Вольховский Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ВОЛЬХОВСЬКИЙ Петро

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик. В чернецтві – Панас (1769).

З родини священика.

Народився в другій половині XVIII ст. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України). Точна дата – не відома.

Помер 1 (13 січня) 1801 р. в Лубенському Мгарському Спасо-Преображенському монастирі

Полтавської губернії Російської імперії (нині – Лубенський район Полтавської області України).

Похований в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Після закриття обителі в 20-х

роках минулого століття мощі В. передали в обласний краєзнавчий музей, де вони, здогадувано,

згоріли (1943).

Закінчив Тверську духовну семінарію, Київську духовну академію (1765).

Був священиком полтавської Миколаївської церкви (1765-1769), ченцем Чернігівського

Іллінського монастиря (1769-1770), при Чернігівському кафедральному соборі (1770-1776),

ігуменом Новгородського Кирилового монастиря (1776-1781), намісником Олександро-Невської

лаври (1781-1783), керівником Новгородського Отенського Покровського Трисвятительського

(1783-1784) і В’яжицького (1784-1785) монастирів, архімандритом Новгородського Юрієвого

монастиря (1785-1788), єпископом староруським, вікарієм Новгородської єпархії (1788-1795),

єпископом Могилевським і Полоцьким (1795-1797).

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Мацєєвич, Д. Сєченов, П. Сопковський та ін.

***

ТІ, ЩО ПЛАЧУТЬ, УТІШАТЬСЯ

, з життєвого кредо П. Вольховського

Блаженні ті, хто плаче, себто жалкує, що скоїв гріх, – вони утішаться.

ПРОРОЧА ОБМОВКА, з розвідки С. Петрова «Святитель Тихон»

З 27 серпня о. Тихін викладав у семінарії філософію, а 18 січня 1759 р. його призначили у ній

префектом. Під час навчання й викладацької служби в молодого ченця бували фаворські видіння:

розверзались небеса, і сяйво було такий сили, що «тлінною мовою сказати й розумом осягнути

неможливо».

Через півроку єпископ Тверський Панас (Вольховский) «випросив» о. Тихона у преосвященного

Димитрія у свою єпархію, і 26 серпня 1759 р. вийшов відповідний Синодальний указ.

У Твері о. Тихін був призначений архімандритом спочатку Жовтикового, а потім Отрочого

монастирів й ректором та вчителем богослов’я духовної семінарії.

Сан Тихін одержав досить рано – на 37-му року життя. Його хіротонія супроводжувалася

чудесними знаменнями. У день Святого Великодня 1761 р. у С.-Петербурзі архієпископ Димитрій

і єпископ Парфеній тягли жереб, щоб обрати вікарія на Новгород.

До імен семи кандидатів преосвященний Парфеній просив приписати ім’я тверського ректора о.

Тихона.

– Він молодий, – сказав Димитрій.

Втім, велів написати. Три рази метали жереб, і щораз випадав він на Тихона.

– Вірно, Богу так завгодно, щоб він був єпископом, – сказав Димитрій, – не туди я мислив його

призначити.

І в той же Великодній день, під час Херувимської пісні, єпископ Панас (Вольховський), стоячи

біля жертовника й виймаючи частки про здоров’я, ненавмисно обмовився й на вигук о. Тихона:

– Пом’янь, Владико Святий! – відповів:

– Єпископство твоє так пом’яне Господь Бог у Царстві Своєму.

Помітивши свою помилку, преосвященний Панас посміхнувся й сказав:

– Дай Боже бути Вам єпископом.

ВІВТАР ОСВЯТИЛИ, з буклету «Троїце-Варницький чоловічий монастир»

Всі монастирські будови Троїцької обителі на батьківщині Преподобного протягом трьох з

половиною століть (з заснування в 1427 році й до 1770 року) залишалися дерев’яними.

Перший кам’яний будинок – соборний храм в ім’я Живопочаткової Трійці.

Собор із триярусною дзвіницею над папертю був побудований в 1771 році єпископом Панасом

(Вольховським), який до прийняття святительського сану був архімандритом Троїце-Сергієвої

Лаври.

16 жовтня 1771 року відбулося освячення собору. Правий боковий вівтар освятили в ім’я

преподобних Сергія й Никона, ігуменів Радонезьких; лівий – в ім’я святителів Панаса й Кирила,

Патріархів Олександрійських, небесних заступників будівельника собору єпископа Панаса й

батька Преподобного Сергія.

Стіни й зводи храму прикрасили гіпсовими картушами з мальовничими сюжетами. Кожний

боковий вівтар мав різьблений золочений іконостас зі святими образами. Багато ікон, що

перебували в храмі, також були прикрашені срібними окладами й вставлені в золочені різьблені

кіоти, придбані на пожертвування добродійників.

МОЩІ ЗЦІЛЮВАЛИ, з розвідки «Хрестовоздвиженський монастир» на r-oc.1gb.ru

У монастирі на початку століття знаходились два ковчеги з частками мощів святих догідників.

Проте головною святинею була чудотворна ікона Скорбної Божої Матері, яка йменувалася

«Сподівання всіх кінців землі». Ікона ця була написана в 1821 році на стіні в середньому ярусі

дзвіниці ченцем Данилом Московченком. До образа цього приходило багато хворих, для яких біля

нього служились молебні з водоосвяченням.

Відомо також, що нетлінні мощі, котрі перебували в монастирі, архієпископа Амброся

Серебреникова і єпископа Панаса Вольховського дарували благодатне зцілення всім, хто з вірою

прохав про допомогу.

…Здавна найбільш шанованих людей Полтави й Полтавщини, як і заведено було в Україні, ховали

в монастирях, церквах, на церковних цвинтарях. Так, у склепі соборного храму Полтавського

Хрестовоздвиженського монастиря були у свій час поховані церковні й культурні або громадські

діячі, які чимало зробили для розвитку краю або безпосередньо цього монастиря. Це – архієпископ

Слов’янський і Херсонський (з місцем перебування в Полтавському Хрестовоздвиженському

монастирі) Амбрось (Антоній Серебреников, дати життя приблизно 1745-1792), уродженець

Полтави єпископ Панас (Петро Вольховський, 1741–1801), генерал-аншеф, дипломат, київський

генерал-губернатор Ф. Воєйков (1703-1778 ), флігель-ад’ютант імператорського двору, генерал-

майор Рязанського карабінерного полку С. Салтиков.

У склепі трапезної церкви поховали архієпископа Полтавського і Переяславського Іоанна (О.

Петін, 1813-1889 ).

На території монастиря, біля самого Хрестовоздвиженського собору й на частині ділянки між

собором і дзвіницею, були поховані не стільки духовні чини, скільки культурні діячі й меценати.