«Штурмфогель» без свастики [Євген Федоровський] (fb2) читать постранично, страница - 2

курів димом, косо промчав по аеродрому, збив крилом порожню бочку з-під бензину, розвернувся, завихрив пил і завмер. Техніки кинулися до літака. Пілот зсунув на лоба розбиті окуляри, розстебнув прив'язані ремені, спробував устати, але не зміг.

Гехорсман, розштовхавши інших, витяг його з кабіни:

— Знову ви лізли в самісіньке пекло!

— Червоні обскубли мене, мов гусака, — мляво промимрив пілот, стягуючи шолом з великої мокрої голови.

Натовп оточив його, та коли підійшов Коссовські, техніки розступилися.

— Що трапилося, Альберте? — запитав Коссовські.

— У червоних також з'явилися біплани. Ми спочатку думали, що то макаронники на своїх «фіатах», аж це були республіканці. Схаменулись, але пізно. Завдали вони нам прочухана. Насилу ноги винесли.

— Ви народилися в сорочці, — промовив новачок, розглядаючи пробоїни.

Льотчик оглянувся і раптом розставив руки:

— Пауль! Очам своїм не вірю! Звідки ти?

Новачок і пілот стиснули один одного в обіймах.

— Ви знайомі, Альберте? — здивувався Коссовські.

— Ще із Швеції, Зігфріде! — відповів льотчик радісно. — Діти рейху збираються докупи!..

Розділ перший НАПЕРЕДОДНІ ЕРИ

В березні 1939 року було вирішено долю Іспанської Республіки. На Піренеях запанував Франко. Всі солідні люди роз'їхалися по курортах. Модним вважалося Середземне море. Про політику вже не говорили. Політика набридла. Фашисти? Герінг на яхті пливе по Рейну. Гейдріх фехтує в Антверпені. Гіммлер збирає астрологів… Світські люди. Тиша. Задуха. Республіканська Європа купалася, умлівала, утримувала рівновагу.

Але свастика напружувала щупальці. Фашизм кував ланцюги для глобуса. Готувалися до нових воєн фельдмаршали і фельдфебелі, фюрери і гаулейтери, банкіри, промисловці, інженери…

1

Сонячного й тихого дня 30 червня 1939 року над бетонною смугою випробного аеродрому в Ростоці промчав з незвичайним свистом маленький літачок. Він тільки злетів і відразу ж пішов на посадку. Свист неначе захлинувся. Закінчилося пальне.

З тісної кабіни виліз льотчик, зірвав з голови шолом і вдарив ним по фюзеляжу.

— Я живий! — закричав він технікам і механікам, які підбігали до нього.

Одразу ж по польовому телефону набрали номер головного конструктора. Хейнкель схопив трубку:

— Ну як, Варзіц?

— Я радий повідомити вас, докторе, що ваш «сто сімдесят шостий» уперше в світі здійснив ракетний політ!

— Як ви себе почуваєте?

— Я живий, живий!

— Скільки ви протрималися, Варзіц?

— П'ятдесят секунд.

— Я негайно повідомляю в Берлін, Варзіц. Приготуйте літак на другу годину.

Хейнкель швидко зв'язався з відділом озброєння міністерства авіації і попрохав з'єднати його з генерал-директором люфтвафе^[3], давнім своїм другом Ернстом Удетом.

— Дорогий генерале! — вигукнув він, почувши в трубці буркотливий голос Удета. — Я підняв свій «сто сімдесят шостий» у повітря! Дуже прошу вас сьогодні ж подивитися на нього в небі.

— Навіщо поспішати, докторе? — запитав Удет незадоволено, але тут славетний пілот, очевидно, збагнув нетерпіння Хейнкеля і, помовчавши хвилину, кинув: — Гаразд. Чекайте.

Пополудні Варзіц ще раз підняв свій маленький літачок. Машина з короткими, неначе зрізаними крилами, на маленьких, як у дитячій колясці, шасі заревла так оглушливо, що механіки заткнули вуха. Вогнедишною ракетою Хе-176 промчав по аеродрому й злетів угору.

Ернст Хейнкель, власник і головний конструктор всесвітньовідомої фірми «Ернст Хейнкель АГ», не міг приховати свого тріумфу, його реактивне дитя — перше в Німеччині — побачило нарешті небо. Він був такий переповнений відчуттям удачі, що не помітив настрою Ернста Удета.

Удет, суплячись, слухав Хейнкеля й позіхав. Прославлений ас першої світової війни поважав доктора й звичайно довгенько розмовляв з ним про різні авіаційні проблеми. Та цього разу він, який відає новим озброєнням люфтвафе і тримає найтісніші зв'язки з авіадромисловцями, не хотів зрозуміти Хейнкеля, що розхвастався цим маленьким страшенно галасливим стрибунцем.

Було спекотливо й душно. Удет знемагав. На міцних куцих ногах він пройшовся смугою й оглянувся на Хейнкеля. Але Хейнкель, поблискуючи єдиним оком, милувався польотом свого літака. Свого. А Удет відповідав перед Герінгом за оснащення всього військово-повітряного флоту, і для нього одного рейхсмаршал придумав і форму, і рідкісний чин — генерал-директор люфтвафе.

І Удет не міг, як Ернст Хейнкель, захоплюватися цим крихітним недоноском, хай і з реактивним двигуном.

— І це все? — запитав він, коли літачок промчав повз них, відчайдушно гальмуючи.

Хейнкель із подивом утупився в Удета. Його великий ніс почервонів, засіпалась повіка сліпого ока.

— Далебі, докторе, ви справжній ентузіаст. — Удет поклав руку на плече конструктора. — Але, боюсь, мене ці стрибки — ви