Литинский Генрих [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ЛІТИНСЬКИЙ Генріх Ілліч

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Композитор, педагог, теоретик музики.

З міщанської родини. Батько, Літинський І., – учитель.

Народився 17 березня 1901 р. в м. Липовці Київської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Вінницької області України).

Помер 25 липня 1985 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив композиторський факультет Московської державної консерваторії (1922-1928).

Працював викладачем Московської консерваторії (1931-1947), музично-педагогічного інституту

ім. Гнєсіних (1947-1985).

Заслужений діяч мистецтв РРСФР (1957).

Народний артист Якутської АРСР і Татарської АРСР (1964).

Наш земляк – автор або співавтор опер «Нюргун Боотур», «Сигий Киринаастиир», «Червоний

шаман», балетів «Сир симеє», «Яскраво-червона хустина», «Радість Алтана», симфонічних

рапсодій «Исиах», «Айхал», музичної комедії «Добридень, університету».

Перу Л. належать тритомний фундаментальний доробок «Завдання з поліфонії», підручник «Поява

імітацій строгого письма».

У Москві вийшов збірник «Г. І. Літинський. Життя, творчість, педагогіка» (2001).

Серед друзів та близьких знайомих І. – М. Жирков, Р. Гліер, Ф. Ахметов, Г. Лане, М. Алексєєв, Г.

Воробйов, В. Ходяшев, О. і Ф. Васильєви, А. Бабаджанян, М. Глуз, Н. Жиганов, А. Посельська, Т.

Хрєнніков, Ф. Мансуров, Н. Макарова та ін.

***

ПРАЦЮЮ,

з життєвого кредо Г. Літинського

Я працюю.

СТУДЕНТИ ВПЛИВАЛИ НА МОЮ ТВОРЧІСТЬ, зі спогадів Г. Літинського

Значна частина посланців з різних республік – вірмени, азербайджанці, грузини, узбеки, татари, башкири, чеченці, чуваші, марійці і багато ін. входили до складу мого класу. Учбово-творче

спілкування з вихованцями, представниками різних республік, не лише стимулювало інтерес і

бажання глибшого пізнання кожної з народно-музичних культур, але й побічно впливало на

власну творчість кожного педагога, котрий стикався з проблемами підготовки народно-

національних композиторських кадрів.

СТВОРИВ БАЗИСНИЙ ФУНДАМЕНТ, з статті Н. Ніколаєвої «100 років з дня народження Г. І.

Літинського»

У перший весняний місяць нового тисячоліття музична громадськість Росії відзначає 100-річчя з

дня народження композитора Генріха Ілліча Літинського, видатного педагога, теоретика, видного

музично-громадського діяча.

Початок самостійного творчого шляху Г. І. Літинського співпав з тим історичним періодом, коли

на низці факультетів Московської консерваторії вперше закладалися основи національних

професійних музичних культур. Саме тоді перед талановитою молоддю гостинно відкрилися двері

цього учбового закладу.

Тісний творчий контакт з своїми вихованцями зародили в ньому незмінну цікавість до всього

національного і самобутнього. У цей період він пише свої перші національні симфонічні і камерні

твори. З таким досвідом і багажем у сфері національної музики він підходить в середині 40-х років

до етапного рубежу свого творчого шляху. «Серйозний творчий перелом», за визнанням самого

композитора, був викликаний залученням до нового, свіжого для нього пласта якутського

пісенного фольклору, що відкрив композиторові «доти невідомий світ мелодики і ритму,

гармонійного і метричного втілення найрізноманітніших ідейно-естетичних задумів».

Міцний музичний базисний фундамент якутської музики, створений Г. І. Літинським впродовж

декількох десятиліть, має гідну, багатопрофільну творчу надбудову.

ТАВРО ДРІБНОБУРЖУАЗНОГО ФОРМАЛІСТА, зі спогадів Т. Хреннікова

В опалу потрапив чудовий педагог Генріх Ілліч Літинський, якого звинуватили в

«дрібнобуржуазній свідомості». Блискучий музикант, чесна людина, він був роздавлений.

Десять років його не залишали у спокої. Він звик до клейма формаліста і болісно думав про те, як

зжити цю халепу. Його становище було важким – учні періодично читали в передовицях, що їх

коннсерваторський педагог насаджує їм чужі радянському художникові ідеї.

УНИКНУВ СИБІРУ, з інтерв’ю Б. Гаспарова В. Хохрякову «Вкорінення в незлостивість»

Надзвичайно колоритним персонажем був Генріх Ілліч Літинський. Він був польським євреєм,

який втік з Польщі в 1939 році. Якимсь дивом уникнувши Сибіру, він опинився в Москві.

Це був абсолютно чудовий фахівець з контрапункту. У нас він викладав контрапункт строгого

стилю і фугу, і ми під його керівництвом творили неймовірні дива: зараз я вже насилу уявляю, як

ми писали 68-голосий контрапункт.

Генріх Ілліч був прекрасним фахівцем із стилю Джовані Палестріни. Але був він чудовий і ще

однією властивістю. У Радянському Союзі в кожній автономній республіці за ранжиром мав бути

свій національний оперний театр, а разом з ним і своя національна опера чи балет, створені

місцевим композитором. І ось Генріх Ілліч їздив цими республіками допомагати писати опери.

Я точно пам’ятаю, що він стояв біля колиски якутської опери, а згодом став заслуженим діячем

мистецтв Якутської АРСР.

ВІДКРИВ СЦЕНІЧНЕ ДИВО, з нарису Л. Лей «Балерина, квітка і грудень»

Аксенія Посельська... Перша якутська балерина... Вона народилася в пору найтріскучіших морозів

– 24 грудня 1924 року, і з тим, як назвати дівчинку, проблем не було. Грудень якутською мовою

«ахсінньі», і малятко назвали Ахсінньа. Аксенією вона стала тому, що писар не став вникати в

нюанси якутської мови, записав, як йому здавалося правильним.

…Спектакль мав приголомшуючий успіх. Це було справжнім дивом. Ксенія була до того

пластична, немов і не танцювала зовсім, а співала. «Говорили» її руки, ноги, очі, вона танцювала

душею і серцем.

Творці цього балету Марк Жирков і Генріх Літинський перебували в захопленні – їх очікування

виправдалися. З тих пір ім’я Аксенії Посельської асоціювалося виключно з чудовою квіткою.

ЗАБУЛА ПРО ВСІ НЕЗРУЧНОСТІ, зі спогадів А. Посельської

У 40-му році організували музично-вокальний колектив при Якутському драмтеатрі, і я вступила

на хореографічне відділення. Балетмейстером-педагогом працював Сергій Володимиров,

концертмейстером – Сергій Джангваладзе. У 44-му році, коли мене направили в Московське

хореографічне училище, мені було дев’ятнадцять років.

Через два роки Аксенія повернулася до Якутська, тоді-то й почалася постановка першого балету.

У Москві дівчина познайомилася з композиторами Марком Жирковим і Генріхом Літинським –

вони у той час писали музику до балету «Польова квітка».

Було багато труднощів: театр не забезпечувався повною дотацією, не вистачало продуктів і одягу, залишалася великою текучість кадрів. Не було гриму, пуантів. Балетні черевички виготовляли самі

– замочували їх в цукрі, щоб вони стали твердими. Костюми шили з марлі, прикраси вирізували з

американських консервних банок...

Під час спектаклю перед своєю появою з квітки я повинна була довго сидіти зігнувшись, так що

затекли руки й ноги. Потім квітка розпустилася, я вийшла з неї й танцювала варіацію. Краса

музики надихала, і я забула про всі незручності.

ПОЩАСТИЛО БУТИ ЙОГО УЧНЕМ, зі спогадів Ю. Ілюхіна

Повернувшись до Чебоксар в 1946 році, почав працювати в симфонічному оркестрі філармонії в

групі перших скрипок. Незабаром за порадою друзів опублікував декілька критичних заміток на

музичні теми. Це зарахувалось під час вступу на музикознавче відділення Казанської

консерваторії.

Мені пощастило бути учнем професора Генріха Літинського, який виховав плеяду чуваських

композиторів. Так, завдяки газеті («Радянській Чувашії» – авт.) я став музикознавцем.

ГЕНІАЛЬНО, зі спогадів О. Арутюняна

Перебуваючи в січні 1963 року в Москві, я дізнався про майбутній перегляд в Музичному театрі

імені Станіславського і Немировича-Данченка нової постановки опери Д. Шостаковича «Катерина

Ізмайлова». У 1935 році після сумно відомої статті в «Правді» «Сумбур замість музики» ця опера

(у той час вона називалася «Леді Макбет Мценського повіту») була вилучена з репертуару і

фактично заборонена. Тепер вона набувала право на нове життя...

І ось я сиджу в залі театру. Починається музична дія. Робота з музичного втілення опери була

виконана на найвищому рівні диригентом Геннадієм Проваторовим. Партію Катерини виконувала

провідна артистка театру Е. Андрєєва – один з кращих виконавців цієї ролі як у вокальному, так і в

сценічному відношенні. Коли в кінці опери прозвучав приголомшливий хор каторжан, неможливо

було утримати сліз.

Г. І. Літинський, який сидів поряд зі мною, раз у раз повторював:

– Геніально, геніально!

ВИНІС ВИРОК ГЕНІЮ, з розвідки В. Холопової «Композитор Альфред Шнітке»

«Музику» для фортепіано і камерного оркестру він (Шнітке А. – авт.) вирішив подати на

обговорення в Союз композиторів – в кінці 1965 року. До цього часу вона була успішно зіграна в

Ленінграді, причому з таким диригентом, як Геннадій Рождественський. До того виконувалася на

«Варшавській осені», після – в США і Бельгії, а в НДР її ще й записали.

І що ж? Реакція колег і друзів була вельми сторожкою. Виняток становив лише Денисов,

присутній на обох ленінградських виконаннях. Він сказав: «Обидва концерти йшли з великим

аншлагом, і слухали цей твір дивно добре. Частина людей пішла, а інші вимагали «біс», і автора

викликали багато раз. Був великий успіх. ... Вони грали дуже живо й артистично. Тут – більше

музики, ніж філософії. ...І у Варшаві твір мав великий успіх. Це мені розповів В. Цуккерман, хоча

йому самому твір не дуже сподобався.... Мені здавалося раніше, що в цьому творі превалює

технічна сторона, але потім моя думка змінилася».

Проте навіть такий доброзичливий, хоч і вимогливий товариш, як Роман Лєдєньов, говорив, що

хотів би бачити в творах Шнітке властиву їх авторові «красу музичного матеріалу», взагалі більше

властивостей «від його обдарування, складу його музичності», хоча у своєму роді твір «написаний

абсолютно безгрішно».

...Г. І. Літинський виніс майже вирок: «Хай я буду поганим пророком, але моє переконання

полягає в тому, що шлях розвитку Альфреда Шнітке як композитора лежить не на цій магістралі.

Я знаю багато його творів, пройнятих якнайглибшим розумом, чудовим, здоровим, естетично

сильним внутрішнім переконанням. Я знаю, що ці якості Шнітке, розвинені, збагачені ним самим і

самим життям, не лежать в ракурсі цієї музики. З цього не виходить, що не треба було братися за

такий твір».

Альфред розгубився...

ПРАВНУКИ ПОГАНІ, з кореспонденції О. Григорова «Спадщина не систематизована»

Один з маститих композиторів (Літинський Г. – авт.) тісно пов’язав свою композиторську

діяльність з музичною культурою народів Татарстану та Якутії. Спільно з М. Жирковим він

створив на основі фольклорних матеріалів перші якутські музично-сценічні твори: оперу «Нюргун

Боотур» і балет «Польова квітка».

У Держтелерадіофонді (Росії – авт.) представлено, на жаль, небагато творів Г. І. Літинського:

«Концерт для струнного оркестру До мажор» (Оперно-симфонічний оркестр Всесоюзного радіо і

телебачення, диригент Е. Хачатурян, запис 1964 р.), «Соната для альта і віолончелі» (Ю. Юров, В.

Тонха, запис 1980 р.), «Соната № 2 для двох віолончелей» (В. Тонха і Т. Прохорова, запис 1977 р.),

«Етюд для тромбона і фортепіано» (І. Віхарєв, Т. Сергєєва, запис 1986 р.), «Сюїта з балету «Сір

Симеге» (Державний симфонічний оркестр Міністерства культури СРСР, диригент В. Полянський,

запис 1988 р.).

НОТИ – КАРТОПЛИНИ, епіграма невідомого автора

«Женская полифония, ноты – картошки», –

Смеясь, говорил Литинский

Композиторшам, скрестившим ножки.

Из под очков хитро поблескивал

И качал головой – бритой, круглой, чистой,

Как целые ноты у дам.

Вот артист-то!

ЗА ПОЗИКУ ВІДДЯКА, бувальщина

Студент Микола Пейко, син недавно репресованих батьків, в 1939 році завалив госэкзамен з

марксизму-ленінізму. Це означало «вовчий квиток».

Літінській того ж дня (!), долаючи незгоду ректора, добрався. до наркома освіти і переконав його в

необхідності анулировать результати іспиту порушуючи Статут вищої школи. А після цього всю

ніч, що залишилася, готував студента до перездачі «першоджерел».

Через багато років Н. Пейко очолив композиторську кафедру Гнесинки, де – іронія долі! –

трудився Р. Літінській. І викладачеві. перестали направляти студентів, прагнули обійти при

рішенні загальнийкафедральних питань.

Створювалося відчуття, що підкріплюється численними фактами, що завідувач кафедрою, при

абсолютній бездіяльності і байдужості змінюючих один одного ректорів і наукового керівництва

інституту, просто ігнорує Літінського, всіма легальними засобами прагнучи підвести його до

думки про відхід на пенсію.