Луначарский Анатолий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ЛУНАЧАРСЬКИЙ Анатолій Васильович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, публіцист, критик, державний діяч.

З дворянської родини.

Народився 11 (23) листопада 1875 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 26 грудня 1933 р. в м. Ментоні (Франція). Похований в м. Москві (РФ) біля Кремлівської

стіни.

Навчався в першій Київській гімназії (1887-1895), Цюріхському університеті (1895-1896), Працював завідуючим відділом газети «Нове життя», наркомом освіти (1917-1929), головою

Наукового комітету при ЦВК СРСР (1929-1933), постійним представником СРСР в Іспанії (1933).

Академік академії наук СРСР (1930).

Друкувався в газетах «Київські відгуки», «День», «Північний край», «Голос», «Київська думка»,

«Правда», «Кур’єр», журналах «Російська думка», «Освіта», «Новий журнал для всіх», «Питання

філософії і психології», «Театр і мистецтво», «Вісник життя».

Як літератор дебютував у виданні «Аркуш «Працівника» статтею «Цар в Парижі» (1896).

Потім настала черга статей «Російський Фауст», «Трагізм життя і біла магія» (обидві – 1902), «До

питання про пізнання», «Перед лицем фатуму. До філософії трагедії» (обидві – 1903), «Завдання

театральної критики», «Підвалини позитивної естетики» (обидві – 1904), «Марксизм і естетика»

(1905), «Соціальна психологія і соціальна містика» (1906), «Ібсен і міщанство» (1907), «Морок»

(1908), «Ще про театр і соціалізм», «Літературний розпад і концентрація інтелігенції» (1909),

«Геній і голод» (1911), «Думки Метерлінка про війну» (1916).

Наш земляк – автор циклу оповідань «Маленькі фантазії», п’єс «Королівський голяр», «Юний

Леонардо», «Вавілонська паличка», «Король-художник», «Три мандрівники і Воно», драми

«Фауст і місто».

Його перу також належать книги «Етюди критичні і полемічні» (1905), «Три кадети», «П’ять

фарсів для любителів» (обидві – 1907), «Театр. Книга про новий театр» (1908), «Ідеї в масках»

(1912), «Міщанство та індивідуалізм» (1923).

Обстоюючи соціалістичну ідею, неодноразово потрапляв за грати (1900; 1905; 1917).

Після приходу до влади більшовиків – учасник «червоного терору».

Помер дорогою до Іспанії, куди його призначили повноважним представником СРСР.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Бердяєв, Р. Ролан, М. Горький, П. Лафарг, Г. Плеханов, К. Шпіттелер, В. Ленін, В. Короленко, Й. Сталін, В. Андріянова, П. Аксельрод, О. Ярославський, В. Савінков, В. Воровський та ін.

***

МЕРТВІСТЬ ФОРМИ,

з творчого кредо А. Луначарського

Немає майстра без визначного змісту. ...Форма без змісту – мертва.

НАЙТАЛАНОВИТІША ГІЛКА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ДЕРЕВА, з статті А. Луначарського «Про

націоналізм взагалі і в українському русі зокрема»

Єдність лише тоді є принципом краси й високої організації, коли вона охоплює своїми гнучкими

рамками можливо багатше розмаїття. Розмаїття національне є, думається, велика людська

спадщина, яка, треба сподіватися, збережеться і дасть ще недоступну нам насолоду підйому

життя...

Звертаючись, зокрема, до українського руху... я повинен відразу сказати, що жодне національне

пробудження не викликає в мені суб’єктивно стільки гарячих симпатій... Від самостійного

культурного розвитку українського народу маємо чекати найутішніших результатів, бо немає

ніякого сумніву в тому, що це одна з найталантовитіших гілок слов’янського дерева.

ШЕВЧЕНКО – НАЦІОНАЛІСТ, з книги А. Луначарського «Статті про літературу»

Тричі помиляється той, хто говорить про соціалістичне нівелювання і про торжество якогось

безбарвного космополітизму у разі перемоги пролетаріату. Ні, нове суспільство дасть простір для

нескінченно багатоколірної в своїй стихійній течії природи кожного народу. Воно знищить,

механічну, котра, до того ж, ще й мертвить, силу держави, воно уб’є звірячі канібальські

інстинкти, що спонукають насильницьки знеособлювати як окремих людей, так і національності.

І як окрема особа ніколи не досягала такої свободи й оригінальності, якої досягне вона в

соціалістичному майбутньому, так і нації ніколи ще не підіймали свого власного голосу в хорі

людства з такою силою й самобутністю, яких вони досягнуть тоді.

…Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української

національності посідає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин, які

споріднюють націоналізм Шевченка з націоналізмом Міцкевича, Фосколо, деяких ірландців, з

націоналізмом великої народної поезії сербів.

СХОЖИЙ НА ГОГОЛЯ, з статті А. Луначарського про творчість А. Маневича

Маневич сидів, бувало, схожий чимось на Гоголя, і, прищуливши очі, з рукою, що застигла в

повітрі з пензлем, вдивлявся в «об’єкт». З трохи українським акцентом він говорив при цьому

повільно: «Що ж воно таке?» І потім: несподівано, з неймовірною швидкістю обрушував на

полотно мазок за мазком, задоволено шепочучи при цьому: «Ось воно що». Це не означає, що

Маневич раніше щось погано бачив… Це значить, що Маневич не розумів якоїсь внутрішньої

сутності побаченого, а потім раптом збагнув.

…Щоправда, Маневич дуже любив суто єврейські сюжети: старі, напіврозвалені провінційні

синагоги... будиночки на горбатій містечковій вулиці. Однак він був палким любителем російської

природи і природи взагалі.

…На картинах природи Маневича лежав відбиток дещо сентиментального переживання, її музика.

Ось у цьому якраз, можливо, і є щось таке, що ріднило тодішнього Маневича з єврейством.

ВИДАЙТЕ ЗАКОРДОННИЙ ПАСПОРТ, з листа С. Єсеніна А. Луначарському від 17 березня

1922 р.

Наркому освіти Анатолію Васильовичу Луначарському

Прошу Вашого клопотання перед Наркомзкордонсправами про надання мені закордонного

паспорта для поїздки на тримісячний термін до Берліна у справі видання книг: своїх і групи

близьких мені поетів…

У випадку Вашої згоди прошу наділити мене відповідними документами.

Сергій Єсенін.

ДОПОМІГ ЗДОЛАТИ «ЗАЛІЗНУ ЗАВІСУ», з кореспонденції Л. Салімонович «Харків модний

на всі сто»

Власне, її (Вікторії Андріянової – авт.) шлях до слави розпочався за досить трагічних обставин. У

Москві, куди вона виїхала працювати з рідного міста, Варвара відкрила перший у Росії салон

високої моди. Після революції таке суто панське ремесло могло коштувати Коринській свободи, а

то і взагалі – життя. Тому вона всерйоз замислилася про еміграцію. Допоміг їй здолати залізну

завісу сам Луначарський, якого та вмовила провести в Європі виставку радянської вишивки.

СВЯЩЕННИК РИЗИКНУВ, з проповіді Ю. Фізера

На початку правління більшовиків, один із їхніх найкрасномовніших комісарів, нарком освіти

Луначарський читав публічну лекцію у якійсь московській великій аудиторії якраз на Великдень.

У тій лекції Луначарський стверджував, що Християнська релігія нарешті повністю поборена, а в

Біблію вже ніхто не вірить. Він був таким самовпевненим, що запропонував будь-кому з аудиторії

знайти хоч якийсь доказ його неправдивості.

Руку підняв молодий священик. Луначарський запросив його вийти на сцену. Священик вийшов, повернувся до людей і промовив:

– Христос воскрес!

Аудиторія моментально радісно відгукнулася:

– Воістину воскрес!

Священик повернувся до Луначарського і сказав:

– Я закінчив. Мені нічого більше казати.

Зібрання одразу завершилося.

РОБОТА ЗНАЙДЕТЬСЯ, з статті «Хто придумав гасло: «Валіза – вокзал – Росія»?» на інтернет-

сайті «Антинаклепницької ліги України»

Не будемо тягти кота за хвіст і одразу розкриємо ім’я автора. Це… Анатолій Васильович

Луначарський. Так-так, нарком освіти і культури в уряді Леніна, головний ідеолог єврейсько-

більшовицької культурної революції, після якої культури в її класичному розумінні на теренах

СРСР не залишилося. На зміну їй прийшла потворна суміш побутового хамства і тупих

ідеологічних настанов. Але – що було, панове, то було. Дістали наркома київські «вузькомовні»

педагоги. Мовляв, знущається над нами український нарком освіти товариш Гринько – примушує

вчити їхню «хохляцьку мову». Анатолій Васильович на це – як відрізав:

– Українська мова – це основа розвитку української культури. А хто не хоче її вивчати, нехай

переїздить до Росії, там теж робота знайдеться.

…Вочевидь Анатолій Васильович надто дослівно зрозумів сталінський постулат, що культура в

СРСР має бути соціалістичною за змістом, але національною по формі. Звідси різка, але

справедлива відповідь київським противникам українізації.

Бідний Анатолій Васильович! Зрадила інтуїція! Його єврейсько-більшовицьким соратникам на той

момент уже не потрібна була навіть формально національна українська культура, мистецтво, освіта, наука. В результаті – занадто чесного наркома турнули у відставку, а на його місце

призначили… кадрового військового комбрига Бубнова. Невдовзі Луначарський за таємничих

обставин помер у Мадриді, куди його заслали на дипломатичну роботу.

Йому ще пощастило. Бо, приміром, від згаданого нами наркома освіти Гринька не залишилося

навіть жодного фотознімку.

ОСВІЧЕНИЙ ПАСКУДНИК, з «Щоденника» К. Чуковського

Про Луначарського я завжди думав як про легковагого і талановитого паскудника, і якщо вирішив

написати про нього, то лише тому, що він за контрастом з теперішнім міністром культури –

освічена людина.

РОДИЧІ ВІДОМІ КРАЩЕ, з виступу О. Введенського на диспуті «Чи є богом Христос?»

Не сприймайте так гаряче до серця наші суперечки. Ми з Анатолієм Васильовичем (Луначарським

– авт.) великі друзі. Ми – вороги лише на трибуні. Просто ми не сходимося у вирішенні деяких

питань. Наприклад, Анатолій Васильович вважає, що людина пішла від мавпи. Я думаю інакше.

Ну що ж – кожному його родичі краще відомі.

РОЛЬ ЖІНКИ, бувальщина

Після лекції про сучасну французьку культуру Луначарського запитують:

– Скажіть, будь ласка, яку, на вашу думку, роль відіграє у сучасній культурі Франції паризька

жінка?

– Найчастіше закулісну.

НА СВОЄМУ МІСЦІ, анекдот

Зустрічаються два професори Академії суспільних наук при ЦК КПРС і намагаються пригадати, хто кого змінював на посту міністра культури.

– На чиє місце сів Демичев?

– Фурцевої.

– А вона?

– Михайлова, комсомольського вождя, який згорів на актрисах і поїхав спокутувати гріхи послом

в Індонезію.

– Михайлов, здається, сів на місце партизана і цілинника Пономаренка?

– Так, так.

– А Пономаренко ж на чиєму місці був?

– Александрова, філософа, що з чужого списував – Сталін його спіймав на гарячому, а потім на

жінках попався.

– Ти диви, мода в культурі така чи що – на жінках палитися? А Александров же на чиєму місці

був?

– Храпченка.

– А Храпченко?

– Здається, Потьомкіна.

– А Потьомкін?

– Бог його знає, це ж були якраз роки репресій, там керував хто під руку потрапляв.

– Ну, а перед цим?

– Та хто ж – Бубнов, відомо.

– А перед ним хто?

– Луначарський, батечку.

– А він на чиєму місці?

– Луначарський був на своєму місці!