Боровиковский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Боровиковский Владимир [Справочник-дайджест] 20 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


БОРОВИКОВСЬКИЙ Володимир Лукич


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З козацької родини. Батько, Боровиковський Л., – іконописець. Небіж, Боровиковський Л., – поет, філолог, етнограф.

Народився 24 липня (4 серпня) 1757 р. в м. Миргороді Полтавської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Полтавської області України)

Помер 6 (18) квітня 1825 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований в некрополі XVIII ст.

Навчався у батька, відомого українського іконописця Луки Боровика, у Д. Левицького,

австрійського художника І. Лампі-батька.

Служив у Миргородському полку (1774-1783), був радником Імператорської академії мистецтв (з

1802).

Академік Імператорської академії мистецтв (1795).

Лауреат премії Імператорської академії мистецтв (1797).

Займався церковним живописом: ікони «Христос», «Богоматір», іконостаси для Миргородського

Троїцького храму (1784), Борисоглібського собору в Торжку (1790–1792), Іосіфовського собору в

Могилеві (1793–1794), Казанського собору в Петербурзі (1804-1811), Покровської церкви с.

Романівка Чернігівської губернії (1814-1815), образи для церкви с. Арпачево Тверської губернії

(1791). Його роботи цього плану нині зберігаються в Музеї українського мистецтва (Київ),

Державній Третьяковській галереї (Москва), Музеї В. Тропініна і художників його часу (Москва), Державному руському музеї (Санкт-Петербург), обласній картинній галереї (Твер), інших

зібраннях.

Б. також здобув славу як портретист, започаткувавши нову сторінку в мистецтві. Основою

творчості стало глибоке розуміння «життя серця» і «світу почуттів». Працював художник як у

жанрі парадного, так і інтимного портрета. Його роботи талановито поєднують риси романтизму і

глибокий психологізм характерів, а декоративні витонченість – з замріяністю.

Найвідоміші портрети пера нашого земляка – полковника П. Руденка, князя О. Куракіна,

імператора Павла I, В. Капніста, Катерини II, Д. Трощинського, Є. Тьомкіної, сестер О. і В.

Гагаріних, Г. Державіна, торжківської селянки Христі, кріпаків М. Львова.

Єдиним вцілілим зразком його портретного малярства українського періоду є портрет кінця 1770-

х р. козака, пан-маршалка Новомосковського повіту, згодом полтавського бургомістра Павла

Руденка, зображеного на тлі збудованих його коштом Спаської церкви та пам’ятника на честь

Полтавської битви.

Б. на власні кошти відкрив у Петербурзі приватну школу живопису, де міг навчатися кожен

бажаючий.

З початком XIX ст. наш земляк вдарився в містику та окультні науки. Він став членом масонської

ложі «Помираючий сфінкс» (1802) та секти «Духовний союз» (1819-1824).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Капніст, І. Безбородько, О. Венеціанов, Г. Державін, М.

Львов, Є. Татаринова, М. Львов, Й. Лампі-батько, Д. Левицький, М. Рєпнін, Є. Оленіна, Ф.

Боровський та ін.

***

СВІТ – ПОЕТИЧНИЙ, з життєвого кредо В. Боровиковського

Схиляю голову перед поетичністю світу.

СТРАЖДАННЯ – ТІНЬ КОХАННЯ, вірш Я. Полонського, присвячений портрету М. Лопухіної

роботи В. Боровиковського

Она давно прошла, и нет уже тех глаз,

И той улыбки нет, что молча выражали

Страданье – тень любви, и мысли – тень печали,

Но красоту ее Боровиковский спас.

Так часть души ее от нас не улетела,

И будет этот взгляд и эта прелесть тела

К ней равнодушное потомство привлекать,

Уча его любить, страдать, прощать, молчать.

РОСІЙСЬКИЙ ЖИВОПИС ПОЧИНАВСЯ З УКРАЇНЦІВ, з резюме Д. Антоновича

Малярство Московщини XIX в. без українських майстрів являло б собою окремі уривки, окремі, іноді високоталановиті явища; але ледве чи далось би історію малярства XIX в. в Московщині

представити як одноцільний, природний процес, якби виключити з нього українських митців.

У кожному разі цей процес починається від українських великих митців XVIII в. і далі, на протязі

століття, українськими майстрами держиться.

ЗНЯВ МАСКУ З КАТЕРИНИ II, з книги Т. Ільїної «Російське мистецтво XVIII століття»

Портрет Катерини. Це й справді чудовий портрет, в якому Боровиковський постає великим і

першокласним майстром, самобутнім, тонко художником.

Ми пам’ятаємо незліченну кількість шаблонних, однаково-помпезних зображень Катерини в

пишному царському одязі, з чергово-фальшивою посмішкою на вустах – тобто в черговій масках, в яких вона так любила показуватися народу.

Боровиковський зняв з неї цю маску і показав не політиком, не державним діячем, не втіленням

неймовірних досконалостей, а просто людиною, жінкою. Ось вона неспішно прогулюється

доріжками улюбленого Царськосільського парку – літня, трохи стомлена жінка в зручному салопі, з вірною собачкою поруч. За нею прекрасний пейзаж – притихлий ставок, застиглі у вечірній

млості дерева, позолочене променями сонця, яке заходить, небо. Власне, цю річ навіть важко

назвати портретом. Тут щось інше, скоріше поема чи елегія. Чи просто картина про насолоду мрії, спокою і бездумного споглядання.

…Взагалі, аби краще зрозуміти Боровиковського, аби відчути його, потрібно бачити його всього, цілком, не дроблячи на окремі фрагменти і портрети.

Потрібно зайти в Третьяковську галерею в зал Боровиковського. І тоді ви зрозумієте, що

перебуваєте всередині квітника, тому що всюди навколо вас – однаково чарівні жіночі голівки, схилені як квіти, з ніжними ручками, однаково складеними під грудьми, з шовковими баликами і в

серпанкових суконьках, з кучериками, стрічечками, брошками і неодмінно – напівзів’ялими

трояндами.

…Сентименталізм живопису Боровиковського вивів на перший план не безстрасність і

нормативність моральних поглядів, а людську емоційність, неповторність індивідуального

внутрішнього світу. На шляху до романтизму в його сентименталізмові звучить заклик до жалю.

«Журба про всіх – чутливості дарунок» (Капніст).

… Живописець любить сполучення білого з рожевим чи блакитним, перлинно-сірого з блідо-

яскраво-червоним. Боровиковський, на відміну від інших майстрів першої половини і середини

сторіччя, пише завжди на білих ґрунтах.


ПОЛОТНА ДЕКОЛИ – ЗАХОПЛЮЮЧІ, з оцінки творчості В. Боровиковського М. Гнідичем

Портрети виходили в Боровиковського деколи захоплюючі. Він прегарно володів гамою барв і

надавав строям єкатерининської й олександрівської доби чаруючої око гармонії фарб, ні на йоту

не відступаючи від природи. Тільки він знав таємницю такої розв’язки гри самоцвітів і перлів на

грудях орденоносних достойників, коли із звичайних орденів виходив цілий барвистий акорд.

Усі його портрети пройняті якимсь сентименталізмом, куди різкіше підкресленим, ніж у

Левицького…


ТЕПЕР ЗАЗДРІСНИКИ ЗАСПОКОЯТЬСЯ, з листа О. Венеціанова товаришеві

Шанований і великий муж Боровиковський скінчив свої дні, перестав прикрашати Росію своїми

доробками і мучити заздрісників...

Я буду писати його біографію.


М’ЯКЕ МОДЕЛЮВАННЯ ФОРМИ, з мистецтвознавчого опису «Портрета полковника П.

Руденка» роботи В. Боровиковського

Одним із цікавих явищ українського портретного жанру кінця XVIII ст., в якому виразно

прозвучали нові концепції живопису, є портрет Павла Яковича Руденка, колишнього запорозького

старшини, а в роки написання твору – полтавського бургомістра. Автор його, миргородський

живописець Володимир Боровиковський, ще дотримується традиційної композиції ктиторського

портрета з його репрезентативністю.

Окремі деталі, а також манера постановки і написання ніг, нагадують парсуну.

Руденко ефектно стоїть перед глядачем, владно спираючись на палицю правою рукою і впершись

в бік лівою. Темний каптан широко розгорнений так, що видно коричневі вилоги, а під ними

світлий жупан, підперезаний широким слуцьким паском, і руків’я шаблі з золотою китицею.

Художник майстерно володіє відтворенням орнаменту та правдоподібністю деталі, по що свідчать

пасок і шабля, проте його більше вабить м’яке моделювання форми. Він вживає широко,

декоративно покладений колір, злегка оживлений півтонами. Площинне трактування інтер’єру в

подібного типу портретах поступається тут вільному просторовому оточенню.

Відчуття глибини зростає завдяки зображенню монумента, спорудженого 1778 року поблизу

Воскресенської церкви на відзнаку визволення зі шведського полону брата Руденка. Реалістичною

виразністю приваблює обличчя портретованого, яке відзначає не тільки схожість, проте й певний

психологічний стан.

Від цього портрета вже недалеко до творів, які принесуть славу художникові у Петербурзі.


ПОРТРЕТ ПОЛКОВНИКА, з книги І. Шаповала «Слідами запорожців»

Якось Дмитро Іванович завітав на хутір О. П. Магденка. В тихому й просторому будинку

помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозької старовини – зброю, одяг тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один з них i завмер. Перед ним в iнкрустованiй рамi у повний

зрiст стояв полковник Запорозької Сiчi Павло Якович Руденко.

…Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у

Новомосковському повiтi Катеринославської губернiї. Потiм був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час вiдомий художник Володимир Лукич Боровиковський i написав з нього портрет.

Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка – невiдомо, але господар доводив, що

вiн має з Руденком родинний зв’язок.

– Скажiть, будь ласка, чи є у вас будь-якi документи про Павла Руденка? – поцiкавився

Яворницький.

– Є, можу показати.

Магденко вийняв з надiйного сховища папку, перев’язану шовковим шнурком, розв’язав її.

– Прошу...

В руках професора Яворницького був «Атестат з вiйська Запорозького низового», датований

1771 роком, 17 листопада. З цього та iнших документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик

довiдався i про те, що Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська

Корсунського куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем Полтави.

Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Вiн весь час мрiяв, як би його

прибрати до своїх рук, аби потiм виставити в музеї.

– Олексiю Петровичу, – звернувся iсторик до Магденка. – Оце я вiдкриваю запорозький вiддiл, то

чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса!

– На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i доки я живий – його портрет

буде в моєму будинку.

…Пiзнiше Дмитрові Iвановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, аби вiн

подарував портрет Руденка.

Цiнна знахiдка майже пiввiку була окрасою запорозького вiддiлу Днiпропетровського

iсторичного музею. Вже пiсля Великої Вiтчизняної вiйни портрет Руденка став здобутком

Днiпропетровського художнього музею.