Гомотюк

«Університети як осередки українознавчих досліджень»

О. Потебня був одним із найвизначніших учених 2-ої половини XIX ст. Різнобічний вчений-

славіст, мовознавець, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог – а також громадський

діяч і просто непересічна людина, він своєю науковою діяльністю утвердив Харків як один з

провідних центрів слов’янського мовознавства.

…Учений вперше в слов’янському мовознавстві систематизував характерні риси української мови,

визначив межі поширення найважливіших українських діалектних звукових явищ, започаткував

психологічний напрям у вітчизняне мовознавство. Філологія, етнографія, етнологія, мовознавство

філософія мови в інтерпретації О. Потебні прослідковують головну мету дослідження духу

народу, його ментальності, взаємозв’язку, взаємозалежності мовного та національного.

…Зокрема, у відповіді П. О. Лавровському, О. Потебня зауважував, що деякі з «виразів народних

забобонів та обрядів, що крутяться в нас на вустах або без усякого сенсу, або з незрозумілим

значенням, через лінгвістичний аналіз годні розкрити цілу картину міфічного вірування...». У цій

концепції мова вважалася виразом духу народу. Відповідно кожному народові притаманне своє

бачення навколишнього світу через систему рідної мови: «Єдина ознака, за якою ми впізнаємо

народ і разом з тим єдина, не замінима нічим обов’язкова умова існування народу є єдність мови».

…Саме О. Потебня вперше запровадив термін «денаціоналізація» у науковий обіг. Це явище він

ідентифікував з душевним та духовим розладом. Розправа з рідною мовою є страшним ударом

проти нації. За денаціоналізації, яка шкідлива не лише для тих, кого денаціоналізують, а й для

самих денаціоналізаторів та для культури взагалі, народна традиція, закодована у мові,

переривається чи послаблюється. В подальшому «народність, що поглинається іншою, вносить у

цю останню ростки розкладу, які, звичайно справляють політичні наслідки тим швидше, чим

численнішою і морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки».

СПЕКУЛЯЦІЯ МОВНИМ ПИТАННЯМ – ЗЛОЧИН, з есе І. Шпиталя «Жива і вічна душа

народу»

А якщо чесно поглянути на ситуацію? Хто і що кому загрожує: «мова» – «языку» чи «язык» –

«мові»? Багато хто з поважних науковців (і не обов’язково лінгвістів) на запитання: «Чи

заслуговує російська мова в Україні на статус державної?» висловився чітко й недвозначно, з

переконливим науковим обґрунтуванням.

…Спекуляція мовним питанням – це не проста собі аморальність. Це – злочин у тому розумінні,

що багато хто, продукуючи історико-лінгвістичний фальсифікат, відмовляє українцям у їхньому

історичному праві на свою Батьківщину! Нерідко ситуація витлумачується так, нібито нинішні

українці та їхні предки ніколи й не жили на східних та південних теренах!

…Компроміси були завжди (як і сьогодні) для України програшними.

Та повернімося до «однозначного визнання примату російської мови» Слобожанщиною. Як

відомо, центром культурного й духовного життя цього краю з 1805 року стає Харківський

університет. Його перший ректор Василь Каразін щодо українців вживав вислів «наш народ»,

заявляв, що бажає зробити добро «люб’язній моїй Україні»…

Харківський університет був виразно відмінний від інших російських університетів. Олександр

Потебня писав: «Я гадаю, що кожен з російських університетів не свідомо одбиває на собі

особливості своєї країни. Ми, харківці, не помічаємо своєї оригінальності доти, поки ми бачимо

лише себе…». Цю оригінальність Потебня бачив в українському складі студентів. Якби таким був

також і склад професорів, то, на думку Потебні, університет був би цілком українським. І тому він

вбачав завдання у тому, щоб російських професорів заступити тубільними, українськими і дбати

про те, щоб студенти були «перш за все українцями».