Лучич Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ЛУЧИЧ Василь Пантелеймонович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург, публіцист, актор. Театральний псевдонім – Далматов.

З міщанської родини.

Народився 1 (13) серпня 1852 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 14 (27) лютого 1912 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Тихвінському цвинтарі.

Навчався в одеських Рішельєвському ліцеї й Реформаторському училищі.

Працював актором Московського загальнодоступного театру (1873-1876), Пушкінського театру

(1880-1881), Театру Ф. Корша (1881-1884), Олександрійського театру (1884-1894; 1901-1912).

Обіймав посаду директором театральної школи ім. Суворіна.

Один з фундаторів петербурзького Малого театру (театру Літературно-художнього товариства).

Друкувався в газетах «Театр і життя», «Новий час», «Театральний маленький світ», журналах

«Нива», «Театр і мистецтво», «Весь світ», «Журнал театру Літературно-художнього товариства».

Як літератор дебютував драмою «Над урвищем, або Як кохав, так і годував» (1875).

Потім настала черга комедій «Біс корисливості оплутав» (1882), «Облава» (1891), драми «Труд і

капітал» (1883), збірника «Твори. П’єси» (1891), повісті «По той бік куліс» (1903), мініатюр

«Пробудження душі» (1908-1909), «Загибель на морі» (1910), нарисів «Юлія Пастрана» (1904),

«Офелія» (1905).

Відомі публіцистичні статті Л., серед яких: «По спеціальні закони для акторів», «Про права

акторів» (обидві – 1900), «Чи можна жити? Пам’яті В. Ф. Комісаржевської» (1910).

Як актор дебютував в любительських спектаклях (1868). Грав на сценах Єлизаветградського,

Мінського, Воронезького, Пензенського, московського Пушкінського, Петербурзького

Олександрінського театрів (1901-1912). Кращі ролі – Гамлет («Гамлет» В. Шекспіра), Лір

(«Король Лір» В. Шекспіра), Іван Грозний («Смерть Грозного» О. Толстого), Ноздрьов («Мертві

душі» М. Гоголя), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Ракітін («Місяць в селі» І. Тургенєва), Кречинського («Весілля Кречинського» О. Сухова-Кобиліна), Мармеладов («Злочин і покарання»

Ф. Достоєвського), Любін («Провінціалка» І. Тургенєва).

Зазнав утисків з боку влади: його п’єсу «Труд і капітал « заборонила цензура (1905).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – П. Гнідич, В. Гіляровський, О. Потєхін, І. Казанцев, М.

Свободіна-Баришова, В. Гольцев, М. Єрмолова, В. Попова, І. Горсткін, М. Свободіна, В. Топорков

та ін.

***

ПОВАЖАЙ ІНШИХ

, з життєвого кредо В. Лучича

Поважай працю інших, і тебе поважатимуть.

НЕ ПРОХОДЬ ПОВЗ ГОЛОДНОГО, з «Катехізису актора» В. Лучича

Актор, котрий, одержуючи платню, недобросовісно ставиться до справи, – дармоїд і злодій.

Антрепренер, який не сплатив платні, – грабіжник.

Будучи ситим, не проходь байдуже повз голодного.

Не скорочуй життя ближнього твого ненавистю, заздрістю, образами і зрадою.

Полегшуй шлях початківцям сцени, якщо вони того варті.

ПОЧИНАВ СУФЛЕРОМ, з розвідки Н. Безвершенко «Дворянський дім»

В ньому ще в першій половині XIX століття розміщувалися дворянські депутатські збори (Мінськ

– авт.). Тут велися родовідні книги і видавалися документи, що підтверджували приналежність до

дворянства. Двоповерховий кам’яний будинок мав в своєму розпорядженні просторий зал, в якому

давали спектаклі заїжджі артисти. У театральному сезоні 1869-1870 років в тутешніх спектаклях

був зайнятий 17-річний Василь Далматов (справжнє прізвище – Лучич) – майбутній відомий актор

і режисер. Правда, тоді на сцену «дворянського будинку» він піднімався ще як суфлер.

Згодом актор приїжджав на гастролі в наше місто чотири рази – в 1895, 1897, 1902 і 1904 роках.

Тоді в Мінську працював вже новий театр, відкритий в 1890-му.

В ЗОЛОТОМУ ПЕНСНЕ НА БОЧЦІ З ЛАЙНОМ, з книги В. Гіляровського «Висхідна зірка»

У першому акті я виходив Ролером без слів, одягнений в чорний плащ і капелюх. Сивий сценаріус

Яковлєв виблискував на мене окулярами і попереджувально підняв руку, але я сам слухаю знайомі

репліки, і в той момент, коли Яковлєв опускає руку, я рвонувся на сцену, ніби продовжуючи

дальній біг, перестрибнув групу біля багаття і ще через два стрибки зупинився перед отаманом, високо піднявши руку, з мотузяним зашморгом на шиї, і викарбував на високій ноті:

– Я зірвався з шибениці!

Розбійники з моєю появою …остовпіли. Пауза здивування. Далматов дивиться на мене

захопленими очима.

– Так, я зірвався з шибениці, прямо з шибениці, говорю вам! Дайте горілки. (Подають флягу.) У-

ух! З мене вже зірвали сорочку, накинули цей зашморг (Знову п’ю.)

Публіка аплодує.

…Після закінчення війни начальство запропонувало мені продовжити службу, проте в цей час у

мене в кишені вже лежав лист від Далматова, який запрошував мене їхати до Пензи, в театр. У

Пензі я грав під псевдонімом Сологуб, був помічником режисера і багато працював разом з

Далматовим, який тільки розлучився з своєю третьою або, можливо, п’ятою дружиною і весь

віддався театру.

Між іншим, ми привели в порядок велику театральну бібліотеку, на що витрачали майже весь

вільний час. Втім, це не заважало нам написати разом одну фривольну п’єсу, а іноді гульнути і

гульнути щосили – на зразок прогулянки верхи на бочці «золотарів» однією з людних вулиць

Пензи, причому Далматов був в циліндрі і золотому пенсне. Це було на першому тижні посту,

коли актори вже виїхали до Москви укладати контракти на наступний сезон, окрім тих, які

залишилися служити у Далматова на майбутню зиму. Сам він ніколи не їздив постом до Москви –

він одержував стільки пропозицій, що міг завжди скласти прекрасну трупу, сидячи на місці.

Я, звичайно, виконуючи обов’язки його секретаря, допомагав в цьому наборі трупи і вів все

листування. Він тільки поважно, з шикарним розчерком підписував: В. Лучич-Далматов.

…В. П. Далматов іноді розповідав, як він в перші роки сценічної діяльності голодував, ночував на

вулиці і ходив у пошуках місця пішки з міста до міста.

Прекрасний актор, він був такий же антрепренер. До нього охоче йшли служити, і не було

випадку, щоб Далматов коли-небудь не заплатив в визначений термін. …А якщо з’являлися

колишні товариші по службі, брав їх Василь Пантелеймонович в переповнену трупу. Аванси

розоряли, а відмовити нікому не міг.

У цей сезон В. П. Далматов закінчив свою п’єсу «Праця і капітал», яка була, безумовно,

заборонена і після вже, через декілька років, йшла під якоюсь іншою назвою.

…Ми збиралися з В. П. Далматовим йти снідати, коли сторож Григорович завів до кабінету І. К.

Казанцева, відомого актора і антрепренера. З Далматовим вони розцілувалися, як старі друзі.

Казанцев проїздом з Самари до Москви заїхав до Пензи, аби запросити Далматова на літній сезон

до Воронежа, де він зняв театр.

В. П. Далматов відрекомендував мене і запропонував узяти. У два слова кінчили справу, і тут же

запросив І. К. Казанцев мене помічником режисера. Думаю, що мене він узяв як привісок до В. П.

Далматова, як кістку або жилу, котру додають як навантаження до хорошого кусня м’яса.

– Ну, а зараз пригостимо дорогого гостя. Йдіть і замовляйте сніданок. Через десять хвилин буду, тільки Горсткіну занесу гроші – сьогодні збігає термін оренди театру.

…Служу у Воронежі. Прекрасний літній театр, прекрасна трупа. Особливий успіх мають

Далматов і інженю М. І. Свободіна-Баришова. Вона, розлучившись з чоловіком, відомим актором

Свободіним-Козієнко, зійшлася з Далматовим. Це була чудова пара, на яку можна милуватися. З

цього сезону вони прожили нерозлучно декілька років.

…На околиці горіли два дерев’яних будинки. Пожежа небезпечна. Вітер сильний. Коли небезпека

минула, і я подивився на годинник, – за півгодини одинадцята, значить, на вокзал запізнився –

зустріну на сцені.

Перше, що я побачив серед купки артистів, – це суфлера Модестова, що задом влізав в будку, а

біля будки стояли Свободіна, Далматов, Казанцев і ще дехто. Посередині – невеликий чоловічок в

смугастій синій парі і панамі – Правдін, а поряд Єрмолова, свіжа і рожева від легкого загару, в

сірому дорожньому платті і легкому, простому солом’яному кругленькому капелюху з чорною

стрічкою.

Я рушив до групи, щоб вибачитися за запізнення. Потім дізнався, що прямо з вокзалу вони поїхали

на репетицію, а речі відіслали в готель.

При перших моїх кроках пролунав регіт і вигуки, де чулося слово «пожежник». Все-таки я

підійшов, зірвав з голови кашкет, вибачився. Сміх у відповідь на мій уклін, а потім Казанцев

звернувся до мене із словами з «Пташок півчих»:

– Панателла, підіть і умийте вашу фізіономію, а потім я вас познайомлю з Марією Миколаївною і

Осипом Андрійовичем.

А Свободіна підставляє мені до обличчя люстерко:

– Погляньте!

Поглянув – весь в сажі. Кинувся, як божевільний, назад, перестрибнув через огорожу в сад моєї

квартири і через десять хвилин вибачався з трепетом серця перед М. Єрмоловою.

Вона мене зустріла чудово. З’ясувалося, що Далматов ще на вокзалі розповів про мене і цим її

зацікавив.

ЩЕ В ЮНОСТІ ЗАХОПИВСЯ ДАЛМАТОВИМ, з нарису M. Бекетової «Олександр Блок»

Читанням в гімназичні роки Блок не дуже захоплювався. Класиків росіян не оцінив, навіть

нудьгував над ними. Любив Пушкіна і Жуковського, любив Діккенса, якого читав тоді в переказах

для дітей, і віддавав данину Майн Ріду, Куперу і Жулю Верну. «Робінзон Крузо» йому не

подобався.

Зате в середніх класах гімназії захопився театром. Йому виповнилося років тринадцять, коли мати

повела його вперше в Олександрійський театр на толстовські «Плоди освіти». Це був уранішній

недільний спектакль, виконання було посереднє, але все разом справило на поета сильне

враження.

З цих пір він став постійно прагнути до театру, захоплювався Далматовим і Дальським, в той же

час помічаючи всі їх слабкості і уміючи їх досконало зображувати. А незабаром і сам став мріяти

про акторську кар’єру.

Йому було років чотирнадцять, коли в Шахматові почали влаштовуватися вистави. Почали з

Кузьми Пруткова. Поставили «Суперечку старогрецьких філософів про витончене». Філософи –

Саша Блок і Фероль Кублицький, обидва в білих тогах, виготовлених з простирадл, з дубовими

вінками на головах, спиралися на білі жертовники. Декорація зображала Акрополь, намальований

Сашиною рукою на величезному білому картоні, притуленому до старої берези. Вийшло дуже

добре. Глядачі і родичі і сміялися і схвалювали.