Бомба для Гейдріха [Душан Гамшик] (fb2) читать онлайн

Остання година

— Rechts — schaut! ^[1]

Блискуча паличка в руці фельдфебеля злітає вгору, на мить завмирає, потім падає вниз.

Тррам, тррам, тррам!

Гуркіт барабанів шматує кам'яну тишу Градчанської площі. Деренчать шибки у віконницях довколишніх будинків, мешканці яких, здається, вимерли, бо у вікнах — ні душі. Сурмачі зволожують язиком губи, гримить гімн «Слава Пруссії». Рота почесної варти вермахту, військ СС і поліції скошує очі направо.

З вежі собору святого Віта лунають мелодійні удари курантів. Вони відраховують час, вістуючи близьку смерть людині, довга нога якої в начищеному до блиску чоботі вже вистромилась з автомобіля, щоб зробити перший крок по празькій землі. Надворі осінь. Неділя, двадцять восьмого вересня 1941 року. День святого Вацлава, патрона чеської землі.

Рейнгард Гейдріх, начальник таємної поліції і служби державної безпеки третього рейху, призначений за наказом Гітлера протектором Чехії і Моравії, вступає до Граду.

* * *

Гейдріх був одним із стовпів гітлерівського режиму. Займаючи посаду начальника Sichereheitsdicnst,^[2] цієї еліти організації СС, Гейдріх був водночас начальником Головного управління служби державної безпеки — центру, якому було підпорядковано усе: і гестапо — таємна державна поліція, і кріпо — кримінальна поліція, і інші поліцейські служби.

Про Гейдріха відомо було, що він не зупинявся ні перед чим, домагаючись поставленої перед собою мети, і про це свідчив цілий ряд зухвалих політичних акцій третього рейху. Так, наприклад, в трагічній історії ліквідації Чехословацької республіки, яка завершилася мюнхенською змовою восени 1938 і нарешті окупацією навесні 1939 року, Гейдріх також відіграв неабияку роль. Саме він подбав про організацію на території ЧСР розгалуженої шпигунської мережі, яка поступово розрослася до небачених розмірів. Напередодні мюнхенської змови потік розвідувальних матеріалів настільки збільшився, що для своєчасної їх доставки через чесько-німецький кордон до Берліна були таємно прокладені дві телеграфні лінії, при чому обидві лінії працювали цілу добу.

Гейдріх був одним з організаторів акції, яка за націстською термінологією називалася «розв’язанням єврейського питання». Його не обходили ідеологічні чи расові аспекти цієї «акції»; він цікавився чисто практичним боком справи. Так, Гейдріх розробляє ідею примусового переселення євреїв на Мадагаскар, носиться з планами використання їх як рабів на безмежних просторах Сходу чи за полярним колом, де вони мають поступово вимерти. Але водночас вій доручає також декому із своїх підлеглих, зокрема, вбивцеві Глобоцнікові, розробити і випробувати засоби масового знищення людей. Так виник перший табір смерті — Треблінка. Людей убивали тут — яка примітивність! — вихлопними газами моторів, встановлених в камерах, на кузовах вантажних автомобілів, або в спеціальних одноповерхових дерев'яних будівлях. Гейдріх послав Ейхмана в «наукове відрядження» до Глобоцніка: подивитись, як поставлена у нього ця справа, і обміркувати шляхи до її поліпшення і вдосконалення. Після Треблінки будівництво таборів смерті було поставлене на широку ногу.

Торги закінчено. Фашисти мають всі підстави «благословляти» учасників Мюнхенської змови.

Але якою жахливою не здавалася б трагедія єврейського народу, все ж слід сказати, що з точки зору націстів вона не була вершиною їх діяльності: це був скоріше початок, перший крок в загальному плані геноциду.

Отже, ім'я Гейдріха було пов'язане з найстрашнішими злочинами фашизму.

І ось ця людина — ад'ютант притримує дверці автомобіля, всі навколо завмерли, викинувши правиці в націстському салюті — восени 1941 р. вступила до Празького Граду.

* * *

Перед брамою Матіаша під звуки військового оркестру на щоглу піднімається штандарт нового пана — покручені, мов блискавка, літери СС на чорному тлі. Розпростерте крило крука спрямоване вбік схилів Петршіна, влтавських гребель, скель Вишеграда. Вбік стовежого міста.

«З метою охорони інтересів рейху з дванадцятої години двадцять восьмого вересня тисяча дев'ятсот сорок першого року на території Протекторату Чехія і Моравія оголошую надзвичайний стан. Всі дії, що порушують громадський порядок, господарське життя або працю, так само як і недозволене переховування вогнепальної зброї, вибухівки та боєприпасів, підлягають покаранню згідно з законами воєнного стану. Це стосується також усіляких зборищ, скупчень людей у закритих приміщеннях та громадських місцях. Вироки військових трибуналів оскарженню не підлягають і виконуються негайно — через розстріл або повішення. Підпис: Гейдріх».

Офіційне повідомлення передано опівдні чеською мовою по радіо: сьогодні воно не буде останнім, таких наказів буде ще багато.

В людей на вулицях Праги стискаються від гніву кулаки.

На першому подвір'ї Граду переступають з ноги на ногу офіційні особи.

— Чому саме генерал поліції? — шепочуть позаду урядовці протекторату. Заради цієї урочистості вони наділи накрохмалені комірці й жилети.

— Warum denn gerade Geidrich?^[3] — дещо нервово розмірковують представники рейху зі свастиками на рукавах. Вони стоять в перших шеренгах, як це їм личить відповідно їхньому становищу на чеській території. Порипують чобітьми, підтягують пряжки портупей. — «Так, чому Гітлер посилає сюди саме Гейдріха?»

— Хайль! Зіг хайль! — скандує шпалера празьких одноплемінників Гейдріха, ріденько розтягнена по замковій естакаді. Даремно надривають горлянки. Мисливцю за черепами не потрібні оплески натовпу, його стилю роботи більш пасує ніч і туман. Без церемонії, без оркестрів, без парадів.

Тому вітання буде коротким. Час Гейдріха — це зведений курок пістолета, що не терпить ніякого зволікання. Державний секретар К. Г. Франк ледве встигає називати новому начальникові підлеглих, їхні посади, імена. Гейдріх давно знає про них усе. Знати про кожного більше, ніж той може сам припустити, — це метод, від якого керівник служби державної безпеки не відмовиться навіть на посаді протектора Чехії і Моравії.

В кінці шереги Гейдріх різко зупиняється й прямує до сходів посольського крила Граду. На тих, що стоять позаду, він не звертає уваги. «Члени чеського уряду? Чого їм тут треба? Хто поставив їх поруч з німцями? Цьому слід буде покласти край, тим протокольним дипломатичним пережиткам, які терпів Нейрат. Чеські міністри з'являтимуться переді мною лише тоді, коли я їм звелю, і взагалі, серед них треба провести чистку».

«Згідно з наказом рейхспротектора, обер-міністрів автономного протекторного уряду групенфюрера СС Гейдріха, голову ради інж. Еліаша арештовано за зраду держави та батьківщини, а його справу передано в Народний суд Німецької імперії для винесення вироку. Арештованого знято з посади».

І це офіційне повідомлення, передане після обіду по радіо, не буде сьогодні останнім. Час Гейдріха — це пістолет з повною обоймою, спусковий гачок якого раз у раз натискається.

— Віллі!

— Яволь, пане обергрупенфюрер! — виструнчується молодий лейтенант-есесівець, ад'ютант Гейдріха з шифрування.

— Телеграф! Інші — по своїх місцях!

Новий протектор походжає по художньо викладеному паркету в залі. Диктує термінову депешу.

«Таємно. Пану рейхсфюреру Борману. Головна ставка фюрера. Дорогий партайгеноссе Борман! Сповіщаю вас, на додаток до трьох моїх попередніх сьогоднішніх донесень, що ще сьогодні, двадцять восьмого вересня тисяча дев'ятсот сорок першого року, о двадцять другій годині в повідомленнях державного радіо для чехів будуть оголошені такі смертні вироки (завтра про це також сповістять спеціальні плакати):

Перше. Військовий трибунал у Празі за підготовку державної зради засудив до страти генерала армії Йозефа Білого та дивізійного генерала Гуго Войту, обидва генерали у відставці. Майно засуджених конфісковане.

Друге. Військовий трибунал у Брно засудив до страти за саботаж Алоїса Трнечку з Роусінова і Алоїса Поспішила з Дрновіц.

Третє. Військовий трибунал у Празі засудив до страти за знайдену в них зброю Ладіслава Кумзака і Вацлава Франца з Праги.

Вироки були негайно виконані. Прошу вас повідомити про це фюрера. Гейдріх».

Перше, друге, третє…

Телеграф вистукує рахунок кривавого бухгалтера Гейдріха. Вірніше, початок цього рахунку. Щодня з'являтимуться нові імена. Біля багатьох із них на плакатах буде зазначено: комуністи, які навіть перед трибуналом не приховували своїх комуністичних переконань, Отто Синек, Франтішек Кржіжек, Ям Крейчі, Вацлав Кржен, Вратіслав Шантрох, Франтішек Таусіг, Власта Гакен, Карел Ельсніц, Леопольд Каніок, Ян Янковський, Йозеф Покорний, Курт Конрад…

Кривавий рахунок есесівського генерала Гейдріха невпинно зростає, Гейдріх поспішає — неначе для виконання його місії залишається надто мало часу.

Але ж хіба його місія полягає тільки а стратах?

Ясна річ, ні. Страчувати міг би й К. Г. Франк. Чим же в такому разі пояснюється приїзд сюди найближчого поплічника Гітлера?

На це запитання незабаром дасть відповідь сам Гейдріх.

Сцена — монументальний Чернінський палац з колонами на Градчанах. За окупації цей палац став похмурою резиденцією державного секретаря і начальника поліції Чехії і Моравії, групенфюрера К. Г. Франка.

Ранок другого жовтня 1941 року. В залі засідань Чернінського палацу — чорні, коричневі, зелені фашистські уніформи. О восьмій годині п'ятдесят хвилин усі займають свої місця.

— Партайгеноссен, — голосно звертається до присутніх помічник імперського секретаря фон Бургдорф, — перш ніж виступить з промовою імперський протектор, я уповноважений заявити таке: все, що говоритиме пан обергрупенфюрер, стосуватиметься таємних державних справ великої політичної ваги і вважатиметься державною таємницею. Будь-яке розголошення фактів, повідомлених на сьогоднішньому засіданні, каратиметься смертю чи ув'язненням за зраду батьківщини.

А втім, не зважаючи на це, кожне слово, яке вимовить Гейдріх на цьому засіданні, буде зафіксовано. За чиїм наказом? Зрозуміла річ, за Гейдріховим. Саме він посадив стенографістку в залі так, щоб ніхто з присутніх про це навіть гадки не мав.

Ніхто з чорно-коричнево-зеленого рою, — а тим більше той, хто зараз, коли б'є дев'ята, виходить на сцену, — не уявляє собі, звичайно, що колись, скажімо, через двадцять років, — ця стенограма може заговорити. Перед зовсім іншою аудиторією.

— Партайгеноссен, панове! За наказом фюрера я три дні тому взяв на себе керівництво урядом імперського протекторату в зв'язку з тим, що міністр Нейрат серйозно захворів.

Перша фраза — І перша брехня.

Старий фон Нейрат здоровий не менше, ніж 38-річний Гейдріх, і Гітлер «вдовольнив його прохання, давши йому тривалу відпустку для відновлення підірваного здоров'я» зовсім не внаслідок лікарського висновку.

— Мені приємно, що я можу привітати вас на цій території, де точиться бій за інтереси рейху, як начальник поліції та служби державної безпеки. Час на виконання одержаної мною вказівки фюрера я вважаю обмеженим…

Обмеженим? Чому саме? Може гер Гейдріх, виконавши «завдання» в Празі, готується одержати нове призначення? Скажімо, на посаду губернатора Москви, яка тим часом буде здобута переможним вермахтом, чи Ленінграда, зайняття якого, згідно з повідомленням сьогоднішньої німецької преси, є питанням кількох днів чи навіть годин?

Гейдріх говорить високим різким голосом, трохи гугнявлячи. Промовець він не блискучий.

— Дозвольте мені трохи, так би мовити, розмахнутися. Пов'язати проблему цієї території з нашою загальною проблемою.

Зрозуміло, аудиторія йому це дозволить. Адже для чорно-коричнево-зеленої потолочі в залі Чернінського палацу немає нічого приємнішого ніж повідомлення про те, що ласий шматочок — Чехія і Моравія — тільки закуска перед майбутніми бенкетами.

— Ми готуємося зайняти нові простори, необхідні для створення Великонімецької, а пізніше Великогерманської імперії. Передумовою цього є одна важлива річ: внутрішньополітична безпека майбутньої імперії.

Таким чином, для начальника служби державної безпеки війна вже переможно закінчилася, вірніше, він вважає, що вона переможно закінчилася. Тому нема чого гаяти час. Ось під бурхливі оплески усіх присутніх в залі він ділить «нову Європу» на дві половини.

— Першу групу складають землі з германським населенням, тобто з людьми нашої крові, а отже і нашої раси. Але ці люди внаслідок поганого політичного керівництва та під впливом єврейського руху скалічені, і ми повинні поставити їх на праведний шлях. Германців ми мусимо тримати в руках твердо, але бути з ними справедливими. Я маю на увазі такі землі: Норвегію, Голландію, Фландрію, а пізніше й Швецію. Ці землі населяють германці.

— Другу групу складають східні землі, заселені, головним чином, слов'янами. На цих просторах наша доброта сприймалася б, як слабкість. Слов'янин взагалі не звик до того, щоб з ним поводились, як з рівноправним, щоб з ним панькалися. В результаті наступних наших військових перемог ми здобудемо східні простори аж до Уралу. Простори ці стануть нашою сировинною базою, їхні жителі служитимуть нам як раби, Далі, щодо великопольського простору. Це найближча область, яку ми мусимо поступово заселити німцями і звідки ми витіснимо поляків геть, на Схід. Словом, тут здійсниться стара ідея німецьких орденських рицарів!

До речі, зміст цього висловлювання цілком збігається з цитатами з деяких статей, вміщених у західнонімецькій газеті «Дейче Зольдатен унд Національцейтунг» за 1962 рік. Різниця полягає лише в тому, що висловлювання Гейдріха надруковано в таємній стенограмі на таємному засіданні в 1941 році, а публічні висловлювання реваншистських політиків друкуються у відкритій пресі в 1962 році.

— Отже, виходячи з цього, ви повинні зрозуміти, що чесько-моравський простір повинен перебувати в такому стані, який не давав би чехам можливості стверджувати, ніби це їхня територія. Зараз жителі цієї території намагаються поставити рейх під загрозу нелегальним рухом опору і вдарити нам у спину ножем під час вирішальної битви проти більшовизму! Саботаж, групи терористів, знищення врожаю, уповільнення темпів праці — всім цим, ясна річ, керує велика підпільна організація. Останнім часом масштаби цих підривних дій у протектораті настільки розрослися, що доводиться констатувати: єдність рейху під загрозою! Ця земля знову підняла ніж!

Дехто з присутніх догадується, на що саме натякає Гейдріх, але точно про все знає тільки він сам, і крім нього ще кілька чоловік з найближчого оточення Гітлера. Ситуація напередодні приїзду Гейдріха була найкритичнішою: вистачило б якихось двох тижнів, щоб підпільній комуністичній організації вдалося підняти весь чеський народ на рішучий масовий виступ проти окупантів.

Немає сумніву в тому, що ці тривожні вісті викликали в Берліні побоювання і примусили окупантів вдатися до рішучих заходів.

— На найближчий час, — веде далі Гейдріх, — поки війна триватиме, необхідно, щоб чехи нам служили. Що ж до того, що ці люди собі думають, нам цілком байдуже. Ми все одно не привернемо їх на свій бік. Та ми цього й не хочемо. Кажу вам цілком серйозно: цієї лінії і тактики ми будемо дотримуватися тільки доти, поки не закінчимо переможно війну. Отже, кінцева мета така: цей простір буде німецьким і чехам тут нема чого робити.

А зараз, панове, ще кілька слів про остаточне розв'язання чеського питання…

Остаточне розв’язання! Endlösung! Заключне слово ката. Поліцай з блукаючим поглядом потрапив нарешті в свою стихію. Після цілого потоку уривчастих думок, ідей, фраз аудиторія відчула немовби електричний розряд. Сталося чудо: на місці непоказного оратора на сцені, немов за помахом чарівної палички, з'явилася зовсім інша людина. Вмілий організатор тверезо продуманого плану.

— Остаточне розв'язання чеського питання я не можу охарактеризувати зараз як спробу онімечити чеську потолоч. Цього ніколи не буде. Такі спроби в минулому мали місце, проте жодна з них зрештою не вдалася. Ми не можемо працювати старими методами. Почнемо інакше. Тихо, швидко, таємно.

Отже передусім: загальний перепис. Його ми проведемо під виглядом заміни особистих посвідчень. Паралельно з переписом — поголовний медичний огляд з рентгеноскопією під маркою боротьби з туберкульозом. Ці заходи дадуть нам картотеку всього населення, характеристику національної і расової приналежності кожного чеха. На підставі цих даних ми проведемо відбір. Рейхсфюрер СС пообіцяв мені, що здійснення цієї акції він доручить не звичайній поліції, а моїй службі державної безпеки.

Відбір триватиме, на мою думку, не більше року. Як ми здійснимо його?

По-перше, людей повноцінних, зі здоровими переконаннями, ми просто онімечимо. Це означає, що цих чехів поступово, але швидко доведеться перевиховати так, щоб вони вважали себе німцями, щоб на мову свою дивилися як на діалект; при цьому ми ліквідуємо чеські школи. Далі ми втовкмачимо їм, що вони — тільки плем'я, а не справжній народ. Відвернути їх від політики нам допоможе релігія, церква.

По-друге, чехів расово-неповноцінних, з зіпсованими переконаннями, ми відселимо геть. На Сході місця вистачить. Можливо, ми перевеземо їх на узбережжя Льодовитого океану. Там у майбутньому будуть організовані концентраційні табори, що стануть ідеальною домовиною для одинадцяти мільйонів євреїв з Європи. Туди ми могли б послати і тих чехів, яких не варто онімечувати.

Залишиться ще середня верства, яку ми повинні докладно вивчити. В цій верстві є люди зі здоровими переконаннями, але неповноцінні расово і навпаки — люди з нездоровими переконаннями, але повноцінної раси.

Людей зі здоровими переконаннями, але неповноцінних расово ми пошлемо на роботу до рейху і подбаємо про те, щоб вони вже не мали дітей.

Залишаються ще чехи з зіпсованими переконаннями, але доброї раси. Ці найнебезпечніші, оскільки вони складають расово повноцінний прошарок потенціальних ватажків. Виселити їх на Схід ми не можемо, оскільки там вони б дуже скоро утворили керівну верству, яка виступила б проти нас. Словом, їх доведеться ліквідувати.

Так. Остаточне розв'язання, EndlÖsung питання усього чеського народу — у Гейдріха в руці, на розчепірених пальцях він рахує: по-перше, по-друге, по-третє… Онімечити, стерилізувати, розстріляти…

Промова наближається до кінця.

І останнє, панове: я мовчки, без будь-яких докорів відпущу кожного, хто чесно й одверто скаже мені у вічі: «Те, що ти наказав, я не можу вчинити. Будь ласка, відпусти мене додому». Але я нещадно покараю кожного, хто під час моєї діяльності в Празі або після мого від'їзду звідси порушуватиме ці вказівки або не буде керуватися ними.

Ні, в залі ніхто не підвівся. Ніхто не сказав Гейдріхові: я відмовляюся брати участь у злочині й повертаюся додому. Всі одностайними оплесками вітають накази начальника служби державної безпеки і нового протектора.

Стенографістка згортає запис похмурих таємниць державної ваги, виголошених зі сцени її паном. Завтра вона передрукує цю стенограму на машинці, і з грифом «Державна таємниця» папери помандрують у сейф.

(Щоб згодом, пожовкнувши після двадцятирічного перебування під замком, знову з'явитися на світ і дати свідчення).

* * *

О сьомій годині вечора імперський протектор Гейдріх гасить лампу на своєму робочому столі в залі південного крила Граду. Розсунувши темні штори, дивиться з вікна вниз. Сонце зайшло, і над Прагою западають сутінки. Небосхил, мов багнетами, наїжився стовежими дахами. З вікна Граду чоловік намагається проникнути пильним поглядом туди, де не видно ані промінчика світла. «Чи здогадуються ті, внизу, яку я приготував їм долю?»

На відстані пострілу з гвинтівки од Граду, в пітьмі, на занедбаній терасі Ледебур-зького саду, стоїть чоловік, про якого Гейдріх нічого не знає. Хоча віддав би дуже багато, щоб про нього довідатись. Чоловік, який вийшов прогулятися із свого таємного сховища в кімнаті Ледебурзького палацу, подихати вечірнім повітрям, знає про Гейдріха. В цьому одна з найважливіших відмінностей між цими людьми.

Чоловік, що стоїть нагорі, тримає в своїх руках стотисячний апарат поліції.

Чоловік, що стоїть унизу, тримає в своїх руках кільце стотисячного ланцюгу бійців. Він — один з вогників, що їх марно шукає Гейдріх, вдивляючись у темне місто. Цей чоловік є найзапеклішим ворогом есесівського намісника. Проте коли б він мав при собі гвинтівку, то чи вистрелив би у вікно вгорі, навіть якби був упевнений, що влучить? Навряд, бо він твердо переконаний, що Гейдріхи приходять і відходять. Що найздібніший генерал був би безсилий, якби не спирався на політичну систему, лад. Соціальний лад, який породжує Гейдріхів і дає їм можливість вершити свою криваву справу. Фашизм — ось найголовніший ворог, якого треба розчавити, розбити вщент. Проти нього веде боротьбу не на життя, а на смерть чоловік, що стоїть унизу, і стотисячний ланцюг його товаришів.

Чоловік, що стоїть угорі, застосовує в боротьбі брутальне насильство, кривавий терор, підлу підступність.

Чоловік, що стоїть унизу, бореться передусім силою ідей.

Обергрупенфюрер військ СС, генерал поліції й імперський протектор Гейдріх загине, не перемігши.

Робітник-взуттєвик Ян Зіка, організатор і керівник Другого нелегального Центрального комітету Комуністичної партії Чехословаччини, загине як боєць внаслідок подій, пов’язаних з замахом на Гейдріха. Але справа його переможе.

Таких вогників, що освітлюють людям дорогу в пітьмі окупації, багато.

Один з них горить на віллі в Збраславі, де один з найбільших письменників своєї доби пише «Картини з історії чеського народу». Щоб надихнути народ гордістю і вірою у власні сили. В кінці першої книги він наводить притчу про сільського князя: «В неволі час минає дуже повільно. В ярмі думка кружляє навколо невтішних подій, і кожний спогад повертається до людини знову і знову… Але палке бажання — немов човник в руках ткача і немов меч, що і в мріях визволяє поневолену землю».

Твір Владіслава Ванчури залишиться недописаним. Але меч з його руки не випаде, коли смерть есесівського верховоди на празькій бруківці буде змиватися рікою чеської крові.

З невеличкого віконця будинку № 2 по вулиці За Возовною на Панкраці і зараз, у сутінках, на обрії видно силует затемнених Градчан. Учитель Горак, як називає себе він тепер і як своєю ж рукою записав до особистого посвідчення, відступив од вікна. У нього темні вуса і борода. Коли виходить на вулицю, то надягає окуляри в металевій оправі. Але зараз вони йому не потрібні. Він засвічує маленьку настільну лампу й сідає за рукопис.

Політичний памфлет під назвою «За двома зайцями» чекає закінчення, в ньому йдеться про актуальне питання. Памфлет невдовзі має бути надрукований у нелегальній комуністичній газеті, яку редагує тепер учитель.

«…Тим більша відповідальність, тим глибша провина Лондонського уряду, який, грубо зловживаючи любов'ю народу до свободи, примушує чехів Іти на безглузді жертви тільки заради того, щоб декілька лордів-капіталістів не втратило своєї влади над світом, а декілька чеських експлуататорів — влади над народом, — пише вчитель Горак, він же Юліус Фучік. — Глупота, хоч і найчесніша, яка ще нині проявляється в довір'ї до обіцянок Лондона, — гріх у відношенні до чеського народу і його боротьби за свободу. Ба навіть більше: прояв глупоти у вирішальний момент, коли йдеться про все наше майбутнє, — це злочин, для якого історія не має і не може мати виправдання…»

Ці слова в пітьмі протекторату яскравим промінням освітлюють роздоріжжя, на якому розгублено стоїть багато людей.

Без єдиного пострілу німецька армія окупує зраджені чеські міста і села.

Кожен служить батьківщині, як може Лондонськими вулицями швидко мчить автомобіль. Хоч уже початок грудня, проте не видно й сліду горезвісного лондонського туману, день чудовий, світить сонце.

Машина звертає на вулицю Піккаділі й зупиняється перед будинком № 134. Шофер зовсім не поспішає відчинити дверцята. Обидва пасажири виходять з авто без його допомоги. Не треба дивуватися шоферові: погони цих пасажирів зовсім не виблискують золотом, вдягнені вони не в елегантні мундири, а в прості уніформи. На рукавах у них нашивки з написом «Chehoslovakia», а на плечах у кожного тьмяно блищать дві срібні зірки: фельдфебелі. Що їм треба б цьому будинку на Піккаділі № 134, де міститься Чехословацьке міністерство національної оборони?

І раптом шофер з подивом бачить: на фельдфебелів чекає ад'ютант шефа, навіть притримує двері, пропускаючи їх поперед себе, і, вклонившись, говорить:

— Пан полковник уже чекає і ласкаво просить, щоб ви зайшли до його кабінету.

Невже це якісь переодягнені англійські лорди?

Та шофер здивувався б ще більше, якби йому можна було піднятися з ними нагору. Шеф для цієї зустрічі надяг випрасуваний мундир з чотирма величезними золотими зірками й розкішними петлицями генерального штабу, хоч здебільшого ходить він у цивільному, бо служить в інформаційному відділі. На столику лежать дорогі сигари й сигарети.

Незвичайна зустріч незвичайно і починається. Обидва фельдфебелі, увійшовши до кабінету, роблять спробу відрекомендуватися по-військовому:

— Пане полковнику, фельдфебелі Ян Кубіш і Йозеф Габчик прибули згідно з вашим наказом!

Полковник, усміхаючись, перебиває їх:

— Тобто як? Здається, Зденек Вискочіл і Отто Стрнад, якщо не помиляюсь?

Він говорить це дуже приємним і веселим тоном, і службова формальність одразу ж розтає. Габчик, більш жвавий і кмітливий, миттю все збагнув.

— Вибачте, Зденек Вискочіл, слюсар з Простейова, Нижня вулиця, номер тринадцять.

Кубішу нічого не залишається, як додати:

— Отто Стрнад, робітник з Брно…

Полковник запрошує їх до свого столу, а ми тим часом маємо нагоду розглянути зблизька цю людину, яку особисто мало хто знає, — полковника генерального штабу Франтішека Моравця, постійного начальника другого відділу головного штабу військової інформаційної служби, начальника шпигунського центру.

Полковник Моравець невисокий на зріст, кремезний, трохи навіть гладкий. Тім'я у нього майже лисе, і темне волосся буйно росте лише понад вухами. Погляд очей лагідний, зосереджений, руки майже нерухомо лежать на краю стола. Говорить тихо й повільно. Другий відділ генерального штабу — відділ інформації — це незвичайна служба: агентурна сіть, конспіративні наради, вишукування людських слабкостей і їх використання, підкупи, пастки, афери. Чи подобається полковникові ця служба, при якій він майже не спілкується з нормальними людьми, щирими і веселими? Ні, запевняє він.

— Але хтось же мусить це робити, — зітхає полковник, — кожний служить батьківщині, як може.

Зараз він розмовляє з двома фельдфебелями Чехословацької закордонної армії і також говорить про батьківщину. Зараз грудень 1941 року, чеський народ страждає, його тероризують і грабують, з нього знущаються. За це повинні відповісти німецькі окупанти, Гітлер і його празький намісник, кривавий пес Гейдріх. Настав уже час, коли народ мусить взятися за зброю, настав час помсти…

Це звучить надто патетично і пишномовно, але так тоді думали й говорили, наші два фельдфебелі теж так думають і вірять у це, вони погоджуються з тим, що час уже перейти до активного опору, що на насильство треба відповідати насильством…

Що далі було сказано в кабінеті полковника Моравця на Піккаділі № 134 — поки що ніхто не знає. При цій розмові не було жодного свідка, навіть ад'ютант полковника мусив вийти з кімнати, письмових записів теж ніяких не робилося, полковник сам перевірив, чи вимкнуті таємні мікрофони.

Збереглися лише письмові зобов'язання, підписані в кінці розмови фельдфебелями Кубішем і Габчиком. Кожний з них зобов'язувався:

«…разом з іншим військовослужбовцем закордонної армії повернутися на батьківщину, щоб у зручний час і за умов, які, на нашу думку, будуть найвигіднішими, здійснити який-небудь саботаж чи якусь іншу акцію, настільки ефективну, щоб про неї стало широко відомо не лише вдома, але й за кордоном».

Як же сталося, що долі цих двох фельдфебелів схрестилися з життєвим шляхом Моравця?

За відповіддю повернемось на кілька років назад.

* * *

Одного дня на початку травня 1933 року реєстратура головного штабу одержала такого листа на ім'я начальника розвідувального відділу:

«Шановний пане підполковнику! Якщо вас цікавлять дуже важливі відомості, що стосуються діяльності німецької розвідувальної служби і воєнних готувань німецької армії, спрямованих проти Чехословаччини, то приїдьте шістнадцятого травня до м. Дечин і погуляйте перед вокзалом, між другою і третьою годинами пополудні. Якщо ви не приїдете особисто, я не матиму змоги передати цих відомостей. Якщо вас хтось супроводжуватиме або будуть зроблені спроби встановити мою особу, то я теж не передам вам цих відомостей. За інформацію вимагатиму велику суму грошей.

З привітом Йозеф Шмідт».

Початок був як у поганому детективному романі.

Провокація? Пастка? Спроба перевірити реакцію на подібні пропозиції? Але чому вона така прямолінійна і нехитра?

Досвідчені «вовки» з головного штабу швидко зробили висновок: це примітивний прийом якогось аматора-шахрая з судето-німецьких кіл, який хоче роздобути грошей, або пастка, і про це треба повідомити поліцейський відділок у Дечині.

Моравець, призначений після закінчення військової академії в головний штаб на посаду начальника розвідувального відділу, був тоді ще початківцем, наївним новачком. Але чи з дилетантства, чи просто на зло «вовкам», він зробив те, що, на його місці, не зробив би жоден працівник розвідувального відділу, — пішов на цю зустріч, причому сам.

Далі ця історія розвивається як ще гірший детектив.

На вокзалі Моравець зустрівся з незнайомим чоловіком, який без зайвих балачок передав йому уривок тексту, пояснивши, що сам по собі він не має особливого значення і є лише зразком.

— Передайте це на експертизу, пане підполковнику. Якщо цей матеріал вас зацікавить, приходьте сюди за два тижні і одержите весь текст. Але візьміть з собою десять тисяч крон.

Моравець завагався. Десять тисяч?

— Якщо не зацікавить, не дасте. Дасть інший.

На цьому й розійшлися.

Якщо досвідчені розвідники досі виявляли байдужість, то зараз вони всі були вкрай збуджені: експертиза встановила, що йдеться про інформацію першорядного значення і що ця інформація найімовірніше походить з античехословацького центру розвідки німецької армії (Абвера), або закордонного відділу Головного управління служби державної безпеки — центру німецького шпигунства.

Це вже не скидалося на поганий детектив.

Отже було прийнято рішення, яке звучало так: одержати всю інформацію, віддати десять тисяч.

Відтоді Моравець підтримував зв'язок з Йозефом Шмідтом, який згодом став одним з найголовніших і разом з тим найдорожчих агентів чехословацької військової розвідки. Іноді його повідомлення були такими приголомшливими й фантастичними, що їх схильні були сприймати як дезінформацію. Але через деякий час навіть найнеймовірніше підтверджувалося іншими агентами та дипломатичними повідомленнями.

Хто ж це був? Свої Інформації, найбільш цінні, цей чоловік вигідно продавав також французькому й англійському генеральним штабам. Проте він залишався невідомим і, крім грошей, вимагав, щоб ніхто не робив спроб розкрити його анонімність. Він боявся Гейдріха і його апарату безпеки, бо знав, що вони мають своїх людей і в чехословацькій розвідувальній службі, боявся зради.

Тільки після багатьох і тривалих спроб Моравцю вдалося зробити так, щоб його співрозмовника сфотографували під час одного з побачень. На знімку два серйозних чоловіки прогулюються по вулиці одного окружного міста в північно-чеському прикордонному краї й не дуже зацікавлено розмовляють між собою. Після порівняння цього знімка з фотографіями із картотек та альбомів в решті решт вдалося з'ясувати, що співрозмовником Франтішека Моравця на цій невинній прогулянці є, очевидно, Пауль Тюммель.

Але ж чи можливо це? Так, сумнівів бути не може: це Пауль Тюммель, резидент німецької військової розвідувальної служби по Чехословаччині, Австрії, Балканах, один з високопоставлених діячів апарату Абвера, керованого адміралом Канарісом.

Ім'я Тюммеля ми не знайдемо в жодному записі, рапорті чи повідомленні Моравця, воно не згадується в жодній його інформації чи довідці. Про нього скрізь можна прочитати лише таке: «З добре поінформованих джерел ми довідались…» чи: «З добре обізнаних німецьких кіл…», чи пізніше: «З найбільш поінформованого джерела, достовірність якого неодноразово перевірялася й підтверджувалась, ми одержали повідомлення…».

Коли знайомишся з такими й подібними до них донесеннями, що проходили крізь руки Моравця, постає виразна картина воєнних готувань Німеччини до агресії з багатьма разючими й переконливими деталями, виникає багато питань і передусім найголовніше з них: чому ж ми не захищалися, коли знали майже все наперед?

* * *

А що наші Кубіш і Габчик?

Вони в цей час ще не знають один одного, і в них зовсім інші турботи. їм по двадцять років, перший вже встиг побувати кочегаром і працює на батьковому господарстві, в Дольних Вілемовицях, другий — на хімічному заводі в Жиліні.

Але все ж таки між ними вже є дещо спільне: 1938 року, разом з тисячами таких самих хлопців-ровесників, їх призвано до війська. Вони взули солдатські черевики, обкрутили литки обмотками. Марші, навчання, команди десятника і поручиків. Звичайно, хлопців їхнього віку не дуже приваблює військова служба, але цього разу було інакше. Разом з тисячами інших хлопців вони щиро рвалися в бій, щоб захищати свою землю від агресорів. Їм анітрохи не хотілося вмирати, але якщо в цьому була б потреба — зуміли б піти і на смерть.

Пауль Тюммель, звичайно, не єдиний агент Моравця. До їхнього числа належить, наприклад, і одна дама, яка не відзначається ніякими особливими якостями, за винятком одного: вона працює секретаркою німецького посла в Празі.

Якось так сталося, що на одній вечірці ця дама, так би мовити, трохи перебрала міру. І під секретом розповіла товариству велику таємницю своєї молодості. Виховуючись у швейцарському католицькому пансіонаті, — зрозуміла річ, в дусі найсуворішого самозречення, — вона піддалася — лише один раз! — спокусі, і з того часу жити не може без мужчин. Але роки спливають і їй дедалі важче знаходити підходящих коханців. Хоч платня секретарки посла не така вже й мала, її майже не вистачає, і коли так піде й далі…

В товаристві, яке не без інтересу вислухало цю сумну сповідь, була людина, що одразу збагнула перспективність більш близького знайомства з цією підстаркуватою й не дуже привабливою дамою й незабаром запропонувала їй певну фінансову допомогу. Послуга за послугу: адже для неї, як секретарки посла, не дуже важко буде друкувати деякі листи в більшій кількості примірників чи виписувати кілька абзаців з кореспонденції, чи інколи стенографувати телефонні розмови посла з начальством у Берліні…

Угоду було складено. Під рубрикою «До виплати» в формулярах полковника Моравця з'явилася ще одна графа, а в його донесеннях — вирази: «З дипломатичних кіл стало відомо…» або «З оточення високих дипломатичних осіб було одержано…»

Комерція є комерцією, й базується вона на грошах. Але одного разу секретарка натякнула, що вона не наполягала б на грошових винагородах, якби по матеріал до неї приходив який-небудь офіцер, найкраще молоденький стрункий випускник академії…

Економічно вигідну пропозицію було прийнято. І відтоді в погоджений день ад'ютант Моравця визначав наказом, хто з офіцерів піде до інтимної вілли в Стржешовицях по інформацію «з дипломатичних кіл». Здебільшого він доручав це комусь з молодших офіцерів-практикантів або ординарцям.

Полковник Моравець завжди перевіряв, як виконується завдання. Разом із своїми найближчими співробітниками він сідав біля столу в кімнаті для нарад і обговорював з ад’ютантом, що саме треба зробити. Пани офіцери завжди реготали, коли Моравець зупиняв на дверях ад'ютанта.

— Стривай, щоб не забути, кого вже призначено? Хто піде сьогодні… за батьківщину?

— Поручик Н.

— Його вже проінструктовано?

— Звичайно. Згідно з наказом.

* * *

А що наші Кубіш і Габчик?

Вони ще не знайомі, хоч у них і однакова доля: Кубіш і Габчик стали четарями^[4]. Обидва пройшли гарячкову мобілізацію 1938 року, котру навіть найнадійніші й найвірогідніші донесення німецької агентури оцінювали як прояв єдності і бойової рішучості всього населення Чехословаччини. І обидва так само, як і тисячі інших, відступили, обдурені й присоромлені, з укріплень на чесько-німецькому кордоні, які були без бою здані гітлерівській армії. Хлопці думали, як і тисячі інших: «Нас обдурили, зрадили!». Багато хто плакав від безсилої люті: «Чому нам не дозволили як слід зустріти їх?»

Авжеж, авжеж. Як казав пан полковник, кожен служить батьківщині, як може.

* * *

Восьмого березня 1939 року (президент Бенеш у цей час був рантьє і читав в американських університетах лекції про демократію) полковник Моравець одержав повідомлення, яке вивело його з рівноваги. Він залишив про нього письмове свідчення, яке дає нам можливість уявити собі бурхливий хід подій тих кількох днів, які аж ніяк не належать до славних сторінок чехословацької історії.

«Агентурним шляхом», «з винятково добре поінформованого джерела», що «виключає будь-яку можливість помилки чи навмисної провокації» (напевне, йдеться про Пауля Тюммеля) він довідався про акцію, яку невдовзі підтвердили й інші інформаційні джерела: 15 березня гітлерівська Німеччина готується остаточно покінчити з чехословацькою незалежністю і окупувати територію республіки.

Моравець негайно доповів про це начальникові генерального штабу, членові уряду генералу Фіалі.

А генерал Фіала? У нього затремтіли руки, і він, запинаючись, пробурмотів, що не може сам доповісти таке уряду, хай Моравець піде разом з ним…

Так ми потрапляємо на засідання ради міністрів. Люди, що їм було довірено керівництво державою, вислухують, яка доля чекає на цю державу. Вислухали і…

Але надамо слово документам.

«Хвальковський сказав: Пане полковнику, я знаю, що ви добрий інформатор і прийшли сюди з добрими намірами. Але на цей раз ваші агенти принесли вам справжнісіньку вигадку. Коли б щось подібне мало статися, то в першу чергу про це мусив би знати я, міністр закордонних справ. Заспокойтесь і надалі приносьте нам кращі вісті, ніж ці, які могли б викликати неспокій і паніку серед населення».

Пани з головного штабу дістали дозвіл іти.

А в головному штабі?

Перший заступник начальника, генерал Міклік захотів перш за все віч-на-віч конфіденціально поговорити з Моравцем. Може, він хоче дати йому таємні вказівки, важливі інструкції, або запропонувати зробити якийсь сміливий крок? Про що думає пан генерал у ці вирішальні хвилини?

Генерал тягне Моравця в темний куток коридору й шепоче йому:

— Брате полковнику, я прошу в тебе поради. Я маю на книжці шість тисяч крон, як ти гадаєш, краще їх взяти, чи можна залишити на книжці?

Моравець також подбав про себе. Після неприємної аудієнції в раді міністрів до нього завітав майор Гібсон, офіцер зв'язку англійської таємної служби. Цей бездоганно вдягнений джентльмен має честь висунути одну пропозицію, а саме: англійська таємна служба, «будучи вкрай зацікавленою в тому, щоб чехословацька інформаційна служба мала умови для праці й після окупації ЧСР», пропонує Моравцеві «гостинність і умови для дальшої антинімецької діяльності».

Обидва офіцери дуже швидко порозумілися. І хоч ніхто з них не прохопився про це ані слівцем, обидва добре розуміють, що Моравця, який і раніше підтримував таємні зв'язки з англійцями, з цієї хвилини офіційно куплено і він переходить до них на службу.

Пани розсортовують папери й таємний архів інформаційного відділу чехословацького головного штабу, все найважливіше складають у скрині й відвозять їх на схов до британського посольства.

14 березня на ружинському аеродромі приземлюється англійський літак. Десять чоловіків у цивільному одязі й з великими валізами в руках роздивляються довкола і якусь хвилину стоять. Після того як запечатані скрині навантажено в літак, вони теж сідають туди. Пропелери вже гудуть, а один з чоловіків ще виходить з літака й нервово поглядає в бік малого будиночка аеровокзалу. Нікого ніде не видно. Тоді він швидко збігає по східцях нагору, дверцята клацають, літак вирулює, відривається від землі й бере курс на захід.

В літаку сидять майор Гібсон, полковник Моравець і десять інших чоловіків. Ці десятеро — добірні офіцери інформаційної служби, необхідні для зв'язку й використання антинімецької мережі чехословацької служби. Власне кажучи, віднині — британської таємної служби.

* * *

А що наші Кубіш і Габчик?

Вони ще не знають один одного, хоч доля їхня однакова. Як і інші, ганьбу капітуляції й окупації вони переживали, як свою власну ганьбу. І, як і інші, вирішили: «Жити тут далі? Ні, ми мусимо боротися. Кажуть, що за кордоном формується чехословацька армія». Як і тисячі інших хлопців, вони тікають за кордон. В рюкзаці за спиною лежать найнеобхідніші речі і якийсь харч на пару днів, що мама встигла зібрати на дорогу. Перейти треба через кілька кордонів. Біля Острави переходили тисячі людей, кордон тоді ще не охоронявся так пильно, як пізніше. Там через кордон переводила молода дівчина в білому светрі: щовечора ходила в поле з іншим хлопцем, обійнявшись з ним, а додому поверталася сама. Коли проходив патруль, вона шепотіла:

— Пригортайся до мене, цілуй мене! Як пройдуть, будь обережним. Підеш аж у самий кінець цього кукурудзяного лану, а потім звернеш праворуч, де стоїть он той будиночок. Ще раз поцілуй мене. Звідти дорога йде узвозом. От і все. Йди вже, щасливої дороги!

Скільки людей вона так цілувала і переводила через кордон, аж поки її не спіймала Schutzpolizei^[5]. К Кажуть, з неї наругався цілий взвод, перш ніж їй — живій, чи, може, вже мертвій — вистрелили в скроню.

А в цей час Кубіш з Габчиком, як і тисячі інших, були вже в таборі біженців і рвалися на фронт.

Маєте рацію, пане полковнику: коженслужить батьківщині, як може.

* * *

Цей лист доктор Едвард Бенеш одержав у США, куди він виїхав після того, як зрікся посади президента. «Забрав гроші з банку, узяв свою Ганку та й майнув за океан!» — так коментував народ той факт, що лінія орієнтації на західні держави, яку так довго й уперто провадив Бенеш, зазнала трагічного краху і була похована під мюнхенською угодою у вересні 1938 року. Англія і Франція дали свою згоду на відторгнення чехословацьких прикордонних областей і передання їх гітлерівській Німеччині.

Разом з політичною лінією зазнав краху і її автор та здійснювач. Довелося виїхати геть. «Забрав гроші з банку, узяв свою Ганку…».

Лист надіслав з Лондона полковник Моравець. Запевнивши Бенеша, що його і тільки його він вважає президентом Чехословаччини. Моравець люб'язно запропонував свої послуги. Скориставшись з британської гостинності та повної матеріальної підтримки, він налагодив тісні зв'язки з батьківщиною і вважає своїм патріотичним обов'язком передати ці зв'язки в розпорядження пана президента…

Бенеш добре знав, хто такий Моравець. Він також добре знав, що полковник — агент англійської таємної служби, інтереси якої дуже легко можна було помітити у цій пропозиції. І Бенеш не вагаючись приймає її.

Саме це було йому потрібне. Таємні канали й зв'язки Моравця вели через Стокгольм і Стамбул до Праги, в його розпорядженні були радіостанції, шифрувальні пункти, досвідчений персонал. Використовуючи антинімецьку шпигунську мережу, Моравець був дуже добре в усьому поінформований, знав більше, ніж багато хто з політиків.

Таким чином, Бенеша, який досі був не більш як «екс-президентом», запросили знову на роль політичного вождя. Може, це була просто люб'язна пропозиція Моравця, який щиро прагнув допомогти скривдженому президентові знову стати на чолі народу в його антигітлерівській боротьбі за свободу?

Хто хоче, може в це повірити. Але кожному цілком ясно, що Моравець був лише знаряддям англійської таємної служби і служив передусім її інтересам.

Ми ще побачимо, куди згодом приведе і які наслідки матиме випробуваний англійський метод «працювати чужими руками». Ще дізнаємось, що насправді стояло за люб'язним запрошенням Бенешу приїхати до Лондона…

* * *

А що наші Кубіш і Габчик?

Вони ще не знайомі між собою, хоч скоро вже познайомляться, як і тисячі інших хлопців їхнього віку, котрі найрізноманітнішими шляхами пробиралися за кордони окупованої вітчизни, об’єднані тільки одним прагненням — боротися.

Хлопці перебиваються, хто як може. Одні працюють кочегарами на пароплавах, другі носильниками, треті — поденниками в портах. Чехословацька закордонна армія поки що не існує і не може бути створена; кажуть, що для цього немає юридичних підстав. А для окупації Чехословаччини були юридичні підстави? Єдине, що їм можуть запропонувати — це вступ до французького іноземного легіону з великодушною приміткою, що в разі створення чехословацької закордонної армії їм не обов'язково треба буде служити в легіоні п'ять років, як про це сказано в контракті.

Боронитися! Геть зрадників! — лунають гнівні слова на багатотисячних мітингах протесту проти капітулянтської політики буржуазного Уряду Чехословаччини.

У більшості з них немає іншого вибору. На найгірший випадок залишається втішна думка, що й французький іноземний легіон братиме участь у боях проти гітлерівської Німеччини. Але як розуміти те, що в легіоні командує чимало німців, професіоналів-надстроковиків, які нещадно б'ють хлопців і ще й насміхаються — чи не краще вам було, мовляв, залишитися вдома, коло материної спідниці? Може, вони мають рацію?

В одному загоні іноземного легіону служать і Кубіш з Габчиком, там вони познайомилися. У Марселі їх наздоганяє повідомлення про створення чехословацької військової частини у Франції й оголошення про мобілізацію, підписане послом у Франції Осуським. Нарешті вони будуть воювати! Зимують у таборі, лише трохи кращому за концентраційний: діри в дахах бараків, благенька одежа, вітер з моря вивалює двері, а офіцери виганяють їх на плац — марширувати стройовим…

Але вони все це забувають, тільки-но приходить наказ їхати на фронт — у бій проти гітлерівців. З гвинтівками в руках хлопці намагалися відбити танкові атаки на Луарі, але довелося відступити. Потім їм прочитали похапцем складений наказ про те, що в зв’язку з капітуляцією Франції, чехословацька частина розпускається, хто хоче, може виїхати з країни.

Кубіш з Габчиком належали до тих щасливців, яким удалося сісти на пароплав. Незабаром перед ними вже вимальовувалися береги британських островів.

* * *

За кілька кілометрів од Лондона, на ріденькому узліссі розташований незвичайний об'єкт. Видно тільки три одноповерхові бараки, все інше — під землею. Але найголовніше тут — напнуті між щоглами антени, скручені в таємничі спіралі або геометричні фігури.

До барака під'їжджає масивний брудно-зелений «хілмен», і з нього виходить літній чоловік у бездоганно пошитому костюмі, в капелюсі, з папкою в руках,

Зайшовши до барака і привітавшись, він виймає 3 папки рукопис й передає радистові.

В цей час у комірчині розкішної празької вілли сидить інший радист, його антена спрямована догори, на прийом, але зовсім не так ефектно як там, під Лондоном, а скоріше непомітно, потайки. Радист готується прийняти інструкції для чеського центру руху опору. Але він не знає того, про що вже дізнався його товариш під Лондоном: ці інструкції будуть надзвичайно важливі, коли з ними приїхав сам Моравець, а не його ад'ютант.

Ви чекаєте, що зараз в ефір полетять цифри, з яких потім складуться слова, а з слів — вказівки висаджувати в повітря поїзди, організовувати саботаж на збройному заводі, підривати мости, нападати на військовий транспорт?

«Повторюю, що цілком довіряю Гавлові^[6]. Вірю, що він не піддасться тискові — ані з боку німців, ані з боку кількох наших опортуністів. Вірю також, що Еліаш^[7] не підведе нас і буде підтримувати свого шефа. І, нарешті, вірю, що цілком можна покластися також на кожного з членів уряду в ці вирішальні для нашого народу хвилини. Якщо будуть якісь пропозиції, прошу негайно повідомити, щоб ми могли одразу ж, у залежності від ситуації, домовитися про спільні дії».

В депеші, переданій на батьківщину радіостанцією біля Лондона 5 серпня 1941 року, говориться:

«Не знаємо, з ким ви полемізуєте, коли говорите, що нерозумно і вкрай небезпечно підбурювати народ до будь-яких виступів. Ми з цим у даний час погоджуємося і констатуємо, що в радіопередачах з Лондона не було жодного заклику до будь-яких акцій».

Але — пробачте — в чому ж тоді, власне, полягав опір?

Його головним принципом була стара система Масарика, яка виправдала себе в антиавстрійській боротьбі під час першої світової війни, тобто система мафії. Система максимального згуртування верств буржуазії і підлеглих їй організацій. Система, яка розраховувала на перемогу західних держав з тим, щоб буржуазія могла взяти владу в свої руки.

«Перемога Заходу — єдина можливість, — пише Бенеш, — яка дала б змогу знову об'єднати Європу за допомогою Англії та Америки й запобігти повному хаосу і соціальному розладу або більшовизму…»

Керівники буржуазної організації опору відповіли Бенешові і Моравцеві, що зрозуміли їхні вказівки.

«Своїм людям ми суворо наказуємо ні з що не втручатися, а тільки виконувати поставлені нами конкретні завдання, щоб зберегти сили до часу перевороту, який буде здійснений згідно з вказівкою Навратіла»^[8].

Виконувати тільки конкретні завдання…

Серед радіодепеш, якими обмінювалися Лондон та центр опору в Чехословаччині — а їх було близько 22 тисяч — знаходимо згадку про одне таке завдання. Членам організації руху опору було доручено переправити за кордон чемодан соціал-демократичного ватажка, міністра Лондонського уряду Бехині. Моравець сам розробив найнадійніший таємний маршрут і зажадав, щоб це завдання було доручено двом відважним і кмітливим солдатам, які пробралися із зброєю напоготові повз прикордонні пости й, передавши чемодан у домовлений час іншому зв'язковому, самі знову повернулись би через кордон.

Чи зробили б вони це, якби знали, що в чемодані лежать деякі особисті речі Бехині, а головне, його чорний фрак, в якому він хотів відвідувати салони й бувати на прийомах?

* * *

А що наші Кубіш і Габчик?

Служили, як і тисячі інших хлопців, у чехословацькій окремій бригаді в Англії. Повідомлення про події на фронті хвилювали хлопців, та ніхто не знав, коли настане їхня черга йти у бій. Вони заздрили льотчикам: ті вже воювали.

Потім був оголошений набір на курси парашутистів. Вимоги були суворі, перевірка теж. Зголосилися сотні, а на перший раз відібрали тільки п'ятнадцять душ. Першими відсіяли комуністів і колишніх учасників боїв в Іспанії: тут нишком діяв помічник Моравця, офіцер розвідки.

Кубіш і Габчик опинилися серед цих п'ятнадцяти. їм сказали: парашутисти мають бути справжніми героями, які нічого не бояться, вони воюватимуть у найнебезпечніших місцях і, можливо, раніше, ніж інші!

Тепер їхня доля вже не схожа на долю їхніх товаришів. Живуть вони тепер на фермі, неподалік од скелястого морського узбережжя в північно-західному районі Шотландії. Тихо, пусто, ніде ані душі, на пасовиськах у тумані сумно блукає невеличка череда худоби.

Усе це належить англійському майорові Янгу. Ясна річ, він корів не пасе: вранці виганяє групку з п'ятнадцяти чехословаків на смугу перешкод, де вони видряпуються на дерева, повзають, стрибають з вишки, а коли вже ледве дихають од утоми, мусять переходити по канату через річку, і часто це для них закінчується купанням. Виснажливі марші-кидки за картою, з ферми вони не мають права виходити дверима — тільки через вікна; стрільба, знову переповзання; чотириденні вчення в чистому полі, і їжа — лише недоторканий запас із консервів; біг у точно визначеному напрямі, вздовж якого стріляють з кулеметів інструктори бойовими патронами — так що не звернеш ні в один, ні в інший бік, а наприкінці, вже зовсім знесилені, мусять ще зробити «silent killing» — беззвучне вбивство, тобто, зірвати ззаду з противника каску так, щоб він задушився. Усе це називається «special training school» — школою спеціального тренування.

Потім на аеродромі Рінгуей в Манчестері стрибки з парашутом. Спочатку з аеростатів, потім шість-сім стрибків з літака, вдень і вночі. Хто все це витримає, їде в Белласіс. Так по-старосвітському називається і виглядає маленький замок неподалік від Лондона, але тут мешкає не якийсь лорд, а розмістилася «Інтеллідженс Сервіс».

Одні тут учаться шифрувати, інші — обслуговувати радіостанцію. Наші Кубіш з Габчиком учаться поводитись з вибуховими речовинами, а головне стріляти. їхній інструктор — небалакучий американець з ковбойськими звичками. Він становить їх на ковдру, а потім висмикує її з-під ніг; падаючи, треба вихопити з кишені пістолет і вистрілити в ціль.

Кубіш з Габчиком ще не знають, навіщо це їм придасться, але здогадуються: їм також читають лекції про становище в так званому протектораті, і вони намагаються вгадати, що їх там чекає.

Кожен служить своїй батьківщині, як може.

На початку грудня 1941 року до замка Белласіс під'їжджає масивний «хілмен» брудно-зеленого кольору, в нього сідають два фельдфебелі й їдуть до Лондона. Горезвісного лондонського туману в той день немає, яскраво світить сонце.

В канцелярії на Піккаділі № 134 Кубіш і Габчик зустрічаються з полковником Моравцем. Між ними відбувається неофіційна, сердечна розмова. Полковник, звичайно, виголошує промову: народ удома страждає… німецькі окупанти… Гітлер і кривавий пес Гейдріх… на насильство відповідати насильством.

Що далі говорилось у канцелярії полковника Моравця, ми вже знаємо. Хоч при цій розмові й не було жодного свідка — навіть ад'ютант полковника мусив вийти з кімнати, — і полковник сам перевірив, чи виключено підслухувальну апаратуру. Живим із трьох учасників цієї розмови зостався лише Моравець.

— Ваш патріотичний обов'язок — знищити Рейнгарда Гейдріха! — сказав він.

— Нам ясно, пане полковнику: кожен служить своїй батьківщині.

Але — чи ж справді батьківщині?

Чому такий поспіх?

Капітан Шустр, офіцер розвідувальної служби Моравця, повернувшись з рейсу, розпочав свій, як завжди, бездоганний рапорт такими словами:

— Дня двадцять восьмого грудня 1941 року за один політ здійснено три операції.

Перша: «Сільвер А»

Друга: «Сільвер Б»

Третя: «Антропоїд».

Всі групи прибули автомашиною на аеродром. О дванадцятій тридцять нас повідомили по телефону, що буде здійснено операцію «Сільвер А». Але незабаром усе змінилося, і англійські представники запропонували викликати дві наступні групи, щоб включити їх у рейс, для якого був виділений літак «галіфакс».

Що ж це за групи?

Група «Сільвер А» — це Еміль Седлак, службовець з Брно, Зденек Тоушек, випускник торговельної школи з Оломоуц, і Алоїс Толар, учитель з Брно. Це клички надпоручика Альфреда Бартоша — Фреда — командира групи, фельдфебеля Йозефа Вальчика та радіотелеграфіста Іржі Потучека.

Їх мали скинути першими. Спочатку старт було призначено на 29 жовтня, але через несприятливу погоду літак взагалі не знявся в повітря. 7 листопада вони вперше попрощалися з Англією, сіли в старенький бомбардувальник типу «уайтлі», пролетіли в світлі прожекторів над Остенде, крізь шалений вогонь зеніток прорвалися над Франкфуртом та Мангеймом і близько десятої години вечора були над Влтавою. Але тут лютувала снігова буря, яку пілот марно намагався облетіти, аж поки не втратив орієнтацію і якийсь час блукав у снігових хмарах, занепокоєно поглядаючи на стрілку бензобака. Кінець кінцем він узяв курс на захід і повернувся до Англії, навіть не скинувши бомб, вибухи яких мали замаскувати справжню мету польоту. На аеродромі парашутистів, знервованих і закляклих від хо лоду, довелося виносити з літака на руках.

30 листопада все це повторилося знову Пілот втратив орієнтацію і не зміг знайти призначену для висадки місцевість поблизу Гержманова Местця.

Група «Сільвер А» все ще в Англії, в замку Белласіс. Радіостанція, яка вже має своє ім'я — «Лібуше» все ще стоїть запакована, готова до транспортування. Все ще мовчить. Вона досі ще не прибула на свою базу в східній Чехії, не налагодила зв'язку з лондонським центром, не готова запрацювати на повну потужність у той момент, коли її повинні будуть використати групи «Сільвер б» і «Антропоїд».

І ось вони нарешті сидять у «галіфаксі», готовому до зльоту, всі три групи — «Сільвер А», «Сільвер Б», «Антропоїд». «Сільвер Б» — це ротний^[9] Земек і четар Шкаха, командир Земек. А «Антропоїд»? До його складу входять два фельдфебелі, Кубіш і Габчик, власне кажучи, Отто Стрнад, робітник із Брно, та Зденек Вискочіл, слюсар із Простейова.

— Ми все одно знову повернемося, — говорить Бартош з групи «Сільвер А», яка вже двічі поверталася з невдалих польотів. Члени цієї групи влаштовуються в літаку якомога зручніше і взагалі тримаються як бувальці.

— Я марновірний, вірю в третій захід, — доповнює його Вальчик.

— А я от вискочу, бо моє прізвище Вискочіл! — пробує жартувати зі свого підпільного прізвища жвавий Габчик, але викликає лише мляві посмішки на обличчях товаришів.

Жоден з них, навіть капітан Шустр, не знає, що цього разу вони вже справді не повернуться. Жоден з них не знає про наказ, який дістав командир літака, канадський лейтенант P. К. Гокі: висадку здійснити за всяку ціну! Сумлінність чеського пілота зі старенького «уайтлі», який двічі повертався до Англії з парашутистами на борту лише тому, що не зміг їх висадити в точно визначеному місці, викликала приховане невдоволення. Адже він був над Чехією, так у чому ж річ? Ніякого зволікання! Якщо з будь-яких причин Гокі не знайде визначене місце, хай все одно дає сигнал до стрибка. Тільки не треба цього говорити парашутистам заздалегідь, щоб вони не нервувалися. Побачать самі, коли приземляться, і вже якось дадуть собі раду, адже ж так?

Наказ ясний: висадку здійснити за всяку ціну!

Але чому цей поспіх, чому такий поспіх?

Літак важко відривається од зльотної доріжки, його чотири мотори працюють на повну потужність.

З тих шістнадцяти чоловіків, які зараз перебувають на борту літака, семеро своїм одягом викликали загальне пожвавлення на англійському військовому аеродромі. Hа них костюми, черевики і пальта, які тепер носять у так званому протектораті. В кишенях у них лежать протекторатні посвідчення особи. Габчикове посвідчення, з його фотографією, але під ім'ям Зденека Вискочіла має номер 3501 і підписане головою окружного управління в Простейові д-ром Кропачем 27 лютого 1940 р. Одежу купив Моравців інформаційний відділ від утікачів-євреїв, посвідчення виготовлені в лабораторіях британської таємно? служби точно за оригіналами, які привезли емігранти. У верхніх кишенях піджаків Кубіш і Габчик мають кожен по п'ять тисяч рейхсмарок, а також по десятку п'ятдесятикронок — зрозуміла річ, не фальшивих.

Крім того, у кожного в кишені є ще пістолет, англійський кольт. А в носовій хусточці, в малій кишеньці в штанях і ще в кількох мало помітних місцях — скляні ампулки. Розкусиш, ковтнеш — і твоє життя вимірюється вже лише десятками секунд. А оце вже негаразд: як виявиться пізніше, хоч парашутисти й були вдягнені за протекторатною модою, проте на їхній білизні залишилися англійські фірмові ярлички і навіть позначки з військової пральні й майстерні хімчистки. Яке ж уявлення про правила конспірації мали ті, хто споряджав і посилав їх на це завдання, що знали вони про досвідченість націстського поліцейського апарату, про становище в протектораті?

Проте в літаку всі надягнули комбінезони, члени екіпажу — на свої мундири, а ті семеро — на свій протекторатний одяг, на головах в усіх гумові шоломи, на ногах — гумове взуття. Сім шнурків, по одному від кожної спини, прив'язано до кільця, прикріпленого на стінці літака. Вони ще з'єднують їх між собою. Ці шнурки висмикнуть кільця з їхніх парашутів, які внаслідок цього розкриються.

Своє протекторатне вбрання кожний з них обносив ще в замку Белласіс. Там вони, відокремлені від усього світу, вживалися в свою майбутню роль під своїми підпільними кличками, вивчали напам'ять свої нові біографічні дані, вивчали також свою «легенду». Ту, з якою вони мали б стати перед допитом, якщо їх затримали б. Як би до цієї біографії пасували англійські фірмові ярлички на білизні?

Ці ярлички не були, як ми ще побачимо, єдиним випадком порушення конспірації. Чи справді це був лише поспіх, чи, може, організатори операції вважали, що ці люди потрібні лише доти, доки не виконають своє завдання?

Про такі речі люди в літаку, зрозуміло, зараз не думають.

І ось нарешті засвічується зелена лампочка. Шустр вигукує:

— Prepare to action! — але зразу ж усвідомлює, що, власне, не має потреби наказувати зараз англійською мовою, і додає лагідніше — Приготуватися до операції!

Отвір у підлозі вже відкрито, крізь нього до середини вривається струмінь морозного повітря. Скраю, один проти одного, майже торкаючись колінами, сидять Кубіш і Габчик, поруч з кожним — пакунок. Вони чекають на червоне світло.

Цим отвором звичайно скидають бомби, бо кабіна, у якій сиділи парашутисти під час польоту, — бомбовий відсік. Люди замість бомб. Люди, які повинні вчинити таку ж дію, як бомби. Люди, як бомби.

Червоне світло.

— Вперед! — кричить Шустр. Хоч міг би з таким же успіхом крикнути «Forward!» Напевне, в цій ситуації було б краще і логічніше, якби наказ пролунав англійською мовою.

— Вперед! — Кубіш з Габчиком відштовхуються руками і падають. Люди як бомби.

А разом з ними падають і два пакунки. Що в них? В них багато необхідних речей, між іншим, також деталі і вибухівка, з яких за дві секунди можна скласти бомби. Не авіаційні, які вибухають при ударі, а інші — ручні.

Одна з них — для Гейдріха.

«Після приземлення пілот повідомив мене, — напише капітан Шустр у своєму рапорті, — що групу „Антропоїд“ він висадив у місцевості Ейповіце-Кишіце — на Погодниці, приблизно за 7–8 км на схід від м. Пльзень. Місцевість, яку було визначено перед польотом (3 км на північний схід від Ейповіце) пілот не зміг знайти через туман. Групи „Сільвер А“ і „Сільвер Б“ теж не були висаджені в точно визначеному місці, оскільки пілот, за його свідченням, не зміг перелетіти через відроги Залізних гір, які були огорнені густими хмарами.

Лейтенант P. К. Гокі точно виконав таємний наказ, одержаний перед польотом: висадку здійснити за всяку ціну. Він висадив групи не тільки не у визначених місцях, але й не в тих, які повідомив капітану Шустру для його рапорту. Група „Антропоїд“ приземлилася біля Негвізд поблизу Праги, а „Сільвер А“ — біля Подєбрад…

Негвізди — маленьке сільце біля шосе, що веде з Праги на Градець-Кралове. Від Праги туди неповних п'ятнадцять кілометрів. Кубіш і Габчик могли впасти просто на празькі вулиці… Кубіш і Габчик та два пакунки з деталями й вибухівкою, з яких за дві секунди можна скласти бомби.

* * *

Командир має бути взірцем для своїх бійців. Цей принцип необхідний у мирний час, а на війні — і поготів. Тим паче, коли йдеться про конспіративну діяльність у ворожому тилу.

А тимчасом поведінка офіцера-розвідника, завданням якого є, дотримуючи суворої таємниці, командувати операціями десантної групи „Сільвер А“, не може служити для його підлеглих добрим прикладом. Навпаки, вона дає багатьом жителям Пардубиць можливість передавати пошепки з вуст в уста хвилюючу новину:

— Фред Бартош повернувся з Англії!

— Висадилися парашутисти, які мають лист від Бенеша!

— Тепер їх будуть скидати з літаків щоночі!

— Одного дня прокинемося і…

Так. Фред Бартош повернувся з Англії до Пардубиць. Він попрямував просто на вулицю Пернера. Туди, де він ходив ще в елегантних чоботах, червоних кавалерійських рейтузах поручика місцевого драгунського полку. Словом, він прийшов додому, до матусі, на зустріч Нового року й на чарку з приводу щасливого побачення. Яке, проте, щасливо не скінчиться.

Коли так може робити командир, то чого б мав стримуватися його підлеглий — фельдфебель?

Залишається ще третя риска літери А, початкової літери плану. Радіотелеграфіст Їржі Потучек. Але й він святкує сьогоднішню ніч удома, в родинному колі, діставши від командира Бартоша триденну відпустку.

Таким чином, для початку замість „Сільвер А“ — Сільвестр^[10] А. Чи добрим початком буде це легковажне додання двох літер до назви підпільної групи, покаже близьке майбутнє.

Але тут є ще одна літера абетки — „Сільвер Б“. Скажемо краще — „Срібне Б“, бо обидва її члени проклинають у цю хвилину як англійську термінологію, так і самих англійців. Передусім — канадського лейтенанта повітряних сил P. К. Гокі та його авіаційну бездарність. Не в районі Свратки на кордоні Чехії і Моравії, як було сказано в наказі розвідувального відділу міністерства національної оборони, і не в районі на північний схід від Ждірця, як повідомив у своєму рапорті після повернення з польоту пілот „галіфакса“, а біля селища Касалічек поблизу Пржелоуче скинули їх. Ротний Ярослав Земек повис на дереві, а четар Володимир Шкаха, який допоміг йому звільнитися від парашута, з'ясував, що їхня радіостанція „Ребекка“ після падіння ні на що не придатна.

Непридатні, на жаль, і адреси, які вони дістали в літаку від капітана Шустра, і це дає їм нові підстави для прокльонів.

Десантники безрезультатно стукають у двері в Свратоусі, Полічці й Хрудимі, з кожним кроком їхня нервозність зростає й швидко переросте у повний розпач.

Бойовий дух групи „Сільвер Б“, яка має бути резервом групи „Сільвер А“, вкрай занепадає, і з'являється ганебне рішення: як „по-англійському“ опинилися тут, так „по-англійському“ і зникнути звідси.

Так останній вечір 1941 року ставить крапку після другої літери абетки. Дезертирувати! Додому! Різними поїздами. Напрям — Моравія. Переждати тихенько до кінця війни…

А де ж тепер наріжний камінь лондонського плану, з таким поспіхом викинутий з бомбового відсіку чотиримоторного „галіфакса“ — група „Антропоїд“, що складається з фельдфебелів Габчика і Кубіша?

Їхнє уривчасте дихання осідає на мерзлій стінці скелястої печери і падає у вигляді холодних краплин назад їм на обличчя, на руки, за комір.

Как… кап… кап… — краплини відстукують нескінченні хвилини новорічної ночі. Темрява панує в закинутій каменоломні, до якої через засніжене поле веде ще не занесений снігом подвійний слід. Зимова тиша. Двоє скоцюрблених чоловіків, притулившись спинами один до одного, мовчать. Два пістолети, знятих з запобіжників, готові вистрелити при першому ж проблиску світла в пітьмі. Тільки Габчик раз у раз сичить від болю. Один черевик у нього знятий, палець на нозі перев'язаний носовою хусточкою. Це поранення він дістав від сильного удару об стінку кювета біля шосе, коли приземлявся. Поки він докульгав сюди, спираючись на плече Кубіша, нога страшенно набрякла. Про сон нема чого й думати.

Вони поділили між собою час. Один спатиме, а другий вартуватиме. А потім поміняються. Зараз Кубішева черга вартувати. Але поки що не вдалося заснути ні одному, ні другому.

Кубіш, в котрий вже раз, — повторює слова наказу, який він мав вивчити напам'ять ще перед польотом.

„Зразу ж після приземлення закопайте старанно парашути і льотні комбінезони, а також усе інше спорядження, яке було необхідне під час польоту. Перечекайте в лісі поблизу місця приземлення до ранку. Як тільки ситуація дозволить вам, вийдіть на магістральне шосе і прямуйте до міст Пльзеня чи Рокицан. З моменту, коли ви покинете літак, усе залежатиме цілком від вас і тільки від вас самих та від ситуації, яку ви знайдете на землі“.

Парашути закопані. Льотні комбінезони, лопати й гумові шоломи вони сховали в якійсь халабуді серед поля. Але головний вантаж, невеликий пакунок, лежить тут, біля їхніх ніг. Його вони не кидають ні на мить. Усередині пакунка, який зовні скидається на бляшану коробку для переноски легких артилерійських снарядів, відпочиває розібраний автомат марки „стен-ган“. А головне — деталі і вибухівка, з яких можна за дві секунди скласти бомби. Одна з них призначена для Гейдріха.

Тут усе гаразд.

Що негаразд, — розмірковує Кубіш, — так це ситуація з Габчиковою ногою. Вона поки що не дозволила їм знайти магістральне шосе і попрямувати пішки до Пльзеня. Але далі тут чекати вже не можна. І так змарнували стільки часу. Крім того, кожної хвилини може статися, що хтось помітить їхні сліди на снігу і схованку буде відкрито.

— Слухай, Янку, — озивається раптом Габчик. — Ти підеш вранці сам. Мене нога не слухається. Я залишусь тут і почекаю на тебе.

— Чого не спиш? Самого тебе я тут не залишу — і край. Підемо обидва, Йожку. Виріжемо в лісі ціпок, щоб ти міг на нього спиратися. А другою рукою вхопишся за мене, і почвалаємо.

— В лісі? Де тут у біса є ліс?

Так вимовлено вголос те, про що вони обидва думають ще з тієї миті, коли „погасили“ свої парашути. В наказі було ясно сказано, що поблизу місця приземлення вони знайдуть ліс, у якому перечекають до ранку. Проте вони блукали кілька годин підряд, однак ніякого лісу ніде не знайшли. Скрізь лише поле, де навіть заєць не сховається. Аж поки нарешті не надибали цей яр з закинутою каменоломнею. І навіть удень, обережно вийшовши на розвідку, Кубіш не знайшов поблизу нічого такого, що підтверджувало б слова наказу про те, що їх буде висаджено поблизу лісу.

„З моменту, коли ви покинете літак, усе залежатиме цілком від вас і тільки від вас самих та від ситуації, яку ви знайдете на землі“… Тепер, у ситуації, яку вони знайшли на землі, ця соломонова порада начальника розвідувального відділу полковника Моравця нічого не варта. Якби вони почали діяти згідно з наказом, то повинні були б ждати, поки тут не виросте якийсь ліс.

— Сталася якась помилка, — зауважує через деякий час Кубіш. Відкладемо цю розмову до ранку, — махає він у пітьмі рукою, ніби відганяючи невидиму тінь сумніву.

— Певно, Новий рік уже настав? — озивається ще раз Габчик.

— Мгм… А тепер спи.

Кубіш обережно підводиться, щоб трохи розім'яти заклякле тіло. Потім підлазить до отвору штольні подихати свіжим повітрям. Зовні іскриться морозна зоряна новорічна ніч.

„Вдома — це все-таки вдома“, — думає невтомний оптиміст Кубіш, тепер уже Отто Стрнад, робітник з Брно, робоча зміна якого щойно почалася.

Ні він, ані його товариш на життя і смерть Габчик не сушать собі голову над питанням: чому такий поспіх? Вони солдати й виконують наказ, який їм дали народ і батьківщина. Так їм сказав перед відльотом пан полковник.

З бомби для Гейдріха знято запобіжника.

Смертельний поворот

В середині травня 1942 року на вікнах автобусів, трамваїв і празьких будинків пожовкли і почали опадати аркуші паперу з літерою "V"^[11], А перемоги у війні все ще не видно. Вікторіє, де ти?..

Хіба що в двомовній назві: "Viktoria Strasse. — Проспект Перемоги": такі таблички окупаційні власті поприбивали на стінах будинків Національного проспекту в Празі.

Бляшану табличку можна прибити,

Але прибити народ до фашистської свастики не можна.

Це усвідомлює після піврічного панування в протектораті і начальник Головного управління державної безпеки Гейдріх.

Старанно продуманий перший етап плану — зламати і залякати народ кривавим терором — не був здійснений. Ще прикріша невдача спіткала "акцію Гейдріха" — спробу добитися збільшення виробництва зброї шляхом збільшення на заводах пайок жирів, сигарет та спиртних напоїв. Чеський робітничий клас мав вже чималий досвід у боротьбі проти капіталізму, з політикою "батога і медяника" він познайомився ще задовго до 1941 року.

— Працюйте повільної

— Виводьте з ладу верстати!

— Саботуйте!

Така була відповідь протектору.

На заводі "Вальтер" в Їноницях виготовлені автомобілі для вермахту, які пройдуть лише шістдесят випробувальних кілометрів. З брненського арсеналу вже відіслано в авіачастини бомбодержателі, які не вдержать і самі себе. На Східному фронті червоноармійці вже знайшли невибухлі гранати, наповнені піском, і в них — записки, написані по-російському руками робітників заводів "Шкода": "Делаем, что можем. Братья чехи".

Агентурна мережа служби державної безпеки в протектораті діє. В "аналізах ситуації" видно зростання діяльності проти рейху. Від бракованих боєголовок артилерійських снарядів до пожеж на складах військових матеріалів. Від перерізування гальмових шлангів у поїздах до випускання бензину з цілих ешелонів цистерн.

В доданих до рапорту висновках фахівці з антикомуністичного відділу празького гестапо змушені визнати перед своїм шефом, що причиною цього є насамперед "посилення активного впливу комуністичної партії".

— Was? Die Kommunisten?^[12], — люто сичить чоловік з вузьким черепом, з плетивом літер "СС" на петлицях.

Хіба після свого приїзду до Праги він не застосував найефективніших методів боротьби проти комуністів за списками, складеними службою СС?

Гейдріх уміє віддавати належне противникові. Він розуміє, по своєму, звичайно, що таке "Ротфронт". Кому ж, як не начальникові служби націстської державної безпеки й знати методи боротьби з комуністами?

А результат?

З папок таємних рапортів на Гейдріха дивиться нелегальний примірник газети "Руде право", виданий до 1 травня 1942 року, причому таким великим тиражем, що вистачило й для пана протектора. Кожне слово в поліції старанно переклали на службову мову обергрупенфюрера. Навіть вірші непідписаного поета Франтішека Галаса, які підбурюють маси на збройну боротьбу, "Заклик весни 1942 року".

Редактор травневого номера газети вже цілий місяць сидить у гестапівській в'язниці. Але комуністична друкарня в підвалі будинку № 7 по вулиці Лінднера в Лібні працює. І хоч Юліус Фучік на допитах у катівнях Печкарні мовчить, зі святкового номера газети промовляє його останній малюнок: стиснутий кулак, що розтрощує свастику.

Це Гейдріх розуміє і без перекладача.

І проти цього кулака всемогутній генерал поліції та військ СС безсилий. Безсилий справитися з ним — він, з своїми організаційно-карними методами. Хай розстрілює, хай стинає голови, аж поки не знесиляться самі кати, хай мордує, хай включає нові жертви до списків підозрюваних… усе марно. Загине один — на його місце стануть нові бійці. Клітини комуністичної організації тут же відновлюються. їхня жива тканина має в собі життєву силу, яка нестримно вливається в кров усього народу.

* * *

За затемненими вікнами комірчини, просто на долівці, лежить електрична лампочка. Вона дає потрібне світло чоловікові, який також лежить на долівці, бо сховище дуже тісне.

Перед ним стоїть передавально-приймальна радіостанція англійського типу "Шейрідер" — потужний апарат у шкіряному чемодані, який удень ховають між подвійною стелею комірчини.

Це — "Лібуше", міст в ефірі, яким з кінця травня 1942 року можна подорожувати з протекторату до Лондона. Варто лише натягти антену, настроїтись на хвилю 3105, підключити телеграфний ключ і вистукати домовлений знак в домовлений час, а потім переключитися на прийом…

— Привіт, Юро!

Фельдфебель Їржі Потучек, він же Толар, радист групи "Сільвер А", повертає обличчя від шкали приладу. Він весело усміхається. А, це прийшов надпоручик Опалка, Опа, як називали цього стрункого офіцера з хлоп'ячим лицем товариші з його роти в Кайнтоні. Він умів знаходити спільну мову з солдатами, це не якийсь там франт. Але чого це він з'явився сьогодні так зненацька й, до того ж, сам?

— Зараз, пане надпоручику, — шепоче зв'язківець і показує поглядом на авіаційний годинник у себе на руці — мовляв, передача ось-ось скінчиться. Рука його при цьому не перестає писати на папері, натренована незалежно від ситуації фіксувати швидкий потік крапок і тире.

Опа присідає поруч з радіотелеграфістом. Обережно і тихо, щоб йому не заважати. Хоча його вигляд весь час говорить про те, що справа його абсолютно негайна.

— Так що ви нам принесли, пане надпоручику? — Радист вимикає апарат і знімає навушники. Тепер він до послуг гостя.

— Будь ласка, ти можеш мені сказати… прислали вже відповідь?

Це не запитання. Це наполегливе прохання.

Радист розгублено знизує плечима.

— Ну, пам'ятаєш, на ту депешу від четвертого травня!

— Я сам не маю права, пане надпоручику. Це може сказати капітан Бартош. Без його наказу… ви розумієте…

— Розумію, — Опа намагається говорити спокійно. — Я шукав його по всіх Пардубицях, але марно. Ми мали зустрітися з ним на вокзалі біля празького експресу. Проте він не прийшов, і вдома його також немає.

— Тоді я, пане надпоручику, скажу вам. Відповіді нема ніякої.

В раптово запалій тиші чути чітке цокання авіаційного годинника на руці радиста, який сперся на кришку замовклого апарата.

— Це неможливо! Це ж просто неможливо… — Нічний гість незграбним рухом недосвідченого курця запалює сигарету. З пачки фельдфебеля.

Що з тобою, надпоручику?

Ти думаєш про наказ, який солдат повинен виконати безсуперечно і вчасно? Чи про його наслідки?

Але ж тебе цього не вчили. Ти добре знаєш статут. Начальник. Підлеглий. Наказ. Дозвольте доповісти. Хіба у військовій академії в Границях ти не належав до тих, хто марив про "життя військове, життя веселе" в офіцерській формі і з платнею відповідно до кількості зірочок на погонах? До своєї майбутньої професії ти ставився серйозно, як цього вимагав твій серйозний характер. "Честь і дисципліна" — записав ти одного разу на заняттях з тактики в своєму блокноті. Ці слова стали девізом.

Наказ.

Дозвольте доповісти.

Честь і дисципліна.

Про інше ти тоді не турбувався.

Чому ж турбуєшся тепер?

— Сама вода, сама вода, пане надпоручику, — бурчить фельдфебель, заглибившись у дешифрування.

— Що? — озвався його співрозмовник, який поринув у свої думки.

Сигарета тобі не смакує. Вона все одно тебе не заспокоїть, надпоручику. Даремно ти примушуєш себе палити. Того, що діється у твоїй голові, не розвіяти димом однієї протекторатної "вікторії". Бач, навіть сигарету вони перехрестили на "перемогу". Хоч вона і з сурогатного тютюну. Але війна, яку ведуть націсти, не сурогатна.

Ти віриш у перемогу, надпоручику Опалко?

І Черчілль вигукнув "Viktory!", коли відвідав вашу бригаду, махаючи вам пальцями, розведеними у вигляді літери "V".

І лондонське радіо, яке тобі наказано слухати на підпільній квартирі в Дейвицях, починає передачу ударами тимпанів: та-та-та-бум, що відповідає трьом крапкам і тире умовного позивного "Лібуше". В азбуці Морзе це означає "V" — Вікторія. Перемога союзників — а значить і Чехословаччи-ни — над гітлерівською Вікторією.

Але хто довів, що фашистська перемога залишилася тільки на папірцях сигарет та віконних наклейках?

Та союзницька країна, про яку в академії ніхто не смів говорити.

Та союзницька армія, про яку Лондон зберігає мертве мовчання.

Найвищі лондонські начальники, звичайно, говорять про Радянський Союз і його армію, зокрема, мовою шифрованих депеш:

"…Згідно з вказівками, я нічого не зробив для організації руху опору на батьківщині, не назвав імен осіб, з якими могла б зв'язатися радянська розвідувальна служба. Більше місяця я стримую групу добровольців, які вимагають, щоб їх було перекинуто літаком додому…" — доповідає 25 серпня 1941 року Піка, керівник чехословацької

військової місії у Москві, через Моравця в Лондон, Бенешові, Річ у тому, що командування Радянської Армії запропонувало скинути близько десятка парашутистів-партизанів з Радянського Союзу на територію Чехословаччини. Трохи згодом Піка знову посилає з Москви таємну депешу Бенешові:

"Справу я затримую вже чотири місяці й затримаю ще приблизно на місяць, перш ніж почну конкретно відмовлятись, посилаючись на виїзд нашої частини на фронт та зимовий період…"

Так говорять про наш рух опору та про радянських союзників ваші вищі командири.

Солдат не повинен цікавитися політикою. Так вас навчали. Але інколи це страшенно тяжко, тримати зброю і не знати, чому ти не смієш її підняти на ворога, в той час як його за тебе б'є інший.

Ти добровільно зголосився на курси десантників. Хотів воювати, бо кажуть, що парашутисти підуть у бій першими.

Потім у Стредіс Холлі тебе посадовили в літак, дали тобі прізвисько Краль І заїдання. Взяти твердо в свої руки керівництво акцією, яка затримується. Взяти на себе командування над фельдфебелями Габчиком і Кубішем. Розробити план замаху, використати для цього декого з місцевого руху опору — тих, що орієнтуються на Лондон, і прискорити вибух бомби.

Завдання. Наказ. Дозвольте доповісти. Про інше не турбуватися.

Чому ж ти все-таки турбуєшся?

Ти що, інакше уявляв собі свою боротьбу?

Тієї квітневої ночі ти повз із самозапальною свічкою до самотньої стодоли під Пльзнем. На протилежному кінці міста до стіжка соломи підкрадається Вальчик. Він несе дві пляшки. В тих пляшках бензин.

На уявній лінії між самотньою стодолою і ожередом соломи лежить пльзенський завод "Шкода".

А по уявній лінії Тангмир — Кале — Дармштадт — Байрейт — Пльзень наближаються бомбардувальники Королівських повітряних сил. Щоб здійснити наліт на "кузню зброї нової Європи", як проголошує німецькою мовою напис над брамою "Шкодовки". Щоб показати, що й Англія воює, як заявив Черчілль.

Так, це вже по-твоєму. Ти так і уявляв собі бій у тилу ворога. Допомагати знищувати гітлерівські арсенали, ешелони, склади. Наближати кінець війни і страждань поневоленої батьківщини. Втілювати свої принципи о дію. Воювати!

Виття сирен на пльзенських вулицях. Повітряна тривога. Але для твоїх вух вона звучить інакше, ніж у Лондоні, коли наближалися літаки німецької авіації. Ти нарешті почув сигнал. Жменькою сірників ти підпалюєш шнур. Вогненний канатоходець побіг по гноту. Вальчиків бензин теж спалахнув вчасно. Ніч над Пльзнем освітлена двома смолоскипами, їх полум'я здіймається високо вгору, і ціль видно чітко, як удень.

За кілька хвилин небо здригається від наростаючого гуркоту. Це бомбардувальники Британських королівських повітряних сил. Але ти вже пробіг кілометр полем у напрямку Рокицан. Залишається ще чотирнадцять. Але то дрібниця для доброго спортсмена. В Гармурі у Шотландії ти пробігав і не такі дистанції.

Втомлений, знесилений, але задоволений: адже завдання виконане, ти повертаєшся до Праги, Тут про наліт ніхто нічого не знає. Жодного повідомлення — ні офіційного, ні усного. Нарешті приїздить зв'язковий з Пльзеня. "Щоб їх дідько вхопив". Це все, що він сказав. Кілька середніх бомб, скинутих за вісім кілометрів від "Шкодівки" на луг за річкою Уславою, деякі з них навіть не вибухнули — це справді не варто доброго слова.

— Наволоч, бояться розбити свою власність. Ми тут ризикуємо головою, а там якийсь тип тремтить за свою фабрику.

Що ти сказав, Опалко?

Солдат не повинен цікавитися політикою. Ти що, забув, як тебе вчили?

Інколи страшенно важко тримати тільки шаблю, язика за зубами і крок. Тому ти й озиваєшся. На жаль, радіохвилі "Лібуше" не можуть передати панові полковнику Моравцю обурене тремтіння голосу, який диктує донесення:

"Крім двох згорілих садиб, які ми самі запалили, крім арешту кількох людей, запідозрених у підпалі, а також розчарування робітників, наслідок нальоту дорівнює нулю, "Шкодовка" не зазнала жодної шкоди. Акцію треба повторити, щоб загладити неприємне враження".

Так, акцію буде повторено. За місяць перед кінцем війни, коли "кузня нової Європи" вже не зможе служити Гітлеру — жодного дня. Цього разу сер Гарріс, цей героїчний англійський маршал повітряних сил, якого його хлопці легковажно звали "Бомб-Гарріс", віддасть наказ перетворити "Шкодовку" на порох і попіл.

Тоді вже типи, як про них сказав Опалка, перестануть боятися за свою власність. Тому, що Навратіл уже не зможе гарантувати їм її повернення, він буде радий, що сам повернувся додому. І не через Лондон — Париж, а — хоч-не-хоч — через Москву. Тепер уже і його англо-американським спільникам доведеться неохоче визнати, що година визволення Чехословаччини пробила за московським часом І що не тільки влада в країні, але й заводи "Шкода" перейдуть у новій республіці до рук народу.

В цей момент маршал Британськихкоролівських повітряних сил і начальник стратегічної авіації сер Гарріс віддасть наказ повторити акцію "Шкода".

Тебе вже давно не буде серед живих, Опалко, твоє життя обірвуть кулі, вироблені, можливо, саме на "Шкода-Верке".

Але поки що травень 1942 року. Ти поки що живий. Поки що командуєш бойовою групою і, головне, тими двома з "Антропоїду". Поки що ти віриш, що тобі вдасться знайти правильний шлях — вихід з прірви, яка розверзлася між честю дисциплінованого солдата і сумлінням чесного патріота.

Ти вже зрозумів, що боротьбу з фашизмом не можна провадити ні сурогатними нальотами, ні сурогатними жестами.

Ти починаєш побоюватись, що цілі тих, хто тебе сюди послав, не збігаються з твоїми власними.

І ти, Опалко, не наважуєшся — вперше у житті — віддати наказ.

Тому, що вже не хочеш не думати про те, що буде далі.

Тому, що зараз ще можна випередити час і відкласти замах.

У твоїй депеші, яку четвертого травня Потучек-Толар надіслав до Лондона, сказано: "Вимагаємо, щоб через "Сільвер А" ви скасували наказ про замах. Далі зволікати небезпечно, негайно вживайте заходів!"

Час летить, а відповіді все нема.

День. Два дні. Тиждень. Два тижні. Три тижні.

Відповіді не буде.

Тому, що той, хто уособлює "найбільш відповідальну волю", вже вирішив. П'ятнадцятого травня в Естон-Ебботсі він поставив крапку під таємним посланням. У цьому посланні, яке, зрозуміла річ, не буде передане на батьківщину через "Сільвер А", настійно підкреслюється "необхідність будь-якої насильної акції".

Але якою ціною?

"В міжнародному масштабі це було б урятуванням долі народу, навіть якщо це коштувало б великих жертв".

Було б… навіть якщо…

Яку волю, власне кажучи, висловлює мешканець Естон-Ебботса, замінивши в своєму посланні першу особу однини неозначеною формою, під якою ховається цілком означена мета?

Кого, що, чию долю може врятувати — в міжнародному масштабі — смертельний поворот?

Крапка, поставлена авторучкою в Естон-Ебботсі, в багатотисячній шерензі жертв буде крапкою і під твоїм життям, командире "Out distance" — "Поза відстанню". Ти так уже й не зможеш подолати відстань по дорозі туди, де по-справжньому б'ються в справжньому бою проти фашизму…

— Що з вами, пане надпоручику? Чуєте? Ну й задумались ви над цією сигаретою!

— Нічого?

— Нічого, пане надпоручику, — зітхає радіотелеграфіст Потучек, він же Толар, відкладаючи набік блокнот з розшифрованою депешею.

* * *

Сонячний ранок 27 квітня 1942 року. Стрілка годинника на розі кварталу в Лібні наближається до дев'ятої. В цей час трамвай номер три ще тільки рушає з зупинки в Ґолешковичках. Рейки вищать, вагони насилу долають підйом з крутим поворотом біля будинку Притулку. "Трійка" завертає вгору до проспекту Кірхмайєра, а звідти біжить далі по колії чотирнадцятого номера. Цей поворот — найважча дільниця маршруту і незабаром стане й найважчим моментом військової служби трьох фельдфебелів, іменами яких за кілька років буде названо три тутешні вулиці: Кубіша, Габчика, Вальчика.

Групу "Антропоїд" поки що складають звичайні велосипедисти, що їдуть на роботу. Кубіш у темному вбранні й капелюсі, простоволосий Габчик — у спортивному костюмі коричневого кольору.

На повороті біля Притулку від групи відокремлюється третій звичайний велосипедист — Вальчик і простує далі вгору проспектом Кірхмайєра, а потім зупиняється метрів за сто. В піджаку його лежить кишенькове дзеркальце. (В наступних подіях воно відіграє важливішу роль, ніж кольт, який лежить у тій же кишені).

Ті двоє внизу тим часом уже позлазили з велосипедів і пішки перетинають вулицю. Проминають зупинку чотирнадцятого номера трамвая, колія якого тут збігається з колією "трійки". За майданчиком дротяна огорожа, і Кубіш ставить під нею свій велосипед. Але перед цим обережно знімає портфель, прив'язаний до рами. У ньому — дві сестри семи залізних кульок, що зосталися за замкненими дверима будинку спортивного товариства "Сокіл" на Новій Просіці. Але ці дві стали важчими — у них вмонтували капсулі-детонатори ударної дії: англійські частини використовують їх у Північній Африці проти броньовиків "лиса пустелі" Роммеля. Досить лише повернути запобіжник — і дві металеві кулі перетворяться на високочутливі бомби.

Стрілка годинника на розі кварталу Лібень наближається до половини десятої.

Трохи далі біля огорожі за посадочним майданчиком трамвая номер чотирнадцять Габчик поставив дамський велосипед марки "Мотовело Й. Крчмар, Тепліце" з червоними шинами і ще зовсім новим пружинним сідлом, яке він витяг сьогодні вранці з підвалу в Кодлів на Вальдецькій вулиці. На кермі цього велосипеда також висить портфель, позичений у Сватошевих з Мустка. Портфель вкритий шовковим плащем, який ще вчора висів у шафі свого власника Гофмана, столяра з Височан. Якби хтось розкрив портфель, то не побачив би в ньому нічого особливого. Беретик з фірмовим гербом "Білого Лебедя" ^[13], а під ним — щось прикрите травою.

(Зображення цього звичайного дамського велосипеда, старого портфеля, шовкового плаща І беретика з верблюжої вовни протягом наступних сорока восьми годин розлетиться по всій території протекторату — на плакатах і в газетах, на екранах кінотеатрів, про ці речі писатимуть у спеціальних описах, які передаватимуться по радіо, у сотнях поліцейських повідомлень і в розшукових циркулярах. Заворушаться відділи гестапо, служби державної безпеки, кримінальної поліції і жандармерії. Мобілізують все своє уміння дактилоскопісти та інші фахівці з "Кримінально-технічного інституту поліції державної безпеки" в Берліні.

Кожен дорослий житель Чехії і Моравії змушений буде підписатись на спеціально видрукованому формулярі про те, чи знає він ці речі або їхніх власників. За позитивну відповідь буде обіцяно величезну грошову винагороду, а за неправдиві свідчення — смертну кару. До фотознімків цих звичайних речей, які поки що стоять біля огорожі на зупинці чотирнадцятого номера трамвая, завтра нервово доторкнеться рука самого фюрера Третього рейху).

Тихий посвист.

Це Кубіш. Він киває головою. Іде вперед. Потім знову повертається до повороту. Вулиця напівпорожня, тільки час від часу проїжджає трамвай — чотирнадцятий номер прямо, третій — униз до Тройського моста.

Нічим не примітний молодий чоловік у темному вбранні й капелюсі зупиняється біля бетонного стовпа електромережі, на тротуарі перед Притулком. В руках у нього портфель. В портфелі — дві бомби. Три чверті на десяту.

Настає час "Ч", встановлений після численних зустрічей з тим, хто проїжджав повз них, не звертаючи на них уваги.

Габчик щось лагодить у дамському велосипеді — принаймні, так здається збоку.

Стоїть на колінах і порпається у своєму портфелі, прикритому шовковим плащем. Руки досвідченого стрільця намацують під беретом загорнені в папір три частини автомата "стен-ган". Ствол автомата вже очищений від вазеліну й витертий насухо. Встановити ствол точно навпроти ударника. Потім вставити у приймальне віконце магазин. Звести затвор. Усе це виконується підсвідомими рухами, стільки разів повторюваними в "Training school" в Шотландії. Збирання, розбирання. Вночі, під ковдрою, із зав'язаними очима. Лишається тільки елегантно перекинути через руку плащ, щоб прикрити зібраний автомат, готовий випустити свою чергу. Готово!

(Готово? Поки ти не пересвідчився, чи нормально патрон увійшов у ствол? Хіба не бувало під час бойових стрільб, що саме у "стен-ганів" перекошувався перший патрон? В такому випадку скорострільна зброя, яка має забезпечити парашутистові перевагу в ближньому бою, у вирішальну мить перетворюється на шматок нічого не вартого заліза).

Але про це Габчику вже нема коли думати. Біля огорожі на трамвайній зупинці залишаються два велосипеди. На одному висить порожній портфель з беретом.

Двоє чоловіків можуть знову діяти як група "Антропоїд". На тротуарі, на крутому повороті вулиці.

Третій, Вальчик, нетерпляче походжає за сто метрів од них, по проспекту Кірхмайєра.

Що це?

Час "Ч", так точно розрахований, уже минув. А головного героя спектаклю чомусь немає…

* * *

В бінокль, якщо дивитись із вікна замку в Паненських Бржезанах, чи як їх тепер називають Jungfern — Breschan помітний кожний рух єврея, незалежно від того, в якій "Arbeitskomrrrando" він працює — в садку чи в парку. Стан вагітної фрау Гейдріх уже не дозволяє їй з батіжком у руці збігати вниз і підганяти в'язнів, котрі за свою роботу одержують шматок хліба й миску юшки з свинячої крові, яку щодня привозить місцевий різник. "А скільки ще тут роботи, — зітхає заклопотана господиня замку. — Басейни, фонтани, спортивні майданчики". Есесівці-вартові здатні лише стерегти сумну колону в'язнів-євреїв, виганяти їх вранці на роботу, ввечері знову заганяти на ночівлю в сараї, а на різдво відвозити до Терезіна^[14], щоб вони не псували святкової ідилії. Але доглядати, щоб усе робилося організовано, щоб повністю використовувалася кожна хвилина і кожний єврей, поки він не здохне — це може робити лише фрау протекторша. Біла в ластовинні рука з довгими нігтями кладе бінокль. Зараз треба зійти вниз і попрощатися.

Годинник на фасаді замку резиденції протектора показує за десять хвилин десяту.

Відкритий "мерседес-бенц" на шість місць, пофарбований у сіро-зелений колір, стоїть перед сходами. Але замість особистого шофера і ординарця Віллі, який повинен пізніше виїхати на іншій машині з чемоданами Гейдріха просто на аеродром, за кермом сидить обершарфюрер Клейн з особистої охорони протектора. (Як невдовзі виявиться, ця обставина матиме значний вплив на хід наступних подій).

Рейнгард Гейдріх опівдні, після короткої зупинки в Граді, вилітає до Берліна. Бо він не лише протектор Чехії та Моравії, але також— і насамперед — начальник Головного управління державної безпеки. Його особистий літаючий кабінет, тримоторний "Ю-52", вже чекає на зльотній доріжці аеродрому в Кбелях.

Треба попрощатися. Рейнгард не тільки протектор і шеф націстської поліції, але також — і в цю хвилину перш за все — зразковий чоловік. І зразковий, люблячий "папа" своїх трьох нащадків та майбутнього четвертого. Родині він не може ні в чому відмовити. Дочка Сільке забажала скакового коня — і одержала чистокровного скакуна прямо з Кладруб. Дружина схотіла мати двадцять рабів — і дістала просто з Терезіна, хоч і не "чистокровних", зате цілих п'ятдесят.

А хлопчики? Одного разу вони сказали, що їм хотілося б погратися справжньою королівською короною. Дрібниця. Люблячий "папа" веде синків до Града, наказує відчинити коронну каплицю в соборі святого Віта і вийняти з сейфа чеські коронаційні скарби. "Папа" ні в чому не відмовляє своїй родині. Хлопчики граються королівською короною. А "папа", який уже довів, що він здатний не тільки опоганювати священні символи поневоленої землі — приміряє її на свій вузький череп. (Генерал поліції, звичайно, не надав значення старовинному повір’ю: той, хто самовільно надіне на голову чеську корону, заплатить за це життям).

Четвертий нащадок народиться вже після його смерті і "папа" не виконає жодного бажання сина.

— Auf Wiedersehen!^[15]

Виконуючий обов'язки рейхспротектора, начальник Головного управління державної безпеки, зразковий чоловік і люблячий "папа" востаннє махає рукою. Справді востаннє.

Прощання дещо затяглося. Обершарфюрер військ СС Клейн натискає на газ, потужний "мерседес" відривається од піску паркової доріжки й вилітає за браму замку. Сьогодні до нього не приєднуються, як звичайно, два супроводжуючі поліцейські автомобілі — один попереду, а другий позаду. Шеф не схотів їх викликати, бо це ще більше затримало б його.

(І ця випадкова обставина теж матиме великий вплив на хід наступних подій).

А події вже починають розвиватися.

Темпом вісімдесяткілометрової швидкості автомобіля, який повинен надолужити змарнований Гейдріхом час.

Об'їзд навколо ставка в Паненських Бржезанах.

Шосе.

Здіби. Хабри. Кобиліси.

Лібень.

Ще травень, і в кронах дерев біля лібенського Притулку щебечуть пташки, не передчуваючи, що ще до кінця місяця їхні дерева впадуть, підтяті сокирами. Щоб не заступали новому протекторові перспективу на поворот.

На тротуарі біля бетонного стовпа електромережі двоє чоловіків — один з портфелем і другий з плащем на руці.

На цій напівбезлюдній вулиці, осяяній травневим сонцем, їхні постаті одразу привертають увагу, тим більше, що товчуться вони тут уже більш як годину. А що то за велосипеди, прихилені до дротяної огорожі на зупинці чотирнадцятого номера трамвая, які вже так довго чекають своїх власників? Це може впасти в око будь-кому. Хоча б якомусь протекторатному поліцаю або жандарму. Адже щодня, як тільки з Града виїде сіро-зелений "мерседес", по всьому маршруту оголошується тривога.

Члени групи "Антропоїд" поки що здаються спокійними, але їхні нерви, напружені з моменту приземлення на полі біля Не-гвізд, от-от, здається, не витримають, як надто сильно натягнена тетива лука.

Очі Кубіша і Габчика лізуть на лоба — так напружено стежать вони за третім, що стоїть на сто метрів вище, на розі проспекту Кірхмайєра.

Фельдфебель Вальчик палить одну сигарету за другою; в кишені, стикаючись з револьвером, побрязкує дзеркальце. Це блискуче брязкальце має відіграти важливішу роль, ніж його металевий сусіда по кишені. Але коли, до дідька, коли?..

Заразі

Вдалині на вулиці раптом з'являється автомобіль. Гострий зір Вальчика одразу впізнає "мерседес". Що це, він їде сам? Час "Ч" наближається, чи вдасться ще змінити план, розроблений з командиром Опалкою?

В усякому разі треба вийняти з кишені дзеркальце. Бальчик зачісується.

Світло, відбите дзеркальцем, летить швидше за звук.

Дві пари очей на повороті перед Притулком, втомлені від напруженого спостерігання, сліпить яскравий промінь світла. Нарешті!

Далі все піде згідно з планом. Перша бомба Кубіша на першу поліцейську машину. Габчиків "стен-ган" покропить свинцем пасажира в "мерседесі". Друга бомба Кубіша — на другий поліцейський конвой. Вальчик кладе дзеркальце в кишеню і, вийнявши кольт, наближається до місця, де стоїть Кубіш, на відстань пострілу. Він страхуватиме Кубіша. А потім до велосипедів — і гайда.

Проспектом Кірхмайєра наближається одинокий автомобіль.

Думки мають бути швидшими за світло, якщо план треба змінити.

— Йожку, давай! — кричить Кубіш, розкриває портфель і займає за стовпом електромережі, як кажуть в армії, запасну позицію.

— Єсть! — зрозумів Габчик. Хоч і нема конвою, "мерседес" доручається йому. В цьому пункті план залишається без змін. Напруження зникає.

Акція "Гейдріх" набуває конкретного вигляду.

Щосекунди контури відкритої восьмициліндрової машини з захисним склом стають дедалі чіткішими. Два прапорці на сіро-зелених крилах. Дві фари з козирками. Білі розпізнавальні знаки з чорними покрученими літерами СС і цифрою "З" (Цифру "1" на автомобілі має сам Гітлер, "СС-2" — друга особа в націстській державі — Гіммлер, "СС-3" належить третьому ієрархові великонімецького рейху — Гейдріхові).

Третій дзвінок, після якого відкривається завіса драматичної сцени, дає трамвай. Також номер три. Він щойно рушив із зупинки в Голешковичках і наближається до повороту біля Притулку. Рейки деренчать, вагони насилу долають підйом. Цей поворот є найважчим відтинком маршруту.

Він буде й одним з найважчих моментів у військовій службі фельдфебеля Габчика.

Простоволосий молодик у темно-коричневому костюмі, з плащем на руці, зіскакує з тротуару на проїзну частину вулиці. Здається, він хоче наздогнати трамвай.

Позаду чується пронизливе вищання коліс. Обершарфюрер Клейн мусить різко зменшити швидкість і крутнути обома руками кермо, якщо не хоче, щоб машина по інерції посунулася вперед і крутий поворот перетворився на смертельний.

Що зробить шофер у такій ситуації? Напевно, вилається на адресу пішохода, який раптово опинився на дорозі.

Ворог наближається, вже чути гуркіт моторів. Але руки твердо тримають зброю…

— Schweinkerl! Du, Verfluchter!..^[16]

За якусь частку секунди перехожий скидає з руки свій плащ і вистромляє ствол автомата.

Так, як його вчив неговіркий американець в "тренувальній школі" на фермі в Шотландії. Швидко, не хапаючись, точно.

Ціль: пасажир поряд з шофером.

Блискучі ордени на грудях — коротка черга.

Голова під кашкетом з посрібленими оздобами — дві довгі черги.

Вказівний палець правої руки стрільця Габчика натискає на спуск.

Енергійний, хоч зовсім не судорожний порух пальця. Клацнув курок… Але зброя мовчить, ствол не сіпається від шалених обертів куль.

Автомат мовчить, він — нічого не вартий шматок заліза.

Хіба не траплялося під час бойових стрільб, що саме у "стен-ганів" часто перекошувався перший патрон? Особливо тоді, коли стрілець не перевірив, чи правильно патрон зайшов у ствол?

Поруч з протектором сьогодні не сидить його особистий шофер Віллі. У відповідь на перший же підозрілий рух перехожого він інстинктивно натиснув би на газ, збив би перехожого і спробував би уникнути смертельного повороту, нахиливши машину на двоє бічних коліс.

Сьогодні біля протектора сидить його особистий охоронець, обершарфюрер Клейн. У відповідь на перший же підозрілий рух перехожого він інстинктивно натискає на гальмо, простягає руку до кобури з револьвером і пробує уникнути смертельного повороту, почавши перестрілку.

Єдиний, хто помічає його помилку, — це Гейдріх, який намагається підвестися на свої довгі ноги. Але тут ще є Кубіш, досвідчений солдат.

В цей час трамвай номер три рушив згідно з розкладом від зупинки в Голешовичках і звертає вгору, на проспект Кірхмайєра. Люди сидять мовчки, нікому й на думку не спадає визирнути у вікно. Пасажир, який читає в "Народній політиці" сьогоднішню постанову про реформу правління в "Протектораті Чехія і Моравія" дійде лише до слів: "Після вчорашньої визначної промови пана Виконуючого обов'язки протектора, обергрупенфюрера СС Гейдріха всім стало ясно, що німецька сторона твердо вирішила запровадити націонал-соціалістський порядок і в нас, а саме…"

Старий кишеньковий годинник, якого водій трамвая почепив на гвіздок перед собою, зупиниться о десятій годині 31 хвилину.

Оглушливий вибух. Газета вилітає з рук пасажира.

Старий кишеньковий годинник падає під ноги водія.

Шибки в трамваї висипаються людям на голови. Крик. Жах. Паніка. Над поворотом в повітря злітає плащ зі знаками СС.

Сіро-зелений "мерседес" по інерції сунеться до тротуару. Задні праві дверцята зірвані з завіс і втиснуті всередину машини. Шина розірвана.

Дія з вісімдесятикілометрової швидкості автомобіля переключається на швидкість бігу людини.

Габчик, який лише тепер отямився, кидає непотрібний "стен-ган" і тікає в напрямку вулиці На Запальчі. За ним женеться неушкоджений есесівець Клейн з особистої охорони протектора. Йому вже вдалося витягти з кобури револьвер. Але Габчик теж не забув про запасний кольт у нагрудній кишені. Переслідування з шаленою перестрілкою від муру до муру, від дерева до дерева кінчається тим, що Габчик відновлює свою репутацію чудового стрільця. Есесівець Клейн падає, підтятий двома кулями. Переможець біжить далі, аж до Тройського моста. Лише там йому вдається знову прибрати вигляду звичайного парубка в коричневому костюмі й зникнути.

Другий член групи "Антропоїд" опинився в скрутнішому становищі. Осколок бомби врізався Кубішеві в обличчя. З рани ллється кров і засліплює очі. Але він не втрачає самовладання, хоч його теж переслідують: за ним біжить Гейдріх. Фельдфебель миттю оцінює ситуацію. Він бачить позаду білий, як крейда, привид. Лице, скривлене не тільки від люті, а й від болю. Обергрупенфюрер СС спотикається, хитається, в руці він тримає важкий парабеллум, але скористатися ним йому вже бракує сили. Другою рукою він хапається за спину. З нього вже досить.

Перша думка Кубіша: велосипед. Але щоб дістатися до нього, треба перебігти поворот, проштовхатися крізь натовп охоплених панікою людей, що тікають з трамвая, виграти змагання з часом.

Третій, Вальчик, залишається поки що без роботи. Його кольт скаже своє слово через двадцять два дні.

— Rufen Sie die Burg an! ^[17] — кричить примарний протектор найближчому чеському поліцаєві, який наважився наблизитися.

Ще почуває себе паном.

Ще не хоче скомпрометувати себе, хоч під ним підгинаються коліна.

Ще відкидає черевиком англійський "стен-ган", який лежить на тротуарі біля машини. Але це вже останній жест Рейнгарда Гейдріха, генерала військ СС.

"Зніми Апіса з позолоченого трону — і божество перетвориться на звичайного вола", — писав великий німецький філософ.

Безсилого "третього" Третього рейху поклали на ящики з-під мармеладу в транспортну машину фірми Голан, яку зупинив поліцай, і повезли до сусідньої лікарні "Буловка".

Вовче лігво

Вранці 28 травня 1942 року о восьмій годині з аеродрому німецьких повітряних сил у Кбелях злітає тримоторний транспортний "Ю-52". Зловісні чорні хрести пролітають над височанськими дахами. Глибоко внизу прокидається Прага, а з нею і вся країна.

Тінь літака зробила коло і біжить на північний схід. Пролітає над кронами квітучих черешень, які в передгір'ї Крконош стоять білі, наче облиті молоком, аж до кінця травня. Мотори працюють на повну силу — двісті сімдесят кілометрів на годину. Незабаром літак залишить позаду умовну лінію, позначену на авіаційній карті як кордон протекторату.

Але того, кому належить літак, сьогодні на борту немає.

Він лежить у празькій лікарні на Буловці, в квартирі директора-німця доктора Діка. Він ще й досі не прокинувся після наркотичного сну. Під вікнами приміщення і коридорами тихо походжають вартові-есесівці зі зброєю напоготові. Колона броньовиків охороняє спокій і безпеку пацієнта. В головах Гейдріха стоїть його особистий лікар бригаденфюрер доктор Гебхардт. Разом з доктором Діком і новопризначеним завідувачем клініки ім. Ірасека професором Гольбаумом він чекає, коли життя повернеться до тіла в ліжку.

Нічна операція пройшла нормально. Хірург вийняв з черевної порожнини Гейдріха сторонні предмети: осколок англійської бомби, шматок жерсті з кузова "мерседеса" і Клапоть генеральського есесівського кітеля. Якби не та обставина, що разом з цими предметами в формаліні опинилася значна частина обергрупенфюрерової селезінки, то цей випадок не виходив би за рамки легкого поранення. Так принаймні гадають присутні три представники націстської медичної еліти. Пацієнт повинен би вже от-от опритомніти; лікарі не відходять від його ліжка, щоб заради кількох затяжок сигаретою не пропустити цієї важливої хвилини.

Минають секунди. Перетворюються на хвилини, переростають на години. Тримоторний "Юнкерс", що належить тому, хто й досі не опритомнів, перетинає тим часом ламану стрічку Вісли.

З жовтня 1939 року цю матір польських рік перехрещено на Вейхсель, а всю навколишню землю — на Generalgouvernement^[18]. Це звучить не дуже по-германськи, і деякі вояки вермахту часто довго чухають потилицю, перш як написати зворотну адресу своєї польової пошти.

Німецька назва підкореної Польщі взята з французького словника, а її зміст — із досвіду французької колоніальної політики. В цьому випадку творці "скандинавської" або "нової Європи" не завагалися запозичити досвід від "неповноцінного" народу. Generalgouvernement" — це якась поліцейська область, окупований простір, де окупант є необмеженим хазяїном. Щодо населення, то воно може задовольнятися правом бути предметом невільницької торгівлі і називати свою землю французькою назвою. (Це єдине, що йому залишилось від французької "допомоги", яку — у формі блискавичного наступу на Берлін — обіцяв Польщі ще в травні 1939 року командуючий збройними силами Франції генерал Гамелен).

Чи не такою ж трагікомедією була й історія з назвою "протекторат"?

Пасажир у кабіні особистого "Ю-52" міг би про це дещо розповісти. Бо він провів першу окупаційну ніч 15 березня 1939 р. у празькому Граді. Як спеціальний радник Гітлера та його міністра закордонних справ Ріббентропа. Тієї ночі вони радилися і про нове найменування для чеської землі, яке б найвлучніше визначало майбутню залежність її від Третього рейху. Гілерові тоді сподобалася ідея Ріббентропа щодо французької назви "протекторат". Він погодився також і з тим, щоб за основу було взято протекторатний договір 1881 року між Францією і туніським беєм. "Чому б і ні,— всміхнувся фюрер, — Чехії ще у Версалі сподобалося французьке державне право. Nun soll sie diese wieder haben"1. І одразу ж, уранці шістнадцятого березня, підписав у Граді декрет про створення "протекторату Чехія і Моравія", який у більшості пунктів був просто копією вищезгаданого французького колоніального договору.

Місцевість під кабіною літака поволі змінює свій вигляд. Одноманітна рівнина поступається місцем зелені соснових лісів. Чимдалі частіше крізь неї просвічує скляний блиск озер. Де-не-де звиваються стрічки шосе, по яких тягнеться нескінченний потік військових колон. Про близькість фронту свідчать і кілька польових аеродромів, де стоять ряди машин з чорно-білою свастикою на корпусі.

Пасажира з Праги не цікавить, що діється внизу під крилами літака.

Аж поки до кабіни не заходить штурман.

— Пане групенфюрер, приготуйтесь до посадки!

Раптом, невідомо звідки, з'являються два "мессершміти". Вони підлітають під борти тримоторного гостя і беруть його на приціл. Ескорт, чи скоріше конвой. Бортовий авіагодинник показує льотний час чотири години тридцять сім хвилин з моменту старту в Празі, коли шасі "Ю-52" торкається твердої доріжки на порослому вересом полі. Перш ніж нетерплячий пасажир зможе вийти, літак відтягують до замаскованого укриття.

Тут ніхто не питає прибулого, куди йому треба. Добірна охорона, яка крокує йому назустріч, має на рукавах чорні нашивки з гаптованим написом: "СС — особиста охорона Адольфа Гітлера".

Шосе, камуфльоване різноколірними плямами, кінчається у невисокому дубовому гаю шлагбаумом з написом "Halt"^[19]. Звідси кожен мусить іти до живого божества пішки. Без винятку. Хто б він не був.

Алея загороджень з колючого дроту. З обох боків протитанкові рови. Сірі стволи зенітних 88-міліметрових гармат ховаються в підліску, готові кожну мить вкрити небо вогнем. Засів зубів дракона — півмільйона мін — не залишає жодної надії залишитися цілим сміливцеві, який ступив би на ці грядки.

Сучасна Валгалла розкинулася за баштами з куленепробивного сплаву. Брама має багато замків. Вона не відчиняється перед кожним. Замість замкових щілин у ній зроблені бійниці для крупнокаліберних кулеметів. Круппівська сталь у поєднанні з металевими черепами зі схрещеними кістьми на кашкетах ключників. їхня суворість не тане навіть перед званням групенфюрера. Механічний рух руки до документів. Механічний зліт правиці — привітання маріонеток біля входу до похмурого паноптикуму.

Залізобетонний череп велетенського розміру, занурений у болота Мазурських озер, охороняє мозок військової і державної машини третього рейху. "Невидимий" шолом Зігфріда, який хоч і має сучасну форму, та прикриває старовинний пангерманський міф. Плани підкорення світу тевтонців двадцятого сторіччя. На тисячу років наперед.

Але план, який розроблятиметься тут сьогодні, не залишиться таємницею вовчого лігва. Бо пасажир із Праги має звичку записувати на папері все, що вважає важливим для своєї особистої кар'єри. Він навіть не передчуває, що його записки через двадцять років можуть бути прочитані й допоможуть точно відтворити записані ним події. Навіть із заголовком:

"Відвідання Головної ставки фюрера в четвер 28 травня 1942 року. Прибуття: 13 год. 15 хвилин. Таємно!"

Тринадцять годин п'ятнадцять хвилин за державним німецьким авіаційним часом — це той самий момент, коли на світ божий виходить верхівка мешканців підземного лабіринту. Наближається час спільного обіду з фюрером.

Перед бункером рейхсфюрера Гіммлера стоять двоє чоловіків. Той, що в коричневому мундирі штурмовиків, — керівник націстської партії Борман. Він розмовляє з ад'ютантом Гіммлера, генералом Вольфом.

Бункер зовні нічим не відрізняється од інших. Бетонний блок завбільшки в триповерховий будинок без вікон. Прямовисні стіни зі скошеними гранями. Дах штучно засаджений лісовими деревами і кущами. Об'єкти укріпленого району "Wolfschanze" (Вовче лігво) — зовні мають вигляд бойових споруд. Але внутрішнє їхнє обладнання відповідає звичкам римських імператорів. Німецькі інженери й італійські архітектори вчасно закінчили свої проекти. І вчасно померли. Внаслідок майстерно підготовленої автомобільної катастрофи, отруєння шампанським і так далі. Потім прийшли в'язні з робочої команди. Одна зміна — п'ятнадцять тисяч. Їх спіткала така ж доля, як єгипетських рабів, що поклали останній камінь в піраміду фараона. Їм заткнули рота глиною спільної могили. Мовчання — таїнство Мазурських боліт.

Тому й відвідувач з Праги пише "Таємно!" перед першим реченням своїх нотаток. Наче для того, щоб і самому, читаючи потім ці рядки, прикладати пальця до уст і мовчати про те, що він бачив і чув. Перша розмова відбувається з чоловіками перед бункером Гіммлера. Слова занотовані з стенографічною точністю. Досить лише дописати прізвища учасників розмови. І дія може початися.

Борман: Мушу вам сказати відверто, державний секретарю: я не розумію вашої квапливості. Фюрер теж був дуже неприємно вражений, довідавшись, що ви сьогодні прибудете сюди.

Вольф: Фюрер докоряв рейхсфюрерові Гіммлерові, що він викликав вас із Праги, без його, фюрерового, відома та прямого наказу. На думку фюрера, ви мали залишитися в Празі, тому що в ці години й дні ви там потрібніші, ніж тут, у головній ставці.

Борман: А також саме зараз для фюрера було б небажаним, коли б з вами щось трапилось під час польоту. Зважте на ситуацію в протектораті: що б це означало. А ви просто сідаєте в літак і летите.

Розмові бракує дружнього тону. Але прибулий з Праги навіть не підозріває, що Борман люто ненавидить Гейдріха і що йому вже вдалося настроїти фюрера і проти його уявного посланця. І прибулому в цей момент не залишається нічого іншого, як спробувати знизати плечима — напівнерозуміюче, напівображено.

Неприємну розмову перериває інша особа, яка виходить на сцену, в той час як дві попередні зникають за кулісами: "Невдовзі після цієї розмови особистим поїздом "Гейнріх" прибув рейхсфюрер Гіммлер. Він тут же заявив мені сам особисто, що…"

Зрозуміла річ, рейхсфюреру не треба питати, що сталося. Він дуже добре знає "сам особисто", що так швидко пригнало сюди його підлеглого з Праги. Ледь помітна поблажлива посмішка на обрезклому невиразному обличчі. Воно нагадує обличчя банківського службовця, але маленькі очиці за пенсне належать найбільшому катові третього рейху.

Гіммлер: Ну, любий Франк…

Тонкі губи співрозмовника відповідають легким тремтінням.

Гіммлер:…я розумію ваш настрій. Але фюрер прийняв рішення сам. Цього разу з власної ініціативи, навіть не поговоривши перед цим зі мною. Керівництво в протектораті буде доручено не вам, а іншому провідному діячеві СС.

Франк: Слухняно беру це до відома. Але не розумію підстав.

Гіммлер: Фюрер наполягає на тому, щоб абсолютно була збережена, як він каже, парна упряжка протектора і державного секретаря. Чехам має бути цілком ясно одне: в особі державного секретаря і високого керівника СС ми маємо в Празі надійний і сталий полюс. Незалежно від того, хто саме є протектором Чехії. Якщо буде знищений один державний протектор, його місце займе інший. Причому негайно.

Найвищий керівник СС добре знає слабкі струни своїх підлеглих і вміє на них грати. Він знає, коли погладити, а коли стьобнути нагаєм по вухах.

Франк: Отже — вічний секретар.

Гіммлер: Коли б фюрер призначив протектором вас, то ви могли б бути усунені під час наступного замаху. А цього удару фюрер не зніс би. Я сам чудово знаю, як виcoко фюрер вас цінує. Між іншим, він нещодавно говорив про вас дуже мило і доброзичливо.

Очі Гіммлера за скельцями пенсне раптом скляніють. Есесівський маршал більше не бажає дискутувати зі своїм судетським підлеглим про доцільність політичних дій фюрера. Тільки тепер Франк починає розуміти, що приїхав боротися за програну справу. Гіммлер бреше. Запевняє, що фюрер вирішив усе сам, ні про що не питаючи його. І одразу ж прохопляється, що вони з Гітлером обговорювали кандидатури наступників Гейдріха. Спинилися на фон дем Бахові, А його, Франка, виключили з гри. Але чому? Чому? Хіба Франк не може стати протектором? Мовляв, вони певні, що фон дем Бах без вагань влаштує чехам криваву баню, як він це робить у Польщі й на Україні. Але хіба вони мають підстави для сумнівів щодо Франка? Хіба вони забули, хто здійснив перші страти на території, приєднаній до рейху? Хто 17 листопада 1939 р. був безпощадніший до празьких студентів — протектор чи державний секретар? Хай вони, до дідька, спитають про це у Празі, В першій-ліпшій пивничці вони можуть почути: єдине, що в Карла Германа Франка є людського, — це його скляне око. А тепер уже і Гіммлер бере під сумнів здатність групенфюрера СС Франка діяти в протектораті без вагань. Чехам це дорого коштуватиме!

Гімлер: Хочу вірити, що прийняте рішення ви вважаєте справедливим.

Франк: Мій обов'язок члена СС — вірність фюрерові!

Гіммлер: Ist's schon in Ordnung^[20], Франк.

Франк: Дякую вам, рейхсфюрер.

Гіммлер: Ну, а як ся має Гейдріх?

Тільки тепер вони згадали про того, хто саме в цю мить, скривившись від болю, очунює від наркозу на ліжку празької лікарні.

З моменту вибуху бомби минуло лише двадцять чотири години. Вовк корчиться від болю, він поки що живий. Але шкура його вже поділена.

Гіммлер може бути задоволений. Найнебезпечніший супротивник по рингу лежить у нокауті. Треба лише почекати, поки відрахують секунди. І шлях до фінального раунду бою за владу відкрито. Але поки що треба зберегти серйозний вираз обличчя — посланець з Праги розповідає про поранення Рейнгарда.

"Тут пролунав гонг — сигнал на обід. Всі попрямували до бункера — їдальні головної ставки фюрера. По дорозі я побачив фюрера: він саме виходив з бункера фельдмаршала Кейтеля в супроводі інших маршалів і генералів".

Дія, якщо вона була б зафіксована на кіноплівці, могла б зараз супроводитися відповідним звуковим ефектом: трубами і тромбонами на спотворений мотив "Героїчної симфонії" Бетховена. А далі — металічний носовий голос диктора центральної радіостанції "Grossdeutscher Rundfunk": "Головна ставка фюрера, двадцять восьмого травня. Верховне командування збройних сил рейху повідомляє: тяжкі оборонні бої на південний схід від Харкова тривають. Рішучими атаками в багатьох місцях вдалося вирівняти лінію фронту. Завдяки стратегічному умінню фюрера…"

Стоп!

Фюрер зупинився, зачувши цокіт підборів та привітання: "Хайль Гітлер!", на якусь мить завмер увесь паноптикум. Слушний момент для знімка, який придворний фотограф фюрера, Reichsbildberichterstatter професор Гоффман назвав би "Перед бункером номер 18".

Гітлер з виставленою вперед ногою, трохи згорблений. Руки шукають на плащі пояс, якого нема. Неуважні очі наполовину прикриті козирком кашкета, насуненого на лоба. Тоненькі вусики немовби продовжують лінію рота й говорять "А-а-а!" навіть коли він мовчить. Вигляд роздратований. На крок позаду завмер генерал-полковник Галь дер. Начальник генерального штабу в старомодному пенсне і (на думку Птлера) з старомодними методами стратегії.

Генерал Хайзінгер. Правда, вже не на командному пункті Гітлера, а у новому мундирі. І на новій посаді — в штабі війск НАТО.

За спиною Гітлера фельдмаршали Кейтель і фон Бок — нахилені одне до одного обличчя нашіптувачів.

За ними — генерал ганкових військ Рундштедт, командир групи військ фон Клейст, все нові й нові позолочені коміри та лампаси. З статистів у об'єктив самовпевнено дивиться шеф оперативного відділу молодий генерал-майор Хойзінгер (може, він передчуває, що через двадцять років гратиме головну роль на значно більшій сцені?)

Але коротка експозиція не дає можливості відретушувати знімок, і тому рейхсфотограф Гоффман, напевно, знищив би цей негатив. Щоб ніхто не зміг побачити напруженої атмосфери, яка на ньому зафіксована.

Атмосфери суперечки, яка щойно відбулася в бункері номер 18.

Сьогоднішнє обговорення становища — "лагебешпрехунг" — над картами генерального штабу скінчилося погано. Відтоді, коли Гітлер прогнав фельдмаршала фон Браухіча і взяв "Oberkommando"^[21] до своїх рук, в бункері номер 18 панує нервовість. План "Барбаросса" кульгає на обидві ноги, становище на фронті залишає бажати кращого. Оголошений Гітлером весняний наступ двохсот двадцяти двох піхотних і тридцяти танкових дивізій зупинений. Три мільйони пар ніг у чоботях тупцюють на місці — від Фінляндії аж до Криму. Несподіваний контрудар радянських військ під Харковом поставив бункер номер 18 у тяжке становище.

Багато хто з вищих командирів починає розуміти: якщо у майбутніх боях армія втратить наступальний темп і боєздатність, не досягши стратегічних цілей, війну буде програно. За спробу здобути Москву як політико-стратегічну ціль вони дорого заплатили взимку. Тепер, після перших днів битви під Харковом, настрій ще погіршав. Гітлер кидає в контратаки нові полки, артилерію, авіацію і танки. Не зважаючи на втрати. А втрати страшні: за останні дні 35 000 убитих і 50 000 поранених.

Ще недавно Гітлер фантазував про те, що після великого весняного наступу з Радянським Союзом буде покінчено. Тоді він одразу ж кине вермахт на Англію.

Начальник штабу Гальдер відчуває, що вирішальний крок ризикований. Цей досвідчений стратег не покладається на "далекоглядність" фюрера. І не тільки він у головній ставці без усякого захоплення думає про стратегічний талант фельдфебеля, який призначив себе верховним головнокомандуючим. Тому Гальдер радить залишитися в обороні, поки на всіх п'яти ділянках фронту не буде проведена старанна підготовка та підтягання резервів. У цьому він дуже педантичний. Сьогодні прямо заявив, що має сумніви щодо доцільності "клину" на Донецькому плацдармі.

Кейтель відповів йому дуже роздратовано. Навпаки, зараз ні в якому разі не можна зволікати, треба якнайшвидше вийти на Дон. І вже звідти розвинути дві головні наступальні операції як одне оперативне ціле: на північ — на Курськ і Москву, і на південь — на Волгу.

Тільки-но Гітлер почув про Москву, як його одразу ж охопила істерична лють. Він почав дорікати генералам, що ще на 7 листопада 1941 року йому обіцяли "Paradeschritt" на Красній площі. Назвав генеральний штаб компанією паскудних нікчем. Грюкав кулаком по столу й кричав: "У цій війні можливі або перемога або загибель. Якщо німецький народ не здобуде над ворогом перемогу, він виявить себе біологічно нижчим і заслуговуватиме смерті".

А тим часом в бункері номер 18 пошепки говорили, що фюрер знову переживає "бурхливий творчий момент". Генералітет ще досі не знав того, що вже було відомо чотирьом людям у рейху: Гіммлеру, шефу державного управління охорони здоров'я Контіму, професору де Крінісу з берлінської психіатричної клініки та особистому лікарю Гітлера, фюреру СС доктору Штумпеггерові. Ці "бурхливі творчі моменти". — не що інше, як ознаки хвороби, яка дедалі прогресувала. Тієї підступної хвороби, яку лише на початку минулого сторіччя відкрив англійський хірург Джемс Паркінсон і яка відтоді називається "Паркінсоновою хворобою". Коротко кажучи, Гітлер успадкував хворобу; "найдосконаліший" мозок у цьому, залізобетонному черепі — дегенеративний. За кермом військової і державної машини третього рейху стоїть психопат і божевільний. Дізнавшись про це через два роки, генерали спробують вчинити на божевільного замах у цьому ж бункері номер 18. Але війну вже було програно. Крім того, з точки зору військової вправності, виявиться, що влучати бомбою чеський фельдфебель умів краще, ніж німецький генерал.

Гнів фюрера, який в близькому майбутньому коштуватиме Гальдеру посади, загальмував і розвиток подій, про які ми розповідаємо. Тільки через кілька хвилин Гітлер помітив перед бункером-їдальнею гостя.

"За хвилину фюрер відповів на моє привітання. Запросив мене до столу й показав на місце праворуч од себе. Потім нараз підвівся й вирішив, що ще до обіду ми — я і рейхсфюрер Гіммлер — підемо з ним на нараду до його кабінету. Решті присутніх у їдальні він звелів почекати нашого повернення".

Війну програно. Незабаром залишиться надія тільки на цих останніх захисників "третього рейху"

Прогорілий карловарський книготорговець і протектор-невдаха залишився хвальком навіть у власних нотатках. Бач, маршали й генерали мусили зачекати! Франк зарозуміло вважає, що заради його особи. Але зась. Високопоставлені особи з бункера номер 18 давно вже звикли до таких жестів. Вони знають: Гітлер в поганому настрої любить демонструвати вищість СС щодо генералітету навіть у таких банальних речах, як обід із "спільної миски". Особливо коли за столом сидить Гіммлер.

І ось Гітлер, Гіммлер І Франк ідуть радитися. На другий поверх, до резиденції Гітлера, їх піднімають рухливі сходи. Перекриттям між поверхами служить спеціальна детонаційна плита, товщина якої витримає найважчі авіабомби.

Приміщення чимось нагадує трюм крейсера. Бетонні стіни оббиті пофарбованими в біле сталевими листами. Вузькі зигзаги коридорів, якими може пройти лише одна людина. За кожним заворотом — ніша, а в ній — немов статуя — мовчазний вартовий. Гітлер іде попереду. Незграбно ставить ноги. Йде важкою ходою, зігнувшись. Перший заходить до залу для нарад.

Сейф, облицьований дубом. Світлий плюшевий килим з візерунком. Світильників тут не гасять і вдень, бо віконні щілини скоріше нагадують бійниці. Під стіною — стіл для засідань, вкритий емблемами третього рейху — орлицею на свастиці. Кілька шкіряних кресел, у центрі — фюрерове. Воно вище за інші. Щоб і сидячи, Гітлер був вищий за всякого, хто сяде поруч з ним.

"Ми зайшли до залу для нарад і сіли поруч з фюрером. Перш за все я показав фотографії про замах і розповів про події".

Пачка поліцейських фотознімків зображує місце події. Заворот вулиці Кірхмайєра в Лібні. Білі хрестики та стрілки показують напрям руху автомобіля протектора і тих, що напали. На наступних фото Гітлер може побачити розбитий"мерседес" з розірваними і виламаними дверцятами. Тут також фото англійського "стен-гана" та його технічний опис. Надзвичайно важливими речовими доказами є також обшарпаний портфель, дамський велосипед, плащ і беретик з фірмовим значком універмага "Білий лебідь". На останній фотографії ізоляційна обгортка бомби, очевидно, англійської.

Бомба.

Поки фахівці кримінальної техніки з берлінського центру служби державної безпеки з'ясували, що бомба для Гейдріха — відомого типу, що вибуховий механізм її міг бути відрегульований на потрібну відстань, що заряд вибухнув повністю і з великою силою, над вибухом на лібенському повороті виникає новий знак питання.

Кожний знак питання немов зашморг.

Чия рука тримає кінець цього зашморгу, може зрозуміти і К. Г. Франк.

Франк: Я хотів би вам доповісти, мій фюрере, що на основі наявних даних і результатів розслідування ми прийшли до одностайного висновку: цей замах — поодинока акція, а зовсім не акт всенародного повстання. f хоча ми досі ще не спіймали злочинців, англійська зброя і ізоляційна обгортка бомби, знайдені на місці події, свідчать про те, що це робота англійських агентів. Злочинцями, напевно, є англійські парашутисти-диверсанти, або чеські парашутисти, що служать англійцям, або ж члени чеської підпільної групи, яка співробітничає з парашутистами.

Гітлер слухає розповідь не дуже уважно, неначе думки його зараз десь зовсім інде. В розслаблених пальцях він тримає фотознімки.

Гіммлер: Партайгеноссе Борман натякнув мені, що у відповідь на замах ми могли б зробити нищівний авіаналіт на яке-небудь англійське місто з визначними культурними пам'ятками.

Гітлер мовчить.

"Хто стоїть на початку знаку питання? Де взагалі початок невидимого зашморгу? Яка таємна сила визначила балістичну криву польоту бомби, призначеної для Гейдріха?" — думає він

Інстинкт хижака примушує вожака вовків, коли він підсвідомо почує небезпеку, насторожитись передусім не вбік хащів, а вбік власної зграї. Чи не готується хтось із його суперників встромити ікла йому в горлянку?

Гітлер кривиться. Потім кидає фотографії на стіл.

Хрипко викрикує:

— А що ви хочете зробити з цією чеською наволоччю?

Франк: Дозвольте мені, фюрере, внести пропозиції, які я розробив у літаку!

Гітлер різко відкидає пасмо волосся, яке звисає йому на лоба. Це означає, що треба говорити швидко. Коротко і ясно.

Франк: Пропоную негайно оголосити надзвичайний стан на території всього протекторату. Провести масову облаву на злочинців та їхніх помічників з допомогою вермахту. Продемонструвати німецьку силу введенням великих підрозділів поліції з сусідніх областей імперії. Патрулювання броньовиків у Празі. Масові страти всіх підозрених у замаху і тих, хто допомагав чи знав про його підготовку. Стратити й тих, хто схвалює замах. Разом з ними розстріляти і їхні родини.

Гітлер: Стратити десять тисяч чехів!

Франк: В цьому напрямку я маю пропозиції, які випливають з теперішньої ситуації.

Гітлер: Я слухаю, кажіть!

Франк: Я пропоную стратити значну кількість чеських в'язнів у концентраційних таборах та заарештованих під час облави в протектораті. Потім ліквідувати автономію і створити на території протекторату поліцейський округ.

Франк переводить погляд з Гітлера на Гіммлера.

"Мені ніхто не заперечував, фюрер сказав, що з усіма моїми пропозиціями він цілком згоден і схвалює їх. Я маю якнайшвидше повернутися до Праги і здійснити це все".

Гітлер мовчить. Він стомився. Ліва рука в нього так тремтить, що він мусить притримувати її правою. Гіммлер сидить, як завжди, трохи відвернувшись. Так, щоб крізь скельця пенсне не видно було його очей і щоб при цьому він міг бачити кожний рух інших. Зараз Гіммлер стежить за нервовим тремтінням руки Гітлера. Він знає те, про що не здогадується і сам Гітлер: це означає погіршання стану фюрера. І зростання його, Гіммлера, шансів. Хворі на цю недугу легко піддаються сторонньому впливові. Тому він і рекомендував на місце Гейдріха Далюге. Переконав Адольфа в тому, що з політичних міркувань Франка слід залишити на тій самій посаді, яку він займає зараз.

Нарешті Гітлер підводиться з-за столу і швидкою, нервовою ходою йде до дверей. Франк дякує йому за довір'я, хоч він і розчарований. У Гіммлера на обличчі застиг лагідний вираз. Всі троє прямують до бункера-їдальні, де на них чекає генералітет.

Тепер К. Г. Франк вже може сідати праворуч від фюрера, бо дія в головній ставці Гітлера закінчується обідом.

Henkersmahl — обід катів.

Щоб підкріпити сили державного секретаря, перш ніж він сяде в тримоторний "Ю-52", уже готового до відльоту.

Щоб кат міг якнайшвидше приступити до виконання своїх обов'язків.

Подвійна гра

Отже, Кубіш і Габчик виконали своє завдання: хоч автомат і дав осічку, проте бомба, призначена для Гейдріха, вибухла, — вони бачили розбитий автомобіль, кров на бруківці. Уникнувши погоні, вони втекли з місця замаху і тепер в безпеці, якщо взагалі можна говорити про якусь безпеку у Празі в ті дні.

Але що вони зараз відчувають? Чи вдоволені й горді з того, що їм удалося виконати таке важке і ризиковане завдання?

Напруження, в якому вони перебували перед замахом, спало: Габчик відпочиває кілька годин на канапі в квартирі Фафків, потім обезбарвлює ромашкою своє волосся і йде купити собі капелюха. Кубіш поранений: осколок бомби влучив йому під око, і болісна пухлина потребує лікування. Він проспав цілу ніч і половину наступного дня. Про нічну облаву поліції — страхітливу акцію, під час якої було проведено труси в більшості празьких квартир, обидва дізнаються, власне кажучи, лише назавтра, щасливо її уникнувши.

Отже, Кубіш і Габчик виконали своє завдання. І події набувають тепер дедалі більшої драматичності, кожний день, навіть кожна година приносить щось нове. З'являються перші оголошення з іменами страчених. Кубіш і Габчик їх теж читають.

Як вони себе зараз почувають?

Зупинимо на хвилинку події. Що б вони робили, якби знали або хоча б здогадувались, чому мусила вибухнути бомба, призначена для Гейдріха?

Згадаємо депешу, передану в Лондон керівником групи "Out distance" Опалкою 4 травня 1942 року. Вона була дуже важливою:

"Стежачи за Отою і Зденеком (тобто Кубішем і Габчиком) та місцями, де вони затримуються, ми, не зважаючи на їхню мовчанку, зробили висновок, що вони готують замах на Гейдріха. Цей замах нічим не допоміг би союзникам, але для нашого народу мав би наслідки, значення яких важке собі навіть уявити. Він не тільки поставив би під загрозу наших заложників та політичних в'язнів, але й коштував би життя тисячам інших людей, накликав би на народ нечуваний терор і водночас знищив би останні рештки нашої підпільної організації. Цим самим було б ліквідовано можливість зробити тут щось корисне для союзників. Тому ми наполягаємо, щоб через "Сільвер" ви заборонили замах. Зволікання небезпечне, негайно дайте про це належний наказ! Якщо з дипломатичних міркувань потрібна якась акція, замах можна зробити на когось із тутешніх квіслінгів".

На цю недвозначну депешу, яку, напевне, не могли розцінити в Лондоні як малозначущу, не було дано прямої відповіді. Може, непрямою відповіддю на неї є цитоване вище послання Бенеша від 15 травня, що вимагає якогось терористичного акту, "навіть коли це коштувало б великих жертв"?

Але чому раптом "навіть коли це коштувало б великих жертв", коли перед цим, а також після цього з Лондона стримувалися всякі відкриті акції, причому заборонялись вони перш за все з огляду на можливі численні жертви?

На застереження керівника вітчизняної організації відповідь не прийшла, до його голосу не прислухалися, і замах на Гейдріха не було скасовано. Чому?

Бенеш і лондонський організатор замаху на рейхспротектора полковник Моравець повинні були уявити собі, яке пекло розгориться на чеській землі; що вони собі цього не уявляли — припустити не можна, бо їх про це цілком недвозначно попередили з батьківщини. Пропозицію Опалки було відхилено і тим самим підтвердилася думка про те, що йшлося не взагалі про замах, який набув би широкого відгуку, а про замах саме на Гейдріха, хоч це могло викликати численні жертви.

В цьому зацікавлені були не тільки Бенеш та його спільники, яких у досягненні своєї мети не стримувало ніщо. Тут чітко проступають і чиїсь інші інтереси.

Кубіш з Габчиком зробили своє і тепер переховуються у катакомбах празької церкви разом з п'ятьма іншими парашутистами. Надворі літо, а вони надягають теплу білизну, товсті шкарпетки і по два светри, бо в підземній усипальні панує холод. У них є консерви; сміливі й самовіддані люди приносять їм їжу, яку вони підігрівають на спиртовці.

Як себе почувають зараз Кубіш і Габчик? До підземної гробниці долинає тільки слабка луна того, що діється назовні, але вони все ж таки можуть зрозуміти, що зараз скрізь не тільки труси, облави, що це — помста, що тут йдеться навіть не про кілька тисяч жертв, а про щось значно більше…

Зупинимо ще на мить події. Як би вони почували себе, коли б знали, або хоча б здогадувалися, чому повинна була вибухнути бомба, призначена для Гейдріха?

Інтереси Бенеша і його лондонських спільників — лише частина відповіді на це велике чому. Не слід забувати, що сам Бенеш та його лондонський емігрантський уряд були повністю залежні від англо-американських правлячих кіл і не тільки не могли, а зовсім не хотіли зробити будь-який рішучий крок без їхньої на те згоди. Не можна собі уявити, щоб вони прийняли самостійне рішення у такому випадку, коли йшлося про замах на одного з найвизначніших діячів фашистської Німеччини, людину з найближчого оточення Гітлера. Той факт, що в даному разі чужі інтереси збігалися з інтересами Бенеша, лише полегшував практичне здійснення задуманого. Метод "чужих рук" був і донині залишається випробуваним методом англійської таємної служби.

Ці чужі інтереси пов'язані з головними подіями війни і їхньою закулісною стороною.

Весь світ — мовчки або вголос — питав, як допомагають у боротьбі з фашизмом, головний тягар якої ніс Радянський Союз, західні держави? Питання фронту серйозно постало вже в 1942 році.

Влітку 1942 року, коли пошарпана гітлерівська армія готувалася до нового наступу і коли стало ясно, що наближаються вирішальні бої, — зрештою це підтвердилося на Волзі, — західним державам важко було обгрунтувати свою бездіяльність. Саме в цей час вони потребували якихось ефектних акцій, фейєрверку, без великих зусиль з свого боку і жертв.

Усе це було настільки ясним, що навіть журнал "Das schwarze Korps"^[22] зміг 11 червня написати: "Якщо проаналізувати причини празького замаху, то стане очевидним, що це не поодинока акція без будь-якого зв'язку з іншими. Це вияв намагання англійської таємної служби організувати горезвісний "другий фронт" на території самої Європи, після того як це не вдалося зробити воєнними засобами біля її кордонів. Це часткова спроба замінити "повстання пригноблених" терористичними нападами, які сіють неспокій, розладнати працю Європи на війну і таким чином зв'язати сили рейху на внутрішньому європейському фронті".

Багато чого робили західні держави замість того, щоб відкрити другий фронт, в даному випадку замість другого фронту вони організували замах.

Тільки так можна було запалити потрібний їм фейєрверк. За це буде заплачено страшними жертвами? Можливо, але ж то не вони зазнають жертв. Представники пануючих кіл західних держав вже неодноразово й перед цим доводили, що доля чеського народу їх не обходить.

Але чому такий поспіх?

Тому, що йшлося не тільки про бенешівський ефектний жест, не тільки про фейєрверк замість другого фронту: йшлося передусім про особу Рейнгарда Гейдріха.

* * *

Ті, що напали на нього на смертельному повороті, тепер майже не виходять зі свого підземного сховища. Тільки час від часу надвечір наважуються вийти і трохи прогулятися — до набережної і назад, розправити своє заклякле тіло й освіжити очі, які все ще ніяк не можуть звикнути до темного склепу.

Як вони себе зараз почувають?

Цього можна не питати: вони радяться, чи не вийти їм із свого сховища, відвідати "міністра" протекторатного уряду Моравця і щиро сказати йому, що вони думають про нього, а потім застрелити його і себе. Чи, може, просто вночі вийти у парк, сісти на лаву, повісити собі на грудях напис: "Це ми вчинили замах", а потім розкусити маленькі ампулки — і через кілька безболісних секунд буде по всьому.

Ще раз зупинимо на хвилинку дію. Як би вони себе почували, коли б знали, чому саме мусила вибухнути бомба, призначена для Гейдріха, або хоча б здогадувалися про це?

Але що вони могли знати про складні відносини, переплетені інтереси й тихі, але жорстокі сутички західних розвідок?

Ці маневри і сутички, які кидають тінь на ряд подій другої світової війни, невідомі повністю й донині, всю правду про них можна було дізнатися лише тоді, коли б розкрилися найтаємніші сейфи шпигунських центрів за Ла-Маншем та за океаном.

Але й те, що відомо зараз з іноземної літератури та інших джерел, дозволяє порівняти деякі факти й зробити висновки, які не можуть бути надто несподіваними. Є багато документів, що свідчать, як західні держави, котрим так не хотілося воювати з гітлерівською Німеччиною на відкритому фронті, вступали з нею в інтенсивні сутички на таємних шпигунських фронтах. Експертами Гітлера у цій "війні" були Гейдріх і Канаріс. В окупованих країнах вони засилали своїх людей до організацій руху опору, керованих англійською розвідкою, і ці люди працювали там місяці, роки.

Гейдріх поступово прибрав до своїх рук весь націстський апарат державної безпеки, що його він очолював як начальник Головного управління державної безпеки. Єдиною організацією, не підпорядкованою йому, був "Abwehr" — військова розвідницька і контррозвідницька служба на чолі з адміралом Канарісом, яка підпорядковувалась генеральному штабу.

А Канаріс, як з'ясувалося після війни, працював не тільки на Гейдріха — він був також у певний спосіб зв'язаний з англійською таємною службою і, очевидно, з американською теж. Що це означало для цих служб, як вони стежили за Канарісом і оберігали його — не важко собі уявити.

Гейдріх ані трохи не приховував свого негативного ставлення до діяльності Канаріса й називав його методи занадто "старомодними" та "негнучкими".

Канаріс, звичайно, теж не залишався в боргу перед Гейдріхом.

Таким чином, між ними точилася тривала таємна боротьба і в цій боротьбі повільно, але впевнено брав гору молодший і витриваліший Гейдріх, який до всього мав у своєму розпорядженні більш численний апарат.

Відразу ж після викриття зв'язків Канаріса з західними розвідками постало запитання: чи не мусив загинути Гейдріх саме тому, щоб був урятований від загибелі Канаріс? Чи не був замах на Гейдріха організований іноземними розвідками, щоб захистити свого найціннішого інформатора?

Для безперечно позитивної відповіді на це запитання бракує безперечно ясного документа. Але викладені обставини, факти та здогади примушують кожного, хто серйозно займається цією справою, задуматись над цим запитанням. І колись ми, напевно, дочекаємося ясної відповіді на нього.

Однак при цьому не слід уявляти собі Канаріса як звичайного агента англійської чи якоїсь іншої іноземної розвідки, який відкрито ходить на явки, посилає важливі повідомлення і виконує всі накази. Якби він так поводився, то не втримався б на своєму посту й року. Канаріс поводився зовсім не так. Це був гравець, який грає крапленими картами, працюючи, як то кажуть, "на обидві сторони".

Канаріс зробив дуже багато для німецького мілітаризму і тоді, коли спадкоємцем та виразником його агресивних планів став фашизм на чолі з Гітлером. Довгі роки, ще з часів першої світової війни, Канаріс працював у розвідці генерального штабу; він приклав руку до більшості планів і акцій, спрямованих на зміцнення військової могутності кайзерівської та гітлерівської Німеччини.

Це допомагає нам зрозуміти і характер співробітництва Канаріса з західними розвідками: він ніколи не передавав їм усе, що знав і що вони від нього вимагали. Інформацію і всілякі плани він передавав їм обережно, на власний розсуд, тоді, коли він вважав за потрібне і здебільшого через посередництво ряду осіб, які часто навіть самі не знали, кому вони служать. Тільки на перший погляд може здатися, що Канаріс сидів на двох стільцях. Насправді, він міцно сидів на стільці капіталістичної класової солідарності. Він репрезентував ті тенденції німецької політики, які домагалися створення єдиного західного фронту проти Радянського Союзу і силкувалися скерувати в цьому напрямку політику Гітлера.

Ось чому для нинішніх західнонімецьких впливових кіл Канаріс така приваблива постать: він уособлює ту політичну тенденцію, яку вони зараз втілюють у життя. Сьогоднішній пропагандистський "культ Канаріса", що має місце в Західній Німеччині, популяризує мертвого адмірала, щоб зробити популярною його політичну концепцію єдиного фронту проти соціалізму.

Пістолет Гейдріха іде стріляє

"Чеська земля залита кров’ю. Страхіття нинішньої доби перевершують усі тяжкі хвилини нашої минувшини".

Ян Шверма, серпень 1942.

Період протекторства Гейдріха — це зведений курок пістолета, звиклий до швидкого темпу, методичного виконання, планомірного здійснення і ненаситної кровожерливості.

Чи не зміниться що тепер, коли Гейдріх лежить з пробитою спиною, — рана завглибшки у вісім сантиметрів, — в хірургічному відділенні "Буловки", звідки усіх пацієнтів похапцем виносять або виганяють у коридори інших відділень? Коли він впадає у наркотичний сон під охороною озброєних есесівців, які порозсідалися на білосніжних постелях? Коли години й дні притомності змінюються годинами й днями непритомності?

Наступного дня диктор празького радіо читає ослабленим голосом:

"Згідно з вироком празького трибуналу від 28 травня 1942 року були засуджені до страти через розстріл:

Перше. Вацлав Стеглік, що народився 14 жовтня 1897 р. в Кам'яному Уїзді;

Друге. Ружена Стеглікова, уроджена Новакова, що народилася 19 квітня 1898 р. в Рокицянах.

Третє…

Перше, друге, третє… Обойма повна, курок раз по раз натискується. Хто може сказати, де кінець цієї зловісної арифметичної прогресії? Вона весь час починається з початку: перше…

"Згідно з вироком празького трибуналу від 1 червня 1942 року були засуджені до страти через розстріл:

Перше. Ванчура Владіслав, лікар і письменник, що народився 23 червня 1891 р. і мешкав у Празі-Збраславі…"

Навіть коли б тільки "Ванчура Владіслав, лікар і письменник", найвизначніший сучасний чеський прозаїк, світле натхнення якого вело читачів в далеке минуле і в далеке майбутнє, мав стати кривавою даниною, то ця данина була б страх непропорційною. Але це не все, це ще далеко не все. Військовий аеродром у Кбелях в повній готовності, спеціальні літаки з Берліна приймаються при якнайсуворішому додержанні правил безпеки.

Нарешті, вночі 28 травня на празьких вулицях з'являються танки: вони охороняють Гейнріха Гіммлера, начальника всіх начальників, який, узявши в свої руки керівництво Головним управлінням державної безпеки, особисто приїхав ознайомитись з ситуацією і дати вказівки.

Першої ж ночі після замаху і оголошення суворого воєнного стану Прага зазнала того, що добре відомо в Німеччині під назвою "ночі довгих ножів" або "ночі й туману".

В документах поліції ця акція називається обережніше — Grossfahndung — "генеральна облава". В ній брали участь 4500 солдатів і офіцерів поліції державної безпеки, кримінальної поліції, СС, CA 1, НСКК^[23], протекторатної поліції, зміцнені трьома батальйонами вермахту (2400 солдатів та офіцерів). Місто було взято в герметичне кільце, всі шляхи, що ведуть за його межі, пильно контролювались. Озброєним групам, які переходили безлюдними неосвітленими вулицями від одного будинку до іншого (під час воєнного стану було заборонено виходити з будинків між 21 і 6 годиною), було наказано обшукати всі квартири, підвали, горища, склади й інші можливі місця переховування злочинців.

"Малася на меті також політична демонстрація, — пише у своєму рапорті шеф празького гестапо д-р Гешке, бо дальший старанний перелік результатів облави повинен тільки приховати факт, що остаточний результат її дорівнює нулю. — Було затримано 541 особу, в тому числі й тих, що протизаконно перебували на вулицях, у деяких не в порядку були документи".

Коли б Гешке знав, хто їм потрапив до рук тієї ночі, смертельно поранений, він, напевне, не вдавався б у своєму рапорті до нудного переліку затриманих осіб. І, напевне, весь свій рапорт присвятив би цьому активному учасникові опору, якого марно шукали три роки, провідному діячеві підпільного Центрального комітету КПЧ, одному з найкращих, найвідданіших бійців нашого народного руху опору. Це Гешке зробить пізніше — лише за два тижні, коли спеціалісти антикомуністичного відділу впізнають у випадково затриманому чоловікові, що був на грані між життям і смертю, Яна Зіку.

Історію його трагічного кінця розповів у своїй чудовій книзі "Три поєдинки Яна Зіки" Густав Бареш. Він пише, що Зіка довідався про замах лише через півтори години після його здійснення. Зіка готувався до конспіративного побачення, коли раптом зв'язковий приніс йому цю несподівану звістку.

"Це не повинно було статися, — сказав Зіка. — Тільки й того, що умови для підпільної діяльності тепер різко погіршаться".

Це був один з його останніх коментарів політичної ситуації, передбачення, яке невдовзі підтвердилося.

Тієї ночі, про яку Гешке написав свій рапорт під назвою "Генеральна облава в Празі", есесівці оточили також будинок № 6 по вулиці "На Мальованце" в районі Бржевнов і почали його обшукувати від льоху до горища. Вони не йшли по сліду, а просто навмання робили обшук, як і в більшості празьких будинків тієї ночі. Вдершись до цукеркового цеху, розташованого на першому поверсі, вони крізь вікно побачили невідомого чоловіка, який, корчачись від болю на бетонній доріжці, що тяглася попід домом, силкувався дотягнутись до пістолета, що лежав недалеко від нього.

Хто це? Як він сюди потрапив?

Тільки згодом з'ясувалось, що тієї ночі Зіка ночував у Прейслерів, квартира яких була однією з найбільш надійних його схованок. Побачивши есесівців, він спробував вирватися з пастки єдиним можливим шляхом: почав спускатися з вікна четвертого поверху на вірьовці для білизни у двір, звідки сподівався якось вислизнути непоміченим на вулицю. Але вірьовка обірвалася, і здивовані есесівці в світлі кишенькового ліхтарика побачили безпорадного чоловіка зі страшним ушкодженням хребта і тяжким внутрішнім пораненням, який від болю втрачав свідомість і знову ж таки від болю опритомнював.

Цілих два тижні катували Яна Зіку гестапівці, аж поки їм не пощастило дізнатися, хто він. А коли його було впізнано, рапорти почали писати не тільки д-р Гешке, але й К. Г. Франк, і Далюге, і навіть сам Гіммлер ("Повідомлення про важливу державно-політичну подію"). Однак нічого нового про підпільну комуністичну організацію в цьому повідомленні немає. Зіка, знесилений пораненням і слідчими "методами", помер під час допиту, так нічого й не сказавши.

Смерть Яна Зіки, видатного організатора і хороброго бійця, "героя без прикрас і пафосу", як називає його Бареш, була тяжкою втратою. Удар, завданий наосліп, потрапив у саме серце найактивнішого комуністичного центру опору. Те, що поліцейські експерти під керівництвом шефа гітлерівської державної безпеки Рейнгарда Гейдріха марно силкувалися зробити протягом кількох років, сталося внаслідок збігу обставин після замаху на того ж таки Рейнгарда Гейдріха.

Загибель Яна Зіки прозвучала як трагічне передвіщення тих ударів, яких після замаху зазнали організації руху опору, і в першу чергу їхня найактивніша й найсвідоміша частина, очолювана комуністичною партією.

* * *

Артур Небе, кримінальний експерт, який довгі роки працював разом з Гейдріхом, зневажливо ставився до таких гучних і широких поліцейських акцій, якою була нічна генеральна облава в Празі. Він здобув собі авторитет спеціаліста з кримінальних справ і репрезентував серед складових частин поліцейського апарата ту силу, котра жорстокість і насильство доповнювала тонкою, продуманою працею детектива.

Познайомившись із речовими доказами, які залишилися на місці події, він з першого ж погляду побачив: злочинці залишили тут стільки своїх чітких підписів, що вистежити їх і впіймати можна буде без великих труднощів. Взяти хоча б таке: один із них залишив на місці події шовковий бежевий плащ зі світлими гудзиками. Кожний із злочинців мав коричневий портфель, і обидва ці портфелі зараз опинилися в руках слідчих. Вміст одного з них, бомбу, що того дня також повинна була вибухнути, якби Гейдріх їхав, як звичайно, в супроводі двох автомобілів, одразу ж направили до берлінського кримінально-технічного інституту, звідки скоро надходить ясний висновок: спеціалістам вона вже відома. Капсулі-детонатори того типу, яким була оснащена бомба, навесні цього року застосовували англійські військові частини в Північній Африці у гранатах, призначених для знищення броньовиків. Крім того, спеціалісти мали у своєму розпорядженні велику кількість зброї, яку англійські літаки скидали своїм агентам; з окремих деталей можна було скласти саме таку бомбу, що була знайдена на місці злочину. Те ж саме стосується і англійського автомата "стен-ган" та патронів марки "Кінох", також знайдених на місці події.

3 німецькою педантичністю обладнані камери для допитів учасників опору.

Незабаром у кримінальних вісниках з'являються нові дані: в одному з портфелів лежав поношений беретик бежевого кольору з верблюжої вовни, з круглим синьо-жовтим значком універмагу "Білий лебідь".

Злочинець, який утік пішки, покинув неподалік од місця події дамський велосипед марки "Мото-вело Й. Крчмар, Тепліце-Шанов", заводський номер 40 363.

Для розв'язання цієї задачі не треба бути таким визначним фахівцем, як Небе, тут перший-ліпший детектив скаже, що кримінальне слідство рано чи пізно викриє принаймні одну з осіб, котра ці речі продала, купила, привласнила або подарувала, і що це єдине кільце ланцюга в руці слідчого допоможе дійти аж до останнього кільця — до особи злочинця.

Але спеціальне розслідування — справа нелегка, і, щоб зберегти свій престиж, поліції необхідно було закінчити її якомога скоріше, отож Небе доручає її не празькому відділу, а викликає з Берліна дев'яносто п'ять кваліфікованих криміналістів, яких пускає по сліду. Невдовзі він одержує також результати кримінально-технічних досліджень та висновки авторитетних спеціалістів.

"Кримінально-технічні дослідження предметів, — зазначає Небе у своєму рапорті про хід розслідування, — знайдених на місці події, які Кримінально-технічний інститут управління державної безпеки провів із застосуванням усіх необхідних наукових методів, дали надзвичайно цінні результати, котрі допомогли в складній криміналістичній роботі і значною мірою полегшили з'ясування ходу замаху".

Справді допомогли? І то "значною мірою"?

Ні. Той, хто насправді допоміг, і навіть більше, ніж "значною мірою", зовсім не знав і ніколи не бачив жодного з детективів чи експертів. Він не в Празі і не в Берліні, а в зовсім іншому місці і займається не розслідуванням, а зовсім іншими справами. Парашут, який спустив його на чеську землю, лежить закопаний у лісі поблизу Тельче.

Хоча дев'яносто п'ять кваліфікованих криміналістів мали порівняно повний опис злочинців, вони, однак, не зуміли співставити усі факти та обставини і відтворити точну картину події, а також визначити напрямок і спосіб утечі злочинців (хоч повідомлення про це також наводилися в кримінальному віснику). Всі сліди ні до чого не приводили, а якщо й приводили, то не туди, куди треба.

Тому переслідувачі одночасно вдаються до заходів, які аж ніяк не можна назвати "складною криміналістичною роботою", а скоріше найжорстокішими поліцейськими акціями нечуваного масштабу. Причому спрямовані вони були не проти окремих злочинців, а проти всього населення: треба кувати залізо, поки воно гаряче, треба — згідно з далекосяжними планами окупантів — діяти енергійно і нещадно.

"Особи, які утрималися від реєстрації в органах протекторатної поліції і яким сповнилося п'ятнадцять років, повинні негайно з'явитися в реєстраційні пункти при поліції. Останній строк реєстрації — 24 година у п'ятницю 29 травня 1942 року. Реєстраційні пункти працюють щодня з 7 до 24 години. Хто не з'явиться до суботи 30 травня 1942 року, буде розстріляний. Разом з ними будуть розстріляні особи, які переховують у себе незареєстрованих у поліції осіб. Цей наказ не стосується громадян німецького підданства.

Виконуючий обов'язки протектора Далюге, обергрупенфюрер СС і генерал-полковник поліції, власноручний підпис".

Одночасно з погрозою було застосовано і принаду: Франк підписав об'яву, в якій обіцялася винагорода в 10 мільйонів крон за повідомлення "конкретних даних, які допоможуть упіймати злочинців". Невдовзі протекторатний уряд додав від себе ще десять мільйонів крон. Отже, разом двадцять мільйонів крон! Досі ще ніколи не пропонувалася така велика нагорода, причому не за складне й небезпечне вистеження, а за просте повідомлення, за кілька слів, сказаних навіть у телефонну трубку.

Видається постанова за постановою, на будинках з'являються все нові об'яви, в одній з них досить точно описується, як було зроблено замах.

Далі йде опис прикмет злочинців і речей, з найдених на місці події, за винятком бомби та автомата — бо це могло викликати шкідливу реакцію і стати прикладом для наслідування, Оголошення закінчувалось запитаннями і погрозами,

"Злочинці явно чекали виконуючого обов'язки рейхспротектора на місці злочину довгий час, напевне, кілька годин. Нагадуючи про винагороду в 10 000 000 крон, встановлену за повідомлені населенням конкретні дані, які допоможуть упіймати злочинців, ставимо такі запитання:

1. Хто може подати відомості про особи злочинців?

2. Хто бачив злочинців на місці події?

3. Кому належать описані вище речі, зокрема, в кого зникли згаданий вище дамський велосипед, плащ, беретик і портфелі?

Ці речі відсьогодні, з 9 години ранку, виставлені у вітрині крамниці взуття фірми "Батя", Вацлавська площа, 6.

Хто може подати поліції потрібну інформацію, але не зробить цього з власної волі, буде, згідно з наказом державного протектора Чехії та Моравії про оголошення надзвичайного воєнного стану від 27 травня 1942 року, розстріляний, разом з членами своєї родини. Усім особам гарантується, що їхні повідомлення вважатимуться цілком секретними…

Повідомлення приймає в усній та письмовій формі або по телефону таємна державна поліція, Головне управління державної поліції в Празі, Прага ІІ, вулиця Бредовська, 20, номер телефону 30041, а також кожне німецьке або протекторатне поліцейське відділення".

"Описані вище речі" виставлені не тільки у вітрині крамниці фірми "Батя" на Вацлавській площі (де їх можуть побачити і ті двоє, теж "описані вище"), а детальні фотознімки цих речей опубліковані не тільки в секретних поліцейських вісниках, що мали розлетітися по всіх численних відділах служби державної безпеки третього рейху. Знято було навіть спеціальний кінофільм, який наказано демонструвати перед кожним сеансом у всіх кінотеатрах протекторату. Похапцем зроблений кіновипуск, був, звичайно, німий — бо який звуковий супровід міг пасувати до знімків беретика, плаща та дамського велосипеда? До екрана з напівтемряви залу виходив не скрипаль, який за часів німого кінематографа супроводжував дію, а поліцейський агент. Коментатор у натурі. Водячи по екрану указкою, він пояснює: обід правого переднього колеса від удару трохи прогнувся. В задньому колесі бракує однієї шпиці. Ріжок портфеля невміло зашито чорною ниткою. А на закінчення цієї дивної вистави, яка більш годилася б для паноптикуму, ніж для сучасного кіно, агент ставить три знайомих запитання:

1. Хто може дати відомості про особи злочинців?

2. Хто бачив злочинців на місці події?

3. Кому належать описані вище речі, зокрема, в кого зникли згаданий дамський велосипед, плащ, беретик і портфелі?

Про тих, кого розшукує поліція, переслідувачі ще нічого не знають. їхні звернення спрямовані в порожнечу, і невідомо, чи будуть почуті.

Не домігшись ніякого успіху, переслідувачі вдаються до заходу, який не має прецеденту в усій історії криміналістики. Протектораті друкарні (незважаючи на нестачу паперу у воєнний час) штампують величезним тиражем бланки. Досить незвичайні.

Заява

Я (прізвище та Ім'я) підтверджую:

1. Що мені були показані знімки речей…

2. Що мені ці речі знайомі і за моїми відомостями (на мою думку) належали (кому), ними користувався (хто)…

3. Що про них може повідомити….

Далі йде попередження про найсуворіше покарання того, хто затаїть ці дані або дасть про них фальшиві повідомлення, і підпис.

Протекторатні друкарні (незважаючи на брак якісного крейдяного паперу у воєнний час) випускають величезним тиражем знімки "описаних вище речей", як додаток до бланку заяви. Невдячне завдання обходити зі знімками чеське населення і давати на підпис бланки заяв доручено так званій протекторатній жандармерії. Крім того, жандармам наказано під час обходу квартир придивлятись до всіх дорослих чоловіків, щоб установити:

1. Чи не збігається їхня зовнішність з описом зовнішності злочинців.

2. Чи не поранені вони в обличчя.

3. Чи не підозріла їхня поведінка…

Наступний захід також безпрецедентний: жандармам з вище описаними бланками наказано обійти не тільки чеські, але й німецькі квартири, навіть квартири німецьких військовослужбовців. В інструкції про проведення опису сказано, що до німецьких громадян з цього приводу треба звертатися "ввічливо, але рішуче".

Тим часом у кримінально-технічному інституті встановлено, що плащ піддавався хімічній чистці і що ця чистка відбулася в період між 1 жовтня 1941 і 1 травня 1942 року. Це стало сигналом до того, щоб поліцейські органи зробили наскок на всі майстерні хімічної чистки одягу, склали списки людей, які в цей період здавали чистити плащі, і перевірили, чи власники мають іще ці плащі. Якщо ні, тоді — де вони? Тих, хто загубив, спалив або здав свій плащ на збірний пункт утилю, піддавали суворим допитам, багатьох людей було заарештовано, ретельно вивчалися будь-які нові сліди. Інколи навіть така проста річ, як плащ, може принести нещастя.

Обергрупенфюрер СС і генерал-полковник поліції Курт Далюге, новий "виконуючий обов'язки протектора", наказує перекинути з Австрії та "старого рейху" на територію Чехії і Моравії ще 60 000 поліцаїв.

Те, що пережила Прага після здійснення замаху і що в Німеччині добре знають під назвою "Ніч довгих ножів" або "Ніч і туман", тепер переживає вся Чехія і Моравія: по всій території проводиться генеральна облава.

З військового щоденника начальника націстської поліції, який зберігається в архіві міністерства внутрішніх справ, а також з різних рапортів і донесень встановлено, що в поліцейській акції, проведеній на території Чехії і Моравії, брали участь збройні сили загальною кількістю 450 000 чоловік. За офіційними даними було перевірено 4 750 000 жителів, прочесано 60 лісових угідь. Не тільки в чеській, але і в світовій історії важко знайти приклад поліцейської акції подібного масштабу.

Незважаючи на це, у звіті комісії про результати проведеної акції просвічує вимушене визнання: навіть найдосвідченіші криміналісти, найжорстокіші слідчі і найупертіші переслідувачі не матимуть успіху у своїй роботі — хай навіть сліди будуть досить чіткі, — якщо вони не спиратимуться у своїх розшуках на правдиві свідчення населення, на співробітництво зі звичайними людьми. Складний механізм детективного апарату і примітивний млин насильства працювали вхолосту.

Час Гейдріха — це пістолет з набитою обоймою, пружина якого невпинно розпрямляється. Сам Гейдріх уже може лиш безпомічно лежати і чекати на прихід смерті, але зовсім необов'язково, щоб на спуск пістолета натискав саме його палець: це з успіхом роблять інші, не менш кваліфіковані, ретельні та кровожерливі.

Ян Зіка був не єдиною жертвою, його передвіщення, що умови для підпільної діяльності після замаху ще дужче погіршають, справдилося. Комуністи-підпільники мусили в ті часи переховуватися здебільшого за межами населених пунктів, бо вони знали, що смерть загрожує кожній родині, яка надасть їм притулок. Але й там їм доводилося весь час тікати від патрулів, які всюди нишпорили з поліцейськими собаками і прожекторами.

Комуністична партія в ті часи зазнала тяжких утрат, загинуло багато чудових людей. Під час облави в трамваї віч-на-віч з ворогами зустрівся товариш Ян Покорний, якого було введено у підпільний Центральний Комітет КПЧ після арешту Юліуса Фучіка. Він вистрибнув на ходу з трамваю і кинувся тікати, але був поранений і заарештований. У полі біля панкрацького кладовища переслідувачі схопили ще одного члена Центрального Комітету, товариша Циріла Шумберу, який займався організацією видання нелегальної газети "Руде право". Гестапівці, які його вистежили, вдерлися й до підпільної друкарні в Лібні — два друкарі врятувалися лише завдяки щасливому випадку: вони сховалися під стружками. Жертвою облави став також член ЦК товариш Ян Черний.

Тим, що залишилися живі, врятуватися вдалося внаслідок виключних обставин. Підпільники не мали ані хвилинки спокою, зв'язок між ними був втрачений, вони тікали зі своїх сховищ, жили в умовах, які зараз навіть важко собі уявити. Деякі з них, як наприклад, товариш Молак, переховувались певний час у каналізації. Товариш Аксаміт сидів протягом багатьох днів у ямі під хлівом. Інші, терплячи страшенний голод, переховувалися у крчському лісі й спали у грузовиках, що вивозили попіл.

Саме ці люди почали відновлювати розгромлений підпільний Центральний Комітет КПЧ й очолили антифашистську боротьбу, яку провадили комуністичні організації.

Після свого приїзду до Праги Гейдріх створив спеціальну комісію по боротьбі з рухом опору. Тепер діяльність цієї комісії активізується. Вона має завдання — дати оцінку загальній політичній ситуації, що склалася в Чехії і Моравії після замаху на Гейдріха, розробити і негайно почати здійснювати заходи, які забезпечать рішуче і якнайшвидше здійснення загальних планів щодо цих територій. На чолі комісії поставлено обергрупенфюрера СС доктора Ернста Кальтенбруннера, який спершу підлягав Гейдріхові, а пізніше став його заступником на посаді начальника Головного управління державної безпеки.

До цієї комісії надходять рапорти, донесення, спостереження і аналізи. У всіх донесеннях служби державної безпеки, які характеризують реакцію населення на замах і відбивають настрій та думки різних верств чеського народу, вживаються терміни "зловтіха" та "задоволення".

І як відповідь на цю реакцію народу — масові арешти й вироки воєнних трибуналів, які щоденно публікуються в пресі та оголошуються по радіо.

"Рішенням воєнного трибуналу було засуджено до страти — перше, друге, третє… Вирок виконано сьогодні — перше, друге, третє…"

Ось перед нами поліцейський формуляр з надрукованими рубриками, які належало заповнити.

Акт: Проведення розстрілу.

Дата: 3. VII 1942 року.

Місце: Прага.

Розстрілу підлягають 40 чоловіків, 7 жінок, згідно зі списком.

Каральна команда: 1+24.

Робочий взвод: № 37.

Караульний взвод: № 20 (обидва з охоронної поліції).

Виконання вироку: групами по три, спершу жінки, о 19.00.

За свідченням лікаря СС д-ра Массмана смерть у всіх засуджених настала негайно.

Поведінка засуджених: Перед стратою та під час її здійснення — спокій і рішучість. Шість чоловіків вигукнули по-чеському: "Хай живе республіка!" Інших висловів не було.

Підпис: Марок, капітан охоронної поліції".

Першого червня Франк пише Далюге:

"Численні смертні вироки викликали великий страх. Німці сподіваються, що ці заходи — тільки початок. Тих заходів, що досі були вжиті проти чехів, недостатньо".

Недостатньо? Чого ж іще слід чекати?

А вироки воєнних трибуналів — з педантичним "перше, друге, третє" далі відраховують час…

Багато вигуків долинає до каральних взводів, про що свідчать записи в рубриці "Поведінка засуджених".

"Хай живе Чехословаччина!"

"Хай живе комуністична партія!"

"…Після команди: Прицілитись!" один із засуджених чехів голосно вигукнув по-німецьки: "Es lebe das bessere Deutschland!^[24]"

Через кілька тижнів спеціальна комісія робить такий висновок: окрім усіх інших заходів, необхідно провести залякувальні акції широкого масштабу з метою психологічного впливу на населення.

Що мається на увазі під залякувальними акціями широкого масштабу, незабаром стане відомо не тільки чеському народу, але й усьому світу. Одна така акція вже була докладно продумана і запланована.

Але чи буде психологічний вплив на населення таким, якого сподівалися ті, хто видумав, запланував і розробив режисуру цієї акції?

В затишній віллі на Саській вулиці в районі Прага — Бубенеч біля телефону сидить начальник Празького відділення служби державної безпеки Хорст Беме й записує:

"9. VI. 1942 о 19 год. 45 хвилин групенфюрер СС Франк повідомив по телефону з Берліна, що на підставі розмови з фюрером у селі Лідіце треба ще сьогодні здійснити такі заходи:

Перше. Всіх дорослих чоловіків розстріляти.

Це фото зроблене у Варшаві в страшні дні гітлерівської окупації. Алє так було скрізь, де лютували фашистські кати. Людство ніколи не забуде злочинів всіх цих гейдріхів, рейнефиртів, ейхманів, глобке та їм подібних

Друге. Всіх жінок вивезти до концентраційного табору.

Третє. Дітей зібрати, і тих, що придатні для онімечення, відвезти до рейху й віддати на виховання в родини службовців СС. Решту віддати на спеціальне виховання.

Четверте. Село спалити і зрівняти з землею.

При цьому повинна бути присутня пожежна команда".

Як і завжди, перше, друге, третє, а на цей раз ще й четверте.

Може, це мало бути вінцем жалобної церемонії, жертвою, покладеною до ніг поліцейського феномена Рейнгарда Гейдріха?

Зовсім ні: це була програма, над здійсненням якої працював Гейдріх, працювали до Гейдріха, працюватимуть і після смерті Гейдріха. Спеціальна комісія, згідно з вказівкаминацістського уряду, ухвалила розпочати залякувальні акції в широкому масштабі, які повинні психологічно вплинути на населення. Комісія наводить і приклади таких акцій: виселення окремих невеликих населених районів, інтернування населення, страти великих груп заарештованих, зрівнювання з землею цілих сіл. І з типовим педантизмом — бо тут діють учні вчителя Гіммлера — підкреслюється: при виборі населеного пункту для такої акції необхідно мати на увазі, що при його знищенні не повинно порушуватися транспортне сполучення, отож населений пункт повинен лежати поза головними шляхами. Водночас необхідно, щоб такий населений пункт знаходився поблизу промислових центрів і робітничих селищ — для сильнішого впливу на робітників. Акція має здійснюватися блискавично і без будь-яких пояснень, щоб посіяти страх серед найширших верств населення.

Це ж точна програма знищення Лідіце, розроблена ще задовго до того, як була вибрана назва об'єкту! Немає ані найменшого сумніву, що ця програма була б виконана незалежно від назви населеного пункту, котрий відповідав би зазначеним вимогам.

Приводом до того, щоб вибрати саме Лідіце (бо про причини в даному випадку нема чого й говорити), послужив факт, який вражає своєю незначущістю і просто-таки сміховинністю. З червня на фабрику акціонерної компанії "Пала" в місті Слане прийшов лист, адресований робітниці Андулці, заводський номер 210. Фабрикант Пала, який звичайно контролював кореспонденцію своїх робітників, розпечатав листа і прочитав:

"Дорога Анічко! Пробач, що так довго не писав тобі, але я гадаю, ти мене зрозумієш, бо знаєш, скільки в мене роботи й усілякої мороки. Те, що я хотів зробити, я зробив. Того фатального дня спав у Чабарні. Я здоровий. До побачення на цьому тижні, а потім ми вже більше не будемо бачитися. Мілан".

Фабрикант одразу ж повідомив про зміст листа, який йому видався підозрілим, у жандармське відділення. На зауваження, що це, очевидно, звичайний любовний лист, Пала відповів, що його автором може бути один з учасників замаху на Гейдріха.

Тієї ж хвилини поліцейська машина була пущена на повний хід. Негайно заарештували робітницю № 210, дев'ятнадцятирічну Анну Марушакову з с. Голоус біля міста Слане. Невдовзі, згідно з описом зовнішності, був знайдений і заарештований автор листа, робітник Празької металургійної компанії Вацлав Ржига з Врапіц. Ржига, котрий Марушаковій відрекомендувався як Мілан, був одружений; він хотів збити з пантелику бідолашну дівчину і в такий спосіб покласти край любовній інтризі, наслідків якої він став побоюватися.

Але справа опинилася в руках гестапо, котре хапалося за всяку дрібницю, аби знайти хоч яку-небудь нитку, пов'язану з замахом. Воно не вірить, що жонатий Ржига назвався іншим ім'ям для того, щоб мати змогу зустрічатися з Анічкою. Невже він вигадував про себе різні легенди тільки для того, щоб легше здобути прихильність Марушакової? І підписав вигаданим ім'ям романтичного листа, котрий натякає на якийсь нелегальний вчинок, справді лише для того, щоб позбутися її, коли йому здалося, що вона ставиться до їхніх стосунків надто серйозно?

Не страх і розгубленість серед населення, а ненависть в жагу до боротьби викликали мертві патріоти.

Хіба не підозріле це все?

Крім того, під час стомливих допитів слідчі з'ясовують, що Ржига та Марушакова, опріч десятків інших імен, згадували ім'я Горака з Лідіце. Всі інші імена не приводять до жодної комбінації, але що стосується молодого Горака з Лідіце, то вдається встановити, що в 1939 році він утік за кордон і, можливо, служить в закордонній чехословацькій армії в Англії. Таке припущення можна висловити і про молодого Стршібрного з Лідіце.

Хіба не збігаються усі ці дані з тим, що учасники замаху — чехословацькі парашутисти, заслані з Англії?

Тільки це, і нічого більше, привело гестапівців до далекосяжних висновків. Тільки це, і нічого більше, послужило приводом до того, щоб у підготовану програму залякувальної акції великого масштабу було вписано назву села, котре повністю відповідає вимогам, виробленим комісією: Лідіце.

Перше, друге, третє, четверте — наказ було виконано з педантичною точністю. Ба навіть ретельніше, ніж це передбачалось планом. У пункті третьому там значилося: "…дітей зібрати, і тих, що придатні до онімечення, відвезти до рейху й віддати на виховання в родини службовців СС. Решту віддати на спеціальне виховання".

Діти справді всі були зібрані; з 88 дітей "расові спеціалісти" вибрали 7 як придатних до онімечення. Решту, 81 дитину у віці від 1 до 15 років було передано на "спеціальне виховання". На яке ж це спеціальне виховання? Після знищення Лідіце дітей було відвезено в Польщу, а там посаджено в кузови вантажних автомобілів, тих спеціальних автомобілів, вихлопні гази яких не розсіюються в повітрі, а концентруються в смертельній дозі у щільно закритому кузові. 81 дитину було поховано у спільній могилі поблизу містечка Хелмно.

Зрозуміла річ, у повідомленні Чехословацького прес-центра від 10 червня говорилося про встановлення незаперечних доказів про те, що "населення с. Лідіце біля м. Кладно подавало допомогу й підтримку злочинцям, яких розшукує поліція"; далі наводилися офіціальні факти переховування "антидержавної літератури, зброї і боєприпасів, радіопередавачів та великої кількості зерна, яке підлягало організованому розподілу…"

Але все це — примітки режисера, який намагається надати подіям іншого, потрібного йому змісту. Те, що було знайдено в Лідіце під час найстаранніших обшуків осель, насправді приніс один чоловік. Цей чоловік, на прізвище Томпсен, поклав перед своїм шефом, начальником кладненського відділення гестапо Візманом, дві мисливські рушниці, один револьвер, бляшанку зі шротом і декілька знімків із сімейних альбомів Гораків та Стршібрних. Поклавши усе це на стіл, він мовив: "Das ist der ganze Dreck von Liditz!" ^[25]

Офіційне повідомлення про знищення Лідіце і примітки, які дають змогу познайомитися з його підготовкою, показують, що формі повідомлення гестапівці приділяли багато уваги: адже воно повинно було справити сильне враження на населення. Речення повідомлення скупі, інформативно стислі. Зміст речень контрастує з їхнім байдужим діловим тоном. Ніби те, про що повідомляється, цілком природна річ. І ніби цілком природньою річчю є також те, що подібне повідомлення в першу-ліпшу хвилину може з'явитися знову.

Реакція світової громадськості на це повідомлення відома. Про неї можна прочитати в книгах, у всіх газетах та журналах світу, вона знайшла відображення в різних творах мистецтва; Лідіце й сьогодні залишається символом злочинності фашизму.

Весь народ чекала доля Лідіце.

Бо час Гейдріха — це пістолет з повною обоймою, пружина якого невпинно стискається і розпрямляється, хоч його хазяїн уже лежить в могилі. Спуск його пістолета раз за разом натискають інші вбивці, не менш кваліфіковані, не менш активні й кровожерливі. Байдуже, в кого влучать кулі, адже вони рано чи пізно мають знищити усіх.

* * *

Звичайний жовтий конверт, одержаний 14 червня 1942 р. окружним жандармським управлінням у Бенешові, нічим не відрізнявся від іншої кореспонденції, яка лежала на столі в канцелярії. Але тільки до тої хвилини, коли заступник начальника управління розірвав його і витяг аркуш паперу, списаний, на перший погляд, невправною рукою.

"Припиніть розшуки учасників замаху на Гейдріха. Припиніть арешти і страти, бо ці злочинці — Габчик із Словаччини та Ян Кубіш, брат якого тримає трактир у Моравії".

Той лист переходить із рук в руки.

— Якась безглузда анонімка, спаліть її,— каже один із жандармів.

— Воно то так, але ж тобі відомий наказ гестапо? Передавати їм негайно все, навіть анонімки, якщо вони стосуються замаху, — вагається заступник начальника.

Вони знову розглядають з усіх боків конверт і непідписаного листа. Тільки тепер вони помічають дивну деталь: на конверті стоїть штемпель поштового відділення в Тршебоні з учорашньою датою. Але чому анонім адресував своє повідомлення жандармському управлінню в Бенешові? Адже він міг послати листа жандармам у Тршебоні, чи, скажімо, до Табора, або до Будейовіц — туди ж набагато ближче!

Після старанного вивчення листа жандарми з'ясовують ще одну річ. Лінії і спосіб з'єднання літер видають людину з твердим гарним почерком, яка, видно, хотіла, щоб у того, хто читатиме листа, про неї склалося враження, ніби вона лише сяк-так уміє шкрябати пером.

Це вже викликало щонайменше підозру.

Може, йдеться про якусь провокацію? Зрозуміло, ніхто з жандармів навіть не припускає, щоб імена, названі в листі, належали дійсним злочинцям. Інакше той, хто це написав, послав би листа прямо в гестапо.

Начальник відділення, якого покликали до канцелярії, вирішує питання по-соломонівськи. Він заїде завтра — ні, завтра не вийде — післязавтра до Тршебоня і перевірить там цю історію з листом на місцевій пошті. Схоже на те, що анонім мешкає або в самому Тршебоні, або десь поблизу. "Можливо, — робить вголос висновок начальник, — якийсь поштовий службовець щось пригадає. А потім буде видно, що робити далі".

(Про те, що він збирається скористатися службовою поїздкою передусім для того, щоб заїхати до Індржіхового Градця, де у нього є невеличкий будинок із садочком, — начальник, ясна річ, колегам не каже. Зрештою, це така дрібниця.

А що цей анонімний лист незабаром завдасть усім чимало мороки, тоді в окружному жандармському управлінні в Бенешові ніхто навіть не здогадувався).

Автор анонімного листа — у цьому пан начальник жандармського управління не помилявся — справді мешкає поблизу Тршебоня.

З ранку до вечора він лежить на горищі в будинку своєї матері в селі Нова Глина й заривається в сіно, тільки-но почує щось підозріле. Щодня читає протекторатні газети, які наказує приносити йому у схованку. Ковтає кожний рядок надрукованих оголошень з прізвищами страчених, і на лобі в нього виступає піт. З неменшою жадібністю слідкує він за наказами, підписаними Далюге, Франком і шефом празького гестапо Гешке.

Чи дозволено цьому чоловікові лежати на горищі й читати газети?

Зовсім ні.

У його протекторатному особистому посвідченні, виписаному на ім'я Карела Врбаса, немає підтвердження про те, що він зареєстрований у поліцейському відділенні.

Останній строк реєстрації, 30 травня 1942 року, вже давно минув. Це означає, що, згідно з постановою, він уже засуджений до страти разом зі своєю матір'ю, яка його переховує.

Проте таких людей, що в поліції не зареєстровані, у ті часи переховувалось на території протекторату багато. Кожний з них був кандидатом на розстріл у випадку, якщо його спіймають.

Героїзм починається з того, що людина перестає думати про себе, а боягузство — з того, що вона починає думати тільки про себе.

Чоловік, що переховується на горищі, із страхом думає про запитання № 1, спрямоване до всього чеського народу: "Хто може дати відомості про особи злочинців?" На відміну од 99,99 процента чехів, які не знають учасників замаху на Гейдріха, мешканець горища сільського будиночка в Новій Глині Тршебонського округу знає їх дуже добре. А тому йому не йде з думки також додаток до запитання № 1: "Хто може подати поліції потрібну інформацію, але не зробить цього з власної волі, буде розстріляний разом з членами своєї родини".

Чоловік, що переховується на горищі, знає учасників замаху ще з тих часів, коли він підписував у Лондоні присягу: "Моє завдання полягає в тому, що разом з двома іншими військовослужбовцями чехословацької армії я буду посланий на батьківщину, аби доставити туди спеціальний матеріал і допомогти застосувати його, а також допомогти підготовити та здійснити акт саботажу". Тоді все здавалося значно легшим. їм казали, що на курси парашутистів братимуть тільки найкращих, а він теж хотів бути серед найкращих. Але чи міг він тоді уявити собі, що буде далі?

Йому довіряли, бо він весь час говорив про свій патріотизм. Неодноразово нагадував своїм начальникам, що в протектораті у нього було місце чергового охоронника в банку, і все ж він утік за кордон, щоб мати змогу краще служити своїй батьківщині. Ще служачи в автороті, він дбайливо зберігав у солдатському чемодані два великих засклених портрети президентів Масарика та Бенеша. І його зарахували в групу парашутистів "Out distance", керовану надпоручиком Опалкою, не зважаючи на те, що деякі його товариші в Англії заперечували проти цього. У перші ж дні після того, як групу закинули на батьківщину, з'ясувалося, що це був невдалий вибір. Він досить швидко забув пре прагнення служити батьківщині, і замість того, щоб виконувати завдання, поїхав до своєї коханої в Колін.

Нараз до рук чоловіка, що переховується на горищі, потрапляє газета, прочитавши яку той трохи заспокоюється. Тримаючи перед собою газету за 13 червня, він схвильовано читає, а потім знову і знову перечитує обіцянку Франка: — Осіб, які повідомлять факти, що можуть допомогти розслідувати замах на обергрупенфюрера СС Гейдріха, не стосується рішення про розстріл, якщо ці факти будуть повідомлені до двадцятої години 18 червня 1942 року".

Увагу читача газети привертає примітка, в якій обіцяється, що навіть особи, близькі до злочинців, не будуть покарані, а навпаки, нагороджені, якщо вони повідомлять про учасників замаху. Це була пряма обіцянка амністії. Але за яку ціну?

"Повідомити факти" звучить для вух боягуза приємніше, ніж "зрадити".

Принада безкарності, кинута Франком одній сотій процента чеського народу, яка могла б "повідомити факти" не тільки про злочинців, але й про тих, хто їх послав, спокусила лише одну нікчемну душу.

Газета з замаскованою пропозицією амністії зрадникові вийшла 13 червня 1942 року. На поштовому штемпелі міста Тршебоня, що стоїть на анонімному листі, адресованому в окружне жандармське управління Бенешова, також дата 13 червня 1942 року. Перший камінець, який потягне за собою цілу лавину, кинуто.

Через два дні мешканець горища одного з будиночків у Новій Глині сідає на празький поїзд. Він вирішив довершити зраду вже не тільки як анонім.

Опівдні 16 червня 1942 року Бредовською вулицею у Празі крокує ротний Карел Чурда, поки що ще член групи парашутистів "Out distance". Парашут, який спустив його на чеську землю, лежить закопаний у лісі поблизу Тельче. Чурда прямує до темного палацу на розі вулиці, де раніше містилось управління банківської та вугледобувної компанії фірми "Печек". Тепер перед входом до палацу стоять двоє вартових у мундирах СС.

Цілком добровільно, так, як рік тому він зголошувався на курси парашутистів і в загін диверсантів, заходить колишній чеський солдат Чурда до будинку празького центрального управління гестапо.

Він іде рятувати свою шкуру, хоч може легко підрахувати, скільком людям підписує цим вчинком смертний вирок; того, що підписує цим вчинком вирок і собі самому, він у цю мить ще не може припустити.

— 16 червня 1942 року приблизно о 12 год. 45 хвилин до мене привели в супроводі перекладача гестапо Горна Карела Чурду, — дає показання в 1946 році на надзвичайному засіданні народного суду в Празі Гейнц Янтур, який під час окупації був одним із найстрашніших кримінальних комісарів празького управління гестапо.

"Чурду привели до мене, бо керівника спеціальної комісії по розслідуванню замаху, кримінального комісара Паннвіца, в цей час в управлінні не було". (Паннвіц очолював комісію празького гестапо. Розслідування в цілому провадила спеціальна комісія, керована берлінським гестапо). "Коли Чурда увійшов до канцелярії, він був схвильований і весь тремтів. Сказав, що він парашутист і домагався, щоб йому показали постанову, в якій обіцяно помилування кожному, навіть з кола, близького до учасників замаху, якщо він назве імена злочинців, їхніх помічників і тих, хто їх переховував. Питався, що з ним буде, і чи його не розстріляють.

Я запитав, чого він так боїться і в чому, власне, річ?

Чурда заявив, що може повідомити нам дані, які допоможуть викрити учасників замаху на Гейдріха. Я тут же подав йому руку і пообіцяв, що ні з ним, ні з його родичами нічого не станеться, коли його свідчення справді допоможуть нам упіймати злочинців. Чурда на те відповів мені, що портфель, виставлений у вітрині крамниці фірми "Батя" на Вацлавській площі, він бачив в одного знайомого; виставлений там же автомат йому також знайомий".

Чи ти ба, рука комісара Янтура, яка під час допиту в'язнів стискається в кулак і замахується на їхні обличчя, зараз простягається і тисне спітнілу долоню зрадника. Браво, Кареле Чурдо! Таке повідомлення чогось варте! Те, про що досі не змогла довідатися комісія по розслідуванню замаху при празькому гестапо, чого досі не могла з'ясувати сотня кримінальних спеціалістів із Берліна й чого досі не змогли добитися 450 000 солдатів націстських озброєних сил своїми генеральними облавами, ні з сього ні з того розповідає комісарові Янтуру доброволець, який тремтить від страху.

"В той момент я був переконаний, що свідчення Чурди приведуть до прояснення замаху, бо ще раніше ми мали відомості про те, що замах учинили парашутисти. Я негайно звелів викликати Паннвіца. Чурда повторив йому те ж саме. Паннвіц одразу ж викликав по телефону начальника гестапо Гешке. Гешке розпорядився, щоб Чурду допитав кримінальний інспектор Галлус у кімнаті № 400".

Тобто на п'ятому поверсі палацу Печка, в приміщенні, над дверима якого висіла металева табличка з номером 400.

"…B чотирьохсотці сховатися за слова було неможливо. Тут уже мали значення не твої слова, а твоє нутро. А від нього лишилося тільки головне. Все другорядне, що згладжувало, послаблювало чи прикрашало основні риси твого характеру, було зірвано передсмертним вихорем. Зоставалась тільки суть, найпростіше: сильний витримує, зрадник зраджує, міщанин впадає у розпач, герой бореться. У кожній людині є сила і слабкість, відвага і страх, твердість і хитання, чистота і бруд. Але тут залишалося тільки те або те. Або — або…" (Юліус Фучік. "Репортаж, писаний під шибеницею").

Зрадник Чурда зовсім не має наміру ховатися за слова, навпаки, він хотів усе розповісти. Не зважаючи на це, службовці гестапо Швертнер та Єгер накидаються на нього і б'ють, аби не було сумнівів у тому, що Чурда казатиме не тільки те, що сам захоче.

— Чому не прийшов раніш? — допитується Галлус.

Чурда переривчастим голосом розповідає про лист.

— Брешеш! Чому ти не підписав його? Чому не послав німецькій поліції? — сиплються запитання і удари.

Чурда пояснює, що він боявся підписати листа. А в чеську жандармерію послав тому, що не знає німецької мови.

— Ми тебе навчимо! — стискує кулаки Єгер, він же перекладач. — І чому саме до Бенешова, хіба в Тршебоні немає відділення чеської жандармерії?

Чурда робить спробу криво посміхнутись: він соромився повідомляти у Тршебонь, бо ходив там до школи. Ця посмішка скидається на гримасу плачу. Але тут нікого не цікавить запізніле каяття.

— А сюди ти не соромився прийти? — з неприхованою зневагою питає комісар. Відтак бере телефонну трубку й наказує негайно зв’язатися з Бенешовим і уточнити, чи одержало тамтешнє жандармське відділення листа і що з ним зробили.

Але ще до того, як надійде позитивна відповідь (яка завдасть бенешовським жандармам чимало мороки), гестапівці можуть цілком точно визначити, що криється в допитуванім Карелі Чурді.

Все другорядне відпадає. Зостається тільки сама суть: зрадник зраджує. У цій людині під час допиту в "Чотирьохсотці" лишилися тільки слабкість, страх, бруд.

"Допит Чурди, який провадив кримінальний інспектор Галлус, тривав з шістнадцятої години з перервами цілу ніч аж до наступного дня, 17 червня 1942 року, — читаємо далі в протоколі свідчення Гейнца Янтура. — Керівника спеціальної комісії по розслідуванню замаху Паннвіца ми регулярно інформували про наслідки допиту. Чурда розповів свою біографію, потому назвав імена парашутистів, разом з якими його було скинено, імена осіб, у котрих він бачив речі, знайдені на місці замаху, а також відомі йому імена тих, хто переховував диверсантів. Чурда також повідомив, що автомат, який спробував застосувати перший учасник замаху, лежав загорнений і прикритий травою у портфелі.

Всі речі, знайдені на місці замаху, були перед цим послані до кримінально-технічного інституту в Берліні, де вони старанно вивчалися. І справді, в портфелі було виявлено стеблинки трави або сіна. Цей факт підтвердив, що розповідь Чурди правдива, бо висновки кримінально-технічного інституту були в нашому розпорядженні вже під час допиту Чурди.

Він був добре поінформований про замах, але під час допиту не знав про місце перебування його учасників".

Чурда справді не знав про місце переховування своїх колишніх товаришів по зброї. Але він знав багато іншого. А ті, що допитують, коли є за що вхопитися, не вгамовуються ані на хвилину. В заключному звіті слідчої комісії про це написано так:

"Коли Чурда під час продовження допиту повідомив нарешті частину відомих йому імен зв'язкових, яких використовували агенти, останніх при дотриманні всіх правил обережності було швидко і енергійно заарештовано. Випливаючі з цього наслідки розслідування привели кінець кінцем до того, що в родині Сватошових (зв’язковий) було знайдено власника другого портфеля, який був залишений на місці замаху, а також власницю дамського велосипеда, знайденого на місці події, — пані Моравцеву (зв'язкова)… Дамський велосипед дійсно позичив Зденек, він же Габчик, а портфель Сватошових — Ота, він же Кубіш. Таким чином, причетність цих осіб до замаху тепер була криміналогічно беззаперечно встановлена. Незважаючи на прямі докази, спрямовані проти цього кола осіб, дальше розслідування не могло бути проведене звичайними засобами державної поліції… У зв'язку з цим без допомоги громадськості таємно була зроблена спроба виявити прямий слід злочинців у спосіб, який уже себе зарекомендував, тобто шляхом розкриття сітки зв'язкових. На основі аналізу одержаних доказів та слідів, що випливали з цієї акції, в ніч з 17 на 18 червня було, нарешті, викрито схованку учасників замаху та інших парашутистів у катакомбах храму Карла Боромейського в Празі".

— Ну, чого ти тепер хочеш? — питається втомлений, але задоволений Галлус після закінчення допиту. Чурда дивиться собі під ноги.

Крізь загратовані вікна до "Чотирьохсотки" пробивається світанок, видно Прагу, що прокидається зі сну, схил Летни і Градчани. Повз управління проїжджають автомобілі оперативних груп гестапо. Вони їдуть на

Жижков, Мустек, Височани. Щоб привезти до палацу Печека тих, чию долю сьогодні вночі вирішив Чурда. Перших десять чи дванадцять родин, слідом за якими невдовзі з'являться й інші.

— Чи не можна б чогось поїсти? — шепоче зрадник.

Інспектор Галлус, посміхнувшись, киває головою.

Чурді приносять тарілку вареного гороху.

* * *

Телетайпна станція "Бург" (Град) передає в першій половині дня 18 червня 1942 року важливе повідомлення. Хоч воно, згідно з правилами службової субординації, й адресоване передусім новому протекторові, проте за своїм значенням і змістом призначене для найвищого керівництва третього рейху, яке нетерпляче жде цього повідомлення вже понад три тижні.

Франк у цьому надзвичайному рапорті доповідає Далюге:

"В ніч із 17 на 18 червня центральне управління празького гестапо після тривалих і нелегких розшуків встановило, що в підземному приміщенні грецько-православної церкви на Ресловій вулиці переховуються щонайменше п'ять агентів-парашутистів, серед яких майже напевно є учасники замаху. Зваживши всі обставини, ми вирішили діяти тієї ж ночі, бо загрожувала небезпека, що після арешту переховувачів і зв'язкових, який було здійснено незадовго до цього, агентів попередять, і вони повтікають. Це привело б до втрати будь-яких слідів. Таке рішення було викликане також тим, що навіть найстаранніші розшуки не дали результатів: знайти план підземелля церкви не вдалося. Отож треба було рахуватися з імовірністю припущення, що злочинці можуть скористатися для втечі якимось таємним ходом. З огляду на все це вирішено було діяти негайно".

Навіть для всевладного гестапо нелегко було протягом однієї ночі роздобути план церкви і схему його підземелля. Славнозвісний архітектор празького барокко Ігнац Дінценгофер, який накреслив цей план два сторіччя тому і 1730 року почав його втілювати в життя, врахував і те, що церква повинна не тільки прославляти патрона анти-реформаційного руху, святого Карла Боромейського, але й служити посмертним притулком мешканців закладу для престарілих священиків, що знаходився поруч. Тому він збудував під храмом на всю його довжину кам'яне склепіння у вигляді римських катакомб з нішами у стінах для трун. Підземний таємний хід, який, згідно з переказами, колись вів із церкви аж до Влтави, був давно завалений і замурований. Для живих із цього притулку мертвих вже не було виходу.

"Акція почалася вранці 18 червня, о 4 годині 15 хвилин. Церква і навколишня місцевість були оточені підрозділами СС", — повідомлялося далі в телетайпному донесенні Франка.

Перш, ніж 360 бійців найкращого охоронного полку СС "Прага" оточать, згідно з нашвидку накресленою схемою, місцевість від Карлової площі до набережної Влтави, перш ніж стрілець важкого кулемета і другий номер, обвішаний зарядними стрічками, займуть позицію на вежі гімназії імені Ірасека, щоб тримати під обстрілом дах церкви, перш ніж кулеметна рота досвідчених есесівців займе навпроти приміщення торговельної школи і спрямує дула своїх кулеметів на вікна, крізь які вранішнє світло падає на церковні хори, перш ніж обслуга легкої гармати на Вацлавській вулиці встановить відповідну наводку і приціл на ціль, за яку їм править вузьке прямокутне вентиляційне віконце, прорубане у кам'янім мурі, і нарешті, перш ніж есесівці виженуть з навколишніх будинків усіх мешканців, заарештовано було настоятеля доктора Петршека і священика Чікла, в якого знаходились ключі від церкви.

Операцією керує кримінальний комісар штурмфюрер СС Паннвіц.

"Гейнц Паннвіц очолював підлеглу мені спеціальну комісію по розслідуванню замаху і відіграв значну роль в успішному закінченні розшуку, — другого ж дня пише про цю свою праву руку начальник празького управління служби державної безпеки Беме в своєму рапорті Франку. — Тому я гадаю, що незважаючи на молодий вік Паннвіца — 31 рік — можна, як виняток, рекомендувати його до позачергового підвищення на кримінального радника". — На що Франко відповів: "Ja!"

Штурмфюрер СС і (поки що) кримінальний комісар Паннвіц виходить з особистого автомобіля, що зупинився на вулиці "На Здеразе" на безпечній відстані од входу до церкви. За ним із спеціального поліцейського автомобіля вискакують гестапівці, які ведуть за собою зв'язаного священика Чікла.

Лунає наказ: за всяку ціну захопити їх живими!

Очолює оперативну групу відомий своєю жорстокістю кримінальний асистент гауптшарфюрер СС Гершельман.

"Кадровий боєць СА і член СС з 1931 року сорокалітній Карл Гершельман завжди йде попереду в будь-якій небезпечній операції. Цього разу він також першим увірвався до церкви, — пише Беме на другий день у своєму рапорті Франкові. — Згідно з інструкцією про службове підвищення прийнятих у гестапо осіб вільних професій, Гершельман і досі має звання кандидата в асистенти. Порушення цієї інструкції й позачергове підвищення Гершельмана на кримінального секретаря було б якнайдоречнішим, оскільки він є одним з найкращих І найсамовідданіших працівників гестапо" "Ja!" — порушує Франк інструкцію.

Перед сходами, що ведуть до церкви, Гершельман знімає наручники з священика Чікла і тиче йому до рук ключі, якими той стільки разів спокійно відмикав церковні двері.

Зловісна процесія підіймається сходами. "Старий боєць СА і СС" Гершельман перескакує через останню сходинку, яка відділяє його не тільки від кованих грат у стилі барокко, але й від нового звання у кар'єрі "службовця" державної таємної поліції. Вчора, в таку саму ранню пору, він підіймався зі своєю оперативною групою сходами будинку № 7 по Біскупцевій вулиці на Жижкові. До квартири Моравців — основного опорного пункту парашутистів. Відважна пані Моравцева устигла вчасно розкусити ампулку з отрутою. Від її чоловіка, який знав небагато, вони нічого не добилися. Але залишився одинадцятирічний син Властиміл, що був зв'язковим між Моравцевою і мешканцями церковного підземелля. Надто молодий, щоб удати, ніби він нічого не знає…

Одинадцять кримінальних секретарів празького гестапо: Шлам, Мюллер, Обергаузер, Кало, Ковальчик, Евердінг, Крегер, Гал, Грошуп, Кер і Вінтер (усіх, згідно з франковим "Ja", пізніше позачергово підвищать на старших секретарів) долають сімнадцять східців.

А тимчасом друга група гестапівців займає канцелярію духовного управління православної церкви, яка з протилежного боку прилягає до церкви Кирила та Мефодія. Цією групою, в чиє завдання входить прикривати вхід з канцелярії до ризниці, командує кримінальний інспектор Флейшер. ("Під час викриття організації парашутистів він зразково проявив себе і самовіддано керував операцією в церкві, — доповідає наступного дня Беме Франкові. — Хоча Оскар Флейшнер досяг п'ятдесятирічного віку і тому його не можна підвищити по службі, пропонуємо надіслати йому хоча б письмове визнання його заслуг від рейхсфюрера Гіммлера". Франк: "Так, похвалити!"

Гарну браму з кованими гратами, що закриває вхід до маленького садочка перед церквою, відчинено навстіж. Зведені пістолети мовчки наказують священикові одім-кнути головну браму храму.

Двічі клацає замок — і двері можна відчиняти. Але їхню клямку натискає вже не священик Чікл, щоб, перехрестившись, увійти до середини. Його відштовхують, один гестапівець затискує йому рота, а другий знову надіває наручники.

Гершельман, пригнувшись, вбігає в церкву і одразу ж подає знак іншим, щоб вони йшли слідом за ним.

Кожного з одинадцяти кримінальних секретарів і кандидата в асистенти (його кар'єрі заважає колишня "вільна професія" — він торгував на рознос гумовими виробами) від щастя — впіймати власноручно учасників замаху на Рейнгарда Гейдріха — відділяє лише кілька секунд.

— За всяку ціну схопити їх живими, — лунає наказ.

В церкві панують сутінки і тиша.

Година відплати

Літак, який мав таємно прилетіти з Англії й приземлитися в потрібному місці, передусім повинен був забрати Кубіша і Габчика Обидва мусили чекати на нього в Оубєницях, куди до того часу мали прибути. Командир Опалка залишиться в Празі, щоб і далі вести роботу. Інших четверо парашутистів буде перевезено в Кладно й сховано на нелегальній квартирі, звідки через деякий час вони переїдуть у Моравію.

План, що його повідомив мешканцям церковного підземелля один з керівників місцевої організації руху опору, був не дуже реальний. Це розумів не тільки командир Опалка, але й обидва фельдфебелі —Кубіш та Габчик, а також четверо інших парашутистів: фельдфебель Вальчик з групи "Сільвер А", та Ярослав Шварц, Йозеф Бублик і Ян Грубий, яких було скинено в кінці квітня в районі кршивоклатських лісів як резервну групу. Вони добралися до Праги і налагодили зв'язок з організацією. Але вибух бомби Кубіша поклав край їхньому вільному пересуванню по місту. І вони, щоб не потрапити до рук гестапо, змушені були сховатися в підземеллі церкви Кирила та Мефодія.

Але чи довго ця схованка буде безпечною?

Семеро людей щодня потребують їжу й питво. Це означає, що треба організувати регулярне постачання найнеобхідніших продуктів, які треба спершу десь роздобути, а при картковій системі це не так легко. Це також означає, що треба приносити пакуночки й чемодани з провізією до канцелярії духовного управління православної церкви, котра межує з церквою на Ресловій вулиці. Зрозуміло, що це можна зробити тільки вдень, бо вночі мешканцям Праги виходити на вулицю заборонено. Чи довго залишаться непоміченими ті, що носять провізію?

Думки тих сімох людей, передусім Кубіша й Габчика, цілими днями зайняті гнітючими повідомленнями про масовий терор, який викликав вибух їхньої бомби; не менш несприятливий вплив на фізичну стійкість парашутистів має тритижневе перебування в холоді й темряві гробниці, куди крізь кам'яну щілину віконця над землею просочується лиш тоненький пучок світла. Ні спиртівки, ні коньяк, присланий пардубицьким власником готелю Коштялом, не можуть розвіяти похмурий настрій і зігріти сімох молодих людей, які в ці червневі дні сидять у підземеллі в теплих спортивних костюмах, позагортавшись ковдрами.

Спроби знайти про всякий випадок іншу схованку виявилися марними. Прелат монастиря премонстрантів на Страгові мало не знепритомнів, коли один з посередників тільки натякнув, якої допомоги від нього він прийшов просити "в їм'я руху опору".

Безрезультатними виявилися також переговори з болгарськими імпортерами вин, які відхилили дуже ризиковану на ті часи комерційну пропозицію: вивезти з протекторату в порожніх бочках з-під вина живий вантаж.

Нарешті велися розмови про те, щоб роздобути катафалк і вивезти парашутистів на село в трунах. Але досвід уже показав, що під час гіммлерівської поліцейської акції з Праги не випускали без обшуку навіть катафалки.

Тим нереальнішим здається мешканцям підземелля план утечі в англійському літаку, котрий викличуть з допомогою радіостанції "Лібуше", як це планували керівники місцевої організації руху опору. Кожний з парашутистів уже мав змогу пересвідчитись у байдужості льотчиків Королівських повітряних сил, які під час їхньої висадки переплутали навіть Чехію з Моравією, Прагу з Пльзнем і Дунай з Влтавою. Певна річ, у Лондоні над цим планом ніхто серйозно не думав.

Не тільки думка про те, як англійський "уайтлі" приземлиться "у домовленому місці" на території протекторату, гнітила їх. Значно гірше на їхній настрій впливала свідомість того, що наказ, який вони виконали, звів у могилу вже сотні людей, а сотні інших стояли на її краю. Від цього усвідомлення не можна втекти навіть на уявному англійському літаку.

В ніч з 17 на 18 червня вартувати випало командирові Опалці разом з Кубішем і Шварцем. За пункт вартування їм правили церковні хори з галереєю, що тяглася понад вікнами, куди можна вийти отими вузенькими сходами, що поблизу головної брами церкви. Звідти видно частину вулиць "На Здеразе" і "Ресловка", названої на честь відомого винахідника гребного гвинта. Вартування — це, мабуть, єдине, що може ще якось утішити в такій ситуації людину. Воно означає, що можна принаймні на якийсь час позбутися ковдр і теплих светрів. Червнева ніч, хоч і за склом склепінчастих вікон, повертає думки до життя на землі. Час біжить значно швидше, ніж там, унизу, під прямокутною кам'яною плитою з залізним кільцем, яка закриває вхід до вічної пітьми й тиші.

Наближається четверта година. Світає.

Надпоручик Опалка готується до обходу. Скоріше з потреби перекинутися кількома словами з товаришами, аніж для контролю. Він добре знає, що ніхто з них не спить. Навіть оті внизу, відпочинок яких вони тут повинні охороняти.

Кубіш стоїть, спершись на перила хорів. В кишені у нього пістолет, поруч на підлозі — граната. Йому не хочеться розмовляти. Шварц стежить крізь вікно з галереї за Вацлавською вулицею. Вона зараз безлюдна і в світлі світанкової зорі схожа на художню листівку. Про що можна говорити в такі хвилини?

Незабаром повз церкву проїде перший трамвай. Про що думатимуть у ньому люди?

Опалка вертається з обходу. Якесь зачароване коло. Всі думки крутяться навколо трагічного невідомого в рівнянні, яке повинен був і міг заздалегідь розв'язати хтось інший. Той, хто віддав наказ. А підлеглий солдат мусить, залежно від ситуації, якнайкраще виконати його. Вони виконали наказ. А які наслідки?.. Свідомість…

Німу тишу, що панує довкола, нараз порушує віддалений гуркіт мотора. Гуркіт, здається, наростає. Чверть на п'яту. Трамвай, який заміняє будильник у тутешній нічліжці, ще не може їхати.

Незабаром гуркіт стихає.

Випадковість?

Та раптом він озивається з протилежного боку, від Карлової площі. Загострені почуття розпізнають гуркіт кількох потужних моторів. Грузовики. Гуркіт не змовкає, хоч автомобілів не видно — значить, вони зупинилися!

Це вже не випадковість. Неподалік од церкви щось діється.

Віддалена частина вулиці, досі нерухома, мов художня листівка, враз починає оживати. Сіро-зелені мундири, сталеві каски.

— Німці! — гукає зі свого спостережного пункту на галереї Шварц.

Опалка, в спортивних шароварах і светрі, підкликає до себе обох товаришів.

— Не стріляти, поки не вистрелю я, Якщо рушать сюди, я беру на себе вхід… Стережіться пострілів з вікон!

Мабуть, так прозвучав останній наказ командира групи.

Кримінальний секретар Обергаузер, який вбіг до церкви слідом за Гершельманом, помітив за скляними дверима паперті, ліворуч од входу, нішу зі східцями. Не роздумуючи, він кинувся туди.

Але йому не вдається далеко пробігти. Постріл з пістолета Опалки порушує тишу, яка стояла в церкві, а з нею і коло сумнівів про те, що станеться з людьми у підземеллі.

"Як тільки працівникам гестапо вдалося проникнути до церкви, з галереї І хорів почали стріляти. Від першого пострілу впав один із них, — вистукує телетайпний апарат повідомлення Франка. — Злочинці, забарикадувавшись між товстими колонами на хорах, були добре захищені і відбивалися з вогнепальної зброї та гранатами. Після кількох безрезультатних спроб стало ясно, що захопити їх живими не вдасться. В усякому разі, це коштувало б великих утрат. Тому довелося ввести в бій підрозділи СС".

Коли з'ясовується, що гестапівцям загрожують бій і втрати, відвага одинадцяти кримінальних секретарів та одного кандидата в асистенти зникає так само швидко, як і шанси на ласу здобич.

Комісар Паннвіц наказує покликати до його автомобіля командира роти есесівців, яка залягла в бойовому порядку на Ресловій вулиці й приготувалась стріляти по церкві. Звучить наказ: атакувати і здобути!

Штурмбанфюрер СС Кеніг вибирає з роти дев'ятьох найдосвідченіших солдат, що добре знають своє ремесло. Це буде перша ударна група, яка мусить очистити хори та галерею церкви. В разі потреби її підтримуватимуть важкі кулемети з протилежних вікон. ("Штурмбанфюрера СС Кеніга за організацію першої ударної групи і зразкове командування пропоную нагородити військовим хрестом першого ступеня з мечами", — пише згодом новий протектор Далюге в рекомендаційному листі до Берліна на ім'я групенфюрера СС, генерала поліції Штрекенбаха).

— Feuer! ^[26]

Стрільці, що розташувалися з важкими кулеметами на вежі гімназії імені Їрасека, у слухових віконцях та вікнах торговельної школи, відкривають шалений вогонь. Довгі черги розбивають шибки церковних вікон, кулі відскакують од кам'яних колон галереї, змушуючи пригинатися до підлоги захисників.

"Без застосування зброї не вдалося б наблизитися до церковних хорів і осіб, що там заховалися, — вистукують клавіші телетайпа літери продиктованої Франком фрази. — Ударна група СС під прикриттям кулеметів пробивалася крок за кроком уперед, застосовуючи ручні гранати й стріляючи з автоматів. Після сильної перестрілки їй удалося проникнути на хори й закріпитися там".

Троє патріотів, Опалка, Кубіш і Шварц, захищають свою позицію до останніх сил.

("Ротенфюрер СС Гралерт перший вибіг по сходах на хори. Ворожий постріл пробив йому каску і тяжко поранив у голову, внаслідок чого ротенфюрер вийшов з бою. Пропоную присвоїти йому звання унтер-штурмфюрера СС. Старший стрілець СС Шінке, фольксдейче^[27] з Польщі, який, не чекаючи наказу командира, кинувся на хори, щоб зламати опір противника, також був тяжко поранений в око. Пропоную нагородити його військовим хрестом другого ступеня", — продовжує Далюге свою рекомендацію генералові Штрекенбаху).

Весна 1945… Всі на барикади! Єдиний вірний шлях — це збройне повстання проти фашистів.

Тривалість бою патріотів з переважаючими силами есесівців, яким, зрештою, пощастило захопити хори, звідки в неділю лунають літургічні співи, з цієї миті залежить лише від кількості патронів в останньому магазині.

Останній патрон кожний зберігає для себе.

("Унтершарфюрер СС Тейкс, командир першої ударної групи, якій вдалося зайняти церковні хори, перебивши тих, що чинили опір, успішно виконав завдання, проявивши при цьому тактичну винахідливість. Пропоную послати його до юнкерської школи СС. Решту членів першої ударної групи, стрільців СС Аля, Беха, Вальтера, Віттіга та Коха доцільно було б нагородити хрестом другого ступеня за заслуги", — додає Далюге у листі до Штрекенбаха).

Проте троє захисників, що лежали між уламками цегли, склом і потрощеними нотними пюпітрами на галереї церкви св. Кирила і Мефодія, були знищені не завдяки тактичній винахідливості солдатів охоронного батальйону СС "Прага", які "добре знають своє ремесло".

Права скроня кожного з них пробита пострілом із власного пістолета.

"Один помер відразу ж. Двоє іншихпомерли після того, як їх перевезли до лазарету СС, де безрезультатно було вжито всіх засобів, щоб врятувати їм життя", — так закінчує Франк перший розділ телетайпного донесення, призначеного для негайної інформації найвищих кіл.

Залишається ще друга дія драми на Ресловій вулиці, головні дійові особи якої — оті четверо, що зосталися в церковній гробниці.

На цю дію Франк приїжджає особисто. Не тільки для того, щоб потім краще скласти рапорт. Франк — найвищий керівник СС і поліції в протектораті. Якщо навіть нижчі службовці гестапо мріяли увінчати себе славою і захопити учасників замаху на третю особу третього рейху, то тим більш прагнув не прогавити такого шансу їхній начальник, Франк. Перша ж телефонограма, надіслана з Реслової вулиці до Чернінського палацу, примусила Франка сісти в автомобіль.

На початку восьмої групенфюрер виходить з машини на обложеній вулиці. Комісар Паннвіц віддає рапорт, у якому не може замовчати невдачі, що спіткала їх на самому початку "операції Церква"; з трьох парашутистів, яких удалося захопити після кількагодинного бою, в живих не лишилося жодного. Тимчасом з палацу Печека привезли Чурду і неповнолітнього Моравця. Згідно з попереднім впізнанням, установили, що серед мертвих є один з учасників замаху, Кубіш. А де ж другий злочинець?

І чи він тут один?

Отже, шанси все ще не втрачені. Франк наказує:

— Негайно подати гучномовець!

До віконця підземелля, яке видніється в мурі на висоті приблизно двохметрів над тротуаром, приставлено гучномовець. На другому кінці кабеля, на безпечній відстані мікрофон бере перекладач гестапо Швертнер. Підсилююча апаратура ввімкнена, передачу чеською мовою можна починати,

— Здавайтеся! — кричить Швертнер. — Вам нічого не буде!

Жодної відповіді.

Гестапівець повторює свою пропозицію. Його голос відбивається од кам'яної стіни.

І знову жодної відповіді.

Гучномовець відтягнуто од віконця, гестапівці змінюють ораторів. Вони говоритимуть без мікрофона, щоб ті, хто сидить унизу, впізнали їхні голоси. Чурда з Моравцем, прикуті один до одного сталевим ланцюжком. У Властиміла Моравця зривається голос. Він відмовляється говорити. Не допомагають навіть ляпаси молодшого працівника гестапо Єгера.

Чурда зважився стати на шлях зради вже давно, і тепер він іде цим шляхом далі.

— Товариші, здавайтеся! Це вже ні до чого… Складіть зброю, і вам нічого не буде! Адже зі мною нічого не сталося, це я… — Коротку мить він вагається, а потім признається: — Карел… Карел Чурда!

Над його головою просвистіло кілька куль.

"Коли з'ясувалося, що агенти не реагують на наші звернення, не здаються і чинитимуть збройний опір, було зроблено нові спроби захопити їх живими, — починає другий розділ свого телетайпного звіту Франк. Тут уже немає самовпевненого тону безпосереднього учасника й ініціатора операції. Вищий есесівський і поліцейський керівник у протектораті намагається довести своє алібі. На випадок гніву Гіммлера — якщо рейхсфюрер СС оцінить "операцію Церква" як поліцейську невдачу. — Про підземні катакомби нам нічого не було відомо, крім того, що з них немає виходу. Ця обставина обумовила рішення застосувати гази. Службовці гестапо кидали у віконний отвір бомби зі сльозоточивим газом та димові шашки, щоб зробити неможливим збройний опір злочинців і знешкодити їх без застосування зброї. Але ці спроби були марними, напевно, тому, що газ не зміг у достатній мірі заповнити велике підземне приміщення".

Однак Франк замовчує справжню причину фіаско: парашутисти повикидали бомби зі сльозоточивим газом та димові шашки крізь віконце назад на вулицю. І гестапівці мусили втікати од дії власних засобів, а есесівцям довелося надіти протигази.

"Для дальших дій було викликано пожежну команду. Пожежними шлангами, спрямованими крізь віконце в підземелля, пожежники наповнили катакомби приблизно на метр водою, щоб боєприпаси і вибухівка парашутистів намокли й стали непридатними для застосування, а агентів можна було б захопити живими. Але злочинці зчинили зі своє? схованки шалену стрілянину й захищалися гранатами. Коли вичерпалися всі інші засоби, було вирішено зламати опір військовими силами", — незграбно продовжує Франк свій телетайпний звіт.

Після такої невдачі було викликано ще одну роту охоронного батальону СС "Прага". Його командир — оберштурмбанфюрер СС Зом (Знову рекомендація до нагородження військовим почесним хрестом II ступеня з мечами).

Гармати з Вацлавської вулиці й кулемети з вікон протилежних будинків ціляться у маленьке вентиляційне віконце, яке веде до усипальні. Ресловою вулицею до Карлової площі й набережної Влтави розлягається оглушлива стрілянина. Над піднятою кам'яною плитою, яку тимчасом було помічено в підлозі храму, стоять ввімкнені прожектори, скеровані в пітьму підземних ходів. Командир ударної групи обершарфюрер Гльокер (його буде рекомендовано до підвищення на гауптшарфюрера) викликає добровольця, який наважиться першим спуститися по вірьовці униз.

Зголошується унтершарфюрер СС Остермейєр. Застромивши за халяви чобіт і за пояс ручні гранати, взявши в руки автомат та обв'язавшись вірьовкою, він спускається у підземелля. За кілька секунд його витягають звідти з простреленими ногами (він теж одержить почесний хрест II ступеня).

Чотириста солдат СС та гестапо нагорі і проти них унизу, в пітьмі, по пояс у воді — четверо бійців. Габчик, Вальчик, Грубий і Бублик.

Есесівці кидають у підземелля зв'язки гранат, церква хитається од вибухів на фундаменті.

("Після жорстоко? перестрілки з допомогою драбини вдалося проникнути в підземелля. Стрільці СС Штурман, Єнат, Куліберта, Ман, Берінг та Куммер просувалися по зовсім невідомих їм, темних і затоплених водою катакомбах, долаючи опір противника. Рекомендую нагородити?х почесним хрестом II ступеня", — закінчує згодом протектор Далюге свій рапорт генералові полі-ці? Штрекенбаху).

Тепер Франк теж може закінчити своє термінове повідомлення від 18 червня 1942 року:

"Під час сутички в підземеллі було тяжко поранено ще двох есесівців. На дні катакомб лежали тіла чотирьох агентів-парашутистів, кожен з яких послав собі кулю в голову. Впізнання їх триває. У катакомбах також знайдено запаси провізії, одяг, білизну, матраци, ковдри та інші побутові речі. Всі вони свідчать про те, що про злочинців піклувалося широке коло прихильників.

Підпис: Франк, групенфюрер СС".

Перед тим, як сісти в автомобіль, щоб їхати якнайшвидше додиктовувати свій рапорт безпосередньому начальникові — протектору, а через нього — найвищим особам третього рейху, Франк наказує розіграти перед церквою належний "заключний акт".

На тротуарі розстеляють накривало з вівтаря. На накривало складають усі сім трупів, в тому числі й тих двох, які померли після перевезення до есесівського лазарету.

Групенфюрер СС Франк приймає свою звичайну позу: широко розставляє ноги у високих чоботях, поправляє на голові кашкет і береться в боки. Оце, мовляв, я. А ото — вони. Гестапівський фотограф нахиляється й наводить на різкість апарат. Одна з фотографій пана державного секретаря в ролі переможця — принаймні на фотографічному папері — готова.

Трагедія цих сімох закінчилася раніше, ще до "заключного акту". Але те, з чим вони не могли покінчити самі, було вже не тільки їхньою трагедією. Про її продовження повідомляє остання фраза телетайпного рапорту Франка: "Всі ці речі свідчать про те, що про злочинців піклувалося широке коло прихильників".

Увечері 18 червня 1942 року по радіо було передано таке оголошення: "Офіціально повідомляється, що приймання відомостей, які стосуються замаху на обергрупенфюрера СС Гейдріха, припинено".

І все ж не було припинено шаленої стрільби з пістолета Гейдріха. Гейдріх мертвий, але лишилося чимало інших, які натискають на спуск пістолета і визначають напрямок смертоносних куль. Так вони робили до Гейдріха, при Гейдріхові, так вони роблять і після його смерті.

* * *

"Перш ніж розпочати акцію проти Лежаків, комісар Клягес послав телетайпний запит до Праги, чи цю акцію буде схвалено. Відповідь надійшла через дванадцять годин. Потому комісар Клягес і старший секретар Лене, які тримали цю справу в секреті, зв'язалися по телефону з військовим керівництвом і охоронною поліцією. Клягес наполягав на тому, щоб висадити село в повітря, а для цього йому потрібно було військо. В зв'язку з технічними труднощами від цього плану довелося відмовитись, і тому вирішили село просто спалити. Лене запропонував замкнути людей в будинках, а відтак усе навколо підпалити. Пополудні 24 червня 1942 року все гестапо виїхало на місце події. В управлінні залишилося хіба що декілька чоловік", — говорить у своєму зізнанні перед народним судом у Хрудимі службовець пардубицького гестапо Шульце. Засідання суду відбулося в жовтні 1945 року, і всі свідчення злочинця були запротокольовані.

Пополудні 24 червня 1942 року Хрудимським шосе виїжджають також у Лежаки всі службовці з пардубицького управління гестапо. Разом з ними вирушає третій резервний батальйон охоронної поліції з Коліна.

Але перш, ніж вони доїдуть до місця події, ад'ютант Далюге, гауптштурмфюрер СС Клукгон одержує термінову депешу на ім'я пана протектора, відіслану Франком.

"Прага, 24 червня 1942 року. Вручити негайно!

Групенфюрер СС Франк згоден з проектом повідомлення для преси і радить повідомити, що селище Лежаки складається з восьми будинків, у яких проживають чотирнадцять чоловіків, чотирнадцять жінок і семеро дітей. Все майно мешканців селища конфісковано".

Як додаток, Франк повертає проект повідомлення, яке має бути опубліковане 25.6.1942 року в протекторатній пресі. На проекті зеленим олівцем написано млявим почерком Франка: "Einverstanden"^[28], 24. 6. 42. Ф".

Ось це повідомлення, з яким Франк був згоден ще раніше, ніж перші язики полум’я охопили убогі будиночки:

"24 червня селище Лежаки, що біля Лоук (округ Хрудим) зрівняно з землею. Дорослих мешканців, згідно з законами воєнного стану, розстріляно. Мешканці цього селища надавали притулок чеським агентам-парашутистам, які відіграли провідну роль у підготовці замаху на обергрупенфюрера СС Гейдріха, і намагалися сховати їх від поліції. Службовець протекторатної жандармерії, що мешкав у селищі й допомагав мешканцям у цій справі, застрелився перед арештом".

У Лежаках про радіостанцію "Лібуше" було відомо тільки родині мірошника Шванди та Свободі, механіку з каменоломні "Глибока". Це добре знало і саме гестапо.

Але тут ішлося про здійснення програми, точно? і продуманої програми, у виконанні якої брав участь кожний відповідно до своєї посади і можливостей. В тому числі й командир однієї з рот третього резервного батальйону охоронної поліції.

"Дата: 24 червня 1942 року. Пардубицьке гестапо доручило мені розстріляти 34 особи з лісовій частині табору охоронної поліції в Пардубицях. Розстріл почався о 21 годині 15 хвилин за поіменним списком".

34 мешканці Лежаків стануть по троє перед дулами гвинтівок гестапівців. Наймолодшій, Геленці Скаліцькій, 16 років.

"Засуджені трималися спокійно і впевнено", — заповнює рубрику формуляра старший лейтенант Праус, командир карально? роти.

"Коли службовці пардубицького гестапо повернулися в управління, — закінчує у жовтні 1945 року свої свідчення службовець пардубицького гестапо Шульце, — я дізнався од них, що Лежаки "горіли чудово", і що це було "прекрасне видовище". Кожний з них мав на пальцях багато перснів, які вони потім віддали в Пардубицях на переробку місцевим ювелірам".

У програму, точну і продуману, досить було вписати назву населеного пункту. Байдуже, зветься він Лідіце, Лежаки чи якось інакше, аби тільки це відповідало "далекосяжній кінцевій меті", над здійсненням якої працював Гейдріх, працювали до нього й після нього.

"Цей простір одного чудового дня повинен стати німецьким, і чехові кінець кінцем тут немає чого робити".

Так сформулював цю мету Гейдріх. Його пістолет ще стріляє, обойма повна, спуск раз по раз натискається.

* * *

Учасники замаху мертві. їхні помічники майже всі розстріляні. Кінчається життя і останніх двох членів групи "Сільвер А": радіотелеграфіста Потучека, якого під час погоні наздоганяє куля протекторатного жандарма, і командира групи Бартоша, котрий віддає перевагу кулі з власного пістолета.

Хто ж іще залишився?

29 червня 1942 року до канцелярії, тепер уже кримінального радника, Паннвіца в палаці Печека приводять Карела Чурду. Він одержує ощадну книжку "Kreditanstalt der Deutschen"^[29] № 2 18311, виписану на ім’я Карла Чурди, з солідним вкладом у 5 мільйонів протекторатних крон обіцяно? нагороди. А разом з нею і нове протекторате посвідчення особи.! знову фальшиве: на ім'я Карла Єргота, торговця, хоч цього разу посвідчення виписувало не розвідницьке відділення міністерства національно? оборони в Лондоні, а таємна державна поліція в Празі.

Гестапо надає Чурді — Єрготу квартиру в районі Виногради на Французькій вулиц: № 8, місячний оклад у 30 тисяч протекторатних крон, видає чоботи, галіфе і зелений капелюх. Після цього він одружується з сестрою гестапівця Єрета, яка починає вчити його німецькій мові, щоб він краще підготувався до майбутньо? кар'єри поміщика. Бо після перемоги третього рейху Чурда мріє купити собі маєток десь у районі Варти на польській території, яка буде колонізована громадянами німецької крові.

А поки що він служитиме в гестапо. їздитиме по містах і селах протекторату, видаватиме себе за чехословацького парашутиста з Англії (цю роль він знає добре) і зраджуватиме тих, хто надасть йому притулок і допомогу.

Його життєвий шлях скінчився 5 травня 1945 року в Манєтіні біля м. Пльзень. Там його спіймали органи революційної влади, коли він намагався з мільйоном німецьких марок у чемодані й німецьким закордонним паспортом утекти до Німеччини, а там — до американців.

Смертний вирок він підписав сам собі ще у червні 1942 року.

Число жертв, які загинули у ті страшні дні, точно підрахувати неможливо. Лише воєнні трибунали в Празі і Брно винесли більш як півтори тисячі смертних вироків. Згідно з донесенням Франка Гітлерові, було заарештовано 3188 чехів. А якою могла бути їхня дальша доля, якщо в усіх в'язницях і концентраційних таборах чинилися масові вбивства чеських в'язнів?

Найтяжчих утрат зазнали організації руху опору. Буржуазні організації, що орієнтувалися на Лондон і здебільшого (за винятком професіональної розвідницької сітки) були дуже слабо законспіровані, націстська поліція розгромила майже повністю.

Прикро читати в націстських донесеннях, як легко вдалося розбити ці організації, складові частини яких були з'єднані між собою за військовим принципом. Керували ними дуже невправно, існували зайві списки, велася недоречна писанина. Тому методи нацистської поліції дали великий ефект у боротьбі проти них. Сотні й тисячі людей, які належали до цих організацій, були заарештовані, так і не взявши участі у жодній операції. Націсти проникли в самі центри цих організацій, добре вивчили методи їхньої діяльності й розіслали до можливих майбутніх центрів опору своїх агентів.

Гейдріх лежить у могилі, і немає жодного чеха, який би за ним жалкував. А в нацистській політиці знищення чеського народу нічого не змінилося. Натомість вона стала здійснюватися в новому, ще злочиннішому темпі.

Це невтішний факт, але, на жаль, факт. Хіба міг би націстський терор бути таким зосередженим і жорстоким, якби замах на Гейдріха супроводжувався серією бойових акцій у різних місцях чеської території? Якби вибивалося з ритму воєнне виробництво одночасними страйками та саботажами на багатьох збройових заводах, якби злітали у повітря склади зброї і залізничні колії на вузлових станціях? Якби переслідувачі, що прочісували ліси, тремтіли від страху перед раптовими нападами партизан, якби їхні сили розпорошувалися в численних сутичках? І якби націстський уряд був переобтяжений такими турботами, як, наприклад, на шість місяців пізніше, під час радянського наступу на Волзі?

Але факт залишається фактом — замах на Гейдріха було підготовлено і здійснено як одиноку, ізольовану акцію, без широкої участі вітчизняного руху опору, ба навіть проти волі тих, хто його здійснював. Відважний вчинок парашутистів не приніс результату, і цей факт надає їхньому героїзмові та мужності глибоко трагічного забарвлення.

З точки зору розвитку руху опору замах був просто невдало запланований. На той час рух опору ще не був настільки розвинений, щоб можна було розпочати вищі форми збройної боротьби, і тому замах не зміг послужити імпульсом для його розвитку. Навпаки, хвиля терору завдала рухові опору дуже відчутного удару.

І нарешті, внаслідок невблаганного розвитку суспільної закономірності замах обертається проти самих буржуазних кіл. Підготована й організована ними акція привела до виснаження буржуазного руху опору. Підпільна діяльність, так уміло організована другим нелегальним Центральним комітетом Комуністичної партії, також була дезорганізована і на якийсь час майже припинилася.

Але тут є принципова різниця. Хоч ті, що провадили цю діяльність, майже всі загинули, хоч націстські удари болісно вразили у серце комуністичний рух опору, все-таки одні тільки комуністи підвелися після тяжких утрат і продовжували боротьбу. Лондон знову і знову закликав "перезимувати" й готувати сили для "перевороту", залишаючи своїх людей напризволяще перед фашистським терором. Комуністи ж провадили іншу лінію: од націстського свавілля можна захиститися тільки збройною боротьбою, саботажем у промисловості, яка працює на фронт.

Це було головним завданням третього підпільного Центрального Комітету КПЧ, створеного влітку 1942 року. Під його безпосереднім керівництвом закладалися основи партизанського руху на чеських землях — в Подебрадськім краю, в Гостинських горах, в околицях Штамберка в Моравії, а пізніше і в багатьох інших місцях. На нашій території висадилися нові групи парашутистів, але вже з іншими завданнями, ніж мали ті, що прибули з Лондона. Першими з них були товариші Пешл і Прохазка, "випускники" радянських партизанських курсів. Кожний з них організував бойовий загін.

Сьогодні важко собі навіть уявити, в яких страшних умовах провадилася підпільна діяльність комуністів. Треба було не тільки стерегтися поліцейських сил окупантів та широко? сітки шпигунів, але й переборювати настрої мовчазного мучеництва та пасивного чекання, до якого закликав лондонський центр.

Година перемоги пробила. Сонячним ранком 9 травня свободу принесли у Прагу радянські танки й бійці Чехословацького корпусу.

Перші відважні бійці-комуністи довели те, що багатьом здавалося неможливим. Зрозуміло, успішні дії перших партизанських загонів були оплачені жертвами, та це були втрати в боях, у яких не меншими втратами платив і ворог. Це не були мученицькі жертви: вони показали всім, що не треба покірно зносити удари, а що їх можна завдавати ворогові з власної ініціативи.

Пістолет Гейдріха ще стріляв, на його спуск натискали кровожерливі злочинці, але постріли його вже не такі смертоносні: ствол мусив повертатися на всі боки, звідки лунали влучні постріли патріотів. Час Гейдріха вже минув. Він скінчився не на смертельному повороті, де вибухнула бомба, не в хірургічному відділенні Буловки, де лікарі підписали свідоцтво про смерть. Часові панування гейдріхового пістолета, який безкарно сіяв навколо смерть, був покладений край у численних саботажах та бойових нальотах партизанських загонів, які з чеської землі приєднали свої залпи до могутньої вогневої сили Радянської Армії, в чиїх лавах ішли також танки чехословацького корпусу. Перші два танки несли на своїй броні назви "Лідіце" і "Лежаки". Ні, зовсім не бомба, а саме ця сила примусила замовкнути пістолет Гейдріха і принесла нам визволення.

Скорочений переклад з чеської Ростислава ТИМЧЕНКА

Примечания

1

Праворуч — рівняйсь! (Нім.)

(обратно)

2

Служба державної безпеки (Нім.).

(обратно)

3

Чому ж саме Гейдріх? (Нім.)

(обратно)

4

Військове звання в колишній чеській армії, сержант.

(обратно)

5

Охоронна поліція (нім).

(обратно)

6

Умовна кличка президента протекторатного уряду Гахи.

(обратно)

7

Голова ради міністрів протекторатного уряду.

(обратно)

8

Умовна кличка Е.Бенеша.

(обратно)

9

Війскове звання у колишній чеській армії, старший сержант (чеськ.).

(обратно)

10

Silver (англ.) срібло; Silvestr (чеськ.) — останній день року, 31 грудня Тут гра слів.

(обратно)

11

Початкова літера слова Viktoria — перемога.

(обратно)

12

Що? Комуністи? (мім).

(обратно)

13

Один з найбільших універмагів у Празі.

(обратно)

14

Концентраційний табір неподалік од Праги

(обратно)

15

До побачення! (мім).

(обратно)

16

Свиня!.. Прокляття на твою голову! (нім).

(обратно)

17

Повідомте у Гряд! (нім.)

(обратно)

18

Генерал-губернаторство (франц.)

(обратно)

19

Стій! (цім)

(обратно)

20

Значить усе — гаразд (нім.).

(обратно)

21

Головне командування (нім).

(обратно)

22

"Чорний корпус", есесівський орган.

(обратно)

23

Скорочення від National — Socialistlsches Kraftfahrкоrрs — націонал-соціалістський автомобільний корпус.

(обратно)

24

Xaй живе краща Німеччина!

(обратно)

25

Оце й уся гидота, знайдена в Лідіце! (нім.)

(обратно)

26

Вогонь! (нім.)

(обратно)

27

Німець за національністю, підданий іншої держави (нім.)

(обратно)

28

Згоден (нім.).

(обратно)

29

Кредитна установа для німців (ніж).

(обратно)

Оглавление

Остання година

Чому такий поспіх?

Смертельний поворот

Вовче лігво

Подвійна гра

Пістолет Гейдріха іде стріляє

Година відплати

*** Примечания ***