Старицкая Анна [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

СТАРИЦЬКА Ганна Георгіївна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З родини правознавця. Дядько, Вернадський В., – академік-геохімік.

Народилася 9 січня 1908 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Померла 13 лютого 1981 р. в м. Парижі (Франція).

Навчалася в московських приватних студіях В. Фаворського й графині Т. Сухотіної-Толстої (1921-

1924), закінчила Софійську Академію мистецтв (1926-1931), спеціалізувалася в Брюссельському

вищому інституті декоративних мистецтв (1932-1933).

Працювала дизайнером в бельгійських друкарнях «Вілленс і Годенн», «Пресс Тільбюрі», «Левер».

Наша землячка постійно перебувала в пошуках нових образотворчих форм і засобів. В 1950-х

роках вона прийшла до абстрактного мистецтва.

Її стиль відрізняє вміле використання випадково виявлених предметів («естетика покидьків») і

колажної техніки.

Доробки С. нині зберігаються в музейних зібраннях Франції, США, приватних колекціях Бельгії,

Німеччини, Швейцарії.

Особисте життя С. склалося непросто. Батько, учасник білого руху, щез без сліду в вирі

громадянської війни, а мати померла від туберкульозу кісток (1921).

Тяжка хвороба – поліартрит – спіткала і юнку (1924). На лікування виїхала за кордон, звідки вже

не повернулися (1925).

Під час Другої світової війни наша землячка понад три місяці провела в брюссельській в’язниці

«Сен-Жиль» (1942), а її чоловік, художник Орікс, потрапив до концтабору Маутхаузен (1942-

1945).

Виставки її робіт останнім часом відбулися в галереї П’єра Брюллє в Парижі і Російському музеї в

Петербурзі (2001).

У свою чергу, російський режисер А. Скачков зняв про художницю фільм «Ганна Старицька».

Серед друзів та близьких знайомих С. – В. Короленко, В. Вернадський, І. Кляйн, К. Малевич, М.

Старицький, Г. Пюєль, М. Сефор, Т. Сухотіно-Толстая, Ф. Рерберг, В. Фаворський, М. Бютор та

ін.

***

ПРАВИЛЬНІ ПРОПОРЦІЇ

, з професійного кредо Г. Старицької

Живопис – це мистецтво сприймати дійсність в правильних пропорціях.

ОБ’ЄКТИ-ПОЕМИ, з статті Л. Леусської «Таємниця слов’янської душі»

Г. Старицька виїхала за кордон лікувати туберкульоз кісток. Все життя вона страждала від

наслідків цієї хвороби. Довго жила в Брюсселі, а потім Парижі. В цей період різко змінилася

манера її живопису. Колишня стриманість і витонченість залишені; на полотнах з’являються

спонтанні, яскраві поєднання фарб, сполучені в абстрактних творах.

Далі художниця захопилася колажем. В її руках найнесподіваніші речі – старі дошки, рослини,

тканини – ставали елементами композицій.

З кінця 1950-х Старицька створювала «поеми-об’єкти». До цього часу визнаний майстер без кінця

удосконалювала техніку, гравірувала на цинку, міді, камені, займалася обробкою дерева,

оформляла поетичні збірки, малювала пером. Віднині художниця повністю довіряється своїй

інтуїції, інстинкту, вона одержима бажанням працювати.

В експозиції в мармуровому палаці Петербурга – живопис, графіка, колажі, створені художницею

в 1950-1970-х роках. Глядачів ці твори привертають яскравим поєднанням фарб і внутрішньою

гармонією. Помітно, що їх створювала жінка, котра мала буйні темперамент і художню фантазію.

Велику частину життя Старицька провела далеко від Батьківщини, проте зберегла слов’янську

традицію. Про це говорять навіть назви картин: «Слов’янське чаклунство», «Істота з російських

ігор».

В останнє десятиліття життя художницю особливо привертали персонажі ранньослов’янської

міфології: чаклуни, духи.

ТЕМНА ПОТАЄМНА МАГІЯ, з кореспонденції А. Тесленка «Зоряний місяць Ганни

Старицької»

Ганна Старицька народилася в Полтаві, школу закінчила в Москві, а академію мистецтв – в Софії,

вийшла заміж в Брюсселі і померла в Парижі. У Брюсселі вона проілюструвала свою першу книгу,

в Ніцці брала участь у виставках разом із знаменитими французькими авангардистами Івом

Кляйном і Арманом.

Дві країни претендують на неї рівною мірою: Росія й Франція. Від Росії – темна, потаєна магія її

картин, приглушені землисті кольори й любов до жовтого та вохри. Франція додала цій стихії

форму й добірність.

Є художники, чия слава в якомусь ступені спровокована їхньою незатребуваністю. У Франції ім’я

Старицької відоме. Росія й Німеччина згадали про неї лише зараз. І полюбили художницю, яка

померла в Парижі двадцять років тому, з лютою пристрастю неофітів.

Лютий – зоряний місяць Старицької – племінниці академіка Вернадського і близької подруги Іва

Кляйна. Відразу дві блискучі ретроспективи художниці проходять навряд чи у двох десятках

кілометрів одна від одної. У тому, що колекції не перетинаються, а, навпаки, доповнюють одна

одну, величезна заслуга Франка Шлага, власника дюссельдорфської галереї.

У Дюссельдорфі експонуються переважно роботи п’ятдесятих років. Виставка у Вупперталі

робить акцент на її пізніх роботах.

ПОЧУЙТЕ, УКРАЇНЦІ, із звернення Ж.-К. Маркаде, співробітника французького Центру

сучасного мистецтва ім. Ж. Помпіду

У мене є цікаві фотографії із сімейного архіву Ганни Старицької. Мені відомо, що в Полтаві

дотепер зберігся її будинок на Познанській вулиці, 8. У мене навіть є його фотографія, а також

знімок маленької Ганни на колінах у полтавського письменника Короленка.

Моєю давньою мрією було привезти цю виставку не в Санкт-Петербург, а саме в Полтаву, але, на

жаль, у мене немає там ніяких контактів. А було б цікаво виставити ці роботи в Полтаві або в

Києві. Але найкраще – і там, і там.

НЕ ПОТРІБНА БАТЬКІВЩИНІ, зізнання швейцарського колекціонера К. Корецького

Я чув, що в Полтаві, наприклад, недавно побудували нову міську галерею для сучасного

мистецтва, але не знають, що там виставляти.

…У моїй колекції є безліч українських художників-емігрантів, що жили й працювали на Заході.

Це дуже дивно, що ці художники досить відомі за кордоном, нікому не потрібні в себе на

батьківщині, мені здається – це пережиток комуністичного минулого. Це необхідно виправити. Я

особисто готовий прикласти всі свої сили, аби відновити справедливість. Крім робіт Ганни

Старицької, в мене є ще багато картин кременчужанина Сергія Шаршуна. Взагалі, можна було б

конкретно говорити про цілу виставочну програму, розраховану на кілька років.

Якщо зацікавити українську громадськість і адміністрацію, ми могли б про все домовитися.

Частину проекту я міг би фінансувати сам, а також знайти спонсорську підтримку в низці

приватних комерційних фірм.

ЗНАЙШЛА СВІЙ СТИЛЬ, з розвідки В. Сусак «Ганна Георгіївна Старицька»

Ганна Старицька знайшла свій стиль у «неформальному мистецтві», принципом якого було

народження твору в результаті автоматичних жестів художника, звільнених від будь-якого роду

рефлексій і аналізу. Вона дала повну свободу своєму естетичному чуттю і створила чудові серії

абстракцій, вишукані колажі.

Фактура, передовсім – папір, мала для неї величезне значення. Її цариною було мистецтво

оформлення книжки.

Вона багато співпрацювала з французькими поетами і письменниками, видала декілька книжок

російською мовою («Замовляння перевертня», «Слово про погибель землі російської»).

Старицька була знана у вузьких елітарних французьких колах.

ЯСКРАВІ СПОЛУЧЕННЯ ФАРБ, з кореспонденції В. Яременка-Толстого «Абстракції Ганни

Старицької»

У Мармуровому палаці Державного Російського музею в Санкт-Петербурзі відкрилася виставка

добутків Ганни Старицької, котра відкриває великий виставочний цикл «Російські художники в

Парижі», підготовлений урядом Франції й Центром сучасного мистецтва ім. Жоржа Помпіду.

Виставка в залах Російського музею – це 45 робіт художниці, серед яких малярство й графічні

праці, колажі й книжкові ілюстрації із зібрання Жана-Клода Маркаде, яке йому дісталося разом з

архівом художниці після смерті її чоловіка Білля Орікса. Приблизно вдвічі більше робіт Ганни

Старицької зберігається у швейцарського колекціонера Клеменса Корецького, котрий спонсорував

видання 300-сторінкового кольорового каталогу, видрукуваного в Італії.

Наступного дня після виставки мені вдалося зустрітися з обома колекціонерами і поговорити про

творчість Ганни Старицької й про їхні колекції.

…З готелю «Європейський» ми зайшли в дирекцію Державного Російського музею,

розташованого практично поруч, за каталогами, і випадково зустріли по дорозі двох внучатих

племінниць Ганни Старицької – Наталю Юріївну й Тетяну Михайлівну Старицьких. Довідавшись

про спонтанно народжену кілька хвилин тому ідею виставити роботи Ганни Старицької в Полтаві

й Києві, обидві жінки розплакалися.

…Після закінчення Другої світової війни вони з чоловіком переселяються до Франції. Старицька

спочатку примикає до групи художників, названих пізніше «Ніццькою школою». Переїзд до

Париж 1952 року стає моментом різкої зміни манери її живопису. У добутках цього часу колишня

стриманість і витонченість залишені, на полотнах з’являються спонтанні, яскраві сполучення

фарб, з’єднані в абстрактні фігури.

В останні десятиліття життя художниці в її творчості тематично домінує демонологія: фігури

чаклунів, духів з невизначеними контурами, що є явищами ранньослов’янської міфології.

Нині добутки Ганни Старицької перебувають у багатьох музеях сучасного мистецтва й у

приватних колекціях, головним чином, у зібраннях француза Жана-Клода Маркаде й швейцарця

Клеменса Корецького.

Дружина Жан-Клода Маркаде, мистецтвознавець Валентина, була українкою за походженням.

Вона – автор низки статей і монографії про українське мистецтво.

Саме на згадку про неї Жан-Клода Маркаде хотів би що-небудь зробити для відтворення й

репрезентації культурної спадщини України, почавши свою діяльність з виставки робіт Ганни

Старицької в Полтаві й Києві.

ЗГАДАЛИ РОСІЯ Й НІМЕЧЧИНА, з інтернет-сайту rg-rb.de

Дві країни претендують на неї рівною мірою: Росія й Франція. Від Росії – темна, потаєна магія її

картин, приглушені землисті кольори й любов до жовтого та вохри. Франція додала цій стихії

форму й добірність.

Є художники, чия слава в якомусь ступені спровокована їхньою незатребуваністю. У Франції ім’я

Старицької відоме. Росія й Німеччина згадали про неї лише зараз. І полюбили художницю, яка

померла в Парижі двадцять років тому, з лютою пристрастю неофітів.

Відразу дві блискучі ретроспективи художниці проходять навряд чи у двох десятках кілометрів

одна від одної.

У тому, що колекції не перетинаються, а, навпаки, доповнюють одна одну, величезна заслуга

Франка Шлага, власника дюссельдорфської галереї.