Драгоманов Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ДРАГОМАНОВ Петро Якимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, юрист.

З дворянської родини. Батько, Драгоманов Я., – колезький асесор; син, Драгоманов М., – історик,

фольклорист; донька, Пчілка О., – письменниця; брат, Драгоманов Я., – поет, перекладач,

декабрист; онука, Українка Л., – письменниця.

Народився 29 червня (11 липня) 1802 р. в с. Монастирських Будищах Гадяцького повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – с. Малі Будища Гадяцького району Полтавської

області України).

Помер у вересні 1860 р. в м. Гадячі Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Полтавської області України).

Навчався в Петербурзькому училищі правознавства.

Працював регістратором канцелярії Військового міністерства (1817-1822), чиновником

Тимчасової комісії з вирішення рахунків закордонного відділу (1822-1828), Тимчасової

контрольної комісії комісаріатського (1828-1833) і Провіантського (1834-1836) департаментів

Військового міністерства, засідателем Гадяцького повітового суду (1840-1844).

Друкувався в газеті «Північний Меркурій», журналі «Літературний додаток до «Руського

інваліда», альманасі «Гірлянда».

Як літератор дебютував в «Північній зорі» віршами «Щастя» і «Сирітки» (1829).

Потім настала черга посланням «М. Б-ву-Р-ну» (1830), віршів «Могила славного», «Епіграма»

(обидва – 1831), «Корабель і човник» (1832).

Наш земляк перекладав з англійської мови твори Р. Бьорнса, з французької – А. Ламартіна, Е.

Парні, Е. Шапюї, Г. Бертуда, Ж. Поля.

Родинне гніздо Драгоманових в м. Гадяч не збереглося. Напівзруйновану хатину П. Я.

Драгоманова згорнули бульдозером до яру (1952).

Врешті-решт відкрили пам’ятник родині Драгоманових у вигляді чотирикутника із сірого граніту

висотою 3,5 м і шириною 0,8 м (1995). На ньому напис: «Вони живуть, бентежать і турбують,

Бо в серці мали те, що не вмирає. Вдячні нащадки».

Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Бестужев-Рюмін, А. Метлинський та ін.

***

НЕ РУШ МОЄЇ ДУШІ

, з життєвого кредо П. Драгоманова

Я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі.

«ТАРАСА БУЛЬБУ» ВПЕРШЕ ПОЧУЛА ВІД ТАТА, зі спогадів О. Пчілки

На весь вік зосталось у мене враження від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз

Гоголевого «Тараса Бульбу»: тато кликнув мене під яблуню й почав читати.

Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті.

Батько… усе нам давав: Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. Вчили ми багато віршів на пам’ять. Потім,

пізнавши в тому смак, виучували ми вже й самохіть «Буря мглою», «Кагда валнуєтся жєлтеюшшая

ні-ва»…

Це нам здавалося гарно! Подобався нам самий вислів, склад, гомін віршів. Тут уже сполучення

було нерівне. З одного боку літератури української не було в нас зовсім, а тут ми мали такі добірні

твори.

ВСТИГ «ВІДУКРАЇНЩИТИСЯ», з книги М. Мухіна «Більше світла!»

В родині батька Драгоманова (себто, Петра Якимовича – авт.) настільки панувала «російськість», що на дітей враження чогось дивного робила родина сусіда, українського романтичного поета

Макаровського, в домі якого плекали культ української старовини й пошани до героїв української

історії, чого зовсім не було в домі Петра Якимовича Драгоманова, який по своїй понад

десятилітній роботі в Петербурзі встиг цілковито «відукраїнщитися».

МОСКОВСЬКА ПОЛУДА, зі спогадів О. Пчілки

Через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна.

РІДНІ ГОВОРИЛИ УКРАЇНСЬКОЮ, з монографії Д. Заславського «Михайло Петрович

Драгоманов. Критико-біографічний нарис»

Драгоманов (Михайло Петрович – авт.) ріс і виховувався в українському середовищі: українською

мовою говорили рідні, знайомі, дворові люди, селяни, які приїжджали. Він чув українські пісні і

казки; розповіді про старизну українську, гетьманщину і козаччину.

Це був старовинний український шляхетський рід. Прадід Стефан був в Переяславі війтом, і в

старих грамотах згадується його ім’я. У Драгоманових був свій шляхетський герб, і на ньому

козацька шабля і перо. Дід Яким пережив години скасування гетьманщини і був полковником в

першому гусарському полку, сформованому з козаків.

Дванадцяти років Драгоманов перечитав всі цікаві книжки в бібліотеці батька, зокрема «Історію

Малої Росії» Бантиш-Камінського й «Історію» Карамзіна – двічі.

МЕНЕ НЕ ТЕРПІЛИ ЧИНОВНИКИ, з «Автобіографічної замітки» М. Драгоманова

Не знайшов собі місця (Драгоманов П. – авт.) в канцелярсько-дворянському устрою повітового

життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав книги, якщо не турбувався

процесами різного дрібного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу,

рекрут, неправильно взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених.

За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків.

ЗНАЙШОВ МОЛИТОВНИК ПЕТРА ДРАГОМАНОВА, з реквієму І. Пасемка «Не стало Петра

Одарченка»

У 1926 та 1927 рр. аспірант П. Одарченко побував у Гадячі з метою відвідати музей М.П.

Драгоманова . Директор музею О.Кононенко допоміг йому в розшуках архівних матеріалів, що

стосувалися творчості Лесі Українки та Олени Пчілки. Серед таких матеріалів П. Одарченко у

своїх «Спогадах» назвав: недруковані поезії Олени Пчілки («Яка краса відродження країни» і «До

зеленого гаю!»); Молитовник Петра Драгоманова (на сторінках цього Молитовника записані

дати днів народження членів родини Драгоманових); альбом, у якому записані поезії Лесі

Українки, деякі – недруковані поезії, а деякі – перші редакції надрукованих творів; рукопис драми

«Блакитна троянда» в перекладі російською мовою, який здійснила Леся Українка; перша

редакція поеми Лесі Українки «Місячна легенда»; чернетки дій поеми Лесі «Блакитна троянда»;

витяги окремих текстів з «Підручника психіатрії» Краффта Ебінга; невідомий переклад

українською мовою поезії Г. Гейне «Die Weber» – «Ткачі».

ЗАЙМАВСЯ ЕТНОГРАФІЧНОЮ СЛОВЕСНІСТЮ, з нарису «Самопожертва» на kovel.in.ua

Сім`я дворянина Петра Драгоманова жила біля дивовижної річки Случ. Навкруги дворянського

гнізда лунала українська мова і пісні, панували народні звичаї, не в`янули українські традиції.

Петро Драгоманов займався етнографічною словесністю: збирав і записував казки, пісні, легенди.

До цього його спонукав родич – видавець і збирач українського фольклору А. Метлинський.

МОСКОВСЬКА ПОЛУДА БАТЬКОВІ НЕ ЗАВАДИЛА, з розвідки М. Кармазіної «Жила

українським життям»

Зауважимо, що батько Олени Пчілки, Петро Якимович Драгоманов, (як і його брат Яків) свого

часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах «Гірлянда», «Північний Меркурій», «Син

вітчизни», в інших виданнях. Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що

Петро Драгоманов писав російською, ...Олена Пчілка – українською.

З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом,

впевненою в собі особистістю. Цьому, безумовно, сприяла атмосфера дому Петра Якимовича. «Не

пам’ятаю я такого, – пригадувала донька, – щоб наші старі картали когось із дітей за

«вільнодумство».

Українськістю Ольга дихала, всотувала її в себе із своїх найранніших років. Нею було просякнуте

все життя Ольги-дитини, Ольги-підлітка. «Чи можна ж було нам, – ставила риторичне запитання

Ольга, – не знати українського слова, коли воно було просто-таки нашою рідною, притаманною

стихією?» Почуті легенди й міфи, казки й забобони входили в дитячий розум, «як цвяшки» (за її

порівнянням) і назавжди залишали не тільки в свідомості, але й в душі помітний слід…

САМ НАВЧАВ СВОЇХ ДІТЕЙ, з нарису Л. Дражевської «Так жила Олена Пчілка»

1849 рік. Серце мальовничої Полтавщини – Гадяч. Тихий прозорий Псел, луки й ліси навколо

провінційного містечка. В будинку, соломою критім, живе гадяцький дідич Петро Якимович

Драгоманов. Колись він був блискучим петербурзьким урядовцем – скінчив аристократичне

„Училище правознавства», обертався серед столичної золотої молоді, писав вірші, був юристом у

міністерстві закордонних справ.

Ідеї французької революції повівають у холодній російській столиці. Брати Драгоманови

свободолюбні, демократично настроєні. Яків гине в Сибіру, бо замішаний у повстанні декабристів,

Петро ...рве старі зв’язки, приносить до рідного Гадячого свої вільнолюбні настрої.

Петербурзький аристократ і поет одружується з хуторянкою Єлизаветою Цяцькою, що вміє гарно

співати. Вільнолюбні ідеї панують в обійсті Драгоманових: кріпаки живуть з господарями як

члени родини, але місцеве дворянство не допускає Драгоманова до служби.

П’ятеро дітей Драгоманових ростуть у гадяцькій садибі. Серед них – Михайло – майбутній

український політичний діяч, і Ольга – українська письменниця й діячка. Господарством

клопочеться мати, а батько все за книжками, хіба що мати попросить поїхати глянути, чи добре з

сіном пораються – тоді він їде за дві версти на хутір і дітей бере з собою.

Двірська челядь, гадяцька людність, оточує дітей, українська пісня, приказка, народна

обрядовість. Любили розповідати сни, розгадувати їх. Мати мала гарний голос, співала, коли

вишивала.

Батько сам учив дітей, прищеплював їм гарні смаки.

Батькові завдячують Михайло Драгоманов і Олена Пчілка за широту своїх поглядів, розвинені

інтелектуальні інтереси, свободолюбство, гуманізм.

…Підростали діти. Леся 18-ох років була відомою поеткою, але всіх журила поганим здоров’ям.

Михайло був жвавий, вродливий, талановитий. „Яскравий» – написала про нього в спогадах

сестра Ольга. Веселі талановиті діти змішуються з гуртом талановитих гостей: починаються

літературні ігри, конкурси.

Задається певна тема, і всі присутні пишуть твір – вірш чи прозу; підписують псевдонімом. Потім

Ольга Петрівна вголос читає, а присутні ставлять плюси, щоб згодом вибрати переможця.

Траплялось і так, що люди, які ніколи нічого не писали, здобували в цих конкурсах перемогу над

відомими письменниками. Так одного разу майбутня лікарка і ніяка ще письменниця дістала

першу премію за оповідання на тему „Вона». А за вірш одного разу дістав перше місце брат Лесі

Михайло, а не вона, майбутня геніальна поетка.

Любили музику. Леся грала Шопена, Бетховена. Оксана, як підросла, теж грала класиків, а тітки,

згадуючи молодість, грали старовинні мазурки й вальси.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЯКОБІНЕЦЬ, з реферату П. Скрипки «Олена Пчілка»

Петро Якимович був високоосвіченою людиною, мав неабиякий літературний хист – публікував

оповідання, вірші та переклади французьких романтиків Ламартіна, Шатобріана, Леконта де Ліля

в російських журналах та альманахах, що свідчило про «родову зав’язку» письменницького

таланту його дітей, зокрема Михайла та Ольги.

Повернувшись з Петербурга на батьківщину з ідеями, що були сумішшю християнства з

філософією XVIII ст. та якобінства з демократичним цезаризмом,

Пристрасть до читання і політики перейшла від батька до дітей, які за його вказівкою

перечитували всі книги з його бібліотеки, де переважали історичні твори.