Гоголь Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

повинні були щогодини очікувати цих невблаганних

мешканців порогів. Магометанський сусід не знав, як назвати цей ненависний народ. Якщо хто

хотів до кого виразити найбільше презирство, то називав його козаком.

VIII. Велика частина цього товариства складалася, проте, з первісних, корінних мешканців

південної Росії. Доказ – мова, що, незважаючи на сприйняття безлічі татарських і польських слів, завжди мала чисто слов’янську південну фізіономію…

Усякий мав повну волю приставати до цього товариства, але він повинен був неодмінно прийняти

грецьку релігію. Це товариство зберігало всі ті риси, якими малюють зграю розбійників; але, кинувши погляд глибше, можна побачити в ньому зародок політичного тіла, підставу

характерного народу, який вже на початку мав спільну головну мету – воювати з невірними і

зберігати чистоту своєї релігії.

Вічний острах, вічна небезпека вселяли в них якесь презирство до життя. Козак більше переймався

доброю мірою вина, ніж власною долею. Проте під час нападів видна була вся гнучкість, уся

тямущість розуму, все уміння користатися обставинами. Треба було бачити цього мешканця

порогів у напівтатарському, напівпольському костюмі, …який азійські мчався на коні, …який

кидався з швидкістю тигра з непримітних своїх схованок чи боліт, який з’явившись раптово з ріки

і обвішаний баговинням та брудом, здавався татарину страховиськом.

IX. Здавалося, існування цього народу буде вічним. Він ніколи не зменшувався: вибулі, вбиті, потоплені замінялися новими. Таке розгульне життя приманювало всякого. Тоді був той

поетичний час, коли все здобувалося шаблею, коли кожний, у свою чергу, прагнув бути діючою

особою, а не глядачем.

…І в такий спосіб місця біля Києва почали порожніти, тоді як по той бік Дніпра людніли. Сімейні

й одружені помалу … набували того ж войовничого характеру. Шабля і плуг, здружившись між

собою, були у всякого селянина. Тим часом розгульні парубки разом з червінцями, цехінами і

конями стали викрадати татарських дружин і доньок і з ними одружуватися. Від цього змішання

рис , спочатку різнохарактерних, одержали одну загальну фізіономію, більш азійську.

І ось склався народ, який за вірою і місцем проживання належав Європі, а за способом життя, звичаями, вбранням – зовсім азійський; народ, у якого так дивно зійшлися дві протилежні частини

світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азійська безтурботність,

простодушність і хитрість, сильна дієвість і найбільша лінь та млість, прагнення до розвитку й

удосконалення – і, тим часом, бажання зневажати всяке вдосконалювання.

СВОЄЇ ДЕРЖАВИ НЕ СТВОРИЛИ, з книги М. Ульянова «Звідки пішло самостійництво»

Козацтво, за словами Мазепи, «ніколи ніякої влади і начальства над собою мати не хоче». Козача

«демократія» була насправді охлократією.

Захопивши Малоросію, козаки перетворили на величезне Запоріжжя, підпорядкували весь край

своїй дикій системі управління. Звідси – часті перевороти, повалення гетьманів, інтриги, підкопи, боротьба один з одним численних угрупувань, зради, зради і неймовірний політичний хаос, що

панував всю другу половину XVII століття. Не створивши своєї держави, козаки стали

найнезлагіднішим елементом і в тих державах, з якими пов’язувала їх історична доля.

Пояснення природи козацтва треба шукати в «дикому полі», серед тюрко-монгольських орд.

Запорізьке козацтво давно поставлене в прямий генетичний зв’язок з хижими печенігами,

половцями і татарами, котрі нуртували в південних степах впродовж трохи не всієї російської

історії. Ті, що осіли в Придніпров’ї і відомі найчастіше під ім’ям чорних клобуків, з часом

християнізувалися, русифікувалися і поклали початок, на думку Костомарова,

південноросійському козацтву. Справжньою школою дніпровської вольниці став татарський степ, який дав їй все, – від військових прийомів, лексикону, зовнішнього вигляду (вуса, чуприна, шаровари) до звичаїв, вдачі і всього стилю поведінки.

ВИКЛИКАЄ НЕДОВІР’Я, з «Щоденників» О. Нікітенка

22 квітня 1832 року

Був на вечорі у Гоголя-Яновського, автора вельми приємних, особливо для малоросіянина,

«Повістей пасічника Рудого Панька». Це молода людина років 26-ти, приємної зовнішності. У

фізіономії його, проте, частка лукавства, яка викликає недовір’я.

У нього застав я до десяти малоросіян, всі майже вихованці Ніжинської гімназії.

8 травня 1845 року

Уваров хотів показати мені лист до нього Гоголя, та не відшукав його. Він