Людина без властивостей. Том II [Роберт Музіль] (fb2) читать онлайн

Annotation

У літературі ім’я австрійця Роберта Музіля (1880-1942) стоїть в одному ряду з іменами француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса, американця Вільяма Фолкнера й інших таких вершин світової класики й новаторів прози. Роман «Людина без властивостей», який автор писав усе своє життя і який тепер перекладено понад тридцятьма мовами світу, дає широку панораму життя Австрії й усієї Європи напередодні першої світової війни, малює картину – нерідко гротесково-сатиричну – суспільних розчарувань і моральних пошуків у тогочасних реаліях.

Роберт Музіль

Розділи 81-123

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу

82. Клариса вимагає року Ульріха

83. Відбувається те саме,

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також:

87.Моосбруґер танцює

88. Зв’язок із великими речами

89. Іти в ногу з часом

90. Повалення ідеократії

91. Ігри à la baisse і à la hausse[5] на біржі духу

92. Із життєвих правил багатих людей

93. До цивільного розуму нелегко підступитися

94. Діотимині ночі

95. Великий письменник, вигляд ззаду

96. Великий письменник, вигляд спереду

97. Таємничі сили й покликання Клариси

98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

99. Про напівглузд та його плодючу другу половину;

100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки

101. Родичі сваряться

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

103. Спокуса

104. Рахель і Солиман на стежці війни

105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

106. У що вірить сучасна людина — у Бога чи в голову

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

110. Розпад і збереження Моосбруґера

111. Для юристів напівбожевільних людей нема

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже

115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати

117. Чорний день у Рахель

118. То вбивай же його!

119. Контрманевр і спокушення

120. Паралельна акція викликає заворушення

121. Обмін думками

122. Дорогою додому

123. Переміна

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Роберт Музіль 

ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ

II. 

Розділи 81-123

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу

реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

Хоч на Соборі ще не було помітно жодного, навіть найменшого успіху, в палаці графа Ляйнсдорфа паралельна акція стрімко посувалася вперед. Там сходилися нитки реальности, й Ульріх приїздив туди двічі на тиждень.

Ніщо не викликало в нього такого подиву, як кількість усіляких товариств на світі. Заявляли про себе товариства земельні й водні, товариства непитущих і питущих — одне слово, товариства й антитовариства. Кожне з них сприяло прагненням власних членів і протистояло прагненням членів решти товариств. Складалося враження, ніби кожна людина входить принаймні до одного з таких товариств.

 — Ясновельможносте, — вражено сказав Ульріх, — це вже не можна назвати, як ми простодушно звикли робити, товариствоманією; становище просто жахливе: кожна людина на взірець високоорганізованої держави, нами ж таки придуманий, належить до ще однієї розбійницької ватаги!…

Однак граф Ляйнсдорф був палкий прихильник товариств.

 — Не забувайте, — відказав він, — що утопічна політика ідеологів ніколи ще ні до чого доброго не приводила; ми повинні робити політику реалістичну. Не посоромлюся навіть зізнатися, що в надто духовних прагненнях, властивих оточенню вашої кузини, я вбачаю певну небезпеку!

 — То чи не дасть ваша ясновельможність мені якихось директив? — спитав Ульріх.

Граф Ляйнсдорф звів на нього погляд. Він розмірковував, чи не буде те, що йому кортіло повідомити, все ж таки надто сміливим для цього недосвідченого молодика. Та зрештою граф таки зважився.

 — Розумієте, — обережно почав він, — зараз я скажу вам щось таке, чого ви через свою молодість іще, мабуть, не знаєте; реалістична політика — це не робити саме того, що хочеться робити; зате можна схиляти на свій бік людей, виконуючи їхні невеличкі забаганки!

Ульріх, слухаючи, розгублено витріщив на графа очі; його ясновельможність задоволено всміхнувся.

 — Так отож, — заходився пояснювати він, — як я щойно сказав, реалістична політика не має права віддаватися владі ідей, а повинна керуватися практичними потребами. Чудові ідеї залюбки втілював би в життя, звісно, кожен, це ж бо зрозуміло само собою. Тож саме того, що дуже хочеться робити, якраз робити і не слід! Це сказав іще Кант.

 — І справді! — вражено вигукнув Ульріх, почувши такі настанови. — Але ж мати мету все-таки треба?!

 — Мету? Бісмарк хотів бачити пруського короля великим; це була його мета. Він від самого початку не знав, що задля цього йому доведеться піти війною на Австрію й Францію і стати засновником Німецької імперії.

 — Ваша ясновельможність хоче, отже, сказати, що ми маємо бажати великої й могутньої Австрії і більш нічого?

 — Попереду в нас іще чотири роки. За ці чотири роки може статися все, що завгодно. Можна поставити народ на ноги, але далі він має йти сам. Чи ви мене розумієте? Поставити на ноги — ось що ми мусимо зробити! А ноги народу — це його усталені організаційні структури, це його партії, товариства тощо, а не балачки!

 — Ясновельможносте! Адже це, хоча звучить воно й не зовсім так, — по-справжньому демократична думка!

 — Та вже ж, можливо, навіть аристократична, хоча люди мого рівня мене й не розуміють. Старий Гененштайн і Тюркгайм-старший відповіли мені, що все це скінчиться просто свинством! Тому нам із вами треба діяти обережно. Починаймо з малого, будьте привітні з людьми, які до нас приходять.

Отож надалі Ульріх вислуховував уже всіх поспіль. Так, один чоловік прийшов і довго торочив йому про колекціонування поштових марок. По-перше, воно, мовляв, наводить мости між народами; по-друге, вдовольняє прагнення володіти й відчувати власну значущість, яке — і цього, мовляв, не можна заперечувати — становить основу суспільства; по-третє, колекціонування вимагає не лише знань, а просто-таки мистецьких рішень. Ульріх звів очі на чоловіка; вигляд той мав пригнічений, убогий; однак чоловік, схоже, здогадався, яке запитання крилося в Ульріховому погляді, бо відразу відповів, що поштові марки — це й дорогий предмет торгівлі, недооцінювати цього, мовляв, не можна, тут бувають мільйонні оборудки, на великі філателістичні біржі з’їздяться торговці й колекціонери з усіх кінців світу. Можна розбагатіти. Але сам він, мовляв, ідеаліст; він завершує особливу колекцію, яка поки що ні в кого зацікавлення не викликає. У нього лише одна мрія: в ювілейному році відкрити велику виставку поштових марок, і там він уже допоможе людям узяти втямки, яке важливе значення має його особлива галузь!

Услід за цим чоловіком прийшов іще один і розповів про таке. Коли він проходить вулицями — але ще глибше це хвилює, мовляв, коли їдеш трамваєм, — то вже багато років лічить лінії, з яких складаються великі латинські літери на вивісках крамниць (А, приміром, складається з трьох таких ліній, М — із чотирьох), і ділить їхнє число на загальну кількість літер. Досі середня частка завжди була однакова: два з половиною; але число це вочевидь не стале й на кожній новій вулиці може бути іншим. Тому відхилення від нього викликають велику тривогу, а збіги — велику радість, і це нагадує ефект очищення, який приписують трагедії. А ось якщо лічити, навпаки, самі літери і їхня сума ділиться на три, то це, в чому Ульріх, мовляв, може переконатись особисто, — велике щастя, і тому більшість написів полишають відчуття просто-таки невдоволення, і це відчуття виразно помічаєш; виняток становлять тільки багатолінійні літери, тобто ті, котрі складаються з чотирьох ліній, як, скажімо, WEM, і ось такі за будь-яких обставин сповнюють серце цілком особливим щастям. «Який же висновок із цього випливає? — спитав чоловік. — А лише той, що міністерство охорони здоров’я має видати припис, який заохочував би фірми, коли вони вибирають собі назву, послуговуватися словами з чотирьохлінійних літер, і всіляко обмежував би використання слів з однолінійних літер, як-от О, S, I, C, оскільки своєю непродуктивністю вони навіюють смуток!»

Ульріх слухав відвідувача, тримаючись від нього на відстані; одначе враження психічно хворого той не справляв, ні, це був десь тридцятирічний чоловік із «порядного товариства», на вигляд інтелігентний і привітний. Далі він спокійно заходився пояснювати, що лічити в думці — це здатність, потрібна в будь-якій професії, що надавати навчанню форми гри — віяння сучасної педагогіки, що статистика вже не раз констатувала глибокі взаємозв’язки ще задовго до того, як люди давали їм пояснення, що добре відомо, якої великої шкоди завдає книжна освіта, і що, зрештою, глибоке хвилювання, яке викликали його досліди в усіх, хто досі зважувався їх повторити, промовляє саме за себе. Якби міністерство охорони здоров’я дістало вказівку скористатися його відкриттям, то невдовзі так зробили б і решта держав, і ювілейний рік став би для людства, мовляв, справжньою благодаттю.

Усім таким відвідувачам Ульріх давав пораду: — Заснуйте товариство; часу ви маєте ще майже чотири роки, і якщо вам пощастить це зробити, його ясновельможність, певна річ, скористається всім своїм впливом, щоб вам допомогти!

Але більшість відвідувачів уже мали яке-небудь товариство, і тоді справа стояла інакше. Досить просто її було вирішити в тому разі, коли який-небудь футбольний клуб клопотав, щоб його правому крайньому надали звання професора й так засвідчили важливе значення новітньої фізичної культури; бо тут усе ж таки можна було пообіцяти сприяння. Важче було в тих випадках, про один з яких мова піде далі. Прийняти довелося одного чоловіка років п’ятдесятьох; назвався відвідувач обер-офіціалом якоїсь канцелярії; чоло його світилося мучеництвом, і він заявив, що як засновник і голова стенографічного товариства «Ель» дозволить собі привернути увагу секретаря великої патріотичної акції до однойменної стенографічної системи.

Скорописна система «Ель», розповідав чоловік, — винахід австрійський, і це, либонь, достатньою мірою й пояснює те, що він не набуває поширення і не дістає підтримки. Потому відвідувач поцікавився, чи знає пан секретар стенографію; Ульріх відповів заперечливо, тож чоловік заходився розтлумачувати йому духовні переваги скоропису: заощаджуєш, мовляв, час, заощаджуєш розумову енергію… А чи знає пан секретар, яку тьму-тьмущу розумових зусиль люди щодня марнують на всі оті хвостики й закарлючки, всілякі зайвини, неточності, на повторення подібних елементів, що лише збивають з пуття, на загромадження справді значущих, сиґніфікативних складових письма пустими, довільними й просто особистими?… На свій подив, Ульріх познайомився з чоловіком, який звичайнісіньке і, здавалося б, безневинне письмо ненавидів лютою ненавистю. Для людства, що розвивалося в умовах ненастанного поспіху, стенографія, з погляду заощадження розумової праці, була життєво важливим питанням. Але й з погляду моралі питання «коротко чи довго» набувало вирішального значення. По-ослячому «довговухе» письмо, як його, скориставшись гірким висловом обер-офіціала, слід було б назвати за оті безглузді закарлючки та петельки, спокушає, мовляв, до неточностей, сваволі, марнотратства й недбалого гайнування часу, а ось скоропис, навпаки, виховує в людині точність, силу волі й мужність. Стенографія, провадив відвідувач, учить нас робити те, що потрібно, й уникати непотрібного, того, що не слугує меті. Чи не гадає пан секретар, що в цьому є часточка практичної моралі, яка має надзвичайно велике значення, надто для австрійця? Одначе до цієї проблеми можна підійти й з погляду естетичного. Хіба зайвину не вважають — і то справедливо — потворною? Хіба ще великі класики не оголосили вияв найвищої доцільности суттєвою складовою прекрасного? Але й з погляду охорони народного здоров’я, вів далі обер-офіціал, украй важливо скоротити час, протягом якого люди, зігнувшись у три погибелі, чапіють за письмовими столами. Аж коли відвідувач, на Ульріхів подив, таким самим побитом висвітлив стенографічне питання й з погляду решти наук, він заходився пояснювати незмірну перевагу системи «Ель» над рештою систем. Він показав, що з усіх згаданих поглядів будь-яка інша стенографічна система — це просто зрада ідеї скоропису. А потім чоловік змалював перед слухачем історію своїх поневірянь. Виявилося, що були й давніші, могутніші системи, котрі вже встигли поєднатися з якими тільки можливо матеріальними інтересами. Комерційні школи викладали в себе систему Фоґельбауха й чинили опір будь-яким перемінам, у чому їх — за законом інертности — підтримувало, звісно, й купецтво. Газети, що на оголошеннях комерційних шкіл загрібають — це ж бо одразу видно — купи грошей, відмахуються від будь-яких реформістських пропозицій. А міністерство освіти? «Та це ж просто знущання! — вигукнув пан Ель. — П’ять років тому, коли ухвалили постанову запровадити в середніх школах обов’язкове вивчення стенографії, міністерство освіти створило комісію, щоб з’ясувати, яку систему краще вибрати, і в тій комісії опинилися, звичайно ж, представники комерційних шкіл, купецтва, парламентських стенографістів, котрі тісно пов’язані з газетними репортерами, — й більш ніхто! Затвердили, як і слід було сподіватися, систему Фоґельбауха. Стенографічне товариство «Ель» застерігало від такого злочинного поводження з національним багатством і висловлювало протест! Але тепер представників товариства в міністерстві вже навіть не приймають!»

Про такі випадки Ульріх доповідав його ясновельможності.

 — Ель? — перепитав граф Ляйнсдорф. — І він — чиновник? — Його ясновельможність довго потирав собі носа, але жодного рішення так і не ухвалив. — Мабуть, вам треба буде поцікавитись у його начальника, надвірного радника, чи не водиться за ним… — промовив він по хвилі, але, бувши у творчому настрої, свою вказівку відразу й скасував. — Ні, знаєте що, проведімо ліпше врочисте зібрання; нехай висловлюються! — І, щоб Ульріх краще його зрозумів, довірчо додав: — Адже в усіх таких речах ніколи не вгадаєш, чи це не просто якась дурня. Але знаєте, докторе, що-небудь важливе зазвичай постає саме тоді, коли чому-небудь надаєш важливого значення! Я ще раз переконуюся в цьому на прикладі доктора Арнгайма, за яким бігають газети. Адже вони могли б узятися й за щось інше. Та коли вже газети бігають за доктором Арнгаймом, то він набуває важливости. Кажете, Ель має якесь товариство? Це, звісно, теж нічого не доводить. Але, з другого боку, треба, як той казав, мислити по-сучасному, й коли за щось виступає так багато людей, то можна бути досить упевненим, що з цього щось вийде!

82. Клариса вимагає року Ульріха

Її приятель вирушив до неї, звичайно, ні задля чого іншого, як задля того, щоб вишпетити її за отого листа графові Ляйнсдорфу; коли Клариса недавно була в нього, Ульріх про це геть забув. І все ж дорогою йому спало на думку, що Вальтер запевне ревнує до нього Кларису й ці відвідини, щойно Вальтер про них довідається, стривожать його серце; але Вальтер просто не мав змоги нічого проти цього вдіяти, і таке становище, в якому опиняються більшість чоловіків, було, по суті, досить смішне: пильнувати за своїми дружинами, якщо вони їх ревнують, бідолахи мають час лише після служби.

До Клариси Ульріх вибрався о такій порі, коли він навряд чи застав би Вальтера вдома. Це було відразу по полудні. Про свій приїзд Ульріх попередив Кларису телефоном. На вікнах, здавалося, не було фіранок — так різко світила крізь шибки снігова білизна. Клариса стояла посеред кімнати в цьому немилосердному світлі, що осявало все довкола, й, сміючись, дивилася приятелеві в очі. Збоку вікна легенька випуклість її стрункого тіла відливала яскравими барвами, а затінений бік був повитий синювато-бурим серпанком, з якого чоло, ніс і підборіддя виступали таким собі сніговим гребенем, згладженим вітром і сонцем. Клариса нагадувала не так людину, як зустріч криги й світла у примарній самотності високогірної зими. На мить Ульріха торкнулися чари, в полоні яких часом опинявся, мабуть, і Вальтер, і на коротку хвилю його суперечливі почуття до товариша юности поступилися місцем образу, що його являли одне одному двоє людей, чиє життя для нього лишалося, певно, все ж таки майже загадкою.

 — Не знаю, чи казала ти Вальтерові про свого листа до графа Ляйнсдорфа, — почав він, — але я прийшов побалакати з тобою сам на сам і застерегти, щоб ти не робила такого надалі.

Клариса присунула два стільці один до одного й змусила його сісти.

 — Не розповідай про це Вальтерові, — попросила вона. — Але скажи: чому ти проти? Адже ти маєш на увазі рік Ніцше? Що сказав з цього приводу твій граф?

 — А що, як ти гадаєш, він міг сказати? Адже те, що ти пов’язала це з Моосбруґером, — справжнісіньке божевілля! Та граф і так, мабуть, відкинув би того листа.

 — Справді? — Клариса була дуже розчарована. Потім вона заявила: — На щастя, своє слово маєш сказати й ти!

 — Я вже тобі сказав, що ти просто з глузду з’їхала! Клариса всміхнулася й сприйняла ці слова як лестощі. Вона поклала руку Ульріхові на плече й промовила:

 — Австрійський рік — це ж бо, на твою думку, безглуздя?

 — Ну звісно.

 — А ось провести рік Ніцше — це було б зовсім непогано; то чом же не можна бажати чогось такого лише через те, що воно й на нашу думку було б зовсім непогане?

 — А як, власне, ти уявляєш собі рік Ніцше? — спитав Ульріх.

 — Це справа твоя!

 — Не сміши!

 — І не думаю. Скажи, чому це здається тобі смішним — здійснити те, що розумом ти сприймаєш серйозно?!

 — Скажу, і то залюбки, — відповів Ульріх, вивільняючись від її руки. — Адже це не конче має бути саме Ніцше, тут може йтися й про Ісуса Христа чи Будду.

 — Або про тебе. Чом би тобі не придумати року Ульріха?! Вона промовила це так само спокійно, як колись закликала його звільнити Моосбруґера. Але цього разу Ульріх був уважніший і, слухаючи, дивився їй в обличчя. На ньому була лише звичайна Кларисина усмішка, яка завжди мимоволі проступала як ледве помітна весела ґримаса, вичавлена внутрішнім напруженням.

«То й добре, — подумав він, — вона не має на увазі нічого образливого».

Але Клариса ступила до нього знов.

 — Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові — ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери? Коли людина йде зі свого місця, сфера йде з нею. Отак треба робити музику — не залучаючи сумління, просто немовби це — небесна сфера, під якою стоїш!…

 — І ти гадаєш, щось таке я мав би придумати, влаштовуючи свій рік?

 — Ні, — відповіла Клариса про всяк випадок.

Її тоненькі губи хотіли були щось сказати, але змовчали, і в очах у неї нечутно зблиснула іскорка. Важко було сказати, чого можна сподіватися від неї в такі хвилини. Але воно обпікало так, ніби ти надто близько підійшов до чогось розпеченого. Тепер Клариса всміхалася, але ця усмішка жевріла в неї на вустах, мов присок, який лишився від того, що спалахнуло й погасло в її очах.

 — Але якраз щось таке я, в крайньому разі, ще й міг би придумати, — вів далі Ульріх. — Боюся тільки, ти чекаєш від мене державного перевороту?!

Клариса замислилась.

 — Ну, то, скажімо, рік Будди, — промовила вона, не відповідаючи на його заперечення. — Не знаю, чого там конкретно вимагав Будда — знаю лише так, приблизно; але припустімо, що ми знаємо, і якщо це видасться важливим, то, виходить, його й треба здійснити! Адже будь-що або заслуговує на те, щоб у нього вірили, або не заслуговує.

 — Гаразд. Але ось послухай, ти сказала: рік Ніцше. Однак чого, власне, вимагав Ніцше?

Клариса замислилась, нарешті розгублено відповіла:

 — Ну, я, звісно, не маю на увазі пам’ятника Ніцше чи вулицю Ніцше. Але не завадило б навчити людей жити так, як…

 — Як він того вимагав?! — урвав її Ульріх. — Але чого ж він вимагав?

Клариса хотіла була відповісти, зачекала, нарешті промовила:

 — Ну, та ти й сам знаєш.

 — Нічого я не знаю, — передражнив він її. — Але скажу тобі одне: можна втілити в життя вимоги супового пансіону імени ювілею імператора Франца Иосифа чи вимоги товариства захисту власників домашніх котів, але втілити в життя гарні ідеї так само неможливо, як музику. Що це означає? Не знаю. Але це так.

Нарешті він знайшов собі місце на невеличкій канапі за столиком; звідси захищатися було зручніше, ніж зі стільчика. На порожній середині кімнати, немовби на другому березі марева, яке робило стільницю довгою-довгою, все ще стояла, щось кажучи, Клариса. Її тонке тіло нишком промовляло й міркувало разом із нею; все, що Клариса хотіла сказати, вона, власне, спершу відчувала всім своїм тілом і раз у раз поривалася що-небудь з ним зробити. Її приятель завжди вважав її тіло твердим і хлопчачим, але тепер, коли Клариса м’яко погойдувалася на стулених ногах, несподівано вона здалася йому яванською танцівницею. І він раптом подумав, що не здивувався б, якби вона впала в транс. Чи, може, він сам був уже в трансі? Й Ульріх виголосив довгу промову.

 — Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, — почав він, — і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея — найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея — це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

 — Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

 — Я порадила йому спровадити тебе на той світ, — промовила Клариса.

 — Що?!

 — Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

 — Отакої! Оце вигадала!… — розгублено відповів Ульріх.

 — Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

 — Чого ж, думати можна, — відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те — зовсім поряд.

 — Та що там — думати! — урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. — Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.

 — А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, — сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

 — Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. — промовив він. — Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона — кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, — так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

 — Не називай мене Кларисонькою, — надула вона губи, — а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

 — Це я, звісно, просто так висловилась, — повела вона далі.

 — Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії — ні ти, ні Вальтер!

 — Ти обізвала мене жахливим словом — пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, — це така, як у Вальтера, — й активна!

 — А що воно таке — активна пасивність? — зацікавлено спитала Клариса.

 — Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

 — Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

 — Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

 — А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

 — Я довго міркувала про одну річ, — нерішуче провадила Клариса, — величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. — Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: — Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? — Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: — Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти — диявол!

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

 — Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

 — Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

 — Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

 — Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.

83. Відбувається те саме,

або Чому не придумують історію?

А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?

Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ — це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.

Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти — сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), — цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення — спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.

Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік — років сорок, дуже ймовірно — дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.

Бо думка, котра не має практичної мети, — це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато — невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.

То була, зрештою, Балканська війна чи її не було? Якась інтервенція, мабуть, таки сталася; та чи була то війна, цього він достеменно не знав. Людство хвилювали стільки всіляких речей! Установлено новий рекорд висоти польоту — хіба ж не привід для гордощів. Якщо Ульріх не помилявся, тепер той рекорд сягнув 3700 метрів, а літуна звали Жуо. Боксер-негр побив білого чемпіона й виграв світову першість; прізвище він мав Джонсон. Президент Франції поїхав до Росії; точилися розмови про загрозу миру в усьому світі. Якийсь досі невідомий тенор заробляв у Південній Америці такі гроші, яких ще не бачили навіть у Північній Америці. В Японії стався жахливий землетрус; бідолашні японці. Одне слово, відбувалося багато всіляких подій, часи тривали бурхливі: кінець 1913 — початок 1914 року. Але й два роки чи п’ять років тому часи були також бурхливі, кожен день приносив свої хвилювання, одначе про те, що тоді, власне, діялося, люди пригадували погано чи й не пригадували зовсім. Це можна було з пам’яті викреслити. Нові ліки проти сифілісу виготовив… Дослідження обміну речовин у рослинах виявили. Підкорення Південного полюса здавалося… Експерименти Ойґена Штайнаха викликали. Так можна було відмовитись від доброї половини певности, великого значення це не мало. Дивна все ж таки річ — історія! Про ту чи ту подію можна було з певністю стверджувати, що своє місце в історії вона вже посіла або ще, безперечно, посяде; але в тому, що ця подія взагалі сталася, жодної певности не було. Адже для того, аби що-небудь сталося, потрібно, щоб воно сталося ще й у якомусь певному році, а не в якому-небудь іншому чи й зовсім не сталося; а ще треба, щоб сталося воно само, а не загалом щось подібне чи щось у цьому дусі. А саме цього про історію жодна людина стверджувати й не може, хіба що в цієї людини все записано, як у газеті, або йдеться про справи професійні чи майнові, адже за скільки років дістанеш право вийти на пенсію чи коли збереш або витратиш певну суму — це, звісно, важливо, і в такому зв’язку й війни можуть набути ваги знаменних подій. Вона має вигляд невпевнений і скошлачений, наша історія, якщо розглядати її зблизька, — так наче це лише не зовсім утрамбована трясовина, але потім, хоч як дивно, виявляється, що нею пролягає шлях, той самий «історичний шлях», про який ніхто не знає, звідки він узявся. Саме оця роль слугувати матеріалом для історії й викликала в Ульріха обурення. А освітлена коробка, де він, погойдуючись із боку в бік, їхав, здавалася йому машиною, в якій протрушують по кілька сотень кілограмів людей, готуючи з них майбутнє. Сто років тому вони з такими самими обличчями сиділи в якому-небудь поштовому диліжансі, й хто знає, що з ними буде ще через сто років, але й новими людьми в нових засобах пересування майбутнього вони сидітимуть точнісінько так само. Ось що відчув Ульріх, і його обурило це беззахисне визнання перемін та обставин, безпорадна солідарність із сучасністю, безладно-покірне, по суті, негідне людини підсобництво у творенні сторіч; це було так, немовби він раптом повстав проти капелюха якогось досить дивного фасону, що виявився в нього на голові.

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.

Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.

Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, — це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.

Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, — це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність — це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», — маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», — подумав Ульріх.

Досі свої відповіді й відступи він нумерував так сам, заглядаючи дорогою то в чиєсь обличчя, що пропливало мимо, то до вітрини якої-небудь крамниці, щоб не дати думкам розбігтися зовсім; та зрештою він усе ж таки трохи заблукав і мусив на хвильку стати й роззирнутися, щоб знайти найкоротший шлях додому. Перше ніж рушити далі, він спробував поставити своє запитання ще раз і точніше. Отже, божевільна Кларисонька має цілковиту рацію, історію треба творити, її слід придумувати, хоч у суперечці з Кларисою він це й заперечував. Але чому так не роблять? Цієї хвилини у відповідь йому не спало на думку нічого, крім директора Фішеля з Ллойд-банку — його приятеля Лео Фішеля, з яким він у минулі роки любив час від часу посидіти влітку десь перед кав’ярнею; цієї хвилини той, якби Ульріх розмовляв тепер з ним, а не сам із собою, своїм звичаєм відповів би: «Мені б ваш клопіт!» І Ульріх був би вдячний йому за таку підбадьорливу відповідь. «Фішелю, любий мій, — ту ж мить подумки відгукнувся Ульріх, — усе це не так просто. Я кажу «історія», але маю на увазі, якщо ви не забули, наше життя. А крім того, я ж бо від самого початку визнав, що було б дуженепорядно, якби я спитав: «Чому людина не творить історії, тобто чому вона накидається на історію лише як звір, коли той скалічений, коли вже допече до живого, — одне слово, чому людина творить історію лише в разі доконечної потреби?» То чому ж це звучить непорядно? Що ми можемо тут заперечити? Адже це означає лише одне: людина не повинна пускати людське життя на самоплив».

«Але ж ми знаємо, — відказав би директор Фішель, — чому воно так виходить. Треба лише радіти, коли політики, духівництво й великі цабе, яким нема чого робити, а також решта людей, котрим не дає спокою яка-небудь невідчепна ідея, — коли всі вони не втручаються в буденне життя. А крім того, не слід забувати про освіту. Аби ж тільки так багато людей не поводилися нині, як невігласи!» І директор Фішель, певна річ, має рацію. Треба лише радіти, коли ти досить непогано розумієшся на позиках під заставу й цінних паперах, а решта людей не надто замислюються над історією, стверджуючи, що розуміються на ній, мовляв, і так. Не можна, боронь Боже, жити без ідей, але найкраще — це певна рівновага між ними, такий собі balance of power, озброєний світ ідей, де жодна зі сторін не може дати собі волі. В Ульріха заспокійливим засобом була освіта. Це — головне відчуття цивілізації. І все ж таки є й, попри все, чимдалі відчутніше дає про себе знати й відчуття протилежне — що доба героїчно-політичної історії, яку творить випадок та його лицарі, почасти своє віджила і на зміну їй має прийти планове розв’язання проблем, в якому беруть участь усі, кого це стосується.

Але цієї хвилини рік Ульріха скінчився тим, що Ульріх нарешті дістався додому.

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.

У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.

Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.

Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:

 — Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.

І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система — це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже — з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.

По суті, не було нічого дивного в тому, що Вальтер відразу оголосив його твердження цілком банальним. Нібито весь світ, література, мистецтво, наука, релігія й так, мовляв, не «вичавлюють» і не «заготовляють»! Нібито хтось із освічених людей, мовляв, заперечує цінність ідей чи не поважає розуму, краси й доброти! Нібито будь-яке виховання — це, мовляв, щось інше, ніж прилучення до певної духовної системи!

Щоб його не зрозуміли хибно, Ульріх зауважив, що виховання — то лише прилучення до того, що, поставши внаслідок безладних заходів, у цей момент наявне й домінує; отож, щоб здобути духовність, треба, мовляв, насамперед мати певність, що в тебе її, духовности, ще нема! Ульріх назвав це цілком і повністю відкритою, а з погляду моралі — великою мірою експериментальною і творчою позицією.

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

 — Досить двозначно це в тебе виходить, — сказав він, — так наче ми взагалі маємо вибір — жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я — не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути — праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом — саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

 — Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

 — Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! — вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: — Ти — людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини — в консервованій городині!

 — Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я — той, хто намагається зварити обід із самої солі, — спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

 — Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! — обернулася вона на знак згоди до Ульріха. — Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» — це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

 — Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

 — Я Ульріха дуже добре розумію! — знов озвалася Клариса.

 — Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», — звернулася вона до свого чоловіка. — Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар — своїм мотлохом!

Вальтер схопився за голову, але задля Клариси заходився шукати інших заперечень. Він намагався, щоб його слова лилися спокійним прохолодним струменем.

 — Якщо цінність тої чи тої поведінки ти вбачаєш лише у випромінюванні духовної сили, — звернувся він до Ульріха, — то я хочу спитати тебе: адже це було б можливим лише в такому житті, яке не має на меті нічого іншого, крім створювати духовну силу й міць?

 — Це — життя, до якого прагнуть, як вони самі запевняють, усі нинішні держави! — заперечив Ульріх.

 — Виходить, у такій державі люди жили б високими почуттями й ідеями, за філософськими теоріями й романами? — провадив Вальтер. — Отож я тебе й питаю: як би вони жили — так, щоб велика філософія й поезія народжувалися, чи так, щоб усе, чим вони жили, вже було, так би мовити, філософією й поезією, втіленими у плоті й крові? Адже в мене не викликає сумніву те, що ти маєш на увазі, бо перше було б ні чим іншим, як тим, що нині й так розуміють під культурною державою; та позаяк ти маєш на увазі друге, то забуваєш про те, що філософія й поезія були б там просто зайві. Якщо зважити на те, що твоє життя за образом і подобою мистецтва — чи як там ти це називаєш — узагалі не можна собі уявити, то означає воно не що інше, як кінець мистецтва! — Так завершив він, викинувши свій козир з особливим розрахунком на Кларису.

Це дало свої наслідки. Навіть Ульріхові потрібна була якась хвилина, щоб дійти до тями. Та зрештою він засміявся й спитав:

 — Хіба ти не знаєш, що будь-яке досконале життя — це кінець мистецтва? Здається мені, ти й сам на шляху до того, щоб задля удосконалення свого життя покласти край мистецтву?

Нічого поганого сказати цим він не хотів, одначе Клариса насторожилася.

А Ульріх вів далі:

 — Будь-яка велика книжка дихає цим духом любови до доль окремих людей, котрі не в злагоді з формами, що в них намагається убгати їх суспільство. Вона підказує рішення, які вирішенню не піддаються; можна лише відтворювати життя цих людей. Осягни сенс усіх поетичних творів — і на окремих прикладах дістанеш хоч і не повне, однак основане на досвіді й безкінечне заперечення всіх чинних правил, приписів і засад, на яких стоїть суспільство, закохане в ці поетичні твори! Адже вірш із його загадкою розтинає навпіл сенс світу, прив’язаний до тисяч буденних слів, і обертає цей сенс на повітряну кулю, що відлітає. Якщо це називати, як зазвичай роблять, красою, то краса, мабуть, — переворот незрівнянно жорстокіший і нещадніший, ніж будь-яка політична революція в минулому!

У Вальтера зблідли навіть губи. Таке розуміння мистецтва як заперечення життя, як чогось антагоністичного життю він ненавидів. У його очах це було богемою, рештками застарілого бажання подратувати «буржуа». Іронічну природність того, що в досконалому світі вже не може бути краси, позаяк вона стає там зайвою, він помітив, але невисловленого запитання свого приятеля не почув. Адже те, що твердження Ульріха однобоке, навіть йому самому було ясно, як Божий день. З таким самим успіхом він міг би заявити протилежне тому, що мистецтво — це заперечення, позаяк мистецтво — це любов; люблячи, воно творить красу, й на цілому світі нема, либонь, жодного іншого способу зробити яку-небудь річ чи яке-небудь створіння прекрасним, крім як їх полюбити. І тільки через те, що й наша любов складається просто з окремих частинок, краса — це щось на взірець поглиблення й контрасту. І лише в морі любови уявлення про досконалість, уже нездатне поглиблюватися, становить одне ціле з основаним на поглибленні уявленням про красу! І знову в думках Ульріха промайнуло «царство», й він роздратовано змовк. Вальтер тим часом також зібрався з духом і, назвавши приятелів натяк на те, що жити слід приблизно так, як читаєш, спершу банальним, а тоді й неможливим твердженням, заходився доводити, що воно підле й гріховне.

 — Якби хто-небудь, — почав він з такою самою вишуканою стриманістю, з якою розмовляв досі, — взяв за основу свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, — про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, — схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, — чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, — то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина — якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей — одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

 — У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! — відповіла замість Ульріха Клариса. — Це — активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

 — О Боже праведний! — примирливо мовив Ульріх. — Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, — аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це — цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

 — Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, — м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. — Це на тебе схоже — стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила:

 — А як на мене, то все ж таки дуже важливо, що в усіх нас є щось неможливе. Це багато чого пояснює. Коли я слухала вас, у мене склалося враження, що якби нас можна було розітнути, то все наше життя, мабуть, виявилося б схожим на каблучку — просто на щось отаке кругленьке навколо чогось. — Вона ще доти скинула з пальця обручку й тепер поглянула крізь неї на освітлену стіну. — Я хочу сказати, всередині ж бо тут нічого немає, а вигляд у неї точнісінько такий, неначе лише це їй і важливо. Річ у тім, що й Ульріх не може висловити це повною мірою відразу!

Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

 — Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

 — Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо — цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож — тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! — я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.

Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.

 — Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, — усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, — але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. — І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. — Твоя кузина… — почав пояснювати він. — Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив — і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, — що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, — виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, — ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.

І Штум, усміхаючись, подав своєму колишньому лейтенантові першого аркуша.

 — Нехай нас ганьблять як завгодно, — сказав він, — але що таке порядок, ми у війську знали завжди. Оце ось — класифікація головних ідей, які я витяг з учасників зібрань у твоєї кузини. Розумієш, коли його питаєш віч-на-віч, то найважливішим кожен вважає, виявляється, щось зовсім інше.

Ульріх вражено розглядав того аркуша. На взірець бланка для донесень чи якогось військового реєстру він був поділений поздовжніми й поперечними лініями на графи, заповнені словами, що немовби впиралися такому розташуванню, бо Ульріх прочитав виведені казенним каліграфічним почерком імена: Ісус Христос; Будда, Гаутама, він-таки Сідхартха; Лао-Цзи; Лютер, Мартін; Гьоте, Вольфґанґ; Ганґгофер, Людвіґ; Чемберлен і багато інших; продовження цього списку вочевидь було на ще одному аркуші; у другому стовпчику йшли слова «християнство», «імперіалізм», «доба комунікацій» тощо, до яких у наступних стовпчиках примикали ще колонки слів.

 — Я міг би назвати це й кадастром сучасної культури, — пояснив Штум, — адже потім ми його доповнили, й тепер тут зібрано назви ідей, котрі хвилювали нас протягом останніх двадцятьох п’ятьох років, а також імена їхніх авторів. Я навіть не уявляв собі, яка кропітка це буде робота!

Ульріх побажав знати, як Штум складав свій реєстр, і ґенерал охоче пояснив процедуру, розроблену за його системою.

 — Щоб упоратися за такий короткий час, мені досить було взяти одного капітана, двох лейтенантів і п’ятьох унтер-офіцерів! Якби ми мали змогу працювати за найсучаснішими методами, то розіслали б у всі полки запитання: «Кого ви вважаєте найславетнішою людиною?» — як це, розумієш, тепер роблять газети у всіляких своїх анкетах тощо, — і розіслали б з наказом доповісти про результати опитування у відсотках; але у війську так діло не піде, бо жодна частина не посміє, звісно, доповісти нічого іншого, крім як «його величність». Тоді я вирішив з’ясувати, які книжки виходять найбільшими накладами й збирають найбільшу кількість читачів; але тут одразу виявилося, що це, крім Біблії, новорічні поштові буклети з тарифами й старими анекдотами — такі буклети кожен адресат дістає за свої чайові від листоноші; і це знову привернуло нашу увагу до того, який же він усе ж таки складний, оцей цивільний розум, адже загалом найкращими вважають книжки, придатні для будь-якого читача, чи принаймні, як мені сказали, авторові треба мати в Німеччині дуже багато однодумців, щоб його вважали бозна-яким розумним. Отож і цим шляхом піти ми не могли, і що ми кінець кінцем придумали, про це я сказати тобі наразі не можу, то була ідея капрала Гірша й лейтенанта Меліхара, але зробити це нам таки пощастило.

Генерал Штум відклав цей аркуш набік і з міною, що провіщала глибоке розчарування, взяв ще один. Здійснивши інвентаризацію запасу середньоєвропейських ідей, він не лише з’ясував, на превеликий свій жаль, що складається той суціль із суперечностей, а й, на свій подив, виявив, що ті суперечності, якщо копнути їх глибше, починають переходити одна в одну.

 — Я вже звик до того, що в твоєї кузини кожна із знаменитостей, коли я прошу її просвітити мене, розказує мені щось інше, — провадив Штум. — Але що після того, як побалакаєш із ними довше, все ж таки складається враження, ніби всі вони розказують про те саме, — ось чого я не можу втнути хоч убий; либонь, у моїй солдатській голові просто не вистачає для цього однієї клепки!

Те, що так глибоко лякало ґенерала Штума, було не дрібницею, і розв’язання цієї проблеми, власне, не можна було покладати лише на військове міністерство, хоча й не важко показати, що з війною вона пов’язана якнайтісніше. Нинішній добі дісталася в дарунок певна кількість великих ідей, а до кожної ідеї, з особливої ласки долі, — відразу і її антиідея, тож індивідуалізм і колективізм, націоналізм і інтернаціоналізм, соціалізм і капіталізм, імперіалізм і пацифізм, раціоналізм і марновірство почуваються в такій добі однаково добре, а до цього додаються ще невикористані рештки незліченних інших суперечностей, що мають для сучасности таку саму чи меншу цінність. Це здається вже таким самим природним, як і те, що є день і ніч, спека і холод, любов і ненависть, а в людському тілі на кожен згинальний м’яз є протилежний, розгинальний, і Генералові Штуму, як і будь-кому, повік не спало б на думку вбачати в цьому щось незвичайне, якби його марнославство не кинула в цю авантюру любов до Діотими. Бо любов не вдовольняється тим, що єдність природи Грунтується на суперечностях, у своєму жаданні ніжности любов прагне єдности без суперечностей, отож Генерал докладав усіх зусиль, щоб цієї єдности домогтися.

 — Оце я наказав, — розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, — скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось — ordre de bataille^[1]; а тут — план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут — спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш — на схемі я звелів це чітко виділити, — що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові — хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! — скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!

І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.

 — І все марно! — зітхнув Штум. — Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це — спроби оро — й гідрографічного зображення!

Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.

 — А ще я всіляко намагався, — провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, — звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це — як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови — однаково не вгамуєшся!

Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:

 — Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!

 — Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, — втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: — Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність — переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.

 — Не ставитися серйозно?! — простогнав Штум. — Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!

Вони сіли до столу; в Ульріха викликали зворушення дитячі фантазії, на які Генерал пускався з чоловічою відвагою, а також невичерпне молодецтво, що його джерелом стає своєчасне перебування в невеликих Гарнізонах. Він запросив товариша минулих років разом повечеряти, й Генерала так поглинуло бажання прилучитися до його, Ульріхових, таємниць, що навіть кожне кружальце ковбаси він наколював на виделку з надзвичайною увагою.

 — Твоя кузина, — промовив він, підносячи келиха з вином, — найчарівніша жінка, яку я знаю. Правду кажуть, що вона — ще одна Діотима, нічого такого я в житті ще не бачив. Знаєш, моя дружина… Ти з нею не знайомий… Нарікати я в жодному разі не маю підстав… І діти в нас є… Але така жінка, як Діотима, — це ж бо щось зовсім інше! На прийняттях я часом стаю позад неї… Яке разюче багатство жіночности! А водночас спереду вона веде з яким-небудь видатним цивільним таку вчену розмову, що хоч бери та занотовуй! А отой начальник відділу, за яким вона заміжжю, навіть не здогадується, що у нього в руках. Ти вже даруй, якщо той Туцці тобі, може, такий дуже симпатичний, але я його терпіти не можу! Лише походжає туди-сюди та всміхається, неначе й справді знає, а нам не каже, коли сам Бог обідає. Та мені нехай очі не замилює, бо хоч я й глибоко поважаю цивільних, але урядові чиновники посідають серед них останнє місце; вони — не що інше, як такі собі цивільні вояки, котрі не прогавлять нагоди випертися поперед нас, ще й нахабно демонструють ввічливість кішки, коли та позирає з дерева на собаку. А ось доктор Арнгайм — це вже інший калібр, — теревенив Штум далі. — Теж, видко, дере носа, але рівень що вищий, то вищий, це треба визнати! — Пробалакавши стільки, Генерал хильнув вочевидь трохи забагато, бо тон його став довірливим і фамільярним. — Не знаю, в чому тут річ, — провадив він, — мабуть, я в цьому нічого не тямлю, бо тепер і в самого вже з інтелектом така плутанина… Та хоч я від твоєї кузини й у захваті, так ніби — скажу напрямець: так ніби у горлі в мене застряг надто великий кусень! — мені навіть якось легше через те, що вона закохана в Арнгайма!

 — Як?! Ти певен, що між ними щось є? — спитав Ульріх трохи поквапно, хоча, власне, й не мав брати це близько до серця.

Штум недовірливо витріщив на нього свої короткозорі, ще затуманені від схвильованости очі й надів пенсне.

 — Я не казав, що він з нею спав, — по-офіцерському навпростець заперечив Генерал, тоді сховав пенсне й уже геть не по-солдатському додав: — Але я нічого не мав би й проти цього; чорт забирай, я ж бо тобі сказав, що в цьому суспільстві з інтелектом сама плутанина! Я, звісно, не бабій, та як уявлю собі, скільки ніжности Діотима могла б подарувати тому чоловікові, то сам проймаюся до нього ніжністю, і, навпаки, мені здається, що коли він цілує Діотиму, то це я цілую її.

 — Він її цілує?!

 — Чи я знаю? Я ж бо за ними не шпигую. Я лише так собі думаю. Річ у тому, що я й сам себе не розумію. А втім, один раз я таки бачив, як він схопив її руку, коли вони гадали, що їх ніхто не бачить, і на мить обоє так принишкли, немовби почули команду: «Скинути ківери, до молитви — на коліна!» А тоді вона так тихесенько-тихесенько про щось його попрохала, й він їй щось відповів, і я те й те запам’ятав слово в слово, тому що зрозуміти це дуже важко. А сказала вона ось що: «Ох, аби лиш знайти ту рятівну ідею!» А він відповів: «Спасіння нам дасть тільки чиста, незламна ідея кохання!» Він сприйняв її слова вочевидь надто особистісно, адже вона мала на увазі, безперечно, рятівну ідею, потрібну для її великої справи. Чого ти смієшся? Ну й смійся, скільки завгодно, я завше мав свої химери, а тепер я забрав собі в голову, що мушу їй допомогти! І це, либонь, можна буде зробити, адже на світі стільки ідей, і одна з них, зрештою, має виявитися рятівною! Одначе ти повинен підставити мені плече!

 — Генерале, любий мій, — знов почав про те саме Ульріх, — я хочу лише ще раз сказати тобі: ти надто серйозно ставишся до міркування. Та коли вже ти надаєш цьому такої великої ваги, то я спробую по змозі пояснити тобі, як міркує людина цивільна.

Вони вже перейшли до сигар, і Ульріх повів далі:

 — По-перше, Генерале, ти на хибному шляху; це не правда, що духовну основу слід шукати, як ти гадаєш, у цивільному житті, а фізичну — у військовому, ні, все якраз із точністю до навпаки! Адже розум — це порядок, а де більше порядку, як не у війську? Усі комірці там заввишки чотири сантиметри, кількість Гудзиків суворо визначена, а ліжка навіть у найбагатші снами ночі стоять попід стінами, як по шнуру! Шикування ескадрону розгорненою шеренгою, масування полку, належне місце пряжки на ківері — адже це або духовні цінності високого сенсу, або духовних цінностей немає взагалі!

 — Завдавай дурня своїй бабці! — обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти — власним вухам чи випитому вину.

 — Необачливий ти чоловік, — правив своєї Ульріх. — Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, — це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.

Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано — від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.

 — Друже, любий мій, — підступно заперечив він, — усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися — так усе це не пасує до мундира!

 — Штуме, любий мій, — незворушно провадив Ульріх, — дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, — мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона — мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, — внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.

У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:

 — Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, людивійськові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними — скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це — так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це — чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?

 — Перед тим я сказав «по-перше», ти про це забув; я сказав, по-перше, що духовна основа привільно почувається у війську; а тепер я скажу «по-друге»: а фізична основа — в цивільному житті.

 — Але ж це — нісенітниця? — недовірливо заперечив Штум.

Фізична перевага військових була точнісінько такою самою догмою, як і переконаність, що найближче до трону стоїть офіцерський корпус; і хоч Генерал ніколи не вважав себе атлетом, однак у хвилини, коли щодо цього виникали сумніви, у ньому все ж таки озивалася впевненість, що коли вже черевце мають усі, то в цивільного воно, як-не-як, трохи м’якше, ніж у нього, Штума.

 — Не більша й не менша нісенітниця, ніж усе інше, — захищався Ульріх. — Але дай же мені доказати. Років сто тому найрозумніші голови в цивільному житті Німеччини вважали, бач, що громадянин, який уміє мислити, виведе світові закони, сидячи за письмовим столом, з власної голови, — так, як доводять теореми про трикутники; а мислителем тоді був чоловік у китайкових штанях, який відкидав із чола чуприну й не знав іще гасової лампи, не кажучи вже про електрику чи фонограму. Відтоді ту пиху з нас добряче збили; за останні сто років ми дуже багато довідалися про себе, й про природу, й про все на світі, та, сказати б, як наслідок цього тепер загалом утрачаємо стільки ж порядку, скільки домагаємося його в окремих сферах, отож у нас стає чимдалі більше порядків і чимдалі менше порядку.

 — Це збігається з результатами моїх досліджень, — потвердив Штум.

 — Просто не всі такі старанні, як ти, щоб шукати узагальнень і висновків, — провадив Ульріх. — Після періоду зусиль у нас настав період спаду. Уяви собі лишень, як це відбувається сьогодні. Коли видатний чоловік пропонує світові яку-небудь ідею, вона одразу потрапляє в процес розподілу, який складається із симпатії й антипатії; спершу прихильники вихоплюють з ідеї великі клапті, які їм зручні, й роздирають свого вчителя на шматки, як ото лисиці — стерво, потім супротивники знищують слабкі місця, й невдовзі від досягнення не лишається нічого, крім набору афоризмів, і ними й друзі, й вороги користуються так, як їх це влаштовує. Наслідок — загальна багатозначність. Немає жодного «так», щоб до нього не причепилося «ні». Роби що завгодно, й знайдеш два десятки прекрасних ідей, які будуть «за», а коли забажаєш, — знайдеш два десятки таких, котрі будуть «проти». Напрошується навіть думка, що все тут так само, як у коханні, ненависті й голоді, де смаки мають бути різні, щоб кожне могло вибрати свій.

 — Чудово! — вигукнув Штум, знову приголомшений. — Щось таке я вже казав Діотимі й сам. Та чи не здається тобі, що в цьому безладі не завадило б побачити виправдання військовій силі, хоч мені все ж таки соромно повірити в це бодай на хвилинку?!

 — Я б тобі порадив, — сказав Ульріх, — натякнути Діотимі, що з причин, наразі нам невідомих, Господь Бог, схоже, запроваджує на землі добу фізичної культури; адже бодай сяку-таку опору ідеям дає лише тіло, якому вони належать, а крім того, ти як офіцер дістав би тоді певну перевагу.

Маленький гладкий Генерал відсахнувся.

 — Щодо фізичної культури, то тут я маю не кращий вигляд, ніж обчищений персик, — по хвилі промовив він гірко й задоволено воднораз. — А ще я скажу тобі, — додав він, — що про Діотиму я думаю тільки як про порядну людину й хочу в її очах лишатися таким і сам.

 — Шкода, — мовив Ульріх. — Твої намірі гідні Наполеона, але доба, яку ти застав, — не для них!

Генерал проковтнув насмішку з гідністю, на яку його надихнула думка постраждати за даму свого серця, і, хвилю поміркувавши, відказав:

 — У всякому разі я дякую тобі за цікаві поради.

86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також:

Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

На той час, коли кохання Генерала відступило перед його захопленням Діотимою й Арнгаймом, цей другий уже давно мав би ухвалити рішення більше не повертатися. Натомість він робив усе, щоб затриматися на довше, й далі тримав за собою кімнати в готелі, і складалося враження, ніби в його неспокійному житті настало затишшя.

Світ стрясали тоді багато подій, і той, хто на кінець тисяча дев’ятсот тринадцятого року був добре інформований, бачив перед собою розбурханий вулкан, хоча мирна праця всім і всюди навіювала переконання, що виверження лави вже ніколи не станеться. Переконання це не скрізь і не в усіх було однаково глибоке. З вікон мальовничого давнього палацу на Бальгаусплац, де справляв свої обов’язки начальник відділу Туцці, часто ще й пізнього вечора лилося світло на голі дерева в парку на другому боці вулиці, й освічені гуляки, швендяючи тут поночі, здригалися від страху. Бо так само, як святий Йосип сповнює звичайного теслю Йосипа собою, назва «Бальгаусплац» сповнювала тамтешній палац загадковістю, яка означала, що це — одна з тих півдесятка таємничих кухонь, де за запнутими вікнами вирішуються долі людства. Доктор Арнгайм про ці процеси знав досить непогано. Він одержував шифровані депеші, й час від часу до нього із призначеною лише йому інформацією зі штаб-квартири фірми приїздив котрийсь із його службовців; фасадні вікна в його готельному помешканні нерідко також були освітлені, й спостерігача з багатою уявою це могло б навести на думку, що тут ночує ще один, опозиційний, уряд — новітня, якась апокрифічна твердиня економічної дипломатії.

До речі, Арнгайм ніколи не проминав нагоди подбати про таке враження й сам; адже без того, що викликає в людей твій зовнішній вигляд, ти — лише такий собі солоденький водявий плід без шкірки. Уже за сніданком — а його Арнгайм з цієї причини з’їдав не на самоті, а в загальнодоступній готельній залі — він владно, як справжній, досвідчений урядовець, і воднораз спокійно й ввічливо як людина, котра знає, що за нею спостерігають, диктував щоденні розпорядження своєму секретареві-стенографісту; жодного з тих розпоряджень було б замало для того, щоб зробити Арнгаймові радість, але вони, ділячи місце в його свідомості не лише поміж собою, а й поступаючись ним перед сніданковими принадами, просто-таки підносилися на висоту. Очевидно, людський талант, щоб розгорнути крила — і це була одна з улюблених Арнгаймових думок — узагалі потребує певних обмежень; по-справжньому плідна смужка між зухвалою свободою думки й легкодухою нездатністю зібрати думки докупи, як скаже кожен, хто знає життя, — ця смужка надзвичайно вузька. А крім того, Арнгайм був ще й упевнений: дуже важливо, кого саме осяває думка. Адже свіжі й вагомі думки, як відомо, рідко попадаються котромусь одному ловцеві, а з другого боку, мозок людини, що звикла міркувати, невпинно породжує думки різної цінности; отож завершеність, дієздатну, успішну форму ідеї завжди мають діставати ззовні, не лише з мислення, а й з усієї сукупности життєвих обставин тієї чи тієї особистости. Чи то запитання секретаря, чи то погляд на сусідній столик, чи то привітання знайомого, який саме ввійшов, — одне слово, щось таке щоразу вчасно нагадувало Арнгаймові про необхідність прибирати значущого вигляду, і така цілісність вигляду відразу передавалась і його думкам. Цей життєвий досвід він узагальнив у переконанні, яке відповідало його потребам, а саме: що людина, здатна мислити, завжди має бути й здатною діяти.

Та, попри таке переконання, нинішній своїй діяльності Арнгайм надто великого значення не надавав; хоч мета цієї діяльности за певних умов могла виявитися й несподівано вигідною, він боявся, що на своє перебування тут марнує невиправдано багато часу. Він знов і знов нагадував собі про давню холодну мудрість: «Divide et impera»^[2]; вона стосується будь-яких взаємин з людьми й речами і вимагає певного знецінення кожного окремого зв’язку сукупністю всіх, бо загадка настрою, в якому ти волієш успішно діяти, — це те саме, що й загадка чоловіка, якого кохають багато жінок, але який не віддає виняткової переваги жодній із них. Однак це не допомагало; його пам’ять ставила перед ним вимоги, що їх світ висуває перед людиною, народженою для великих справ, а він, хоч скільки порпався в собі, ніяк не міг приховати від себе того факту, що покохав. І це була річ дивовижна, бо серце, якому близько п’ятдесятьох років, — то м’яз стійкий, він уже не розтягується так легко, як м’яз двадцятирічного юнака в час розквіту кохання, і це завдавало Арнгаймові чимало прикрощів.

Насамперед він занепокоєно констатував, що його широкі міжнародні інтереси зів’яли, мов підтята під корінь квітка, а незначні, буденні враження, як, скажімо, від горобця за вікном чи привітної усмішки кельнера, просто-таки розквітли. Що ж до його моральних понять — а досі вони становили розгалужену систему обґрунтування власної правоти, систему, якої ніщо не уникало, — то ці поняття, завважив він, стали бідніші на зв’язки, зате набули якихось фізичних рис. Це можна було назвати відданістю, хоч загалом це слово мало багато ширше, принаймні ще й інше значення, оскільки без відданости не обійтися ніде; відданість обов’язку, комусь такому, хто стоїть вище від тебе, чи вождеві, та й відданість самому життю з його багатством і розмаїттям загалом була для нього, коли її розуміти як чоловічу чесноту, втіленням щирої поведінки, в якій, попри всю її чуйність, більше стриманости, аніж відвертости. І те саме можна сказати й про вірність, що, коли вона обмежена однією жінкою, має якийсь присмак вузькости; а також про лицарство й покірливість, про самовідданість і ніжність, про всі чесноти, які звичайно хоч і виступають у зв’язку з жінкою, але воднораз утрачають головне своє багатство, тож важко сказати щось певне про кохання до жінки — чи то воно прагне лише вірности, як ото вода, збігаючи, прагне найглибшої й зазвичай не бездоганної місцини, чи то воно — ота вулканічна місцина, від тепла якої розквітає все, що є живого на земній поверхні. Тим-то надто глибоке чоловіче марнолюбство в товаристві чоловіків почувається вільготніше, ніж у товаристві жінок, і коли Арнгайм порівнював багатство ідей, які він ніс у владні сфери, з тим щасливим станом, що його викликала в нього Діотима, то ніяк не міг позбутися враження зворотного руху, що розпочався в його житті.

Часом він відчував потребу обійматися й цілуватись, мов ото хлопчик, що, коли його бажання не сповнюється, нестямно падає до ніг тієї, від котрої дістав відкоша, або ловив себе на думці, що ладен заридати, викрикувати слова, які кидають виклик усьому світу, й, нарешті, навіть власноруч викрасти кохану. Адже не таємниця, мабуть, що на безвідповідальному краю свідомої особистости, де народжуються вірші й казки, привільно почуваються й усілякі дитячі спогади, і вони виразно проступають, коли легкий хміль утоми, нестримна гра спиртного чи яке-небудь потрясіння зненацька осявають сутінь цих сфер; і реальнішими, ніж такі марева, не були й Арнгаймові поривання, тож він не мав би причини через них хвилюватися (і такими хвилюваннями значно поглиблювати хвилювання первісне), якби це інфантильне відкочування назад уперто не доводило йому, що його душа сповнена збляклих препарованих моральних постулатів. Як людина, що жила на очах у всієї Європи, він завжди намагався надати своїм діям і вчинкам загального значення, й ця загальність раптом видалася йому чужою внутрішньому життю. Мабуть, це досить природно, коли щось має значення для всіх; але вражав зворотний наслідок із цього висновку, який, наслідок, також напрошувався Арнгаймові; адже якщо загальне значення чуже внутрішньому життю, то внутрішній світ людини, навпаки, нічого не означає, і тепер Арнгаймові ні на хвилину не давало спокою не лише прагнення вчинити щось неправедне, протизаконне, що безглуздо перекидало б усе з ніг на голову, але й обтяжливе усвідомлення того, що саме в цьому й полягає якийсь надзвичайно глибокий глузд і праведність. Відколи Арнгайм знову пізнав вогонь, від якого в нього пересихало в роті, його не полишало відчуття, що він збився з того шляху, яким простував спочатку, й що вся ідеологія великої людини, ідеологія, якою він жив, — це тільки вимушений замінник чогось такого, що він утратив.

Отож йому, цілком природно, пригадалося дитинство. На своїх хлопчачих світлинах він мав великі, чорні, круглі очі, як у малого Ісуса на картинах, де той дискутує у храмі з книжниками, й Арнгайм бачив, що всі його вихователі й виховательки товпилися навколо нього, дивуючись його обдарованості, бо хлопчик він був розумний і завжди мав розумних вихователів. Але він показав себе ще й палкою, чутливою дитиною, що не терпить несправедливости; а позаяк із ним вона статися не могла — адже він був надійно від неї захищений, — то на вулиці несправедливість до чужих людей сприймав, як до себе самого, й кидався через неї в бійку. Це було дуже важливе досягнення, коли врахувати, як йому в цьому заважали, бо жодного разу не минало й хвилини, і вже хто-небудь прибігав, щоб розборонити його із супротивником. А позаяк ті бійки тривали все ж таки досить довго для того, щоб нагромадити деякий гіркий досвід, хоч їх і припиняли досить вчасно для того, щоб у нього лишилося враження незламної хоробрости, Арнгайм і досі згадував про них схвально, й ця великопанська властивість ні перед чим не знати страху згодом перекочувала до його книжок та переконань, чого й потребує людина, котра має сказати сучасникам, як їм належить поводитись, щоб жити гідно й щасливо.

Той стан дитинства зберігся в нього, отже, в досить живому вигляді, а ось інший, що виник трохи згодом, почасти змінюючи й продовжуючи перший, перед споглядачем поставав тепер заснулим чи, правильніше сказати, скам’янілим, якщо під камінням тут вільно розуміти діаманти. Це був стан кохання, що, відчувши доторк Діотими, прокидався до нового життя, і прикметним для нього було те, що замолоду Арнгайм пізнав його спершу зовсім без жінок, узагалі без когось такого, кого можна з певністю назвати, і в цьому було щось бентежливе, з чим він усе своє життя не міг звладати, хоча з часом і дістав цьому новітні пояснення. «Те, що він мав на увазі, було, мабуть, лише незбагненним виявом чогось іще відсутнього, мов оті рідкісні міни на обличчях, пов’язані зовсім не з цими, а з якими-небудь іншими обличчями, котрі зненацька вгадуються по той бік усього побаченого; то були ніби тихі мелодії посеред гомону, ніби почуття в людях; адже в ньому жили почуття, що, коли їх шукали його слова, почуттями ще зовсім не були, просто в ньому щось немовби видовжувалося, вже кудись занурюючись кінчиками й зволожуючись, як ото в гарячково-ясні весняні дні, буває, видовжуються предмети, коли їхні тіні виповзають із них і, нахилившись в один бік, тихенько застигають, неначе віддзеркалення в струмку». Так висловив це — щоправда, багато пізніше й зробивши інший наголос, — один письменник, якого Арнгайм високо цінував, бо знати про того схованого від очей публіки, загадкового чоловіка вважали ознакою втаємничености; сам Арнгайм, до речі, його не розумів, оскільки такі натяки пов’язував із балачками про пробудження нової душі, модними в пору його юности, або з довгими, худими дівочими тілами, що їх полюбляло тоді образотворче мистецтво, підкреслюючи їхню худорбу вустами, схожими на м’ясисту чашечку квітки.

Тоді, десь так року тисяча вісімсот вісімдесят сьомого («Господи, це ж бо, виходить, цілий людський вік тому!» — подумав Арнгайм), його власні світлини показували сучасну, «нову» людину — так це називали за тих часів, — тобто на ньому був закритий, чорний єдвабний лейбик, а під комірцем широка пов’язка з важкого шовку, яка продовжувала моду доби бідермаєр, але мала нагадувати Бодлера, й це підкріплювало й одне нововведення — орхідея, що чарівливо-лиховісно стриміла в петельці, коли Арнгаймові-молодшому доводилося йти на званий обід чи вечерю і вводити свою юну особу в товариство бувалих комерсантів і батькових друзів. А ось знімки, зроблені в будні, щедро демонстрували дюймову лінійку, що прикрасою виглядала з-під м’якого англійського робочого костюма, до якого — це було, щоправда, досить кумедно, зате підносило значення голови, — додавали надто високий, цупкий стоячий комірець. Ось який вигляд мав тоді Арнгайм, і навіть тепер він мусив погодитись: його зображенням таки притаманна певна доброзичливість. Він непогано і з завзяттям, властивим ще незвичайній пристрасті, грав у теніс, майданчиками для якого в той перший час слугували газони; на батьків подив і в усіх на очах відвідував робітничі зібрання, бо за той рік, поки навчався в Цюріху, познайомився — яка ганьба! — із соціалістичними ідеями; зате другого дня міг, не довго думаючи, верхи на коні промчати робітничим селищем. Одне слово, все це була круговерть суперечливих, але нових духовних віянь, які породжували чарівливу ілюзію, нібито ти з’явився на світ дуже вчасно, — ілюзію вельми важливу, хоча потім, звісно, й усвідомлюєш, що цінна вона аж ніяк не своєю винятковістю. Згодом Арнгайм, дедалі частіше озираючись на консервативні тенденції, навіть засумнівався, чи це відчуття, що ти прийшов у світ останнім, не становить, раз у раз нагадуючи про себе, один із виявів марнотратства природи; однак від цього відчуття він ніколи не відмовлявся, бо взагалі не любив відмовлятися від будь-чого, що вже мав, і його колекціонерська натура дбайливо зберігала в собі все, що тоді було на світі. Але тепер, хоч яким різноманітним і довершеним поставало в його очах власне життя, йому здавалося, що з усього, чим воно насичене, зовсім інший вплив справляло на нього все ж таки те одне, що спершу з-поміж усього уявлялося найнереальнішим, — отой романтичний, сповнений передчуттів стан, у якому йому щось ніби нашіптувало: він належить не лише цьому діяльному, кипучому світу, а й ще одному, який завис у першому, мов затамований подих.

Це мрійливе передчуття, яке завдяки Діотимі тепер знов повернулося до нього в усій своїй первісності, веліло будь-якій ініціативі й діяльності вгамуватися, сум’яття юнацьких суперечностей і мінливі, рожеві надії поступилися місцем сну наяву, здогаду, що всі слова, події й претензії у своїй глибині, яка відвернулася від поверхні, — це те саме. У такі хвилини мовчало навіть шанолюбство, реальні події були далекі, як гамір за парком, Арнгаймові ввижалося, ніби душа вийшла зі своїх берегів, і нарешті ось вона, тут. Годі навіть думати, нібито це була якась філософія, ні, це було відчуття таке саме фізичне, як ото коли серед білого дня споглядаєш уже тьмавий місяць, що німо завис на ясному небі. Щоправда, в такому стані вже й юний Пауль Арнгайм спокійно обідав десь у фешенебельному ресторані, виходив, ретельно вбраний, у товариство і скрізь робив те, що належало робити; але можна сказати, що тоді від нього до нього було так само далеко, як до когось чи до чогось поряд, що зовнішній світ не завершувався на його шкірі, а внутрішній випромінював світло не лише крізь вікно роздумів, — ні, обидва вони поєднувалися в неподільне усамітнення й даність, спокійну, лагідну й глибоку, як сон без сновидінь. З боку моралі тоді виявлялася справді велика рівнозначність і рівноцінність; ніщо не було ні мале, ні велике, вірш і цілунок у жіночу руку важили не менше, ніж багатотомний твір чи політичний подвиг, а будь-яке зло було таке саме безглузде, яким зайвим за своєю суттю ставало й будь-яке добро в цій ніжній первісній спорідненості, що охоплювала все суще. Отож поводився Арнгайм достоту як завжди, тільки набувало це, здавалося, якогось незбагненного значення, за чиїм тремтливим пломінцем нерухомо стояла внутрішня людина й спостерігала людину зовнішню, що їла в неї на очах яблуко чи саме приміряла у кравця костюм.

То що це було — гра уяви чи тінь дійсности, до кінця збагнути яку ніколи не пощастить? На це є лише одна відповідь: усі релігії на певних стадіях свого розвитку стверджували, що це — дійсність; те саме робили й усі закохані, всі романтики, а також усі, хто любить місяць, весну й щасливе згасання перших осінніх днів. Згодом, однак, це знову втрачається — чи то звітрюється, чи то висихає, зрозуміти важко, проте одного чудового дня виявляєш, що натомість уже з’явилося щось інше, й забуваєш про це так само швидко, як забувають лише про нереальні події, мрії й фантазії. Оскільки це почуття первісної і вселенської любови зазвичай народжується одночасно з першою твоєю закоханістю, то з часом, уже й заспокоївшись, гадаєш, нібито знаєш йому ціну, й залічуєш його до тих дурниць, які можна собі дозволяти лише до одержання політичного виборчого права. Отак стояли, отже, з цим справи, та позаяк в Арнгайма це ніколи не було пов’язано з жінкою, то не могло воно природним шляхом разом із нею й піти йому із серця; просто це заступили враження, які сповнили його єство відразу, щойно він завершив науку, скінчилася його пора дозвілля й він прилучився до батькових справ. Ніколи не спиняючись на півдорозі, невдовзі він там збагнув, що будівниче й правильно побудоване життя — поема куди величніша, ніж усе, що навигадували у своїх кабінетах поети, а це вже було щось зовсім інше.

У цю пору вперше виявився його хист слугувати взірцем. Адже поема життя має ту перевагу перед рештою поем, що пишеться вона, цілком незалежно від її змісту, немовби великими літерами. Навколо найдрібнішого писарчука, що працює на всесвітній фірмі, крутиться світ, і частини світу зазирають йому через плече, тож нічого з того, що він робить, не позбавлене значення; а навколо самотнього автора в його кабінеті, хоч би скільки він грів чуба, кружляють, навпаки, хіба що мухи. І це так очевидно, що багато кому тієї миті, коли він починає творити в матеріалі життя, все, що хвилювало його доти, видається «суціль літературою», себто в найкращому разі воно справляє слабенький, невиразний вплив, хоч переважно й суперечливий, такий, що сам себе й нейтралізує і зовсім не має нічого спільного з бучею, яку навколо всього цього збивають. Не зовсім так, звісно, це було в Арнгайма, який ані цурався прекрасних поривань, пов’язаних з мистецтвом, ані спокійно дивився на те, що колись глибоко його хвилювало, як на дурість чи на примху; усвідомивши перевагу свого становища змужнілого чоловіка над становищем замріяного юнака, він, спираючись на досвід дорослої пори, одразу заходився сплавляти обидві ці групи вражень водно. Насправді він робив саме те, що роблять багато, навіть більшість освічених людей, котрі, вступивши в трудове життя, не бажають зовсім зрікатися колишніх своїх зацікавлень, а навпаки, аж тепер починають спокійно, по-зрілому ставитись до мрій і захоплень своєї юности. Відкриття великої поеми життя, в роботі над якою вони свідомо беруть участь, знов наділяє їх мужністю дилетантів, що її вони позбулися за часів, коли самі спалювали власні вірші; творячи поему життя, вони мають право дивитися на себе як на вроджених професіоналів і намагаються наповнити щоденні свої діяння духовною відповідальністю, відчувають за собою обов’язок ухвалювати тисячі дрібних рішень, щоб життя ставало прекрасним і моральним, беруть за взірець уявлення про те, нібито так жив Гьоте, й заявляють, що без музики, без природи, без споглядання невинних забав дітей і тварин, а також без гарної книжки їх життя не тішитиме. Цей середній стан суспільства, просякнутий такими настроями, й досі ще лишається в німців головним споживачем мистецтв і всілякої не надто складної літератури, однак на мистецтво й літературу, які колись здавалися представникам цього стану вершиною їхніх бажань, тепер вони дивляться, певна річ, принаймні одним оком, згори вниз, як на ранній період свого розвитку, — навіть якщо він на свій лад досконаліший, аніж їм хотілося б, — або тримаються про це такої думки, якої тримався б фабрикант листового заліза про творця гіпсових скульптур, якби виявив слабкість і вподобав його вироби.

На цей середній освічений стан Арнгайм був схожий так само, як розкішна махрова гвоздика садова на хирляву гвоздику-трав’янку, що притулилася край стежки. Перед ним ніколи не поставало питання духовного перевороту, принципового оновлення, він завжди думав лише про те, щоб пристосувати до реалій, опанувати, м’яко поправити, морально оживити потьмянілий привілей впливових сил. Він не був ані сноб, ані прихильник тієї частини аристократії, котра посідала вище, ніж він, становище; як людина, вхожа до двору, він, спілкуючись зі знаттю і зверхниками бюрократії, намагався пристосуватися до цього оточення, але в жодному разі не наслідувати його, лишаючись прихильником консервативно-феодальних звичаїв, прихильником, який і сам не забуває про своє буржуазне, сказати б, франкфуртсько-ґьотеанське походження, і не допускає, щоб про нього забували решта людей. Але цим досягненням його опозиційність і вичерпувалась, і більша суперечність видалася б йому вже несправедливістю. У глибині душі він був, либонь, переконаний: люди діяльні — на чолі з комерсантами, тими, хто на порозі нової доби їх об’єднує, хто керує життям, — покликані колись замінити старі сили при владі, й це сповнювало його якоюсь тихою гордовитістю, що її справедливість засвідчив увесь подальший розвиток; та якщо навіть припустити, що грошам властиво претендувати на панування, то відкритим лишалося ще питання щодо того, як цією бажаною владою правильно скористатися. Попередники банківських директорів та великих промисловців клопоту не мали, вони були лицарі й сікли своїх супротивників на капусту, а духовну зброю полишали кліру; а ось сучасна людина, навпаки, у вигляді грошей має, як це розумів Арнгайм, найнадійніший нині метод залагоджувати будь-які стосунки, проте цей метод буває не лише суворим і точним, як сокира ґільйотини, але й чутливим, як ревматик, — згадаймо хоч би гарячкові стрибки біржового курсу з найменшого приводу! — і якнайтоншими нитками пов’язаний з усім, що залежить від його влади. Завдяки такій тонкій пов’язаності всіх життєвих структур, забути про яку може лише сліпа ідеологічна пиха, Арнгайм у гордовитому, «королівському» комерсанті почав убачати синтез перевороту і твердости, сили й буржуазної цивілізованости, розважливого ризику й переконаного знання, але насамперед — символічний образ зародження демократії, що вже спиналася на ноги; впертою, невтомною працею над самим собою, духовною організацією приступних йому економічних і соціальних зв’язків, а також думками про побудову всієї держави й про управління нею він прагнув іти назустріч новій добі, де суспільні сили, волею природи й долі нерівні, розподілено розумно, плідно, й ідеал не розбивається об неминучі обмеження реальности, а вони очищують його і зміцнюють. Якщо це висловити мовою, що нагадує діловий жарґон, то він домігся, отже, злиття інтересів душі й комерції створенням узагальненого поняття «король у комерції», а почуття кохання, яке колись підказувало йому, що все у самій своїй суті поєднане, тепер стало ядром його переконання в єдності й гармонії культури і людських зацікавлень.

Приблизно в цей самий час Арнгайм почав і публікувати свої праці, й у них з’явилося слово «душа». Можна припустити, що він удавався до нього як до методу, до починання, до слова «королівського», адже ніхто не сумнівається, що князі й ґенерали душі не мають, а з-поміж фінансистів він був перший, хто її мав. Безперечно, давалася взнаки тут і потреба захиститися — і то в спосіб, недоступний діловому розуму, — від вельми розважливого найближчого оточення, а надто від батька, який мав вдачу діловитішу й владнішу і поруч з яким Пауль помалу починав грати роль чимдалі старішого кронпринца. І так само безсумнівно те, що його шанолюбне прагнення опановувати все варте пізнання (жодна людина в світі не годна була вдовольнити цей потяг до ерудованости такою мірою, яка відповідала б його, Арнгайма, потребам), — це прагнення знаходило в душі засіб знецінювати все, чого його розум опанувати не міг. Бо в цьому він нічим не відрізнявся від своєї доби загалом, яка знову продемонструвала глибоку схильність до релігії, але не з релігійних переконань, а, схоже, лише з такого собі по-жіночому дратівливого протесту проти грошей, знання й розрахунку, яким вона так палко віддається. Та було незрозуміло й невідомо, чи Арнгайм, говорячи про душу, вірив у неї сам, і чи наявність у когось там душі була для нього, Арнгайма, такою самою реальністю, як наявність у себе ж таки акцій. До терміну «душа» він вдавався тоді, коли не міг висловити чого-небудь жодним іншим терміном. У полоні внутрішньої потреби — адже Арнгайм був промовець, який не дуже пускав до слова кого-небудь іншого; а згодом, коли збагнув, яке враження здатний справляти на людей, щораз частіше і в своїх працях — він заводив мову про душу так, неначе її існування викликало не більше сумніву, ніж існування спини: цю ж бо, дивлячись на людину, теж, власне, не бачиш. Його охоплювала справжня пристрасть писати отак про щось невідоме й сповнене здогадів, уплетене в очевидність світових справ, як глибоке мовчання в жваву розмову; він не заперечував користи від знань, навіть навпаки, сам вражав тим, що нагромаджував їх із завзяттям, на яке лишень здатна людини, котра має для цього всі засоби, та, справивши таке враження, заявляв, що поза сферою гострого розуму й точности лежить царство мудрости, і пізнати його можна, мовляв, тільки ясновидінням; він описував волю, яка творить держави й світову історію, описував, щоб дати зрозуміти: він, попри всю свою велич, — усього-на-всього рука, а керує нею серце, що б’ється десь у невидимих сферах; успіхи в техніці або цінність чеснот він пояснював своїм слухачам у звичайнісінький спосіб, як це уявляє собі кожен буржуа, але потім додавав, що таке використання природних і розумових сил лишається, однак, тільки згубним невіглаством, якщо не усвідомлювати, що вони — порухи океану, який лежить глибоко під ними і до якого не доходять жодні хвилі. І такі думки він висловлював у стилі указів намісника вигнаної королеви, який особисто від неї дістає вказівки й за цими вказівками порядкує у світі.

Мабуть, таке порядкування було його справжньою і найглибшою пристрастю, прагненням до влади, яке набагато перевершувало все, що може дозволити собі навіть людина з його становищем, і яке безпосередньо й приводило до того, що цей вельми могутній у сферах реальности чоловік щонайменше раз на рік мусив усамітнюватись у своєму замку в маркграфстві Бранденбург і диктувати секретареві-стенографісту книжку. Оте дивне передчуття, яке вперше і найвиразніше зринуло у мрійливі години юности, тепер прокладало собі цей шлях, проте іноді поймало його й безпосередньо, хоч і не так глибоко. Серед справ світового масштабу воно находило на нього солодкою знемогою, тугою за схимництвом, яка нашіптувала йому, що всі суперечності, всі великі ідеї, всі світові події й зусилля поєднуються не лише в тому сенсі, що його вкладають у такі розпливчасті поняття, як «культура» й «гуманність», але й у якомусь моторошно-буквальному, маревно-інертному, мов ото хворобливо погожого дня згортаєш на грудях руки, задивляєшся через річку й луги вдалину, й тобі вже несила відвести погляд від усього, що бачиш. У цьому розумінні його робота над книжками була компромісом. А позаяк душа є лише одна, та й то недосяжна, бо вона у вигнанні й звідти дає про себе знати лише в один-єдиний спосіб, такий або навдивовижу невиразний, або багатозначний, а світових проблем, до яких можна застосувати цю королівську волю, навпаки, дуже багато, просто безліч, то з роками він опинився в тій досить глибокій скруті, в яку потрапляють усі легітимісти й пророки, коли таке становище триває надто довго. Щойно Арнгайм усамітнювався й сідав писати, як перо просто з неймовірною продуктивністю вело його думки від душі до проблем розуму, чеснот, економіки й політики, проблем, які, осяяні промінням від невидимого джерела, виразно поставали у магічно цілісному освітленні. Це прагнення розширювати сфери мислення було наче дурман, зате його супроводжувало те роздвоєння свідомости, яке багато в кого стає передумовою літературної творчости, коли розум відкидає й забуває все, що його не влаштовує; якби перед Арнгаймом сидів співрозмовник, чия особистість пов’язувала б його із земними обставинами, то він, Арнгайм, ніколи не розводився б так широко, але, схилившись над аркушем паперу, який мав віддзеркалювати його погляди, він радо вдовольнявся тим, що алегорично висловлював переконання, тверді лише у крихітній своїй частині, а здебільшого вони становили словесний туман, який з реальністю мав лише одне, хоча, до речі, й досить важливе, спільне: він завжди мимоволі підіймався в тих самих місцях.

Той, кому скортить Арнгайма за це засуджувати, нехай не забуває, що мати в духовному сенсі подвійну особистість — уже давно не штука, на яку здатні лише блазні, й що за сучасних темпів спроможність до політичної проникливости, уміння написати газетну статтю, сміливість повірити в нові напрями в літературі й мистецтві, а також безліч такого іншого цілком і повністю грунтується на хисті стати на певний час переконаним усупереч власним переконанням, виділити із сукупної свідомости якусь частину й розширити її до нового цілковитого переконання. У цьому полягала, отже, ще одна перевага Арнгайма: він ніколи не був цілком і щиро переконаний у тому, що казав. Досягнувши розквіту віку, цей чоловік уже висловився про все на світі, мав досить широкі переконання й не бачив жодних меж, за якими він, зрадивши власну манеру, муситиме відмовитися й далі набувати нових переконань, що гармонійно випливатимуть з колишніх. Чоловік, який був здатний так ефективно мислити, який в іншому стані своєї свідомости здійснював розрахунки рентабельности й балансів, не міг не розуміти, що така діяльність, хоч би як безмежно вона розширювалася, не має ні русла, ні напрямку; обмежувало її лише одне: цілісність його особистости, і хоч почуття власної гідности ніколи й не полишало Арнгайма, для його розуму цього стану було замало. Щоправда, всю вину він покладав на рештки ірраціонального, що їх життя повсюди демонструє обізнаному спостерігачеві; знизуючи плечима, він намагався заспокоїти себе також тим, що настали, мовляв, часи, коли все втрачає береги, а позаяк цілком піднестися над слабкостями свого сторіччя ніхто не годен, то Арнгайм убачав у цьому навіть цінну можливість виявляти властиву всім великим людям чесноту скромности й доброзичливо ставив вище від себе такі явища, як Гомер чи Будда, тому що ті жили в епохи сприятливіші. Але згодом, коли його літературні успіхи сягнули вершини, а в його житті кронпринца рішучих змін не ставалося, ті рештки ірраціонального, брак відчутних результатів і гірке відчуття, що власної мети він не доскочив і забув про колишню свою волю, гнітюче розрослися. Арнгайм озирав свою творчість, і йому, хоч він міг бути нею задоволений, тепер іноді все ж таки здавалося, ніби всі ці думки лише відділяють його від якогось ностальгійного джерела, немов діамантовий мур, що з дня на день товщає.

І саме останнім часом з ним стався один такий прикрий випадок, який його глибоко вразив. Якось на дозвіллі — а тепер він влаштовував його собі частіше, ніж звичайно, — він надумав продиктувати секретареві на друкарську машинку статтю про гармонію між державною архітектурою й державним мисленням і перше речення «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання мурів» урвав після слова «мовчання», щоб хвилю помилуватися образом римської Канчеллерії^[3], яка цієї миті непрохано постала перед його внутрішнім зором; та коли він знову заглянув до машинопису, то помітив, що секретар, за звичкою забігаючи наперед, уже надрукував: «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання душі, коли…» Того дня Арнгайм далі вже не диктував, а другого звелів це речення викреслити.

Та чи багато важило супроти цих масштабних, цих глибоких почуттів і вражень таке досить буденне з-поміж них, як кохання, фізично пов’язане з якою-небудь жінкою? На жаль, Арнгайм мусив собі зізнатися, що важило воно точнісінько стільки, скільки важив висновок, який підбивав підсумок його життя: всі шляхи до розуму йдуть від душі, але назад не веде жоден! Звичайно, вже багато жінок мали нагоду оцінити щастя бути з ним у близьких взаєминах, та коли то не були натури паразитичні, то це були жінки діяльні, освічені або мисткині, бо з утриманками й тими, котрі заробляли собі на життя самі, можна було порозумітися на основі стосунків чітких і зрозумілих; моральні запити його натури щоразу спонукали його до зв’язків, де інстинкт і пересварки із жінками (а пересварки неминуче супроводжували цей інстинкт) знаходили певну опору в розумі. Але Діотима була перша жінка, яка так владно ввійшла в його сховане за мораллю, сповнене більших таємниць життя, й тому іноді він поглядав на неї просто-таки із заздрістю. Зрештою, вона була всього-на-всього дружина чиновника, щоправда, чиновника дуже високого ґатунку, хоч і без того яскравого блиску, що його дає лише влада, а він, Арнгайм, якби хотів пов’язати свою долю цілком, міг би претендувати на дівчину з американської фінансової олігархії чи з англійської знаті. У нього траплялися хвилини, коли різниця в початковому вихованні виявлялася в ньому жорстоко-наївними дитячими гордощами або жахом пещеного хлопчика, якого вперше привели до загальнодоступної школи, і тоді його щодалі глибша закоханість здавалася йому загрозою й ганьбою. І коли в такі хвилини він із крижаною зверхністю, на яку здатний лише вже відмерлий і повернений до життя дух, знову брався за справи, холодний розум грошей, осквернити якого не спроможне ніщо, проти кохання здавався йому надзвичайно чистою силою.

Але це не означало нічого іншого, крім того, що для нього, Арнгайма, настав час, коли бранцеві невтямки, як він дав позбавити себе свободи, не боронячи її до самої смерти. Бо коли Діотима казала: «А що таке світові події? Un peu de bruit autour de notre âme!…»^[4] — він відчував, як уся будівля його життя здригається.

87.Моосбруґер танцює

А Моосбруґер тим часом і далі сидів у камері кримінального слідства суду першої інстанції. Його захисник, натхненний новою підтримкою, оббивав пороги відомств, щоб не дати так швидко поставити останню крапку в цій справі.

Моосбруґер з цього приводу лише всміхався. Усміхався він з нудьги.

Нудьга заколисувала його думки. Адже зазвичай вона їх гасить; однак його думки вона заколисувала; цього разу це був такий стан, як ото в актора, котрий сидить у своїй вбиральні й чекає на вихід.

Якби Моосбруґерові оце шаблюку, то він би взяв її та й зітнув стільцю голову. Зітнув би голову і столу, й вікну, й параші, й дверям. А тоді до всього, що лишив без голови, присобачив би власну, бо в цій камері ще однієї голови, крім власної, він не бачив, і це було непогано. Він уже уявляв її верхи на тих речах — широкий череп, чуб, що, мов хутро, спадає з маківки на лоба… Тоді ці речі йому подобалися.

Ось якби тільки камера була трохи більша та краще годували!

Його неабияк тішило те, що тут він не бачив людей. Терпіти людей йому було тяжко. Багато з них мали таку манеру спльовувати чи здвигати плечем, що просто опускалися руки, й хотілося штурхонути їх кулаком у спину, та так, наче треба було пробити дірку в стіні. Моосбруґер вірив не в Бога, а у власний розум. Вічні істини мали в нього зневажливі назви: суддя, піп, жандарм. Своє діло він мав робити сам, але ж ні — часом складається таке враження, ніби всі стають тобі поперек дороги! Він бачив перед собою те, що бачив уже не раз: зелене сукно, каламар, олівці, потім — імператорів портрет на стіні і як вони всі сиділи; то був, як він це собі уявляв, капкан, схований не у траві та в листі, а за почуттями, що так і треба. Потім Моосбруґер звичайно пригадував, як там, на волі, стояв кущ на вигині ріки, як різко порипувала криниця, далі окремі латки краєвиду перемішувалися, ця навала споминів без кінця-краю, про які він навіть не здогадувався, що колись вони були йому приємні. І він мріяв: «Я міг би їм дещо розповісти!» Як ото іноді мріє молодик. А цього молодика так часто садили за ґрати, що він усе не старів і не старів. «Другого разу треба буде придивитися до цього пильніше, — міркував Моосбруґер, — а то ж вони мене не зрозуміють». Потому він суворо всміхався й заходжувався розмовляти із суддями про себе так, як батько про сина: мовляв, хлопець він негодящий, запроторте його якнайдалі, може, тоді візьметься за розум!

Звісно, тепер тюремні звичаї іноді його дратували. Або в нього що-небудь боліло. Але тоді він міг зажадати, щоб його відвели до тюремного лікаря чи до начальника, і в усьому знову відновлювався певний лад і спокій, як ото у воді, що в неї впав дохлий пацюк. Звичайно, все те уявлялося йому не достоту в такому вигляді, але враження, немовби він розпростерся, наче велика вода із дзеркальною поверхнею, сколихнути яку не може ніщо, — тепер це враження Моосбруґера майже не полишало, хоча слів для нього йому й бракувало.

Слова він мав такі: гм-гм, так-так.

Стіл — то був Моосбруґер.

Табурет — то був Моосбруґер.

Заґратоване вікно й замкнені двері — то був він сам.

Він не вбачав у цьому нічого божевільного чи незвичайного, в жодному разі. Просто не стало ґумових стрічок. До кожної речі й істоти ззаду прикріплена ґумова стрічка, й вона натягується, коли ця річ або істота хоче впритул наблизитися до ще однієї речі або істоти. А то скінчилося б тим, що речі проходили б одна крізь одну. І в кожному поруху є отака ґумова стрічка, яка й не дає людині доконати те, що вона задумала. І ось тих ґумових стрічок раптом не стало. Чи просто не стало отого відчуття, яке не дає тобі, мов ґумова стрічка, що-небудь зробити?

Чи, може, аж такої великої різниці тут і нема? «Наприклад, у жінок панчохи тримаються на ґумових підв’язках. У цьому ж бо й уся штука! — міркував Моосбруґер. — Ґумові підв’язки жінкиносять на ногах замість талісманів. Під спідницями. Мов ото кільця, що їх люди наводять на стовбурах фруктових дерев, щоб не лізла вгору черва».

Але про це ми згадуємо лише так, між іншим. Щоб ніхто не подумав, нібито Моосбруґерові аж-аж-аж як кортіло називати всіх братами. Ні, він був якраз не такий. Просто він був і всередині, і ззовні.

Тепер він мав владу над усім і владно на все покрикував. Він усьому давав лад доти, як його вб’ють. Він міг міркувати про що завгодно, воно ту ж мить робилося покірним, наче добре дресирований собака, якому наказують: «Лежати!» Моосбруґер, хоч і сидів за ґратами, мав неймовірне відчуття влади.

Вчасно приносили суп. Вчасно будили й виводили на прогулянку. У камері все робилося надзвичайно вчасно й неухильно. Іноді йому просто не йнялося віри. У нього навіть склалося навдивовижу хибне враження, що такий порядок іде від нього самого, хоч він і знав, що порядок цей йому накинули.

У декотрих людей таке відчуття буває, коли влітку вони лежать у затінку під живоплотом, — гудуть бджоли, невеличке сонце вперто повзе молочним небом; світ крутиться тоді навколо таких людей, мов механізм курантів. У Моосбруґера таке відчуття викликав уже сам геометричний вигляд його камери.

Воднораз він помічав, що тужить, мов навіжений, за доброю їжею; він нею снив, а серед білого дня, щойно думки його поверталися від інших клопотів назад, перед очима в нього з майже лиховісною впертістю зринали обриси чималої порції смаженої свинини. «Дві порції! — наказував тоді Моосбруґер. — Або три!» Він міркував про це так напружено й так жадібно збільшував цю уявну картину, що подумки напихався доневпоїду, дуже скоро відчував пересит, і йому робилося недобре. «Чому ж, — розмірковував він, хитаючи головою, — так швидко все міняється — то хочеться їсти, а то вже ввижається, що ось-ось луснеш?» Між їдою й небезпекою луснути лежать усі насолоди цього світу; ох, та що воно за світ, адже на сотні прикладів можна довести, який тісний цей простір! Ось лише один із таких прикладів. Жінка, коли вона не твоя, — то наче місяць уночі підіймається чимдалі вище, вище й смокче, смокче під серцем; а коли вона вже побула твоєю, то хочеться топтати чоботом їй обличчя. Чому воно так? Він пригадав, що його питали про це не раз. Можна було, отже, відповісти, що жінки — це жінки й чоловіки, тому що чоловіки за ними бігають. Але й цього ті, хто його питав, до пуття не хотіли зрозуміти. Вони хотіли знати, чому він гадає, буцімто люди проти нього у змові. Так ніби навіть його власне тіло не зайшло з ними у змову! Щодо жінок, то годі й сумніватися. Та й з чоловіками його тіло знаходило спільну мову краще, ніж він сам; слово по слову, ти знаєш, що й до чого, цілісінький день крутишся один коло одного, аж глядь — та вузенька смужечка, де спілкуватися один з одним було небезпечно, вже позаду. Та якщо це накликало на нього власне тіло, то нехай би воно його від цього й звільняло! Наскільки Моосбругер пригадував, він щоразу впадав у гнів або у страх, і його груди й руки кидалися вперед, як ото величезний собака, що дістав такий наказ. А більше нічого не розумів і сам Моосбругер; отож-бо й воно, що від привітности до втрати терпцю палицею кинути, а коли вже таке починається, то ця відстань і взагалі жахливо швидко сходить нанівець.

Він дуже добре пригадував, що люди, котрі вміють висловлюватися чужоземними слівцями й постійно насідають на нього в суді, часто йому дорікали: «Але ж через це людині отак відразу не вкорочують віку?!» А Моосбругер здвигав плечима. Людям укорочували віку, бувало, навіть за кілька крейцерів чи й узагалі ні за що, бо таке комусь раптом ударяло в голову. Але він не такий, він за собою пильнував. Згодом той докір почав діймати його до живого; страшенно кортіло знати, чому час від часу йому ставало так тісно — чи як там іще це можна назвати, — що доводилося силоміць відвойовувати собі місце, аби кров відринула від голови. Він заглиблювався в роздуми. Та хіба й з роздумами було достоту не те саме? Коли наставав сприятливий для цього час, від задоволення хотілося лише всміхатись. Тоді думки під черепком уже не вовтузились, тоді раптом лишалася з них тільки одна-однісінька. Різниця була така сама велика, як між дріботінням маленької дитини й витанцьовуванням гарної молодиці. Просто наче якісь чари. Рипає гармонька, на столі горить свічка, з літньої ночі залітають метелики… Так тепер усі думки падали у світло від однієї, або, коли вони підлітали ближче, Моосбругер хапав їх своїми великими пальцями й розчавлював, і в його пучках вони якусь мить навдивовижу нагадували малесеньких дракончиків. Крапля Моосбругерової крови упала в світ. Цього не видно було, адже стояла темінь, але він відчував, що відбувалося в тому, чого він не бачив. Заплутане там, зовні, відразу вирівнювалося. Розкуйовджене ставало гладеньким. Нечутний танок приходив на зміну нестерпному дзижчанню, яким його зазвичай так часто діймав світ. Усе, що діялося, тепер набувало краси; так стає вродливою гидка дівка, коли стоїть не сама, а, взявшись за руки з рештою дівчат, кружляє в хороводі й обличчя її звернене до сходів, звідки вже поглядають згори вниз інші обличчя. Це викликало подив, і щойно Моосбруґер розплющував очі й бачив людей, що траплялися поблизу такої хвилини, коли все, пританцьовуючи, слухалося його, то й вони видавалися йому вродливими. Тоді вони не були у змові проти нього, не стояли стіною, і виявлялося, що обличчя людей і речей важким тягарем спотворювало лише намагання взяти над ним гору. І тоді Моосбруґер сам пускався перед ними в танок. Танцював він невидимо й з гідністю — той, хто не танцював ні з ким зроду, танцював, слухаючись музики, що дедалі більше оберталася на роздуми й сон, на лоно Богоматері і зрештою на супокій самого Бога, на дивовижно неймовірний і смертельно розкутий стан; танцював цілими днями, й ніхто цього не бачив, аж поки все виходило з нього назовні і зависало на речах, мов тонесенька й ламка павутина, прихоплена морозом і ні на що непридатна.

Якщо ти не зазнав усього цього разом із ним, то як ти можеш судити про решту?! Услід за легкими днями й тижнями, коли Моосбруґер ладен був мало не вилузуватися зі шкіри, знов і знов наставали довгі часи ув’язнення. Державні в’язниці проти цього — ніщо. Коли він пробував тоді міркувати, усе в ньому, гірке й порожнє, стискалося. Робітничі клуби й товариства народної просвіти, де його повчали, як слід міркувати, Моосбруґер ненавидів; ні, він іще не забув, якими сягнистими кроками, мов на хідлях, у ньому колись пересуватися думки! Тоді він плуганився світом на налитих оловом ногах, сподіваючись знайти таке місце, де все знов буде іншим.

А наразі він, згадуючи про ті сподівання, лише зневажливо всміхався. Йому так і не пощастило знайти середини поміж двома своїми станами, де він, може, й зостався б. Йому це остогидло. Він велично всміхався назустріч смерті.

А втім, побачив він багато чого. Баварію й Австрію до самісінької Туреччини. І багато чого сталося такого, про що він, поки жив, читав у газетах. Загалом то були бурхливі часи. І в душі він, власне, неабияк пишався тим, що жив у ту пору. Якщо взяти життя частинами, то кожна з них, як подумати, була заплутана й безвідрадна, та загалом шлях його на манівці не збивався, й потім його можна було чітко простежити, від народження до смерти. Моосбруґер у жодному разі не мав такого відчуття, що його стратять; він страчував себе сам, тільки з допомогою інших людей; так бачив він те, що мало статися. І все якось таки складалося в одне ціле: путівці, міста, жандарми й птахи, мертвяки і власна смерть. Він і сам не розумів цього до пуття, а решта людей — і поготів, хоч розводитися про це вміли й більше.

Він сплюнув і згадав про небо, що мало вигляд мишоловки, пофарбованої в блакитне. «А в Словаччині мишоловки роблять такі круглі, високі», — подумав він.

88. Зв’язок із великими речами

Уже давно треба було згадати про одну обставину, яка стосується різноманітних зв’язків; висловити її можна приблизно так: ніщо не загрожує духу так, як його зв’язок із великими речами.

Людина мандрує лісом, вибирається на гору й окидає поглядом світ, розпростертий унизу, розглядає власну дитину, яку їй уперше дають потримати на руках, чи тішиться щастям посідати становище, котрому всі заздрять; і ми запитуємо: що в цій людині діється у такі хвилини? Певна річ, діється, як їй здається, багато чого — багато чого глибокого й важливого; ось тільки в ній, сказати б, бракує духу піймати все те на слові. Дивовижне перед нею й поза нею огортає її такою собі магнітною оболонкою і вбирає в себе її думки. І ось її погляди вже затримуються на тисячах подробиць, хоча в душі у неї таке відчуття, немовби вона вже витратила всі свої набої. Зовні ця осяяна душею, осяяна сонцем, глибока чи піднесена година вкриває світ до останнього листочка, до останньої жилочки гальванічним сріблом; але на другому, на особистому кінці цієї години невдовзі відчувається певний внутрішній брак речовини, там постає, сказати б, великий, порожній, круглий «О». Такий стан — класична ознака доторку до всього великого й вічного, як і перебування на вершинах людяности й природи. У тих, хто надає перевагу товариству великих речей — а до таких людей належать насамперед душі великі, для яких малих речей нема взагалі, — у цих їхній внутрішній світ мимоволі виявляється витягнутим назовні й розширеним до поверховости.

Через це небезпеку зв’язку з великими речами можна назвати й законом збереження духовної матерії, і він, схоже, досить-таки універсальний. Промови високих політиків і урядовців, котрі творять великі діла, зазвичай позбавлені змісту більшою мірою, ніж наші власні. Думки, що особливо тісно стосуються особливо гідних речей і предметів, звичайно мають такий вигляд, що якби не ця преференція, то їх вважали б дуже відсталими. Найдорожчі нам завдання — завдання нації, миру, людства, чеснот та інші не менш дорогі — заросли найдешевшою духовною флорою. Світ, здавалося б, досить абсурдний; та якщо припустити, що трактування теми має право бути тим незначливішим, чим значливіша сама тема, то це й буде світ порядку.

Проте закон цей, здатний великою мірою сприяти розумінню європейського духовного життя, не завжди такий очевидний з першого погляду, і в добу переходу від однієї групи великих речей і предметів до іншої, нової дух, що прагне слугувати великим речам і предметам, може видатися навіть бунтарем, хоч насправді він лише міняє ліврею. Такий перехід можна було помітити вже тоді, коли люди, про яких тут ідеться, жили своїми турботами й тріумфами. Так, скажімо, вже тоді були книжки (це щоб почати з предмета, який для Арнгайма важив особливо багато), які розходилися дуже великими накладами, але їм іще не віддавали аж такої великої поваги, хоча просто велику повагу до книжок, наклад котрих сягав певної висоти, вже віддавали. З’являлися такі впливові промислові галузі, як футбол чи теніс, однак відкривати для них катедри у вищих технічних школах не квапилися. Одне слово, незалежно від того, хто колись давно завіз із Америки картоплю, що поклало край реґулярним періодам голоду в Європі, — чи то блаженний забіяка й адмірал Дрейк, чи то не такий блаженний, зате вельми освічений і не менш забіякуватий адмірал Ролі, чи то безіменні іспанські вояки, чи то навіть отой бравий махляр і работорговець Гокінз, — тривалий час нікому й на думку не спадало через картоплю надавати тим людям більшої ваги, ніж, приміром, фізикові Аль-Ширазі, про якого ми знаємо лише те, що він дав правильне тлумачення веселці; але з настанням буржуазної доби почалося переоцінювання таких досягнень, і за часів Арнгайма воно посунулося вже досить далеко, а стримували його лише задавнені упередження. Кількість ефекту й ефект кількости як нові, цілком очевидні предмети пошанування боролися ще проти застарілого й осліплого аристократичного пошанування високої якости, але в світі уявлень із цього вже поставали щонайбезглуздіші компроміси, як, наприклад, саме уявлення про великий розум, і якщо судити про це уявлення з нашого знайомства з ним протягом останнього людського віку, то воно, уявлення, було, мабуть, синтезом власного й картопляного значення, бо очікували людину самотню, як ґеній, але водночас і загальнозрозумілу, як соловейко.

Важко було сказати наперед, що в такий спосіб вийде, адже небезпеку зв’язку з великими речами ми розпізнаємо зазвичай аж тоді, коли велич тих речей уже наполовину в минулому. Нема нічого простішого, ніж посміятися з чиновника-вискочня, який від імени його величности зневажливо відгукнувся про ту чи ту нову партію, але чи можна назвати вискочнем чиновника, котрий від імени завтрашнього дня підносить до небес сьогоднішній, — про це звичайно ніхто не довідається доти, доки не настане день позавтрашній. Небезпека зв’язку з великими речами має ту вельми прикру властивість, що речі ці змінюють одна одну, а небезпека завжди лишається та сама.

89. Іти в ногу з часом

Доктор Арнгайм за попередньою домовленістю прийняв двох керівних службовців своєї фірми й довго з ними радився; вранці у вітальні безладною купою на секретаря чекали неприбрані звечора кошториси й усілякі інші папери. Арнгайм мав іще ухвалити кілька рішень, пополудні посланцям треба було вже повертатися потягом назад, і цього дня доктор, як завжди, тішився такими обставинами, бо вони за будь-яких умов забезпечували певну напруженість. «За десять років, — розмірковував він, — техніка сягне такого рівня, що для цих потреб фірма матиме власні літаки, й тоді я зможу керувати своїми людьми навіть із літньої дачі в Гімалаях». Рішення він ухвалив, власне, вже вночі й мав при світлі дня тільки ще раз їх перевірити й остаточно ствердити, отож цієї хвилини був вільний; він замовив сніданок у номер і за вранішньою сигарою дав своєму розуму відпочити, згадуючи зібрання в Діотими напередодні ввечері, звідки йому довелося піти трохи завчасу.

Цього разу товариство зійшлося надзвичайно цікаве; дуже багато запрошених мали років тридцять — тридцять п’ять, не більше, майже ще богема, але вже люди відомі й помічені газетами; і не лише місцеві, а й гості з усього світу, принаджені чутками, що в Каканії одна жінка з високих кіл торує духові стежку в світ. Часом усе це нагадувало мало не кав’ярню, й Арнгайм усміхався, згадуючи про Діотиму, яка в чотирьох своїх стінах, здавалося, відчувала страх. Та загалом це було, на його думку, вельми цікаво, у кожному разі експеримент незвичайний. Його приятелька, розчарована марними зборищами людей дуже, дуже великих, зробила рішучу спробу влити в паралельну акцію щонайновіший дух, і Арнгаймові зв’язки виявилися їй тут корисними. Він лише похитував головою, пригадуючи розмови, які йому випадало чути; вони були, вважав він, досить-таки божевільні, але ж «молоді треба йти на поступки, — казав він собі, — бо коли хто-небудь від неї відвертається, то цей «хто-небудь» стає просто неможливим». Отже, Арнгайм відчував, що все це його, якщо можна так висловитись, не на жарт потішає, бо вражень, як на один раз, було трохи аж забагато.

То що вони посилали там до бісового батька? Відчуття. Вони мали на увазі ті особисті відчуття, про земне тепло яких, про їхню близькість до дійсности п’ятнадцять років тому імпресіонізм мріяв, як про чудесну рослину. Тепер імпресіонізм вони називали м’якотілим і безголовим. Вони вимагали загнуздати чуттєвість і домагатися інтелектуального синтезу.

Але що означав загалом синтез — чи не протилежність скепсису, психології, дослідженням і аналізу, літературним симпатіям батьківських часів?

Наскільки можна було збагнути, вони вкладали в це не дуже глибоку філософію; те, що вони розуміли під синтезом, була радше потреба молодих кісток і м’язів вільно рухатися, то було таке собі вистрибування й витанцьовування, коли нікому не даєш на свою адресу й слова критичного сказати. Якби це було їм на руку, то вони, не довго думаючи, послали б під три чорти й синтез укупі з аналізом та мисленням загалом. А ще вони стверджували, нібито сік відчування має підносити дух угору. Зазвичай це стверджували, звісно, члени іншого угруповання, та іноді в запалі й ті самі.

О, які чудові слова вони виголошували! Вони вимагали інтелектуального темпераменту. Стрімкого стилю мислення, який кидається світу на груди. Гострого розуму космічної людини. Про що ж іще він там чув?

Про формування нової людини на основі американського плану всесвітньої праці, з використанням як посередника механізованої сили.

Про ліризм, пов’язаний із щонайстрімкішим драматизмом життя.

Про техніцизм; про дух, гідний машинної доби.

«Цієї хвилини, — вигукнув один із них, — Блеріо пролітає над Ла-Маншем зі швидкістю п’ятдесят кілометрів за годину! Треба написати поему на славу цих п’ятдесятьох кілометрів, а решту літературної порохні викинути на смітник!»

Вони вимагали акселеризму, тобто максимального прискорення відчувань на основі спортивної біомеханіки й акробатичної точности циркачів!

Фотогенічного оновлення через кінематограф.

Потім котрийсь із них сказав, що людина — це загадкова порожнина, й через це її, людину, за допомогою конуса, кулі, циліндра та куба слід прилучити до космосу. Але дехто стверджував і протилежне: мовляв, індивідуалістичне сприйняття мистецтва, яке лежить в основі такої думки, себе вже вичерпує; майбутній людині треба дати нове відчуття житла, скориставшись громадськими будівлями та селищами. І поки так гуртувалися індивідуалістична й соціальна партії, втрутилася третя, заявивши, що лише релігійні митці соціальні у справжньому сенсі слова. Після цього угруповання нових архітекторів зажадало, щоб кермо влади передали їй, позаяк мета архітектури — це, мовляв, і є релігія, до того ж із побічним ефектом любови до батьківщини й осілости. Релігійна група, підсилена кубічною, заперечила, заявивши, що мистецтво — справа ні від чого не залежна, а головна, це, мовляв, саме сповнення космічних законів; однак потім кубічна група знов покинула релігійну й приєдналася до архітекторів, стверджуючи, що до космосу найліпше прилучати все ж таки через просторові форми, які індивідуальному надають чинности й типовости. Пролунали слова про те, що треба вдивлятися в людську душу, а тоді закарбовувати її в трьох вимірах. Далі хтось войовниче й ефектно поставив питання про те, що, власне, на загальну думку, важливіше — десять тисяч людей, які голодують, чи один витвір мистецтва?! І справді, оскільки майже всі вони були в певному сенсі митці, то обстоювали думку, що духовне одужання людству може принести лише мистецтво, й не могли дійти згоди тільки щодо природи цього одужання та вимог, які задля нього слід висунути перед паралельною акцією. Та ось ініціативу перехопила знов перша соціальна група й заговорила новими голосами. Запитання, що важливіше — один витвір мистецтва чи нужда десятьох тисяч голодних, — обернулося на запитання, чи десять тисяч мистецьких витворів варті нужди однієї-однісінької людини. Декотрі дебелі митці заявили, що митець не має права вдавати із себе велике цабе; мовляв, годі самовихвалянь, треба самому спробувати побути голодним і соціальним! А хтось сказав: життя — найбільший і неповторний витвір мистецтва! Чийсь могутній голос докинув: об’єднує не мистецтво, а голод! Чийсь компромісний голос нагадав про те, що найкращий засіб проти переоцінювання самого себе в мистецтві — здорова реміснича основа. І після цього компромісного висловлювання хтось, скориставшись мовчанкою, що запала чи то внаслідок перевтоми, чи то через взаємну зневагу, знову спокійно спитав, чи хто-небудь вірить у можливість домогтися чогось доти, як ще навіть не встановлено контакту людини з простором?! Запитання пролунало як сигнал для того, щоб техніцизм, акселеризм і таке інше знов перехопили слово, і дискусія крутилася навколо цієї теми ще довго. Та врешті таки дійшли одностайної думки, бо вже хотілося піти додому, та ще й з яким-небудь результатом; отож сторони стали на твердженні, яке мало приблизно такий вигляд: нинішня доба сповнена надій, нетерпляча, примхлива й нещасна; але Месії, на якого вона сподівається й чекає, наразі не видно. Арнгайм на хвилю замислився.

Навколо нього весь час купчилися люди; коли від цього гурту відходив хтось такий, хто погано чув чи не міг показати себе, його місце одразу займав хтось інший; Арнгайм вочевидь опинився в центрі й цього нового зібрання, навіть якщо це не завжди знаходило вияв у трохи різкуватій дискусії. До того ж він уже давно розумівся на тому, що їх цікавило. Він знав про співвідношення в кубі; будував садові селища для своїх службовців; машини з їхнім розумом і їхніми швидкостями не були для нього загадкою; він умів порозмовляти про проникнення в душу й уже вклав капітал у кінопромисловість, що зароджувалася. Відновлюючи подумки зміст тієї дискусії, він пригадав і те, що протікала вона зовсім не так гладенько, як це мимоволі подавала його пам’ять. Такі розмови завжди тривають досить своєрідно — так ніби хтось порозставляв їхніх учасників із зав’язаними очима й озброєних кийками в різних кінцях багатокутника й наказав сходитись; видовище це метушливе, виснажливе й позбавлене логіки. Та чи не віддзеркалює воно ходу речей загалом? Його визначають теж не заборони й закони логіки, яким дістається хіба що роль поліції, а безладні рушійні сили духу. Ось про що питав себе Арнгайм, пригадуючи, яку увагу йому виявляли, й дійшов висновку: можна сказати також, що новий спосіб мислення подібний до розкутої гри асоціацій, коли розум досить розслаблений, — гри, безперечно, вельми хвилюючої.

Арнгайм зробив виняток і прикурив іще одну сиґару, хоч загалом таких чуттєвих слабкостей собі не дозволяв. Він ще тримав перед собою запаленого сірника й напружував м’язи обличчя, втягуючи перший дим, аж раптом мимоволі всміхнувся, бо пригадав отого невеличкого ґенерала, що звернувся до нього на вчорашньому прийнятті. Арнгайми мали завод із виробництва гармат та панцерних плит і, в разі гострої потреби, були готові до масового виготовлення боєприпасів, отож він дуже добре зрозумів того трохи кумедного, однак симпатичного ґенерала (розмовляв він зовсім не так, як пруські ґенерали, — млявіше, звичайно, та, все ж таки, можна сказати, з приємним присмаком давньої культури! Щоправда, слід було б уже, мабуть, додати: культури на межі загибелі), коли той довірчо — та ще й зітхаючи, просто-таки по-філософському! — висловив йому власну думку про розмови, що того вечора точилися довкола й принаймні почасти, доводилося визнати, мали й радикально пацифістський характер.

Генерал, як єдиний тут офіцер, почувався вочевидь не зовсім затишно й поскаржився на мінливість громадської думки, тому що деякі висловлювання про святість людського життя викликали загальне схвалення.

 — Не збагну я цих людей, — з такими словами звернувся ґенерал до Арнгайма, бажаючи почути пояснення від такого знаменитого на весь світ розуму. — Я не збагну, чому оці нові люди розводяться, мов невігласи, про якихось «кривавих генералів». У мене таке враження, що старших добродіїв, котрі зазвичай тут бувають, я розумію багато краще, хоч і вони, звісно, од військової служби дуже й дуже далекі. Взяти хоча б отого знаменитого поета — не знаю, як його звати, такий високий, уже літній, з черевцем, той, котрий буцімто написав вірші про грецьких богів, зорі й вічні людські почуття; господиня дому сказала мені, що він — справжній поет, і це в часи, які породжують зазвичай хіба що інтелігенцію, — так ось, я, як уже згадував, нічого з того, що він написав, не читав, але напевне його зрозумів би, якщо значення цього чоловіка й справді полягає переважно в тому, що він не опускається до дрібниць, адже зрештою ми, військові, називаємо таких людей стратегами. Фельдфебель, якщо дозволите навести маленький приклад, має дбати, звісно, про добробут кожного окремого вояка у своїй роті; а ось стратег, навпаки, лічить людей на тисячі — меншої одиниці для нього немає — і повинен уміти принести в жертву хоч десяток таких одиниць одразу, коли цього вимагає висока мета. Як на мене, немає жодної логіки в тому, що в одному випадку це називають «кривавим генералом», а в іншому — твердими переконаннями, і прошу вас розтлумачити мені це, якщо можна!

Своєрідне становище Арнгайма в цьому місті й у цьому товаристві пробудило в ньому певну схильність до іронії, яку він зазвичай намагався стримувати. Він здогадувався, кого мав на увазі цей невеличкий добродій, хоч нічим і не показав, що здогадується; та й не в цьому була річ, Арнгайм і сам міг би навести генералові приклади не одного різновиду величі такого гатунку. Того вечора враження вони справляли кепське, й не помітити цього не можна було.

Арнгайм, на мить прикро замислившись, затримав між розтуленими губами дим від сигари. Його власне становище в цьому колі було теж не таке вже й легке. Попри весь свій вплив, йому доводилося чути й злі зауваження, спрямовані немовби проти нього самого, й осуд нерідко викликало чомусь саме те, що він замолоду любив — достоту так, як ця молодь тепер любила ідеї свого покоління. Він мав дивне, дуже дивне, майже, сказати б, моторошне відчуття, коли його вшановували молоді хлопці й дівчата, котрі на тому самому подиху безцеремонно глумилися над минулим, до якого він сам був потай причетний; у такі хвилини Арнгайм відчував у собі гнучкість, здатність перевтілюватися, підприємливість, можна навіть сказати, зухвалу нетактовність добре прихованого нечистого сумління. Він ту ж мить збагнув, що відділяє його від цього нового покоління. Ці молоді хлопці й дівчата суперечили одне одному у великому й малому, безсумнівно спільне в них було лише те, що здіймали руку вони на саму об’єктивність, на духовну відповідальність, на врівноважену особистість.

Завдяки одній особливій обставині Арнгайм відчував у такі хвилини щось на кшталт зловтіхи. Завищена оцінка декотрих його перевесників, у яких особисте випиналося аж надто виразно, завжди була йому неприємна. Імен такий шляхетний супротивник, як Арнгайм, не називав, звичайно, навіть подумки, проте він добре знав, кого мав на увазі. «Розважливий, скромний юнак, що палко жадає яскравих утіх», — якщо казати словами Гайне, якого Арнгайм потай любив і цієї хвилини в думках процитував. «Його старанність і зусилля в поезії… тяжка праця, неймовірна настирливість, несамовите заповзяття, з якими він відточує свої вірші, гідні всілякої похвали.» «Музи до нього не прихильні, та ґеній мови — в його руках». «Жахливий примус, якому він доброхіть скоряється, він називає подвигом у слові». Арнгайм мав чудову пам’ять і міг цитувати з неї цілими сторінками. Та він одійшов від теми. У нього викликало захват те, як Гайне, борючись з одним зі своїх сучасників, передбачив явища, які цілком розкрилися аж тепер, і це надихнуло його на власні зусилля: він звернувся до ще одного представника великої німецької ідеалістичної думки — до отого ґенералового поета. Це був уже не хирлявий різновид духу, а тлустий. Його врочистий ідеалізм відповідав тим масивним, глибоким духовим інструментам в оркестрі, котрі нагадують поставлені сторчма локомотивні казани й видають якесь недоладне хрюкання й гуркання. Одним своїм звуком вони заглушують тисячу можливостей. Вони видувають цілі величезні паки вічних почуттів. «Хто майстер сурмити на який-небудь такий манір віршами, — подумав Арнгайм не зовсім без гіркоти, — того в нас вважають нині поетом, на відміну від літератора. То чом би, справді, одразу вже й не ґенералом? Адже такі люди зі смертю запанібрата й постійно потребують кілька тисяч покійників, щоб з гідністю натішитися миттєвістю життя».

Але в цьому місці хтось зауважив, що навіть Генералів пес, який трояндово-духмяної ночі виє на місяць, міг би, якби його спитали, сказати: «А що ж ви хочете, адже то — місяць, а це — одвічні почуття моєї породи», — сказав би точнісінько так само, як котрийсь із тих добродіїв, яких за це прославляють! Авжеж, такий добродій міг би ще додати, що всі його почуття наснажує, поза всяким сумнівом, те, чого він сам зазнав у житті, що його виражальні засоби багаті емоціями й усе ж таки прості, що публіка його розуміє, а щодо його думок, то вони, либонь, відступають на задній план перед його почуттями; але це, мовляв, цілком і повністю відповідає чинним вимогам і в літературі ніколи ще не було перешкодою.

Арнгайм, прикро вражений, знову затримав дим від сигари між губами, які на хвильку лишилися розтулені, мов не зовсім піднятий шлагбаум між особистістю й зовнішнім світом. Декого з цих чистих-чистесеньких поетів він при будь-якій нагоді нахвалював, бо так годилося робити, а декого принагідно підтримував і грішми; але, по суті, він їх, як тепер сам збагнув, разом з їхніми бундючними віршами терпіти не міг. «А загалом, — подумав він, — місце отих геральдичних добродіїв, які самі себе й прогодувати не годні, в якому-небудь заповіднику, серед останніх зубрів та орлів!» А що підтримувати їх, як показав минулий вечір, було, отже, не в дусі часу, то роздуми Арнгайма завершилися не без вигоди для нього.

90. Повалення ідеократії

Явище це, либонь, досить зрозуміле — те, що за часів, просякнутих духом ринку, різкою протилежністю їм вважають поетів, які зі своїм часом анічогісінько спільного не мають. Вони не поганять себе сучасними думками, видають на-гора, сказати б, чисту поезію і промовляють до своїх вірних вимерлими говірками величі, так ніби щойно просто повернулися ненадовго на землю з вічности, — достоту, мов ото чоловік три роки тому емігрував до Америки, а тепер приїхав погостювати на батьківщину й розмовляє вже ламаною німецькою. Це — явище приблизно таке саме, як коли б порожню яму задля балансу накрили порожнім куполом, а оскільки порожнечу звичайну порожнеча велична лише збільшує, то зрештою нема нічого природнішого в тому, що вслід за добою такого пошанування особистости настає інша, яка рішуче відкидає всю цю шамотню з відповідальністю й величчю.

Обережно, ніби пробуючи, і з приємним відчуттям ґарантованости від особистої втрати Арнгайм намагався пристосуватися до такого, як він і передбачав, розвитку подій. Це була, певна річ, не дрібниця. Водночас він згадував про все, що бачив за останні роки в Європі й Америці: про захоплення новомодними танцями — чи то під густі звуки Бетговена, чи то під свіжі ритми чутливости; про малярство, де максимум духовних зв’язків належало передати мінімумом ліній і барв; про кіно, де один порух, значення якого знає весь світ, полонить весь світ невеличкою новизною в його показі; й, нарешті, просто про звичайну людину, яка вже тоді, повіривши в спорт, сподівалася засобами немовляти, що дриґає ручками й ніжками, заволодіти могутньою груддю природи. В усіх цих явищах впадає у вічі певна схильність до алегорії, якщо під цим розуміти такі духовні стосунки, де все означає більше, ніж йому по чистій совісті годилося б означати. Адже як шолом та кілька перехрещених мечів нагадували суспільству барокової доби про всіх богів та їхні історії і не перший стрічний цілував першу стрічну графиню, а бог війни — богиню цнотливости, так нині ті перші стрічні, мацаючи одне одного, відчувають плин часу чи ще що-небудь із доброї сотні нових шаблонів, які утворюють уже, звісно, не Олімп, що здіймається над тисовими алеями, а просто весь сучасний безлад. У кіно, в театрі, на танцювальному майданчику, на концерті, в автомобілі, в літаку, на воді, на сонячному пляжі, у кравецьких майстернях і комерційних конторах невпинно виникає величезна поверхня, що складається із вражень, висловлювань, рухів, манер та емоцій. Зовні й у подробицях добре продуманий, цей процес нагадує стрімке обертання тіла, де все поривається вихопитись на поверхню й там поєднатися поміж собою, тоді як усередині все й далі лишається непродуманим, розбурханим, хаотичним. Якби Арнгайм міг зазирнути на кілька років наперед, він уже тепер побачив би, що тисяча дев’ятсот двадцять років європейської моралі, мільйони жертв страшної війни й цілий ліс німецької поезії, який прошумів над жіночою сором’язливістю, не спромоглися бодай на годину затримати настання того дня, коли спідниці й коси в жінок почали вкорочуватись і європейські дівчата на якийсь час вилущилися голяка з тисячорічних заборон, мов банани зі своїх шкурок. Побачив би він і решту перемін, які колись навряд чи й припустив би, й річ зовсім не в тому, що з того лишиться, а що зникне, надто як подумати, скільки великих і, либонь, марних зусиль знадобилося б, щоб здійснити такі революції в побуті відповідальним шляхом інтелектуального розвитку — через філософів, художників та поетів, а не через кравців, примхи моди й усілякі випадковості; адже з цього видно, яку творчу снагу має поверхня порівняно з яловою впертістю мозку.

Це — повалення ідеократії, влади мозку, витіснення духу на периферію, кінцева, як здавалося Арнгаймові, проблема. Життя, певна річ, ішло цим шляхом завжди, воно постійно перебудовувало людину, спрямовуючи її ззовні всередину, тільки колись із тією різницею, що людина відчувала за собою обов’язок видавати щось і з середини назовні. Навіть ґенеральський пес, про якого цієї хвилини тепло згадав Арнгайм, ніколи не збагнув би іншого плину речей, бо цього вірного свого супутника людина сформувала за власною подобою в минулому сторіччі, коли ще була стабільна й слухняна; але її кузен, отой рябкоподібний птах, що годинами витанцьовує, все зрозумів би. Коли він настовбурчує пір’я й заходжується кігтями гребти землю, душі тут, либонь, більше, ніж коли вчений за письмовим столом силкується пов’язувати одну з одною думки. Адже всі думки йдуть, зрештою, від суглобів, м’язів, залоз, очей, вух і від невиразних загальних вражень отого шкіряного мішка, який усе це в собі носить. Минулі сторіччя припускалися, мабуть, тяжкої помилки, надаючи надто великої ваги розуму й здоровому глузду, переконанню, поняттю й характеру; це однаково що визнавати реєстратуру й архів за найважливіші частини установи, позаяк вони містяться в центральній адміністративній будівлі, хоч насправді вони — лише допоміжні служби, вказівки яким надходять іззовні.

І раптом Арнгайм — можливо, під дією легких симптомів розладу, викликаних у ньому коханням, — знайшов сферу, де слід було шукати рятівну думку, що дає лад таким ускладненням; ця думка в якийсь приємний спосіб виявилася пов’язаною з уявленням про поширений товарообмін. Не викликало сумніву: цій новій добі властивий поширений обмін думок і емоцій, він мав виникнути вже як природний наслідок ухиляння від їхнього копіткого й забарного інтелектуального опрацювання. Арнгайм уявив собі, що мозок доби замінено на попит і пропозицію, а глибокого мислителя — на промітного комерсанта, й мимоволі відчув насолоду від хвилюючої картини величезного виробництва вражень, які вільно поєднуються й роз’єднуються, — такого собі нервового пудинґу, всі частини якого, щойно його сколихнеш, тремтять, мов драглі, або гігантського тамтама, який оглушливо гримить, тільки-но його бодай легесенько торкнешся. Те, що образи ці не зовсім пасували один до одного, було вже наслідком мрійливого настрою, навіяного ними Арнгаймові; бо йому здавалося, що саме таке життя й можна порівняти зі сном, коли зовні береш участь у просто-таки дивовижних подіях і одночасно тихесенько лежиш собі серед них усередині таким собі розрідженим «я», у вакуумі якого всі почуття сяють, немов блакитні жарові лампи. Життя довкола людини мислить і, пританцьовуючи, породжує для неї зв’язки, а вона приточує їх один до одного через силу й зовсім не так калейдоскопічно, якщо задля цього вдається до здорового глузду. Отак, по-комерційному й воднораз хвилюючись усіма фібрами своєї істоти, розмірковував Арнгайм про вільну духовно-фізичну взаємодію прийдешньої доби, і йому здавалося цілком вірогідним, що постає щось колективне, панлогічне, і що тепер люди, відмовившись від застарілого індивідуалізму, з усією своєю перевагою й винахідливістю білої раси стали на шлях повернення до реформи раю, щоб у провінційну відсталість едемського саду вдихнути розмаїту сучасну програму.

На заваді стояло лиш одне. Адже таку саму, як уві сні, здатність укладати в ту чи ту подію якесь непоясненне почуття, що пронизує все твоє єство, — таку саму здатність ти маєш і тоді, коли не спиш, але тільки якщо тобі років п’ятнадцять-шістнадцять і ти ще ходиш до школи. Тоді в людині, як відомо, також усе вирує, тоді їй не сидиться на місці, в голові в неї безлад, відчуття дуже загострені, але ще не дуже розокремлені, кохання й гнів, людське щастя й іронія, одне слово, всі моральні абстракції — це трепетні події, які то захоплюють увесь світ, то стискаються в ніщо; смуток, ніжність, велич і шляхетність високим склепінням здіймаються в порожніх небесах. І що ж відбувається? Зокола, з розчленованого світу приходить готова форма — слово, віршований рядок, демонічний сміх, приходять Наполеон, Цезар, Христос або, може, ще й сльоза над могилою батька-матері; і блискавична асоціація породжує твір. Надто легко не помітити, що цей твір старшокласника — послідовне й завершене втілення почуттів, надзвичайно точна відповідність замислу й реалізації, досконале злиття вражень юнака з життям великого Наполеона. Ось тільки складається враження, що зв’язок, який веде від великого до малого, чомусь незворотний. Так буває і вві сні, і в юності: виголошуєш велику промову, а прокинешся, ще встигнувши, на лихо, захопити останні її слова, аж виявляється, що вони, власне, зовсім і не такі вже неймовірно прекрасні, як тобі привиділося. І тоді вже геть не здаєшся собі таким невагомо-переливчастим, як той рябкоподібний птах у танку, а знаєш, що ти просто дуже проникливо вив на місяць, як отой уже не раз згадуваний фокстер’єр пана Генерала.

«Отже, щось тут, мабуть, не так, — подумав, підбадьорюючи себе, Арнгайм. — Але треба, певна річ, з усією серйозністю йти в ногу з часом», — додав він, не втрачаючи пильности; що ж бо, зрештою, було йому ближче до душі, ніж застосувати цей випробуваний принцип виробництва й до творення самого життя?

91. Ігри à la baisse і à la hausse^[5] на біржі духу

Тепер зібрання в домі Туцці проходили регулярно й стисло. Якось начальник відділу Туцці звернувся на «Соборі» до «кузена»:

 — А чи знаєте ви, що все це колись уже було? — І показав очима на людський тлум у своєму тепер ніби чужому йому помешканні. — На початку християнської доби. За часів, коли на світ прийшов Христос. Тоді у християнсько-левантійсько-елліністично-юдейському плавильному казані утворилося безліч сект. — І заходився перелічувати: — Адаміти, каїніти, ебіоніти, колиридіни, архонтики, енкратити, офіти…

Якось дивно, поквапно уповільнюючи мову, як це роблять, намагаючись непомітно приховати звичну нетерплячість у своїх діях, він наводив довгий перелік дохристиянських і ранньохристиянських релігійних об’єднань; складалося враження, ніби він хотів обережно натякнути дружининому кузенові: «Про те, що діється в моєму домі, я знаю більше, ніж зазвичай — з певних причин — показую».

Далі він почав пояснювати згадані назви й розповів, що одна з тих сект виступала проти шлюбу й вимагала цнотливости, тоді як інша, вимагаючи цнотливости, цієї мети, хоч як смішно, прагнула досягти ритуальною розпустою. Члени ще однієї секти калічили себе, вважаючи жіночу плоть диявольським винаходом, ще в інших чоловіки й жінки сходилися в церквах голяка. Віруючі мрійники, дійшовши висновку, що змій, який спокусив у раю Єву, був істотою божественною, поринали в содомії; а декотрі не терпіли, коли дівчата ходили незайманими, позаяк, за їхніми науковими переконаннями, Матір Божа, крім Ісуса, породила ще й інших дітей, отож невинність, мовляв, — то небезпечна помилка. Завжди одні робили одне, другі — протилежне їм, але й ті, й ті робили своє приблизно з тих самих причин і переконань… Туцці розповідав про це поважно, як і годиться розповідати про історичні факти, навіть коли вони досить дивні, а часом і додавав нотки, з якими чоловіки розповідають поміж себе анекдоти. Вони стояли під стіною; на обличчі в начальника відділу промайнула роздратована посмішка, він кинув до попільниці недокурка й, усе ще неуважно дивлячись на людську штовханину, завершив свою розповідь так, немовби й не збирався казати більше, поки викурить сиґарету:

 — Мені здається, тодішні розходження в думках і суб’єктивність у поглядах неабияк нагадують розбрат і чвари серед наших літераторів. Завтра ці чвари наче вітром звіє. Якби внаслідок різноманітних історичних обставин не виникла вчасно політично ефективна система церковного чиновництва, то від християнської віри досі, либонь, і сліду не лишилося б.

Ульріх з його думкою погодився.

 — Чиновники од віри, яких справно оплачують парафіяни, не дадуть жартувати з офіційними приписами. Загалом я гадаю, що ми до своїх ницих властивостей несправедливі; якби вони не були такі надійні, то історія не відбулася б узагалі, позаяк духовні потуги завжди лишають після себе суперечки й сумніви.

Начальник відділу недовірливо підвів очі й одразу відвів їх убік. Такі висловлювання були, як на нього, надто безцеремонні. І все ж він тримався з цим дружининим кузеном, хоч і познайомився з ним щойно недавно, досить привітно й по-родинному. Туцці приходив і йшов, лишаючи по собі таке враження, немовби посеред того, що діялося в його домі, він жив в іншому, замкнутому світі, високого значення якого нікому не відкривав; але іноді йому, здавалося, все ж таки вже несила було й далі чинити опір, і він мусив хоч на хвилинку, бодай мимохідь кому-небудь показатись, і тоді він зав’язував розмову не з ким-небудь, а щоразу саме з оцим кузеном. Це був по-людському зрозумілий наслідок утрати визнання з боку дружини, утрати, яку він мав терпіти, попри випадкові, від часу до часу напливи ніжности в їхніх взаєминах. Тоді Діотима цілувала його, мов дівчинка — дівчинка років, може, чотирнадцятьох, що в полоні бозна-яких емоцій вкриває поцілунками ще меншого хлопчика. Мимоволі верхня губа в Туцці під закрученими вусиками сором’язливо підібгалась. Нові обставини, що склалися в його домі, ставили дружину й самого начальника відділу в нестерпиме становище. Він не забув про Діотимині нарікання на його хропіння, аж ніяк, крім того, останнім часом поперечитував Арнгаймові писання й бувготовий до розмови про них; дещо він визнавав, багато чого було там, на його думку, хибне, а дечого не розумів — не розумів з тим упевненим спокоєм, який припускає, що це — на шкоду самому ж авторові; але в таких питаннях він звик завжди просто висловлювати авторитетну думку досвідченого чоловіка й на нову тепер перспективу почути від Діотими незмінні заперечення, тобто неминуче пускатися з нею в оті мляві дискусії дивився як на таку несправедливу переміну в своєму особистому житті, що ніяк не міг зважитись порозумітися з дружиною і навіть відчував не до кінця усвідомлене бажання стрілятися з Арнгаймом. Зненацька Туцці сердито примружив свої гарні карі очі й сказав собі, що має суворіше стежити за перемінами свого настрою. Кузен, що оце стояв поруч (на думку Туцці, — зовсім не той чоловік, з яким варто так близько сходитись!), нагадував йому дружину, власне, лише думками про рідню, позбавленими, по суті, будь-якого реального змісту; крім того, він уже давно завважив, що Арнгайм певною мірою, хоч і досить обережно, потурав цьому молодшому від себе чоловікові, а Ульріх вочевидь відчував до того неприязнь; в обох цих спостереженнях аж таких великих відкриттів не було, та все ж їх вистачало, щоб тривожити Туцці якоюсь незбагненною прихильністю. Він розплющив свої карі очі й, не бажаючи нічого бачити, якусь хвилю округлим совиним поглядом глипав на кімнату.

А втім, дружинин кузен точнісінько так само, як і він, знудженим поглядом людини, котра все тут знає, дивився перед себе, навіть не помічаючи паузи в розмові. Туцці здогадувався: треба що-небудь сказати; він почувався невпевнено, немовби мовчання могло виказати, що в нього хвороблива уява.

 — Любите ви думати про все погано, — промовив, усміхнувшись, він, так ніби зауваження про чиновників од віри досі мусило чекати під дверима його слуху, — і моя дружина, певно, має рацію, коли, попри всю свою родинну приязнь до вас, трохи побоюється вашої допомоги. Ваші думки про ближнього схильні, якщо можна так сказати, до гри à la baissee.

 — Чудовий вислів! — зраділо відповів Ульріх. — Хоч я, мушу визнати, його й не заслуговую. Адже саме світова історія завше грала людьми à la baissee або à la hausee: à la baissee — хитрістю й насильством,  à la hausee — приблизно так, як це намагається робити тут ваша пані дружина: вірою в силу ідей. Та й доктор Арнгайм, якщо покладатись на його слова, теж грає на підвищення. А ось ви, професійний гравець на пониження, в цьому хорі янголів відчуваєте, мабуть, щось таке, про що я не проти б довідатись.

Він звів співчутливий погляд на Туцці. Начальник відділу дістав з кишені портсиґара, здвигнув плечима й відказав:

 — А чому ви гадаєте, що я про це іншої думки, ніж моя дружина? — Він хотів уникнути особистої теми, що виникла в розмові, але своєю відповіддю її лише загострив.

Ульріх, на щастя, цього не помітив і провадив далі:

 — Ми — маса, що прибирає будь-якої форми, потрапляючи до неї в той чи той спосіб!

 — Це для мене надто висока матерія, — ухильно відповів Туцці.

Ульріх був радий. Він бачив у цьому протилежність самому собі; йому давало неабияку насолоду розмовляти з людиною, яка не реагувала на розумове подразнення й не могла чи не хотіла захищатися по-іншому, ніж посилатись відразу на всього себе. Колишня його неприязнь до Туцці під тиском куди глибшої неприязні до цієї метушні в його домі вже давно обернулася на почуття протилежне; він не міг збагнути лише, чому Туцці все це терпить, і не знав, що про це й думати. Ульріх вивчав начальника відділу дуже повільно, мов ото піддослідну тварину, й тільки із зовнішнього боку, без того проникнення всередину, якому сприяє мова людини, котра не розмовляти просто не може. Спочатку йому припала до вподоби сухорлявість цього невисокого чоловіка і його темний, виразистий погляд, що виказував глибину невпевнених почуттів; це був погляд не чиновницький, аж ніяк, проте він у жодному разі не відповідав теперішньому образу Туцці, який поставав із розмов; лишалося тільки припускати (таке ж бо часто трапляється), що це — погляд хлопчачий, який прозирає з-поміж невластивих дорослому чоловікові рис, мов ото вікно в покинутому, замкненому й давно забутому крилі будівлі. І ще одне привернуло увагу кузена: запах тіла Туцці. Від нього пахло чи то Китаєм, чи то сухими дерев’яними шабатурками, чи то якоюсь сумішшю моря, екзотики, затвердіння кишечника й трішечки перукарнею. Цей дух наводив Ульріха на роздуми; серед його знайомих було лише двоє людей з особистим запахом — Туцці й Моосбругер; коли Ульріх відновлював у пам’яті різко-ніжний аромат Туцці й одночасно думав про Діотиму, чию велику поверхню повивали легенькі духмянощі пудри, які нічого, здавалося, не приховували, на гадку йому спадали протилежні пристрасті, яким трохи смішне реальне співжиття цих двох людей, схоже, зовсім не відповідало. Перше ніж сказати що-небудь на ухильні слова Туцці, Ульріх мусив повернути свої думки назад, щоб вони знову відповідали тій відстані від речей, яку вважають припустимою.

 — З мого боку це буде зухвальство, — знов почав він трохи знудженим, але рішучим тоном (таким у світській розмові виражають жаль, що доводиться наганяти нудьгу й на співбесідника, оскільки обставини, які склалися цієї хвилини, нічого кращого, мовляв, не пропонують), — це буде, безперечно, зухвальство, коли я при вас спробую дати визначення дипломатії. Але я хочу, щоб ви мене поправили. Отже, я наважуюся стверджувати: дипломатія передбачає, що надійного порядку можна досягти, лише послуговуючись брехнею, боягузтвом, канібальством — одне слово, найгіршими мерзотами людства; дипломатія — це, якщо ще раз скористатися вашим влучним висловом, ідеалізм à la baissee. І це, як на мене, навіює чарівливу меланхолію — саме через те, що тут виникає припущення: ненадійність найвищих наших сил відкриває нам такий самий легкий шлях до людожерства, як до критики чистого розуму.

 — На жаль, — почав захищатися начальник відділу, — про дипломатію ви міркуєте надто романтично, а політику, як і багато хто, плутаєте з інтриґами. У цьому була, мабуть, сяка-така істина, коли політику робили ще князі-самоучки; але за часів, коли все залежить від буржуазних уявлень про тактовність, це не так. Ми не меланхоліки, ми — оптимісти. Ми маємо вірити в прекрасне майбутнє, а то спасуємо перед власним сумлінням, а воно влаштоване точнісінько так само, як у решти людей, аж ніяк не інакше. Коли вже вам так кортить скористатися словом «людожерство», то можу лише сказати: це заслуга саме дипломатії в тому, що вона стримує світ від людожерства; але, щоб цього домогтися, потрібно вірити в щось високе.

 — І в що ж вірите ви? — напрямець спитав, урвавши його, кузен.

 — Ну, знаєте! — промовив Туцці. — Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!

 — Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! — вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, — картина, яку вони бажали собою являти. — Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.

Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.

 — Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це — варварство, — відказав він, — але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.

Туцці змовк і заходився скручувати сигарету; потреби виправдовувати своє «варварство» він уже не відчував. Ульріх спостерігав за його тонкими, смаглявими пальцями, захоплюючись безсоромною напівдурістю, що нею оце хизувався начальник відділу.

 — Ви щойно висловили той самий, вельми сучасний принцип, що його тисячоліттями застосовують до своїх прибічників усілякі церкви, а останнім часом і соціалізм, — чемно зауважив Ульріх.

Туцці кинув на кузена швидкий погляд, силкуючись збагнути, на що той натякає своїм порівнянням. Начальник відділу очікував, що Ульріх знов пуститься в тривалі розмірковування, і ця вперта високорозумна нетактовність уже наперед викликала в нього роздратування. Але кузен нічого такого не робив, він лише задоволено поглядав на чоловіка з переконаннями, що панували до революції 1848 року. Ульріх уже давно підозрював, що Туцці має підстави допускати дружинині взаємини з Арнгаймом лише до певних меж, і залюбки довідався б, чого той хоче цим домогтися. Це лишалося загадкою. Просто Туцці, мабуть, поводився так, як банки щодо паралельної акції (вони й досі трималися від неї по змозі збоку, не відвертаючись, однак, зовсім і не забираючи руки, чи принаймні одного пальця, з її пульсу), й воднораз не помічав у Діотими другої весни кохання, хоч не помітити її було неможливо. Але навряд. Ульріх задоволено розглядав зморшки та борозенки на обличчі свого співрозмовника й бачив, як у того напружувалися м’язи на щелепі, коли зуби стискали кінчик сиґарети. Цей чоловік викликав у нього уявлення про чисту мужність. Ульріхові вже трохи набридли тривалі розмови із самим собою, і образ небалакучої людини він малював собі з великою приємністю. Він припускав, що Туцці, звісно, вже хлопчиком не міг терпіти однолітків, коли ті багато розмовляли; з таких потім виростали чоловіки-естети, а ось хлопці, котрим легше сплюнути крізь зуби, ніж розтулити рота, стають справжніми чоловіками, що не люблять замислюватися над першим-ліпшим непотребом і шукають у вчинку, в інтризі, у звичайній терплячості або спротиві відшкодування за той неминучий стан почувань і думок, якого вони чомусь так соромляться, тож до почуттів та думок вдаються лише задля того, щоб морочити людям голову. Певна річ, якби таке зауваження хто-небудь зробив при ньому, Туцці відкинув би його достоту так само, як зауваження надто емоційне; бо на таких він стояв засадах: не допускати жодних перебільшень, нічого незвичайного ні в один бік, ні в інший. Про те, чим він вочевидь був як особистість, з ним годі було розмовляти взагалі, як годі питати в музиканта, актора чи танцівника, що вони, власне, прагнуть виразити своїм мистецтвом, і цієї хвилини Ульріх залюбки ляснув би начальника відділу по плечу або легенько покуйовдив би йому чуба, щоб отак без слів, наче в пантомімі, зіграти їхню взаємну згоду.

Чого Ульріх не міг собі до пуття уявити, то це одного: що Туцці не лише хлопчиком, а й тепер, цієї хвилини хотілося по-чоловічому, смачно чвиркнути крізь зуби. Бо він відчував поруч із собою щось від непевної доброзичливости, і така ситуація була йому неприємна. Він і сам усвідомлював, що в його висловлюванні про філософію пролунало щось не зовсім прийнятне для чужого вуха, й дідько, мабуть, смикнув його за язика підкинути «кузенові» (бо начальник відділу чомусь завжди називав Ульріха саме так) цей наївний доказ своєї довіри. Балакучих чоловіків Туцці не міг терпіти, й тепер збентежено питав себе, чи не хотів він зрештою, сам про це не здогадуючись, узяти кузена за союзника у своїх непорозуміннях з дружиною; коли начальник відділу подумав про це, шкіра в нього потемніла від сорому, бо таку допомогу він відкидав і під якимсь сумнівним, погано замаскованим приводом мимоволі відійшов від Ульріха на кілька кроків убік.

Але потім він передумав, повернувся й спитав:

 — А власне, чи замислювались ви коли-небудь про те, чому доктор Арнгайм так надовго в нас затримався? — Цим запитанням, раптом здалося йому, він найкраще покаже, що не припускає жодного зв’язку зі своєю дружиною.

Кузен зухвало звів на нього розгублений погляд. Слушна відповідь напрошувалася так, що важко було знайти якусь іншу.

 — Гадаєте, — спитав, затинаючись, Ульріх, — цьому справді є якась особлива причина? У такому разі, отже, лише ділова?

 — Я не можу нічого стверджувати, — відповів Туцці, знову відчувши себе дипломатом. — Одначе хіба може бути якась інша причина?

 — Звичайно, жодної іншої причини, власне, й бути не може, — чемно погодився Ульріх. — Ви це дуже тонко завважили. Мушу зізнатися, я про це взагалі не замислювався, лише непевно припускав, що це якось пов’язано з його літературними зацікавленнями. А втім, може, так воно і є.

Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.

 — Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, — промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.

 — Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, — сказав Ульріх, — що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?

Туцці байдуже стенув плечима.

 — З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.

 — То ви гадаєте, отже, що в житті Арнгайма діється щось не те? — спитав Туцці, тепер уже насторожено. — Останнім часом я читав його книжки — просто так, з цікавости, адже, на думку багатьох людей, цього чоловіка очікує велике політичне майбутнє; мушу, однак, зізнатися: я не розумію, навіщо ці книжки написані й чи потрібні вони взагалі.

 — Запитання можна поставити в багато загальнішій формі, — промовив кузен. — Коли в людини стільки грошей і впливу й вона справді може мати все, що завгодно, то навіщо їй ще й писати? Власне, я мав би досить простодушно спитати: навіщо беруться за перо всі професійні письменники? Вони пишуть про те, чого не було, так, ніби воно було. Це ж бо очевидно. Та чи захоплюються вони життям так, як багатієм — жебраки, котрі, не стуляючи рота, розводяться про те, що йому до них байдужісінько? А чи вони пережовують ту саму свою жуйку? Чи крадуть чуже щастя, малюючи в своїй уяві те, чого не годні досягти або перенести в житті?

 — А самі ви ніколи не писали? — перебив його Туцці.

 — Не писав, хоч це мене й тривожить. Я ж бо не такий щасливий, аж ніяк, щоб цього не робити. І я собі поклав: якщо невдовзі в мене такої потреби не виникне, то через оцю свою цілковиту ненормальність я накладу на себе руки!

Ульріх промовив це так люб’язно й серйозно воднораз, що його жарт, хоч він того й не бажав, порушив спокійний плин їхньої бесіди, мов ото затоплений камінь, що раптом витикається з води.

Туцці це завважив і з притаманною йому тактовністю поквапився знов хутко зв’язати втрачену нитку розмови.

 — Одне слово, — констатував він, — ви кажете те саме, що й я, коли стверджую, що чиновники беруться за перо тоді, як виходять на пенсію. Та чи стосується це доктора Арнгайма?

Кузен нічого не відповів.

 — А чи знаєте ви, що Арнгайм — цілковитий песиміст і не розраховує на жодне «à la hausse»  у зв’язку з тутешньою акцією, до якої так самовіддано прилучається?! — сказав раптом

Туцці, стишивши голос. Несподівано він пригадав, як на самому початку Арнгайм у розмові з ним та Діотимою висловив великий сумнів щодо перспектив паралельної акції, і те, що це спливло в пам’яті через стільки часу й саме цієї хвилини, здалося йому — щоправда, він і сам не розумів чому, але все ж таки здалося, — успіхом його дипломатії, хоча жодної причини затримки Арнгайма в місті з’ясувати, по суті, так і не пощастило.

Кузен і справді зробив здивований вираз обличчя.

А втім, мабуть, лише з люб’язности, бо знову вирішив за краще змовчати. Та в кожному разі завдяки цьому в обох співрозмовників, коли наступної миті до них підійшли гості й розлучили їх, лишилося враження цікавої бесіди.

92. Із життєвих правил багатих людей

Така уваги й захоплення, які випали на долю Арнгайма, когось іншого зробили б, мабуть, недовірливим і невпевненим, і той інший подумав би, що завдячує їх своїм грошам. Однак Арнгайм недовіру вважав ознакою нешляхетних помислів, які чоловік його рівня має право дозволяти собі лише на підставі незаперечних комерційних відомостей, до того ж він був переконаний, що багатство — властивість особистої вдачі. Кожен багатій гадає, що багатство — це властивість особистої вдачі. І кожен бідняк так гадає. У душі цього певен увесь світ. Ось тільки логіка трохи завдає клопоту, стверджуючи, нібито володіння грішми, можливо, й надає людині певних властивостей, проте саме воно бути її властивістю аж ніяк не може. Реальні події й факти спростовують це брехливе твердження. Будь-який людський ніс неодмінно й одразу відчуває ніжний дух незалежности, звички командувати, повсюди вибирати собі найкраще, дух легкої зневаги до світу й постійного усвідомлення відповідальности, яку накладає влада, — дух, що йде від великих і надійних доходів. Вигляд такої людини показує, що його щоденно оновлюють і наснажують найкращі світові сили. Гроші циркулюють на поверхні такої людини, як сік у квітці; тут не йдеться ні про запозичення властивостей, ні про набуття звичок, ні про що опосередковане чи одержане з інших рук: закрий банківський рахунок, не дай кредиту — і багатий чоловік не просто зостанеться без грошей, а й сам стане того самого дня, коли це зрозуміє, зів’ялою квіткою. І так само безпосередньо, як колись властивість його багатства, тепер усі помічатимуть у ньому невимовну властивість нікчемности, від якої, наче від згарища, несе невпевненістю, ненадійністю, безпорадністю й убозтвом. Отож багатство — це особиста, проста властивість, яку не можна розкласти, не знищивши її.

Але функції і вплив цієї рідкісної властивости надзвичайно складні, й потрібна велика душевна снага, щоб їх опанувати. Лише в уяві людей, котрі не мають грошей, багатство постає мрією; ті люди, які його мають, при першій-ліпшій нагоді, коли сходяться з людьми, котрі його не мають, запевняють, навпаки, що це — неабиякий клопіт. Арнгайм, наприклад, часто розмірковував про те, що, по суті, будь-який завідувач технічного чи комерційного відділу його фірми у фахових знаннях значно перевершує його самого, і він щоразу мусив переконувати себе, що думки, знання, вірність, талант, обачність тощо — це, якщо судити з погляду досить високого, властивості, схоже, такі, які можна купити, бо на світі їх хоч греблю гати, тоді як уміння користуватися ними має передумовою властивості, притаманні лише тим небагатьом, хто народився й виріс уже «нагорі». Ще одна, не менша проблема для багатих людей полягає в тому, що всі хочуть від них грошей. Гроші не мають жодного значення, це правда, і кілька чи кільканадцять тисяч марок — це така річ, наявність чи відчутність якої людина заможна не відчуває. Тож багатії при першій-ліпшій нагоді й люблять запевнити, буцімто гроші цінности людини не змінюють; цим такі люди хочуть сказати, що вони й без грошей вартували б стільки ж, скільки й тепер, і завжди ображаються, коли їх не так розуміють. На жаль, нерідко це трапляється з ними саме у стосунках з інтелектуалами. Ці на диво часто грошей не мають, а мають лише талант і плани, хоч неповноцінними через це й не почуваються, і для них нема нічого природнішого, ніж попрохати багатого товариша, для кого гроші не мають значення, підтримати їх у якій-небудь добрій справі своїм надлишком. Вони не розуміють, що цей багатий чоловік волів би підтримати їх своїми ідеями, своїм умінням і особистою своєю привабливістю. А крім того, таким проханням його змушують іти проти самої природи грошей, позаяк вона вимагає примноження достоту так само, як природа тварини прагне продовження роду. Можна невдало вкласти гроші, й тоді вони загинуть на полі грошової чести; можна придбати на них нового автомобіля, хоча й старий ще майже новенький; можна зупинятися разом зі своїми кіньми для гри в поло у найдорожчих готелях на всесвітніх курортах, фондувати скакові призи й мистецькі премії, можна за один вечір на сотню гостей витратити таку суму, на яку цілий рік прожила б сотня сімей, — роблячи все це, ти викидаєш гроші у вікно, як ото сівач кидає зерно в землю, і вони повертаються, примножившись, у двері. Але нишком роздавати їх на такі справи й таким людям, від яких їм, грошам, не буде жодної вигоди, — це можна порівняти хіба що зі зрадницьким убивством грошей. Можливо, справи ті й добрі, а люди — просто чудові; у такому разі їм треба сприяти всіма засобами, але тільки не грішми. На таких засадах стояв Арнгайм і, твердо їх додержуючись, уславився активною й творчою участю в духовному розвої своєї доби.

Арнгайм міг також сказати про себе, що міркує він, як соціаліст; та й чимало багатих людей міркують, як соціалісти. Вони не проти визнати, що своїм капіталом завдячують саме природному закону суспільного розвитку, й твердо переконані в тому, що не власність надає людині ваги, а людина — власності. Вони спокійно дискутують про те, що в майбутньому, коли їх уже не буде, власність, мовляв, зникне, і в думці, нібито характер їхньої діяльности — соціальний, утверджуються ще й завдяки тому, що переконані соціалісти, впевнено очікуючи неминучого перевороту, тим часом воліють водитися частіше з людьми багатими, ніж із бідними. Про це можна розмовляти довго, якщо є бажання описувати всі функції грошей, що їх, функції, осягнув Арнгайм. Річ у тім, що економічну діяльність не можна відділити від решти видів розумової діяльности, і не було, мабуть, нічого дивного в тому, що він, крім порад, давав інтелектуалам та митцям, з якими дружив, і гроші, коли вони настійливо про це просили; але давав він не завжди й ніколи не давав багато. Ті друзі запевняли його, що не звернутися б з таким проханням ні до кого у світі, крім нього, бо лише він, мовляв, має ще й потрібні для цього духовні властивості, і він їм вірив, упевнений, що потреба в капіталі пронизує всі людські взаємини й така сама природна, як потреба в повітрі; а з другого боку, він погоджувався й з їхньою думкою, що гроші — це духовна сила, хоч і застосовував її досить делікатно й стримано.

А чому взагалі тебе кохають і тобою захоплюються? Хіба це — не майже незбагненна таїна, кругла й крихка, мов яйце? Чи щиріше це почуття, коли тебе кохають за вуса, а не за автомобіль? Чи більш особисту природу має кохання, яке ти пробуджуєш, бувши засмаглим сином півдня, ніж кохання, яке пробуджуєш тим, що ти — син одного з найбільших підприємців? За часів, коли майже всі чоловіки, дотримуючись моди, гладенько голилися, Арнгайм, достоту як колись давно, носив невеличку борідку клинцем і коротко підстрижені вусики; це не дуже виразне, ніби чуже, а проте все ж таки його власне відчуття на обличчі з причин, незбагненних навіть для нього самого, приємно нагадувало йому, коли він аж надто самозабутньо розповідав про що-небудь перед ревними слухачами, про його гроші.

93. До цивільного розуму нелегко підступитися

навіть за допомогою фізичної культури 

Генерал уже тривалий час сидів на одному зі стільців, розставлених попід стінами навколо арени для інтелектуальних змагань; поруч був його «покровитель» — так він любив називати Ульріха, — а поміж них стояв вільний стілець і на ньому два келихи з прохолодними напоями, які вони прихопили з буфету. Коли ґенерал сидів, голубий мундир на ньому віддимався, утворюючи на череві брижі, мов насумрений лоб. Обидва мовчали, прислухаючись до розмови, що точилася перед ними.

 — Бопре грає просто-таки ґеніально, — сказав хтось. — Я бачив, як він грає, влітку тут, а взимку перед тим — на Рив’єрі. Коли він припускається помилки, його рятує щастя. Помилок він припускається навіть досить частенько, його гра своєю структурою суперечить справжній теорії тенісу. Але цей чоловік позначений іскрою Божою, звичайні тенісні закони йому не писані.

 — А я віддаю перевагу тенісу науковому перед інтуїтивним, — заперечив хтось інший. — Взяти, приміром, Бреддока. Може, загалом досконалости й немає, але Бредок до неї наближається.

 — Коли теорія безсила, Геніальність Бопре, його хаотична, Геніальна непередбачуваність досягають вершин! — відказав перший співрозмовник.

 — «Геніальність» — це, либонь, усе ж таки надто гучно сказано, — почувся третій голос.

 — А як же ви це назвете? Саме Геніальність у найнеймовірніший момент підказує гравцеві, як правильно розпорядитися м’ячем!

 — Я навіть сказав би, — підпрягся бреддокіанець, — що особистість неодмінно заявить про себе, незалежно від того, що в неї в руках — тенісна ракетка чи долі народів.

 — Ні, ні, Геніальність — це вже занадто! — стояв на своєму третій.

Четвертий був музикант. Він сказав:

 — Ви геть не маєте рації. Ви не враховуєте реалістичного мислення, на якому стоїть спорт, тому що вочевидь ще не позбулися звички переоцінювати мислення логічно-систематичне. Ця думка застаріла приблизно так само, як упередження, нібито музика збагачує емоціями, а спорт виховує волю. Але будь-яке досягнення у сфері чистого руху має такий магічний вплив, що людина, якщо вона не захищена, винести його не в змозі; це добре видно в кіно, коли немає музики. А музика — то внутрішній рух, вона стимулює саме уявлення про рух. Коли осягнеш магію музики, тоді, жодної миті не вагаючись, визнаєш Геніальність спорту. Геніальности не має лише наука, вона — акробатика мізків!

 — Виходить, я таки маю рацію, — озвався прихильник Бопре, — коли в науковій грі Бреддока не визнаю Геніальности.

 — Ви не враховуєте, — виступив на захист Бреддока його прихильник, — що виходити тут потрібно з нового, реанімованого поняття «наука»!

 — А хто з тих двох, власне, побиває другого? — спитав хтось.

Відповіді ніхто не знав; ті два вже не раз перемагали один одного, але точного рахунку ніхто не пригадував.

 — Спитаймо в Арнгайма, — запропонував хтось.

Гурт розпався. Мовчання на трьох стільцях тривало далі. Нарешті Генерал Штум замислено промовив:

 — Даруй, я слухав дуже уважно, але ж усе це, за винятком музики, можна було б сказати, мабуть, і про Генерала, який уславився перемогами? Чому, власне, у випадку з тенісистом це, на їхню думку, — Геніальність, а у випадку з Генералом — варварство?

Штум, відколи його покровитель порадив Генералові спробувати вплинути на Діотиму за допомогою фізичної культури, частенько замислювався про те, як усе ж таки скористатися, попри свою органічну відразу до цієї культури, такою багатонадійною можливістю підступитися до цивільних ідей, але труднощі, як йому, на жаль, раз у раз доводилося переконуватись, і на цьому шляху були надзвичайно великі.

94. Діотимині ночі

Діотиму дивувала очевидна прихильність Арнгайма до всіх цих людей, бо стан її почуттів аж надто відповідав тому, що вона вже не раз виражала словами: світові справи — це, мовляв, усього-на-всього un peu de bruit autour de notre âme, не більше.

Іноді в неї йшла обертом голова, коли вона озиралася довкола й бачила свій дім, повен аристократії світської й аристократії духу. Від історії її життя лишилася тільки глибочезна суперечність між високим і низьким, між її ще дівочим становищем, в якому було так багато боязкої обмежености середнього прошарку, й теперішніми успіхами, що засліплювали душу. І, стоячи вже на запаморочливо вузенькій сходинці, Діотима відчувала потребу ступити ще один крок, сподіваючись піднятися ще вище. Непевність її приваблювала. Вона впиралася рішенню ввійти в життя, де діяльність, розум, душа й мрія становлять одне ціле. По суті, Діотиму вже не турбувало те, що ідея, яка мала увінчати паралельну акцію, так і не з’являлася; до «всесвітньої Австрії» вона також трохи збайдужіла; навіть те, що на кожен великий проект людського розуму завжди знайдеться проект зустрічний, уже не викликало в неї жаху. Плин подій і речей там, де вони набувають ваги, втрачає свою логічність; він радше нагадує блискавку й вогонь, а Діотима звикла до того, що не спроможна скласти думку про велич, в оточенні якої себе відчувала. Якби її воля, вона махнула б рукою на цю свою акцію й вийшла б заміж за Арнгайма; так буває з маленькою дівчинкою, якій усі труднощі за іграшку, коли вона раптом забуває про них і кидається батькові на груди. Але неймовірне зовнішнє розширення її діяльности стримувало Діотиму. Їй ніколи було зважитись. Зовнішній і внутрішній ланцюги подій і далі тяглися поряд двома незалежними вервечками, й усі спроби пов’язати їх виявлялися марними. Це було так само, як у її подружньому житті, що, коли дивитися збоку, тривало навіть щасливіше, ніж доти, хоча душі в ньому ставало все менше й менше.

Особиста вдача підштовхувала Діотиму до відвертої розмови з її чоловіком; але вона не мала чого йому сказати. Чи кохала вона Арнгайма? Її почуттям до нього можна було дати стільки всіляких означень, що в її роздумах траплялось, як виняток, і це, досить-таки тривіальне. Вони ще навіть не цілувались, а спраглих обіймів душ Туцці, навіть якби вони йому в цьому й зізналися, однаково не зрозумів би. Іноді Діотима й сама дивувалася: адже між нею й Арнгаймом уже не відбувалося нічого такого, про що можна було б розповісти. Але вона так ніколи й не позбулася цілком звички добропорядної молодої дівчини шанолюбно зводити очі на старших чоловіків, і щось конкретне — коли не в буквальному, то бодай у переносному сенсі, але таке, про що можна було б усе ж таки розповісти, — вона могла б уявити собі скоріше вже з кузеном, який здавався їй молодшим від неї самої і якого вона трохи зневажала, ніж із чоловіком, якого вона кохала і який так умів цінувати її спроби виказати свої почуття в загальних міркуваннях високого духовного рівня. Діотима усвідомлювала: треба з головою пірнути в докорінно змінені життєві умови і прокинутись у своїх нових чотирьох стінах, не пригадуючи до пуття, як ти серед них опинилася, але вона відчувала на собі вплив чогось такого, що змушувало її не втрачати пильности. Вона була не зовсім вільна від неприязні, яку середній австрієць, її сучасник, відчував до німецького брата. Ця неприязнь у своїй класичній, тепер уже досить рідкісній формі приблизно відповідала уявленню, яке простодушно приставляло шановані голови Гьоте й Шілера до тіла, котре, вигодуване глизявими пудинґами й підливами, перейняло щось і від їхньої нелюдської сутности. І хоч які великі успіхи мав Арнгайм в оточенні Діотими, її уваги не уникло, що після першої пори здивованости почав давати про себе знати й спротив, який, ніколи не прибираючи чіткої форми й не заявляючи про себе відверто, все ж таки вселяв у неї невпевненість і змушував її усвідомлювати різницю між її власною позицією й стриманістю багатьох тих, на кого вона загалом звикла орієнтуватися в своїй поведінці. А щодо національної неприязні, то зазвичай це — не що інше, як неприязнь до самого себе, видобута з темних глибин власних суперечностей і обернена до придатної жертви, загалом спосіб випробуваний ще в ті прадавні часи, коли знахар паличкою, яку він оголошував пристановищем диявола, виганяв з тіла хворого недугу. Отож те, що її коханий — прусак, бентежило, на додачу до всього, Діотимине серце ще й такими жахами, яких вона до пуття й уявити собі не могла, і це було, мабуть, не зовсім безпідставно, коли вона називала пристрастю той непевний стан, який так різко відрізнявся від звичайної черствости подружнього життя.

У Діотими траплялися безсонні ночі; в такі ночі її опосідали вагання поміж багатим пруським промисловцем і високим австрійським посадовцем. У просвітках напівсну перед її внутрішнім зором пропливало велике, осяйне Арнгаймове життя. Поруч із коханим чоловіком вона пролітала в небі нових пошанувань, але небо те мало неприємний пруський відтінок — берлінської лазурі. Тим часом жовтувате тіло начальника відділу Туцці лежало ще серед чорної ночі поруч з її тілом. Вона відчувала це лише невиразно, як такий собі чорно-жовтий символ давньої каканської культури, хоч від цієї культури Туцці мав теж не дуже багато. Далі мрів бароковий фасад палацу графа Ляйнсдорфа, її ясновельможного приятеля, присутність Бетговена, Моцарта, Гайдна, принца Євгенія Савойського витала навколо всього цього, мов ностальгія, що облягає душу ще доти, як утечеш із дому. Діотима не могла отак просто зважитися ступити за поріг цього світу, хоча саме тому майже ненавиділа свого чоловіка. Душа в її великому, гарному тілі була безпорадна, як у привільному, квітучому краю.

«Я не маю права бути несправедливою, — казала собі Діотима. — Міністерський чиновник, чоловік, якого, крім роботи, більш нічого не цікавить, либонь, уже не в змозі бути чуйною, широкою і сприйнятливою натурою, хоча замолоду шанси на це, певно, мав. — На гадку їй спливли години, коли вони ще не побралися, хоч начальник відділу Туцці й тоді вже юнаком не був. — Старанністю й вірністю обов’язку домагався він свого становища й творив власну особистість, — добродушно подумала вона, — але й сам не здогадується, що заплатив за це життям своєї особистости».

Відколи Діотима домоглася перемоги у вищому товаристві, вона ставилася до чоловіка поблажливіше, й тому її думки зробили ще одну поступку. «Чистих раціоналістів і прагматиків немає; кожен починає з того, що живе живою душею, — розмірковувала вона. — Але повсякденність засмоктує людину, звичайні пристрасті спопеляють її, мов пожежа, а холодний світ викликає в ній той холод, в якому чахне її душа». Можливо, вона поводилася надто скромно і вчасно йому за це суворо не дорікнула. Сумно й невесело. Їй здавалося, що вона ніколи не знайде в собі мужности втягти начальника відділу Туцці у скандал з розлученням, адже для людини, такої відданої службі, як він, це стало б глибоким потрясінням.

 — Тоді краще вже подружня зрада! — сказала вона раптом сама собі.

«Подружня зрада» — з цією думкою Діотима від певного часу й жила.

Безплідна це ідея — сповнювати свій обов’язок там, куди тебе поставлено; величезні сили марнуєш казна на що; істинний обов’язок — знайти своє місце й свідомо брати ситуацію в свої руки! Коли вже вона, Діотима, прирекла себе терпіти й лишатись із законним чоловіком, то є ж бо лихо марне, а є й вигідне, і її обов’язок полягав у тому, щоб зважитися. Щоправда, досі Діотима ніколи не забувала про той прикрий демімонд і негарну легковажність, якими відгонили всі відомі їй розповіді про подружні зради. Вона просто не могла уявити в такому становищі саму себе. Прийти в готель сумнівної репутації й узятися за клямку дверей до кімнати для побачень — це було для неї однаково, що сісти в брудну калюжу. Прослизати, шурхочучи спідницями, нагору чужими сходами — проти цього повставав якийсь моральний спокій її тіла. Поцілунки наспіх суперечили її натурі так само, як мимохідь кинуті слова кохання. Тоді вже нехай краще буде катастрофа!

Останні побачення, прощальні слова, що застряють у горлі, глибокий конфлікт між обов’язком коханої й матері — це відповідало її вдачі куди більше. Але через ощадливість чоловіка дітей вона не мала, а трагедії слід було якраз уникнути. Отож Діотима вирішила, якщо до цього таки дійде, вчинити так, як чинили в добу Ренесансу. Кохання, що живе з кинджалом у серці. Достеменно вона собі цього не уявляла, але це було, поза всяким сумнівом, щось величне; а на задньому плані — руїни колон, над якими пропливають хмари. Провина й подолання відчуття провини, радість, спокутувана стражданням, — ось що бриніло в цій картині, сповнюючи Діотиму небаченим піднесенням і святобливістю. «Де людина втілює найвищі свої можливості й де найповніше розкривається її снага, там і її місце, — міркувала вона, — бо там людина воднораз сприяє щонайбурхливішому розквіту життя взагалі!»

Вона розглядала, наскільки давала змогу ніч, свого чоловіка. Як око не бачить у спектрі ультрафіолетового проміння, так цей розважливий чоловік навіть не помітив би декотрих духовних реальностей!

Начальник відділу Туцці дихав спокійно, нічого не підозрюючи, заколисаний думкою, що за ті вісім годин, коли його розум заслужено припиняє свою діяльність, в Європі нічого важливого не станеться. Цей супокій незмінно справляв враження й на Діотиму, й тоді в неї не раз прокидалася думка: «Відмовитися! Прощання з Арнгаймом, високі, шляхетні слова страждань, беззастережна покора долі, бетговенська розлука… Від таких вимог тренований м’яз її серця напружився до краю. Трепетні, по-осінньому осяйні розмови, просякнуті смутком далеких синіх гір, наповнювали майбутнє. Але відмова й двоспальне подружнє ліжко?! Діотима підвелася з подушок, її чорні коси скуйовдилися. Сон начальника відділу Туцці вже не був сном невинности — це був сон змії, що проковтнула кролика. Ще трохи, і Діотима розбудила б його й, поставши перед цим новим запитанням, крикнула б йому в обличчя, що вона має, мусить, що вона хоче його покинути!! В її суперечливому становищі порятунок такою істеричною сценою був би цілком природний; але тіло її було для цього надто здорове, вона відчувала, що на присутність Туцці глибокою відразою воно просто не реаґує. І те, що такої відрази не було, викликало в неї глибокий жах. Марно силкувалися тоді потекти її щоками сльози, та, хоч як дивно, саме в такому стані думка про Ульріха певною мірою втішала її. Загалом у такі хвилини Діотима ніколи про нього не згадувала, але в його дивних словах про бажання скасувати реальність, що її Арнгайм, мовляв, переоцінює, вчувався незбагненний, немовби незавершений, додатковий тон, на який Діотима колись не звернула уваги, але який у ці ночі нагадував про себе знов і знов. «Адже це не означає нічого іншого, крім того, що не треба аж так тривожитися тим, що може статися, — роздратовано казала вона собі. — Адже це — звичайнісінька річ!» І вона, ще не встигнувши отак просто й отак погано витлумачити цю думку, вже знала, що чогось у ній не розуміла й що саме це було причиною заспокоєння, яке, мов снодійні ліки, паралізувало її відчай, а заразом і свідомість. Час пролітав, наче темна тінь, Діотиму тішило те, що вона не впадала в тривалий відчай — адже за це її навіть можна було похвалити, але просвітку попереду вона вже не бачила.

Уночі думки плинуть то при тямі й пам’яті, то крізь сон, як вода в карсті, й коли вони по якімсь часі знову спокійно виходили на поверхню, Діотимі здавалося, ніби їхнє нуртування доти їй просто наснилося. Річечка, що кипіла за темним гірським масивом, — то був не той самий тихий потік, в який Діотима зрештою запливала. Гнів, огиду, відвагу, страх відносила течія, таких почуттів не мало бути, їх не було: у битвах душ провини нема нічиєї! Про Ульріха тоді вона також знов забувала. Бо тепер лишилися вже тільки останні таємниці, споконвічна туга душі. Їхня мораль — не в тому, що ти робиш. Вона — ні в порухах свідомости, ні в порухах пристрасти. Пристрасті теж тільки un peu de bruit autour de notre âme. Можна завойовувати і втрачати цілі царства, а душа й не ворухнеться, і можна нічого не робити, щоб добутися своєї долі, а вона іноді росте з глибин твого єства, щоденно й тихо, як спів у сферах. Діотима лежала тоді без сну, з ясною, як у жодну іншу годину, головою, але сповнена довіри. Ці думки, кінцева мета яких уникала ока, мали ту перевагу, що дуже скоро присипляли її навіть у геть безсонні ночі. Її кохання, відчувала вона, оксамитовим видивом линуло далеко за зорі, у безкінечну темінь, невіддільну від неї, невіддільну від Пауля Арнгайма, недосяжну для будь-яких планів і намірів. Діотима ледве встигала дотягтися до склянки із солодкою водою, яку, намагаючись боротися із безсонням, звечора ставила на нічний столик, але щоразу надпивала її аж у цю останню хвилину, бо, коли хвилювалася, про неї забувала. Тихий звук ковтків перлисто бринів, наче шепіт закоханих за стіною, поруч з її сонним чоловіком, який нічого того не чув; потому Діотима святобливо відкидалася на подушки й поринала в німоту буття.

95. Великий письменник, вигляд ззаду

Про це, по суті, надто добре відомо, щоб іще й розводити балачки. Її знамениті гості, переконавшись, що захід не такий уже й серйозний і великих зусиль від них не вимагає, тепер поводилися, як люди, і Діотима, що бачила свій дім, сповнений гомону й духовности, була розчарована. Натура піднесена, вона не знала закону обачности, за яким поведінка людини в ролі особи приватної міняється на протилежну, коли ця людина виступає в ролі особи офіційної. Діотима не знала, що політики, обізвавши один одного шахраями й дурисвітами в залі засідань, потім по-дружньому снідають поруч у залі буфетному. Про те, що судді, ухваливши як юристи суворий вирок, після процесу як люди співчутливі тиснуть нещасному засудженому руку, вона, либонь, знала, але ніколи не вбачала в цьому нічого поганого. Іноді їй випадало чути, що танцівниці позасвоєю непристойно-двозначною роботою нерідко живуть бездоганним життям матерів і хатніх господинь, і це викликало в неї навіть розчулення. Прекрасним символом здавалося їй і те, що володарі час від часу скидають корону, щоб не бути нічим, крім як людиною. Та коли вона помітила, що й володарі дум прогулюються інкоґніто, така подвійна поведінка здалася їй дивною. Яка пристрасть, який закон лежить в основі цієї загальної тенденції і спричиняє до того, що поза своєю роботою люди вдають, нібито нічого не знають про людей, якими вони є в своїй роботі? Відпрацювавши день і давши собі лад, вони мають точнісінько такий самий вигляд, як прибрана контора, де письмове начиння сховано до шухляд, а стільці поставлено догори ніжками на столи. Кожна така людина складається з двох людей, і хто знає, коли, власне, вона повертається до себе — ввечері чи вранці.

Тому, хоч Діотиму неабияк і тішило те, що коханий її серця подобався всім, кого вона збирала довкола себе, й жваво з усіма, а надто з молоддю, спілкувався, іноді в неї все ж опускалися руки, коли вона бачила, як його засмоктувала така рутина, і вона казала собі, що володар дум не повинен ані марнувати стільки зусиль на спілкування зі звичайною духовною знаттю, ані давати втягувати себе в оцю базарну метушню думок.

Причина полягала в тому, що Арнгайм був не володар дум, а великий письменник.

Великий письменник — це наступник володаря дум, і в світі духу він відповідає тій заміні володарів влади багатими людьми, яка відбулася у світі політики. Так само, як володар дум належить добі володарів влади, великий письменник належить добі великих битв і великих універсальних магазинів. Він — особлива форма зв’язку духу з великомасштабними речами. Тому найменша вимога, що стоїть перед великим письменником, — це мати автомобіль. Великий письменник повинен багато подорожувати, бувати на аудієнціях у міністрів, виступати з доповідями; створювати в тих, хто заправляє громадською думкою, враження, нібито він — сама сила сумління, яку не можна недооцінювати; він — chargé d’affaires^[6] духу нації, коли потрібно продемонструвати за кордоном її гуманність; коли він удома, то приймає вельможних гостей і водночас мусить думати про власні комерційні справи й робити їх з майстерністю циркового акробата, щоб ніякого напруження в нього ніхто не помітив. Бо великий письменник — це в жодному разі не те, що просто письменник, який заробляє багато грошей. Великому письменникові зовсім не треба писати «найчитабельнішу» книжку року чи місяця самому, досить того, що він проти такої оцінки не заперечує. Адже він засідає в усіх літературних журі, ставить свій підпис під усіма зверненнями, пише всі передмови, виступає з промовами на всіх днях народження, висловлюється з приводу всіх важливих подій, і його запрошують повсюди, де треба показати, яких успіхів досягнуто. Адже в будь-якій своїй функції великий письменник ніколи не представляє всієї нації, а представляє лише її прогресивну частину, численну еліту, що становить уже мало не переважну більшість, і це створює навколо нього постійну духовну напругу. Це, певна річ, саме життя на нинішній своїй стадії веде до глибокої індустріалізації духу й водночас, навпаки, підштовхує індустрію до духовности, політики, домінування над суспільною свідомістю; обидва процеси, рухаючись назустріч один одному, посередині шляху сходяться. Тим-то й роль великого письменника передбачає, скажімо, не якусь певну особу, а таку собі фіґуру на суспільній шахівниці, й обов’язки та поведінку цієї фіґури визначають правила, сформовані часом. Добромисні люди цього часу стоять на таких позиціях: їм мало пожитку від того, що хтось там має глузд (загалом глузду на світі стільки, що вже немає значення — трохи більше його чи трохи менше, принаймні кожен вважає, що особисто в нього глузду достатньо), але слід боротися, мовляв, проти нездорового глузду, і для цього потрібно цей здоровий глузд показувати, щоб його бачили, й змушувати працювати, а позаяк великий письменник придатний для цього краще, ніж письменник навіть іще більший, зрозумілий, можливо, вже не таким численним читачам, то й трапляються намагання з чого-небудь просто великого зробити по змозі щось надзвичайно велике.

Якщо ситуацію розуміти саме так, то не можна було різко дорікати Арнгаймові за те, що він — одне з перших, пробних, та все ж таки вже вельми досконалих втілень цих тенденцій, хоч без певних нахилів тут і не обійтися. Адже більшість письменників залюбки стали б великими, якби лишень могли ними стати; але це як із горами: між Грацом і Санкт-Пьольтеном багато з них могли б мати вигляд достоту такий, як Монте Роза, ось тільки вдалися вони надто низькими. Отож неодмінною умовою того, щоб стати великим письменником, лишається та, що потрібно писати книжки або п’єси, придатні і для вищих, і для нижчих читацьких та театральних кіл. Треба що-небудь робити, перше ніж зможеш зробити добро; це правило — основа існування будь-якого великого письменника. І це — прекрасна, спрямована проти спокус самотности, просто-таки ґьотевська засада творчости: у нашому привітному світі треба тільки ворушитися, решта прийде тоді само собою. Бо досить лишень письменникові почати що-небудь робити, як у його житті настає важлива переміна. Його видавець уже не помічає, що комерсант, який стає видавцем, нагадує трагічного ідеаліста, адже на тканинах чи на незіпсованому папері він міг би заробити все ж таки зовсім інші гроші. Критика відкриває в ньому об’єкт, гідний своєї творчости, бо дуже часто критики — не лиходії, а, внаслідок несприятливих обставин часу, колишні поети, які мусять прихилитися до чого-небудь серцем, щоб вибалакатись; вони — поети війни чи кохання, залежно від нажитого внутрішнього капіталу, який вони мають вигідно вкласти, і задля цього вони виберуть, природно, книжку письменника швидше великого, ніж звичайного. Адже працездатність у кожної людини, звичайно, обмежена, і найкращі її плоди легко розподіляються поміж щорічними новинками, що виходять з-під пера великих письменників, завдяки чому їхні книжки стають ощадними касами духовного багатства нації, адже кожна з них стимулює критичні тлумачення, що становлять у жодному разі не лише виклади, а й просто-таки вклади, а вже на решту снаги, певна річ, майже не лишається. Однак по саме вже нікуди роздмухують це есеїсти, біографи та історики-скорописці, які, користаючись великим чоловіком, справляють свою природну нужду. Собаки, даруйте на слові, для своєї досить ницої мети віддають перевагу якому-небудь жвавому закутку перед самотньою скелею; то чом би людям, сповненим високих поривань лишити в історії своє ім’я, не вибрати скелю, що стоїть вочевидь самотою?! І ось великий письменник, нічого не підозрюючи, перестає існувати просто сам для себе, а обертається на симбіоз, продукт, у найм’якішому значенні слова, національної ділової співпраці і проймається найприємнішою, яку лишень може дати життя, вірою: що його розквіт і успіхи щонайтісніше пов’язані з розквітом і успіхами безлічі інших людей.

І саме з цієї, мабуть, причини загальною рисою вдачі великих письменників нерідко виявляється також яскраво виражене відчуття власної доброї форми. До бойових засобів письма вони вдаються лише тоді, коли відчувають загрозу своєму авторитету; в решті випадків їхній поведінці властива врівноваженість і доброзичливість. Вони цілком терпляче вислуховують будь-яку дрібну похвалу, сказану на їхню адресу. Вони рідко коли зволять обговорювати решту авторів, та коли вже зволять, то не часто скажуть комплімент людині високого ранґу, зате охочіше підтримають один із тих ненастирливих талантів, котрі складаються на сорок дев’ять відсотків з обдарування й на п’ятдесят один — із нездарности, й завдяки такому поєднанню навдивовижу спритні в усьому, де потрібна сила й де людина сильна могла б наробити шкоди, тож рано чи пізно кожен із них посідає впливове становище в літературі. Та чи не вийшов уже цей опис за межі того, що притаманно лише великому письменникові? Є гарне прислів’я: гайвороння у зграю збивається, і важко уявити собі, яка метушня триває нині вже навіть навколо звичайного письменника, ще задовго до того, як він стане великим, — просто ще коли він рецензент, редактор літературного відділу в газеті, впливовий чоловік на радіо, технік звукозапису в кіно чи видавець літературної газетки; багато з них нагадують отих ґумових віслючків та свинок з дірочкою ззаду, щоб їх надувати. Коли бачиш, як ретельно враховують такі обставини великі письменники, як вони силкуються створити з них картину працьовитого народу, який шанує своїх великих людей, то чи не слід їм за це дякувати? Своїми зусиллями вони роблять життя, яке є, шляхетнішим. А спробуймо уявити собі протилежне — чоловіка, який пише, але нічого цього не робить. Він мав би відмовлятися від щирих запрошень, відштовхувати людей, оцінювати похвалу не як той, кого хвалять, а як судія, поривати природні зв’язки, до великих можливостей впливу ставитися з підозрою вже тільки через те, що вони великі, а навзамін не міг би запропонувати нічого, крім окремих процесів у власній голові, котрі нелегко оцінити й важко виразити, та ще письменницької продукції, чому доба, яка вже має великих письменників, аж такого значення справді може й не надавати! Хіба не довелося б такому чоловікові опинитися поза людською спільнотою й уникати дійсности з усіма наслідками, що з цього випливають?! Принаймні такої думки був Арнгайм.

96. Великий письменник, вигляд спереду

Справжні труднощі у великого письменника виникають лише через те, що в духовному житті люди діють хоч і так, як у комерції, однак говорять, за давньою традицією, мовою ідеалістів, і оце поєднання торгівлі з ідеалізмом у щоденних турботах Арнгайма посідало також дуже важливе місце.

Такі поєднання, що не відповідають духові часу, нині трапляються повсюди. Наприклад, хоча покійників допроваджують на кладовище вже бензиновим клусом, дашок гарненького моторизованого катафалка й далі оздоблюють шоломом і двома перехрещеними лицарськими мечами, й так в усіх сферах; людський розвиток — це процесія, що дуже розтяглася в довжину, й так само, як приблизно двоє поколінь тому ділові листи прикрашали синенькими квіточками риторики, нині вже можна було б усі стосунки, від кохання до чистої логіки, виражати мовою попиту й пропозиції, сплати й дисконту — принаймні так само успішно, як мовою психології чи релігії. Але цього все ж таки не роблять. Причина в тому, що нова мова ще надто в собі невпевнена. Шанолюбний фінансист нині в скрутному становищі. Якщо він хоче бути рівнею давнішим силам буття, то мусить пов’язати свою діяльність із великими ідеями; одначе великих думок, які викликали б беззаперечну довіру, тепер уже нема, бо ця сповнена скепсису сучасність не вірить ні в Бога, ні в гуманність, ні в королівські династії, ні в мораль, — або вірить у все одразу, що загалом те саме. Тому комерсантові — а цьому велике потрібне, як компас, — довелося піти на демократичні хитрощі й замінити невимірний вплив величі вимірною величиною впливу. Зрештою, велике те, що великим вважають; але це означає, що велике, кінець кінцем, — і те, що великим зробила добра реклама; проковтнути без ускладнень цю глибоко сховану кісточку нашого часу дано не кожному, й Арнгайм провів безліч дослідів, намагаючись довідатися, як це зробити.

Людині освіченій тут може спасти на думку, скажімо, зв’язок між науковими дослідженнями й церквою в добу середньовіччя. Тоді філософ, якщо він хотів мати успіх і впливати на мислення сучасників, мусив якось уживатися з церквою, і дешевеньке вільнодумство може подумати, нібито ці пута не давали йому піднестися до величі; але насправді все було навпаки. Як стверджує Компетентна Думка, з цього постала тільки незрівнянна Готична краса мислення, й коли без шкоди для духу можна було так рахуватися з церквою, то чом би не рахуватися й з рекламою? Хіба той, хто прагне мати вплив, не може мати його й за цієї умови? Арнгайм був переконаний, що це — ознака величі: не захоплюватися критикою власної доби! Найкращий вершник на найкращому коні, якщо він не ладнає з твариною, долає перешкоди гірше, ніж вершник, котрий пристосовується до своєї шкапи.

Ще один приклад: Гьоте!… То був ґеній, другого такого землі народити нелегко, але він був і купецьким сином, який дістав дворянський титул, і — так його сприймав Арнгайм — найпершим великим письменником, що його народила ця нація. Багато в чому Арнгайм брав Гьоте за взірець. Але найдужче йому подобалася історія про отой відомий прикрий випадок з бідолашним Йоганом Готлібом Фіхте, якого Гьоте, хоча в душі йому й симпатизував, кинув напризволяще, коли того звільнили з посади професора філософії в Єні за те, що він «піднесено, але, можливо, не зовсім належним чином» висловлювався про Бога та Божий промисел, а захищаючись, «дав волю пристрасті» замість «повестися якомога стриманіше» й так собі зарадити, як зауважує у своїх мемуарах мудрий у житейських справах поет. Тепер Арнгайм не лише повівся б точнісінько так, як Гьоте, але й спробував би навіть, пославшись на нього, переконати світ, що саме така поведінка — значуща й ґьотевська. Він навряд чи вдовольнився б тією істиною, що, коли велика людина коїть щось погане, то це, хоч як дивно, викликає справді більше симпатії, ніж коли людина не така велика чинить добро, а перейшов би до того, що беззастережна боротьба за свої переконання не лише не дає плодів, але й свідчить про недостатню глибину й брак історичної іронії, а щодо цієї другої, то він і її назвав би саме ґьотевською, тобто іронією серйозного пристосування до обставин, пристосування, не позбавленого дійового гумору, якому час завжди віддає належне. Якщо зважити на те, що тепер, через неповних двоє поколінь, несправедливість, учинена щодо доброчесного, відвертого й трохи нестриманого Фіхте, вже давно стала приватною справою, яка нічого не додає до його значення, а значення Гьоте, хоч повівся він і негоже, зрештою нічого суттєвого не втратило, то доводиться визнати, що мудрість Арнгайма й справді відповідала мудрості часу.

Третій приклад, який воднораз (Арнгайм завжди мав напохваті гарні приклади) розкриває глибокий сенс перших двох, — Наполеон. Гайне змальовує його в своїх «Подорожніх картинах», і манера автора такою мірою відповідає уявленням Арнгайма, що найкраще буде переказати це словами самого Гайне, які Арнгайм знав напам’ять. «Такий розум, — сказав Гайне, говорячи, отже, про Наполеона, хоч міг би не менш справедливо стверджувати це саме й про Ґьоте, чию дипломатичну вдачу він завжди захищав з кмітливістю прихильника, котрий у душі не поділяє думки предмета свого захоплення, — такий розум має на увазі Кант, коли заявляє, що ми можемо уявити собі розум не такий, як у нас, а інтуїтивний. Те, що ми пізнаємо через повільне аналітичне мислення й довгий ланцюг висновків, цей розум побачив і глибоко збагнув за одну мить. Звідси його талант осягати добу, сучасність, дбати про її дух, ніколи не завдавати йому шкоди і завжди ним користатися… Та позаяк цей дух доби не просто революційний, а й утворений злиттям двох світоглядів, революційного й контрреволюційного, то Наполеон ніколи не діяв ні як переконаний революціонер, ні як переконаний контрреволюціонер, а завжди в дусі обох світоглядів, обох принципів, обох прагнень, які саме в ньому й поєднувались, а відтак він незмінно діяв природно, просто, піднесено, ніколи не впадаючи в судомну грубість, завжди спокійно й м’яко. Тому він ніколи не плів дрібних інтриґ, а щоразу завдавав ударів, застосовуючи своє мистецтво розуміти маси й керувати ними. До повільної, складної інтриґи схильний неглибокий аналітичний розум, а ось синтетичний, інтуїтивний на диво ґеніальним чином примудряється поєднати засоби, які пропонує сучасність, так, щоб їх можна було швидко використати для своїх цілей».

Можливо, Гайне мав на увазі щось трохи інше, ніж його шанувальник Арнгайм, але Арнгайм відчував, що ці слова стосуються й безпосередньо його самого.

97. Таємничі сили й покликання Клариси

Клариса в кімнаті; Вальтер десь подівся, вона має яблуко й халатика. Це, яблуко й халатик, — двоє джерел, з яких до її свідомости непомітно вливається тоненький струмочок реальности. Чому Моосбруґер видався їй музикальним? Вона цього не знала. Можливо, всі вбивці музикальні. Клариса пам’ятає, що з цього приводу написала листа його ясновельможності графу Ляйнсдорфу; вона й зміст ще сяк-так пригадує, однак від усього того її немовби відділяє стіна.

Але хіба чоловік без властивостей — не музикальний?

Задовільна відповідь на думку їй не спала, тож вона кинула міркувати про це й пішла далі.

Та по хвилі їй, однак, сяйнув здогад: Ульріх — це чоловік без властивостей. А чоловік без властивостей, певна річ, не може й бути музикальним. Але ж і немузикальним він не може бути?

Вона пішла далі.

Він сказав про неї: «У тобі є щось дівчаче й геройське».

 — Щось дівчаче й геройське! — повторила вона.

Щоки в неї спалахнули. З цього випливав обов’язок, суті якого вона не могла збагнути.

Думки її кидались, як у бійці, то в один бік, то в другий. Вона відчувала, що її щось притягує й відштовхує, але не розуміла, куди притягує й від чого відштовхує; зрештою якась тиха ніжність, що невідь чому від того лишилася, покликала її вирушити на пошуки Вальтера. Вона підвелася й відклала яблуко.

Їй було шкода, що вона постійно завдавала Вальтерові страждань. Ще в свої п’ятнадцять вона вже помітила, що здатна завдавати йому страждань. Їй досить було тільки рішуче вигукнути, що насправді щось зовсім не так, як Вальтер стверджує, і він уже здригався, навіть коли казав чистісіньку правду! Вона знала, що він її боявся. Він боявся, що вона збожеволіє. Одного разу це навіть злетіло в нього з вуст, і він одразу похопився; але відтоді вона вже знала, що він про це все ж таки думає. І їй це дуже подобалось. Ніцше каже: «Чи існує такий собі песимізм сили? А інтелектуальна схильність до всього жорстокого, страшного, злого? А глибокий аморальний потяг? А потреба в жахливому як у гідному ворогові?…» Такі слова, коли Клариса міркувала ними, сповнювали її рот таким самим м’яким і виразним чуттєвим сприйняттям, як молоко, і вона могла ковтнути лише через силу.

Вона згадала про дитину, якої хотів від неї Вальтер. Він і цього боявся. Воно й не дивно, коли він думав, що коли-небудь вона може збожеволіти. Це пробуджувало в неї ніжність до нього, хоч вона вперто йому й відмовляла. О, та вона й забула, що мала намір пошукати Вальтера. Цієї хвилини з її тілом почало щось діятися. Перса налилися, кров у жилах рук і ніг струмувала потужніше, десь біля сечового міхура й кишечника відчувалося якесь тиснення. Її тонке тіло всередині ставало глибоким, чутливим, живим, чужим — то таким, то таким, а то вже таким; на руках у неї лежало, всміхаючись, ясне дитя, а з її плечей до самої землі спадало, сяючи, золоте покривало Богородиці; люди співали й молилися. Це було поза нею, світові народився Господь!

Та щойно це сталося, тіло її відразу знову зімкнулося над зяючою картиною, як ото деревина виштовхує із себе клин; Клариса знов була струнка, знов була сама собою, відчувала огиду, її охопив жорстокий веселий настрій. Ні, так просто це у Вальтера не вийде, вона цього не допустить. «Я хочу, щоб твоя перемога й твоя свобода тужили за дитиною! — підказала вона собі. — Живі пам’ятники зводитимеш собі сам. Але спершу зведи себе для мене — тілом і душею!» Клариса всміхнулася; це була її усмішка, що звивалася, мов омах полум’я з-під важенного каменя.

Потім їй спало на гадку, що її батько боявся Вальтера. Вона перенеслася думкою на кілька років назад. До цього вона вже звикла; вони з Вальтером любили питати одне в одного: «А пригадуєш?» І тоді минуле світло чарівно лилося з далини в сьогодення. То було просто диво, їм це подобалось. Відчуття, мабуть, таке саме, як тоді, коли, прочвалавши кілька довгих, невеселих годин, озирнешся й раптом утішено побачиш здалеку, що вся пройдена порожнеча обернулася на щось гарне-гарне; але так вони це ніколи не сприймали, а надавали своїм спогадам великого значення. Тому в неї і викликало надзвичайне хвилювання й нерозуміння те, що її батько, вже немолодий художник, тоді для неї авторитет, боявся Вальтера, який приніс в його дім новий час, а Вальтер боявся її. Це нагадувало те, як вона, обіймаючи за плечі свою подругу Люсі Пахгофен, мусила називати батька «татом», знаючи, однак, що тато — коханий Люсі, бо це відбувалось якраз у той самий час.

Щоки в Клариси знову спалахнули. Їй страшенно весело було згадувати про оте своєрідне, оте чуже повискування, про яке вона розповідала своєму приятелеві. Клариса взяла дзеркало й спробувала знов побачити в ньому обличчя зі злякано стисненими вустами, яке вона мала, мабуть, тієї ночі, коли батько ступив до її ліжка. Їй не пощастило відтворити звук, що його виштовхнула тоді з її грудей спокуса. Вона подумала, що той звук ще й тепер, точнісінько, як тієї ночі, чаїться, мабуть, у неї в грудях. Це був звук зухвалий і немилосердний; але після того випадку він уже ніколи не вихоплювався на волю. Клариса відклала дзеркало й обережно роззирнулася, прискіпливим поглядом підкріплюючи усвідомлення того, що вона сама. Потому самими пучками намацала крізь сукню оксамитово-чорну родинку, що мала таку дивну властивість. Вона була, майже схована стегном, у паху, край волосся, яке там трохи нерівномірно сходило нанівець; Клариса поклала на неї руку, прогнала всі думки й почала чекати на переміну, що мала статися. І відчула її ту ж мить. Це був не м’який струм жадання, ні, рука її зробилася твердою й міцною, як чоловіча; Клариса мала таке враження, що коли як слід нею замахнеться, то розтрощить усе на світі! Це місце в себе на тілі вона називала диявольським оком. На цьому місці батько спинився й повернув назад. Погляд диявольського ока проникав крізь одяг; цей погляд «схоплював» чоловіків, «приковував» їх до себе й не давав їм поворухнутися доти, доки цього хотіла Клариса. Розмірковуючи, Клариса подумки брала окремі слова в лапки, щоб виділити їх, як ото на письмі підкреслювала декотрі слова жирними чорнильними лініями; такі виділені слова мали потім напружений зміст — такий самий напружений, якою була її рука; кому спало б на думку, що оком справді можна що-небудь схопити? Але вона була перша людина, котра тримала в руці це слово, мов камінець, який можна пожбурити в ціль. То була частина нищівної сили її руки. І за всім цим забулося повискування, про яке їй хотілося поміркувати, й вона згадала про свою молодшу сестру Маріон. Коли Маріон мала чотири рочки, їй доводилося зв’язувати на ніч руки, а то вони, нічого не підозрюючи, просто їм так було приємно, забиралися під ковдру, як двоє ведмежат у дупло з медом. А згодом вона, Клариса, якось мусила відірвати Вальтера від Маріон. У їхній родині чуттєвість блукала від одного до одного, наче вино серед виноробів. Це була доля. Клариса несла тяжкий хрест. Але тепер думки її мандрували все ж таки в минулому, напруження в руці спало до природного стану, й долоня, забута, лишилася лежати на лоні. Тоді Клариса на Вальтера ще «викала». По суті, вона багато чим йому завдячувала. То він приніс їй звістку про те, що на світі є нові люди, котрі визнають лише холодні, ясні меблі й чіпляють у себе на стінах картини, де зображено правду. Він читав їй уголос Петера Альтенберґа — коротенькі історії про дівчаток з ясно-солодкаво-невинними оченятами, що нагадували marrons glacés^[7] розважаючись, ті дівчатка кидали обручі серед до божевілля закоханих тюльпанових клумб; і від тієї хвилини Клариса вже знала, що її стрункі ноги, на вигляд, здавалося їй, ще дитячі, означають стільки ж, скільки яке-небудь «не знаю чиє» скерцо.

Усі вони саме літували тоді за містом — широке коло людей, кілька знайомих родин винайняли дачі над озером, і в усіх спальнях ночувало вдвічі більше, ніж годилося, запрошених друзів і подруг. Клариса спала разом із Маріон, і об одинадцятій годині до них у кімнату, здійснюючи свою таємничу прогулянку при місяці, іноді заходив потеревенити доктор Майнґаст, тепер знаменитий у Швейцарії чоловік, а тоді — улюбленець товариства й кумир усіх матерів. Скільки ж це вона мала тоді років? П’ятнадцять чи шістнадцять або десь так, від чотирнадцятьох до п’ятнадцятьох, коли приїхав його учень Ґеорґ Ґрьошль, лише трохи старший від Маріон і Клариси. А того вечора доктор Майнґаст був неуважний, він тільки виголосив коротеньку промову про місячне проміння, байдуже поснулих батьків-матерів та нових людей, а тоді раптом зник, і враження склалося таке, ніби зайшов він просто задля того, щоб лишити з дівчатами невеличкого осадкуватого Ґеорґа, свого шанувальника. Ґеорг сидить — ні пари з уст, наче переляканий, і обоє дівчат, які доти озивалися до Майнґаста, теж принишкли. Але згодом хлопець, мабуть, зціпив у темряві зуби й ступив до ліжка Маріон. Знадвору до кімнати падало трохи світла, але в кутках, де стояли ліжка, позалягали непроникні тіні, й Клариса не могла розгледіти, що там діялося; вона бачила тільки, що Ґеорґ на повен зріст стояв, судячи з усього, біля ліжка Маріон і дивився згори вниз на дівчину; але до Клариси він повернувся спиною, а Маріон лежить — і ні пари з вуст, так наче її в кімнаті й не було. Тривало це досить довгенько. Нарешті Ґеорґ (Маріон і далі лежала й не ворушилася) вийшов, мов убивця, з тіні, його плече й бік на мить блідо мигнули посеред освітленої місяцем кімнати, й ступив до Клариси, яка хутенько знову лягла й натягла до самого підборіддя ковдру. Вона знала, що зараз повториться те саме таємниче дійство, яке відбувалося біля Маріон, і завмерла в очікуванні, а Георґ мовчки стояв над її ліжком, лиховісно, як їй здавалося, зціпивши губи. Нарешті показалась його рука, мов змія, і заходилася коло Клариси. Що він загалом робив, вона так і не зрозуміла; вона не мала про це жодного уявлення й не могла зв’язати докупи ті окремі рухи, які, попри своє хвилювання, встигала помітити. Сама Клариса не відчувала тоді ніякої хтивости, вона прийшла вже згодом, а тієї хвилини була лише глибока, боязка схвильованість, що не мала точнішої назви; Клариса нишкла, як тремтливий камінь на мосту, яким нескінченно повільно котиться важкий віз; вона не годна була промовити бодай слово й опору теж не чинила. Коли Георґ відпустив її і, не попрощавшися, зник, жодна із сестер з певністю не знала, чи й з другою діялося те саме, що з нею самою; вони ані покликали одна одну на допомогу, ані запросили приєднатися, й минули роки, перше ніж уперше перемовилися про той випадок.

Клариса знову знайшла своє яблуко й заходилася гризти його дрібненькими шматочками й пережовувати. Георґ ніколи не виказував себе й не заводив мови про те, що сталося, хіба що, можливо, на самому початку погляд його вряди-годи багатозначно кам’янів; тепер це був перспективний, елеґантний юрист на урядовій службі, а Маріон вийшла заміж. А ось із доктором Майнґастом перемін сталося більше; він позбувся свого цинізму, виїхав за кордон, став тим, кого поза університетськими стінами називають знаменитим філософом, навколо нього постійно роїлася юрба учнів і учениць, а нещодавно він надіслав Вальтерові й Кларисі листа, де писав, що невдовзі приїде на батьківщину, де шанувальники нарешті не заважатимуть йому якийсь час попрацювати; доктор запитував також, чи вони не дадуть йому в себе притулок, бо він, мовляв, чув, що вони «мешкають на межі столиці й природи». І саме це, можливо, й був узагалі початок усіх стежок, якими того дня мандрували Кларисині думки. «Господи, який же дивний був той час!» — промайнуло в неї. І тепер вона пригадала й ще дещо: то було літо перед літом з Люсі. Майнґаст цілував її тоді, коли йому було завгодно. «Дозвольте вас поцілувати!» — чемно казав він, перше ніж це зробити, й цілував також усіх її подруг, і Клариса навіть пригадала одну з них, чиєї спідниці вона відтоді бачити не могла, не думаючи про оті її лицемірно опущені очі. Майнґаст казав їй про це сам, і Клариса — адже вона, як-не-як, мала тоді лише п’ятнадцять років! — відповіла цілком дорослому докторові Майнґасту, коли той розповів їй про свої пригоди з її подругами: «Ви — свинюка!». Вона скористалася саме цим грубим словом, вилаявши Майнґаста з насолодою, що нагадувала чоботи зі шпорами; і все ж таки вона злякалась, що зрештою поступиться й сама, і, коли він попросив дозволу поцілувати її, не зважилася відмовити, боячись справити враження дурненької.

Та коли її вперше поцілував Вальтер, вона вельми поважно промовила: «Я обіцяла мамі ніколи нічого такого не робити». Саме в цьому й полягала різниця; Вальтер розмовляв так гарно, наче по писаному, і розмовляв він дуже багато, мистецтво й філософія обступали його, немовби хмари широким пасмом — місяць. Він читав їй уголос. Та здебільшого він просто не зводив з неї очей — лише з неї одної з-поміж усіх її подруг, і саме цим на початку й обмежувалися їхні взаємини; було це достоту так, як ото з-за хмар на тебе поглядає місяць, і ти згортаєш руки. Насправді їхні взаємини згодом перейшли і в стискання рук — тихі, тепер уже без слів, стискання, що крили в собі неповторну силу зв’язку. Клариса відчувала, як його рука очищує все її тіло; і коли він часом подавав їй руку неуважно й прохолодно, вона бувала нещасною. «Тобі просто невтямки, що це для мене означає!» — дорікала вона йому. Тоді вони тайкома вже перейшли одне з одним на «ти». Він навчив її розуміти гори й жуків, а доти вона бачила в природі лише краєвид, який її тато чи хто-небудь з його колег малювали й продавали. Несподівано в ній прокинулося критичне ставлення до сім’ї; вона відчула себе іншою, оновленою. Тепер Клариса добре пригадала й те, як було з отим скерцо. «Ваші ноги, панночко Кларисо, — сказав Вальтер, — зі справжнім мистецтвом мають спільного більше, ніж усі картини, що їх малює ваш тато!» На дачі було піаніно, й вони грали в чотири руки. Клариса у Вальтера вчилась; вона хотіла піднестися над подругами й над своєю сім’єю; ніхто не розумів, як можна в такі чудові літні дні грати на піаніно, замість кататися з веслами на човні чи купатись, але вона пов’язала свої надії з Вальтером, вона вже тоді й одразу поклала собі стати «Його Жінкою», вийти за нього заміж, і коли він гримав на неї за яку-небудь помилку в грі, все в ній закипало, однак радощі все ж таки переважали. А Вальтер і справді часом на неї гримав, бо дух поблажок не визнає. Але тільки за піаніно.

Поза музикою ще траплялося, що Майнґаст її цілував, а одного разу, коли вони каталися при місяці на човні й Вальтер сидів на веслах, вона сама поклала голову на груди Майнґастові, який сидів поруч із нею за стерном. У таких речах Майнґаст був страшенно спритний, вона не знала, що з цього вийде; зате коли Вальтер удруге, після уроку гри на піаніно, останньої миті — вони вже стояли у дверях — схопив її ззаду й почав обціловувати, вона мала лише дуже неприємне відчуття, ніби задихається, й рвучко вивинулася з його рук; і все ж у неї визріло тверде рішення: хай там що станеться ще з другим, а цього відпускати вона не повинна!

Дивні-бо речі трапляються в цьому ділі; у диханні доктора Майнґаста було щось таке, від чого опір просто танув — щось таке, що нагадувало легеньке чисте повітря, в якому, не помічаючи його, почуваєшся щасливою, а ось у Вальтера, що страждав, як уже давно знала Клариса, уповільненим травленням, і в диханні — достоту, як у його повільності в рішеннях, — була певна загальмованість; з одного боку, воно було надто гаряче, з другого — якесь ніби пригоріле й здушене. Таке поєднання фізичного й духовного від самого початку відігравало незвичайну роль, і Кларису це зовсім не дивувало, бо саме вона дуже природно сприймала слова Ніцше про те, що тіло людини — це і є її душа. Ноги в неї були не ґеніальніші, ніж її душа: точнісінько такі самі ґеніальні, вони самі були її ґеніальністю; її рука, коли до неї торкався Вальтер, ту ж мить надавала руху цілому потокові планів і рішучих намірів, який ринув від маківки до п’ят, але слів із собою не ніс; і її молодість, щойно сповнившись почуттям власної гідности, відразу вчиняла бунт проти переконань та інших дурниць її батька-матері просто зі свіжістю міцного тіла, що зневажає всі почуття, в яких прозирає бодай натяк на пишні подружні ліжка й розкішні турецькі килими, такі милі суворо-моральному старшому поколінню. І тому фізичне й далі відігравало роль, на яку Клариса дивилась інакше, ніж на неї дивитимуться, можливо, решта людей. Але в цьому місці Клариса звеліла своїм спогадам зупинитись; а власне, це було не зовсім так, бо радше спогади самі зненацька висадили її знов у сьогоденні, й вона навіть не відчула ані найменшого поштовху в причал. Адже про все це й про те, що було далі, Клариса хотіла розповісти своєму приятелеві без властивостей. Можливо, наразі Майнґаст посідав у цьому надто велике місце, бо невдовзі після того бурхливого літа він зник, утік на чужину, в ньому почалися ті глибокі переміни, які з легковажного джиґуна зробили знаменитого мислителя, і відтоді Клариса бачилася з ним лише мимохідь, а про минуле вони тоді навіть не згадували. Та коли вона замислювалася над цим у зв’язку із собою, їй ставала очевидною її особиста роль у його перемінах. Багато чого відбувалося ще між нею й ним за ті кілька тижнів до його зникнення — відбувалося без Вальтера й за ревнивої участи Вальтера, відтісняючи Вальтера, розпалюючи й накручуючи Вальтера; то були духовні бурі, божевільні години — такі перед бурею зводять з розуму чоловіка й жінку, і спокійні години після бурі, які, позбувшись пристрасти, дихають, мов зелень на лугах після дощу, чистим повітрям дружби. Клариса мусила багато з чим миритися, й миритися не без задоволення, але вслід по тому це допитливе дитя заходжувалось, як уміло, захищатися, висловлюючи своєму розперезаному приятелеві власну думку, і позаяк Майнґаст уже останнім часом, перше ніж виїхати, став по-дружньому серйозним, а в суперництві з Вальтером мало не шляхетним і сумним, то тепер Клариса вже не мала сумніву: все, що затьмарювало його душу до від’їзду в Швейцарію, вона накликала на себе й цим дала йому змогу так несподівано перемінитися. У цій думці її ще дужче зміцнило те, що відбулося потім між нею та Вальтером; у Кларисиній пам’яті ці давно минулі роки й місяці вже втратили чіткі межі, та, зрештою, чи не однаково, коли те чи те сталося? Одне слово, вслід за сповненим її опору зближенням із Вальтером настала мрійлива пора спільних прогулянок, освідчень і духовного пізнання одне одного, водночас багата незліченними, безмежно солодко-болісними невеличкими непорозуміннями, до яких так і пориваються двоє закоханих, яким до цілком безоглядної хоробрости бракує ще стільки ж, скільки вже втратила їхня цнотливість. Це було так, немовби Майнґаст лишив їм свої гріхи, щоб вони їх ще раз у вже вищому сенсі прожили й у найвищому сенсі пережили, і саме так це обоє й сприймали. І тепер, коли Вальтерове кохання важило Кларисі так мало, що нерідко викликало в неї просто відразу, вона ще виразніше усвідомлювала: та хмільна спрага кохання, яка доводила її до такого шаленства, не могла бути ні чим іншим, крім інкарнації, тобто, вона це знала, втілення, — інкарнації чогось безтілесного, якогось сенсу, покликання, долі, що їх призначають обраним зорі.

Сорому Клариса не відчувала, ні, скоріше їй, коли вона порівнювала минуле з теперішнім, хотілося плакати; але й плакати Клариса ніколи не вміла, вона просто стискала вуста, і з цього виходило щось схоже на її усмішку. Її рука, обцілована до пахви, її нога під охороною диявольського ока, її гнучке тіло, яке тисячі разів скручувалося від знемоги коханого й знов, мов линва, розкручувалось, жили з тим дивним відчуттям, що йде в парі з коханням: кожен твій рух сповнений загадкової значущости. Клариса просто сиділа й здавалася собі актрисою в антракті. Щоправда, вона не знала, що буде далі, але не мала сумніву: неосяжне покликання всіх закоханих — зберігати себе тими, ким вони бували одне для одного у хвилини найвищого піднесення. А її рука — ось вона, її ноги — ось вони, її голова увінчувала тіло з моторошною готовністю першою завважити знак, який неодмінно ще з’явиться. Може, й нелегко збагнути, що мала на увазі Клариса, але їй це було дуже просто. Вона написала графові Ляйнсдорфу листа з вимогою провести рік Ніцше, а також звільнити вбивцю жінок і, можливо, влаштувати його публічний показ, щоб нагадати всім про жагучі блукання тих, кому доля судила взяти на себе розсіяні гріхи решти людей; і тепер вона знає, чому це зробила. Треба сказати перше слово. Мабуть, вона висловилась невдало, але дарма, головне — покласти край терплячості й байдужному спогляданню і зробити початок. Історія довела, що у світі час від часу (за цими словами лунали інші: «від еону до еону» — мов два дзвони, яких не видно, хоч вони й близько) постає потреба в таких людях, котрі не здатні чинити й брехати вкупі з усіма й цим викликають загальне невдоволення. До цього місця все було зрозуміло.

Як зрозуміло й те, що люди, котрі викликають загальне невдоволення, відчувають на собі тиск світу. Клариса знає, що великим ґеніям, які підносяться над людством, майже завжди доводилося страждати, і не дивується, коли окремі дні й тижні її життя гнітить олов’яний тягар, так наче по них волочать важенну плиту; але поки що це щоразу минало, й такі вже всі люди, мудра церква навіть запровадила часи жалоби й скорботи, щоб їх зосередити й не дати зневірі й апатії розлитися на півстоліття, бо так теж уже бувало. Важче впоратися з деякими іншими хвилинами в Кларисиному житті, надто розкутими й нездатними чинити спротив, коли іноді досить одного слова, щоб вона немовби вибилася з колії; тоді Клариса втрачає самовладання й не годна збагнути, де вона; але вона в жодному разі не відсутня, навпаки, радше можна сказати, що вона присутня всередині, в глибшому просторі, а цей якимсь незбагненним для звичайного розуміння чином перебуває в просторі, зайнятому в світі її тілом; та навіщо шукати слова для чогось такого, що не лежить на шляху слів, невдовзі вона однаково вибере інші, а в голові зостанеться тільки легеньке, ясне лоскотання, як після кровотечі з носа. Клариса розуміє, що такі хвилини, які в неї іноді бувають, приховують небезпеку. Це вочевидь якісь приготування, якісь випроби. Вона взагалі мала звичку міркувати багато про що одночасно, як ото згортається віяло і стулки находять одна на одну, опиняючись наполовину одна над одною, наполовину одна під одною, і коли все вже надто заплутується, зрозумілою стає потреба рвучко вивільнитись; багато хто й радий був би вивільнитись, та ба — не таланить.

Отже, Клариса сприймає приготування й провісті так, як дехто, скажімо, пишається власною пам’яттю чи своїм залізним травленням, стверджуючи, нібито може їсти хоч бите скло. Але Клариса вже кілька разів доводила, що справді здатна дещо взяти на себе; її сила показала себе на її батькові, на Майнґасті, на Ґеорґові Ґрьошлі, а щодо Вальтера, то треба було ще докласти зусиль; тут деякі зміни, хоч і не так швидко, ще тривали. Але з певного часу Клариса мала намір довести свою силу й на чоловікові без властивостей. Відколи саме, напевно вона не сказала б; це було пов’язано з тим прізвиськом, яке придумав Вальтер, а Ульріх схвалив; колись, мусила визнати Клариса, в минулі роки, вона ніколи не приділяла йому серйозної уваги, хоч вони й були досить близькі друзі. Але «людина без властивостей» — це нагадувало їй, наприклад, гру на роялі, тобто всі оті меланхолійні настрої, вибухи радощів, спалахи гніву, через які тут проносишся, хоча пристрасті це все ж таки не зовсім справжні. Вона відчувала, що все це їй близьке, рідне. Звідси вів прямий шлях до твердження: потрібно відмовитись від усього, у що не вкладаєш душу цілком, а для неї це була вже сама розбурхана глибока реальність її подружнього життя. Людина без властивостей життю не каже: «Ні», вона каже: «Ще ні!» — і береже себе; Клариса зрозуміла це всім тілом. Можливо, сенс усіх тих хвилин, коли вона втрачала самовладання, полягав у тому, що їй судилося стати Богоматір’ю. Вона пригадала образ, який — відтоді не минуло й чверті години — явився в її уяві. «Богоматір’ю може стати, либонь, кожна мати, — міркувала Клариса, — якщо вона не байдужа до того, що коїться довкола, не бреше й нікуди не втручається, а те, що таїться глибоко в ній, виносить на світ у вигляді дитяти! І це за умови, що для себе самої вона нічого не матиме!» — сумно додала вона. Бо думка ця аж ніяк не була їй лише приємна, а сповнювала її мукою й раюванням воднораз, відчуттям, що вона чимось за щось жертвує. Та коли її видіння промайнуло, мов картина у кроні дерева серед листя, що раптом замерехтіло, ніби свічки, після чого ліс одразу знову зімкнувся, то тепер її настрій змінився надовго. Наступної миті якась випадковість подарувала їй байдуже для будь-кого іншого відкриття, що слово «родимка» має спільний корінь зі словом «народжувати»; для неї це означало так багато, немовби доля її раптом виявилася рокованою зірками. Чудесна думка, що чоловіка жінка має вбирати в себе і як мати, і як кохана, схвилювала її й зігріла. Клариса не знала, що навело її на цю думку, але думка ця розтопила в ній опір і водночас додала їй снаги.

Але чоловікові без властивостей вона ще не довіряла, аж ніяк. Він багато про що думав не так, як казав. Коли він стверджував, нібито його ідеї втілити в життя не можна або нібито він нічого не сприймає цілком поважно, то це була просто омана, вона добре це розуміла; вони відчували одне одного нюхом і розгадували за певними ознаками, а Вальтер гадав, що Клариса іноді втрачає глузд! І все ж таки в Ульріхові чаїлася якась гіркувата злість, по-диявольському властива світовій рутині. Треба його визволити. Вона, Клариса, має його здобути.

Вальтерові вона сказала: «Убий його». Це означало не багато, вона й сама до пуття не знала, що саме мала на увазі. Та принаймні це означало: треба щось зробити, щоб вирвати його з нього ж таки самого, і спинятися не можна ні перед чим.

Вона мала з ним позмагатися.

Клариса засміялася, потерла носа. Пройшлася в темряві туди-сюди. З паралельною акцією треба щось робити. Що саме — вона не знала.

98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

Потяг часу — це такий потяг, який сам прокладає перед собою рейки. Ріка часу — це така ріка, яка сама несе із собою свої береги. Пасажир рухається, стоячи чи сидячи поміж твердих стін на твердій підлозі; але непомітно дляпасажирів надзвичайно швидко рухаються й стіни та підлога. Для душевного спокою Клариси це було неоціненне щастя — те, що серед її думок така ще не траплялася.

Але й граф Ляйнсдорф мав від неї захист. Від такої думки його захищала переконаність, що він робить реалістичну політику.

Дні збігали, складаючись у тижні. Тижні не спинялися на місці, а сплітались у вервечку. Безперестанку що-небудь відбувалося. А коли безперестанку щось відбувається, то легко виникає враження, ніби ти домагаєшся чогось реального. Так, двері парадних покоїв ляйнсдорфського палацу потрібно було відчинити для публіки з нагоди великого свята на користь дітей із хворими легенями, і цій події передували ґрунтовні розмови між його ясновельможністю та дворецьким, внаслідок яких було визначено певні дні, коли належало провести певні роботи. У той самий час поліція влаштувала ювілейну виставку, на відкриття якої зійшлося все світське товариство, а начальник поліції особисто відвідав графа Ляйнсдорфа й передав йому запрошення, і коли граф Ляйнсдорф прибув і його зустріли, начальник поліції впізнав серед його почту «добровільного помічника й почесного секретаря», якого вже вдруге й без потреби з ним познайомили, і це дало привід начальникові поліції продемонструвати свою леґендарну пам’ять на обличчя, бо про нього ходили чутки, нібито він знає в обличчя кожного десятого громадянина держави чи принаймні про нього поінформований. Прийшла й Діотима в супроводі свого чоловіка, й усі, хто зібрався, чекали ще на члена імператорського дому, якому частину з гостей потім і відрекомендували, й усі, як один, висловлювали думку, що виставка дуже вдала й цікава. Це було добре перемішане нагромадження розвішаних на стінах картин та виставлених у скляних вітринах і на стендах речових нагадувань про гучні злочини. До цих предметів належали інструменти зломлювачів, техніка фальшивомонетників, загублені ґудзики, що навели на слід, і трагічні засоби вбивств відомих головорізів, і все — з пояснювальними табличками, а картини на стінах, на противагу цьому жаскому арсеналу, показували повчальні моменти з поліційного життя. Тут можна було побачити поліціянта бравого, що переводив через вулицю стареньку бабцю, поліціянта суворого над трупом, прибитим до берега, поліціянта хороброго, що спиняв схарапуджених коней, «Алегорію установи громадського порядку як охоронниці міста», заблукалу дитину серед по-материнському турботливих поліціянтів у відділку, охопленого полум’ям поліціянта, що виносить на руках з пожежі дівчинку, а також багато таких картин як «Перша допомога» чи «На віддаленому посту», а також світлини поліціянтів, котрі відзначилися на службі, аж від самого 1869 року, описи їхнього життєвого шляху й узяті в рамочки вірші, які уславлювали роботу поліції чи окремих її представників. Її найвищий начальник, шеф того відомства, яке в Каканії мало психологічну назву «міністерство внутрішніх справ», указав, відкриваючи виставку, на ці зображення як на свідчення справді народного духу поліції й назвав відданість цьому духу — духу дисципліни й готовности прийти на допомогу — джерелом моралі в добу, коли мистецтво й життя надто вже тяжіють до боягузливого культу безтурботної чуттєвости. Діотима, що стояла поруч із графом Ляйнсдорфом, відчула тривогу за свої зусилля, спрямовані на підтримку новітнього мистецтва, й намагалася дивитися в порожнечу перед собою зі спокійним, але непоступливим виразом на обличчі, щоб дати всім зрозуміти й ще раз нагадати: в Каканії є голови й інші, ніж у цього міністра. А її кузен — під час виступу головного поліціянта він, поринувши в добропорядні роздуми почесного секретаря паралельної акції, збоку спостерігав Діотиму — зненацька відчув у тисняві натовпу, як його ліктя обережно торкнулася чиясь легенька рука, і, на свій подив, побачив біля себе Бонадею; вона прийшла на відкриття виставки зі своїм чоловіком, високим судовим чином, і, скориставшись тією миттю, коли всі шиї повернулися в бік міністра й ерцгерцоґа, що стояв перед ним, ступила ближче до свого невірного приятеля. Бонадея довго й ретельно планувала цю сміливу атаку; коли її коханий відвернувся від неї, вона, вбита горем, у полоні меланхолійної потреби закріпити тріпотливе знамено своїх жадань, образно кажучи, й вільним кінцем, останні тижні думала лише про те, щоб повернути собі Ульріха. Він уникав її, а розмови, яких вона домагалася силоміць, тільки ставили її в невигідне становище, що в ньому завжди опиняється той, хто чого-небудь домагається, порівняно з тим, хто волів би лишатися на самоті; отож Бонадея поклала собі будь-що ввійти в те коло, де щодня обертався її коханий, а здійснити цю мету можна було, здійснивши ще одну: використати в своїх інтересах, а також задля внутрішнього зв’язку з обома сторонами, з одного боку, службові стосунки, що їх мав її чоловік до отого жахливого вбивці Моосбруґера, а з другого — наміри її приятеля хоч як-небудь полегшити долю того злочинця. Тим-то останнім часом вона неабияк надокучала своєму чоловікові розмовами про те, що впливові кола мають співчутливо дбати про психічно хворих злочинців, а коли почула про підготовку поліційної виставки та її врочисте відкриття, вмовила чоловіка взяти її з собою, бо інстинкт їй підказував, що це — саме той довгоочікуваний доброчинний захід, де вона познайомиться з Діотимою. Коли міністр завершив промову й товариство почало обходити експозицію, Богадея не полишила свого приголомшеного коханого, а рушила в його супроводі оглядати жахливі, закривавлені знаряддя, попри свою майже нездоланну відразу до них.

 — Ти казав, усьому цьому можна було б запобігти, аби лиш бажання, — пролебеділа вона, нагадуючи йому, як вихована дитина, котра хоче показати свою уважність, про їхню останню докладну розмову на цю тему. Трохи згодом вона всміхнулась і, давши натовпу тісно притиснути себе до Ульріха, скористалася цією миттю й прошепотіла: — А якось ти завважив, що за сприятливих обставин кожна людина здатна на будь-яку слабкість!

Ульріх відчував, що настирливість, з якою кохана тінню ходила за ним, дуже його бентежить, і позаяк вона, незважаючи на всі його намагання відвернути її увагу, вперто пробиралася ближче до Діотими, а отак привселюдно різко спинити її теж не можна було, то він збагнув, що цього разу йому не лишиться нічого іншого, як започаткувати знайомство цих двох жінок, чому досі він усіляко впирався. Вони вже опинилися біля самого гурту, посеред якого стояли Діотима й граф Ляйнсдорф, коли це Бонадея на повен голос вигукнула перед однією з вітрин:

 — Погляньте, та це ж бо Моосбруґерів ніж!

Під склом і справді лежав той ніж, і Бонадея дивилася на нього з таким захватом, немовби, порпаючись у бабусиній скрині, знайшла там перший бабусин орден за котильйон; цієї миті її приятель набрався духу й, вигадавши якийсь зручний привід, хутко попросив кузину ласкаво дозволити йому познайомити її з жінкою, яка цього прагне і яка, він певен, — палка шанувальниця всіх добрих, щирих і прекрасних поривань.

Отож не можна було сказати, що у веремії днів і тижнів відбувалося мало подій, і поліційна виставка з усім, що було з нею пов’язано, виявилася, по суті, найменшою з них. В Англії, наприклад, влаштували щось куди Грандіозніше, й про це в тутешньому товаристві ходило багато розмов: там королеві подарували ляльковий будиночок, спланований знаменитим архітектором, — з їдальнею завдовжки цілий метр, де висіли мініатюрні портрети пензля знаменитих сучасних художників, із кімнатами, де з кранів текла холодна й гаряча вода, й бібліотекою з малесеньким, суціль золотим альбомчиком, куди королева повклеювала світлини королівської сім’ї, мікроскопічним друкованим залізнично-пароплавним довідником та приблизно двома сотнями крихітних томиків, куди знамениті автори власноруч повписували для королеви вірші й оповідання. Діотима мала про це розкішну англійську двотомну монографію, яка щойно вийшла друком; там усе, що гідне уваги, було відтворено у прекрасних ілюстраціях, і це видання Діотима завдячувала чимдалі глибшому зацікавленню високих суспільних кіл її салоном. Та й узагалі безперервно діялися всілякі речі, яким важко було так одразу навіть назву дібрати, й усе це, мов барабанний дріб у душі, передувало чомусь такому, чого наразі ще не було видно за рогом. Страйкували, приміром, службовці імператорсько-королівського телеграфу — вперше й у надзвичайно тривожний спосіб, який дістав назву «пасивний спротив» і полягав саме в тому, що вони добросовісно, ба більше — вищою мірою педантично виконували всі офіційні приписи; виявилося, що скрупульозне дотримання закону призводить до цілковитої зупинки в роботі швидше, ніж це здатна зробити до краю розгнуздана анархія. Разом з отим кьопенікським капітаном у Прусії, котрий, як ще й досі пам’ятають, став офіцером, скориставшись купленим у лахмітника мундиром, затримав серед вулиці патруля і з його допомогою, а також завдяки пруській законослухняності спорожнив міську касу, «пасивний спротив» був чимось таким, що лоскотало ніздрі, але воднораз у підсвідомості розхитувало ідеї, на які спирався ладний зірватися з язика осуд. Одночасно у газетах серед новин можна було прочитати, що уряд його величности уклав з урядом ще однієї величности угоду, яка ґарантує мир і передбачає економічне піднесення, щиру співпрацю й повагу до загальних прав громадян, але також відповідні заходи на той випадок, якщо все це виявиться під загрозою або постане перед можливістю загрози. За кілька днів по цьому міністр, під орудою якого працював начальник відділу Туцці, виголосив промову, де довів нагальну потребу тісного союзу трьох континентальних імперій, які не мають права, мовляв, іґнорувати сучасний соціальний розвиток, а повинні, керуючись спільними інтересами династій, виступити єдиним фронтом проти суспільних новоутворень; Італія втяглась у збройний конфлікт у Лівії; Німеччина й Англія мали багдадську проблему, Каканія приступила до певних військових приготування на півдні з наміром показати світові, що не дасть Сербії поширитись аж до моря, а дозволить лише залізничний зв’язок; і нарівні з рештою таких подій всесвітньо відома шведська актриса пані Фоґельзанґ зізналася, що їй зроду не спалося так добре, як цієї першої ночі по приїзді до Каканії, і що її порадував поліціянт, котрий врятував її від охопленого ентузіазмом натовпу, але потім сам попросив дозволу вдячно потиснути їй руку обома своїми руками. Це, однак, знов повертає думки до поліційної виставки. Відбувалося багато чого, і люди це помічали. Їм подобалося, коли вони робили це самі, й у них прокидалося побоювання, коли це робив хтось інший. Кожен окремий випадок був зрозумілий будь-якому школяреві, але що, власне, діється загалом, — цього ніхто до пуття не знав, крім небагатьох людей, та й ті не були певні, що знають це. Трохи згодом все могло статися й інакше чи навпаки, і ніхто не побачив би жодної різниці, за винятком певних перемін, що тривалий час якраз чомусь не настають, утворюючи лише слизистий слід слимака-історії.

За таких обставин чужоземна місія, якщо вона хоче з’ясувати, що ж, власне, відбувається, постає, природно, перед важким завданням. Дипломатичні представники й раді були б набратися розуму в графа Ляйнсдорфа, але його ясновельможність ускладнював їм життя. Він щодня, знов і знов знаходив у своїй діяльності ту втіху, яку може дати ґрунтовна солідність, і чужим спостерігачам його образ випромінював осяйний спокій подій, що тривали своїм звичаєм. Інстанція число один писала, інстанція число два відповідала; коли інстанція число два надсилала відповідь, про це належало повідомити інстанції число один, і зробити це найкраще було в усній формі, ініціювавши особисту зустріч; коли інстанція число один та інстанція число два доходили згоди, з’ясовувалося, що вдіяти нічого не можна; отож роботи ніколи не бракувало. А крім того, доводилося брати до уваги безліч усіляких несуттєвих міркувань. Адже працювати треба було пліч-о-пліч з найрізноманітнішими міністерствами; не хотілося кривдити церкву; потрібно було рахуватися з окремими людьми й суспільними зв’язками; одне слово, навіть у ті дні, коли нічого аж такого не робилося, можна було багато чого й не робити, щоб лишалося враження бурхливої діяльности. Його ясновельможність умів як слід це поцінувати. «Що вище підносить людину доля, — любив казати він, — то глибше людина усвідомлює: головне — це всього-на-всього кілька простих засад та ще тверда воля й планомірна праця». А одного разу він при своєму «юному другові» навіть спинився на цій темі докладніше. Пов’язавши її з німецькими прагненнями до єдности, він визнав, що між тисяча вісімсот сорок восьмим і тисяча вісімсот шістдесят шостим роками в політиці сказали своє слово дуже багато надзвичайно мудрих людей. «Але потім, — провадив граф, — прийшов оцей Бісмарк, і принаймні одна непогана риса в нього була: він показав, як треба робити політику — не балаканиною й не мудруванням! Незважаючи на його темні сторони, він домігся того, що після нього скрізь, де лишень розмовляють по-німецькому, кожне знає: в політиці чого-небудь сподіватися слід не від мудрування й балаканини, а від мовчазних роздумів і дії!» У такому самому дусі граф Ляйнсдорф висловлювався й на Соборі, і представникам чужоземних держав, що іноді посилали туди своїх спостерігачів, нелегко було скласти собі чітке уявлення про його погляди. Участі Арнгайма вони надавали не меншого значення, ніж посту начальника відділу Туцці, й загалом доходили висновку, що між цими двома й графом Ляйнсдорфом існує якась таємна угода, й увагу від її політичної мети наразі відвертає своїми енерґійними маневрами, зокрема панкультурною активністю, дружина Туцці. З огляду на цей успіх, що ним граф Ляйнсдорф без особливих зусиль ошукав пронозливість навіть бувалих спостерігачів, йому в жодному разі не можна відмовити в тому таланті реалістичного політика, який він, на його власну думку, мав.

Але й добродії, котрі з урочистої нагоди носять на фраках гаптоване золотом листя й іншу таку буколіку, теж трималися реалістично-політичних упереджень свого ремесла й, не знаходячи за лаштунками паралельної акції жодних конкретних явищ, невдовзі звернули свої погляди на те, що було в Каканії причиною більшости явищ нез’ясованих і називалося «нероз-кріпачені народи». Нині дехто вдає, нібито націоналізм — то всього-на-всього винахід військових постачальників, хоч не завадило б зробити спробу дати й ширше тлумачення, і Каканія вносила в це вагомий внесок. Перед мешканцями цієї імператорської й королівської імператорсько-королівської подвійної монархії стояло важке завданням: вони мали почуватися імператорськими й королівськими австро-угорськими патріотами, але воднораз і королівсько-угорськими або імператорсько-королівсько-австрійськими. Їхнім гаслом, зрозумілим з огляду на такі труднощі, були слова: «Спільними зусиллями!» Інакше кажучи, viribus unitis. Однак австрійці потребували для цього зусиль куди більших, ніж угорці. Адже угорці були насамперед і зрештою тільки угорці, й лише решта людей, котрі не розуміли їхньої мови, вважали їх і австро-угорцями; австрійці, навпаки, насамперед і споконвіку були нічим і мали, на думку їх проводарів, також почуватися австро-угорцями чи австрійцями-угорцями, — для цього поняття не було навіть точного слова. Австрії теж не було. Обидві частини — Австрія й Угорщина — пасували одна до одної, як червоно-біло-зелений піджак до чорно-жовтих штанів; піджак був сам собою, а штани — те, що лишилося від уже неіснуючого чорно-жовтого костюма, попореного в тисяча вісімсот шістдесят сьомому році. Відтоді штани «Австрія» офіційною мовою називалися «Королівства й землі, представлені в імперській раді», що, певна річ, анічогісінько не означало й було назвою, складеною з кількох назв, бо й тих королівств, як, наприклад, цілком шекспірівської Лодомерії чи Іллірії, теж давно вже не було, і не було їх уже тоді, коли ще не був розкомплектований чорно-жовтий костюм. Отож австрієць на запитання, хто він такий, не міг, звісно, відповісти: «Я — один із мешканців тих королівств і земель, які представлені в імперській раді і яких немає», — і вже з цієї причини волів сказати: «Я — поляк, чех, італієць, фріулець, ладин, словенець, хорват, серб, словак, українець чи воллісець», — а це був уже так званий націоналізм. Уявіть собі білочку, яка навіть не здогадується, хто вона — білка чи кішка-дубнячка, істота, котра нічого про себе не знає, і ви збагнете, що за певних обставин можна до смерти злякатися й власного хвоста; а каканці були саме в таких стосунках одне з одним і поглядали одне на одного з панічним страхом членів ватаги, які спільними зусиллями не дають одне одному чим-небудь бути. Відколи крутиться земля, ще жодна істота не вмирала від неточного слововживання, але треба, либонь, додати, що з австрійською й угорською австро-угорською подвійною монархією сталося, одначе, так, що вона загинула через неможливість знайти для неї адекватну назву.

Чужій людині небезкорисно буде довідатись, як цим труднощам давав раду високопоставлений і досвідчений каканець граф Ляйнсдорф. Насамперед він подумки, у своїй кмітливій голові, ретельно відділяв Угорщину й, бувши мудрим дипломатом, у розмовах ніколи про неї не згадував, як ото ніколи не згадують про сина, котрий проти волі батька-матері ступив на самостійний шлях, хоч ті й сподіваються, що йому ще доведеться непереливки; все інше граф називав національностями або навіть австрійськими племенами. Це був дуже тонкий винахід. Його ясновельможність вивчав державне право й натрапив там на досить поширене в усьому світі визначення, що народ має право називатися нацією лише за умови, коли має власну державність, з чого для нього випливало, що каканські нації — це всього-на-всього національності, не більше. З другого боку, граф Ляйнсдорф знав, що цілковите й істинне своє призначення людина знайде, лише підпорядкувавши себе життю національної спільноти, а позаяк йому не хотілося, щоб будь-хто виявився такої можливости позбавленим, то він доходив висновку про необхідність підпорядкувати національності й племена державі. Крім того, граф вірив у божественний лад, хоч людське око бачить його, мовляв, і не завжди, а в по-революційному сучасні години, які в нього іноді траплялися, він навіть припускав, що досить зміцніла в новітні часи ідея держави — це, можливо, не що інше, як подарована Богом ідея величі, але тільки-тільки на початку своєї вже оновленої форми. Так чи так, але як політик-реаліст граф відкидав надто далекосяжні помисли й ладен був погодитися навіть із думкою Діотими про те, що ідея каканської держави — це те саме, що ідея миру в усьому світі; головне полягало в тому, що каканська держава, хоч і без належної назви, все ж таки існувала і що для неї ще потрібно було винайти каканську націю. Зазвичай він пояснював це таким прикладом: той не школяр, мовляв, хто не ходить до школи, але школа лишається школою навіть тоді, коли стоїть порожня. І що дужче опиралися народності каканській школі, яка мала зробити з них народ, то потрібнішою вона видавалася йому за таких умов. Вони вперто наголошували на тому, що вони — нації, вимагали повернути їм втрачені історичні права, загравали з одноплеменцями й родичами за кордонами й цілком офіційно, публічно обзивали імперію тюрмою, з якої їм хотілося вийти на волю. А граф Ляйнсдорф, навпаки, щораз заспокійливіше називав їх племенами й так само переконливо, як і самі вони, наголошував на недосконалості їхнього становища; ось тільки вдосконалити його він хотів, зробивши з племен австрійську націю, а все, що не пасувало до його плану чи й надто вже бунтувало, вже відомим своїм звичаєм оголошував наслідком ще не подоланої незрілости і вважав, що проти цього найкраще застосувати мудру суміш розумної поступливости й карального милосердя.

Коли граф Ляйнсдорф покликав до життя паралельну акцію, серед національностей вона одразу набула слави таємної пангерманської змови, а його зацікавленість поліційною виставкою пов’язали з політичною поліцією й витлумачили як підтвердження його духовної споріднености з нею. Про все це знали чужоземні спостерігачі, наслухавшись про паралельну акцію стільки жахіть, скільки їм було завгодно. Вони не забували про ці жахіття, коли їм розповідали про те, як приймали актрису Фоґельзанґ, про королевин ляльковий будиночок і страйк службовців чи коли в них, спостерігачів, питали, що вони гадають про недавно опубліковані міждержавні угоди; і хоча слова про дух дисципліни, вжиті міністром у його промові, за бажання можна було зрозуміти і як певну політичну заяву, у спостерігачів склалося враження, що на відкритті тієї гучної поліційної виставки, якщо судити неупереджено, нічого, анічогісінько гідного уваги не сталося, хоча вони, як і решта людей, воднораз лишилися й під враженням, що діється щось Глобальне й непевне, і збагнути це наразі годі й думати.

99. Про напівглузд та його плодючу другу половину;

про подібність двох часів, привітну вдачу тітки

Джейн і неподобство, яке називають новим часом

Неможливо було, однак, і скласти більш-менш повне уявлення про те, що відбувалося на засіданнях Собору. Загалом передові люди тоді були схильні підтримувати «активний дух»; вони усвідомлювали, що обов’язок людини з головою — рішуче взяти на себе оруду над людиною з черевом. Крім того, була така річ, яку називала експресіонізмом; ніхто не міг з певністю сказати, що воно таке, але це було, як каже саме слово, таке собі вичавлювання, витискання — можливо, конструктивних видінь, але ті видіння були, якщо порівнювати їх із художньою традицією, і деструктивними, тому їх можна назвати й просто структивними, це ні до чого не зобов’язує, а «структивний світогляд» звучить цілком солідно. Та це ще не все. Тоді на день і на світ дивилися зсередини назовні, але також уже і ззовні всередину; вважали, що інтелектуальність і індивідуалізм — егоцентричні й своє вже віджили, кохання знов упало в ціні, й усе йшло до того, щоб знову відкрити здоровий масовий вплив низькопробного мистецтва на очищені душі людей дії. «Треба бути тим і тим» змінюється, схоже, так само швидко, як «треба вдягатися в те й те», і в першого з другим спільне те, що ніхто, навіть, либонь, причетні до моди ділки, не знає справжньої таємниці отого «треба». А той, хто проти цього запротестував би, справив би, безперечно, кумедне враження людини, котра, опинившись поміж полюсами фарадичної машини, щосили смикається і дригає руками й ногами, але побачити свого супротивника однаково не може. Бо супротивник — не ті люди, котрі спритно користаються з кон’юнктури, ні, супротивник — це сама рідинно-газоподібна нетривкість загального стану, незліченна кількість сфер, де беруть початок його джерела, його безмежна здатність поєднуватися й зазнавати змін, а на додачу — ще й брак або неспрацьовування міцних, надійних базових засад у реципієнта.

Намагатися знайти опору в цьому чергуванні явищ — така сама марна праця, як забити цвяха у струмінь водограю; і все ж є тут щось немовби непроминуще. Бо що відбувається, наприклад, коли людина, цей гнучкий біологічний вид, називає якого-небудь тенісиста ґеніальним? Вона щось пропускає. А коли називає ґеніальним скакуна? Вона пропускає ще більше. Пропускає вона щось і тоді, коли називає футболіста науковцем, фехтувальника — мислителем чи говорить про трагічну поразку боксера; вона взагалі завжди що-небудь пропускає. Вона перебільшує; але до такого перебільшення призводить неточність, як ото неточність стає причиною того, що в невеличкому містечку сина власника універсальної крамниці мають за світського чоловіка. Частка істини в цьому, звісно, є; а чом би сюрпризам якого-небудь чемпіона не нагадувати сюрпризів ґенія, а його роздумам — роздумів досвідченого дослідника? Але з чимось іншим — і цього іншого багато більше — тут, певна річ, щось не так; хоча на практиці цієї решти або зовсім не помічають, або її помічають вельми неохоче. Її вважають непевною; її обминають і пропускають, і коли ця доба називає скакуна чи тенісиста ґеніальним, то річ тут, либонь, не так у її уявленні про ґенія, як в її недовірі до всієї сфери високого.

Тут доречно було б поговорити про тітку Джейн, яку Ульріх згадав через те, що гортав давні, позичені в Діотими сімейні альбоми й порівнював обличчя в них із тими, котрі бачив у кузини вдома. Бо в дитинстві Ульріх частенько й подовгу бував в однієї бабусі в других, яка хтозна й відколи товаришувала з тіткою Джейн. Щоправда, спершу ніякою тіткою вона не була; в дім її взяли вчити дітей грати на піаніно, проте аж такої великої чести на цій ниві вона не запопала, зате запобігла великої любови, бо трималася тої засади, що нема чого вправлятися на піаніно, коли ти, як вона казала, для музики не народжений. Її більше тішило, коли діти лазили по деревах, і завдяки цьому вона стала тіткою двох поколінь такою самою мірою, якою, внаслідок зворотної дії років, шкільною подругою своєї розчарованої наймачки.

 — Ох, отой Мукі! — могла, наприклад, вигукнути тітка Джейн з таким позачасовим почуттям, такою поблажливістю і таким захватом від малого дядька Непомука, який уже тоді мав сорок років, що голос її й тепер лунав у вухах того, хто його колись чув. Той голос був немовби притрушений борошном — так ніби ти стромив голу руку в борошно тонкого-тонкого помелу. Хрипкуватий, м’яко панірований голос; це через те, що вона пила дуже багато чорної кави й курила до неї довгі, тоненькі, міцні вірґінські сиґари, від яких, та ще від старости, її зуби зробилися маленькі й чорні. А втім, поглянувши на її обличчя, можна було подумати, що тембр її голосу залежить від безлічі малесеньких зморщечок, якими її шкіра була заштрихована, наче ґравюра. Обличчя тітка Джейн мала довгасте й лагідне, і для наступних поколінь воно не мінялось, як не мінялося в неї взагалі ніщо. Ціле життя вона проходила в одній-однісінькій сукні, хоч та сукня, дуже все ж таки ймовірно, мала багато копій; то був щільний футляр чорного шовку в рубчик, застібався він на численні чорні ґудзики, як сутана у священика, сягав до самої землі й не допускав жодних тілесних надмірностей. Угорі із сукні трохи виглядав низенький накрохмалений стоячий комірець із відгорненими ріжками, між якими, коли тітка Джейн затягувалася сиґарою, на горлі щоразу посмикувалася й бралася брижами безплотна шкіра; вузенькі рукава завершувалися цупкими білими обшлагами, а увінчувала це вбрання світло-рудувата, трохи кучерява чоловіча перука з проділом посередині. З роками в цьому проділі почала трохи прозирати парусина, та ще зворушливіші були ті двоє місць, де поряд із фарбованим волоссям виднілися сиві скроні — єдина ознака того, що вік тітки Джейн усе її життя не лишався однаковим.

Хтось міг би подумати, що вона на багато десятиліть випередила чоловікоподібний тип жінки, який згодом ввійшов у моду; але це було не так, бо в її чоловікоподібних грудях билося дуже жіночне серце. Хтось міг би подумати також, що колись тітка Джейн була дуже знаменитою піаністкою, але потім утратила зв’язок зі своїм часом, бо вигляд вона мала саме такий; але й це було не так, вона ніколи не була чимось більшим, ніж учителькою музики, а її чоловіча зачіска й сутана — то лише наслідок того, що дівчиною тітка Джейн захоплювалася Францом Лістом, з яким короткий час кілька разів бачилася в товариствах, і саме тоді її ім’я якимсь чином прибрало й англійської форми. Вона зберігала вірність тій зустрічі так само, як ото, бува, закоханий лицар до схилу віку носить кольори своєї дами серця, нічого вже не бажаючи; а в тітки Джейн це було зворушливіше, ніж якби вона, вийшовши на пенсію, й далі носила парадну одіж днів своєї слави. Було щось від цього й у таємниці самого її життя, яку в родині переказували дітям, коли вони підростали, аж після врочистої, як під час посвячення в юнаки, настанови шанувати Джейн. Вона була вже не зовсім молоденька дівчина (адже вимоглива душа вибирає довго), коли знайшла чоловіка, якого покохала й за якого проти волі своїх родичів вийшла заміж, і чоловік той був, певна річ, художник, хоча в нещасливих, образливих умовах провінційного містечка — лише фотограф. Та вже невдовзі після одруження він почав влазити в борги, як ґеній, і відчайдушно пити. Задля нього тітка Джейн терпіла злигодні, повертала його від шинку знов до богів, плакала тайкома й при ньому, у нього в ногах. Він був схожий на ґенія з могутнім ротом і гордою чуприною, і якби тітка Джейн мала здатність надихати його пристрастю власного розпачу, то він, попри згубні свої вади, став би великим, як лорд Байрон. Але фотограф уперто відмовлявся надихатися почуттями дружини, через рік покинув Джейн з її служницею-селючкою, яка встигла від нього завагітніти, й невдовзі після того, геть пустившись берега, помер. Джейн відтяла з могутньої його голови пасмо волосся й лишила собі на згадку; його нешлюбну дитину вона всиновила й самовіддано виховувала; Джейн рідко згадувала про ті минулі часи, бо від життя, коли воно таке величезне, гріх вимагати, щоб воно було ще й легке.

У житті тітки Джейн було, отже, не так уже й мало романтичних, хоч і неприродних, ситуацій. Але згодом, коли фотограф з його земною недосконалістю вже давно її не зачаровував, недосконала субстанція її кохання до нього теж у певному сенсі зітліла, й лишилася вічна форма кохання й захвату; з далеких віддалин ті її почуття справляли, мабуть, не менший вплив, ніж його справляли б почуття справді глибоченні. Але така вже була тітка Джейн узагалі. Її духовний зміст був, либонь, невеликий, але форма, в яку він виливався в її душі, вражала своєю красою. Поза її була героїчна, а такі пози неприємні лише доти, доки зміст у них фальшивий; коли вони зовсім порожніють, то знову починають нагадувати палахкотіння полум’я й віри. Тітка Джейн жила тільки на самому чаю, чорній каві та двох філіжанках м’ясної юшки на день, але на вулицях того невеличкого містечка люди, коли ця жінка в своїй чорній сутані проходила повз них, не спинялися й не поглядали їй услід, бо знали, що вона — людина порядна; ба більше, до неї відчували навіть певну святобливість, адже вона була й порядна людина, й усе ж не втратила здатности мати вигляд такий, який вочевидь відповідав тому, що було в неї на серці, хоч нічого конкретного про це, по суті, не знали.

Оце, мабуть, і вся історія тітки Джейн, яка дожила до глибокої старости й уже давно померла, і нема на світі бабусі у других, і дядька Непомука на світі нема, і навіщо, питав себе Ульріх, усі вони, власне, жили? Але тепер він багато чого віддав би за можливість іще раз погомоніти з тіткою Джейн. Він гортав грубі давні альбоми зі світлинами своєї родини, котрі бозна-як опинилися в Діотими, і що ближче підходив, гортаючи, до початків цього нового образотворчого мистецтва, то більшу гордість, здавалося йому, демонстрували перед цим мистецтвом люди. Вони ставили ногу, як було видно, на камінні брили з картону, обвиті паперовим плющем; коли це були офіцери, вони широко розставляли ноги, тримаючи поміж них шаблю; коли це були дівчата, вони згортали руки на колінах і широко розплющували очі; коли це були неодружені чоловіки, холоші їхніх штанів здіймалися від землі романтично-сміливо, без напрасованих рубчиків, немов клуби диму, а в піджаках відчувалася округла розгонистість, якийсь порив, що витіснив церемонну статечність буржуазного сурдута. Це було, мабуть, десь так між шістдесятими й сімдесятими роками дев’ятнадцятого сторіччя, коли технологія цього нового мистецтва вже подолала початковий етап. Революція сорокових років давно канула в неспокійне минуле, і життя наповнював новий зміст, але який саме — тепер уже ніхто до пуття не знає; сліз, обіймів і освідчень, у яких нова буржуазія на початку своєї доби шукала власну душу, вже також не було; але як ото хвиля розтікається на піску, так і ця шляхетність перейшла тепер в одяг і в таке собі особисте пожвавлення, для якого, мабуть, десь є слово й краще, але наразі від нього перед тобою лише світлини. То був час, коли фотографи носили оксамитові куртки вільного крою й борідки клинцем і мали вигляд художників, а художники вуглиною накидали великі картони, шикуючи на них цілі роти величних постатей; і звичайним людям у той час здавалося, що саме настав час винайти спосіб увічнювати й себе. Лишається тільки додати, що людям іншого часу нелегко було почуватися такими ґеніальними й прекрасними, якими почувалися люди саме цього часу, серед котрих було так мало людей небуденних, — або їм так рідко, як ще ніколи, щастило піднестися над рештою.

І Ульріх, розглядаючи світлини, нерідко питав себе, чи є який-небудь зв’язок між цим часом — коли фотограф міг вважати себе ґенієм, бо пив, ходив, не застібаючи комірця, й за допомогою новітнього методу доводив, що таку, як у нього, шляхетну душу мають і решта сучасників, котрі позували перед його об’єктивом, — і ще одним часом, коли по-справжньому ґеніальними вважають хіба лише скакунів за їхню небувалу здатність витягуватись і стискатись. На вигляд ті часи різні; сучасність спогорда й звисока позирає на минуле, а якби минуле випадково настало було пізніше, то воно спогорда й звисока позирало б на сучасне; але в головному те й те зводяться до чогось дуже подібного, бо й тут, і там найбільшу роль відіграє неточність і нехтування вирішальними відмінностями. Частину великого приймають за ціле, далеку аналогію — за справдження істини, а випатране нутро великого слова набивають за останньою модою. Виходить це чудово, хоча тримається й не довго. Не можна сказати, що люди, котрі провадили бесіди в Діотиминому салоні, зовсім не мали ні в чому рації, позаяк уявлення й поняття їхні були такі невиразні, як постаті у пральні. «Це — поняття, на яких життя зависає, мов орел на своїх крилах у високості! — міркував Ульріх. — Це — незліченні моральні й мистецькі уявлення про життя, своєю суттю такі самі ніжні, як тверді гори в туманній далечині!» Кількість цих уявлень і понять зростала внаслідок того, що вони просто крутилися в тих людей на язику, і про жодну з їхніх ідей не можна було й хвилину порозмовляти так, щоб ненароком не збитися вже на наступну.

Такий тип людей за всіх часів називав себе новим часом. Це словосполучення — мов той міх, у який намагаються впіймати Еолові вітри; воно — незмінне виправдання тому, щоб не давати речам ладу, тобто ладу справжнього, доцільнього, а натомість ставити їх в уявний, абсурдний зв’язок. І все ж таки в цьому словосполученні міститься певне визнання. У тих людях якимсь украй дивовижним чином жила переконаність, що вони покликані дати світові лад. Якщо те, що вони задля цього робили, назвати напівглуздом, то цікаво, що саме друга, неназвана чи, щоб її якось назвати, безглузда, завжди неточна й фальшива половина цього напівглузду мала невичерпну силу оновлення й плодючість. У цій половині було життя, неспокій, непостійність, схильність змінювати погляди. Але ті люди, мабуть, самі відчували, як воно було насправді. Їх трясло, голови в них пухли від думок, вони жили в нервову добу, й щось було не так, кожне вважало себе розумним, але всі разом почувалися безплідними. А якщо вони, до того ж, мали ще й талант, — а їхня неточність допускала це в будь-якому разі, — то в голові у них було так, немовби на погоду й хмари, залізниці й телеграфні дроти, на дерева, тварини й узагалі на всю рухливу картину милого нам світу дивишся з вузенького, закіптюженого віконця; й ніхто не помічав цього відразу по власному віконцю, а лише по чужому.

Якось Ульріх вирішив пожартувати, зажадавши від них докладно пояснити йому, що вони мають на увазі; у відповідь вони осудливо подивилися на нього, назвали його бажання механічним сприйняттям життя й скепсисом і висунули твердження, що навіть найскладнішу проблему можна розв’язати лише найпростішим способом, отож новий час, щойно він вивільниться із сьогодення, матиме, мовляв, простий вигляд. Ульріх, на відміну від Арнгайма, не справив на них ані найменшого враження, а тітка Джейн погладила б його по щоці й сказала б: «Я дуже добре їх розумію; ти заважаєш їм своєю серйозністю».

100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки

й довідується дещо про бібліотекарів,

бібліотечних служників та духовний лад

Генерал Штум став свідком невдачі свого «товариша» й надумав його втішити.

 — От уже безглузда балаканина! — обурено лайнувся він на адресу учасників Собору і по хвилі, хоч підтримки й не дочекався, почав схвильовано й усе ж таки не без задоволення виливати душу. — Ти ж бо пригадуєш, — вів далі він, — що я заповзявся покласти Діотимі до ніг ту рятівну ідею, яку вона шукає. Виявляється, є дуже багато важливих ідей, але якась одна з них має бути, зрештою, найважливіша. Адже це — звичайна логіка, чи не так? Отже, йдеться лише про те, щоб дати їм лад. Ти сам сказав, що таке рішення було б гідне якого-небудь Наполеона. Пригадуєш? Потім ти дав мені, як і слід було від тебе сподіватися, кілька чудових порад, хоча скористатися ними мені й не довелося. Одне слово, щоб довго не розводитись, я взяв цю справу у свої руки!

Він носив із собою рогові окуляри й тепер, коли хотів когось чи щось розгледіти пильніше, діставав їх з кишені й накидав на ніс замість пенсне.

Одна з найважливіших умов полководського мистецтва полягає в тому, щоб мати чітке уявлення про сили супротивника.

 — Отож я розпорядився, — провадив Генерал, — замовити мені читацького квитка до нашої уславленої на весь світ придворної бібліотеки й у супроводі одного з бібліотекарів, який люб’язно запропонував мені свої послуги, коли я сказав, хто я такий, проник у ворожі лави. Ми почали обходити те Грандіозне книгосховище, і спершу воно мене, мушу сказати, анітрохи не приголомшило; ці книжкові ряди справляють не гірше враження, ніж Гарнізонний парад. Але потім я заходився в голові дещо підраховувати, і результат виявився несподіваний. Колись я, бач, гадав собі так: якщо прочитувати щодня по книжці, то це, звісно, дуже стомлюватиме, але ж кінець цьому коли-небудь та настане, і тоді я матиму право претендувати на певне становище в духовному житті, навіть якщо те чи те пропущу. І що ж, думаєш, відповів мені той бібліотекар, коли я, бачачи, що нашій прогулянці немає кінця-краю, спитав його, скільки ж, власне, томів у цій божевільній бібліотеці? Три з половиною мільйони томів, відповідає він!! А ми, каже, саме дійшли оце десь до сімсоттисячної книжки. Але я від тої хвилини лічити кинув… Не хочу, щоб ти зайвий раз напружувався, але в міністерстві я ще раз перевірив усе з олівцем у руці: щоб здійснити свій план, я, читаючи отак, згаяв би десять тисяч років!

Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!

Ти можеш сказати, що не конче читати всі книжки. На це я відповім тобі так: і на війні не конче вбивати солдатів усіх до одного, а проте там кожен потрібний! Ти мені скажеш: і кожна книжка потрібна. Але в тім-то й річ, що тут уже щось не так, бо це вже неправда; я питався в бібліотекаря!

Друже, любий мій, я міркував просто: все ж таки цей чоловік живе серед мільйонів цих книжок, знає кожну з них, знає, де кожна стоїть; виходить, він міг би мені допомогти. Я, звісно, не хотів питати його напрямець: «Де мені знайти найкращу в світі ідею?» Адже це було б просто як у тій казці, а в мене досить клепок, щоб це втямити, до того ж я змалку не міг терпіти, коли мені розповідали казочки; та що вдієш, я в нього про це якось та мав усе ж таки спитати! А з другого боку, моє почуття такту не дозволяло мені відкрити йому всю правду — наприклад, перше ніж його про що-небудь просити, кілька слів сказати про нашу акцію, а вже тоді звертатися з проханням навести мене на слід мети, надзвичайно гідної такої акції; я не вважав, що маю на це право. Тож кінець кінцем я вдався до невеличких хитрощів. «О, — цілком безневинно похопився я, — о, я й забув поцікавитись: а з чого ви, власне, щоразу починаєте, коли в цьому безкінечному книгосховищі вам треба знайти потрібну книжку?!» Ти знаєш, точнісінько так я й сказав, бо не мав сумніву, що так сказала б і Діотима, а крім того, своїм тоном я натякнув, що в захваті від нього, — це щоб легше піймати його на гачок.

І справді, це йому — як маслом по серцю, і він так запопадливо й питає мене: а чим саме, мовляв, пан ґенерал цікавиться. Ну, я трохи аж розгубився.

«О, багато чим», — кажу, розтягуючи слова.

«Я маю на увазі, яким автором чи яким питанням? Воєнною історією?» — питає далі він.

«Ні, в жодному разі. Скоріше історією мирних стосунків».

«В історичному плані? Чи в сучасній пацифістській літературі?»

«Ні, — відповідаю, — це не так просто сказати. Приміром, збірник усіх великих ідей, що їх породило людство. Чи є такий узагалі?» — хитро так питаю його. Ти ж бо пригадуєш, яку роботу в цій галузі я вже звелів провести.

Бібліотекар мовчить.

«Або яка-небудь книжка про здійснення найважливішого?» — кажу я.

«Тобто теологічна етика?» — уточнює він.

«Це може бути й теологічна етика, але там має йтися трохи й про давню австрійську культуру, і про Ґрільпарцера», — правлю своєї я. Розумієш, у моїх очах спалахнула, мабуть, така спрага до знань, що той чоловік раптом аж злякався, чи не погамую я свою спрагу, бува, його коштом. А я торочу далі про щось на кшталт залізничного розкладу, який має дати змогу забезпечити будь-який прямий і непрямий зв’язок між ідеями, й цієї миті його починає просто-таки розпирати від чемности, й він пропонує провести мене до каталожної кімнати й лишити там самого, хоч робити це, власне, й заборонено, тому що входити туди мають право тільки бібліотекарі. І ось я справді опинився в найбільшій бібліотечній святині. Відчуття, скажу тобі, я мав таке, немовби ступив усередину самого черепа; довкола — нічого, крім отих полиць із гніздами для книжок, і скрізь — драбинки, щоб діставатися до них, а на стелажах та столах — нічого, крім каталогів та бібліографій, тобто сама квінтесенція знань, і ніде — жодної пристойної книжки для читання, а лише книжки про книжки. Там добряче пахло мозковим фосфором, і я не вдаватиму з себе бозна-кого, коли скажу: я мав враження, що таки чогось досяг! Та коли він надумав лишити мене там самого, в мені прокинулося, звісно, якесь досить дивне, я б навіть сказав, якесь моторошне відчуття, врочисте й моторошне. Вінвидряпується, наче мавпа, по драбинці, хапає якийсь том — він просто-таки націлився на нього ще знизу, саме на нього, — спускається з ним до мене й каже: «Пане ґенерал, ось вам бібліографія бібліографій!…» Чи ти знаєш, що це таке?… Абетковий покажчик абеткових покажчиків назв тих книжок і праць останніх п’ятьох років, де йдеться про успіхи в етичних питаннях однієї-однісінької сфери — сфери моральної теології й красного письменства. Таке чи десь таке пояснення дає він мені й уже поривається вшитися. Але я ще встигаю схопити його за рукав і міцно тримаю. «Пане бібліотекар! — вигукую. — Ви не маєте права піти, не відкривши мені секрету, як ви самі орієнтуєтесь у цій… — З необережности я сказав «божевільні», тому що таке в мене тоді склалося враження. — Як ви самі, кажу, отже, орієнтуєтесь у цій божевільні, напханій книжками». Він, видко, не так мене зрозумів; уже згодом мені спало на думку, що ті, хто несповна розуму, буцімто самі люблять дорікати здоровим людям, що ті — несповна розуму; в кожному разі чоловік весь час позирав на мою шаблю, і я ледве його стримував. А потім він мене просто-таки вжахнув. Позаяк я й далі його не відпускаю, він раптом випростується, буквально виростає зі своїх бахматих штанів і починає говорити, розтягуючи кожнісіньке слово, і то так значуще, немовби ось-ось викаже таємницю цих стін. «Пане Генерал, — каже, — ви хочете знати, як я запам’ятовую кожну книжку? Що ж, я, звісно, можу вам це сказати: просто я жодної з них не читаю!»

Ти знаєш, це мене справді вже трохи не доконало! Але він, побачивши, який я приголомшений, усе мені пояснив. Виявляється, секрет добрих бібліотекарів полягає в тому, що з усієї довіреної їм літератури вони ніколи не читають нічого, крім назв книжок та змісту в них. «Хто спробує втнути, про що книжки пишуть, тому як бібліотекареві гаплик! — повчав він мене. — Той ніколи не охопить поглядом усього!»

Тоді я, затамувавши дух, питаю його:

«Виходить, ви ніколи жодної з цих книжок не читаєте?» «Жодної. Крім каталогів». «Але ж ви — доктор?»

«Певна річ. Навіть викладаю в університеті — приват-доцент із бібліотечної справи. Бібліотечна справа — це теж наука самодостатня. Як ви гадаєте, пане Генерал, — питає він, — скільки у світі систем, за якими книжки розставляють, зберігають, систематизують їхні назви, виправляють друкарські помилки й хибні відомості на титульних сторінках і таке інше?»

Мушу тобі зізнатися, коли потім він лишив мене самого, було тільки дві речі, які мені хотілося зробити: або розплакатись, або закурити; але ні на те, ні на те я там не мав права! І що ж, як ти гадаєш, було далі? — задоволено провадив Генерал. — Стою я отак, геть збитий з пантелику, а в мій бік раптом рушає якийсь старий служник — він, видко, вже давно спостерігав за нами збоку; чемненько прочовгавши ногами кілька разів туди-сюди, він спиняється, зводить на мене очі і таким м’яким-м’яким голосом — чи то через книжковий пил, чи то він уже наперед смакував чайовими — починає розмову. «Чого бажають пан Генерал?» — питає. Я відмахуюсь, але старий провадить далі: «До нас часто приходять добродії з військового училища; нехай пан Генерал лише скаже мені, яка саме тема пана ґенерала цікавить. Юлій Цезар, принц Євґеній, граф Даун? Чи щось сучасне? Закон про військовий обов’язок? Дебати про бюджет?» Запевняю тебе, чоловік так розумно висловлювався й стільки всього знав про написане в книжках, що я дав йому на чай і спитав, як це в нього виходить. І що ти думаєш? Він знов починає розповідати мені про те, що курсанти військового училища, коли дістають письмове завдання, іноді приходять до нього й замовляють книжки. «І коли я приношу їм ті книжечки, вони часто аж лаються, — мовляв, які ж нісенітниці їм доводиться вивчати, і тоді наш брат багато чого довідується. Або приходить пан депутат, що має підготувати доповідь про шкільний бюджет, і питає мене, якими матеріалами користався пан депутат, котрий готував таку доповідь минулого року. Чи приходить пан прелат, який уже п’ятнадцять років пише про певний вид жуків, чи хтось із університетських панів професорів і нарікає, що вже три тижні вимагає таку й таку книжку й ніяк не може її одержати, і тоді мусиш обшукувати всі сусідні полиці, бо книжку, може, не туди поставили, аж поки з’ясовується, що він уже два роки тримає ту книжку вдома й не повертає. І так — майже сорок років; тут уже хоч-не-хоч зметикуєш, чого людина хоче й що вона задля цього читає».

«І все ж таки, любий мій, — кажу йому, — не так воно просто пояснити вам, що я шукаю, щоб почитати!»

І що, як ти гадаєш, він мені відповідає? Він скромно так зводить на мене очі, киває головою й каже:

«Даруйте на слові, пане ґенерал, але таке, звісно, буває. Оце недавнечко зі мною балакала одна жіночка, яка сказала точнісінько те саме; можливо, пан ґенерал її знають, вона — дружина начальника відділу Туцці з міністерства чужоземних справ».

Ну, то що скажеш? Я думав, мене грець ударить! А старий, побачивши таке діло, приносить мені геть усі книжки, котрі резервує за собою Діотима, і коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це — просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!

Ґенерал змовк, щасливо замріявшись. Але потім опанував себе, на його поважному обличчі відбилася гіркота, й він повів далі:

 — А тепер на хвилинку скільки мога зосередься, я хочу в тебе дещо спитати. Адже всі ми впевнені в тому, що наша доба — це доба з найдосконалішим, либонь, ладом, який тільки бачили попередні часи. Щоправда, якось при Діотимі я назвав це упередженням, але цього упередження не позбавлений, звісно, я й сам. І ось мені довелося переконатись, що лише в одних людей панує справді надійний духовний лад, а саме — в бібліотечних служників; і тепер я питаю тебе — ні, не питаю, адже ми про це вже колись розмовляли, а після моїх останніх вражень я, звичайно, замислився про це знов, — отож я не питаю, а кажу: уяви собі, що ти п’єш горілку, так? За певних обставин це непогано. Але ти п’єш горілку ще, і ще, і ще; чи ти стежиш за моєю думкою? Спершу в голову тобі вдарить хміль, згодом у тебе почнеться біла гарячка, й нарешті тобі віддадуть останню шану, і над твоєю могилою курат скаже що-небудь про залізну вірність обов’язку. Ти вже уявив собі цю картину? Так ось, якщо уявив — це ж бо діло нехитре, — то тепер уяви собі воду. І уяви собі, що ти повинен пити її й пити — доти, доки зрештою в ній утопишся. Або уяви собі, що ти повинен їсти до завороту кишок. А тепер — ліки, хінін, миш’як чи опіум. «Навіщо?» — спитаєш. Але зараз, любий друзяко, я зроблю тобі одну чудову пропозицію, кращої не буває. Уяви собі лад. Або, ще краще, уяви собі спершу велику ідею, потім — ще більшу, потім ще більшу, ніж друга, а тоді щораз більшу й більшу; і в такий самий спосіб уяви собі й чимдалі більше й більше ладу в своїй голові. Спершу це має такий милий вигляд, як ото кімната у старої дівки, і такий чистенький, як казенна конюшня; потім — такий прекрасний, як бригада в розгорненому строю; далі — такий божевільний, немовби хтось, повертаючись уночі з казино, скомандував до зірок: «Слухай мене, всесвіту, струнко! Праворуч рівняйсь!» Або, скажімо, спочатку лад — це як ото в новобранця заплітаються ноги, а ти вчиш його ходити у строю; потім — так, ніби тебе уві сні поза чергою підвищили до військового міністра; а тепер уяви собі просто загальний, універсальний, вселюдський лад — одне слово, досконалий цивільний лад. Це, запевняю тебе, — смерть від переохолодження, закоцюблий труп, місячний краєвид, геометрична пошесть!

Я розмовляв про це зі своїм бібліотечним служником. Він запропонував мені почитати Канта або що-небудь у цьому дусі — про межі понять і можливості пізнання. Але я, власне, вже не хочу читати нічого. У мене з’явилося якесь кумедне відчуття: немовби я розумію, чому ми, військові, у кого ладу найбільше, воднораз маємо бути готові будь-якої хвилини віддати своє життя. Я не можу висловити, чому це так. Якимсь чином лад переходить у потребу вбивати. І тепер я щиро стурбований тим, що твоя кузина своїми зусиллями зрештою накоїть чогось такого, що дуже їй зашкодить, а я тоді вже не зможу допомогти їй так, як зміг би іншим разом! Чи ти мене розумієш? А щодо великих, подиву гідних ідей, в яких наука й мистецтво роблять успіхи так, між іншим, то шана їм і хвала, проти них я не хотів сказати нічого!

101. Родичі сваряться

У цю пору й Діотима знов завела розмову з кузеном. За вихорами, що вперто й неспинно кружляли її кімнатами, якось увечері виникла лаґуна спокою під стіною, де Ульріх сидів на ослінчику, і Діотима підійшла, мов стомлена танцівниця, й сіла поруч. Після тих виїздів за місто вона, так ніби це стало наслідком їхніх прогулянок, уникала спілкуватися з ним «неофіційно».

Чи то від спеки, чи то від утоми обличчя в Діотими взялося легенькими плямами.

Вона сперлася руками на ослінчик, мовила: «Як вам ведеться?» — й більш нічого не сказала, хоч неодмінно мала все ж таки сказати ще щось; потому трохи схилила голову і втупилася поглядом перед себе. Враження було таке, ніби вона, якщо тут доречно скористатися боксерським терміном, просто «попливла». Сівши, вона навіть не завдала собі клопоту поправити на собі сукню.

Кузен подумав про скуйовджені коси, селянську кофтину й оголені ноги. Якби скинути з неї оці штучні шати, лишилася б міцна, гарна жінка, й Ульріх мусив стримувати себе, щоб не взяти її руку просто в кулак, як це роблять селяни.

 — Отже, Арнгайм не приносить вам щастя, — спокійно констатував він.

Вона, певно, мала б відкинути це припущення, однак відчула якусь дивну схвильованість і змовчала; аж по хвилі заперечила:

 — Дружба з ним приносить мені велике щастя.

 — А в мене склалося враження, що дружба з ним завдає вам навіть страждань.

 — Ох, та що ви таке кажете?! — Діотима випросталась і знову стала світською дамою. — Знаєте, хто завдає мені страждань? — спитала вона, намагаючись знайти тон невимушеної бесіди. — Ваш приятель, ґенерал! Що цьому чоловікові треба? Чого він сюди ходить? Чому він весь час витріщається на мене?

 — Він вас кохає, — відповів кузен.

Діотима нервово засміялася. Потім повела далі:

 — А чи знаєте ви, що я вся, від голови до ніг, здригаюся, коли бачу його? Він нагадує мені смерть!

 — Надзвичайно життєствердна смерть, якщо поглянути на нього неупереджено!

 — Неупередженою мене вочевидь не назвеш. Я не можу це собі пояснити. Але я впадаю в паніку, коли він заводить зі мною розмову й пояснює, що я з будь-якого «видатного» приводу «видаю» «видатні» ідеї. Мене охоплює невимовний, незбагненний, якийсь дурманний страх!

 — Перед ним?

 — А то ж перед ким?! Він — гієна!

Кузен не стримався й засміявсь. А Діотима й далі невгамовно, мов дитина, ганила ґенерала.

 — Він усе никає тут, никає і тільки й чекає, коли наші прекрасні зусилля зазнають краху й умруть!

 — І саме цього ви, мабуть, і боїтесь! А чи пригадуєте ви, велика моя кузино, що цей крах я передрікав вам уже давно? Він неминучий; ви маєте бути до нього готові!

Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей — дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що — пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові:

 — Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.

 — Чи виграю з цього я? — спитав Ульріх.

Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.

 — Тоді я відкрию вам один секрет, — раптом промовив він. — За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?

Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» — порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, — немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:

 — Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.

Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.

 — Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, — пояснив він. — Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!

 — Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! — відказала Діотима. — Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.

Ульріх рішуче похитав головою.

 — Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! — промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. — Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!

 — Та навіщо б це йому здалося?! — заперечила Діотима.

 — Тому що він марнославний! — провадив далі Ульріх. — Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!

Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:

 — Вас дратують його успіхи.

Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.

 — Чому ви налаштовані проти нього так вороже? — знов почала вона тут. — Ви ставите мене цим у скрутне становище.

 — Я ставлю вас у скрутне становище?! — здивувався Ульріх.

 — Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!

Посеред передпокою вона спинилася.

 — Прошу вас, спокійно звіряйтеся мені в усьому, що вважаєте за потрібне, — сказав Ульріх. — Ви закохалися одне в одного, я знаю. Чи одружиться він із вами?

 — Він мені це запропонував, — відповіла Діотима, не зважаючи на те, що тут їх могли почути. Вона була цілком у полоні власних почуттів, і непристойна кузенова відвертість її не насторожила.

 — А ви? — хотів знати Ульріх.

Вона зашарілася, мов школярка, в якої щось випитують.

 — Ох, це запитання тягне за собою таку тяжку відповідальність! — промовила вона, повагавшись. — Не можна допускати жодної несправедливости. Коли навкруги відбуваються справді великі події, то вже не так важливо, як ти вчиниш!

Цих слів Ульріх не зрозумів, бо не знав про ті ночі, коли Діотима долала голос пристрасти й досягала нерухомої справедливости душ, кохання яких тримається, як коромисло терезів, урівноважене обома шальками. Тому йому здалося, що наразі краще буде зійти з дуже вже прямого шляху їхньої розмови, й він сказав:

 — Я б хотів поговорити з вами про моє ставлення до Арнгайма, бо за таких обставин мені шкода, що у вас склалося враження, ніби я ставлюся до нього вороже. Гадаю, я добре розумію Арнгайма. Ви маєте усвідомити: з тим, що відбувається у вашому домі, — назву це, як ви й бажаєте, синтезом, — він мав до діла вже безліч разів. Духовний рух, виступаючи у вигляді переконань, відразу виступає й у вигляді переконань протилежних. І, знаходячи втілення в так званій великій духовній особистості, він почувається так само невпевнено, як у картонній коробці, кинутій на воду, якщо цій особистості всі добровільно не виявляють свого захоплення. Ми, принаймні в Німеччині, аж танемо від любови до визнаних особистостей і поводимося, мов п’яниці, що кидаються на шию новій людині, щоб невдовзі з таких самих темних причин збити її з ніг. Тож добре уявляю собі, що відчуває Арнгайм. Це, мабуть, — як морська хвороба; й коли в такому оточенні він згадує, чого можна досягти багатством, якщо вміло ним користуватися, то знов відчуває під ногами твердий ґрунт, як уперше ступивши на берег після тривалого плавання. Він, певно, помічає, як пропозиція, ініціатива, бажання, готовність, успіх прагнуть опинитися якомога ближче до багатства, і це, безперечно, — віддзеркалення самого духу. Адже й ідеї, котрі намагаються завоювати владу, пристають до ідей, котрі владу вже мають. Не знаю, як це висловити, але навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне. Та коли вже ця фальшива змичка з великим прийшла на зміну світській бідності й чистоті духу, то не хоче пасти задніх — і з цілковитим правом, звісно, — й те, що має славу великого, а врешті й те, що має славу великого завдяки рекламі й комерційній спритності. І ось вам Арнгайм — у всій своїй безвинності й провинності!

 — Сьогодні ви міркуєте, як святий! — ущипливо завважила Діотима.

 — Сказати правду, сам він мало мене цікавить; але те, як він змішує вияви внутрішньої й зовнішньої величі, намагаючись виліпити з них зразкову гуманність, — це, звісно, може зробити з мене несамовитого святого!

 — Ох, як же ви помиляєтесь! — різко урвала його Діотима. — У ваших очах він — такий собі бундючний багатій. Але для Арнгайма багатство — це неймовірна, всеосяжна відповідальність. Він дбає про свою справу так, як хтось інший дбав би про людину, котрою йому доручили опікуватися. І діяти — це для нього глибока потреба; світ він приймає з розкритими обіймами, бо треба ворушитися, щоб, як він сам каже, ворушили тебе! Чи це каже Ґьоте? Одного разу він докладно мені це пояснив. Він обстоює думку, що почати робити добро можна аж тоді, коли ти взагалі почав що-небудь робити; не приховую, іноді й у мене складається враження, що він віддає всім підряд надто багато сили й часу.

Розмовляючи отак, вони походжали туди-сюди в порожньому передпокої, де висіли тільки дзеркала та одяг. Нарешті Діотима спинилася, взяла кузена за лікоть і промовила:

 — Цей чоловік, з усіх поглядів винагороджений долею, тримається скромного правила: одинак не дужчий, ніж покинута хвора людина! Ви не можете з ним не погодитись: коли людина самотня, вона припускається тисяч перебільшень! — Вона перевела погляд униз, немовби шукаючи щось на підлозі, й відчула на своїх опущених повіках кузенів погляд. — Ох, та я могла б сказати й про себе, — повела далі. — Останнім часом я була дуже самотня, але я бачу це саме й по вас. Ви озлоблені й нещасні. Ви не знаходите спільної мови зі своїм оточенням, це виказують усі ваші думки. З природи ви ревнивий і протиставляєте себе всьому на світі. Відкрию вам правду: Арнгайм скаржився мені, що ви відкидаєте його дружбу.

 — Невже він сказав вам, що хоче зі мною дружити? Та він бреше!

Діотима підвела погляд і засміялася:

 — Ну ось, ви знов перебільшуєте! Ми обоє хочемо з вами дружити. Може, саме через те, що ви отакий. Але поясню докладніше. Арнгайм наводив для цього такі приклади. — Хвилю вона повагалася, тоді виправилась: — Ні, це завело б надто далеко. Одне слово, Арнгайм каже, що людина має користуватися тими засобами, які їй надає час; потрібно навіть завжди діяти одночасно з двох позицій, не зовсім революційно й не зовсім контрреволюційно, не безоглядно люблячи й не безоглядно ненавидячи, ніколи не віддаючись якійсь одній схильності, а розвиваючи все, що в тобі є. Але це — не розумування, в якому ви його звинувачуєте, а, навпаки, ознака широкої, синтетично-простої натури, яка проривається крізь усі поверхові відмінності, натури володаря!

 — І як же це стосується мене? — спитав Ульріх.

Наслідком цього запитання було те, що воно розвіяло спогад про одну бесіду щодо схоластики, церкви, Ґьоте й Наполеона, а заразом і туман освічености, що згустився був навколо голови Діотими, й вона раптом дуже виразно побачили себе й кузена, як вони сидять поруч на довгастому ящику на взуття, куди вона, захопившись розмовою, потягла його; Ульріхова спина вперто уникала торкатися чужих пальт, що висіли позаду, а її коси заплуталися в них, і їй довелося поправити зачіску. Роблячи це, вона відповіла:

 — Ви ж бо — відверта протилежність цьому! Ви хочете переробити світ за власною подобою! Ви завжди чините якийсь пасивний спротив, якщо скористатися цим жахливим висловом! — Вона була просто щаслива через те, що спромоглася так ефективно висловити йому свою думку. Але довше, одночасно міркувала вона, їм не можна було сидіти там, де вони сиділи, бо гості щохвилини вже мали почати розходитись або просто вийти до передпокою з інших причин. — Ви сповнені духу критики, я не пригадую, щоб вам коли-небудь що-небудь сподобалося, — казала вона далі. — Ви до всього стаєте в опозицію й хвалите все, що нині нестерпне. Якщо серед мертвої пустелі нашого позбавленого божеств часу хто-небудь схоче зберегти трохи почуття й інтуїції, то ви, поза всяким сумнівом, одразу заходитесь фанатично захищати професіоналізм, безлад, неґативну основу!

Усміхаючись, Діотима підвелася й дала йому зрозуміти, що вони мають пошукати іншого місця. Їм лишалось або повернутися до кімнат, або, якщо вони воліли розмовляти далі, де-небудь сховатися від людських вух; до спальні подружжя Туцці можна було пройти крізь потайні двері за шпалерами і з передпокою, але вести туди кузена — це було б, як здалося Діотимі, вчинком усе ж таки надто інтимним, до того ж, коли помешкання готували до прийняття, ту кімнату щоразу захаращували, й у ній панував неймовірний безлад, отож знайти пристановище можна було тільки в одній із двох комірчин для прислуги. Думка про те, що це буде навіть весело — безтурботно поблукати помешканням і воднораз виконати обов’язок господині, несподівано оглянувши кімнату Рахель, куди вона, Діотима, загалом ніколи не зазирала, — ця думка виявилася вирішальною. Вибачившись за свою пропозицію й простуючи до комірчини, а потім і в самій комірчині Діотима й далі намагалася переконати Ульріха:

 — Складається враження, що ви при першій-ліпшій нагоді ладні зробити Арнгаймові яку-небудь капость. Ваша норовливість завдає йому болю. Арнгайм — великий взірець сучасної людини. Тому він потребує контакту з реальністю й має його. А ви, навпаки, всякчас так і пориваєтеся стрибнути в неможливе. Він — цілком урівноважена натура й саме ствердження; ви, по суті, асоціальні. Він прагне єдности й увесь, з голови до ніг, заклопотаний пошуками рішення; ви протиставляєте цьому якісь аморфні погляди. Він глибоко усвідомлює те, що вже пройшов процес становлення; а ви? Що робите ви? Ви вдаєте, нібито світ має розпочатись аж завтра. Адже ви кажете саме так? Ви трималися так від першого дня, щойно я вам сказала, що нам трапляється нагода зробити що-небудь велике. І коли цю нагоду сприймають як саму долю й, зібравшись вирішальної хвилини разом, чекають на відповідь, сказати б, з німим запитанням в очах, ви поводитеся просто-таки як злий хлопчисько, який ладен уставляти палиці в колеса!

Їй хотілося, щоб за її розумними словами забулася та делікатна ситуація, в якій вони опинились у цій комірчині, й вона, трохи зайве сварячи кузена, набиралася хоробрости, щоб у цій ситуації не спасувати.

 — А коли я такий, то навіщо я вам потрібен? — спитав Ульріх.

Він сидів на вузенькому залізному ліжку Рахель, маленької покоївки, а Діотима — на невеличкому солом’яному ослінчику на відстані випростаної руки від нього. І цієї миті він почув від неї приголомшливу відповідь.

 — Якби я, — несподівано промовила вона, — могла повестися при вас непристойно, просто вульґарно, ви запевне були б прекрасні, як архангел!

Діотима й сама злякалася того, що сказала. Вона хотіла лише нагадати про його норовливість і пожартувати — мовляв, з тим, хто цього не заслуговував би, він, Ульріх, був би добрий і привітний; але, поки вона говорила, в ній несвідомо забило якесь джерело й винесло на поверхню слова, що відразу видалися їй трохи безглуздими й усе ж таки навдивовижу пов’язаними з нею і її ставленням до кузена.

Ульріх це відчув; він мовчки звів на неї погляд і після паузи відповів запитанням:

 — Ви так дуже, так безтямно в нього закохані? Діотима втупилася в підлогу.

 — Ці ваші слова просто недоречні! Я ж бо не зелене дівчисько, яке в когось там уклепалося!

Але кузен стояв на своєму.

 — Причину свого запитання я можу пояснити приблизно так: я хочу знати, чи ви коли-небудь відчували бажання, щоб усі люди — я маю на увазі й отих мерзенних чудовиськ, які цієї хвилини товчуться поряд у вашій кімнаті, — пороздягалися догола, пообвивали руками одне одного за плечі й, замість розмовляти, заспівали; але вам тоді довелося б обійти всіх і по-сестринському поцілувати кожного в губи. Якщо це, на вашу думку, надто непристойно, то я, либонь, дозволю повдягати нічні сорочки.

Діотима про всяк випадок відповіла:

 — Нічогенькі собі думки гуляють у вашій голові!

 — А ви знаєте, я таке бажання відчував, хоч було це й давно! Адже навіть деякі шановані люди стверджували, що так воно на світі, власне, й має бути!

 — У такому разі ви самі винні, коли цього не робите! — перебила його Діотима. — А крім того, не треба подавати це в такому смішному вигляді!

Вона подумала про те, що її дивні взаємини з Арнгаймом важко якось назвати, й вони будили бажання жити таким життям, де соціальні відмінності зникнуть, і діяльність, душа, розум і мрія зіллються водно.

Ульріх нічого не відповів. Він запропонував кузині сиґарету. Вона взяла. Коли духмяні хмарки наповнили «тісненьку комірчину», Діотима замислилася про те, що подумає Рахель, коли застане вичахлі сліди цього візиту. Може, провітрити? Чи пояснити все тій малій другого ранку? Дивно, але саме думка про Рахель спонукала Діотиму лишитися; вона й ладна була покласти край цьому їхньому усамітненню, що вже прибирало надто дивного відтінку, але привілеї інтелектуальної переваги й незбагненний для її покоївки тютюновий аромат таємничого візиту чомусь набували однакової ваги й робили їй приємність.

Кузен мовчки розглядав її. Його дивувало те, що він з нею так розмовляв, але йому бракувало товариства, й він повів далі:

 — Я вам скажу, за яких умов міг би повестися так по-янгольському; адже «по-янгольському» — це, либонь, не надто вже й гучне слово, якщо хочеш сказати, що не просто фізично терпиш свого ближнього, а й здатний, не здригнувшись від жаху, доторкнуться до нього під його, так би мовити, психологічною пов’язкою на стегнах.

 — Тільки якщо цей ближній — не жінка! — вкинула Діотима, згадавши про погану репутацію, яку кузен мав у родині.

 — Жінка теж не становить винятку!

 — Маєте рацію! Те, що я називаю «любити в жінці людину», трапляється надзвичайно рідко!

На думку Діотими, віднедавна в Ульріха з’явилася нова властивість: його погляди наближалися до її поглядів, однак висловлювався він і далі невдало й не цілком виразно.

 — Я вам докладно це опишу, — тепер просто-таки вперто промовив Ульріх. Він сидів, нахилившись уперед, упершись руками в м’язисті стегна, й похмуро дивився в підлогу. — Сьогодні ми ще кажемо: «Я цю жінку кохаю» або «Я ту людину ненавиджу», — замість сказати: «Вони мене приваблюють» або «Вони мене відштовхують». А щоб бути хоч трохи точнішим, слід було б додати, що це саме я пробуджую в них здатність мене приваблювати чи відштовхувати. А щоб бути ще точнішим, слід було б додати також, що вони загострюють у мені властивості, потрібні для цього. І так далі; не можна сказати, де робиться перший крок у бік такого уточнення, бо це — взаємна, функціональна залежність, як ото між двома пружними м’ячами чи двома електричними ланцюгами. І ми, звичайно, давно вже знаємо, що й відчувати нам треба було б так само, але ми й досі ох як воліємо бути причиною й основою в силовому полі почуттів, яке нас оточує; навіть якщо наш брат зізнається, що кого-небудь наслідує, він висловлює це так, немовби йдеться про активне досягнення! Тим-то я й спитав вас і питаю ще раз: чи були ви коли-небудь безтямно закохані, безтямно люті або в безтямному розпачі? Бо тоді, якщо природа наділила тебе певною спостережливістю, виразно усвідомлюєш, що ти, до глибини душі схвильований, опиняєшся точнісінько в такому самому стані, як ото бджола на шибці чи інфузорія в отруєній воді: тобою грає буря емоцій, ти сліпо кидаєшся з боку в бік, ти сотні разів наштовхуєшся на глуху стіну й колись нарешті, якщо пощастить, вихоплюєшся крізь браму на волю, що потім, коли до тебе повернеться ясна свідомість, витлумачуєш, певна річ, як продуману дію.

 — Мушу вам заперечити, — озвалася Діотима, — що це — розпачливий і негідний погляд на почуття, здатні вирішити долю всього людського життя.

 — Ви, мабуть, ніяк не знайдете для себе відповіді на давнє, вже обридле спірне запитання: то владна над собою людина чи ні? — відказав Ульріх, хутко підвівши погляд. — Якщо всьому є причина, тоді, виходить, узагалі немає змоги нічого вдіяти, й таке інше? Мушу вам зізнатися, за все своє життя я не замислювався над цим і чверті години. Це питання ставила так доба, яка непомітно віджила своє, — сказати точніше, не доба, а теологія, і, крім юристів — а цим у носі ще й досі добряче лоскоче запах богослов’я та спалених єретиків, — причинами тепер цікавляться хіба що члени родини, які кажуть: «Ти — причина моїх безсонних ночей» або: «Причиною його біди стало падіння цін на зерно». Але спитайте злочинця, струсонувши його сумління, як він дійшов до гріха! Він цього не знатиме; не знатиме навіть у тому разі, якщо під час скоєння злочину свідомість не полишала його ні на дрібку секунди!

Діотима випросталась.

 — Чому ви так часто заводите мову про злочинців? У вас якась особлива любов до злочину. Адже це, мабуть, щось означає?

 — Ні, — відповів кузен. — Нічого це не означає. Така собі цікавість, не більше. Звичайне життя — це середній стан, що виникає внаслідок усіх можливих у нас злочинів. Та коли вже ми згадали про богослов’я, то я хотів би у вас дещо спитати.

 — Певно, знову про те, чи була вже я безтямно закохана або чи безтямно ревнувала!?

 — Ні. Ви ось поміркуйте: якщо Бог визначає і знає все наперед, то хіба може людина согрішити? Адже колись так і питали, й ця постановка питання й досі, як бачите, лишається цілком сучасною. Люди створили собі надзвичайно підступне уявлення про Бога. З його ж таки згоди його кривдять, він штовхає людину на негожий вчинок, за який потім сам на нього й ображається; він-бо не лише заздалегідь про все знає — а прикладів такої смиренної любови скільки завгодно, — він до всього й спонукає! У подібному становищі одне до одного нині ми перебуваємо всі. «Я» втрачає значення, яке воно мало досі, — значення суверена, що видає урядові укази; ми вчимося розуміти його закономірне становлення, вплив його оточення, типи його структури, його зникнення в моменти найактивнішої діяльности — одне слово, закони, що реґулюють його формування й поведінку. Ви тільки подумайте, кузино, — закони особистости! Це — ніби професійна спілка, що об’єднує самотніх отруйних змій, або торгова палата для грабіжників! Адже позаяк закони — це, мабуть, найвищою мірою безособистісна річ на світі, то особистість невдовзі стане не більше ніж уявним збірним пунктом безособистісного, й нелегко буде знайти для неї ту почесну позицію, яка вам так потрібна…

Так казав її кузен, і Діотима, скориставшись якоюсь нагодою, один раз навіть укинула: «Але ж, друже мій, усе якраз і треба робити настільки особисто, наскільки це можливо!…» Нарешті вона промовила:

 — Сьогодні настрій у вас і справді дуже богословський; з цього боку я вас зовсім не знала!

Вона знов сиділа, мов стомлена танцівниця. Міцна і вродлива жінка; якимсь чином вона сама відчувала це всім своїм єством. Тижнями, можливо, вже навіть місяцями вона уникала кузена. Але їй подобався цей її ровесник. Він мав смішний вигляд; у фраку, в тьмяно освітленій комірчині, чорно-білий, він нагадував члена рицарського ордену; в цій чорно-білості було щось від страстей Христових. Вона оглянула скромну комірчину; паралельна акція була далеко; велика, запекла боротьба лишилася позаду, ця кімнатка була проста, як обов’язок, її вигляд пом’якшували тільки вербові гілочки з котиками та розфарбовані й непідписані листівки на ріжках дзеркала; отже, це поміж них з’являлося, обрамлене столичною пишнотою, обличчя Рахель, коли та мала розглядала себе в дзеркалі. А де, власне, вона милася? «В отій вузенькій тумбочці, якщо її відчинити, стоїть, здається, залізна миска, — пригадала Діотима, а тоді подумала: — Цей чоловік і хоче, й не хоче».

Вона дивилася на нього спокійно, як прихильна слухачка. «Чи Арнгайм справді хоче зі мною одружитися?» — спитала вона себе. Він сам сказав про це. Але потім на цьому вже не наполягав. У нього стільки всіляких тем для розмов! Та й кузенові, замість розводитися про речі далекі, не завадило б, власне, поцікавитись: «То як же стоїть справа?» Чому ж він не поцікавився? Їй здавалось, що він її зрозумів би, якби вона докладно розповіла йому про свою внутрішню боротьбу. «Чи виграю з цього я?» — спитав він за звичкою, коли вона сказала йому, що змінилася. «Яка зухвалість!» Діотима всміхнулася.

Обидва ці чоловіки були, по суті, досить дивні. Чому кузен так погано відгукувався про Арнгайма? Вона знала, що Арнгайм прагнув його дружби; але й Ульріха, якщо судити з його ж таки різких зауважень, цікавив Арнгайм. «Ох, як же хибно Ульріх його розуміє! — подумала вона ще раз. — І з цим нічого не вдієш». А втім, тепер не лише душа в неї повставала проти її тіла через його шлюб з начальником відділу Туцці, але й тіло її часом повставало проти душі, що через великонадійне й нерішуче Арнгаймове кохання знемагала на краю пустелі, над якою мріло, мабуть, лише оманливе марево туги. Їй так кортіло поділитися з кузеном своїми стражданнями й своєю слабкістю; рішуча однобокість, яку він звичайно виявляв, була їй до вподоби. Урівноважену Арнгаймову різнобічність слід було, певна річ, ставити вище, але в хвилину, коли довелося б ухвалювати рішення, Ульріх, попри його теорії, покликані обернути все на цілковиту непевність, вагався б менше. Вона це відчувала, хоч і не знала, за якими ознаками; мабуть, це було пов’язано з тими почуттями, які Ульріх пробудив у ній на самому початку їхнього знайомства. Коли Арнгайм цієї хвилини уявлявся їй таким собі надзвичайним напруженням, величним тягарем її душі, тягарем, що з усіх боків перевершував її душу, то все, що казав Ульріх, мало, здавалося їй, той один-єдиний наслідок, що за сотнями взаємозв’язків уривався той, котрий тягне за собою відповідальність, і ти опинявся в підозрілому стані свободи. Зненацька вона відчула потребу зробитися важчою, ніж була, й хтозна-чому це відразу нагадало їй про те, як дівчинкою вона рятувала на руках від небезпеки маленького хлопчика, а він уперто штурхав її раз у раз колінами в живіт. Цей спогад, такий виразний і несподіваний, немовби до цієї невеличкої кімнатки він прослизнув через димохід, геть вивів її з рівноваги. «Безтямно? — спало їй на думку. — Чому він весь час про це питає? Так наче я не можу бути безтямною?!» Мимоволі Діотима перестала слухати його; вона не знала, доречно це чи ні, вона просто урвала його, відкинула все, про що він казав, і, засміявшись (ось тільки в такому раптовому й неконтрольованому збудженні вона не певна була, чи справді засміялася — може, це їй просто здалося), дала йому на все й раз і назавжди відповідь:

 — Але ж я й справді безтямно закохана! Ульріх усміхнувся їй в обличчя й промовив:

 — На це ви геть не здатні.

Вона підвелася, поправила обіруч коси і вражено втупилася в нього.

 — Щоб утратити тяму, — почав спокійно пояснювати він, — треба бути абсолютно виваженим і об’єктивним. Двоє «я», котрі знають, яке проблематичне нині «я», тримаються одне одного — так я собі уявляю, — якщо це справді кохання, а не просто яка-небудь звичайна діяльність; вони немовби зчеплені ланцюгами так, що одне виявляється причиною другого, і обоє відчувають, як стають чимось великим і пливуть, наче легкий серпанок, над землею. І тоді неймовірно важко втриматися від спокуси зробити який-небудь хибний рух, навіть коли певний час рухи були в тебе правильні. Просто у світі важко відчувати правильне! Усупереч загальному упередженню, для цього потрібна мало не педантичність. До речі, саме про це я й хотів вам сказати. Ви, Діотимо, зробили мені велику приємність, наділивши мене рисами архангела; і це — при всій моїй скромності, як ви зараз самі побачите. Адже лише в тому разі, якби люди були цілком об’єктивні, — а це майже те саме, що й позбавлені особистости, — вони були б і цілком коханням. Бо тільки тоді вони були б і цілком відчуттям, почуттям і думкою; й усі складові, що утворюють людину, — ніжні, бо вони прагнуть одна до одної, тільки сама людина не ніжна. Бути безтямно закоханою — це, отже, щось таке, чого ви, мабуть, зовсім і не хотіли б!…

Ульріх намагався вкладати у свої слова якомога менше врочистости; щоб легше було надавати обличчю потрібного виразу, він навіть знову закурив, і Діотима, коли він запропонував сиґарету і їй, збентежено взяла її. Вона зробила жартівливо-вперту міну й пустила дим угору, щоб продемонструвати свою незалежність, бо не зовсім його зрозуміла. Та загалом на неї справило глибоке враження те, що про все це кузен раптом сказав їй саме тут, у комірчині, де вони були самі, й воднораз навіть не спробував узяти, як зазвичай робив, її руку чи торкнутися кіс, хоч обох їх тягло одне до одного, ніби магнетичним струмом, і цю притягальну силу виробляли в такій тісноті їхні тіла… «А якби вони зараз?…» — промайнуло в неї. Та що взагалі можна було зробити в такій комірчині? Діотима роззирнулася. Повестись, як повія? Але як це роблять? А якби вона пустила сльозу? Їй раптом спав на думку цей вислів — «пустити сльозу», — який часто вживали дівчата у школі. Або якби вона зненацька взяла та й, як він вимагав, роздяглася, обійняла його за плечі й заспівала… Заспівала — що? Чи якби заграла на арфі? Усміхнувшись, Діотима звела на нього очі. Він видався їй таким собі бешкетним братом, у товаристві якого можна вичворяти що завгодно. Ульріх теж усміхнувся. Але його усмішка була, мов сліпе вікно, бо він, спокусившись нагодою пуститися в ці балачки з кузиною, відчував за них лише сором. І все ж Діотима невиразно усвідомлювала, що могла б покохати цього чоловіка; кохання те уявлялося їй таким самим, якою була сучасна музика, — вона зовсім не задовольняє душу, проте бурхливо хвилює своєю новизною. І хоч Діотима й припускала, що сама вона усвідомлює це, звичайно, виразніше, ніж навіть він, ноги її, коли вона стояла перед ним, почали потай палати, й тому вона, показавши всім своїм виглядом, що розмова їхня надто вже затяглася, трохи несподівано сказала кузенові:

 — Любий друже, ми робимо щось украй неможливе; побудьте тут іще хвилинку самі, я вийду перша й покажуся нашим гостям.

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.

 — Облиш його! — казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. — Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.

Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» — питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція — це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.

Мати казала батькові:

 — Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і ценаводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.

Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.

У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» — вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював — у Фішелів таки ж — зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.

 — Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, — відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, — нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» — це щось матеріальне!

 — «Твоя нація»! — починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.

 — Знаю, знаю, — уривала його Ґерда. — Але «моя нація» — це нація духовна, я кажу про неї.

 — Я триматиму тебе в кімнаті під замком доти, доки ти не візьмешся за розум! — казав тоді тато. — А твоїх приятелів і на поріг не пущу. Це недисципліновані люди, які, замість працювати, без кінця-краю клопочуться своїм сумлінням!

 — Я знаю, тату, як ти міркуєш, — відказувала Ґерда. — Ви, старші, гадаєте, що маєте право ображати нашу гідність, бо ви нас годуєте. Ви — патріархальні капіталісти.

Такі розмови точилися через батьківську турботливість нерідко.

 — А на що б ти жила, якби я не був капіталістом? — питав господар дому.

 — Я не можу все знати, — відрубувала зазвичай Ґерда, покладаючи край такій розмові. — Але я знаю, що вчені, вихователі, духовні пастирі, політики й інші люди дії вже почали створювати нові цінності, в які можна вірити.

Часом директор Фішель ще пробував глузливо спитати: «А ці духовні пастирі й політики — либонь, ви самі?» Але робив він це лише задля того, щоб останнє слово було за ним; зрештою, він завжди тішився, коли Ґерда не помічала його побоювання вже за звичкою, хоч і проти власної волі, піти на поступку через яку-небудь дурницю. Кілька разів доходило до того, що наприкінці такої розмови він починав навіть обережно нахвалювати лад у паралельній акції як протилежність неорганізованим контрзаходам у його домі; але ставалося це лише тоді, коли поблизу не було Клементини.

Що надавало Ґерді в її спротиві батьковим умовлянням і застереженням зачаєної, мученицької впертости, то це — атмосфера невинної хтивости, яку збентежено відчували в своєму домі й Лео з Клементиною. Поміж собою хлопці й дівчата обговорювали багато чого такого, про що їхні батьки й матері затято мовчали. Навіть у тому, що молодь називала національними почуттями, у цій омріяній єдності, в яку сплавлялися, не кидаючи сперечатись, їхні «я» і яку вони називали германсько-християнською співдружністю громадян, було, на відміну від обтяжливих любовних взаємин старшого покоління, щось від крилатого лучника Ерота. Вони вельми мудро, як на свій вік, зневажали «похіть», «причепурену брехню грубої насолоди життям», як у них це називалось, але про надчуттєвість і пристрасність точилося розмов стільки, що в душі враженого слухача мимоволі й унаслідок контрасту прокидався щемкий спогад про чуттєвість і пристрасть, і навіть Лео Фішель мусив визнати, що нестримний запал їхніх дискусій іноді спонукав слухача відчувати коріння їхніх ідей мало не до кісток, чого він, однак, не схвалював, вважаючи, що великі ідеї мають викликати в людини святобливий захват. А ось Клементина, навпаки, казала:

 — Тобі не варто, Лео, просто так усе відкидати!

 — А чого ж вони стверджують: «Власність позбавляє людину духовности»? — починав він тоді з нею сперечатися. — Хіба я — бездуховний? Ти, може, половину своєї духовности вже й утратила, а то так серйозно їхню балаканину не сприймала б!

 — Не розумієш ти цього, Лео; вони надають цьому християнського сенсу, хочуть відійти від такого життя і розпочати вище життя тут, на землі!

 — Це не по-християнському, а просто не так, як у людей! — захищався Лео.

 — Зрештою, справжню дійсність бачать, мабуть, усе ж таки не реалісти, а ті, хто дивиться всередину, — промовила Клементина.

 — Ох, не сміши мене! — стояв на своєму Фішель.

Але він помилявся, він плакав — у душі, через неспроможність звладати з духовними перемінами у своєму оточенні.

Тепер директор Фішель частіше, ніж колись, відчував потребу в свіжому повітрі; після роботи йому вже не хотілося поспішати додому, й коли він виходив з контори ще за дня, то любив трохи поблукати в одному з міських парків, хоч і стояла зима. Він любив ці парки ще відтоді, як був практикантом. З незрозумілих йому причин муніципальне управління вирішило пізньої осени заново пофарбувати складані залізні стільці, і тепер вони, свіжо-зелені, стояли, поприхилявшись один до одного, на білосніжних алеях і хвилювали уяву весняними барвами. Інколи Лео Фішель сідав на один із таких стільців — сам-самісінький, край ігрового майданчика чи алеї — і, щільніше загорнувшись у пальто, спостерігав за молоденькими виховательками, які разом зі своїми плеканцями прибирали на сонці по-зимовому здорового вигляду. Вони гралися в «морського диявола» або у сніжки, й маленькі дівчатка робили великі жіночі очі… «Ах, — міркував Фішель, — це саме ті очі, які на обличчі вродливої дорослої жінки справляють дивовижне враження дитячих». Йому було приємно милуватися захопленими грою маленькими дівчатками, у чиїх очах кохання ще плавало в казковому озері, звідки згодом його дістає лелека; а часом і їхніми виховательками. Цією картиною він часто тішився замолоду, коли стояв іще перед вітриною життя і, не маючи грошей, щоб переступити поріг її крамниці, лише гадав про те, що згодом подарує йому доля. «Дарунок випав досить жалюгідний», — зітхнув він, і на якусь мить, сповнену напруги, властивої юності, йому здалося, ніби він знов сидить серед білого шафрану й зеленої трави. Коли згодом відчуття реальности повертало його до снігу й зеленого лаку перед очима, він, хоч як дивно, щоразу думав про свої доходи; гроші дають незалежність, але наразі вся його платня йшла на утримання сім’ї та заощадження в розумних межах… «Отже, щоб стати незалежним, — розмірковував він, — треба, мабуть, крім служби, взятися ще за яку-небудь справу — можливо, скористатися досвідом, надбаним на біржі, як це роблять головні директори». Такі думки навідували Фішеля, однак, лише тоді, коли він спостерігав за дівчатками в парку, і від цих думок Лео відмахувався, бо темпераменту, потрібного для спекуляції, у собі аж ніяк не відчував. Фішель був прокурист, директором його лише називали, піднятися вище він не мав жодних шансів і відразу зумисне залякував себе думкою, що така нещасна робоча спина, як його, надто вже згорбилася, щоб вільно випростатись. Він не здогадувався, що міркував так тільки задля того, щоб звести нездоланну перешкоду між собою і цими гарненькими дітьми та виховательками в парку, які в такі хвилини втілювали для нього всю принадність життя; бо навіть у похмурому настрої, що стримував його йти додому, він був невиправним сім’янином і віддав би все, аби лиш обернути домашнє пекельне коло на коло янголів, що витають навколо Бога-отця — номінального директора.

Ульріх також любив ці парки й перетинав їх, коли давав змогу його шлях; отож трапилося так, що в цю пору він знов зіткнувся з Фішелем, і той відразу згадав усе, чого вже зазнав удома через паралельну акцію. Він висловив невдоволення з приводу того, що його молодий товариш не цінує запросин давніх друзів, і Фішель казав про це щиро, вірячи, що навіть випадкове знайомство з часом може стати таким самим давнім, як і дуже близьке.

Давній молодий товариш запевнив Фішеля, що справді дуже радий бачити його, й поскаржився на свою смішну діяльність, яка досі не давала йому, мовляв, такої нагоди.

Фішель поскаржився на тяжкі часи й кепські справи. Та й узагалі мораль, мовляв. занепадає. Куди не кинь — повсюди матеріальна зацікавленість і необачність.

 — А я гадав, що вам можна позаздрити! — відповів Ульріх.

 — Професія комерсанта — це ж, мабуть, справжній санаторій для душі! Принаймні ще однієї такої професії з ідеально чистою основою немає!

 — Це правда! — потвердив Фішель. — Комерсант слугує людському поступу і вдовольняється дозволеною вигодою. І при цьому йому точнісінько так само погано, як і будь-кому іншому! — сумно додав він.

Ульріх запропонував провести його додому. Коли вони прийшли, атмосфера там панувала вкрай напружена.

Зібралися всі друзі, й уже тривала запекла суперечка. Ці хлопці й дівчата ще вчилися в гімназії чи були студентами перших семестрів у вищих школах, а декотрі вже служили в торговельних фірмах. Вони вже й самі не пригадували, як утворився їхній гурток. Знайомилися всі одне через одного. Одні — в націоналістичних студентських корпораціях, другі — в соціалістичному чи католицькому молодіжному русі, треті — в мандрівницькому об’єднанні «Перелітні птахи».

Ми не дуже помилимося, коли скажемо, що пов’язувало всіх їх лише одне: Лео Фішель. Духовний рух, щоб не розпастися, потребує тіла, й таким тілом було фішелівське помешкання разом з харчуванням і певним наглядом за цими сходинами з боку пані Клементини. Невід’ємною частиною цього помешкання була Ґерда, а невід’ємною частиною Ґерди — Ганс Зеп, а Ганс Зеп, студент із нечистою церою і тим чистішою душею, хоч і не був вождем, бо ці хлопці й дівчата вождів не визнавали, зате був з-поміж них найбільший заводій. Принагідно вони збиралися, звичайно, й десь інде, і тоді на тих сходинах з’являлися, крім Ґерди, й інші жінки; але з ядром цього руху справа стояла саме так, як оце описано.

І все ж джерела духовної наснаги цієї молоді вражали не менше, ніж поява нової хвороби чи кілька виграшів поспіль у лотерею. Коли сонце давнього європейського ідеалізму почало заходити й білий дух потьмянів, з рук до рук помандрували численні смолоскипи — бозна-де знайдені чи вкрадені смолоскипи ідей! — від яких там і сям спалахували й гасли вогненні озерця невеличких духовних громад. Отож в останні роки, перше ніж із цього зробила висновки велика війна, багато розмов про любов і єдність точилось і серед молоді, й під знаком всеосяжної любови та єдности перебували особливо молоді антисеміти в домі банківського директора Фішеля. Справжня єдність — це наслідок дії такого собі внутрішнього закону, і найперший, найпростіший, найглибший і найдосконаліший закон — це закон любови. Як ми вже зауважували, не любови в низькому, чуттєвому сенсі; бо фізичне володіння — це винахід мамони, і воно спричиняє до роз’єднання й порпання в пам’яті. До того ж не можна, звичайно, будь-кого й любити. Але можна поважати за вдачу будь-кого, якщо його прагнення — це прагнення істинної людини і він щонайсуворіше відповідає за свої вчинки. Отак в ім’я любови вони гуртом про все на світі й сперечалися.

Але цього дня утворився такий собі об’єднаний фронт проти пані Клементини, яка була дуже рада знову відчувати себе молодою і, в душі визнаючи, що в подружній любові справді багато спільного з виплатою відсотків на позику, вперто не дозволяла засуджувати паралельну акцію за те, нібито арійці спроможні створювати символи тільки тоді, коли вони в суто своєму середовищі. Пані Клементина ледве стримувалась, а в Ґерди шия взялася червоними круглими плямами від гніву на матір, бо ту ніяк не щастило випровадити з кімнати. Коли Лео Фішель з Ульріхом увійшли до помешкання, Ґерда заходилася потай робити знаки Гансові Зепу, благаючи того припинити розмову, і хлопець примирливо сказав:

 — Нашим сучасникам узагалі не щастить створити що-небудь велике!

Цим, вирішив Ганс, він звів усю суперечку до безособової формули, до якої всі тут уже звикли.

Але цієї хвилини в розмову, як на біду, втрутився Ульріх; трохи лихий на Фішеля, він поцікавився в Ганса, невже той анітрохи не вірить у проґрес.

 — Проґрес?! — перепитав спогорда Ганс Зеп. — Та ви порівняйте лишень, які люди були сто років тому, поки не дійшло до проґресу: Бетговен! Ґьоте! Наполеон! Гебель!

 — Гм, — гмикнув Ульріх, — останній із них сто років тому був якраз немовлям.

 — Точність у числах ці молоді люди зневажають! — задоволено пояснив директор Фішель.

Ульріх спинятися на цій темі не став; він знав, що Ганс Зеп через свої ревнощі його зневажає, але в нього самого, Ульріха, ці химерні Ґердині друзі викликали симпатію. Тому він приєднався до їхнього кола й повів далі:

 — В окремих сферах людських можливостей ми досягаємо, безперечно, таких великих успіхів, що просто-таки відчуваємо свою нездатність за ними встигати; чи не звідси й це відчуття — нібито ніякого проґресу в нас немає? Зрештою, проґрес — це загальний результат спільних зусиль, і можна, власне, наперед сказати, що фактичний проґрес завжди бути саме тим, чого ніхто не хотів.

Темний вихор на голові в Ганса Зепа тремтячим рогом настовбурчився проти Ульріха.

 — О, ви ось і самі кажете: «Чого ніхто не хотів»! Стільки тріскотні, стільки метушні, стільки тих шляхів-доріг — і жодного посування вперед! Виходить, ідеї — але не душа! І не характер! Фраза випурхує зі сторінки, слово випурхує із фрази, і ціле — вже не ціле! Про це сказав ще Ніцше. Годі й згадувати про те, що його егоїзм — теж приклад малоцінности буття. Назвіть мені бодай одну надійну, останню цінність, на яку, приміром, ви орієнтуєтесь у своєму житті!

 — Отак відразу взяти й назвати! — запротестував директор Фішель.

Але Ульріх спитав у Ганса:

 — А ви й справді взагалі не можете жити без якоїсь там останньої цінности?

 — Не можу, — відповів Ганс. — Але зізнаюся вам: саме в цьому й полягає моя біда.

 — Дідько б вас ухопив! — засміявся Ульріх. — Усі наші можливості ґрунтуються на тому, що ми не надто суворі й не очікуємо найглибшого пізнання; середньовіччя очікувало й лишилося неосвіченим і темним.

 — Це ще дуже велике запитання, — відказав Ганс Зеп. — А я стверджую, що неосвічені й темні — ми.

 — Але ви маєте визнати, що наша неосвіченість — вочевидь надзвичайно розмаїта й щаслива.

З глибини кімнати чийсь голос байдуже пробурмотів:

 — Розмаїта! Знання! Певний проґрес! Це — поняття механічного способу мислення в добу, яку капіталізм позбавив цілісности! Це все, що я вам можу сказати.

Бурчав собі під ніс і Лео Фішель; наскільки можна було зрозуміти, він вважав, що цим непоштивим хлопчакам Ульріх приділяє надто багато уваги; банківський директор сидів, сховавшися за газетою, яку дістав з кишені.

Але Ульріха ця розмова чомусь розважала.

 — Якщо взяти сучасний буржуазний будинок з помешканням на шість кімнат, із ванною для прислуги, пилососом тощо й порівняти його зі старими будинками, де високі кімнати, товсті стіни й гарні склепіння, то це — проґрес чи ні? — спитав він.

 — Ні! — вигукнув Ганс Зеп.

 — А аероплан — це проґрес проти поштової карети?

 — Так! — вигукнув директор Фішель.

 — Машина проти ручної праці?

 — Ручна праця! — вигукнув Ганс.

 — Машина! — вигукнув Лео.

 — Я гадаю, — промовив Ульріх, — що будь-який проґрес — це воднораз і реґрес. Проґрес може бути завжди лише в якому-небудь певному сенсі. А позаяк наше життя загалом сенсу не має, то загалом немає в ньому й проґресу.

Лео Фішель опустив газету:

 — А що, як на вас, краще — перетинати Атлантичний океан за шість днів чи марнувати на це шість тижнів?!

 — Я, либонь, сказав би так: абсолютний проґрес — це мати змогу робити і те, й те. Але ж наші юні християни заперечують і це.

Гурт застиг, мов напнутий лук. Ульріх пригасив розмову, але не наступальний запал. А тоді спокійно повів далі:

 — Але можна сказати й навпаки: якщо наше життя де в чому має проґрес, то має воно де в чому й сенс. Та коли за давніх часів мало сенс, наприклад, приносити людей у жертву богам, чи спалювати відьом, чи пудрити коси й чуби, то це лишається все ж таки одним із сповнених сенсу життєвих відчуттів і тоді, коли проґрес полягає в гігієнічніших звичаях і гуманності. Помилка криється в тому, що проґрес завжди прагне покласти край давньому сенсу.

 — Чи не хочете ви сказати, — поцікавився Фішель, — що після того, як ми щасливо подолали огидний морок людських жертвопринесень, нам треба повернутися до них знов?

 — Я б з такою певністю про морок не стверджував! — відказав замість Ульріха Ганс Зеп. — Коли ви пожираєте безневинного зайця, то це, звісно, — морок; та коли канібал, здійснюючи релігійний обряд, святобливо з’їдає людину з чужого племені, то ми просто не знаємо, що в цьому людоїді діється!

 — Певно, за минулих часів щось таке й справді було, — погодився з ним Ульріх, — а то все ж таки не жило б колись так багато славних людей з ними в добрій злагоді. То чи не можемо ми скористатися цим собі на користь, не приносячи великих жертв? І, можливо, тепер ми ще й жертвуємо стількома людьми саме через те, що ніколи чітко не ставили перед собою завдання, як правильно подолати колишні надбання людства? Усі ці речі пов’язані між соболю невиразно, і висловити їх нелегко.

 — Але для вашого способу мислення бажаною метою, незважаючи ні на що, завжди лишається тільки сума або результат! — випалив Ганс Зеп, звертаючись уже до Ульріха. — У буржуазний проґрес ви вірите точнісінько так само, як і директор Фішель, тільки говорите якомога барвистіше й мудрованіше, щоб вас не розкусили!

Ганс висловив думку своїх друзів. Ульріх шукав поглядом Ґердине обличчя. Він мляво спробував повернутися до своїх думок, не звертаючи уваги на те, що Фішель та хлопці й дівчата однаково ладні були кинутись і на нього, й одне на одного.

 — Але ж ви прагнете до якої-небудь мети, Гансе? — знов завів своєї Ульріх.

 — Щось прагне. У мені. Через мене, — коротко відповів Ганс.

 — А чи воно її досягне? — Лео Фішель не стримався, щоб не поставити цього глузливого запитання, схилившись так — це зрозуміли всі, крім нього самого, — на бік Ульріха.

 — Цього я не знаю! — похмуро відповів Ганс.

 — Поскладали б ви свої іспити — ото й був би проґрес! — Лео Фішель не проминув нагоди зробити й це зауваження, такий він був роздратований — щоправда, своїм приятелем не менше, ніж цими жовторотими крикунами.

Цієї миті кімната немовби злетіла в повітря. Пані Клементина кинула на свого чоловіка благальний погляд; Ґерда спробувала випередити Ганса, а той намагався дібрати слів, які зрештою посипалися знов на Ульріха.

 — Будьте певні, — крикнув йому хлопець, — ви теж не маєте, по суті, жодної ідеї, яка не спала б на думку директорові Фішелю!

Після цього він подався з кімнати, а його друзі, гнівно відкланявшись, поквапилися вслід за ним. Директор Фішель, гнаний поглядами дружини, вдав, ніби трохи запізно згадав про обов’язки господаря дому, й невдоволено рушив до передпокою, щоб сказати хлопцям і дівчатам яке-небудь добре слово. У кімнаті зосталися тільки Ґерда, Ульріх та пані Клементина, яка кілька разів з полегкістю зітхнула — адже атмосфера нарешті розрядилася. Згодом вона підвелася, й Ульріх, на свій подив, виявив, що вони з Ґердою лишилися самі.

103. Спокуса

Ґерда була помітно схвильована, коли вони зосталися вдвох. Ульріх узяв її долоню; вся рука в неї затремтіла, й дівчина вивільнила її.

 — Вам невтямки, — промовила вона, — що це для Ганса означає — мета! Ви над ним кепкуєте; це, звісно, несерйозно. Мені здається, ваші думки стали ще бруднішими! — Вона добирала якомога дошкульнішого слова й тепер його аж злякалася.

Ульріх намагався ще раз піймати її руку, але дівчина притисла її до себе.

 — Просто так нам цього краще не робити! — вигукнула вона; вигукнула з глибокою зневагою в голосі, хоч тіло її й вагалося.

 — Я знаю, — глумливо мовив Ульріх, — усе, що діється між вами, має задовольняти щонайвищі вимоги. Саме це й спонукає мене до поведінки, яка дістала таку люб’язну вашу оцінку. І ви не уявляєте собі, як приємно було мені колись розмовляти з вами по-іншому.

 — Іншим ви ніколи не були! — хутко відповіла Ґерда.

 — Я ніколи не мав певности, — сказав Ульріх просто й зазирнув їй в очі. — Чи приємно вам буде, коли я трохи розповім вам про те, що відбувається в моєї кузини?

У Ґердиних очах промайнуло вочевидь щось зовсім інше, ніж невпевненість, яку дівчина відчувала поруч з Ульріхом; адже вона нетерпляче очікувала його розповіді, щоб переказати все Гансові, хоч і намагалася це приховати. Ульріх не без задоволення це завважив і, мов ото тварина, що, відчувши небезпеку, інстинктивно заплутує слід, зайшов з іншого боку.

 — Пригадуєте, я вам розповідав про місяць? — спитав він. — Хочу спершу розказати вам іще одну таку історію.

 — Знов набрешете мені! — кинула Ґерда.

 — Наскільки можливо — ні! Ви, мабуть, пригадуєте з лекцій своїх професорів, до яких кроків удаються, коли хочуть про що-небудь довідатися — закономірність це чи ні? Тут або заздалегідь є підстави вважати це закономірністю, як, скажімо, у фізиці чи в хімії, і навіть якщо спостереження ніколи й не дають бажаного значення, то вони все ж таки певним чином до нього наближають, а звідси його й виводять. Або ж таких підстав, як це дуже часто буває в житті, немає, і ти стоїш перед явищем, про яке не знаєш до пуття — закономірне воно чи випадкове, і ось тоді справа стає по-людському цікавою. Бо тоді з купи спостережень насамперед виводять купу чисел, розбивають їх на розділи — поглянути, котрі з чисел лежать між значенням тим і тим, між двома наступними значеннями й так далі. І все це групують у розподільні ряди; нарешті стає зрозуміло, яку тенденцію виявляє частота такого явища — систематичного зростання чи падіння; дістають постійний ряд або розподільну функцію, вираховують амплітуду коливань, середнє відхилення, величину відхилення від будь-якого значення, середнє значення, нормальне значення, дисперсійну здатність тощо і, спираючись на всі ці поняття, досліджують дане явище.

Ульріх розповідав про це спокійно, розтлумачуючи, й важко було збагнути, який намір він мав насправді — лише зосередитися на власних думках чи просто дістати задоволення, гіпнотизуючи наукою Ґерду. Тим часом дівчина відійшла вбік; тепер вона сиділа в кріслі й, нахилившись уперед і напружено зморщивши чоло, дивилася в підлогу. Коли хто-небудь говорив отак по-діловому і звертався до шанолюбства її розуму, невдоволення в неї влягалося; тоді вона відчувала, як зникає ота проста впевненість, що її давало їй це шанолюбство. За плечима в Ґерди була реальна гімназія й кілька семестрів в університеті; дівчина доторкнулася до сили-силенної нових знань, яким було вже тісно в застарілих рамках класичного й гуманістичного способу мислення; у багатьох молодих людей така освіта нині лишає відчуття, що вона геть безпорадна, а новий час простилається перед ними, мов новий світ, землю якого обробляти застарілим реманентом не можна. Ґерда не знала, куди веде те, про що казав Ульріх; вона вірила йому, бо кохала його, і не вірила йому, бо на десять років була молодша й належала до іншого покоління, в якого, гадало воно, було ще все-все попереду; і те, й те її ставлення до Ульріха в якийсь надзвичайно непевний спосіб перепліталися, а він тим часом розповідав далі:

 — А тепер візьмімо спостереження, котрі мають точнісінько такий самий вигляд, як природна закономірність, хоча в їхній основі не лежить нічого, що можна було б такою вважати. Правильність статистичних числових рядів іноді така сама велика, як правильність закономірностей. Ви, певна річ, знаєте такі приклади з лекцій із суспільствознавства. Це, скажімо, статистика розлучень в Америці. Або співвідношення між кількістю новонароджених хлопчиків і дівчаток, яке становить один із найпостійніших порівняльних показників. А ще ви знаєте, що з року в рік приблизно та сама кількість військовозобов’язаних намагається ухилитися од військової служби, завдаючи собі каліцтв. Або що приблизно той самий відсоток європейців щороку вчиняє самогубство. Частотність крадіжок, зґвалтувань і, як я знаю, банкрутств щороку теж така сама…

Цієї миті Ґердин опір зробив спробу прорватися.

 — Чи не хочете ви, бува, пояснити мені проґрес?! — вигукнула вона, намагаючись укласти в свою підозру якомога більше сарказму.

 — Звичайно, хочу! — відповів Ульріх, не даючи їй урвати себе. — Це трохи туманно називають законом великих чисел. Суть його приблизно така: один накладає на себе руки з однієї причини, другий — з іншої, та коли кількість самогубств дуже велика, випадковий і особистий характер цих причин втрачає значення, і лишається… гм, але що ж лишається? Саме про це я й хочу у вас спитати. Адже лишається, як бачите, те, що кожне з нас, не бувши фахівцем, спокійнісінько називає середнім числом і про що, виходить, ніхто до пуття не знає, що ж воно таке. З вашого дозволу додам, що цей закон великих чисел намагалися пояснити логічно й формально як щось, сказати б, само собою зрозуміле; стверджували й протилежне — нібито таку регулярність явищ, причинно між собою не пов’язаних, застосовуючи звичайний спосіб мислення, пояснити взагалі не можна; отож, крім багатьох інших аналізів цього феномена, висунули твердження, що йдеться тут не лише про окремі випадки, але й про невідомі закони сукупности. Не обтяжуватиму вас подробицями, та я їх і сам уже не пригадую, але особисто мені, безперечно, було б дуже важливо знати, що за цим криється — ніким не досліджені закони спільноти чи щось особливе просто за іронією природи постає з того, що нічого особливого не відбувається, і найвищий глузд виявляється чимось таким, чого можна досягти через середній рівень щонайглибшої безглуздости. Якби ми знали і те, й те, то це, певна річ, вирішальним чином вплинуло б на наше ставлення до життя! Адже хай там як, а на цьому законі великого числа Грунтується взагалі можливість упорядкованого життя; і якби не цей закон урівноваження, то якогось одного року нічого не ставалося б, зате наступного все виявлялося б розбалансованим, добробут чергувався б із голодом, діти не народжувалися б або ж їх народжувалося б надто багато, і людство кидалося б поміж своїми небесними й пекельними можливостями, як ото кидаються у клітці пташки, коли до них хто-небудь підступає.

 — Невже все це так і є? — нерішуче спитала Ґерда.

 — Ви маєте знати це самі.

 — Ну звісно; деякі подробиці я про це знаю. Але я не певна, чи саме це ви мали на увазі недавно, коли тут усі сперечалися. Те, що ви казали про прогрес, звучало так, немовби вам просто кортіло всіх подратувати.

 — Ви завше так думаєте. Але що ми взагалі знаємо про наш прогрес? Анічогісінько! Є багато варіантів того, яким би він міг бути, і щойно я назвав іще один.

 — Яким би він міг бути! Так ви міркуєте завжди; ви ніколи не спробуєте відповісти на запитання, яким би він мав бути!

 — Ви всі надто квапитесь. Ви просто не можете обійтися без мети, без програми, без чогось абсолютного. А що зрештою виходить? Компроміс, щось середнє! Погодьтеся, кінець кінцем це стомлює і викликає сміх: у всіх своїх бажаннях і діях упадати в крайнощі — і лише задля того, щоб як наслідок вийшло щось середнє?

По суті, це була та сама розмова, що й з Діотимою, тільки вона набула іншої форми; але за нею можна було перейти від однієї розмови до іншої. Тож вочевидь байдуже було й те, котра із жінок сиділа навпроти; тіло, перенесене до вже наявного силового поля думки, викликало певні процеси! Ульріх розглядав Ґерду, яка все ще не давала відповіді на його останнє запитання. Вона сиділа перед ним худенька, зі складочкою невдоволення на переніссі. Глибоку прямовисну складку утворювали й перса, що трохи виглядали з викоту блузки. Руки й ноги були довгі й тендітні. В’яла весна, опалена спекою надто раннього літа; отаке він мав враження й водночас відчував, який упертий норов ув’язнено в цьому молодому тілі. Дивне поєднання відрази й самовладання опанувало його, бо в ньому раптом прокинулося відчуття, що цієї хвилини він ближчий до якогось рішення, ніж сам гадає, і що цій юній дівчині судилося відіграти в його рішенні певну роль. Мимоволі він почав і справді ділитися враженнями про так звану молодь, яка брала участь у паралельній акції, й завершив словами, що вразили Ґерду:

 — Вони там також дуже радикальні й також мене не люблять. Але я плачу їм тим самим, бо я теж на свій лад радикальний і ладен терпіти будь-який безлад, крім духовного. Я хочу не лише бачити ідеї в розгорненому вигляді — я хочу, щоб вони становили певну цілісність. Мене цікавить не тільки пульсування ідей, але й їхня густина. Саме це ви, незамінна моя приятелько, й засуджуєте, стверджуючи, нібито я завше кажу лише про те, що бути могло б, а не те, що бути мало б. Я ці дві речі не переплутую. І це, мабуть, найбільш несучасна властивість, яку можна мати, бо нині немає нічого такого чужого одне одному, як чужі одне одному стриманість і емоційність, і наша точність у справах механічних дійшла, на жаль, до того, що належним її доповненням самій їй видається неточність у справах житейських. Чому ви не хочете мене зрозуміти? Мабуть, ви на це геть не здатні, й намагатися збити з пуття ваш сучасний розум було б з мого боку аморально. Але повірте, Ґердо, часом я й сам питаю себе, чи не припускаюся я помилки. Можливо, саме ті, кого я не годен терпіти, роблять те, до чого я колись прагнув. Роблять вони це, може, й неправильно, може, й безглуздо, один кидається в один бік, другий — в інший, і в кожного на язику думка, яку він вважає єдино слушною в світі; кожен з них здається собі страшенно розумним, а всі гуртом вважають, що час приречений на безплідність. Та, може, й навпаки — кожен з них дурень, а всі гуртом вони плодовиті. Таке враження, що нині будь-яка правда з’являється на світ розкладеною на дві протилежні одна одній неправди, і це теж може бути один із шляхів досягнення надособистого результату! Тоді баланс, сума дослідів виникатиме вже не в індивіді, який робиться нестерпно однобоким, а все разом, сукупно ставатиме немовби експериментальним об’єднанням. Одне слово, будьте поблажливі до старого чоловіка, якого самотність іноді штовхає на непередбачувані кроки!

 — Ох, ви мені такого вже нарозповідали! — похмуро відказала Ґерда. — Чом би вам не написати про свої погляди книжку? Так ви, мабуть, допомогли б і собі, й нам!

 — З якої це речі я мав би писати книжку?! — промовив Ульріх. — Мене ж бо народила все-таки мати, а не чорнильниця!

Ґерда замислилася, чи Ульріхова книжка й справді кому-небудь допомогла б. Як і всі хлопці й дівчата, її товариші, вона переоцінювала силу книжки. Коли Ульріх і Ґерда змовкли, у помешканні запанувала мертва тиша; здавалося, подружжя Фішелів услід за обуреними гістьми пішли з дому й самі. І Ґерда відчула, як на неї немовби тисне сусідство сильнішого чоловічого тіла; коли вони бували самі, вона, попри всі свої переконання, відчувала це завжди. Усім своїм єством Ґерда опиралася цьому тиску й почала тремтіти. Ульріх це помітив; він підвівся, поклав руку на її тендітне плече й сказав:

 — Хочу зробити вам одну пропозицію, Ґердо. Припустімо, у сфері моралі справи стоять так само, як у кінетичній теорії газів: усе безладно, впереміш кудись летить, кожне робить, що йому заманеться, та коли дослідити, що, сказати б, не має причини з усього цього виникнути, то вийде саме те, що таки й виникає! Трапляються разючі збіги! Припустімо також, отже, що в наш час у повітрі безладно витає певна кількість ідей; вона дає якесь найімовірніше середнє значення, яке дуже повільно й саме собою змінюється, і це — так званий проґрес, або історичні обставини; та найважливіше — те, що в цьому процесі наш особистий, індивідуальний рух жодної ролі не грає, наші думки й дії можуть мати лівий ухил чи правий, високо злітати чи низько опускатися, можуть бути новими чи старими, непередбачуваними й обережними — для середнього значення це абсолютно байдуже, а Богові й світу йдеться саме про це значення, не про нас!

Кажучи це, він спробував обійняти дівчину, хоч і відчував, що це коштує йому зусиль.

Ґерда розгнівалась.

 — Ви завше починаєте так глибокодумно, — вигукнула вона, — а потім усе зводиться до звичайнісінького кукурікання! — Обличчя її пашіло й узялося плямами, а вуста, здавалося, спітніли; проте в її обуренні була якась чарівність. — Саме того, на що ви все це обертаєте, ми й не хочемо!

Цієї миті Ульріх не стримався від спокуси тихенько спитати в неї:

 — Володіння призводить до смерти?

 — Я не бажаю з вами про це розмовляти! — так само тихенько відповіла Ґерда.

 — Байдуже, про що йдеться — про володіння людиною чи про володіння річчю, — провадив далі Ульріх. — Я теж знаю це, Ґердо, й розумію вас і Ганса краще, ніж ви собі гадаєте. То чого ж ви з Гансом хочете? Скажіть мені.

 — Уявляєте, нічого! — переможно вигукнула Ґерда. — Передати це словами не можна. Тато теж раз у раз торочить: «З’ясуй нарешті для себе, чого ти хочеш! І тоді сама побачиш, що це — дурниці!» Коли що-небудь з’ясуєш для себе, воно виявляється дурницею! Якщо матимемо голову на в’язах, то ніколи не виходитимемо за межі заяложених фраз! Зараз ви зі своїм раціоналізмом знов заперечите!

Ульріх похитав головою.

 — А що там, власне, з демонстрацією проти графа Ляйнсдорфа? — спокійно поцікавився він, так ніби це стосувалося їхньої розмови.

 — О, то ви шпигуєте! — вигукнула Ґерда.

 — Вважайте, Ґердо, що я шпигую, тільки дайте відповідь на моє запитання. Як хочете, можете думати про мене ще й це, мені байдуже.

Ґерда знітилася.

 — Нічого особливого. Звичайна демонстрація німецької молоді. Здається, процесія попід його вікнами, осудливі вигуки. Паралельна акція — це ганьба!

 — Чому?

Ґерда стенула плечима.

 — Чого ж ви стоїте, сядьте ж! — попросив Ульріх. — Ви надаєте цьому надто великого значення. Побалакаймо нарешті спокійно.

Ґерда послухалася.

 — Я хочу переконатися, чи правильно розумію ваше становище, — повів Ульріх далі. — Отже, ви стверджуєте, що володіння призводить до смерти. Ви маєте на увазі тут насамперед гроші й своїх батька-матір. Це, звісно, вже мертві душі…

Ґерда зневажливо махнула рукою.

 — Тоді побалакаймо не про гроші, а відразу про володіння будь-яке. Людина, яка володіє собою; людина, яка володіє переконаннями; людина, яка дає володіти собою комусь іншому, чи власним пристрастям, чи просто власним звичкам, чи своїм успіхам; людина, яка хоче що-небудь завоювати; людина, яка взагалі чого-небудь хоче… Усе це ви відкидаєте? Ви хочете бути мандрівниками. Мандрівниками-бурлаками — так, якщо не помиляюся, сказав про це одного разу Ганс. Бурлакувати в пошуках іншого сенсу й іншого буття? Це правда?

 — Усе, що ви каже, — жахлива правда; інтелект уміє підроблятися під душу!

 — А хіба інтелект належить до категорії володіння? Хіба він вимірює, зважує, ділить, нагромаджує, як старий банкір? Та чи не розповів я вам сьогодні безліч історій, до яких причетна на диво велика частка нашої душі?

 — То — душа холодна!

 — Маєте цілковиту рацію, Ґердо. Що ж, тепер мені лишається тільки сказати вам, чому я стою на боці холодних душ чи навіть банкірів.

 — Тому що ви — боягуз!

Ульріх завважив, що дівчина, кажучи це, показала зуби, як звірятко у хвилину смертельного страху.

 — Бачить Бог, таки боягуз, — відказав він. — Та коли вже ви взагалі в мене не вірите, то повірте бодай у те, що мені не забракло б рішучости втекти, скориставшися громовідводом чи навіть вузеньким карнизом на стіні, якби я не був певний, що всі спроби втекти знову приведуть до тата!

Після однієї такої розмови з Ульріхом Ґерда вже не важилася повертатися до цієї теми; почуття, про які тут ішлося, були почуття лише її й Гансові, і ще дужче, ніж глузувань Ульріха, вона боялася його схвалення, яке зробило б її беззахисною перед ним, перше ніж вона збагнула б, чого в ньому більше — віри чи блюзнірства. Від тієї хвилини, коли її недавно так вразили його сумні слова, наслідки яких тепер їй доводилося терпіти, не можна було не помітити, як глибоко в душі вона вагалася. Але щось таке діялося і з самим Ульріхом. Ница втіха від його влади над цією дівчиною була йому геть чужа; він не сприймав Ґерду серйозно, а позаяк давала про себе знати й духовна неприязнь, то зазвичай казав їй прикрі речі; та що завзятіше він виступав перед нею адвокатом світу, то дивовижніше від певного часу приваблювало його бажання довіритися їй і показати свою душу щиросердо й без прикрас чи поглянути на її душу, так ніби та була гола, мовби слимак. Тож він замислено подивився їй в очі й промовив:

 — Мій погляд міг би спочивати на ваших щоках, як спочивають хмаринки в небі. Не знаю, чи люблять хмаринки спочивати в небі, та зрештою я знаю не менше, ніж усі Ганси, про ті хвилини, коли Бог бере нас, мов рукавичку, й повільно-повільно вивертає в себе на пальцях! Ви, молоді, нічим не морочите собі голову; ви неґативно ставитесь до позитивного світу, в якому ми живемо, й, не замислюючись, стверджуєте, нібито позитивний світ — то світ батьків-матерів та літніх людей, а світ невиразного неґативу — це світ нової молоді. Мені, люба Ґердо, не дуже хочеться бути шпигом у ваших батька й матері, але раджу вам не забувати, що, коли вибираєш поміж банкіром та янголом, надійніша природа професії банкіра грає також не останню роль!

 — Чи не бажаєте чаю?! — різко запитала Ґерда. — Я хочу, щоб у нашому домі ви почувалися затишно! Ви маєте побачити перед собою бездоганну доньку моїх батька-матері!

Вона знов опанувала себе.

 — Припустімо, вийдете ви заміж за Ганса.

 — Але ж я зовсім не збираюся виходити за нього заміж!

 — Яку-небудь мету потрібно мати; ви не можете весь час жити суперечностями з батьком і матір’ю.

 — Коли-небудь я піду з дому, житиму самостійно, і ми зостанемося друзями!

 — Але прошу вас, люба Ґердо, припустімо, ви поберетеся з Гансом чи щось таке; цього, безперечно, не уникнути, якщо все триватиме так і далі. І ось уявіть собі картину: відвернувшись від світу, вранці ви чистите в такому стані зуби, а Ганс одержує письмову вимогу сплатити податки.

 — Я маю про це знати?

 — Ваш тато сказав би «так», якби мав уявлення про те, що таке стан, коли людина відвернулася від світу; звичайні люди вміють, на жаль, сховати незвичайні свої почуття й турботи так глибоко до трюму на судні власного життя, що ніколи їх і не помічають. Але візьмімо питання простіше: чи зажадаєте ви від Ганса, щоб він був вам вірний? Вірність належить до комплексу володіння! Вас мало б влаштовувати, коли б Ганс підносився душею з іншою жінкою. Ба більше, за законами, якими ви марите, ви мали б сприймати це навіть як збагачення отого вашого власного стану!

 — Ви тільки не думайте, — відповіла Ґерда, — що ми не обговорюємо таких питань самі. Не можна отак раз, два — і стати новою людиною; але й доводити в такий спосіб протилежне — це буде вже надто по-буржуазному!

 — Батько вимагає від вас, власне, зовсім не того, що ви думаєте. Він навіть не стверджує, нібито в цих питаннях мудріший від вас із Гансом; просто він каже, що не розуміє, що ви робите. Але він знає, що сила має свій глузд, неабиякий глузд; він вірить, що в ній більше глузду, ніж у вас, у нього й Ганса — в усіх трьох разом. А що якби він запропонував Гансові гроші, щоб той без зайвого клопоту нарешті завершив свою науку? Якби пообіцяв хлопцеві після випробувального терміну якщо й не дати згоду на шлюб, то бодай відмовитися від свого принципового «ні»? І поставив би одну-єдину умову: до завершення випробувального терміну спілкування з вами припинити — будь-яке, без винятку, тобто й те, яке є між вами тепер?!

 — То ось на що ви пішли?!

 — Я хотів пояснити вам, хто такий ваш тато. Він — похмуре, жахливо зверхнє божество. Ваш тато гадає, нібито гроші дадутьГансові те, що він хоче в ньому бачити — усвідомлення реальности. Жоден Ганс із надійним місячним заробітком уже не може бути, на думку вашого тата, безнадійно дурним. Одначе ваш тато, мабуть, мрійник. Я захоплююся ним так само, як захоплююся компромісами, середніми значеннями, сухістю, мертвими цифрами. Я не вірю в диявола, та якби й вірив, то уявляв би його таким собі тренером, який нацьковує небо на досягнення рекордів. І я пообіцяв вашому татові насісти на вас так, щоб від ваших химер нічого не лишилося — хіба що тільки реальність.

Коли Ульріх промовляв це, сумління його було аж геть не чисте. Ґерда стояла перед ним уся розпашіла, в її очах крізь сльози прозирав гнів. Несподівано вона побачила перед собою й Гансом вільний шлях. Але як розуміти Ульріха — він їх зрадив чи намагався їм допомогти? Вона цього не знала, однак і те, й те, схоже, могло зробити її як нещасливою, так і щасливою. Збентежена, вона Ульріхові не довіряла й усією душею відчувала, що в найсвятішому він — рідна їй людина, яка просто не хоче цього показувати.

 — Ваш батько потай бажає, звісно, щоб я тим часом поупадав за вами й навів вас на інші думки, — додав Ульріх.

 — Це неможливо! — важко видихнула Ґерда.

 — Між нами це, мабуть, таки неможливо, — м’яко повторив Ульріх. — Але й так, як досі, тривати теж не може. Я зайшов уже надто далеко.

Він спробував усміхнутись; цієї хвилини його поймала глибока відраза до себе. Усього цього він справді не бажав. Він відчував нерішучість цієї душі й зневажав себе за те, що вона будила в ньому жорстокість.

І ту ж мить Ґерда звела на нього погляд, сповнений жаху. Зненацька вона стала прекрасною, мов полум’я, до якого ти підступив надто близько; майже жодних обрисів, лише тепло, що сковує волю.

 — Ви прийшли б якось до мене! — запропонував він. — Тут не побалакаєш так, як хотілося б.

У його очах стояла порожнеча чоловічої безцеремонности.

 — Ні, — відмовилася Ґерда.

Але погляд вона відвела, й Ульріх сумно — немовби цей порух її очей знов підніс Ґерду на недосяжну висоту — побачив перед собою не те що привабливу й не те що непривабливу постать дівчини, яка стояла й важко дихала. Він зітхнув глибоко й цілком щиро.

104. Рахель і Солиман на стежці війни

Серед високих завдань дому Туцці й багатства думок, які там нагромаджувалися, крутилось і одне в’юнке, спритне, запальне, ненімецьке створіння. І все ж таки ця невеличка покоївка Рахель нагадувала моцартівську арію покоївки. Дівчина відчиняла вхідні двері й, трохи розвівши руки, стояла, готова взяти пальто. У таку хвилину Ульріхові часом кортіло довідатися, чи вона взагалі знає, який стосунок він має до цього дому, й він намагався зазирнути їй в очі, але очі Рахель або відвертались убік, або витримували його погляд, мов два непроникні оксамитові клаптики. Він пригадував, що, коли вони побачилися вперше, її погляд був, як йому здавалося, інший, і кілька разів помічав, що в таких випадках із темного кутка передпокою за Рахель стежили очі, схожі на дві великі білі скойки; то були очі Солимана, але запитання, чи не цей хлопчина був причиною стриманости Рахель, лишалося без відповіді, бо й на його погляд вона не відповідала і, повідомивши про гостя, відразу нишком зникала.

Правда була романтичніша, ніж про це могла здогадуватися допитливість. Відколи впертим Солимановим підозрам пощастило вплутати осяйну постать Арнгайма в темні інтрижки і внаслідок таких перемін дитяче захоплення Рахель господинею також постраждало, весь її палкий потяг до добропорядної поведінки й послужливої любови зосередився на Ульріхові. Солиман переконав її, що події в цьому домі не можна лишати без нагляду, тож вона старанно підслуховувала під дверима й коли доводилося обслуговувати гостей, і коли іноді розмовляли між собою начальник відділу Туцці та його дружина; уваги Рахель не уникла і сповнена наполовину ворожости, наполовину любови позиція, яку Ульріх займав між Діотимою й Арнгаймом і яка цілком відповідала її, Рахель, власним почуттям — то протесту, то каяття — до господині, яка ні про що не здогадувалась. Тепер дівчина виразно усвідомила також, що вже давно завважила: Ульріх від неї чогось хотів. Їй і на думку не спадало, що вона могла йому подобатись. Щоправда, дівчина весь час сподівалася — відколи її вигнали з дому й вона поклала довести своїй рідні в Галичині, що однаково виб’ється в люди, — на щасливий талан, на якусь несподівану спадщину, на відкриття, нібито вона — підкинута дитина знатних батька-матері, чи, може, трапиться нагода врятувати життя якому-небудь князеві; але про те, що вона може просто впасти в око панові, котрий буває в домі її господині, й стати його коханкою чи навіть вийти за нього заміж, — цього вона й у думці не покладала. Тим-то Рахель просто ладна була зробити Ульріхові яку-небудь велику послугу. То вона із Солиманом надіслала ґенералові запрошення, випадково довідавшись, що Ульріх з ним товаришує; певна річ, сталося це ще й тому, що справу потрібно було зрушити з місця, а, з огляду на всю попередню історію, найкраще для цього прислужився б який-небудь ґенерал. Та позаяк Рахель діяла, мов домовик, у потаємній згоді з Ульріхом, не можна було уникнути того, щоб між нею й ним, за кожним рухом кого вона зацікавлено стежила, виникла та захоплива гармонія, коли всі потай помічені порухи його губів, очей і пальців ставали акторами, до яких вона прив’язувалася з пристрастю людини, котра своє непримітне життя-буття немовби спостерігає на великій сцені. І що виразніше дівчина відчувала, як ця взаємність стискає її груди — не менше, ніж вузька сукня, коли присідаєш навпочіпки біля замкової щпарини, — то зіпсутішою вона собі здавалася, бо водночас не надто вже й рішуче опиралася темним Солимановим залицянням; така була та невідома Ульріхові причина, з якої Рахель зустрічала його допитливість палким, святобливим бажанням показати себе добре вихованою, зразковою служницею.

Ульріх марно запитував себе, чому ця істота, створена природою для ніжної гри, така цнотлива, що мало не напрошувалася думка про холодну норовливість, яка у витончених жінок трапляється не так уже й рідко. Щоправда, він перемінив свою думку й, можливо, лишався навіть розчарований, коли одного разу став свідком несподіваної сцени. Щойно прийшов Арнгайм; Солиман причаївся навпочіпки в передпокої, а Рахель хутко, як завжди, вислизнула за двері. Ульріх скористався метушнею, викликаною появою Арнгайма, щоб повернутися до передпокою й узяти з пальта носову хустину. Світло тут уже погасили, і Солиман зі свого кутка не помітив, що Ульріх відчинив і причинив двері до кімнати лише про людське око, щоб показати, нібито вже вийшов з передпокою. Солиман тихенько підвівся й обережно дістав з-під куртки велику квітку. То був розкішний білий ірис; Солиман оглянув його й рушив навшпиньках повз кухню. Ульріх, знаючи вже, де комірчина Рахель, пішов назирці за ним і побачив, що було далі. Під дверима комірчини Солиман став, спершу притис квітку до губів, а тоді поквапно прикріпив її до клямки, двічі обкрутивши навколо неї ніжку й стромивши її кінчик у замкову шпарину.

Непомітно висмикнути дорогою той ірис десь із букета й сховати його для Рахель було нелегко, й поцінувати такий знак уваги дівчина вміла. Якби її звинуватили й вигнали зі служби, це було б для неї те саме, що смерть і Страшний суд. Тому повсюди, щокроку лишатися через Солимана насторожі їй було, мабуть, обтяжливо, і вона не відчувала великої втіхи, коли він з якої-небудь схованки раптом щипав її за ногу, а вона не сміла навіть зойкнути; але на неї не могло не справити враження й те, що хтось, наражаючи себе на небезпеку, виявляв їй знаки уваги, самовіддано шпигував за кожним її кроком і в складних ситуаціях випробовував її вдачу. Цей дурненький маврик безглуздо й досить небезпечно пришвидшував справу; так здавалося Рахель, і часом у неї, цілком усупереч її переконанням, серед плутанини сподівань, якими була забита її голова, зринало грішне бажання, хай би до яких серйозних наслідків це призвело в майбутньому, гарненько скористатися товстими губами сина африканського вождя, губами, які повсюди на неї очікували й були створені слугувати їй, дівчині-служниці.

Якось Солиман спитав у неї, чи вона смілива. Арнгайм у товаристві Діотими й кількох її друзів саме поїхав на два дні в гори, а хлопця із собою не взяв. Кухарку на цілу добу відпустили, а начальник відділу Туцці харчувався в ресторані. Рахель розповіла Солиманові про сліди куріння, які вона виявила у себе в кімнатці, і на оте Діотимине запитання, що подумає про це дівчинка, вона й хлопець одностайно відповіли припущенням, що на Соборі діється щось таке, що й від них вимагає якихось активніших зусиль. Спитавши, чи Рахель смілива, Солиман розповів, що хоче викрасти в свого господаря папери, які, мовляв, доводять його, Солиманове, високе походження. Рахель не повірила, що такі свідчення є, але всі ці спокусливі ускладнення, пов’язані з ними, викликали в неї пекуче прагнення до пригод. Вони домовилися, що, коли Солиман зайде по неї й проведе її до готелю, вона лишиться в білій наколці й фартушку, щоб здавалося, немовби господарі послали її з якимось дорученням. Коли вони вийшли на вулицю, за мереживним нагрудником фартушка відразу стало так задушливо гаряче, що аж в очах потемніло; проте Солиман сміливо зупинив таксі; останнім часом у нього водилося багато грошей, тому що Арнгайм часто бував дуже неуважний. Рахель теж набралася відваги й на очах у всього світу сіла до машини, так наче її доручення й обов’язки саме в тому й полягали, щоб кататися з цим малим негром. За вікнами пролітали, вилискуючи, вранішні вулиці, повні елеґантних нероб, яким ці вулиці належали на законних підставах, а Рахель знову хвилювалася так, немовби щось крала. Вона спробувала відкинутися на сидіння так само спокійно, як це робила при ній Діотима; але згори й знизу, хоч би де вона торкалася м’якої оббивки, в неї проникав безладний, заколисливий рух. Машина була закрита, й Солиман, скориставшись тим, що Рахель відкинулася назад, притиснувся широкими штемпельними подушками свого рота до її губів; либонь, крізь шибки це було видно й знадвору, але машина летіла вперед, і в пружних подушках сидіння Рахель, погойдуючись, відчувала спиною немовби легеньке кипіння якоїсь духмяної рідина.

Мавр не проминув нагоди підкотити до самих дверей готелю. Двірники в чорних шовкових нарукавниках і зелених фартухах шкірили зуби, коли Рахель виходила з машини, портьє витріщався із-за скляних дверей, поки Солиман платив, і Рахель здавалося, що хідник під її ногами ось-ось западеться. Але потім у неї все ж таки склалося враження, що Солиман має в готелі неабиякий вплив, бо їх, поки вони перетинали величезний вестибюль з колонами, ніхто не спинив. Тут у м’яких кріслах сиділи поодинці якісь чоловіки, проводжаючи поглядами Рахель; вона знову дуже засоромилась, але потім, коли піднялася сходами й побачила багатьох покоївок, одягнених так само, як і вона, в чорне, з білими наколками, тільки не так вишукано, на душі в неї стало достоту, як у дослідника, що блукає невідомим, можливо, навіть небезпечним островом і оце вперше натрапив на людей.

І ось Рахель уперше в житті побачила покої у фешенебельному готелі. Насамперед Солиман позамикав усі двері; потім він вирішив, що мусить поцілувати подругу ще раз. Поцілунки, якими останнім часом обмінювалися Рахель і Солиман, чимось нагадували палкі дитячі поцілунки; вони радше щось ніби засвідчували, ніж небезпечно розслаблювали, й навіть тепер, коли ці двоє вперше лишилися за замкненими дверима самі, Солиман не знайшов нічого невідкладнішого, ніж ізолювати цю кімнату ще романтичніше. Він поопускав жалюзі й позатикав замкові шпарини у дверях, що виходили в коридор. Рахель теж була надто схвильована цими приготуваннями й думала лише про одне: про власну сміливість і про ганьбу в тому разі, якщо їх викриють.

Потім Солиман підвів її до шаф та валіз Арнгайма, й усі вони були незамкнені, крім однієї валізи. Отже, сумніву не було: таємниця могла зберігатися лише в ній. Мавр повиймав ключі з незамкнених валіз і спробував їх до замкненої. Не підійшов жоден. Пораючись біля валіз, Солиман не стуляв рота. З його вуст цілим потоком лився весь його запас верблюдів, принців, секретних кур’єрів та підозр щодо Арнгайма. Він попросив у Рахель шпильку й спробував зробити з неї відмикачку. Коли в нього нічого не вийшло, він повисмикував ключі з усіх шаф та комодів, розклав їх на підлозі й, стоячи перед ними навколішках, на хвилю замислився, шукаючи нової ради.

 — Бачиш, як він од мене ховається! — сказав хлопець до Рахель, потираючи лоба. — Але ж я можу спершу показати тобі й усе інше.

Сказав і заходився розкидати приголомшливі багатства господаревих валіз та шаф просто перед Рахель, яка сиділа на підлозі й, затиснувши поміж колін руки, широко розплющеними очима дивилася на це добро. Перед нею був інтимний ґардероб чоловіка, розбещеного вишуканими насолодами, — те, бачити чого їй іще ніколи не випадало. Її високоповажаний господар убирався, звісно, непогано, але він не мав ані грошей на такі досконалі вигадки кравців, які творили верхній одяг та білизну, ані потреби в оцій домашній і подорожній розкоші, і навіть її ласкава господиня й близько не мала таких вишуканих, по-жіночому ніжних і хтозна й навіщо потрібних речей, як у цього незмірно багатого чоловіка. У Рахель знову прокинулося щось від колишньої боязкої пошани до набоба, а Солиман, пишаючись приголомшливим враженням, яке він справив на дівчину господаревим добром, і далі виставляв усе напоказ, демонстрував, як працює всіляке начиння, й старанно пояснював його секрети. Помалу Рахель уже почала стомлюватись, аж раптом її вразило одне дивне спостереження. Вона виразно пригадала, що від певного часу такі речі почали траплятися й серед білизни та домашніх дрібничок Діотими. Вони не були такі численні й дорогі, як оці тут, та якщо їх порівняти з колишньою монастирською простотою, то оцьому видовищу в готелі вони були, безперечно, рідніші, ніж статечному минулому. Цієї миті в душу Рахель закралася ганебна підозра, що зв’язок між її господинею й Арнгаймом, можливо, не такий уже й духовний, як вона собі гадала. Рахель почервоніла по самі вуха.

Цієї сфери її думки, відколи вона служила в Діотими, не торкалися. Пишноту господининого тіла її очі поглинали, мов порошок разом з обгорткою, і про застосування цієї пишноти жодних помислів у неї не виникало. Рахель була така вдоволена життям серед людей вищого світу, що весь цей час чоловік для неї, хоч вона й легко піддавалася на спокусу, існував загалом не як реальна істота протилежної статі, а був лише в романтичному й романному сенсі чимось іншим, ніж вона. В її шляхетній натурі з’явилося більше дитячого, внаслідок цього вона немовби повернулася в ту пору перед статевою зрілістю, коли так самовіддано захоплюєшся чужою величчю, і лише цим можна було пояснити зокрема й те, що пусті Солиманові балачки, з яких зневажливо посміялася б навіть кухарка, в Рахель викликали поступливість і сп’янілу слабкість. Але тепер, коли Рахель сиділа зіщулившись на підлозі й ніби бачила перед собою втілену думку про злочинний зв’язок між Арнгаймом і Діотимою, у ній стався вже давно розпочатий переворот — пробудження від неприродного стану душі до підозріливого плотського стану світу.

Вона вмить позбулася всієї своєї романтики, зробилася навіть трохи сердитою, тіло її сповнилося певности, що коли-небудь і служниця дістане те, що їй належить із цілковитим правом. Солиман сидів навпочіпки перед своїм розсипищем; бажаючи обдарувати Рахель, він зібрав усе, що викликало в неї особливий захват, і спробував запхати його до кишені її фартушка — аби лиш воно туди ввійшло. Зненацька він скочив на ноги й знову заходився похапки длубатися складаним ножиком у замку закритої валізи. Не тямлячи себе, він заявив, що до повернення Арнгайма зніме з його чекової книжки великі гроші, які той узяв на дорогу, — у фінансових справах це навіжене чортеня тямило зовсім не по-дитячому, — й утече з Рахель, тільки спершу він, мовляв, має добути свої папери.

Рахель підвелася з колін, рішуче повикидала з кишені всі напхані туди подарунки й сказала:

 — Не верзи дурниць! Ніколи мені більше тут товктися! Котра година?

Голос її зробився глибшим. Вона розгладила на собі фартушка й поправила наколку; Солиман одразу відчув, що дівчина кинула грати в його гру і раптом стала старшою від нього. Та перше ніж він устиг заперечити, Рахель поцілувала його на прощання. Вуста її не тремтіли, як звичайно, а притислися до соковитого плоду його обличчя, до того ж голову нижчого на зріст Солимана вона закинула назад і тримала стільки, що він мало не задихнувся. Хлопець почав судомно смикатись, а коли вона його відпустила, мав таке відчуття, немовби якийсь дужчий парубок занурив його з головою у воду, і першої миті він хотів лише одного: помститися за цю ганебну образу. Але Рахель уже вислизнула за двері, і погляд, який лише й наздогнав її, був, щоправда, спершу роз’ярілий, як стріла з вогненним наконечником, але потім, догорівши, став м’яким приском, і Солиман заходився збирати на підлозі господареві речі, щоб покласти все на місце, й знов обернувся на юнака, який прагне досягти чогось цілком досяжного.

105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

Після прогулянки в гори Арнгайма не було в місті довше, ніж звичайно. Оці слова «не було в місті», якими він мимоволі почав послуговуватись і сам, звучали досить дивно, бо правильніше належало б сказати «був удома». З багатьох причин Арнгайм відчував, що назріває нагальна потреба щось вирішувати. Йому не давали спокою сни наяву, які холодній його голові доти були чужі. А надто вперто надокучав один; Арнгайм бачив, як вони вдвох із Діотимою на мить завмирали на високій церковній вежі, під ними пропливав зелений краєвид, а тоді вони стрибали вниз. Проникнути ввечері до спальні подружжя Туцці і, знехтувавши будь-яким лицарством, застрелити начальника відділу було вочевидь те саме. Він міг би поквитатися з Туцці й на дуелі, але така розв’язка здавалося йому не дуже природною; цю фантазію вже обтяжували надто численні атрибути реальности, і що ближче Арнгайм наближався до реальности, то більше поставало прикрих перешкод. Зрештою, можна було б і, так би мовити, незалежно й відверто попросити в Туцці руки його дружини. Але що б той відповів? Це означало б уже поставити себе в ситуацію, яка загрожувала б посміховищем. І навіть у тому разі, якби Туцці повівся по-людському й надто великого скандалу пощастило уникнути, — ба більше, якщо припустити, що взагалі обійшлося б без скандалу, адже й у вищому світі до розлучень уже почали ставитися поблажливо, — то все ж таки факт залишався фактом: пізнім одруженням старий парубок завше ставить себе в трохи смішне становище, приблизно таке саме, як подружжя, в котрого до срібного весілля раптом знаходиться дитинка. І якби вже Арнгайм цього хотів, то, з огляду на відповідальність перед інтересами фірми, постав би перед необхідністю одружитися хоча б на багатій вдові-американці чи на наближеній до двору аристократці, а не на розлученій дружині чиновника-буржуа. Для нього будь-який вчинок, навіть у сфері чуттєвій, був сповнений відповідальности. У добу, коли так мало хто відчуває відповідальність за те, що він робить чи думає, як оце в нинішню, такі заперечення висувало аж ніяк не лише особисте шанолюбство Арнгайма, а й просто-таки надособиста потреба приводити чимдалі більшу владу в його руках (цей механізм, що спочатку виник із потягу до грошей, але вже давно виріс із-під залежности від нього, мав власний розум, власну волю, змушений був розширюватися, зміцнюватись, міг підхоплювати хвороби, іржавів, коли давав собі розслабитись!) у відповідність із чинною владою й ієрархіями, з чого Пауль і перед Діотимою, наскільки пригадував, таємниці ніколи не робив. Звичайно, коли в тебе прізвище Арнгайм, то ти можеш дозволити собі взяти заміж хоч пастушку; але він міг дозволити собі таке лише в особистому плані, а в решті це лишалося, як-не-як, зрадою справи задля особистої втіхи.

І все ж він учинив правильно, запропонувавши Діотимі взяти з нею шлюб. Зробив він це вже хоч би через те, що волів запобігти обставинам, які виникають у разі подружньої зради й несумісні з добропорядним, добросовісним способом життя.

Діотима вдячно потисла йому руку і з усмішкою, що нагадувала найкращі зразки з історії мистецтва, на його пропозицію відказала: «Найдужче ми завжди кохаємо не тих, кого обіймаємо.» Після такої відповіді, багатозначної, як зваблива жовтизна в лоні штивної лілії, повернутися до свого прохання Арнгайм уже не важився. Натомість між ними заходили розмови загального характеру, в яких на диво часто прохоплювалися слова «розлучення», «шлюб», «подружня зрада» й такі інші. Не раз Арнгайм і Діотима заводили глибоку бесіду, наприклад, на тему подружньої зради в сучасній літературі, й цю проблему, вважала Діотима, висвітлювали зазвичай без усвідомлення глибокого сенсу порядности, самозречення, героїчного аскетизму, суто в дусі сенсуалізму, і цю думку, на жаль, з точністю поділяв і Арнгайм, тож йому лишалося тільки додати, що усвідомлення глибокої моральної таємниці особистости нині майже повсюди втрачено. Ця таємниця полягає в тому, що не все можна собі дозволяти. Часи вседозволености завжди робили нещасними тих, хто в ці часи жив. Добропорядність, поміркованість, лицарська шляхетність, музика, звичаї, поезія, форма, заборона — все це не має вищої мети, ніж надавати життю обмеженого і чітко окресленого образу. Безмежного щастя нема. Нема великого щастя без великих заборон. Навіть у комерційних справах не можна гнатися за кожною вигодою, а то не досягнеш нічого. Межа — це таємниця явища, таємниця сили, щастя, віри й завдання утвердитись, бувши маленькою людиною, в універсумі. Так розвивав цю тему Арнгайм, і Діотимі лишалося тільки з ним погоджуватись. У певному сенсі прикрим наслідком цих висновків було те, що через них поняття законности набувало такого глибокого значення, якого для звичайних смертних воно загалом уже не має. Однак великі душі мають потребу в законності. У години піднесення відчуваєш прямовисну суворість всесвіту. І комерсант, хоч він і панує над світом, шанує королівську владу, дворянство й духівництво як носіїв ірраціонального. Бо те, що законне, просте, як просте все велике, й не потребує усвідомлення. Гомер був простий. Ісус Христос був простий. Великі уми знов і знов повертаються до простих засад, ба більше, треба мати мужність сказати: повертаються до моральних банальностей, і тому загалом нікому не буває так важко чинити наперекір традиціям, як душам істинно вільним.

Такі висновки, хай які вони слушні, не сприяють намірам порушити чужий шлюб. Тому Арнгайм з Діотимою опинились у становищі людей, яких з’єднує пречудовий місток з діркою посередині — хоча й невеликою, всього-на-всього кілька метрів завбільшки, але достатньою для того, щоб не дати їм зійтися. Арнгайм, щиро журячись тим, що не має іскри того жадання, яке в усіх справах однакове і зваблює людину на нерозважну оборудку так само легко, як на нерозважне кохання, у цій зажурі почав заводити докладні розмови про жадання. За його словами, жадання — це саме те почуття, яке відповідає культурі розуму в нашу добу. Жодне інше почуття не спрямоване на свою мету так однозначно, як це. Воно впинається, мов гостра стріла, а не відлітає, мов зграє птахів, у щораз нові далечіні. Воно обкрадає душу, як її обкрадають розрахунки, хитромудра механіка, брутальність. З таким осудом говорив Арнгайм про жадання, водночас відчуваючи, що воно шаленіє, як осліплений раб у підземеллі.

Діотима спробувала вчинити інакше. Вона простягла до приятеля руку й попросила:

 — А давайте помовчимо! Слово — велика сила, але є щось іще більше! Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна. Щойно ми починаємо розмовляти, як усі двері причиняються; слово краще слугує нереальному спілкуванню; розмовляють у ті години, коли не живуть…

 — Ваша правда, — погодився Арнгайм, — самовпевнене слово надає невидимим порухам душі довільної й бідної форми!

 — Нічого не кажіть! — ще раз попросила Діотима й поклала долоню йому на руку. — У мене таке відчуття, ніби ми даруємо одне одному мить життя тим, що мовчимо. — Згодом вона забрала свою руку й зітхнула: — Трапляються хвилини, коли всі приховані самоцвіти душі лежать на видноті!

 — Настане, мабуть, такий час, — додав Арнгайм, — і є багато ознак того, що він уже не за горами, — коли душі бачитимуть одна одну, не закликаючи на допомогу почуття. Душі поєднуються, коли розлучаються вуста!

Діотимині вуста випнулися, утворивши щось схоже на зігнутий хоботок, яким метелик дістає з квітки нектар. Вона була в глибокому духовному сп’янінні. Адже таке легеньке асоціативне марення притаманне коханню, либонь, так само, як і кожному високому стану душі; повсюди, куди падали слова, спалахував багатозначний сенс, виступав, мов замаскований Бог, і розчинявся в мовчанні. Діотима знала цей феномен з піднесених годин самотности, але досі він ніколи не доходив отак до крайньої межі ще стерпного духовного щастя; у ній жила анархія надміру, властива ковзаняреві легкість божественного, і їй кілька разів здавалося, що вона ось-ось знепритомніє і впаде.

Арнгайм щоразу підхоплював її гучною фразою. Вона мала час перевести дух і поміркувати. Потім напнуті тенета значущих думок знов починали під ними хитатися.

Мукою в цьому розкриленому щасті було те, що воно не давало змоги зосередитися. З нього розходились колами все нові й нові тремтливі хвилі, не торкаючись, проте, одна одної й не обертаючись на спрямовану дію. І все ж таки Діотима вже ладна була — принаймні в душі вона іноді вважала, що так буде тактовніше й розумніше, — віддати перевагу небезпеці подружньої зради перед жахливою катастрофою занапащених життів, а Арнгайм уже давно ухвалив моральне рішення цієї жертви не приймати й одружитися з Діотимою; вони могли, отже, так чи так одержати одне одного будь-якої хвилини, обоє це знали, вони не знали тільки, чого їм хотіти, бо щастя підносило їхні душі, створені для нього, на таку врочисту висоту, що там їх поймав страх перед незграбними рухами, цілком природний для тих, у кого під ногами — хмарина.

Отож розум в обох жадібно вбирав, нічого не проминаючи, всі оті великі й прекрасні розсипи, які їм пропонувало життя, але через свої незліченні багатства ті розсипи зазнавали дивних втрат. Бажання й земні марноти, які звичайно наповнювали їхнє буття, лежали, поглинені тишею, десь далеко внизу, мов іграшкові хатки й дворики на дні долини, разом з кудкудаканням, гавкотом і всілякими хвилюваннями. Лишалося мовчання, порожнеча й глибина.

«Може, ми якісь обрані?» — міркувала Діотима, озираючись на цій найвищій висоті почуттів і здогадуючись про щось болісне й таке, що годі собі й уявити. Подібних відчуттів, тільки меншою мірою загострених, не лише зазнала вона сама, про них умів розповідати й такий ненадійний чоловік, як її кузен, до того ж останнім часом про них багато писали. Та якщо ті оповіді не брешуть, то через кожну тисячу років настають часи, коли душа ближча до пробудження, ніж звичайно, коли вона, немовби народившись для реальности завдяки окремим індивідам, наражає їх на випробування, зовсім відмінні від того, про що можна прочитати й почути. У цьому зв’язку Діотима навіть знову згадала раптом про загадкову появу Генерала, якого не запрошували. І, поки схвильованість перекидала між ними тремтливу дугу, вона стиха промовила до свого приятеля, який добирав нових слів:

 — Не лише розумом спілкуються двоє! І Арнгайм відповів:

 — Так. — Його погляд, хоч і не з високости, проник в її очі, мов промінь призахідного сонця. — Ви про це вже казали. Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна; будь-яке намагання переростає для неї в перешкоду!

106. У що вірить сучасна людина — у Бога чи в голову

всесвітнього концерну? Арнгайм вагається

Арнгайм сам. У задумі стоїть він край вікна свого покою в готелі й споглядає оголені крони дерев, гілля яких поспліталось у Грати; під ними учасники розпочатих цієї години карнавальних гулянь рухаються двома строкатими й темними зміями, що труться одна об одну. Сердита усмішка розмикає вуста великого чоловіка.

Досі йому ніколи не важко було сказати, що він вважає бездушним. Що нині не бездушне? Окремі такі винятки легко можна було визнати. Десь у глибині своєї пам’яті Арнгайм чув звуки одного вечора камерної музики; в його замку у Бранденбурзькому маркграфстві зібралися друзі; духмяніли пруські липи, друзі були молоді музиканти, яким велося досить нелегко, проте вони, граючи, сповнювали той вечір своїм натхненням; вони вливали в нього душу. Або ще один випадок. Якийсь час він підтримував фінансами одного художника, а оце недавно викидати далі гроші на вітер відмовився. І гадав, що той художник на нього образиться, відчує себе покинутим напризволяще, адже він так і не встиг нічого добитись; довелося сказати йому, що він не один, є й ще художники, котрі потребують допомоги, й такі інші неприємні речі. Натомість той чоловік, зустрівши Арнгайма під час останньої його поїздки, лише твердо поглянув йому в очі, схопив за руку й заявив: «Ви поставили мене в скрутне становище, але я певен: така людина, як ви, нічого не робить без поважної на те причини!» У ньому відчувалася душа справжнього чоловіка, і Арнгайм не проти був іншим разом зробити для того художника що-небудь іще.

Отож у багатьох окремих випадках про душу можна вести мову навіть іще й тепер; Арнгайм завжди надавав цьому великого значення. Та коли доводиться заходити з нею в стосунки безпосередньо й беззастережно, вона обертається на серйозну небезпеку для відвертости. Невже й справді настає час, коли душі сходяться одна з одною, не вдаючись до посередництва почуттів? Чи була яка-небудь мета, не менш висока й значуща, ніж реальні цілі, в тому, щоб спілкуватися одне з одним так, як останнім часом до цього спонукало його самого і його прекрасну подругу їхнє внутрішнє прагнення? Тверезим розумом він жодної миті в це не вірив, і все ж усвідомлював, що сам сприяв тому, щоб у це вірила Діотима.

Арнгайм перебував у стані своєрідного розладу із самим собою. Моральне багатство тісними узами пов’язане з матеріальним; він про це добре знав, і не важко зрозуміти, чому воно так і є. Адже мораль замінює душу логікою; якщо душа не позбавлена моралі, то для неї питань моральних, по суті, вже нема, а є лише питання логічні; вона питає себе, чи підпадає те, що вона хоче зробити, під ту чи ту заповідь, так чи інак потрібно тлумачити її наміри тощо, а це однаково, що обернути розбурханий дикий натовп на гурт дисциплінованих гімнастів, які на команду нахиляються праворуч, розкидають руки й роблять низькі присідання. Одначе логіка передбачає, що все, з чим ми стикаємось, повторюється; цілком очевидно, що якби події змінювались, як у вихорі, де ніщо не повертається, ми ніколи б не сформулювали глибокого відкриття, що А дорівнює А або що більше — це не менше; ні, ми просто мріяли б, і це був би стан, осоружний будь-якому мислителеві. Те саме стосується й моралі, і якби не було нічого такого, що можна повторити, то нам не можна було б нічого й диктувати, а коли не маєш права людям диктувати, то мораль не робить ані найменшої втіхи. А грошам ця властивість повторюватися, характерна для моралі й розуму, притаманна найвищою мірою; вони просто-таки складаються з цієї властивости й розкладають, поки мають стабільну цінність, усі насолоди світу на ті дитячі кубики купівельної спроможности, з яких можна скласти що завгодно. Тому гроші мають мораль і розум; а оскільки не кожна моральна й розумна людина, як відомо, має, навпаки, ще й гроші, то можна дійти висновку, що ці властивості від самого початку закладені в грошах чи принаймні що гроші — вінець морального й розумного існування.

Певна річ, з огляду на це Арнгайм отак відверто не вважав, що, скажімо, освіченість і віровизнання — це природний наслідок власности, однак припускав, що власність накладає обов’язок їх мати; але що сили духовні не завжди достатньо знаються на діяльних силах буття й здебільшого майже відірвані від життя, — наголосити на цьому він любив і, маючи широкий світогляд, доходив ще й не таких висновків. Адже будь-яке зважування, будь-який розрахунок і облік передбачають також, що предмет, котрий вимірюють, у процесі цих операцій змін не зазнає; а коли це все ж таки стається, то потрібно закликати на допомогу всю кмітливість, щоб навіть у зміні знайти щось незмінне; отож гроші своєю суттю споріднені з усіма духовними силами, і за їхнім взірцем учені розкладають світ на атоми, закони, гіпотези й дивовижні обчислювальні знаки, а техніки вибудовують із цих фікцій світ нових речей. Власник гігантської індустрії, добре обізнаний з природою сил, які йому служили, знав про це не гірше, ніж середній німецький читач романів знає про моральні підвалини Біблії.

Цю потребу в однозначності, повторюваності й усталеності, потребу, що становить передумову успіхів у мисленні й плануванні, — так міркував далі Арнгайм, дивлячись на вулицю внизу, — у сфері духовній завжди задовольняє яка-небудь форма насилля. Хто воліє будувати свої взаємини з людиною на камінні, а не на піску, повинен використовувати властивості й пристрасті лише ниці, бо тільки тому, що якнайтісніше пов’язане з егоїзмом, властива постійність, і його повсюди можна брати до уваги; високі поривання ненадійні, суперечливі й скороминущі, як вітер. Чоловік, котрий знав, що імперіями рано чи пізно доведеться управляти так само, як заводами, на метушню мундирів, гордих і, мов гниди, крихітних облич унизу дивився з посмішкою, позначеною зверхністю й тугою воднораз. Шкода й казати: якби сьогодні повернувся Бог, щоб заснувати серед нас Тисячолітнє царство, то жодна практична, жодна досвідчена людина не виявила б такому заходу довіри, поки не подбали б про Страшний суд та про все необхідне для виконання вироку — надійні в’язниці, поліцію, жандармерію, армію, статті кримінального кодексу про державну зраду, урядові установи й таке інше, потрібне ще для того, щоб звести можливості душі, які не піддаються обліку, до двох основних постулатів: від майбутнього небожителя лише залякуванням та закручуванням гайок або підкупом його жадоби — одне слово, лише «суворими методами» можна з певністю добитися чого завгодно.

Але тоді виступив би наперед Пауль Арнгайм і сказав би Всевишньому: «Господи, навіщо?! Егоїзм — найнадійніша властивість людського життя. За допомогою егоїзму політик, вояк і король хитрістю й примусом дали твоєму світові лад. Така вже мелодія людства; ми з тобою маємо це визнати. Відмовитися від примусу означало б послабити лад; зробити людину, хоч вона й байстря, здатною на щось велике — лише в цьому наше завдання!» По цих словах Арнгайм скромно усміхнувся б до Господа, тримаючись спокійно, щоб не забували, як важливо для кожної людини смиренно визнавати великі таємниці. А тоді повів би мову далі: «Та хіба гроші — це не такий самий надійний спосіб залагоджувати людські взаємини, як насилля, хіба вони не дають нам змоги відмовитися від наївного застосування насилля? Це — насилля одухотворене, гнучка, високорозвинена й творча його форма. А хіба комерція стоїть не на хитрощах і примусі, не на визиску й надприбутках? Тільки все це — цивілізоване, перенесене цілком до внутрішнього світу людини, навіть, можна сказати, вбране в шати її свободи. Капіталізм як організація егоїзму за ієрархією сил з метою добування грошей — це просто-таки найвищий, до того ж і найгуманніший лад, який ми спромоглися витворити тобі на славу; точнішого мірила людські діяння в собі не мають!» І Арнгайм порадив би Господу побудувати Тисячолітнє царство на комерційних засадах, доручивши управляти ним одному з великих комерсантів, певна річ, із широким філософським світоглядом. Адже, зрештою, якщо казати суто про релігійність, то їй завше доводилося страждати, а якщо для порівняння взяти її ненадійне існування за часів воєнних, то навіть їй комерційне управління обіцяло б, як-не-як, великі переваги.

Отак промовляв би Арнгайм, бо його внутрішній голос недвозначно підказував йому, що цуратися грошей не можна так само, як розуму й моралі. Ще один голос, також глибинний, так само виразно нашіптував йому, однак, що розуму, моралі й узагалі раціоналізованого існування потрібно спокійнісінько відцуратися. І саме в ті запаморочливі хвилини, коли Арнгаймові нічого не хотілося, крім як заблуканим супутником упасти в сонячну масу Діотими, цей другий голос був, мабуть, могутнішим. Тоді буяння думок здавалося Арнгаймові таким самим чужим і неорганічним, як ріст нігтів і волосся. Моральне життя уявлялося йому чимось мертвим, і прихована відраза до моралі й ладу змушувала його червоніти. З ним було те саме, що з усією його добою. Вона молиться грошам, ладу, знанням, обліку, вимірюванню й зважуванню, одне слово, духу грошей та їхній рідні, й водночас на це ремствує. Ця доба, стукаючи молотком та обраховуючи в свої робочі години, а поза ними поводячись, мов ватага дітей, яку окрик «А що ми робитимемо тепер?» (запитання, по суті, не позбавлене гіркого, огидного присмаку) жене від одних крайнощів до інших, — доба ця не може позбутися внутрішнього примусу почати все спочатку. До нього вона застосовує принцип розподілу праці, тримаючи задля таких внутрішніх ремствувань і підозр особливих інтелігентів, а також тих, котрі висповідують свій час і висповідуються перед ним самі, фахівців з індульгенцій, літературних провісників і проповідників каяття (знати про те, що вони є, дуже важливо, якщо ти сам не в змозі бути їхнім послідовником); і приблизно такий самий різновид морального викупу становлять фрази й кошти, що їх держава щороку вгачує в культурні установи, позбавлені будь-якого грунту під собою.

З таким розподілом праці в собі жив і сам Арнгайм. Сидячи в одному зі своїх директорських кабінетів і перевіряючи рахунки зі збуту, він посоромився б міркувати інакше, ніж на комерційний і технічний лад; та якби на карті вже не стояли гроші фірми, він посоромився б не міркувати навпаки й не вимагати, щоб людина була здатна піднестися інакше, ніж хибним шляхом правильности, виконання приписів, дотримання одиниць виміру тощо, результати чого абсолютно неорганічні і, зрештою, несуттєві. Годі й сумніватися, що цей другий шлях називають релігією. Арнгайм писав про це книжки. У них він називав це також міфом, поверненням до простоти, царством душі, одухотворенням економіки, суттю дії тощо, бо це було дуже багатогранне — сказати точніше, воно мало рівно стільки граней, скільки він помічав у собі, коли самовіддано брався за себе, як те й має робити людина, котра бачить перед собою великі завдання. Але така вже була, очевидно, його доля, що у вирішальну годину цей розподіл праці зазнавав краху. Тієї хвилини, коли Арнгайм ладен був кинутися в полум’я своїх почуттів або коли відчував потребу бути таким самим великим і цілісним, як герої давнини, таким самим безтурботним, якою здатна бути лише людина по-справжньому шляхетна, таким до краю релігійним, як цього вимагає глибоко усвідомлена суть кохання, тієї хвилини, отже, коли він, забувши про свої штани й своє майбутнє, ладен був упасти до ніг Діотими, його спиняв якийсь голос. То в ньому невчасно прокидався голос здорового глузду або, як він роздратовано казав сам собі, голос розрахунку й обачливости, голос, який нині повсюди чинить опір життю на широку ногу, таїні почуттів. Арнгайм його ненавидів і воднораз знав, що той голос усе ж таки мав рацію. Бо якби, припустімо, дійшло до так званого медового місяця, то якої форми набуло б їхнє життя з Діотимою потім, коли медовий місяць минув би? Він, Арнгайм, повернувся б до своїх справ і вдвох із нею розв’язував би решту життєвих проблем. Отак і минав би рік, фінансові операції чергувалися б з відпочинком на природі, чергувалися б тваринна й рослинна частини власного буття. Можливо, пощастило б домогтися великого, справді гуманного поєднання діяльности й спокою, людських потреб і краси. Це було дуже добре, перед ним, либонь, і мріла така мета, й, на його думку, хто не вмів геть розслабитися, про все забути, забігти на край світу й, уже нічого не бажаючи, просто лежати собі, сказати б, у самій пов’язці на стегнах, той не мав снаги для великих фінансових операцій. Але в Арнгаймі нуртувало якесь несамовите, німе задоволення, бо все це суперечило тому первісному й кінцевому почуттю, що його викликала в ньому Діотима. Щодня, коли він знов бачив її, цю античну статую з її округлими формами радше на сучасні смаки, його поймало сум’яття, відчуття, немовби сили його тануть, і він уже не здатний впустити у свій внутрішній світ це урівноважене, умиротворене створіння, що гармонійно рухається своєю орбітою. То було не високогуманне чи хоч би просто гуманне почуття, зовсім ні. У цьому стані була вся порожнеча вічности. Він утуплювався у красу коханої поглядом, що, здавалося, шукав її вже тисячу років, а тепер, нарешті знайшовши, раптом лишився без діла, й це призводило до знемоги, вочевидь позначеної рисами оціпеніння, якогось мало не ідіотичного подиву. Почуття вже не давали відповіді на цей надмір вимогливости, порівняти який можна було, власне, хіба що з бажанням, щоб тобою разом із коханою вистрелили з гармати в космос!

Діотима, жінка надзвичайно тактовна, знайшла слушні слова й для цього. Одного разу в таку хвилину вона нагадала про те, що ще великий Достоєвський виявив зв’язок між коханням, ідіотією і внутрішньою святістю, однак нинішньому поколінню, за яким не стоїть, мовляв, набожна Росія Достоєвського, спершу потрібне, мабуть, якесь особливе визволення, щоб воно здійснило цю думку. Такі слова були Арнгаймові до душі.

Хвилина, коли вони пролунали, була одна з тих надреальних і воднораз наднереальних хвилин, коли кров, мов у забитій сурмі, з якої не можна видобути жодного звуку, шугає до голови. У тій хвилині не було нічого малозначущого — від найменшої філіжанки, що по-ванґоґівському величалася на полиці, до людських тіл, які, хтозна й чим понабухавши і загострившись, немовби повтискувалися у простір кімнати.

Діотима зляканопромовила:

 — Чого б мені зараз найдужче хотілося, то це — пожартувати; я так люблю гумор, він здіймається над усім і позбавлений будь-яких жадань і пристрастей!

У відповідь Арнгайм усміхнувся. Потому підвівсь і заходив туди-сюди по кімнаті. «Можливо, якби я почав рвати її на шматки, якби почав кричати й витанцьовувати, якби запустив руку собі в горлянку й піймав у грудях для неї своє серце, — можливо, тоді сталося б диво?» — питав він себе. Але в міру того, як запал його минав, він переставав про це думати.

І ось тепер та сцена виразно постала перед ним знову. Його погляд ще раз холодно затримався на вулиці внизу. «Треба, щоб справді сталося диво визволення, — сказав він до себе, — треба, щоб землю заселили інші люди, перше ніж можна буде мріяти про здійснення таких речей». Він уже не завдавав собі клопоту розгадувати, як і від чого потрібно визволятися; так чи так, а все мало стати іншим. Арнгайм повернувся до письмового столу, з-за якого встав півгодини тому, до листів і телеграм, і покликав дзвоником Солимана, щоб той привів йому секретаря.

І поки Арнгайм чекав на секретаря, а його думки вже народжували перші фрази роздумів на економічну тему, які він мав намір продиктувати, минули події кристалізувалися в ньому в чудову, багатогранну моральну формулу. «Людина, що усвідомлює свою відповідальність, — переконано сказав він собі, — має право, якщо вона й дарує душу, жертвувати зрештою лише відсотками, але в жодному разі не капіталом!»

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

Коли його ясновельможність казав про європейську сім’ю держав, яка, тріумфуючи, має згуртуватися навколо старого імператора-патріарха, для себе він ніколи до тієї сім’ї не залічував Прусії. Тепер граф робив це, мабуть, іще переконаніше, ніж колись, бо відчував: йому вочевидь муляє враження, яке справляє доктор Пауль Арнгайм; коли його ясновельможність приходив до своєї приятельки Діотими, він незмінно заставав там або цього чоловіка, або його сліди, й так само, як начальник відділу Туцці, не знав, як бути. Тепер Діотима, привітно поглядаючи на графа, помічала в нього — чого досі ніколи не траплялося — набряклі жили на руках та шиї і ясно-тютюнову шкіру зі старечим запахом, і, хоч їй не можна було закинути брак шаноби до цього вельможі, в ореолі її доброзичливости все ж таки щось змінилося, як ото змінюється літнє сонце на зимове. Граф Ляйнсдорф не був схильний ні до фантазій, ні до музики, та відколи йому довелося терпіти доктора Арнгайма, у вухах у нього на диво часто прохоплювалися ледве чутні звуки немовби литавр і тарілок австрійського військового маршу, а коли він заплющував очі, в їхній темряві його тривожив плескіт чорно-жовтих знамен, що насувалися там цілими полчищами. І такі патріотичні видіння навідували, схоже, й решту друзів дому Туцці. Принаймні всі, кого йому випадало чути, про Німеччину відгукувалися з вельми глибокою повагою, та коли він натякав, що з плином подій велика патріотична акція, либонь, може обернутися певною мірою все ж таки й проти братерського райху, ту повагу прикрашала щира усмішка.

Щодо цього його ясновельможність зіткнувся на своїй ниві з одним важливим феноменом. Є сімейні почуття, які виявляються особливо палко, і до таких належала неприязнь до Німеччини, повсюди поширена перед війною в європейській сім’ї держав. Духовно Німеччина була, мабуть, найменш цілісною країною, тут кожне могло що-небудь знайти для своєї неприязні; це була країна, давня культура якої раніше, ніж у решті країн-сусідів, потрапила під колеса нового часу й виявилася покраяною на пишномовні фрази для лицемірства й комерції; крім того, Німеччина була задерикувата, ласа до чужого, хвалькувата й небезпечно несамовита, як і будь-яка розтривожена велика маса; та загалом усе це було, зрештою, притаманне Європі і могло видатися європейцям хіба що трохи аж надто європейським. Мабуть, просто є такі створіння, такі образи небажаного, на яких осідає всіляка відраза, всілякі суперечності, мов ото жужелиця, що її нині лишає по собі, згоряючи, життя. З «може бути» зненацька, на невимовний подив усіх учасників, народжується «є», і те, що в цьому вкрай хаотичному процесі виявляється хибним, зайвим, не вдовольняє розум і відпадає, — все це, схоже, утворює ту розсіяну в атмосфері, завислу поміж усіма створіннями ненависть, яка дуже притаманна сучасній цивілізації і замінює втрачене задоволення від власних дій легко приступним невдоволенням чужими діями. Спроба зосередити цю відразу в особливих створіннях — лише частина найстарішої психотехнічної складової життя. Так чаклун діставав із тіла хворої людини заздалегідь наготований фетиш, і так добрий християнин приписує свої помилки доброму юдеєві, стверджуючи, що той підбив його на рекламу, відсотки, газети тощо; у плині часу провину складали на грім, на відьом, на соціалістів, інтелігентів і Генералів, а останнім часом перед війною, з причин особливих і проти неї зовсім незначних, одним із найграндіозніших і найпопулярніших засобів у цьому дивовижному процесі була й прусацька Німеччина. Адже світ позбувся не лише Бога, а й чорта. Так само, як зло світ утілює в образах небажаного, добро він утілює в образах бажаного й ставиться до них з пієтетом, бо вони виконують те, чого самому тобі, на твою думку, не виконати. Нехай із шкури пнеться решта людей, а сам ти сидиш собі й тільки поглядаєш на них — це спорт; мовчки слухаєш, як люди впадають у геть однобічні перебільшення — це ідеалізм; ті, кого ти забризкуєш злом, струшуючи його із себе, — це образи небажаного. Так у світі все знаходить своє місце й свій лад; але ця техніка пошанування святих і відгодовування цапів-відбувайлів, техніка, основана на самозреченні, — досить небезпечна, бо сповнює світ напруженням усіх недоношених внутрішніх битв. Убиваючи одне одного чи братаючись, люди до пуття не знають, чи вони роблять це цілком серйозно, тому що частина кожного з нас — поза нами, і здається, нібито всі події відбуваються наполовину перед реальністю — наполовину позаду неї, мов показне віддзеркалення ненависти й любови. Колишня віра в демонів, складаючи всю відповідальність за добро і зло, яке відчувала людина, на небесних і пекельних духів, працювала багато точніше, чистіше й краще, і лишається тільки сподіватися, що з подальшим розвитком психотехніки ми до тієї віри повернемось.

У Каканії були особливо сприятливі умови для того, щоб користуватися образами бажаного й небажаного; країна й так жила чимось нереальним, і саме найшляхетнішим у духовному плані каканцям, котрі почувалися спадкоємцями й носіями славетної каканської культури, що вела від Бетговена до оперети, здавалося цілком природним бути союзниками й побратимами німцям із райху й водночас їх не терпіти. Каканці не проминали нагоди делікатно поставити німців на місце, а згадавши про їхні успіхи, щоразу з певною тривогою думали про вітчизняні справи. І полягали ці вітчизняні справи переважно в тому, що Каканія, держава, яка на самому початку була не гірша від решти держав і краща за багатьох із них, протягом століть трохи втратила інтерес до самої себе. Поки тривала паралельна акція, вже не раз упадало в око, що й світова історія твориться так само, як і решта історій; тобто авторам рідко спливає на думку що-небудь новеньке, а коли мова заходить про ускладнення чи ідеї, то вони просто один в одного списують. Але тут ідеться й ще про одну річ, про яку досі ми не згадували, і це — не що інше, як радість від історії; йдеться про таку звичну для авторів переконаність, нібито люди творять прекрасну історію, про ту пристрасть автора, яка, розпалюючись, подовжує його вуха й просто спопеляє будь-яку критику. Граф Ляйнсдорф мав і таку переконаність, і таку пристрасть, і на них ще можна було натрапити й у колі його друзів, але в решті Каканії вони зникли, і їм уже давно підшуковували яку-небудь заміну. Місце історії Каканії там посіла історія нації, в цій історії вправлялися письменники й поети, її опрацьовували цілком на європейський смак, що дістає насолоду від історичних романів та костюмованих драм. Так виникло те дивне й усе ж таки, либонь, наразі ще як слід не поціноване становище, коли люди, котрі мали спільно залагоджувати звичайнісіньку справу — як, скажімо, будівництво школи чи призначення на посаду начальника залізничної станції, — натомість заводили мову про рік 1600-й чи 400-й, сперечаючись, кому з претендентів ліпше віддати перевагу з огляду на заселення Передальп за часів Великого переселення народів, а також з огляду на битви контрреформації, і всі ці суперечки в них Грунтувалися на тих уявленнях про шляхетність, шахрайство, вітчизну, вірність і мужність, які приблизно відповідають найпоширенішому скрізь типу начитаности. Граф Ляйнсдорф, який літературі не надавав жодного значення, не переставав цьому дивуватись, а надто на думку про те, як добре, по суті, жилося всім селянам, ремісникам і міським мешканцям, що траплялися йому на очі, коли він об’їздив свої населені німцями й чехами богемські угіддя, й тому його ясновельможність приписував впливу огидного підбурювання — цього особливого вірусу — те, що час від часу ті люди бурхливо виявляли невдоволення одні одними й мудрістю уряду, і збагнути це було важко тим більше, що тривалі періоди між нападами такого невдоволення й затишшям, коли їм про їхні ідеали ніхто не нагадував, вони жили з усіма в мирі та злагоді.

Але політика, до якої супроти цього вдавалася держава, ота добре відома національна політика Каканії зводилася до того, що уряд приблизно через кожних півроку то карав яку-небудь непокірну національність, то мудро йшов перед нею на поступки, і як ото у сполучених посудинах, якщо одну з них нахилити, рідина, перетікаючи в неї, спадає в другій, так відповідно змінювалося й ставлення до німецької «національности». У Каканії їй належала роль особлива, бо переважна більшість представників цієї «національности» завжди бажала, по суті, тільки одного: щоб держава була міцна. Ця «національність» найдовше трималася віри в те, що каканська історія зрештою має ж таки який-небудь сенс, і лише з часом, збагнувши, що в Каканії можна розпочати державним злочинцем і завершити міністром, а можна, однак, і навпаки — свою міністерську кар’єру знову продовжити державним злочинцем, — вона також відчула себе пригнобленою нацією. Таке траплялося, либонь, не лише в Каканії, але саме її своєрідність полягала в тому, що тут для цього не потрібні були ніякі революції й перевороти, бо з плином часу все набуло природного, спокійного, як коливання маятника, розвитку — просто внаслідок непев-ности понять, отож насамкінець у Каканії зосталися тільки пригноблені нації й найвища каста людей, котрі, власне, й були справжніми гнобителями й почувалися вкрай роздратованими й змученими претензіями пригноблених. У цій касті панувала глибока стурбованість тим, що нічого не стається, — так би мовити, браком історії, — а також тверде переконання, що коли-небудь нарешті що-небудь станеться. І якщо це обернеться супроти Німеччини, як до того вела, здавалося, паралельна акція, то такий поворот навіть не вважали небажаним, бо, по-перше, завжди почувалися трохи присоромленими своїми братами в райху, а по-друге, у владних колах самі почувалися все ж таки німцями й не могли продемонструвати неупереджену позицію Каканії ліпше, ніж у такий альтруїстичний спосіб.

Отож цілком зрозуміло, що за таких обставин його ясновельможність і в гадці не припускав вважати свою акцію пангерманською. Проте вона зажила саме такої слави, й це випливало ось із чого: зі згадок про «офіційно зареєстровані народності», чиї бажання мали враховувати комітети паралельної акції, згодом почали випадати слов’янські групи, а до чужоземних послів уже надходили такі страшні відомості про Арнгайма, начальника відділу Туцці й німецьку змову проти слов’янства, що декотрі з тих відомостей у трохи пом’якшеній формі чуток дійшли й до вух його ясновельможности, і це підтвердило його побоювання, що й ті дні, коли нічого аж такого не стається, ти однаково заклопотаний напруженою діяльністю, позаяк багато чого робити не маєш права. Але граф був політик реалістичний і, не зволікаючи, зробив хід у відповідь, — на жаль, однак, з таким щедрим розрахунком, що спочатку цей хід набув вигляду помилки в державній політиці. Голову комітету з пропаганди — це був саме той комітет, завдання якого полягало в популяризації паралельної акції, — тоді ще не призначили, і граф Ляйнсдорф ухвалив рішення обрати на цей пост барона Виснєчкі, беручи до уваги, зокрема, й те, що Виснєчкі кілька років тому працював міністром і належав до кабінету, який, подейкували, потай провадив антинімецьку політику і якого скинули німецькі партії. Бо його ясновельможність мав щодо цього власний план. Ще на початку паралельної акції одним із його намірів було привернути до неї саме ту частину каканців німецького походження, яка почувала більшу прихильність до німецької нації, ніж до власної батьківщини. Коли решта «етнічних груп», бувало, називали Каканію тюрмою народів і просто-таки відверто демонстрували свою любов до Франції, Італії й Росії, то все ж це були, сказати б, досить далекі від реальности мрії, і жоден серйозний політик не зважився б поставити їх на одну дошку із захопленням окремих німців Німецькою імперією, яка географічно охоплювала Каканію кліщами і ще одне лиш людське покоління тому становила з нею єдине ціле. Цих німецьких ренеґатів, чия поведінка викликала у графа Ляйнсдорфа — адже він сам був німець — украй болісні почуття, стосувалися його відомі слова: «Вони й самі прийдуть!» Тим часом ці слова набули значення політичного пророцтва, яке лягло в основу вітчизняної акції, і їхній сенс був приблизно в тому, що спершу слід запалити патріотизмом «решту австрійських етнічних груп», бо щойно пощастить це зробити, приєднатися змушені будуть, мовляв, і всі німецькі кола, адже добре відомо: багато важче відмежуватися від того, що роблять усі, ніж відмовитися розпочати самому. Отож шлях до німців вів спочатку проти німців і до готовности віддати перевагу решті національностей; граф Ляйнсдорф узяв до тями це вже давно й, коли настав час діяти, заходився втілювати в життя, поставивши з цією метою на чолі комітету з пропаґанди його превосходительство Виснєчкі, який, на думку Ляйнсдорфа, родом був поляк, але за переконаннями — каканець.

Важко сказати, чи усвідомлював його ясновельможність, що цей вибір спрямований проти німецької ідеї, як це згодом йому й закидали; а проте цілком можливо, що у своєму виборі він убачав саме служіння істинній німецькій ідеї. Принаймні наслідком стало те, що після цього і в німецьких колах відразу розгорнулася жвава діяльність, спрямована проти паралельної акції, отож зрештою одні почали відверто проти неї боротися, сприймаючи її за антинімецьку змову, а другі, побачивши в ній змову пангерманську, від самого початку під усілякими приводами її уникали. Такий неочікуваний результат повсюди викликав серйозну стурбованість; не пройшов він повз увагу і його ясновельможности. У всякому разі це випробування змушувало і графа Ляйнсдорфа триматися насторожі, й коли Діотима чи хтось інший з керівників злякано зверталися до нього із запитаннями, він демонстрував легкодухим страхополохам непроникне, але сповнене вірности обов’язку обличчя й відповідав так:

 — Ця спроба нам не вдалася відразу й цілком, але хто хоче домогтися чогось великого, той не має залежати від скороминущого успіху; в кожному разі зацікавлення паралельною акцією зросло, а решта не змусить на себе чекати, головне — не відступатися!

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума

про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

Хай би там скільки слів щомиті промовляли у великому місті його мешканці, намагаючись виразити особисті бажання, а з-поміж тих слів ніколи не почуєте одного: «розкріпачувати». Можна припустити, що решту слів, надзвичайно палких і таких, що виражають безмежно складні, ба навіть безперечно виняткові взаємини, багато людей, копіюючи одне одного, одночасно викрикують чи промовляють пошепки, як-от: «Більшого пройдисвіта, ніж ви, я зроду не бачив!» або: «Ще однієї такої бентежно вродливої жінки, як ви, на світі немає!»; а як ця маса суто особистих почуттів розподіляється по всьому місту, можна продемонструвати просто у вигляді гарненьких статистичних кривих. Але жодна жива людина нікому не скаже: «Ти можеш мене розкріпачити!» або: «Розкріпач мене!» Можна прив’язати чоловіка до дерева й морити голодом; можна після багатомісячних марних залицянь висадити його разом із коханою на безлюдний острів; можна змусити його підробити вексель, і нехай шукає тоді кого-небудь, щоб його врятував… Захлинаючись, чоловік викрикуватиме всі слова, які лишень є на світі, та, поки він по-справжньому схвильований, він запевне не скаже «розкріпачувати», «розкріпачення» чи «розкріпачений», хоча з мовного боку жодних застережень ці слова не викликають.

І все ж таки народи й народності, об’єднані під каканською короною, називали себе нерозкріпаченими націями!

Генерал Штум фон Бордвер розмірковував. Завдяки своєму посту у військовому міністерстві він був добре обізнаний із проблемами в національному питанні, від яких страждала Каканія, бо, коли починалося обговорення бюджету, військові перші відчували на собі зумовлену тими проблемами хистку політику, залежну від сотень міркувань, і навіть недавно військовим, на превелике невдоволення міністра, довелося відмовитись від одного свого невідкладного проекту, тому що за виділення потрібних на нього коштів одна нерозкріпачена нація зажадала від уряду таких поступок, піти на які він не міг, не викликавши надмірного роздратування в решти націй, котрі також претендували на розкріпачення. Так Каканія лишилася незахищеною від зовнішнього ворога, адже проект передбачав великі видатки на артилерію, щоб замінити геть застарілі гармати — за далекобійністю їх можна було порівняти з гарматами в решті країн, як ножа зі списом, — новими, що їх можна було б порівняти з гарматами в решті країн, як, навпаки, списа з ножем, отож вирішення цього питання знов на невизначений час відклали. Не можна сказати, що Генерал Штум ладен був через це полізти в зашморг, але ж глибока дисфорія спочатку може виявлятися і в багатьох окремих, нібито не залежних одна від одної дрібницях; саме через те, безперечно, що Каканія лишалася без зброї й без захисту, приречена на це своїми нестерпними внутрішніми чварами, Штум і розмірковував про нерозкріпаченість і розкріпачення, тим більше що слово «розкріпачення» від певного часу йому нестерпно часто доводилося чути також, виконуючи свої напівцивільні обов’язки в домі Діотими.

Перша думка в нього була та, що це слово просто належить до недостатньо висвітленої лінгвістикою групи «пишномовних слів». Генералові це підказував його природний солдатський глузд; та незважаючи на те, що цей глузд через Діотиму опинився у збентеженому стані (адже слово «розкріпачення» Штум уперше почув саме з її вуст, і воно викликало в нього захват; з цього боку воно ще й тепер, попри отой артилерійський проект, було повите чарівною привабливістю, тож перша думка в Генерала була, по суті, вже другою в його житті!), теорія пишномовности здавалася хибною і ще з однієї причини: досить було окремі слова групи «розкріпачувати» бодай трішечки, любовно позбавити поважности, і вони відразу легко, ніби завиграшки, злітали з язика. «Ти мене по-справжньому розкріпачив і врятував!» — хто б так (чи якось у цьому дусі) не сказав, навіть якби перед цим довелося просто хвилин десять нетерпляче почекати чи зазнати ще яких-небудь дрібних прикрощів? І завдяки цьому Генерал збагнув, що здоровий глузд дратують зовсім не самі ці слова, а та непереконлива поважність, яку вони викликають. І справді, коли Штум питав у себе, де, крім як у Діотими й у політичних колах, він чув або читав про розкріпачення, то пригадував, що траплялося це в церквах і в кав’ярнях, у мистецьких часописах і в Арнгаймових книжках, які він читав із захватом. Так Генерал зрозумів, що цими словами виражають не якийсь там природний, простий людський процес, а абстрактний, загальний складний стан; у кожному разі, розкріпачення й туга за розкріпаченням — це, схоже, щось таке, що може вчинити один дух з іншим.

Зробивши завдяки своїм службовим обов’язкам такі цікаві відкриття, Генерал вражено кивнув головою. Потім увімкнув червону електричну лампочку у круглому віконці над дверима свого кабінету на знак того, що в нього триває важлива нарада, і, поки його офіцери з теками повертали, зітхаючи, від порога, розмірковував далі. Люди духовні, які тепер траплялися йому на всіх його шляхах-дорогах, були невдоволені. У всьому вони знаходили недоліки, повсюди ставалося, на їхню думку, надто багато чого чи надто мало чого, в їхніх очах усе було не так, як треба. Помалу вони йому просто обридали. Вони нагадували тих розніжених сіромах, які завжди мусять сидіти на протязі. Вони гудили завелику вченість і невігластво, грубість і надмірну витонченість, задерикуватість і байдужість. Хоч би куди падав їхній погляд, скрізь зяяли діри! Думки їхні ніколи не заспокоювалися, хапаючись за рештки всіх на світі речей, роковані на вічне блукання в безладі. Так ці люди врешті прийшли до переконання, що доба, в яку вони живуть, приречена на духовне безпліддя, і її може позбавити цього безпліддя, розкріпачити лише яка-небудь особлива подія чи яка-небудь цілком особлива людина. Отак серед так званих інтелектуалів і стало тоді популярним слово «розкріпачення» й слова, споріднені з ним. Ці люди твердо вірили: якщо невдовзі не з’явиться який-небудь месія, то світ зупиниться. То мав бути, залежно від обставин, або месія медицини, що розкріпачив би медицину, позбавивши її наукових досліджень, унаслідок яких люди, не дістаючи допомоги, підхоплюють хвороби й помирають, або месія красного письменства, здатний написати драму небачено високого духовного рівня, яка покличе мільйони людей до театрів. А крім цієї переконаности, що, по суті, будь-яку людську діяльність до властивого їй стану може повернути лише особливий месія, давала про себе знати, звичайно, ще й проста, з усіх поглядів цілісна туга за месією міцної руки для всього загалом. Отож це була доба по-справжньому месіанська — тоді, незадовго до великої війни, й у тому, що розкріпачитися прагнули навіть цілі народи, нічого аж такого особливого й незвичайного, по суті, не було.

Певна річ, Генералові здавалося, що все це, як і решту, про що точилися розмови, не слід сприймати буквально. «Якби сьогодні повернувся наш спаситель і рокріпачувач, — сказав собі Штум, — вони скинули б його владу, як і будь-яку іншу!» Спираючись на власний досвід, він припускав, що діється таке через те, що люди пишуть надто багато книжок і статей у газетах. «Скільки ж мудрости у військовому статуті, — подумав він, — який забороняє офіцерам писати книжки без спеціального дозволу на те начальства!» Він трохи аж злякався цієї думки; таких гострих нападів лояльности в нього вже давно не було. Він, безперечно, й сам міркував надто багато! Це все через його спілкування з цивільним духом, який вочевидь утратив перевагу мати твердий світогляд. Ґенерал це добре зрозумів, і тому вся ота балаканина про розкріпачення тепер постала перед ним ще з одного боку. Думки Генерала Штума, щоб з’ясувати цей новий зв’язок, перекочували до спогадів про одержані уроки історії й релігії; важко сказати, про що саме він тепер міркував, та якби його думки можна було з нього якось видобути й гарненько розгладити, то вигляд вони мали б, либонь, приблизно такий. Якщо коротко торкнутися спершу церковного боку, то доброго християнина чи набожного юдея, поки вірили в релігію, можна було скидати з якого завгодно поверху надії й добробуту, — він однаково щоразу падав, так би мовити, на ноги своєї душі. Було це через те, що всі релігії, тлумачачи життя й даруючи своє тлумачення людям, передбачали ірраціональну решту, яка не підлягає обрахунку і яку вони називали незбагненністю Божою; якщо у смертного не сходився обрахунок, йому досить було тільки згадати про ту решту, і його дух уже міг задоволено потирати руки. Оце падіння на ноги й потирання рук називають світоглядом, і здобувати його сучасна людина вже не вміє. Вона або мусить зовсім облишити замислюватися над своїм життям, чим багато хто і вдовольняється, або впадає у стан такого дивного душевного розладу, що змушена замислюватись, однак цілковитого задоволення, схоже, так і не дістає. Цей душевний розлад з часом однаково часто набував форми й цілковитої невіри, й оновленої цілковитої покори вірі, і нині найпоширеніша форма віри полягає, мабуть, у переконаності, що без духовности справжнього людського життя нема, як нема його, однак, і тоді, коли духовність надто глибока. Саме на цьому переконанні цілком і повністю грунтується наша культура. Вона суворо пильнує за тим, щоб уряд виділяв кошти на навчальні й дослідницькі заклади, проте кошти не надто великі, а такі, які перебувають у належно невисокій пропорції до її витрат на розваги, автомобілі й зброю. Здібній людині вона відкриває всі шляхи, але завбачливо дбає про те, щоб ця людина була здібна і в комерції. Трохи поопинавшись, культура визнає будь-яку ідею, але потім від цього автоматично виграє і її власна ідея, протилежна. Здавалося б, це — жахлива слабкість і недбалість, та воднораз, мабуть, і цілком свідоме намагання дати духовності зрозуміти, що вона, духовність, — то ще не все, бо коли б до котроїсь із ідей, які рухають нашим життям, бодай один-однісінький раз поставилися поважно, так поважно, що ідеї протилежній уже нічого не лишилося б, то наша культура, либонь, уже не була б культурою нашою!

Кулачок у Штума був пухкенький, дитячий; Генерал стис його і, мов у рукавиці з підкладкою, постукав ним по письмовому столу; внутрішнє чуття підтвердило йому: так, потрібен міцний кулак. Він був офіцер, отож мав світогляд! Ірраціональна решта його світогляду називалася честю, послухом, верховним головнокомандувачем, військовим статутом, частина ІІІ, і внаслідок усього цього він був переконаний, що війна — не що інше, як подальше підтримання миру сильнішими засобами, активніший різновид порядку, без якого світ приречений на загибель. Жест, яким Генерал постукав по столу, був би трохи кумедний, якби кулак означав просто щось атлетичне, а не щось іще й духовне, таке собі незамінне доповнення до духовности. Цивільне життя Штуму фон Бордверу трохи набридло. Він уже збагнув, що твердий загальний погляд на цивільний розум мають лише бібліотечні служники. Ґенерал зробив для себе відкриття: парадокс зайвини порядку полягає в тому, що цілковитий порядок неминуче спричинився б до бездіяльности. Він відчував щось смішне в поясненні, нібито у війську можна побачити найбільший порядок і водночас готовність віддати життя. Він довідався, що внаслідок якогось незбагненного зв’язку порядок призводить до потреби вбивати. І стривожено сказав собі, що й далі працювати такими темпами не повинен. «І що воно таке взагалі — дух?! — спитав себе Генерал, бунтуючи. — Адже він не блукає опівночі в білій сорочці; то чим же йому бути, як не певним порядком, якого ми надаємо всьому, чого зазнаємо і що пізнаємо?! Але в такому разі, — рішуче виснував він, ощасливлений здогадом, — коли дух — не що інше, як упорядкований досвід, тоді в світі, де панує порядок, він, дух, узагалі не потрібний!»

З полегкістю зітхнувши, Штум фон Бордвер вимкнув червоне світло над дверима, підійшов до дзеркала й пригладив чуба, щоб до приходу підлеглих усунути всі сліди душевних бентег.

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

Якщо в Каканії й був хтось такий, хто нічого не тямив у політиці й знати про неї не хотів, то це — Бонадея; а проте між нею й нерозкріпаченими народами існував зв’язок. Бонадея (не плутати з Діотимою; Бонадея, добра богиня, богиня цнотливости, чий храм із примхи долі став ареною розпусти, дружина голови земельного суду чи когось такого й нещаслива коханка чоловіка, який ані був її гідний, ані дуже її потребував) мала певну систему, а політика в Каканії не мала системи жодної.

Досі Бондеїна система полягала в подвійному житті. Своє шанолюбство ця жінка вдовольняла у привілейованому, можна сказати, родинному колі, та й світські знайомства давали їй втіху, бо її там вважали високоосвіченою, вишуканою дамою; а певним спокусам, до яких був схильний її дух, Бонадея поступалася, мотивуючи це тим, що вона — жертва надвисокої збудливости або що в неї сквапне на всілякі безглузді витівки серце, бо безглузді витівки серця заслуговують на повагу так само, як і романтично-політичні злочини, навіть якщо їх супроводжують не зовсім бездоганні обставини. Серце відігравало тут таку саму роль, як честь, послух і військовий статут, частина ІІІ, у житті Генерала або як та ірраціональна решта у звичайному впорядкованому житті, яка кінець кінцем дає лад усьому, чому неспроможний дати лад розум.

Проте система ця працювала з одним дефектом; вона поділяла Бонадеїне життя на два стани, і перехід від одного до другого не минав без тяжких утрат. Бо наскільки переконливим серце могло бути до хибного кроку, настільки журливим воно бувало після нього, і власниця цього серця невгомонно металася поміж маніакально збуреним і чорним, як чорнильна цівка, душевними станами, і до рівноваги між цими двома станами доходило досить рідко. І все ж таки це була система, тобто не просто гра інстинктів, полишена сама на себе, — на кшталт того, як колись давно життя вважали мимовільним балансом між задоволенням і незадоволенням з певним прикінцевим сальдо на користь задоволення; ні, в цій системі не обходилося без серйозних духовних спроб цей баланс сфальшувати.

Таким методом витлумачувати баланс своїх вражень собі на користь володіє кожна людина, й за звичайних часів цей метод певною мірою забезпечує життєво необхідний денний мінімум задоволення. При цьому задоволення від життя може складатись і з незадоволення, така відмінність у матеріалах значення не має, адже відомо, що є і щасливі меланхоліки, й жалобні марші, які у своїй стихії почуваються так само легко, як танці — у своїй. Либонь, можна навіть стверджувати й протилежне: що багато хто з веселих людей анітрохи не щасливіший, ніж люди сумні, позаяк щастя потребує не меншого напруження, ніж нещастя; це приблизно те саме, що літати за принципом «легше» або «важче» від повітря. Але тут напрошується ще одне заперечення: чи не справедлива давня мудрість заможних людей, яка каже, що бідняк не повинен їм заздрити, адже то, мовляв, всього-на-всього вигадка, нібито їхні гроші зробили б його щасливішим? Це тільки поставило б його перед необхідністю замість своєї життєвої системи випрацювати іншу, за якої ліміт задоволення вичерпався б, у найкращому разі лишивши йому все ж таки той надлишок щастя, який він має й так. Теоретично це означає, що сім’я без даху над головою, якщо крижаної зимової ночі вона не замерзла, перше проміння вранішнього сонця зустрічає так само щасливо, як багатій, котрий мусить вилазити з-під теплої ковдри; а практично виходить, що кожна людина терпляче, ніби віслюк, несе на собі те, що на неї нав’ючено, бо віслюк, який бодай трішечки сильніший, ніж його поклажа, щасливий. І справді, це визначення особистого щастя — найнадійніше з-поміж усіх, до яких можна прийти, розглядаючи лише одного, окремого віслюка. А по суті, особисте щастя (або урівноваженість, утіха чи як там іще можна назвати мимовільну найзаповітнішу мету особистости) замкнене в самому собі лише такою мірою, якою замкнений у мурі камінь чи крапля — в річці, які зазнають впливів усіх сил і напружень цілого. Те, що людина робить і відчуває сама, — просто крихта проти всього того, що вона має припускати, нібито це належно роблять і відчувають щодо неї решта людей. Жодна людина не живе лише власною рівновагою, кожне спирається на рівновагу довколишніх прошарків, а тому на невеличку особисту фабрику задоволення чинить вплив надзвичайно складна система морального кредиту, про який іще йтиметься далі, бо психічній рівновазі спільноти він властивий не меншою мірою, ніж окремого індивіда.

Відколи всі зусилля Бонадеї повернути коханця зазнавали невдачі, наводячи її на думку, що Ульріха в неї вкрали розум і енергія Діотими, вона запалилася безмежними ревнощами до тієї жінки, однак, як це часто буває зі слабкими людьми, у захопленні нею знаходила певне пояснення й винагороду, які почасти відшкодовували їй утрату; перебуваючи вже досить давно в такому стані, вона час від часу примудрялася під приводом скромних пожертвувань на паралельну акцію потрапляти до Діотмими з візитом; але ввійти до кола постійних гостей дому їй усе ж таки не пощастило, і вона забрала собі в голову, що між Діотимою й Ульріхом щодо цього є, мабуть, певна домовленість. Отож страждала Бонадея через їхню жорстокість, а позаяк обох вона ще й любила, то в неї виникла ілюзія небувалої чистоти й самовідданости власних почуттів. Уранці, коли чоловік ішов з дому, чого Бонадея нетерпляче очікувала, вона частенько вмощувалася перед дзеркалом, мов пташка, яка чистить собі пір’я. Вона підв’язувала, накручувала й завивала коси, аж поки вони прибирали форму, що нагадувала грецький вузол у Діотими. Бонадея пригладжувала й начісувала щіткою кучерики, й, хоча вся зачіска мала трохи смішний вигляд, вона цього не помічала, бо із дзеркала до неї всміхалося обличчя, яке збоку в загальних рисах тепер скидалося на образ божественної. У такі хвилини впевненість і краса створіння, яке викликало в неї захват, і його щастя підіймалися в ній невеличкими, мілкими, теплими хвилями загадкового, хоч іще й не глибокого, союзу; так буває, коли сидиш на березі великого моря, опустивши ноги у воду. Ця поведінка, що нагадувала релігійне поклоніння -адже від божественних личин, в які людина у первісних станах забирається всім своїм тілом, до церемоній цивілізації таке окрилююче всю плоть щастя святобливого наслідування ніколи не втрачало свого значення цілком! — мала владу над Бонадеєю ще й тому, що одяг і зовнішні атрибути вона любила, немовби зі своєрідного примусу. Розглядаючи себе у дзеркалі в новій сукні, вона повік не уявила б собі, що настане час, коли, наприклад, замість буфів, кучериків на лобі й довгих спідниць дзвоном жінки носитимуть спіднички до колін і короткі хлопчачі зачіски. Заперечувати таку можливість вона теж не зважилася б, тому що її мозок просто не годен був уявити собі й цього. Вбиралася вона завжди так, як і належало знатній жінці, й що півроку її поймав святобливий трепет перед новою модою, мов перед вічністю. Якби навіть пощастило змусити Бонадею докласти всіх розумових здібностей і визнати недовговічність моди, то й тоді ця жінка сприймала б її анітрохи не менш святобливо. Незаперечну волю світу вона вбирала в себе у чистому вигляді, й часи, коли на візитних картках загинали ріжки, чи посилали друзям додому новорічні привітання, чи скидали рукавички на балу, за нових часів, коли цього не робили, лишилися для неї так далеко в минулому, як для будь-якого іншого сучасника — доба сторічної давнини, тобто у сфері цілком і повністю віджилого, неможливого, такого, яке годі навіть уявити. Тим-то так смішно було бачити Бонадею без одягу; у такі хвилини вона лишалася й без будь-якого уявного захистку, стаючи голою жертвою невблаганного примусу, що вражав її з жорстокістю землетрусу.

Цей періодичний занепад її культури у круговерті затхлого світу матерії тепер, однак, припинився, й, відколи Бонадея почала так загадково дбати про свій вигляд, у незаконній половині свого життя вона жила — чого від її двадцятиріччя з нею не було — як вдова. Схоже, напрошується загальний висновок: жінки, котрі надзвичайно дбають про свій вигляд, у побуті досить доброзвичайні, бо тоді засоби відтісняють мету, достоту так само, як великі спортсмени нерідко бувають поганими коханцями, вкрай войовничі на око офіцери — нікчемними вояками, а чоловіки з дуже натхненними обличчями — іноді навіть дурнями; але у випадку з Бонадеєю йшлося не лише про такий розподіл енергії, ця жінка взялася за своє нове життя з величезною, подиву гідною самовіддачею. Вона любовно, мов художник, підводила собі брови, легенько припудрювала чоло й щоки, від чого вони втрачали натуралізм, трохи підносилися над реальністю й віддалялися від неї, як це властиво культовому стилю, тіло облягав м’який корсет, а до великих персів, що завжди трохи заважали їй і бентежили її, бо здавалися надто жіночними, вона раптом пройнялася сестринською любов’ю. Її чоловік неабияк дивувався, коли, полоскотавши пальцем їй шию, у відповідь чув: «Не псуй мені зачіску!» — або коли у відповідь на його запитання: «Чи не хочеш дати мені руку?» вона відказувала: «Ну що ти, адже на мені нова сукня!» Але гріховна сила немовби вивільнилася з тенет, у яких її бранкою тримало тіло, й весняним небесним сузір’ям блукала в осяйному новому світі жінки Бонадеї, яка в цьому незвично м’якому, розрідженому промінні почувалася вільною від своєї «надзбудливости», так ніби зі шкіри в неї зійшов струп. Уперше відтоді, як вони побралися, її чоловік недовірливо спитав себе, чи не порушує, бува, їхній домашній мир і спокій хтось третій.

Але те, що сталося, було ніщо інше, як явище зі сфери життєвих систем. Одяг, якщо його вилучити з плину сучасности й розглядати в жахливому існуванні на людській постаті просто як чисту форму, — це чудернацькі трубки й буйні нарости, гідні того суспільства, де протикають паличками ніздрі й затягують у губи кільця; але якими ж привабливими вони стають, коли бачиш їх у поєднанні з властивостями, що їх вони позичають своєму власникові! Це майже те саме, коли низка закруток та хвостиків на аркуші паперу раптом сповнюється змістом великого слова. Уявімо собі, що невидима доброта й витонченість якої-небудь людини нараз постала б у вигляді золотистого ореолу завбільшки як місяць у повні над її головою (так це зображують давні картини на релігійні теми), коли ця людина прогулюється проспектом чи за чаєм саме кладе собі на тарілочку бутерброда. Це було б, поза всяким сумнівом, одне з найдивовижніших і найразючіших видовищ; і таку силу — робити видимим невидиме, ба навіть те, чого зовсім нема, — добре скроєний одяг демонструє щодня!

Таке вбрання нагадує боржника, який повертає нам позичку з неймовірними відсотками, а на світі нема, по суті, нічого, крім речей-боржників. Адже цю властивість одягу мають і переконання, забобони, теорії, сподівання, віра в що-небудь, думки, ба навіть бездумність, якщо тільки внаслідок самої себе вона проникнута усвідомленням власної правоти. Позичаючи нам здатність, яку їм у борг даємо ми ж таки, всі вони слугують одній меті: виставляти світ у світлі, яке випромінюємо ми самі; по суті, саме в цьому, ні в чому іншому, й полягає завдання, що його кожне з нас виконує за допомогою своєї особливої системи. Надзвичайно майстерно, вдаючись до різноманітних прийомів, ми творимо засліплення, і завдяки йому нам щастить уживатися з найжахливішими речами, воднораз анітрохи не втрачати спокою, тому що у цих вимерзлих Гримасах всесвіту виявляємо стола чи стільця, крик чи випростану руку, швидкість чи засмажену курку. Ми спроможні почуватися на землі поміж розверженою небесною безоднею над головою й ледь прикритою небесною безоднею під ногами так само зручно, як у замкненій кімнаті. Ми знаємо, що життя однаково губиться і в нелюдських широтах простору, і в нелюдській тісноті світу атомів, але в проміжку між тим і тим ми дивимося на певний шар утворень як на речі світу, і нас анітрохи не бентежить те, що це означає лише надавати перевагу враженням, які ми дістаємо з певної середньої відстані. Рівень такої поведінки значно нижчий від рівня нашого розумового розвитку, проте саме це й доводить, що величезну роль тут відіграють наші почуття. І справді, найважливіші хитрощі людського розуму слугують збереженню сталого душевного стану, й усі почування, всі пристрасті світу — ніщо проти жахливих, але цілком несвідомих зусиль, яких докладає людство, щоб зберегти свій піднесений душевний спокій! Схоже, про це навряд чи й варто вести мову, так бездоганно тут усе спрацьовує. Та якщо придивитися пильніше, то виявляється, що надзвичайно штучний стан свідомости все ж таки дає людині змогу ходити поміж зоряними орбітами випроставшись і серед майже безмежної невідомости світу гідно стромити руку між другим і третім гудзиком за борт сурдута. І щоб цього досягти, не лише кожна людина, хай то буде ідіот чи мудрець, вдається до своїх майстерних прийомів, — ці особисті системи майстерних прийомів ще й майстерно припасовані до моральних і інтелектуальних хитрощів, що забезпечують рівновагу суспільству й усьому світу і загалом слугують тій самій меті. Така тісна взаємодія нагадує взаємодію в самій природі, де всі силові поля всесвіту чинять вплив на силове поле землі, хоч цього ніхто й не помічає, тому що наслідком стає саме земне буття; і духовне розвантаження, досягнуте завдяки цьому, таке велике, що навіть наймудріші, достоту як ото маленькі нетямущі дівчатка, у рахманному стані здаються собі вельми розумними й добрими.

Але час від часу після такого стану вдоволености, що його в певному сенсі можна назвати й невідчепним станом чуття й бажання, на нас, схоже, находить і їхня протилежність або, якщо послуговуватися знову ж таки поняттями божевільні, на землі раптом настає різкий перепад ідей, після якого все людське життя зосереджується навколо нових центрів і осей. Глибша, ніж привід, причина всіх великих революцій полягає не в нагромадженні несприятливих умов, а в тому, що зношується згуртованість, на якій трималася штучна вдоволеність душ. Щодо цього найкраще буде скористатися висловом одного знаменитого раннього схоласта, висловом, який латиною звучить так: «Сredo, ut intelligam»^[8] ; сучасною мовою його трохи вільно можна перекласти приблизно так: «Боже, милостивий Боже, дай моєму духові виробничий кредит!» Адже будь-яке людське кредо — це, мабуть, лише окремий випадок кредиту взагалі. У коханні й комерції, в науці й стрибках у довжину потрібно спершу повірити, а вже тоді можна перемагати й чого-небудь досягати; то чому ж це не має стосуватися життя взагалі?! Хай там як обгрунтований у ньому лад, а завжди є й частка добровільної віри в цей лад, і вона, віра, позначає, якщо провести аналогію з рослиною, те місце,звідки пішов паросток, а коли ця нікому не підзвітна й нічим не захищена віра вичерпується, то невдовзі настає крах; епохи й імперії гинуть не інакше, ніж комерційні підприємства, коли втрачають кредит довіри. Отак цей принциповий аналіз душевної рівноваги від прекрасного прикладу Бонадеї перейшов до сумного прикладу Каканії. Бо на нинішньому етапі розвитку Каканія була перша країна, якої Господь позбавив кредиту довіри, життєвих радощів, віри в себе й здатности всіх культурних держав поширювати корисну ілюзію, буцімто вони мають якусь особливу місію. Це була країна мудра, й жили в ній люді культурні; як і всі культурні люди в усіх куточках світу, вони нерішуче, в сум’ятті борсалися серед неймовірного збудження, гармидеру, швидкостей, нововведень, конфліктів і всього іншого, що становить оптично-акустичний краєвид нашого життя; як і решта людей, вони щодня читали й слухали по кілька десятків повідомлень, від яких у них диба ставало волосся, й вони ладні були через ті повідомлення хвилюватися, ба навіть утрутитись, але до цього не доходило, бо вже за кілька хвилин збудження з їхньої свідомості витісняли нові збудники; як і решта людей, вони відчували навкруги випадкові й умисні вбивства, пристрасті, дух самопожертви, велич, і все те якось діялося в клубку, що утворився навколо них, але самі вони дійти до таких авантур не могли, бо сиділи бранцями десь у конторі чи в установі, а коли надвечір звільнялися, то свого напруження, з якими уже не могли нічого вдіяти, позбувалися в розвагах, хоч ці їх і не тішили. І ще одна риса виявлялася саме в таких культурних людей, якщо вони так винятково, як Бонадея, не присвячували себе коханню: у них уже не було ні талану мати кредит довіри, ні талану обманювати. Вони вже не знали, де поділася їхня усмішка, їхнє зітхання, їхня думка. Навіщо вони колись міркували й усміхались? Їхні погляди були випадкові, їхні уподобання склалися давно, все якось висіло в повітрі вже готовою схемою, Гвинтиком якої ставала людина, і вони не могли нічого робити й нічого зректися від щирого серця, тому що не було закону їхньої єдности. Отож культурний був той, хто відчував, що якийсь там борг усе зростає й зростає і його повік уже не погасити, це була людина, котра бачила неминучість банкрутства й або звинувачувала час, в якому була приречена жити, хоч жила вона в ньому так само розкошуючи, як і будь-хто інший, або з мужністю того, кому нема чого втрачати, накидалася на першу-ліпшу ідею, якщо та обіцяла їй переміну.

Так було, певна річ, і в усьому світі, але Бог, позбавивши Каканію кредиту довіри, зробив щось виняткове, давши зрозуміти цілим народам, яка то складна річ — культура. Бо кожен сидів там на своєму терені, мов бактерія, не замислюючись про те, чи як слід заокруглений небосхил, або ще про що-небудь таке, і раптом їм стало тісно. Людина зазвичай не здогадується, що для того, аби бути тим, ким вона є, їй потрібно вірити, що вона становить щось більше; але вона має все ж таки якось відчувати це над собою і довкола себе, й часом вона може навіть відчути, що цього нема. Тоді їй бракує чогось уявного. У Каканії нічого, анічогісінько не відбувалося, і колись подумали б, що це і є ота давня, не надто яскрава каканська культура, але тепер оце «нічого» викликало таку саму тривогу, як нездатність заснути чи нездатність зрозуміти. І тому інтелектуали — після того, як забрали собі в голову, що в національній культурі все буде інакше, — легко переконали в цьому й каканські народи. Тепер це стало своєрідним ерзацом релігії чи ерзацом доброго імператора у Відні або просто поясненням того незбагненного факту, що в тижні сім днів. Адже непоясненних речей багато, та коли співаєш свій національний гімн, їх не відчуваєш. Звичайно, це була б мить, коли добрий каканець на запитання, хто він такий, міг би й у захваті відповісти: «Ніхто!» Бо це означає щось таке, що знов може безперешкодно зробити з каканця все, чого ще не було! Але аж такими упертюхами каканці не були і вдовольнялися половиною, тобто кожна нація просто намагалася зробити з іншою нацією те, що вважала за краще. Звісно, при цьому важко уявити біль, якого сам не відчуваєш. А за двоє тисячоліть альтруїстичного виховання люди поставали такими самовідданими, що навіть тоді, коли або мені, або тобі має бути погано, кожен вибирає варіант другий. І все ж у знаменитому каканському націоналізмі не варто вбачати щось аж-аж-аж яке дике. То був процес радше історичний, ніж реальний. Люди там ставились одне до одного досить-таки прихильно; щоправда, вони провалювали одне одному голови й обпльовували одне одного, але чинили так лише з міркувань високої культури; адже загалом буває ж бо, що на самоті людина й мухи не скривдить, а в судовій залі під розп’яттям засуджує іншу людину до смертної кари. Тож можна, либонь, сказати: каканці щоразу, коли їхнє високе «я» влаштовувало собі перерву, з полегкістю зітхали й, відчуваючи себе чудовими інструментами для поглинання їжі — а саме для цього їх, як і решту людей, і було створено, — вельми дивувалися тому, чого вони зазнавали, бувши інструментами історії.

110. Розпад і збереження Моосбруґера

Моосбругер і далі сидів у в’язниці, чекаючи на повторне психіатричне обстеження. Дні ущільнилися в суцільну масу. Якийсь окремий день з неї, щоправда, все ж таки виступав, та вже під вечір він знов занурювався в ту масу. Вряди-годи Моосбругер стикався з арештантами, наглядачами, коридорами, дворами, з клаптиком синього неба, кількома хмаринками, що перетинали той клаптик, з їжею, водою, а іноді й з котримсь із начальників, який приходив поглянути на нього, але враження від цього були надто невиразні, щоб укарбуватися в його пам’ять надовго. Моосбругер не мав ні годинника, ні сонця, ні роботи, ані часу. Він завжди був голодний. Він завжди був стомлений — від того, що блукав у своїх шістьох квадратних метрах, а це стомлює дужче, ніж коли блукаєш цілими милями. Хоч би що Моосбругер робив, його брала така нудь, немовби йому доводилося помішувати клейстер у горщику. Та коли він замислювався про своє становище загалом, в його уяві воно поставало так, неначе день і ніч, їда й знов їда, відвідини й перевірки безперервно й швидко пролітали з дзижчанням вервечкою, і він цим розважався. Годинник його життя збився; стрілки можна було переводити вперед і назад. Моосбругер любив так робити, це було йому до душі. Те, що лишилося далеко в минулому й що сталося напередодні, вже не було штучно роз’єднане, а якщо це було те саме, то означення «в різний час» уже не трималося цього, мов червона нитка, яку чіпляють на шию немовляті, щоб не сплутати його з близнюком. Малозначуще з його життя щезло. Коли він замислювався про це життя, то подумки заводив із самим собою неквапні розмови, надаючи афіксам такої самої ваги, що й кореням слів; то була зовсім інша пісня життя, ніж та, яку чуєш щодня. Нерідко він надовго затримувався на якому-небудь слові й коли нарешті з нього зрушував, сам до пуття не знаючи як, то згодом це слово несподівано траплялося йому де-небудь знов. Він задоволено сміявся, бо ж ніхто не знав, що саме йому трапилося. Важко виразити словами ту єдність його буття, якої він у певні години досягав. Неважко, либонь, уявити собі, що життя людське протікає, мов струмок; але рух, який Моосбругер бачив у своєму житті, нагадував струмок, що тече крізь велику стоячу воду. Ринучи вперед, цей рух зливався і з тим, що був позаду, й у всьому цьому справжній плин життя майже губився. Одного разу в нього самого чи то вві сні, чи то наяву виникло таке відчуття, що Моосбругера свого життя він носив на собі, наче бахматого піджака, з якого тепер, коли він іноді відгортав його поли, шовковистими хвилями витікала широченна, як ліс, чудесна підкладка.

Він уже не хотів знати, що діється зовні. Десь точилася війна. Десь гуляли бучне весілля. «Зараз прибуде король Белуджистану», — міркував він. Скрізь тривала стройова підготовка вояків, вешталися повії, серед кроков стояли теслі. У штутгартських шинках, як і в белградських, пиво лилося з таких самих жовтих кривих кранів. Коли пускаєшся в мандри, жандарми повсюди вимагають у тебе посвідку. Повсюди вони ставлять у ній печатку. Повсюди або є блощиці, або їх нема. Або робота є, або її нема. А жіноцтво скрізь однакове. І лікарі у шпиталях скрізь однакові. Коли ввечері йдеш із роботи, люди стовбичать на вулицях, і ніхто нічого не робить. Завжди й повсюди те саме; людям не спадає на думку нічого нового. Коли в синьому небі над головою у Моосбругера пролетів перший аероплан, то було прекрасне видовище; але згодом такі аероплани почали з’являтись один за одним, і вигляд усі вони мали однаковий. Це була вже інша одноманітність, не така, як диво його думок. Він не розумів, як воно так виходило, але вона завше траплялася на його шляху! Він похитував головою й подумки сварився: «Дідько б узяв цей світ!» Або нехай би його самого віддали катові, він, Моосбругер, не багато й утратив би…

А проте час від часу він задумливо підходив до дверей і тихенько обмацував те місце, де з другого боку був замок. Тоді з коридору у вічко зазирало чиєсь око й чувся голос, який гримав на нього. Моосбруґер хутко відступав від тих образ назад у камеру, і в такі хвилини траплялося, що він почувався замкненим і обкраденим. Чотири стіни й залізні двері — у цьому нема нічого особливого, якщо входиш і виходиш. Ґрати на чужому вікні — теж невелика біда, а що нари й дерев’яний стіл намертво прикріплені до підлоги, то так воно й має бути. Але тієї миті, коли з ними вже несила поводитись так, як тобі хочеться, й виходить цілковита нісенітниця. Ці речі, зроблені людиною, слуги, раби, що про них навіть не знаєш, який вони мають вигляд, стають зухвалими. Вони вимагають, щоб ти зупинився. Коли Моосбруґер завважив, як речі ним попихають, йому закортіло їх потрощити, й він ледве переконав себе, що воювати з цими слугами правосуддя — справа, його не гідна. Але руки в нього так свербіли, що він боявся захворіти.

3 усього широкого світу вибрали шість квадратних метрів, і Моосбруґер снував ними туди-сюди. Думки здорових людей, тих, що були поза мурами в’язниці, дуже нагадували, до речі, його думки. 3овсім недавно ті люди ще жваво ним цікавилися, однак тепер швидко про нього забули. Йому знайшли його місце, мов цвяху, якого вбивають у стіну, й коли він нарешті там, його вже ніхто не помічає. Наставала черга решти Моосбруґерів; вони не були ним, не були навіть такі, як він, але службу відбували ту саму. Ставався який-небудь злочин на сексуальному ґрунті, яка-небудь темна історія, яке-небудь жахливе вбивство, справа рук якого-небудь напівбожевільного, яка-небудь зустріч, що її кожен, власне, мав остерігатись, яке-небудь вдале втручання кримінальної поліції і правосуддя…Такі загальні, вбогі на зміст поняття й формули спогадів приточують геть чисто вихолощену подію до якого-небудь місця у своїй широкій мережі. 3абуто прізвище Моосбруґера, забуто подробиці. Він став «вивіркою, зайцем чи лисом», точніше визначення втратило свою цінність; суспільна свідомість зберегла не якесь там певне поняття про нього, а лише розмиті, широкі поля плутаних загальних понять, що нагадують сіре молоко в далекоглядній трубі, наведеній на надто велику відстань. Такі нетривкі зв’язки, жорстоке мислення, що оперує зручними для себе поняттями, не дбаючи про той тягар страждань і життя, який ускладнює будь-яке рішення, — все це було загальною рисою душі колективної і душі Моосбруґера; але те, що в його божевільному мозку було мрією, казкою, ушкодженим чи химерним місцем у дзеркалі свідомости, яке не відбиває картини світу, а пропускає світло, — саме цього колективній душі й бракувало, або принаймні якась частинка цього ні-ні та й давала про себе знати в якій-небудь окремій людині і її невиразній схвильованості.

А щодо самого Моосбруґера, не якогось там іншого Моосбругера, а цього-таки, котрого колись помістили на цілком певних шістьох квадратних метрах світу, щодо його харчування, охорони, поводження з ним відповідно до інструкцій, щодо його подальшого переміщення для пробування у в’язниці чи для смерти, то це доручили досить невеликій групі людей, які ставилася до нього зовсім інакше. Тут очі, виконуючи свої службові обов’язки, не втрачали пильности, а голоси обкладали лайкою за найменше порушення. До нього ніколи не входило менше, ніж по двоє охоронців. Коли його вели коридорами, на нього накидали кайданки. Тут діяли під впливом страху й обережности, які в цій вузькій галузі були пов’язані з цілком певним Моосбруґером, але досить дивно суперечили поводженню, з яким він стикався загалом. Він часто нарікав на цю обережність. Але тоді наглядач, директор, лікар, священик — залежно від того, хто саме вислуховував його протест, — робив непроникну міну й відповідав, що з ним поводяться згідно з інструкцією. Тож тепер інструкція замінювала втрачену участь світу, і Моосбруґер міркував: «На шиї в тебе довга мотузка, й тобі не видно, хто за неї тягне». Він був немовби десь за рогом прив’язаний до зовнішнього світу. Люди, більшість з яких про нього зовсім не думали, навіть його не знали, чи такі, для кого він означав не більше, ніж звичайнісінька курка на звичайнісінькій сільській вулиці для університетського професора зоології, діяли спільно, щоб приготували тут долю, що, відчував він, краяла йому душу. Якась канцелярська дівка дописувала якийсь додаток до його справи. Якийсь реєстратор застосовував до того додатку мудровані правила мнемоніки. Якийсь міністерський радник готував найновіші вказівки щодо виконання вироку. Кілька психіатрів провадили професійну суперечку про обмеження суто психопатичної ініціативи в окремих випадках епілепсії та її поєднання з іншими симптомами. Юристи писали про взаємозв’язок між обставинами, які пом’якшують провину, і обставинами, які пом’якшують вирок. Якийсь єпископ висловлювався проти загального занепаду моралі, а якийсь орендатор мисливських угідь поскаржився справедливому Бонадеїному чоловікові на те, що багато розвелося лисиць, і це зміцнило в тому високому діячеві його впевненість у непохитності правових засад.

Із таких неособистих подій поки що несказанним чином складається подія особиста. І якщо справу Моосбруґера очистити від усього індивідуально-романтичного, що стосувалося тільки його та ще кількох людей, яких він убив, то від неї лишиться, либонь, не багато більше, ніж було в переліку процитованих праць, доданому до останнього листа Ульріхові від батька. Той перелік має такий вигляд: AH. — AMP. — AAC. — AKA. — AP. — ASZ. — BKL. — BUD. — CN. — DTJ. — DJZ. — FBgM. — GA. — GS. — JKV. — KBSA. — MMW. — NG. — PNW. — R. — VSgM. — WMW. ZGS. — ZMB. — ZP. — ZSS. — Адікес, (там-таки). – Ашафенбурґ (там-таки). – Белінґ (там-таки), і т. ін. і т. ін.; або, якщо перекласти словами: Annales d’Hygine Publique et de Médicine légale, вид. Бруарделя, Париж; Annales Médiсo-Psychologiques,   вид. Рітті… і т. ін. і т. ін.; за максимальних скорочень — ціла сторінка. Річ-бо в тім, що істина — все ж таки не кристал, який можна сховати до кишені, а безкінечна рідина, в яку пірнаєш із головою. За кожним із таких скорочень потрібно уявити собі кілька десятків чи сотень друкованих сторінок, за кожною сторінкою — людину з десятьма пальцями, яка цю сторінку пише, за кожним пальцем — по десятку послідовників і по стільки ж супротивників, за кожним послідовником і супротивником — по десятку пальців, а за кожним пальцем — по десятій частині якої-небудь особистої ідеї, і це дасть сяке-таке уявлення про істину. А без неї, як відомо, й горобець не впаде з даху. Його завели туди сонце, вітер, харч, а вбили хвороба, голод, холод чи кішка; але все те не сталось би без біологічних, психологічних, метеорологічних, фізичних, хімічних, соціальних та ін. законів, і це справді заспокійлива робота — просто шукати такі закони замість, як це відбувається в моралі й праві, створювати їх самому. А втім, щодо самого Моосбруґера, то він, як ми знаємо, глибоко поважав людські знання, хоч сам мав їх, на жаль, дуже небагато, та навіть якби він і знав про своє становище, то повік не збагнув би його цілком. Він лише невиразно про нього здогадувався. Власне становище йому уявлялося ненадійним. Його могутнє тіло було не зовсім закрите. До черепа іноді зазирало небо.

Так, як це часто траплялося, коли він вирушав у мандри. І ніколи його не полишала якась вагома піднесеність, хоч тепер вона часом бувала просто-таки неприємна, і стікалася вона до нього крізь тюремні мури з усього світу. Отак і сидів він, ця здичавіла, кинута за ґрати можливість страшної дії, сидів безлюдним кораловим островом посеред безмежного моря вчених досліджень, що невидимо оточували його.

111. Для юристів напівбожевільних людей нема

І все ж таки нерідко злочинець влаштовує собі досить безтурботне життя, якщо порівняти його з тією напруженою розумовою працею, до якої злочинець змушує вчених. Підсудний просто обертає собі на вигоду те, що перехід від здорового стану до хворого у природі відбувається плавно; а юрист у такому разі мусить стверджувати, що «докази, які підтверджують чи заперечують спроможність людини до вільного волевиявлення чи усвідомлення злочинного характеру своїх дій, перехрещуються й скасовують одні одних такою мірою, що це за всіма законами логіки приводить лише до проблематичного вироку». Бо з причин логічних юрист ні на мить не забуває про те, що «стосовно того самого злочину в жодному разі не можна визнавати кількісного співвідношення двох станів», і не допускає, щоб «стосовно фізично зумовленого психічного стану принцип моральної свободи розчинився в туманній невизначеності емпіричного мислення». Юрист не видобуває своїх понять із природи, а пронизує природу вогнем мислення й мечем морального закону. І з цього приводу спалахнула суперечка в комітеті з питань оновлення кримінального кодексу, який, комітет, скликало міністерство юстиції й до якого входив Ульріхів батько; але потрібен був певний час і неодноразові нагадування про необхідність виконувати синівський обов’язок, перше ніж Ульріх цілком усвідомив те, що батько виклав у своєму листі з усіма доданими до нього матеріалами.

Його «з любов’ю, твій батько» — бо саме так він завершував і найгіркіші свої листи — стверджував і наполягав, що почасти хвору людину визнавати невинною слід лише в тому разі, коли можна довести, що серед її маячних ідей траплялися такі, котрі — якби вони не були маячні — виправдували її дії або скасовували їхню караність. А ось професор Швунґ — можливо, через те, що він сорок років був колеґою й товаришем Ульріхового батька, й це коли-небудь і мало зрештою привести до гострого зіткнення, — навпаки, стверджував і наполягав, нібито такого індивіда, в котрого стан осудности й неосудности, позаяк з погляду юриспруденції існувати одночасно вони не можуть, а лише чергуються, швидко змінюючи один одного, потрібно визнавати невинним тільки в тому разі, коли стосовно якого-небудь окремого бажання можна довести, що саме в момент цього бажання обвинувачений неспроможний був із ним звладати. Такі були вихідні позиції щодо складу злочину. Нефахівцеві неважко помітити, що в хвилину, коли обвинувачений коїть злочин, не пропустити моменту здорової волі йому не менш важко, ніж ідею, яка, можливо, обґрунтовувала б його карність; але ж завдання правосуддя полягає не в тому, щоб полегшувати людям думати й поводитися згідно з моральними нормами! А позаяк обидва вчені були однаковою мірою переконані у високій місії права й жоден із них не міг залучити на свій бік більшости в комітеті, то вони дорікали один одному спершу за помилки, а тоді, один поперед одного, і за нелогічність, зумисне нерозуміння й брак ідеалів. Спочатку вони робили це в лоні свого нерішучого комітету; але згодом, коли засідання через це забуксували і їх довелося відкладати, а врешті й зовсім надовго припинити, Ульріхів батько написав дві брошури: «§ 318 КК і істинний дух права» і «§ 318 КК і замулені джерела виконання правосуддя»; професор Швунґ розкритикував ті брошури в часопису «Учений світ правників», якого Ульріх також виявив серед додатків до листа.

У цих полемічних працях часто траплялися сполучники «і» та «або», позаяк належало «з’ясувати» питання, що робити з обома концепціями: об’єднати їх за допомогою сполучника «і» чи роз’єднати за допомогою сполучника «або». Й коли після тривалої перерви комітет знову утворив якесь лоно, в ньому вже вирізнилися фракція «і» й фракція «або». Та, крім того, була й фракція, що виступала за просту пропозицію: щоб міра звинувачення й осудности зростала і зменшувалася прямо пропорційно до витрат психічної енерґії, потрібної для того, щоб звладати собою за наявних обставин, зумовлених хворобою.

Цій фракції протистояла четверта, й наполягала вона на тому, що насамперед потрібно раз і назавжди вирішити, чи злочинець осудний взагалі; адже суто понятійно зменшення осудности передбачає її наявність, а якщо злочинець бодай певною мірою осудний, то покараний він має бути, мовляв, цілком і повністю, тому що іншого правового шляху визначити цю міру осудности нема. Проти цієї фракції виступила ще одна, яка хоч і погоджувалася з самим принципом, однак наголошувала на тому, що природа, створюючи і людей напівбожевільних, сама такого принципу не дотримується; тому добродійність права на них можна поширити, мовляв, лише відмовившись применшувати їхню провину, але воднораз враховуючи обставини шляхом пом’якшення покарання. Так утворилися ще й фракція осудности й фракція звинувачення, й коли вони також достатньою мірою розділились, аж тоді й виявилися підходи, застосування яких розходжень наразі не викликали. Звичайно, жоден фахівець не ставить нині своїх аргументів у залежність від аргументів філософії й теології, але в ролі перспектив, тобто бувши такими самими порожніми, як простір, а проте, як і він, зсовуючи докупи предмети, обидві ці суперниці в боротьбі за остаточну мудрість повсюди втручаються в думку фахівців. Отож і тут старанно замовчуване питання, чи кожну людину можна вважати морально вільною — одне слово, добре давнє питання свободи волі, — обернулося зрештою на перспективний центр усіх розбіжностей у поглядах, хоч і не було об’єктом їхніх дискусій. Адже коли людина морально вільна, то, щоб її покарати, на неї потрібно вчинити практичний примус, в який теоретично ніхто не вірить; але якщо вільною її не визнавати, а вважати вмістищем нерозривно пов’язаних природних процесів, то покаранням у такій людині можна викликати активну відразу до власного вчинку, хоча ставити цей вчинок їй у моральну провину не можна. На Грунті цього питання виникла, отже, ще одна фракція, і вона запропонувала поділити злочинця, сказати б, на дві частини — на зоологічно-психологічну, яка зовсім не стосується судді, і юридичну, хоч і штучно сконструйовану, зате з погляду права, мовляв, вільну. На щастя, далі теорії ця пропозиція не пішла.

Нелегка це штука — зі справедливістю стисло вчинити по справедливості. Комітет складався приблизно із двадцятьох учених, і вони, як не важко вирахувати, могли зайняти кілька тисяч позицій один до одного. Закони, що їх належало вдосконалити, правосуддя застосовувало від 1852 року, отож ішлося, крім того, про справу дуже давню, таку, яку не можна легковажно замінити іншою. Та й узагалі, як слушно завважив один із членів комітету, коли право запроваджують на постійно, не варто намагатися встигнути за всіма стрибками думки в сучасній духовній моді. Як сумлінно доводилося працювати, найкраще видно з того, що за статистичними даними приблизно сімдесят чоловік зі ста, котрі нам на шкоду скоюють злочини, впевнені, що уникнуть наших правозахисних органів; само собою зрозуміло, що тим глибше слід замислитись про спійману чверть! Звичайно, відтоді в усьому цьому могли статися певні поліпшення, до того ж хибно було б справжню мету такого звіту вбачати у висміюванні крижаних узорів, що їх розум у головах мудрих правознавців доводить до пишного цвітіння, над чим утішалося вже багато людей з відлигою в голові; навпаки, мужня суворість, пихатість, моральне здоров’я, неприступність і інертність, тобто переважно властивості людської вдачі й великою мірою чесноти, яких ми, як то кажуть, ніколи, слід сподіватися, не втратимо, — ось що заважало вченим учасникам тих дискусій неупереджено послуговуватися силою свого інтелекту. З дівчинкою на ім’я людина вони поводилися так, як старі домашні вчителі — з довіреною їм підопічною, котрій, щоб домогтися успіхів, треба бути лише уважною й слухняною, і причиною цього було не що інше, як доберезневі^[9] політичні емоції покоління, попереднього їхньому. Певна річ, психологічні знання цих юристів років на п’ятдесят відстали, але таке буває часто, коли клапоть власної освітньої ниви доводиться обробляти реманентом сусіда, і при зручній нагоді таке відставання навіть швидко надолужують; однак що відстає від своєї доби постійно, відстає, бо, крім того, ще й трохи хизується своєю постійністю, то це — серце людини, а надто людини глибокої. Розум ніколи не буває такий тверезий, твердий і мудрований, як тоді, коли має невеличку старечу сердечну слабість!

Саме вона зрештою й спричинила вибух пристрастей. Коли сутички досить-таки виснажили всіх учасників і стали на перешкоді подальшій роботі, почали частіше лунати голоси, пропонуючи укласти угоду, що мала б приблизно такий вигляд, який мають усі формули, коли непримиренну суперечність треба заліпити гарною фразою. Багато хто схильний був зійтися на тому відомому визначенні, згідно з яким осудними називають злочинців, здатних саме за своїми розумовими й моральними властивостями скоїти злочин; тобто в жодному разі не тих, хто таких властивостей не має, а це визначення екстраординарне, воно має ту перевагу, що завдає злочинцям дуже багато роботи й, мабуть, просто-таки дало б змогу поєднувати право на арештантську одіж із докторським званням. І тоді Ульріхів батько, усвідомлюючи небезпеку милосердя ювілейного року й визначення, округлого, мов яйце, яке він сприйняв за кинуту в нього ручну гранату, зважився на те, що він назвав своїм сенсаційним зверненням до соціальної школи. Соціальна концепція каже нам, що про злочинного «виродка» треба судити взагалі без моралізування, а лише з огляду на його шкідливість для людського суспільства. 3 цього випливає, що він має бути тим більшою мірою осудний, чим більшою мірою він шкідливий; а з цього, своєю чергою, із залізною логікою випливає, що, здавалося б, найбезневиннішим злочинцям, себто психічнохворим, котрі, з огляду на їхню природу, найменше піддаються виправленню покаранням, мають загрожувати найсуворіші покарання, принаймні суворіші, ніж злочинцям здоровим, щоб наслідків свого злочину й ті, й ті боялися однаково. Природно було б сподіватися, що тепер проти такої соціальної концепції в колеґи Швунґа жодних арґументів не знайдеться. Так воно, здається, й було, та саме через це він скористався засобами, які Ульріховому батькові дали безпосередній привід також зійти зі шляху юриспруденції, шляху, що його загрожувало занести піском нових безкінечних суперечок у комітеті, й звернутися до сина, щоб задля доброї справи тепер скористатися його зв’язками у високих і найвищих колах, до яких він сам-таки сина і ввів. Бо колеґа Швунґ навіть не спробував конструктивно що-небудь спростувати, натомість він пішов на те, що одразу злісно причепився до слова «соціальний» і в своїй новій публікації запідозрив свого опонента в «матеріалізмі» й прихильності до «пруського державного духу».

«Любий мій сину, — писав Ульріхів батько, — я, звісно, негайно вказав на романське, а отже, в жодному разі не пруське походження ідей соціальної школи правознавства, але це, мабуть, навряд чи допоможе після такого наклепницького доносу, який з диявольською ненавистю спекулює на тому враженні, для високих інстанцій неминуче відворотному, яке відразу викликає асоціацію з матеріалізмом та Прусією. Це вже не докори, від яких можна захиститись, а поширення такої зухвалої чутки, що у високих інстанціях навряд чи її перевірятимуть, і необхідність узагалі клопотатися такими речами може заподіяти невинній жертві таку саму образу, як і безсовісному викажчикові. І тепер ось я, хто все життя зневажав усілякі чорні ходи, змушений, отже, просити тебе.» У такому тоні лист і завершився.

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до

сонму богів і ухвалює рішення заволодіти

Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися

про свого величного батька

Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.

Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.

Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.

Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини — це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя — щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»

Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це — перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це — петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.

Одну рису в Ульріха Арнгайм називав дотепністю. Під цим словом він, зокрема, мав на увазі нездатність розумного чоловіка побачити переваги, що їх пропонує життя, й пристосувати свій дух до великих речей і можливостей, які обіцяють гідне й надійне становище. Ульріх демонстрував смішне протилежне переконання, буцімто життя має пристосовуватись до духу. Арнгайм подумки бачив перед собою Ульріха: такий самий на зріст, як і він сам, молодший, без отих м’яких місць, яких він, Арнгайм, не міг приховати від себе на власному тілі; на обличчі написана якась беззастережна незалежність; він приписував це, не зовсім без заздрощів, тому, що Ульріх був нащадком цілих поколінь аскетичних учених, бо саме таким Арнгайм уявляв собі його походження. Це обличчя мало вигляд безтурботніший і байдужіший щодо грошей і впливу, ніж те дозволяє своїм нащадкам успішна династія фахівців з ушляхетнення покидьків! Але в цьому обличчі чогось бракувало. У ньому бракувало життя, жахливо бракувало слідів життя! Тієї миті, коли в уяві Арнгайма надзвичайно виразно постало це обличчя, його пойняла така тривога, що він іще раз усвідомив, яка глибока його симпатія до Ульріха; на цьому обличчі майже можна було прочитати наближення біди. Він замислився над цим подвійним відчуттям заздрощів і стурбованости; задоволення то було сумне, таке, мабуть, відчуває той, хто власної безпеки досяг боягузтвом; і раптом могутня хвиля заздрощів і осуду викинула на поверхню думку, яку Арнгайм несвідомо шукав і якої несвідомо уникав. Йому спало на гадку, що Ульріх, мабуть, такий чоловік, який приніс би в жертву не лише відсотки, а й увесь капітал своєї душі, коли б цього зажадали від нього обставини! Авжеж, хоч як дивно, але й це Арнгайм мав на увазі під Ульріховою дотепністю. Тієї миті, коли він пригадував ним-таки знайдені слова, йому стало цілком очевидно: уявлення про те, нібито людина може поступитися перед власною пристрастю такою мірою, щоб та немовби винесла її в безповітряний простір, видалося йому дотепом!

Коли Солиман прослизнув до кімнати й став перед господарем, той уже майже забув, навіщо покликав хлопця, але присутність живої й відданої істоти подіяла на нього заспокійливо. З непроникною міною на обличчі він почав снувати туди-сюди кімнатою, і чорний диск обличчя навпроти повертався вслід за ним.

 — Сядь! — наказав Арнгайм, спинившись у кутку; потому крутнувся на підборі й почав: — Великий Ґьоте в одному місці «Вільгельма Майстера» досить пристрасно дає настанову, як праведно жити. Він пише: «Міркувати, щоб діяти; діяти, щоб міркувати!» Чи ти це розумієш? Ні, цього тобі все ж таки, мабуть, не зрозуміти… — відповів він на своє запитання сам і змовк. «У цьому рецепті — вся мудрість життя, — подумав він, — а той, хто хоче бути моїм супротивником, знає лиш одну половину цього рецепта — міркувати!»

Йому спало на гадку, що й це можна розуміти під словами «бути лише дотепним». Він розгадав, де слабке місце в Ульріха.

«Дотепність» — від слова «дотепний», тобто гострий на розум; ця властивість, отже, має інтелектуальне походження, природа її примарна, на емоції бідна; дотепний завжди аж надто допитливий, завжди намагається вийти за встановлені межі, перед якими людина емоційна спиняється. Так історія з Діотимою й субстанція капіталу душі постали у сприятливішому світлі, й Арнгайм, розмірковуючи про це, сказав Солиманові:

 — Це — правило, в якому вся життєва мудрість, і я, дотримуючись його, забрав у тебе книжки й привчаю тебе працювати!

Солиман нічого не відповів, його обличчя прибрало серйозного-пресерйозного вигляду.

 — Ти кілька разів бачив мого батька, — промовив Арнгайм і раптом спитав: — Чи ти його пам’ятаєш?

Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:

 — Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? — І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: — Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!

Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, — а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо — й фінансово-технічного, з ідейно — й економічно-політичного, — батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне — хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.

 — Чи ти знаєш, що таке інтуїція? — спитав Арнгайм, немовби виборсуючись із думок і намацуючи тінь виправдання своїй потребі розмовляти про це.

Солиман насторожено примружив очі, як робив щоразу, коли його допитували з приводу доручення, про яке він забув, і Арнгайм ще раз хутко виправився.

 — Сьогодні я дуже знервований, — сказав він. — Ти про це, звісно, не можеш знати! Але послухай уважно, що я тобі зараз скажу: заробляючи гроші, ми не завжди опиняємось, як ти можеш собі уявити, в шляхетному становищі. Оці одвічні намагання все обрахувати, з усього здобути пожиток суперечать манері жити на широку ногу, яка склалася в часи, мабуть, щасливіші, ніж наш. З убивства примудрилися зробити аристократичну чесноту відваги, але я маю сумнів, чи пощастило б досягти чогось такого за допомогою обрахунків; у цій чесноті немає справжньої доброти, немає гідности, глибокої суті, гроші все обертають на поняття, вони до неприємного раціональні; коли я бачу їх, то щоразу на думку мені — не знаю, розумієш ти це чи ні, — мимоволі спадають пальці, які недовірливо обмацують ті гроші, і стільки того гаму й крику, стільки метикування, і що те, що те — все це мені однаково нестерпне.

Арнгайм змовк і знов поринув у самотність. Він пригадав своїх родичів, пригадав, як вони, коли він був маленький, гладили його по голові, примовляючи, яка славна в нього голівка. Така голівка, мовляв, добре рахуватиме. Він ненавидів, коли вони так міркували! У блискучих золотих монетах відбивався розум сім’ї, що вийшла на широку дорогу. Він зневажав би сам себе, якби соромився власної сім’ї; навпаки, саме у високих колах він по-шляхетному скромно нагадував про своє походження, хоч розуму своєї сім’ї боявся, так наче той розум, як манера надто галасливо розмовляти чи жваво жестикулювати, — то сімейна слабкість, що не дає йому піднестися на вершини людства.

Саме тут, очевидно, й брало початок коріння його шанобливого ставлення до ірраціонального. Аристократія була ірраціональна; це звучало майже як жарт із приводу не вельми глибокого аристократичного розуму, та Арнгайм знав, що мав на увазі. Йому досить було тільки згадати про те, що як юдей він не став офіцером запасу; але оскільки він був ще й Арнгайм і не міг претендувати й на скромне становище унтер-офіцера, то його просто відразу визнали непридатним до військової служби, і він ще й тепер, високо ставлячи порядність, відмовлявся вбачати в тому лише брак розумности. Цей спогад дав йому привід збагатити своє звернення до Солимана ще кількома фразами.

 — Можливо, — повів Арнгайм далі від того місця, де спинився, бо був людиною методичною й не допускав відхилень від теми, хоч і відчував до цього відразу, — можливо, ба навіть імовірно, що аристократія не завжди означала саме те, що ми називаємо тепер аристократичним способом мислення. Щоб стягти землі, на яких згодом знать будувала свій аристократизм, вона мала докладати зусиль і думати про вигоду, либонь, не менше, ніж нинішній комерсант; а може, комерсант веде свої справи навіть чесніше. Але земля — це сила, розумієш? Я хочу сказати, ця сила була в клапті землі, в полюванні, у війні, у вірі в небеса й у землеробстві, одне слово, у фізичному житті тих людей, котрі менше ворушили мізками, ніж руками й ногами; у близькості до природи була сила, яка врешті зробила їх гідними, шляхетними, вільними від усього ницого.

Він замислився, чи не сказав, піддавшись своєму настрою, чого-небудь зайвого. Якщо Солиман не зрозумів сенсу того, що почув від господаря, то шанобливе ставлення хлопця до аристократії могло похитнутись. Але цієї хвилини сталося щось несподіване. Солиман, що вже якийсь час нетерпляче совався на стільці, раптом урвав господаря запитанням:

 — Скажіть, а мій батько — цар? Арнгайм спантеличено звів на нього очі.

 — Я про це нічого не знаю, — почасти суворо, почасти весело відповів нарешті він.

Та поки його погляд вивчав поважне, мало не розгніване Солиманове обличчя, ним опанувало ніби якесь розчулення. Йому подобалося, що цей хлопець усе сприймає серйозно. «Цьому маврові зовсім чуже почуття гумору, — подумав Арнгайм, — і в ньому, по суті, багато трагізму». Йому чомусь здалося, що брак почуття гумору можна порівняти з вагомістю й наповненістю життя. І він м’яким, повчальним тоном повів далі:

 — Навряд чи твій батько — цар, вірогідніше, гадаю, він стояв не так високо, адже я знайшов тебе у трупі фокусників у приморському містечку.

 — Скільки я коштував? — нетерпляче перебив господаря Солиман.

 — Ох, любий мій, та хіба ж я й досі це пам’ятаю? У всякому разі, не багато, гадаю. Певна річ, не багато! Але чому ти сушиш усім цим голову? Ми народжуємось, щоб своє царство творити собі самим! На той рік я, мабуть, пошлю тебе на комерційні курси, а потім ти зміг би почати учнем в одній із наших контор. Від тебе самого залежатиме, звісно, чого ти доб’єшся, але я за тобою наглядатиму. А згодом ти міг би, скажімо, представляти наші інтереси там, де з кольоровими вже трохи рахуються; звичайно, діяти тут потрібно дуже обережно, але те, що ти — чорношкірий, усе ж таки могло б обернутися для тебе неабиякою перевагою. А яку користь дали тобі роки, проведені під моїм безпосереднім наглядом, ти повною мірою збагнеш, аж коли розпочнеш самостійну діяльність; та одне можу сказати тобі вже тепер: ти належиш до раси, яка ще зберегла щось відшляхетности природи. У середньовічних рицарських леґендах чорні царі завжди відігравали почесну роль. Якщо ти плекатимеш у собі риси духовної шляхетности, гідність, доброту, щирість, мужність не кривити душею й ще більшу мужність не давати волі нетерпимості, ревнощам, заздрощам і дрібній нервовій неприязні, притаманним нині більшості людей, якщо тобі пощастить цього домогтися, ти запевне успішно посуватимешся на шляху комерції, бо наше завдання — давати світу не лише товари, а й кращу форму життя.

Так довірчо Арнгайм не розмовляв із Солиманом уже давно, тому відчував, що якби його почув хтось чужий, то він мав би в очах того чужого смішний вигляд; але поряд нікого не було, до того ж усе, що він казав, приховувало глибші асоціації, яких він не виказував. Наприклад, те, що він говорив про аристократичний спосіб мислення й становлення аристократії, відразу повертало, якщо поглянути глибше, в різко протилежний бік від його слів. Там у нього напрошувалася думка, що, відколи й світ стоїть, нічого ще не поставало тільки з духовної чистоти й добрих помислів, а все — лише з підлоти, яка з часом сточує собі роги, тож урешті саме з неї й виходять оті великі й чисті помисли! «Цілком очевидно, — міркував він, — що становлення аристократичних династій, так само як і перетворення сміттєзбирального підприємства на світовий концерн, грунтується аж ніяк не лише на стосунках, вочевидь пов’язаних із поглибленою гуманністю, а проте одні стосунки породили срібну культуру вісімнадцятого сторіччя, а інші — Арнгайма». Таким чином життя недвозначно ставило перед ним завдання, яке, на його думку, найточніше можна було висловити у глибоко суперечливому запитанні: до якої міри може й має дійти підлота, щоб сягнути величі помислів?… А тим часом у ще одному пласті його думки час від часу чіплялися, однак, за слова, які він сказав Солиманові про інтуїцію й раціоналізм, і Арнгайм раптом дуже виразно згадав, як уперше заявив батькові, що той залагоджує свої справи за допомогою інтуїції. Посилались на інтуїцію тоді зазвичай усі, хто свої дії не міг як слід виправдати розумом; це відігравало приблизно таку саму роль, яку тепер відіграє здатність до високих темпів. Усе, що хто-небудь робив не так або, коли казати відверто, що не вдавалося до кінця, пояснювали тим, нібито це створено для інтуїції чи завдяки їй, і до інтуїції вдавалися, і коли варили обід, і коли писали книжки; але старий Арнгайм про це нічого не знав і, зацікавлений словами сина, вражено звів на того очі. Для Пауля це була мить великого тріумфу. «Щоб заробляти гроші, — сказав він, — нам доводиться думати не завжди шляхетно. Тим часом цілком імовірно, що наступний історичний поворот покличе нас, великих комерсантів, узяти на себе керівництво масами, а ми навіть не знаємо, чи будемо духовно до цього готові! Та якщо у світі і є щось таке, що дасть мені для цього мужність, то це — ти, бо ти наділений прозірливістю й волею, а їх за великих давніх часів мали царі й пророки, яких вів ще сам Бог. Як ти берешся за справу — це таємниця, і я сказав би так: усі таємниці, що не піддаються обрахунку, — того самого штибу, хай то буде таємниця мужности, таємниця відкриття чи таємниця зірок!» Образливо чітко постала тепер у пам’яті Пауля та картина, коли вже після перших його фраз погляд старого Арнгайма, зведений доти на нього, знов занурився в газету, звідки так уже й не підводився, хоч син і далі говорив про справи й інтуїцію. Такими взаємини між батьком і сином лишалися завжди, і в третьому пласті думок, неначе на полотні тих картин пам’яті, Арнгайм усвідомлював це й тепер. У глибшій, ніж у себе, батьківській діловій обдарованості, яка постійно його пригнічувала, він бачив немовби велетенську силу, для сина, з натурою складнішою, недосяжну, й тому намагався усунути цей взірець зі сфери своїх марних зусиль, водночас добуваючи собі грамоту про аристократичне походження. Ці подвійні хитрощі приносили йому виграш. Гроші оберталися на надособисту, міфічну силу, порівняння з якою гідні лише сили одвічні, й він прилучив батька до сонму богів — точнісінько так, як це робили в давнину воїни, яким їхній міфічний предок, попри священний трепет перед ним, порівняно з ними самими здавався, мабуть, усе ж таки трохи примітивним. Але в четвертому пласті він нічого не знав про усмішку, що зависла над тим третім, і ще раз до кінця серйозно продумував ту самісіньку думку, розмірковуючи про роль, яку сподівався ще зіграти на землі. Ці пласти мислення не треба, звісно, сприймати буквально, так ніби вони розташовані один над одним, як ото різні глибини чи ґрунтові пласти, це — всього-на-всього спосіб вираження порухів думки, що проникають з різних боків під впливом різких суперечностей у почуттях. Адже Арнгайм усе життя відчував і майже хворобливу відразу до іронії й дотепности, і випливала та відраза великою мірою, мабуть, зі спадкової схильности до обох. Цю схильність він притлумлював, тому що вбачав у ній втілення неаристократизму й вульґарного інтелектуалізму, та саме тепер, коли почуття його були вищою мірою аристократичні й просто-таки ворожі інтелекту, вона давалася взнаки у ставленні до Діотими, й коли почуття в нього немовби зводилися навшпиньки, його часто зваблювала підступна можливість утекти від своїх високих душевних поривань, скориставшись одним із тих влучних дотепів про кохання, які йому нерідко випадало чути з вуст своїх підлеглих чи взагалі грубих людей. І Арнгайм, виринаючи крізь усі ці пласти на поверхню, раптом вражено побачив перед собою насуплено-уважне Солиманове обличчя, схоже на чорну боксерську грушу, на яку звалилася незбагненна життєва мудрість. «У яке ж смішне становище я себе ставлю!» — подумав Арнгайм.

Тіло Солимана, коли його господар завершив цю розмову-монолог, здавалося, спало з розплющеними очима; тепер очі ожили, але тіло на стільці ворушитись не хотіло, так ніби ще очікуючи, що його розбудить якесь слово. Арнгайм це помітив і в погляді чорношкірого прочитав спрагле бажання докладніше почути, внаслідок яких інтриг царський син обертається на слугу. Цей погляд, що немовби випустив кігті, змусив його ту ж мить пригадати отого хлопця, що працював у нього помічником садівничого й обікрав його колекції; і Арнгайм, зітхнувши, сказав собі, що йому, мабуть, завжди бракуватиме звичайного інстинкту до надбання. Йому раптом здалося, що саме цим браком інстинкту до надбання можна стисло пояснити його поведінку у взаєминах з Діотимою. Нестерпно схвильований, він відчув, що тепер, на вершині життя, від усього, чого він торкався, його відділяла якась холодна тінь. Це була не проста думка для людини, з вуст якої щойно пролунало правило, що міркувати треба задля того, щоб діяти, і яка завжди прагнула опановувати все велике й лишати печать власного значення на всьому малому. Але тінь поміж ним і об’єктами його жадань лягала всупереч його волі, якої йому ніколи не бракувало, і на свій подив Арнгайм із певністю вирішив, що тінь ця пов’язана з тим ніжним, мов світло, трепетом, який повивав його юність і який саме через хибне поводження з ним обернувся на тонесенький шар криги. Ось тільки на запитання, чому ця крига не танула навіть від несьогосвітнього серця Діотими, відповіді він не знав; але цієї миті, мов прикрий біль, що тільки й чекав на подразнення, Арнгайм знову згадав про Ульріха. Він раптом усвідомив, що на житті цього чоловіка лежала та сама тінь, що й на його житті, але викликала вона там інші наслідки! Пристрасть чоловіка, в якого викликає ревнощі і якого дратує саме існування іншого чоловіка, рідко ставлять на слушне, належне їй за її глибиною місце серед решти людських пристрастей, і усвідомлення того, що його безпорадний гнів на Ульріха, якщо дивитися в корінь, нагадує неприязну зустріч двох братів, які не впізнали один одного, було почуттям дуже гострим і воднораз цілющим. Арнгайм зацікавлено розглядав натури їх обох у цьому порівнянні. Грубий інстинкт до надбання, прагнення дістати від життя якомога більше переваг були чужі Ульріхові ще більшою мірою, ніж йому самому, а високого інстинкту до надбання, бажання осягти всю гідність і всю важливість буття бракувало Ульріхові так, що просто злість брала. Цей чоловік не відчував потреби зробити життя вагомим і значущим. Його діловий ентузіазм, заперечити який не можна було, не прагнув чим-небудь заволодіти; Арнгаймові це нагадало б навіть його службовців, якби Ульріхів альтруїзм від їхнього альтруїзму у ставленні до роботи не відрізнявся якоюсь надзвичайною гордовитістю. Скоріше Ульріха можна було назвати одержимим, який не хоче нічого мати. Напрошувалася навіть думка про борця, що добровільно прирікає себе на бідність. Можна було, здається, вести мову й про людину до самісіньких кісток «теоретичну»; але це теж не так, бо під визначення «теоретик» він, власне, не підпадав узагалі. Цієї хвилини Арнгайм пригадав, як одного разу недвозначно заявив був Ульріхові, що його здатність мислити відстає, мовляв, від його здатности практично діяти. Але якщо на цього чоловіка поглянути з боку практичного, то він виявиться абсолютно неможливим. Так Арнгаймові думки, як було вже не раз, блукали то сям, то там, але, попри сумніви в самому собі, які обступали його цього дня, він не міг визнати Ульріхову перевагу в якому-небудь окремому питанні й дійшов висновку: вирішальна відмінність між ними полягає найімовірніше в тому, що Ульріхові чогось бракує. І все ж таки загалом було в цьому чоловікові щось незмарноване й вільне, і Арнгайм, повагавшись, нерішуче зізнався собі, що це нагадує йому просто-таки «таємницю цілого», яку сам він мав, але наявність якої в нього ставив під сумнів Ульріх. А то як же можна було б, якби йшлося лише про щось доступне міркам розуму, перейнятися, дивлячись на такого далекого від дійсности чоловіка, тим самим моторошним почуттям «дотепности», якого Арнгайм навчився боятись, коли воно зринало у зв’язку з таким аж надто глибоким знавцем дійсности, як його батько! «Виходить, цьому чоловікові чогось бракує загалом!» — подумав Арнгайм, але, так наче то був лише другий бік цієї впевнености, на думку йому майже відразу й цілком незалежно від його волі спало: «Цей чоловік має душу!»

Цей чоловік мав іще незмарновану душу. На цю думку Арнгайм наштовхнувся інтуїтивно, тож із певністю й сам не сказав би, що мав на увазі; але якось воно виходило так, що кожна людина, як він знав, з плином часу розчиняє свою душу в розумі, моралі й великих ідеях, і цей процес незворотний; а в його товариша й ворога цей процес не завершився, лишилося щось наділене двозначною чарівністю, і визначити її з точністю не можна було, але вона виявлялася в тому, що це «щось» незвичайним чином поєднувалося з елементами зі сфери всього бездушного, раціонального й механічного, і зарахувати їх до культурних надбань у жодному разі було неможливо. Поки Арнгайм усе це обмірковував, відразу пристосовуючи до стилю своїх філософських праць, він, звичайно, не мав жодної хвилини, щоб визнати що-небудь із цього за Ульріхову заслугу, нехай навіть єдину його заслугу, таке глибоке він мав враження, що зробив відкриття; це ж бо він, Арнгайм, створив ці уявлення, і він здавався собі великим маестро, що відкривав у ще не сформованому голосі блискучі можливості. Думки його остудило лише обличчя Солимана, який вочевидь уже давно не зводив з нього погляду й тепер вирішив, що пора розпитувати далі. Від усвідомлення, що не кожному судилося робити відкриття за допомогою такого мовчазного малого напівдикуна, Арнгайма ще дужче окрилило щасливе відчуття; ще б пак, адже він — єдиний, хто знає таємницю свого ворога, хоч тут ще багато чого було незрозумілого й щодо майбутніх наслідків непевного. Його сповнювала любов лихваря до своєї жертви, в яку той уклав капітал. І, можливо, саме вигляд Солимана раптом підштовхнув Арнгайма до наміру привернути до себе цього хлопця, який видався йому новим утіленням його власної історії, привернути до себе за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться його всиновити! Арнгайм усміхнувся з приводу цього передчасного підкріплення наміру, форма якого спочатку ще мала визріти, й, хоч обличчя Солимана здригалося від трагічного прагнення що-небудь довідатись, не дав промовити йому жодного слова, ту ж мить звелівши:

 — Ну, з мене годі, а ти віднеси пані Туцці квіти, які я замовив. Якщо маєш іще запитання, то можемо поміркувати про це, мабуть, іншим разом.

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою

мішаною мовою на межі надрозумного й

не зовсім розумного

Ульріх і справді не знав, як виконати бажання батька; той вимагав, щоб син, перейнявшись любов’ю до соціальної школи, підготував ґрунт для особистих перемовин з його ясновельможністю та іншими високопоставленими патріотами. Намагаючись про все це забути, Ульріх навідався до Ґерди й застав у неї Ганса. Хлопець одразу перейшов у наступ:

 — То ви взяли під захист директора Фішеля?

Ульріх ухильно відповів запитанням на запитання, поцікавившись, чи не Ґерда йому про це сказала. Так, хлопцеві сказала про це Ґерда.

 — І що далі? Чи не хочете почути чому?

 — Зробіть ласку, скажіть! — зажадав Ганс.

 — Гансе, любий, це не так просто!

 — Не називайте мене «любим»!

 — Ну, тоді, отже, люба Ґердо, — звернувся Ульріх до дівчини. — Це зовсім не просто. Я говорив про це вже так багато, збіса багато й гадав, що ви мене розумієте.

 — Я вас і розумію, але віри вам не йму, — відповіла Ґерда, намагаючись, однак, і тим, як вона це казала, й тим, як на гостя дивилася, надати своїй позиції на боці Ганса чогось примирливого для Ульріха.

 — Ми вам не віримо, — відразу поклав край Ганс цьому приємнішому тону розмови, — не віримо, що ви взагалі можете думати серйозно. Ви це десь підхопили!

 — Що?! Невже ви маєте на увазі те, чого… чого насправді не можна висловити? — спитав Ульріх, одразу збагнувши: зухвале Гансове зауваження стосується того, про що він, Ульріх, розмовляв з Ґердою віч-на-віч.

 — О, це можна висловити дуже добре, якщо думати про це серйозно!

 — Мені це хоч умри не вдається. Але я можу розповісти вам одну історію.

 — Знов історію! Схоже, ви навчилися розповідати історії, як той старий Гомер! — вигукнув Ганс іще зухваліше й самовпевненіше.

Ґерда благально подивилася на нього. Але Ульріх, не звертаючи уваги на Гансів випад, повів далі:

 — Одного разу я дуже закохався; років мені було тоді, мабуть, приблизно стільки ж, як оце тепер і вам. Закохався я, власне, не так у саму жінку, мою обраницю, як у своє кохання, у свій новий стан; отоді я й пізнав усе те, з чого ви, ваші друзі й Ґерда робите свої великі таємниці. Оце й уся історія, яку я хотів вам розповісти.

Ганс і Ґерда були спантеличені тим, що історія виявилася такою короткою. Нарешті дівчина, повагавшися, спитала:

 — То ви були колись дуже закохані?… — І ту ж мить розгнівалася на себе за те, що отак при Гансові, жахливо по-дитячому, мов дівча, про це поцікавилась.

Але Ганс перебив її:

 — Навіщо нам узагалі розводитися про такі речі?! Краще розкажіть, що поробляє ваша кузина, потрапивши до рук духовних банкротів!

 — Шукає ідею, яка в усій красі має показати всьому світові дух нашої батьківщини. Чи не хочете помогти їй якою-небудь пропозицією? Я ладний навіть перебрати на себе роль посередника, — відказав Ульріх.

Ганс іронічно засміявся:

 — Чому ви вдаєте, нібито не знаєте, що цій кампанії ми ставатимемо на перешкоді?

 — Але чому, власне, вона викликає у вас таке роздратовання?

 — Тому що вона — велика гидота, замислена проти німецького духу в цій державі! — заявив Ганс. — Невже ви справді не знаєте, що розгортається могутній рух протесту? До намірів вашого графа Ляйнсдорфа привернено увагу Німецького національного союзу. Проти зневаги німецького духу вже виступили з протестом гімнасти. Днями об’єднання зброєносних товариств при австрійських вищих школах висловиться проти загрози ослов’янення, і Спілка німецької молоді, до якої належу і я, не заспокоїться, навіть якщо нам доведеться вийти на вулиці! — Ганс випростався, в його голосі чулися гордощі. Але потім він усе ж таки додав: — Але все це, звісно, не має значення! Ті люди переоцінюють зовнішні обставини. Уся річ у тому, що тут узагалі не пощастить зробити нічого!

Ульріх поцікавився чому.

 — Великі раси, — відповів Ганс, — створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? — своєю чергою спитав Ганс. — Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста — Відень, Прагу, Зальцбурґ — побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному — в аншлюсі до Німеччини.

 — Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, — завершив по хвилі Ганс.

Ґерда не знала — пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги — лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, — щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.

Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішними повідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів — поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала — хоч оформляли її тонко й досить химерно — суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, — чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, — це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.

Гротесковою крихтою цього багатогранного руху був і гурток, цей коловорот, у якому свою роль відігравав Ганс Зеп. Якщо перелічувати ідеї (робити чого, однак, відповідно до чинних там засадничих переконань, не можна було, бо ідеї не люблять, щоб їх лічили й міряли), які в цьому суспільстві приходили на зміну одні одним, то насамперед слід було б назвати скромну й цілком платонічну вимогу пробного й товариського шлюбу, ба навіть полігамії й поліандрії; далі, у сфері мистецтв, — непредметний, спрямований на загальнозначуще й вічне погляд, який тоді, маючи назву «експресіонізм», зневажливо відвертався від грубого зовнішнього вияву й оболонки, від «пласкої вітринности», точне відображення яких попереднє покоління казна-чому вважало революційним; але з цим абстрактним завданням передати, не дбаючи про зовнішні деталі, безпосередньо «вітрину самої суті» духу й світу, цілком уживалося, однак, і завдання дуже конкретне й дуже обмежене, а саме завдання національного мистецтва, й служити йому, на думку цих молодих хлопців і дівчат, їх зобов’язувала їхня німецька душа й святоблива вірність їй; і в цій строкатій мішанині знайшлися б і інші, підібрані на дорогах часу вельми чудові стебельця й травинки, з яких можна звити духу гніздо, але серед яких саме розкішні уявлення про право, обов’язок і творчу силу молодих відіграють таку велику роль, що на них треба спинитися докладніше. Сьогодення, вважали там, не знає права молоді, бо до свого повноліття людина, по суті, безправна. Батько, мати, опікун можуть її годувати, одягати, давати їй дах над головою, як їм заманеться, можуть покарати, а то й, на думку Ганса Зепа, звести в могилу, аби лиш вони не переступили далекої межі якої-небудь кримінальної статті, котра захищає дитину в дусі захисту тварин, не краще. Дитина належить батькові й матері, як раб — господареві, і через свою матеріальну залежність становить власність, об’єкт капіталістичної системи. Ця теорія «дитини в капіталістичній системі», згадку про яку Ганс колись давно десь вичитав, а потім розвинув далі сам, було перше, чого він навчив свою зачудовану ученицю Ґерду, доти в батьківському домі цілком щасливу й безтурботну. Християнство, казав Ганс, послабило ярмо тільки жінки, але не доньки; донька нидіє, бо її силоміць відчужують, мовляв, від життя; після такої підготовки він заходився викладати їй право дитини будувати своє виховання за законами власної натури. Дитина, мовляв, — істота творча, тому що постійно зростає і творить саму себе. Вона — постать велична, позаяк диктує світу власні уявлення, почуття й фантазії. Про випадковий готовий світ вона не хоче нічого знати, а будує власний світ ідеалів. У неї, казав Ганс, власна сексуальність. Дорослі коять жорстокий гріх, руйнуючи творчу основу дитини тим, що крадуть у неї світ, душать цю основу застарілими мертвими знаннями й спрямовують її на певні, чужі дитині цілі. Дитині не властиво прагнути до будь-якої мети, її творчість — це гратись і в ласці зростати; якщо їй не чинити перешкод насиллям, вона не сприйме нічого, крім того, що просто-таки в себе вбере; кожна річ, якої вона торкається, живе; дитина — це світ, це всесвіт, вона бачить кінцеве, абсолютне, хоч висловити цього й не може; але дитину вбивають, навчаючи її розуміти цілі й приковуючи її до вульґарних обставин моменту, облудно називаючи їх реальністю!

Так казав Ганс Зеп. Коли хлопець почав насаджувати це вчення в домі Фішелів, він мав уже двадцять один рік, і Ґерда була теж не молодша. Крім того, Ганс уже давно втратив батька, а з матір’ю — та держала невеличку крамницю, з якої годувала його самого і його братів та сестер, — він завжди був розгнуздано грубий, отож безпосередніх підстав для такої філософії на захист пригнічених, нещасних дітей, власне, не було.

Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.

Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».

 — Бо так не можна! — відповів Ганс.

Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це — лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», — пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це — лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, — це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття — це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання — це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження — те саме, що констатація, визначення. Людська вдача — це інертність, небажання змінюватись. Знати людину — це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути — просто поглянути. Істина — успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!

 — І навіть саме кохання — хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! — спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.

Ульріх погодився з цими не зовсім бездоганними твердженнями обережно і з певними застереженнями. Це правда, мовив він, навіть від чогось відмовляючись і страждаючи, ми лишаємо собі щось про запас на чорний день; поки нема присудків без підмета, бліда, граматична, так би мовити, тінь егоїзму не сходить із жодної дії.

Але Ганс рішуче заперечив. Мовляв, він і його друзі сперечаються про те, як треба жити. Іноді вони доходять думки, що кожне має жити насамперед задля себе, а вже потім — задля всіх; іншим разом вони переконані, що коли зовсім по-справжньому, то кожне може мати лише одного товариша, але цьому потрібен, знову ж таки, ще один товариш, і тому оте дружнє єднання уявлялося їм круговою пов’язаністю душ, яка нагадує колірний спектр чи інші такі зчеплення окремих ланок; але найбільше подобалося їм вірити в існування психічного, лише затіненого себелюбством, закону духу дружнього єднання — величезного, внутрішнього, ще не використаного джерела життя, джерела, якому вони приписували надзвичайні можливості. Навіть дерево, що бореться в лісі і що його ліс оберігає, не почувається так непевно, як сприйнятливі люди відчувають нині темне тепло маси, її рушійну силу, невидимі молекулярні процеси її несвідомої згуртованости, котрі при кожному подиху нагадують цим людям, що й найбільший, і найменший на світі не самотній. Так було й з Ульріхом; він, певно, добре бачив, що приборканий егоїзм, з якого виростає життя, дає чітку структуру, тоді як подих спільности лишається тільки символом невиразних зв’язків, і сам Ульріх був схильний навіть до відокремлености, хоча його чомусь діймало до живого, коли юні Гердині друзі починали великорозумно розводитися про отой великий вал, через який належало перебратись.

Ганс, утупившись перед себе невидющим поглядом, то монотонно, то уривчастим голосом перелічував догмати своєї віри. Крізь усю світобудову, казав він, проходить неприродний вододіл, поділяючи її навпіл, ніби яблуко, обидві половинки якого через це засихають. Тому тепер доводиться штучним, протиприродним способом набувати того, з чим колись ти становив одне ціле. Але вододіл цей можна усунути, якось розкрившись, змінивши свою поведінку, бо що більшою мірою здатна людина себе забути, погасити, від себе відмежуватись, то більше снаги вивільняється в ній задля дружнього єднання, немовби позбуваючись хибного зв’язку; і водночас така людина, поступово наближаючись до дружнього єднання, чимраз більшою мірою стає сама собою; бо, як випливало з Гансових слів, ступінь справжньої своєрідности визначає не марнославна виокремленість, ні, він стає наслідком саморозкриття і через дедалі вищі ступені участи й самовіддачі веде, можливо, до того найвищого ступеня дружнього єднання цілком поглинених світом, остаточно позбавлених власного «я» людей, якого, ступеня, можна досягти таким способом!

Ці фрази, що їх наповнити, здавалося, нічим не можна було, спонукали Ульріха помріяти про те, як дати їм реальний зміст, але він лише холодно спитав у Ганса, як той практично уявляє собі оте саморозкриття й таке інше.

Для відповіді Ганс знайшов Грандіозні слова; трансцендентальне «я» замість чуттєвого, Готичне «я» замість натуралістичного, царство сутности замість явища, беззастережні враження й такі інші гучні словеса, в які він силкувався убгати свій нібито невимовно багатющий досвід, як це, до речі, звичайно роблять, намагаючись піднести авторитет справи, а насправді їй на шкоду. А оскільки стан, який йому іноді — чи, може, навіть досить часто — ввижався, ніколи не щастило втримати довше, ніж на коротку хвильку задумливости, то він пішов іще далі й заявив, що саме тепер потойбічне відкривається не виразніше, ніж різкими спалахами, надфізичними видивами, які, само собою зрозуміло, важко затримати зором і які лишають по собі слід у вигляді хіба лиш великих мистецьких творінь; потому він повів мову про символи (його улюблене слівце на означення цих та інших надприродно величезних виявів життя) й нарешті про давньогерманську, властиву тим, у кому тече давньогерманська кров, здатність творити й споглядати символи; так за допомогою величного варіанту формули «добрі давні часи» йому легко вдалося пояснити, що надійне володіння реальним, уникнувши сьогодення, лишилося в минулому, і саме після цього твердження й спалахнула суперечка.

Ульріхові ця марновірна балаканина діяла на нерви. Він уже давно не міг збагнути, чим Ганс, власне, приваблює Ґерду. Дівчина сиділи бліда, не беручи в розмові активної участи. Ганс Зеп мав велику теорію кохання, і в ній Ґерда, мабуть, знаходила глибокий сенс власного існування. Зрештою Ульріх надав дискусії нового повороту, він заявив — усіляко заперечуючи проти таких розмов узагалі! — що високе піднесення, яке відчуває людина, не виникає ні внаслідок звичайної егоїстичної поведінки, коли привласнюєш собі все, що трапляється на шляху, ні, як стверджують його друзі, від того, що можна назвати піднесенням власного «я» завдяки саморозкриттю й самовіддачі, а становить, по суті, спокійний, мов стояча вода, стан, в якому ніколи нічого не змінюється.

Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.

Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, — про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.

Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.

Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.

 — У такому стані, — промовив він, — коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ — це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?

Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, — такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети — на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» — з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови — затертими, однак зрадницькими слідами! — щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це — неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха:

 — Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!

Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне — немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.

Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», — міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилисянефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що — коли скористатись одним гордим висловом — на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її — як дівчина вона була старша з них двох — жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, — повчав він, — ми — мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.

Однак Ульріх рідко розмовляв з нею так, як вона того очікувала; зазвичай він іронічно остуджував її запал, бо, хоч Ґерда через це й відмовляла йому в довірі, добре знав, що їй уже давно хочеться бути йому відданою і що ні Ганс, ні будь-хто інший не мали над її душею такої влади, яку міг би мати він, Ульріх. Виправдовував він себе тим, що після того непевного нечепури Ганса й будь-який інший справжній чоловік на його, Ульріха, місці подіяв би на Ґерду цілюще. Та поки він обмірковував ці обставини й раптом відчув усю їхню злободенність, Ганс отямився й спробував іще раз перейти в наступ.

 — А загалом, — сказав він, — ви припустилися найбільшої помилки, якої можна припуститися взагалі; ви намагаєтесь висловити поняттями те, що іноді бодай трішки, та підносить думку над поняттями; але в цьому, либонь, і полягає різниця між добродіями від учености й нами. Спочатку треба навчитися цим жити, а вже потім, мабуть, учитися про це думати! — гордо додав він, і, коли Ульріх усміхнувся, з вуст його караючою блискавкою зірвалося: — Ісус виявився ясновидцем у дванадцять років, і йому не треба було спершу ставати доктором наук!

Ці слова спонукали Ульріха, всупереч його обов’язку мовчати, дати хлопцеві пораду, що виказувала обізнаність, якою він, Ульріх, міг завдячувати лише Ґерді. Він відказав Гансові:

 — Не розумію, чому ви, коли хочете цим жити, спиняєтесь на півдорозі. Я б узяв Ґерду в обійми, відкинув би всі сумніви й побоювання свого здорового глузду й не випускав би її з обіймів доти, доки наші тіла не обернулися б або на попіл, або, вслід за метаморфозою свідомости, на самих себе, хоч ми цього й уявити собі не можемо!

Ганс, якого ревнощі вкололи в саме серце, звів погляд не на Ульріха, а на Ґерду. Дівчина розгубилася й зблідла. Слова «я б узяв Ґерду в обійми й не відпускав» вона сприйняла як таємну обіцянку. Цієї хвилини їй було цілком байдуже, як найпослідовніше можна уявити собі «інше життя», вона не мала сумніву: якби Ульріх схотів по-справжньому, то зробив би все як належить. А Ганс, здогадавшись про Ґердину зраду й через це розгнівавшись, заперечив — мовляв, із того, про що каже Ульріх, навряд чи що-небудь вийде, не ті тепер часи, й перші душі, так само, як і перші аероплани, мають пускатися в політ з вершини, а не з низинної доби. Спочатку, либонь, має прийти хтось такий, хто вивільнить решту людей з їхніх власних пут, а вже потім може вдатися щось дуже високе! Як на нього, Ганса, то ще хтозна, чи цим спасителем у жодному разі не може бути він сам, але то, мовляв, його справа, а загалом він, мовляв, не вірить, що такий спаситель може з’явитися в умовах нинішнього занепаду.

На це Ульріх щось сказав про те, скільки спасителів є вже тепер. Мовляв, таким вважають кожного більш-менш солідного голову об’єднання чи товариства! Ульріх був певний, що якби зараз повернувся сам Христос, то він застав би картину ще гіршу, ніж вона була колись; заклопотаним мораллю газетам та книжковим об’єднанням його тон видався б не досить щирим, і велика світова преса навряд чи надала б йому свої шпальти!… Відтак їхня розмова почалася спочатку, все повернулося на круги свої, і Ґерда занепала духом.

Але сталася й одна зміна, Ульріх, хоч і не давав узнаки, трохи заплутався. Думки його не трималися його слів. Він поглянув на Ґерду. Все тіло в неї ніби загострилося, шкіра здавалася стомленою й тьмяною. Несподівано він виразно побачив у ній риси старої діви, хоч вони, мабуть, завжди були тією головною перешкодою, що не давала йому зійтися з цією юною, закоханою в нього дівчиною. Свою роль тут вочевидь відіграв і вплив Ганса з отим напівфізичним походженням його уявлень про дружнє єднання, в яких, мабуть, теж було щось не зовсім далеке від настроїв старої діви. Ґерда Ульріхові не сподобалась, і все ж йому хотілося цю розмову з нею продовжити. У зв’язку з цим він пригадав, що запрошував її до себе. Дівчина нічим не давала зрозуміти — пам’ятає вона ще про це запрошення чи вже забула, а він не знаходив нагоди нишком її про це спитати. Тож у ньому лишалося відчуття тривожного жалю й воднораз полегкости; так буває, коли бачиш, що небезпека, яку ти розгледів надто пізно, минає.

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже

прихильний до Генерала Штума. Діотима

готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє

про можливість жити так, як читаєш

Його ясновельможності дуже хотілось, щоб Діотима докладно ознайомилася зі знаменитим злетом Макарта^[10], який у сімдесяті роки об’єднав у піднесеному пориві всю Австрію; граф іще добре пригадував обвішані килимами повози, коней у важкій збруї, сурмачів і ті гордощі, якими людей сповнював вигляд середньовічного національного вбрання, вириваючи їх із буденности. Ось чому Діотима, Арнгайм та Ульріх виходили тепер із придворної бібліотеки, де вони розшукували тогочасні матеріали про це явище. Як Діотима, скрививши губки, передбачливо й сказала була його ясновельможності, результат виявився невтішним; таким псевдодуховним мотлохом тепер уже годі було вирвати людей з буденности, і вродливиця оголосила своїм супутникам про бажання порадіти яскравому сонцю і 1914 року, який розпочався вже кілька тижнів тому, далеко-далеко від тієї зітлілої доби. На сходах Діотима заявила, що бажає пройтися додому пішки, та щойно вони вийшли на світло, їм трапився ґенерал Штум, який саме простував до бібліотечної брами; непомалу пишаючись тим, що його застали за такою науковою діяльністю, ґенерал відразу виявив готовність повернути назад і збільшити своєю особою почет Діотими на її шляху додому. Тому вже через кілька кроків Діотимі довелося придумати вихід із цієї ситуації: вона сказала, буцімто стомилася й хоче взяти екіпаж. Але жодного вільного наразі не було, й усі четверо так і стояли перед бібліотекою на прямокутному коритоподібному майдані, замкненому з трьох боків чудовими давніми мурами й відкритому з четвертого, де перед невисоким видовженим палацом лискучою, мов ковзанка, асфальтованою вулицею повз них мчали автомобілі й запряги, які не реаґували ні на кивки головою, ні на інші знаки, що ними ці четверо, немов жертви кораблетрощі, намагалися їх підкликали, поки всім це набридло чи вони просто забували це робити й уже тільки час від часу стомлено повторювали свої спроби.

Арнгайм сам ніс під пахвою велику книжку. Ця його ініціатива робила йому радість і воднораз засвідчувала його протекційне й шанобливе ставлення до духовности. Він жваво розмовляв з Генералом.

 — Я радий і у вашій особі зустріти читача бібліотеки, — казав Арнгайм. — Треба час від часу навідувати дух у його власній домівці. Але нині серед людей зі становищем це стало рідкістю!

Ґенерал Штум відповів, що цю бібліотеку він знає добре. На думку Арнгайма, це заслуговувало всілякої похвали.

 — Тепер лишилися майже самі письменники, й уже немає людей, які читали б книжки, — провадив він. — Чи замислювалися ви коли-небудь про те, пане Генерал, скільки щороку друкують книжок? Якщо не помиляюся, щодня понад сотню в самій лише Німеччині. Крім того, щороку засновують понад тисячу часописів! Кожне пише; кожне користається з будь-якої думки, коли вона його влаштовує, наче зі своєї власної; ніхто не думає про відповідальність за все загалом! Відколи церква втратила вплив, у нашому хаосі авторитетів уже немає. Немає ані взірця в освіті, ані освітньої ідеї. За таких обставин цілком природно, що почуття й мораль дрейфують без вітрила й кітви і навіть дуже тверду людину починають брати сумніви!

Ґенералові пересохло в роті. Не можна було сказати, що доктор Арнгайм розмовляв саме з ним; просто чоловік стояв на майдані й розмірковував уголос. Ґенерал пригадав, що багато хто, куди-небудь поспішаючи, серед вулиці розмовляє сам із собою; правильніше сказати, багато хто з цивільних, бо солдата взяли б під арешт, а офіцера поклали б до психіатричної лікарні. Публічне філософування посеред, так би мовити, столиці імперії й міста-резиденції монаршого двору на Штума справляло прикре враження. Крім цих двох чоловіків, на майдані під сонцем стояв тільки ще один німий, і він був із бронзи й стояв на великому камені; Генерал не пригадував, кого той бронзовий зображує, та й узагалі помітив його оце вперше. Арнгайм, завваживши Генералів погляд, поцікавився, хто то такий. Штум вибачився.

 — А його ж поставили тут, щоб ми складали йому шану! — зауважив впливовий Арнгайм. — Але так уже воно, либонь, на світі ведеться! Щохвилини ми крутимося серед настанов, запитань та вимог, знаючи лишень їхню кінцівку, тож сьогодення безперервно втручається в минуле; ми провалюємось, якщо дозволите так висловитись, по самі коліна в якісь підвальні часи й сприймаємо їх, як справжнісіньке сьогодення!

Арнгайм усміхнувся; він бесідував. Його вуста без упину ворушились на сонці, розтулялися й стулялися, в очах спалахували вогники, наче сиґнали на пароплаві. У Штума на душі стало моторошно; стоячи в мундирі на цьому майдані, мов на таці, в усіх на очах, він докладав величезних зусиль, щоб знов і знов демонструвати свою увагу, коли розмова раз у раз набувала таких незвичайних поворотів. На бруківці у шпаринах поміж камінням росла трава; вона була торішня, але мала неймовірно свіжий вигляд, неначе труп, що довго пролежав у снігу; і взагалі це було надзвичайно дивно, навіть насторожувало — те, що тут поміж камінням росла трава, а за якихось кілька кроків звідси блищав асфальт, по-сучасному відшліфований автомобільними шинами. Генералові вже прикро шкребла на душі боязка думка, що коли йому доведеться послухати ще трохи, то він, чого доброго, впаде навколішки й у всіх на очах заходиться щипати зубами траву. Не знаючи чому, але він, прагнучи захисту, пошукав очима Ульріха й Діотиму.

Ті, рятуючись від сонця, сховалися під тоненькою габою затінку на розі муру, й лише чути було, як вони нерозбірливо тихими голосами про щось сперечаються.

 — Це позиція розпачлива! — сказала Діотима.

 — Що? — перепитав Ульріх радше машинально, ніж зацікавлено.

 — Але ж є в житті й індивідуальності! Ульріх спробував зазирнути їй збоку в очі.

 — О, Боже милий! — зітхнув він. — Ми ж бо про це вже розмовляли!

 — Немає у вас серця! А то б ви щоразу так не казали!

Вона промовила це м’яким голосом. Нагріте повітря підіймалося від кам’яних плит уздовж її ніг, закритих, мов ноги статуї, довгими спідницями й недоступних, недосяжних для світу. Ніщо не вказувало на те, що цієї миті вона що-небудь помічає. Це була ніжність, не пов’язана з жодним чоловіком, із жодною людиною взагалі. Очі в неї зблідли. Можливо, однак, що таке враження складалося просто через її стриманість у хвилину, коли вона була відкрита поглядам перехожих. Діотима обернулася до Ульріха й через силу промовила:

 — Коли жінці доводиться робити вибір між обов’язком і пристрастю, то на що ж їй опертись, як не на власну вдачу?!

 — Вам не треба робити вибору! — заперечив Ульріх.

 — Ви надто багато собі дозволяєте! — прошепотіла його кузина. — Я казала не про себе.

Він нічого не відповів, отож обоє якусь хвилю мовчки й вороже дивилися в бік майдану. Нарешті Діотима спитала:

 — Як ви гадаєте, чи може те, що ми називаємо душею, вийти з тіні, де воно звичайно ховається?

Ульріх спантеличено звів на неї погляд.

 — У людей особливих, привілейованих, — додала Діотима.

 — То ви хочете збагнути, як усе це зрештою між собою пов’язане? — скептично спитав Ульріх. — Чи не звів вас Арнгайм з яким-небудь медіумом?

Діотима була розчарована.

 — Ніколи б не подумала, що ви зрозумієте мене так хибно! — дорікнула вона йому. — Кажучи «вийти з тіні», я мала на увазі вийти з невластивого стану, з цієї мерехтливої потайливости, в якій ми іноді відчуваємо щось незвичайне. Воно нагадує розкинуті тенета, які завдають нам мук, тому що і не тримають, і не відпускають. Чи не здається вам, що були часи, коли все це діялося інакше? Внутрішній світ проступав виразніше; окремі люди йшли просвітленим шляхом; тобто вони йшли, як колись казали, святим шляхом, і чудеса ставали реальністю, бо вони — не що інше, як постійно наявний ще один різновид реальности!

Діотима сама здивувалася тому, як впевнено й навіть якось особливо не налаштовуючи себе, так ніби йшлося про щось реальне, вона все це висловила. Ульріх нишком злився, хоча насправді відчував глибокий страх. «Отже, дійшло вже до того, що ця велетенська курка розмовляє точнісінько так, як я?» — подумав він. І знов уявив Діотиму гігантською куркою, що дзьобає маленького черв’ячка — його душу. Ульріха пойняв прадавній дитячий жах перед Жінкою-велетом, змішаний з іще одним дивним відчуттям; йому було приємно, що нісенітна згода з людиною, котра доводилася йому далекою родичкою, немовби духовно його виснажує. Ця згода була, звичайно, лише випадковістю й безглуздям; Ульріх не вірив ні в магію споріднености, ні в те, що він, хай навіть на геть п’яну голову, може сприйняти кузину серйозно. Та останнім часом з ним відбувалися переміни; він ставав поступливішим, його внутрішня позиція, завжди наступальна, послаблювалась, виявляючи тенденцію трансформуватися, переходити в жадання ніжности, мрії, споріднености й бозна-чого ще, і виявлялося це й у протилежному настрої, настрої злої волі, який усьому тому впирався й часом наринав на нього ні з сього ні з того.

Тим-то Ульріх і тепер почав насміхатися з кузини.

 — Гадаю, ваш обов’язок, якщо ви в це вірите, — або відверто, або таємно, але принаймні якомога швидше стати Арнгаймовою коханкою «цілком і повністю»! — сказав він.

 — Замовкніть, прошу вас! Я не давала вам права розмовляти про це! — приструнчила його Діотима.

 — Я мушу про це розмовляти! Донедавна я не міг збагнути, які, власне, у вас із Арнгаймом взаємини. Але тепер я все зрозумів, і ви здаєтесь мені людиною, яка направду зібралася полетіти на Місяць. Ніколи б не подумав, що ви здатні на таке божевілля.

 — Я вам казала, що здатна втрачати почуття міри! — Діотима спробувала кинути сміливий погляд поверх його голови, але сонце змусило її примружитись, і очі в неї прибрали майже веселого виразу.

 — Це маячня любовного голоду, — промовив Ульріх, — вона минає, коли його погамовують.

Він питав себе, які в Арнгайма наміри щодо кузини. Може, той уже пошкодував, що зробив їй пропозицію, і тепер намагається замаскувати свій відступ, ламаючи комедію? Але в такому разі простіше було б поїхати й уже не повертатись; адже чоловікові, який ціле життя мав справу з комерцією, тоді не довелося б удаватись до потрібної для цього безцеремонности. Ульріх пригадав, що помічав у Арнгайма певні ознаки пристрасти, властиві чоловікові вже немолодого віку; обличчя в нього іноді бувало сіро-жовте, обвисле, стомлене й викликало порівняння з кімнатою, де опівдні ще не застелено постіль. Ульріх здогадувався, що швидше за все це наслідок тієї руйнації, до якої призводять дві приблизно однакові за глибиною пристрасті, коли вони марно змагаються за домінування. Але Ульріх не годен був уявити собі, яке нездоланне владолюбство панувало над Арнгаймом, отож не розумів і того, як затято впиралося цьому владолюбству кохання.

 — Дивна ви людина! — зітхнула Діотима. — Ви ніколи не такий, яким вас очікуєш! Хіба не самі ви казала мені про небесне кохання?

 — І ви гадаєте, що так справді можна робити? — неуважно спитав Ульріх.

 — Так, як описали це ви, робити, звісно, не можна!

 — Виходить, Арнгайм кохає вас коханням небесним?! — Ульріх тихенько засміявся.

 — Не смійтеся! — роздратовано, мало не прошипівши, кинула Діотима.

 — Ви ж бо не знаєте, чому я сміюсь, — вибачився Ульріх. — Сміх у мене, як то кажуть, нервовий. Ви з Арнгаймом — натури тонкі; сама ви любите поезію; я не маю жодного сумніву, що іноді вас торкається крилом якийсь повів; повів чогось такого…У тому ж і вся річ: повів чого? І ось ви з усією ґрунтовністю, на яку лише здатний ваш ідеалізм, хочете дістатися до істини?!

 — А хіба самі ви не вимагаєте завжди точности й ґрунтовности?! — відказала Діотима.

Це трохи збило Ульріха з пантелику.

 — Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Даруйте мені ці слова, але ви з’їхали з глузду! А вам з’їжджати з глузду не можна!

Тим часом Арнгайм повідомив ґенералові, що ось уже протягом двох людських поколінь у світі триває найбільший в історії переворот: душа сходить нанівець.

Ґенерала це дійняло до живого. Господи Боже, це було знов щось нове! Сказати правду, до цієї години він, незважаючи на Діотиму, гадав, що ніякої «душі» взагалі нема; у кадетському корпусі й у полку на таку попівську балаканину чхати хотіли! Та коли власник заводів з виробництва гармат і панцерних плит завів мову про це так спокійно, неначе бачив те, про що казав, десь зовсім поруч із собою, очі в ґенерала полізли на лоба й похмуро заблимали у прозорому повітрі.

Але Арнгайм не чекав, поки в нього попросять пояснень; слова спадали у нього з вуст, виливаючись крізь блідо-рожеву щілину поміж коротко підстриженими вусиками й борідкою клинцем. За його словами, вже за часів розпаду церкви, тобто приблизно в зародку буржуазної культури, розпочався процес усихання й старіння душі. Відтоді вона втратила Бога, непорушні цінності й ідеали, і нині людина дійшла, мовляв, до того, що живе без моралі, без засад, ба навіть, по суті, без почувань і вражень.

Ґенерал до пуття не зрозумів, чому не можна зазнавати почувань і вражень, коли не маєш моралі. Та Арнгайм уже розгорнув грубий том у палітурці зі свинячої шкіри, що його тримав у руці; це було дороге факсимільне видання рукопису, яке в бібліотеці не видавали додому навіть такому незвичайному смертному, як він. Ґенерал побачив янгола, чиї широкі крила простиралися на дві сторінки; янгол стояв посеред розвороту, де була зображена, крім того, темна земля, золотисте небо й дивні барвисті плями, що нагадували хмари; Генерал дивився на репродукцію одного з найкращих і найзворушливіших полотен раннього середньовіччя, та позаяк він про це не знав, зате чудово розумівся в полюванні на птахів та його зображеннях, то йому здалося лишень, що ота істота з крилами й довгою шиєю, не людина й не вальдшнеп, означає, либонь, якесь збочення, і на нього й хоче звернути увагу його співрозмовник.

Тим часом Арнгайм показав пальцем на репродукцію й замислено промовив:

 — Ось бачите, що хоче повернути світові ініціаторка австрійської акції!…

 — Так-так?! — відгукнувся Штум. Виходить, він цього вочевидь недооцінював і тепер має висловлюватись обережно.

 — Оця велич в експресії й воднораз така довершена простота, — провадив Арнгайм, — наочно демонструють те, що втратила наша доба. Що таке проти цього наша наука? Звалище брухту! А наше мистецтво? Крайнощі й жодного організму, який би їх пов’язував! Нашому духу бракує таїни єдности, й тому мене, бачте, захоплює цей австрійський задум подарувати світові об’єднавчий взірець, спільну для всіх ідею, хоч я й не вважаю її цілком здійсненною. Я — німець. Нині в усьому світі — суцільний галас і грубощі; але в Німеччині галас іще більший. У всіх країнах люди мордуються від рання до смеркання, незалежно від того — працюють вони чи розважаються; та в нас вони підхоплюються ще раніше, а спати лягають іще пізніше. У цілому світі дух підрахунку й насилля втратив зв’язок із душею; але в нас у Німеччині найбільше комерсантів і наймогутніша армія. — Він у захваті обвів поглядом майдан. — В Австрії все це ще не набуло такого розвитку. Тут є ще минуле, й люди зберегли дещо від первісної інтуїції. Якщо це взагалі ще можливо, то лише звідси могло б розпочатися звільнення німецького єства від раціоналізму. Але, — додав він, зітхнувши, — з цього, боюся, навряд чи що-небудь вийде. Велика ідея нині наражається на надто впертий опір; тепер великі ідеї придатні лише для того, щоб перешкоджати один одному зловживати ними; ми живемо, сказати б, у стані морального миру, озброєного ідеями.

Він усміхнувся на власний жарт. Згодом йому спало на думку ще дещо:

 — Щойно ми розмовляли про різницю між Німеччиною й Австрією. А ви знаєте, ця різниця завше нагадує мені гру в більярд; там теж ніколи не вцілиш, якщо покладатимешся на розрахунок, а не на відчуття!

Штум здогадався, що слова «моральний мир, озброєний ідеями» мали б його потішити, й вирішив довести, як уважно він слухав. У більярді ґенерал дещо тямив, отож сказав:

 — Даруйте, я граю в карамболь і в піраміду, але ще ніколи не чув, що є різниця між німецькою й австрійською технікою гри!

Арнгайм заплющив очі й замислився.

 — Сам я в більярд не граю, — озвався він нарешті, — але знаю, що кулю можна вдарити києм згори чи знизу, справа чи зліва; можна вцілити кулею просто в центр іншої кулі чи лише її зачепити; можна вдарити різкіше чи м’якше; «накочувати» кулю теж можна дужче або слабкіше; і таких можливостей запевне є ще багато. Кожен із цих елементів я можу уявити собі в будь-якому поєднанні, тож комбінацій виходить, по суті, нескінченна кількість. Якби я надумав теоретично вивести їхнє число, то мав би, крім законів математики й механіки твердих тіл, враховувати й теорію пружности; я мав би знати коефіцієнти матеріалів; вплив температур; щоб забезпечити координацію й ґрадацію своїх моторних імпульсів, я мав би володіти методами щонайтонших вимірювань; я мав би вміти точно, як за ноніусом, визначати відстань; щодо швидкости й надійности моя здатність комбінувати мала б перевершувати логарифмічну лінійку; я не кажу вже про потребу враховувати похибки, про ширину розсіювання й про те, що мета всього цього — ідеальне зіткнення двох куль — сама собою не однозначна, а становить групу ще достатніх умов, які складаються довкола якого-небудь середнього значення.

Арнгайм говорив повільно, вимагаючи від слухача уваги, — так ніби щось стікало з крапельниці у склянку; він хотів, щоб його візаві не пропустив повз вуха жодної подробиці.

 — Отже, ви, мабуть, бачите, — провадив далі він, — що мені належало б мати лише такі властивості й робити лише такі речі, яких я не можу ні мати, ні робити. Ви, певна річ, знаєте математику досить добре для того, щоб збагнути, що на розв’язання цього завдання — розрахувати в такий спосіб хід бодай одного звичайного карамболю — забракло б цілого життя; розум просто кидає нас напризволяще! І все ж я підходжу із сиґареткою в роті до більярдного столу, наспівую подумки яку-небудь мелодію, не скидаючи, так би мовити, капелюха, майже не завдаю собі клопоту розібратися в ситуації, вдаряю києм — і розв’язую завдання! Те саме, пане ґенерал, відбувається безліч разів і в житті! Ви не лише австрієць, але й офіцер, ви маєте мене розуміти: політика, честь, війна, мистецтво, вирішальні процеси життя протікають по той бік розуму. Коріння людської величі — в ірраціональному. Ми, комерсанти, теж не робимо підрахунків, як вам, може, хотілося б гадати; ні, ми — я кажу, звісно, про людей провідних, маленькі люди свої гроші все ж таки, либонь, рахують — ми вчимося розглядати свої справді успішні ідеї як таємницю, що глумиться з будь-якого розрахунку. Хто не любить почуттів, моралі, релігії, музики, поезії, форми, виховання, лицарства, щирости, відкритости, терплячости, той, повірте, ніколи не стане й комерсантом широких масштабів. Тому я завжди захоплювався людьми військовими, а надто австрійськими, які спираються на прадавні традиції, й дуже радий, що ви надаєте підтримку нашій ласкавій пані. Це мене заспокоює. Її вплив, як і вплив нашого молодшого приятеля, має надзвичайно важливе значення. В основі всіх великих речей лежать ті самі властивості; високі обов’язки — це благодать, пане Генерал! — Він мимоволі потис Штумові руку й додав: — Дуже мало людей знають, що справді велике не має під собою Грунту; я хочу сказати, все сильне — просте!

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! — сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими — відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею — другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.

Отож манівцями вів мову й він.

 — Чи бачили ви коли-небудь собаку? — спитав Ульріх. — Це вам тільки здається, що бачили! Ви завжди бачили лише щось таке, що вам більш чи менш справедливо уявлялося собакою. Те, що ми бачимо, не має всіх собачих властивостей, а має щось індивідуальне, чого, знову ж таки, не має жоден інший собака. Як же нам у житті робити щось «правильне»? Ми можемо робити лише те, що ніколи не буває правильне, а завжди більше чи менше, ніж щось правильне.

А хіба хоч одна цеглина падала коли-небудь із даху так, як їй приписує закон? Та ніколи! Навіть у лабораторії речі поводяться не так, як їм належить поводитись. Вони в усіх аспектах безладно відхиляються від норми, і вважати це похибкою у проведенні експерименту, припускаючи, що справжнє значення десь посередині, — певною мірою фікція.

Або знаходять які-небудь два камінці і, з огляду на спільні властивості, називають їх алмазами. Але один камінець — з Африки, а другий — з Азії. Одного викопав із землі негр, а другого — азіат. Може, ця відмінність аж така велика й нівелює все, що може бути між ними спільного? У рівнянні «алмаз плюс обставини в сумі дають однаково алмаз» споживча вартість алмаза така висока, що поряд із нею значення обставин зникає; але можна уявити собі обставини духовного характеру, за яких це співвідношення стає зворотним.

Усе становить часточку загального, але, крім того, ще й має свою особливість. Усе становить істину, але воно, крім того, ще й первісне й ні з чим не порівнянне. Я уявляю собі це так, що індивідуальна властивість будь-якого створіння — це саме те, що не збігається ні з чим іншим. Колись я сказав вам, що в світі лишається тим менше індивідуального, чим більше ми відкриваємо істинного, бо вже давно точиться боротьба проти індивідуального, якого чимдалі більшою мірою позбавляють ґрунту. Не знаю, що зостанеться від нас наостанку, коли все буде раціоналізованим. Може, нічого, а може, тоді, коли зникне хибне значення, що його надаємо тепер особистості, ми перейдемо до якої-небудь нової системи значень, мов до чудової пригоди.

То яке буде, отже, ваше рішення? Чи повинна «жінка» керуватися законом? Тоді нехай уже відразу чинить за законом цивільним. Мораль — цілком правомірна середня й колективна величина, дотримуватись якої треба, коли вже її визнаєш, скрупульозно й без відступів. Проте в окремих випадках розв’язати проблему за допомогою моралі не можна, моралі в них менше саме на стільки, на скільки глибше вони просякнуті незглибимістю світу!

 — Ви тут виголосили цілу промову! — сказала Діотима. Вона була непомалу задоволена, відчуваючи, які високі вимоги оце до неї поставлено; однак їй кортіло все ж таки показати свою перевагу тим, що вона не розводить зайвих балачок. — То що ж має робити в реальному житті жінка, опинившись у становищі, про яке ми щойно розмовляли? — спитала вона.

 — Розв’язати руки! — відповів Ульріх.

 — Кому?

 — Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню — всьому поспіль.

 — Ви справді уявляєте собі, що це означає? — промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

 — Чи не хочете спробувати зі мною?

 — З вами? — протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: — Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

 — А чого ж, змалюю! — поважно погодився Ульріх. — Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

 — Звичайно.

 — І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности — це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я — персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

 — Чудово, — відповіла вона, — одначе стверджують, нібито мистецтво — це перепочинок від дійсности, і його призначення — повертати людей до неї посвіжілими!

 — А я такий нетямущий, — відказав кузен, — що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

 — Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! — урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. — Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого — розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

 — Я, певна річ, перебільшую, — незворушно визнав Ульріх, — ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони — наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони — політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками — ці ступені в крайньому разі можна якось позначити — і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.

Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, — не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це — мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого — ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.

 — Любий мій друже, — озвалася Діотима, — всі ці міркування мені здаються безпредметними.

Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.

 — Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, — відповів він.

 — Ви говорили швидко, тихо й довго, — додала вона трохи іронічно. — І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше — здається, під час одного з наших виїздів за місто, — то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!

 — Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!

 — О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! — промовила Діотима.

 — Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він — великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!

Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:

 — Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був — не повірите! — славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… — Він не доказав до кінця й цієї фрази.

Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.

 — Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? — спитав Ульріх.

 — О, є безмежні почуття! — відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.

 — А я, знаєте, не дуже в це вірю, — неуважно проказав Ульріх. — Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це — саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.

Він завважив, що Діотима не слухає, а схвильовано стежить за Арнгаймом, чиї очі виглядали екіпажа.

 — Боюся, — сказала вона, — доведеться нам рятувати його від Генерала.

 — Я спиню екіпаж і візьму Генерала на себе, — запропонував Ульріх.

І тієї миті, коли він уже зібрався був рушити, Діотима взяла його за лікоть і, по-дружньому вдячна йому за готовність допомогти, м’яко промовила, немовби схвалюючи його слова:

 — Будь-які інші почуття, крім безмежних, нічого не варті.

115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

Згідно із законом, за яким услід за періодами високої стабільности настають бурхливі переміни, певного рецидиву зазнала й Бонадея. Усі спроби зійтися з Діотимою виявилися марними, тож нічого не вийшло з її чудового наміру покарати Ульріха тим, що обидві суперниці потоваришують, а його залишать ні з чим, — фантазія, яка часто навідувала її у мріях. Довелося Бонадеї принизити свою гідність і знов постукатись до коханого, але той, схоже, влаштовував усе так, що їм безперервно заважали, і її слова, якими вона намагалася пояснити йому, чому знову прийшла, хоч він цього, мовляв, і не заслуговує, в’янули від його бездушної люб’язности. Бонадеї аж-аж-аж як кортіло влаштувати йому жахливу сцену, але робити це, з другого боку, їй не давала її доброчесна поза, тому згодом вона почала відчувати велику відразу до чеснот, які сама ж таки й поставила собі за обов’язок. Ночами важка голова — наслідок непогамованої похоті — здавалася їй на плечах кокосовим горіхом, шкаралупа якого через недогляд природи зсередини заросла мавпячим волоссям, і Бонадею, мов п’яницю, в якого відібрали пляшку, врешті охопила безсила лють. Вона подумки проклинала Діотиму, називаючи ту аферисткою й нестерпною бабегою, і її буйна уява зі знанням справи нагороджувала шляхетно-жіночу велич, чарівливість якої була Діотиминою таємницею, всілякими коментарями. Наслідування зовнішнього вигляду цієї жінки, що досі приносило Бонадеї стільки щастя, тепер обернулося для неї в’язницею, звідки вона нарешті вирвалася на розгнуздану волю; дзеркало й щипці для завивання втратили свою здатність творити з неї ідеальний образ, і разом з цим настав крах і тому штучному стану свідомости, в якому вона перебувала. Навіть сон, який, попри всі її життєві конфлікти, завжди давав їй стільки насолоди, тепер вечорами іноді змушував на себе трохи чекати, і це було для неї такою новиною, що здавалося їй хворобливим безсонням; і в цьому стані вона відчувала те, що відчувають усі люди, вражені серйозною недугою: що дух утікає, полишаючи тіло, мов пораненого, напризволяще. Коли Бонадея в муках спокус немовби лежала на розпеченому піску, всі оті великорозумні Діотимині балачки, які колись викликали в неї захват, здавалися їй далекими-далекими, й вона щиро їх зневажала.

Бонадея не важилась навідатися до Ульріха ще раз, тому придумала інший план, щоб повернути його до природних почувань, і насамперед було готове завершення того плану: вона заявиться до Діотими, отої спокусниці, саме тоді, коли Ульріх буде в неї. Адже всі ті дискусії в Діотими вочевидь були тільки приводом, щоб похизуватися одне перед одним, замість справді зробити що-небудь для загального добра. А ось Бонадея, навпаки, задля загального добра таки щось зробить, отож тепер був готовий і початок її плану: ніхто ж бо не дбає вже про Моосбруґера, і той, поки всі тільки виголошують гучні слова, гине! У Бонадеї ані найменшого подиву не викликало те, що Моосбруґерові знов судилося вирятувати її з біди. Якби вона про того чоловіка замислилась, то він видався б їй чудовиськом; але вона лише думала: «Коли вже Ульріх так йому співчуває, то нехай же про нього й не забуває!» Розробляючи свій план далі, Бонадея спинилася ще на двох деталях. Вона пригадала, як у розмові про того вбивцю Ульріх стверджував, нібито ми маємо ще одну душу, завжди безневинну, і людина осудна щоразу може вчинити й інакше, а неосудна— ні; з цього Бонадея зробила щось на кшталт висновку: вона має бажання стати неосудною, бо тоді не буде ні в чому винна, і Ульріха, якому неосудности бракує, теж треба, йому ж таки на добро, привести до такого стану.

Готуючись здійснити свій план, вона кілька вечорів причепурена, ніби зібралась у світське товариство, блукали попід вікнами в Діотими; довго чекати їй не доводилося — невдовзі у вікнах уздовж усього фасаду спалахувало світло на знак того, що за ними почалося жваве життя. Своєму чоловікові Бонадея казала, що її кудись там запросили, але довго засиджуватись вона, мовляв, не має наміру; і завдяки цій брехні, завдяки цьому вечірньому походжанню перед будинком, куди її не кликали, за ті кілька днів, коли їй іще бракувало сміливости, й виник отой імпульс, який дедалі визрівав і невдовзі мав повести її сходами нагору. Її могли побачити тут знайомі, міг угледіти, випадково проходячи мимо, й рідний чоловік; на неї міг звернути увагу портьє, могло спасти на думку поцікавитись, що вона тут робить, і поліціянтові; і що частішими ставали такі її прогулянки, то більшими ввижалися їй ці небезпеки й то ймовірнішим ставало, що, поки вона й далі зволікатиме, що-небудь може статися. Загалом Бонадеї частенько доводилося шмигати в під’їзди й пробиратись такими шляхами, де треба було ховатися від чужих очей, але тоді їй допомагало, мов янгол-охоронець, усвідомлення, що все це — неминуча умова того, чого вона хоче домогтися, а тепер ось вона мала проникнути в дім, де на неї ніхто не чекав, і ще хтозна, що чекало її там узагалі; вона почувалася терористкою, яка спочатку не дуже чітко уявляла собі всю операцію, але внаслідок обставин доходить до такого напруженого стану, що його ще дужче вже не напружить ні звук пострілу, ні зблиски крапель бризнутої соляної кислоти.

Аж таких намірів Бонадея не мала, проте свідомість її була не менш далека від реальности, коли вона нарешті натисла на кнопку дзвінка й переступила поріг. Маленька Рахель непомітно підійшла до Ульріха й доповіла, що в передпокої його хтось хоче бачити; дівчинка не сказала, однак, що той «хтось» — незнайома жінка під низько опущеним серпанком, і Бонадея відкинула його з обличчя аж тоді, коли покоївка причинила за Ульріхом двері вітальні. Цієї миті Бонадея була твердо переконана, що доля Моосбруґера вже не терпить жодних зволікань, і зустріла Ульріха не як змучена ревнощами коханка, а захекавшись, мов марафонець. Пояснюючи мету свого приходу, вона, не довго думаючи, збрехала, буцімто напередодні чоловік сказав їй, що скоро Моосбруґера вже не можна буде врятувати нічим.

 — Ніщо не викликає в мене такої огиди, — завершила вона, — як оцей мерзенний різновид убивць; і все ж я ризикнула прийти сюди й видатись непроханою гостею, бо ти маєш негайно повернутися до господині дому та її найвпливовіших гостей і розповісти про свою справу, якщо взагалі хочеш іще чого-небудь домогтися!

Вона не знала, на що сподівалася. На те, що Ульріх розчулено подякує, що він покличе Діотиму, що та запросить її й Ульріха до якої-небудь окремої кімнати? Що Діотима, можливо, вже на гомін голосів вийде до передпокою, і вона, Бонадея, дасть їй зрозуміти, що не така вже вона, Бонадея, зовсім обмежена й темна, щоб не бути гідною шляхетних почуттів Ульріха! Очі її блищали вологою, руки тремтіли. Розмовляла вона голосно. Ульріх був дуже спантеличений і раз у раз усміхався, розпачливо намагаючись її заспокоїти й виграти час, щоб обміркувати, як її переконати якомога скоріше звідси піти. Становище було складне, й усе це скінчилося б, мабуть, істеричними криками й риданнями Бонадеї, якби не допомогла Рахель. Увесь цей час маленька покоївка з блискучими, широко розплющеними очима стояла неподалік збоку. Коли незнайома вродлива жінка, тремтячи всім тілом, стривожено попросила покликати Ульріха, дівчина одразу здогадалася: йдеться про щось незвичайне, романтичне. Вона чула майже всю їхню розмову, і прізвище «Моосбруґер» своїми складами вдарило їй у вуха, мов пострілами. Її увагу прикували горе, туга і ревнощі, які виразно відлунювали в жінчиному голосі, хоч вона тих почуттів і не розуміла. Дівчина здогадалася, що ця жінка — Ульріхова коханка, й ту ж мить закохалася в нього вдвічі дужче, ніж була закохана. Вона відчувала, що її пориває здійснити який-небудь вчинок, так ніби поряд могутньо лилася пісня, і вона мала її підхопити. І Рахель, благаючи поглядом не виказувати її, прочинила якісь двері й запросила обох ступити до єдиної кімнати, не зайнятої гістьми. Це стало її першою очевидною зрадою щодо господині, бо дівчина не повинна була мати жодного сумніву в тому, як усе обернеться, коли її вчинок випливе на чисту воду; але світ був такий чарівний, а солодка схвильованість — це стан завжди такий розхристаний, що вона навіть не встигла ні про що подумати.

Коли спалахнуло світло й Бонадея помалу розгледіла, де опинилась, у неї мало не підітнулися коліна й рум’янець ревнощів залив її щоки; бо це була Діотимина спальня; довкола валялися панчохи, щітки для кіс і ще багато чого такого, що лишається лежати де попало, коли жінка, виходячи до гостей, поспіхом переодягається з голови до ніг, а покоївка не встигає прибрати чи не прибирає вмисне, як оце тепер, бо другого ранку однаково доведеться Грунтовно робити все знов; адже коли бували такі багатолюдні врочисті вечори, спальню, щоб звільнити решту кімнат, також мусили обертати на склад для меблів. Повітря тут пахло цими щільно позсовуваними меблями, пудрою, милом і парфумами.

 — Ця мала втнула дурницю; тут нам лишатися не можна! — сказав сміючись Ульріх. — Та й узагалі тобі не слід було сюди приходити, адже Моосбругерові однаково нічим не зарадиш.

 — То мені, кажеш, не слід було сюди поспішати? — ледве чутно промовила Бонадея.

Очі її блукали кімнатою. Хіба покоївці самій спало б на думку, питала вона себе з болем, приводити Ульріха до цього найзаповітнішого куточка в домі, якби дівчина до цього не звикла?! Однак Бонадея, не в змозі закинути Ульріхові цього доказу, вирішила за краще сказати з глухим докором:

 — І ти можеш спокійно спати, коли діється така несправедливість? Я цілими ночами не змикаю очей, тому й наважилася розшукати тебе!

Вона стояла біля вікна спиною до кімнати, дивлячись у непроглядну темінь, що підступала знадвору крізь лискучі шибки до її очей. Там могли бути крони дерев чи глибокий двір. Попри свою схвильованість, Бонадея тут досить добре орієнтувалася, щоб зрозуміти, що вікна цієї кімнати виходять не на вулицю; але з якихось інших вікон можна було зазирнути до цього будинку, й коли вона уявила собі, що ось стоїть вона зі своїм зрадливим коханцем при незапнутих фіранках на яскравому світлі перед очима темної, чужої глядацької зали у спальні своєї суперниці, це викликало в ній глибоке збудження. Вона скинула капелюшка й розстебнула пальто, її чоло й теплі пипки на персах торкнулися холодних шибок; від ніжности й сліз очі її взялися вологою. Бонадея спроквола відхилилась од вікна й обернулася знов до свого приятеля, але щось від м’якої, поступливої чорноти, в яку вона щойно дивилась, лишилося в її очах, сповнених тепер непритомної глибина.

 — Ульріху! — переконливо мовила вона. — Ти людина непогана! Поганого ти просто вдаєш! Ти як тільки можеш створюєш собі труднощі, аби лиш не бути добрим!

Через ці недоречно розумні Бонадеїні слова ситуація знов стала небезпечною; це було вже не палке бажання знайти втіху в духовній шляхетності, бажання, досить смішне для такої жінки, підвладної власному тілу; ні, тепер сама краса цього тіла висловлювалася за своє право на спокійну гідність кохання. Ульріх ступив до неї й однією рукою обійняв її за плечі; вони знов обернулися до темряви й задивились у вікно вдвох. У безмежному, здавалось, мороці розпливалося трохи світла, що падало з будинку, й це мало такий вигляд, немовби повітря наповнював своєю м’якістю густий туман. Ульріх мав чомусь надзвичайно глибоке враження, ніби дивиться в прохолодну жовтневу ніч, хоч був кінець зими, й ніби ця ніч величезною вовняною ковдрою закутала місто. Потім йому спало на думку, що й вовняну ковдру так само можна порівняти із жовтневою ніччю. Він відчув, як його шкіра від невпевнености взялася сиротами, й ще міцніше пригорнув до себе Бонадею.

 — То ти підеш тепер туди? — спитала вона.

 — І не допущу несправедливости, яка загрожує Моосбруґерові? Ні, я ж бо навіть не знаю, чи з ним справді чинять несправедливо! Що я про нього знаю? Один раз я мигцем бачив його на суді й прочитав дещо з того, що про нього писали. Це от ніби мені примарилося, що пипки твоїх персів — наче макові пелюстки. Хіба через це я маю право вважати, що вони — й справді макові пелюстки?

Він замислився. Замислилась і Бонадея. Ульріх міркував: «А й справді, людина, навіть якщо дивитися на неї тверезо, для іншої людини означає не багато більше, ніж низку порівнянь». Бонадея, поміркувавши, вирішила:

 — Знаєш, ходімо звідси!

 — Це неможливо, — відповів Ульріх. — Там спитають, де я дівся, і якщо бодай довідаються, що тут була ти, це наробить такого шелесту, що не дай Боже!

Мовчання край темного вікна і щось таке, що могло бути й жовтневою ніччю, й січневою ніччю, й вовняною ковдрою, й щастям чи болем — їм усе це було однаково, — знов поєднало обох.

 — Чому ти ніколи не робиш найпростішого? — спитала Бонадея.

Зненацька Ульріхові пригадався сон, який наснився йому, мабуть, недавно. Ульріх був один із тих людей, котрі рідко бачать сни чи принаймні ніколи їх не пам’ятають, і те, що цей спогад несподівано відкрився і впустив його, справило на нього дивне враження. Він нібито раз у раз марно намагався подолати крутий схил гори, але в нього щоразу починала дуже паморочитися голова, й він мусив повертати назад. Тепер він, уже не потребуючи жодних пояснень, знав, що це видіння стосується Моосбруґера, хоч сам той чоловік у сні й не з’являвся. Сон у фізичних картинах символізував також — адже такі видіння часто можна тлумачити по-різному — марні зусилля його розуму, які останнім часом знов і знов давали про себе знати в його розмовах та стосунках з людьми й нагадували сліпе блукання, що далі певної межі не веде. Він не стримавсь, щоб не всміхнутися з приводу того, як просто й виразно це передав його сон: гладенький камінь, земляний оповзень, де-не-де самотнє дерево — щоб до нього дійти чи щоб під ним лише перепочити, — а сам схил, поки ним ідеш, спинається вгору то крутіше, то пологіше. Ульріх марно силкувався й підійматись, і спускатись, і в нього вже так паморочилося в голові, що аж нудило, коли це той, хто прошкував поруч, сказав: «Годі з нас, унизу в долині є ж бо зручна дорога для всіх!» Це було так очевидно! Ульріхові, до речі, здалося, що його супутником чи супутницею цілком могла бути Бонадея. Може, йому й справді наснилося також, що пипки її персів нагадували макові пелюстки; щось позбавлене будь-якого зв’язку, таке, що захопленому пошуками почуттю легко могло видатися чимось широким, із пощербленими краями, темним і синювато-червоним, наче мальва, випливло, мов туман, з іще не освітленого кутка його сновидінь.

Цієї миті у свідомості настало таке прояснення, коли досить одного погляду, щоб побачити її лаштунки й усе, що серед них відбувається, хоч передати своє враження словами годі й намагатися. Про зв’язок між снами й тим, що вони виражають, Ульріх знав, адже це — не що інше, як зв’язок аналогій, метафор, котрий уже не раз його захоплював. Метафора містить правду й неправду, для почуття нерозривно пов’язані одна з одною. Якщо взяти метафору такою, яка вона є, і, скориставшись реальністю як зразком, удихнути в неї почуття, то вийде сон і мистецтво, але між ними й реальним, повним життям стоятиме скляна стіна. Якщо розглянути метафору здоровим глуздом і відокремити те, що не збігається, від того, що з точністю збігається, то постануть правда й знання, але почуття тоді знищаться. На кшталт тих штамів бактерій, які розщеплюють органіку на дві частини, людський рід розкладає первісне буття метафори на тверду матерію реальности й правди і на склоподібну атмосферу здогаду, віри й штучности. Схоже, жодного третього варіанту, крім цих двох, нема; та як часто щось непевне завершується бажаним наслідком, якщо берешся за справу, не довго розмірковуючи! Ульріх мав таке відчуття, немовби щойно вибрався з плутанини завулків, якими його так часто вели власні роздуми й настрої, і тепер стоїть на головному майдані, звідки все бере свій початок. І дещицю з усього цього він сказав Бонадеї у відповідь на її запитання, чому він ніколи не робить найпростішого. Бонадея його, мабуть, не зрозуміла, але цей день у неї був, безперечно, великий; вона на хвилю замислилась, щільніше притислася, тримаючи Ульріха попідруч, до його плеча і підбила підсумок їхньої розмови:

 — Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою стається яка-небудь історія!

Це була майже правда. Він потис їй руку. В очах у неї раптом знову виступили сльози. Вони повільно-повільно потекли її щоками, і від шкіри, зволоженої їхньою сіллю, на нього війнуло невимовними пахощами кохання. Ульріх удихнув їх і відчув глибоку тугу за цією лоскітливо-слизькою насолодою, за піддатливістю й забуттям. Але він опанував себе й ніжно повів Бонадею назад до дверей.

 — А тепер тобі треба йти, — тихо промовив він. — І не сердься на мене; я не знаю, коли ми побачимось, у мене тепер багато клопоту із самим собою!

І диво сталося. Бонадея не чинила ніякого опору й жодним словом не виказала свого роздратування чи гордощів. Вона вже не ревнувала. Вона відчула, що з нею відбувається якась історія. Їй хотілось обійняти Ульріха й захистити його від усього на світі; їй ввижалося, що його потрібно опустити на землю; а найдужче їй хотілося осінити хрестом йому чоло, як вона робила своїм дітям. І Бонадеї здалося це таким прекрасним, що їй і на думку не спало побачити в цьому кінець. Вона вдягла капелюшка й поцілувала Ульріха, а тоді поцілувала його ще раз, уже крізь серпанок, нитки якого стали від цього гарячими, мов розпечене пруття ґрат.

З допомогою Рахель (та чатувала, підслуховуючи, під дверима) Бонадеї пощастило непомітно, хоч гості вже й почали розходитися, зникнути. За це Ульріх тицьнув у руку Рахель щедрі чайові й кількома словами похвалив її за терплячість; і те, й те викликало в дівчини такий захват, що її пальці — вона цього навіть не помітила — довго, дуже довго разом з грішми тримали і його руку, поки він, не стримавшись, засміявся й привітно поплескав її по плечу, а вона раптом густо зашарілася.

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати

генеральний секретаріат точности й душі

Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав:

 — Вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця можна, звичайно, назвати символом; у цьому закладено глибоку ідею; але треба наповнити її і якимсь політичним змістом! А то зацікавлення ослабне, і в цьому не буде нічого дивного. Одне слово, те, що залежало від мене, я, знаєте, зробив; німецькі націоналісти дихають чортом через Виснєчкі, заявляючи, нібито він — слов’янофіл, а слов’яни теж дихають чортом, заявляючи, що в міністерському кріслі той був вовком в овечій шкурі. Але з цього випливає лиш одне: Виснєчкі — щирий патріот, що стоїть над партіями, і я триматимуся за нього з усіх сил! А з другого боку, все це треба якнайскоріше доповнити культурними заходами, щоб дати людям якийсь позитив. Наше опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення посувається надто повільно. Австрійський рік чи рік усього світу — це штука досить непогана, але я хочу сказати вам таке: все, що виступає символом, помалу має ставати чимось істинним; тобто поки це — символ, він ще хвилює мою душу, і я ще нічого, анічогісінько не знаю, але згодом я відвертаюся від дзеркала своєї душі й роблю щось зовсім інше, що тим часом заслужило на моє схвалення. Чи зрозуміло, що я хочу цим сказати? Наша люба господиня докладає просто неймовірних зусиль, і тут уже з місяця в місяць точаться розмови про справді гідні уваги речі, однак кількість зацікавлених усе ж таки зменшується, й у мене таке відчуття, що незабаром нам доведеться на щось зважитися; не знаю лише, на що, можливо, на прибудову ще однієї вежі до собору святого Стефана чи на заснування кайзерівсько-королівської колонії в Африці — це, по суті, не має значення. Бо я певен, що останньої хвилини з цього може вийти й щось зовсім інше. Головне — це вчасно, так би мовити, запрягти винахідливість учасників, щоб вона не зійшла нанівець!

Граф Ляйнсдорф мав таке враження, що виголосив корисну промову. Від імени присутніх слово для відповіді взяв Арнгайм.

 — Те, що ви кажете про необхідність у певні моменти запліднювати розмисли дією, хай навіть тимчасовою, — надзвичайно життєво й істинно! І з огляду на це справді важливо те, що в інтелектуальному колі, яке тут збирається, від якогось часу панують інші настрої. Непевність і невиразність, яка завдавала стільки клопоту напочатку, минула; нові пропозиції вже майже не надходять, а про попередні якщо хто-небудь і згадує, то вони однаково не дістають відчутної підтримки. Складається враження, що в усіх сторін прокинулось усвідомлення того, що коли приймаєш запрошення, то береш на себе зобов’язання й доходити згоди, тож тепер кожна певною мірою прийнятна пропозиція мала б шанси дістати загальне схвалення.

 — Любий докторе, а як ідуть справи з цим у нас? — звернувся його ясновельможність до Ульріха, якого тим часом помітив. — Чи з’ясувалося вже що-небудь також?

Ульріхові довелося дати заперечну відповідь. Письмовий обмін думками можна розтягувати з куди більшим задоволенням, ніж усний, та й надходження пропозицій, спрямованих на ті чи ті поліпшення, не зменшувалося, тому він і далі засновував товариства й об’єднання і від імени його ясновельможности відсилав їх до різноманітних міністерств, чия готовність клопотатися ними останнім часом, щоправда, помітно ослабла. Про це Ульріх і доповів.

 — І не дивно! — промовив його ясновельможність, звертаючись до присутніх. — У нашого народу неймовірно високі державницькі прагнення; але треба мати енциклопедичну освіченість, щоб задовольнити ці прагнення в усіх сферах, де вони виявляються. У міністрів просто опускаються руки, і це — ще одне підтвердження тому, що настає пора втрутитися нам згори.

 — У зв’язку з цим, — іще раз узяв слово Арнгайм, — вашій ясновельможності буде, мабуть, цікаво довідатися про те, що останнім часом дедалі більшу увагу учасників наших нарад привертає ґенерал фон Штум.

Його ясновельможність уперше поглянув на ґенерала.

 — І чим же? — мовив граф, анітрохи не завдаючи собі клопоту приховати нечемність такого свого запитання.

 — Але мені це лише прикро! Я зовсім не мав таких намірів! — сором’язливо запротестував Штум фон Бордвер. — За столом таких нарад у солдата завдання скромне, і я цього правила дотримуюсь. Але ви, ваша ясновельможносте, пригадуєте, що я вже на першому засіданні й, сказати б, лише на виконання свого солдатського обов’язку попросив, аби комітет з випрацювання особливої ідеї, якщо йому не спаде на думку нічого кращого, поміркував про те, що наша артилерія не має сучасних гармат, та й наші військово-морські сили не мають кораблів, тобто достатньої кількости кораблів, потрібних для виконання майбутніх, можливо, завдань оборони країни.

 — І що? — урвав його граф, спрямовуючи на Діотиму здивовано-запитливий погляд, який неприховано виказував його невдоволення.

Діотима стенула своїми гарними плечима й покірливо їх опустила; вона вже майже звикла до того, що цей невеличкий кругленький Генерал, підтримуваний і керований хтозна-якими силами, з’являється, мов жаский сон, повсюди, хоч би куди вона пішла.

 — То отож, — повів далі фон Бордвер поквапно, щоб його скромність, з огляду на такий успіх, не взяла над ним гору, — саме останнім часом почали лунати голоси, ладні підтримати таку пропозицію, якби з нею спершу хто-небудь виступив. Казали ж бо, що війська і флот — це ідея, мовляв, колективна, до того ж ідея, зрештою, велика, і що так, мабуть, можна було б потішити і його величність. От уже прусаки здивувалися б. даруйте, пане фон Арнгайм!

 — Та ні, прусаки не здивувалися б, — заперечив, усміхнувшись, той. — А втім, само собою зрозуміло, що коли йдеться про такі суто австрійські справи, то мене тут, вважайте, взагалі немає, і я лише надзвичайно скромно користаюся з дозволу все ж таки слухати.

 — У кожному разі, отже, — провадив Генерал, — справді почали лунати голоси, які заявляли, що найпростіше було б припинити балаканину й спинитися на військовому проекті. Особисто мені здається, що це можна було б пов’язати ще з якою-небудь, можливо, з великою цивільною ідеєю; але солдатові, як я вже казав, у розмови втручатися негоже, а голоси, які стверджували, що від цивільних роздумів однаково нічого путнього не дочекаєшся, лунали саме з боку найвищих інтелектуальних кіл.

Завершення цієї промови його ясновельможність слухав із широко розплющеними, застиглими очима, й лише мимовільні спроби покрутити одним навколо одного великими пальцями виказували напружену й нестерпну роботу його душі.

Начальник відділу Туцці, якого тут чути не звикли, тихо й неквапно озвався:

 — Не думаю, що міністр чужоземних справ мав би проти цього якісь заперечення!

 — О, то відомства, виходить, уже порозумілися?! — спитав граф Ляйнсдорф іронічно й роздратовано воднораз.

Туцці незворушно й люб’язно відповів:

 — З приводу відомств ясновельможність зволять жартувати. Військове міністерство скоріше привітало б всесвітнє роззброєння, ніж пішло б на домовленість із міністерством чужоземних справ! — Тоді повів далі: — Ваша ясновельможність знає ж бо про історію з оборонними спорудами в Південному Тіролі, зведеними за останні десять років на настійну вимогу начальника ґенерального штабу? Кажуть, вони побудовані бездоганно й за останнім словом техніки. Певна річ, їх оснащено й дротяними загородженнями під електричною напругою, а також потужними прожекторними установками, для живлення яких під землею навіть поставлено дизельні двигуни; тож не можна сказати, що ми в чомусь відстаємо. Біда лишень у тому, що двигуни замовлено через артилерійське управління, а пальне постачає будівельне управління військового міністерства; такі вже правила, й тому запустити установки немає змоги, оскільки обоє управлінь ніяк не можуть домовитися, чим вважати сірники, потрібні для запуску двигунів, — пальним, яке поставляє будівельне управління, чи частиною двигунів, підвідомчих артилерії.

 — Чудово! — сказав Арнгайм, хоч і знав, що Туцці переплутав дизельні двигуни з газовими, та й у газових ніякого додаткового запалювання вже давно ніхто не використовував; це була одна з тих милих, сповнених самоіронії історій, що зазвичай гуляють у кабінетах, і начальник відділу Туцці розповів її голосом, в якому чулася радість із приводу змальованої халепи. Хто усміхався, хто сміявся, а найвеселіше з-поміж усіх було ґенералові Штуму.

 — Але винні в усьому лише цивільні чиновники, — підхопив він цей жарт. — Бо тільки-но ми надумаємо придбати щось таке, на що в бюджеті немає належного забезпечення, міністерство фінансів одразу нам заявляє, нібито ми нічого не тямимо в конституційній формі правління. Тому якщо до завершення року, не приведи Господи, спалахне війна, нам уже першого ж дня мобілізації доведеться телеграфом на світанку надати повноваження комендантам укріплень закупити сірники. А якщо зробити це в їхній гірській глухомані не пощастить, то їм не лишиться нічого іншого, як вести бойові дії, користуючись сірниками своїх денщиків!

Генерал, підхопивши цей жарт, усе ж таки надто його, мабуть, розтягнув; крізь тонке плетиво жарту раптом знову прозирнула вся загрозлива серйозність становища, в якому опинилася паралельна акція. Його ясновельможність замислено промовив:

 — За той час, поки… — Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.

Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:

 — Ні, це неможливо!

 — Що? — спитали всі поглядами.

 — Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! — завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.

 — Але що ж робити? — вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. — Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!

 — Німеччина — досить наївна країна й аж пашить силою, — промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. — Її прилучили до пороху й горілки.

Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.

 — Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!

 — Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: — На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!

Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.

 — Ми, німці, — сказав Арнгайм, — нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…

 — Серце?… — мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.

Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».

 — Пригадуєте, — мовив він, — недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.

Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.

 — У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині — найбільше, — сказав ґенерал. — У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині — найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, — завершив він, — щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!

Арнгайм на знак згоди кивнув головою.

 — Може, Америка ще гірша, ніж ми, — додав він, — але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, — народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез — ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!

Нарешті втрутився й Ульріх:

 — Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.

В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони — не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому:

 — Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він — щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе — неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! — ущипливо завершив він. — Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!

Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він — царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:

 — Треба щось робити!

 — Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? — поцікавилися в нього.

 — Мені не спало на думку нічого, — відповів він просто. — Але робити щось однаково треба!

Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.

 — Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! — сказав Арнгайм.

Ляйнсдорф змовчав.

Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.

Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.

Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!

Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя — це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ — це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, — хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, — подумав Ульріх, — світ виник не задля якоїсь там теорії, а… — Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»

Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя — а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) — виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, — то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.

В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось — у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти — не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, — всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.

Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, — переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.

Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків — метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність — це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, — це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, — не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя — метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя — то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо туті вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди — добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду — вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, — всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.

І, мабуть, саме через це він раптом звів очі на Туцці. Той говорив. Ульріхові вуха, неначе відкрившись першим вранішнім звукам, почули, як начальник відділу промовляв:

 — Не мені судити — є нині великі людські й художні звершення чи їх, як ви кажете, немає; але зважуся стверджувати одне: ніде зовнішня політика не така важка, як у нас. Можна певною мірою передбачити, що політикою французів і в ювілейному році керуватиме ідея реваншу й колоніальних володінь, політикою англійців — їхня провінційна гра на шахівниці світу, як прозвали їхню манеру поводитись, нарешті, політикою німців — те, що вони не завше однозначно називають своїм місцем під сонцем. Одначе наша давня монархія невибаглива, й тому жодна душа наперед не знає, які думки й погляди нам можуть доти накинути!

Враження було таке, ніби Туцці хоче пригальмувати й застерегти. Він вочевидь не мав наміру іронізувати; ароматом іронії віяло тільки від тієї наївної діловитости, в сухій шкаралущі якої начальник відділу висловив переконання, що світська невибагливість — то велика небезпека. Ульріха це підбадьорило, так немовби він розжував кавове зерня. А Туцці тим часом ще дужче утвердився у своєму намірі застерегти й вів свою промову до завершення.

 — Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! — спитав він. — У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

 — Консервація призводить до війни, — заперечив Арнгайм.

 — Може, й так, — відказав Туцці. — Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

 — Це правда, — потвердила вона чоловікові слова. — Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

 — Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це — лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!

Мовчанка, що тим часом запанувала, графові Ляйнсдорфу нагадала про його обов’язки реалістичного політика, й він застережливо сказав:

 — То що ж робити? Адже ми маємо, принаймні поки що, вжити яких-небудь рішучих заходів і запобігти небезпекам, які загрожують нашій акції!

І тоді Ульріх зробив одну нерозважну спробу.

 — Ясновельможносте, — сказав він, — перед паралельною акцією стоїть одне-єдине завдання: покласти початок ґенеральній інвентаризації духовного скарбу! Ми маємо зробити приблизно те саме, що мусили б робити, якби день Страшного суду припав на тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, якби завершилася доба старої духовности й почалася доба духовности нової, вищої. Заснуйте ім’ям його величности всесвітній секретаріат точности й душі; решту завдань нам доти не розв’язати, або завданнями вони лише здаватимуться! — І додав іще щось із того, про що розмірковував у хвилини свого мовчання.

Коли Ульріх казав про це, йому здавалося, що від подиву в усіх не лише очі лізуть на лоба, а й самі тіла відриваються від стільців; сподівалися ж бо, що зараз він услід за господарем дому розповість який-небудь смішненький анекдот, але цього не сталося, і тепер він сидів серед них, мов маленький хлопчик серед скособочених веж, які трохи ображено спостерігають його нехитру гру. Лише граф Ляйнсдорф зробив привітну міну і вражено промовив:

 — Цілком слушно, авжеж. Але ж наш обов’язок — вийти за межі натяків і нарешті знайти щось істинне; та ба — власність і освіченість неабияк нас підвели!

Арнгайм вирішив застерегти цього шляхетного чоловіка, щоб він не купувався на Ульріхові жарти.

 — Нашому приятелеві не дає спокою одна ідея, — пояснив Арнгайм. — Він гадає, нібито праведного життя можна домогтися в такий собі синтетичний спосіб — як ото створюють синтетичний каучук чи синтетичний азот. Одначе людський дух… — Він обернувся до Ульріха з такою лицарською усмішкою, на яку лишень був здатний. — Людський дух, на жаль, обмежений тим, що його життєві форми не можна розмножувати, як піддослідних мишей у лабораторії; тут величезної комори ледве стане для того, щоб прогодувати два-три, не більше, мишачі виводки!

Щоправда, потім Арнгайм вибачився перед усіма за таке ризиковане порівняння, проте сам лишився ним задоволений, бо в ньому було щось сільськогосподарсько-поміщицько-шляхетне, що пасувало графові Ляйнсдорфу й воднораз наочно виражало різницю між думками, за виконання відповідальними, й думками безвідповідальними.

Але граф Ляйнсдорф невдоволено похитав головою.

 — Та я пана доктора добре розумію, — сказав він. — Колись люди вростали в умови, які заставали, і то був надійний спосіб прийти до самих себе; але нині, коли все так переплуталось і відірвалося від ґрунту, не завадило б уже, так би мовити, й у виробництві душі традиційне ремісництво замінити культурним фабричним процесом.

Це була одна з тих примітних відповідей, що іноді несподівано спадали на думку цьому високому достойникові; адже перше ніж це сказати, граф увесь час лише геть розгублено дивився на Ульріха.

 — Але ж нічого, анічогісінько з того, про що каже пан доктор, виконати не можна! — з притиском констатував Арнгайм.

 — Чому ж нічого?! — коротко й войовниче заперечив граф Ляйнсдорф.

Втрутилася Діотима.

 — Даруйте, ясновельможносте, — промовила вона, немовби благаючи графа зробити щось таке, про що й згадувати лячно, тобто взятися за розум. — Адже ми вже давно намагаємося здійснити те, про що тут каже мій кузен! Хіба не про це свідчать такі широкі, напружені обговорення, як сьогоднішнє?!

 — Та невже? — роздратовано відказав його ясновельможність. — А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається — всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!

Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, — подумав він, — то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.

 — Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! — спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. — Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.

Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається — і край! — подумав він. — І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:

 — Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!

Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, — він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.

 — Це — збройне замирення ідей! — по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.

Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.

 — То на чому ж ми все ж таки зійшлися? — спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: — А втім, там, зрештою, побачимо!

117. Чорний день у Рахель

Пробудження в Солимані чоловіка і його намір спокусити Рахель зробили хлопця таким холодним, яким буває мисливець, побачивши дичину, чи різник, приступаючи до забою худобини; але мавр не знав, як домогтися своєї мети, що для цього робити і які обставини їхньої зустрічі йому сприяли б; одне слово, воля чоловіка спонукала його відчути всю слабкість хлопчика. Рахель також здогадувалася, до чого йдеться, й, відколи ненароком затримала Ульріхову руку в своїй і стала свідком пригоди з Бонадеєю, була сама не своя або, якщо можна так висловитись, упала у глибоку еротичну неуважність, яка проливалася, мов сліпий дощ, і на Солимана. Проте обставини складалися для них несприятливо, й усе відкладалося; захворіла кухарка, й Рахель довелося пожертвувати своїм вихідним; багато клопоту було через гостей у господині, і хоч Арнгайм навідувався до Діотими й частенько, ці двоє, певно, вирішили наглядати за юною служницею пильніше, бо Арнгайм брав із собою Солимана лише зрідка, а коли й брав, то хлопець із дівчиною бачилися всього-на-всього хвилин п’ять, та й то при господарях, і Солиманові з Рахель доводилося надавати своїм обличчям похмурого, безневинного виразу.

У цей час обоє мало не вогнем дихали одне на одного, тому що кожне змушувало другого відчувати, яка ж то мука, коли тебе тримають на надто короткому повідці. До того ж Солимана нетерплячка спонукала діяти на відчай душі, він замислив вибратися вночі з готелю, а щоб про це не довідався його господар, хлопець украв простирадло, покраяв його на стяжки, позсукував їх і спробував зробити таку собі мотузяну драбину; проте в нього нічого не вийшло, і зіпсовані стяжки він викинув у світлову шахту. Потім довго й марно міркував про те, як уночі злізти вниз і видертися нагору карнизами та ліпними фіґурами на мурі, й, цілими днями блукаючи славетним своєю архітектурою містом, не бачив у тій архітектурі нічого, крім переваг і труднощів для верхолаза, а дівчині, якій він коротко й пошепки довіряв свої плани й повідомив про перешкоди на шляху до їхнього здійснення, нерідко, коли вона ввечері гасила світло, ввижалося, немовби внизу під муром бачить повний місяць його чорного обличчя й чує стрекотливий поклик, і тоді вона несміливо на нього відповідала, далеко вихилившись із вікна своєї комірчини в порожню ніч, поки зрештою переконувалася, що ніч таки справді порожня. Та її вже не дратували ці романтичні тривоги, вона приймала їх із млосним смутком. Смуток цей стосувався, власне, Ульріха, а Солиман був той, кого не кохаєш, але кому, попри це, віддасися, у чому Рахель не мала жодного сумніву; адже те, що їй не давали з ним зустрітися, що останнім часом їм доводилося розмовляти лише пошепки й що вони обоє водночас попали в неласку до своїх господарів, — усе це діяло так, як на закоханих діє ніч, сповнена таємничости, непевности й зітхань, і збирало їхні палкі видіння, мов запалювальне скло, під чиїм променем відчуваєш не так приємне тепло, як те, що вже несила довше терпіти.

І в цих обставинах Рахель, яка на мотузяні драбини та верхолазні мрії часу не марнувала, виявилася практичнішою, ніж Солиман. Туманний образ викрадення на все життя незабаром обернувся на потай викроєну ніч, позаяк недосяжна була й вона, — на чверть години без нагляду; адже ні Діотима, ні граф Ляйнсдорф чи Арнгайм, коли «обов’язок» змушував їх після велелюдних і марних зборищ великих умів заклопотано обмінюватися думками з приводу результатів, затримуючись без будь-яких інших потреб нерідко ще на годину, — ніхто з них, зрештою, не думав про те, що така година складається з чотирьох чвертей. А ось Рахель це врахувала, й, позаяк кухарка ще не зовсім видужала і, з дозволу господині, йшла спочивати рано, її молодшій товаришці, на щастя, випадало стільки роботи, що годі було сказати, де саме вона крутиться цієї хвилини, тож обов’язками покоївки її в такий час по змозі не обтяжували. Задля репетиції — просто як ото люди, надто легкодухі, щоб накласти на себе руки, роблять удавані спроби самогубства доти, доки одна з них ненароком вдається, — дівчина вже кілька разів тайкома приводила до себе Солимана (на той випадок, якщо його викриють, хлопець готовий був пояснити це якимсь там дорученням) і натякнула йому, що до її комірчини можна потрапити й звичайним шляхом, а не лише надвірною стіною. Але наразі ця закохана юна парочка так і просиджувала в передпокої, позіхаючи та прислухаючись до того, що діялося в помешканні, поки одного вечора, коли голоси у вітальні залунали один за одним так рівно, неначе там щось молотили, Солиман, скориставшись вичитаною десь у романі фразою, заявив: довше терпіти йому, мовляв, уже несила.

Він-таки замкнув на засувку й двері в комірчині; але потім вони ніяк не могли зважитися ввімкнути світло й спершу стояли одне перед одним сліпі, мов статуї в темному парку, так наче разом із зором утратили й решту чуттів. Можливо, Солиман і подумав про те, що треба було б стиснути дівчині руку чи вщипнути її за стегно, щоб вона скрикнула, бо досі його чоловічі подвиги зводилися саме до цього; але він мусив тримати себе в руках, адже здіймати шум вони не мали права, й коли хлопець несміливо все ж таки зробив одну невеличку грубу спробу, від Рахель на нього війнуло лише нетерплячою байдужістю. Бо дівчина відчула десницю долі, десницю, що лягла їй на талію й підштовхувала її вперед, а ніч і лоб у неї стали холодні, мов лід, так ніби вона втратила всі свої ілюзії вже тепер. Цієї миті й Солиман відчув себе геть спустошеним і жахливо незграбним, і обоє не знали, як покласти край цьому стовбиченню в темряві одне перед одним. Зрештою хоч і шляхетній, однак трохи досвідченішій Рахель довелося взяти на себе роль спокусника. У цьому їй допомогла злість на Діотиму, злість, яка заступила в ній колишню любов до господині, бо відколи дівчина вже не вдовольнялася простою участю у високих захопленнях Діотими й завела власний роман, вона дуже змінилася. Покоївка не лише брехала, щоб приховати свої зустрічі із Солиманом, але й, зачісуючи Діотиму, рвала гребінцем їй коси, щоб помститися за пильність, з якою берегли її, Рахель, цноту. Та найдужче лютило дівчину тепер те, що колись викликало в неї найбільший захват, — оті сорочки, штанці й панчохи, які їй дарувала Діотима, коли вони відслужували своє, і які вона, Рахель, мусила доношувати; бо хоч Рахель і вшивала ту білизну на дві третини до свого розміру й зовсім її переробляла, вона почувалася в ній, як у в’язниці, з ярмом звичаїв на голому тілі. Але тепер саме це й підказало їй винахідливу ідею, якої вона так потребувала в їхній ситуації. Адже Рахель ще доти розповідала Солиманові про зміни, які вже давно стала помічати в білизні господині, і їй досить було тільки показати хлопцеві цю білизну, щоб спритно пришвидшити розв’язку в цих обставинах.

 — Тепер сам бачиш, які вони погані! — кинула вона, показуючи Солиманові в темряві білясту облямівку на своїх штанцях. — І якщо між ними щось є, то вони запевне обдурюють господаря й у цій історії з війною, яку в нас готують! — А коли хлопець обережно обмацав ніжні й небезпечні штанці, вона, трохи задихаючись, додала: — Б’юсь об заклад, Солимане, підштанки в тебе такі самі чорні, як ти; я часто чула, як про це казали!

І Солиман ображено, але ніжно втиснув свої нігті в її стегно, й Рахель мусила податися ближче до нього, щоб не так боліло, й мусила щось іще сказати й зробити, але очікуваним успіхом це не увінчалось, тож вона скористалася своїми гострими зубками й повелася із Солимановим обличчям — воно по-дитячому притискалось до її обличчя й користалося з кожного поруху, щоб по-хлопчачому підставитись йому, — як із великим яблуком. І врешті вона забула посоромитися цих своїх зусиль, а Солиман забув посоромитися власної незграбности, і в темряву увірвався ураганний вітер кохання.

Коли він відпустив коханців, вони різко опинилися на землі; вітер кохання поглинули стіни, й темрява між ними була, мов шматок вугілля, яким зачорнили себе грішники. Вони не знали, котра година, й боялися, що збігло надто багато часу. Останній несміливий поцілунок Рахель мав для Солимана обтяжливий присмак; хлопцеві хотілося засвітити світло, й він поводився, мов грабіжник, що захопив здобич і тепер докладав усіх зусиль, намагаючись щасливо втекти. Рахель швиденько й сором’язливо дала лад своєму одягу й дивилася на Солимана поглядом, у якому не було ні мети, ні дна. На очі їй спадали скуйовджені коси, а в самих очах уперше знов постали всі величезні образи її добропорядности, про яку вона до цієї хвилини забула. Крім усіх можливих власних чеснот, вона мріяла про незвичайного, вродливого й багатого коханця, а перед нею стояв Солиман, не вельми пристойно вбраний, страхітливо потворний, і вона не йняла віри жодному слову з усього, що він їй казав. Можливо, в темряві вона, перше ніж вони мали відірватись одне від одного, досить-таки залюбки й попестила б його напружене повне обличчя ще трохи, але тепер, коли горіло світло, він був її новим коханцем і нічим більше — трохи кумедним малим парубчаком, який увібрав у себе тисячі інших чоловіків і який змушує забути про решту чоловіків. А Рахель знов була служниця, що дала спокусити себе й тепер дуже боялася дитини, через яку це випливе на чисту воду. Щоб застогнати, вона була просто надто налякана цією метаморфозою. Вона допомогла Солиманові вдягтися, бо в тому сум’ятті хлопець скинув із себе свій вузенький сурдут із численними ґудзиками, але допомогла не від ніжности, а щоб скоріше вшитися з комірчини. За все, здавалося їй, заплачено жахливо дорого, й викриття обернулося б нестерпним стражданням. І все ж, коли вони дали собі лад, Солиман обернувся до неї й гучно, самовдоволено зареготав — адже він був, зрештою, дуже гордий; а Рахель хутко схопила коробку сірників, погасила світло, тихо відсунула засувку й, перше ніж відчинити двері, шепнула йому:

 — Ти ще маєш мене поцілувати!

Бо так годилося; але на смак цей поцілунок обом видався таким, неначе на губах у них був зубний порошок.

Повернувшись до передпокою, вони непомалу здивувалися, що встигли прийти вчасно й розмови за дверима тривали точнісінько так само, як і доти; коли гості почали розходитися, Солиман зник, а Рахель уже за півгодини надзвичайно дбайливо й мало не з колишньою покірною любов’ю розчісувала господині коси…

 — Я рада, що мої напучування на тебе подіяли! — похвалила її Діотима, та, що багато в чому не знаходила втіхи, й поплескала свою маленьку покоївку по руці.

118. То вбивай же його!

Вальтер змінив на кращий костюма, в якому ходив на службу, й саме зав’язував краватку перед Кларисиним туалетним дзеркалом, що, попри кручену, за новітніми смаками рамку, давало неглибоке, спотворене відображення через дешевеньке, мабуть, пузирчасте скло.

 — Вони мають цілковиту рацію, — сердито сказав він, — ця знаменита акція — просто обман!

 — А який їм сенс кричати?! — озвалася Клариса.

 — А який нині взагалі сенс у житті?! Коли вони виходять на вулиці, то принаймні утворюють процесію. І відчувають тіло одне одного. Принаймні не думають і не пишуть. І з цього що-небудь вийде!

 — І ти справді гадаєш, що паралельна акція заслуговує на таке обурення?

Вальтер стенув плечима.

 — Хіба ти не читала в газеті резолюції німецьких уповноважених, яку вони передали прем’єр-міністрові? Образи й обмеження інтересів німецького населення і таке інше! А про глумливе рішення чеського клубу? Або оте зовсім коротеньке повідомлення, що депутати-поляки роз’їхалися до своїх виборчих округів? Якщо вміти читати поміж рядків, то воно каже багато чого, адже від поляків завжди залежить рішення, а вони кидають уряд напризволяще! Становище напружене. Не на часі було дратувати всіх загальною патріотичною акцією!

 — Сьогодні вранці я була в місті, — промовила Клариса, — й бачила, як марширувала кінна поліція; цілий полк; якась жінка сказала мені, що їх намагаються десь сховати.

 — Ну звісно. Війська в казармах теж напоготові.

 — Гадаєш, це до чогось призведе?!

 — Хто його знає!

 — Невже вони вженуться на конях у натовп? Як уявиш собі, що довкола самі крупи та гриви… Просто жах!

Вальтер іще раз розв’язав краватку й почав зав’язувати її знов.

 — А ти коли-небудь уже брав у такому участь? — поцікавилася Клариса.

 — Коли був студентом.

 — А відтоді — ні?

Вальтер заперечливо покрутив головою.

 — Колись ти сказав, що винен буде Ульріх, якщо до чого-небудь дійде? — спробувала Клариса впевнитися ще раз.

 — Я цього не казав! — заперечив Вальтер. — До політичних подій Ульріхові, на жаль, байдуже. Я сказав лише, що йому, схоже, нічого не варто легковажно щось таке накликати; він обертається в колах, на які лягає провина!

 — Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! — зізналася Клариса.

 — У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! — Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї — ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» — зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: — Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.

 — Ні, — відповіла вона, — принаймні ти маєш там бути.

Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.

Вальтер поклав їй руку на плечі.

 — То я теж лишуся вдома? — ще раз спитав він.

Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:

 — Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!

Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.

І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий — Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними — глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це — така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.

Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности — віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» — уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, — зневажливо міркував він. — Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, — вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, — мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.

Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.

 — Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! — несміливо зажадав він.

 — Не до «балакання»! — прошипіла Клариса.

 — Ти вся — клубок нервів! — вигукнув Вальтер.

Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:

 — Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!

Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:

 — Таж побалакай зі мною!

 — Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! — відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.

Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув:

 — Остерігайся ґенія! Саме ти й остерігайся!

Він кричав іще несамовитіше, ніж вона, й від темного свого пророцтва вжахнувся й сам, бо воно, сильніше, ніж він, просто вирвалося йому з горлянки, і раптом усе в кімнаті він побачив чорним, так наче настало затемнення сонця.

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це — ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому — лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер — і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то — чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, — він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щобповернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився — тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, — пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», — приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони — в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, — ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина — риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні — це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією — порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» — зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він — у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, — поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло — кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі — все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, — цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього:

 — Якщо хочеш убити Ульріха, то вбивай же його! Ти надто совісний, митець спроможний на добру музику лише тоді, коли в нього немає совісти!

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

 — Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

 — Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! — прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

 — І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! — проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» — відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, — промайнуло в нього, — має бути саме такий».

І раптом він простогнав:

 — Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього — тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

 — Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! — І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.

А потім пішла.

Чи вона й справді кинула ще: «Він хоче дитини від мене»? З певністю Вальтер цього не пригадував, але йому здалося, що вона так сказала. Він ревниво стояв перед роялем, відчуваючи, як з одного боку на нього віє чимось теплим, а з другого — чимось холодним. Що це було — струми геніальности й божевілля? Чи поступливости й ненависти? Чи кохання й розуму? Він уявляв собі, що може відкрити Кларисі шлях і покласти на нього власне серце, щоб вона пройшла по ньому, й уявляв собі, що може знищити страшними словами її й Ульріха. Він не знав, що йому робити — податися до Ульріха, чи сісти писати свою симфонію, з якої цієї хвилини може постати вічна боротьба між землею і зорями, чи спершу краще трохи остудити свій запал у русалчиному ставку забороненої музики Ваґнера. Невимовний стан, в якому він перебував, почав помалу розчинятися в цих роздумах. Вальтер відкрив кришку рояля, припалив сиґарету, й, поки чимдалі ширше розтікалися його думки, пальці на клавішах повели музику саксонського чарівника, яка хвилями сповнювала все його єство. Ця повільна розрядка тривала недовго, й нарешті йому стало цілком очевидно, що вони з дружиною перебували в несамовитому стані; та незважаючи на прикре враження, викликане цим усвідомленням, він знав, що тепер, відразу після того, що сталося, йти шукати Кларису й пояснювати це їй ще марно. І раптом його потягло до людей. Він надів капелюха й вирушив до міста, щоб здійснити свій первісний намір і влитися в загальне збудження, якщо таке пощастить знайти. Дорогою він був цілком під враженням, що несе в собі демонічне військо, ватажком якого й приєднається до решти маніфестантів. Але вже в трамваї життя набуло цілком буденного вигляду; думки, нібито Ульріх на боці противника, нібито палац графа Ляйнсдорфа, можливо, вже взяли приступом, нібито Ульріх, чого доброго, висить десь на ліхтарі, нібито його розтоптав збурений натовп або, навпаки, нібито він, Вальтер, узяв його, переляканого, під свій захист, — усе це були хіба що швидкоплинні тіні на світлій упорядкованості поїздки за твердим тарифом, із зупинками й застережними дзвінками, упорядкованості, з якою Вальтер, дихаючи тепер знову спокійніше, відчував себе спорідненим.

119. Контрманевр і спокушення

Тоді все мало такий вигляд, ніби події добігають якогось завершення, і для директора Лео Фішеля, що у справі з Арнгаймом терпляче очікував на свій контрманевр, також настала година сатисфакції. На жаль, пані Клементини в цей час саме не було вдома, і він мусив удовольнитися тим, що ввійшов до доньчиної кімнати з денною газетою, зазвичай добре поінформованою про справи на біржі; тут він сів у зручне крісло, показав на якесь невеличке повідомлення в газеті й привітно спитав:

 — А чи знаєш ти, дитино моя, чому цей глибокодумний фінансист перебуває в нашій країні?

Удома він ніколи не називав Арнгайма інакше, намагаючись показати, що він, поважний діловий чоловік, анітрохи не поділяє захоплення своїх жінок тим багатим балакуном. І нехай навіть ненависть нікого й не робить ясновидцем, але біржові чутки нерідко все ж таки відповідають дійсності, й неприязнь Фішеля до того фінансиста спонукала директора відразу слушно доповнити те, на що газета лише натякнула.

 — То ти знаєш? — допитувався він, силкуючись упіймати Ґердин погляд тріумфальним променем власного погляду. — Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!

По цих словах Фішель підвівся, схопив свою газету, як ото хапають за карк цуценя, й подався з кімнати, бо йому саме спало на думку зателефонувати кільком людям і переконатися остаточно. Він мав таке враження, ніби про те, що оце прочитав, завжди здогадувався й сам (як бачимо, біржові повідомлення справляють такий самий вплив, як і красне письменство), і був задоволений Арнгаймом, так наче від такого розважливого чоловіка нічого іншого не варто було й сподіватися, хоч за всім цим геть забув про те, що досі вважав його просто балакуном. Фішель не хотів завдавати собі клопоту, пояснюючи Ґерді значення того, що їй повідомив; кожне зайве слово тільки завдало б шкоди мові фактів. «Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!» Ще відчуваючи на язику вагу цієї простої фрази, директор вийшов з кімнати й лише подумав: «Виграє завше той, хто має витримку, аби виждати!» І це — давнє біржове правило, котре, як і всі істини біржі, якнайнепомильніше доповнює істини вічні.

Щойно він пішов, Ґерда не стримала своїх бурхливих почуттів; досі вона не хотіла робити батькові приємність, показуючи, що приголомшена чи бодай вражена, але тепер поквапно відчинила шафу, схопила пальто й капелюшка, поправила перед дзеркалом сукню та коси й так і лишилася сидіти перед дзеркалом, із сумнівом розглядаючи своє обличчя. Вона ухвалила рішення негайно податися до Ульріха. І сталося це тієї миті, коли вона, почувши батькове повідомлення, подумала, що все ж таки саме Ульріхові треба якомога скоріше довідатися про цю новину, адже про ситуацію в оточенні Діотими дівчина знала досить багато, щоб здогадатися, яке важливе значення має для нього батькова звістка. І тієї миті, коли вона це постановила, їй здалося, неначе в її почуттях почався рух, як ото в юрбі, що довго вичікувала на місці; досі Герда змушувала себе вдавати, нібито забула про запрошення Ульріха навідатися до нього, та щойно в темній юрбі її почуттів повільно зрушили з місця перші, як уже й подальші нестримно заворушилися, почали натискати й подалися вперед, і хоча рішучости їй і бракувало, рішення визріло саме, не зважаючи на неї.

 — Він мене не кохає! — промовила вона сама до себе, розглядаючи в дзеркалі своє обличчя, яке за останні дні ще дужче загострилося. «Та хіба він мене кохатиме, коли в мене такий вигляд!» — стомлено подумала вона. І ту ж мить уперто додала: — Він цього не вартий! Просто я все вигадала!

Герду охопив глибокий смуток. Події останнього часу її зовсім змучили. Взаємини з Ульріхом уявлялися їй такими, немовби обоє вони роками як тільки могли ускладнювали те, що було зовсім просте. А Ганс своїми дитячими ніжностями висотував з неї нерви; вона поводилася з ним різко, а в останні дні навіть зневажливо, але Ганс відповідав іще різкіше, мов хлопчик, що погрожує завдати собі якого-небудь лиха, й коли їй доводилося його вгамовувати, він знов її обіймав і торкався, наче тінь, від чого плечі її худнули, а шкіра втрачала свіжість. Усім цим мукам Герда поклала край, відчинивши шафу й діставши капелюшка, а страх перед дзеркалом скінчився тим, що вона хутко підхопилась і подалася з дому, анітрохи цього страху не позбувшись.

Ульріх, коли вона переступила поріг, усе зрозумів; на додачу вона ще й накинула серпанок, як це звичайно робила, приходячи зі своїми візитами, Бонадея. Герда всім тілом тремтіла й намагалася приховати це за вдавано невимушеними манерами, які справляли враження неприродних і безглуздих.

 — Я прийшла до тебе, бо щойно почула від батька одну дуже важливу річ, — сказала вона.

«Просто дивина! — подумав Ульріх. — Ні сіло ні впало вона називає мене на «ти»!» Це силуване «ти» викликало в нього лють, і він, щоб її не показувати, спробував пояснити собі Гердине «тикання» тим, що надмірно екзальтована поведінка дівчини покликана, безперечно, позбавити її прихід ознак чогось фатального та й узагалі будь-якого особливого значення, подати цей прихід таким собі тверезим, просто трішки запізнілим учинком, і з усього цього можна було виснувати протилежне: Герда вочевидь мала намір дійти до кінця.

 — Адже в думках ми вже давно перейшли на «ти», а на словах кажемо «ви» лише через те, що завше уникали одне одного! — пояснила Герда; дорогою вона обміркувала свій прихід сюди й була готова до подиву, який викличе її поява.

Але Ульріх, не довго думаючи, обійняв її за плечі й поцілував. Герда піддалася, мов м’яка свічка. Її подих, її пальці, що обмацували його, були наче непритомні. Цієї миті Ульріха опанувала жорстокість спокусника, котрий відчуває нездоланний потяг до нерішучої душі, яку волочить із собою власне тіло, ніби арештанта — його охоронці. О цій пополудній порі зимовий день проникав крізь вікна в чимдалі густіші сутінки кімнати матовим світлом, і в одній із таких блідих смуг стояв Ульріх, тримаючи в обіймах дівчину; голова її жовтою плямою різко виділялася на тлі білої подушки світла, а колір обличчя в неї був оливковий, і тому цієї хвилини Герда мала вигляд майже покійниці. Він повільно, переборюючи легеньку відразу, обціловував усю її відкриту шию від кіс аж до сукні, поки торкнувся її губів, що потяглися назустріч його губам так, як ото тягнуться кволі дитячі ручки, обвиваючи потилицю дорослої людини. Він подумав про вродливе Бонадеїне обличчя, яке в полоні пристрасти нагадувало голуба, чиї пір’їни стовбурчаться в кігтях хижого птаха, а також про Діотиму, чиєю скульптурною чарівністю втішатися йому не судилося; замість вроди, яку йому могли б дарувати ті дві жінки, перед його очима було тепер, хоч як дивно, спотворене жагою, безпорадно відразливе обличчя Герди.

Але в цьому притомно-непритомному стані Герда лишалася недовго. Вона гадала, що заплющила очі лиш на мить, та, коли Ульріх почав обціловувати її обличчя, їй здалося, неначе зорі в безкінечності простору й часу застигли, й вона втратила відчуття тривалости й меж цього процесу, однак тільки-но його напруженість почала спадати, вона повернулася до тями і знову твердо стала на ноги. Щойно вона вперше цілувала зі справжньою, а не з удаваною й уявною пристрастю, і, як сама відчувала, вперше так само цілували і її, і тіло в неї відгукнулося на це так палко, немовби вже сама ця хвилина зробила її жінкою. А з цим процесом справа стоїть так само, як із вириванням зуба; хоч потім тіла стає менше, ніж його було доти, тебе охоплює, однак, відчуття глибшої повноти, позаяк привід для тривоги остаточно усунено; й тепер, коли Ґерда дійшла до такого стану, вона випросталася, сповнена свіжої рішучости.

 — А ти ще навіть не спитав, що я прийшла тобі сказати! — заявила вона приятелеві.

 — Що ти мене кохаєш! — відповів Ульріх, трохи збентежившись.

 — Ні, що твій товариш Арнгайм ошукує твою кузину; прикидається закоханим, а наміри в самого зовсім інші! — І Ґерда розповіла йому про татусеве відкриття.

На Ульріха ця новина, хоч і досить проста, справила глибоке враження. Він відчув за собою обов’язок застерегти Діотиму, яка на розпростертих крилах душі линула до смішного розчарування. Бо, попри зловтіху, з якою він уявив собі цю картину, вродлива кузина все ж таки викликала в нього співчуття. Але це співчуття значно переважувала глибока вдячність татусеві Фішелю, і хоч Ульріх мало не завдав був йому великого лиха, він щиро захоплювався його надійним, старомодним, прикрашеним чудовими переконаннями діловим розумом, якому пощастило отак дуже просто розгадати таємниці новомодного гіганта думки. Через це Ульріхів настрій неабияк відхилився від вимог виявляти ніжність, що їх ставила перед ним присутність Ґерди. Він навіть здивувався, що ще кілька днів тому припускав можливість відкрити цій дівчині серце. «Таку блюзнірську ідею двох безтямно закоханих янголів, — подумав він, — Ганс називає подоланням другого фортечного валу!» І з насолодою, немовби проводячи подумки по ній пальцями, відчув дивовижно гладеньку, тверду поверхню тієї тверезої форми, якої набуває нині життя завдяки розважливим зусиллям Лео Фішеля та його однодумців. Тому він тільки й відповів:

 — У тебе татусь — просто чудо!

Ґерда, перейнята важливістю своєї звістки, сподівалася на інше; вона не знала, чого саме очікувала від свого повідомлення, але це мало певною мірою викликати враження тієї миті, коли в оркестрі всі інструменти сурмлять і співають, і байдужість, яку до неї, здалося їй, раптом виявив Ульріх, знов боляче нагадала їй про те, що при ній він завжди виступав захисником усього непоказного, звичайного, напутливо-розважливого. Адже коли вона іноді й переконувала себе, що це — просто колюча форма любовного зближення, приклад чого вбачала й у власній дівочій душі, то тепер, «коли вони все ж таки вже кохали одне одного» (принаймні так трохи по-дитячому уявлялася їй ситуація), якась очевидність відчайдушно застерігала її: чоловік, котрому вона віддає все, достатньо серйозно її не сприймає. Свою набуту впевненість вона значною мірою знову втратила, зате, з другого боку, оце «несприйняття її серйозно» було їй навдивовижу приємне; воно робило непотрібними всі оті зусилля, яких вимагали для свого підтримання взаємини з Гансом, і коли Ульріх похвалив її батька, вона, не зрозумівши, щоправда, як він може робити це в таку хвилину, відчула: відновлено якийсь непевний статус, що його вона порушувала, ображаючи через Ганса татуся Лео. Це приємне відчуття трохи незвичайного повернення до лона сім’ї, повернення, якому Ґерда тішилася тепер завдяки своєму необачному кроку, так відвернуло її увагу, що вона ніжно відтрутила Ульріхову руку й промовила:

 — Чи не краще нам спершу зійтися по-людському? Решта додасться саме собою!

Ці слова, які вона запозичила з програми «Товариства дії», були тепер останнім, що лишилося від Ганса Зепа та його гуртка.

Але Ульріх знов обійняв дівчину за плечі, здогадуючись після звістки про Арнгайма, що його очікує щось важливе, тільки спершу цю зустріч із Ґердою треба довести до кінця. Він не відчував нічого, крім того, що необхідність відбути тут оте неминуче надзвичайно неприємна, і тому відразу знов обійняв Ґерду щойно відтрученою рукою, цього разу вдавшись, однак, до тієї німої мови, яка без насильства й переконливіше, ніж слова, провіщає: будь-який подальший спротив марний. Ґерда відчула, як мужність, що проливалася на неї з його руки, спускається її спиною вниз; дівчина похилила голову й уперто дивилася собі на лоно, так наче зібрала там, як у фартуху, всі свої думки, за допомогою яких вона «зійдеться» з Ульріхом «по-людському», перше ніж має дійти до того, чому належить стати лише вінцем; але їй здавалося, що обличчя її робиться чимдалі пустішим, безглуздішим, і нарешті воно підвелося, як ото спливає на поверхню порожня шкаралупина, й лягло очима під очі спокусника.

Він нахилився і вкрив його тими безцеремонними поцілунками, від яких прокидається плоть. Герда безвладно підвелася й дала себе повести. До Ульріхової спальні їм треба було пройти кроків десять, і дівчина спиралася на приятеля, як важкопоранений чи хворий. Мов чужі, переставляла вона ноги, хоч її ніхто не тяг, а йшла вона доброхіть. Такої порожнечі, попри таке хвилювання, вона ще не відчувала зроду; їй ввижалося, ніби з неї витекла вся кров, її поймав крижаний холод, вона поминула дзеркало, в якому, хоч воно було, здалося їй, дуже далеко, все ж таки вгледіла, що обличчя в неї мідяно-червоне й укрите блідими плямами. І раптом (так у разі нещасливого випадку погляд нерідко виявляє таку надчутливість, що вбирає в себе все одночасно) Герда побачила замкнену чоловічу спальню з усіма її деталями. Їй спало на думку, що якби вона перебралася сюди дружиною, то влаштувала б усе, мабуть, розумніше й доцільніше, і це принесло б їй велике щастя, однак вона добирала слів, щоб сказати, що не хоче ніяких вигод, а хоче лише принести себе в дар. Таких слів вона не дібрала, тож сказала собі: «Це має статися!» — і розстебнула комір сукні.

Ульріх відпустив дівчину; він не міг змусити себе ніжно допомагати їй, як це роблять закохані, роздягатись і, стоячи збоку, скидав одяг із себе. Герда побачила струнке, кремезне чоловіче тіло, в якому відчувалася рівновага грубої сили й краси. Дівчина злякано завважила, що її власне тіло, хоч вона була ще в спідній білизні, взялося сиротами. Вона знову почала шукати слів, які їй допомогли б; вигляд у неї був просто-таки жалюгідний! Те, що вона хотіла сказати, мало зробити Ульріха її коханцем так, як це їй ввижалося, — у безмежно солодкому взаємному розчиненні, і для цього зовсім не потрібно було робити того, що вона мала намір зробити. Це було такою самою мірою чудесно, як і незрозуміло. На мить їй привиділося, ніби вона сидить із ним серед безкрайого поля свічок, які стримлять у землі, наче рядочки фіалок, і на один знак спалахують біля їхніх ніг. Та, не в змозі мовити про це бодай слово, Герда почувалася жахливо огидною й нікчемною, руки в неї тремтіли, вона не годна була роздягтися до кінця, і її знекровлені вуста щільно стулилися, щоб не ворушитися, моторошно силкуючись зронити слова.

У цій ситуації Ульріх, завваживши її муки й усвідомивши небезпеку, що все, чого досі з такими зусиллями пощастило досягти, може зійти нанівець, ступив до неї й скинув їй з плеча бретельку. Герда, мов хлопчик, шмигнула в постіль. Якусь хвилю Ульріх спостерігав за рухами голого юного тіла; з коханням усе це мало спільного не більше, ніж зблиски рибини у воді. Напевно, Герда, подумалося йому, поклала собі якомога скоріше пройти через те, чого вже годі було уникнути, й ніколи ще йому не ставало так очевидно, як тієї миті, коли він рушив за нею, що жагуче проникнення в чуже тіло дуже нагадує продовження дитячої пристрасти до потайних, ніби призначених для злочину, схованок. Його руки торкнулися все ще шерхлої від ляку шкіри дівчини, й він і сам замість потягу відчув страх. Він не жадав цього тіла, ще незрілого й уже в’ялого; те, що він чинив, здавалося йому цілковитим божевіллям, найбільше йому зараз хотілося забігти з цього ліжка світ за очі, й, щоб так не зробити, йому довелося напружити всі свої придатні для цього думки. Ось чому він у відчайдушному поспіху закликав собі на поміч усі нині сущі загальні міркування й мотиви, щоб забути про серйозність, віру, повагу й задоволення; і в тому, що він без опору поринув у це, йому ввижався хоч і не любовний трепет, однак напівбожевільний трепет, який нагадує різанину, садистське вбивство на грунті статевого збочення чи, якщо таке взагалі буває, садистське самогубство на грунті статевого збочення, натхненне демонами порожнечі, котрі ховаються за всіма лаштунками життя.

Через якусь незбагненну обставину його становище раптом нагадало йому оту нічну сутичку з волоцюгами, й він сказав собі цього разу не зволікати. Однак тієї самої миті почалося щось жахливе. Герда доклала всіх зусиль, мобілізувала всю свою силу волі, на яку лишень була здатна, щоб побороти в собі ганебний, нестерпний страх; на душі в неї було так, немовби вона йшла на страту, й тієї миті, коли вона відчула поруч незвичну голизну Ульріха і його руки торкнулися її тіла, воно відкинуло від себе всю її волю. Десь глибоко в її грудях усе ще жевріли невимовно дружні почуття, трепетно ніжне бажання обійняти Ульріха, поцілувати його чуб, дати своїм вустам послухатися його голосу, і їй уявлялося, що коли вона торкнеться його справжньої суті, то розтане, мов грудочка снігу в теплій долоні; але Ульріхом був той, хто, звично одягнений, походжав знайомими кімнатами її батьківського дому, а не цей голий чоловік, ворожість якого вона розгадала і який не сприймав її жертви серйозно, хоч і не давав їй отямитись. І раптом Ґерда завважила, що вона кричить. Немов хмаринка, немов мильна бульбашка, завис у повітрі скрик, а вслід за ним пролунав ще і ще. Це були ледве чутні скрики, що вихоплювалися в неї з грудей так, неначе вона з чимось боролася, — жалібний стогін, з якого виділявся, заокруглюючись, лункий звук «а-а-а». Губи її звивалися, посмикувались і були вологі, ніби в нападі смертельної похоті; вона хотіла підхопитися, але не могла підвестись. Очі її не слухалися й робили знаки, робити які вона їм не дозволяла. Ґерда благала пожаліти її, як дитина, коли її мають покарати чи ведуть до лікаря, а вона не може ступити й кроку, бо звивається й надривається від крику. Ґерда прикрила руками перса, загрожуючи Ульріхові нігтями, й судомно стисла довгі стегна. Страшний був цей бунт її тіла проти неї самої. Відчуття вона мала точнісінько таке, немовби стоїть на театральній сцені, але водночас, покинута й самотня, сидить у темній глядацькій залі й не може завадити ні акторам бурхливо, з криками грати її долю, ні навіть самій собі мимоволі їм підігрувати.

Сповнений жаху, Ульріх втупився в маленькі чоловічки вкритих поволокою очей, погляд яких був навдивовижу твердий, і ошелешено бачив дивні рухи, в яких незбагненним чином поєднувалися бажання й заборона, душа й бездушність. Він мигцем постеріг бліду біляву шкіру з чорним волоссячком, яке там, де ставало суцільним, набувало рудуватого полиску. Помалу Ульріх усвідомлював, що це — напад істерики, однак не знав, що в такому разі робити. Він боявся, що ці нестерпно жахливі крики стануть іще гучнішими. І згадав, що такому нападу можна покласти край різким окриком або, можливо, навіть несподіваним ударом. Щось незбагненне, таке, що відвертає небезпеку, пов’язану з цим страшним нападом, спонукало його подумати, що чоловік молодший, мабуть, спробував би натискати на Ґерду й далі. «Може, воно й так минеться, — міркував він. — Може, поступатися цій дурепі якраз і не варто, коли вже вона зайшла так далеко»! Тож він нічого такого й не робив, хоча ці дратівливі думки все роїлися й роїлися в його голові; він мимоволі й безперестанку шепотів Ґерді втішливі слова, обіцяв, що нічого їй не зробить, пояснював, що з нею ще нічого такого не сталося, просив пробачення, але вся ця з відразою зібрана словесна полова здавалася йому вкрай смішною й негідною, і він ледве стримувався від спокуси просто схопити кілька подушок і заткнути ними цього рота, що ніяк не хотів угамуватися.

Нарешті напад, однак, минув сам собою, і тіло її заспокоїлося. В очах у дівчини стояли сльози, вона сіла в ліжку, невеличкі груденята в’яло обвисли на її тілі, яке ще не взяла назад під свій контроль свідомість, і Ульріх, з полегкістю зітхнувши, знову відчув глибоку огиду до тієї нелюдської, суто плотської втіхи, якої йому щойно довелося зазнати. Згодом до Ґерди повернулася звичайна свідомість, в її очах щось відкрилося (так дехто, хоч він іще й не прокинувся зовсім, хвилю лежить з уже розплющеними очима), якусь мить вона ще безтямно дивилася перед себе, потім завважила, що сидить гола, перевела погляд на Ульріха, і кров хвилями вдарила їй в обличчя. Ульріх не придумав нічого кращого, як іще раз повторити те, що їй уже нашіптував; він обійняв її за плечі, заспокійливо притис до своїх грудей і попросив не надавати тому, що сталося, ніякого значення. До Ґерди знов повернувся той стан, в якому з нею зненацька стався напад, але все здавалося їй навдивовижу блідим і далеким; розстелена постіль, її оголене тіло в обіймах чоловіка, який щось гаряче їй шепоче, й почуття, що її сюди привели. Вона знала, звісно, що це означало, як знала й те, що тим часом сталося щось жахливе, і пригадувала це лише туманно й з відразою, і хоч її уваги не уникло, що Ульріхів голос лунав уже ніжніше, вона пояснювала собі це тим, що тепер вона для нього — хвора, й подумала, що хворою її зробив він, але їй до всього було байдуже, і бажала вона тільки одного: мовчки щезнути звідси. Ґерда похнюпила голову й відтрутила Ульріха від себе, знайшла навпомацки свою сорочку й надягла її через голову, як дитина чи як людина, котра вже махнула на себе рукою. Ульріх допоміг їй одягатися. Він навіть сам натяг їй на ноги панчохи й теж мав таке враження, немовби вдягає дитину. Уперше знову ставши на ноги, Ґерда похитнулася. Пам’ять нагадала їй, з яким почуттям вона полишала батьківський дім, куди тепер поверталася. Ґерда відчувала, що не витримала цього випробування, й була глибоко нещасна й зганьблена. Жодним словом не відповідала вона на те, що їй казав Ульріх. Далека-далека від усього, що тепер діялося, вона пригадала, як одного разу він жартома сказав про себе, нібито самотність спонукає його чинити бешкет. У душі вона не мала на нього зла. Просто вона вже не хотіла чути нічого з того, що він казав. Ульріх запропонував вийти й узяти візника, але вона лише похитала головою, наділа на скуйовджені коси капелюшка й, навіть не глянувши на нього, рушила до дверей. Стоячи й дивлячись, як Герда йде від нього — тепер із серпанком у руці, Ульріх відчував себе хлопчаком; адже відпускати її в такому стані він, мабуть, не мав права, одначе йому не спадало на думку нічого такого, чим можна було б її затримати, та й сам він, змушений допомагати їй зібратися, стояв напіводягнений, і це теж надавало напруженій обстановці, в якій він зоставався, певної незавершености, так ніби спершу потрібно було повністю вдягтися, а вже тоді вирішувати, що робити з самим собою.

120. Паралельна акція викликає заворушення

Коли Вальтер дістався до центру міста, в атмосфері там уже щось відчувалося. Люди простували так само, як і щодня, й автомобілі та трамваї рухалися, як завжди; деінде, може, й траплялось якесь незвичайне пожвавлення, але воно вщухало, перше ніж його встигали по-справжньому розгледіти. А проте все було позначене, здавалося, невеличкою міткою, вістря якої показувало в певний бік, і Вальтер, ступивши кілька кроків, одразу відчув ту мітку й на собі. Він рушив у той бік з таким відчуттям, немовби службовець департаменту мистецтв, ким він був, а також войовничий художник і музикант, ба навіть страдницький Кларисин чоловік поступилися місцем людині, яка не перебувала в жодному з цих цілком певних станів; так само й вулиці з їхнім функціонуванням та розцяцькованими, фудульними будівлями набули подібного «первісного стану», як він висловлювався подумки, бо це справляло на нього невиразне враження такої собі кристалічної форми, що її площини вже почала роз’їдати якась рідина, й вони повертаються до свого давнішого стану. Вальтер був консервативний, коли доводилося відхиляти майбутні нововведення, та, коли йшлося про нього самого, не менш завзято ладен був засуджувати й що-небудь сучасне, і занепад порядку, відчував він, справляв на нього цілющий вплив. Люди — а їх дорогою траплялося дуже багато — нагадували йому видіння; вони навіювали враження руху й поспіху, і їхня згуртованість, що здавалася багато природнішою, ніж звичайна, підтримувана розумом, мораллю й розважливими запобіжними заходами, робила їх вільною, розкутою спільнотою. Він уявив собі, як розкривається, однак не розпадається, великий букет квітів, коли його розв’яжуть; а ще він уявив собі тіло, з якого скидають одяг, і перед очима постає усміхнена голизна, що ані знає слів, ані їх потребує. Та коли він, наддавши ходи, невдовзі наштовхнувся на великий загін поліції напоготові, це видовище його теж не насторожило, воно навіть викликало в нього захват, так наче то був військовий табір в очікуванні тривоги, й усі оті червоні комірці, спішені вершники й пересування окремих команд, що, прибуваючи або відбуваючи, віддавали рапорти, налаштовували його на войовничий лад.

Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали — піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження — збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це — щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.

І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто незнає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі — як на добрі, так і на злі — й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони — осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, — все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти — за визволення.

У цьому збудженні, спостерігати яке нерідко можна навіть на прикладі глядачів будь-яких спортивних змагань чи слухачів якої-небудь промови, важливіша, втім, не стільки психологія його розрядки, скільки питання, чому народжується готовність до нього, бо якби все було гаразд із глуздом життя, то так само було б і з його безглуздістю, і цю безглуздість не супроводжували б супутні явища недоумства. Тепер Вальтер знав про це краще, ніж будь-хто інший, і мав чимало пропозицій, щоб виправити таке становище; всі ці пропозиції тепер спадали йому на думку, тож він невтомно, з якимсь тупим, огидним відчуттям боровся проти загального ентузіазму, що його все ж таки захоплював. У хвилину, коли в його свідомості наставало просвітління, на думку йому спала Клариса. «Добре, що її тут немає, — зітхнув він, — такого натиску вона не витримала б!» Але ту ж мить гострий біль збив його з цієї думки; він згадав, яке надзвичайно виразне враження божевільної справила на нього дружина, й подумав: «А може, я й сам божевільний, коли так довго цього не помічав!» Потім ще: «Або скоро таким стану, якщо й далі житиму з нею!» А тоді: «Я в це не вірю!» І ще: «Але ж у цьому немає сумніву!» А далі: «Її кохане обличчя в моїх долонях застигло у страшній гримасі!» Однак обміркувати все це як слід він уже не міг, бо свідомість йому засліпили розпач і безнадія. Вальтер відчув лише, що, попри цей біль, незрівнянно прекрасніше кохати Кларису, ніж плестися в цьому натовпі, й він, намагаючись сховатися від власного страху, глибше проштовхався в свою шеренгу.

Тим часом іншим шляхом, ніж Вальтер, Ульріх досяг палацу графа Ляйнсдорфа. Завернувши до брами, він побачив за нею двох вартових, а в самому дворі — численний поліційний наряд. Його ясновельможність спокійно привітав Ульріха й дав зрозуміти: він уже знає, що став об’єктом народного обурення.

 — Я мушу взяти деякі свої слова назад, — промовив він. — Якось я сказав вам, що коли за справу береться багато людей, то можна бути майже певним: у них щось путнє таки вийде. Але з цього, бачте, бувають і винятки!

Невдовзі після Ульріха нагору піднявся й мажордом; передавши тим часом одержане внизу повідомлення про те, що процесія наближається до палацу, він одразу стурбовано й обережно спитав, чи не замкнути браму й віконниці. Його ясновельможність похитав головою й поблажливо відповів:

 — Що це вам стукнуло в голову! Вони лише зраділи б, адже це мало б такий вигляд, неначе ми боїмося. А крім того, на місці ж бо всі вартові, яких нам прислала поліція! — І, обернувшись до Ульріха, ображено додав: — Нехай тільки спробують побити нам вікна! Я ж бо казав, що в розумників нічого не вийде!

Глибоко в душі у нього кипіла, схоже, злість, яку він приховував за сповненим гідности зовнішнім спокоєм.

Ульріх саме ступив до вікна, коли з’явилася процесія. Поряд із нею хідниками крокували поліціянти, змітаючи з дороги ґав, мов куряву, яку підняла, маршируючи, колона. Там і сям стояли вже затиснені натовпом екіпажі, й владний потік обгинав їх неозорими чорними хвилями, на яких мерехтіла розбризкана піна світлих облич. Коли передні в колоні побачили палац, надійшов, здавалося, чийсь наказ уповільнити ходу, хвиля відкотилася назад, і задні ряди, не встигнувши стишити крок, уклинилися в передні; утворилася тиснява, й виникла картина, що якусь мить нагадувала м’яз, котрий наливається перед ударом. Ще мить, і цей удар розітнув повітря, й мав він досить дивний вигляд, бо складався з обуреного крику, який спершу постав видовищем широко роззявлених ротів, а вже потім долетів і до слуху. І з кожним новим таким ударом обличчя, потрапляючи в поле зору, одразу відкривалися, й оскільки крики тих, котрі були далі, тонули у крику тих, котрі тим часом підійшли ближче, то, проводячи поглядом удалину, можна було спостерігати, як це німе видовище раз у раз повторюється.

 — Паща народу! — промовив граф Ляйнсдорф, ставши на хвильку позад Ульріха; промовив дуже серйозно, так ніби це було таке саме узвичаєне словосполучення, як «хліб наш насущний». — Але що вони там, власне, кричать? Я в цьому галасі не можу нічого розібрати.

Ульріх висловив думку, що там кричать переважно «Ганьба!»

 — Атож, і більш нічого?

Ульріх не сказав графові, що крізь глухі перекоти вигуків «Ганьба!» нерідко прохоплювався й протяжний, дзвінкий заклик «Геть Ляйнсдорфа!»; кілька разів йому з-поміж численних «Слава Німеччині!» почулося навіть «Слава Арнгаймові!», проте він і сам не був певен, чи не помилився, бо грубі віконні шибки спотворювали звук.

Ульріх відразу, щойно від нього побігла Герда, вирушив сюди, відчуваючи потребу повідомити бодай графові Ляйнсдорфу почуту новину, що викривала Арнгайма так, як того годі було й сподіватися; однак досі він не зронив про це жодного слова. Він дивився на темний рух під вікном і, пригадавши свої офіцерські часи, зневажливо сказав собі: «Рота солдатів — і цей майдан можна вимести начисто!» Він бачив це майже навіч, так ніби оті грізні пащеки вже злилися в одну пащу, яка бризкала слиною і в жахливих обрисах якої раптом промайнув страх; краї тієї пащі обм’якли й обвисли, губи поволі западали на зуби; і раптом його уява обернула грізну чорну масу на сполохану зграйку курей, яку розганяє собака! Це сталося так, немовби все зле ще раз стислося в ньому у тверду грудку, але колишнє задоволення, що його він мав, спостерігаючи, як керована моральними засадами людина відступає перед людиною бездушною, ладною вдатися до грубої сили, — це задоволення було, як завжди, почуттям двогострим.

 — Що з вами? — спитав граф Ляйнсдорф; він походжав туди-сюди за спиною в Ульріха й, завваживши якийсь дивний його рух, подумав, що той і справді боляче врізався чимось гострим, хоч нічого такого довкола й не було: не діставши відповіді, його ясновельможність спинився й похитав головою:

 — Зрештою, ми не повинні забувати, що великодушну ухвалу дарувати народові певне право брати участь у вирішенні власних справ його величність прийняв не так уже й давно; тож неважко зрозуміти, що не скрізь іще маємо таку політичну зрілість, яка з усіх боків була б гідна довіри, милосердо виявленої нашою найвищою інстанцією! Мені здається, я сказав про це вже на першому засіданні!

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, — згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, — адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, — міркував він, — то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» — подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, — а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, — постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, — дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.

Тим часом демонстрація набирала розмаху. У глибині кімнати граф Ляйнсдорф схвильовано ходив туди-сюди, час від часу кидаючи погляд у друге вікно. Схоже, він дуже страждав, хоч і намагався цього не показувати; його витрішкуваті очі нагадували два тверді кремінчики в м’яких борозенках обличчя, а закладені за спину руки він іноді різко випростував, немовби хотів щось заперечити. І раптом Ульріх збагнув, що це саме його, Ульріха, хто так довго стояв край вікна, приймають за графа. Усі погляди знизу були націлені на його обличчя, й палиці недвозначно замахувалися саме в його бік. За кілька кроків далі, де вулиця завертала за ріг, створюючи враження, ніби зникає за кулісами, більшість демонстрантів уже скидали грим; безглуздо було погрожувати, не маючи глядачів, і тієї самої хвилини з облич дуже природно, як здавалося самим їхнім власникам, зникало збудження, й багато хто навіть сміявсь і розважався, мов на прогулянці. Й Ульріх, спостерігаючи це, також сміявся, але ті внизу, котрі надходили пізніше, гадали, що то сміється граф, і їхня лють страхітливо зростала, а Ульріх сміявся, тепер уже не стримуючись.

Та раптом він з відразою урвав свій сміх. І поки очі його ще дивилися то на загрозливо роззявлені роти, то на веселі обличчя, а душа вже відмовлялася й далі вбирати ці враження, з ним сталася дивна переміна. «Я вже не годен жити цим життям і не годен уже повставати проти нього!» — відчув він; та водночас він відчував позад себе кімнату з великими картинами на стіні, довгим письмовим столом у стилі ампір, прямовисно застиглими шнурками від дзвінків та гардин. І навіть у всьому цьому тепер було щось від невеличкої сцени, де він стояв попереду всіх, а за вікном дія тривала на більшій сцені, й обидві ті сцени якимсь дивним чином, хоч поміж них стояв він, поєднувалися. Згодом це відчуття кімнати в нього за спиною стислось, вивернулося сподом назовні й чи то пройшло крізь нього, чи то, немовби щось м’якеньке-м’якеньке, обминуло його й потекло собі далі. «Яка дивна просторова інверсія!» — промайнуло в Ульріха. Люди поминали його позаду, він, пройшовши крізь них, дістався якогось небуття; а може, вони простували й перед ним та позад нього, омиваючи його, як омивають камінь мінливо-однакові хвилі в струмку. Це було явище, лиш почасти приступне розумінню, й що в ньому вражало Ульріха особливо, то це — склоподібність, порожнеча й незворушність стану, в якому він перебував. «Невже можна перейти з власного простору до якогось іншого, прихованого?» — подумав він, бо відчуття в нього було достоту таке, немовби випадок провів його крізь якісь потаємні вхідні двері.

Ульріх відкинув від себе ці видива таким різким рухом усього тіла, що граф Ляйнсдорф вражено спинився й спитав:

 — Що це з вами сьогодні?! Ви надто близько берете все до серця! Я й далі стою на своєму: німців ми маємо схилити на свій бік, скориставшись, хоч як це боляче, ненімцями.

Почувши ці слова, Ульріх спромігся принаймні знов усміхнутись і вдячно звів погляд на рясно покраяне зморшками й обліплене численними горбиками графове обличчя. Коли сідає літак, певної миті можна спостерігати особливий ефект: земля округло й пишно виступає зі схожої на карту площини, до якої вона на кілька годин зменшилась, і складається враження, немовби колишнє значення, що його знов набувають предмети внизу, виростає просто із землі. Саме ця мить і пригадалася Ульріхові. Але водночас у голову йому невідь-чому, зненацька прийшло рішення скоїти злочин; а втім, може, то була лише невиразна ідея, бо з нею в нього не поєдналися жодні конкретні наміри. Можливо, це було пов’язано з Моосбруґером, адже Ульріх охоче допоміг би тому блазневі, з яким доля звела його так само випадково, як двоє людей сідають у парку на ту саму лавку. Але в цьому «злочині» він вбачав, по суті, лише потребу вийти з гри чи полишити життя, яким живеш за домовленістю серед решти людей. Те, що називають антидержавними чи людиноненависницькими настроями, ці тисячократно обґрунтовані й заслужені почуття, не народжувалися, їх ніщо не підтверджувало й не доводило, вони просто були, й Ульріх пригадав, що вони не покидали його все життя, тільки рідко виявлялися так виразно. Можна, либонь, сказати, що досі від усіх переворотів на планеті завжди страждала людина духовна; всі перевороти починаються з обіцянки створити нову культуру, вони відкидають, наче власність ворога, те, чого вже досягла душа, і їх наздоганяє наступний переворот ще доти, як вони встигають перевершити колишній рівень. Тому те, що називають періодами культури, — не що інше, як довга низка віх, кожна з яких позначає крах невдалих спроб, і думка поставити себе поза цією низкою була для Ульріха зовсім не нова! Нові були тільки дедалі виразніші ознаки рішення, ба навіть дії, яка вже, здавалося, народжувалась. Ульріх анітрохи не завдавав собі клопоту наповнити цю ідею яким-небудь змістом; на кілька хвилин він до глибини душі перейнявся відчуттям, що цього разу все не зведеться знов до чогось теоретичного й загального, вже йому остогидлого, що тепер він має здійснити щось особисте, справжнє, доклавши до цього своїх рук, ніг і власної крови. Ульріх знав, що у хвилину того дивного «злочину», ще не осягненого його свідомістю, він уже не зможе чинити спротив світу, але відчуття це бозна-чому було якесь пристрасно-ніжне; воно зливалося з тим дивовижним просторовим спогадом, в якому змішалося все, що діялося перед вікнами й за ними, і глухе відлуння якого він міг оживити в пам’яті щохвилини, — зливалося в таке невиразно хвилююче ставлення до світу, яке Ульріх, коли б мав час про це подумати, підніс би, мабуть, до міфічної насолоди героїв, що їх проковтували богині, чийого кохання вони домагались.

Але думки його урвав граф Ляйнсдорф, який тим часом пройшов крізь власну битву.

 — Я маю лишатися тут, щоб дати відсіч цьому бунту, — почав його ясновельможність, — тому я не можу піти звідси! Але вам, любий мій, треба, власне, якомога скоріше вирушити до своєї кузини, поки вона ще не злякалася цих подій і, чого доброго, не зробила котромусь із наших журналістів недоречної нині заяви! Ви скажіть їй, мабуть… — Він знову замислився, перше ніж ухвалити рішення. — Атож, гадаю, найкраще буде сказати їй так: будь-які ефективні ліки мають і ефективну дію! І ще скажіть їй: хто хоче поліпшити життя, той нехай не боїться у критичних ситуаціях різати й палити! — Граф ще раз задумався; вигляд він мав тривожно рішучий, і його борідка клинцем то опускалася різко вниз, то підіймалась угору, коли він, уже роззявивши рота з наміром щось сказати, все ж таки знову замислювався. Та зрештою його природна доброта таки далася взнаки, й він повів далі: — Але ви маєте пояснити їй також, що лякатися вона геть нічого не повинна! Дикого натовпу взагалі не треба боятись. Що більше в тих людей справді за душею, то швидше вони пристосовуються до реальних умов, коли їм дають таку нагоду. Не знаю, чи помічали це коли-небудь і ви, та ніколи ще не було такої опозиції, яка не вийшла б з опозиції, допавшись до керма; і це, до речі, не просто, як може здатися, щось само собою зрозуміле, ні, це — річ дуже важлива, бо з неї постає, якщо вільно так висловитись, реалістичність, надійність і спадкоємність у політиці!

121. Обмін думками

Коли Ульріх прийшов до Діотими, Рахель, відчиняючи йому, повідомила, що ласкавої пані нема вдома, але доктор Арнгайм, мовляв, тут і чекає на неї. Ульріх сказав, що залишиться, не завваживши, однак, як обличчя його сповненої покаяння маленької подруги, коли вона вздріла його, залилося рум’янцем.

На вулицях іще плавом пливли збунтовані натовпи, й Арнгайм, що саме стояв край вікна, рушив назустріч Ульріхові, щоб привітатися. Ця випадкова й несподівана зустріч, якої Арнгайм шукав так нерішуче й довго, змусила його обличчя пожвавішати, але він поклав бути обережним і не знав, із чого краще почати. Ульріх також не важився відразу повести мову про галицькі нафтові родовища, тож після перших привітальних слів обидва відразу змовкли, зрештою разом підійшли до вікна й німо задивилися на збуджену юрбу внизу.

По хвилі Арнгайм промовив:

 — Я вас не розумію; хіба не стократ важливіше поринути в життя, ніж писати?!

 — Та я нічого й не пишу, — коротко заперечив Ульріх.

 — І добре робите! — догідливо сказав Арнгайм. — Писанина — це, як і захоплення перлами, хвороба. Ось погляньте… — Двома доглянутими пальцями він показав на вулицю, і цей жест, хоч і досить швидкий, трохи нагадував папське благословення. — Люди йдуть гуртами й поодинці, і час від часу щось усередині змушує одного з ротів роззявлятися й кричати! Іншим разом цей самий чоловік сів би, мабуть, писати; тут ви маєте рацію!

 — Але ж ви й самі — знаменитий письменник?!

 — О, це ще нічого не означає! — Та після цієї відповіді, якою Арнгайм за своєю люб’язною манерою лишив питання відкритим, він обернувся до Ульріха і, статечно поставши перед ним груди в груди на всю свою ширину й роблячи після кожного слова великі паузи, промовив: — Дозвольте у вас дещо спитати!

Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.

 — Сподіваюся, — почав Арнгайм, — ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони — що, зрештою, нерідко трапляється — нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що — я хотів би це узагальнити — що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?

Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».

 — Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?

 — На мою думку, — обережно й неохоче мовив Ульріх, — це нагадує виробництво тканини — тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.

 — Інакше кажучи, — підхопив Арнгайм, — я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!

 — Я нічого, анічогісінько не вимагаю, — сказав Ульріх.

 — О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! — Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. — Відповідальні вожді повинні вірити, що їхнє завдання — не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?

Нарешті Ульріх таки піддався спокусі слів, які втягують у розмову, мов ото сигарета в руці спонукає курити, й заперечив, що, мабуть, за все, щоб воно посувалося вперед, слід братися дуже серйозно, навіть коли знаєш, що жоден експеримент через п’ятдесят років після його завершення не вартий змарнованих на нього зусиль. Але ж загалом нічого незвичайного в цій «перфорованій серйозності» загалом, мовляв, нема; адже досить часто люди ризикують життям і ні за що. Психологічно, отже, життя у вигляді експерименту — цілком можлива, мовляв, річ; і якщо чогось і бракує, то лише волі взяти на себе необмежену, в певному сенсі, відповідальність.

 — Саме в цьому й полягає головна відмінність, — завершив він. — Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, — премося навмання, мов мавпи!

 — Чудово! — охоче визнав Арнгайм. — Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, — чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?

 — Ні! — сказав Ульріх.

 — Ні? Справді ні?! — несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.

 — Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.

 — Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, — замислено промовив Арнгайм. — Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!

Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:

 — А чи звільнили б його ви?

 — Ні, — відповів, усміхнувшись, Арнгайм. — Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. — І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: — Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя — виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. — Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. — Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, — додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. — Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?

Такого уявлення Ульріх не мав. Він мав лише невиразне загальне уявлення про фінансову систему з її службовцями, касовими віконцями, купонами й паперами, схожими на грамоти.

Арнгайм спробував допомогти ще раз.

 — Ви коли-небудь обирали правління? Та ніколи ви його не обирали! — сам-таки одразу відповів він. — І немає сенсу про це й думати, бо ви ніколи не станете власником більшости акцій якого-небудь підприємства!

Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:

 — Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це — майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!

Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це — речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.

 — Цього ніхто не знає, — спокійно відповів Арнгайм. — Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили — з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, — само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту — це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, — не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється — щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду — давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.

Ульріх, у відповідь на Арнгаймове запитання, чи не викликає це в нього огиди, стенув плечима. Роздвоєність моральної свідомости, про яку казав Арнгайм, це найстрашніше явище в нинішньому житті, існувала завжди, але свого жахливого чистого сумління вона набула лише внаслідок загального поділу праці й тому позначена певними рисами його величної неминучости. Ульріхові гидко було навіть обурюватися з приводу цієї неминучости, внутрішній опір уперто породжував у ньому те смішне й приємне відчуття, яке дає стокілометрова швидкість, коли край дороги стоїть і свариться укритий курявою мораліст. Тому, коли Арнгайм змовк, він насамперед сказав:

 — Розвинути можна будь-яку форму поділу праці. Запитання, яке ви маєте право мені поставити, полягає, отже, не в тому, чи «викликає це в мене огиду», а в тому, чи вірю я, що можна досягти не такого ганебного становища, не повертаючи вимушено назад!

 — О, ця ваша Генеральна інвентаризація! — укинув Арнгайм. — Ми чудово розподілили види діяльности, лишень забули подбати про інстанції, які об’єднали б ті види в одну систему; ми постійно, за найновішими патентами руйнуємо мораль і душу й гадаємо, нібито їх можна зберегти, послуговуючись давніми домашніми засобами релігійних і філософських традицій! Я не люблю глузувати в такому тоні, — похопився він, — і взагалі дотепність вважаю річчю надто двозначною; але й пропозицію реорганізувати сумління, яку ви при нас зробили графові Ляйнсдорфу, я теж ніколи не вважав просто жартом.

 — То був жарт, — різко кинув Ульріх. — Я в таку можливість не вірю. Скоріше вже я припущу, що європейський світ побудував диявол, а Бог дає змогу своєму конкурентові показати, на що той здатний!

 — Гарна думка! — сказав Арнгайм. — Тоді чому ж ви на мене, однак, розгнівалися, коли я не схотів вам повірити?

Ульріх не відповів.

 — Те, що ви оце сказали, суперечить також досить конструктивному висловлюванню про той шлях, який може наблизити нас до праведного життя, — висловлюванню, яке ви зробили трохи раніше, — провадив Арнгайм тихо й уперто. — А загалом цілком незалежно від того, погоджуюся я з вами в деталях чи ні, мені впадає в око, як глибоко у вас переплітаються схильність до активних дій і байдужість.

Коли Ульріх не визнав за потрібне відповідати й на це зауваження, Арнгайм промовив з тією ввічливістю, на яку й заслуговує нечемність:

 — Я лише хотів звернути вашу увагу на те, наскільки серйозно сьогодні, ухвалюючи економічні рішення — а від них і так залежить майже все — потрібно уявляти собі й власну моральну відповідальність, а також на те, якої привабливости такі рішення через це набувають.

Навіть у цьому осудливо-скромному тоні вчувалися легенькі нотки догоджання.

 — Даруйте, — відповів Ульріх, — я замислився над вашими словами. — І, немовби все ще в роздумах, додав: — Хотів би я знати ось що: коли в душу жінки вселяють містичні почуття, воднораз вважаючи, що найрозумніше буде полишити її тіло її рідному чоловікові, то це, на вашу думку, що — також опосередкованість і розподіл свідомости, притаманні нашому часу?

Арнгайм, почувши ці слова, трохи зблід, однак контроль над ситуацією не втратив.

 — Я не певен, чи правильно вас зрозумів, — спокійно відповів він, — але якби ви вели мову про жінку, яку кохаєте, то цього не сказали б, тому що картина реальности завжди багатша, ніж обриси засад.

Арнгайм відійшов од вікна й запросив Ульріха сісти.

 — Вас нелегко впіймати! — провадив він голосом, у якому відчувалось і схвалення, й жаль. — Але я знаю, що для вас я — радше ворожий принцип, ніж особистий супротивник. А ті, котрі вважають себе найзапеклішими супротивниками капіталізму, у своїх справах нерідко виявляються найкращими його слугами; я, мабуть, можу навіть зарахувати до таких певною мірою й себе, а то я б собі не дозволив вам про це сказати. Безкомпромісні й пристрасні люди, коли вже вони усвідомили необхідність якоїсь поступки, зазвичай виявляються найобдарованішими її захисниками. Тим-то я хочу будь-що здійснити свій намір і пропоную вам: ідіть на службу в одному з підприємств моєї фірми.

Арнгайм умисне зробив цю пропозицію немовби між іншим, ба більше, говорячи рівним голосом і швидко, він, здавалося, навіть хотів пом’якшити цілком зрозумілий подив, що його, він не сумнівався, мали викликати його слова; жодним чином не реаґуючи на вражений погляд Ульріха, він заходився немовби перелічувати деталі, що їх належало б залагодити в разі згоди, проте висловлювати особисту думку з цього приводу наразі аж ніяк не хотів.

 — Спочатку вам, звісно, бракувало б досвіду, — м’яко промовив він, — щоб обійняти яку-небудь керівну посаду, та й бажання такого ви, мабуть, ще не мали б; тому я запропонував би вам місце поряд із собою — назвімо його секретар із загальних питань, — місце, яке я запровадив би спеціально для вас. Сподіваюся, своєю пропозицією я вас не ображаю, бо щодо платні зовсім не уявляю собі цю посаду аж такою привабливою; однак згодом ваша діяльність, звичайно, має дати вам можливість забезпечити собі будь-які доходи, яких ви забажаєте, і я певен, що через рік ви сприйматимете мене зовсім інакше, ніж оце тепер.

Завершивши цю промову, Арнгайм відчув, що все ж таки розхвилювався. Цієї хвилини він, власне, й сам був здивований, що справді зробив Ульріхові таку пропозицію, яка, коли б той від неї відмовився, його, Арнгайма, лише зганьбила б, а якби її прийняв — нічого приємного не обіцяла б. Бо уявлення, нібито цей чоловік перед ним здатний на щось таке, що не до снаги йому самому, Арнгаймові, протягом розмови розвіялось, а потреба цього чоловіка звабити й узяти під свою руку втратила сенс, щойно стала очевидною. Те, що він боявся отієї Ульріхової, як сам називав, «дотепности», Арнгаймові видалося чимось неприродним. Він, Арнгайм, великий чоловік, і для такого, як він, життя має бути простим! Він знаходить спільну мову з усім таким самим великим, наскільки це йому дозволено, він не повстає, як авантюрист, проти всього на світі й не бере все під сумнів, це суперечило б його натурі; але, з другого боку, трапляються, звичайно, чудові й сумнівні речі, й ти намагаєшся вхопити від них якомога більше. Ніколи ще, здавалося Арнгаймові, не відчував він так глибоко, як цієї хвилини, надійности західної культури, цієї чудовної сув’язі сил і перешкод! Якщо Ульріх цього не усвідомлював, то він — просто авантурник, і те, що через нього Арнгайм мало не схилився був до думки… Але в цьому місці слова, хоч Арнгайм і тримав їх у собі, його підвели, їх забракло; він не спроможний був досить чітко й виразно, хай навіть подумки, сказати, що мав намір наблизити до себе Ульріха, мов сина. Нічого аж такого не було б у тому, якби він це й висловив — думка, зрештою, як і безліч інших думок, за них не потрібно відповідати, і їх навіює, мабуть, звичайнісінька туга, що осідає на дні будь-якого діяльного життя, бо ніколи не знаходиш того, чим лишився б задоволений. Та, може, він і взагалі не мав цієї думки в такій вразливій формі, а просто відчув щось таке, чому можна було цієї форми надати. І все ж Арнгайм не мав бажання про це згадувати й лише до болю виразно відчував, що якщо від його віку відняти вік Ульріхів, то різниця вийде не така вже й велика; щоправда, за цим відчуттям стояла похмура тінь ще одного: що Ульріх має стати йому застереженням від Діотими! Він пригадав, що в своєму ставленні до Ульріха вже не раз помічав немовби певну подібність із сусіднім кратером, по якому можна передбачати ті жахливі процеси, що назрівають у головному кратері, і в нього викликало неабияку тривогу те, що тут уже дійшло до виверження, бо слова вилились і торували собі шлях у життя. «Що буде, — промайнуло в Арнгайма, — якщо він дасть згоду?!» Так добігали кінця ті напружені секунди, коли такий чоловік, як Арнгайм, мусив очікувати відповіді од чоловіка молодшого, якому він надав такої ваги лише через свою примху. З вороже розтуленими вустами Арнгайм укляк у кріслі, міркуючи: «Якось уже та викручусь, якщо уникнути лиха все ж таки не пощастить».

Поки емоції й думки текли собі цим руслом, ситуація, однак, на місці не стояла, запитання й відповіді змінювали, не затримуючись, одне одного.

 — І якими ж такими властивостями я завдячую цю пропозицію, з погляду комерції, либонь, навряд чи виправдану? — сухо спитав Ульріх.

 — Щодо цього ви весь час помиляєтесь, — відказав Арнгайм. — У моєму становищі не шукають виправдання комерційними інтересами, рахуючи кожен гріш; те, що я міг би на вас утратити, не грає жодної ролі проти того, що я сподіваюся надбати!

 — О, я вже згоряю від цікавости, — промовив Ульріх. — Про те, що я — надбання, мені кажуть не вельми часто.

Невеличким надбанням я міг би стати, можливо, для своєї науки, але і її сподівань я, як ви знаєте, не виправдав.

 — Про те, що ви надзвичайно розумні, — відповів Арнгайм (так само тоном зачаєної непохитности, якого зовні він дотримувався й далі), — ви добре знаєте й самі; казати вам про це немає потреби. Та можливо навіть, що на наших підприємствах знайдуться люди з розумом і гострішим, надійнішим. Але ваша натура, ваші людські властивості — ось те, на що я з певних причин хотів би завжди розраховувати.

 — Мої властивості? — Ульріх мимоволі всміхнувся. — А чи знаєте ви, як мене називають друзі? Людиною, що не має властивостей!

Арнгайм не стримався й зробив ледве помітну нетерплячу міну, яка означала приблизно таке: «Не розповідайте мені про себе того, що я й сам знаю вже давно і краще від вас!» Усе обличчя аж до плеча в нього пересмикнулось, і в цьому далося взнаки його невдоволення, але слова ще не зраджували його наміру й плану. Ульріх ту міну помітив, а позаяк роздратуватися через Арнгайма йому було дуже легко, то він заговорив тепер цілком відверто, чого досі уникав. Тим часом обидва знов повставали, Ульріх, щоб краще бачити ефект, на кілька кроків відступив від співрозмовника й промовив:

 — Ви поставили мені стільки важливих запитань, що я, перше ніж вирішувати, теж хотів би дещо довідатись. — І, коли Арнгайм жестом запросив його говорити далі, чітко, по-діловому повів: — Мені сказали, що ваша участь у всьому, що пов’язане з нинішньою «акцією» (а пані Туцці й ваш покірний слуга в цій акції — лише так, безплатний доважок!), продиктована наміром придбати велику частину галицьких нафтових родовищ!

Арнгайм, наскільки його можна було розгледіти в уже примерклому світлі, зблід і повільно рушив до Ульріха. У того склалося враження, що саме пора поберегтися якого-небудь нечемного випаду, й він уже пошкодував, що своєю необачною відвертістю дав Арнгаймові нагоду відмовитися від розмови саме тієї хвилини, коли вона, мабуть, стала йому неприємною. Тож Ульріх якомога привітніше додав:

 — Не хочу вас, певна річ, образити, але наш обмін думками не дав би бажаних результатів, якби ми не провадили його цілком відверто!

Цих небагатьох слів і часу, поки Арнгайм ступав кілька кроків до Ульріха, вистачило для того, щоб Арнгайм опанував себе; він став, усміхаючись, перед Ульріхом, поклав йому на плече долоню — ба навіть, по суті, півруки — й докірливо промовив:

 — Як ви могли купитися на таку біржову плітку!

 — Я почув це не як плітку, а від однієї добре поінформованої людини.

 — Атож, я теж чув уже, що ходять такі розмови. Але як ви могли в це повірити?! Ну звісно, я тут не лише задля власного задоволення; на жаль, я ніколи не можу дозволити собі зовсім забути про справи. Не хочу заперечувати й того, що про ті нафтові родовища я де з ким розмовляв, хоча, прошу вас, нехай це зізнання лишається між нами. Але ж усе це суттєвого значення не має!

 — Моя кузина, — провадив Ульріх, — про вашу нафту сном-духом не відає. Її чоловік доручив їй випитати у вас що-небудь про мету вашого приїзду, тому що вас мають тут за довірену людину царя; але цю дипломатичну місію, я певен, кузина виконує погано, бо не має сумніву, що мета вашої присутности тут — лише одна: вона сама, кузина!

 — Усе ж таки вам бракує делікатности! — Арнгайм легенько, по-дружньому штовхнув рукою Ульріха в плече. — Побічні обставини виникають, мабуть, завжди й у всьому; але щойно ви, хоч намагалися висловлюватись нібито й сатирично, говорили про це з відвертістю нечемного школяра!

Через цю руку в себе на плечі Ульріх утратив упевненість. Було прикро й смішно відчувати, що тебе обіймають, це відчуття можна було назвати навіть принизливим; але Ульріх тривалий час не мав друзів, і, мабуть, саме тому вся ця ситуація трохи збивала його з пантелику. Йомукортіло ту руку скинути із себе, і він мимоволі й намагався так зробити, але Арнгайм завважив ці кволі ознаки того, що його жест небажаний, і напружився, щоб цього більш ніхто не помітив; Ульріх, перейнявшись складним становищем Арнгайма, з чемности завмер, мовчки терплячи доторк, який тепер справляв на нього чимдалі дивніший вплив, так наче ото в сипкому насипу грузнув, розтинаючи його надвоє, важкий камінь. Ульріх, сам того не бажаючи, вже давно звів довкола себе цей вал самотности, й тепер у проломину в ньому прорвалося життя, прорвався пульс ще однієї людини, й це було безглузде відчуття, смішне, та все ж таки трохи й хвилююче.

Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце — воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», — відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.

Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого — темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того — був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, — а втім, надто великого значення він цьому не надавав, — і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»

Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.

 — Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! — сказав він. — Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам — наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости — пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники — чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! — І, нахилившись уперед: — Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! — Він хихикнув. — Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви — людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!

 — Звідки це? — поцікався Ульріх.

 — З вилученої передмови до «Розбійників».

«Ну звісно, з вилученої, — подумав Ульріх, — не з надрукованої ж!»

 — «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», — процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:

 — Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди — з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, — станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.

 — На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?

Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку — цей жест, здається, вже себе виправдав — і промовив:

 — Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!

 — Навпаки! — запевнив його Ульріх. — Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!

Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.

122. Дорогою додому

Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося — чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі — явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» — подумав Ульріх.

Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.

Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.

Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, — сказав він собі, — тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя — аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх — так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, — маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, — сказав собі Ульріх, — я роблю це не так, як слід було б робити».

На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! — подумалося йому. — Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова — видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це — ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія — вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, — думав він, — там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.

Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина — це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» — розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» — чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.

Ульріха це зворушило. Він її не відштовхнув, а лишився стояти, чекаючи, поки вона повторить свою пропозицію, так ніби перший раз не розчув. Несподівано він знайшов подругу, яка за невеличку винагороду цілком віддавала себе до його послуг; вона намагатиметься бути милою й уникати всього, що може йому не сподобатись; якщо він дасть їй знак згоди, вона візьме його попідручки трохи несміливо і з тією ніжною довірливістю, яка виникає лише тоді, коли близькі люди зустрічаються вперше після вимушеної розлуки; і якщо він пообіцяє їй і відразу викладе суму, в багато разів більшу від її звичайної такси, щоб вона не мала потреби думати про гроші й перейшла до того безтурботно приємного стану, який лишається після вдалої ділової оборудки, то виявиться, що й чиста байдужість також має перевагу всіх чистих почуттів — свободу від особистої зацікавлености і здатність надавати послуги без квапливого збентеження й претензій на почуття. Ульріх подумав про це напівсерйозно-напівжартома, і в нього забракло духу зовсім розчарувати цю маленьку незнайомку, яка сподівалася на ділові взаємини з ним. Він відчув, що прагне її ласки; але замість просто перемовитися з нею кількома словами її професійним лексиконом, він досить незграбно сягнув рукою до кишені, тицьнув дівчині в руку банкноту, яка приблизно відповідала вартості одного візиту, й пішов своєю дорогою. На мить він іще затримав у долоні руку, яка, на диво, чомусь спробувала вражено чинити опір, і промовив одне-однісіньке привітне слово. Потому облишив готову до послуг дівчину, певний, що зараз вона підійде до своїх товаришок у ремеслі — ті стояли, перешіптуючись, неподалік у темряві, — покаже гроші й зрештою кине який-небудь глузливий жарт, даючи вихід своїм почуттям, яких сама до пуття так і не збагнула.

Якусь хвилю ця зустріч ще жила в його свідомості скороминущою ніжною ідилією. Ульріх не мав ілюзій щодо жорстокого убозтва своєї випадкової подруги. Та коли він уявив собі, як би вона трохи закотила очі й видала одне з отих невмілих, тихеньких зітхань, що їх навчилася виконувати належної миті, від цього вкрай вульгарного, геть нездарного комедіантства за наперед обумовлену платню війнуло все ж таки й чимось зворушливим, і він сам не знав чому; може, тому, що це була сама людська комедія в балаганній постановці. І ще тоді, коли Ульріх розмовляв із дівчиною, одна досить очевидна асоціація нагадала йому про Моосбругера. Отого хворобливого комедіанта Моосбругера, мисливця на повій і їхнього згубника, що тої нещасливої ночі простував містом так само, як оце тепер він, Ульріх. Коли ненадійні, як лаштунки на сцені, вуличні тіні на мить завмерли, Моосбругер наштовхнувся на те незнайоме створіння, що в ніч убивства очікувало на нього біля мосту. Яке то чудесне було, мабуть, осяяння, яке потрясіння від голови до ніг! На мить Ульріхові здалося, що все це він може собі уявити. Він відчув, що його щось підіймає, як ото підіймає, бува, хвиля. Він утратив рівновагу, та вона йому й не була потрібна — його несло самим рухом. Серце в нього стислося, але в уяві все сплуталося, безмежно розпливлося й одразу розтануло в якійсь незвичайній, майже млосній насолоді. Він спробував позбутися цього п’янкого дурману. Очевидно, він так довго намагався жити без внутрішньої єдности, що тепер заздрив навіть психічно хворому з його невідчепними ідеями й вірою в свою роль! Але ж Моосбругер приваблював не лише його, а й багато кого ще? Ульріх почув, як Арнгаймів голос усередині в ньому питає: «Чи ви його звільнили б?» І як він відповідає: «Ні. Мабуть, ні». «Тисячу разів ні!» — додав він, відчувши, однак, як його засліпила картина, де намагання схопити, продиктоване неймовірним збудженням, і прагнення випручатися злилися в один невимовний загальний стан, і в ньому вже годі було відрізнити радість від примусу, сенс — від необхідности, щонайвище фізичне напруження — від блаженної покори. Мимохідь він згадав про думку, що такі нещасні створіння — це втілення притлумлених інстинктів, властивих усім людям, здійснення їхніх омріяних убивств і уявних наруг. Що ж, нехай ті, хто в це вірить, вирішують його долю як знають і, наситившись ним, виправдують його чи карають, щоб відновити власну мораль! Його, Ульріха, терзали сумніви інші, і полягали вони саме в тому, що він нічого ж не притлумлював і воднораз бачив: з портрета вбивці на нього не дивиться нічого такого, що було б чужіше, ніж на решті портретів у світі, всі вони такі, як його власні давні світлини: наполовину — сформований глузд, наполовину — знову нестримне безглуздя! Метафора порядку, що вирвалася на волю, — ось чим був для нього Моосбругер! І раптом Ульріх сказав: «Усе це…» — і зробив такий рух, неначе другим боком долоні відмітав щось убік. Він сказав це не в думці, ні, він сказав це вголос, а тоді враз зціпив вуста й завершив фразу вже подумки: «Усе це потрібно вирішити!» Він не хотів уже знати жодних подробиць того, що таке «все це»; «все це» було те, що не давало йому спокою, мордувало його, а часом і викликало в нього захват, відколи він узяв «відпустку», і сковувало його, мов сновиду, для якого нема нічого неможливого, крім одного: підвестися й піти; усе це спричиняло всілякі неможливі речі — від першого дня до останньої хвилини цього шляху додому! Й Ульріх відчув, що тепер він нарешті або має жити, як і решта людей, задля досяжної мети, або взятися за ці «неможливі речі» з усією серйозністю, а позаяк він уже майже дістався додому, то останній провулок поквапно проминув з дивним відчуттям, що з ним ось-ось щось станеться. Це відчуття окрилювало, спонукало що-небудь робити, але його не наповнював ніякий зміст, і тому воно було, знову ж таки, навдивовижу вільне.

Може, воно минуло б так само, як і багато інших; та коли він завернув на свою вулицю, то вже через кілька кроків помітив, що у вікнах його будинку ніби світиться, а невдовзі, коли підійшов до Гратчастих воріт свого парку, жодних сумнівів у цьому вже не мав. На цю ніч його старий слуга відпросився до родичів, що жили десь-інде, сам він, Ульріх, удома не був відтоді, як удень розмовляв з Ґердою, а садівник із дружиною, яких він поселив на нижньому поверсі, до його кімнат ніколи не входили; одначе повсюди горіло світло, складалося враження, що в будинок проникли якісь чужаки, злодії, і він зненацька їх заскочив. Ульріх був такий збентежений, і йому так не хотілося позбуватися цього незвичайного відчуття, що він, не вагаючись, поквапився до будинку. Він не знав, чого можна очікувати. За вікнами він побачив тіні, які давали підстави гадати, що там ходить хтось один; але всередині могли бути й кілька чоловік, і він не мав певности — вистрелять у нього, коли він ввійде до будинку, чи треба приготуватися стріляти самому. В іншому стані Ульріх, перше ніж на що-небудь зважитися, покликав би, мабуть, поліціянта чи бодай з’ясував би обстановку, проте йому хотілося розібратися з усім цим самому, й він навіть не дістав пістолета, що його іноді носив при собі після тієї ночі, коли його побили волоцюги. Йому хотілося… Він не знав, чого йому хотілося, це мало ще з’ясуватись!

Та коли він штовхнув вхідні двері, то з’ясувалося, що злодій, побачити якого він сподівався з такими непевними відчуттями, був усього-на-всього Кларисою.

123. Переміна

Спочатку в поведінці Ульріха, можливо, й була переконаність, що всьому знайдеться яке-небудь просте пояснення, була ота нехіть вірити в найгірше, з якою завжди очікуєш небезпеку; та коли у вестибюлі назустріч йому несподівано вийшов слуга, він мало не кинувся на старого й не збив його з ніг. На щастя, в останню мить стримавшись, Ульріх почув від нього, що принесли телеграму, яку прийняла Клариса, й що ця ласкава юна пані з’явилася десь годину тому, саме коли старий уже зібрався був піти, й відхилила прохання покинути будинок, отож він, мовляв, вирішив за краще теж лишитися вдома, відмовившись від сьогоднішнього відгулу, позаяк — нехай ласкавий пан уже дарує йому це зауваження — юна пані справила на нього враження дуже схвильованої.

Коли Ульріх подякував слузі й ступив до вітальні, Клариса лежала на канапі, трохи повернувшись набік і підібгавши під себе ноги; її струнка, хоч і без талії, постать, по-хлопчачому підстрижена голова з гарненьким довгастим личком, яке, спершись на руку, звело на нього погляд, коли він прочинив двері, були надзвичайно звабливі. Він сказав, що прийняв її за злодія. У Кларисиних очах з’явилося щось таке, що нагадувало неперервний вогонь із браунінґа.

 — А може, я і є злодій! — відповіла вона. — Той хитрун, твій слуга, нізащо не хотів лишати мене тут; я сказала, щоб він ішов спати, але він, я знаю, причаївся десь унизу! Гарно тут у тебе! — Не підводячись, вона подала йому телеграму. — Мені кортіло поглянути, як ти повертаєшся додому, коли гадаєш, що тут нікого немає, — провадила вона. — Вальтер на концерті. Додому повернеться аж за північ. Але я йому не сказала, що піду до тебе.

Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, — ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.

 — Помер мій батько! — сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.

 — О-о! — відповіла Клариса. — Вітаю! — І, на хвильку замислившись, додала: — Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?

 — Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, — заперечив Ульріх. — Я жив тут не його коштом.

Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя — це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», — гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої — а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози — розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» — подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!

Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:

 — Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, — подумав він, — неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила:

 — Мені треба побалакати з тобою!

 — Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, — відказав Ульріх.

Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:

 — Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? — Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.

Що він мав їй сказати?

 — Але я не хочу! — в запалі вигукнула вона.

 — Навіщо ж так одразу злитися, — промовив Ульріх. — Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.

 — Але ж пропаде через це він!

 — Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!

Клариса замислено крутнулася на підборі й відійшла від Ульріха; трохи збоку вона знов зайняла позицію і, примруживши очі, «націлилася» в нього поглядом.

 — Чи знаєш ти, який вигляд матиме парасоль, коли вийняти з нього держално? Вальтер загине, якщо я від нього відвернусь. Я — його держално, а він… — Вона хотіла була сказати «парасоль», але на думку їй спало щось краще. — Він — моє прикриття, — завершила вона фразу. — Він вважає, що повинен мене прикривати. Задля цього він спершу хоче побачити мене з великим черевом. Потім переконуватиме мене, що природний материнський обов’язок — годувати дитину груддю. Потім схоче виховувати ту дитину в своєму дусі. Ти ж бо й сам знаєш. Він просто хоче привласнити собі всі права й, ховаючись за гучними словами, зробити з обох нас таких собі міщан. Та якщо я й далі, як досі, казатиму «ні», тоді йому гаплик! Просто я для нього — все!

У відповідь на такий Глобальний висновок Ульріх лише скептично посміхнувся.

 — Він хоче тебе вбити! — швидко додала Клариса.

 — Що?! Гадаю, зробити це йому порадила ти?

 — Дитину я хочу від тебе! — сказала Клариса. Ульріх вражено присвиснув крізь зуби.

Клариса всміхнулася, мов безвусий юнак, що висунув зухвалу вимогу.

 — Я не хочу зловживати довірою такої близької мені людини, як Вальтер. Про таке навіть гидко подумати, — повільно промовив Ульріх.

 — Он як?! Виходить, ти дуже порядний? — Клариса, здавалося, надавала цьому певного значення, якого Ульріх не розумів; на хвилю вона замислилася, потім агресивним тоном повела далі: — Але якщо ти мене кохаєш, то ти у нього в руках?!

 — Чому?

 — Це ж бо цілком зрозуміло, я тільки не можу пояснити. Тобі доведеться обходитися з ним тактовно й люб’язно. Нам буде його дуже шкода. Адже ти не зможеш просто ошукувати його, а отже, намагатимешся давати йому щось навзамін. Ну, й таке інше. Та головне ось що: ти змусиш його показувати найкраще, що в ньому є. Ти ж бо не заперечуватимеш, що ми сховані в собі, немов статуї в кам’яній брилі. Треба вирізьблювати себе із себе! Треба змушувати одне одного робити це!

 — Гаразд, — мовив Ульріх. — Тільки ти надто швидко припустила, що так воно й буде!

Клариса знов усміхнулася.

 — Можливо, я й поквапилася! — сказала вона. Потому ступила до нього й по-дружньому взяла його під руку, яка лишилася в’яло звисати вздовж тіла, не реагуючи на Кларисин жест. — Чи я тобі не подобаюсь? Чи ти мене не кохаєш? — І, коли Ульріх не відповів, повела далі: — Я тобі подобаюсь, я ж бо знаю; я досить часто помічала, як ти на мене дивишся, коли буваєш у нас! Пригадуєш, я тобі вже казала, що ти — диявол? Таке в мене враження. Зрозумій мене правильно. Не скажу, що ти диявол бідолашний, тобто такий, який бажає зла, бо нічого кращого не знає; ні, ти диявол великий, ти знаєш, у чому добро, але робиш якраз протилежне тому, чого бажаєш! Життя, яким усі ми живемо, тобі видається огидним, і тому ти на зло кажеш, що ним треба жити й далі. І страх як порядно заявляєш: «Друзів своїх я не ошукую!» — але лише через те, що в тебе вже сотні разів зринала думка: «Я хочу мати Кларису!» Та оскільки ти, Уло, — диявол, то в тобі є щось і від Бога! Від великого Бога! Того, який бреше, щоб його не впізнали! Ти хочеш мене.

Замість однієї його руки вона схопила тепер обидві й стояла перед ним, відхилившись усім тілом і закинувши назад голову — мов рослина, коли її легенько потягти за квітку. «Зараз її обличчя знов заллється слізьми, як тоді!» — злякався Ульріх. Але цього не сталося. Врода з її обличчя не зійшла. Клариса всміхалася не звичайною своєю кволою усмішкою, а усмішкою відкритою, яка показувала не лише розтулені вуста, а трохи й зуби, так наче Клариса приготувалася захищатись, а форма її рота нагадувала двічі вигнутий лук бога кохання, і лук цей повторювався у випуклостях чола й над ними ще раз у прозорій хмаринці кіс.

 — Ти б уже давно залюбки схопив би мене зубами свого брехливого рота й забіг би зі мною світ за очі, якби лишень зважився постати перед мною таким, який ти є! — провадила Клариса.

Ульріх легенько вивільнився з її рук. Клариса опустилася на канапу так, немовби туди її посадив він, і потягла його за собою.

 — Не перебільшуй так, — дорікнув їй Ульріх за її слова. Клариса відпустила його. Потому заплющила очі і, спершись ліктями на коліна, обхопила руками голову; друга її атака зазнала поразки, й тепер Клариса поклала собі переконати Ульріха залізною логікою.

 — Не чіпляйся до слів, — відповіла вона. — Це я тільки так кажу: диявол, Бог. Та коли зостаюся вдома сама, зазвичай на цілий день, і вирушаю поблукати околицями, то міркую собі — а надто часто це траплялося зі мною колись: «Ось поверну зараз ліворуч — явиться Бог, а поверну праворуч — явиться диявол». І таке саме відчуття нерідко бувало в мене, коли я мала взяти в руки яку-небудь річ і могла зробити це або лівою рукою, або правою. Коли я показувала це Вальтерові, той зі страху ховав руки до кишень! Його тішить кожна квіточка чи навіть який-небудь равлик; але скажи мені: хіба життя, яким ми живемо, не жахливо сумне? Не являється ні Бог, ані диявол. І так я блукаю вже багато років. А що ж може статися?! Нічого. Це — все; хіба лишень за допомогою мистецтва пощастить іще якимсь дивом що-небудь змінити!

Цієї хвилини вона справляла таке рахманно-журливе враження, що Ульріх не стримався перед спокусою торкнутися рукою її м’яких кіс.

 — Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, — промовив він, — але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

 — Він простий, — відказала вона, не змінюючи пози. — З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! — Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. — Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш — як би це краще сказати? — мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я — вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!

Клариса поквапно говорила далі, раз у раз повторюючи оце «і таке інше» несамовитим рефреном, і майже щоразу рішуче додавала: «І на це в тебе досить снаги, ти тільки не маєш бажання; не знаю, чому ти не маєш бажання, але я тебе розворушу!!»

Ульріх її не перебивав; час від часу, коли вона приписувала йому що-небудь уже й геть далеке від можливого, він німо хитав головою, але не знаходив у собі волі запротестувати й не забирав руки з її кіс, під якими мало не відчував пучками пульсування цих плутаних думок. Ніколи ще не бачив він Кларису такою чуттєво збудженою, і його майже здивувалоте, що і її тонке, міцно збите тіло також може розслаблюватись і в ньому може спалахувати й м’яко розливатися жіночий вогонь, і споконвічна несподіванка того, що жінка, котру ти знав лише закритою для всіх, раптом розкривається, — ця несподіванка нагадала про себе й цього разу. Але Кларисині слова його не відштовхували, хоч і ображали розум; бо коли вони наближалися до його внутрішнього світу, а тоді знов безглуздо далеко від нього відлітали, це тривале й швидке снування скидалося на посвист або дзижчання, милозвучність чи немилозвучність яких не виявляється через потужну вібрацію. Він відчував, що це полегшує йому ухвалювати власні рішення, як ото дика музика — слухати її, і аж коли йому здалося, що Клариса й сама вже заплуталась у своїх словах і не може дати їм ради, він легенько похитав долонею їй голову, щоб повернути її до тями й застерегти.

Але сталося протилежне тому, чого він хотів: зненацька Клариса кинулася на нього. Вона спритно, так, що він просто отетерів і не встиг їй завадити, обвила руками його шию і при-тислася губами до його губів, хутко підібгала ноги й стала навколішки в нього на колінах, а на плечі в себе він відчув м’ячик її груді. Він мало що розумів із того, що вона казала. Вона белькотіла щось про свою рятівну силу і про його боягузтво, й Ульріх тільки й розчув, що він — «варвар» і тому спасителя світу вона народить, мовляв, від нього, а не від Вальтера, але її слова були, по суті, лише несамовитою грою над його вухом, ледве чутним палким бурмотінням, вони були заклопотані радше самі собою, ніж тим, аби що-небудь повідомити, і тільки час від часу в цьому воркітливому струмку можна було розчути яке-небудь окреме слово, наприклад, «Моосбругер» чи «диявольський погляд». Захищаючись, він схопив свою маленьку нападницю за плечі й притис до канапи, й тоді вона заходилася обвивати його ногами, тицяючись косами йому в обличчя й силкуючись знов обійняти його за шию.

 — Уб’ю, якщо не поступишся! — сказала Клариса чітко й зрозуміло. Вона нагадувала збудженого хлопчика, що, охоплений ніжністю й роздратуванням воднораз, ніяк не вгомониться і розпалюється все дужче й дужче.

Намагаючись угамувати її, Ульріх лише невиразно відчував у її тілі пульсування похітливости; але тієї миті, коли він міцно схопив її за плечі й притис до канапи, це пульсування дало про себе знати з усією силою. Здавалося, її тіло проникло в його почуття; адже він знав її вже давно й частенько жартома брався з нею в ручки, але ніколи ще не торкався отак, згори донизу, цього невеличкого, знайомо-незнайомого створіння, в якого шалено калатало серце, й коли тепер Кларисині рухи, сковані його руками, стали м’якшими і це ослаблення спротиву ніжно промайнуло і в її очах, ледве не сталося того, чого він не хотів. Цієї миті він, однак, згадав про Ґерду, так ніби аж тепер перед ним постала потреба дійти якоїсь остаточної згоди із самим собою.

 — Я не хочу, Кларисо! — сказав він і відпустив її. — Зараз я хочу лишитися сам, мені треба ще багато чого залагодити перед від’їздом!

Коли Клариса збагнула, що він їй відмовляє, у голові в неї, здавалося, запрацював, зробивши кілька різких поштовхів, якийсь інший трибковий механізм. Вона побачила, що Ульріх із болісно спотвореним обличчям стоїть за кілька кроків від неї, побачила, що він щось каже, нічого, однак, не зрозуміла, але, стежачи за його губами, відчула, як у ній наростає відраза, потому завважила, що її спідниці задерлися вище колін, і підхопилась. Ще не отямившись, вона вже стояла на ногах; нарешті поправила коси й одяг, так ніби перед цим викачалась у траві, й промовила:

 — Авжеж, ну звісно, тобі треба спакувати речі, я тебе довше не затримуватиму! — І вже знову зі звичайною своєю усмішкою, що іронічно-невпевнено промкнулася крізь вузеньку шпарину вуст, побажала йому щасливої дороги. — Коли повернешся, у нас, мабуть, буде Майнгаст; він повідомив, що приїде, і про це, власне, я й прийшла тобі сказати! — додала вона ніби між іншим.

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

 — А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, — мимохідь кинула вона. — І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису — нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, — жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.

Та поки Ульріха ледве не до сліз зворушувала ця безглузда немічність усіх зусиль, якими він так хизувався, в його змученому безсонням стані наростало чи, можна навіть сказати, навколо нього, Ульріха, творилося якесь дивне відчуття. В усіх кімнатах ще горіли лампи, що їх позасвічувала, коли була тут сама, Клариса, і яскраві потоки світла пливли туди й сюди поміж стінами й речами, заповнюючи проміжний простір чимось майже живим. І, певно, ніжність, яка щоразу розливається в безболісній втомі, змінила загальне відчуття в його тілі, бо це завжди наявне, хоч і непомічене самовідчуття тіла, й так досить невиразно обмежене, перейшло у стан в’яліший і просторіший. Це була якась розслабленість, так ніби раптом розв’язався вузол; а позаяк ні в стінах, ні в речах насправді нічого не змінилося, і ніякий бог до кімнати цього невірника не ступив, і сам Ульріх у жодному разі не зрікався ясности у своїх міркуваннях (хіба що втома вводила його щодо цього в оману), то зазнати таких перемін могли тільки стосунки між ним і його оточенням, до того ж змінитися могла, знову ж таки, не матеріалізована частина цих стосунків і не свідомість та розум, які тверезо цій частині відповідають, — ні, змінилося, здавалось, якесь відчуття, що розливається глибоко-глибоко, як Грунтові води, відчуття, на якому звичайно стоять ці стовпи реального сприйняття й мислення, і стовпи тепер чи то м’яко розійшлися, чи то зійшлись. А втім, ця різниця ту ж мить також утратила свій сенс. «Це — інші погляди й інша поведінка; я стаю іншим, і тому іншим стає все, що зі мною пов’язане!» — міркував Ульріх, гадаючи, що пильно за собою спостерігає. Та можна було б сказати також, що його самотність (тобто стан-бо не лише в ньому, а й довкола нього, і цей стан, отже, пов’язував одне з другим), — можна було б сказати (і він відчував це й сам), що ця самотність робилася чимдалі щільнішою й чимдалі глибшою. Вона проникала крізь стіни, вростала в місто, вона, по суті, не розширюючись, вростала у світ. «Який світ? — подумав він. — Адже ніякого світу немає!» Ульріхові здавалося, що це поняття вже втратило будь-яке значення. Але він мав іще досить самовладання, тож йому відразу стало й прикро за таку аж надто пишномовну фразу; він уже не намагався знайти інших слів, навпаки, від цієї миті він немовби почав прокидатися цілком і за кілька секунд стрепенувся. Уже сірів день, своєю бляклістю швидко поглинаючи яскравість штучного світла.

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, — раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже — звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.

notes

Примечания

1

Розташування сил перед боєм (фр.).

2

Поділяй і владарюй (лат.).

3

Падаццо делла Канчеллерія — пам’ятка італійської архітектури XVI ст.

4

Трохи галасу навколо нашої душі (фр.).

5

На пониження і на підвищення (фр.).

6

Повірений у справах (фр.).

7

Каштани в цукрі (фр.).

8

Вірю, щоб збагнути (лат.).

9

Тобто до революції 1848 року в Німеччині.

10

Ганс Макарт (1840-1884) — австрійський художник, який справив великий вплив на ґрюндерство.