Книга драконів [Едіт Несбіт] (fb2) читать онлайн

Едіт Несбіт Книга Драконів

«Книга Драконів» присвячується Розамунді — саме їй першій були розказані казки — зі щирою вірою в те, що колись вона сама напише книжку і присвятить її тій, що нині велить вісьмом жахливим драконам щонайсмиренніше припасти до її маленьких смаглявих ноженят.

Бестіарій

Коли надійшла вістка, він саме будував палац, тож кубики лишилися розкиданими на підлозі — нянечка прибере. Зрештою, це була таки визначна вістка. Бачте, у двері постукали, почулися голоси зі сходів і Ліонель було подумав, що то прийшов майстер полагодити газовий ріжок, який не горів з тої самої пори, як він спробував почепити на ньому гойдалку. Але потім несподівано увійшла нянечка і промовила:

— Паничу Ліонелю, золотко, вони прийшли зробити тебе королем.

Нянечка спробувала перевдягти його, причепурити, вимити йому руки й обличчя, а Ліонель увесь час звивався у її руках, совався на стільці та рюмсав без угаву:

— О, нянечко… В мене вуха досить чисті… І волосся не чіпай, я вже чесався… — і нарешті: — Та досить уже!

— Ти поводишся так, наче вирішив бути вугром, а не королем, — сказала нянечка.

Та ледь вона лишила його у спокої, як Ліонель метнувся до дверей, відкинув защіпку і вибіг з кімнати, навіть не думаючи чекати на якусь там носову хустинку.

У вітальні його зустріло двоє страшенно серйозних на вигляд панів у червоних мантіях з хутром і в золотих діадемах з оксамитовим верхом, немовби джем на тістечку.

Обоє низько вклонилися Ліонелеві, а серйозніший із двох промовив:

— Сер, ваш пра-пра-пра-прадід, король цієї країни, помер, тож тепер королем мусите стати ви.

— Будь ласка! — погодився Ліонель. — Коли починати?

— Вас коронують пополудні, — відповів страшенно серйозний пан, який, щоправда, не був аж такий похмурий, як його приятель.

— На котру годину я маю прибути? З нянечкою чи без? Чи потрібно вдягати оксамитовий костюмчик з мереживним комірцем? — чемно запитав Ліонель, котрого частенько запрошували на чай.

— Вашу нянечку доправлять до палацу пізніше. А перевдягатися не варто — королівська мантія однаково все прикриє.

I страшенно серйозні панове провели Ліонеля до карети, запряженої вісьмома білими кіньми, що спинилася перед Ліонелевим будинком. Ліонель жив у будинку номер сім, по ліву руку, коли підійматися вулицею.

В останню мить Ліонель вибіг сходами нагору, цьомкнув нянечку і подякував:

— Спасибі, що вмила мене! Жаль, що я не пустив тебе до другого вуха, але… вже немає часу. Дай мені носову хустинку. До побачення, нянечко!

— Бувай, золотко, — відповіла нянечка, — будь чемним маленьким королем, кажи: «Дякую!» і «Будь ласка!», — не бери більше ніж дві додаткові порції — що б то не було! — і не забувай спочатку пригощати дівчаток.

Ось так усе це почалося. Ліонель ніколи не думав і не гадав ставати королем — так само, як і ви, мабуть. Тому не дивно, що все йому було за новину. Увесь час, доки карета їхала містом, Ліонель покусував язика, аби пересвідчитися, що це йому не сниться. Язик болів по-справжньому, отже, все довкола теж справжнє, думав він. Лише півгодини тому він будував у своїй кімнаті вежу з кубиків, а тепер — вулиці майорять прапорами, з вікон виглядають люди, махають хустинками і кидають на дорогу квіти. Уздовж тротуарів виструнчилися червоні гвардійці, в церквах шалено б’ють у дзвони, і гучною піснею під акомпанемент їхньої музики лунає звідусіль:

— Многая літа, Ліонелю! Многая літа, наш маленький королю!

Спочатку Ліонель трохи шкодував, що не вдягнув свого найкращого одягу, але скоро забув і думати про це: він же не дівчисько, щоб перейматися такими речами. Страшенно серйозні пани, які виявилися секретарем і прем’єр-міністром, дорогою пояснювали Ліонелеві незрозумілі речі.

— Я думав, у нас республіка, — казав Ліонель, — у нас же не було ніякого короля?

— Смерть вашого пра-пра-пра-прадіда, сер, сталася тоді, коли мій дідусь був ще хлопчиком, — пояснював прем’єр-міністр. — I з того часу громадяни збирали вам на корону. Кожного тижня — так вони, знаєте, вирішили — по шість пенсів із тих, хто мав багато кишенькових грошей, і по півпенні з тих, хто стільки не мав. Ви ж знаєте, є таке правило: корона повинна бути оплачена народом.

— Але ж мій пра-пра-скільки-там-його-дід мав корону?

— Так, але він, боячись марнославства, наказав покрити її циною, а перед тим усі коштовності з неї продав, щоб купити книжки. Він був диваком… дуже добрим королем він був, звісно, але мав ваду — любив книжки. Майже на смертному ложі він послав корону до лудильника, але так і не встиг заплатити йому за роботу…

Прем’єр-міністр змахнув сльозу, а карета спинилася, і Ліонеля вивели на коронування. Коронування — значно тяжча справа, ніж ви могли б подумати. Тому, коли все скінчилося і Ліонель нарешті зняв королівську мантію, а його руку поцілували усі, хто мусив це зробити, він був такий змучений, що мав за найбільше щастя опинитися нарешті у королівській дитячій.

Там на нього чекала нянечка — з чаєм, тістечками, варенням, гарячими грінками з маслом на чудовій таці з червоними, золотими і синіми квітами. Підобідавши, Ліонель промовив:

— Я б почитав. Принесеш мені якусь книжку, нянечко?

— Бог з тобою, дитинко! — сказала нянечка. — Чи не думаєш ти, що розучився ходити, ставши королем? Піди і вибери собі книжку до вподоби!

Тож Ліонель спустився до бібліотеки. Там він застав секретаря і прем’єр-міністра, які вже було почали знову йому кланятися і розпитувати, чи щось його непокоїть, коли він раптом вигукнув:

— Ого, як багацько книжок! Це все ваші?

— Вони ваші, ваша величносте! — відповів секретар. — Це все надбання попереднього короля, вашого пра-пра-пра-…

— Так, я знаю, — перервав його Ліонель. — Що ж, я перечитаю їх усі. Я люблю читати. Добре, що вже навчився…

— Якби мені було дозволено дати пораду вашій величності, — почав прем’єр-міністр, — я порадив би не читати цих книжок. Ваш пра-пра-…

— Що мій пра-пра? — нетерпеливився Ліонель.

— …пра-прадід був дуже добрим королем, але…

Так, справді, по-своєму визначним королем він був, але дещо… дивним.

— Божевільним? — весело перепитав Ліонель.

— Ні, ні! — обидва пани заперечно закрутили головами: — Не божевільним, але, коли дозволено буде сказати, — занадто розумним! I я не хотів би, щоб мій маленький король мав справу з цими книжками.

Ліонель виглядав спантеличеним.

— Річ у тім, — пояснив секретар, знервовано накручуючи свою руду бороду на палець, — що вашого пра-…

— Ну що ще?! — вигукнув Ліонель.

— Називали чаклуном.

— Але ж він ним не був?

— Звичайно, що ні… Знаменитим королем був ваш пра-…

— Ясна річ.

— Але я б не чіпав цих книжок.

— Лише одненьку! — вигукнув Ліонель і схопив велику коричневу книжку, що лежала на письмовому столі. Її шкіряна палітурка була оздоблена золотим тисненням і золотими защіпками з рубінами і смарагдами, та ще й мала золоті кутики, щоб шкіра не стиралася надто швидко.

— Я просто мушу її подивитися, — сказав Ліонель, прочитавши на корінці назву: «Бестіарій».

— Не робіть дурниць, маленький королю, — заперечив секретар.

Та Ліонель клацнув золотими защіпками і відкрив книгу. На першій сторінці він побачив червоно-коричнево-жовто-синього метелика, так гарно намальованого, що він здавався живим.

— Ось, — сказав Ліонель, — чи ж він не гарний? Чому…

Та доки він говорив, метелик затріпотів своїми барвистими крильцями, знявся з пожовклої сторінки і вилетів у вікно.

— Бачите?! — вигукнув прем’єр-міністр, як тільки знову зміг говорити, бо йому аж дух сперло. — Це вона, магія…

Та король уже встиг перегорнути сторінку і почав розглядати сяйливу птаху — прекрасну і досконалу аж до найменшої блакитної пір’їнки. Нижче був напис: «Райська птаха», і доки король милувався нею, вона розправила крила і вилетіла з книжки.

Тоді прем’єр-міністр відібрав книжку в короля, закрив її на тій сторінці, з якої щойно знялася Птаха, і поклав на найвищу полицю, до якої зміг дотягтися. А секретар добряче трусонув королем — він не на жарт розсердився — і промовив:

— Але ж і вреднючий наш юний король!

— Та я ж не зробив нічого поганого! — вигукнув Ліонель. Він, як і всі хлопчаки, не любив, коли його трясли, і волів би радше дістати стусанів.

— Нічого поганого?! — перепитав секретар. — Хух! А звідки ви знаєте, що виявиться на наступній сторінці?! Змія, черв’як, стонога чи ще щось таке, навіть… навіть революціонер?!

— Гаразд, мені прикро, що я засмутив вас, — промовив Ліонель, — поцілуймося і будьмо друзями!

Тож він поцілував прем’єр-міністра і вони любенько сіли собі грати у хрестики-нулики, а секретар пішов підраховувати державні видатки.

Проте, коли Ліонель уже вклався спати, йому знову згадалася книжка і він ніяк не міг заснути. Тож коли зійшов повний місяць, він пробрався до бібліотеки, видерся на стелаж і взяв «Бестіарій». Тоді вийшов на терасу, де місячне світло осявало все наче вдень, і відкрив книжку. Перегорнув порожні сторінки з підписами «Метелик» та «Райська птаха» і зазирнув на наступну сторінку. Там було зображено дивну червону істоту, що сиділа під пальмою, а під малюнком — підпис: «Дракон». Дракон не рухався, але король захряснув книгу так швидко, як тільки міг, і вернувся до ліжка.

Та вранці йому знову закортіло подивитися на дракона. Ліонель вийшов у садок і тільки-но клацнув рубіново-смарагдовими защіпками, як книга сама відкрилася на сторінці з драконом. У ту ж мить із осяяної сонцем сторінки злетів велетенський червоний дракон, розправив свої яскраво-червоні крила і полетів понад садом до пагорбів удалині. Ліонель же залишився наодинці з порожньою сторінкою, на якій, щоправда, зосталася пальма і жовтий пісок, та ще червоні рисочки там, де пензлик художника виліз за контур червоного дракона.

Лише тоді Ліонель усвідомив, що ж він насправді накоїв. Не пробувши королем і доби, він уже випустив на свободу дракона, небезпечного для громадян. А вони ж так довго стягалися на корону, і взагалі!..

Ліонель заплакав.

Секретар, і прем’єр-міністр, і нянечка — всі прибігли подивитися, що сталося. Побачивши книжку, вони, звичайно ж, усе зрозуміли.

Секретар сказав:

— Ви вреднючий маленький король! Нянечко, поклади його в ліжко, і нехай він добре подумає над тим, що накоїв.

— Дорогий колего, — заперечив прем’єр-міністр, — чи не варто нам спочатку з’ясувати, що ж саме він устругнув?

Ліонель, заливаючись слізьми, відповів:

— То був червоний дракон! I він полетів до дальніх пагорбів, і мені так шкода! Пробачте мені!

Та прем’єр-міністр із секретарем мусили потурбуватися про важливіші речі, ніж пробачення Ліонеля. Вони поспішали, бо треба було попередити поліцію й оцінити завдані збитки. Кожен робив, що міг. В очікуванні дракона скликали комітети і створювали загони самооборони, але той усе ще лишався на пагорбах і нічого не відбувалося. А між тим, вірна нянечка не занедбала свого обов’язку. Можливо навіть, вона зробила найбільше, бо дала юному королю доброго прочухана і вклала його до ліжка без десерту, а коли стемніло — не принесла йому свічки для читання.

— Ти вреднючий маленький король, — сказала вона, — і ніхто тебе не любитиме!

Наступного дня дракон усе ще не показувався, хоча наймрійливіші з Ліонелевих громадян божилися, ніби бачили якогось дракона, що літав над деревами. Тим часом Ліонель одягнув свою корону, виліз на трон і оголосив, що бажає видати трохи законів.

Зайве говорити, що ні прем’єр-міністр, ані секретар, ані навіть нянечка, хоч би що вони думали про Ліонелеві теревені, тепер уже нічого не могли вдіяти, не могли навіть взяти і вкласти його до ліжка, адже, сівши на трон, король ставав недоторканним і непомильним. А це значить, що все сказане і зроблене ним вважалося істинним і правильним, а відтак не підлягало жодному сумніву. Тож Ліонель промовив:

— Нехай буде закон, що забороняв би людям відкривати книжки, хай то у школі чи будь-де!

Добра половина громадян вирішила, що це чудовий закон, ну, а друга половина — переважно дорослі — мусила зробити вигляд, що погоджується.

Тоді Ліонель видав закон, щоб усім було що їсти, і цей закон теж радісно сприйняли всі, окрім тих, хто й так щодня розкошував. Коли ж іще кілька корисних нових законів було видано, Ліонель повернувся додому, будував вежі з піску і почувався дуже щасливим.

— Тепер народ любитиме мене, я ж бо придумав стільки гарних законів для нього! — сказав він нянечці.

А вона зауважила:

— Не кажи «гоп!», любий. Ти ще не покінчив з драконом…

Наступного дня була субота, і надвечір дракон врешті показав себе. У всій своїй огидній червіні він несподівано налетів на громадський стадіон і з’їв футбольну команду, двох арбітрів, ворота і навіть м’яча. Люди були обурені, вони казали:

— З таким самим успіхом ми б могли бути республікою. Стільки років збирали йому на корону, і на тобі!..

А розумні люди кивали головами і вели бесіди про занепад вітчизняного футболу. І дійсно, після цього випадку футбол надовго втратив популярність. Ліонель аж зі шкури пнувся цілий тиждень, намагаючись бути добрим королем, і люди вже готові були пробачити йому того книжкового дракона.

— Зрештою, — казали вони, — футбол досить небезпечна гра, може, воно й на краще…

Подейкували, що брутальні та вперті футболісти дуже не сподобалися драконові, і він виплюнув їх у такому місці, де вони могли гратися лише у ниточку та інші ігри, які не роблять людей брутальними та впертими.

Наступної суботи парламент засів, щоб розібратися з драконом. Та, на лихо, дракон, що саме на ту пору прокинувся — адже ж була субота — і сам розібрався з парламентом, і то так, що не зосталося жодного депутата. Були спроби обрати новий парламент, але чомусь політика стала такою ж непопулярною, як і футбол, і ніхто не хотів бути обраним до парламенту. Довелося обходитися без нього. Наступної суботи усі трішечки нервувалися, але дракон поводився тихо і з’їв лише місцевий сиротинець.

Ліонель дуже, ну дуже засмутився. Він відчував, що то його непослух призвів до всіх цих неприємностей з парламентом, і з сиротинцем, і з футбольною командою, тому вважав своїм обов’язком зробити щось, аби виправити становище. Лишалося лише придумати, що саме.

Синя птаха з книги дуже мелодійно співала у трояндових кущах довкола палацу, а метелик став зовсім ручним і частенько сідав Ліонелеві на плече, коли той прогулювався між високих лілей. І юному королю спало на гадку, що не всі чудовиська з «Бестіарію» конче мають бути такими страшними і лютими, як дракон:

— А що, як мені вдасться звільнити інше чудовисько, яке б перемогло дракона?

Тоді він знову виніс «Бестіарій» у трояндовий сад і зазирнув на сторінку, що була наступною після «Дракона», аби подивитися на підпис до малюнка. Але встиг прочитати тільки закінчення слова — «кора», як раптом відчув, що книжка набубнявіла, намагаючись випустити із себе нове створіння. Щоб утримати чудовисько всередині, Ліонелеві довелося покласти книжку на землю і сісти зверху. Він хряснув рубіново-смарагдовими защіпками і послав за секретарем, який від суботи хворів і завдяки цьому не був з’їдений разом із прем’єр-міністром та рештою парламенту.

Ліонель запитав:

— Яка тварина закінчується на «кора»?

— Мантикора, звичайно ж, — відповів секретар.

— А на що вона схожа? — запитав король.

— Це затятий ворог драконів, — пояснив секретар, — вона п’є їхню кров. Жовта, з тілом лева та обличчям людини. Жаль, що ми вже не маємо мантикор — остання померла сто років тому. Прикро!

Король одразу ж побіг і відкрив книжку на сторінці з «корою», і там дійсно виявився малюнок жовтої мантикори, з обличчям людини і тілом лева, як і сказав секретар. А під малюнком було написано: «Мантикора».

За мить мантикора сонливо зійшла зі сторінки, тручи очі та жалібно нявкаючи.

Вона не виглядала надто розумною, тому Ліонель злегка підштовхнув її і сказав:

— Ну ж бо, піди і здолай дракона, сміливо!

Мантикора підібгала хвоста і слухняно попленталася у бік пагорбів. Але насправді вона зачаїлася за ратушею, а коли споночіло, вилізла зі сховку і поїла всіх міських котиків та кішечок. Суботнього ранку, коли люди боялися й носа виткнути на вулицю — бо дракон ніколи не приходив у той самий час — мантикора, скориставшись нагодою, випила усе молоко з бідонів на ґанках, а тоді поїла й бідони.

І ось, коли вона доїдала останнього півпенсового бідончика, та ще й недолитого (бо в молочника того дня розгулялися нерви), на вулиці приземлився червоний дракон, щоб подивитися на мантикору.

Побачивши свого затятого ворога, мантикора позадкувала, адже була явно не драконоборчої породи. Не знайшовши іншої ради, бідолашна зацькована істота вбігла до міського головпоштамту через єдині відчинені двері й спробувала заховатися серед ранкової пошти. Там її й знайшов дракон. Гучний нявкіт чули по всьому місту, бо, випивши стільки молока і схрумавши стільки котиків та кішечок, мантикора мала чудовий голос. Потім запала моторошна тиша, і ті люди, вікна яких виходили на головпоштамт, бачили, як з його дверей повільно вийшов дракон, разом із димом та полум’ям випльовуючи жмути мантикориної шерсті та обривки поштових конвертів. Справи йшли дедалі гірше. I хоча протягом тижня популярність короля росла, щосуботи дракон вичворяв щось таке, що дуже засмучувало громадян.

Він капостив цілісінькій день, окрім пообідньої пори, коли спочивав під деревами, ховаючись від сонячних променів, адже сам був таким гарячим, що цілком легко міг від них зайнятися.

I ось однієї суботи дракон вдерся у королівську дитячу кімнату і з’їв королівського коника-гойдалку. Король ревма ревів цілих шість днів і так стомився, що на сьомий день мусив перестати. Він почув синю птаху, що співала між трояндових кущів, побачив барвистого метелика, що кружляв між лілей, і промовив:

— Нянечко, витри мені носа, будь ласка. Я вже не плакатиму.

Нянечка вмила його і порадила не бути дурненьким маленьким королем.

— Від плачу нема жодної користі, — сказала вона.

— Ну, не знаю, — заперечив Ліонель, — проплакавши тиждень, я, здається, почав ліпше бачити і ліпше чути. Тепер, люба нянечко, я знаю, що мушу робити. Поцілуй мене на той випадок, якщо я не повернуся. Бо я йду рятувати мій народ!

— Що ж, коли мусиш, то йди, — сказала нянечка. — Тільки не забруднися і не промочи ноги!

І він пішов. Здавалося, що синя птаха співала солодше, ніж завжди, а метелик мінився барвами яскравіше, коли Ліонель знову відкрив «Бестіарій» у своєму трояндовому садку — дуже швидко, щоб не злякатися і не передумати. Книга відкрилася майже на середині, і на тій сторінці було зображено істоту, підписану «Гіпогриф». Не встиг Ліонель роздивитися картинку, як забили велетенські крила, задзвеніли копита і почулося лагідне, дружнє іржання — з книжкової сторінки зійшов білий кінь з довгою-предовгою білою гривою і довгим-предовгим білим хвостом, лебединими крилами і найдобрішими у світі очима. Він спинився посеред трояндових кущів і схилив голову.

Гіпогриф ткнувся молочно-білим носом у Ліонелеве плече, і маленький король подумав:

— Якби не крила, він був би так схожий на мого бідолашного коника-гойдалку!

Пісня синьої птахи зазвучала ще чистіше. Раптом король побачив велетенську, розпластану, зловісну драконову тінь над садом. Але він не розгубився, бо вже знав, що має робити. Він схопив «Бестіарій», скочив на спину сумирного красеня гіпогрифа і, нахилившись до його вуха, прошепотів:

— Лети, любий гіпогрифе, щодуху лети до Галькової пустелі!

Побачивши, що вони полетіли, дракон кинувся їм навздогін. Червоні драконові крила скидалися на хмари, освітлені призахідним сонцем, а білі гіпогрифові — на хмаринки у серпанку місячного сяйва.

Люди в місті повибігали на вулиці, коли дізналися, що за гіпогрифом, з королем на спині, женеться дракон. А коли ті зникли десь у напрямку Галькової пустелі, всі подумали про найгірше — про те, що вони одягнуть на королівські поминки.

Але дракон ніяк не міг наздогнати гіпогрифа. Білі крила були, хоч менші, та сильніші за червоні, тож білогривий кінь відлітав усе далі й далі, а дракон переслідував його, аж доки вони не досягли самого серця пустелі.

Галькова пустеля дуже схожа на морський пляж, тільки без піску — її суцільно вкривають округлі камінці. І нема там ані травинки, ані деревця на сотні миль довкола. Ліонель зіскочив з гіпогрифа, поспіхом розщіпнув «Бестіарій» і розгорнутим поклав його на каміння, а тоді, заторохтівши галькою, вернувся до свого білосніжного коня. І саме вчасно, бо показався дракон. Він ледве летів, озираючись довкруги в пошуках тіні, бо вже була майже дванадцята, сонце яскраво світило в безхмарному небі, і не було ані деревця на сотні миль.

Дракон приземлився і почав корчитися на голому камінні, бо так сильно нагрівся, що аж димів. Він знав, що коли не знайде хоч би маленьке деревце з тінню, то може зайнятися. Спробував було дістати своїми червоними пазурами короля з гіпогрифом, але був занадто виснажений, а до того ж, не хотів напружуватися, щоб не спалахнути.

I раптом дракон побачив книжку, розгорнуту на сторінці з написом «Дракон». Він глипнув на неї, трохи повагався, потім глянув удруге, і ще раз. Нарешті з лютим ревом увігнався в малюнок, з якого колись утік, і всівся під пальмою. Лише краї сторінки трохи обвуглилися.

Побачивши, що дракон знову сидить під своєю пальмою — бо ж це було єдине дерево у всій Гальковій пустелі, — Ліонель зістрибнув з гіпогрифа і з виляском захряснув книжку:

— Ура! Нарешті ми з ним покінчили!

I він дуже ретельно застебнув рубіново-смарагдові защіпки.

— О мій любий гіпогрифе! — вигукнув Ліонель. — Ти найсміливіший, найдорожчий, найпрекрасніший…

— Тсс… — скромно обірвав його гіпогриф. — Хіба ти не бачиш, що ми не самі?

I справді, довкола них зібрався цілий натовп: прем’єр-міністр і депутати парламенту, футболісти, сиротинець, мантикора, коник-гойдалка і взагалі всі, кого свого часу з’їв дракон. Бачте, він не міг забрати їх зі собою в книжку — вона була трохи малувата навіть для нього самого — тому, звичайно ж, мусив залишити їх назовні.

Усі вони щасливо дісталися дому.

Король запитав мантикору, де б їй хотілося жити, і вона благала повернути її в книжку:

— Мені не до вподоби публічне життя, коли ти розумієш, про що я… — сказала вона.

Звісно, мантикора добре знала дорогу — можна було не боятися, що вона помилково відкриє не ту сторінку і випустить дракона чи ще когось. Мантикора вернулася на свою рідну картинку і досі звідти не виходить — саме тому ви можете побачити мантикору тільки в книжках. І не сумнівайтеся — вона випустила на волю всіх котиків та кішечок, бо в книжці й без них було тісно, та й бідончиків з молоком для них там не було.

Коникові-гойдалці дозволили жити на гіпогрифовій сторінці.

— Це місце мені подобається, бо ніякий дракон сюди не може дістатися, — пояснив він.

Білокрилий красень гіпогриф показав коникові-гойдалці дорогу, і той жив на гіпогрифовій сторінці, аж доки король не подарував його своїм пра-пра-пра-правнукам.

Що ж до білого гіпогрифа, то він став особистим королівським коником, посада якого звільнилася після відставки коника-гойдалки. А синя птаха з барвистим метеликом до сьогодні пурхають між трояндових кущів та лілей у королівському саду і живуть припіваючи.

Дядечко Джеймс та пурпуровий прибулець

Принцеса і син садівника гралися на подвір’ї.

— Що ти робитимеш, коли виростеш, принцесо? — запитав син садівника.

— Я б хотіла вийти за тебе заміж, Томе, — відповіла принцеса, — ти не проти?

— Ні, я не проти. Якщо ти так хочеш, то я одружуся з тобою, — відповів Том. — Якщо тільки матиму час, звісно.

Том збирався, коли виросте, стати генералом, поетом, прем’єр-міністром, адміралом, та ще й архітектором. А поки що він був найкращим учнем у класі, особливо з географії.

Що ж до принцеси Мері-Енн, то вона була дуже милою дівчинкою, доброю і люб’язною, навіть до дядечка Джеймса та інших людей, які їй не надто подобалися. Тому її всі любили. І хоч вона й не була надто здібною, як на принцесу, однак завжди намагалася виконувати домашні завдання. Бачите, навіть коли ви знаєте абсолютно точно, що виконати домашнє завдання просто неможливо, ви все ж можете постаратися, і тоді часом виявиться, що воно — о диво! — таки виконалося.

Принцеса мала добре серце, зокрема, вона сумлінно піклувалася про своїх звірят: ніколи не давала ляпанців гіпопотамові, коли той у запалі гри трощив її ляльки, не забувала нагодувати носорогів, що жили у маленькому вольєрчику на задньому дворі. Слоненя любило її до нестями, тому нерідко вона дратувала нянечку, потайки пускаючи милу тваринку до свого ліжка на ніч. Слоненя обіймало Мері-Енн хоботом і лагідно сопіло біля її правого вушка.

Коли принцеса добре поводилася протягом тижня (а як і кожна дитина, вона часом бувала збитошною, але ніколи не була злючкою), нянечка дозволяла їй на всю середу запросити до себе в гості друзів (середа була вихідним днем у тій країні). І ось по обіді, коли маленькі герцоги й герцогині, графи та графині, доївши рисовий пудинг, мили руки й личка, нянечка зазвичай запитувала:

— Отже, мої любі, чим би ви хотіли розважитися сьогодні?

Вона говорила це так, ніби справді не знала цього.

І відповідь завжди була однаковісінька. Хтось пропонував:

— А ходімо до зоопарку кататися на морській свинці, годувати кроликів і слухати сплячу соню!

Тоді всі вони знімали фартушки і йшли до зоопарку. А там удвадцятьох сідали верхи на морську свинку й каталися на ній, і навіть найменші з них могли погодувати велетенських кроликів, якщо хтось із дорослих люб’язно піднімав дитину до кролячої мордочки. І такий добродій завжди знаходився, бо всі громадяни королівства Ротундія були добрими. Всі, окрім одного.

Якщо вже ви дочитали до цього місця, то, ясна річ, зауважили, що королівство Ротундія — незвичайне, а коли ви ще й уважні діти — а я не сумніваюся, що ви саме такі, — то вам не треба казати, що було найнезвичайнішим у цій країні. Але якщо ви були не досить уважні — а таке теж трапляється, — то я вам підкажу, що було тут найнезвичайнішим. Усі тварини в Ротундїі мали неправильні розміри! І ось чому це сталося.

У сиву-пресиву давнину, коли наш світ, немов пудинг, був безладною мішаниною землі, повітря, води і вогню, які шалено крутилися, намагаючись зайняти властиве собі місце, один округлий кавалок землі відчепився і понісся, розкручуючись, крізь воду, що саме почала спокійно собі розливатися, аби утворити нормальне море. Цей велетенський шмат землі, літаючи колами, зіткнувся з величезною подовгастою каменюкою, що відірвалася від іншої частини «пудингу». Каменюка була така тверда і летіла так швидко, що пробила цей округлий кусень землі і застрягла з іншого боку. Разом вони утворили щось подібне до гігантської дзиґи.

Боюся, що все це дуже нудне, але ж географія, ви знаєте, це ж не забава. А я мушу в кожній казці розповідати вам щось корисне — це ніби дрібка солі в слоїку варення.

Отож коли гостроверха каменюка увігналася в округлий шмат землі, вони почали обертатися разом, але — от халепа! — навпаки, бо забули правильний напрямок. Центр Ґравітацїї — гігантський велетень, який усім цим керував, прокинувся і почав бурчати:

— Приземляйтеся уже швидше і заспокойтеся!

Каменюка з невеликим шматком землі впала в море, поціливши своїм вістрям у точно допасований отвір у кам’янистому дні, щоправда, встигнувши зробити сім неправильних обертів. Через мільйони років на круглому острові постало королівство Ротундія.

На цьому завершуємо урок географії і, не гаючи часу, візьмемося за природничу історію. Через те, що острів обертався у неправильному напрямку, усі звірі тут почали рости неправильно. Морські свинки стали такі завбільшки, як слони, а слони, милі тваринки, були не більші за сумирних кімнатних песиків, яких панянки іноді носять у своїх муфточках. Кролики виросли більші за наших носорогів і рили у диких частинах острова величезні, як залізничні тунелі, нори.

I звичайно ж, найбільшою з усіх тварин була соня. Неможливо описати її розміри. (Навіть якби ви уявили слона, то й це вам би не допомогло.) На щастя, на острові мешкала лише одна соня, котра увесь час дрімала. I це дуже добре, бо інакше ротундійці її б не витримали. Вони збудували для неї велетенський дім з товстими стінами, і це врятувало королівський духовий оркестр. Якби не цей дім, то оркестр неможливо було б почути, коли соня розмовляла уві сні.

I лише люди на цьому дивовижному острові мали нормальні розміри, бо їхні предки прибули сюди з Вільгельмом Завойовником — коли острів і звірі на ньому вже давно існували.

Отже, й урок природничої історії завершено. Якщо ви були уважними, то тепер знаєте про Ротундію більше за будь-якого ротундійця, окрім, може, трьох людей — директора школи, принцесиного дядечка (що, як усім відомо, був чаклуном і знав усе, не навчаючись) та Тома, садівникового сина.

У школі Том навчався старанніше, аніж будь-хто, бо хотів виграти приз, що його призначив директор школи. Призом була дивовижна книга — «Історія Ротундії», оздоблена королівським гербом. Щоправда, коли принцеса зізналася, що збирається вийти за Тома заміж, хлопець обдумав це і вирішив, що найкращим у світі призом є принцеса, і цей приз він постановив собі здобути. А якщо ви син садівника і вирішили одружитися з принцесою, то у вас немає іншого вибору, як учитися в школі найкраще.

Принцеса бавилася з Томом у ті дні, коли маленькі графи та графині не приходили на чай, і коли він сказав їй, що майже впевнений у перемозі, вона у захваті заплескала в долоні й вигукнула:

— Любий Томе! Мій добрий, розумний Томе, ти заслуговуєш на усі призи світу! Я подарую тобі свого милого слоника, і він буде твоїм, аж доки ми не одружимось!

Милого слоника звали Фідо, і Том виніс його із замку в кишені куртки. Це був дійсно наймиліший слоник з усіх милих слоників, яких ви будь-коли бачили. Шість дюймів завдовжки, і дуже-дуже розумний. Фідо тихенько сидів у кишені, а коли Том запускав туди руку — обвивав його пальці своїм крихітним хоботом, від чого хлопчикове серце одразу прихилилося до тваринки.

Наступного дня Том мав отримати на додачу до слоника і принцесиної прихильності ще й книгу — «Історію Ротундії», оздоблену королівським гербом. Тож не дивно, що уночі він не міг стулити очей. До того ж, пес увесь час жахливо гавкав. В Ротундії був лише один пес — королівство не могло дозволити собі більше. Це був карликовий песик, і у більшості країн світу він мав би сім дюймів у довжину від кінчика його милого носика до кінчика не менш чудового хвостика. Але в Ротундії песик був більшим, ніж ви погодилися б повірити. І коли він гавкав, то жоден ротундієць не міг не те що спати, а й дрімати, чи навіть вести чемні розмови.

Жодні події на острові не могли змусити песика гавкати — для цього він мав занадто широкі погляди. Він міг гавкнути раз чи двічі хіба що тоді, коли кораблі збивалися з курсу, — щоб попередити капітанів про рифи на їхньому шляху.

Та цієї ночі він усе гавкав, і гавкав, і гавкав. Навіть принцеса у своєму палаці пробурмотіла:

— Ой лишенько, коли вже він вгамується?.. Я так хочу спати!..

А Том промовив сам до себе:

— Що ж там могло статися? Як тільки розвидніється, піду подивлюсь.

Отож коли рожево-жовтий світанок лишень займався, Том схопився з ліжка і вийшов з дому. Песик усе ще гавкав, аж тряслися стіни будинків, а черепиця на даху палацу видзвонювала, наче бідони на запряженому жвавим коником возі молочника.

— Піду до стовпа, — вирішив Том, ідучи містом. (Стовпом називали верхівку того гостроверхого каменя, що увігнався в Ротундію мільйони років тому і змусив її обертатися в неправильний бік. Він був якраз посеред острова і здіймався високо над ним. З верхівки стовпа ви могли побачити набагато більше, ніж з будь-якого іншого місця.)

Вийшовши з міста і перетнувши пагорби, Том подумав: як чудово погожого росяного ранку спостерігати за кроликами, що граються зі своєю малечею біля нірок! Том обачно не підходив до них надто близько, бо коли кролик такого розміру бігає, стрибає і хвицає лапами, то не завжди дивиться, куди й на що стає. Такий кролик запросто міг би розтоптати Тома, а потім, певно, дуже журився б. Том був добрим хлопчиком і не хотів наражати кролика на таку небезпеку, тому тримався подалі. Ви, напевно, звертали увагу, що щипавки у нашій країні завжди тікають з дороги, коли думають, що ви можете на них наступити. Вони теж мають добрі серця і не хочуть вас засмучувати. Отож Том ішов далі, милуючись кроликами і спостерігаючи за народженням золотаво-червоного ранку. А песик усе не вгавав, аж зателенькали від його гавкоту церковні дзвони і задрижали труби яблучної фабрики.

Та коли Том нарешті дістався стовпа, він побачив, що нема потреби підійматися аж на саму вершину, аби дізнатися, що ж так розхвилювало песика. Під стовпом розлігся велетенський пурпуровий дракон. Його крила скидалися на старі, добряче пошматовані дощами пурпурові парасольки. Дракон мав велетенську лису голову, наче шапинка мухомора, і довгий, тонкий та міцний, немов батіг, хвіст. Він лизькав своє парасолько-подібне крило і тулився потилицею до прохолодного кам’яного стовпа так, ніби ось-ось мав знепритомніти. Том одразу ж зрозумів, що сталося. Вочевидь, уночі над островом пролітала зграя пурпурових драконів, а цей сердега, мабуть, вдарився об стовп і зламав крило.

Люди в Ротундії милі та люб’язні одне до одного, і Том, ясна річ, не злякався дракона, хоч раніше ніколи з ним не розмовляв. Він часто бачив, як дракони перелітають через море, але ніколи не сподівався особисто познайомитися з кимось із них.

Том промовив:

— Вибачте, вам, мабуть, погано?

Дракон ствердно похитав велетенською пурпуровою головою — він не вмів балакати, але, як і всі інші тварини, розумів усе, коли хотів.

— Може, вам чогось принести? — чемно запитав Том.

Дракон розплющив пурпурове око і зацікавлено посміхнувся.

— Пару пундиків?.. — солодко провадив Том. — Тут недалечко росте чудове пундикове дерево.

Дракон відкрив пурпурового рота, облизав пурпурові губи і знову хитнув головою на знак згоди.

Том побіг трусити пундикове дерево і за хвилину повернувся з повним оберемком свіжих коринкових пундиків, а дорогою підібрав ще трохи печива, яке росло на кущах поблизу стовпа.

До речі, ще одним наслідком неправильного обертання острова стало те, що всі речі, які ми печемо, смажимо чи варимо, наприклад: пундики, цукерки чи печиво, — ростуть у Ротундії на деревах і кущах. Ротундійці, натомість, мусять самі виготовляти капусту, моркву, яблука, цибулю — достоту як наші кухарі печуть пироги й рулети.

Том згодував усі пундики драконові, примовляючи:

— Ось, вам потрібно трохи поїсти і тоді вам обов’язково покращає!

Дракон, що вже поїв усі пундики, доволі непоштиво покуняв і почав знову зализувати крило. Тож Том залишив його і повернувся до міста з новиною.

Усі були вражені — адже ніколи ще справжній живий дракон не з’являвся на острові. Багато ротундійців вирішили піти подивитися на дивовижну тварину, зацікавившись драконом більше, ніж церемонією вручення призу.

Директор школи теж пішов разом з усіма. На лихо, він узяв зі собою і Томів приз — оздоблену королівським гербом «Історію Ротундії». Побачивши дракона, директор випустив книгу з рук, а той її тут же проковтнув. Ось як сталося, що Том так і не отримав «Історію Ротундії». Щоправда, драконові, який її отримав, вона однаково не припала до душі.

— Можливо, це й на краще, — стенув плечима Том і вирішив не журитися, адже цілком можливо, що ця книжка йому б теж не сподобалася.

І ось наступної середи, коли у принцесиних друзів запитали, чого б їм хотілося, усі маленькі графи та герцоги хором відповіли:

— Ходімо дивитися на дракона!

Але маленькі графині та герцогині сказали, що бояться.

Тоді принцеса Мері-Енн королівським тоном наказала:

— Не будьте дурненькими! Це лише у казках та в історії Англії бувають нехороші люди, які прагнуть скривдити одне одного. У Ротундії всі добрі, тут нікого боятися, якщо, звісно, бути слухняними. Зрештою, це буде нам корисно. Ходімо, подивимось на дракона! Занесемо йому кілька льодяників.

Отож вони пішли. Усі титуловані діти по черзі годували дракона льодяниками, а він здавався вдоволеним та улещеним і легенько виляв кінчиком свого пурпурового хвоста. Та коли дійшла черга до принцеси дати драконові льодяника, він завиляв ним на всю довжину, до останнього дюйма, ніби кажучи:

— О, яка мила, гарненька маленька принцеса!..

Але в глибині своєї пурпурової душі він підступно думав:

— О, яка смачненька, гарненька маленька принцеса. Я волів би з’їсти її замість усіх цих льодяників…

Цього, звісно ж, ніхто не чув. Ніхто, крім принцесиного дядечка (а він був чаклуном і звик підслуховувати чужі думки — це було його фаховою звичкою).

А тепер згадайте: я казала вам, що в Ротундії був один-однісінький лихий чоловік, і я не буду від вас приховувати, що цим закінченим поганцем був принцесин дядечко Джеймс. Чаклуни завжди погані, як вам відомо з казок, та й деякі дядечки часом бувають недобрими (про це ви, мабуть, уже читали в серйозніших книжках), і принаймні один Джеймс був лихим чоловіком, як ви знаєте з історії Англії. Отож коли ви зустрінете чаклуна, який доводиться комусь дядечком, а до того ж, зветься Джеймсом, ви, звичайно ж, не чекатимете від нього нічого доброго.

Дядечко Джеймс давно намагався позбутися принцеси і прибрати до своїх рук усе королівство. Йому майже нічого в житті не подобалося, окрім чарівного королівства, але він нічого не міг вдіяти, бо усі мешканці Ротундії були такими добрими, що лихі чари спливали з них, наче з гуски вода. Та відколи на острові стало два лиходії, вартих одне одного — дракон і чаклун, — дядечко Джеймс вирішив, що це — його шанс. Він не промовив нічого, але обмінявся з драконом багатозначним поглядом. Надивившись на дракона, усі розійшлися по домівках пити чай, і ніхто не помітив того погляду. Ніхто, окрім Тома.

Том повернувся додому і розповів усе слоникові. Розумне маленьке створіння уважно вислухало, а потім стрибнуло з Томових колін на стіл, де стояв перекидний календар, якого Томові подарувала на Різдво принцеса. Своїм маленьким хоботом він тицьнув у п’ятнадцяте серпня, день народження принцеси, і занепокоєно поглянув на свого господаря.

— Фідо, любий, що ти хочеш сказати? — запитав Том, і розумна тваринка повторила свій жест.

Тоді Том збагнув.

— Щось може статися в її день народження? Добре, я буду пильним.

І він був.

Спочатку народ Ротундії був задоволений драконом, що жив біля стовпа і годувався з пундикових дерев. Та ось потроху прибулець почав бешкетувати. Він підкрадався до кролячих нір, і туристи, що лазили по пагорбах, бачили, як раптом щезає в норі його довгий, тонкий, схожий на батіг хвіст. І не встигали вони промовити: «Він — там», як його потворна голова висовувалася в них за спиною, з іншої нори, хихочучи просто їм у вуха. І драконячий сміх не звучав надто дружньо. Такі «хованки» спершу забавляли людей, та потроху почали нервувати. А якщо ви не знаєте, що це означає, то запитайте в мами, коли наступного разу гратиметесь удома в піжмурки, а в неї болітиме голова. Вона розкаже.

А ще дракон узяв собі за звичку ляскати хвостом, як люди ляскають батогом, а це нервувало.

А потім почали зникати усілякі дрібнички. Ви знаєте, як неприємно, коли таке трапляється в приватній школі, а вже про публічне королівство годі й говорити.

Спочатку зникли невеличкі створіння — парочка маленьких слоників, кілька гіпопотамів і жирафів. Нічого особливого, але люди відчули себе незатишно. Настав день, коли таємниче зник найулюбленіший принцесин кролик Фредерік, і нарешті, одного жахливого ранку не дорахувалися песика. Відколи з’явився дракон, він гавкав без угаву, і жителі острова навіть почали потроху до цього звикати. Тому коли гавкіт раптово вщух, всі занепокоїлись і кинулися перевіряти, що ж сталось. А песика й слід прохолов!

Якогось хлопчика послали підняти військо, але й військо кудись поділось!

I ось тут люди злякалися, а дядечко Джеймс вийшов на балкон палацу і виголосив промову:

— Дорогі співгромадяни! Славні ротундійці! Не можна далі приховувати від вас, що цей пурпуровий дракон — бідолашний нужденний вигнанець, безпомічний чужоземець серед нас і що він… він таки ДРАКОН!

Тут усі згадали про драконячий хвіст і загукали:

— Правильно!

Дядечко Джеймс продовжував:

— Щось сталося з одним чемним, беззахисним членом нашого суспільства, а ми не знаємо, що саме.

Всі згадали про кролика Фредеріка і зітхнули.

— Обороноздатність нашої країни впала до нуля! — прозоро натякав дядечко Джеймс.

І всі подумали про військо.

— Є лише одна річ, яку ми повинні зробити! — промовець нарешті підійшов до суті. — Чи зможемо ми пробачити собі, якщо знехтуємо звичайною обачністю і втратимо ще більше кроликів? А далі що? Військово-морські сили? Поліція? Пожежна команда? Запевняю вас, пурпуровий дракон не зупиниться ні перед чим, для нього нема нічого святого!

Кожен подумав про себе, і хтось запитав:

— Що ж нам робити?

А дядечко Джеймс відповів:

— Завтра — драконів день народження, а він звик отримувати подарунки в такі дні. І якщо наш подарунок йому сподобається, він вирішить показати його іншим драконам, полетить до них і ніколи вже не повернеться!

Натовп схвально заревів, а принцеса на балконі заплескала в долоні.

— Подарунок, на який розраховує дракон, — задоволено продовжував дядечко Джеймс, — справді дуже коштовний. Але, обдаровуючи нашого гостя, ми не повинні бутискупими. Дракон хоче отримати принцесу! Вона у нас лише одна, це правда! Та чи варто бути скнарами, коли доля Ротундії у небезпеці?! Готовність віддати найдорожче лише зайвий раз засвідчить вашу щедрість!

Натовп заридав, адже всі любили принцесу. Та їхнім обов’язком було продемонструвати щедрість і віддати бідолашному драконові те, що він хоче! Принцеса також заплакала, бо не хотіла бути нічиїм подарунком на день народження, а особливо драконовим.

А Том заплакав, тому що розізлився.

Він пішов додому і розповів усе своєму слоникові. Той цілий вечір підбадьорював Тома, пускаючи дзиґу своїм маленьким хоботом, і ця забава повністю поглинула обох.

Рано-вранці Том вирушив до палацу. Він поглянув у бік пагорбів — тепер там стрибало всього декілька кроликів, — назбирав білих троянд, а потім кидав їх у принцесине вікно, доки вона не прокинулась і не визирнула.

— Поцілуй мене! — сказала вона.

Том видряпався на великий, як дерево, трояндовий кущ, дістався підвіконня принцесиної спальні і поцілував принцесу, що підійшла до вікна:

— Многая літа, принцесо!

У відповідь Мері-Енн заплакала:

— О, Томе, як ти можеш?! Ти ж добре знаєш…

— Чому ти плачеш, мила Мері-Енн, моя принцесо? — запитав Том. — Не плач, рідненька! Ми з Фідо дещо придумали. Тобі потрібно буде лише робити, що я звелю.

— I все? — радісно стрепенулася принцеса. — О, це просто! Я увесь час роблю, що мені велять!

Тоді Том розповів, як їй чинити. А вона цілувала його:

— О, мій милий, добрий, розумний Томе! Як добре, що я подарувала тобі Фідо! Ви порятуєте мене! О, любі мої!

Того ранку дядечко Джеймс одягнув свій найкращий костюм та камізельку з вишитими змійками (у чаклунів гарний смак на камізельки). Він завбачливо винайняв кеб, щоб відвезти принцесу до дракона.

— Ходімо, маленький подаруночку на день народження! — з удаваною лагідністю промовив він до Мері-Енн. — Дракон так зрадіє! I добре, що ти не плачеш. Знаєш, ніхто не може бути замолодим, щоб зрозуміти, що власне щастя — ніщо, порівняно зі щастям суспільства. I мені не хотілося б, щоб моя люба племінниця була егоїсткою і відмовилася потішити бідного хворого дракона, що опинився далеко від друзів та родини!

Принцеса відповіла, що спробує не бути егоїсткою.

Кеб зупинився просто біля стовпа, і там на них уже чекав дракон. Його потворна пурпурова голова сяяла на сонці, а гидка пурпурова паща клацала зубами від нетерпіння.

Дядечко Джеймс промовив:

— Вітаю вас, пане драконе! Ми приготували вам невеличкий подаруночок на день народження. Адже така визначна дата не могла минути непоміченою, особливо, коли йдеться про вас. Наші статки незначні, однак серця у нас — щирі. Ми маємо лише одну принцесу, але радо віддаємо її вам! — Чи не так, дитинко?

Принцеса відповіла, що скидається на те, і дракон підступив ближче.

I раптом почувся вигук:

— Уперед!

Це був Том, а з ним — зоопаркова морська свинка і пара кроликів.

— За справедливість! — вигукнув Том. Побачивши це, дядечко Джеймс розлютився:

— Що ти надумав, хлопче?! — зарепетував він. — Зривати зі своїми кроликами проведення державного заходу?! Забирайся геть звідси, гидкий хлопчиську!

Та доки дядечко кричав, кролики підскочили до нього з обох боків і притулилися одне до одного, затиснувши чаклуна так, що він не міг навіть поворухнутися і ледь не задихався у їхній густій шерсті. Принцеса тим часом забігла за стовп і звідти стежила за подіями. Натовп, що йшов за кебом із міста і прибув на місце проведення «державного заходу», загукав:

— Ми за чесну гру! Свого слова дотримаємо! Давати слово і забирати назад? Не бути цьому! Віддайте бідолашному самотньому драконові його подарунок! — і вони спробували дістатися Тома, але шлях їм заступила морська свинка.

— Згоден! — крикнув Том. — Чесна гра — понад усе! Дракон отримає принцесу… якщо зможе її упіймати! Починай, Мері-Енн!

Мері-Енн оббігла довкола стовпа і гукнула драконові:

— Ку-ку! Не спіймаєш!

І раптом вона помчала так швидко, як ніколи досі. А дракон погнався за нею. Пробігши півмилі, принцеса спинилася, сховалася за деревом, а потім чкурнула назад до стовпа, і далі знов цим маршрутом по колу. Дракон не міг її наздогнати, бо був довгий, а отже, зовсім не маневрений.

Все ближче й ближче до скелі кружляла Мері-Енн, і дракон, захоплений гонитвою, навіть не зауважив, що Том прив’язав до стовпа кінець його довгого, міцного, схожого на батіг хвоста. Тож чим довше він бігав, тим більше його хвіст намотувався на камінь. А чаклун тим часом був затиснутий між двох кроликів і не міг бачити нічого, окрім шерсті, і нічого не міг робити, окрім як задихатися.

Коли драконячий хвіст намотався на камінь так міцно, наче нитка на шпульку, принцеса спинилась і, як тільки відсапалася, вигукнула:

— Ну, то хто з нас переміг?

Ці слова так розлютили дракона, що він напружив усі сили, розправив широчезні пурпурові крила і спробував злетіти. Але хвіст його не пускав, і він смикнувся — так сильно, що потягнув за собою стовп, а стовп потягнув за собою острів, а острів закрутився, немов велетенська дзиґа, аж усі попадали з ніг. Всі, окрім дядечка Джеймса, який і досі був затиснутий між двома кроликами і не міг зробити нічого, окрім як безсило лютувати.

I сталося щось неймовірне. Крутнувши стовп, дракон змусив королівство Ротундію обертатися у правильному напрямку, як це мало бути ще на зорі світу. Звірі почали набувати правильних розмірів: морські свинки меншали, а слони навпаки — більшали. (Люди, можливо, теж змінили б свої розміри, якби — на відміну від звірів — не тримали себе міцно в руках.) А найкраще у цьому те, що коли маленькі тварини побільшали, а великі — поменшали, дракон також поменшав. Коли він остаточно набув нових розмірів, то опинився біля ніг принцеси і був схожий на маленького пурпурового тритончика з крильцями.

— Яке симпатичне маленьке створіннячко! — вигукнула принцеса. — Ти будеш моїм подаруночком на день народження!

Отож люди не змінили власних розмірів, бо міцно тримали себе в руках і кожен думав про те, щоб залишитися собою, а чаклун, дядечко Джеймс, що не тримав себе в руках, а думав лише про те, як розправитися з кроликами та садівниковим сином, поменшав разом зі звірятами та драконом. Маленький пурпуровий дракон, побачивши маленького чаклуна дядечка Джеймса, одразу ж проковтнув його, бо вже втомився чекати на свій подарунок.

Ротундійцям спочатку дуже дивно було бачити велетенських незграбних слонів і крихітну соню, але вже до обіду того ж таки дня вони звикли до усього нового і перестали звертати на це увагу, як, зрештою, і ми з вами.

Все це сталося кілька років тому, а нещодавно я натрапила у «Ротундійських вістях» на повідомлення про весілля принцеси та лорда Томаса Садівника Л.Т.Д. Я не сумніваюся, що Мері-Енн одружилася з Томом. Здогадуюся, що ротундійці зробили його лордом з нагоди його одруження, а Л.Т.Д., безумовно, розшифровується як Ловець Тугодумних Драконів. Якщо ви сумніваєтеся, то це тому, що не знаєте ротундійських абревіатур. І ще у тій газеті сказано, що серед багатьох подарунків нареченого майбутній дружині був і велетенський слон, на якому молода пара їхала до церкви. Я впевнена, що мова йде про Фідо. Ви ж пам’ятаєте, що Том пообіцяв повернути його принцесі після весілля?

«Ротундійські вісті» називають молодят щасливою парою. I це дуже мудро — називати їх так мило і романтично; у цьому є більше правди, ніж у звичайній газетній писанині. Адже ж ви знаєте, що принцеса та син садівника так ніжно кохали одне одного, що просто не могли уникнути щастя. До того ж, вони мали власного верхового слона. А якщо цього не достатньо, щоб ощасливити двох людей, то я вже й не знаю, що ще потрібно! Звичайно, є диваки, яким для щастя потрібен кит з вітрилами, та й не лише він… Але ж то жадібні й заздрісні люди, які за столом беруть одразу по чотири порції пудингу, а ми добре знаємо, що Том і Мері-Енн не такі.

Визволителі крани

Усе почалося з того, що в Еффине око влетіла якась порошинка, схожа на гарячу червону іскорку, лише з лапками і крильцями, як у мухи. Еффі заплакала — звісно, не по-справжньому, не так, як плачуть, коли кепсько на душі, а так, як і ви іноді плачете, коли щось потрапляє в око. Отож Еффі побігла до татка, щоб він вийняв ту порошинку з ока. Тато Еффі був лікарем і, ясна річ, умів виймати смітинки з очей — він робив це дуже фахово — м’якою серветкою, змоченою в касторовій олії.

Коли нарешті око Еффі знову було чисте, татко вигукнув:

— Чудасія!

Еффі часто запорошувала очі, і татко завжди казав, що таке трапляється з усіма — це неприємно і негігієнічно, звісно, але цілком природно. І ніколи він не називав це чудасією.

Еффі все ще тримала носову хустинку біля ока і повторювала:

— Я не вірю, що там вже нічого нема.

Люди завжди так говорять, коли в оці їм щось намуляло.

— Та звісно ж, нема! — сказав лікар. — Ось воно, на серветці. І таке цікаве…

Ще ніколи татко не називав «цікавими» порошинки з ока, тому Еффі перепитала:

— Га?

Лікар дуже обережно поніс серветку в інший кінець кімнати до мікроскопа. Поклавши її на предметний столик, він одним оком зазирнув у окуляр і почав крутити численні гвинтики та коліщатка.

— Боже мій! — вигукнув він. — Чотири сформовані кінцівки, довгий хвостовий придаток, п’ять пальців різної довжини… Найбільше це схоже на Lacertiadae… але ж крильця…

Істота заборсалася в крапельці касторової олії, а тато пробурмотів:

— Так… крильця, як у кажана. Безсумнівно, це не відомий науці вид! Еффі, збігай до професора і попроси, щоб він, коли його ласка, зайшов до мене на кілька хвилин.

— Татку, ти мусиш дати мені шість пенсів, — сказала Еффі, — я ж бо принесла тобі новий, не відомий науці вид. Я піклувалася про нього, доки він був у мене в оці, до того ж, моє око постраждало!

Лікар так зрадів відкриттю нового виду, що дав Еффі цілого шилінга. За якийсь час прийшов професор, і вони удвох ціле пообіддя захоплено дискутували про назву і місце в класифікації органічного світу дивовижної істоти з Еффиного ока.

Але коли настав час пити чай, сталася інша приключка: Гаррі, братик Еффі, виловив щось дивне зі своєї чашки. Спочатку він вирішив, що то щипавка, і вже було зібрався скинути її на підлогу, щоб традиційно обірвати її жучаче життя, коли зауважив, що істота має пару кажанячих крилець. Він обережно поклав її на скатерку, спостерігаючи, як вона розгладжує крильця і чухає лапкою за вухом:

— Та це ж маленький тритончик!

Професор зауважив істоту раніше за лікаря.

— Я дам тобі півкрони за нього, любий Гаррі! — скоромовкою запропонував він і одразу ж заходився загортати незвичайне створіння у серветку. — Ще один екземпляр! І значно кращий за ваш, лікарю!

Це була малесенька ящірочка півдюйма завдовжки, із крильцями та шкірою, вкритою лусочками.

Тож тепер і лікар, і професор обоє мали по екземпляру, і обоє були страшенно задоволені. Та невдовзі ці екземпляри вже не видавалися аж такими цінними. Наступного ранку чистильник взуття, глянцуючи лікареві черевики, раптом заверещав і, мов обпечений, відкинув від себе і щітку, і черевика, і гуталін.

А з черевика виповзла ящірка з великими лискучими крилами, завбільшки з кошеня.

— А я знаю, що це! — вигукнула Еффі. — Це дракон, точнісінько як той, якого вбив святий Георгій!

I Еффі мала рацію. Того ж дня їхній песик Таузер, ганяючись за драконом завбільшки з кролика, був ним покусаний, а наступного ранку всі газети рябіли заголовками про дивовижних «крилатих ящірок», що з’явилися по всій країні. Газети не називали їх драконами, тому що ніхто не вірить у казкових створінь у наші дні, а газетярі не хотіли здаватися дурнішими за інших, вірячи у казки. Спочатку драконів було кількадесят, але за тиждень країну заполонили дракони різних розмірів, і в небі іноді можна було побачити драконячий рій, схожий на бджолиний. Усі дракони були подібні між собою, якщо не брати до уваги розмірів. Вони були зелені та лускаті, мали чотири лапки й довгий хвіст, а ще великі крила, як у кажана, щоправда, напівпрозорі.

Як усі дракони, вони дихали жаром і полум’ям, але газети вперто називали їх ящірками, аж доки головного редактора газети «Обиватель» не поцупив один великий дракон. Після цього не залишилося нікого, хто міг би вказувати газетярам, у що вони не повинні вірити.

І коли якийсь дракон викрав найбільшого слона в зоопарку, газети перестали вдавати, ніби нічого особливого не відбувається, і великими літерами подали заголовки: «КАТАСТРОФІЧНЕ ЗАСИЛЛЯ ДРАКОНІВ».

Ви й не уявляєте, наскільки катастрофічними бувають засилля, але можу вас запевнити, що це вельми надокучливо. Велетенські дракони, звичайно, були жахливими, але вони рано вкладалися спати, уникаючи нічної прохолоди, бо боялися підхопити застуду. Щоб від них вберегтися, слід було цілий день сидіти вдома. А ось маленькі дракончики дійсно створювали незручності. Деякі, завбільшки як щипавки, раптом опинялися в милі або в маслі, інші — розміром із собаку, потрапляли у ванни і, від жару та вогню в їхніх горлянках, навіть прохолодна вода одразу ж закипала, і необачні люди обпікалися.

Дракони завбільшки з голубів пролазили в шафи, ховалися серед одягу і кусали людей, коли ті поспіхом шукали, ну, приміром, носову хустинку. Драконів, що сягали розмірами вівці, було легше уникнути, але часом вони залітали через вікна до спалень і ховалися під ковдрами. Зрозуміло, що знайти дракона у власному ліжку не надто приємно. Такі дракони не їли людей, але жахливо обпалювали простирадла й напірники.

Звичайно, уряд і поліція робили все можливе, тож не було жодного сенсу обіцяти руку принцеси тому, хто вб’є дракона. Це допомагало у давні часи, коли був лише один дракон і лише одна принцеса, а тепер драконів було значно більше, ніж принцес, дарма що королівська сім’я була чималенька. До того ж, роздавати принцес за кожного вбитого дракона було б марнотратством — усі й так намагалися нищити їх якнайбільше, без будь-яких винагород, аби тільки позбутися гидких створінь.

Уряд зобов’язався спалювати трупи вбитих драконів з десятої до чотирнадцятої, і повні фіри та хури драконів щодня вишиковувалися в довжезні черги біля урядових установ. Хлопчаки привозили мертвих драконів тачками, і навіть молодші школярі залишали пригорщу-дві маленьких дракончиків, приносячи їх у ранцях чи в носових хусточках. Та попри всі намагання, драконів, здавалося, не меншало. Тоді поліція почала встановлювати велетенські загорожі і натягувати брезентові тенти, змащені клеєм. Дракони сідали на тенти і прилипали, наче мухи до липкого паперу на кухні. Коли ж їх назбирувалося на тентах чимало, інспектори підпалювали тенти разом з усіма налиплими створіннями.

Але настала мить, коли й за великого бажання країну не вдалося б роздраконити більше.

Складно було підібрати протидраконячу отруту, бо дракони, бачте, поїдали найрізноманітніші речі (залежно від власних розмірів), словом, вони жерли усе підряд. Найбільші їли слонів, доки ті ще були, а потім узялися за корів та коней. Дрібненькі поїдали лілеї у долинах, а були й такі, що харчувалися виключно прем’єр-міністрами, якщо тих вдавалося вполювати, а коли ні, то залюбки з’їдали когось із урядового апарату. Ще інші гризли цеглу. І саме трійко таких одного вечора зжувало дві третини центральної міської лікарні.

Але найдужче Еффі боялася драконів завбільшки з вітальню, бо ті дракони харчувалися маленькими хлопчиками та дівчатками.

Спочатку Еффі та її братик були задоволені змінами, що сталися у їхньому житті. Це було так захопливо — не спати вночі й бавитися в саду при світлі ліхтарів. І так дивно було чути від мами: «Добрадень, мої любі, спіть цілісіньку днину і не прокидайтеся заскоро — аж коли смеркне, щоб ті нехороші дракони вас не вхопили».

Та згодом їм усе це набридло. Вони хотіли бачити дерева і польові квіти, радіти сонечку, а не ловити його слабенькі промінці крізь дракононе-проникні фіранки. Вони мріяли побавитися на травичці — а їх туди не пускали, бо вночі була роса.

Діти так сильно хотіли — хоч би раз — вийти надвір чудового, сонячного, смертельно небезпечного дня, що почали придумувати причину, аби вийти з дому. От тільки неслухняними дітьми вони не хотіли бути.

Та одного ранку їхня матуся була зайнята приготуванням нової отрути для драконів, що розплодилися в підвалі, а татко перев’язував руку чистильникові взуття, якого дракон випадково подряпав, бо переплутав із прем’єр-міністром. Отож нікому було нагадати дітям, щоб вони не прокидалися до смерку.

— Ходімо зараз! — сказав Гаррі. — Це не буде непослухом. До того ж, я знаю, що нам треба робити, лише не знаю як.

— І що ж це? — запитала Еффі.

— Ми мусимо розбудити святого Георгія, ясна річ! — відповів Гаррі. — Це був єдиний чоловік в місті (казкових героїв до уваги не беремо), який умів давати раду драконам. Святий Георгій — справжній герой, тільки він спить і чекає не дочекається, коли його хтось розбудить. Погано лише, що тепер мало хто вірить у святого Георгія. Я чув, татко так казав.

— А ми віримо! — гаряче запевнила Еффі.

— Звичайно, віримо! І ти бачиш, Еф, саме тому ми й зможемо це зробити! Адже як розбудиш людину, якщо не віриш у неї?

Еффі погодилася, та все ж не уявляла, де можна знайти святого Георгія.

— Ми мусимо йти і шукати, — впевнено промовив Гаррі. — Ти одягнеш щось драконотривке, а я обмажуся найсильнішою протидраконячою отрутою і…

Еффі заплескала в долоньки й радісно вигукнула:

— Ой, Гаррі! Я знаю, де можна знайти святого Георгія! Звичайно ж, у церкві з його ім’ям!

— Гм… — відповів Гаррі, шкодуючи, що не йому сяйнула в голові така щаслива думка. — Ти часом буваєш досить-таки розумною, як на дівчинку.

Отож наступного пообіддя, коли промені сонця тільки ледь-ледь віщували настання вечора і люди додивлялися останні сни, двоє дітей повилазили із затишних ліжечок. Еффі загорнулася в шаль з драконотривкого мусліну — бо не мала часу шити накидку, — а Гаррі увесь вимазюкався протидраконячою отрутою, яка була нешкідлива для дітей та інвалідів, і тому він почувався достатньо захищеним.

Діти взялися за руки й вирушили до церкви святого Георгія. Як ви знаєте, є багато церков святого Георгія, але, на щастя, Еффі та Гаррі пішли в правильному напрямку. Яскраво світило сонце, і вони почували себе безстрашними відчайдухами.

Ніде не було нікого, окрім драконів, а вже їх кругом було достолиха… На щастя, дорогою дітям не трапилося жодного дракона з тих, які харчувалися маленькими хлопчиками й дівчатками, бо тоді ця історія була б уже закінчена. На вулицях, тротуарах, дахах, гріючись на сонечку і чистячи крила, лежали тисячі жахливих драконів. Усе довкола просто-таки зеленіло драконами. Навіть коли діти вийшли з міста і попростували вузенькою стежкою, вони бачили, що поля пообіч зеленіші, ніж звичайно, а в живоплоті з глоду звили гнізда найменші дракончики.

Еффі дуже міцно трималася за братову руку, а коли один товстий дракон пролітав біля її вуха, вона зойкнула, сполошивши цілу зграю різноманітних драконів, що знялися з поля біля дороги і полетіли кудись на схід. Діти ще довго чули шурхіт їхніх крил.

— О, я хочу додому!

— Не будь дурненькою! — заперечив Гаррі. — Ти ж пам’ятаєш усіх тих принців з казок? Люди, що збираються стати визволителями своєї країни, ніколи не скиглять і не просяться додому.

— То виходить, ми… визволителі? — здивувалася Еффі.

— Звичайно! — підтвердив Гаррі, і вони пішли далі.

Дійшовши до церкви святого Георгія, діти побачили, що двері відчинені, й увійшли, але переможця драконів у церкві не було. Зате у дворику вони знайшли величний надгробок з мармуровою статуєю. Святий лежав в обладунках та шоломі, схрестивши руки на грудях.

— Як же його розбудити? — задумалися діти.

Спершу Гаррі чемно звернувся до святого Георгія, але той мовчав. Потім він спробував докричатися до статуї, але святий наче й не чув.

Нарешті діти потрясли преславного драконоборця за мармурові плечі, але й це не допомогло.

Тоді Еффі заплакала, обняла святого Георгія за мармурову шию, поцілувала його мармурове лице й промовила:

— О, любий, хороший, добрий святий Георгію, будь ласочка, прокинься і порятуй нас!

Тут святий раптом розплющив очі, струсив із себе дрімоту й запитав:

— Що сталося, дівчинко?

I діти все розповіли. Георгій розвернувся на своєму мармуровому постаменті й слухав, спершись на лікоть. Та коли почув, що драконів така тьма-тьмуща, скрушно похитав головою:

— Це погано: трохи забагато для бідного старого Георгія; слід було розбудити мене раніше. Я завжди стояв за чесний двобій: один чоловік — один дракон, такий був мій девіз…

У ту мить над ними пролетів рій драконів. Георгій вхопився за руків’я меча і навіть до половини вийняв його з піхов. Та коли дракони зникли за обрієм, він знову похилив голову й опустив руки.

— Я нічим не можу зарадити, — промовив він, — усе так змінилося… Святий Андрій мені розповідав про це: його будили під час страйку механіків, і він приходив до мене побалакати. Тепер усе роблять машини, то й на драконів має бути якась рада… А до речі, яка там тепер погода?

Ці слова прозвучали так безтурботно й нечемно, що Гаррі аж подих забило від обурення, але Еффі терпляче відповіла:

— Дуже гарна! Татко каже, що це найспекотніше літо за всі часи.

— Он воно як! — задумливо протягнув драконоборець. — Тоді, мабуть, єдиний вихід — це… Дракони не терплять вологи й холоду. Якби вам вдалося знайти кранну…

I святий Георгій почав вмощуватися на своєму постаменті.

— Добраніч, дуже прикро, що не можу вам допомогти… — промовив він, позіхаючи.

— Ой, але ж ви не сказали нам, що таке «кранна»! — вигукнула Еффі,

— О, це просто кімната… як ванна… але з кранами… — сонно пробурмотів святий Георгій. — А ще там є дзеркало, яке показує, що діється в усьому світі. Про те дзеркало мені розповідав святий Діонісій — дуже гарна річ, казав… Вибачте, я більше не можу… Надобр-бр-бррр…

Він ураз заснув, а ще за мить знову став мармуровим.

— Нам ніколи не знайти тієї «кранної»! — промовив Гаррі. — Слухай, Еффі, от був би жах, якби Георгій прокинувся, а поруч виявився дракон, що харчується драконоборцями?

Еффі скинула зі себе драконотривку накидку і накрила нею Георгія.

— Ми не зустріли дотепер жодного дракона, більшого за вітальню — думаю, нам нічого не загрожує, — пояснила дівчинка.

Гаррі стер зі себе протидраконячу отруту і намастив нею обладунки Георгія. Тож діти зробили для святого все, що могли.

— Ми пересидимо в церкві до смерку, — сказав він, — а тоді…

Та Гаррі не договорив — чорна тінь накрила дітей, і вони з жахом усвідомили, що то прилетів дракон якраз завбільшки з вітальню (ви пам’ятаєте, чим харчуються такі дракони).

Дракон схопив дітей своїми пазуристими лапами: Еффі — за пояс зеленої сукенки, а Гаррі — за край куртки. Потім, розправивши велетенські крила, він знявся в повітря, бряцаючи, як старий вагон третього класу.

— О, Гаррі! — заплакала Еффі. — Невже він з’їсть нас?!

А дракон все летів і летів, над лісами й полями, з кожним помахом своїх велетенських крил долаючи по чверть милі. Гаррі та Еффі бачили, як швидко пропливають під ними ріки та озера, церкви та ферми — навіть швидше, ніж світ миготить за вікном, коли ви їдете поїздом. Діти бачили ще кількох драконів, що пролітали повз них, але їхній жодного разу не спинився, щоб побалакати з ними.

— Він добре знає, куди летить, — припустив Гаррі. — I хай там як, мені туди не хочеться…

Але дракон тримав їх міцно-преміцно і все летів та летів, аж дітям геть запаморочилося у голові. Нарешті він приземлився на вершині гори і там розлігся, важко дихаючи після довгої дороги, але його кігті не відпускали ані пояса Еффі, ані краю куртки Гаррі.

I тут Еффі згадала про малесенького кишенькового ножика, якого подарував їй на день народження Гаррі. I хоча то був дешевенький ножик, що ледве-ледве заточував олівці, Еффі вдалося розрізати спереду свій пояс і тихенько виповзти, залишивши в пазурах дракона лише зелений шовковий бант. Звичайно, годі було сподіватися прорізати цим ножиком куртку Гаррі, але, з Еффиною допомогою, Гаррі також вдалося звільнитися — щоправда, довелося залишити драконові цілу куртку.

Діти навшпиньки пробралися до невеличкої печери в скелі і там зачаїлись. Печерка була завузькою для дракона, тому вони почувалися у цілковитій безпеці й навіть почали корчити йому міни, коли він достатньо відпочив і почав думати, як би то їх з’їсти.

Дракон жахливо розлютився, що з нього глузують, тому почав плювати в дітей вогнем та полум’ям. Еффі та Гаррі лише відбігли подалі від входу, а дракон, так і не діставшись до них і трохи полютувавши, вгамувався й полетів шукати іншу поживу. Та хоча голодного звіра вже не було, діти, однак, боялися виходити. Натомість вони йшли все далі й далі вглиб печери, яка дедалі збільшувалася, на долівці з’явився ніжний пісочок, а в самому її кінці діти натрапили на двері з написом: «Світова кранна кімната. Цілком таємно. Стороннім, а також усім решта, вхід заборонено!».

Спочатку діти лише трохи прочинили двері, щоб заглянути, що там усередині, а потім, згадавши слова святого Георгія, вирішили увійти.

— Гірше не буде, — сказав Гаррі, — якщо зважити, що назовні нас чекає дракон… Ходімо.

Діти сміливо увійшли до кранної й зачинили за собою двері. Вони опинилися в кімнаті, яка, здавалося, була вирубана просто в скелі. Вздовж однієї стіни виднілися крани з порцеляновими табличками, як у лазні. I Гаррі, й Еффі вже вміли читати слова на два, і навіть на три склади, тож вони одразу збагнули, що потрапили в місце, де твориться погода. В кімнаті було шість велетенських кранів, підписаних «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Сніг», «Мороз» і «Град». А ще — сила-силенна менших: «Мряка», «Південний вітерець», «Східний вітер», а також: «Для доброї ковзанки», «Для гарного врожаю пшениці» тощо. Великий кран з табличкою «Сонце» був відкритий на повну. Проте ніякого сонця в кімнаті не було, а лише дивне блакитне світло згори. Тому діти вирішили, що сонячне світло витікає десь-інде, як ото вода з раковини через додатковий відвід.

Потім Гаррі та Еффі зауважили, що інша стіна кімнати насправді була велетенським дзеркалом — у ньому відбивався цілий світ і все, що в ньому діялося, до того ж, усе одразу, чого не буває з іншими дзеркалами. І вони побачили довжелезні черги з хурами та фірами, на яких везли до урядових установ мертвих драконів, і святого Георгія на церковному подвір’ї, що спав собі, накритий драконотривкою накидкою. І свою матусю вдома, що плакала за дітьми, зниклими серед чудового, сонячного і смертельно небезпечного дня. Вона плакала, бо думала, що їх уже давно з’їв дракон завбільшки з вітальню… А ще вони побачили в дзеркалі всю Англію — немов на мапі: зелену — там, де були поля, коричневу — де міста, чорну — де вугільні шахти, заводи і все таке… І всюди — на зеленому, чорному та коричневому — було повно зелених драконів — жоден з них ще не пішов спати, бо яскраво світило сонце.

— Дракони ж не люблять холоду! — раптом згадала Еффі й спробувала закрутити кран із сонячним світлом, але він був зламаний і не закручувався. Саме тому весь час і стояла така спека, що аж розплодилися дракони. Тоді брат і сестра кинулися до крану з написом «Сніг» і відкрутили його до краю. Глянувши в чарівне дзеркало, вони побачили драконів, що заметушилися по всій Англії, як це роблять мурашки, коли хтось підступний наллє води на їхній мурашник. Я знаю, що ви ніколи такого не робите, однак можете уявити це видовище. А сніг усе падав і падав.

Тоді Еффі майже до кінця відкрутила кран з дощем, і дракони один за одним почали бездиханно падати на землю, бо вода гасила їхнє полум’я. Діти вирішили відкрити кран із градом, але лише наполовину, щоб не побити людям дахи, — і за якісь півгодини жоден дракон уже не рухався.

У ту мить діти збагнули, що вони щойно стали визволителями своєї країни.

— Нам побудують пам’ятник! — вигукнув Гаррі. — Може навіть, вищий за Нельсоновий! Усенькі дракони поздихали!

— Принаймні той, який чекав нас біля входу в печеру, сподіваюся, точно здох, — зауважила Еффі. — А щодо пам’ятника, Гаррі, то я не певна. Це ж треба іще поприбирати усіх тих мертвих драконів! А на це підуть роки… Тим більше, що спалити їх не вдасться, — вони ж усі мокрісінькі! Ось якби дощ позмивав їх у море…

Але цього не сталося, і діти вже почали думати, що не дуже мудро було нищити водночас усіх драконів… I раптом натрапили на майже непомітний, страшенно старий та іржавий кран, що, мабуть, не використовувався довгі роки.

— Цікаво, для чого він? — запитав Гаррі. Порцелянова табличка була така брудна і запавутинена, що Еффі довелося відтирати її краєчком своєї сукенки (як це не дивно, обидвоє вийшли з дому без носових хустинок!). «Змив», — прочитали діти на відтертій від бруду табличці.

— Ану ж, відкриймо його, — запропонувала Еффі, — раптом, драконів змиє?

Кран був дуже тугий, адже довго стояв без ужитку, але спільними зусиллями дітям таки вдалося його повернути, і вони прожогом кинулися до дзеркала, щоб поглянути, до чого це призвело. Велетенська чорна діра розверзлася посеред мапи Англії. Краєчки мапи піднялися, і вся дощова вода, талий сніг, а разом з водою і снігом дракони почали стікати в діру.

— Уррра! — закричала Еффі й кинулася відкривати всі крани, що мали хоча б якийсь натяк на вологу: «Мряка», «Мінлива погода», «Для гарного врожаю пшениці» і навіть «Південний вітер» та «Південно-західний вітер», бо татко якось казав, що ці вітри приносять дощ.

I ось країною понеслися потоки води, змиваючи мертвих драконів і несучи їх до велетенського круглого отвору посеред мапи. I в цьому потоці дракони всіх розмірів зливалися в єдину зелену масу — починаючи від тих, що харчувалися слонами, і до тих, що їх можна було виловити з чашки чайною ложечкою.

Нарешті жодного дракона не зосталося, і діти закрутили кран із написом «Змив». їм навіть вдалося трохи прикрутити кран із табличкою «Сонце», але крани з написами «Мряка» і «Туман» так до кінця й не закрутилися, і це, як вам відомо, значно вплинуло на клімат Англії.

Як діти вернулися додому? Залізницею, звісно.

Чи був народ вдячний? Що ж, англійці добряче змокли, а коли нарешті обсушилися, то дуже зацікавилися електричними тостерами і скоро забули про прикрощі з драконами. Дракони ніколи не здаються надто важливими, коли їх нема, тому про жодні винагороди не було й мови.

А що сказали тато з мамою, коли Еффі та Гаррі повернулися додому? Любі мої, це одне з тих недоречних запитань, які люблять ставити діти. Але цього разу я вам відповім.

Мама сказала: «О, мої милі, мої рідненькі, ви живі! Живі! Які ж ви неслухняні діти! Як можна бути такими безвідповідальними! Негайно в ліжка!»

А їхній тато-лікар сказав: «Якби ж я знав, що ви задумали, то зберіг би принаймні один екземпляр! Я б не викидав того, що вийняв з Еффиного ока, сподіваючись знайти досконалішого. Хто б міг подумати, що так раптово щезне цілий вид!»

А професор не сказав нічого, лише потирав руки — він зумів зберегти (і зберігає донині!) того єдиного дракончика завбільшки з щипавку, якого за півкрони продав йому свого часу Гаррі. Попросіть гарно професора — він неодмінно вам його покаже!

Крижаний дракон

Це оповідь про дива, що сталися увечері одинадцятого грудня, коли двоє дітей не зробили, як їм веліли. Ви могли б подумати, що з власного досвіду знаєте всі прикрощі, які стаються з неслухняними дітьми. Проте з такими дивами ви навряд чи коли мали справу, а герої нашої оповіді й поготів.

Отож їх звали Джордж та Джейн.

Того року в Ніч Ґая Фокса^[1], п’ятого листопада, не було феєрверків, бо спадкоємець престолу нездужав. У нього прорізалися перші зубки, а це навіть для коронованих осіб дуже неспокійний період. Йому дійсно велося зле, і тому справжнім несмаком було б запускати потішні вогні, байдуже, чи на мисі Лендс Енд, чи на острові Мен, чи на Форест-Гіллі, де мешкали Джейн та Джордж. I навіть у легковажному Кришталевому палаці^[2] розуміли, що зараз не час для «вогняних коліс».

Та коли нарешті одинадцятого грудня королевичів зубчик прорізався, веселощі стали не лише припустимими, а й бажаними, тому цей день негайно оголосили днем феєрверків. Не дивно, що кожен громадянин намагався якнайкраще показати свою вірність королю та ще й добре розважитися. Отож почалися феєрверки й факельні ходи, а на Кришталевому палаці засяяли кольорові вогняні транспаранти: «Многая літа, королевичу!», «Будь здоровим, як вода, а багатим, як земля!» Навіть у найзакритіших серед закритих шкіл учні мали того дня вихідний, і кожен, навіть діти слюсарів та поетів, отримав два пенси на принагідне дозвілля.

Джордж та Джейн отримали по шестипенсовику і всю суму витратили на «золотий дощ», а це, як ви розумієте, досить швидкоплинна забавка, і коли все закінчилося, дітям не лишалося нічого іншого, як дивитися на феєрверки у сусідському саду і милувалися справді казковими вогнями на Кришталевому палаці.

Сталося так, що всі родичі та знайомі Джорджа і Джейн на той час мали нежить, тому дітям було дозволено самим піти в сад запускати феєрверк.

Джейн одягла пелерину, теплі рукавички й капор з чорнобурки, перешитий зі старої маминої муфти. Джордж мав на собі довге пальто з трьома пелеринами, на шию пов’язав шарф, а на голову вдягнув татову котикову шапку з теплими «вухами».

У саду було темно, але сотні святкових вогників створювали гарний настрій, тому діти, хоча й добряче змерзли, все ж вважали, що чудово проводять час. Щоб краще бачити святкові вогні, вони видерлися на паркан. Небокрай палав яскравими, тонкими снопами вогню; здавалося, там вишикувалося невидиме військо, піднявши до неба списи.

— О, як гарно! — вигукнула Джейн. — Цікаво, що це? Здається, ніби феї висаджують малесенькі топольки й поливають їх рідким світлом!

— «Феї-корифеї!» — передражнив її Джордж. Він уже ходив до школи й знав, що це всього лиш Аврора Бореаліс, більш відома як Північне сяйво. Це він і пояснив сестричці.

— Що це за «Рора Реаліс»? — запитала Джейн. — Хто її запалює і кому вона потрібна?

Джордж мусив визнати, що цього вони ще не вчили.

— Але я знаю, — промовив він, — що це якось стосується Великої Ведмедиці, Великого Воза, Плуга і Ковша…^[3]

— А це що? — знову запитала Джейн.

— Це — назви зоряних родин. До них залітають веселі ракети, — відповів Джордж, і Джейн подумала, що ще трішечки — і вона все-все зрозуміє про зоряні родини.

А снопи світла блимали та сяяли все дужче, гарніше навіть за тріскучі феєрверки на сусідському подвір’ї, що диміли і сичали, ба навіть гарніше за різнобарвні вогні Кришталевого палацу.

— Хотіла б я подивитися на це зблизька… — зітхнула Джейн. — Цікаво, чи гарно живеться зоряним родинам? І чи відпустила б нас мама до них на чай, коли б ми були маленькими зірочками?

— Ой, та це зовсім не такі родини, дурненька! — відповів братик. — Я назвав їх зоряними родинами, щоб навіть таке дитя, як ти, зрозуміло, про що я. До того ж, я ніяк не можу пригадати правильну назву… Але все одно — зірки живуть на небі, тому сходити до них на чай не вдасться.

— Та ні, — заперечила Джейн, — я сказала «якби ми й самі були зірочками».

— Але ми не зірочки, — відрубав Джордж.

— Я знаю, — знову зітхнула дівчинка, — я не така дурненька, як тобі здається, Джорджику. Але ж ота «Рора Реаліс» живе десь біля обрію, то може, підемо поглянемо?

— Як на свої вісім років, ти таки трохи дурненька, — відповів Джордж, постукуючи черевиком об паркан, щоб зігрітися в пальці, — це ж майже півсвіту йти!

— А здається, що близько, — зауважила Джейн, втягнувши голову в плечі, аби зігрітися в шию.

— Звідти близько до Північного полюсу, — пояснив Джордж. — Послухай, на Аврору Бореаліс мені начхати, але я не маю нічого проти того, щоб відкрити Північний полюс. Це страшенно важка і небезпечна справа, та коли ти повертаєшся додому і пишеш товсту книжку з малюнками, всі прославляють твою хоробрість… Джейн зістрибнула з паркану.

— Ой, Джордже, нумо! — вигукнула вона. — Хтозна, чи буде у нас ще така нагода! Зараз за нами ніхто не дивиться. I досить пізно, до того ж.

— Та я б пішов, якби не ти… — похмуро відповів Джордж. — Всі й так кажуть, що я втягую тебе в халепи, а коли ми підемо до Полюсу, то напевне промочимо ноги… Ти ж пам’ятаєш, що нам казали не ходити по траві.

— Вони казали не ходити по газонах, а ми й не будемо по них ходити… — заперечила Джейн. — Ой, Джордже, ну будь ласочка. Не схоже, що воно надто далеко, ми повернемося додому раніше, ніж дорослі встигнуть жахливо роздратуватися!

— Добре, — здався Джордж, — але мені це однаково не до душі.

Отож вони пішли. Перелізли через паркан — а він був дуже холодний, білий і лискучий, бо починалися заморозки, — й опинилися в сусідському саду, тож мусили якомога швидше звідти вибиратися. Далі було ще одне велике і красиве вогнище, а довкола — багато людей з досить темною шкірою.

— Схожі на індіанців, — сказав Джордж і хотів було зупинитися та подивитись на них зблизька, але Джейн смикнула його за рукав, і вони пішли далі. Продершись крізь діру в живоплоті, вони опинилися на іншому полі. Це поле було темне, а далеко попереду, за десятками інших темних полів сяяло, іскрилося та блищало Північне сяйво.

Треба сказати, що взимку північні широти посуваються далеко на південь, але на мапі це не позначено, тож мало кому й відомо. Хоч здогадатися до цього було б неважко, адже ви, гадаю, бачили, як зимовими ночами замерзає вода у відрах надворі? Отже, коли Джордж та Джейн почали свою мандрівку до Північного полюсу, північ знаходилася досить близько — ледь чи не в околицях Форест-Гіллу. Тому чим далі вони йшли, тим холодніше ставало і пагорби все більше вкривалися снігом, а живоплоти — бурульками. Та все ж до Північного сяйва було ще далеченько.

Коли діти перетинали одне особливо сніжне і неприємне поле, Джейн вперше за час подорожі побачила звірів. Там були білі кролики й білі зайці, різноманітні білі птахи, а в тіні живоплотів ховалися й більші створіння, серед яких, здалося Джейн, цілком могли бути вовки та ведмеді.

— Полярні ведмеді та арктичні вовки, я маю на увазі, — додала вона, щоб Джордж знову не назвав її зовсім дурненькою.

Живопліт на краю цього поля був увесь вкритий снігом та кригою, але діти знайшли в ньому діру і пролізли крізь неї, бо їм здавалося, що по той бік нема ні вовків, ні ведмедів. А коли вони врешті туди дісталися, їм перехопило подих від подиву.

Перед ними розляглася широка рівна дорога, що вела у напрямку Аврори Бореаліс. I була та дорога зі щирої криги, а обабіч неї росли високі дерева; вони виблискували інеєм, а з гілок у них звисали блискучі зірочки, нанизані на місячні промінчики. Від їхнього сяйва було світло наче вдень. Принаймні, так сказала Джейн. А Джордж сказав, що це радше схоже на електричні вогні експозиції виставкового центру «Ерлз корт».

Ряди дерев були рівнісінькі, наче їх хтось накреслив під лінійку. А попереду сяяла Аврора Бореаліс. I ще там була табличка зі снігу, із написом крижаними літерами: «ДО ПІВНІЧНОГО ПОЛЮСУ».

Тоді Джордж промовив:

— До Полюсу чи ні, але добру ковзанку я впізнаю одразу!

Він добряче розбігся, а Джейн, як побачила, то й собі добряче розігналася, і вони швидко-прешвидко поїхали Дивовижною ковзанкою, що вела до Північного полюсу.

Треба сказати, що ту ковзанку спорудили для білих ведмедів, які взимку підгодовувалися з продовольчих складів Військово-морських сил. I звичайно ж, то була найкраща ковзанка в світі! Якщо ви її ніколи не бачили, то лише тому, що ніколи не пропускали салют одинадцятого грудня, а отже — ніколи не були до краю неслухняними та безвідповідальними. Проте не думайте брати приклад з Джорджа та Джейн, щоб потрапити на Дивовижну ковзанку: і ковзанки не знайдете, і в халепу вскочите.

Дивовижна ковзанка схожа на звичайні. В тому сенсі, що коли ви вже їдете нею, то мусите доїхати до кінця. Хіба що впадете, а це, як не крути, завжди неприємно. Ковзанка була похилою, тому діти дедалі дужче розганялися і не мали часу милуватися пейзажами. Єдине, що вони бачили, — це довгі ряди вкритих памороззю дерев і яскраві ліхтарі, та ще з обох боків — широкий білий світ і глибоку чорну ніч; вгорі, як і на деревах, сяяли сріблясті зорі, а далеко попереду виблискували і миготіли казкові світляні списи. Так думала Джейн, а Джордж сказав:

— Бачу Північне сяйво!

Дуже приємно мчати, ковзаючи гладенькою чорною кригою, особливо коли відчуваєш, як щосекунди наближаєшся до мети, а надто коли ця мета — Північний полюс. Ніщо не порушувало спокійної білої тиші, аж раптом…

— Агов! Ви, двоє! Стійте!

— Падай! — закричав Джордж і перший упав на крижану дорогу, бо це ж був єдиний спосіб хоч якось спинитися. Джейн упала на Джорджа, і вони навкарачки поповзли набік до снігових кучугур. Там на них чекав мисливець у гостроверхому капелюсі. Його вуса взялися кригою, а у руці він стискав рушницю.

— Маєте набої? — запитав він.

— Ні, — чесно відповів Джордж, — я мав п’ять стріляних гільз, але нянечка забрала їх, коли витрушувала мої кишені, шукаючи защіпку з ванної…

— Зрозуміло, — урвав його мисливець, — так іноді трапляється. Отже, ви не маєте вогнепальної зброї, так?

— Жодної вогнепальної зброї, — підтвердив Джордж, — лише вогнепальний феєрверк. Зовсім маленька петарда — мені дав її один хлопчик, — але, боюся, вона не надто якісна…

І він почав намацувати петарду в задній кишені штанців серед шнурків, льодяників, брусків крейди, ґудзиків, пер та закордонних марок.

— Краще це, ніж нічого, — вирішив уголос мисливець і простягнув руку.

Джейн смикнула брата за рукав і прошепотіла:

— Спитай, нащо воно йому?

Тоді мисливець зізнався, що набої йому потрібні, аби вбити білу куріпку. І дійсно — недалечко, просто в снігу, сиділа біла куріпка власною персоною, дуже біла ізнервована від страху, знайде чи не знайде Джордж у задній кишені штанців якусь вогнепальну зброю.

Джордж поклав назад до кишені свої скарби і сказав:

— Ні, не дам! Сезон полювання на білих куріпок закінчився вчора. Так мені татко сказав. Тому це не чесно — стріляти її зараз. Мені дуже прикро, але… Я — проти! Ось так.

Мисливець промовчав, лише показав Джейн кулак, став на лід і спробував іти до Кришталевого палацу, але це було нелегко, адже дорога була дуже слизька, та ще й вела вгору.

Ретельно добираючи слова, біла куріпка чемно подякувала дітям. Вислухавши її, Джейн та Джордж побігли і, набравши швидкість, знову помчали Дивовижною ковзанкою до Північного полюсу та чарівного мерехтливого сяйва.

Дивовижна ковзанка несла їх все далі й далі, а сяйво не здавалося ближчим, тільки біла тиша згущувалася довкола них.

I раптом удруге хтось гукнув дітям, розбиваючи тишу на друзки:

— Агов! Ви, двоє! Стійте!

— Падай! — закричав Джордж, падаючи, як і попереднього разу, бо це був єдиний спосіб зупинитися на ковзанці. Джейн знову впала просто на брата, і вони порачкували до узбіччя, де на них чекав колекціонер метеликів. Він мав на собі сині окуляри, в одній руці тримав синього ловецького сачка, а в іншій — синю книгу з кольоровими малюнками.

— Я перепрошую, — промовив колекціонер, — чи немає у вас випадково довгої голки?

— У мене є цілий набір, але там зараз немає жодної голки, — чемно сказала Джейн. — Джордж витягав їх усі, коли робив коркові фігурки, як у журналах «Зроби сам» та «Юному техніку»… З фігурками нічого не вийшло, але тепер у нас всі голки повстромлювані в корки…

— Який щасливий збіг обставин! — вигукнув колекціонер. — Голки в корках чи корки з голками теж цілком згодяться!

— У мене є капелюшна шпилька — я пришпилила нею хутро до капора, бо воно відірвалося, коли я зачепилася за гвіздок. Вона довга і гостра…

— Краще це, ніж нічого, — зітхнув колекціонер, і Джейн заходилася шукати свою шпильку. Аж раптом Джордж ущипнув її за руку і прошепотів:

— Спитай, навіщо воно йому!

I колекціонер змушений був зізнатися, що хоче наколоти на голку чудовий екземпляр велетенської арктичної молі.

— Це для охорони рідкісного виду, коли хочете знати! — додав він.

Лише тоді діти зауважили, що у колекціонеровому сачку сидить велетенська арктична міль і уважно дослухається до їхньої розмови.

— Ой, ні! Я не можу! — заплакала Джейн. I доки Джордж пояснював колекціонерові, що вони справді не можуть йому допомогти, Джейн розплутала сітку блакитного сачка і випустила велетенську арктичну міль на волю, порадивши бідоласі летіти звідси щодуху.

Побачивши, що сталося, колекціонер не так розсердився, як тяжко засмутився:

— Так, так, — промовив він, — отже, вся Арктична експедиція зійшла нанівець! Доведеться повертатися додому і лаштуватися в нову. А це ж купа реєстраційних форм та всякого такого! Ти напрочуд нерозумне мале дівчисько!

I горопашний колекціонер поплентався ковзанкою вгору до Кришталевого палацу.

Велетенська арктична міль, ретельно добираючи слова, подякувала дітям, і вони знову розігналися і помчали Дивовижною ковзанкою поміж блискучих світних дерев до Північного полюсу. Джордж та Джейн їхали дедалі швидше, а сяйво попереду все яскравішало; дивитися на нього стало несила, і діти постійно кліпали та мружилися. Аж раптом Дивовижна ковзанка скінчилася, й вони увігналися у велетенську снігову кучугуру, бо ж не могли так раптово зупинитися. Сніг був пухкенький, тож обидвоє вгрузли по самі вуха.

Коли Джордж та Джейн врешті вибралися звідти і сяк-так обтрусилися, то побачили просто перед собою небачене диво — Північний полюс, що височів, білий і блискучий, наче крижаний маяк.

Він був так близько, що його верхівку можна було побачити, лише добряче задерши голову.

Ви, звісно, знаєте: дорослі кажуть, ніби Полюс — це умовне поняття (тобто дурниця). Більше того, коли ви виростете, то, найпевніше, самі казатимете про нього так. Що ж, з дорослими і не таке буває… Але глибоко в серці завжди пам’ятайте, що Північний полюс зроблено ні з чого іншого, як зі щирої криги.

Довкола Полюсу світилося яскраве кільце із сотень невеликих світел. Їхнє світло не танцювало і не вихилялося, а рівно підносилося вгору, немов зелено-синьо-рожеві стебла казкових лілей… Так Джейн сказала, а Джордж заперечив, що вони немовби багнети поковтали.

Це й була Аврора Бореаліс, яку діти бачили ще у Форест-Гіллі. Довкола Полюсу лежала гладінь затвердлого снігу, що виблискував, наче глазур на іменинному торті, спеченому мамою. Шенинні торти з магазину теж нічого, але вони ніколи так не виблискують — у них глазур роблять із цукрової пудри.

— Це неначе сон, — прошепотіла Джейн.

— Це не «начесон», — поправив її Джордж, — а Північний полюс. Дивно, що про це стільки галасують, а дістатися сюди, виявляється, так просто…

— Думаю, багато хто побував тут, — похмуро зауважила Джейн. — Штука не в тому, щоб дістатися сюди, а в тому, щоб вибратися звідси… Мабуть, ніхто так і не дізнається, що ми були тут, вільшанки притрусять нас листям і…

— Дурниці! — промовив Джордж. — Тут немає ані вільшанок, ані листя. Це просто Північний полюс, і я його відкрив. А тепер я спробую на нього вилізти і встановити на верхівці британський прапор… Думаю, що носовичок цілком підійде. I якщо це дійсно Північний полюс, то стрілка кишенькового компаса — подарунок дядечка Джеймса — почне шалено крутитися… Тоді все стане ясно. Ну що ж, ходімо!

I Джейн пішла. Наблизившись до тих прекрасних, високих, чистих вогнів, діти побачили, що це величезна, чудернацької форми брила льоду довкола підніжжя Полюсу — в широких місцях, подібно до айсберга, вона мала глибокий рівний колір берлінської лазурі, а у тонких — виблискувала і мінилася всіма барвами, як кришталева люстра в бабусиному домі в Лондоні.

— Глянь, яка дивна форма! — мовила Джейн. — Це дуже схоже на… — вона відступила на крок, щоб краще бачити, — на дракона!

— А мені здається, воно більше скидається на ліхтарний стовп з набережної Темзи, — заперечив Джордж, зауваживши щось схоже на хвіст, обвитий довкола Північного полюсу.

— Ой, Джорджику! — вигукнула Джейн. — Це таки дракон! Я бачу крила! Що нам робити?!

I це дійсно був дракон — велетенський, блискучий, крилатий і лускатий, та ще пазуристий і зроблений зі щирої криги. Мабуть, він заснув, скрутившись біля отвору, з якого вихоплювалася колись тепла пара з центру Землі. А потім, коли Земля охолола, а стовп пари, замерзнувши, обернувся на Північний полюс, дракон закрижанів разом із ним та так і залишився тут. Дракон був страшний, навіть жахливий, але й величний водночас.

Так сказала Джейн, але Джордж лише відмахнувся:

— Та не хвилюйся! Я хочу лише залізти на Полюс і випробувати свій компас. Я не збираюсь будити цю потвору!

Дракон і справді був прекрасний у своєму глибокому, блакитному сяйві й веселковому блимотінні. Північний полюс, що ніби виростав зі скрученого спіраллю крижаного дракона, скидався на велетенський діамантовий стовп, що час від часу злегка потріскував на морозі. I лише те потріскування порушувало білу тишу, посеред якої, наче неабияка коштовність, спав дракон, а стрункі снопи світла підносилися довкола нього, наче стебла високих лілей…

Доки діти отак стояли, милуючись найдивовижнішим у своєму житті видовищем, позаду них почалося якесь шамотіння та метушня і з довколишньої темряви насунулася хмара крихітних коричневих створінь, що бігали, стрибали, борюкалися, перекидалися через голову, рачкували і навіть ходили на головах. Підійшовши до світла, вони взялися за руки й почали водити хороводи.

— Це ведмеді! — пошепки скрикнула Джейн. — Я точно знаю! О, як би я хотіла зараз бути вдома! I ноги у мене мокрісінькі…

Коло танцюристів раптом розімкнулося, і сотні пухнастих ручок ухопили Джейн та Джорджа. Діти відчули, що їх кудись несе м’який бурхливий натовп маленьких товстеньких істот у коричневих хутряних робах, а біла тиша безслідно зникла.

— Ведмеді, аякже! — пронизливо верескнув чийсь голос. — 3 нами ви ще заплачете за ведмедями!

Ця погроза прозвучала так жахливо, що Джейн заплакала. Досі їм зустрічалися лише дивовижні й прекрасні речі, але тепер вони почали жалкувати, що не зробили так, як їм веліли, а різниця між газоном і травою вже не здавалася аж такою разючою…

Проте коли Джейн заплакала, коричневі створіння злякано відсахнулися, адже у північних широтах ніхто не плаче — аби не перетворитись на бурульку. Отож ці створіння вперше побачили сльози.

— Не плач по-справжньому! — стиха наказав Джордж. — Очі відморозиш! Хоча… можеш просто трохи поревіти — здається, це їх лякає…

I Джейн вдала, ніби реве. Звичайно, справжній плач одразу ж припинився. Так завжди трапляється — можете перевірити.

Тоді дуже голосно, щоб його почули крізь сестрине ревіння, Джордж закричав:

— Гей, ви, боягузи! Ми звемося Джордж та Джейн, а ви хто?!

— Ми — хутряні гноми! — в один голос відповіли коричневі створіння. Вони заметушилися, від чого натовп став мінитися, наче велетенський калейдоскоп.

— Ми дуже гарні й цінні! — продовжували вони. — Повністю зроблені з найкращого котикового хутра!

— А навіщо вам усі ці вогні? — зарепетував Джордж, бо Джейн ревіла дедалі дужче й дужче.

— О! — вдоволено прокричали у відповідь гноми, підійшовши на крок ближче. — Ці вогні ми зробили для дракона. Він зараз заморожений, тому й спить, скрутившись довкола Полюсу. Але коли ми розтопимо його нашими вогнями, він прокинеться і поїсть усіх на Землі. Окрім нас, звичайно!

— Н А Щ О — В О Н О — В А М — Т Р Е Б А?! — заволав Джордж.

— О, для лиха! — безтурботно загорлали гноми так, ніби казали: «О, для сміху».

Джейн перестала ревіти й вигукнула:

— Ви бездушні!

— Ні, ми — душні! — радісно заперечили гноми. — Наші душі зроблені з найкращого котикового хутра, а серця — наче товстенькі котикові гаманці…

I вони підступили ще на крок ближче. Кожен гном був округлий, ніби на неймовірного товстуна натягнули котиковий жакет. Їхні голови скидалися на котикові муфти, ноги — на котикові горжетки, а кисті та стопи — на котикові кисети. Ну а обличчя гномів були схожі на тюленячі, адже вони теж були покриті котиковим, тобто тюленячим, хутром.

— Дякуємо, що сказали! — промовив Джордж. — На все добре… Реви, Джейн!

Але гноми зробили ще крок вперед, перешіптуючись і щось поміж собою бурмочучи. А потім бурмотіння припинилося і настала тиша — така глибока, що Джейн навіть злякалася у ній ревіти. Вона раптом збагнула, що біла тиша подобалася їй більше.

Тоді головний гном підійшов близько-близько до Джорджа і запитав:

— Що це в тебе на голові?

Джордж похолов — то була татова котикова шапка.

— Це зроблено з одного із нас! — вигукнув головний гном, не чекаючи на відповідь. — Або з когось із наших бідних родичів — тюленів! Тепер, хлопче, молись — ми тебе притюленимо!

Побачивши, як вишкірилися до них тюленячі обличчя, Джейн та Джордж зрозуміли, що їх таки «притюленять». Розлючена армія гномів накинулася на дітей. I хоча Джордж відчайдушно копав наліво і направо (та яка користь копати хутро?), а Джейн не менш відчайдушно ревіла (але, на жаль, гноми до цього вже звикли), їх обох схопили, затягли на дракона і кинули на його крижаний хребет спинами просто до Північного полюсу. Вам важко навіть уявити, як їм було холодно! В такі моменти почуваєшся маленьким-маленьким, а ще хочеться вдягти на себе щонайменше дванадцять курток і всього іншого…

Гноми прив’язали дітей сніговими гірляндами (адже мотузок вони не мали), а ці гірлянди доволі міцні, якщо їх вміло сплести. Потім вони понасували своїх світел і сказали:

— Тепер дракон зігріється, а як зігріється — прокинеться, а як прокинеться — зголодніє, а як зголодніє — почне їсти. I першими, кого він з’їсть, будете ви!

Заблискотіли невеликі різнобарвні вогні, тонкі, немов стебла казкових лілей, але теплом від них не віяло і навіть не пахло, а дітям ставало чимраз холодніше.

— Принаймні ми не будемо смачними, коли дракон нас їстиме, — спробував підбадьорити сестру Джордж, — бо геть закрижаніємо до того часу…

Раптом почувся шум крил, і на драконячу голову сіла та сама біла куріпка.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитала вона.

Але на ту мить діти так страшенно-престрашенно змерзли, що навіть не могли нічого відповісти добрій птасі.

Тоді біла куріпка промовила:

— Що ж, я з задоволенням скористаюся цієї нагодою, аби віддячити вам за вашу відвагу!

У ту ж мить вона злетіла в небо і відчайдушно забила крилами. I тисячі білих пір’їнок посипалися на дітей, вкриваючи їх, наче лапатий сніг. I ось — Джейн та Джордж опинилися під товстим шаром пір’я, лише обличчя виднілися.

— О, наша люба, мила біла куріпко! — вигукнула Джейн. — Ти віддала нам усе своє чудове тепле пір’ячко і тепер сама замерзнеш!

Біла куріпка засміялась, і її сміх відбився луною тисяч лагідних пташиних голосів.

— Думаєш, з однієї птахи могло набратися стільки пір’я? Та нас тут сотні сотень, і кожна віддала по жмутку, щоб зігріти двоє добрих сердець!

Так сказала куріпка. Бачите тепер, яка це була чемна птаха?

Дітям було тепло і затишно під пір’ячком, а коли хутряні гноми спробували його скинути, біла куріпка та її друзі налетіли на них з диким вереском, вимахуючи крилами перед їхніми обличчями, аж ті відступили: всі хутряні душі — боягузливі.

Дракон усе ще не рухався, але це могло змінитися кожної миті, тому ані Джордж, ані Джейн, хоча й зігрілись, не почувалися у безпеці. Вони спробували пояснити це куріпкам, та ті були не надто розумні, дарма що дуже чемні, а тому неймовірно здивувалися:

— Тепер у вас є тепле гніздечко, до якого ніхто не дістанеться, — чого вам іще треба?

У ту ж мить почувся звук інших, значно легших крилець, і діти побачили ту саму велетенську арктичну міль.

— Тримай свої крильця подалі від вогнів! — вигукнули діти.

— Що тут сталося? — запитала міль, сівши на драконячий хвіст.

І діти про все їй розповіли.

— Хутряні гноми, кажете? — перепитала міль. — Що ж, заждіть хвильку!

І вона полетіла, маневруючи поміж вогнів, а невдовзі повернулася, і з нею було так багато молі, що здавалося, ніби велетенська біла парасолька раптом накрила все довкола Полюсу.

Присуд долі впав на лихих гномів. Бо велике полотно крилатої білості раптом розірвалося і впало як сніг на голову: кожна сніжинка була живою, голодною міллю, яка тріпотіла крильцями, вгризаючись зубками у котикове хутро.

Дорослі скажуть вам, що то не міль, а молячі діти їдять хутряні речі. Але, мабуть, вони не дуже чесні, бо коли вас немає поруч, спокійно говорять: «О, міль геть сточила мій горностаєвий палантин!» або: «Бідолашна тітонька Емма мала чудове соболине манто, але його пожерла міль…»

Отож до Полюсу тоді злетілося так багато молі, як ніколи досі, і всі вони водночас напали на хутряних гномів. Гноми ж надто пізно зауважили небезпеку. Вони згадали про камфорну олію і про колоцинт, про буру і про мило з лавандою, але все було скінчено задовго до того, як бодай хтось із них добіг до аптеки. Міль усе їла та їла, а ви ж пам’ятаєте, що навіть серця пухнастих гномів були з хутра. Тож скоро від тисяч гномів лишилися тільки пласкі подірчавлені шкурки.

— Дякуємо тобі, люба арктична моле! — вигукнула Джейн. — Ти чудова! Сподіваюсь, ви всі не надто переїли заради нас?

І мільйони молей засміялися у відповідь ніжним, як їхні крильця, сміхом:

— Погані ми були б приятелі, якби не могли час від часу трохи переїсти… заради друзів!

І вони всі спурхнули й подалися геть. Куріпки відлетіли раніше, хутряні гноми були мертві, а вогні погасли. І ось діти залишилися в темряві, сам на сам із драконом.

— О Боже! — прошепотіла Джейн. — Нам кінець…

— І немає жодного друга, нікого, хто б нам допоміг, — зітхнув Джордж.

Йому й на гадку не спадало, що сам дракон стане їм у пригоді. Та правда й те, що таке ніколи ще не наверталося на думку жодному хлопчикові. А тим часом довкола дедалі холоднішало, і навіть під куріпковим пір’ям дітей почав пробирати дрож.

І ось, коли стало холодно так, що в жодного термометра не вистачило б поділок, щоб опуститися нижче, похолодання припинилося. А дракон несподівано ожив, розмотав свого хвоста з Північного полюсу, розтягнувся на снігу на всю свою крижану довжину і промовив:

— Оце вже щось! А то набридли мені ці кволі вогники!

Бачите, хутряні гноми помилилися. Дракон був заморожений так довго, що вже встиг перетворитися на суцільну кригу, а вогні лише навіювали йому відчуття, ніби він помер. Зате тепер, коли вогні згасли, дракон збадьорився і відчув голод. Роззирнувшись навкруги, він не знайшов нічого їстівного — діти ж попримерзали до його спини і він не міг їх бачити.

Дракон поволі підвівся, і снігова гірлянда, якою були прив’язані до Полюсу Джордж та Джейн, тріснула. Тоді він поповз на південь, несучи дітей на своїй велетенській, лускатій, сяйливо-крижаній спині.

Треба сказати, що дракон змушений був рухатися на південь, бо з Північного полюсу всі дороги ведуть на південь. Сунучи, він бряцав і дзвенів, наче бабусина кришталева люстра, коли ви її торкаєтесь, хоча батьки й заборонили вам це робити. Звісно, існують сотні способів вирушити на південь з Північного полюсу, та, на щастя для Джорджа і Джейн, дракон вирушив у потрібному їм напрямку і скоро опинився на Дивовижній ковзанці. I він помчав, на повній швидкості, поміж зоряними ліхтарями, до Форест-Гіллу та Кришталевого палацу.

— Він несе нас додому! — здивувалася Джейн. — То він хороший дракон! Ой, як добре!

Джордж, ніде правди діти, теж був радий, усупереч навіть щемкому передчуттю, яке буває у хлопців, коли вони повертаються додому з мокрими ногами, та ще й з дивним велетенським драконом на додачу.

Дракон рухався дуже швидко, бо ці тварини однаково легко бігають і вгору, і згори. I якби я вам пояснила чому, ви б усе одно не зрозуміли, бо ще тільки вчитеся ділити в стовчик. Але якщо ви наполягаєте, бо хочете похизуватися перед однокласниками своїми знаннями, то я скажу: це тому що дракони вміють висовувати хвіст у четвертий вимір і втримувати його там; і якщо цього навчитися, то все решта прийде само собою.

Отож дракон біг дуже швидко, спинившись лише для того, щоб з’їсти мисливця і колекціонера метеликів, які досі дряпалися вгору Дивовижною ковзанкою… Звичайно ж, безуспішно, бо вони не мали хвостів і навіть не чули про четвертий вимір.

Доїхавши до кінця Дивовижної ковзанки, дракон дуже обережно поповз темним полем, що було за полем з багаттями, по сусідству з садом на Форест-Гіллі.

Він повз усе повільніше й повільніше, а на полі з багаттями цілком зупинився. І оскільки північні широти сюди вже не доходили, та й багаття палали жарко, дракон почав танути. І він розтанув так швидко, що діти й незчулися, як уже сиділи у величезній калюжі. Зате дракона наче й не було!

Отак вони повернулися додому.

* * *

Звичайно, дорослі миттю зауважили і мокрі черевики, і те, що діти сиділи на чомусь дуже мокрому, тож наказали обом негайно йти до ліжка. Та й година вже буля пізня…

А тепер, якщо ви допитливі діти — а ця риса часто не робить приємності дорослим — і, читаючи казки, любите до всього доскіпуватися, то, мабуть, хотіли б і мене дещо запитати. Наприклад, чому — коли нема вже жодного хутряного гнома і згасли всі їхні вогні — Аврора Бореаліс сяє холодними ночами так само яскраво, як завжди? Любі мої, я не знаю! Я не така пихата, щоб не визнати, що деякі речі мені не відомі. І це — одна з таких речей. Але я достеменно знаю, що хто б не запалював вогні на Полюсі, це напевно не хутряні гноми. Їх усіх поїла арктична міль, а сточені міллю речі ні до чого не придатні, а надто для запалювання вогнів Північного сяйва!

Земля Дев’яти Чорториїв

Над темним входом до відьминої печери висіли гірлянди живих жовто-чорних змій. Коли королева заходила, боязко тримаючись середини проходу, змії позводили свої хижі пласкі голови і вирячилися на неї своїми холодними жовтими очима. Ви, безумовно, знаєте, що витріщатися — дуже нечемно, навіть на коронованих осіб. Це правило, звісно, не стосується котів… А змії, до того ж, були так погано виховані, що навіть показували королеві язики — тонкі, гострі й огидні.

Чоловіком королеви, як це усюди прийнято, був король. Щоправда, він був не лише королем, а й чаклуном. Я б сказала — видатним чаклуном. А тому він добре знав, що коли королівська сім’я вирішує мати дітей, королева обов’язково мусить відвідати відьму. Отож він дав своїй дружині адресу відьми, і королева навідалася до неї, хоч дуже цього не хотіла, бо страшенно боялася. Королева увійшла до відьминого помешкання, коли та саме варила щось булькітливе у блискучому мідному казанку.

— Чого ти хочеш, моя люба? — лагідно запитала відьма.

— Коли твоя ласка, — почала королева, — я хочу гарненьке дитятко. Ми заплатимо, скільки треба. Мій чоловік каже…

— О, я все знаю про твого чоловіка, — промовила відьма. — Отже, вам потрібне дитятко? А чи відомо тобі, що діти приносять печаль?

— Для мене це передовсім радість! — не погодилась королева.

— Велику печаль… — гнула своє відьма.

— Але ще більшу радість! — спробувала делікатно заперечити королева.

Помовчавши, відьма зітхнула:

— Що ж… Робіть, як знаєте. Здається, ти не збираєшся йти звідси нині без дитятка?

— Король би дуже засмутився, — промовила бідолашна королева.

— Добре… — пробурмотіла відьма. — А що мені за це буде?

— Все, що попросиш, і все, що я маю! — відповіла королева.

— Тоді віддай мені свою золоту корону.

Королева не роздумуючи зняла корону.

— I намисто з блакитних сапфірів. Королева простягла відьмі намисто.

— I браслети з перлами.

Королева не вагалася, віддаючи відьмі браслети з перлами.

— I рубінові пряжки.

Королева відщіпнула пряжки.

— I лілеї з твоєї сукні.

Королева зняла лілеї.

— I діаманти з твоїх блискучих туфельок.

Королева роззулася і заходилася відщіпати діаманти.

Помішуючи вариво у казані, відьма повкидала в нього все, що одержала від королеви.

Нарешті вариво закипіло, на його поверхні з’являлися й зникали жовті, блакитні, червоні, білі й срібні бульбашки, в печері солодко запахло. Відьма налила варива у склянку і поставила біля дверей, поміж змій, вистигати. Королеві вона сказала:

— Твоє дитя матиме золоте, як твоя корона, волоссячко, сині, як сапфіри, очі, а червінь твоїх рубінів ляже дитяті на вуста. Його шкіра сяятиме білістю, як твої перли, а душа буде чиста і ніжна, як біла солодка лілея. Діаманти ж твої не зрівняються блиском з його ясним розумом.

— Дуже-дуже дякую! — вигукнула втішена королева. — Коли ж воно з’явиться?

— Повернувшись додому, ти знайдеш там дитя, — відповіла відьма.

— Але… Невже ти нічого не хочеш для себе? — запитала королева. — Якусь утішну дрібничку — півцарства абощо?

— Ні, дякую, — відповіла відьма, — я можу щодня начакловувати собі півцарства.

— Гаразд. Але дозволь мені хоч щось для тебе зробити! — не вгавала королева. — Чи не набридло тобі бути звичайною відьмою? Може, ти хотіла б стати графинею, чи герцогинею, чи ще якоюсь родовитою особою?

— Є одна річ, якої я дійсно хочу, — промовила відьма, — але це майже неможливо для людини з моїм ремеслом…

— Лишень скажи! — зраділа добра королева.

— Мені б хотілося, щоб хоч одна жива душа мене любила…

Тоді королева схопила відьму в обійми і поцілувала щонайменше півсотні разів.

— Я! Я люблю тебе більше за життя! — вигукнула королева. — Ти ж дала мені дитятко! І воно теж любитиме тебе!

— Можливо… — задумливо промовила відьма. — Коли ж тебе відвідає печаль — дай мені знати. Кожен із твоїх поцілунків причарував мене до тебе, королево, найсильнішими чарами. А зараз, любонько, випий скоріше ліки і йди собі додому.

Королева випила питво, яке вже вистигло, і вирушила додому, безтурботно пройшовши під аркою зі зміями, які цього разу поводилися тихо й чемно, наче дітки у недільній школі. Деякі плазуни навіть намагалися зробити королеві реверанс, але, погодьтеся, не так вже й легко робити реверанси, коли тебе підвісили за хвоста вниз головою. Змії, вочевидь, почули, що королева заприятелювала з їхньою повелителькою, і мусили поводитися ґречно.

Коли королева прийшла додому, дитя, ясна річ, уже лежало в колисці, прикрашеній королівським гербом, і плакало, як це роблять усі немовлята, щоб привернути до себе увагу. Воно було запеленуте в рожеві пелюшки і перев’язане рожевою стрічкою, тож королева здогадалася, що у неї — дівчинка. Король же, дізнавшись про це, так страшенно розлютився, що аж почав рвати на собі своє чорне волосся.

— О, нерозумна королево! — вигукнув він. — Ну, чому я не одружився з мудрою жінкою? Невже Ви думаєте, що я пішов на такі витрати й навіть відправив вас до відьми заради якогось дівчиська?! Ви ж чудово знали, що мені потрібен хлопчик, син! Мені потрібен спадкоємець, щоб я мав кому передати мою магію й чари, щоб він правив державою після мене! Присягаюся короною, ви навіть не пояснили відьмі, що нам треба! Чи не так?

Королева похнюпилася й мусила визнати, що просила відьму подарувати їм просто дитину…

— Ну що ж, мадам! — промовив король. — Робіть, як знаєте. Тіштеся своєю дочкою, доки вона ще дитина.

I королева тішилась.

За всі роки життя не зазнала вона більшої радості, ніж тепер, коли тримала своє дитя на руках. Але літа йшли, король дедалі глибше поринав у свої чаклунські справи і не цікавився ані домом, ані королевою, ані принцесою. А дівчинка тим часом росла, стаючи з кожним днем чарівнішою і милішою.

Якось королева з принцесою годували золотих рибок у королівському водограї — крихтами з принцесиного іменинного торта. Раптом на подвір’ї у супроводі чорного крука з’явився король — чорний, як громовиця. Він, як завжди при зустрічі з дружиною і дочкою, погрозив їм кулаком. Бачте, це був не надто чемний король. Крук тим часом вмостився на краєчку мармурового водограю і спробував вихопити з води золоту рибку. Це, на його думку, був єдиний гідний вчинок, яким він міг засвідчити свою відданість хазяїнові.

— Замість сина — дівчисько! — люто просичав король. — I як у вас, мадам, вистачає зухвальства дивитися мені у вічі після того, як ваша дурість усе зіпсувала?!

— Ви не смієте говорити так з моєю мамою! — обурено вигукнула принцеса. Їй щойно виповнилось вісімнадцять, і вона добре знала, що вже достатньо доросла і може висловлювати свої думки вголос.

На мить король аж занімів від подиву й люті.

Королева злякалася, а тому роздратовано сказала дочці:

— Люба дитино, не втручайся, будь ласка.

А до чоловіка лагідно промовила:

— Ваша світлосте, підстав для турбот не так багато, як вам видається. Так, наша дочка не хлопчик. Це — факт. Але я вірю, що вона знайде собі мудрого чоловіка, який зможе гідно правити державою після вас! I чаклунства він навчиться, якщо ви, ваша світлосте, побажаєте його навчити.

Дар мови повернувся до короля.

— Якщо вона таки вийде заміж, — промовив він повільно, — то лише за дуже розумного чоловіка. О так, дуже розумного! I він повинен буде знати про чаклунство значно більше, ніж я бажав би його навчити.

З чоловікового тону королева зрозуміла, що він не в доброму гуморі.

— О, прошу вас, ваша світлосте! — вигукнула вона. — Не карайте дитину за те, що вона любить матір!

— Я не збираюся її за це карати, — відповів чаклун. — Я лише хочу навчити її поважати батька.

Не зронивши більше й слова, він вирушив до своєї лабораторії, де працював цілу ніч, готуючи в тиглі якусь суміш зі складників різного кольору і переписуючи химерно покрученими літерами закляття зі старезних книжок з поцвілими сторінками.

До наступного ранку все було готове. Король зачинив бідолашну принцесу у Вежі Самотності, що височіла посеред острова у морі, за тисячі миль від найближчого берега. Він дав їй придане і записав на неї солідний спадок.

У Вежі Самотності дівчину стеріг найманий дракон — неабиякий фахівець вартової справи — та грифон із бездоганним вихованням та родоводом.

— Ось тут ти й перебуватимеш, моя дорогенька чемненька донечко, — сказав чаклун, — доки не прийде розумний чоловік, щоб одружитися з тобою. I він мусить бути достатньо розумним, аби провести корабель через дев’ять чорториїв, що вирують довкола острова, ще й до того здолати дракона та грифона. I доки такий герой не прийде, ти не станеш ані старшою, ані розумнішою. Я впевнений, що він не забариться, а ти, тим часом, можеш готувати весільну сукню. Отож радій і веселися, моя слухняна донечко!

I чаклунова карета, запряжена живими громовицями, які шугають дуже швидко, піднялася в небо і зникла, а бідолашна принцеса лишилася з драконом та грифоном на острові, що з тої пори став зватися Землею Дев’яти Чорториїв.

Королева залишилася вдома. Вона плакала день і ніч, аж доки не згадала про відьму й не звернулася до неї.

Відьма одразу ж прийшла і уважно вислухала королеву.

— За ті двічі по двадцять п’ять поцілунків, що ти подарувала мені, — промовила відьма, — я допоможу тобі. Але це — останнє, що я можу для тебе зробити, і, по правді, не багато що воно змінить… Твоя дочка зачаклована. Я можу лише перенести тебе до неї, але тоді ти, королево, сама обернешся на камінь і будеш каменем доти, доки хтось не розчаклує твою дитину.

— Я ладна хоч тисячу років пробути каменем, якщо тільки потому знову побачу своє любе дитя щасливим! — вигукнула сердешна королева.

Отож відьма посадовила королеву в карету, запряжену живим сонячним промінням, прудкішим навіть за громовиці, й вони полетіли до Вежі Самотності на Землю Дев’яти Чорториїв. Там, у найкрасивішій кімнаті, вони знайшли принцесу, що сиділа на підлозі та гірко плакала, а пообіч неї чатували набундючені дракон та грифон.

— Ой, мамо-матусю! — заридала принцеса, обіймаючи королеву так, немовби не збиралася більше її відпускати.

— Я можу зробити для вас ще кілька невеличких послуг, — промовила відьма, коли мати й донька нарешті виплакалися. — Перша: час не смутитиме принцесу — роки пролетять як один день, аж поки не прийде визволитель… А ти, люба королево, на всі ці роки закам’янієш і сидітимеш біля вежі. Зробивши це, я втрачу свою відьомську силу і сама закам’янію, а коли чари нарешті відійдуть, я вже не буду відьмою, а стану просто щасливою бабусею…

Отож усі троє поцілувались і відьма наклала чари. I коли вона це зробила, біля воріт вежі з’явилися дві кам’яні статуї. Одна з них мала на голові кам’яну корону, а в руках — кам’яний скіпетр; інша ж тримала кам’яну таблицю з викарбуваними на ній письменами — такими чудернацькими, що ані дракон, ані грифон не могли їх прочитати, хоч і мали вельми добру освіту.

А для принцеси час минав як один день. I кожне завтра обіцяло бути днем, коли мати прокинеться й поцілує її. Так спливали роки.

Тим часом злий король помер, королівство дісталося комусь іншому і багацько усього змінилося в світі. Не зазнала змін лише Земля Дев’яти Чорториїв, принцеса, дві кам’яні статуї біля вежі, дев’ять чорториїв і дракон з грифоном. Час тік собі, як цівка води, не швидко й не повільно, і чимраз ближчою ставала та хвилина, коли на Землю Дев’яти Чорториїв повинно було прийти визволення. Проте ніхто не відчував того наближення, окрім самої принцеси, та й вона бачила його лише у снах… Минали роки, десятки років, і навіть сотні, а дев’ять чорториїв з переможним ревом збурювали воду, оповідаючи історію про славного принца, що затонув тут із цілою флотилією, намагаючись визволити принцесу, а разом з нею, ясна річ, і її придане. Море знало ще багато інших історій про принців, що припливали з-за тридев’яти земель, бачили чорториї, скрушно хитали мудрими молодими головами й казали: «Вертаймо назад!».

I таки поверталися у свої гарні, затишні й безпечні королівства.

Але ніхто нічого не розповідав про визволителя, який мав прийти.

Та ось, коли минуло так багато літ, що годі порахувати навіть у стовпчик, один хлопчина-моряк разом зі своїм дядечком — талановитим капітаном торговельного судна — плавали якось у відкритому морі. Хлопець добре вмів ставити вітрило, скручувати мотузки і твердо триматися курсу. Такого хлопця шукати — не знайти! I він сповна заслуговував того, щоб бути принцом.

Є у світі така Сила, котра безпомилково визначає, хто цього заслуговує. Ця Сила приходить з позасвітних світів, щоб прошепотіти на вухо хлопцеві цю найважливішу звістку. I наш хлопчина її почув, хоча спочатку й не зрозумів, що він саме почув. Він поглянув у далечінь, понад чорним морем з білими пінистими баранцями, і побачив на обрії світло. I запитав у капітана, свого дядечка:

— Що там світиться?

Капітан відповів:

— Хай Бог боронить тебе підпливати до того світла, Найджеле! Це місце не позначене на жодній морській мапі, окрім однієї — старої-престарої, якою, власне, я користуюся. Вона дісталася мені від мого діда, а йому — від його діда… А світло це — з Вежі Самотності на Землі Дев’яти Чорториїв. Коли батько мого діда був молодим, то чув від свого пра-пра-прадіда, що у цій вежі чекає на визволителя зачарована принцеса, прекрасна як день. Але визволення все нема. Моя тобі порада — ніколи не стернуй у той бік. I принцесу викинь з голови, бо це не більше як пуста вигадка. А от чорториї справді існують…

Ясна річ, що відтоді Найджел уже не міг думати ні про що інше, як тільки про принцесу. Він плавав відкритим морем і час від часу бачив це дивне світло із вікон Вежі Самотності, що височіла посеред Землі Дев’яти Чорториїв… I ось однієї ночі, коли корабель стояв на якорі, а капітан міцно спав у своїй каюті, Найджел спустив на воду човна і сам-один поплив на це загадкове світло. Він не ризикував підпливати надто близько, поки при світлі дня не побачить ті чорториї, які мали б його так страшенно нажахати.

Та ось зійшла вранішня зоря, і він побачив темний силует Вежі Самотності на тлі жовто-рожевого неба, а біля її підніжжя — зловісні чорні водоверті, де вода голосно ревла дивовижними голосами. Він підняв весла і заворожено спостерігав за чорториями. День, два, три, тиждень… На сьомий день він дещо зауважив. Знаєте, за сім днів багато що можна дізнатися, якщо невпинно вчитися — хай би то була хоч табличка множення на два чи роки життя норманських королів…

Найважливішим Найджеловим відкриттям було те, що один раз на добу, тобто на 1440 хвилин (порахуйте, як не вірите!), всі дев’ять чорториїв на п’ять хвилин заспокоювалися, бо наставав відплив і показувався жовтий пісочок. Так ставалося щодня, і кожного наступного дня — на п’ять хвилин раніше, ніж попереднього. Він визначив це за допомогою корабельного хронометра, якого завбачливо прихопив зі собою.

Отож на восьмий день, за п’ять хвилин до полудня, Найджел був уже в повній готовності. І коли чорториї раптом вгамувались, а вода вляглася і відплинула від острова, він наліг на весла і швидко-швидко доплив до берега. Витягнув човника на жовтий пісочок, заволік його до печери і сів чекати. П’ять хвилин і одну секунду по полудні берег залив приплив і усі як один знов скажено закрутилися чорториї. Найджел визирнув з печери і побачив на виступі скелі, що нависала над морем, прекрасну як день, золотоволосу принцесу в зеленій сукні. Він попрямував до неї, щоб познайомитися.

— Я прийшов порятувати тебе! — промовив він. — Ти така чудова і красива!

— А ти теж нічого — добрий, розумний і сміливий, та ще й чемний! — відповіла принцеса і простягнула йому обидві руки. Найджел, перше ніж їх відпустити, у кожну долоньку «замкнув» по поцілунку.

— Коли чорториї знову вляжуться, я заберу тебе звідси на човнику, — сказав він.

— А як же дракон з грифоном? — запитала принцеса.

— Люба моя, про них я не знав! — промовив Найджел. — Я, мабуть, повинен їх убити?

— Не будь легковажним хлопчиськом! — поважно сказала принцеса, щоб здаватися дорослішою, ніж насправді, бо, хоч вона й пробула на острові хтозна-скільки часу, їй усе ще було вісімнадцять років. — Ти ж не маєш ані меча, ані щита, ані нічого…

— Слухай, а ті потвори що, ніколи не сплять?

— Чому ж, сплять, — відповіла принцеса, — щоправда, лише раз на день: дракон стає каменем, а грифон бачить сни. Грифон спить пополудні, а дракон — щодня по п’ять хвилин, і кожного наступного дня засинає на три хвилини пізніше, ніж попереднього.

— А коли він спить сьогодні? — запитав Найджел.

— Об одинадцятій, — відповіла принцеса.

— Зрозуміло, — кивнув Найджел. — А… як у тебе з арифметикою?

— Ну… — зашарілася принцеса, — я ніколи не мала видатних успіхів у точних науках…

— Що ж, доведеться мені, — зітхнув Найджел. — Ця повільна і марудна праця може зайняти багато днів… Математика завжди мене засмучувала…

— Не засмучуйся! — занепокоїлася принцеса. — Ти мав досить часу, щоб сумувати — коли мене не було поруч. Розкажи мені про себе!

I він розказав. А тоді вона розповіла йому про себе:

— Я знаю, що пробула тут страшенно довго. Уявлення не маю, що таке час. До того ж, я постійно зайнята пришиванням шовкових квітів до весільної сукні. Грифон прибирає у вежі — його крила наче створені для підмітання й витирання пилюки! А дракон куховарить — у ньому стільки невикористаного полум’я, тож це йому легко дається. I хоч я не знаю, що таке час, думаю, що скоро буде моє весілля — залишилося пришити лише білу стокротку до рукава та лілею на груди, і моя сукня буде готова.

Раптом вони почули далекий гуркіт каміння й оглушливе ревище.

— Це дракон, — швидко прошепотіла принцеса, — я побігла, а ти будь хорошим хлопчиком і займайся математикою.

I принцеса побігла, а Найджел узявся за математику. Він подумки повторив умову задачі: «Якщо чорториї спиняються раз на добу — щодоби на п’ять хвилин раніше; і якщо дракон спить щодня, а засинає з кожним днем на три хвилини пізніше, то через скільки днів і о котрій годині чорториї зупиняться за три хвилини до того, як засне дракон?».

Це простенька задачка, як бачите. Я знаю, що вам за іграшку розв’язати таку задачу, адже ви вчитеся в добрій школі й старанно виконуєте домашні завдання, а от для бідолашного Найджела це було не так просто. Він узявся до задачі з крейдою і гладеньким каменем у руках. Пробував методи підбору і зведення до одиниці, і множення, і правило «більш-менш-на-око-двадцять», і десяткові дроби, і відсотки, але йому ніяк не вдавалося наблизитися до розв’язку. Він добував квадратні й кубічні корені — нічого не допомагало! Тоді Найджел застосував квадратні рівняння і тригонометрію, логарифми і прогресії. Але й це не спрацювало. Звичайно, щоразу він отримував якусь відповідь, але, на лихо, завжди інакшу, тож ніяк було визначити, яка з відповідей правильна.

— А це ж найважливіше, — скрушно думав він, — уміти розв’язати свою задачу!..

Вже сутеніло, коли нарешті повернулася принцеса.

— Ого! Ти сім годин розв’язував задачу й досі не розв’язав? — розчаровано сказала вона. — Глянь, що написано на таблиці в кам’яної статуї біля вежі. Може, це відповідь?

I принцеса дала хлопцеві великий білий магнолієвий пелюсток, на який вона перешкрябала шпилькою дивні письмена з кам’яної таблиці.

Лінії покоричневіли, як це завжди буває, коли ви щось креслите на магнолієвих пелюстках. Найджел прочитав:

— ЩОДЕВ’ЯТЬ ДНІВ. Ч. 14:24, Д. 14:27 ВІДП. (А ГРИФОН ШТУЧНИЙ) ПР!

Він сплеснув долонями і промовив:

— Люба принцесо! Я знаю, що це правильна відповідь. Бачиш, вони навіть написали «ПР!», але я це зараз доведу!

I на очах у враженої принцеси він швиденько застосував дроби, і логарифми, і прогресії, й усі відомі йому правила. I тепер щоразу він отримував ту саму, правильну, відповідь.

— Що ж, тепер лишається лише чекати, — сказав він нарешті.

I вони зачекали.

Принцеса щодня приходила до Найджела й приносила йому їжу, приготовану драконом, а Найджел жив у своїй маленькій печері. Він балакав з принцесою, коли вона була поруч, і думав про неї, коли її не було. I обоє вони були щасливі, як у найдовший день літа. I ось нарешті настав Саме Той День. Найджел та принцеса сиділи поруч і востаннє обговорювали свій план.

— Чи ти впевнена, моє сонечко, що вони тебе не скривдять? — запитував Найджел.

— Цілком, — відповідала принцеса. — Якби ж я була хоч наполовину така впевнена в тому, що вони не скривдять тебе!

— Моя принцесо! — ніжно казав хлопець. — Дві великі сили на нашому боці — сила кохання і сила математики. А вони — наймогутніші у світі!

І коли ось-ось вже мали влягтися чорториї, Найджел та принцеса вибігли з печери на берег і, на очах у приголомшеного дракона, що спостерігав за всім зі скелі, Найджел обійняв і поцілував принцесу. Грифон у цей час був зайнятий підмітанням сходів у Вежі Самотності. А дракон обурено заревів, і то так гучно, ніби дванадцять потягів на міському вокзалі одночасно випустили пару зі своїх котлів.

Двоє закоханих завмерли, дивлячись на дракона, бо він дійсно виглядав жахливо. Він мав сиву-сивісіньку голову й таку ж довгу та сиву бороду, в якій плуталися при ході його кігтисті лапи. Драконові крила геть побіліли від солі, яку на них залишали морські бризки, а хвіст був довжезний, товстезний, вузлуватий і також білий. До хвоста були причеплені маленькі лапи, і то так багацько, що дракон виглядав велетенською стоніжкою, точніше, столапом. А кігті його були довжезні, як уроки, й гострі, як багнети…

— Бувай, люба! — вигукнув Найджел і побіг по піску у бік моря, прив’язавши до руки кінець мотузки.

Дракон сповз зі своєї скелі і ось він уже звивається, і плазує, і в’ється, і пластує по берегу, наздоганяючи Найджела, залишаючи на піску глибокі сліди — від численних лап, а самим кінцем хвоста — де лап уже не було — малюючи довгу і звивисту, як пінний слід за кораблем, борозну. Дракон дихав жаром і полум’ям, аж шкварчав мокрий пісок, а вода в маленьких озерцях злякалася і вся випарувала.

Найджел біг, дракон — за ним. Принцеса нічого не бачила крізь пару, вона стояла і плакала, але все ж невипускала зі своєї правиці мотузки, інший кінець якої був прив’язаний до Найджелової руки. У лівій руці вона тримала корабельний хронометр і крізь сльози стежила за часом, як велів Найджел, щоб знати, коли почати тягти мотузку.

А Найджел усе біг, але й дракон не відставав. Вода відплинула, лише невеличкі сонні хвильки плюскалися об пісок. І ось, біля самої води Найджел спинився і озирнувся на дракона, а той також раптом став і заревів так, як ніколи не ревів, мабуть, жоден потяг на міському вокзалі. Але доревіти до кінця він не встиг, бо зненацька усвідомив, що його невблаганно хилить на сон. Він розвернувся і стрімголов побіг на сушу (адже спати біля чорториїв дуже небезпечно!), але до берега так і не добіг — сон зморив його, і дракон закам’янів. Тоді Найджел щодуху помчав назад — починався приплив, і чорториї ось-ось мали знову ожити. Він біг, як ніколи досі, потім ішов у воді, а далі вже плив; а принцеса, допомагаючи йому, щосили тягнула за мотузку. Нарешті Найджел виповз на прибережну скелю — саме в ту мить, коли прибула велика вода і острів знову опинився у пінявій облозі дев’яти чорториїв.

Дракон, прокинувшись зі сну, побачив, що потонув, і це був його кінець.

— Залишився грифон, — сказав Найджел. А принцеса промовила:

— Так, всього лиш один грифон…

Вона поцілувала Найджела і пішла до замку, щоб пришити останній листочок до останньої лілеї на весільній сукні. I весь час вона думала про те, що було написано про грифона на кам’яній таблиці, а саме, про те, що він штучний. I наступного дня принцеса сказала коханому:

— Знаєш, Найджеле, грифон — це напівлев-напіворел. А якщо скласти докупи інші дві половинки, то вийде левогриф! Левогрифів я ніколи не бачила. Ось я й подумала…

I вони про це поговорили і все вирішили.

Коли грифон того дня, як завжди, задрімав після чаю, Найджел тихенько підійшов до нього і щосили смикнув за хвоста. В ту ж мить принцеса щодуху закричала:

— Лев позаду тебе!

Грифон, прокинувшись зненацька, глянув через плече і дійсно побачив там лев’ячу спину. З переляку він щосили вгатив по ній своїм орлячим дзьобом. Грифон дійсно був штучним створінням.

Король-чародій зліпив його для своїх потреб, але ні лев, ні орел так і не звикли одне до одного. Отож не прийшовши зі сну до тями як слід, орляча частина грифона вирішила, що на неї напав лев, а лев’яча частина, також сонна, за тією ж логікою, вирішила, що її атакує лютий орел. Грифон, як це не дивно, навіть не подумав зібратися докупи й пригадати, що він складається, власне, з двох тварин. Так і сталося, що лев з’їв орла, а орел — лева, тобто грифон… самоз’ївся.

— Сердега грифон! — зітхнула принцеса. — Він справді добре справлявся з хатньою роботою. I завжди подобався мені більше за дракона, принаймні, мав не такий запальний характер…

Тієї ж миті позаду них почулися м’які кроки — то ожила королева, мати принцеси, яка нарешті перестала бути каменем і тепер поспішала якнайшвидше пригорнути до серця свою любу донечку. Слідом за королевою, крекчучи, зійшла зі свого п’єдесталу відьма — від довгого непорушного стояння їй таки добряче заклякла спина.

Коли всі троє вдосталь наплакалися, натішилися й переповіли одна одній усе, що мали переповісти, відьма запитала:

— А чи знаєш ти, хлопче, як вгамувати чорториї?

— Ні, — відповів Найджел.

— Хоч я вже не відьма, а просто щаслива бабуся, — промовила відьма, — але я дещо пам’ятаю.

Слухай! Чорториї утворилися з дев’яти краплин крові короля, які він зронив у море. Його кров була такою підлою, що обурене море весь час намагалося її позбутися. Так з’явилися чорториї. Тобі, хлопче, лише треба піти й забрати з води ті краплини.

Наступного дня Найджел вийшов під час відпливу і знайшов у піщаній западині на місці першого чортория великий червоний рубін. Це була перша крапля підлої крові короля. Наступного дня Найджел знайшов другу, а потім — третю краплю. I так він щодня виходив на пошуки, аж доки не зібрав усі дев’ять рубінів. Море біля острова стало тихим і гладеньким як скло.

Дев’ять рубінів згодом почали з великою користю використовувати у сільському господарстві. Щоб зорати поле, достатньо було лише кинути їх на землю і ґрунт відразу починав сам перевертатися, намагаючись позбутися лихого. I треба сказати, що до ранку поле було зоране так ретельно, як оксфордський студент після іспиту. Отже, навіть злий король залишив по собі щось корисне.

Коли море заспокоїлося, звідусюди почали припливати кораблі з туристами, що бажали з перших вуст почути дивовижну історію і на власні очі побачити острів, на якому вона відбулась.

Принцеса та Найджел одружилися, збудували собі палац і жили довго й щасливо, як це належить добрим людям.

Кам’яний дракон і досі лежить на морському дні неподалік берега, а під час відпливу діти граються біля нього і навіть на нього вилазять.

Те, що залишилося від грифона, поховали під трояндовим кущем у королівській оранжереї. Він заслуговував і на вдячну згадку, бо добре виконував хатню роботу і, зрештою, не винен був, що його так спартачили, та ще й доручили таку невдячну роботу — стерегти дівчину від її милого.

Вам, безумовно, цікаво, на що жила бідолашна принцеса довгі роки, поки куховарив дракон? Любі мої! Вона ж мала солідний спадок! І це те, про що мріє кожна людина.

Драконярі

Ця історія сталася одного разу в старому-престарому замку. Він був таким старим, що всі його мури, вежі, шпилі, ворота і арки давно вже обернулися на руїну. I серед цієї руїни не торканими часом лишилися тільки дві маленькі кімнатки, де й облаштував собі кузню Джон-коваль. Він був занадто бідний, щоб жити у справжньому будинку, а за оренду приміщень у старому зруйнованому замку плати ніхто не вимагав. Це й не дивно, адже всі власники замку давно повмирали і все своє добро залишили на поталу часу.

Джон роздував ковальські міхи, кував залізо і робив усяку ковальську роботу, що йому перепадала. Щоправда, не так уже й багато йому перепадало, бо більшість замовлень отримував міський голова, що також мав кузню. Та велетенська кузня знаходилася на центральній площі міста, працювали у ній дванадцятеро учнів, що стукали й грюкали, наче виводок дятлів, та дванадцятеро підмайстрів, що наглядали за учнями. А ще там було запатентоване горнило, самобийний молот, електричні міхи та багато інших гарних речей. Не дивно, що мешканці міста, коли хотіли підкувати коня чи полагодити списа, зверталися до міського голови. А Джон-коваль ледве зводив кінці з кінцями, виконуючи замовлення подорожніх та мандрівників, які не знали, що за чудова кузня є в міського голови.

Дві ковалеві кімнатки були теплими і затишними, проте не дуже великими, тому все своє старе залізяччя, різний непотріб і всяку всячину, а також хмиз і дешевеньке вугілля Джон зберігав у великому замковому підземеллі. Це було справді дуже добре підземелля, зі склепінчастою стелею і великими, вмурованими у стіни залізними кільцями — дуже міцними і зручними для приковування в’язнів. Ще там були старезні сходи, що вели кудись ще глибше під землю, і ніхто не знав, куди саме. Навіть власники палацу в старі добрі часи не знали, куди вони ведуть. Час від часу задля забави вони штовхали тими сходами якогось бранця, і він, ясна річ, уже ніколи не вертався. Коваль жодного разу не спускався далі сьомої сходинки. I я так само, тож знаю не більше за нього про те, де ті сходи закінчуються і що там є.

Джон-коваль мав дружину і маленьке дитя. Ковалева дружина якщо не клопоталася по господарству, то люляла дитя і плакала за тою благословенною порою, коли вона спокійно жила собі з батьками в селі і в них було сімнадцять корівок, а Джон приходив до неї літніми вечорами залицятися, такий розумний — ах, який розумний! — ще й з квіточкою в петлиці. А тепер Джонове волосся посивіло, й часом у них навіть було сутужно з їжею.

Що ж до дитяти, то воно, ясна річ, багато плакало: вдень — на дозвіллі, а от нічні «концерти» взяло собі за звичку починати щовечора, тільки-но його матір вкладалася спати. Від цього ковалева дружина увесь час була зморена. Адже дитя могло поспати вдень, а бідолашка зовсім не мала на це часу за хатніми клопотами.

Одного вечора коваль був дуже зайнятий у своїй кузні — він робив підкови для кози однієї дуже багатої пані, яка забажала дізнатися, чи сподобається козі бути підкованою. Пані хотіла знати наперед, п’ять чи сім пенсів коштуватиме підкова, якщо замовляти цілий комплект. Це було єдине Джонове замовлення за весь тиждень. А тим часом Джонова дружина сиділа і люляла дитя, яке в цей момент, на диво, не плакало. Аж раптом до сопіння ковальських міхів та брязкоту заліза долучився новий, незрозумілий звук. Коваль та його дружина перезирнулися.

— Я нічого не чув, — сказав він.

— Я теж, — невпевнено підтакнула вона.

Але звук дужчав, тому, щоб не чути його, коваль заходився щодуху молотити по козячій підкові, а ковалева дружина заспівала дитяті пісеньку, чого вона вже кілька тижнів не робила, бо не мала настрою.

Але попри усе те грюкання, стукання і навіть співання, незрозумілий звук дедалі гучнішав. I чим більше Джон з дружиною намагалися не помічати його, тим він дужчав — здавалося, то муркоче якесь велетенське створіння. А признаватися собі в тому, що чують цей звук, вони не хотіли лише тому, що дивне муркотіння долинало з підземелля, де Джон зберігав старе залізяччя, різний непотріб і всяку всячину, а також дешевеньке вугілля, і де, як ви пам’ятаєте, були сходи, що вели невідомо куди.

— Там нікого нема, звичайно ж! — промовив коваль, витираючи спітніле обличчя. — I зараз я спущуся по нову порцію вугілля!

— Нікогісінького там нема! Звідки б комусь там узятися? — підтакувала чоловікові дружина.

Вони з усіх сил намагалися повірити в те, що нікого там нема, і зрештою це їм майже вдалося. Тоді коваль узяв лопату в одну руку і клепальний молоток в іншу, на мізинця повісив старенького, але доброго ліхтаря й пішов по вугілля.

— Я беру молоток, лише тому, щоб відколоти якнайбільший шмат вугілля, — пояснив він дружині.

— Я так і подумала, — кивнула дружина, яка щойно вчора набрала повен фартух вугілля і знала, що там лишився тільки вугільний пил.

Отож коваль пішов до гвинтових сходів, що вели до підземелля. Ступивши на нижню сходинку, він підняв ліхтар високо над головою, аби пересвідчитися, що воно дійсно порожнє.

I справді, частина підземелля була не менш порожньою, ніж завжди — лише купка вугілля і залізяччя в кутку, та ще різний непотріб і всяка всячина.

Але інша його частина не була порожньою, навпаки — вона була досить-таки повною. I не просто повною, а наповненою драконом.

— Мабуть, він прийшов тими жахливими старими сходами бозна-звідки, — пробурмотів коваль, тремтячи і швидко позадкував крученими сходами з підземелля.

Але дракон був спритніший. Він кинувся до Джона-коваля і вхопив його за ногу своєю пазуристою лапою. При цьому він заторохтів, наче зв’язка старих ключів або залізний лист, яким у театрі імітують грім.

— Нікуди ти не підеш! — промовив дракон тріскучим, як вибух мокрої петарди, голосом.

— О Господи! — вигукнув Джон, тремтячи у лапах дракона, як осиковий листок. — Нічого собі кінець для порядного коваля!

Раптом дракон приголомшено завмер.

— Повтори, будь ласка, те, що сказав? — несподівано чемно запитав він.

I Джон-коваль дуже розбірливо повторив:

— Я сказав: «Нічого-собі-кінець-для-порядного-коваля».

— Ти диви! — вигукнув дракон. — Тебе мені й треба!

— Я зрозумів це від самого початку… — прошепотів коваль, цокочучи зубами.

— О, та я зовсім не це мав на увазі! — мирно промовив дракон. — Я б хотів, щоб ти зробив для мене одну річ. У мене з крила, якраз біля суглобу, повипадали заклепки. Чи міг би ти це полагодити?

— Міг би, пане, — чемно відповів Джон (адже з потенційним клієнтом завжди потрібно обходитися чемно, навіть коли він дракон).

— Справжній майстер — а ти ж справжній, чи не так? — тільки гляне — одразу побачить, у чому проблема, — продовжував дракон. — Ти лиш обійди і промацай мій панцир!

Джон боязко оглянув дракона, коли той випустив його з лап, і переконався, що одне його крило справді неприродно обвисло і декілька пластин треба приклепати.

Дракон, здавалося, майже повністю був зроблений із залізної броні рудувато-коричневого та червонясто-іржавого кольору — від вологи, звичайно, — а під пластинами виднілося щось схоже на ріденьке хутро.

Опинившись у своїй стихії, коваль почувся значно розкутіше.

— Тут кількома заклепками не обійтися, пане, — сказав він. — Потрібно замінити кілька сотень.

— Що ж, тоді берися до роботи! — промовив дракон. — Ти полагодиш моє крило, а тоді я піду й поїм усіх у місті. А якщо мені сподобається твоя робота, то тебе я з’їм останнім. Ось так!

— Пане, я не хочу, щоб мене з’їли останнім! — вигукнув Джон.

— Правда? — здивувався дракон. — Тоді я з’їм тебе першим.

— Цього я теж не хочу! — ледь не задихнувся з переляку коваль.

— О Господи! Самі клопоти з цими людьми! — скрушно похитав головою дракон. — Ніколи не знають напевне, чого їм треба! Ну-бо, досить балачок — до роботи!

— Пане, я, правду кажучи, не люблю таких замовлень, — промовив Джон, — бо знаю, як часто при цьому трапляються нещасні випадки. Все це звучить дуже заманливо: «Поможи мені, і я з’їм тебе останнім…» А починаєш працювати з клієнтом, ненароком його вщипнеш чи вколеш, як раптом валить на тебе вогонь, дим і все решта… I кому тоді потрібні вибачення?

— Даю чесне драконяче слово! — пообіцяв той.

— Я вірю, що ви не зробили б цього умисно, але, ви ж розумієте, будь-який джентльмен, якщо його вщипнути, може стрибнути й фуркнути, а з мене буде досить, як ви лиш раз пирхнете в мій бік… Чи не дозволили б ви якось вас… гм-гм… закріпити?

— О, це так принизливо… — скривився дракон.

— Ми завжди прив’язуємо коня, коли потрібно його підкувати, — заперечив Джон. — А ви ж знаєте, яка це шляхетна тварина!

— Це все дуже добре, — промовив дракон. — Але якщо я дозволю, гм… гм… закріпити себе, де гарантії, що потім ти мене, гм… гм… відкріпиш? Дай мені щось цінне під заставу. Що ти цінуєш найбільше?

— Молоток звичайно! Коваль без молотка — ніщо!

— Але ж він тобі потрібен, щоб мене полагодити! — заперечив дракон. — Придумай щось інше, і то швидко, інакше я з’їм тебе першим.

У цю мить дитя нагорі в кімнаті почало плакати — його мати, хвилюючись за чоловіка, сиділа дуже тихо, от воно й вирішило, що мати вже вклалася спати, а отже, час починати «концерт».

— Що це? — запитав дракон, побряцуючи своїм панцирем.

— Це всього лиш дитя, — відповів Джон.

— Що-що? — зацікавився дракон. — А ти його цінуєш?

— Е-е-е… мабуть, таки так, — відповів коваль.

— Тоді неси його сюди! — зрадів дракон. — Я гм… гм… догляну за ним, доки ти ладнатимеш моє крило, а ти можеш мене прив’язати.

— Добре, — погодився Джон, — але я мушу вас попередити, пане, що немовлята дуже отруйні для драконів. Чесно! До них можна доторкатись, але брати до рота — ні-ні! Мені б не хотілося, щоб хтось із моєї родини завдав шкоди такому пристойному джентльменові, як ви!

Дракон аж замуркотів, почувши такий комплімент:

— Добре, я буду обережний. А тепер — принеси оте, як там його, чим би воно не було.

Джон щодуху помчав сходами нагору, адже він знав: якщо драконові увірветься терпець, то одного його нетерпеливого руху буде досить, щоб знести дах підземелля, і тоді всі вони загинуть під руїнами замку. Ковалева дружина заснула (попри дитячий плач!), тож Джон-коваль безперешкодно взяв дитя, відніс до підземелля і поклав між передніми драконовими лапами.

— Пане, якщо ви зволите замуркотіти до нього, воно поводитиметься дуже чемно!

Дракон замуркотів, і те муркотіння так сподобалося дитяті, що воно навіть перестало плакати. Тим часом Джон-коваль обшукав підземелля і знайшов серед старого залізяччя кілька важких ланцюгів та чудового нашийника. Ті ланцюги й нашийник були зроблені в часи, коли люди співали за роботою, вкладаючи в неї всю свою душу, а тому виготовлені ними речі були достатньо міцні: вони витримали тягар віків, а що вже казати про якогось-там дракона. Джон одягнув драконові нашийника, надійно прикував ланцюгами, а тоді почав рахувати, скільки заклепок йому знадобиться.

— Шість, вісім, десять… двадцять… сорок… — лічив він. — У мене й половини нема… Коли ваша ласка, пане, я збігаю до міської кузні й куплю ще кількадесят… Це недовго.

I він побіг, залишивши дитя у дракона в передніх лапах. Воно собі сміялося і щось весело лопотіло, явно втішене гучним драконовим муркотінням.

А тим часом Джон щодуху побіг у місто і знайшов там міського голову з компанією.

— У мене в підземеллі дракон! — закричав він з порога. — Я прикував його ланцюгами! Ходім-те, допоможете мені звільнити мою дитину з його лап!

I він усе їм розповів. Але вони були дуже зайняті того вечора, а тому лише похвалили його за розум та винахідливість, та ще й висловили певність, що дракон тепер у надійних руках.

— А як же моє дитя?! — вигукнув Джон.

— Ну… — ухильно відповів міський голова. — Якщо щось станеться, ти, принаймні, знатимеш, що воно загинуло заради загального блага!

Джон був змушений вернутися додому і розповісти все дружині.

— Віддати дитя драконові! — зарепетувала вона, обірвавши його мову. — Добрий батько, що й казати!

— Цить! — заспокоїв дружину Джон і провадив далі: — Я зараз знову спущуся у підземелля і, якщо ти не втратиш глузду, з дитям усе буде гаразд.

Отож він спустився вниз і побачив, як старанно муркоче дракон, аби заспокоїти дитя.

— Не міг би ти трохи поспішити? — роздратовано запитав дракон. — Чи я маю цілу ніч отак муркотіти?

— Пане, мені дуже прикро, — відповів коваль, — але всі крамниці вже зачинені. Доведеться чекати до ранку. І не забувайте — ви дали чесне драконяче слово, що піклуватиметеся про дитя. Боюся, це буде трохи клопітно… Добраніч, пане!

Тож сердешний дракон мусив муркотіти й муркотіти, аж геть задихався. Врешті він замовк, і як тільки все стихло, дитя вирішило, що всі вляглися спати і час починати «концерт».

І почало.

— О Боже! — простогнав дракон. — Це жах!

Він погладив дитя своїми пазуристими лапами, але воно розкричалося ще дужче.

— Я теж втомлений! — пожалівся дракон дитяті. — І я так сподівався на тиху, спокійну ніч…

Але дитя продовжувало плакати.

— Та це кого завгодно доведе до сказу! — обурився дракон. — Може, вдасться його заколисати?..

I він заходився укоськувати дитя, так ніби це було маленьке драконеня. Та як тільки він заспівав «Дракотику сіренький…», дитя зарепетувало ще дужче.

— Я не можу його вгамувати!.. — зітхнув дракон.

Аж раптом він зауважив, що на гвинтових сходах сидить жінка.

— Агов, пані! — радісно вигукнув він. — Чи ви щось знаєте про немовлят?

— Трохи знаю, — відповіла ковалева дружина.

— Ой, як гарно! — зрадів дракон. — Чи не могли б ви взяти ось цього, щоб я трохи поспав?..

Дракон широко позіхнув і продовжував:

— А вранці принесіть його назад, перше ніж коваль повернеться!

Матір з дитям вийшли з підземелля гвинтовими сходами, і вся ковалева сім’я щасливо вклалася спати. Ще б пак — їм вдалося ув’язнити дракона і врятувати дитя.

Наступного ранку коваль спустився у підземелля і, ретельно добираючи слова, пояснив драконові, хто тепер пан, а хто — пропав. Потім він поставив при виході з підземелля, просто за останньою сходинкою гвинтових сходів, залізні двері з ґратами. Що ж до дракона — він люто нявкав кілька днів, а потім стих, побачивши, що з того немає жодної користі.

Тоді Джон пішов до міського голови і сказав:

— Я ув’язнив дракона і порятував місто.

— Шляхетний рятівник! — вигукнув міський голова. — Ми зберемо нагороду для тебе й привселюдно увінчаємо лавровим вінком!

Отож міський голова відкрив список жертводавців, внісши п’ять фунтів, кожен з його компанії дав по три фунти, а решта мешканців міста — по гінеї та по півгінеї, по кроні та по півкрони. Поки збирали пожертви, міський голова власним коштом оплатив місцевому поетові три хвалебні оди на честь Великої Перемоги. Оди викликали набагато більше захоплення, ніж збір пожертв, особливо у міського голови та його компанії.

Перша ода оспівувала визначну роль міського голови у справі ув’язнення дракона, у другій ішлося про неоціненну допомогу його компанії. У третій поет оспівував свій захват і гордість від наданої йому високої честі увічнити у віршах діла, порівняно з якими діяння святого Георгія виглядають сірими й буденними усім людям з чулими серцями і здоровим глуздом.

Коли пожертви нарешті було зібрано, міський голова сформував комітет, який мусив справедливо розподілити гроші, а їх виявилося не так уже й мало — цілих тисяча фунтів. Третина зібраних коштів пішла на оплату бенкету для міського голови та його компанії, ще третину пустили на виготовлення золотого нашийника із зображенням дракона для міського голови та золотих медалей, теж із зображенням дракона, — для компанії. Ну, а решту грошей витратили на потреби самого комітету.

Отже, Джонові не зосталося нічого, окрім лаврового вінка та усвідомлення, що саме він порятував місто від дракона. Щоправда, після цього ковалеві справи потроху таки пішли на лад. Передовсім, дитя почало менше плакати. Багата пані, власниця кози, була так захоплена вчинком коваля, що замовила цілий комплект підків за два шилінги й чотири пенси, а заплатила ще й на два пенси більше з вдячності за його суспільно-корисну діяльність. Крім цього, здалека почали приїжджати групи туристів, і кожен платив по два пенси за можливість подивитися через ґратовані двері на іржавого дракона в підземеллі, і ще три пенси з групи, коли коваль, щоб присвітити, вистрілював там кольорову ракету. А оскільки світло було дуже короткочасне, то коваль мав чистого прибутку два з половиною пенси на кожному пострілі. Ковалева дружина, бувало, подавала чай по дев’ять пенсів з носа — словом, життя потихеньку налагоджувалося.

Хлопчик, названий Джоном на честь батька (скорочено — Джонні), почав швидко рости. Він заприятелював з Тіною, донькою лудильника, що жив по сусідству. Тіна була милою дівчинкою з жовтими хвостиками і блакитними очима. Вона вже стомилася слухати історію про те, як маленького Джонні няньчив справжній дракон.

Діти часто спускалися гвинтовими сходами до підземелля, щоб подивитися на дракона через заґратовані двері, іноді вони чули, як той жалібно нявкає. Щоб краще бачити, вони запалювали півпенсову ракету. I знай собі росли та розумнішали.

Та ось одного дня міський голова та його компанія, полюючи на зайців у своїх золотавих мантіях, прибігли до міських воріт з диким вереском і повідомили, що до міста через болота суне горбатий клишоногий велет, заввишки як церква.

— Нам кінець! — вигукнув міський голова. — Я дам тисячу фунтів тому, хто зуміє захистити місто від цього велета! Що він їсть — видно по його зубах!

Але ніхто не знав, що робити. Ніхто, окрім Джонні та Тіни, які все чули. Вони перезирнулися і помчали так швидко, що аж мало підметки не погубили. Пробігли повз кузню, спустилися до підземелля і постукали у залізні двері.

— Хто там? — запитав дракон.

— Це ми, — відповіли діти.

I дракон, який за довгі роки страшенно стомився від самотності, промовив:

— Ну, то ввійдіть, мої любі.

— А ти нас не скривдиш, не дихатимеш вогнем? — обережно запитала Тіна.

— Нізащо в світі! — відповів дракон.

Отож діти увійшли до підземелля і завели з драконом розмову. Вони розповіли йому про погоду надворі і про те, що писали в газетах, а насамкінець Джонні сказав:

— Ой, ледь не забули! До міста прийшов клишоногий велет. І він збирається тебе з’їсти!

— Он як! — вищирився дракон. — Якби ж то я був вільний…

— Якщо ми тебе звільнимо, ти можеш якось утекти, перше ніж він тебе упіймає!

— І можу, і не можу, — загадково відказав дракон.

— Ти хочеш битися? — запитала Тіна.

— Ні, — відповів дракон, — я завжди стояв за мир. Відпустіть мене — й побачите.

Отож діти звільнили дракона від ланцюгів та нашийника, той пробив отвір у підземеллі і вибрався на волю, затримавшись лише в кузні, щоб коваль таки заклепав йому крило.

Дракон зустрівся з клишоногим велетом біля міської брами і зійшовся з ним у герці: велет молотив дракона своєю довбнею, аж луна йшла, а дракон дихав на велета вогнем та димом, наче цілий плавильний цех. Видовище було жахливе. Мешканці міста спостерігали за ним здаля; щоразу, як велет вдаряв по дракону, вони падали з переляку, але знов і знов піднімалися, щоб дивитися далі.

Нарешті дракон переміг, а велет крадькома, болотами ушився.

Дракон був дуже втомлений і вирушив додому спати, висловивши перед тим намір наступного ранку з’їсти все місто. Звісно, він пішов до свого підземелля, бо ж був чужаком у місті й не знав іншого пристойного місця для ночівлі.

А Тіна з Джонні прийшли до міського голови та його компанії і сказали:

— Ми врятували місто від клишоногого велета. Просимо дати нам наші тисячу фунтів!

Але міський голова лише похитав головою:

— Ні-ні, мої маленькі! То ж не ви здолали клишоногого велета, а дракон! Сподіваюсь, ви не забули його знову прив’язати? Коли він прийде по нагороду, то, безумовно, її отримає.

— Він ще не прив’язаний! — промовив Джонні. — Прислати його, щоб він узяв свою нагороду?

Міський голова відповів на це, що він не хоче клопотів, і одразу ж оголосив премію в тисячу фунтів тому, хто знову прив’яже дракона.

— Ми вам не віримо! — обурено вигукнув Джонні. — Згадайте, як ви нагородили мого татка, коли він прив’язав дракона!

Тут втрутилися люди, які слухали цю розмову стоячи біля дверей. Вони сказали, що коли Джонні й справді прив’яже дракона, то оцього міського голову скинуть і нехай замість нього буде Джонні. Мовляв, вони давно вже не задоволені своїм міським головою, якого поза очі навіть називали мером, і бажали б його змінити. Тоді Джонні сказав:

— Гаразд!

I удвох з Тіною, руч-о-руч, вони пішли по всіх своїх друзях.

— Ви допоможете нам порятувати місто? — питали вони.

— Звичайно! — відповідали діти. — Це ж так круто!

— Тоді завтра вранці ви повинні принести до кузні свої сніданки, — пояснювала їм Тіна, і діти згідливо кивали.

— Тільки-но я стану міським головою, одразу ж влаштую бенкет і запрошу вас усіх! — обіцяв Джонні. — I там буде лише солодке!

Наступного ранку Джонні та Тіна скотили до підземелля здоровенну бочку для купання.

— Що це за шум? — запитав дракон.

— Це всього лиш дихання клишоногого велета, — пояснила Тіна. — Але йому вже кінець.

Коли усі міські дітлахи поприносили і позливали до здоровенної бочки молоко з хлібом і вона наповнилася до країв, Тіна постукала у залізні ґратчасті двері й запитала:

— Можна?

— О, так! — озвався дракон. — Тут так нудно…

Разом з дев’ятьма іншими дітьми, Джонні й Тіна затягли бочку з хлібом та молоком і поставили її біля дракона, а самі повсідалися поруч і заходилися голосно плакати.

— Що це таке? — запитав дракон. — В чому справа?

— Це — хліб з молоком, — озвався крізь сльози Джонні, — наш сніданок, і ми маємо все це з’їсти!

— Ну… — стенув плечима дракон, — чим вам не подобається цей сніданок? Ось я лише відпочину трохи, а тоді піду в місто і їстиму всіх підряд.

— Любий пане драконе! — сказала Тіна. — Сподіваюсь, ви не їстимете нас. Адже і вам не хотілось би бути з’їденим?

— Не хотілось би, — признався дракон, — але ж мене ніхто й не з’їсть…

— Ну, не знаю… — з сумнівом протягнув Джонні. — А велет?

— Але ж я його здолав!

— Одного здолав. Але скоро прийде інший. I той перший — просто хлопчик порівняно з ним.

— Він усемеро більший! — вставила Тіна.

— Ні, удев’ятеро! — поправив її Джонні. — Вищий за дзвіницю!

— О Боже! — злякався дракон. — Цього я не сподівався!

— Міський голова повідомив йому, де ви мешкаєте, — вела далі Тіна. — I він прийде з’їсти вас, тільки-но нагострить свого велетенського ножаку.

Голова сказав йому, що ви дикий дракон, але велет не зважає! Він каже, що їсть лише диких драконів — під хлібним соусом…

— От лихо… — пробурмотів дракон. — Я так розумію, що ця кваша у діжці і є хлібний соус?

— Угу! — в один голос відповіли діти. — Звичайно хлібний соус подають до диких драконів, — додали вони. — До свійських, як правило, подають яблучний і готують з цибулевою начинкою… Прикро, що ви не свійський, тоді він би й не глянув на вас!

— Прощавайте, бідолашний драконе, ми ніколи вже вас не побачимо, зате ви дізнаєтеся, як то — бути з’їденим…

I діти знову заплакали.

— Е-е-е… Діти, послухайте! — озвався дракон. — А може, ви би вдали, ніби я — свійський? Скажіть велетові, що я — бідолашний, маленький, сором’язливий, свійський дракончик, ваше домашнє звірятко.

— Та ж він не повірить! — сказав Джонні. — Якби ви були свійським драконом, ми тримали б вас на прив’язі, щоб не ризикувати загубити такого милого пестунчика.

Тоді дракон ублагав дітей негайно його прив’язати, і вони це зробили: вдягнули йому нашийника і посадовили на цеп, що був зроблений у часи, коли люди співали за роботою, вкладаючи в неї всю свою душу…

Тоді вони пішли і розповіли людям про все, що зробили. А ті одразу ж поставили Джонні міським головою і він влаштував пишне свято з самим лише солодким, як і обіцяв. Почали з рахат-лукуму і півпенсових булочок, потім були помаранчі, іриски, кокоси, м’ятні коржики, слойки з джемом, малиновий сироп, морозиво та меренга, а закінчили — драже, імбирними пряниками та монпансьє.

Джонні з Тіною дуже тішилися. Проте коли ви добрі діти з чулими серцями, то, мабуть, вам стало шкода бідолашного обдуреного, зрадженого дракона, замкненого в похмурому підземеллі, якому не залишилося нічого, крім тяжких дум про зраду Джонні й Тіни.

Коли полонений дракон думав про те, як підступно з ним повелися, він починав плакати, і велетенські сльози падали на його іржавий панцир. Врешті він дуже ослаб, як це буває з людьми, коли вони плачуть, а особливо коли вони, до того ж, іще й не їли нічого років з десять.

Безталанна тварина витерла сльози і роззирнулася довкола — біля входу стояла велика діжка, повна молока з хлібом.

Дракон подумав собі:

— Якщо велетові до душі така кваша, то чом би й мені не скуштувати?

I він скуштував, і йому так сподобалося, що він виїв усе до дна.

Коли наступного разу прийшли туристи і Джонні вистрелив кольоровою ракетою, дракон нерішуче запитав:

— Вибачте за клопіт, але чи не могли б ви принести мені ще трішки молока з хлібом?

Тоді Джонні видав наказ, аби містом щодня їздив візок і збирав для дракона дитяче сніданкове молоко з хлібом. Дітлахи, натомість, харчувалися коштом міста і їли те, чого душа бажає — тістечка, булочки та інші смаколики, — а драконові щиро бажали «смачного хліба з молоком».

Минуло років з десять, відколи Джонні став міським головою, і тоді він одружився з Тіною.

У день весілля молоді прийшли до підземелля навідати дракона. Той став цілком свійським, його іржаві пластинки місцями повідпадали, і під ними виднілася м’яка густа шерсть, яку можна було гладити. I молодята погладили дракона.

— Знаєте, — сказав дракон, — я тепер нічого не хочу їсти, окрім молока з хлібом. Тепер я свійський дракон, чи не так?

I коли Джонні та Тіна відповіли, що так, дракон радісно промуркотів:

— Я тепер такий свійський і такий ручний, що, може, ви мене відв’яжете?

Деякі люди боялися повірити драконові, та Джонні з Тіною були такі щасливі того дня, що не могли навіть припустити існування якоїсь кривди у світі.

Тож вони зняли ланцюги і дракон промовив:

— Заждіть мене хвильку, я маю дещо принести. Маленький весільний даруночок!

Він спустився таємничими сходами і зник у темряві. З кожним кроком його іржаві пластинки осипалися, наче торішнє листя. А за якийсь час він повернувся, тримаючи у пащі торбу золота.

— Воно мені ні до чого, — пояснив дракон, — а вам, можливо, згодиться.

Молоді чемненько подякували, а розчулений дракон сказав:

— Там ще є.

Він знову і знову спускався таємничими сходами і приносив нові й нові торби золота, аж доки молодята не сказали йому, що вже досить. Так Джонні й Тіна стали багатими, а разом з ними і їхні батьки, і всі решта. У місті не залишилося жодного бідного. Всі отримали багатство, зовсім для цього не працюючи — а ви знаєте, що це дуже неправильно. Та бідолашний дракон, на відміну від вас, ніколи не ходив до школи, тож звідки йому було це знати?

Коли дракон, слідом за Джонні й Тіною, вийшов з підземелля у сяйво золота й блакиті їхнього весільного дня, він примружився, як це зазвичай роблять коти на сонці. А потім струсився, і від нього відпала решта пластин, а разом з ними й крила, і він став схожий на великого-превеликого, просто-таки велетенського-превелетенського кота.

З того дня він усе пухнастішав і пухнастішав. Цей дракон став родоначальником усіх котів, а згодом нічого драконячого у котів не лишилося, окрім кігтів, у чому ви можете легко пересвідчитися.

Я сподіваюсь, тепер вам зрозуміло, як важливо годувати свого котика молоком із хлібом? Якби йому довелося їсти лише мишей і пташок, він би, мабуть, почав більшати й злішати, лускатішати й хвостатішати. Нарешті, у нього з’явилися б крила і він започаткував би тих-таки драконів. І знову почалися б усі ці клопоти!..

Вогненний дракон

Юна білява принцеса завжди прокидалася у своєму білому ліжечку під щебетання шпаків, що вітали сірі росяні ранки. Вона мала звичку, щойно ліс пробудиться зі сну, збігати босоніж у білій нічній сорочечці на самісіньку верхівку вежі й слати повітряні поцілунки до сонечка, і до лісу, і до сплячого міста, кажучи:

— Вітаю тебе, красний світе!

Потім вона підстрибом спускалася холодними кам’яними сходами до своєї кімнати, вдягала коротеньке платтячко, чепець та фартушок і починала свою щоденну працю. Вона підмітала в кімнатах і готувала сніданок, мила тарілки і натирала до блиску каструльки. I все це вона робила тому, що була справжньою принцесою. З усіх слуг вірною їй зосталася лише старенька нянечка, і скільки принцеса себе пам’ятає — вони удвох жили у цій вежі.

Нянечка була вже стара і немічна, тож принцеса не могла дозволити, аби та тяжко працювала, тому робила усю хатню роботу сама, а нянечка спокійно собі сиділа й шила. Так, це була справжня принцеса — з молочно-білою шкірою, м’яким, наче льон, волоссям і золотим серцем.

Принцесу звали Сабрінетта. Її бабуся, на ім’я Сабра, свого часу вийшла заміж за святого Георгія — одразу по тому, як він убив дракона. Тож не дивно, що вся та земля, згідно з речевим правом, належала принцесі: ліси, що густо росли аж до самих гір, долини, що збігали аж до моря, широкополі лани, засіяні кукурудзою, маїсом та житом, оливкові гаї й виноградники, та й саме затишне місто з усіма його баштами і башточками, стрімкими дахами і чудернацькими вікнами, що примостилося, наче в гніздечку, між морем з чорториями та горами, білими від снігу і рожевими на світанні…

Принцесині батьки померли, лишивши її брата в перших доглянути за королівством, доки вона виросте. А той виявився вкрай лихим принцом — відібрав у принцеси геть усе, а ще й до того, переманив на свій бік усіх громадян. З майна принцесі залишилася лише велика драконотривка вежа, збудована принцесиним дідусем — святим Георгієм, а з усіх слуг — добра вірна нянечка.

I так сталося, що Сабрінетта найпершою побачила чудасію.

Рано-ранісінько, коли місто ще міцно спало, вона збігла босоніж у своїй білій нічній сорочечці на самісіньку верхівку вежі й поглянула понад полями туди, де був порослий папороттю рів і шипшиновий живопліт, за яким починався ліс. Того ранку принцеса помітила, як заколихався живопліт і з лісу виповзло щось дуже яскраве, ковзнуло в рів і вернулося назад до лісу. Все це тривало якусь хвилину, але принцеса бачила усе дуже чітко.

— О Господи! Яке дивне створіння — немов вогнем горить! Якби воно не було таке мале і я не знала, що казкові потвори стали нині вкрай рідкісними, я б подумала, що це дракон! — пробурмотіла вона.

Створіння, чим би воно не було, таки дійсно скидалося на дракона, хоч, як на дракона, було надто маленьке — не більше за килимок біля каміну. А для ящірки, на яку теж трохи скидалося, — було завелике.

«Прикро, що цей звір так квапився до лісу! — подумала принцеса. — Звісно, у цій драконотривкій вежі я у безпеці, але якщо це таки дракон, то він напевно захоче їсти… А сьогодні ж якраз маївки, і діти підуть до лісу збирати квіти…»

Поробивши всю хатню роботу і не залишивши жодної пилинки навіть у найкутастішому кутку кручених сходів, вона перевдяглася у шовковисту білу сукню з маргаритками і знову піднялася на вежу.

Польовими стежками до лісу йшли діти, сміючись та співаючи веснянок, і їхній сміх та співи долинали аж до верхівки вежі.

— Сподіваюся, що то таки був не дракон, — стиха промовила Сабрінетта.

Діти йшли парами, і по троє, і по десятеро, і цілими юрмами, їхні червоні, блакитні, жовті й білі костюмчики яскравіли на тлі зелені полів.

— Схоже на шовковисту, вишиту квітами зелену мантію… — подумала принцеса, усміхаючись.

Потім парами й по троє, по десятеро і цілими юрмами діти зникли в лісі, і зелень полів знову стала гладко зеленою.

— Всі оздоби зникли… — зітхнула вона. Сяяло сонце, небеса були сині, а поля — зелені.

I напрочуд яскраво цвіли квіти, адже то були маївки.

I раптом сонечко заступила хмара, тишу прорізав далекий дикий крик і діти ринули з лісу, наче кольоровий потік, — здавалося, що полем перекочуються червоні, блакитні, жовті й білі хвилі. Принцеса у вежі почула слова, нанизані на крик, наче намистинки на голку:

— Дракон, там дракон!.. Відчиніть ворота! Суне вогненний дракон!

Кольорова хвиля маленьких громадян влилася у міські ворота, і принцеса почула, як вони захряснулися, щойно прийняли останнього втікача. А на іншому кінці поля, під самим лісом, затріщали шипшинові кущі в живоплоті і крізь них продерлося щось велетенське, сліпучо-яскраве і страхітливе; якусь хвилину воно потоптало папороть у рову й одразу ж знову сховалося в лісових хащах.

Принцеса спустилася до кімнати і розповіла все нянечці, а та негайно замкнула великі двері вежі, а ключ поклала до кишені. Як тільки принцеса не просилася надвір, аби допомогти дітям — нянечка була невблаганна:

— Хай самі про себе дбають, — відказала вона, — моя справа піклуватися про тебе, золотко, і я не відступлю від цього. Хоч яка я стара, але ключа в замку ще можу повертати.

Сабрінетта знову піднялася на самісінький вершечок вежі. Сльози наверталися їй на очі, коли вона думала про дітей та вогненного дракона. Адже принцеса знала, що міські ворота аж ніяк не драконотривкі, а отже, дракон може увійти в місто, коли тільки забажає.

Діти побігли просто до палацу, щоб розповісти все принцові. Він саме розважався у псарні, ляскаючи своїм мисливським канчуком.

— Добре буде полювання! — вигукнув принц і наказав негайно споряджати свою зграю гіпопотамів. Він любив полювати, і на великого звіра ходив з гіпопотамами. Люди не надто цим би переймалися, якби принц, великий чванько, час від часу не виводив своїх підопічних до міста на прогулянку. Ті гучно рохкали, та ще й притупцьовували на ходу, і тоді — великі збитки мав продавець овочів, що торгував з ятки, а гончар, що розкладав свій товар просто на вулиці, щоразу був розорений дощенту.

Принц виїхав зі своєю зграєю мисливських гіпопотамів, що радісно топталися довкола, передчуваючи забаву. Що ж до мешканців міста, то вони поховалися по хатах, як тільки почули звук принцового ріжка та гіпопотам’ячий виск. А зграя тим часом протиснулася крізь міські ворота і вийшла на полювання.

Тим небагатьом із вас, хто ніколи не бачив лютих мисливських гіпопотамів, мабуть, важко буде уявити увесь масштаб цього видовища.

Почати з того, що гіпопотами не гавкають по-собачому, а радше рохкають, наче свині, і то дуже гучно й люто. Вони, ясна річ, не стрибають і не вміють маневрувати, а просто підминають під себе усі перешкоди, подекуди завдаючи непоправної шкоди зерновим культурам, і дуже дратують цим фермерів. Кожен гіпопотам мав на собі нашийника зі своїм ім’ям та адресою. Проте, коли фермери приходили до палацу, вимагаючи відшкодування збитків, принц завжди казав, що не слід було сіяти пшеницю на дорозі у порядних людей, а відтак — ніколи не платив.

Отож побачивши, як виходять з міста мисливські гіпопотами з принцом на чолі, деякі мешканці міста почали перешіптуватися:

— Ото було б добре, якби дракон його з’їв…

Це, звісно ж, було вкрай нечемно з їхнього боку, але гляньмо правді у вічі — то був далеко не найкращий принц.

Тим часом полювання почалося. Гіпопотами рискали полями і пустищами, вони прочісували лісові нетрі у пошуках слідів — усе дарма. Дракон був сором’язливий і не хотів показуватися.

I ось коли принц уже почав думати, що ніякого дракона насправді нема, а все це не більше ніж казочка про білого бичка, — як несподівано десь віддалік заскавчав його найулюбленіший старий гіпопотам. Принц задуднів у свій ріжок і вигукнув:

— Гоп-гоп! У галоп!

Почувши цю команду, зграя гіпопотамів ринула у видолинок біля лісу, бо побачила там дракона — велетенського, наче баржа, і червоного, наче розжарена піч, він шкірив зуби і вивергав полум’я.

— Гай-гай! Лови-хапай! — закричав принц. Гіпопотами кинулися на дракона, але той, як не дивно, навіть не намагався поводитися, наче нормальна загнана жертва. Замість того щоб тікати геть, він побіг просто на зграю гіпопотамів — і принц, що їхав верхи на слоні, зазнав гіркого приниження: дракон у змиг ока проковтнув, одного за одним, усіх його дорогоцінних мисливських гіпопотамів, наче пес — шматки м’яса. Це було жахливе видовисько. Від усієї мисливської зграї, що так весело вийшла на полювання під музику принцового ріжка,тепер не залишилося й гіпопотаменяти, а дракон хижо роззирався довкруги — чи, бува, не забув він когось з’їсти.

Наляканий принц тихцем спішився і щодуху помчав у найгустіші лісові нетрі, сподіваючись, що дракон не зможе продертися крізь ті чагарі. Він повз навкарачки — що аж ніяк не личило принцові — аж нарешті знайшов старе дерево, заліз у дупло і там зачаївся. В лісі було тихо: ані звук зламаної гілки, ані запах диму не тривожили принца. Він узяв свою срібну мисливську флягу, одним махом усе видудлив і якнайзручніше вмостився в дуплі, навіть не подумавши сплакнути за бідолашними мисливськими гіпопотамами, що їли з його рук і виконували найменші накази його ріжка стільки років! А це тому, що він був несправжнім принцом — з грубою, як у гіпопотама, шкірою, жорстким, як щітка, волоссям і кам’яним серцем. Так, не зронивши й сльозинки, він вирішив поспати.

Коли прокинувся — була вже ніч. Він виліз із дупла і протер очі. Довкруги чорнів ліс, лише у сусідньому вибалку щось відблискувало червоним. То було невелике вогнище з хмизу, біля якого сидів убраний в дрантя молодик із довгим солом’яно-жовтим волоссям. Довкола нього спали, похропуючи, якісь створіння.

— Ти хто? — запитав принц.

— Я Грець, свинопас, — відповів молодик у дранті, — а ти хто?

— А я Зануда, принц.

— Ага, і що ж ти робиш вночі серед лісу? — глузливо поцікавився свинопас.

— Я полював, — пихато заявив Зануда. Свинопас засміявся:

— А, то це тебе я бачив?! Гарне було полювання, га? Ми зі свинками спостерігали…

Створіння довкола зарохкали, і принц здогадався, що це свині — за їхніми манерами, насамперед.

— Якби ти знав дещо, — промовив Грець, — то не втратив би свою зграю…

— Тобто? — не зрозумів Зануда.

— Я про дракона, — пояснив Грець. — Ти вийшов на полювання в неправильний час. Цього дракона слід полювати вночі…

— Красненько дякую! — скривився принц. — Мене цілком задовольняє денне полювання, а ти просто дурний свинопас!

— Що ж, — відказав Грець, — роби, як знаєш. А завтра прийде дракон і вполює тебе, бо ти — просто дурний принц.

— Ти напрочуд неввічливий! — обурився принц.

— Та ні, просто чесний.

— Добре, тоді скажи мені чесно: що це, що якби я знав те, що знаєш ти про це, то я б не втратив моїх гіпопотамів?

— Ти міг би розмовляти й кращою мовою! зауважив Грець. — Проте… Що ти даси мені, коли я розкажу?

— Розкажеш що? — перепитав принц, який справді був неабияким занудою.

— Те, що ти хочеш знати.

— А я нічого не хочу знати! — заявив принц Зануда.

— Тоді ти ще більший дурень, ніж я підозрював, — зітхнув свинопас. — Чи ж ти не хочеш знати, як вполювати дракона, щоб він не вполював тебе?

— Хочу! — знову змінив свою думку принц.

— Мені вже уривається терпець! — вигукнув Грець. — А коли він увірветься, я тобі вже нічого не скажу. То що ти даси мені за спосіб вполювати дракона?

— Півміста і руку принцеси, моєї сестри в перших, на додачу! — відповів Зануда.

— Згода! — мовив свинопас. — Слухай: вночі дракон меншає й спить між корінням цього дерева — я розпалюю ним багаття, як запальничкою…

Вони підійшли до дерева і там, у гніздечку з обпаленого моху, побачили маленького, завдовжки з палець, дракончика.

— Як же мені його вбити? — забідкався принц.

— Не знаю, як вбити, — відповів Грець, — але ти можеш забрати його з собою, якщо маєш у що покласти. Твоя мисливська фляжка підійде.

I вони заходилися ловити дракона, ганяючи його хворостинами і трохи обпікаючи пальці, аж доки він не заповз у срібну мисливську фляжку. А коли принц її закоркував, Грець сказав:

— Отже, ми його вполювали, а тепер треба повернутися до палацу і запечатати фляжку Соломоновою печаткою^[4], щоб він уже точно не вибрався. Потім ми поділимо королівство, і я підберу собі пристойний одяг до весілля…

На жаль, підступний принц Зануда, даючи обіцянку, і не думав її виконувати.

— Чоловіче! Про що ти говориш? — удавано здивувався Зануда. — Я знайшов дракона і ув’язнив його. Я й слова не казав тобі ні про королівство, ні про принцесу! А якщо ти стверджуєш протилежне, то владою, даною мені народом, я зітну тобі голову!

I він схопився за меч.

— Гаразд, — зітхнув Грець, — однак я щасливіший за тебе.

— Тобто? — не зрозумів Зануда.

— Ти маєш лише королівство, ну, і дракона, звісно, а я — чисті руки і сімдесят п’ять гарненьких чорних свинок.

Грець знову вмостився біля вогнища, а принц повернувся додому і розповів депутатам парламенту, як мудро і сміливо він учинив. А ті зовсім не розізлилися — попри те, що він розбудив їх серед ночі, — а в один голос промовили:

— Ти неймовірно мудрий та сміливий!

(Адже вони знали, що зазвичай стається з депутатами, які не догодили принцові…)

Тоді прем’єр-міністр запечатав фляжку Соломоновою печаткою, а потім власноруч заніс її до мідної скарбівні, що була найміцнішою будівлею в місті, зі стінами товстими, як Ватерлооський міст.

Фляжку поклали поміж золотих зливків і наказали молодшому помічникові другого секретаря третього заступника міністра фінансів стежити за нею цілу ніч, щоб не проґавити, якби, не приведи Господи, почало діятися щось дивне. Молодший помічник і сам ніколи не бачив дракона, і не вірив, що принц його бачив. Він узагалі не вірив жодному принцовому слову, адже правдомовністю той ніколи не славився: цілком у принцовому стилі було б принести додому порожню пляшку, а всіх переконувати, ніби у ній сидить дракон. Тому молодший помічник не дуже то й пильнував той «скарб», а коли всі в палаці повкладалися спати, він покликав своїх друзів — молодших помічників з інших департаментів, і вони собі весело бавилися в хованки поміж золотих зливків, а потім, коли в шкатулках зі слонової кості знайшли діаманти, перли та рубіни, заходилися грати в крем’яхи. Одним словом, молодші помічники весело проводили час, не помічаючи навіть, як у скарбівні стає дедалі спекотніше.

— Гляньте на фляжку! — раптом закричав один із молодших помічників.

Фляжка з Соломоновою печаткою розбухла втричі й почервоніла від жару. Так само розжарилося і повітря у скарбівні. Нарешті геть усі молодші помічники вирішили, що пора звідти втікати. I вони кинулися навтьоки, збиваючи одне одного з ніг, а срібна фляжка вибухнула, щойно вони зачинили за собою двері. З вибухлої фляжки з’явився вогненний дракон, що все більшав і все вогненнішав, поїдаючи золоті злитки і хрумаючи перли, діаманти і рубіни, наче грудочки цукру.

До сніданку він пожер усі принцові скарби, а коли Зануда вийшов на ранкову прогулянку, то побачив, що двері у скарбівні висаджені і звідти виповзає вогненний дракон, а з його пащі скапує розплавлене золото. Не дивно, що боягузливий принц, побачивши дракона, стрімголов побіг до драконотривкої вежі, а маленька білява принцеса впустила його досередини і захряснула драконотривкі двері просто перед вогненним писком дракона. Той умостився під дверима і голосно заревів, адже понад усе хотів з’їсти принца Зануду.

Принцеса провела принца до найкращої кімнати, застелила стіл шовковим обрусом і подала сніданок: ґоґоль-моґоль, білий виноград, хліб з медом і багато інших речей, жовтих і білих, а ще й до того, дуже поживних. I вона пригощала його так люб’язно, ніби він не був зрадливим принцом, що відібрав у неї затишне місто. А це, звісно, тому, що мова йде про справжню принцесу — зі шкірою білою, як молоко, волоссям м’яким, наче льон, і з серцем, мов щире золото.

Напившись та наївшись, Зануда ублагав принцесу навчити його відмикати й замикати двері у вежі.

Нянечка саме спала, тож нікому було застерегти принцесу від цього необачного кроку.

— Треба лише ось так повернути ключа, і двері замкнуться — пояснила принцеса. — А якщо дев’ять разів повернути ключ в зворотньому напрямку — відімкнуться.

I вона показала, як це робиться. В ту ж мить, як двері відчинилися, підступний Зануда випхав бідолашну принцесу надвір, як він колись випхав її з рідного міста, і захряснув за нею двері. Тепер драконотривка вежа належала лише йому.

Принцеса опинилася сам на сам із драконом, але той і не думав її їсти, бо — навіть нянечка про це не знала! — дракони не їдять білявих принцес з золотими серцями.

Принцеса не могла собі дозволити прогулюватися вулицями міста у платтячку з маргаритками, без капелюшка та рукавичок, тому побігла лугами в інший бік — до лісу.

Вона ніколи не виходила зі своєї вежі, тож ніжна лугова травичка під її босими ніжками здавалася їй райським килимом.

Принцеса бігла в найгустіші лісові хащі, адже вона не знала, з чого зроблене її серце, а тому трохи побоювалася дракона. А там, в улоговині, вона й натрапила на Греця та його чудових свинок.

Свинопас саме грав на флейті, а свинки весело танцювали круг нього на задніх лапках.

— Будь ласка, захисти мене! — вигукнула принцеса. — Мені так страшно!

— Аякже, звичайно, захищу! — щасливо відповів Грець, обіймаючи її. — Тепер ти в безпеці. А що тебе так злякало?

— Дракон! — відповіла Сабрінетта.

— То він таки вирвався з тієї фляжки… — пробурмотів Грець. — Сподіваюсь, він принаймні з’їв принца?

— Ні, — похитала головою дівчина, — а що?

I свинопас розповів принцесі про те, як підступно повівся з ним Зануда.

— Він пообіцяв мені півкоролівства і руку принцеси на додачу! — завершив свою розповідь Грець.

— О Боже! Який сором! — вигукнула Сабрінетта і почала випручуватися з Грецевих обіймів. — Як він посмів?!

— Чого ти? — здивовано запитав Грець, ще міцніше обіймаючи її. — Це був сором, принаймні я так думаю. Але тепер нехай він має собі своє королівство, бо я маю те, що я маю.

— I що ж це? — запитала принцеса.

— Це ти, моя люба! — сказав Грець. — А за принцесу пробач мені, серденько: коли я просив її руки, я ще не знав справжньої, єдиної, моєї принцеси…

— Ти маєш на увазі мене?.. — запитала Сабрінетта.

— А кого ж іще? — усміхнувся він.

— Але ж ми знайомі заледве п’ять хвилин!

— П’ять хвилин тому я був усього лиш свинопасом, а тепер тримаю тебе в обіймах, і я — принц. Хоч цих свинок не залишу ніколи…

— Ти ж навіть не спитав моєї думки! — знов спробувала звільнитися з обіймів принцеса.

— Але ж ти попросила мене захистити тебе, — нагадав принцесі Грець. — Я й захищатиму… Усе життя…

Отож Грець та Сабрінетта сіли на повалене вітром дерево і почали розмовляти про справді важливі речі — про дракона та про принца. Грець і не здогадувався, що він розмовляє з принцесою, але твердо знав, що його мила Сабрінетта має золоте серце. І він повторював їй це знову і знову…

— Нам слід було скористатися драконотривкою пляшкою, — промовив Грець. — Тепер це зрозуміло…

— І в цьому вся проблема? — радісно запитала принцеса. — Я можу дістати будь-яку драконотривку посудину — у моїй вежі все драконотривке! Ми повинні якнайшвидше зловити дракона і порятувати дітей!

Отож вона вирушила по драконотривку пляшку, але Греця попросила її не супроводжувати.

— Якщо ти говориш правду, — сказала вона, — і в мене дійсно золоте серце, то дракон не заподіє мені лиха. Та й свинок не можна залишити без нагляду.

Грець був твердо переконаний, що в Сабрінетти золоте серце, тому й дозволив їй піти.

Увійшовши до міста, принцеса побачила, що двері вежі розчахнуті, а принца нема.

А сталося ось що: Зануда вирішив на хвилиночку вибігти з вежі, щоб відправити прем’єр-міністрові листа. У тому листі він повідомляв про своє місцезнаходження і наказував вислати пожежну бригаду, аби покінчити з вогненним драконом.

Та виявилось, що дракон ховався за дверима, терпеливо чекаючи на підступного принца, а тому, тільки-но принц показав носа, дракон одразу ж його проковтнув і подався до своєї лісової схованки, бо ж наближався вечір.

Сабрінетта увійшла до вежі, поцілувала перелякану нянечку і приготувала їй чашечку чаю. Вона розповіла про те, що ще має статися і що, виявляється, в неї, в принцеси, золоте серце, а тому дракон не може її з’їсти.

Нянечка побачила, що принцеса справді ціла й неушкоджена, а тому поцілувала її й без вагань відпустила.

Сабрінетта взяла мідну драконотривку пляшчину й побігла до лісу, де на неї чекав Грець зі своїми свинками.

— Я вже думав, ти ніколи не вернешся! — вигукнув він. — Тебе не було щонайменше цілу вічність!

Принцеса сіла біля Греця, і вони просиділи так до самого смерку, тримаючись за руки.

А тоді приповз дракон. Він звивався по землі, обпалюючи мох, кожної миті меншаючи, й нарешті заліз у своє гніздечко між корінням старого дерева.

— Нумо! — прошепотів Грець до Сабрінетти. — Тримай пляшчину!

А тоді почав штурхати дракона хворостиною, доки той не заповз до драконотривкої пляшки.

І тут виявилося, що вони геть забули про корок.

— Нічого! — сказав Грець. — Я заткну пляшчину пальцем!

— Ні, дай мені! — кинулася до нього принцеса, але, звичайно ж, Грець не дав.

— Море! Як ми не подумали про море?! Гайда до скель! — раптом вигукнула Сабрінетта.

І вони чимдуж побігли до моря, а за ними, довгим чорним шнурочком, потягнулося сімдесят п’ять свинок.

Пляшчина в Грецевих руках нагрівалася дедалі дужче, бо дракон у ній з усіх сил вивергав чимраз гарячіше полум’я і дим.

Та Грець не випускав її з рук, аж доки вони не добігли до скель, які обривалися просто в чорне море з чорториями.

Тоді він розмахнувся і пожбурив пляшчину з драконом просто в найбільший чорторий.

— Ми порятували наш край! — заплескала в долоні принцеса. — Ти порятував дітей! Дай мені свою руку!

— Не можу, — хрипко відповів Грець, — я більше ніколи не зможу взяти тебе за руку, люба, бо мої руки згоріли…

I це дійсно було так — на місці Грецевих кистей були почорнілі цурпалки. Сабрінетта цілувала їх і плакала над ними, вона відірвала від свого платтячка з маргаритками кілька смужок і перев’язала Грецеві рани. Потім Грець і Сабрінетта вернулися до вежі і все розповіли нянечці. А свинки сиділи надворі й чекали.

— Він найвідважніший чоловік у світі! — сказала Сабрінета. — Він порятував країну і дітей, але… його руки!

Раптом двері відчинилися й до вежі увійшла найстарша з сімдесяти п’яти Грецевих свинок. Вона наблизилася до свого господаря, потерлася об нього і ніжно рохнула.

— О, миле створіння! — вигукнула нянечка, витираючи сльози. — Воно все розуміє!

Сабрінетта почухала свинку за вухом, бо Грець не мав рук, аби це зробити.

— Єдині ліки від драконячих опіків — це свинячий жир… — промовила нянечка. — І бідолашне вірне створіння знає про це…

— Нізащо в світі! — вигукнув Грець, намагаючись почухати свинку ліктями.

— Невже немає інших ліків? — запитала принцеса.

У цю мить інша свинка устромила в прочинені двері своє чорне рильце. А за нею ще і ще, і врешті в кімнаті заколихалося ціле море гладких чорних спинок. Свинки штовхалися, намагаючись торкнутися Греця, і ніжно, любовно рохкали.

— Є й інший спосіб… — сказала нянечка. — Милі тваринки! Всі вони готові померти за тебе, хлопче. А якщо сімдесят сім вірних друзів готові віддати життя за людину, то вона зцілиться навіть від драконячих опіків — кожен мусить лише поцілувати її рани!

— Скільки, скільки їх має бути? — вигукнула принцеса.

— Сімдесят сім, — відповіла нянечка.

— Ми маємо сімдесят п’ять свинок, — сказала принцеса, — разом зі мною це буде сімдесят шість вірних друзів.

— Має бути сімдесят сім, і ні одним менше!.. А я не можу за нього померти… Отож чуда не буде, — сумно промовила нянечка.

— Я чув про це чудо, — сказав Грець, — але ніколи не думав, що мої свинки аж так мене люблять! І що ти, моя кохана, так мене любиш… І саме тому, що тепер я знаю про це, я не можу прийняти інший чарівний засіб… Бо волів би весь, з голови до ніг, обвуглитися, ніж одружитися з іншою, о моя люба, моя дорога Сабрінетто!

— А з ким ти мав би одружитися, щоб зцілити драконячі опіки? — запитала Сабрінетта.

— З принцесою. Так колись зцілив свої рани святий Георгій.

— Ти ба! — здивувалася нянечка. — А я й не чула ніколи про цей засіб — такий самий старий, як і я…

Сабрінетта обійняла Греця міцно-міцно — здавалося, ніби ніщо в світі не змусить її розімкнути обійми.

— Мій любий, сміливий, добрий Грецю! — прошепотіла вона. — Я — принцеса, а ти — мій принц! — Ходімо, нянечко, не гай часу на причепурювання — ми йдемо одружуватися!

І вони пішли, а за ними вирушив весільний кортеж статечних свинок. Грецеві руки загоїлися у ту саму мить, як він одружився з Сабрінеттою, а мешканці затишного міста, яким добряче набрид Зануда зі своїми гіпопотамами, вітали Сабрінетту і її чоловіка як законних володарів.

Вранці принц та принцеса вийшли до моря подивитися, чи, бува, не винесло дракона на берег. Та його не було й сліду, лише над чорториєм клубочилася пара. Рибалки ж доповіли, що багато миль довкруги вода така гаряча, що до моря можна ходити голитися. І треба сказати, що вона там і досі така. Драконову лютість не остудило й море води, а чорторий виявився таким потужним, що дракон не зміг з нього вирватися і віками уже в ньому крутиться. Як би там не було, вогненний дракон врешті-решт робить корисну роботу: нагріває воду, аби бідні рибалки могли поголитися.

* * *

Принц та принцеса любо-мило правлять краєм. З ними живе нянечка, яка нічого не робить, тільки вишиває, та й то, коли дуже закортить. Принц, звичайно ж, не тримає ніяких гіпопотамів, чим здобув собі прихильність населення. Сімдесят п’ять добрих свинок живуть у білому мармуровому свинарнику з латунним кільцем і табличкою «СВИНКИ» на дверях, двічі на день приймають ванну, шуруються губкою та милом з фіалковим ароматом. І ніхто на них не нарікає, бо, супроводжуючи принца у його прогулянках поза домом, вони поводяться дуже чемно: ходять лише по тротуарах і ніколи не топчуть траву на газонах. Принцеса щодня власноруч їх годує, а першим своїм указом вона суворо заборонила вживати слово «свинина» і звеліла викреслити його з усіх словників.

Добрий маленький Едмунд

Едмунда називали найзануднішим хлопчиком у світі — звісно, це були люди, які його не любили. А от бабуня і друзі казали, що він просто найдопитливіший. Бабуня ще й додавала, що він найкращий. Але вона була дуже стара і дуже добра.

Едмундові подобалося усе досліджувати. Можливо, ви думаєте, що в такому разі він залюбки відвідував школу, бо де ж, як не в школі, можна всього навчитися? Але в тому-то й справа, що Едмунд хотів не вчитися, а досліджувати, а це різні речі.

Едмундова допитливість змушувала його розбирати годинники, щоб зрозуміти, чому вони ходять, виймати з дверей замки, щоб побачити, як вони заклацуються. I саме Едмунд одного разу розпоров м’яча, щоб поглянути, який же хитромудрий механізм змушує м’яча стрибати. Жодного механізму він так і не знайшов, як не знайдете його й ви, якщо вам коли-небудь спаде на думку повторити цей дослід.

Отож Едмунд жив із бабунею, яка дуже любила онука, незважаючи на його допитливість. Вона не розпікала його за те, що він підсмажив її черепаховий гребінець, намагаючись з’ясувати, чи той справді зроблений з натурального черепахового панцира. Едмунд, ясна річ, час від часу ходив до школи і не міг уникнути того, щоб таки вряди-годи чогось там навчитися, хоч ніколи не ставив собі цього за мету.

— Це марна трата часу! — обурювався він. — Там знають лише те, що всім відомо! А я хочу відкривати щось нове, до чого ще ніхто не здогадався!

— Не знаю, чи вдасться тобі знайти те, про що не подумали б іще всі оті мудреці за тисячі років, — висловлювала свій сумнів бабуня.

Але Едмунд з нею не погоджувався. Він прогулював уроки, як тільки випадала нагода, бо, маючи добре серце, не міг знести думки, що учитель витратить стільки часу і праці на такого хлопчика, як він — що хоче не вчитися, а тільки досліджувати і відкривати, — тоді як є повно хлопців, спраглих географії, історії, читання і арифметики, а особливо моралей з бестселера Семюела Смайлза «Допоможи собі».

Звичайно, інші хлопці теж прогулювали — вони ходили збирати смородину, рвати горіхи й дикі сливи. Едмунда ж ніколи не цікавила та околиця міста, де зеленіли ліси і росли живоплоти. Він вирушав у гори, до величних скель та високих похмурих сосен, куди інші люди боялися ходити через дивні звуки, що долинали з печер. Та Едмунда вони не лякали — він прагнув з’ясувати, звідки ж вони беруться.

І одного дня він це з’ясував. А перед тим Едмунд винайшов, цілком самостійно, нового, дуже хитромудрого ліхтаря, якого він зробив з ріпи і склянки. А коли ще й вставив у нього свічку, яку вийняв зі свічника в бабуниній спальні, ліхтар дав просто розкішне світло.

Наступного дня Едмунд пішов до школи, і його покарали різками за пропуск уроків без поважної причини, хоч Едмунд щиро зізнався, що був зайнятий винаходом ліхтаря і зовсім не мав часу нікуди йти.

А ще день опісля Едмунд прокинувся рано-вранці, взяв сніданок, що бабуся приготувала йому до школи — два варені яйця і шматок яблучного пирога, прихопив зі собою нововинайдений ліхтар і стрілою полетів досліджувати печери.

У печерах було дуже темно, проте Едмундів ліхтар освітлював кожен закуток. І треба сказати, там було на що подивитися: на кожному кроці — сталагміти зі сталактитами, скам’янілості та купа всіляких інших речей, про які зазвичай пишуть у повчальних книгах для молоді. Але в той момент не це цікавило Едмунда. Він хотів знайти джерело страхітливих звуків, що так лякали людей, але, на лихо, у печері зовсім не було в кого про це спитати.

Тоді хлопчик сів просто посеред найбільшої печери і прислухався. Йому здалося, що він розрізняє три види звуків: низьке бурчання, схоже на хропіння старого огрядного пана після обіду; бурчання, подібне до цього, але тихіше; і нарешті — щось схоже на пискливе квоктання курчати, якщо ви, звісно, можете уявити собі курча завбільшки зі скирту сіна. «Здається, квокче найближче…» — подумав Едмунд.

Тож він звівся на ноги і ще раз обстежив печеру, але не виявив нічого, крім отвору в стіні, десь посередині її висоти. Як справжній хлопець, він видерся туди і проліз в отвір — а це був вхід до скелястого тунелю. Квоктання зазвучало ще виразніше, а бурчання стало майже зовсім нечутним.

— Я таки щось відкрию нарешті. — прошепотів Едмунд і рушив далі.

Тунель крутився і петляв, петляв і вився, а потім знову вився і петляв, петляв і крутився, та Едмунд не здавався.

— А мій ліхтар світить усе ясніше! — здивовано подумав Едмунд, аж раптом зауважив, що світло виходить не з його ліхтаря. Звідкілясь попереду, ніби пробиваючись крізь дверну шпарку, лилося блідо-жовте світло.

— Мабуть, це вогонь з нутра Землі, — промовив Едмунд, який дізнався про цей вогонь не інакше як у школі.

Раптом світло попереду блимнуло і погасло, а разом з ним затихло й квоктання.

Повернувши за ріг, Едмунд опинився перед кам’яними, нещільно причиненими дверима. Він увійшов — це була округла печера, що нагадувала формою баню Святого Павла. Посеред печери знаходився отвір, схожий на велетенську ванну, у якій сиділа бліда, чималих розмірів особа. Особа мала людське лице, грифонячий тулуб, розлогі, вкриті пір’ям крила, зміїний хвіст, півнячий гребінь і пір’я на шиї.

— Що ти, на Бога, таке?! — запитав Едмунд.

— Я — бідолашний голодний василіск… — відповіла бліда особа слабким голосом. — І я помру! Не переконуй мене! Я знаю… Мій вогонь згас! Не втямлю, як це сталося — мабуть, я заснув… Щоб підтримувати вогонь, я мусив раз на сто років його ворушити — сім разів крутнути в ньому хвостом. Але мій годинник, мабуть, відстав, і тепер мені кінець…

Здається, я вже згадувала, що Едмунд був напрочуд добросердим хлопчиком.

— Не плач! — сказав він василіскові. — Я розпалю вогонь!

Едмунд вибіг з печери і незабаром вернувся з великим оберемком соснових гілок. За їх допомогою, та ще й за допомогою пари підручників, які виявилися в Едмундовій кишені за недоглядом (бо він забув їх загубити), Едмунд розпалив вогонь навколо василіска. Гілки швидко зайнялися, а потім спалахнула й рідина у василісковій ванні, і Едмунд зауважив, що це був горючий сорт рідини, як-от ром на різдвяному пудингу. Василіск заходився енергійно збовтувати хвостом рідину у ванні і забив крилами так, що аж забризкав Едмундові руку, добряче її обпікши. Зате сам розрум’янився, зміцнів і повеселішав, його гребінець став яскраво-червоним, а пір’ячко заблищало. Він підвівся з ванни й голосно і дуже виразно закукурікав:

— Василіску-ку-рі-кууу!

Едмунд, добра душа, був неабияк утішений, що василіскове здоров’я так поліпшилося. І коли той почав дякувати, хлопчик скромно відповів:

— Ну що ти! Мені приємно…

— Але чим я можу тобі віддячити? — запитав василіск.

— Розкажи мені якусь історію, — попросив Едмунд. — Тільки небилиць не розповідай.

— А про що розповідати?

— Про те, що є насправді, але про що не вчать у школі, — сказав хлопчик.

І тоді василіск розповів Едмундові про підземні скарби, поклади вугілля і геологічні формації, про гномів, фей і драконів, а також про великий льодовик, кам’яний вік і виникнення світу і, нарешті, про єдинорогів, феніксів та про білу й чорну магію.

Едмунд їв свій сніданок і слухав. А коли він знову зголоднів, то сказав «до побачення» і пішов додому. Наступного дня він знову прийшов слухати василіскові історії, а потім ще і ще, багато-багато днів…

Едмунд розповів про василіска друзям у школі, і їм дуже сподобалися чудові, правдиві василіскові історії. Та коли Едмунд розповів їх учителеві, той покарав його різками за брехню.

— Але ж це правда! — обурився Едмунд. — Подивіться: моя рука обпечена!

— Бачу, бачу: ти знову бавився з вогнем, пустував, як завжди, — зауважив учитель і всипав йому ще більше різок. Цей учитель був невіглас і недовірок, але я чула, що не всі вчителі такі, як цей.

Одного дня Едмунд зробив новий ліхтар — з горючих кристаликів, поцуплених зі шкільного кабінету хімії. А тоді знову вирушив у печери шукати джерело решти дивних звуків. З іншого боку гори він натрапив на темний тунель, весь облицьований міддю, від чого той скидався на нутро величезного телескопа. В самому кінці коридору були яскраво-зелені двері з мідною табличкою «ПАНІ ПОСТУКАЙ-ТА-ПОДЗВОНИ» та ще біла записка «ЗАХОДЬТЕ О ТРЕТІЙ». Едмунд мав годинника — він отримав його всього лиш два дні тому в подарунок на день народження і ще не мав часу дослідити, чому він ходить, — отож годинник ішов і тепер показував за чверть третю.

Чи я вже казала, яким добросердим хлопчиком був Едмунд? Він умостився на мідних східцях під дверима і чекав до третьої, а потім постукав та подзвонив. З-за дверей почувся гуркіт і чахкання, а потім вони рвучко відчинились. Едмунд ледве встиг відскочити і заховатися за ними, як на порозі з’явився велетенський жовтий дракон, чи, радше, дракониха, що поплазувала мідним тунелем, наче довгий гуркітливий черв’як, чи, радше, стоногий монстр. Едмунд потихеньку виповз за нею і побачив, що дракониха розтягнулася на скелі, гріючись на сонечку. Едмунд непомітно прошмигнув повз неї й що було духу побіг до школи, гукаючи:

— Дракон! На нас суне дракон! Щось треба робити — інакше всі загинемо!

Його тут же звинуватили у брехні й відшмагали різками. Едмундів учитель ніколи не відкладав у довгий ящик виконання своїх обов’язків.

— Але ж це правда! — обурився Едмунд. — Самі подивіться!

Він показав у вікно, й усі побачили, як підноситься до неба величезна жовта хмара над горою.

— То всього лиш збирається на грозу, — сказав учитель і висік Едмунда сильніше, ніж будь-коли. Бачте, цей учитель був зовсім не такий, як ті, що я їх знаю: він був страшенно впертий і не повірив би навіть власним очам, якби вони сказали йому не те саме, що він сказав перед тим, як вони заговорили.

Отож поки учитель писав на дошці фразу, яку Едмунд мав переписати сімсот разів: «Брехати — дуже негарно! Брехунів слід шмагати різками для їх же добра», — хлопець непомітно вислизнув зі школи і щодуху помчав до бабуні, аби попередити її про небезпеку. Та на лихо, її не було вдома. Тоді він через потаємні двері втік з міста і подався в гори, щоб розповісти про все василіскові і попросити в нього допомоги. Едмундові й на гадку не спадало, що василіск може йому не повірити, адже той розповів Едмундові так багато дивовижних історій, і Едмунд усьому вірив. А якщо ви вірите комусь, то було б щонайменше чесно, щоб так само вірили й вам.

Біля входу до василіскової печери Едмунд спинився, щоб віддихатися і озирнутися на місто. Адже іще дорогою він відчував, як йому тремтіли й підгиналися ноги, коли на нього падала тінь велетенської жовтої хмари. Тепер Едмунд знову стояв поміж теплою землею і блакитним небом і дивився вниз на зелену рівнину, усіяну фруктовими садами, червонодахими фермами і латками золотих хлібних ланів. А посеред рівнини лежало сіре місто, оточене товстими мурами з бійницями для лучників та квадратними вежами з отворами для виливання розплавленого свинцю на голови чужаків. Хлопчик бачив мости й шпилясті вежі, спокійну річку, оброслу плакучими вербами та вільхами, і центральний міський парк, де люди збиралися в неділі та свята подиміти файками і послухати оркестр.

Усе це побачив Едмунд, як побачив він і величезну жовту дракониху, що повзла рівниною, залишаючи за собою чорний слід, бо все під нею вигорало. І побачив він, що вона була у декілька разів більша за все місто.

— Моя бідолашна старенька бабуня! — вигукнув Едмунд, бо ж був дуже добросердий, як я вже, здається, казала.

Жовта дракониха підповзала все ближче і ближче до міста, облизуючи червоним язиком свій жадібний рот, а Едмунд знав, що його учитель у школі і далі завзято пояснює дітям щось про жовті грозові хмари, ні на мить не повіривши у правдивість Едмундової розповіді.

«І все-таки йому доведеться повірити…» — подумав Едмунд. І хоч він був, як я вже казала, надзвичайно добросердим хлопчиком — заради справедливості це потрібно згадати, — боюся, що від думки про те, яким чином учитель зрозуміє свою неправоту, Едмунд розпачав не так сильно, як мав би.

А дракониха роззявляла свою пащеку все дужче й дужче, й Едмунд затулив долонями очі, бо, хай там як, добрій дитині таки лячно було дивитися на таке жахливе видовище, попри те, що десь там був його немилосердний учитель.

Коли Едмунд розплющив очі, міста вже не було — лише порожнє місце там, де воно колись стояло; а дракониха, облизавши губи і скрутившись калачиком, заснула, як це робить ваша кішечка, упоравшись із мишкою. Едмунд раз чи двічі тяжко зітхнув і помчав до печери, щоб про все розповісти василіскові.

— Тааак… — глибокодумно промовив василіск, вислухавши схвильовану хлопчикову розповідь. — I що?

— Мабуть, ви не зовсім зрозуміли, — чемно зауважив Едмунд: — Дракониха проковтнула ціле місто!

— Це має для тебе якесь значення? — запитав василіск.

— Але ж я там живу! — безпорадно вигукнув Едмунд.

— Не журися! — відмахнувся василіск, перевертаючись у ванні з вогнем, щоб зігріти свій другий бік, бо Едмунд, як завжди, забув зачинити двері й напустив холоду. — Житимеш тут.

— Мабуть, я не дуже ясно висловився, — терпляче провадив Едмунд. — Бачите, моя бабуня лишилася в місті, а я не можу знести думки, що ось так втратив її…

— Я не знаю, що таке «ба-бу-ня», — виглядало, що василіскові ця розмова вже почала набридати, — але якщо ти так цінуєш цю річ…

— Дуже ціную! — запевнив Едмунд, втрачаючи самовладання. — Допоможіть мені! Що мені робити?!

— На твоєму місці, — відповів василіск, простягаючись у вогненній купелі, щоб хвилі накрили його до самого підборіддя, — я знайшов би драченя та приніс би його сюди.

— А навіщо? — запитав Едмунд. Він ще в школі набув звичку ставити таке питання, і вчителя це завжди дратувало. Що ж до василіска, то він не збирався витримувати нічого подібного ані хвилини.

— Ну, досить уже балакати! — гиркнув він, хлюпаючись і розбризкуючи полум’я навсібіч. — Я дав тобі пораду, хочеш — бери, не хочеш — не бери. Я не збираюся сушити собі голову твоїми проблемами. Приведеш драченя — я скажу тобі, що робити далі. А ні… — василіск натягнув полум’я до самих плечей, попідтикався ним і блаженно позіхнув.

Це був найкращий спосіб домогтися від Едмунда виконання дорученої справи — просто дотепер нікому не спадало на гадку його випробувати. Якусь мить Едмунд вражено дивився на василіска, а той зиркнув на нього кутиком ока і почав гучно хропіти. Тоді Едмунд раз і назавжди усвідомив, що василіск не збирається бавитися з ним в цюцю-бабки. З тої миті він почав ще дужче шанувати василіска і вирішив — чи не вперше в житті! — зробити, що йому звеліли…

Хоч Едмунд часто прогулював школу, він знав деякі речі, про які ви, мабуть, і не чули, хоч регулярно її відвідуєте. Приміром, він знав, що драченя — це драконяче дитя, і тепер був певен, що настав час знайти третє джерело звуків… Ясно, що квоктав василіск, низьке бурчання, подібне до хропіння старого огрядного пана після обіду, видавала дракониха — отже, слабше бурчання належало драченяті.

І Едмунд сміливо кинувся на пошуки. Він блукав і шукав, шукав і блукав, аж врешті знайшов треті двері, вирубані просто в скелі, з написом: «ТСС! ДИТЯ СПИТЬ!»

Біля самих дверей стояло п’ятдесят пар мідних черевиків — тільки глянувши на них, можна було одразу здогадатися, на які ноги вони зроблені: кожен черевик мав п’ять отворів для п’яти кігтів драченяти. Черевиків було рівно п’ятдесят пар — ні парою більше, ні парою менше, бо драченя, як і його матір, мало сто ніг — вони обоє належали до виду, що в мудрих книгах звався Draco centipedis.

Едмунд добряче налякався, але тут же пригадав невблаганний погляд василіска та його непохитно-рішуче квоктання, яке дотепер дзвеніло хлопцеві у вухах, попри те, що хропіння драченяти з-за дверей теж чогось таки вартувало!

Він затиснув усю свою волю в кулак, розчинив двері навстіж і вигукнув:

— Гей ти, драченя! Прокидайся негайно!

Драченя перестало хропіти і сонно пробурмотіло:

— Ще не чассс…

— Твоя мама сказала прокидатись! Як би там не було — ти ж маєш її слухатись! — заперечив Едмунд, осмілівши від того, що залишився не з’їденим.

Драченя зітхнуло, і Едмунд почув, що воно вилазить з ліжка.

Наступної миті драченя почало виповзати з кімнати й взуватися. Воно і близько не було таке велике, як його матір — може, ледь-ледь більше за каплицю.

— Рухайся! — прикрикнув Едмунд, бо драченя нестерпно довго ґуздралося з сімнадцятою парою черевиків.

— Мама каже, щоб я ніколи не виходив з дому босим, — виправдовувалося драченя, і Едмунд заходився допомагати йому взуватися. Це була не надто приємна справа, коли хочете знати, та й часу забрала немало.

Нарешті драченя сказало, що вже готове, а Едмунд, який забув боятися, наказав:

— Тоді ходімо!

I вони вирушили до василіскової печери. Підземні тунелі були завузькі для драченяти, але воно вміло витоншуватися, як це роблять дощові черв’яки, коли протискаються в маленький отвір у грудці землі.

— Я його привів, — сказав Едмунд, і василіск одразу ж прокинувся й дуже чемно попросив драченя сісти й почекати.

— Твоя матуся скоро прийде, — промовив він, збовтуючи полум’я.

Драченя сіло і почало чекати, час від часу жадібно позираючи на василісків вогонь.

— Я перепрошую, — нарешті озвався малий, — але я звик одразу після пробудження снідати невеличкою ванною вогню, і зараз мені досить зле… Можна? — і драченя простягнуло свою кігтисту лапку до василіскової ванни.

— Звісно, що ні! — гостро урвав його василіск. — Де ти виховувався? Тебе не вчили, що нечемно просити усе, що на очі потрапить? Га?

— О, вибачте, будь ласка, — смиренно промовило драченя, — але я справді дуже голодний.

Тоді василіск підізвав Едмунда до себе і так довго та палко шепотів щось йому на вухо, що волосся хлопчини з одного боку цілком вигоріло. Але він жодного разу не перервав василіска і не запитав: «Навіщо?». А коли василіск закінчив, Едмунд — що був напрочуд добросердим хлопчиком, як я вже згадувала, — звернувся до драченяти:

— Якщо ти такий голодний, я покажу тобі, де є ціла купа вогню!

І він пішов кудись підземним тунелем, а драченя — за ним. Прийшовши на місце, Едмунд зупинився. Прямо в підлозі був круглий залізний люк, схожий на каналізаційний, тільки більший. Едмунд підняв його, потягнувши за гак, і з отвору шугонуло гаряче повітря, аж хлопцеві подих забило. А драченя підійшло ближче, позирнуло вниз одним оком, потягнуло носом і промовило:

— Пахне гарно, правда ж?

— Так, — підтвердив Едмунд, — це вогонь усередині Землі — увесь до твоїх послуг. Бажаєш залізти поснідати?

Драченя протиснулося в люк і почало швидко сповзати вниз похилою шахтою, що вела всередину Землі. Тоді Едмунд, як це не дивно, знову зробив, що йому веліли: зловив драченя за кінчик хвоста і зачепив за гак — щоб тримати його і не пускати далі. А той не міг розвернутися і виповзти назад, щоб подивитися, що сталося з його бідним хвостиком, бо — кожен це знає — падати у пекельний вогонь легко, але цілком неможливо потім з нього вибратися. Це те, що латиною зветься Facilis descensus^[5]. Отож драченя по-дурному повисло на хвості, а Едмунд, з діловим і поважним виглядом і дуже задоволений собою, заспішив до василіска.

— Що далі? — запитав він.

— Тепер іди до входу в печеру і смійся з драконихи — так, щоб вона тебе почула, — наказав василіск.

Едмунд мало не запитав: «Навіщо?», — але вчасно зупинився і замість цього сказав:

— Але ж вона мене не почує!

— О, дуже добре, — огризнувся Василіск, — ти, без сумніву, краще знаєш! — і він почав знову закутуватися у полум’я.

Отож Едмунд зробив, як йому звеліли. Коли він засміявся, його сміх розійшовся луною над горами — здавалося, наче то сміється не маленький хлопчик, а принаймні цілий замок велетів.

А дракониха, що саме спала на сонечку, прокинулася і роздратовано проревіла:

— З чого ти смієшся?!

— З вас! — вигукнув Едмунд і знову засміявся. Дракониха терпіла це, доки могла, але ніхто не став би зносити насмішки безконечно. Тож вона врешті нехотя підвелася і дуже повільно — адже щойно доволі ситно пообідала — поповзла вгору. Зупинилася біля печери і знову запитала — таким голосом, що Едмундові здалося, ніби він уже ніколи не зможе сміятися:

— З чого ти смієшся?!

Тоді на допомогу прийшов василіск:

— З тебе! Ти з’їла своє драченя — проковтнула його разом з містом! Своє власне драченя! Ги-ги-ги, га-га-га!

Навіть Едмунд спромігся видушити з себе благенький сміх, який, відлунивши від гір, прозвучав напрочуд погрозливо.

— О Господи! — забідкалася дракониха. — А я думаю: чого це місто немовби застрягло мені в горлі? Мушу відригнути його і уважно все переглянути!

Вона кашлянула, поперхнулася, плюнула, і ось на пагорбі з’явилося місто. Побачивши це, Едмунд кинувся до василіска, і той сказав, що треба робити далі. Отож перше ніж дракониха переглянула місто, шукаючи своє драченя, з нутра гори почулося його жалібне виття — то Едмунд, за порадою василіска, з усієї сили прищемив хвоста драченяті круглим залізним люком, схожим на каналізаційний, тільки більшим. О, так — значно більшим!

Почувши це виття, дракониха просто оскаженіла:

— Що сталося з моїм дитям?! Його тут нема!

І вона, витончившись, протиснулася у печеру, щоб знайти своє драченя. Василіск продовжував сміятися як тільки міг голосно, а Едмунд продовжував тиснути хвоста, і незабаром голова драконихи, неймовірно видовженої і витонченої (її хвіст тягнувся ще милю чи дві поза печерою), опинилася біля круглого залізного люка. Коли Едмунд почув, що дракониха наближається, він ще раз, востаннє, добряче щипнув драченя за хвоста, а тоді підняв люка і заховався за ним, щоб дракониха його не побачила. Потім він зняв з гачка хвіст драченяти, і дракониха зазирнула в люк саме вчасно: вона побачила, як у гладенькій похилій шахті щез хвостик її дитяти, і почула, як воно пискнуло.

Якими б не були вади бідолашної драконихи, вона була чудовою матір’ю, тому сторчголов кинулася в шахту слідом за дитям. Едмунд вийшов зі схованки і дивився, як вона сковзує у шахту — спочатку голова, а потім все решта. Дракониха була така довга — бо ж неймовірно витончилася, — що це тривало цілу ніч і нагадувало товарний поїзд, що їде до Німеччини. Коли ж нарешті кінчик довгого хвоста драконихи зник у шахті, Едмунд закрив люк.

Едмунд був добросердий хлопчик, як ви вже, мабуть, зрозуміли, тож не міг не втішитися з того, що відтепер драченя і його матір завжди матимуть на обід достатньо першокласного полум’я. Він чемно подякував василіскові за його доброту і прийшов додому якраз вчасно, щоб устигнути поснідати і на дев’яту прийти до школи. Звичайно, він нізащо не встиг би, якби місто лежало на своєму старому місці — посеред рівнини, біля річки, але тепер воно розкинулося на схилах гори, куди його відригнула дракониха.

— Ну, — промовив учитель, — і чому це ти вчора прогуляв уроки?

Едмунд усе пояснив, але вчитель тут же всипав йому березової каші за брехню.

— Але ж це правда! — обурився Едмунд. — Усе місто проковтнула дракониха — ви ж самі бачили!

— Дурниці! — сказав учитель. — То була гроза і землетрус. Ось і все.

І він знову висік Едмунда різками.

— Але ж… — Едмунд доводив свою правоту навіть за найнесприятливіших обставин. — Як ви поясните, що місто лежить на схилі гори, тоді як раніше воно було розташоване на рівнині?

— Воно завжди було на схилі гори! — сказав учитель, і всі учні повторили його слова, бо діти мали досить глузду, аби не сперечатися з людиною, яка тримає в руках різку.

— Але ж погляньте на мапу! — вигукнув Едмунд, не бажаючи бути побитим у суперечці, навіть якщо побили його тіло.

Учитель показав на мапу, що висіла на стіні, і Едмунд побачив, що місто й справді зображене на схилі гори. Проте ніхто, крім Едмунда, не здогадався, що перебування у череві драконихи дезорієнтувало всі мапи.

Тоді вчитель знову висік свого допитливого учня, пояснивши, що цього разу вінпокараний не за брехню, а за свою звичку вічно сперечатися. Бачите тепер, яким темним та упередженим був Едмундів учитель?! (На щастя, ваші чудові вчителі не такі!)

Наступного дня Едмунд вирішив показати людям василіска і цим довести свою правоту. І він справді повів їх до василіскової печери, але той чомусь замкнувся зсередини і не хотів відчиняти — отож Едмунд нікому нічого не довів, та ще й дістав на горіхи за те, що підбив народ іти за сім миль киселю їсти. І бідний Едмунд нічого не міг на це сказати, хоч знав, як глибоко всі вони помиляються.

Лише бабуня повірила Едмундові — але ж вона була дуже стара і дуже добра, і завжди говорила, що Едмунд — найкращий хлопчик у світі.

З усієї тієї довгої історії була принаймні одна користь — Едмунд змінився. Він уже так багато не сперечався і навіть пішов до слюсара в учні, в надії, що колись зможе відімкнути василіскову печеру і дізнатися іще щось, чого інші люди не знають.

Зараз він уже старий дідусь, але ще не відчинив тих дверей…

1

П’ятого листопада у Великобританії відзначають розкриття «порохової змови» 1605 року проти короля Якова I. Один із заколотників, 25-річний Ґай Фокс мав запалити гніт під бочками з порохом. Але змову було розкрито, змовників покарано. Англійський парламент прийняв закон відзначати 5 листопада як «радісний день подяки за порятунок короля». Закон діяв до 1859 року, але й після його скасування традиція святкування збереглася.

(обратно)

2

Кришталевий палац — не казкова вигадка, а справжня, модерна будівля з заліза і скла, побудована в лондонському Гайд-парку в 1850–1851 р.р. до Всесвітньої виставки 1851 року. Джозеф Пакстон, садівник за професією, натхненник і організатор цього проекту, був нагороджений лицарським титулом. У 1936 році Кришталевий палац згорів у пожежі і після цього не відновлювався.

(обратно)

3

Різні назви одного й того ж сузір’я.

(обратно)

4

Згідно з легендою, Соломонова печатка — перстень царя Соломона з зображенням шестикутної зірки — мав магічні властивості відганяти демонів і злих духів.

(обратно)

5

Facilis descensus — початок латинського крилатого виразу facilis descensus Averni (легкий спуск до Аверну), тобто до підземного царства. Цей вираз зустрічається в «Енеїді» Вергілія.

(обратно)

Оглавление

Едіт Несбіт Книга Драконів

Бестіарій

Дядечко Джеймс та пурпуровий прибулець

Визволителі крани

Крижаний дракон

Земля Дев’яти Чорториїв

Драконярі

Вогненний дракон

Добрий маленький Едмунд

*** Примечания ***