Батия стане Манглі-Гірей, гідний нащадок славного хана Тохтамиша.
— Гадаю, цієї ж думки дотримується і шановний Карачобан, — без усмішки сказав Басман-бек. — Коли ти не проти, то ми могли б про це погомоніти по дорозі до порту. Там має відбутися щось вельми цікаве, — загадково закінчив він.
У супроводі десятка нукерів вони рушили широкою вулицею, де поряд з шатрами зводилися перші кам’яні будівлі Бахчисарая — нової столиці кримського ханства. Незабаром вулиця перейшла у безмежний смарагдовий степ. Ліворуч здіймалися обриси кримських гір. Назустріч їхали скрипучі гарби з пиляним черепашником та колодами. Басман-бек вдоволено роззирався: йому подобалася ця штовханина й гамір, як, зрештою, і та повага, з якою ці заклопотані люди похапцем кланялися йому.
Нарешті попереду завиднілася безмежна водяна поверхня. Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля хащів дикої маслини. За сотню кроків від них показався причал, до якого притулився великий човен. Худі, засмаглі до чорноти невільники зносили з нього якісь ящики. Що в них було — не запитував ніхто. Там могло бути все, що завгодно: амфори з вином та прянощами, сувої краму, сицилійський мармур. І все те вантажилося на вози, що нескінченними валками тяглися до Бахчисарая. Ще два човни чекали своєї черги.
Проте не човни з заморськими товарами притягували погляд прибульців. Посеред широкої затоки ледь помітно погойдувався на широкій лінивій хвилі величезний військовий корабель. Його вітрила ліниво тріпотіли під подувами легкого вітерцю. У крутих обрисах вгадувалася хижа міць.
— Турецька галера, — пояснив Басман-бек. — Від таких галер утікають, як щури, навіть іспанські й французькі кораблі. Їм немає рівних в усьому світі!
З галери долітали окрики наглядачів і посвист нагаїв. Моряки-нукери зійшли на берег, а веслярі — їх було, либонь, не менше сотні — і досі сиділи, бо були прикуті до своїх довжелезних весел.
— Прибув сьогодні зранку, — пояснив Басман-бек. — Поки що з дружнім візитом. А згодом турецький султан має намір продати кілька таких нашому ханові. Бо Крим — то морська держава, — не приховуючи гордощів, докінчив він. — І йому потрібна своя військова флотилія.
ХАН МЕНГЛІ-ГІРЕЙ
Зненацька позаду почувся шалений перестук копит. Карачобан з Басман беком озирнулися. Широким віялом на них летіли тургауди і розривали горлянки у лютому крикові:
— Геть з коней! На коліна!
Над тими, хто запізно падав ниць у куряву, свистів нагай.
— Світлий Менглі-Гірей виїхав на оглядини галери, — пояснив Басман-бек Карачобанові. — Треба й нам злазити, бо, чого доброго, якийсь із цих мугиряк ще й нас огріє по спині канчуком…
Втім особливого невдоволення у його словах не чулося. Бо це був його, Басмана, задум. Надто вже багато охочих запустити в Менглі-Гірея стрілу, а то й накинутися з ятаганом. І стежити за нападниками було дуже важко. Та коли всіх зсадити з коней і змусити нюхати пилюку, — зарадити небезпеці буде багато легше.
Почет Менглі-Гірея з острахом позирав на свого повелителя, чиє чоло пересікала глибока зморшка. Це означало, що він будь-якої хвилини може вибухнути гнівом. А в гніві Менглі-Гірей був нещадний і непередбачуваний. Тому його охоронці-тургауди намагалися триматися від нього на відстані — летіли попереду й кричали:
— На коліна! Дорогу ясновельможному Менглі-Гірею!
А Менглі-Гірей і справді мав причину для невдоволення: його мрія зробити Бахчисарай однією з найкращих столиць світу затягувалася в часі. Років з п’ятнадцять тому він уперше відвідав Стамбул, а ще й до цього часу не міг забути його казкової величі, вишуканості і пишноти. Потому побував там ще не раз, та лише нещодавно поділився зі своїм високопоставленим другом і повелителем заповітною мрією: зробити з нової своєї столиці Бахчисарая пишне місто, що стало б молодшим братом найкращій столиці світу — Стамбулу. І султан, хай продовжиться рід його у віках, схвалив цей намір. Але ті невільники, що їх гнали з Урусії чи Польщі, геть не розумілися на велеліпній пишноті, якою вирізнялися палаци його високого друга і повелителя. Тому довелося ще раз звернутися до султана по допомогу, і той пообіцяв надіслати своїх зодчих. А ті зодчі будівельники, як відомо, даром не працюють. Тож йому, Менглі-Гіреєві, потрібно багато, ду-у-же багато ясиру, щоб на виручені за нього кошти запрошувати десятки й десятки майстрів — каменотесів, мулярів, столярів, малярів…
Припікало. В таку спеку гарно було б поніжитися на лагідній морській хвилі, проте до літа було ще далеко. Мимоволі пригадалися казкові хвилини, які він пережив у незрівнянних стамбульських лазнях.
Менглі-Гірей поворушив пальцем — і біля нього зринув головний писар-юртджі з загостреним калямом[11] напоготові.
— Що ти там записав? — запитав він.
— Вчора, найсвітліший, ти мовив, що твій палац має перевершити вишуканістю київські княжі
Последние комментарии
22 часов 22 минут назад
22 часов 40 минут назад
22 часов 49 минут назад
22 часов 51 минут назад
22 часов 53 минут назад
23 часов 11 минут назад