Некрасов Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

НЕКРАСОВ Микола Олексійович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З поміщицької родини.

Народився 28 листопада (10 грудня) 1821 р. в м. Немирові Брацлавського повіту Подільської

губернії Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).

Помер 27 грудня 1877 (8 січня 1878 р.) в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на цвинтарі Новодівочого монастиря.

Навчався в Ярославській гімназії (1832-1837), слухав лекції на філологічному факультеті

Петербурзького університету (1838-1840).

Був видавцем і редактором журналу «Сучасник» (1847-1866), співредактором журналу

«Вітчизняні нотатки» (з 1868).

Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Син Вітчизни».

Дебютував в журналі «Син Вітчизни» віршем з приміткою «Перша спроба 16-річного юного поета

(1837) і пізніше – збіркою «Мрії і звуки» (1840).

Потім настала черга наступних доробків: «Балакун» (1843),»У дорозі» (1845), «Коробейники»

(1861), «Лицар на годину» (1862), «Мороз, Червоний ніс» (1864), «Дідусь» (1870), «Російські

жінки» (1871-1872), «Три елегії» (1873), «Ранок», «Зневіра», «Елегія», «Пророк» (усі – 1874),

«Кому на Русі жити добре» (1866 -1876), «Сучасники» (1875-1876), «Сівачам» (1876). І фінальна

збірка – «Останні пісні» (1877).

Н. зібрав і опублікував два альманахи: «Фізіологія Петербургу» (1845), «Петербурзький збірник»

(1846), в яких надрукував повісті, оповідання, нариси І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, В.

Бєлінського, О. Герцена, В. Даля.

Наш земляк – автор вірша «Блажен незлобивий поет», написаного на смерть М. Гоголя.

У свою чергу Н. багато перекладав І. Франко.

Владі не подобалася незалежна творча позиція Н., і вона відповідно реагувала. Так, вірш

«Батьківщина» цензура заборонила, а нарис «Петербурзькі кути» безбожно порізала. У свою

чергу, сам поет, болісно сприйнявши критику свого першого збірника, скупив тираж і його

знищив.

Особисте життя генія теж не було легким. Ще трирічним малюком батько, ярославський поміщик-

самодур, перевіз сина до свого маєтку Грешнєво. Поводився він у родини надзвичайно грубо.

Часто діставалося і неслуху-хлопчику. А коли вже юнаком Н. відкрито пішов наперекір батькові, знехтувавши його вимогами йти на військову службу, той позбавив сина найменшої матеріальної

підтримки. Тож перші п’ять років у Петербурзі поет жив у підвалі, з якого за несплату господарка

збиралася його вигнати, перебивався з чорного хліба на воду, голодував.

А коли наш земляк у чудовому настрої відправився на весілля сестри, то – так сталося! –

потрапив… на похорони матері.

На тридцять третьому році життя він тяжко захворів (1853). Незважаючи на нестерпний біль, поет

продовжував працювати.

Нещастя, які випали на його долю, згодом найшли своє відображення у віршах і незакінченому

романі «Життя і пригоди Тихона Тростникова».

Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-

Щедрін, В. Жуковський, М. Добролюбов, В. Сологуб, Г. Плеханов, Д. Григорович, Я.

Полонський, І. Бєлінський, І. Панаєв та ін.

***

ПОЕТОМ МОЖЕШ І НЕ БУТИ

, з творчого кредо М. Некрасова

Поетом можеш і не бути, а громадянином бути зобов’язаний.

ПРОЇЖДЖИЙ КОРНЕТ, романс М. Некрасова «Що так жадібно дивишся на дорогу»

Что так жадно глядишь на дорогу

В стороне от веселых подруг?

Знать, забило сердечко тревогу —

Все лицо твое вспыхнуло вдруг.

И зачем ты бежишь торопливо

За промчавшейся тройкой вослед?

На тебя, подбоченясь красиво,

Загляделся проезжий корнет.

На тебя заглядеться не диво,

Полюбить тебя всякий не прочь:

Вьется алая лента игриво

В волосах твоих, черных как ночь;

Сквозь румянец щеки твоей смуглой

Пробивается легкий пушок.

Из-под брови твоей полукруглой

Смотрит бойко лукавый глазок.

Взгляд один чернобровой дикарки,

Полный чар, зажигающих кровь,

Старика разорит на подарки,

В сердце юноши кинет любовь.

Не гляди же с тоской на дорогу,

И за тройкой вослед не спеши,

И тоскливую в сердце тревогу

Поскорей навсегда заглуши!

Не нагнать тебе бешеной тройки:

Кони крепки, и сыты, и бойки,—

И ямщик под хмельком, и к другой

Мчится вихрем корнет молодой.

МИ РОЗЛУЧИЛИСЬ ДО РОЗЛУКИ, вірш М. Некрасова «Прощання»

Мы разошлись на полпути,

Мы разлучились до разлуки

И думали: не будет муки

В последнем роковом «прости»,

Но даже плакать нету силы.

Пиши – прошу я одного...

Мне эти письма будут милы

И святы, как цветы с могилы, –

С могилы сердца моего!

ПЛАЗУЮ, МОВ РАБ, вірш М. Некрасова «Я за те глибоко себе зневажаю»

Я за то глубоко презираю себя,

Что живу – день за днем бесполезно губя;

Что я, силы своей не пытав ни на чем,

Осудил сам себя беспощадным судом

И, лениво твердя: я ничтожен, я слаб! –

Добровольно всю жизнь пресмыкался как раб...

«СУЧАСНИК» СТАВ НЕКРАСІВСЬКИМ, з угоди між П. Плетньовим і М. Некрасовим та І.

Панаєвим, укладеної у січні 1852 р.

1) Я, Плетньов, передаю їм, Панаєву і Некрасову, право видавати впродовж десяти років, тобто з

десятого лютого тисяча вісімсот п’ятдесят другого року по десяте лютого тисяча вісімсот

шістдесят другого року, літературний журнал «Сучасник», який належить мені.

6) Якщо після закінчення десятирічного терміну Панаєв і Некрасов побажають продовжити

видання цього журналу ще на десять років, то я, Плетньов, у жодному випадку не маю права

відмовити їм в цьому і зобов’язуюся продовжити надане їм право на видання журналу ще на

десять років на тих же умовах, що нині укладаються.

7) Ми, Панаєв і Некрасов, зобов’язуємося з свого боку платити пану Плетньову за право видавати

на свою користь зазначений журнал по три тисячі рублів сріблом на рік.

РУКУ ПОТИС З ВВІЧЛИВОСТІ, з книги Ф. Решетникова «З щоденника»

9 травня 1865

У редакції «Сучасника» лежала моя стаття – «Гірники. 1-й етнографічний нарис». Редактори

говорили, що вони її не помістять в березневу, квітневу книжки, бо хороших матеріалів багато.

Значить, вони натякали, що моя стаття – погань. Чому ж вони не сказали мені це в очі, навіщо

шість місяців тримають її? Пипін сказав, що вона у Некрасова.

Прийшов Некрасов, вклонився мені, а за руку не привітався і почав розмовляти з двома

прохачами. Через півтори години після його приходу Пипін сказав йому пошепки: «Що будемо

робити з Решетниковим? Я йому сказав, що стаття у Некрасова, і …що у нас тепер багато

матеріалів і ваша стаття в квітневу книжку не піде».

– Та треба розв’язатися з ним, – сказав Некрасов і, трохи згодом, підійшов до мене.

– Ви вибачите, пане Решетников, що ми так довго вашу статтю тримаємо. Її не можна

надрукувати. Якщо ви писатимете все в такому роді, як ви тепер пишете і поспішаєте писати, без

міркувань, то ви, з вашим талантом, допишетеся до того, що вас буде жаль. Якщо ви що-небудь

хороше напишете, ми із задоволенням приймемо. Але якщо ви писатимете так, то в поганому

журналі звичайно друкуватимуть.

Я попрощався з ним потиском руки, проте потиск був просто з ввічливості.

ВІРШ ЗВОДИТЬ МЕНЕ З РОЗУМУ, з листа І. Тургенєва С. Платонову

Скажіть від мене Некрасову, що його вірш... мене зовсім з розуму звів: день і ніч повторюю я цей

дивний витвір – і вже напам’ять вивчив...

І розійшлася по світові слава Некрасова. Люди різних поглядів, а далі і різних епох бачили в ньому

«те таємне джерело, з якого повинна пити людина, аби мати невичерпну силу для власних діянь і

міцність віри в необхідність свого життя.

НЕКРАСОВ – ПОХМУРИЙ, з «Щоденників» Л. Толстого

13 лютого 1854 р. Ясна Поляна.

Отримав листа від Некрасова. Він незадоволений «Розповіддю маркера».

24 серпня 1854 р. Васлуй.

Отримав схвального про «Отроцтво» листа від Некрасова, який, як завжди, підняв мій дух і

спонукав до продовження занять.

19 квітня 1856 р.

Закінчив також виправлення «Батька і сина», яких, за порадою Некрасова, назвав «Два гусари» –

краще.

5 травня 1856 р.

Був обід у Тургенєва, на якому я, безглуздо ображений віршем Некрасова, всім наговорив

неприємного.

21 за новим стилем (лютий 1857 р. – авт.). Париж.

Не міг зійтися з Тургенєвим і Некрасовим. …Тургенєв підозрілий і слабкий до зажури. Некрасов

похмурий.

СТРАШЕННО ТИСНУЛА ЦЕНЗУРА, з нотаток Ф. Достоєвського

Любов до народу була в Некрасова …результатом його власної скорботи по собі самому... У

служінні серцем своїм і талантом своєму народові він знаходив усе своє очищення перед самим

собою... В любові до нього він знаходив своє виправдання.

…Скільки чудових речей міг би написати Некрасов, якби не тиск цензури!

ВІН ПОЕТ, І ЦИМ ВСЕ СКАЗАНО, з оцінки діяльності М. Некрасова С. Андрієвським

Його назвали «поетом-громадянином». Що це значить? До чого цей префікс до слова «поет»?

Корінне слово настільки об’ємне, що всякий префікс може лише його применшити...

БОЄЦЬ, А НЕ РАБ, з вірша Я. Полонського, присвяченого М. Некрасову

Перед дверями гроба он

Был бодр, невозмутим, – был тем, чем сотворен;

С своим поникнувшим челом

Над рифмой – он глядел бойцом, а не рабом.

ЕСТЕТИКА «ПОТВОРНОГО» Й «ОГИДНОГО» ПЕЙЗАЖУ, з статті М. Епштейна «Микола

Некрасов: природа, світ, потайник Всесвіту»

Через усю творчість поета проходить образ смутної, сумовитої землі: мутні фарби, знебарвлені

дощами, протяжливі звуки вітру, що стогне в полях і ридає в лісах.

…Волога змішується з землею і повітрям, утворюючи бруд, сльоту, мжичку, туман, – улюблені

елементи некрасовського пейзажу. Дороги, геть розкислі, покриті коржами мокрого снігу.

Вогкість проникає всюди, немов природа безупинно плаче, сякається, задихаючись від застуди.

Некрасов створює особливу естетику «потворного», «огидного» пейзажу, прямо протилежного

тому ідеалу «прекрасної» і «піднесеної» природи, який панував у поезії довгі десятиліття.

Одним з перших він вводить у російську поезію мотив дощу – не освіжаючого, як у О. Фета чи А.

Майкова, а затяжного, тужливого, що сльозами струменить шибками, між небом і оком «як чорна

сітка висить». …У нього навіть «вітер ядушливий».

…Некрасов вводить у поезію образи змучених, заїжджених робочих тварин…

Увага поета настільки прикута до землі, що показовою особливістю його творчості стає

порівняльна рідкість образів зоряного неба, місячного світла, узагалі небесних світил, характерних

для тютчевських і фетівських пейзажів. Ця некрасовська особливість – неуважність людини, зайнятої працею на землі, до неба – була успадкована багатьма поетами.

Некрасов, основоположник міського пейзажу, вперше передав у віршах задушливий запах

міського повітря, яке всотало «клубки диму з труб колосальних», вигляд застійної води, яка

зацвітає в каналах, одним словом, відтворив природу в місці її згубного переплетення з

цивілізацією. Одночасно він описав село з погляду городянина, «дачника», як «заміську»

місцевість, яка своїм вільним вітром зганяє з душі сміття, навіяне столицею.