Лебединцев Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ЛЕБЕДИНЦЕВ Петро Гаврилович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-малоросійський.

Археолог, історик, церковний діяч, педагог.

З родини священика. Дід – осавул Війська Запорізького.

Народився 21 грудня 1819 р. в с. Яблунівці Канівського повіту Київської губернії

Російської імперії (нині – Кагарлицький район Київської області України).

Помер 3 грудня в 1896 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Похований на Щекавицькому цвинтарі.

Закінчив Богуславське духовне училище (1827-1832), навчався в Київській духовній

семінарії (з 1833 р.), Київській духовній академії.

Викладав в Орловській духовній семінарії (1843-1845), Київській духовній семінарії

(1845-1851), був священиком білоцерківської Преображенської церкви (1851-1860),

Києво-Подільського Успенського собору (1860-1861), Києво-Печерської Преображенської

церкви (1861-1864), настоятелем Миколаївської церкви при домі київського генерал-

губернатора (1864-1868), протоієреєм Києво-Софіївського кафедрального собору (1868-

1896).

Член Одеського товариства історії і старожитностей.

Член Товариства Нестора-літописця при Київському університеті св. Володимира.

Член Імператорського православного палестинського товариства.

Заступник голови церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії

(1874).

Друкувався в «Працях Київської духовної академії», «Працях Московського

археологічного товариства», «Працях 3-го археологічного з’їзду», «Читаннях історичного

товариства Нестора Літописця», «Київській старовині», «Настанові для сільських

пастирів», «Київських єпархіальних відомостях».

Як член організаційного комітету зі спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому,

наполіг, аби національний герой стояв лицем до Софіївського собору.

Наш земляк – перший ініціатор реставрації давніх київських храмів, засновник та

редактор «Київських єпархіальних відомостей», на шпальтах яких друкував численні

роботи краєзнавчого та історичного характеру, перетворивши журнал на серйозне наукове

видання. Саме в його часопису вперше з’явилися роботи видатного українського вченого

М. Максимовича.

Також він взяв активну участь у заснуванні часопису «Київська старовина».

Серед науково-літературного спадку Л. – монографії «Опис Києво-Софіївського

Кафедрального собору» та «Києво-Печерської Лаври в їх колишньому й нинішньому

стані», «Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир в його колишньому й нинішньому

стані», «Яка місцевість в давнину називалася Олеговою могилою?», «Межі київської

єпархії в давні і нинішні часи», «Де жили перші київські митрополити: в Переяславі чи в

Києві?», «Києво-Печерська лавра у минулому і теперішньому», «Історичні замітки про

Київ», «‘Коли і де відбулося хрещення киян за святого Володимира?», «Додаткові

відомості до сказання про мученицьку кончину Млієвського ктитора Данила Кушніра»,

«Про початок християнства в Києві до урочистого прийняття християнської віри за

святого Володимира», «Про час написання фресок Києво-Софіївського собору», «Залишки

церков на руїнах древнього Корсуня, їх відкриття й значення».

Своєрідною пам’яткою перебування о. Петра в Білій Церкві став сад, який він посадив

біля церковного дому а також чотири початкові школи для дітей селян, які він відкрив.

За заповітом 1725 книг з бібліотеки Л. надійшло до Київської духовної академії. Решта

поповнила єпархіальну бібліотеку при Києво-Софіївському соборі.

Коли тіло Т. Шевченка привезли до Києва, Л. вклонився праху поета. Проте панахиду, незважаючи на широко розтиражовані «достеменні свідчення», відслужив не він, а його

брат Феофан.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, М. Максимович, В. Браницький, Ф.

Титов, В. Науменко та ін.

***

ЩО ПОСІЄМО

, з педагогічного кредо П. Лебединцева

Що ми, вихователі, посіємо, то вихованці наші й пожнуть на теренах пастирського

служіння.

ЗНІВЕЧЕНА ДАВНЯ КОЗАЦЬКА ТВЕРДИНЯ, зі спогадів П. Лебединцева

У 50-х роках довелося мені жити в містечку Білій Церкві… Дивне, гнітюче враження

справляло воно на мене протягом усього часу мого перебування в ньому. Приїжджій

людині ця давня козацька твердиня не могла не здатися нічим іншим, як польсько-

жидівським містечком. Пам’яток, слідів минулого руського життя не залишилось жодних.

Де була, за переказами, перша руська церква, там красувався тепер костьол; на місці іншої

православної церкви красувався панський палац; від замку, багато разів перебудованого,

ледь виднілися залишки валів та ровів… уся економська інтелігенція складалася

виключно з поляків…; польська мова чулася в палаці та костьолі, садах і павільйонах, в

економській канцелярії та інших установах, у крамницях,… на ринкових майданах та

вулицях. Картину довершували, з одного боку, незлічені багатства, розкіш, пишнота…

спокій та дозвілля без кінця, а з іншого – похилені хатки, засмаглі обличчя та руки й

довічна, нескінченна праця.

У середовищі закабаленого люду були старики, що пам’ятали часи золотої волі, панщини,

яка ще тільки-но починалася, – часи великого простору і достатку… Я слухав їх з увагою,

цікавістю і невимушеним співчуттям, а повертаючись додому, іноді ж на місці, записував

їхні розповіді слово в слово…

Тут своя історія, незв’язна, неповна, але в коротких простих словах чується іноді більше

присутності життя, що вже згасло, ніж у десятках сторінок позитивної історії.

ВОЛЯ НЕБІЖЧИКА, з розвідки П. Лебединцева «Тарас Григорович Шевченко»

Про поховання Т. Г. Шевченка клопотав в Києві названий його брат Варфоломій

Григорович Шевченко. ...Збиралися поховати його тіло на Щекавицькій горі. Нарешті

вирішили, для уникнення всяких демонстрацій при цьому похованні з боку молоді, що

вчиться, приготувати могилу у Видубецькому монастирі і перепровадити туди труну

небіжчика у великому човні безпосередньо з чернігівського берега після прибуття до

ланцюгового моста. В. Г. Шевченко вже домовився з цього предмету з настоятелем

монастиря.

Та трапилося інше. Травня 6, у суботу, біля 4-ї години після полудня, з’явився до мене в

квартиру на Тхорячій вулиці Подолу В. Г. Шевченко з паламарем києво-подільської

Хисторіздвяної церкви за дозволом моїм як благочинного внести труну Т. Г. Шевченка до

цієї церкви, заявивши, котра труна прямує до міста ланцюговим мостом, проте настоятель

церкви не вважає, що має право прийняти її у церкві без дозволу духовного начальства;

при цьому названий брат оголосив мені твердий намір уповноважених петербурзького

товариства виконати точно волю небіжчика щодо поховання його на горі між м. Каневом і

Пекарями.

ХРАМ СВЯТОЇ СОФІЇ – НАША ІСТОРИЧНА СЛАВА, з проповіді П. Лебединцева 28

липня 1868 р.

При молитві і священнодійстві в новому для священнослужителя храмі природно думка

його звертається і до самого місця молитви і священнодійства. Але є храми, які своїм

значенням, своїм ставленням до інших храмів або своєю історичною долею навертають

переважно до роздумів про себе.

Таким є храм, в якому ми перебуваємо зараз і в якому удостоївся я принести зараз першу

безкровну жертву у званні його доглядача… Звертаючись думкою до минулого цього

святого храму… бачимо, що він від створення свого завжди був, як і є, храмом соборним і

святительським… Храм св. Софії у Києві був і є матір’ю всіх церков руських, як

святительських, так і пресвітерських – руською митрополією…

Цей храм найдавніший у нашій вітчизні, наша історична слава. Обов’язок усіх синів

Руської Церкви – мати його… у своїй любові, сприяти його благоліпності та

благоприкрашанню. Якщо усякий храм має право на благоліпність, то тим паче святиня

всієї Русі, усипальниця князів і святителів наших – храм, якого і самий прах повинен бути

священним для кожного з нас.

ПРОТИВИВСЯ ОМОСКОВЛЕННЮ, з статті В. Денисенка «Петро Лебединцев –

релігійний діяч, історик і освітянин»

Витоки, що формували характер майбутнього церковного діяча і просвітителя, історика,

сягали прадіда – вільного козака з Полтавщини, який згодом переселився на Київщину.

Дід Григорій і батько Гавриїл були священики. Отож Гаврило Лебединцев став

патріархом знатного духовного сімейства: його сини за старшинством Афанасій, Петро,

Даниїл, Андрій, Феофан залишили добру пам’ять на церковній ниві. Село Зелена Дуброва

– парафія Гавриїла Лебединцева назавжди була для них батьківщиною. Сюди вони

поверталися на літні вакації, сюди за батьківським благословінням зверталися вже

дорослими і шанованими (така вже була традиція, яку вони за життя свого батька ніколи

не порушували). Петро Лебединцев і пізніше навідувався до Зеленої Дуброви, сприяв

будівництву нової церкви власним коштом, згідно із заповітом відписав на утримування

вчителя сільської школи 30 десятин землі.

…Петро Гаврилович надзвичайно цінував людську гідність. У своїй педагогічній практиці

він запровадив звертатися до вихованців духовних навчальних закладів тільки на «Ви». І

хоча спочатку церковне керівництво і навіть митрополит негативно відреагували на таку

новацію, згодом змушені були підтримати її.

…Коли трапився прикрий конфлікт між поліцейським урядовцем і парафіяльним

священиком, часопис «Київські єпархіальні відомості» публічно виступив на захист

останнього. І хоча публікація викликала роздратування у генерал-губернатора, який

рекомендував митрополиту покарати і звільнити з посади редактора Петра Лебединцева,

все ж переміг здоровий глузд.

Ще один красномовний факт мужнього ставлення у відстоюванні національних прав

українського духовенства. Після подій, пов’язаних з польським повстанням 1863 р.,

Святійший Синод прагнув здійснити переміщення київського парафіяльного духовенства

у російську глибинку, а Київську єпархію віддати у руки російським священикам і тим

самим русифікувати наш край. Петро Гаврилович рішуче виступив супротив і домігся

відміни такого рішення.

КРАЩОГО МІСТА У СВІТІ НЕМАЄ, з підручника «Українська література»

Візник знову повіз їх Кузнечною вулицею, потім площею-пустирем перед університетом,

а там загуркотів широкою Університетською вулицею. Проминули квартал Першої

гімназії, обнесений чавунними чорними стильовими ґратами на цегляних підвалинах.

Театр із сквером попереду. Золоту Браму. Зупинилися біля бічного входу до Софії.

Пройшли великим цвинтарем повз зимову церкву, Собор, Митрополичий будинок і

ввійшли до двоповерхового будинку. Подзвонили. До передпокою назустріч вийшов

маленький сухий попик у сірій рясі. Під колір її борідка, вуси, заплетена сива кіска. Понад

окуляри у срібній оправі допитливо дивилися невеликі карі розумні очі. Права рука весь

час машинально гралася з нагрудним хрестом.

Антонович приязно привітався з ним і познайомив Лазаревського (Гліба – сина історика

О. М. Лазаревського – авт.), мовляв, це ж і є панотець Петро Лебединцев, Софіївський

протоієрей, той самий, що, коли йому пропонують архієрейський сан, відповідає:

архієрейських катедр чимало, а Софія одна, як же мені її залишити?!

Господар тільки посміхався. Виходило у нього: кхе-кхе-кхе...

– Що ж,– казав він, – до Шевченкових слів: «Немає в світі України, немає другого Дніпра»

– я приєдную завжди Кулішеві: «Кращого міста на світі немає, як Київ», кхе-кхе-кхе...

Лазаревський і Лебединцев уже пригадали собі один одного: це ж за незабутніх

Шевченківських днів Петро Лебединцев клопотався, аби труну на ніч поставити до

церкви, це ж він правив одну з панахид.

У кабінеті з дуже важкими дерев’яними стільцями з зеленими штофними сидіннями і

спинками, такою ж канапою, з великими портретами якихось архієреїв на стінах, з

погруддям Шевченка на письмовому столі, з кліткою у кутку, накритою парусиною,

звідки іноді було чути цвіріньчання мов крізь сон, – Антонович зразу почав говорити про

справу видання історичного журналу і, очевидно не вперше, запропонував Лебединцеву

стати за редактора-видавця.

– Кхе-кхе-кхе, – посміхався Лебединцев, – діло дуже добре, дуже корисне, але редагувати

вже не візьмуся, застарий я. Проте, пропоную на кандидата мого брата, Феофана. Як для

нас, так і для Петербурга кандидат цілком відповідний. А він якраз і збирається подавати

до демісії і переїжджати з Польщі до Києва. Навіть запитував, якою б справою зайнятися?

Кхе-кхе-кхе...

Почали говорити про програму журналу, про бажаних співробітників, про бажані теми для

статей. І заговорились, курячи незчисленну кількість цигарок, тягнули з шклянок давно

вже захололий чай.

Коли, попрощавшись з гостинним господарем, гості вийшли на Софійський завулок, вже

посірішала ніч, вже яснішало поза Михайлівським Золотоверхим монастирем. Раптом

навпроти в садибі почулося тріпотіння крил і дзвінко, протяжливо проспівав півень.

Ліворуч йому відгукнувся другий, приглушений. А там і третій, ще зовсім молодий. Хвиля

цього співу на різні голоси пропливла Києвом. Так, мабуть, співали півні ще о тій порі,

коли тільки люди стали тут селитися.

ЗНАВЕЦЬ ІСТОРІЇ, зі спогадів В. Науменка

П. Г. Лебединцев ще в ті роки, коли не розкрилася в періодиці його наукова діяльність у

царині рідної історії, поринув у цю галузь родинознавства і готував себе до майбутньої

праці на цій ниві.

Більша частина його спадщини – дослідження з історії рідної України. Серед них варто

назвати праці, присвячені історії Києва, його пам’яток. Ці праці засвідчують, що їх автор –

один з найкращих знавців історичних, науково-археологічних пам’яток.

РЕВНИТЕЛЬ ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ, з некрологу в газеті «Новий час»

Помер Петро Гаврилович Лебединцев, кафедральний протоієрей Києво-Софіївського

собору, який прослужив у київській єпархії понад п’ятдесят років і настоятелем названого

собору двадцять вісім років.

Покійний добре був відомий у всьому південно-західному краї й за його межами, як

археолог і знавець історії Малоросії. Після нього залишилася величезна бібліотека, у якій

перебуває багато коштовних бібліографічних рідкостей.

…Покійний був ревнителем поширення освіти серед жінок.

…За нього Києво-Софіївський собор реставрували у стародавньо-візантійському стилі. У

церковно-історичній літературі про нього теж збережеться почесна пам’ять; ним видане

дуже багато важливих нових матеріалів з історії західноросійського краю, добутих з

петербурзьких, київських і малоросійських архівів.

Учені заслуги П. Г. Лебединцева здобули йому почесну популярність у нашому вченому

світі.