Вход в систему

Что такое OpenID?

Последние комментарии

Последние публикации

Зів'яле листя [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Зів'яле листя (а.с. Класика української літератури -39) 302 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Іван Якович Франко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="stanza">
Розвійтеся з вітром, лис­точ­ки зів'ялі,
Розвійтесь, як ти­хе зітхан­ня!
Незгоєні ра­ни, нев­ти­шені жалі,
Завмерлеє в серці ко­хан­ня.
В зів'ялих лис­точ­ках хто мо­же вга­да­ти
Красу всю зе­ле­но­го гаю?
Хто взнає, який я чут­тя скарб ба­га­тий
В ті вбогії вірші вкла­даю?
Ті скар­би най­кращі душі мо­ло­дої
Розтративши мар­но, без тя­ми,
Жебрак оди­но­кий, на­зустріч не­долі
Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

ДРУГИЙ ЖМУ­ТОК (1895)

ПОЛУДНЕ.

Полудне.
Широкеє по­ле без­люд­не,
Довкола для ока й для ву­ха
Ні ду­ху!
Ні сліду лю­дей не ви­дать…
Лиш тра­ви, мов мо­ре хви­ляс­те,
Зелене, бар­вис­те, квітчас­те,
І свер­щи­ки в тра­вах тріщать.
Без впи­ну
За річкою геть у до­ли­ну,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тиші по­то­пає,
У па­хо­щах дух спо­чи­ває, -
У ду­шу теп­ла до­ли­ває
Простір.
Втім - цить!
Яке ж то ти­хеньке ри­дан­ня
В повітрі, мов туж­не зітхан­ня,
Тремтить?
Чи се моє влас­неє го­ре?
Чи сер­це стре­па­ло­ся хо­ре?
Ах, ні! Се зда­ле­ка десь тільки
Доноситься го­лос сопілки.
І ось
На го­лос той сер­це моє по­тяг­лось,
В тім раю без краю во­но за­ри­да­ло
Без слів.
Тебе, моя зо­ре, во­но спо­га­да­ло,
І сти­ха до строю сопілки
Поплив із на­род­ним до спілки
Мій спів.

ЗЕЛЕНИЙ ЯВІР, ЗЕ­ЛЕ­НИЙ ЯВІР...

Зелений явір, зе­ле­ний явір,
Ще зе­леніша ива;
Ой між усіми дівча­тонька­ми
Лиш од­на мені ми­ла.
Червона ро­жа, чер­во­на ро­жа
Над усі квіти го­жа;
Не ба­чу рожі, не ба­чу рожі,
Лиш її лич­ка гожі.
Золоті зорі в не­беснім морі
Моргають се­ред ночі,
Та над всі зорі вни­зу і вгорі -
Її чорнії очі.
Голосні дзво­ни, срібнії то­ни,
Слух у них по­то­пає,
Та її го­лос - пше­нич­ний ко­лос,
Аж за сер­це ха­пає.
Широке мо­ре, ве­ли­ке мо­ре,
Що й кінця не ви­да­ти,
Та в моїм серці ще більше го­ре:
Я навік її втра­тив.

ОЙ ТИ, ДІВЧИ­НО, З ГОРІХА ЗЕР­НЯ...

Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня,
Чом твоє сер­денько - ко­лю­че тер­ня?
Чом твої ус­тонька - ти­ха мо­лит­ва,
А твоє сло­во ост­ре, як брит­ва?
Чом твої очі ся­ють тим ча­ром,
Що то за­па­лює сер­це по­жа­ром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них за­ди­виться, й сон­ця не хо­че!
І чом твій усміх - для ме­не скру­та,
Серце бен­те­жить, як бу­ря лю­та?
Ой ти, дівчи­но, яс­ная зо­ре!
Ти мої ра­дощі, ти моє го­ре!
Тебе ки­да­ючи, лю­би­ти му­шу,
Тебе ко­ха­ючи, за­губ­лю ду­шу.

ЧЕРВОНА КА­ЛИ­НО, ЧО­ГО В ЛУЗІ ГНЕШ­СЯ?...

Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся?
Чого в лузі гнеш­ся?
Чи світла не лю­биш, до сон­ця не пнеш­ся?
До сон­ця не пнеш­ся?
Чи жаль тобі цвіту на ра­дощі світу?
На ра­дощі світу?
Чи бурі боїшся, чи гро­му з бла­ки­ту?
Чи гро­му з бла­ки­ту?
Не жаль мені цвіту, не страш­но і гро­му,
Не страш­но і гро­му.
І світло люб­лю я, ку­па­юся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вго­ру не пну­ся, бо си­ли не маю,
Бо си­ли не маю.
Червоні ягідки до­до­лу схи­ляю,
Додолу схи­ляю.
Я вго­ру не пну­ся, я ду­бам не па­ра,
Я ду­бам не па­ра:
Та ти ме­не, ду­бе, отінив, як хма­ра.
Отінив, як хма­ра.

ОЙ ТИ, ДУ­БОЧ­КУ КУ­ЧЕ­РЯ­ВИЙ...

Ой ти, ду­боч­ку ку­че­ря­вий,
Ой, а хто ж те­бе ску­че­ря­вив?
Скучерявили густі ло­зи,
Підмили корінь дрібні сльози.
Скучерявили темні ночі,
Зранили сер­це чорні очі.
Чорнії очі, пиш­на вро­да,
Гордая мо­ва, не­по­го­да.
Гордая мо­ва -