Великий Мольн [Ален-Фурньє] (fb2) читать постранично, страница - 2

неділі біля церкви панував рух, і я після вечерні там трохи затримався. Перед папертю з'юрмилися хлопчики й дивилися на хрещення. На площі кілька городян у куртках пожежників склали зброю в козла і, тремтячи від холоду та тупаючи ногами, слухали розпатякування свого бригадира Бужардона…

Нараз дзвін затих, наче дзвонар збагнув, що він помилився й дзвонить не до речі; Бужардон зі своїми людьми, підібравши зброю, повільно потяг пожежний насос; я бачив, як вони зникли за поворотом, як за ними мовчки бігли четверо хлопчиків, з хрускотом ламаючи товстими підошвами гілки на вкритій інеєм дорозі, але не наважився кинутися слідом.

Життя в місті завмерло, лише з кав'ярні Даніеля долинав, то дужчаючи, то затихаючи, глухий гамір завсідників. Ідучи попід низькою огорожею, яка оточувала наше подвір'я, я дістався до хвіртки трохи занепокоєний, що спізнився.

Хвіртка була прочинена, і я одразу ж зрозумів: відбувається щось незвичайне.

І справді, біля дверей їдальні, — з п'яти засклених дверей, що виходили на подвір'я, вони були найближче до хвіртки, — стояла сива жінка і, прихилившись до шибки, намагалася щось розгледіти крізь фіранки. Вона була низенька, в старосвітському чорному оксамитовому капелюшку. Її змарніле обличчя з тонкими рисами було вкрай стурбоване, і, тільки-но я побачив її, якесь тривожне передчуття змусило мене спинитися на першій приступці, перед самою хвірткою.

— Куди ж він подівся, боже мій? — сказала вона впівголоса. — Щойно був тут. Певне, вже встиг обійти весь будинок. А може, втік…

Після кожної фрази жінка тричі стукала в шибку.

Ніхто не відчиняв незнайомій гості. Безперечно, Міллі вже привезли капелюшок з Ла-Гара, і тепер вона сиділа в червоній кімнаті перед ліжком, усіяним старими стрічками й потертим пір'ям, і, забувши про все на світі, шила, перешивала, переробляла свій скромний головний убір… Справді, коли гостя услід за мною шаснула до їдальні, на порозі з'явилася мати в новому капелюшку, притримуючи двома руками ще не до кінця прилаштовані латунні нитки, стрічки й пір'я… Вона всміхнулася мені синіми очима, що притомилися від роботи в сутіні, й вигукнула:

— Подивись-но! Я чекала на тебе, щоб показати…

Однак, побачивши незнайому жінку, що всілася у велике крісло в глибині кімнати, мати ніяково замовкла. Швиденько скинула капелюшка й протягом усієї подальшої розмови тулила його правицею до грудей, наче велике гніздо.

Жінка в старосвітському оксамитовому капелюшку, стиснувши між коліньми парасольку й шкіряну сумку, почала пояснювати, чого вона прийшла, похитуючи головою й цмокаючи язиком. Вона вже знову трималася самовпевнено, а коли заговорила про свого сина, то навіть прибрала якогось гордовитого й таємничого вигляду, який нас заінтригував.

Мати з сином приїхали поштовою каретою з Ла-Ферте-д'Анжійона, за чотирнадцять кілометрів від Сент-Агата. Вдова — і, як вона дала нам зрозуміти, досить багата — втратила молодшого з двох своїх синів, Антуана, що раптом помер одного вечора, повернувшись зі школи після того, як разом із братом скупався в зараженому ставку. Вона вирішила влаштувати старшого, Огюстена, до нас у пансіон, аби він пройшов тут курс старших класів.

І гостя одразу ж почала розхвалювати сипа, якого привезла до нас. Я вже не впізнавав сиву жінку, що ще хвилину тому стояла, згорбившись, перед дверима й своїм благальним і розгубленим виглядом скидалася на курку, яка втратила дике пташа, що його вона вивела разом із курчатами.

Жінка захоплено розповідала про сина дивовижні речі: він любив робити їй приємне і міг пройти босоніж по березі річки цілі кілометри, щоб знайти для неї в чагарях яйця водяних курочок або диких качок… Він ставив верші… А якоїсь ночі він натрапив у лісі на фазана, що впіймався в сильце…

А я ж якось насилу був зважився повернутись додому, коли ненароком порвав куртку, — тож тепер здивовано глипнув на Міллі.

Але маги більше не слухала, вона навіть кивнула гості, щоб та замовкла, і, обережно поклавши на стіл своє «гніздо», мовчки підвелася, ніби збиралась когось зненацька заскочити…

І справді, над нами, в комірчині, де лежали почорнілі залишки фейєрверка від торішнього свята Чотирнадцятого липня^[1], хтось чужий ходив сюди-туди; від його впевнених кроків здригалася стеля; потім ці кроки подалися в бік просторих темних горищ другого поверху й зрештою затихли десь біля порожніх кімнат наглядачів, де тепер сушився липовий цвіт і достигали яблука.

— Я вже чула цей тупіт кілька хвилин тому, хтось ходив по долішніх кімнатах, — сказала Міллі впівголоса, — але я подумала, що це ти, Франсуа, повернувся…

Ніхто не відповів їй. Ми всі троє застигли на місці, в нас калатали серця; і ось відчинилися двері, що вели з горища на сходи кухні; хтось спустився по приступцях, пройшов через кухню й з'явився на порозі їдальні.

— Це ти, Огюстене? — спитала гостя.

Перед нами стояв високий хлопець років сімнадцяти. В сутіні я