Богун [Олександр Соколовський] (fb2) читать онлайн

- Богун 3.48 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Олександр Соколовський

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН З ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

ЧАСТИНА ПЕРША

Шляхта живе як у раю, а селяни — як у чистилищі. А як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові — іхне становище гірше віл галерних невільників. Ця неволя багатьох інших амушув до втечі, а найвідважніші йдуть до запорожців.

Cuillaume de Beauplan
Ой у Лубнах крутоярих, у високім замку
Сидить пишний князь Ярема на тесовім ганку.
Насупився князь Ярема: все листи читав.
«Враже хлопство… Хамське кодло», — раз по раз гукав
Позаймали волоцюги
Всі провалля і яруги.
Де могили, де прикмети.
Там чатують їх бекети.
На кониках вигравають,
Шабельками повертають —
Хмельницькою виглядають…
Під страшну негоду
Через Жовту Воду
Не знайшли пани броду.
П. Куліш

1

Року 1590-го за молодого короля польського Зигмунда Вази одержав князь Олександер Вишневецький з королівської ласки «пустелю ріки Сули по тому боці Дніпра», де князі Вишневецькі з давніх-давен володіли величезними просторами.

Тоді ж саме й князь Микола Рожинський «на підставі конституції сеймової» став паном «пустельних урочищ над річками Сквирою, Раставицею й Кам’яницею аж до меж Паволочі».

Року 1609-го пан Валентій Олександер Калиновський одержав у подарунок від короля «певну пустелю Гумань», що в дійсності займала щось чи не тридцять миль землі української.

З цього часу з надзвичайною швидкістю, з гарячковим нестримним поспіхом захоплювали польські магнати безмежно широкі, мало залюднені, казково прекрасні землі на кресах Дикого Поля.

Людові, що жив споконвіку на цих вільних землях, обіцяли пани цілковиту волю від всяких данин та обов’язків.

Усім, хто жив або приходив селитися на панських займанщинах, надавали магнати великих пільг, будували села, містечка й замки для оборони від татарського нападу.

Протягом дуже недовгого часу на пустельних просторах за Києвом, Брацлавом і Баром зароїлися численні оселі…

Ще зовсім недавно хвилювало тут море буйних степових трав, паслися табуни диких коней, гасали стрункі сарни й меткі сайгаки, брехали в яругах червоні лисиці, в гаях та чагарниках було повно всякого звіра й птаства, в річках і озерах аж кипіло од риби.

Але все більші й більші шматки Дикого Поля одвойовувала людина.

Щороку ширше й далі на південь чорніла під ралом жирна родюча земля, все далі й далі розливалися зелені хвилі буйного, високого жита.

Хоч небезпечно було в цих краях від хижих татар, хоч треба було тут орудувати однаково добре й ралом і гострим мечем, хоч не минало й року, щоб не гнали чамбули татарські в полон сотень і тисяч українського люду, — про те все більшими й більшими юрбами сходився люд в ці краї шукати щасливої долі…

Магнати раділи. Пожадливо підраховуючи майбутні прибутки, вони чекали, поки осяде люд, поки збагатіє від рільництва, бджільництва, скотарства, — поки казково родюча земля сторицею заплатить «нікчемним хлопам» за їхню брудну «хлопську» працю.

А через деякий час, коли у хлопів було вже що взяти, коли багато хто з бундючних магнатів нараховував уже в своїх маєтностях десятки тисяч простого люду, коли завертілися й загули кола тисяч млинів, перемелюючи тисячі тисяч пудів золотої пшениці, — почало панство вигадувати все нові й нові податки: і з диму, й з млинового кола, й десятину, й ставщину, й очкове, й рогате, й сухомельщину, й поволовщину й таке інше.

І застогнав під панським ярмом колись вільний люд, і вибухнули криваві повстання, й розлилися по всій країні люті хвилі пожеж, і піднялися до неба стовпи чорного диму — над містечками, над містами, над панськими замками…

Але не встояли проти регулярного польського війська розпорошені загони повстанців: вибито до ноги найсміливіших, замордовано на палях, на шибеницях, порубано й спалено ватажків козацьких, і приневолений був народ скоритися можновладним, панам.

Минали роки… Знов і знов спалахували народні повстання, але кінець кінцем переможцями ввесь час залишалися пани.

По всій Україні розташоване було військо Речі Посполитої польської. Пильно й ретельно стерегли магнати своє добро.

А стерегти таки справді було що: вже року 1620-го князі Острозькі, Заславські, Потоцькі, Конецьпольські,

Вишневецькі та інші володіли величезними, незліченними скарбами.

У самого тільки князя Януша Острозького було: «Міст і містечок вісімдесят, сіл дві тисячі сімсот шістдесят, червоних злотих шістсот тисяч, талярів твердих чотириста тисяч, монети різної двадцять дев’ять мільйонів, ламаного срібла тридцять, діжок, цугів та ридванів п’ятдесят, коней верхових сімсот, кобил маток чотириста, бидла й овець — без ліку…»

Не останній — коли не перший — магнат був і князь Ієремія Вишневецький, що року 1619-го одержав у спадщину всі добра батька свого Михайла, а трохи пізніше без жодної на те ухвали польського сейму зробився владарем «п’ятдесяти містечок на широких пустелях за Переяславом».

По ріках Сулі, Удаю, Сліпороду, Солониці й далі — ген аж до кордонів Московії — простяглася займанщина Вишневецьких.

Близько тридцяти п’яти тисяч господарств платили податок князеві. Чотириста двадцять три кола млинових мололи збіжжя на Вишневеччині, і з кожного кола одержував князь Ярема по два червоних злотих щорічно…

А скільки ж то було тут пасік, майданів до здобування селітри, поташевих буд, бобрових гонів… Скільки було смолярів, дігтярів, бортників, будників, чабанів, рибалок у цих землях!..

І всі вони повинні були платити данину князеві.

І Задніпрянщиною далеко ще не обмежувалися Яремині володіння: на правому боці Дніпра — у воєводствах

Волинському, Руському, Сандомирському — Вишневецьким належав широкий пас земель від берегів Дніпра аж до Кракова.

У розкішних замках Яреминих — у Білому Камені, у Вишневці, в Збаражі, в Лубнах — були тисячі слуг, сотні збіднілої, колись-то бундючної шляхти, що служила князеві, немов тому королеві.

Мав Ярема і власне військо — щось близько п’яти тисяч жовніра різної зброї: були тут і полк піхоти німецької, й полк панцирний, і власна армата.

Войовничий був князь Ярема. Ходив він і на татар, і на москалів, що прозвали його Палієм, а найбільше на козаків-повстанців…

Не завжди щастило йому в походах, але за впертість свою, за люту жорстокість мав він славу найкращого войовника в Польщі.

Отож коли року 1646-го помер старий гетьман великий коронний Станіслав Конецьпольський, — багато хто сподівався, що король Владислав Четвертий віддасть булаву гетьманську Яремі.

Сподівався цього й сам Ярема. І коли король завітав був до замка Яреминого в Білому Камені, недалеко Львова, — зустрінуто його з не чуваною досі пишнотою. Бито з гармат на честь короля та його дружини, Марії-Людвіги… Кілька днів одбувались бучні бенкети… А на прощання подарував королеві Ярема коня, якому й ціни не було, золоту збрую, саджену самоцвітами, булаву й шаблю в такій же коштовній оправі.

Від Гризельди — дружини Яреминої — одержала королева позолочену, оббиту малиновим оксамитом карету з шістьма чудовими кіньми.

Вшановано подарунками й слуг королевих, і посла французького де Брежі, що був при королі, й великого канцлера коронного — Осолинського…

Та недовго тішилися Ярема й Гризельда надією на булаву гетьманську: віддав її король Миколі Потоцькому, а на гетьмана польного призначив воєводу чернігівського Мартина Калиновського.

З того часу став князь Ярема найлютішим ворогом короля, великого канцлера, нових гетьманів та всіх їхніх прихильників.

Жив у себе в Лубенськім замку, начебто не звертаючи уваги на все, що діялось у Варшаві.

Але ні для кого не було таємницею, що можновладний, не від кого не залежний господар Задніпрянщини ні на хвилину не залишав надії на булаву гетьманську й тільки чекав слушного часу…

Чекати довелося недовго…

2

Лубенський замок князя Яреми стояв на високій горі над Сулою. Ще здалеку — за кілька миль — з того боку річки видно було високі чотирикутні вежі з круглими банями, з вузенькими вікнами й довгавими стрільницями.

Густий старовинний парк, оточений зчорнілим від часу муром, розкинувсь навколо.

Грізно дивилися з мурів жерла гармат, зловісно чорніли в стрільницях довгі рури важких гаківниць, розмірно, мов неживі походжали вартові жовніри з мушкетами в руках і гасловими трубами через плече.

Внизу, під самими мурами, темнів повний води широченний глибокий рів, над яким, починаючи од важких, оббитих залізом дубових воріт, висів на товстих ланцюгах звідний міст.

Над брамою, над в'їздом три башти з сірого дикого каменю стерегли міст од ворога.

Суворо й гордо дивився замок на мізерні будівлі міста, на села, на далекі степи Засулля, на чорні густі непроглядні ліси, на хрести православного Мгарського монастиря, що ледве виднівся на взгір’ї серед гущавини столітніх дубів.

Жорстока, страшна, невблаганна сила почувалася в цих мурованих баштах, у цих темних мурах, у цих сторожких довгавих чорних очах стрільниць: така сама, як і в господаря замку — князя Яреми.

Була рання осінь 1647 року.

І ближчі, й далекі ліси, й міські сади, й старовинний парк коло замка вже подекуди жовтіли й червоніли осіннім золотом.

В ніжній глибокій прозорій блакиті тануло бабине літо.

Князь Ярема стояв на високім балконі й дивився вниз — у парк, де ще з раннього рана кипіла робота.

Щось чи не дві сотні людей метушилися по широких алеях, коло квітників і оранжерей, коло водометів і статуй, під липами, під тополями, під дубами, під мурами й коло замкового двору.

Були тут і двораки, й піддані з околишніх сіл. Копали, носили землю й цеглу, рівняли доріжки, обкопували дерева, щось будували на схилі, над яром — коло великих важких грудомах суворого сірого граніту.

Стриманий гомін працюючих — немовби приглушений стогін — ледве долітав до князя Яреми: не любив князь голосних хлопських розмов… Тільки пронизливі уривчасті покрики численних наглядачів тішили йому вухо.

— Ах, яка незрівнянна краса! — почувся ззаду в Яреми приємний, трохи гаркавий жіночий голос, і літня, ще в повній красі й силі жінка в блакитному з золотом убранні вийшла з розчинених скляних дверей.

— Не розумію, яка може бути краса в метушні цього бидла? — зневажливо повів плечем Ярема і скоса ще раз глянув униз на людей у парку.

— А х, ні! Я не про те, — посміхнулась пані, — я про річку й степи…

Тиха, спокійна, з широкими заводями Сула й осінні замріяні далі засульських степів були справді чудові.

— Т о чого ж пані так поспішає до Києва, коли їй тут так подобається?..

— Пані не поспішає: це я поспішаю, — відсапуючи промовив червоноликий пан, такий товстий, що ледве проліз у двері.

Це був Януш Тишкевич, воєвода київський.

— Ух, спека, — додав воєвода, обтираючи рукавом малинового кунтуша спітніле чоло.

Він хотів був сісти в один із фотелів, що стояли на балконі, але завагався, бо в покоях весело вдарила музика.

— Прошу до столу, — сказав князь Ярема.

По пухнатих м’яких килимах пройшли вони через простору двосвітну залу, де стояв трон князя Яреми й де на високім склепінні намальовано було небесні світила. Поминули ще цілу анфіладу розкішно оздоблених в оксамити, венецькі свічада, в мармур та срібло покоїв і опинилися в високій просторій їдальні, де грала на хорах музика.

Стіни їдальні виблискували темно-жовтим ясенем з дубовою горорізьбою.

Вздовж стін, на довгих, підтримуваних штучно вирізьбленими підпірками полицях красувався срібний, золотий і кришталевий посуд.

Посередині стояв накритий кількома білосніжними обрусами, один поверх другого, довгий стіл.

На срібних тацях, полумисках і мисках навалено було понарізувану великими шматками свинину, варену, з часниковою підливою баранину, волячі язики з сливами, курятину, поросятину, сало й копчені ведмежі окости.

Тут же в кришталевих посудинах шумувало пиво, в золотих довгошиїх глечиках стояли різноманітні наливки й жовтий прозорий неміцний мед.

Коли увійшов Ярема з Тишкевичем і воєводинею, слуги, що метушилися навколо столу, немов заніміли. Товстий сивий маршалок з надзвичайною спритністю відсунув князеві крісло.

В ту ж мить ударила музика, розчинилися навстіжень двері з сусідніх покоїв, гості й двірська шляхта почали сходитися до столу.

Першими йшли дружина Яреми Гризельда, поруч з підчашим коронним Миколою Остророгом, за ними гусарський полковник Стефан Чарнецький з патером в одежі ордену єзуїтів, а далі вже менші пани, більшість яких постійно мешкала в замку, складаючи численний і пишний почет князя Яреми.

Щось чи не півсотні панів у саєтових, оксамитових голубих, жовтих, червоних, малинових кунтушах, шитих шовками, сріблом і золотом, посідали круг столу на дубових вирізуваних стільцях з високими списками.

Обід почався, Ярема їв і пив дуже мало. Зате Тишкевич не минав ні ведмежатини, ні поросятини, ні буженини. Він брав своїми пухлими, товстими руками найсмачніші шматки, клав їх собі на тарілку, спритно розрізував довгим ножем і, безперестані набиваючи рота, задоволено чмякав. Не забував і про наливки, так що слуга, який стояв у нього за кріслом, ледве встигав наливати.

Незгірше вправлялися й Остророг, і Стефан Чернецький, і супутник його патер з плюскнявим обличчям.

Але вони хоч не забували про слуг і численних собак, що крутилися поміж кріслами й під столом: і собакам, і слугам од усіх хоч що-небудь та й перепадало. І тільки Тишкевич, здавалося, забув про все, окрім своєї їжі.

За першою стравою, на знак маршалка, слуги зняли перший обрус і подали рибне: осетрів у важких срібних ваганках, королів із червоною масною підливою, карасів у сметані просто на сковородах, фаршированих щук…

Панство швидко впоралося і з ними.

— А скажи мені, пане полковнику, — промовив Ярема, побачивши, що Чарнецький уже перестав їсти, а Тишкевич тільки що з жалем проковтнув останній шматок осетрини, — скажи мені, що там чутно в Чигирині про ту зваду козацького сотника з паном підстаростою: кажуть, не поступається сотник?..

Чарнецький блимнув зеленкуватими очима.

— Не поступається, але що з того? Виявилося, пан п ідстароста діяв цілком законно: той Хмельницький не мав на Суботів жодного права…

— А що, певно, значний козак Хмельницький? Кажуть, до самого короля їздив? — запитав Тишкевич.

— О, то бестія!.. А хутір же який! Чи не кращий у всім старостві!..

— Дуже вже панькається король з тією козацькою маволоччю, — сказав Ярема, — давно б слід їх приборкати.

— Свята істина! — хотів був прилучитися до розмови патер єзуїт, але несподівано ригнув і мусив обмежитися лише тим, що звів очі до неба.

В цю мить слуги почали знімати другий обрус і ставити на стіл пироги з дичиною, паштети, бігоси, вареники, дичину.

Тишкевич потягнув до себе обома руками чи не цілого сайгака. Ярема, бачачи, що з воєводою годі зав’язати якусь розмову, поки не подадуть вин і медів, знову звернувсь до Чарнецького:

— Ну, а про турецьку війну вже нема розмов поміж козаками?

— Та щось наче трохи принишкли… Але думка моя така, що і король, і великий канцлер таки ще не залишили цієї справи…

— О, той канцлер, — несподівано загорівся гнівом Ярема, — хитрий лис!

— Тільки про своє дбає, — вмішався Тишкевич, насилу-таки проковтнувши те, що було в роті. — А навіщо нам та війна?.. Ледве сяк-так налагодили господарство після останньої ребелії, а тут знов… Знаємо ми цю війну: почнуться податки, побори, підупаде торгівля, хлопи почнуть розбігатися. Й так уже знову чогось заворушилися…

А коли ще, боронь боже, війна…

— Не розумію, — поважно почав тоненьким голосом худий Остророг, — не розумію, чого тим хлопам од вас розбігатися?.. Т ут, у Київськім воєводстві та на Задніпрі, — це ж просто рай для хлопства! У нас, на заході, хлопи працюють на пана чотири, а то й п’ять день на тиждень, роблять часом і в свята… І чинші куди вищі, й данини… А тут щ о?.. Якийсь день-два в жнива чи в косовицю — та й вже.

— Не зовсім, — заперечив Ярема. — Я своїх на Лубенщині таки привчив трохи більше часу віддавати панові… А замкові роботи? А заборона варити горілку й пиво? А мелення збіжжя?

— Вони з-за однієї горілки на стіну полізуть, — улесливо підтакнув патер.

— Не на стіну, а на вербу або на дуба, — пошуткував Тишкевич. — Бачив я, княже, дорогою твої прикраси, — висять, як груші…

— А що ж? Панькатися з цим бидлом? Не хоче коритися — хай на вербі погойдається.

— То так вони всі повтікають на Запорожжя, — зауважив несміливо Остророг.

— Знайдемо й там!.. Ех, слухається король отого лиса-канцлера!.. Давно б вже розкидати, з землею зрівняти це чмелине гніздо!..

— Тоді б і схизмати скоріше до правої віри почали навертатися, — прошепотів патер.

— Все ж таки… оборона кресів, — почав Остророг.

— Вигадали таке!.. Оборона… Запорожжя… Орден лицарський! — з жовчю перебив Ярема. — Та я б на королевому місці не вагався й хвилини… Звідки бунти, непокора, розпуста? Звідти. Вигадали — «оборона». Ні… Я таки не втерплю: я сам колись піду на них з огнем і мєчем!..

Остророг не відповідав нічого: почали подавати вина, меди, яблука, груші, виноград, сливи…

Вже після перших келехів розмови за столом стали голосніші. Вже не так прислухалося панство до слів князя, воєводи, Чарнецького… У всіх поволі розв’язалися язики, й у їдальні піднявся такий гармидер, що навіть не чутно було гарчання собак, які, незважаючи на погрози слуг, люто гризлися за кращі шматки недоїдків.

Вже почало й смеркатися, вже й свічі запалено в кришталевих люстрах та в литих важких канделябрах, панство все ще не вставало з-за столу.

Ярема сидів похмурий. Протягом усього обіду він їв мало, пив іще менше. І це не тільки сьогодні, а й завжди: про нього навіть слава ходила, що змолоду не любив він, як більшість панів, уклонятися Бахусові й Венері та що нього тільки один бог — Марс.

Проте ця поміркованість залежала зовсім не від богів: Ярема просто хворів на шлунок і боявся його обтяважути.

А коли щось занадто вже — так, як сьогодні, — почало пекти й крутити всередині, ставав князь похмурий злий і все згадував, що якась ворожка ще років десять ему сказала, що він помре від шлункової хвороби.

Правда, він зараз же звелів ту ворожку повісити, але слів її не забував…

Ось і тепер, прислухаючись до ледве помітного бурчання в животі, він згадував про ту розхристану, розпатну сиву бабу, що колись так кумедно вила й борсалася, намагаючись розірвати ремінний зашморг.

Бурчання в шлунку не припинялося.

Пани майже всі були п’яні, й князь, не звертаючи нічієї уваги, вийшов з їдальні й попростував у парк освіжитися.

Хоч був уже вечір, роботи в парку ще не припиняслия.

Непомітно пройшов Ярема липовою алеєю майже до самого яру.

Раптом коло кущів, усього лише за кілька кроків, почув він тиху розмову:

— А хіба що? Знов її бачили? — пошепки запитав чийсь голос.

— Це мітлу вогняну?..

— Еге ж…

— Не знаю… Гомонять, що то не мітла на небі… Говорять, що то меч божий…

— М-меч божий н-на па-нів!.. — стримано, але виразно загув перший голос.

— А, л-лайдаки, бидло прокляте!.. — звірем заревів князь, плигнув і вхопив якусь постать за плечі.

Друга перелякано метнулася вниз — у яр.

— Стій, стій, лайдак!.. Шкуру здеру з живого! — з верещав Ярема.

Але той, що тікав, уже зник у темряві.

З

Другого дня, в неділю, в Лубнах у церкві святої тройці службу божу відправлено трохи раніше, ніж пани почали розходитися з костьолу.

День був теплий, і на людях, що виходили з церкви, зовсім непомітно було теплого одягу. Сірі свити, широкі брилі, чорні шапки й темні хустки утворювали якусь одноманітну масу. Тільки де-не-де серед убого вдягненої юрби зеленів довгий кунтуш поважного міщанина, синіла сукня його дружини або спалахувала в ласкавому промені осіннього сонця червона дівоча стрічка.

Не чутно було голосної розмови, тихий гомін ледве лунав над юрбою, й лише з двох рядів калік Та старців, що стояли коло церковної брами, інколи виривалося проникливе й благальне:

— Подайте каліці темному…

— Подайте сліпому нещасному…

— Подайте христа ради, що милость ваша…

На цвинтарі, коло стрункої тополі, зупинився худорлявий хлопець років тринадцяти. Він увесь час нетерпляче переступав з ноги н а ногу й витягував шию, — намагався когось розгледіти серед юрби.

— І чого вона так пізно виходить? Завжди остання…

Все молиться — все цілує ікони…

Хлопець нетерпляче повів плечима й, очевидячки, намірявся повернутись до церкви, коли раптом в юрбі почулося:

— Ярема… Ярема… князь Ярема… — І всі погляди зосередилися на групі вершників, що наближалася від костьолу.

Чудовий вороний кінь легко й урочисто ступав під Яремою. На збруї, на малиновому жупані князя, на шаблі й на соболевій шапці з пером горіли золото й само цвіти.

Вершники, що їхали півколом трохи позаду князя, були одягнені з не меншою пишнотою. Краса їхніх коней, розкіш їхньої зброї й одежі ще дужче кидалися у вічі на фоні сірої одноманітної юрби простого люду, що боязко розступався, поспішаючи дати дорогу панам.

І старі, й молоді, що тільки-но повиходили з церкви, з прихованим острахом знімали шапки й низько, дехто до самої землі, вклонялися князеві.

А він, згорда поглядаючи на юрбу, зрідка ледве помітно похитував головою — так, що не можна б сказати, чи то він відповідає на привітання, чи тільки хоче придивитись пильніше.

Холодні банькуваті очі та довгий шорсткий рудуватий вус надавали темно-жовтому, аж чорному обличчю князя якогось холодного, жорстокого виразу.

Хлопцеві, що, схиливши простоволосу голову, стояв під тополею, здалося, що Ярема глянув на нього гнівно й погрозливо.

«Невже Петро виказав?» — ворухнулась-підозра, й холодна комашня забігала хлопцеві по спині.

Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.

«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»

В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…

Довго хворів і кашляв батько після Яреминих канчуків, та так і помер, не одужавши…

А ті, що зникають невідомо куди?.. Кажуть, що їх катують у західній башті… Становлять босими ногами на розпечені сковороди, видирають з живого тіла шматки м’яса, вирізують із шкури ремінь…

— Максиме, ти тут?.. А ми тебе з Оленою шукаємо, шукаємо… Диви: та він тут зовсім заснув!..

— А, це ти, Варко? — немов прокидаючися від страшного сну, скрикнув Максим.

— Ні, не я! Н а дідька ти мені здався?. Якби не сестричка твоя, давно б уже я була в замку… Ну, гомоніть та швидше…

Олена сумно дивилася на, брата. Тонкі її губи нервово тремтіли, в ніжному голосі почулись приховані сльози:

— Ну, що? Надумався?..

Максим мовчки схилив голову.

— Знаєш, я зараз так молилася, так молилася… І наче полегшало якось на серці… Може князь простить Петрові?.. Може, все якось обійдеться?.. Може, тікати не треба?..

Олена розгублено подивилася навколо. На цвинтарі не було вже нікого.

Шаруділо од вітру пожовкле листя. Мертво чорніли похилі хрести. над могилами.

— Якраз!.. Він простить… — «Закатувать канчуками коли не с каже, хто другий».. Ні, сестро, мені вже тут не життя…

— Та куди ж ти втечеш?

— Світ за очі… Отак би на Січ пощастило…

— На Січ?.. Та ти ж молодий ще зовсім… І потім… вони ж безпремінно гнатимуться…

— Не наздоженуть…

— Максиме! — не втерпіла Варка. — Петро ж Гарний хлопець, — нізащо не викаже. Виходить, що й тікати не треба…

— От такої! «Виходить»! То що ж? Хай Петра закатують?. Ні… Завтра ж уранці хай скаже, що то був я… Хай ловлять…

Максим справді мав рацію.

Варка й Олена мовчки дивились на нього. Якось це вірилося, що сьогодні вночі Максим, може, навіки покинути їх і подасться світ за очі — в невідому, далеку, небезпечну дорогу…

А хлопець стояв, трохи схиливши голову, стиснувши зуби й уперто насупивши брови: страшно тікати, але ще страшніше опинитися в пазурах у Яреми…

— Та як же воно все це сталося, розкажіть мені врешті і до ладу? — запитала Варка, побачивши, що Олена ось-ось-ось не витримає й заплаче…

— Та як… рівняємо ми з Петром доріжку в старому парку, знаєш, там, де ясен громом розбило. Ну, от. А вже адвечір…. Потомилися ми дуже. От Петро обперся на заступ та й каже: «Н у й проклята ж, каже, робота: коли то коло коней, то з заступом… Обридло, каже, до біса…

І ще он князь коло Гадяцького шляху знов якусь греблю хоче гатити… Чи не доведеться, каже, й нам з тобою, Лаксиме, в грабарі йти: пан Броніслав, каже, щось давно на нас скоса поглядає». — «Н е згадуй, кажу, лисого чорта рпоти ночі…» Покопали ще трохи… Смерклося… Глянув Петро на небо та й питає: «А що, каже, не казала тобі сестра, що в панів про вогняну мітлу чутно?» — «Ні, кажу, а хіба знов її бачили?» — «Не знаю, каже… Гомонять, каже, що то не мітла на небі: гомонять, що то меч божий…» А я підняв заступа та, мов той дяк у церкві, як загуду, наче в діжку: «М-меч б-божий на па-нів!..»

А Петро, замість реготати, вирячив очі й пополотнів як, немов чортяку в мене за плечима побачив… Глядь, то ж сам Ярема… Я тоді — вниз, у яр… А Петра спіймано.

— Ну, що ж, — тяжко зітхнула Олена, — доведеться нам, Варко, виряджати його в дорогу… Гляди ж, Макиме…

Голос їй увірвався, очі потьмарилися сльозами.

— О т такої!.. Оці вже мені баби! — розсердився Максим, але не витримав і одвернувся й собі.

— Ну, годі, годі! — вдавіно жваво зацокотіла Варак. — Давайте умовимось, що й як, — часу небагато…

Олена й Варка були за покоївок на жіночій половині і інколи виконували доручення самої Гризельди: навіть в свято гаяти часу їм не доводилося. Максимові теж треба було поспішати до замка, бо пан Броніслав ще вчора лаявся, що в стайні, де працювали Петро з Максимом, нема ладу.

Пошепки, хапаючись, почали обмірковувати подробиці майбутньої втечі: де побачитися востаннє, яку взяти одежу, як вийти з міста вночі, як поводитися після втечі Олені, що переказати Петрові… Боялися, щоб про щось не забути, й не раз поверталися до того, що вже були вирішили.

— Ну, здається, все, — нарешті сказав Максим.

— Все… Хай тебе господь благословить, — перехрестила брата Олена.

Варка мовчки кусала губи.

Шаруділо під вітром пожовкле листя на спустілому цвинтарі. Мертво чорніли хрести над могилами.

— Ну, гайда, — посміхнувсь до дівчат Максим.

Незабаром вони вже підходили дог замка.

4

Трохи осторонь від замкового мосту з обох боків широкої вулиці розташовано було приміщення для челяді, частину касарень, стайні, шопи, возовні, клуні та інші будівлі великого замкового господарства.

За цими будівлями йшли крамнички, шинки, ятки, а далі вже починалося місто.

Максим жив не в самому замку, а в одному з приміщень для стайничих. Це значно полегшувало втечу, бо ввечері можна було вийти до міста, не викликаючи нічиєї підозри.

Гострокіл, що оточував місто, був не всюди однакової височини. Перелізти вночі через нього було досить легко, тим більше що вартові в спокійний час стояли переважно коло міських брам.

Перед вечором Максим востаннє походив коло коней, нагодував собаку Вовка, — якого дуже любив, потім пішов під замок на умовлене місце — попрощатися з сестрою.

Вовк ув’язався за ним. Це був чималий сірий, кудлатий, дуже лютий собака. Ще маленьким щенятком Максим знайшов його й вигодував. З того часу Вовк слухався Максима й інколи навіть лащився до нього зовсім не пововчи.

«Чи не взяти б Вовка з собою?» — ворухнулася думка, але зараз же й згасла.

— С-сюди, щоб тебе собаки з’їли! — з несподіваною для самого себе злістю крикнув Максим.

Вовк завищав і втік.

Олена прощатись не вийшла; прибігла сама Варка, то на одну хвилинку — пані Гризельда щось трохи захворіла, й усіх покоївок заганяли так, що аж у голові гуло.

— У… бісові душі! — заскреготів зубами Максим, вродливе обличчя його стало страшне від люті. Одна тільки й була у Максима Олена, — Матері він не пам’ятав, — батько помер уже тому кілька років.

Змалку покуштував Максим панської ласки — штурханів, різок, а як підріс — і канчуків. Скільки пам'ятав себе, — ввесь час тяжка остогидла робота, знущання й цілковита залежність од панів і наглядачів.

Якби не сестра, не Олена — з її теплою рідною ласкою — чи витримав би Максим цей жах, це рабське життя?..

І ось тепер, коли доводиться йти світ за очі, коли треба чи не навіки покидати Олену, — не можна навіть глянути на неї востаннє.

— Ну, годі, годі, Максиме! — заспішила Варка, побачивши, що хлопець немов скам’янів. — Ось тобі Оленине благословення.

Вона наділа на шию. Максимові мідного хрестика.

— Хай тобі господь помагає… Та ще казала Олена, щоб узяв кожуха. Безпремінно, — ночі холодні…

— Візьму, — бовкнув Максим і збрехав: важко й не безпечніше, ніж у свитці.

— Ну, прощай, треба бігти, — прошепотіла Варка й одвернулася.

Максим довго дививсь їй услід.

Потім, коли Варчина біла сорочка востаннє майнула коло замкових воріт, пішов лаштуватися в дорогу.

Смеркалося. В приміщенні для стайничих — довгій брудній і вогкій касарні — було майже зовсім темно, коли Максим підперезався потугіше, накинув на плечі свиту й поклав за пазуху невеличкий клуночок з їжею.

За халяву засунув кіску, поруч із нею вмістилася ложка. В другу халяву Максим поклав у окремій ганчірці трутник і кресало з кількома кремінцями.

— Ну, здається, все, — ворухнув хлопець губами. І раптом вагання опанувало його. — А може, зостатися? Може, все якось обійдеться? Та й куди втечеш? Однаково де пропадати, — чи тут чи там…

Максим уявив собі страшний непроглядний ліс; чорний осінній степ…

Жах стиснув йому серце. Руки безсило звикли. Він безпорадно оглянув касарню й зупинився поглядом на юрбі челяді, що грала в кості в кутку, коло каганця.

— Ех, біс його батькові! Смали на всі! — голосно скрикнув хтось із грачів, і цей крик наче протверезив

Максима. Він похапцем перехрестився й не оглядаючись вийшов надвір.

Починав накрапати дощ. Хоч він зараз же й перестав, але Максимові було й того досить:

— Добра признака…

До гостроколу, що оточував Лубни, Максим дійшов без перешкод: тільки коло замка ще вештався дехто з жовнірства й челяді, а в самому місті вже всі спали, й лише де-не-де в осіннім тумані блимав самотній вогник.

«Ну, в полі можна буде й біжком, — подумав Максим, перелізши через гострокіл і повертаючи на Переяславський шлях. — Тільки от повз кладовище треба проходити: як не йтимеш тихо й поважно, як бігтимеш, та ще, боронь боже, оглядатимешся, — може бути погано…»

Відьом Максим боявся не дуже; відьму треба тільки перехрестити вміючи, а от коли вовкулака ув’яжеться, — тоді капут…

Ніч була не дуже темна. Від кладовища війнуло якимсь холодком… Якісь білі плями танули над могилами.

— Господи, господи, Сусе Христе, — зашепотів Максим, силкуючись пригадати хоч якоїсь молитви.

Але окремі слова ніяк не в’язалися докупи, а ноги якось самі собою починали ступати швидше.,

— Ні, так не можна! — стиснув зуби Максим, вийняв ножа з халяви й, зробивши над собою зусилля, пригадав і пошепки почав проказувати «Отче наш».

Знайомі слова молитви його заспокоїли.

Кладовище залишилося позаду. Максим хотів був уже прискорити крок, аж раптом виразно почув, що ззаду його хтось наздоганяє.

«Тікати! — майнуло в свідомості. — Наздожене!» — тьохнуло серце.

І в ту ж мить щось страшне, кудлате й вогке кинулося на хлопця, штовхнуло в груди й одскочило.

— Гав, гав, гав! — радісно гавкав і верещав кудлатий Вовк, підплигував, бруднив своїми шорсткими, волохатими лапами груди й плечі Максимові й усе намагався лизнути йому обличчя.

— Та відчепися ти, щоб ти стерявся! — штовхнув його ногою Максим.

Але Вовк ще довго не міг заспокоїтись і гасав наче скажений.

З Вовком біглося куди веселіше.

Темний, широкий, грязький шлях уже не здавався таким таємничим і страшним. Тільки до придорожніх верб

Максим ніяк не міг звикнути…

«Треба бігти чимдуж на захід», — докладнішого плану в Максима не було.

Він не уявляв, чи багато вже пройшло ночі, — почував тільки, що дуже боліли ноги й плечі, що серце немов хотіло вирватися з грудей, що дихати було важко.

Але він усе біг, намагаючись не зменшувати швидкості.

Кілька разів падав, відчув, що дуже роздряпав об щось руку, але зараз же про це забув і думав тільки, що за ніч треба відбігти якомога далі.

Ліс зустрів Максима глухим шелестом верховіть, духом гнилого осіннього листя, холодом вогких туманів, таємничими голосами нічних птахів.

Але чулися не тільки ці голоси: почувалося, що все в лісі не спить, а живе якимсь таємничим життям… І кремезні дуби, й широковіті липи, й темні переплутані кущі — здавалися живими.

І не встигав Максим пересвідчитися, що то не руки таємничих істот, а віти звичайного дерева, як знову здавалося йому, що з-за стовбура виглядає страшний лісовик, що ген за кущами біліють одіння лісових русалок…

— То ж берези, звичайні берези! — заспокоював себе

Максим, але все ж таки волосся ворушилося йому на голові, а на тілі виступав холодний циганський піт.

«Якби не Вовк — пропадати б», — чомусь спало на думку, й Максим ухопив собаку за довгу вовну на шиї й ніжно погладив: — Не одбігай так далеко, Вовчику!. Ходім, лишень, ближче до середини шляху…

Але Вовк чомусь не хотів і поривався вперед.

Раптом він зразу наїжився й загарчав.

— Апчхи! — вдарило мов з гармати над головою.

І через мить Максим уже летів наосліп крізь нетрі й кущі.

Ніколи не знаний ще страшний жах до болю стискав йому серце, затримував віддих, убезвладнював рухи…

Але Максим не піддавався йому, не падав і біг як навіжений, натикаючись на дерева й дряпаючи лице об віти.

Раптом земля наче вирвалася йому з-під ніг, він полетів у якусь прірву, боляче вдарився об щось і знепритомнів.

5

Максим став приходити до пам’яті від гострого духу горілки.

Не розплющуючи очей, він ворухнув спраглими губами, почув у роті горілку, проковтнув і, одкрив очі.

Над ним схилилося старе, подзьобане віспою обличчя з довгими сивими вусами.

— Що? Смачна? Пий, братику, пий… Ну, чого ти?.. Роззявляй ширше… Ну, тепер смокчи… Та не так же!..і

— Ех, ти!.. І козак мов козак, а пити не вмієш… Та ти сядь краще!..

Максим сів.

Вовк радісно завищав і став лащитись.

Довговусе обличчя одсунулось.

— Пити, — прошепотів Максим, і дід знову притулив йому до рота невеличке барильце.

— Чого ти тікав?..

— Злякався, думав…

— Думав, що лісовик?.. А бо ще якась гемонська сила?.. Апчхи!.. Від лісовика, братику, не втечеш… Ні… Він тебе так закрутить, так заплутає, що й незчуєшся, як пропадеш ні за нюх табаки!.. Апчхи!.. Ану, дай, лишень, мені барильце — треба трохи в горлі промочити — може і в носі не так крутитиме. Ну, й горілка ж!.. Певно й у Яреми твого такої нема.

— А звідки ви, діду, знаєте, що я з Яреминих?..

— Звідки?.. Ач, який швидкий: «Звідки»?.. Ну, а що ж ти, з того світу з ’явився, чи що?.. Хто тут під Лубнами не Яремин?.. Все Яремине, матері його ковінька, — й ліс, і земля, і бджоли, й млини, й худоба, й люди!..

— А ви, діду?

— Ого-го! Та ти, я бачу, бистрий на розум! Не діжде він, бісової душі, щоб ще й дід Панас був його… Ні, матері його ковінька, дід Панас не бидло якесь!.. Хоч і ти не бидло… Дід Панас не з таких… Було колись… Спробували колись запрягти й діда Панаса. Е, та що там казати!.. Ти он краще посунь до мене барильце. Що? не можеш? Рука болить?..

Максим справді не міг ворухнути лівою рукою, а пальці на ній мов задубіли.

— Ану, покажи… Еге-ге! Диви, вже й напухла… Болять?.. А так?.. Теж болить?.. Ану, давай ще тут давону трохи.

Максим скривився від болю.

— Та ти не кривися як середа на п’ятницю, — я тільки помацаю, чи цілі кості!.. Н у от, певно, цілі. Ти ще скажи спасибі богові, що шиї не скрутив: дивися, з якої височини тебе швиргонуло.

Вже зовсім розвиднілося, й Максим побачив, що справді яр був дуже глибокий.

Навіть не вірилося, що можна було впасти з такої височини'й не розбитися.

Дід пошпортався в своїй торбинці, вийняв кривого ножа, зідрав лико, примусив Максима випростати пальці забитої руки й швидко їх забинтував.

— Ну, тепер ось тобі лико через плече, — закладай руку й не виймай… Прийдемо до коша — побачимо…

— До якого коша?..

— До козацького!.. А ти що ж, думав, що, крім Яреми з його посіпаками, тут уже й не стрінеш нікого?.. Ні, матері його ковінька Ще не всіх, братику, запрягли в ярма: стане ще козаків і на Ярему, і на його кодло… Вставай, лишень, обтрушуйся та ходім потроху…

— А собака в тебе добрячий, — сказав дід, коли вони вже пройшли кілька кроків. — Якби не собака, навряд чи й знайшов би я тебе… Ач, яка гущавина!.. Я вже знов почав був тоді засинати, коли чую — щось виє… Вовк не вовк і не відьма: не так виводить. Ну, а коли не вовк і не відьма, то, певно, собака. Н у, думаю, матері його ковінька, все одно спати не дасть — піду побачу… Добрячий собака…

Глянь, як хвостом викручує… Та як його звати?..

— Вовк…

— А тебе?..

— Максимом.

— Т-так… Максим. У мене колись товариш був — Максим. Ти ще, певно, тоді під стіл пішки ходив… Добрий козак був той Максим… І так пропав ні за цапову душу…

Багато тоді пропало!.. Вже зовсім були ми прорвалися з Филоненком через лядське військо… Т а ти чув колинебудь про Филоненка? — раптом сердито увірвав дід і перекинув торбину на друге плече.

— Авжеж чув, діду… І про Гуню, й про Острянина, й про Богуна чув…

— Ну, що ж ти чув?..

Максим, плутаючись, почав розповідати все, що він знав про козацьке повстання 1638 року.

Дід увесь час нетерпляче смикав себе за вуса. Нарешті не втерпів.

— Ач, якого понавигадували!.. Х іба ж Острянин був на старому Дніприщі?.. Зовсім його це було!.. Щ е з-під

Жовнина уступалися під Дмитром Гунею. Ой, що то за ватажок Гуня! Та він тоді так був укріпив табір, що Потоцький би нізащо його не погромив… Ц е ж тоді ото й з Богуном трапилося: виїхав перед військо лядський ротмістр Чарнецький… Панцир на ньому залізний, кінь теж мов залізний. Виїхав і нахваляється: «Лайдаки, мовляв, ви, козаки, боягузи: ніхто проти мене не здержить!..»

А Богун — ще ж зовсім тоді молодий був — як вилетить із табору на вороному, як помчить мов скажений на того Чарнецького, як ударить на нього з усієї сили, — повалив, перекинув разом з конем!.. Е, та що згадувати?!. Кинулись ляхи й раз, і вдруге, і втретє,— не на таких напали!.. Хотіли виманити козаків з табору — почали Ярема з Чарнецьким палити околишні села, різати й мордувати люд. Ой, скільки тоді народу загинуло!.. Не жалували кляті ляхи ні жінок, ні дітей… Але Гуня тримався твердо. Нічого, що бракувало поживи й припасу, — знав Гуня, що з-за Дніпра поспішає на одсіч полковник Филоненко…

І прорвалися ми були тоді з Филоненком, тільки не в добрий час… Е, та що згадувати!.. Ти що ж? Теж, може, козакувати думаєш?..

Максим ніяково посміхнувся: картини героїчної боротьби козаків мов живі стояли йому перед очима, й таким нікчемним, таким маленьким здавався він сам собі, й чогось навіть трохи страшно було з цим говірким дідом.

А той поволі розкурював люльку й усе посмикував свого сивого вуса.

— Ну, чого ж ти нічого не кажеш? Коли тікав, певно ж, щось міркував? Чи так прикрутило, що й подумати бул ніколи?.. Ну, чим ти там прошпетився?..

Максим розповів.

— Еге-ге! Т о Ярема, певно, за тобою з собаками ганятиме!.. А я думав просто так — покозакувати заманулося… Еге-ге!.. Т о нам краще тоді трохи на північ ударитись. Покружляємо днів два, а тоді можна й до коша… Ну, ходім швидше.

Дід перекинув торбину на друге плече й швидко почимчикував ледве помітною стежкою.

Довго йшли вони, продираючись крізь непролазні нетрі, переходячи глибокі яри й злазячи на порослі столітні ми дубами гори.

Місцевість ставала все горовитіша, яруги траплялися все частіше. Раз навіть обминули високу гору, в якій дід показав Максимові темну печеру.

— Тут колись люди жили — за наших прадідів… Он дивися — Ще й досі їхня сокира валяється.

Справді, коло війстя сіріла важка обточена каменюка з діркою для держака.

— Диви, — нахилився Максим, — воно й справді сокира…

— А ти не вірив? Та я колись, матері його ковінька, сам одного такого в лісі зустрів!.. Тільки це туди далі — на північ, над самою Сулою… Вискочив на мене з печери з отакенною ломацюгою… Якби не пістоля, й не одборонитися б!.. А пострілу він злякався: зразу ж, як гадюка, зашився в кущі.

Довго ще розповідав дід про таємничі печери в лісах понад Сулою, про диких людей, про підступи й витівки нечистої сили, про скарби, закопані десь під Лубнами, й про те, як їх можна розшукати й здобути.

Максим слухав з цікавістю. Але часто думка його мимоволі летіла до замка — до сестри й Варки, до Петра…

«Чи випустив його Ярема з льоху, чи ні? Певно, випустив: шукає мене. Я краз — знайде, рудий собака!»

Максим почував себе чудово. І непролазні хащі, й яри, й переплутані стежки, й говіркий — такий рідний — дід, і осіннє сонце, що інколи просвічувало крізь іще густе, вже подекуди пожовкле листя, — все це нагадувало Максимові про одно: він вільний…

Він може йти куди хоче, робити, що забажає, може дихати вільно й не боятися ні наглядачів, ні Яреми, нікого в світі.

— І як ще можуть терпіти ті, що зосталися?… Яке нужденне, сіре, яке жахливе їхнє життя!..

Максим намагався про нього не згадувати. Але незабаром воно само нагадало про себе.

На третій день ранком, коли сонце ще не підбилося над верховіттям дерев, яр, яким потроху продиралися крізь кущі дід і Максим, поволіпочав глибшати, потім стежка пішла на гору, й вони несподівано опинилися на широкому битому шляху.

— Той самий, Переяславський, — сказав дід і раптом присів. — Цить, цить: їде хтось… Ану, залазь осюди в кущі…

Шляхом від Переяслава посувалася довга валка.

Спереду їхало кілька вершників, — Максим зразу ж пізнав Яреминих гайдуків. За ними — вози, навантажені великими грудомахами граніту.

Коло кожного воза було кілька погоничів, краєм шляху теж ішли люди, в яких Максим пізнав грабарів.

Трохи позаду — верхами — ляхи-наглядачі.

Валка посувалася дуже поволі. Колеса по маточини вгрузали в розм'яклу землю. І коні, й люди, крім вершників, були дуже стомлені.

Раптом останній віз зупинився.

— Нь-ньо, ньо! — залунали похриплі голоси погоничів, але коні не рушили з місця.

— Ану, піддай! — нахилився до воза високий грабар у подраній свиті й, ставши коліном у грязь, спробував підштовхнути воза плечем.

— Ану, ще раз! — захрипів його голос.

— Ану, ра-зом! — нахилилися ще кілька погоничів, але віз стояв нерухомо.

— Ет, бидло прокляте! — захвилювався старший на глядач і кинувся з нагаєм до грабарів. Але в цю мить віз рушив.

Валка була вже зовсім близько. Максимові добре було видно й вози з гранітом, і навіть до краю знесилені обличчя грабарів і погоничів.

— То вони для княгині Гризельди каміння везуть: наказала Гризельда щоб усюди в парку були такі каменюки, от і возять аж з Переяслава, — прошепотів хлопець дідові.

Раптом валка зупинилася знову. Тепер уже треба було підштовхувати передній віз… Знову заметушилися погоничі й грабарі, знову щось зацвенькали поляки-наглядачі.

Під возом, з лівого боку, найближче до діда й Максима, напирав плечем схудлий грабар з почорнілим обличчям.

— Ану ра-зом! — хрипіли зморені голоси, й лице грабаря наливалося кров’ю, на лобі напружувалася товста жила, очі немов хотіли вискочити з орбіт.

— А ну ра-зом — пролунало чи не вдесяте, й віз, нарешті, зрушено з місця.

Але худий грабар не випростався, як його товариші, а якось кумедно скривився й присів ще нижче, потім застогнав, захитався і впав край дороги…

Кров темним струмком приснула йому з рота…

Максим зірвався на рівні ноги.

— Куди ти! — просичав дід, ухопивши його за свиту. — Допоможуть йому й без нас… Ходім лишень, далі од гріха…

І, не даючи Максимові опам’ятатися, дід потягнув його в гущавину.

6

У Вінниці, на майдані — там, де колись був старий замок, — з раннього рана рипіли вози, іржали коні, ремигали воли, лунали тисячі голосів.

Хоч снігу ще й досі не було, ярмарок зібрався куди більший, ніж минулого року.

Не кажучи вже про місцевих ремісників і міщан, про посполитих з околишніх сіл та про мовчазних чабанів з далеких степів, — були тут і галасливі верткі маленькі цигани з чорними, як воронове крило, кучерями, і євреї, й поляки, й волохи, й — навіть поважні вірменські купці з Кам’янця і з далекого Львова.

Чого-чого тільки не поназвозили вони на ярмарок!

Окремою довгою лавою стояли вози пасічників з медом і воском, трохи далі — вози з лісовим товаром: з дьогтем, смолою, поташем; ще далі — величезні гурти волів, що їх скуповувано для гданських та шлезьких купців; ще далі — різноманітні ятки з розкішними східними тканинами, з напрочуд гарними килимами, з сап’янами, з винами, з бакалією, з кінською збруєю…

З давніх-давен уславилося Поділля й Побужжя своєю торгівлею: це ж через ці краї йшли товари з турецького сходу на Львів, Краків, Замостє, Варшаву, Київ і навіть на Москву.

Отож і вінницький ярмарок, хоч і не такий був, як у славетному Кам’янці-Подільському, а все ж було тут на що подивитися, було чого й попослухати, — бо кому ж, як не купцям, знати, що діється і в Туреччині, і в Молдаві, і в Угорщині, й у Німеччині, й у Венецькій республіці, й по інших далеких краях?..

Купці все більше для панства та для міщан багатих розповідали…

У посполитих та в козаків були свої оповідачі.

То тут, то там — коло якогось воза або коло гурту волів чи овець — можна було помітити кобзаря з саквами на плечах, з бандурою, з хлопцем-поводирем.

Але небагато знали кобзарі про чужі землі — оповідали все більше про Київщину, Білоцерківщину, Чигиринщину, Задніпрянщину, а найбільше про Січ Запорозьку.

Чималі юрби збиралися коло кобзарів, але не коло всіх: були й такі, що сьогодні ще ні разу не співали своїх дум і пісень, немовби чогось чекали.

Один з таких кобзарів сидів на доброму кованому возі недалеко вірменських яток з бакалією, коло самих возів з сушеною рибою.

Поруч із ним умостився худорлявий хлопець років тринадцяти. Тут же, під возами, крутився сірий кудлатий собака.

Дід розмовляв з якимсь дядьком у драній свиті.

Хлопець майже не слухав цієї розмови і з цікавістю придивлявся до різноманітної, різноголосої юрби, що шуміла навколо.

Кого тільки в ній не було!.. І козаки реєстрові, й польські жовніри, й німці з регулярного польського війська — в широких темно-сірих брилях з яскравими перами, в коротеньких сукняних куцинах, підперезаних широким ременем, і пишно вдягнені пихаті шляхтичі — неодмінно з цілою юрбою підпанків та двораків, і поважні бородаті міщани з жіншми й дітьми…

Але кого справді було цього року на диво багато, так це запорожців.

Одягнені вони були дуже різноманітно: в одного червоний жупан аж горів золотим гаптуванням, другий був у широкому заяложеному очкурі та в кожусі наопаш, з-під якого просвічували волохаті, засмалені на сонці груди, в третього була напрочуд висока смушева шапка з довгим червоним верхом, а четвертий, здавалося, зроду ходив без шапки й світив свіжопогоеним черепом, на якому теліпався грубий, жорсткий, мов конячий хвіст, оселедець..

Але в кожному з них почувалося щось своєрідне, запорозьке, щось таке, від чого навіть у найбільшому натовпі всі розступалися перед запорожцем, і він проходив вільно, без перешкод.

«І що то воно у них за прикмета така? — міркував худорлявий хлопець. — Може, по зброї коштовній пізнають запорожця?.. Ні, не по зброї… Може, по плечах широких?.. По голові, піднесеній гордо? По очах, що дивляться сміливо й трохи неначе глузливо?.. І що то таке у тих запорожців?» — хотів був спитати хлопець у старого кобзаря, але тільки повів плечима, побачивши, що дід іще й досі розмовляє з дядьком у драній свитині.

— Е, що й казати! — говорив дядько, відповідаючи на якесь запитання дідове. — Були колись козаки, а тепер — піддані… Мали колись і волів, і овець, а тепер… Куди ж там уже, коли панщина аж чотири дні, а в жнива то й п’ять?.. А вполюєш там що, чи вловиш — неси панові… Б’єшся, б ’єшся мов риба об лід, а інколи навіть горілки випити нема за що… Та й то ще пий у пана в шинку, а коли не в пана — плати вину… Зроду-віку ще не було так тяжко, як тепер…

Дід-кобзар щось зауважив.

Дядько похнюпився…

— Гей, мавпам дорогу, мавпам! — почулося трохи праворуч. — Мавпам, хрещені, нещасним мавпам! — голосно й різко кричав кремезний дядько непевного вигляду.

За ним ішли дві чималі мавпи. Трохи вища, сліпа, трималася позаду й держалася за видючу.

У неї в передній лапі було щось подібне до дерев’яної миски, в якій бряжчало кілька мідяків.

Юрба трохи розступилася. Кремезний дядько голосно висякав носа й почав цілу промову:

— Мавпам подайте, нещасним мавпам!.. Погано тепер простому чоловікові, а ще гірше мавпі, та ще сліпій!..

Якби з сліпою та не видюча — чекала б сліпу смерть неминуча! Навіть тепер у них такі злидні, що не знаю, чи проживуть іще якісь три дні!.. А була колись і нивка, й пасіка, й хата… Та така вже доля проклята: все забрали злі як собаки панські посіпаки..

— Ого, бач він куди верне, — почулися в натовпі стримані голоси.

— І коли б ще якісь магнати! — гірко скаржився Кремезний. — Для магната не жаль і рідної хати, а то казнащо: підпанки, лизоблюди, псарі… та рандарі!..

— Ач, матері його ковінька, як закручує! — штовхнув старий кобзар хлопця. — Слухай, Максиме, та вчись…

— А де ж то сліпа собі гулю набила? — запитав чийсь веселий голос із натовпу.

Кремезний гірко похитав головою:

— Ой, не питайте, хрещені, не питайте: краще про свої лоби добре дбайте!.. Забилася сліпа мавпа, забилася, бо в панському костьолі молилася!.. Було колись у сліпої мавпеня, та вбило його на палю зле паненя… От і просила сліпа панського бога: чи не дасть хоч на старість другого…

— Га-га-га!.. Го-го-го! — аж струсонувся від реготу натовп.

— І не гріх тобі, чоловіче, отаке казна-що верзти? — випростався на возі старий кобзар. — Бачу, ти вже чоловік літній, та й здоров’я тобі не бракує… Личило б тобі краще в якогось дідича на грунтах сидіти, ніж отак-о по ярмарках тинятися…

— А як же з мавпами, діду? Покинути їх напризволяще; чи що?.. Гей, мавпи мої бідолашні! — крикнув Кремезний, звертаючись скоріше до юрби, ніж до мавп. — Чи покинути мені вас тута, а самому на Січ майнути, чи від дати вас панові рандареві навіки: хай бере й вас, як забрав уже ваші ниви, ставки й ріки? Чи, може, ще трохи побути з вами: чи не дамо собі якось ради з панами?..

Якийсь невловимий рух пройшов натовпом.

— Ну-ну! — шепотіли й поблизу, і далі. — І не боїться ж, дивись ти, про таке запитати…

Мавпи стояли похнюпившись.

— Не поки дайте ї х, дядьку, не залишайте! — задзвенів десь аж із-за возів веселий насмішкуватий голос. — Може й з мавп колись люди будуть…

— Будуть, будуть! — залунало в юрбі.

Чийсь мідяк брязнув, упавши в мавпину миску. За ним упав другий, третій, десятий… Не бракувало й срібних монет, а високий сизоусий січовик у старому кожусі кинув навіть червоного.

За кілька хвилин миска була повна доверху.

Кремезний дядько діловито витягнув з великої торби меншу, з грубшого полотна, й висип%в у неї гроші.

Потім зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, взяв видючу мавпу за лапу й знов закричав голосно й різко:

— Гей, хрещені! Мавпам дорогу, мавпам! Нещасним мавпам!

Він одійшов ще зовсім недалеко, коли до воза, де сиділи Максим і дід, підбіг сліпий на одно око старець.

Він щось сказав потихеньку дідові, й той зараз же нахилився до хлопця.

— Жовніри, Максиме, матері їх ковінька: біжи віднеси свитки й шапки для мавп. Хай повертає сюди. та не зразу, — хай трошки зажде…

Ледве Максим зник у юрбі, як з протилежного боку з’явилися кілька жовнірів.

— Де він, лайдак?

— Де той, що з мавпами?..

— Ей ти, бидло, де він? — звернувся рудий, одягнений мов сиворакша жовнір до якогось похмурого дядька.

— Той, пане, що з мавпами?

— Ну?..

— Зараз тута був…

— Куди пішов?..

— А хіба він, пане, пішов?..

— Д о дябла!.. Де він подівся, тисяча чортів і одна відьма!..

— Ой, паночку, та він же тільки що… з мавпами…

— Нагаями його! — закричав нетерпляче рудий жовнір.

— Пішов, пане, здається, в той бік, — показав дядько пужалном туди звідки з’явилися жовніри.

— Брешеш, лайдак! Беріть його! — закричав рудий.

Але дядько з надзвичайною спритністю вже одскочив до ближчого воза. Через мить шапка його майнула десь коло вірменської ятки й зникла.

Жовніри пішли далі.

Через п’ять хвилин Максим підійшов до діда, ведучи з собою якусь непевну істоту, що зростом нагадувала підлітка: хлоп’яча свитка обвисла на ній, як на тичині, шапка закривала їй не тільки очі, а й ніс. Шия її була обмотана не то хусткою, не то ганчіркою.

Таку ж саму істоту трохи згодом привів і старець, сліпий на одно око.

— Клади на возгу укрий рядном та давай починати, — сказав дід.

Максим подав дідові бандуру, підсунув йому якогось мішка, дід умостився зручніше й почав перебирати струни.

Пальці все швидше й міцніше перебігали по струнах.

Гомін в юрбі почав завмирати, дехто підходив ближче, щоб краще почути.

Дід почав стиха, але дедалі все більше підносив голос: помітно було, що кобзар розраховує на якнайбільшу аудиторію:

Об, там, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не вірли-чорнокрильці
Клекочуть і під небом літають,—
То сидить на могилі козак старесенький.
Як голубонько сивесенький…
У кобзу грає-виграває,
Жалібно співає…
Дід схилив голову, заплющив очі, знову розплющив, глянув на слухачів, на Максима.

Той сидів коло мавп нерухомо.

Натовп немов завмер. Здавалося, що дід якраз саме й є той козак сивесенький, про якого співає, і що навколо не ярмарок, а безмежний степ.

Кінь білй старого постріляний, порубаний,
Ратище поламане,
Піхви без шаблі булатної,
У ладівниці— ні однісінького набою…
Несподівано в натовпі почався якийсь рух. Дід сидів високо й добре бачив, що до нього хочуть протиснутися ті самі жовніри, що шукали мавп…

Але ні один м’яз не здригнувся дідові на обличчі, і струни бандури знов забриніли:

Тільки й зосталась йому бандура подорожняя,
Та у глибокій кишені люлька бурунка,
Та тютюну півпапуші…
Максим теж помітив жовнірів і глянув на діда. Той моргнув йому й співав далі:

Козак-сердега, люлечку потягає,
У кобзу грає'виграває,
Голосно співає:
«Гей, браття мої, панове молойці,
Славні козаки-запорожці…
Де ся ви повертаєте,
Як ви ся маєте?..
Чи до Січі-матері прибуваєте,
Чи татар-бусурменів,
Як череду,
У полон заганяєте?..»
У юрбі хтось вилаявся крізь зуби:

— Та куди його лихий несе?..

— Штовхни його, рудого собаку, щоб аж прилип!..

Дід зирнув одним оком і побачив, що рудий жовнір уже за кілька кроків од воза.

Максим трохи зблід і хвилюючись поглядав то на жовнірів, то на вкритих рядном мавп.

Дід грав і співав далі, немов нічого не помічаючи:

Коли б мені бог поміг старі ноги розправляти —
За вами, козаки, поспішати —
Може б, ще я здужав наостанку віку заграти,
Голосно вам заспівати:
Нехай би моя кобза знала,
Що мене рука християнська поховала.
А вже мені, старенькому, без кобзи пропадати —
Не зможу я по степах чвалати…
Рудий жовнір стояв уже коло самого воза й підозріло поглядав на всі боки.

Високий худий довговусий січовик з великим кривим носом підсунувся й обперся об воза якраз проти жовніра.

Будуть мене вовки сіроманці зустрівати,
Будуть дідом
За обідом
Коня мого заїдати…
— Та чого ти штовхаєшся, нечиста сило! — гримнув на ввесь голос кривоносий січовик саме в ту мить, як рудий жовнір глянув на мавпу, що несподівано почала вовтузитися під рядном.

— Хлоп! — закричав рудий жовнір. — Бидло!..

— Геть звідси! — заскреготів січовик зубами й хотів схопити рудого за гайдавери.

— Преч! — заверещав рудий, і довга його шаблюка свиснула в повітрі.

Січовик в одну мить вихопив свою й своєчасно відбив удар.

— Геть звідси, стерво собаче!..

— Геть! — заревла юрба.

У ту ж мить січовик ударив рудого шаблею по голові.

7

Того ж вечора в одному з вінницьких передмість у просторій хаті запорожця Зайди були досить численні збори.

Були тут і Максим з дідом Панасом, і сліпий на одне око старець, і той січовик, що рубонув на ярмарку польського жовніра, й кремезний дядько, що ходив з мавпами.

Мавпи теж грілися коло печі в кутку. З нових, кого ще Максим раніше не зустрічав, найбільшу увагу його привертали височенний жилуватий січовик з великим кривим носом та сам господар.

Іван Зайда вже кілька років зимував у Вінниці. Як тільки теплий південно-західний вітер нагадував йому про весну, як тільки журавлині ключі починали курликати під ясно-блакитним небом, тягнучи з вирію кудись на північ, — ставав Зайда якийсь смутний і розгублений.

Люлька все частіші не хотіла горіти й гасла, а Зайда, бувало, годинами посмоктував її й забував запалити…

Коли ж починали зеленіти в полях свіжі вруна, коли сонце щодня пригрівало' все гарячіше, а по вінницьких церквах якось сумно дзвонили великопостні дзвони, — Зайда кудись зникав.

Восени, перед покровою, він повертався якийсь оновлений, міцно засмалений сонцем, обвіяний степовим вітром.

Тижнів два пиячив та шурубурив по корчмах, по ярмарках із такими ж, як сам, зайдиголовами, пропивав геть-чисто все до нитки, потім вертався до своєї хати й брався до праці.

А працював він так що заздрили йому всі шевці не тільки з околишніх сіл, а навіть самі цехмайстри вінницькі. Бувало, пошиє чоботи — то їм і зносу немає. Навіть найзаможніші міщани, навіть самі райці давали йому замовлення.

Що й казати, шив добре.

Але цієї зими сталося з ним щось незвичайне: зродузвіку того не було, щоб Зайда одмовлявсь од роботи.

А цієї зими тільки й чутно було від нього:

— Не можу, ні, не можу… А проте працював багато… Тільки невідомо на кого. Не чорти ж йому чоботи замовляли?..

— А щось не без того: всі січовики характерники…

Добре, що хоч хата його далеченько від інших — аж коло самої царини.

Така була загальна думка про Зайду. Дуже б здивувалися люди, коли б побачили в Зайдиній хаті велике запілля, що в ньому повно було чобіт.

Дух від цього взуття приємно лоскотав ніздрі Максимові.

Хоч сонце вже сіло давно, спати хлопцеві не хотілося…

Ще б пак! — скільки було хвилювань сьогодні… Ще б пак! — з хвилини на хвилину сюди мав прийти той, про кого Максим чув так багато.

— Щось Іван запізнився! — нетерпляче сказав кривоносий козак, і в голосі його почулися якісь невластиві українцеві горлові, а разом скрипучі ноти.

— Та час би вже, — позіхнув дід Панас.

Одноокий старець бадьоро пройшовсь по кімнаті й сів до дубового столу з таким виглядом, начебто він сідав верхи на баского коня.

Помовчали.

А ж ось надворі люто загавкав собака й зараз же перестав.

— Добривечір, товариство! — привітався новоприбулий, відчиняючи двері.

— Здоров був!..

— Здоров!..

— Панові Йванові моє шанування… Так само й од мавп привітання. Пробачте, пане: старі поснули — сьогодні добре медку хильнули.

— Був би тобі мед, якби жовніри злапали… Це вже, здається, вдруге така морока?

— Ні, в Білій Церкві трохи інакше було…

— Гляди!..

— А здається мені, що я отого рудого й у Білій Церкві бачив, — сказав дід Панас.

— Якого?.. Отого сиворакшу? — аж підскочив Одноокий.

— Авжеж.

«А справді, той жовнір дуже подібний до сиворакши», — подумав Максим, і йому теж здалося, що він його вже десь бачив.

— Коли так, то вже зовсім кепська справа, — скавав новоприбулий і пройшовся від столу до печі.

Максим не спускав з нього очей. Церше, що зразу ж кидалося у вічі, — це дуже широкі плечі цієї людини. Хіба — тільки в кремезного хазяїна мавп вони були такої самої широчини. Але в хазяїна мавп досить виразно випирало чимале пузце, стан же новоприбулого був тонкий і гнучкий, мов у дівчини. На свіжопоголеній, міцно поставленій голові чорнів невеликий чуб, чорний, спущений донизу вус різко відтінював круте підборіддя й рівний ніс із трохи заширокими ніздрями. Тонкі брови розбігалися від перенісся широкими смілими дугами. Якраз там, де вони, сходилися, досить помітний був неглибокий, уже, певно, дуже давно загоєний шрам, від якого чоло здавалося Надто широким. Очі були звичайні — карі, веселі. Але хвилинами спалахували в них якісь блискавки, якісь незвичайні промені. Від них таке на перший погляд звичайне обличчя цього козака світилося своєрідною владною красою.

Спритність, відвага лева, хитрість лиса і воднораз одвертість і щирість оживлювали це обличчя, що, глянувши на нього один раз, запам’ятаєш на все життя, впізнаєш серед сотень і тисяч інщих.

«Так ось він який, отой Богун! — думав Максим, жадібно стежачи за кожним рухом цього незвичайного козака. — Так ось він, отой ватажок козацький, про якого так багато розповідав дід!»

Богун, помітив пильний погляд Максимів.

— А ти, хлопче, певно той, що з Лубен? Казав дід Панас, казав… А де ж твій собака? Що?.. Кажуть, непоганий з нього товариш мавпам…

Богун посміхнувся.

— А все-таки з мавпами, здається, вже край… Хіба тільки під Краковом про них ще не знають… Та й отой сиворакша щось недарма за вами ув’язався аж од Білої Церкви…

— Н у, що ж… Сиворакшу сьогодні почастували як слід: певно, не встане, — сказав Кривоносий.

— Де там! — про нього в ратуші довідувалися: тільки шапку розрубано, а, голова майже й не покуштувала…

Днів за три й на коня сідатиме.

— Кепсько, діду Панасе… Та все одно скоро вже мавпам на відпочинок: вилетів уже сокіл із клітки — певно, вже за порогами…

— Та що ти кажеш, Іване? — здивувавсь Кривоносий. — От би нізащо не повірив, що Богдан розірвав з ляхами… Певен був, що якось помириться…

— Був такий гріх, — сказав Зайда, — спадало й мені на думку, чи не закрутить йому голову панство… А жаль би було, якби з Богдана вийшов такий самий підляшок, як з Барабаша та інших… Признайся, Богуне, невже в тебе й гадки про це не було?

— По щирості, товариство, — не було ніколи… Бачив я його й у полі, й на морі, й серед польського панства… Ой, чи не вищий він од усіх нас на цілу голову…

— О т такої! — недовірливо хитнув головою Кривоносий. — Зроду-віку ще не було, щоб той, що з каламарем, був добрий вояка…

— А ось побачимо, — перепинив дід Панас, — дай бог пам’ять, мало вже не п’ятнадцять років, як зійдуться козаки, то без суперечок про Хмеля ніяк не обійдеться…

Життя покаже… Розкажи краще, Богуне, чи давно він на Січі?

— Як ся має, про що дбає, чи скоро на ляхів вирушає? А то мавпи наші мало не півтора місяці все про одно поспільству оповідають — може й обриднути, — посміхнувся хазяїн мавп.

— Ото ж воно й є. Про чвару його з Чаплинським чули?

— Це про Суботів? Та чули, вже й чути обридло! — сердито махнув рукою Кривоносий.

— Тут і під Вінницею таких сварок — хоч греблю гати, — додав Зайда.

— Буває й з маленької хмари великий грім. Та, врешті, чвара з Чаплинським — тепер уже річ другорядна…

А чули ви, товариство, що гетьман коронний звелів був скарати Богдана на горло?

— Та невже?

— За що ж?

— За чвару з Чаплинським? Та Богдан же неабиякий опришок — сотник козацький!..

— Писар усього війська Запорозького!..

— Та Богдан же від самого короля привілей мав!

Богун почав був одповідати, аж раптом надворі загавкав собака.

Кривоносий схопився за шаблю, хазяїн мавп пересунув люльку з правого кутка рота в лівий, дід Панас подививсь на Максима, що трохи зблід.

Тільки Богун і Зайда нічим не виявили занепокоєння.

Зайда прочинив двері, поздоровкався з кимсь у сінях, сказав «почекай» і почав виносити з запілля чоботи в добре поперев’язуваних сирицею юках.

Всі стежили мовчки.

Богун запалив люльку, пройшовсь до дверей, повернувся й раптом нахиливсь до чобіт.

— Ану, показуй свою роботу…

Зайда взяв пару чобіт за передки, голосно ляпнув чобіт об чобіт, для чогось подув на них і подав Богунові.

Той помацав і обдививсь уважно.

— Добрі. Служитимуть, поки в панів добудемо…

Зайда задоволено хмикнув.

Богун допоміг йому носити, й через півгодини роботу було скінчено.

Надворі почулося тупотіння копит і стихло.

Богун умостився зручніше на лаві й почав оповідати:

— І були б таки скарали на горло Богдана… Не подивилися б, що вірно служив і проливав свою кров за Річ Посполиту… Не подивилися б, що сам король відзначив Хмельницького помінж козаками… Так уже все склалося…

Ото як утік Богдан зі склепу Чаплинського, довідалися ледве не того ж дня, що в степу з’явились татари… Вирушив із Чигирина сам староста Конецьпольський, а з ним полковник Кричевський. А ж ось повідомили Конецьпольського, що Хмельницький у Крилові бунтує на ярмарку козаків. Брехали, певно, бо не такий Богдан, щоб на тонку прясти… Звелів тоді староста вхопити Богдана й доручив вартувати Кричевському, а сам якнайшвидше сповістив, гетьмана. Але в той же день, як прийшов наказ від Потоцького, — Богдан зник… Не встеріг Кричевський…

— Щ ось воно не так, матері його ковінька, не такий полковник Кричевський, щоб не встерегти.

— Хмельницького встережеш! — зауважив хазяїн мавп.

— Чи не встеріг, чи не стеріг, однаково — шукай вітру в полі… Бачиш, Максиме, — звернувся Богун до Кривоносого, — от і приятелювання з ляхом на щось придалося…

— Кажи краще, що там на Січі! — з досадою перепинив Кривоносий.

— На Низу зараз козаків обмаль. Але на одну звістку про втечу Хмельницького вже подалося на Січ чимало… На весну, гадаю, можна буде стягнути кілька тисяч…

Але проти коронного війська це дуже мало… Велика надія на реєстрових: дехто з старшини…

— Геть старшину! Запроданці лядські! — блиснув очима Кривоносий.

— Зрадники!..

— Ой, не кажіть: є серед них такі, що зразу ж приєднаються до повстання… Але й цього буде замало…

— Та що ти, Іване: «Замало та замало»! Та на одну лише звістку, що вирушили січовики, встане ввесь люд християнський! — захвилювавсь одноокий стрілець, що досі сидів мовчки.

— Такого червоного півня запустимо, що аж чортам завадить…

— Так-то воно так, діду Панасе, але з вилами та косами проти регулярного війська не дуже-то багато зробиш.

— Знайдуться й шаблі, й мушкети… Думаєш, мало їх у поспільства приховано?..

— Та он у Зайди є деякі підрахунки: це ж крапля в морі… До речі, діду, ви ж недавно з Лубенщини: скільки тепер у Яреми війська?

— Та, мабуть, тисяч до шести набереться: драгунії — полк, рейтарії важкої — полк, піхоти німецької щось півтори тисячі… Знов же армата, матері їх ковінька… Не менше як шість тисяч.

— От бачите: один Ярема, коли вчасно вирушить проти низовиків, може їх подолати.

— Та ти злякався його, рудого собаки, чи що? — аж скипів Кривоносий.

Богун здивовано посміхнувся.

Максим глянув на нього, на Кривоносого, на діда, на Зайду: хіба ж може, мовляв, Богун кого-небудь боятися?..

— Вовка боятись — у ліс не ходити… А от що б ви товариство, сказали про спілку з татарами?..

— З невірою?..

— Геть татарву!..

— Не інакше як старшина крутить.

— Та воно й мені так здавалось— Але для першого початку татари можуть бути для нас дуже корисні… Тільки для першого початку.

Хазяїн мавп пересунув люльку з одного кутка рота в другий.

Дід Панас недовірливо похитав головою.

Кривоносий схопився з місця, зробив кілька кроків по хаті, зупинивсь проти Богуна, несподівано повернувся до присутніх і, струсонувши над головою своїми величезними кулаками, раптом гримнув так, що аж мавпи к оло печі прокинулись.

— На погибіль панам!.. Хоч із нечистою силою, хоч з усім пеклом, — аби тільки подолати ляхів!.. Спалити, вирізати всіх до ноги — щоб і духу панського не залишилося на Україні!..

Запанувало глибоке мовчання. Кожний уявляв собі дику, незліченну орду татарську, збиті копитами ниви, руїни спалених сіл.

Максим мимоволі стежив за Богуном. Наче якась тінь упала тому на обличчя. Але зараз же в очах загорівся сліпучий вогонь. Плечі немов поширшали, могутні груди високо підвелися.

— Нема ради. Шкода говорити. Буде, повинна бути така війна, Якої ще не бувало!.. За всяку ціну мусимо скинути з себе панське ярмо. Інакше викорінять пани навіть саме ім’я козацьке.

8

Після того як модний хорунжий коронний Олександр Конецьпольський одержав староство Чигиринське, він майже не жив у своєму замку в Підгірцях — недалеко на південь від Бродів.

Збудований ще за старого гетьмана великого коронного, Підгорецький замок був один з найкращих в усій тодішній Польщі.

Не рік і не два важкої, надмірної праці сотень і тисяч підданих пішло на цей замок. Пам’ятником химерної фантазії панської, символом гніту панів над тисячами простого люду стояв він на високій, порослій дубовим та грабовим лісом горі.

З балконів і вікон його відкривався широкий краєвид на околишні села, на поля, на яри, на ставки, на сині ліси й на потужну фортецю в Бродах.

На трьох терасах навколо замку стояли важкі гармати. Високі вали оточено було глибоченними ровами.

У саду, що розкинувся по горі, виглядали з гущавини легкі альтанки, чорніли химерні гроти, били гомінкі водограї, біліли чудові статуї роботи найкращих італійських майстрів.

Років чотири тому, коли одружився молодий Конецьпольський з Варварою, канцлерянкою Замойською, молодшою сестрою Гризельди, що була за князем Яремою, — часто відбувалися в Підгірцях бучні бенкети.

Але за останні роки, після того як молоде подружжя виїхало до Черкас і лише коли-не-коли навідувалося в Підгірці, тихо стало в розкішному замку.

«Тай добре, що тихо, — думала одна з колишніх покоївок пані Конецьпольської, Оксана, — добре, що тихо, що ось уже й осінь минула, й різдво, й водохреще… вже й весна недалеко… Весна… Чого це я її так чекаю? Чекала й торік… А його все нема й нема. Певно й не буде…»

Потужне сурмління Чийогось рога почулося коло замкової брами.

Оксана метнулася до вікна, але зараз же одійшла й сіла: той, про кого вона мріяла, не може засурмити в панський ріг, не може приїхати з таким почтом.

— А проте хто ж приїхав?

Дівчина глянула крізь вікно й пополотніла.

— Пан Чарнецький! Потвора з сірим страшним обличчям і зеленими очима…

Ці очі, цей погляд, цю тонку гадючу отруйну посмішку Оксана знала занадто добре.

Ще два роки тому, коли старий гетьман доживав свої останні дні, пан Чарнецький звернув на Оксану увагу…

— Ой, що б воно й було, якби не наша молода гетьманша!..

Оксана завжди згадувала про неї з великою вдячністю… Але тепер її вже нема… Що ж буде?..

Шитво випало з Оксаниних рук, — в уяві знов промайнули зелені очі Чарнецького. Навіть згадувати про цю гидотну потвору було для Оксани великою мукою.

— Ой, якби тоді та не молода гетьманша!..

У небіжчика гетьмана Конецьпольського було три дружини. Першої — Жолкєвської — Оксана зовсім не пам’ятала. Друга, Любомирська — поважна жінка, якось несподівано померла влітку 1645 року, ще зовсім недавно.

Гетьман, вже дуже старий, поховавши врочисто дружину, раптом зібрався до Кракова.

Всі дивувалися: чому саме до Кракова, а не в степи, на шляхи татарські або ген аж за гу щі Барські до берегів Дністра?

Адже не раз вирушав старий гетьман у ті дикі краї оглянути вартові загони, що стояли на кресах, розвіяти по широких степах свою тугу, помірятися силою з чамбулом татарським…

А ще дивніше було, коли повернув гетьман до Бродів. Веселий, помолоділий, того ж дня заходився він готувати зустріч молодій дочці воєводи познанського Софії, Опалинській, з якою щойно був одружився в Кракові.

Сумний, немовби посиротілий після смерті старої гетьманші замок умить одмінився: забігали, заметушилися сотні слуг, почали наново фарбувати й убирати просторі покої, сріблом, і золотом, і чистим глибоким склом коштовних венецьких свічад заблищали «ізби гостинні», призначені для учт і бенкетів; по стінах, по підлогах покоїв простелено пишні килими, гаптовані золотом червоні, сині, блакитні єдваби, а в кімнаті, де так ще недавно померла стара гетьманша, поставлено розкішну алькову з дорогоцінним китайкбвим наметом турецьким, що здобув його гетьман у самого баші під час Хотинської війни.

Небавом приїхала до замка й нова гетьманша.

Казали, що молодій уже років двадцять п’ять, коли не більше.

Але з літами не згасла, не потьмарилася її врода. Як і років тому п’ять, сліпучо прекрасна була ця жінка. Недарма казали про неї в Кракові, що то ангел святий зійшов на землю, щоб здивувати й ущасливити людство.

Оксані аж страшно стало, коли вона вперше побачила цю жінку: ця незвичайна краса не тільки чарувала й захоплювала, — водночас вона примушувала відчути щось нелюдське, щось потойбічне…

— Діабліца! — сказав старий патер Антоній, і слово те пошепки повторювано десятки, сотні разів.

— Діабліца! — казали старі вояки з генеральної військової канцелярії.— Діабліца, — шепотіли пани, панянки, шляхтичі й увесь численний двір коронного гетьмана.

І розбіглася, й зросла, й міцно засіла в серцях поголоска, що нова молода привернула до себе старого гетьмана чарами, що й краса її від нечистої сили, що гетьманша не ледаяка відьма, а страшна не відома ще досі потвора.

Оксана теж, як і всі, трохи боялася гетьманші, але щось їй підказувало, що ця жінка дуже нещасна, що вона не здатна чинити зле.

О тож Океані неначе камінь заліг на серці, коли все частіше, все голосніше згадувано по всьому замку нечисту силу, коли немовби важка хмара передчуття якогось страшного нещастя нависло над Бродами.

І справді, не минуло й двох місяців, як старий гетьман раптом заслаб і з невідомих причин усього лише через кілька днів помер…

Отоді-то й зустрілась Оксана вперше з Чарнецьким…

Сила-силенна панства, мало не ціла Польща, з’їхалася до Бродів.

Сто тисяч злотих витрачено зі скарбниці Конецьпольських на похорон.

На чолі кліра стали епіскопи луцький і волоський, монахів сто сорок, ксьондзів сто, попів та протопопів двадцять дев’ять.

Перед труною їхав вороним конем пан Коморовський — ротмістр, що дуже подібний був станом і лицем, а особливо бородою до змерлого гетьмана: він репрезентував небіжчика…

Був на ньому червоний саєтовий жупан з діамантовими петлицями, в руці тримав булаву, саджену коштовним камінням.

За ним шестеро коней у жалобних попонах везли труну. Обабіч повозу сорок слуг, трубачів та сурмачів тридцять, довбишів з бубнами шість.

За марами родина й гості значніші, — сенатори, посли від короля, від королеви й від королевого брата, військові, урядовці, почет.

Був серед цієї юрби й Стефан Чарнецький…

Тяжко б тоді довелося Оксані, якби молода вдова не погодилася відпровадити її до Підгорецького замка…

І ось уже чи не два роки Оксана в Пігорцях. Шиє й вишиває… Дуже подобається її робота дружині молодого Конецьпольського. Хоче вона забрала Оксану до Черкас. А поки що загадує їй усе нову й нову роботу: то гаптувати золотом дорогі саєти, то вишивати хустки, рушники, стрічки…

З раннього рана до пізньої ночі гнеться Оксана з а шитвом. Ніколи для се бе — завжди для панів…

І ще є в Оксани робота: ходити за хворими. Ще з того часу, як гоїла вона рани козакові, що порубаний був у сутичці з молодим Конецьпольським, — почали оповідати про Оксанйне вміння. Ліків вона знала небагато, але здатна була як слід перев’язати рану, загоїти якусь болячку, інколи навіть і зупинити кров. Цього було досить, щоб її вважали за лікарку.

Рідко хто в замку не думав, що ліки — це чари.

Але ні в кого не повертався язик назвати Оксану чарівницею. Дуже вже неподібна до чарівниці була вона зі своїм сумним обличчям, зі своєю скромно заплетеною темно-русою косою, з блакитними, трохи неначе здивованими очима, що в них помітно було приховану тугу.

Та й молилася вона гаряче й довго, немов черниця.

Правда, молилася не найсвєнтшому панові Христусу, не панському богові, а своєму — хлопському…

А все ж молилася.

І ніхто з численної замкової челяді й дрібної шляхти не насмілювався сказати про Оксану щось образливе…

Так воно якось пішло ще за життя старого гетьмана: батько Оксани — простий козак — чимсь дуже прислужився був Конецьпольському в поході проти татар. Оповідали, що врятував гетьмана від неминучої смерті, а сам загинув.

З того часу взяв Конецьпольський Оксану з старою бабою до замка. Баба скоро померла. Тяжко довелося Оксані. На щастя, старий гетьман не забував про неї запитувати, й тому ніхто не насмілювався образити або скривдити сироту.

Але тепер старий гетьман давно вже в сирій землі, немає й молодої гетьманші…

А Чарнецький же з'явився в Підгірцях недарма…

Кілька днів намагалась Оксана нікуди не виходити, щоб не навернутися йому на очі: не сидітиме ж він тут увесь час, має ж від’їхати…

Але Чарнецький чомусь зволікав. Казали, що він повертається до Чигирина з Варшави й що молодий Конецьпольський доручив йому навідатися до Підгірець, а головне — оглянути в Бродах великі майстерні, де виробляли єдваб.

Оксана ховалася… А проте непомітно стежила й знала, що цілими днями ходить по замку високий ошатний Чарнецький, а за ним наче тінь — клишоногий, низенький, з плюскнявим обличчям і масними вицвілими очима патер-єзуїт.

Яких тільки нема серед цих єзуїтів: є такі, що й найбільший магнат з ними не зрівняється, а не мало й таких, що, як оцей, скидаються скоріше на слуг чи лакеїв…


Ходять Чарнецький з патером, і придивляються до всього, й розмовляють про щось, густо пересипаючи мову латинськими висловами.

Ось і зараз зупинились вони у внутрішньому дворі, просто світлички, де працює Оксана, й про щось таємниче шепочуться. Патер увесь час показує на вікно.

Чого б тільки не дала Оксана, щоб почути їхню розмову!

— Ох, пане, она ж схизматка, — розсипається перед Чарнецьким патер, — проста брудна хлопка. Соztо tакіеgо u niej pan wizdi?[1]

Хмара пробігає сірим подзьобаним віспою обличчям Чарнецького. Зелені очі спалахують гнівом…

— А проте ладна хлопка, ой ладна! — захльобується патер слиною. — Якраз для пана!

— Пане ойче, часу небагато, — каже Чарнецький. — Чи все підготовлено?

— Ой, пане, пан сам знає, яке то вперте, яке невдячне те хлопське бидло. Треба ще злота, пане: кілька червінців. О, за кілька червінців тих хлопів можна купити разом з душею…

Дзвенить золото, патер облизується й дме на руки, немовби червінці печуться…

— Finis coronat opus! Кінець— ділу вінець! — урочисто проголошує патер. — Завтра вночі ми її викрадемо.

Чарнецький поволі рушає до ближчих дверей. За ним мов тінь, мов слуга, мов собака, — низенький слинявий патер…

— Оксано, Оксаночко! Ти зовсім не виходиш із хати. Ходім униз, у челядницьку, — кажуть, кобзар прийшов.

— Кобзар, Катрусю? — немов прокидаючись від сну, питає Оксана.

— Та ще який! Старий, сивий мов голуб а голос — чудовий…

— Ходім, сьогодні ж можна — неділя…

Кобзарі в Підгорецькому замку не бувають майже ніколи, — не пускають. Але цей якось упросився.

У великій темній з низькою стелею челядницькій повно народу. Тут і покоївки, й грубники, й гайдуки, й льокаї, й пахолки, й конюхи, й кухарі, й водовози, й швачки, й пральниці. Набилося стільки, що й дихати важко.

На широкій лаві — сивоусий кобзар з бандурою. Поруч з ним хлопець років тринадцяти. Він пильно роздивляється навкруги, немовби шукає когось серед присутніх.

Ось на хвилину зупинивсь поглядом на Оксані й наче почервонів трохи.

— Ні, рано ще такому молодому на дівчат задивлятись…

— Диви, яке ж то вродливе хлоп’я! — здивовано шепочуться покоївки.

— А яке худе та нужденне…

— А яка свита подрана…

— Дала, мовляв, карі очі, та не дала долі…

«А й справді, яке нещасне», — думає Оксана, зустрічає хлопцевий погляд і почуває, що хлопець дивиться на неї якимсь незвичайним поглядом.

Ось він витягує з-за пазухи хустину.

Ой, щось наче дуже знайома Оксані оця хустина…

Дуже знайома… Та ба, хіба мало однакових, ну зовсім однаковісіньких хустин

Але серце вже б ’ється тривожно, немовби щось передчуває.

А хлопець згорнув хустину й не ховає її.

Зрідка погляне то на Оксану, то знову на хустку й немовби похнюпиться.

Чогось тривожно, чогось хвилинами радісно й страшно Оксані.

А що як у хлопця справді та сама хустина, що вона її подарувала колись тому… козакові, якого жде ось уже другий рік?

А струни бандури бринять і рокочуть, а струни говорять про волю, про весну, про степ, про лиху сирітську долю, про очі дівочі, що в’януть в неволі, про те, як тяжко жити серед чужих людей…

І раптом відчиняються в челядницькій двері, чутно приглушений шепіт челяді…

Оксана бачить, що ввійшли пан Чарнецький з патером і теж слухають кобзаря.

Чарнецький аж їсть Оксану очима.

Дівчина червоніє й ще нижче схиляє голову…

— Ой, ладна хлопка, далібуг, ладна, — ледве шепоче Чернецькому патер.

А кобзар начебто вже втомився: нахилився до хлопця й щось шепоче:

— Максиме, це ж сам Чарнецький, матері його ковінька…

Хлопець підхоплюється й подає дідові води…

Знову бринять струни бандури. Знову лунає старечий міцний і врочистий голос. Тихо. Лише коли-не-коли чутно чиєсь зітхання.

Чарнецький ї патер уже пішли…

Може, їх і не було зовсім? Може, вони тільки страшний сон?.. М оже й замок, і люди в челядні теж сон? Ні, ні. Є й Чарнецький, і патер, і все страшне, мов примара, життя… Тільки десь далеко-далеко відійшло воно під рокіт бандури.

Ой, на Чорному морі, на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє.
Смутно себе має —
На Чорнеє море спильна поглядає.
Що на Чорному морі недобре ся починає,
Що на небі усі зорі потьмарило —
Половину місяця за хмари вступило,
А із Низу буйний вітер повіває,
А по Чорному морю
Супротивна хвиля вставає.
Якорі зриває.
Чайки козацькі на три часті розриває.
Скільки разів чула Оксана думу про Олексія Поповича! А чому ж це тільки сьогодні так глибоко-глибоко западають у серце немудрі слова?.. Чому мов живе хвилює перед очима страшне, розбурхане море, кидає, б’є, заливає козацьку чайку, а над страшними хвилями — ще чорніші, ще страшніші примари хмар?

А дід уже співає про інше — про щось невимовно сумне й рідне.

І здається Оксані, що то не до струн бандури, що то до її серця ледве помітно торкаться дід рукою, що то не для всіх, а тільки для неї співає він свої пісні…

Їхав козак на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
Прощай, дівчино зарученая,
Їду в чужу сторононьку…
Дай м’ні, дівчино, хустину —
Може, де в бої загину —
Темної ночі закриють очі,
В темну могилу зариють…
Ще ніколи не чула Оксана цієї пісні… Немовби навмисне склав її дід…

І раптом пекучий біль стискує дівчині серце: подарувала хустину, десь у диких степах загинув козак, і ось тепер дід переказує останній привіт від нього… Хіба ж не такий буде кінець пісні? Хіба ж не тому хлопець ізнов розгорнув хустину й пильно дивиться в вічі Оксані?..

Ледве стримується вона, щоб незаридати, а сльози, рясні мимоволі вже затуманюють зір…

А ж раптом голос немовби зраджує дідові; вже не сумно, вже зовсім бадьоро лунає пісня:

Дала дівчина хустину,
Кодак в боях не загинув —
Степом татарським,
Шляхом Кучманським
Верне коня на Вкраїну:
«Коню мій коню — срібні стремена,
Швидше додому — жде наречена…».
Але що сталося?.. Чому не співає далі кобзар, чому він підвівся й поклав бандуру?..

3 хлопцем…

— Що сталося хлопцеві? — лунає тривожний гомін…

Хлопець лежить на долівці лицем униз, дід стривожено нахилився над ним.

— Нічого, нічого, — заспокоює дід, — це буває… Хворий він… трохи… Та ще от рана в нього на нозі.

— Та що сталося?

— Коли він захворів?

— Тихше, тихше, — шепоче дід, — дайте хустку — треба насамперед голову вкрити чимсь чорним.

Хлопець лежить на лаві.

Поволі всі виходять із хати.

Тільки Оксана з Катрею залишаються. Оксані треба оглянути хворого. Він лежить горілиць, обличчя йому зблідло, очі заплющені, а з-за розстебнутої на грудях сорочки видно ту саму хустку. Ту саму…

— Принеси, Катрусю, водй холодної…

— Оксана? Та сама? — шепоче немов, у нестямі хлопець і подає їй хустку.

Дідові очі блищать незвичайнйм вогнем.

— Тобі привітання від Богуна… Від Івана Федоровича, — пошепки каже дід.

9

Глибокий яр тягнеться майже од самого Підгорецького замка аж до густого дубового лісу, що, розкинувся на кілька миль.

Над яром, а де-не-де й на самому дні ростуть вузлуваті широковіті в’язи, по схилах густо розрісся орішник, глід, колючий терновник.

Снігу майже нема, хоч уже лютий місяць. Чорно й пусто навкруги, півтемно в яру, тихо.

А ж ось чутно чиюсь розмову; три вершники в темних свитах їдуть ледве помітною стежкою, що в’ється гадюкою по самому дні яру.

— Казали, що там, коло дуплястої груші, — показав Одноокий.

— Ну, що ж, стрінемо трохи ближче, — відповів Кремезний.

Третій, молодший, що їхав позаду, раптом зупинив свого вороного.

— Цитьте… йдуть..

— Де йдуть? — здивувався Кремезний — Не видно й нечутно.

— Вуха тобі клейтухом позакладало! — засміявся молодший.

Постояли тихо.

А справді, йдуть, — посміхнувсь Одноокий, — ну, й вуха ж у тебе, Богуне!..

Далеко на схилі майнули дві постать: одна висока, похила, з мішком чи з бандурою за плечима, друга низенька, жвавіша, струнка.

— А гов! — потихеньку крикнув Кремезний.

— А гов! — весело відповів моледий голосі.

— Ну, все як слід, — сказав дід Панасі — Бачили… Прийде.

— А зраділа як! — скрикнув Максим і почервонів.

Богун почав докладно розпитувати… Зовнішньо він був зовсім спокійний. Тільки ніздрі ледве помітно роздималися та неглибокий шрам над переніссям неначе трохи поглибшав.

Оксана мала прийти Надвечір до тих тополь, що, сто яли над яром коло самої стежки до замка. Щоб не звернути чиєїсь уваги, вона повинна була сказати, що йде до корчми ще раз оглянути хлопцеві рану, бо інакше, мовляв, хворому може бути дуже погано.

Оксана не спала всю ніч. Тільки на ранок наче трохи зімкнула, але зараз же знову вихорем закрутилися думки, встали в уяві ті ж самі образи, що всю ніч не давали їй заспокоїтись, одпочити…

Іван Богун!.. Невже він знову приїхав… Це просто не ймовірно. Цілих два роки жодної звістки, цілих два роки тільки спогади, тільки надії. Та й ті за останній час мовби згасали… Справді, як вона могла не вірити? Я к могла піддатися сумнівам, коли він сказав на прощання:

«Приїду. Не скоро, може, аж на ту весну, може, навіть на другу. Але приїду. Коли не забудеш, коли не знайдеш собі другого — поїдемо зі мною: може й краще тобі буде в козацькій родині, ніж у цьому кублі лядському…»

«Може й краще», — який він смішний!.. Та, мабуть, у пеклі краще, ніж отут. День у день над шитвом, серед чужих, серед панів, що знущаються над вірою, що поводяться з простими людьми гірше, ніж з бидлом… І потім Чарнецький…

«Невже-таки справді Іван приїхав? Невже справді завтра… ні, не завтра — сьогодні можна буде навіки ви рватися з неволі?.. Так, як вирвався тоді він… Ох, як давно це було!.»

Стояла прозора осінь. У Бродах готувалися до зими: рубали дрова в ближчих лісах, закінчували поправляти гетьманські покої, добудовували великі нові стайні.

По селах їздили панські офіціалісти і наглядачі — збирали податок.

На північ щодня тягнулися довгі валки з пшеницею, житом, овсом: сотні тисяч пудів різного збіжжя щороку продавав Конецьпольський німецьким і шведським купцям.

А з дальших і дальших земель Конецьпольщини щодня підходили все нові й нові валки — з хлібом, з воском і медом, з сушеною рибою, з поташем, селітрою, смолою, дьогтем, — теж на північ. А скільки ж то валок тягнулося, доминаючи Броди, просто на Краків, на Шлезьк, на Варшаву, на Гданськ?

Багату данину збирав старий, гетьман зі своїх семисот сорока сіл, зі своїх чи не найбільших у Польщі маєтностей… Сотні дрібних і великих орендарів, десятки тисяч підданих платили податок магнатові.

Нерідко бачила Оксана й тих, хто відмовився платити данину панові. Велика тюрма в Бродах завжди була, повна.

Ой, як боялась Оксана, що й Іванові теж доведеться сидіти в тих темних, вогких склепах!..

А проте бог милував.

Дивно якось усе це сталося.

Стояла прозора осінь. Одного дня прибіг орендар з якихось дуже віддалених сіл. Кінь під ним ледве держався на ногах.

— Бунт, бунт! Знову хлопи бунтують! — рознеслося по замку.

І зараз же помчав молодий Конецьпольський на чолі загону драгунії.

— Бити, палити, різати, вішати, з корінням вирвати хлопську сваволю!..

І притихло якось у замку, і челядь якось немов посмутніла, нижче схилились у всіх голови, немовби згасли, потьмарились очі…

А панство кляло й нахвалялося:

— Ну й задасть же їм молодий хорунжий!..

— Він їм покаже дорогу до стайні!..

— О, то рицар!..

— За кілька днів упорається з тим бидлом.

Але минув тиждень, другий… Молодого гетьманича все не було…

Нарешті прибіг конем джура — привіз листа. За два дні стануть у Бродах… Спалили, зруйнували дощенту село…

Старий гетьман виїхав зустрічати…

Тоді-то воно й трапилось.

Оповідають по-різному, а було так.

Попереду їхав загін драгунії на чолі з гетьманичем.

Посередині гнали юрбу зв’язаних, закутих, забитих у колодки напівголих повстанців. Позаду — теж чималий загін кінноти.

Зупинилися серед поля, на перехресті: саме під’їхав старий гетьман… Залунали вівати, вдарили сальви з мушкетів…

Ніхто й не помітив, як раптом з’явився коло самих повстанців якийсь козак: певно, під’їхав Стежкою, що крутилась до лісу ліворуч.

Був козак на баскому вороному коні, у звичайній чорній козацькій свиті. Тільки шабля блищала дорогою оправою.

Простий, звичайний козак. Тільки очі горіли гнівом, а в заломі тонких уст помітно було муку.

— Стій, під’їздити не можна! — закричали вартові жовніри.

Козак не звернув уваги.

— Гей, добрі люди!.. Де це вас так покривджено?

У відповідь залунав стогін.

— Преч!.. — знову крикнули жовніри. Але козак не звернув уваги.

— Ех, і жаль, же, — звернувся він до повстанців. — Ех і жаль же, що ми не знали! А то дали б ми чосу отому виродкові! — Козак показав у бік Конецьпольського,

— Преч, лайдаку!

— Бій!..

— Забій! — залунали голоси жовнірів.

— Тихо, ви, стерво лядське! — крикнув-козак так голосно й грізно, що його почули навіть найдальші з усього загону.

— Іване, братику! — в ту ж мить застогнав хтось із повстанців. — Іване…

Але жовнір ударив повстанця прикладом по голові, й той упав.

В одну мить вороний кінь доскочив до жовніра, люто дзвизнула. шабля, й жовнірова голова покотилась додолу.

Всі скам’яніли…

— Бій! — закричав жовнір велетенського зросту, але не встиг ще він замахнутись мечем, як уже захитався від страшного удару…

Кілька найвідважніших кинулися на козака, але кінь його плигнув убік і знову з страшенною люттю наскочив на ворогів. Знов покотилася чиясь голова, зойкнув і полетів у повітря чийсь меч.:.

— Чаклун!..

— Характерник!..

— Диявол!..

— Ш абля його Не візьме стріляйте з мушкетів! — почудися перелякані голоси.

— Взяти живим, — наказав старий гетьман.

Тепер ніхто вже не насмілився вийти проти козака сам на сам.

Навалилися цілою юрбою з усіх боків, обплутали й стягнули з коня арканами.


Як лікувала його, як доглядала; як молилася богові за старого гетьмана, що звелів неодмінно вилікувати козака, як покохала й призналася, як довідалася, що він удівець і що в нього десь аж під Вінницею малий хлопчик, — Оксана згадувала сотні разів. А як страшно було темного осіннього вечора, коли всі гадали, що Богун доживав останні години, а він, заховавши за пазуху ножа, загорнутого в Оксанину хустину, обмірковував, як вийде вночі Через незамкнені двері, як проведе його садом Оксана і як він опиниться за мурами замка…

— Чаклун… характерник… відьмак! — шепотіли й пани, й слуги, побачивши другого ранку, що на лаві, де лежав увесь час козак, залишилася тільки маленька купка попелу…

А серце Оксані аж грало з радості й гордощів.

— О, він розумний, такого не наздоженуть…

І справді, Богуна майже не шукали… Старанно зібрали попіл на ліжкові, облили смолою, закопали в яру й забили в «могилку» осиковий кіл. Так, мовляв, безпечніше…

Але не вбереглися: він знову тут… Ось уже скоро схід сонця… День осінній короткий…

Тільки аж тоді, коли, вийшла за браму, згадала Оксана про пана Чарнецького.

— А що як він якось довідаються? Скоріше, скоріше туди, до тополь, що над яром!..

Але спершу треба було зайти до корчми, де, як гадали в замку, чекатимуть її кобзар і хлопець…

— О, скоріше б, скоріше до тих тополь!

Оксана не звертала б і до корчми, вона з усієї сили побігла б до яру, якби побачила, що від самої брами, на гинаючись і ховаючись, ішов за нею патер з плюскавим обличчям.

— О, to szczesliwy wypadek! — потирав собі руки патер. — О, jaka z to glupa cholopks!. Tera juz nie umknie[2]

Коли Оксана зупинилася коло корчми, патер, піднявши поли вище колін, побіг якнайшвидше до замка.

Чарнецький сидів у високому кріслі чорного дерева й потягував вино з великого срібного кубка. Певно, не перший, це був кубок, бо очі Чарнецькому посоловіли, щоки, що завжди були жовто-сірого кольору, тепер червоніли, а довгий хижацький ніс був білий як крейда.

Патер знав цю прикмету й трохи — на мить — розгубився.

— На? Со? — заревів Чарнецький. — РszІа? Росоz tо рozla? На, со?[3]

Патер почав пояснювали.

— До дябла! — скричав Чарнецький і з усієї сили гепнув важким кубком об мармурову підлогу, — Rozumiem, weszystko rozumiem! Trzech dragonow ze wna, nie wrecej…[4]

— Раnіе wielmoznу, wszutko to treba robit cicho…[5]

— Га? що? до дябла!..

Не встигла Оксана сказати з Богуном і кількох слів, як налетів Чарнецький з драгунами..

Добре, Що в яру було майже зовсім темно.

Богун в одну мить допався до коней, підсадив Оксану.

Хазяїн мавп з о днооким теж устигли сісти на коней і намірялися прикрити відступ.

Але це б не врятувало Богуна й Оксану від шаленого наскоку Чарнецького, якби не дід Панас, що раптом потягнув Максима за руку, насунув йому шапку майже до самих плечей і закричав' не своїм голосом:

— Оксано, до мене!..

Чарнецький в одну мить опинивсь біля них, ухопив і поклав Максима поперек сідла. Драгуни скупчилися коло Чарнецького, не помічаючи, що дід зупинив коня під грушею й не тікає…

— Рrесz! — Несподівано закричав Чарнецький. — Wszyscy do zamku!..[6]

Драгуни слухняно повернули коней.

Максим лежав в нерухомо.

— Dogodnie tobi, moje ukochanie?[7] — нахилився до нього Чарнецький, випустив поводи й обережно почав знімати з Максима шапку…

— Wilkolak[8] — закричав він мов божевільний.

Кінь його злякано рвонувся вбік, Максим плигнув додолу. Чарнецькій не встиг опам’ятатися, як дід Панас шпигонув кинджалом його коня, і той почав кидатися так, що ледве не скинув з себе вершника…

Через кілька хвилин дід з Максимом уже виїхали з яру й зустріли хазяїна мавп з Однооким, що Богун відряди їм на поміч…

— Догоднє тобє, моє кохане? — засміявся дід, коли Максим пересів на запасного коня.

Хоч як треба було поспішати, а Богун не міг утриматись і кріпко поцілував М аксима й діда Панаса.

— Ну діду, — сказав він з захопленням, — багато траплялося мені пригод, а такої, ще не було.

— Га — га — га! реготав хазяїн мавп. — А чого це ви, діду, коня, а не. вершника шпортонули?..

— А хіба Тобі невідомо, що на таких панах завжди Панцир?.. Та й рука вже не та, що колись під Кафою..

Оксана від хвилювання не могла промовити й слова.

Вона тільки вдячно дивилася то на Максима, то на діда Панаса.

— Ге-гей, поспішаймо! — нагадав мовчазний Одноокий.

Богун потихеньку Свиснув. Утікачі змовкли, коні помчали як вітер…

Лунко били копита об замерзлу дорогу.

З-за хмар виглянув місяць — козацьке сонце.

10

Не минуло й години після втечі Оксани, як Чарнецький з десятьма жовнірами й патером уже гнав навздогін.

Хміль вилетів з голови, зелені очі горіли люттю, ніздрі широко роздималися.

Патер, забувши свій сан, лаявся так, що аж присутнім жовнірам ставало соромно.

Цілу ніч гналися майже без відпочинку. На ранок довелося їхати через якесь село.

Не встигли ще проминути Церкву, як побачили здалеку кількох вершників, що билися з двома козаками.

Вже зовсім приходило до скруту одноокому козакові, на якого насідали аж троє жовнірів? Другий козак, Кремезний, із Товстою, як у бика, шиєю, з усієї сили намагався допомогти Одноокому, але не міг, мав проти себе аж чотирьох супротивників, з яких, аж надто вже небезпечний був рудий, одягнений мов сиворака шляхтич. Він з такою люттю махав своєю довгою шаблею з такою силою й швидкістю, сипав удари, що Кремезний ледве встигав їх одбивати…

Аж раптом з-за повороту як вихор вилетів козак на вороному коні, в чорній свиті.

Він ударив на рудого з таким розгоном, що повалив на землю вершника разом з конем.

Не встиг ще Чарнецький опам’ятатися, як Кремезний і Одноокий приєдналися до свого визволителя, а через хвилину вже тікали чимдуж геть.

Чарнецький під’їхав.

— Ой, ой, — стогнав рудий, розминаючи ногу. — То диявол, а не козак…

— Хто?

— Та отой же розбійник, бунтівник — Богун!..

— Богун? — здивувався Чарнецький.

— Проше пана, то хіба пан не знає, що то Богун? — сердито спитав рудовусий, але раптом обличчя його стало лагідне й улесливе. — Вельможний пане Чарнецький! Падаю до ніг… То пан, певно, бачив мене при дворі старости чигиринського?

— Та щось, здається, пригадую: пан, здається, колись виконував одне секретне доручення пана Олександра Конецьпольського?..

— Так єст! Єстем, коли пан пригадує, шляхтич Симон Гавронський.

— Так, так… тільки не гаймо часу, пане Гавронський, сідаймо на коня — втікачі ще недалеко.

Через хвилину, вони вже мчали навздогін.

— То як же панові Гавронському пощастило простежити за Богуном? — запитав Чарнецький.

О, тут їх ціле кубло, розбишацьке!.. Ще з самих Черкас стежив я за одним кобзарем. Пан розуміє, що то не дід, а шпиг розбишацький?.. Про Хмельницького пан чув?..

— Чув..

— Ну, то й дід, хлопець, що з ним, і отой Одноокий, і той, що з мавпами, — то все шпиги того ребелізанта.

Патер аж закрутився в сідлі…

— То, виходить, ту хлопку вхопив Богун?

Чарнецький вилаявся:

— Якби ви, свєнти ойче, не морочили тоді мені голови, було б інакше!..

Патер похнюпився й довгий час їхав мовчки. Настрій йому був рішуче зіпсований,

— Так, здавалося, легко було звабити ту зухвалу хлопку. Червінці Чарнецького, здається, вже самі лізли до патерової кишені, аж раптом цей розбишака Богун… Пан

Чарнецький недурно так посмутнів: хоч би й пощастило, врешті, вирвати хлопку з козацьких рук, чи захоче тепер її вельможний пан?..

Але дивлячись, як уперто гнав Чарнецький коня все вперед і вперед, патер переконався, що за хлопку можна б тепер одержати чи не більше злотих, ніж перед цією нещасливою пригодою.

Зітхаючи й напівголосом проказуючи молитовні слова, їхав патер поруч із Сиверакшею-Гавронським, а Чарнецький усе забігав конем уперед.

Мов добрий хірт, що раптово загубив свіжий слід, кидався він з одної стежки на другу: розпитував подорожніх, лаявся й кляв, а коло якогось хутора навіть жарстоко побив одного селянина, який нібито бачив чотирьох вершників, але — чи була з ними жінка, сказати не міг.

Нарешті, через три дні після виправи, піатер настільки стомився, що радий би був навіки одмовитися од червінців Чернецького «на свєнтий косьцюл», аби тільки хоч трохи спочгіти.

Чарнецького запал теж помітно підупадав.

Півсонно слухав патер багатослівні оповідання рудого Сив'оракші про козацьких шпигів, Про кумедію з мавпами на ярмарку в Вінниці и про Богуна, що його Сиворакша вважав за характерника.

«Вінниця, Вінниця…» — чомусь крутилося патерові в голові слово, найчдстіше повторюване Сгіврракшйо.

— Вінниця! — раптом голосно вимовив патер, глянув якось непевно на рудого свого сіпівбесідника і скочив конем до Чарнецького.

— Чи не гадає вельможний пан, що нам, треба їхати якнайскорше до Вінниці?.

— До чорта в зуби! — роздратовано гримнув Чарнецький. — І так змарновано стільки часу!.. За кілька день мені треба бути вже в Корсуні.

— То пан полковник ще встигне до Корсуня… Коли ж справді у Вінниці шпигунське кубло, то так чи інакше

Богун неодмінно там* з’явиться… А то вже наша буде справа його спіймати…

— Часу, свєнти ойче, не вистачить підстерігати того розбишаку: пан гетьман і так, певно, вже незаДоволений з моєї відсутності,

— А чого йому бути незадоволеним? Пробачте, пане полковнику, що вмішуюся до військових справ, але хіба вже діло з отим Хмельницьким таке негайне?

— Дуже негайне…

— Розумію… Справді, без такого досвідченого, як лан полковник, вояки тяжкенько-таки буде старому гетьманові: кажуть, вже зовсім ослаб, тільки ридваном і їздить.

— Так. Настільки слабий, що може б і булаву кому іншому слід би держати…

Згадавши про булаву, про майбутній похід на козаків, Чарнецький ледве чутно зітхнув. «Ех, якби та йому, Стефанові Чарнецькому, дісталася ця булава! Нехай не тепер: тепер ще рано — смішно й казати про це, коли є такі, як Ззславський, Остророг, Вишневецький. Куди вже там проти них якомусь Чарнецькому… Ну, а все ж таки колись, у майбутньому… Що з того, що він не княжого роду? Зате войовник над войовниками! Розгромити якогось Хмельницького ще раз, як, бувало, погромити татар. Піднестися на такий щабель слави, щоб ні в кого й язик не повернувся сказати, що пан Чарнецький не старожитнього роду… Е… та що там гадати!.. Хоч би якось з оцією хлопкою скінчити та скоріше до війська… Хай знають, Що гусарія пана Чарнецького…»

— То всім відомо, що гусарія пана Чарнецького — окраса всього війська коронного! — улесливо сказав патер. — То, може б, пан тимчасово всю справу з тією хлонкою доручив мені? Гадаю, що, простеживши Богуна у Вінниці, можна б було й про хлопку швидко довідатись.

А пан тим часом нехай би їхав до Корсуня…

— Пане Гавронський! — замість відповіді покликав Чарнецький.

Той в одну мить опинився поруч.

— Готовий до прслуг…

— Кажеш, пане, що добре знаєш в обличчя того Богуна?

— Так.

— І всю його зграю?.. Добре. А коли б я дав пану якесь доручення в цій справі, то пан би не одмовився?

Сиворакша якось кумедно ворухнув рудим вусом і похилив голову на знак згоди.

— З паном хорунжим коронним я про пана говоритиму особисто, — тягнув далі Чарнецький. — А з свого боку можу запевнити пана, що за послуги він дістане таку нагороду, що навряд чи й сподівався коли такої… А справа така: пан добре знає Богуна, святий отець, — патер закопилив губу, — знає ту хлопку… Отже, ви вдвох швидко її відшукаєте. А відшукавши, негайно везіть до мене…

— А як же ми знатимемо, де на той час шукати вельможного пана?..

— Везіть її просто до Черкас. Якщо мене там не буде, — вичікуйте, довідайтесь, чи скоро приїду, відрядіть кого з листом, чи що.

Їхатимете, звичайно, через Корсунь. Дуже можливо, що й там мене застанете. А хлопки нікому, чуєте, нікому не показуйте, тим більше, борони боже, ні в кого не залишайте… Сподіваюся бути в Черкасах негайно ж, як приборкаємо отого Хмельницького і всю запорозьку наволоч.

— То, значить, на Вінницю? — улесливо посміхнувся патер. — О, то моя ідея, вельможний пане!..

Чарнецький мовчки розв’язував черес.

Через півгодини Чарнецький зі своїм загоном круто звернув на схід.

Патер із Сиворакшею та його жовнїрами попрямували на Вінницю.

Увечері другого дня вони вже були коло великого мосту через Буг, а ще через якусь годину патер уже шушукався з воротарем ордену отців бернардинів….

11

— А що, Оксано, краще тобі в козацькому сідлі, ніж на панському дзиглику? — спитав Богун, коли втікачі по кількох днях важкої дороги вже під’їздили до Вінниці.

Оксана вдячно йому посміхнулася: вона зовсім не звикла, щоб про неї хтось турбувався.

А втомилася вона так, що ледве-ледве могла триматися в сідлі; весь час то в яр, то з яру, то лісом, то лугом, майже ніколи битим шляхом — усе манівцями…

— Ну й дорога! — закрутисто вилаявся дід Панас, але зараз же посміхнувся й чи це вдесяте спитав Максима: — Догоднє, тобє, моє кохане?

— Та мені що? — відказав той. — А от якби з Мавпами чогось не трапилось…

Усі якось притихли: згадували про хазяїна, мавп та Одноокого.

— І треба ж було. їм зупинятися коло корчми! — з серцем сказав Богун. — Якби не той випадок, усіх би був захопив отой Сиворакша…

— Ну, з Сиворакшею то може б ще якось упоралися, — зауважив дід Панас, — а от що Чарнецький міг так швидко наспіти, я зовсім не сподівався.

Оксана й Богун од’їхали трохи вперед. їхні коні були далеко кращі, ніж у Максима й діда Панаса. Дідовий шарий так утомився, що ледве витягував ноги з чорної липучої розкваси.

— Добре ще, що Чарнецький і Сиворакша подались не за нами, — сказав Максим. — І як. воно тоді в Вінниці

Кривоніс так незручно рубонув Сиворакшу?..

— Нічого, — кивнув на Богуна дід Панас, — він їм усім дасть раду — й Сиворакші, й Чарнецькому… Хоч і той, кажуть, теж характерник…

— Хто? — поспитав Максим, якось по-новому придивляючись до Богуна.

— Та отой же, рябий чорт, Чарнецький. Тільки куди їм: немає в ляхів таких характерників, як у нас…

— Кажу тобі, що нема! — з притиском додав дід, хоч Максим: і на думці не мав заперечувати. — Ти гадаєш, що це так собі Чарнецький погнався не за нами, а за Однооким?.. Якраз!.. Та ти глянь, як під ним кінь. іде… Бач, як легко ступає в багнюці, бач, як виграє?

— Що ви там, діду, хлопцеві голову Морочите? — з помітним незадоволенням сказав Богун.

— Та я нічого, дорога, кажу, гемонська.

Дивно було Максимові, що Богун на такому чималому віддаленні Почув їхню розмову. «А може й справді-таки характерник?..»

— Діду, а, діду, — боязко прошепотів хлопець, — а воно нічого, що з нечистою силою?..

— Ге-те-ге… Що він — недовірок якийсь, чи що?.. На ляхів та на бусурменів, братику, інакше не можна…

Богун озирнувся знов. Дїд і хлопець притихли. Максим усе з більшою цікавістю придивлявся до Богуна. Той їхав, глибоко замислившись.

— Ех, забарилися! — міркував вій, час від часу поглядаючи на стомлених коней. — Зовсім уже невдовзі зазеленіють у степу буйні трави… Он і Потоцький уже давно військо стягує.

Справді, зі всього помітно було, що Богун забарився… Хоч їхали, ввесь час намагаючись обминати оселі й заплутуючи сліди по ярах і гаях, а проте коли-не-коли все ж таки зустрічалися з людьми й майже щоразу чули все тривожніші, все певніші новини.

— Майже, все польське військо вирушило з Бара під Білу Церкву.

— В Нестерварі, в Брацлаві залишено зовсім невеличкі залоги: всі вирушають під Чигирин….

— Татари там чи запорожці заворушилися — хто й зна, а тільки щось серед ляхів неспокійно…

— На Січ, кажуть, тепер і не думай дістатись, — всюди по шляхах вартові лядські загони; знов, кажуть, запорожці якусь кашу заварили…

— Гей, гей! Буде тепер панам лихо — висипався хміль із міха!..

Дід Панас посміхнувся, Максим аж полетів би туди, де «щось ворушилося», Оксана все тривожніше поглядала на Богуна.

А той мовчав, уважно роздивлявся навкруги і начебто тільки й думав, на яку його краще стежку звернути, як переїхати річку або обминути занадто вже крутий яр.

Нарешті Оксана не витримала:

— Та розкажи ти, — Йване, до ладу: що воно там, на Запорожжі; починається?…

— А лихий його знає!.. Я й сам гаразд не второпаю… Начебто щось трохи зарано… Про Хмельницького я вже тобі казав. Можливо, що й дуже велика війна буде..

А надто коли прийдуть татари… А щось наче на те заноситься: казали, що голод великий у Криму настав. Та й приятелів там у Хмельницького багато.

— Ну, а ти ж як? Виходить, що й ти незабаром на Січ вирушаєш?..

Богун замислився. Чи не вперше за все життя стиснула серце тривога: а як же Оксана? Але зараз же встала перед очима Січ Запорозька, малинові корогви, рівні козацькі полки, картини майбутніх боїв…

— Що ж, серденько! Така вже доля козацька. Я вже тобі казав: не годиться мені на печі сидіти, коли все товариство стає до бою.

Та невже ж таки не спочинеш дома хоч тижнів два

— Не знаю. Певно, не можна буде:- й так ми вже барилися… Ти вже там якось сама з Тимком раду дасиш. Наші старі хороші, дарма, Що нерідні…

Оксана мовчала. — Вона відчувала, що Богун не погодиться залишитися дома нізащо в світі.

Теплий південно-західний вітер ласкаво торкав русяві пасма Оксаниних кіс, пестив обличчя, ніжно цілував ніби хотів розвіяти дівочий сум…

В кінці греблі
Шумлять верби,
Що я насадила —
якось весняно м’яко почав. співати Максим, але чомусь зараз же замовк.

Починав накрапати дощ…

До Вінниці приспіли надвечір. Місто вже спало, коли під’їхали до невеличкого, вкритого гонтою будинку не далеко Вознесенського монастир.

Двір був обнесений високим дубовим гостроколом, міцна важка брама подекуди оббита залізом.

Богун довго стукав, поки нарешті десь заскрипіли Двері, хтось із каганцем підійшов до брами й відхилив кватирку.

— Добрий вечір, діду, це я, — трохи схвильовано сказав Богун.

— Іване… Яким побитом? От не чекали! — радісно відповів старечий голос.

Через хвилину брама стояла навстіж.

— А ти ж казав, що дай біг на Великдень побачитись, обняв Богуна старий.

— Що ж, діду, домашня думка в дорогу не годиться:

не так склалося, як гадалося… Ну, а як ви тут? Як Тимко?..

— А що нам робиться? Тільки от стара щось хворіє… Еге-ге! Та це ж Опанас із тобою! Здоров, здорові братику…

— Здоров, Андрію…

Діди обнялися.

— Ну, заходь, заходь, Опанасе, не барись: цікаво на тебе при світлі глянути. А ви, хлопці, — звернувся він до

Максима й Оксани, — розсідлуйте коні та теж скоріше до столу: зголодніли, певно, в дорозі…

— А скільки ти там, Андрію, хлопців бачиш? лукаво спитав дід Панас.

— Та двох же; ще ж, дякувати богові, не повилазило, — трохи незадоволено сказав дід Андрій. — І завжди ти, Панасе, з якимись витівками!..

А от же й не двох, убий мене святий грім, не двох.

В цю мить Богун підійшов до Оксани. Перевдягнена, вона справді дуже нагадувала хлопця.

Дід Андрій аж руками розвів.

— Еге-ге! Та що ж ти мовчиш, Іване?.. Дивись ти, яку красуню привіз — і ні тобі пари з уст!..

Оксана низько вклонилася, — Дід підійшов і поцілував її в чоло.

— Здорова була, доню! Хоч і не син мені Йван, а краще за рідного сина… Та чого ж ми стоїмо? Он і стара вже прокинулася…

Справді, на ганку з’явилася жіноча постать.

Богун підійшов, поцілував руку, підвів Оксану.

— Дивись, Ївго, яку наречену привіз Іван, — підійшов дід Андрій.

— Бачу, бачу, — поцілувала Оксану стара. — Та звідки ти знаєш, що вона йому наречена?.. Може, вже й жінка шлюбна: у молоді ж тепер швидко…

— Що ти, що ти, стара: за якихось три тижні навіть Іван не встигне…

Увійшли до хати. Стара заходилася коло вечері, Богун коротко розповів про пригоду в Підгірцях.

— Так ось воно як виходить! — сказав Андрій. — А я собі мізкував, що ти ввесь час у родичів нареченої був…

А воно, бач, як обійшлося…

— А як же тепер з весіллям? спитала стара.

— Та хто й зна, бабуню, мені знов ось їхати треба.

Вже хіба коли повернуся…

— І оце ти його, Оксано, так і відпустиш?

— Та хіба його можна вдержати? — зашарілась Оксана.

— Знаю, знаю, — похитала головою стара. — 3 моїм так само було. Коли не гірше… Було мені років сімнадцять. Ну, навернувся тоді оцей паливода. А треба вам знати, що я не простого роду: небіжчик батько, хай йому земля пухом, був міський лавник. Не дуже-то хотілося йому віддавати мене за якогось пройдисвіта. Та й любої доньки своєї неволити не хотів. Покликав він тоді Андрія та й каже: «Слухай, каже, чоловіче добрий, ось тобі моя воля: хочу, щоб усе було, як у добрих людей. Вінчайся, каже, хоч і зараз. Що ж до весілля, то справимо його тільки тоді, коли твоя мати, як слід по закону, виділить тобі твою частку батьківщини, щоб було тобі з чого записати віно Ївзі,(себто мені). А я, каже, з свого боку за цей час про посаг подбаю. На цю справу, — каже, — сам знаєш, потрібний час…» — Почухав тоді мій Андрій потилицю, та нічого не зробиш — довелося погодитись.

От і повінчалися ми й списали умову, а в ній зазначили, що весілля має відбутися аж через два роки після вінчання. А до того часу повинна я жити в своїх батьків; а майбутній мій, як біг дасть, малжонок, себто оцей паливода, — у своєї матері чи де схоче…

А щоб котре з нас не зламало умови, — встановлено було й заставу аж у п’ятсот злотих…

— Та що ж ви думаєте? — зітхнула стара — Ледве не вийшло по-батьківському: цілих два роки гайсав десь по степах мій Яришлий малжонок. І тільки в останній день з'явився до батька…

Чого там в останній: ще два дні залишалося, — буркнув собі в бороду сімдесятлітній «паливода»…

— А що, братику, — звернувся він до діда Панаса, — хоч і старі вже. у нас ноги, а на такому святі, як весілля, Іванове, певно б потанцювалося непогано… Легко сказати: дев’ять років козак без дружини…

— Та того ж то він так і літа по світах, того ж той спокою йому ввесь час нема! — додала баба Ївга.

Богун сидів мовчки. Він уже встиг глянути на Тимка, що спав на Лаві поруч із бабою, встиг розпитатися про дещо в діда Андрія, і тепер йому ще ясніше було, що залишатись у Вінниці можна не більше як день-два.

Йому жаль було так швидко розлучатися з сином, з Оксаною, з старими. Хотілося побути з ними хоч тиждень. Але ще більше хотілося на Січ, до Хмельницького — туди, в Дике Поле; де збиралися грізні хмари майбутньої боротьби за козацьку волю.

Дід Панас і Максим давно вже поснули коло коней, баба Івга з Оксаною теж лаштувалися спати, коли Богун, раптом сказав дідові:

— Треба Побігти до Зайди. Повернусь на світанку…

12

Зайда дуже зрадів Богунові.

Він аж схуд від хвилювання, одержуючи з усієї околиці все тривожніші вісті: то якийсь пан наказував поспільству негайно ж позносити йому всю зброю, то виходила заборона збиратися юрбами на вулицях і майданах, то, врешті. Широко розголошувано універсал великого гетьмана, в якому Потоцький писав: «Сповіщаємо всіх і наказуємо, щоб усі, хто повтікав із Хмельницьким, а також ті, хто приєднався до нього пізніше, повернулися до своїх осель і чекали на пробачення… А коли хто насмілиться тікати на З апоРож ж я., той за провину цю відповідає життям дружини своєї й дітей, а також усім своїм майном»…

Але найдокладніші відомості Богун одержав якраз не в Зайди, а в міщан вінницьких та духовенства.

Від монахів Вознесенського монастиря Богун довідався, що серед польського панства нечуване занепокоєная, що з деяких ближчих до Січі маєтків панство вже виїздить, що де-не-де були вже окремі вибухи проти панів, що Вінницький магістрат уже склав кілька актів про «своєвольства хлопів».

Про Полоцького було точно відомо, що він стоїть а двадцятитисячним військом у Черкасах і наміряється, як тільки трохи підсохне степ, вирушити на Січ.

Другий великий відділ польського війська стояв у Корсуні на чолі з польним гетьманом Калиновським.

За таємним наказом гетьмана з усіх кінців згадалася до нього велика й дрібна шліхта, — кожний зі своїми хоругвами, з двірською міліцією тощо…

Дуже зрадів Богун, коли почув од монахів, що цими днями десь, коло Бара знову з’явився кремезний заводіяка з двома мавпами. Казали, що їздить він парою добрих коней, що в нього на возі, крім мавп, іще якийсь одноокий і що вони звертаються до народу від імені самого Хмельницького.

Про Хмельницького, часто листуючися з панотцями найдальших парафій монахи знали, що він уже заклав спілку з татарами, Що перекопський мурйа Тугай-бей на чолі величезної орди ось-ось уже перейде Дніпро й приєднається до січовиків.

Сам Хмельницький, писали монахам, за порогами та десь на Бучках уфортифікував палями та ровами якийсь острів. Живності в Богдана досить, зброї теж вистачає, навіть є порохівня. Війська в нього, казали, поки що до трьох тисяч, але воно щодня збільшується втікачами з лівого й правого берега…

Всі ці чутки дуже занепокоїли Богуна. Йому було ясно, що Хмельницький якнайдовше вдаватиме, ніби втік він на Низ від переслідувань пана Чаплинського та ніби купчить коло себе козацтво не для того, щоб воювати проти панів, а лише щоб помститися над Чаплинським і відібрати від нього свій хутір.

Але тепер зі всього видно було, що це Хмельницькому не вдалося…

Видно було, що Потоцький готується до великої війни з козаками, що він добре уявляє собі серйозність становища і зовсім не вірить, що річ іде тільки Про сварку Хмельницького з Чаплинським за хутір Суботів.

Непокоїло й хвилювало Богуна також і те, що йому зовсім не пощастило перевести підготовку повстання хоч скільки-небудь організовано; зовсім незнайомі йому люди, десятки людей зголошувалися яко посли Хмельницького, запевняли, що він у першу чергу з’явиться на Поділлі, що він не тільки проти панів, а й проти лейстровиків, що він усю землю віддасть хліборобам і запровадить усюди козацький лад.

Але найбільше чомусь вразила Богуна чутка, що десь аж під Дубном з’явився славетний полковник Іван Богун, що його спіймано й страчено на горло, але що це не біда, бо в Хмельницького знайдеться ще таких, як Богун, чимало…

— Ну й закрутилася ж веремія! — ввесь час похитував головою Богун і вже не міг чекати жодного дня…


— І коли це вже ти, татку, й мене з собою на Січ візьмеш? — допитувався дев’ятилітній Тимко, в той же час недовірливо поглядаючи й на Оксану: а що Як і вона на Січ вирушить?

Дівчина відчула побоювання хлоп’яти:

— Ну, що ж, ми вже, Тимко, з тобою якось перебудемо.

— У-м-м… перебудемо: не встиг татко приїхати й знов на Січ, і так завжди.

— Ото який же ти ще коверзун! — взяв його Богун на руки. — А я ще хотів тобі сагайдак і лук привезти справжній, татарський.

— Сагайдак? Лук? Справжній? Гляди ж, татку!..

— А поки що я тобі зроблю маленький, тим часом стріляти підучишся, — сказав дід Андрій, увіходячи з другої кімнати.

За ним увійшла й баба Ївга. Порівнюючи з дідом, вона здавалася настільки від нього молодшою, що з першого погляду ніхто б не сказав, що дід Андрій її чоловік.

— От вигадали! — незадоволено сказала вона. — То сагайдак, то рушниця, тільки й мови з хлоп’ям, що про зброю та про війну…

— Ну… почала вже своєї!.. — буркнув дід.

— А ти що ж, теж такої, як вони, думки? — звернулася баба до Оксани, — Тимко ж тобі тепер за рідного сина буде… Хай ось тільки піст мине…

Оксана защарілася.

— Та тут, Ївго, вже не великодня треба чекати: он Іван каже, що дай біг на осінь побачитись, — сказав дід.

— От такої! Це що ж — ізнов за море?.. А я була раділа, що про війну з турчином уже й балакати перестали…

— А що ж, бабуню? Може, на батьківщину їхати?.. На землю сідати? — посміхнувся Богун.

— Та невже ж тобі ще й досі не можна до Бубнова повернутися? Вже ж мало не десять років тиняєшся по чужих стороцах!

— Хоч би й можна було, бабусю, не такий тепер час.

Та й Тимко тут до вас так привик, що краще, ніж у тих родичів… Жаль тільки, що занадто вже з ним панькаєтесь.

— Ач, який пустун виріс! — підкинув Богун Тимка вгору.

Хлопець аж заверещав від задоволення.

— Ще, татку, ще!

— Ну, годі вже, йди погуляй надворі, он, бач, як сонечко засміялося…

Ласкавий промінь квітневого сонця заглянув крізь вікна в простору кімнату: довгий дубовий стіл з лавами коло нього, ікони, повбирані вишиваними рушниками, велика скриня, кілька полиць із посудом — все немов, ожило.

Тимко вибіг, застебуЮчи кожушок, Богун пройшовсь по кімнаті й звернувся до діда.

— Вночі треба їхати; перекажіть кому слід, щоб у всіх справах звертались до Зайди… Про Тимка й про Оксану і — самі знаєте.

Дід тільки мовчки кивнув головою.

— А ти що, навіт без джури думаєш вирушати?

— Так безпечніше.

Дід запитав ще щось, Богун відповів.

Розмовляли тихо й спокійно. Здавалося, що мова йде не про далеку небезпечну виправу, не про майбутню криваву війну, а про якісь зовсім звичні речі.

Оксана сиділа коло вікна, низько схиливши голову.

О, як би вона зраділа, почувши, що любий її Іван залишається дома назавжди, ба навіть, що він не сьогодні поїде, а завтра чи післязавтра!

Але така надія навіть, не ворухнулася в Оксанинім серці: дівчина знала твердо, що про якесь зволікання не може бути й мови… Не пізніше як уночі Богун мусить вирушити в далеку дорогу — назустріч бурі, назустріч кривавій грозі, що невблаганно насувалася з невідомих просторів Дикого Поля

13

Незвичайне Оживлення в місті Чигирині: на вулицях, на майданах, по корчмах і на подвір’ях сила реєстровиків, польських жовнірів різної зброї, німецької піхоти, панської — челяді.

Сказати б свято якесь:.. Але в свято б гуляли, пили й гукали по всіх шинках, танцювали б під троїсту музику, співали б пісень…

Сьогодні ж, так само як і вчора й; уже кілька день; на вулицях рідко побачиш п’яного, не почуєш молодецького вигуку… А старці й' кобзарі, що їх так багато буває на кожному святі В Чигирині, тепер начебто поховалися…

Ні, не свято… Це лише готування до свята, та й то незвичайного: кілька день тому одтрублено похід на зрадника й бунтівника — колишнього сотника чигиринського Зиновія Богдана Хмельницького.

Староста чигиринський — молодий Конецьпольський — десь у Підгірцях чи в Бродах: кажуть, лежить хворий.

Отож найбільший рух помітно на подвір’ї в полковника чигиринського Станіслава Михайла Кричевського.

Старий полковник’ із раннього рана приймає полкову старшину, видає накази, не забуває згадати про найменшу дрібницю.

Незвичайною енергією й начебто якоюсь прихованою радістю блищать його сміливі очі. Щасливий — старий вояка.

— Дивись ти, — шепочеться дехто з реєстровиків, і чого б, здається, радіти старому полковникові? — Це ж не проти невірної татарви, як бувало з старим Конецьпольським, це ж проти козаків доводиться вирушати…

— А з Хмельницьким — це ж усі знають — вони навіть приятелювали.

— «Куме Хмельницький…», «Куме Кричевський», тільки було й чуєш.

— Ото як утік був Хмельницький з-під варти, хіба ж не казали, що Кричевський випустив його навмисне?..

Ну, вже й випустив…

— Що не кажи, а другого такого полковника, як Кричевський, навряд чи й знайдеш…

— А все ж таки лях.

— Та який же він Лях? Тільки що віри лядської…

— І батько католик, і дід; тільки, казали, прадід був грецької віри.

— Та хіба в тому річ?..

— От і Ярема Вишневецький був православний, та що з того?..

— Ну, про Ярему вже й не кажи: він би живимй козаків у землю позакопував. А от що Кричевський воюватиме з Хмелем — це дивно.

— Воюватиме й з Хмелем, і з кожним; хто проти Речі Посполитої повстане. І нам треба воювати, — казав дехто з реєстрової старшини, — годі вже, нам отих ребелій, все одно ні де чого Доброго не доведуть!..

З такими не сперечалися:

— Старшині що? Порозсідалися собі на хуторах, цвенькають потроху по-лядськи, набувають грунта, багатіють, дехто навіть прізвища поперекручував на панський штиб. На чортового батька таким козацькі права?

— Постинати б їх, зрадників, усіх до одного!..

— Кричевський, дарма що лях, а куди кращий од цих підляшків…

— Але чого все ж таки так радіє Кричевський?.. Вчора надвечір приїхав до нього якийсь шляхтич. Дехто казав, що з Бродів — з листами від пана хорунжого коронного, інші навіть божилися, що з Корсуня чй з Богуслава, але напевно сказати ніхто не міг. Сам же шляхтич на диво був мовчазний і навіть за кухлем доброго меду язика не розв’язував. Можливо, що йому взагалі важко було говорити; через усю праву щоку, закриваючи око й більшу частину лоба, туго намотана була в того шляхтича широка обв’язка: певно, не так ще давно хтось добренько почастував шаблюкою. І з ногою щось було в шляхтича не все гаразд: чи то теж від удару, чи може й зроду було так, але щось уже дуже припадав пан Цибульський на ліву ногу.

— Та який з нього в чорта Цибульський? — сміялися козаки. — Пан Кривуля — та й годі…

Так і звали його ввесь час — Кривуля.

— А що, Кривуля знов у пана полковника?..

— Знов.

— Усе листи читають?

— Та хто його розбере: і листи читають, і розмовляють, а то й просто так сидять та венгжину посмоктують.

— А чого ж той Кривуля без пахолків приїхав?

— Та, кажуть, розбіглися в нього пахолки коло самого Чигирина…

— Та ну?

— От тобі й тпру! Пахолки, певно, не дурні: до Хмельницького ж зовсім тут недалеко…

— А що, хіба вирушив з Січі Хмельницький?

— Та хто й зна… А тільки щось дуже заворушилася старшина…

Про те, що Хмельницький з трьома тисячами запорожців та втікачів з України йде проти польського війська, офіційних відомостей не було. Але всі, навіть прості козаки й жовніри, про це знали. Дивувалися, що Кривуля теж, певно, збирався в похід, бо навішав на себе стільки зброї, що просто курам на cміх.

— Чи не занадто вже, пане Яне? — посміхаючись казав Кричевський. — Гляди,щоб це тебе якось не зрадило…

— Нічого, пане полковнику: Ян Цибульський, шляхтич з-підо Львова, тільки так і може вдягатися…

— Виходить, то якийсь варіят, той Цибульський?

— Га-га-га! Авжеж варійт!..

— Ну, а коли знає його тут хто-небудь?

— Знає? Про нього, треба гадати, багатьом відомо…

А бачити його напевно ніхто не бачив: сидить у себе на хуторі за лісами й ярами вже добрий десяток літ.

— Ну, гляди…

Той, кого Кричевський називав паном Яном, зовсім не шкутильгаючи, пройшовся до дверей і швидко, немов згадавши про щось, повернувся.

— Ну, а люди пана полковника не зрадять?..

— Ні… Декому з них навіть про втечу відомо… Я навіть не знаю, до кого вони прихильніші — до мене чи до пана Богдана…

— А хіба це не все одно?

— Може й так. Але все ж таки сотник Хмельницький;—одне, Іван Богун — друге, а лях Станіслав Кричевський — це вже щось інше…

Немовби якась темна тінь потьмарила обличчя старого полковника.

— Ех, Богуне! — з якоюсь прихованою тугою промовив Кричевський. — Добре тобі… Через якийсь тиждень станеш під. рідними прапорами. Битимешся за козацькі права… А я…

Богун здивовано підвів не закриту обв’язкою брову:

— Поруч битимемося, пане полковнику!..

— Коли пощастить… А все ж таки ляхові козаком не бути…

У цю мить хтось грюкнув дверима знадвору, увійшов джура й почав щось казати полковникові.

Богун одійшов до вікна й довго дивився на широке подвір’я, на жовнірів і козаків, що метушилися туди й сюди, на кількох коней, поприв’язуваних до» високих стовпів з пойригвинчуваними до них товстими кільцями…

Широке подвір’я, просторий і міцно збудований дім мав полковник Кричевський.

У високих світлицях з прозорими венецькими вікнами стояли міцні ясенові й дубові меблі. Дубом і ясенем штучно оздоблено було також стіни й сволоки. На. полицях уздовж стін виблискував срібний і золотий посуд…

Але найкраща була кімната-збройниця. Важкі кольчуги й блискучі панцири висіли на стінах поруч з кривими турецькими ятаганами, широкими литовськими мечами, французькими мушкетами, самопалами й кількома десятками пістолів. Були тут і тугі татарські луки, — й сагайдаки з напрочуд довгими стрілами, й черкеські кинджали в піхвах, саджених самоцвітній.

Видно було, що не в одній військовій виправі здобув їх полковник.

«З усього будинку він тільки збройницю, здається, й любить… Ех, не тут би — на Запорожжі б йому зараз порядкувати!» — міркував Богун, удаючи, що дивиться у вікно, а натомість увесь час поглядаючи то на Кричевського, то на всіх, хто до нього приходив.

А поглядати й стежити увесь час треба було неодмінно.

Насамперед, через якийсь випадок вороги завжди могли довідатися, що шляхтич Цибульський — це є Іван Богун, по-друге, з самого рана чекали новин від великого гетьмана, й Богун увесь час боявся, що ухвалений військовою радою план походу на «ребелізанта Хмельницького», буде змінено.

А план був чудовий.

Хмельницький за одержаними відомостями мав отаборитися десь між Дніпром і Тясмином. Війська в нього, гадали, щось понад три тисячі. Про татар певних відомостей у польського командування не було, але Богун знав, що татари могли надійти на поміч козакам щодня. До того ж з усієї України, навіть з місцевостей, де стояло коронне військо, юрбами тікало на Низ поспільство. Отже, сили Хмельницького збільшувалися щодня.

Зростало й коронне військо. Але шляхта зі своїми хоругвами заїздилася надто повільно, про війну, здавалось, ніхто не думав, і, замість готуватися у похід проти грізного ворога, панство щодня влаштовувало бенкети.

За приблизними підрахунками Богуновими всього польського війська в Корсуні, Черкасах і Чигирині мало бути до п’ятнадцяти тисяч, себто разів у п’ять більше, ніж у Хмельницького.

Але зате серед польського війська було щось понад п’ять тисяч реєстрових козаків… Рахувати, що всі вони перейдуть на бік Хмельницького, не доводилося, але все ж таки тільки шляхетська пиха й самовпевненірть могли- підказати план; ухвалений військовою радою в Корсуні. План був такий.

Не чекати, поки зростуть сили Хмельницького, а вдарити на нього самим якнайшвидше.

А щоб, не вибухли й не поширилися селянські повстання — тримати й під Корсунем, і під Черкасами достатні сили. Гетьманам — великому й польному— не личить самим особисто вирушати проти якогось зрадникі й розбишаки. Отже, ухвалено поділити військо на три частини: перша під комісаром над реєстровиками Шембергом та під молодим гетьманичем Стефаном вирушає на Хмельницького суходолом. Друга — під осавулами військовими Ілляшем та Барабашем має плисти на Низ від Черкас човнами.

Обидві ці частини — ввесь час мають підтримувати між собою зв’язок.

В першій частині рахувалося до чотирьох тисяч війська, в тім числі півтори тисячі реєстрових.

У другій частині, що мала пливти Дніпром, Щось до шести тисяч, з яких коло чотирьох тисяч реєстрових.,

Нарешті, третя частина в складі приблизно п’яти тисяч чоловік на чолі з обома гетьманами поки що залишалася в Корсуні з тим, щоб у найближчому часі, коли вони дійдуть нові шляхетські хоругви, теж вирушити слідом за відділом Шемберга й Стефана Потоцького…

Чигиринський полк на чолі з Кричевським включено до складу того відділу, що йшов суходолом.

Виходило, що поляки самі себе значно послаблювала: при умовах Сприятливих Хмельницький ще довгий час матиме проти себе не все військо коронне, а тільки третю, хоч може й найкращу його частину.

«Тільки б скоріше до своїх, — думав Богун, — тільки б скоріше повідомити Хмельницького про цей плац. Алб треба чекати… Треба ввесь час триматися з полком Кричевського, а там буде видно…

Ех, добре було б, якби Кричевського послали з тим відділом, що вирушає Дніпром! Там же й Джеджеліид: Вешняк…Там же чи не на половину всіх козаків можна рахувати! Та й Барабаша з Ілляшем майже ви ненавидять. Правда, й комісарові Шембергові, певно, не втекти б від лютої кари, якби потрапив до рук козакам… Але ж відділ Шемберга складається з найкращих частин польського війська; тут же й драгуни пана Сапєги, й артилерія з двадцяти гармат, і гусарія Стефана Чарнецького…

Згадавши про нього, Богун не втримався, щоб не посміхнутись: — «Догоднє тобє, моє кохане?..» — згадав він Максима й діда Панаса. І не міг, уже одірватись від спогадів про Підгірці, про Вінницю, про Оксану…

Як недавно ще він залишив її, як ще зовсім недавно блукав по безлюдних дорогах, простував ярами й степами сюди, до Чигирина!.. А ось уже завтра вранці похід, а через тиждень-два, коли пощастить, — Хмельницький, товариші, захват визвольної війни…

— А цо, пане Цибульський, чи не пора вже нам повечеряти? — підходять Кричевський, і вони, мов близькі друзі, йдуть до їдальні.

Близькі друзі: поляк, шляхтич, призначений на полковника внаслідок скасування козацьких прав ординацівн 1638 року, й козак-волоцюга, бунтівник, оголошений поза законом….

Полковник його королівської милості чигиринського полку пан Станіслав Міхал Кричевський і ватажок козацький Іван Богун.

14

Ще сонце не викотилося з-за зелених весняних степів, ще тільки перші промені грали на високих баштах Чигиринського замка, — коли вдарено в бубни й тулумбаси, озвалися-засурмили сурми, заграли труби, заіржали й забасували під вершниками, чуючи похід, коні.

Попереду вирушала гусарій. Богун дивився на неї з високого полковницького ганку.

У мідяних блискучих шоломах з позолоченими крилами, в залізних, з мідними розводами панцирах, з довгими — списами, на яких тріпотіли од вітру вогняно-жовті прапор ці, на великих грудастих гнідих конях гусари міцноіо, могутньою, грізною лавою звільна посувалися широкою вулицею.

Страшна повинна бути атака цієї важкої залізної лави.

Проти неї не встоїть ніяка сила… Кого не дістануть списами, не порубають важкими мечами вершники — розтопчуть, розчавлять, згнітуть, змішають з землею велетні-коні. Зламає, потрощить, рознесе на своєму шляху все залізна гусарія…

Таке було Богунове перше враження. Але воно швидко розвіялося: ще здалеку помітив Богун на чолі гусарії довгасту постать Стефана Чарнецького.

«Коли й цей інколи може звомпити, то що вже казати про решту?» — подумав Богун і мимохіть усю увагу свою зосередив на самому тільки полковникові.

Важкий, а разом напрочуд рухливий кінь твердо ступав під вершником. Поверх панцира, замість плаща; була на Чарнецькому розкішна леопардова шкура… Вітер грав довгим зеленогарячим шарфом, позлотистий шолом світив ясно й грізно.

На чолі своєї гусарії Чарнецький здався Богунові куди кращий, ніж там, у Підгірцях. Навіть сіре, подзьобане віспою обличчя й блискучі зелені очі не псували його загального вигляду.

Чарнецький немов помітив на собі Богунів погляд: глянув на мить на ганок, потім повернув голову до ближчого поручника й щось промовив.

Чітко пролунала в гусарських шерегах команда, немов якийсь вітерець пробіг По лавах закованих у мідь і залізо вершників…

За гусарами йшли улани й драгуни, за драгунами — армата, далі — піший козацький полк і німецька піхота…

Такі різноманітні, такі неподібні один до одного були окремі військові відділи, а проте Богун чомусь відчував їхню єдність, їхню підлеглість тій вищій волі, що послала їх у невідомі степи — залити повстання залізними хвилями, знищити його вогнем і мечем…

Довго стояв Богун на ганку — все дивився на військо, що вже ледве мріяло вдалині…

Аж ось озвалася сурма: то вирушав Кричевський на чолі свого полку.

— Дивіться ви, — сміялися козаки, — а отой Кривуля таки непогано конем править!

— Далебі, непогано…

Військо посувалося поволі…

У степу вже високо піднялися буйні трави. Неначе зелені хвилі безкрайого моря, бігли й розливалися-танули десь аж коло блакитно-імлистого обрію. Де-не-де темніли на час невеличкі байраки й знову зникали в весняних далях…

Що ближче до вододілу Дніпра й Інгульця, то частіше почали траплятися чималі яри, ґрунт ставав усе горбку ватіший. Здавалось, ось-ось зачорніють дніпрові взгір’я.

Але за ярами, за невеличкими пригорками знову зеленів степ, і здавалося, не буде йому кінця-краю.

Сонце, хоч був іще тільки кінець квітня, пекло, як у червні. Від спеки тяжко було не тільки закутим у залізо гусарам, а й піхоті…

— Важкенько-таки доведеться гусарам у залізних сорочках! — обізвався Кривуля до Кричевського.

Але той чомусь незадоволено хитнув головою й промовчав: видно було, що чимсь дуже збентежений.

Справді: не далі як сьогодні ранком — ще й тиждень не минув, як вирушили з Чигирина, до Кричевського під’їхав Чарнецький.

— Пане полковнику, а що то з тобою за шляхтич, що під ним кінь такій добрий?..

— Проше Пана, Ян Станіслав, уродзоний Цибульський з-підо Левова… А що, справді-таки кінь добрий?..

— Як огонь!.. А панові полковникові той пан Цибульський родич, чи як?..

— Родич. Може, пан Чарнецький того шляхтича коли знав?

— Цибульського? Ні, щось не пригадую. Але, здається, бачив десь, чи що… Може й пізнав би, якби не ота обв’язка…

Помовчали.

— Щось дуже подібний той пан Цибульський до одного козака, — раптом сказав Чарнецький і поволі рушив до своєї гусарії.

Все це пригадував зараз Кричевський, міркуючи, що робити, коли в Чарнецького справді є якась підозру на Богуна.

Вимкнутися Богунові в степи, податися навпростець до Дніпра, а потім якось розшукати Хмельницького — було досить легко…

Богун змалку знав степ і не заблукався б у ньому, дав би собі раду й швидко знайшов би Хмельницького.

Але втеча Кривулі, по-перше, могла б кинути тінь на самого Кричевського. По-друге, — й це найголовніше, — Богунові в рішучу хвилю неодмінно треба бути тут, серед реєстрових.

Кричевський не уявляв докладно, що саме мав би робити Богун, коли польське військо наткнеться на табір Хмельницького, але старий вояка був певний, що саме тільки ім’я Богунове багато б заважило серед реєстрових, коли б стало, руба питання: з ляхами чи з Хмельницьким?

Кричевський напружено зважував усі «за» й «проти» й ніяк не міг знайти потрібного виходу.

Обставини склалися так, що треба було брати до уваги не тільки особисту Богунову небезпеку, а до певної міри й'інтереси повстання, й долю самого Кричевського…

Старий полковник не боявся смерті, навіть ганебної смерті «зрадника»… Він не вагаючись пішов би на вірну страту, якби був певний, що так треба, що від цього залежить успіх його мрії і планів…

А плани в полковника були широкі, далекосяжні… Насамперед, уже багато років Кричевський не відчував нічого спільного між Собою й польським панством… Він навіть любив, коли згадували, що дід його був грецької віри: все ж таки це якось наближувало його до козацтва.

А в козаках, у козацькому строї Кричевський вбачав той новий лад, що повинен був, на його думку, замінити собою напівзогнилий устрій держави Польської.

Бо чим, врешті, була Річ Посполита?.. Король тільки під час війни мав якусь владу. Сейм теж не мав уже великого значення. По суті, кожний шляхтич був необмеженим паном над своїми підданими. Великі ж магнати були справжніми «скоролятами». Від Вишневецьких. Потоцьких, Конецьпольських, Заславських та від подібних до них залежало все. То вони, а не король і не сейм, правили державою: за конституцією й найбільший магнат, і найдрібнівдий шляхтич мали рівні права, але по суті більше прав мав той, хто був сильніший. Отже, магнати робили що хотіли не тільки з хлопами, а-й з дрібнішою шляхтою…

Для шляхтича, яким був Кричевський, відкрито було два шляхи: або йти в службу до якогось магната, або тиснути якнайдужче на хлопство, видушувати з нього найбільші зиски й тим самим вибиватися на великої пана.

Обидва ці шляхи були для Кричевського неможливіші огидні.

Кричевський з натури любив військову справу, походи, небезпечні виправи… А придивившися ближче козацького ладу, до простих козаків, відчув у собі щось рідне і з тим ладом, і з козацькою вдачею. — у довгі розмови з Хмельницьким, зневага до Кричевського з боку магнатів, певність, що старий лад у Польщі зогнив і тримається лише випадково, зробили з Кричевського щирого прихильника козаків.

Звичайно, не «Наслідок холодного розрахунку став полковник на бік Хмельницького: він гостро ненавидів «круленят» і панську сваволю, народився й зріс на Вкраїні, відчував, що люблять його козаки, й цього було досить…

Але, вирішивши раз назавжди зв’язати свою долю з долею козацького повстання, Кричевський не кинувся у вир боротьби наосліп: обережно й стримано чекав він сприятливої хвилі, коли одвертий перехід його на бік Хмельницького міг би заподіяти полякам найбільшої шкоди.

Тому-то й непокоїла так старого полковника розмова з Чарнецьким про Богуна.

Обережно, щоб хто не підслухав, поділився Кричевський своїми побоюваннями з Богуном.

— Пізнав-таки, рябе стерво! — вилаявся той.

Довго їхали мовчки.

Сонце вже заховалося за обрій. Захід немов палав у кривавих пожежах.

— На Дніпро, до барабашівців! — раптом нахиливсь до Кричевського Богун.

— Що? Не розумію, пане Цибульський…

— Треба Умовитися з Шембергом, щоб відрядив мене на Дніпро до Барабаша: їздять же.інші для зв’язку…

15

Другого дня ранком Богун вирушив до Дніпра.

Доручення було нескладне: відділ, що йшов суходолом, через велику кількість ярів та маленьких річок не міг посуватися вперед так швидко, як байдаки Дніпром…

Отже, треба, щоб Барабаш не поспішав, тим більше що зустрічі з передовими чатами Хмельницького можна було чекати щрдня.

— Вітай! — сказав Богунові на прощаня Кричевський.

— Щасливо, пане полковнику.

Кінь весело заграв під Богуном, коли той опинився в степу сам на сам.

Сонце ще було зовсім невисоко, степ дихав ранкового прохолодою.

То поринаючи в високих свіжих росяних травах, то знову вириваючися з їхніх запашних пут, кінь весело біг назустріч ронцеві.

Богун розстебнув пазуху, зняв шапку. Вітер розпатлав буйного чорного чуба.

Широкі груди стали неначе ще ширшими від степового повітря…

— Гей! — мимоволі вирвався вигук.

— Гей, гей!.

Відчув добрий кінь, що на ньому не шляхтич Кривуля, не якийсь варіят Цибульський, а син цих безкраїх розкішних Степів — козак.

Пригнувсь до сідла вершник — і полетів, кінь як вітер.

— Гей, Гей!..

Але недовго тішився Богун, ганяючи з вітром наввипередки: сонце припікало все міцніше.

Ось воно вже простовисно над головою. Нерухоме, пекуче, немов з якогось розтопленого металу полудневе повітря.

Тяжко коневі… Тяжко й вершникові, але спочивати не можна: якнайскорше треба туди — на схід, до Дніпра, де пливуть на Низ байдаки з реєстровим козацтвом.

«На кого там можна рахувати? — намагаючися не куняти в сідлі, міркував Богун. — Каленяка, Олеско, Гайдученко — все це свої, але гірші од ляхів… От хіба Джеджелій?.. Коли він там — то й швидко дасть раду. А втім, побачимо. Хоч би тільки скоріше до Дніпра…»

Сонце вже добігало до останньої чверті свого одвічного шляху, коли далеко на виднокрузі, на сході, Богун помітив якийсь темний вузенький пасок. Ось він немов подовшав, поширшав, із синього став темно-зелений, потім знову поширшав і немов розірвався.

Мореплавці, побачивши в безкрайому океані далеку смугу землі, й ті не радіють так, як зрадів Богун, угледівши цей невеличкий розірваний у кількох місцях пасок:

— То ж чайки над Дніггром!..

Далеко, широко — наскільки досягнеш оком — розлився старий Дніпро. Тут, внизу, під ногами хвилі невтомно хлюпочуть об крутий берег, далі — на самому стрижні — вирують і одсвічують крицею, а ще — далі — ген аж за самотніми похилими вербами, то синіють, то зеленіють, то раптом бліднуть і гаснуть, зливаючися з ніжною блакиттю далекого, недосяжного неба.

Де-не-де над цими безмежними просторами промайне гострокрила крячка; ліниво, ніби знехотя пролетить незграбна чапура; заграють у свою мелодійну журну сопілку кроншнепи або баранчик, злітаючи вгору, закрутиться мов дзига в передвечірньому повітрі й кілька разів поспішаючи вдарить у свій голосний бубник: — Бен-бен-бен! бен-бен-бен!..

І Знову врочиста тиша, і знов тільки хвилі вирують, і б’ються об круті береги, і виблискують крицею.

Радісно і воднораз якось неначе журно Богунові дивитися в весняні дніпрові простори.

Радісно — бо позаду нестерпна-спека, тяжка дорога, вдалий фортель з Чарнецьким, сила подоланих небезпек і перешкод.

Журно — бо там далеко, у Вінниці, Оксана, й Тимко, й старі…

Але не личить козакові журитися…

Поволі, напівсвідомо почав Богун скидати одежу.

Яке смішне, яке жалюгідне це незручне кричучо-яскраве вбрання вигаданого пана Цибульського!..

Яка насолода підставити вітрові голі широкі груди, поворушити міцними вузлуватими м’язами.

Яке щастя кинутися з стрімкого берега в могутні дніпрові хвилі, поринути в них глибоко-глибоко й потім широким дужим помахом рук, спритними, розміреними рухами всього тіла боротися з швидкою бурливою течією!..

Або на час віддатися зрадливій воді, лягти догори й, спочиваючи, дивитись, як тихо, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше одпливає далекий берег.

Дніпро щороку інший. Ось наче зовсім тиха вода, а ось нездоланний, глибокий вир, з якого вирватись тільки досвідченому плавцеві.

А скільки ж таких місць на Дніпрі! Вони страшні навіть козакові, що змалку звик поринати в ці хвилі, а що вже казати про якогось чужинця? Богун колись бачив на власні очі, як татарин з конем довго виривався з могутніх дніпрових обіймів, нарешті, не подолав, голосно скрикнув востаннє й зник разом з конем у страшній глибині…

Довго купався Богун, потім, полежавши трохи на сонці, скупав коня. Почало смеркатися.

Спати Богун не зважився! треба всю ніч вартувати, чи не пливуть байдаки…

Часу, щоб усе обміркувати як слід, вистачить.

Але що воно там зачорніло на півночі в останніх променях сонця?

Неначе якийсь великий невідомий звір, похитуючи білою головою, пливе над Дніпром.

— Та це ж байдак! — підхопився з землі Богун. — Щогла чогось трохи зависока, а байдак!..

Справді, з-за дніпрового повороту з’явився байдак, за ним, трохи згодом — другий, третій, четвертий…

Богун нашвидку, але старанно Намотав на голову обв’язку, позатикав за пояс свої три великі пістолі, що викликали стільки реготу, коли він був ще з Кричевським…

Потім, розрахувавши віддаль, не своїм, голосним і міцним, а зміненим, штучним, трохи хрипким голосом крикнув:

— Панове, панове!..

На байдаку, нарешті, почули:

— Хто такий?

— Посел від пана Шемберга!..

— Гасло?.. — запитав з байдака дужий голос.

— Кодак!..

Байдак підійшов до берега на постріл з мушкета. Коло корми заметушилися: спущено човна.

Хвилюючись придивлявся Богун до трьох козаків, що сиділи в човні.

Двоє — молоді парубки- зовсім, здається, незнайомі.

А третій?..

Третій — стерник — був сотник Филон. Джеджелій.

Богун зразу пізнав його — по кремезній, Присадкуватій постаті, по голові, що неначе трошки навскіс сиділа на жилуватій короткій шиї й по маленьких татарських очах.

— Пан посел має листа від вельможного пана комісара? — запитав Джеджелій.

— Так єст. До пана осавула Барабаша…

— Та це ж Кривуля: ми його бачили в Чигирині! — прошепотів молодий козак другому. Той ледве вдержався, щоб-не зареготати. — Справді, «пан посел» був дуже смішний у своїй різнокольоровій одежі та в малиновій шапці з великим зеленим пером.

— З ким маю за честь? — чемно вклонився Джеджелій.

— Ян Станіслав, уродзоний Цибульський… А пан?..

— Филон Джеджелій, сотник…

Щось наче на мить затремтіло в голосі старого сотника.

«Пізнав чи ні?..»

Богун, шкандибаючи, вліз у човен, умостився проти стерника.

Молоді козаки вдарили веслами.

Суворо й пильно дивився Джеджелій просто Богунові в обличчя.

І раптом ніби якісь зміючки з’явилися на мить у татарських очах… Джеджелій підморгнув сивим усом.

«Впізнав…»

16

Осавул реєстрового козацтва Барабаш був уже зовсім старий, нездатний до будь-якої активності. Не диво було побачити, як він несподівано засинав серед розмови. Голос його скрипів, як немазаний віз, руки тремтіли старечим. Тремтінням.

Проте він цупко тримався за владу, надану йому над козаками.

Казали, що осавулу є не Барабаш, а його ще порівняно молода Царабашиха.

Для поляків не було людини кращої від Барабаша.

Підозрілий, хитрий як лис, жорстокий а усіма, хто підлягав його владі, осавул у той же час був м’який і підлесливий з гетьманами, з магнатами і з старостами, з усіма поляками. Він умів підлабузнюватися й лестити не соромлячись.

Козаки його ненавиділи.

Прочитавши листа від Шемберга, Барабаш майже не розмовляв з «паном, послом»: після вечері осавулові нестерпно хотілося спати!

Отже, Богун скоро залишився віч-на-віч? реєстровою старшиною. Було тут кілька таких, що знали Богуна, особисто: і сотник Семен Забуський не те-щоб ворог, але й не друг Богдана Хмельницького, і чорний як галка, Іван Галака, й величезний на зріст, синьоокий, білявий Степан Пободайло, й Волевач, і ще декілька інших. Становище було дуже непевне: щохвилини Богуна міг хтось упізнати….

Врятував Филон Джеджелій. Він якось дуже до речі позіхнув, «пан посел» позіхнув і собі, сказав: «Пшепрашам» — і пішов спати.

Напрочуд тиха була квітнева зоряна ніч. Тільки хвилі півсонно хлюпали об байдак та інколи сторожко, півголосом перекликалися вартові.

— Пиль-нуй…

— Пильнуй…

Різко чорніли обриси правого високого берега. Ліворуч — тільки вода, тільки сива мла.

Богун не спав. Вухо його відрізняло найменіний шелест на байдаку, очі напружено вдивлялися в темряву, чи не йде Джеджелій?..

Того не було.

«Не прийде: обережний, як вовк».

Аж ось почулися чиїсь кроки…

«Ні, це не Джеджелій, це хтось вищий і легший за нього — Забуський».

Зник коло Барабащевого намету.

«Не Джеджелій…»

Почало розвиднюватися.

«Не прийде. Заснути. Спочити…»

Богун позіхнув, умостився зручніше й тої ж хвилини мыцно заснув.

Прокинувся він від обережного, але впертого штовхання.

Над ним стояв жовнір, а трохи далі — сам Барабаш, дехто з старшини й кілька німецьких піхотинців. Богун миттю схопився на рівні ноги й, ще не знаючи, що. робитиме, але гостро, до болю відчуваючи страшну небезпеку хотів вихопити щаблю…

Її не було…

— Я знаю тебе:.. Ти не Цибульський, ти зрадник — Іван Бргун! просичав Барабаш.

— Проше пана, — почав був Богун, але раптом гордо, з викликом глянув на осавула: — Ну, то що ж?..

У ранковім півсвітлі помітно було, як затрусилася в Барабаша нижня щелепа.

— Ти… як ти здобув листа від пана комісара?.. Де справжній посел?..

— Пан комісар дав мені листа особисто, — зухвало відповів Богун, напружено вдивляючися в обличчя старшини й сподіваючися побачити хоч один прихильний погляд.

Джеджелія не було. З знайомих був тільки. Семен Забуський, Що стояв трохи віддаль від інших.

Він дивився немов співчуваючи, але Богун зразу ж відчув, що на нього розраховувати не можна.

Тоді, розуміючи, що рятунку немає й що треба загинути так, щоб про це довідалось якнайбільше присутніх на байдаку, Богун з несподіваною для самого себе люттю голосно крикнув:

— Та що ти мене допитуєш, стерво лядське?!.

Жовнір, що стояв поруч, здригнувся від несподіванки. Богун використав цю мить: ухопив жовніра за боки й з усієї сили штурхонув на Барабаша.

Той перелякано скрикнув. Старшина вхопилася за шаблі, Богун плигонув убік, але зачепився ногою за якийсь зрізок, не міг додержати рівноваги й упав.

Німці кинулися на нього, зв’язали й кинули під Барабашевий намет…

Богун лежав у незручній позі. Руки й ноги йому позатікали, сирий ремінь уп’явся в них до болю глибоко…

Сонце почало припікати. На байдаку все, здавалося, було спокійно. Лиш інколи долітали до Богуна окремі слова:

— Кривуля… не лях… козак…

«От тобі й Кривуля… от тобі й пан Цибульський, — гірко думав Богун. — Заб’ють, як собаку, й викинуть у Дніпро. Джеджелій, видно, допомогти не зможе… Забуський… ну, цей скоріше продасть, ніж допоможе… Може й Барабашеві це він виказав… Він чи не він?.. Ну та тепер уже однаково: хтось інший уже рахуватиметься і з Семеном Забуським, і з Барабашем…»

Богун заплющив очі. Вів не міг собі уявити, що через кілька годин, через годину, а може й раніше його розстріляють, втоплять у Дніпрі або загордують якось інакше.

Він не міг уявити, що серце йдго перестане битися, що гаряча кров не тектиме по жилах, а міцні м’язи ослабнуть навіки.

Неможливим безглуздям здавалася йому смерть якраз саме тепер, коли до Хмельницького вже, мабуть, не більше як день дороги, коли на байдаку певно ж таки далеко не один Джеджелій співчуває повстанцям…

— Ні, не може бути…

І начебто у відповідь на ці думки якийсь рух, якийсь гомін почувся на байдаку.

— Запорожець… запорожець на березі…

— Он… диви… з прапором…

Справді, високо, над самою кручею, стояв вершник у жовтогарячім жупані. Вороний його кінь був такий нерухомий, що здавався залізним. Запорожець махнув білим прапором.

— Славному козацтву реєстровому від товариша військового Богдана Хмельницького найнижчий уклін! — залунав басовитий голос. — Читайте письменні, перекажіть неписьменним, написано на цьому прапорі: «Спокій християнству».

Запорожець знову махнув прапором.

— Спокій християнству, на погибіль ляхам-недовіркам!..

Гомін хвилею пробіг по байдаку й затих.

Запорожець кричав далі:

— На погибіль панам!.. Годі вже їм на козаках верхи їздити!..

Козаки на байдаку голосно загомоніли. Старшина забігала туди й сюди.

— Не слухайте, не слухайте його, здрайці! — заверещав Барабаш, підходячи до натовпу, що оточив Джеджелія. — Тихше!.. Що тут за рада? — розгублено крикнув він, побачивши, що козаки не звертають на нього уваги.

Юрба начебто почала заспокоюватися: ще хвилина, й Барабаш, здавалося, опанував би її увагою…

— А тобі чого тут треба, стара ганчірко? — несподівано заревів Джеджелій, і не встиг іще Барабаш опам’ятатися, як хтось- списом ударив його в груди, кілька рук ухопили обважніле скривавлене тіло й, розгойдавши, кинули в воду…

У другому кутку відбивався від козаків полковник Вадовський. Купка старшини боронилася опліч із ним. З усіх боків лунали безладні постріли.

Опір барабашівців тривав не більше як чверть години. Прихильну до поляків старшину швидко порубано, постріляно, потоплено в Дніпрі.

Тільки коло корми ще завзято махала шаблями купка німецької піхоти.

— Піддавайтеся… Кладіть зброю! — крикнув їм Джеджелій.

Німці не слухалися.

— Кидайте зброю, йолопи. Будете служити Хмельницькому, платитиме добре…

— Згода, — указав німецький старший, — переходимо до Хмельницького… Тільки не зараз: строк нашої служби полякам у червні…

— Та що ти — з глузду зсунувся, чи що?..

Німець замотав головою, щось скомандував і перший кинувся на козаків.

Розлютоване козацтво вирубало німців до ноги.

Джеджелій перший розрізав сирицю на Богунових руках.

— На раду, на раду! — чутно було з усіх боків.

Джеджелій з Богуном опинилися посередині козацького кола.

— Панове товариство! — почав Джеджелій. — Насамперед треба обрати отамана.

— Джеджелія, ватажком!.,

— Джеджелія!..

— Богуна!..

— А де той Богун?.. З неба упав, чи що?..

— Кривулю!..

— Джеджелія!..

— Забуського!..

— Тепер тільки Богун помітив, що майже поруч із ним стояв Забуський і дивився кудись убік.

Богун і собі глянув у тому напрямі й зараз же скрикнув:

— Байдаки!.. А що з іншими байдаками?..

Але Джеджелій уже зміркував і наказував:

— На весла, хлопці!

— На весла!..

— До керми!..

— Гармаші, до гармат!..

На ближчому байдаку заграла труба.

— Слухайте, слухайте! — загукали звідти. — Полковник Гурський питає, чи справді на вашому байдаку бунт проти корони польської?

— Пошли ти свого Гурського під три чорти! — дзвінко й весело закричав Богун. — Не треба нам таких полковників… Оберем собі вільними, голосами кого схочемо!.. Бийте, товариство, ляхів, не минайте й підляшків! Хмельницький з татарами зараз тут буде!..

Страшенний галас зчинився у відповідь на Богунові слова.

— Вперед! — наказав Джеджелій.

Але байдак, на якому був за командувача полковник

Гурський, уже не потребував допомоги…

На Дніпрі починався вітер.

17

«…Хмельницький многими ума свойого очима, яко ловець хитрий, на всі сторони поглядаючи і караули в милю і далі від обозу іміючи… рушил ку Жолтой Воді.

В п’яток теди п’ятої неділі по пасці мая четвертого передняя страж Хмельницького з передньої ж стражі польської двох язиків піймавши, припровадили до Хмельницького.

Кгди сказали йому, же войська польського доброго при комісару і каштеляну, сину гетьманенком знайдується (двадцять) три тисячі і що вже Жолтую перейшло Воду, теди Хмельницький на тому ж місці (яке від Жовтої Води у миль дві заледве було) удержався непорушно для розпораження До битви війська свойого, яке через той подвечорок і ніч управил і рОзпорадил, як належало…

А поляки, стравивши своїх двох язиков і устрахнувшися, Цофнулися назад і, переправивши Жолтую Воду, там же над нею ошанцовалися, за подвечорок і ніч вздовж і вшир на чверть милі значниї й глибокиї вколо себе учинивши оКопи…»

Таку приблизно нотатку записав у своєму діяріюші Самійло Зорка, найближчий приятель і неодмінний писар Богдана Хмельницького.

Зорка глибокодумно почесав пером перенісся й хотів був додати ще щось, коли раптом з того боку, де наїжився списами польський табір, голосно ревнула гармата.

З козацького табору відповіли.

— Ну, почалася «кореспонденція», — буркнув трохи схвильовано Зорка, обережно закрив діяріюша, загорнув його в хустку й сховав у шкатулку з німецьким замочком.

Проробивши все це з належною урочистістю, Зорка голосно висякав носа й вийшов з намету.

В польському таборі помітно було незвичайний рух.

Грали труби, без перерви гарчали бубни.

Піхота виходила з окопів і шикувалася під насипаними за ніч валами.

Трохи згодом з’явилися й гусари Стефана Чарнецького, за ними драгуни й улани. Вони виїздили з-за валів по шість у ряд і ставали перед піхотою.

— Добра, далебі, добра кіннота! — не витримав, щоб не похвалити, Зорка. — Ой, добра…

Справді, видовисько було напрочуд гарне. Кожнцй вершник, кожний ряд вершників, кожна хоругва виділялися чітко, мов якась велетенська горорізьба. Криця, залізо й золото панцирів і шоломів виблискували на сонці. Грізний ліс. трохи нахилених уперед, оздоблених жовтими й зеленими прапорцями списів де-не-де переривався й давав місце шитим шовками різнокольоровим стягам, що маяли на тлі ясно-блакитного неба.

Серед більш-менш одноманітно вдягненої маси вершників різко визначалися хорунжі, поручники, ротмістри в леопардових і тигрових шкурах, у жовтих, червоних, зеленогарячих плащах…

— Да… да… військо добряче, — ще раз крутнув головою Зорка, — недарма ж Богдан так неохоче починає. Та тепера вже будь-що-будь: зволікати не можна… Невже не здержимо?..

Зврка зліз на зроблену, з кількох великих возів своє рідну башту й тривожно оглянув козацький табір.

Неначе комашня, метушилося коло возів, коло наметів, коло гетьманського шатра козацтво.

На лівому й правому крилах укріплення, там, де за позв’язуваними міцною сирицею загородами возів стояли гармати — по дві на кожному крилі, — помітно було гармашів з запаленими гнотами в руках.

А під валами вже шикувалися запорожці.

Комонника запорозького було не більше як півтори тисячі. Більшість коней — низькорослі, на перший погляд кволі — татарські.

Вершники — майже всі чисто в білих полотняних сорочках. Довгі списи — без прапорців.

Найближче до Зорки був курінь Стеблівський — крайнє ліве крило.

Зорка з тривогою вдивлявся в суворі, засмалені на сонці, скусані комарами обличчя січовиків: чи витримають ці лугарі, рибалки, обшарпані зайдиголови проти залізних лицарів у леопардових шкурах?

— Ех, дощику бог не дає, — глянув Зорка на небо. —

Якби розквасило трохи степ, куди б веселіше було проти важкої рейтарії та гусарії. А втім, запорожці й та, к витримають. Якби тільки отой Тугай-бей не вичікував та посполиті оті — втікачі — якби хоч трохи скоріше звикали до військової справи…

Справді, збіглі панські піддані, що давно вже почали були шикуватися, ніяк не могли дотримувати ладу. Без ладний гомін увесь час стояв над їхньою величезною юрбою. Замість списів, шабель та мушкетів більшість була озброєна то вилами, то косами, то сокирами, то просто голоблями…

Порівнюючи з цим безладдям, запорозька піхота, що довгими шерегами струнко стояла позаду кіннотникІв, здавалася напрочуд витриманою й дисциплінованою.

— Куди там до неї лядській піхоті! — міркував Зорка. — Справні вояки, а от посполиті оті, то справжня кара господня…

Але, нарешті, й у юрбі посполитих запанував якийсь лад…

Там, де Переяславський курінь замикав собою праве крило, з’явився на білім коні Богдан Хмельницький. Поруч із ним їхав хорунжий, тримаючи білий, стяг з червоним хрестом. Трохи віддаль — група запорозької старшини.

Хмельницький, часто зупиняючись, їхав уздовж фронту. Він щось промовляв, йому відповідали вигуками й підкиданням шапок угору.

Нарешті, коли Хмельницький був уже проти Стеблівського куреня, Зорка добре почув і всю його недовгу енергійну промову.

— Панове товариство! Бити панів сьогодні вам не вперше. Бийте ж їх, вражих синів, як били ваші батьки й діди! Нічого, що лицарі їхні закуті в залізо: м’язи в них — панські. Тугай-бей вдарить на їх іззаду… Вперед же за волю козацьку!

— На погибіль ляхам!..

— На погибіль!..

— Веди нас, батьку!..

— На погибіль!..

Хмельницький махнув рукою.

На цей знак ударено зразу з усіх чотирьох гармат.

Довбиші забили в казани, засурмили сурми.

— Вперед!..

Запорозька кінноту рушила одночасно на лівому й правому крилах, а за хвилину подався вперед і центр.

Усе військо рушило за кіннотою, що творила живий широкий півмісяць, гострими кінцями обернений до польського табору.

Вже коні козацькі переходили в галоп. Вже Зорка з тривогою стежив, як готувалася й собі кинутися вперед польська гусарія, — коли раптом зовсім несподівано сурми заграли гасло на відступ.

Зорка здивовано глянув у бік Хмельницького.

Оточений купкою старшини, той про щось розмовляв з високим запорожцем у жовтогарячому жупані.

Кіннота, зачувши гасло, в одну мить перешикувалася й повернула назад так швидко, що поляки ніяк не могли використати несподіваного відступу.

Не встиг ще Зорка злізти з своєї башти, як козацьке військо вже входило за вали й розміщувалося в таборі.

Польське військо, постоявши якийсь час, теж почало заходити до своїх окопів.

Зорка чимдуж побіг до Хмельницького. Але його затримували на кожному кроці.

— Та куди ти, Самійле, летиш мов скажений?

— Що таке?

— Що сталося? — запитували з усіх боків.

До Хмельницького було ще дуже далеко, коли Зорку обступила ціла юрба, тік що пройти не було ніякої змоги.

Не встиг ще Зорка Сказати, що йому теж нічого ще невідомо, як раптом тисячогрудий радісний крик прогримів над табором. Прокотилась могутня луна, й знову, неначе весняний грім, ударило й загуло;

— Слава!..

— Слава!..

— Слава!.. — ревнула юрба, що оточувала Зорку.

— Слава! — захоплено крикнув і Зорка, хоч і не знав, чого це кричать козаки, так само як не знав цього й ніхто з тих, що кричали навколо.

Аж ось почало затихати.

— Джура, джура від самого Хмельницького! — почулося за возами.

Молодйй джура з червоним від хвилювання й швидкої ходи обличчям став на воза.

— Панове товариство! Все реєстрове військо, що їхало Дніпром, перейшло на наш бік!.. П’ять тисяч козаків уже — на татарських конях і за якусь годину будуть у нашому таборі!..

— Слава!.. — ревнула Юрба.

— П’ять тисяч?.. Та це ж майже цілий реєстр.,

— Цілий реєстр!..

— Старшину, що не схотіла до нас приєднуватися, порубано, потоплено в Дніпрі!..

— Туди їм і дорога, підніжкам панським!..

— Туди й дорога!..

— А з Барабашем що?..

— Те, що й з іншими!..

— Оце добре. Далебі, добре…

— Та невже ж уся старшина зрадники?..

— Ні, не вся: Ганжа, Гладкий, Джеджелій, Вешняк, Волевач, Мозира, Топига, Бурбадут, Гиря, Забуський — ці з нами…

— От уже не повірив би про Забуського!..

— А. ще звелів переказати гетаман, — кричав далі джура, — що в польському таборі під Шембергбм та Потоцьким не біліше як три. тисячі!.. А що гетьмани є — під Корсунем, — у них не більше як п’ять тисяч!.. А на лівому й правому березі — ген аж до самого Бара — повстання!..

Джура не договорив: сотні жилавих мускулястих рук піднялися над головами, немов ревіння якогось могутнього велетня вирвалося з грудей юрби й прокотилося, наче хвилі морського прибою.

Зорка чимдуж побіг до намету Хмельницького. Він і сам не помітив, що з того часу, як він уперше побачив коло Хмельницького запорожця в жовтогарячім жупані, пройшло вже кілька годин.

У гетьмайському широкому наметі вже сиділи на шкурах, на килимах турецьких, а то й просто долі й високий білявий Чорнота,і чорнии худий Гладкий, і Небаба, Джеджелій, і Богун, і ще кілька зовсім невідомих Зорці козаків.

Хмельницький з веселим привітним лицем. походжав між гістьми.

«А як йому обличчя міняється — мимоволі подумав Зорка. Вранці жовтий і грізний був, наче хмара…»

— Самійле! — почулися, — голоси. — Сідай до кумпанії… Пий… Ох, і мед же, я тобі скажу!..

Джура націдив Зорф великий кухоль меду.

Хмельницький хитнув Із свого кубка й звернувся до Богуна:

— Ну, то як же, на твою думку, Іваїне;— добру матимемо підтримку від поспільства?..

— Як поб’ємо завтра ляхів, жоден підданий не залишаться в пана. Це так на Брацлавщині. А в інших місцях гаразд не знаю: давно був… Ну, а міщанство як?

— Та як завжди… Трохи вагаються, але є й такі, що хоч зараз у військо… Тільки, кажуть, бороди не охота голити.

— Ну, а Перебийноса давно бачив? — спитав Гладкий.

— Та ось, виходить, уже з місяць… Дуже він був спершу обурився, що з татарами спілку заклали. — Ганьба, — каже, — всьому народові козако-руському…

— Подумаєш, який русин ізнайшовся! — невдоволено зауважив Хмельницький. — І не повірив би, що шотландець.

— Та що ти говориш? — здивувався Гладкий. — Кривоніс не козак?..

— Козак-то козак, а тільки родом із Шкоті!..

— Та невже? — почулися здивовані голоси.

— За що купив, за те й продаю: он попитайте в старих людей. Як прийшов на Січ, то й слова, кажуть, по нашому не міг сказати.

Зорка аж рота роззявив, почувши цю новину:

— Неодмінно треба вписати в діяріюш…

— То, виходить, на твою думку, Іване, — загадково посміхнувся Хмельницький, — ляхів Треба побити безперемінно?..

Богун знизав плечима:,

— А то ж як?

— Завжди цей Богдан щось крутить, — звернувся Гладкий до Вешняка, — оці вже мені крутії…

— Ну, то що ж, невже надумав миритися? — з прихованою надією в голосі запитав Забуський.

— Миритися завжди краще, ніж битися, — посміхнувся Хмельницький.

Гомін незадоволення почувся серед присутніх.

— То що ж, — тягнув далі Богдан, — бити то й бити: я не від того… Тільки, може б, просто забрати в ляхів армату, та й нехай собі йдуть з богом… Та, може б, ще, коли пощастить, нехай би пообіцяли, що піклуватимуться про повернення наших прав…

— Отуди! — закричав Чорнота. — Так вони тобі й пообіцяють!.. Обіцянка — цяцянка. От коли наступимо їм на горло, Справа буде певніша…

— Як хто, а я проти того, щоб марудити час трактуванням, — сказав Джеджелій.

— І я, і я! — озвався Вешняк і Гладкий.

— Ой, не діло, не діло говорите, панове товариство: не так-то й легко буде побити ляхів, хоч їх там усього три тисячі… А от якби вдалося, не стративши й краплі козацької крові, одним трактуванням забрати їхню армату, а самих протурити геть к бісовій матері, ото б гарна була штука!..

— Щоб приєдналися До коронного війська!..

— До якого щодня прибувають нові підкрепи!..

— В якому й — зараз уже понад п’ятнадцять тисяч!..

— Не бувати цьому!..

Випито вже було чимало. Настрій утворювався дуже несприятливий для Хмельницького.

— Ну, завтра видно буде, — пролунав йогогучний голос, покриваючи гомін незадоволення, — завтра порадимося. Сьогодні- ж у нас свято. Пийте, гуляйте, дорогі гості!..

Хмельницький одним духом перехилив великого, у дві добрих пригорщі, срібного кубка.

— Бувай! — крикнув Небаба і, немов Проковтнувши щось гаряче, хукнув:

— Добрячий мед…

Інші теж пили за здоров’я Хмельницького, за все запорозьке військо, за кожного з присутніх зокрема і за всіх разом…

Зорка, що — противно козацькому звичаєві;— не любив пити багато, вийшов, трохи похитуючися, і попростував до свого намету. Там, не зовсім твердою рукою відчинивши шкатулку, витягнув діяріюша, перегорнув кілька сторінок і почав писати:

«Хмельницький особниї пильниї понад Дніпром поставив дозори. Тії то Прето дозори, зочивши війська водниї, призвали їх для розговору з собою… Теди одержали од них обітницю, же всі за Хмельницьким, із судов водних висівши, підуть проти поляків війною за свої древнії права й вольності, не дбаючи на тую присягу, 'которую гетьманам польським поневолі виконати мусіли… До того й Барабаша — теплішого полякам приятеля з його єдиномислениками радою своєю наклонити обіцяли… Леч когда тая їх рада пред Барабашем була суєтна і бездільна, абієво всем флоту водном возгорівся вогонь гніву й ярості, в котрім не тільки Барабаша з його єдиномислениками забито, но і всіх німців‘виколото і нуртам дніпровим, віддано…»

18

З того часу як Богун привіз до Вінниці Оксану, Тимко дуже повеселішав.

Навіть прощання з батьком, знається, не дуже зіпсувало йому настрій, бо вже другого дня, одержавши від діда Андрія новий лук, Тимко тільки й знав, що влучати стрілами у вигаданих татар та бігати до Оксани з новинами про незліченну кількість забитих ворогів, прострелених татарських очей та сердець.

Оксана любила пригортати цього веселого, жвавого хлопчика, гладити його по впертій стриженій головці, цілувати задиркуваті сміливі очки, що чомусь так нагадували батька;.. Чому?.. Аджеж зовсім неначе неподібна була ця дитина до Того далекого, суворого, загартованого в боях козака… А отже гляне, бувало, Тимко на Оксану, засміється, блисне своїми карими оченятами — й наче живий устає перед дівчиною Богун.

З того часу як- він поїхав, Оксана любила сидіти під в’язом у садку на сонечку.

Вишня вже починала цвісти білувато-рожевим цвітом, і ніжні хвилі солодких весняйих пахощів розливалися в свіжім повітрі.

Далеко біліли стіни Вознесемського монастиря, ще далі — за ними — голубіло весняне небо.

Коли довго дивитися в цю голубу далечінь, коли стежити за білими весняними хмарками, що виринають з незмірних небесних глибин, здаються іноді Оксані ці бистроплинні хмарки срібнокрилими птицями з небесного раю…

Такі бистрокрилі, такі легкі, такі ніжні й спокійні… Так радісно, так відрадно стежити за ними й линути водночас думкою Туди, далеко, в запорозькій весняні степи, де птицею лине в зелених просторах козацький кінь з таким рідним, з таким милим, таким далеким, вершником.

Але підбігає Тимко, хапає Оксану за руку, пустує її важкою косою:

— Та подивіться ж ви, як стріла встромилася!..

— Мамо, мамуню… будьте ви кінь, а я татарин… Тільки давайте заплету в дві коси.

Бувало, що вона згоджувалася…

Бігали тоді вони з Тимком по садку, весело лунав срібний дівочий сміх, ще веселіші, ще голосніші були хлопцеві вигуки й верещання.

А промені сонця неначе ставали ще більше сліпучими, й дід Андрій, що годинами грівся на призьбі, немов молодшав…

Але бувало, що, погладивши хлопчика по голівці, Оксана знов поринала в задуму, й Тимко, зрозумівши, щй їй треба. вже дати спокій, біг кудись на подвір’я, на вулицю або навіть до річки….

Після приїзду Оксани знайшовся в Тимка ще один товариш — це Максимів Вовк.

Сам Максим навідувався до Оксани не часто: все десь пропадав із дідом Панасом.

А Вовкові так тут сподобалося, що він, здавалося, тільки хвилинами скучав за Максимом. З Тймком же так потоваришував, що без хлопця й кроку ступити не хотів.

А надто великими приятелями стали вони після одного випадку.

Тимко мав дуже погану звичку дражнити капуцинів: вони так кумедно плуталися ногами в своїх довжелезних халамидах, так смішно прицокували по дерев’яних містках своїми великими дерев’яними черевиками, так таємниче й багатозначно оглядалися, нагиналися й так смішно щось завжди мурмотіли собі під ніс, перебираючи чотки, що не було ніякої змоги втриматися, Щоб не підбігти, до якогось капуцина ззаду, не смикнути його за халамиду або не заверещати йому над самим ухом так, як, Певно, вміють верещати тільки бісові діти.

А як же тоді смішно дивитись, як від такої наруги кинеться капуцин мов опечений, як замахає рукавами,'мов той млин крилами, як заплює й захреститься, проклинаючи й накликаючи на зухвалого хлопця всі громи небесні…

А хлопець уже далеко десь на паркані або й на дереві.

— Капуцин — чортів син! Капуцин — чортів син!..

Отож раз уївся Тимко одному капуцинові так, що той гнався за хлопцем мало не чверть години. Червоний від реготу й швидкого, бігу, підібравши рукою штанці, м’ячиком котився Тимко, виблискуючи на поворотах рожевим хвостиком нової сорочечки.

А за кілька кроків, подібний до брудного довгастого кажана, плутаючись у важкій халамиді, біг розлютований капуцин.

Можливо, що й наздогнав би монах хлопця, якби не Вовк. Несподівано побачивши Тимка в небезпеці, собака, мов справді вовк, кинувся капуцинові на груди, повалив його і рвонув за бік, і за руку, й за ногу і залишив тільки тоді, як почув, що Тимко засвистав надто тривожно.

Так і обійшлося б усе, якби цієї пригоди не бачила Оксана, що саме якраз поверталася з церкви.

Оксана хотіла сказати дідові, щоб він як слід повчив Тимка різкою, але якось не зважилася й тільки суворо заборонила Тимкові дражнити капуцинів.

Суворий Оксанин тон вплинув на хлопця більше, ніж це могла б зробити дідова різка.

Така лагідна, така ласкава завжди бувала з Тимком Оксана, а тепер…

— Ану їх, тих капуцинів! — вирішив хлопець і кілька днів навіть не виходив на вулицю.

Але одного разу таки не втерпів і пішов зустрічати Оксану, що була в церкві.

Оксана говіла. Була смутна. Цілий тиждень уже що дня ходила до церкви, а сьогодні, в п’ятницю, перед вечором пішла до сповіді.

— Простіть, діду…

— Простіть, бабусю…

— Хай бог простить, доню.

Тимкові ця процедура не подобалася.

«Ну, й чого б, здається, так сумувати й побиватися?

«Простіть»… Хіба є якісь гріхи в мами? Вона навіть чорта ніколи не згадує», — думав Тимко, виходячи з Вовком на вулицю.

А був уже присмерк…

Ще здалеку помітив хлопець Оксанину білу свитку й побіг назустріч.

Вовк десь забарився.

Тимко обернувся й свиснув собаці, але в ту ж мить помітив якихось двох чоловіків, що раптом з’явилися коло Оксани й накинули на неї щось чорне.

Почувся приглушений крик…

Тимко кинувся вперед і миттю опинився перед рудовусим високим дядьком, що вже підняв Оксану на руки.

— Не займай, харцизяко!..

Той відштовхнув хлопця й побіг.

— Пробі, рятуйте! — крикнув Тимко, що було сили.

В ту ж мить Вовк налетів на рудовусого.

— Рятуйте! — ще раз несамовито крикнув Тимко, кидаючись і собі до рудого.

Але щось гаряче шмагонуло його ззаду по плечах, — він скрикнув і впав лицем на землю.

Дід, вибігши з двору на Вовкове скавучання, побачив тільки Тимка, що лежав у калюжі крові, та собаку з перебитою передньою лапою.

Вовк жалібно скімлив. Коло нього валявся шмат блакитного кунтуша.

19

Рана Тимкова досить швидко почала, загоюватися: вдарено не вміючи, поспіхом.

Ворожка сказала, що за якийсь тиждень хлопець зовсім видужає.

Але хоч рана вже не турбувала Тимка, хоч, здавалося, слід би хлопцеві встати з ліжка, він усе ще лежав якийсь кволий, байдужий.

Першими днями після поранення хлопець кидався ввісні, блудив словами, згадував якогось рудого, кликав Вовка, Оксану, діда й батька. Але потім немов заспокоївся і став до всього байдужий.

І ця байдужість, Ця неприродна кволість врешті почали турбувати старих ще більше, ніж хлопцева рана.

Дід Андрій, що цілими ночами просиджував над Тимком, здавалося, посивів ще більше, схуд і змарнів.

Бабі Ївзі теж не легко далася ця хлопцева хворість та нещастя з Оксаною…

Проте бабі все ж таки було якось легше. Чи, може, тому, що вона цілими днями тупала по хазяйству, чи, може, не звикла так до Оксани, як дід і хлопець, чи, може, взагалі натура її була загартованіша: хіба ж мало довелося пережити горя за бабині сімдесят літ?

Крім того, тяжче було дідові ще й тому, що була в його вдача козацька: з молодих літ не звик він вичікувати, покладатися на час, на випадок, на те, що «якосьто воно буде, коли господь допоможе…»

А в нещасті з Тимком та Оксаною якраз чсаме й не можна було виявити жодної активності.

Попервах вирішив був дід звернутися до городського суду з заявою, що з його родини викрадено дівчину й тяжко поранено хлопця.

Але наслідки такси заяви навряд чи були б корисні: треба було б пояснювати магістратові, звідки Оксана родом, чого вона в діда жила й таке інше…

А хто знає, може, пани Оксанині шукають її і в Вінниці? Може, натраплять таким чином на слід.

Дід не пішов до магістрату, а вдався натомість до Зайди. Того було важко застати дома, й дід побачився з ним лише через кілька день.

Зайда обіцяв зробити все, що буде можливо, але, врешті, що він міг допомогти в цій справі? Найбільше — ще сповістити діда Панаса й Максима, які були десь недалеко від Вінниці.

На Панаса й Максима, які знали Оксану й викрадали її з Богуном, дід Андрій покладав найбільші надії…

Але кобзар і хлопець чомусь не з’являлися…

— Та чому ти так мало їси, чому не спиш? — сердилась на діда Андрія стара. — Ще, — не дай господи, й за тобою, як за хлопцем, доведеться ходити… Пішов би краще довідався, чи нема новин від Івана? Он уже гомонять по всіх-усюдах, що буде велика війна, що Хмельницького вже на гетьмана обрали, що різатимуть усіх панів…

Дід тільки махав рукою, йшов до Тимкового ліжка й годинами нерухомо сидів коло хлопця.

«Якби тільки Тймко скоріше видужав, — увесь час думала баба, — може й старому тоді полегшає…»

— Слухай, Андрію, а чи не звернутися б нам до Ликери?..

Ликера була літня вдова, ворожка, що жила недалеко замка.

Казали про Ликеру, що з неї найкраща ворожка в місті і до того ж не відьма.

Дід Андрій не любив ворожок, але звертатися до Анкери завжди погоджувався: він уже давно знав од вірного чоловіка, що хвоста в Ликери немає.

Того ж дня вдову покликано.

Це була висока на зріст, худувата жінка в темно-синьому кунтуші, в чорній запасці й темній корсетці, що міцно облягала їй стан.

Темно-зелений очіпок відтінював її бліде високе чоло.

Трохи задовгий ніс із горбочком, тонкі стиснені губи й строгий допитливий погляд сірих очей Зразу ж приковували до Ликери увагу.

Хода її була легка, мов дівоча, але чітка й упевнена.

Поважно й урочисто зайшла, вона в хату, довго хрестилася на ікони, потім схилилася над Тимком:

— Ти чого це, хлопче, вилежуєшся?. Он надворі вже сонечко так припекло, що дітей не відженеш од річки!.. А ти ж хіба не любиш купатися?..

Хлопець скривився.

— Ану, підніми сорочечку: побачимо, де воно тебе тампорізано…

Дід скинув Тимкові сорочку.

— О, та тут уже нічого немає! Була рана — немає рани — не буде рани. Амінь.

Ликера перехрестилася, потім знову уважно оглянула хлопцеві спину, живіт, груди.

— О, та з тебе таки добрий козак буде!.. І рубатимеш, і стрілятимеш, і конем виграватимеш… Добрий, добрий козак!..

Все це ворожка говорила веселим дзвінким голосом, посміхаючись хлопцеві й граючи своїми сірими очима, під якими було ще зовсім небагато зморщок.

Потім тихо звернулась до баби:

— Це не від рани. Це не інакше як від уроків… За кілька день видужає… Тільки не дуже багато звертайте на нього уваги: ходіть, стукайте дверима, посудом, голосно розмовляйте. — все як-звичайно. Та вікно відхиляйте частіше, навіть уночі хай кватирка буде одчинена. А від уроків я зараз над ним пошепчу…

Ликера зітхнула глибоко, запалила перед святим Миколою четвергову свічку, злегка побризкала хворого святою водою, помолилася, потім сіла навпроти на ослінчику й, пильнй дивлячись хлопцеві в вічі, почала тихим переконуючим голосом:

— Помагаєш, вода свячена, очищаєш, вода явлена, і луги, й береги, й середину… Від призору придумана, від призору погадана, від призору стрічена й непомічена, від водяного й вітряного, від жіноцького й чоловіцького, від дівоцького й парубоцького… Підіть ви, уроки, на всі боки, на сороки, на луги й береги…

В цю мить Тимко ворухнувся, але не змінив байдужого вигляду.

Ворожка помовчала, зітхнула й почала знов трохи іншим, уже голоснішим голосом:

Над морем калина, —
Під калиною дівчина.
Вона не знала ні шити, ні прясти,
Ні золотом гаптувати…
Тільки вміла й знала
Від раба божого Тимофія
Уроки й призори
Викликати й визивати, на сухії ліси посилати…
Уроки, урочища, чоловічі й жіночі,
Парубочі й дівочі,
Хлопчачі, дівчачі й дитячі
Вам, уроки-урочища, у раба божого Тимофія не стояти,
Жовтої кості не ламати,
Червоної крові не пити,
Серця його не нудити,
Білого тіла не сушити…
Ликера встала, перехрестилася на ікони й, не прощаючись, вийшла з хати.

Не встигли ще двері зачинитися за вдовою, як у хвіртку постукано знов: прийшли дід Панас і Максим.

Вони вже довідалися про нещастя від Зайди.

Максим своїм звичаєм підбіг до Тимка, бо Зайда сказав, що хлопцева рана загоїлась.

«Треба його розважити», — думав Максим. Але коли він побачив Тимка на ліжкові, блідого й знесиленого, щось мимоволі здавило йому Горло, й він не зміг вимовити й слова.

На велике здивування старих, Тимко, придивившися до Максима, раптом сів на ліжкові:

— Максиме, маму вкрадено!..

Ридання не дали хлопчикові договорити й, притулившися до Максима, він гірко заплакав.

— Нічого, нічого, Тимко! — гладив його Максим, а хлопець усе плакав.

Дивлячись на них, заплакала й баба Твга…

— Що це ти, стара? — стиха звернувся до неї дід Андрій. — Зрадіти треба, виплачеться хлоп’я — зразу повеселішає… Досі ж він майже не плакав… Певно, допомогла твоя ворожка…

А Тимко вже сидів на колінах у Максима й недовірливо слухав:

— Кажу тобі, знайдемо маму! Безпремінно знайдемо… Ти кажеш, ухопив її рудовусий? Знаємо ми його як облупленого! Любить одягатися в синє й блакитне. Вовк же недарма одірвав йому шмат кунтуша… По одежі та по рудих вусах його зразу пізнати можна.,

— А може, він так заховався, що й не знайти?

— Знайдемо. З-під землі вириємо. Це якби тільки ми з дідом Панасом шукали, а то шукатиме його стільки людей, що й злічити важко: для твого тата шукатимуть усі козаки…

— Ну, а нащо було тому рудому красти?..

— Як нащо? Та хіба ти не знаєш, що ляхи завжди хочуть якусь прикрість твоєму таткові вчинити?.. Ох, і не люблять же твого тата ляхи!..

— То виходить, що як знайдемо маму — ляхи н знов можуть викрасти?

— Е, ні вже, тепер зась! Повигонимо скоро звідси всіх ляхів: і панів, і ксьондзів — геть-чисто всіх!..

— І капуцинів?..

— І капуцинів, і бернардинів, і як вони ще там звуться!.. Ти тільки почекай, Тимко, — несподівано для самого себе таємниче додав Максим: — Ось-ось-ось почнеться така веремія, що аж-аж-аж! Уже давно козаки всіх підмовляють… Як ударить на ляхів Хмельницький з запорожцями, то й тут зразу ж почнеться… Виб’ємо всіх панів до ноги.

— І рудого?..

— І рудого, й ще там якого другого — всіх… Ти думаєш, куди твій тато поїхав? Та туди ж, до Хмельницького. Тільки боже тебе борони, Тимко, нікому про це не кажи: ні хлопцям, ні дівчатам, нікому… Щоб ляхи якось не довідалися… розумієш?..

— Розумію… й Семену Войтенкові не казати?

— Ох, який же ти, Тимко! Нікому…

— Добре. А маму визволимо?..

— Безпремінно…

20

Думку, як простежити за Оксаною, подав Сиворакші патер: не може, мовляв, бути, щоб дівчина не ходила до церкви…

Довго й уважно стежили по всіх церквах і нарешті таки вхопили Оксану, поранивши Тимка й поперебивавши ноги собаці.

Кілька, днів, дівчину переховували в колегії єзуїтів, у помічника економа, що Здавна був знайомий з патером.

Опинившися в узенькій півтемнїй потайній кімнаті з важкими залізними дверима й маленьким віконцем під самою стелею, Оксана відчула такий розпач, таку невимовну тугу, що спершу ледве знайшла в собі сиди боротися з гострим бажанням розбити собі голову об сірі холодні мури.

Навіть думка, що самогубство великий гріх, довгий час не могла на неї уплинути…

— Ні, краще смерть, краще смерть, — безгучно шепотіла Оксана, з огидою й жахом поглядаючи на залізні двері, через які щохвилини міг увійти Чарнецький.

Але минув день, другий… Чарнецького не було. Що дня приходила якась крива, огидна, подібна до відьми баба, приносила страву, прибирала за Оксаною, а — раз навіть спитала про здоров’я.

Оксана мовчки з погордою одвернулася.

Минуло ще кілька днів.

«Чарнецького тут немає,— вирішила Оксана. — Але що діяти, коли він приїде?..».

Що може вона зробити — стомлена, знесилена голодом і безсонними ночами?..

Тупий, нездоланний жах опанував дівчину. Вона вже не могла про щось міркувати, не могла навіть ходити й нерухома сиділа в кутку під вікном на брудній соломі.

Хвилинами жах перед Чарнецьким немовби зникав…

Оксана обхоплювала руками коліна й, низько схиливши голову, линула думкою до своїх — до Тимка, до старих, до Івана, що, певно, вже досі з Хмельницьким на Запорожжі…

«А що як справді почнеться велика війна?.. Що як Чарнецький не зможе сюди приїхати?.. Що як розгромлять ляхів козаки й прийдуть аж сюди, до Вінниці?.. Ні… це неможливо».

Якось надвечір розчинилися двері, й замість огидної баби Оксана побачила патера.

Він увійшов якось боком, немов підкрадаючись.

— Мушу попередити панну, щоб не лякалася… Зараз їдемо… Панні нічого злого не зроблять…

«Чого це він мене панною зве?» — промайнуло в Оксани в свідомості, і ця думка на мить навіть зробила не таким гострим жах дівчини перед тим, що її чекало.

— Пана Чарнецького панна побачить іще не скоро…

Має час подумати, заспокоїтись… Дуже прохаю панну не хвилюватися. В дорозі не кричати й» не вириватися: за панною ввесь час буде пильний догляд… І потім… ми маємо листа щодо панни…

Патер вийняв з-за пазухи якийсь папір.

— Хай панна знає, в листі зазначено, що везем божевільну…

— Геть звідси!.. — раптом несамовито скрикнула Оксана. — Геть, геть!..

Переляканий патер миттю вислизнув за двері.

— Божевільну!.. В разі потреби вони казатимуть, що везуть божевільну!.. Виходить — нема порятунку?.. Нема?.. Нема?.. — якось тупо повторювала Оксана, й думки їй плуталися, й усе більше й більше опановувала її якась іще ніколи не знана байдужість.


Як поминули міську браму, було вже зовсім темно.

Попереду їхали верхи два жовніри, за ними коляса з патером, Сиворакшею й зв’язаною Оксаною, а позаду ще п’ять жовнірів у повній зброї на добрих конях.

Перший день Оксані зав’язували навіть очі, щоб не помітила, куди їдуть. Потім Сиворакша намислив робити це лише на зупинках.

Але зупинялися дуже нечасто — тільки ночувати або дати перепочинок коням.

Іхалося так швидко, що патер твердо надіявся застати Чарнецького ще в Коруні.

Але чим ближче до Корсуня, тим важче ставало їхати з такою самою, як і в перші дні, швидкістю; ввесь час доганяли великі обози, невеличкі, а то й значні відділи війська, окремі ридвани й карети…

То з’їздилася шляхта на заклик великого гетьмана Потоцького.

Великі пани їхали нерідко на чолі кількох сот озброєного люду, дрібніші вели під корогви коронні тільки десятки своїх людей, а зовсім збіднілі шляхтичі, що не могли спорядити своїм коштом і невеличкого загону, приєднувалися до відділу якогось із значніших панів.

Патер увесь час під’юджував Сиворакшу, щоб не вичікувати, не плентатися за якимись возами, а неодмінно переганяти.

Але робити це ставало все важче.

Якось наздогнали велику валку кованих, до краю перевантажених возів.

Вантаж був укритий ряднами й шкурами, добре поперев’язуваний сирицею й ликом.

— То добрий обоз: зразу видно, якогось значного пана, — покрутив головою Сиворакша.

— Ти чий будеш, хлопе? — запитав він якогось дядька щось коло десятого воза.

— З Корця… Пана Корецького, — похмуро й неохоче відповів дядько.

Поминули ще з десяток возів і на таке ж саме запитання дістали відповідь:

— Пана Корецького…

— А що везете?..

— Посуд…

— А на тих возах що?

— Меди…

— А на тих?…

— Вина…

І посуд, і вина, й меди, й усяке вбрання, й тканини, й простирадла, й дорогі килими, й навіть важку мармурову ванну везли за паном Корецьким до головної кватири коронного війська.

— То, певно, цими медами пан Корецький зможе все військо гетьманське частувати? — спробував пошуткувати патер…

— Д-да… добрі будуть бенкети, — мрійно прошепотів

Сиворакша й проковтнув слину.

З цієї розмови Оксана довідалася, що її везуть до якогось військового табору.

— А там же й Чарнецький напевне…

— Господи, Сусе Христе… Мати божа! Вирятуй, — заходилась безгучним плачем дівчина й з розпачем помічала, що Корсунь уже близько.

Під самим містом помітно було велике оживлення: проходили в різних напрямах відділи пішого й кінного війська, коло хат, у садках, на левадах, а особливо над Россю помітно було намети, коло яких метушилося вояцтво.

У кількох місцях палало багаття, — щось варилося у величезних казанах, і дим хмарою здіймався до блакитного неба.

Крізь гомін тисяч людей, крізь рипіння возів і ржання коней ледве чутно було, як десь далеко, певно в Корсунськім замку, грала військова музика…

— А що, пана Чарнецького, певно, не так-то й легко тут знайдеш? — непокоївся йатер.

— Знайдемо… Зовсім не мудра штука: кожний жовнір покаже.

Але й перший, й другий, і третій жовніри нічого певного про гусарів Чарнецького не знали.

Четвертий заявив рішуче, що ось уже більше двох тижнів, як гусарія вирушила на Хмельницького.

— Що ж, певно, треба не зупиняючись їхати до Черкас, — промовив незадоволено Сиворакша, — тут і переночувати гаразд ніде…

Почувши, що Чарнецький десь у поході, Оксана ледве не скрикнула з радості:

— В поході?.. Проти Хмельницького… Вже давно ніяких звісток… А що як Хмельницький його погромив, забрав у полон?

— Хай панна сидить спокійно: не можна ж так кидатися на всі боки, — просичав патер.

Перспектива без перепочинку. їхати до Черкас і там невідомо до якого часу чекати Чарнецького видавалася йому не дуже-то приємною.

В міру ж того як Корсунь залишався все далі й далі позаду, патер усе одвертіше починав виявляти своє занепокоєння.

— А як пан гадає, чи скоро вже погромлять того Хмельницького?

— Та, може, вже и погромили, — позіхнув Сиворакша.

— Ну, а бунти хлопські?

— Бунти?.. Пхе… Посадять на паль Хмельницького, то зразу й бунти вщухнуть…

— А що то за ридвани ми зараз зустріли?..

— То?.. Не звернув уваги….

— А он ще якась валка назустріч… О, та й чимала…

— Звідки? — поздоровкався Сиворакша.

— З Черкас… — До Корсуня: щось неспокійно в Черкасах.

— Неспокійно?..

— Та й дуже… Все панство чогось виїздить. І міщани декотрі… І євреї щось тікають з околиць…

— Що ж?.. Хлопи?.,

— Та й хлопи… Кажуть, уже сам Хмельницький близько.

— Та проти нього ж син пана гетьмана вирушив з військом…

— Чули… Та хто його зна: все панство тієї думки, що в Корсуні все-таки безпечніше…

«Тікають!.. Ох, якби вирватись, якби випадок якийсь. Тікають!.. — раділа Оксана. — Господи, боже мій, ти все можеш, допоможи!..»

Але Черкаси вже були близько.

Ввечері швидко промчали спустілим містом, в’їхали на якесь подвір’я, й через кілька хвилин Оксана вже була в кімнаті з щільно позачинюваними віконницями.

Стомлена до краю, вона. впала на лаву й зразу ж заснула твердим сном.

Прокинулася Оксана чи то від якогось бренькання, чи то. від співу.

Крізь шпари у віконницях пробивалися гарячі сонячні продані: певно, сонце давно вже встало..

За стінкою щось гугнявив патер.

— Співає він, чи що? — притулила Оксана вухо до стінки… — Так… Співає…

Друм-дум, друм-дум,
Друм-дум, друм-дум —
Як пан’ бога кохам…
Друм-дум, друм-дум,
Друм-дум, друм-дум—
Як пан’ бога кохам…….
— Ого, як добре чутно!.. Та так же можна всі їхні розмови підслухати…

Обережно, помалу Оксана почала відколупувати глину.

— Чути стало ще краще. Раптом патер замовк, і хтось із усієї сили хряснув дверима.

— Кінець!.. Усе загинуло! — почувся чийсь п’яний голос.

— Що пан Гавронський хоче сказати? — стривожився патер.

— Тисяча дяблів!.. Тисяча тисяч дяблів!.. Тисяча тисяч тисяч!..

— Хай пан так не кричить: вона може почути…

— Хто? Панна? Га-га-га! От вигадав хлопку панною звати!.. Тисяча тисяч…

— Та що сталося?..

— Що сталося?.. Пан Чарнецький у полоні!..

— На рани боскі!..

— Пан Чарнецький у полоні, пан Сапєга в полоні, пан Стефан Потоцький забитий, пан комісар Шемберг замордований, все військо вибите до ноги!.. Татари!.. Татари — тисяча дяблів!..

— Матка свєнта!.. Пан… Пан трохи сп’янів? Дане Гавронський!..

— Я? Сп’янів?.. Шість тисяч реєстрових збунтувалися на Дніпрі… Кричевський, собака, передавсь козакам!.. Драгуни теж!.. У Хмельницького двадцять п'ять тисяч головорізів!.. Облягли наших під. Жовтими Водами. Спереду козаки, ззаду татари… П’ятдесят тисяч ординців!.. Обіцяли пустити вільно: видайте тільки; мовляв, армату… Забрали дванадцять гармат… Наші почали відступати. А дони… Зрадники… О-о, тисяча дяблів, тільки один жовнір і втік!..

Оксана не могла слухати далі. Сльози котилися їй з очей, ноги й руки тремтіли, голова йшла обертом,

«Ляхів погромлено!.. Козаки наступають… Чарнецький — у полоні…»

За стінкою знову закричав Сиворакша й щось перелякано запитав патер:

— За тиждень?.. Та’ вони за два дні тут будуть: п’ятдесят тисяч татарів!..

— Ну, а пани гетьмани ще в Корсуні?..

— Вже в Корсуні, а не «ще»!.. Виступали назустріч… Довідалися про Жовті Воли — Тепер відступають… П’ятдесят тисяч татарів!..

— На бога!.. То як же ми з паном?..

— Ми?.. Перед вечором вирушаємо на Лубни; на Корсунь уже небезпечно… Тут є відділ драгунії князя Вишневецького… Я упросився…

— А як із нею?..

— Сказав, що везем родичку пана Чарнецького… Князеві Єремії вже, свєнти ойче, якось з’ясуєте… А в Лубнах тепер найбезпечніше…

Того ж вечора Сиворакша з патером вивозили Оксану з Черкас.

Охорона була надійна: п’ятдесят добре озброєних драгунів.

Оксана широко розкритими очима дивилася, як метушилися по місту люди, жовніри, як навантажувано коло дворів вози, хури, як десь далеко, певно аж На другому кінці міста, спалахувала пожежа…

На подвір’ях вили собаки, ревла худоба, щось репетували люди.

За півгодини драгуни вже виїздили за місто.

Оксана зітхнула й заплющила стомлені очі.

ЧАСТИНА ДРУГА

Ой, буде розмова, гарматна рада —
Огнем, порохами.
Напишемо листи, вічні договори
Гострими шаблями.
Ой, приходять до Яреми за вістями вісті:
Повтікало драгоніі тисяча і двісті…
Годі, князю, за границі а Москвою змагатись.
Пора з Лубен з усім кодлом в Польщу вигрібатись.
П. Куліш

1

- Сором виправляти значне військо проти жалюгідної зграї хлопства… Чим менший буде відділ, що погромить цю наволоч, — тим більше слави… Пройдіть крізь ліси й степи, зруйнуйте Січ, знищіть дощенту зухвалу юрбу дикунів і приведіть сюди ватажків для справедливої кари.

Так промовляв гетьман Потоцький, виправляючи в похід проти Хмельницького відділ Шемберга та сина свого, молодого гетьмана Стефана.

І не тільки сам гетьман, а й більшість полковників, ротмістрів — переважна більшість лицарства польського — були глибоко переконані, що розігнати «лякливу юрбу козацького й татарського гультяйства» зовсім не важко.

Справді, чи не найперше у всій Європі було тоді польське військо. Померлий недавно гетьман Станіслав Конецьпольський Залишив армію в найкращому стані. Пограничні містечка й замки були непогано укріплені, мали досить гармат та іншої амуніції, хоругви й полки були добре озброєні й складалися в більшій частині з старих, досвідчених жовнірі.

Отож на виправу проти Хмельницького дивилися мов на якусь веселу прогулянку військову. Сподівалися розігнати гультяйство самим тільки пострахом, самою тільки демонстрацією незвичайної потуги, багатства й пихи панської…

Тому-то як грім серед ясного неба вдарила звістка про Жовті Води.

В уяві всього лицарства польського, що цілими днями й ночами бенкетувало, не маючи й гадки про небезпеку, зухвала, ляклива юрба хлопсько-козацька раптом виросла в грізну, страшну силу.

Зловісним буряним вітром повіяло з Дикого Поля…

Не минуло й тижня після розгрому поляків під Жовтими Водами, як Хмельницький з шістьома тисячами козаків і татар перейшов Тясмин, а через день під’їзди коронного війська вже наткнулися на передові козацькі загони.

Хмельницький недаремно посивів, воюючи під корогвами Польщі: він краще від кого іншого знав, як тяжко ставати з погано озброєним та нашвидку впорядкованим військом проти залізних когорт польських…

«Нарешті, всього можна сподіватися, навіть поразки, навіть остаточного розгрому козацького війська», — хвилюючись думав Хмельницький.

Хвилювання його дійшло до найвищої точки, коли військо козацьке одного вечора зупинилося перед табором Потоцького.

Негайно ж відряджено на звіди Богуна з двадцятьма козаками.

Тривожно минула ніч.

Світанком Богун вернувся й повідомив, що поляки стоять між Корсунем і Стеблевом на добре уфортифікованій позиції.

З наказу Потоцького Стеблів і Корсунь спалено. Людність ховається в околишніх байраках. Є навіть цілі загони повстанців, що по ночах нишпорять коло польського табору. Серед поляків чимале безладдя. Великий і польний гетьмани, як і раніше, ніяк не дійдуть до згоди: Потоцький хоче відступати на Білу Цфкву, Калиновський же радить не залишати позиції над Россю й боронитися.

Настрій обох гетьманів дуже нервовий, бо за їхніми відомостями козацьке військо досягає п’ятнадцяти тисяч, татар же з Тугай-беєм, на їхню думку, щось тисяч коло п’ятдесяти.

Вислухавши Богунову доповідь, Хмельницький замислився.

— Ти кажеш, над Россю, там, де старі шанці?

— Так.

— То добра позиція…

— Але здобути можна…

— Знаю, знаю, ти, Йване, хоч на яку позицію підеш. Тільки не треба бути таким гарячим. Може й можна здобути, але чи не пощастить якось без цього обійтись?

— Моя думка така, пане гетьмане: не гаяти часу.

— Ох, який же ти прудкий! Ти ж сам зараз казав, що Потоцький не від того, щоб відступати… Почекаємо кілька днів — може й надумається… А тоді вдаримо на нього в поході…

Богун вийшов від Хмельницького незадоволений: обережність гетьмана — його нахильність увесь час вичікувати — здавалася неприпустимою нерішучістю.

Справді, під Жовтими Водами вичікування дало якнайкращі результати. Тільки через обачливість та розум Хмельницького перемога дісталася козакам так легко й дешево… Але ж під Жовтими Водами були зовсім інші обставини!..

«Ех, — думав Богун, повертаючись до свого намету, — серед поляків безладдя й пострах, козаки ж — хоч і стомлені швидкими, переходами — почувають себе чудово. А він вичікує… Ні! Цьому якось треба покласти край. Але як? Порадитися з старшиною? Забуський, Ганжа, Виговський… Ну, ці всі заперечуватимуть… От хіба Чорнота з Кричевським підтримають… Але поки що треба спочити».

Богун не спав уже дві ночі підряд і з насолодою простягнувсь на довгій киреї.

Спав він недовго: прийшов Кричевський.

Старий полковник був у червонім козацькім жупані, свіжопоголений, помолоділий — зовсім не такий, як не давно в Чигирйні — перед виправою на Хмельницького.

Чи того, що Кричевський був посивілий у боях вояка, чи того, що він не вагаючись перейшов під Жовтими Водами на козацький бік, чи того, що днів три тому вступив у грецьку віру, чи того, що сам Хмельницький був йому за хрещеного батька, — Богун ставився до старого полковника з великою пошаною.

— Вітам пана Кривулю, — пожартував Кричевський. — А що там з-під Корсуня чутно?

Богун розказав.

— А Потоцький таки відступатиме, — несподівано зауважив Кричевський. — Коли польний гетьман щось радить, Потоцький неодмінно мусить зробити щось протилежне… Вони ж і двох слів не скажуть, щоб не посваритися…

— А де він тут, ваш забіяка? Певно, ще спить? — раптом почувся поблизу голос Хмельницького. — А розбудіть мені його, хлопці, та швидше.

Богун вибіг назустріч.

Хмельницький, дуже з чогось задоволений, весело поздоровкався й сів проти Кричевського, підібгавши під себе ноги турецьким звичаєм. Груди його були розхристані, очі дивилися жартівливо й трохи насмішкувато.

— Гарні новини, пане Михайле! Потоцький дав наказ відступати на Богуслав. Зараз Ганжа повернувся з під’їзду… Відступатимуть, певно, по коротшій дорозі — через Крутий Байрак… Ну, що! — Повернувся Хмельницький до Богуна. — Бач, не казав я тобі? Ех, молодь!..

Якби був послухав тебе та пересунув армату ближче до польського табору — нізащо б не встигли… А тепер, коли бог поможе, встигнемо… Треба обійти… Чорнота з арматою вже вирушив. Гадаю, що тобі, пане Михайле, з кіннотою слід би надвечір до Крутого Байраку: з лісу вдарите на ляхів, коли спускатимуться в яр. Чорнота по тім боці в гайку поставить гармати. Я з татарами насідатиму на ляхів ззаду. Отже, їм залишиться тільки одна дорога — в болото.»

— А як Потоцький помітить, що обійшли?..

— Не помітить. Першу милю нехай ідуть зовсім спокійно. Не турбуватимем… А коли вже дійдуть до березняка, що над яром, — вертатися буде пізно: про це вже ми з Тугай-беєм подбаємо… Тільки треба, щоб хтось і нам, і арматі подав гасло… Може б ти якось, Іване, взяв сотню та заліг десь там поблизу?.. Як тільки почнуть доходити до березняка, пошлеш хлопців і до мене, і до Чорноти. Тільки гляди: бо як тебе викриють — пропаде вся дивіерсія… Ну, а коли вже можи» буде не критися від ляхів — сам побачиш. Тільки не кидайся на цих до строку як оглашенний. Я тебе знаю. Так і пропасти недовго.

Тобі ж, пане Михайле, починати не раніш, як Чорнота привітає ляхів з гармат…

— А в березняку нічого не треба приготувати? — спитав Богун.

— Коли встигнете — перекопайте в кількох місцях дорогу. Зробіть де треба засіки. Тільки не з цього боку, а там, ближче до яру. А в яру… Знаєш, Пане Михайле, що в яру? Покопайте, якнайглибші рови!..

Кричевський кивнув головою.

— А не здається тобі, пане Богдане, що передня чата зразу ж зміркує, в чім справа, і встигне їх попередити?

— А треба їх обдурити… Заманити якось, щоб трохи збочили й не вернулися… Тільки без галасу.,

— Хай повстанців з косами викриють і поженутьсяза ними, або що, — завважив Богун.

— Чудово, чудово!.. Тільки без галасу… Це ж буде майже над самим яром, по тім боці березняка. Їй-богу, чудово! Ну, то згода? Я вже послав по старшину. Ходимо до мене, — сказав Хмельницький.

2

Через годину Богун уже виїздив з табору На чолі своєї сотні.

Це були переважно бувалі, досвідчені запорожці, добре озброєні й здавна знайомі з тією місцевістю, де передбачалося оточити поляків.

Запорозьким звичаєм у кожного коло кульбаки була приторочена лопата. Дехто замість мушкета мав при собі тугий лук татарський.

З обережності — щоб навіть у козацькому таборі не довідалися про справжню мету виправи — Богун наказав їхати спершу просто в той бік, де були шанці коронного війська.

Там, ще здалеку — ледве не за цілу милю, — помітно було величезну, густу, аж чорну хмару збитої татарами куряви: то Тугай-бей показував полякам свою потугу, вдаючи, що наміряється йти на приступ.

Хоч орди було всього щось коло чотирьох тисяч, а здавалося, що з Тугай-беєм не менше як кілька десятків, а то й усіх сто тисяч татарського війська.

Несамовиті безперестанні вигуки кількох тисяч ординців, іржання коней, рипіння возів, безладні вибухи тулумбасів і грізне важке тупотіння незліченних копит вплинули навіть на запорожців:

— Ну й галасують же, бісові діти!..

— Як чорти на шабаші…

Богун наказав повертати праворуч. Од’їхавши щось із чверть, милі, він зупинився на пригорну й глянув назад.

Далеко праворуч чорніли шанці поляків. Коло них, зовсім близько — менше ніж на один постріл із лука, — клуботалася хмара збитої татарами куряви, що вкривала все поле ген аж до взгір’я, на якому грізним довгавим півколом стояв табір Хмельницького.

Вечоріло…

— Рушай, — махнув рукою Богун, і запорожці, сторожко поглядаючи на всі боки — де степом, де яром, а де й невеличким гайком, — обережно, а швидко, побігли своїми татарськими кіньми до Крутого Байраку.

Смеркло.

— Ну, тепер уже чортового батька помітять ляхи, — буркнув товстий сивочубий запорожець, що біг з Богуном поруч. — Тут зараз ярок невеличкий буде, а там і Крутий Байрак.

Обережно спустилися в ярок. Тут було вже зовсім темно. Густий орішник розрісся по схилах.

Вузенькою стежкою ледве можна було проїхати. Довелось розтягнутися в довгу лінію.

Тихо, ледве чутно ступали коні. Богун їхав попереду.

Раптом він став як укопаний: і вершник, і кінь разом почули в гущавині якесь шарудіння.

Може, то вуж прослизнув десь між кущами? Може, то птах переляканий пурхнув?..

Шарудіння почулося ще раз. Сумніву не було: це люди…

— Хто йде? — запитав хтось із темряви.

— Свої,— стиха відповів Богун і зітхнув з полегшенням: — Не ляхи…

— Хто свої?..

— А ти підійди ближче, то й побачиш…

Невиразний гомін почувся в гущавині. Висока постать із самопалом у руках вилізла з кущів і зупинилася перед Богуном.

— Ого, та це ж козаки! — радісно скрикнув невідомий і спустив рушницю.

— Козаки… козаки… — стримано загуло в чагарниках, і з усіх боків почали з’являтися якісь постаті: хто з самопалом, хто з шаблею, а хто й просто з важким дрючком чи з косою в руках.

— А ви хто такі будете? — строго запитав Богун.

— Ми з Корсуня… Спали'ли ляхи місто… Ну, ми й повтікали. Там он, далі, в печері, й жінки й діти…

— Ну, а сюди. хіба не заходять ляхи?

— Ні, тут безпечно… Та навіть якби й піткнулася якась чата — ми тут їй з нашим Семеном такого дамо…

— З яким Семеном?

— Та з Семеном же, Принд яком: коваль тут, один стеблівський… Стеблів теж спалено… Ну, так отой коваль тут усім порядок дає. Інших просто до козаків справляє, а ми ось тут коло печери вартуємо.

— Ну, а тут у вас хто за отамана?

— Та я ж, — відповів той парубок, що перший вийшов назустріч. — Теж Семен, тільки не Приндяк — Палієнко… А ви ж, пане козаче, від самого Хмельницького, чи що?..

— Як бачиш… А чи не можна б з тим вашим ковалем погомоніти?

— А чого ж? Почекайте коло печери: хлопець миттю за ним збігає…

— Гаразд.

Печера була під двома трьохсотлітніми дубами. Коло самого війстя розрослися горіхові кущі, трохи далі темніла криничка.

— Тут і ховаємося, — сказав Семен Палієнко, відхиляючи віти горіхового куща.

Богун увійшов.

У невірному світлі кількох каганців усюди вздовж стін печери помітно було втікачів із погорілого й розграбованого поляками Корсуня…

Ось якась жінка заколисує на руках дитину, далі дівчина журно схилилася над хворим, а онде столітній дід умостивсь на якомусь клункові й не мигаючи дивиться на полум’я каганців.

— Добрий вечір, — привітався Богун.

— Добривечір, — несміливо відгукнулися чиїсь голоси.

— А що, Семен не приходив? — запитав Палієнко в діда.

— Та онде ж він — хіба не бачиш? — кивнув дід у темний куток.

Семен Приндяк був такий огрядний та високий на зріст, що Богунові спершу здалося, наче то якась величезна грудомаха відділилася від чорної стіни й посунулася на світло.

Приндяк був у широких полотняних штанях і в білій вишиваній сорочці. При боці теліпалася крива шабля. На руках у нього сиділа маленька дівчинка, певно дочка.

Велетень посадив її на долоню так, що вона опинилася немов у корзинці, й простягнув у темний куток:

— Ну, йди, йди до мами, — ласкаво промовив коваль, і Богунові чомусь здалося дивним, що в такого велетня такий звичайний голос: більше пасувало б йому ревти туром…

— Бач, аж куди загнали нас ляхи, — довірливо промовив коваль. — Та й то ще добре… Дехто тиняється ще там, на пожарищі. А багатьох і зовсім нема вже на світі: порубало кляте жовнірство… Спершу нічого, а як зайнявся був замок… Е, та що там казати… Сотні людей загинули, а про хати вже, про клуні, про добро, про комори й казати нічого… Кузню мою з землею зрівняли… Ну, а що, пане Козаче, можна надіятись — підкує Хмельницький ляхів?

— Треба, щоб підкував. Ходім ось на свіже повітря — поговоримо…

Богун ще раз оглянув півтемну печеру, нужденні бліді обличчя втікачів, їхні убогі клунки… Зупинився поглядом на дівчині, що сиділа над хворим. Обличчям вона чомусь нагадала йому Оксану.

Щось подібне до туги, до неясного передчуття ворухнулося в грудях.

Богун непомітно зітхнув і вийшов за Приндяком у яр.

Ватажок утікачів розповів багато цікавого: насамперед, від корсунців, що прийшли сьогодні надвечір, було відомо про намір поляків почати відступ завтра вранці. Відступатимуть на Богуслав, можливо, що й через Крутий Байрак.

У березняку, що коло Байраку, — дуже зручно зробити засідку й знищити без зайвого галасу передню чату поляків.

В полі, коло березняка, ближче до Корсуні, є горбок, порослий кущами. Тут можна залягти й стежити за рухом польського війська.

Правда, за горбком можна сховатися не більше як десятьом вершникам, але зате коли махнути з горбка шапкою — гасло буде помітне здалеку…

У березняку, коло КрутогоБайраку, Богун наказав покопати рови й поробити засіки. — Запорожці швидко взялися до цієї звичайної для них роботи, але нізащо не встигли б зробити за ніч усього, що було потрібно, якби не Семеи Приндяк: менше як за годину він притягнув до роботи щось чи не сотню втікачів з Корсуня й Стеблева.

Робота кипіла.

Богун походжав од рову, давав поради, міркував, який безлад почнеться в польському війську, коли воно наткнеться в лісі на ці перешкоди.

— Вийдуть з лісу в цілковитім безладді. А там же, у Байраці, ще рови… А Чорнота з гармат… А Кричевський з кіннотою збоку… Добре, їй-богу, добре… Тільки аби передню чату тут затримати й не випустити з неї живо! душі.

— Слухай, Семене, — звернувся Богун до Приндяка, — чи не знайдеться в тебе чоловік з п’ятнадцять, щоб заманити лядський загін у гущавину, кудись убік від дороги?…

— А скільки, пан сотник гадає, буде ляхів?..

— Та, певно, теж стільки… А там хто й зна…

— Спробуємо, — сказав Приндяк, — побалакаю з Палієнком.

— Заманять чи не заманять? — хвилювався Богун. — А що як не заманять? Може б запорожців поперевдягати повстанцями?..

Зорі поблідли й почали гаснути.

П’ятдесят запорожців залишилися в лісі з повстанцями. Решта з Богуном і Приндяком подалися до того горбка, з якого треба було стежити за рухом коронного війська.

Сонце вже піднялося над обрієм, коли Богун з Приндяком і десятьма козаками заліг коло горбка.

Чотири десятки запорожців причаїлися в яру щось за чверть милі вбік.

Звідси, коли Богун махне шапкою, три вершники повинні були бігти чимдуж до Хмельницького й сказати, що ляхи підходять до лісу. Три іншнх мали сповістити про це Кричевського та Чорноту.

На випадок, коли ляхи викриють Богуна на горбку, запорожці з ярка мали поспішити на одсіч.

З

Від’їзд Богуна з козацького табору стурбував і дуже занепокоїв тільки одну людину: був це Забуський.

Сотник Семен Забуський не раз і не два бував у бувальцях. Чувано про нього і в Криму, і в Анатолії, й на Дону, куди він ходив кілька: разів з такими, як сам, шукачами пригод і здобичі.

Непоганий був з нього ватажок, та під старість щось усе більше зростала його жадоба до грошей, до всяких коштовностей.

Казали, що не один скарб закопав уже Забуський в себе на хуторі і що не завжди по-лицарськи здобував він ці скарби. Не любили Забуського…

Може, не так не любили за те, що жадібний був до золота, як за те, що в своїх хуторах зовсім по-панськи ставився до підсусідків та посполитих, водив компанію з ляхами й не те щоб підлабузнювався, але в усякім разі був для них своя людина.

Як почалося повстання, Забуський був певний, що Хмельницького швидко розгромлять. Отож він хоч і примушений був на байдаку пристати до повстанців, але поводився так, щоб завжди мати можливість виправдатись перед поляками.

Він увесь час закликав до поміркованості, до вичікування, ба навіть до згоди з Потоцьким.

Коли Хмельницький під Жовтими Водами, щоб виграти час, почав трактувати з поляками, Забуський завзято його підтримував.

Але на думці мав зовсім інше, ніж гетьман: він сподівався, що за кілька днів надійде коронне військо й тоді Хмельницькому не врятуватися.

А до того часу треба було якось прислужитись полякам.

У переговорах під Жовтими Водами польським послом був Чарнецький. Обережно, так, щоб ніхто не помітив, Забуський дав зрозуміти, що Чарнецький може рахувати на нього цілковито. Гусарський полковник дуже зрадів, але завчасно: Хмельницький увесь час затримував його і не пускав повертатись до польського табору.

А після розгрому Чарнецький опинився в полоні.

Забуський з великими труднощами тільки один раз знайшов спосіб залишитися з Чарнецьким сам на сам, і гусарський полковник на його запитання, що робити, встиг відповісти тільки два слова:

— Забий Богуна…

Забуський не знав, не міг знати, що Богун — особистий ворог Чарнецького, але зовсім не здивувався: якраз саме Богун здавався йому найнебезпечнішим для поляків.

Завзятий, гарячий, улюбленець хлопства й козацької черні, надзвичайно талановитий ватажок, Богун уже під Жовтими Водами висловлював такі сміливі думки, що Хмельницький тільки похекував.

— Жодних трактатів з ляхами!..

— Всіх посполитих повернути на козаків!..

— Загнати панів аж за Віслу!..

Забуський не вірив, щоб Хмельницький зважився переводити в життя таку програму. Але хто б заручився, що на місці БогданачІерез деякий час не опиниться Іван Богун?

Отож залишалося тільки дивуватися, який спостережливий та передбачливий Стефан Чарнецький.

— Забий Богуна…

Це потрібно для поляків, це наказав поляк. Але чи не думав уже про це саме Забуський раніше? Думав. Тільки не усвідомлював, але думав, бо мав усі підстави боятися Богуна й бажати йому смерті…

Чи знав Богун про зрадницький підступ Забуського на Барабашевому байдаку? Чи знав він, що саме Забуський виказав, що посол від Шемберга — не шляхтич Цибульський, а прихильник Хмельницького — Іван Богун?..

Певно, не знав, але щодня міг здогадатися. Може, навіть уже й тепер є в нього підозра, бо чого ж це він так скоса, з таким недовір'ям і навіть з ненавистю поглядав на Забуського?.. Невже тільки за поміркованість, за нахил до трактування з поляками?..

Так чи інакше, а треба цьому покласти край… Заподіяти смерть Богунові… Та чи знайшлася б у всьому війську козацькому така зрадницька рука? Багато було тут гультяїв-розбишак, багато було таких, що грабували з Забуським на Дону московських купців, багато було таких, що без милосердя різали дітей і жінок під час наскоків на городи кримські… Але нікому з них Забуський не насмілився б навіть натякнути про замах на Богуна.

Проте один такий був…

— Ну, поможи боже. Коли пощастить Сенькові, коли Чарнецький скаже про це Потоцькому — одкриються неабиякі можливості… Так чи інакше — повстання Хмельницького придушать. Більші чи менші будуть козацькі права — однаково: Забуський своє матиме. Ляхи не забудуть… Спершу якась нагорода, може й нобілітація, потім — може, навіть полковнгіцтво, а разом з ним і ціле староство… Потім… Е, про що там гадати!.. Якби тільки пощастило виконати наказ Чарнецького до того, як повстанців приборкають остаточно…

4

У вівторок 26 травня ще тільки-тільки починало сіріти, а військо коронне вже вирушило на Богуслав. Відступали табором: його цілу ніч споряджав найдосвідченіший у обозництві ротмістр пан Бєгановський.

Він наказав покинути всі найважчі вози й узяти тільки легкі, придатні до таборування. Кожній хоругві в сто коней дозволено було взяти з собою не більше двадцяти п’яти возів, а в п’ятдесят — не більше як по п’ятнадцять.

Це значно полегшувало відступ.

Зі сп’ятих між собою возів утворено довжелезний чотирикутник широчиною всього лише у вісім возів. Щоб зміцнити цю рухому фортецю, вози поставлено в два ряди.

На чолі чотирикутника йшло вісім гармат під генералом артилерії Денгофом. Перед гарматами — відділ піхоти, ззаду — драгуни. Стільки ж гармат під такою ж заслоною мали захищати середину табору, така ж сама заслона була й для тилу.

Коні містилися всередині табору. По боках маршувала піхота.

Тилом командував гетьман польний Мартин Калиновський, авангардом — Потоцький.

Калиновський був верхи, Потоцький — у кареті — через хворість чи через те, що своїм звичаєм добре хильнув перед виправою.

Разом — усередині й зовні — було в таборі понад десять тисяч людей, стільки ж коней, ледве не стільки ж возів, повозів з гарматами й амуніцією, коляс панських з двірським добром і коштовностями.

Рух цього велетенського ланцюга був дуже тяжкий і повільний.

Але першу милю, по рівному, табір посувався в певнім порядку, Богун, стежачи за ним зі своєї криївки з горбка, тільки похитував головою:

— Ач, бісові діти, йдуть непогано… А яка самовпевненість! Навіть хоругви на звіди не вислали…

Справді, навіть коло самого лісу від табору не відділився жодний загін.

Виходило, що Богун турбувався даремно: поляки схаменуться тільки тоді, як Чорнота привіта їх з гармат.

— Якби тільки скоріше посувався табір до лісу… Якби тільки Хмельницький не вдарив на тил дочасно. Ох, як вони лізуть!..

Табір посувався вперед, здавалося, все з меншою й меншою швидкістю.

Сонце пекло нестерпно.

В таборі жодного Галасу. Тільки вози незліченні риплять, тільки земля гуде під копитами, тільки глухо, не чітко — далеко ще — лунає команда.

Але що це?.. Неначе вітер пробіг табором, наче на хвилю зірвалася й зразу ж ущухла якась замішанина…

Авангард уже підходить до лісу…

А що це за вигуки, що це за курява там, позад польського табору?..

Богун напружує зір і бачить, як із темної хмари пилу вириваються окремі вершники, цілі загони…

— Та це ж татари!..

Хмара стріл летить до Польського табору… А ось ї мушкети заговорили. Ляхи відповідають з гармат. Татарва чимдуж тікає назад. Натомість іде в атаку козацька кіннота. Але й вона насіда якось боязко…

Табір суне до лісу швидше. Безладдя нема: радіють, що легко відбили першу атаку.

Богунові видно все мов на долоні. Ось уже перші шереги піхоти в лісі.

Богун махнув шапкою: хоч Хмельницького повідомляти, виводить, уже й не треба, та хто ж про це міг знати?

Хай принаймні Кричевський з Чорнотою будуть напоготові.

А в тилу в ляхів таки щось не гаразд: частіше й частіше спалахує мушкетна стрілянина, ось і гармати ревнули знов…

Але за пилом і димом не видно нічого. Ясно одно: Хмельницький і Тугай-бей насідають як слід. А половина табору вже в лісі. А в другій уже помітне якесь безладдя.

Ось уже й зовсім, здається, близько до тих, що атакують. Тільки не можна ще на коня, в бій: хай заглибляться в ліс іще далі…

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.. — б’ють рівномірно далекі гармати.

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.

Невже над Крутим Байраком? Невже Чорнота почав?.. Скільки пройшло часу?

Богун на мить заплющив очі, — уявляє, як сунеться крутим схилом голова польського табору, як летять у безладді вниз передні вози, як з переляку напирають з лісу задні, як б’є Чорнота з гармат і тих, і других і.як налітає збоку кіннота Кричевського.

Але що це? З лісу, з куряви табору, вириваються й летить просто на Богуна, на горбок, рівним полем якась кіннота…

— Помітили?.. Тікають від козаків і татар?.. Тікати?.. Причаїтись?..

Кіннота вже на один постріл з лука. Біжать безладно.

Багато їх. Кілька сот…

— Щось наче кричать? Що?

— На погибіль ляхам! — несамовито кричить Приндяк і зривається на рівні ноги.

— На погибіль ляхам! — чує Богун вигуки кіннотників.

— Це наші, це русини-драгуни Потоцького! — радісно скрикують запорожці й підкидають шапки вгору…

— Слава!..

— Слава! — всі як один відповідають драгуни. — На погибіль ляхам!..

Богун одну мить не вірить своїм очай.

— Так, цього треба було чекати: це ж не ляхи, це ж такі самі русини-драгуни, як ті, що перейшли на козацький бік під Жовтими Водами… У Потоцького залишив лося їх щось півтори тисячі…

Ще мить, і Богун уже на коні.

— Братове! Чуєте, як лупить Чорнота? Вперед же, вперед! На погибіль панам!..

І ось уже летить він на чолі драгунів і бачить перед собою тільки розірваний ланцюг польських возів, тільки безладну, перелякану на смерть юрбу жовнгрів…

На мить промайнула перед очима товста мідна гармата, перекинута догори… Ось уже б’ють в обличчя березові віти, хтось пада перед конем і, знявши вгору руки, кричить:

— Літосьці!..[9]

Ось подібний до велетня Семен Приндяк, що біжить поруч з Богуновим конем, чогось падає, підхоплюється й знову біжить і не відстає…

А дерева наче живі пролітають перед очима, а гармати Чорноти луплять і луплять все ближче й ближче, рівномірно і невблаганно…

— Гур-р! Гур-р! Гур-р!..

А там, попереду, де кипить бій, наче якісь велетні-ковалі зрідка гепають здоровенними молотами по лункому залізу.

І раптом якась прогалина.

Ой, скільки трупу! Скільки трупу… козацького й лядського!.. А онде розкішний ридван зачепивсь між пеньками. Четверо коней скаженно рвуть посторонки й не можуть рушити з місця…

— Та це ж сам Потоцький! — несамовито реве Приндяк, надбігаючи з другого боку…

— Хапай! — хрипко кричить Богун і плига на землю…

Але хапати не треба: сивий старий гетьман Потоцький напівлежить у ридвані л’яиий як дим і з жахом дивиться на Богуна помутнілими вицвілими очима.

Приндяк підбігає до нього перший, але раптом, глянувши на Богуна, перелякано скрикує:

— Як? Як? Свого?!

Богун хоче глянути, на кого це так закричав Приндяк, але в ту ж мить чиясь шабля з надзвичайною силою б’є його по голові.

Богун падає… Присадкуватий рудуватий козак тікає в кущі…

Приндяк за ним…

5

Ніколи ще не чуване занепокоєння панувало в Лубенськім замку після звістки про Жовті Води.

Щодня з найдальших кутків Лубенщини надходили вісті про «шемрання» й хвилювання серед хлопства й міщанства. Пани й підпанки покидали свої насиджені гнізда й гніздечка, пакували все найкоштовніше й чимдуж поспішали до Лубен.

Тут зустрічали їх гостинно, але казали, що для такого постраху немає жодних підстав і що коли не гетьмани, то князь Ярема зі своїм шеститисячним військом швидко придушить ребелію.

Проте ніхто поки що не зважувався вертатися додому, тим більше що де-не-де по селах спалахували вже бунти, по дорогах усе частіше з’являлися зграї покозаченого поспільства, а деякі з панських маєтків пограбовано й спалено.

Князь Ярема щодня розсилав у всі кінці своїх володінь численні карні загони, наказував розстрілювати й вішати без жалю всіх підозрілих, але щоразу переконувався, що повстання не приборкати жодними карами, якщо Хмельницького не розгромлять.

Настрій князеві псувався все більше, і Ярема казав одверто, що великий і польний гетьмани — боягузи й нездари та що Хмельницького давно б уже вбито на палю, якби булаву коронну держав хтось інший, а не старий Потоцький.

Прибічники князя підхоплювали ці його слова й не соромлячись заявляли, що кращого гетьмана, ніж князь Ярема, й бажати не можна, що король мусить негайно ж виправити свою помилку й віддати булаву гетьманську Яремі…

— Я їм покажу, я їм покажу, — стискував кулаки князь. — Я приєднаюся до війська гетьманців, але не вони, а я розгромлю ребелію… Хай король знає, кого слід було призначити на гетьмана…

Князь був певний, що на лівому боці Дніпра хлопство не насмілиться підняти скільки-небудь значного бунту, а скоріше втікатиме на правий берег до Хмельницького.

Отже, відрядив князь до гетьмана служебника свого пана Богуслава Машкевича з запитанням, де має ставитися з усім своїм військом, а полкам і загонам наказав стягуватися до Лубен. Звідси, залишивши в замку про всяк випадок велику залогу, спішним маршем подався з п’яти тисячним військом на Переяслав.

Тут застав він кілька незначних повстанських загонів, розпорошив їх, наказав повбивати на палях усіх полонених і хотів перейти через Дніпро, щоб з’єднатися на тому боці з коронним військом.

Але повстанці встигли своєчасно попалити порони, а відряджені вниз і вгору понад Дніпром Яремині відділи переконалися, що порони познищувано всюди.

Призначена від князя переправа на правий бік проти Ржищева не відбулася.

Невеличкий загін, якому пощастило дістатися на той бік маленьким човном, повернувся з страшною звісткою про цілковитий розгром гетьманів під Корсунем.

Ярема не вірив своїм ушам. Він сподівався всього: й недоречних розпоряджень від Потоцького й Калиновського, й дрібних їхніх порічок, і навіть відступу… Але страшний розгром усього війська, полон обох гетьманів, блискавичне поширення бунту на всю Україну — все це якось не вміщалося в Яреминій голові.

Вісті про величезну потугу татарську, про бунти на правому березі, чутки, що Хмельницький відрядив на Ярему Кривоноса з десятьма тисячами падали князеві мов сніг на голову.

Під загрозою кари на горло заборонив він поширювати серед війська чутку про корсунську поразку й, збентежений до краю можливістю бути відрізаним від усього світу, наказав відступати до Лубен.

В цей саме час патер і Сиворакша вкупі з загоном драгунії привезли Оксану до Лубенського замка.

Дорогою від Черкас драгуни кілька разів примушені були відбиватися від повстанців, кружляти, переховуватися в ярах і лісах.

Отож прибули до Лубен стомлені, знесилені, з чималими стратами, вже після битви під Корсунем.

Звістка про їхній приїзд і про те, що повстанці гналися за ними слідком і, певно, збираються обложити замок, розлетілася з блискавичною швидкістю.

Перелякане панство, що знайшло в замку гостинний притулок, вже не надіялося на міцні мури лубенські й голосно нарікало на Ярему за те, що він у такий страшний час наважився вивести з замка ледве не все своє військо.

Найбільші страхополохи навіть вдалися до княгині Гризельди з проханням, щоб врна листовно повідомила Ярему про скрутний стан і просила його повернутися.

Гризельда зрозуміла це як образу: вона була глибоко переконана, що князь у військових справах помилятися не може.

Розгнівана, викликала княгиня драгунського ротмістра, що повернувся з Черкас, і почала йому дорікати за поширення чуток, що бентежать панство.

Ротмістр, виправдовуючись, заявив, що ні він, ні його люди в цьому не винні, а що, можливо, розповідають усім зайве той шляхтич із патером, що привезли з Черкас родичку Чарнецького.

— Родичку? Яку родичку? — здивувалась княгиня, й негарне лице її знову спалахнуло гнівом. — Це мені подобається, приїхала під мій дах і навіть не з ’явилася до мене!..

Гризельда звеліла негайно ж покликати «родичку пана Чарнецького» до себе…

Через те що до замку з’їхалося ледве чи не все панство з Лубенщини, патер і Сиворакша не змогли знайти для себе й Оксани цілком придатного приміщення.

Патер казав усім, що з ними родичка пана Чарнецького, але намагався не показувати Оксани нікому. Він намірявся вдатися до когось із отців єзуїтів за протекцією, але не встиг ще цього зробити, коли Оксану несподівано викликали до княгині.

Збентежений патер пішов з Оксаною, але не насмілився увійти за нею до покоїв Гризельди, й дівчина несподівано опинилася сама віч-на-віч із княгинею.

Та була страшенно здивована: сподівалася побачити шляхетну панну, а натомість їй привели якусь покоївку чи то просту хлопку.

Оксана з плачем упала до ніг княгині.

— Встань! — наказала Гризельда своїм трохи затовстим для жінки голосом. — Хто тебе сюди привіз?..

— Не знаю… Вони вхопили мене гвалтом… Кудись везли…

— Хто вхопив? Що ти городиш?

— Я була в Підгірцях… за покоївку… Вхопили якісь козаки… Потім ці… Вирятуйте мене, спасіть: до смерті бога молитиму…

— Слухай, — розгнівалася Гризельда. — Ти, певно, хочеш мене морочити? Кажи всю правду, інакше…

— Саму тільки правду… Як на сповіді, — ридала Оксана.

Несподівано для самої себе вона вирішила розповісти княгині про все, крім свого кохання з Богуном..

«Невже ж вона не жінка, невже ж нема в неї й краплини жалю, невже ж не змилосердиться й віддасть мене тим посіпакам Чарнецького?» — спалахували в Оксани думки.

Гризельда, здавалося, почала розуміти.

— Ти кажеш, була в Підгірцях за покоївку? У сестри моєї Барбари? Ти що ж, Конецьпольських хлопка?

— Ні, козачка… Ще старий гетьман узяв… Вони вхопили мене гвалтом, казали, везуть у Черкаси до пана Чарнецького…

— А що ти робила в Підгірцях?..

— Вишивала… Оптувала…

— Чекай, чекай… Я щось чула від Конецьпольських… Ну, та це все одно… Кажеш, хотіли тебе скривдити? Під моїм дахом?.. Не бійся: я цього не дозволю. Слухай: коли ти справді так добре гаптуєш, як я чула, — беру тебе за покоївку, аж поки не порозуміюся з Конецьпольськими…

Оксана, не тямлячи себе від радості, на мить забула навіть, що Гризельда така ж сама, як і всі пани, а бачила перед собою лише жінку, що рятує її від страшної, здавалося, неминучої смерті. Ридаючи, дякувала вона княгині й навіть поцілувала край її сукні.

— Но, но, годі! — казала немовби трохи зворушена Гризельда. — Одведіть її куди слід… А з тими… гвалтівниками… я поговорю…

Княгиня вважала себе за вмістилище всіх чеснот. Вона суворо стежила за моральністю не тільки своїх пань служебних і покоївок, а навіть усіх, кому доводилося якийсь час перебувати в замку. Отож на випадок з Оксаною дивилася вона, як на виконанні свого морального обов’язку, а до того ж сподівалася мати з Оксани неабияку користь: від сестри своєї, що була за молодим Конецьпольським, Гризельда давно чула про якусь славетну гаптувальницю в Підгірцях і навіть бачила деякі з її робіт.

«Коли це та сама — чудово, — міркувала Гризельда, — а коли ні, все ж таки сестра Барбара буде мені вдячна».

Княгиня вже хотіла була викликати до себе Сиворакшу й патера для пояснень, коли раптом увійшла пані служебна й повідомила, що князь Ярема повернувся до замка.

Стомлений, злий, гарячково виблискуючи очима, увійшов князь до покоїв Гризельди й залишався там кілька годин.

Цікаві, всюдисущі слуги на цей раз так і не довідалися про зміст їхньої розмови.

Але того ж дня до Гризельди й до князя викликано найвірніших слуг і наказано їм пакувати найкоштовніші речі. Другого дня почали пакувати й меблі, й картини, й деякі статуї, й вина, й меди, й вовни в рунах, і віск, і сало, й масло, й збіжжя, і все, що тільки було коштовного в великому замковому господарстві.

Князь Ярема вирішив відступати.

Він намірявся йти аж на Чернігів, бо тільки в такий спосіб можна було тепер дістатися до Польщі: Хмельницький навряд чи зможе швидко перекинути на Лівобережжя скільки-небудь значні сили, повстанців же, маючи шість тисяч війська, Ярема міг не боятися.

А проте він почував себе мов хижий звір у пастці.

Лубенщина — ціле королівство, в якому князь був ні від кого не залежним господарем, Лубенщина, з її лісами, пасіками, поташевими будами, рибними ловами, бобровими гонами, майданами до здобування селітри, винницями, пивницями, корчмами, шинками, Лубенщина з десятками тисяч підданих, що працею їх щороку збільшувалися не зліченні скарби Вишневецьких, — ця «укохана» від князя Лубенщина немовби з наказу якогось злого чарівника за якийсь тиждень з «золотого дна», з невичерпної скарбниці перетворилася на страшну, небезпечну пастку, на країну «дикого збунтованого гультяйства».

О, князь Ярема знав добре, що це тільки тимчасово!..

О, він певний був, що повернеться сюди на чолі переможного коронного війська, палями й шибеницями, вогнем і мечем знищить і вирве з корінням хлопську сваволю.

Але тепер… Тепер доводилося кидати замок напризволяще й відступати, не гаявши часу, поки ще можна вивезти тяжари…

Була вже ніч, коли Ярема, до краю стомлений блуканням по своїх розкішних покоях, вирішив узятися до роботи…

Він одімкнув чималу срібноковану скриню й почав переглядати коштовності й папери: найцінніше він хотів перекласти до меншої скриньки, а непотрібні папери спалити.

Світло десятків товстих свічок у срібних важких канделябрах коливалося, й з ним хилиталися фантастичні тіні в покої.

Схудлий за кілька днів; знервований, стомлений, князь то низько нахиляв до скрині своє жовте, помертвіле обличчя, то раптом випростовувався й блимав своїми страшними банькуватими Очима.

Він здавався потворним чарівником, що зловісно перебирає якесь чаклунське зілля.

Але не князь чаклував, а ті речі звичайні, до яких він торкався руками, діяли чари над його чорною збентеженою душею.

Ось договір Ярема з негоціантом львівським Боїмом на продаж поташу й на приставку його коштом Яреми до Фастова, ось іще договори, листи, привілеї… Здається, звичайні папери, а кожний з них викликає в душі князя цілу бурю безладних образів: то встануть перед ним довгі валки возів з поташем, селітрою, медом, то промайнуть мов живі яскраві постаті гданських, і шлезьких, і навіть паризьких купців, з якими Ярема мав справи, то, нарешті, чітко зачорніють обриси тепер уже, певно, пограбованих і спалених винниць.

— А це що таке? — півголосом промовив Ярема й раптом здригнувся всім тілом.

Він хотів був одкинути від себе той грубий аркуш, що так погано на нього вплинув, але натомість розгорнув і почав читати:

«Ясновельможний милостивий княже, пане мій милостивий… Прошу уніжене, аби тая цедула моя могла бути од вашої княжої милості милостиво без образи душевної прочитана й уважена: повинності абовєм моєї пастирської тоє писати мушу…»

— Знайомі, звичайні, багато разів перечитувані слова… Дурний… божевільний піп…

«Предкове вашої княжої милості — святої пам’яті родитель і родителька — з покоління були віри грецької, чому ж ваша княжая милость тільки ти єдин от них міл би бити вилученим?»

— Ха-ха… Чому ж?.. Чому не хотів залишитися схизматом, бути однакової віри з бидлом?.. Ха-ха… Чому не віддав маєтків своїх попам і хлопам?.. Ха-ха!..

«Єстлі теж для великого богачества, — і то єсть в руках божиїх… А ми просимо господа бога… аби вашу княжую милость од своєї старожитньої релігії не допустив одступовати. Хоть же мовлять маложичливії адверзари наші, же то грецькая хлопськая єсть віра…»

— Дурний, божевільний піп! — скрикнув Ярема й хотів розірвати листа, але не витримав і дочитав до кінця:

«…Вашої князської милості, пана мойого милостивого унижоний слуга і богомольца — Ісаія Копинський, митрополит Київський рукою власною…»

Ярема порвав листа на дрібні шматки, кинув на підлогу й підійшов до вікна.

Князеві було задушно, й він звичним рухом одхилив шибу.

Ніч була тепла, темна. Десь далеко охопила крайнебо червона заграва.

6

Як тільки Оксана опинилася в приміщенні Гризельдиних покоївок, дівчата оточили її, розпитуючи, звідки вона й чого плаче.

Оксана й сама не знала, чого плакала: адже ж становище її було тепер куди краще, ніж усього кілька годин тому. Тепер уже не страшні їй були ні Сиворакша, ні патер, ні навіть сам Чарнецький…

А проте сльози котилися й котилися їй з очей.

Це не були ті сльози, якими вона плакала, впавши до ніг княгині Гризельди, це не були й сльози відчаю й роздачу: сама того не помічаючи, Оксана плакала над усім своїм безщасним, безрадісним життям.

Що з того, що на мить посміхнулося їй кохання й розцвіла в серці надія на щастя? Що з того, що вирвалася вона на кілька тижнів з неволі панської? Адже ж після цього знов довелося впасти ще в гіршу неволю до посіпак потвори Чарнецького…

А тепер, коли Чарнецький вже поки що не страшний, чи не повернулася вона до такої ж самої неволі, як у Підгірцях? Чи не починається для неї таке ж, як і там, безрадісне, сіре життя панської невільниці-покоївки?

— Не плач, сестро, — почула Оксана тихий дівочий голос. — Не плач, сестро…

— Господи… Що це? Я сплю? — стрепенулась Оксана: голос був рідний, знайомий…

«Максим… Певно, сестра Максимова», — радісним променем майнула думка.

Справді: дівчина, що схилилася над Оксаною, була дуже подібна до Максима — тільки тонкі губи стиснуті були міцніше, тільки в очах світилася не дівоча скорбота.

— Господи!.. — скрикнула стиха Оксана й ридаючи обняла дівчину. — Максим розповідав… Я знаю Максима, — шепотіла вона, цілуючи Олену.

Та теж плакала рясними, щасливими слізьми.

Уривками, між роботою, розповіла Оксана Олені про Максима, про діда Панаса й навіть про Богуна.

Олена й собі переказала Оксані усе, що знала про хід повстання, про Хмельницького й про те, що не сьогодні-завтра Ярема з Гризельдою, з усім двором і військом покинуть Лубни.

— А той, знаєш, Петро — товариш Максимів, — додала таємниче Олена, — вже з тиждень як утік до повстанців…

Оксана не пам’ятала, чи розповідав їй щось Максим про Петра, але чомусь не сказала цього Олені й спитала:

— Сам?

— Ні, тепер вони щодня по кілька душ разом тікають.

— А що буде з нами, коли пани виїдуть?..

— Не знаю. Нас, певно, княгиня з собою візьме…

— А може, тут покине?

— Навряд: як побачила твоє гаптування — аж очі їй загорілися… А до нас із Варкою вона дуже звикла…

Так воно й сталося: покидаючи Лубни, Вишневецькі взяли з собою не тільки всіх покоївок, а й двораків і багатьох підданих, що потрібні були в дорозі як вантажники, погоничі, слуги, тощо.

Щось на третій день після того, як княгиня Гризельда взяла Оксану за покоївку, двір і військо Яреми залишили Лубни…

Після служби божої по костьЬлах і церквах, після співчутливих промов католицького й православного духовенства, після Прощання з делегаціями від міщан лубенських Ярема сів на коня й махнув рукою…

Рушили вперед хоругви драгунів, за ними армата, потім княгиня з фрауцимером і цілим двором, потім сотні возів з тяжарами й панством, що покидало Лубенщину, потім піхота німецька, потім хоругви волоські, потім рейтарія й гусарія.

Табір розтягнувся ледве не на чверть милі. Вже першого дня розлетілася поголоска, що повстанці взяли Лубни й щохвилини можуть напасти на табір.

Жах охопив панство. Жінки почали плакати й лементувати.

Оксані голосно билося серце:

— А що як справді вдарять на табір повстанці?… Звичайно, проти всього війська Яреминого їм не здержати…

Але частину табору завжди можуть відбити… І нас із нею.

Але ніч і наступний день минули досить спокійно: хоч повстанці в кількох місцях і налітали на табір, але зараз же й тікали геть.

Тих, що діставалися до рук Яреминим жовнірам, мордували жорстоко.

Князь наказував саджати їх на палі й розпинати на високих стовпах край дороги.

Дедалі, за Березань до Козельця, Оксана все частіше бачила ці страшні стовпи й палі.

Деякі з закатованих ще не були мертві. Здригалися в страшних корчах, стогнали…

Одному сивовусому, певно запорожцеві, вже півтіла простромив гостряк палі, а він ще, ридимо, не втратив притомності й довго дивився на табір своїми великими закривавленими страшними очима…

А над ним у блакитному небі вже зловісно кружляла й кричала чорна галич.

Навіть ночами ввижались Оксані ці криваві дорого вкази…

В Козельці її чекав іще більший жах.

Частина передньої драгунської чати чомусь не встигла скінчити своєї кривавої роботи до проїзду княгині-

Отож на майдані, якраз перед церквою, саме саджали на палю якогось повстанця.

Голий, одягнений тільки в свиту дядько лежав горілиць на землі. Руки йому були зв’язані над головою. Між ногами видно було свіжозаґострений довгий дубовий кілок, що другим тупим кінцем упирався в край свіжовикопаної ями.

Од голих дядькових ніг ішли дві поворозки до двох вершників, що стояли край шляху кроків за п’ять один від одного.

— Рушай! — крикнув ротмістр, і не встигла ще Оксана опам’ятатися, як вершники рушили з місця, поворозки здригнулися, дядькові ноги напружилися, тіло посунулося вперед і: дубовий гостряк устромився дядькові між ногами…

— А… А! — розлігся нелюдський крик.

Коні смикнули ще раз, хряснули кості, кілок з дядьком трохи підвівся над землею й посунувся в яму.

Оксана зойкнула і знепритомніла…

Коли вона розплющила очі, палю вже добре було закопано в землю, а на ній немовби сидів, осідаючи все нижче, страшний бородатий дядько.


— Мертвий? — пошепки запитав хтось, із покоївок, коли вже виїздили з міста.

— Житиме ще днів два… — похмуро й немовби сердито відповів хтось із погоничів…

Після цього випадку Оксана тяжко захворіла. Цілими днями лежала вона на возі, схудла, змарніла, байдужа, хвилинами непритомна.

Олена з Варкою не відходили від неї ні на хвилину.

Вони вже не мріяли, що наскочать звідкись повстанці і визволять їх од панів.

— Якби тільки Оксана видужала, господи, якби тільки видужала! — молились вони.

Щось на дев’ятий день, вже за Черніговом, коло Любеча, вночі, коли палали навколо підпалені від повстанців непроглядні дрімучі соснові ліси, Оксана несподівано підвелася на возі й спитала:

— Де я?

— Зі мною, сестро, — відказала Олена.

— Ще й досі в панів?

— Цить, сестро, почують…

— Добре, мовчатиму… Недовго вже їм панувати…

— А то повстанці? — запитала Оксана перегодом, показуючи на безмежне море пожеж на півдні.

— Повстанці, — прошепотіла Олена.

— Так панам і треба…

7

На гасло козаччини, на вісті про цілковитий розгром коронного війська піднялась уся Україна.

На Лубенщині, Сіверщині, Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині — всюди з не чуваною досі силою вибухали повстання.

Народ, що ще вчора був жалюгідним рабом панів і магнатів, розігнув наболілу спину й в одну мить став страшним велетнем.

У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві він не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю, — мало загинути. Не час було міркувати про винних і невинних: полум’я помсти нищило без жалю й панів, і магнатів, і їхніх офіціалістів, і орендарів, і молодих, і старих, і жінок, дітей — все, що так чи інакше було пов’язане а панами-гнобителями.

І горіли в страшних пожежах панські маєтки, замки, костьоли…

Навіть ті, кому пощастило уникнути неминучої смерті й дістатися до великих уфортифікованих міст, дуже недовго почували себе в безпеці: розбурхані хвилі повстання все з більшою й більшою силою, невпинно, невблаганно, непереможно билися об мури й вали фортець.

І падали з гуркотом колись непідступні високі мури, і море крові й огню заливало міські вулиці й площі, де ще так зовсім недавно текло спокійне життя.

А на місці будинків, башт, костьолів і мурів залишилися тільки чорні, обгорілі, вкриті трупом руїни.

Хвилі повстання, хвилі вогню і крові котилися далі й далі.

За дуже короткий час повстанці взяли Немирів, Тульчин, Нестервар, Вінницю, Красне, Брацлав і, нарешті, Полонне й Бар.

Тільки один Кам’янець-Подільський — найнепідступніша польська фортеця — ще тримався.

Але й там уже чекали невблаганних ударів повстання…

У цей саме час пораненого під Корсунем Богуна привезли до Білої Церкви.

Приндяк майже не відходив від нього. Нерідко навідувався й Кричевський.

Хоч Богунові навіть підвестися було важко, він тільки й мріяв, як ближчими днями сяде знов на коня.

Він гостро цікавився всім, що відбувалося на Україні після битви під Корсунем, але Кричевський і Приндяк увесь час намагалися відмовчуватися: баба-ворожка, що лікувала Богуна, суворо заборонила його хвилювати.

Проте Богун таки довідався й про нечувано швидкий зріст повстання, й про Кривоносові перемоги, й про нерішучість Хмельницького.

Отож чим швидше одужував Богун, тим більше зростали його нервовість і занепокоєння.

Здавалося, чого б краще: польське військо розгромлене, король Владислав несподівано вмер, і на правому, і на лівому березі, здається, не залишилося жодного міста й замка, звідки б повстанці не повигонили панір. Чому ж

Хмельницький не об’єднався ще й досі з Кривоносом?..

Чому зволікає?.. Чому не б’є в саме серце панську Річ Посполиту?..

Богун не раз і не два звертався з цими запитаннями до Приндяка й Кричевського.

Приндяк начебто погоджувався, що Хмельницькому не слід зволікати з наступом. Він навіть не раз повторював своє улюблене прислів’я: «Коваль клепле, поки тепле», — але від довгих розмов, пам’ятаючи наказ баби-ворожки, утримувався.

Кричевський тільки махав рукою:.

— Одужаєш — сам побачиш…

8

Дуже занепокоїли Богуна останні новини, що їх він почув од Кричевського…

Якось, розпитуючи про новини, він згадав про корсунського полковника Мрозовицького.

— Не маш уже Мрозовицького, — якось урочисто й зворушено сказав Кричевський, — є Іван Морозенко.

Богун глянув на старого полковника здивовано.

— Ще після битви під Корсунем подавсь на Поділля… З Кривоносом тепер… Ідуть на Ярему…

— На Ярему? — аж сів Богун. — Та що ви мене тут мучите? Хіба Ярема вирвався з-за Дніпра?

Кричевський спокійно, наскільки зміг, почав оповідати.

Але не встиг він сказати й кількох слів, як Богун схопився руками за голову й застогнав. Кричевський злякався:

— Ляж і лежи спокійно: інакше не почуєш від мене ні слова.

Богун ліг. Помітно було, що він стримувався з усієї сили. Але очі йому гарячково блищали. Шрам над переніссям налився кров’ю, широкі ніздрі тремтіли, руки шукали при боці шаблі, — він слухав і боявся повірити.

Ярема з шеститисячним військом перейшов Дніпро коло Брагіна, відпровадив двір з тяжарами до Варшави, а сам рушив на Мозир, переправився під Бабицею через Прип’ять і надзвичайно швидкими переходами — через Житомир, Котельню, Вчорайше — вдарив на Погребище.

Це був дуже сміливий, зовсім несподіваний для козаків марш.

Ярема, йшов, побиваючи по дорозі розпорошені загони повстанців, руйнуючи й палячи села й містечка, вирізую чи до ноги і винних, і невинних. Полонених саджав на палі, вішав на придорожніх вербах, відгинав руки, рубав на шмаття, випікав огнем, просвердлював свердлами очі.

— Мордуйте, мордуйте їх окрутніше, хай почувають хлопи, що це смерть, — казав Ярема, і там, де пройшло його військо, гинули навіть сліди життя людського.

Тільки палі та шибениці, тільки трупи на чорних руїнах, тільки зловіщі зграї круків над спопелілими селами залишав за собою Ярема…

А Кричевський, насупившись і хапаючись інколи мимоволі за шаблю, оповідав далі.

— Та що ти мені все: «Спалив, посадив на палі, вирізав до ноги»!.. Знаю, сам знаю цього недолюдка!.. Ти скажи, що козаки, що старшина й Хмельницький? — раптом скрикнув Богун.

— Хмельницький посилав полковника Гирю…

— Коли? Коли вже Ярема своє зробив? А ви, старшина, як ви мовчали? Як ви сміли мовчати?!.

— На Ярему пішов Кривоніс, — замість відповіді промовив Кричевський.

— Та ти мені про Кривоноса уже казав… Ти про старшину й про Хмельницького кажи!.. Чого зволікав?.. Чого дочекався такої ганьби? Певно, все з чарівницями своїми радився, — чорти б їх побрали, отих чарівниць!..

Кричевський мовчав.

І те, що він не виправдовувався, не заперечував і навіть рухом якимсь не показав, що образився, чомусь твердо переконало Богуна, що старий полковник не заслуговує на його докори.

Богун одвернувся до стінки й довго лежав мовчки. Потім уже, здавалося зовсім спокійно, спитав:

— А Мрозовицький теж з Кривоносом?

— Нє маш уже Мрозовицького, — знов, як і вперше, урочисто сказав Кричевський, — є Іван Морозенко.

— І він увесь час із Кривоносом?

— Майже ввесь час…

Знову помовчали.

— Оце я розумію… Оце так! — раптом скрикнув Богун. — Оце по-козацьки: чого там довго марудитись?..

9

Коли баба-ворожка дозволила Богунові ходити, він дуже повеселішав.

Він кепкував з Приндяка, що той так і не зловив зрадника, який рубанув Богуна під Корсунем, він шуткував з бабою, з Кричевським, взагалі поводився так, начебто зовсім не турбувався ані про долю повстання, ані про Оксану, від якої ввесь час не мав жодної звістки…

Приндяк і собі повеселішав і все допитувався в баби, коли вже хворому можна буде сідати на коня.

— Встигне ще, встигне, — ласкаво казала ворожка. — Пограє ще й конем і з ляхами потанцює як слід… Довго ще танцюватиме — чого ж поспішати?..

А події тим часом розвивалися з неймовірною швидкістю…

Коли Богун уперше вийшов до міста, в Білій Церкві тільки й розмов було що про Кривоноса. Бої його з Вишневецьким під Махнівкою, відступ Яреми в глиб своїх маєтностей— кудись аж на Вишневець і Збараж, відомості, що Хмельницький стягує полки з лівого берега на правий, а поруч з Т им відсутність звісток із Варшави від козацьких послів, — усе це вказувало, що знов заноситься на велику бурю.

— Але чого той Хмельницький вичікує? — нетерпляче запитував Богун у товаришів і не міг дочекатися хоч скільки-небудь вичерпуючої відповіді.

Одні казали, що Хмельницький чекає зч Лівобережжя полковників Головацького та Прокопа Шумейка, другі — що з Тугай-беєм у нього щось негаразд, і страшно, щоб татари не вдарили на козаків з тилу, треті, нарешті, пошепки переказували, що Хмельницький таємно вже підписав угоду з сеймом…

Днів через три Хмельницький був уже в Паволочі.

Подалися туди й Богун з Приндяком. Богун ще ледве сидів на коні й дуже стомився дорогою, але зараз же по приїзді подався до Паволоцького замка, де зупинився Хмельницький.

Гетьман саме збирався обідати. У великій високій залістояв довгий стіл, накритий кількома вишиваними обрусами. На столі ще не було ніяких страв, тільки густо стояв срібний і золотий посуд — полумиски, тарілки, довгошиї глечики, кухлі й великі чари. Круг столу — високі пооббивані шкурою крісла.

«Зовсім як у ляхів», — чомусь подумав Богун і почав шукати очима Хмельницького. Того ще не було в залі.

Щохвилини надходили полковники, осавули — старшина козацька.

Високий Чорнота про щось гаряче сперечався з Виговським. Трохи далі від них, коло вірна, стояв Зорка й задумано дивився в зелений простір.

У другому кінці залі ціла група козацької старшини з реготом і вигуками обступила чорнявого худого полковника Матвія Гладкого.

Майже всі були вдягнені дуже пишно: на червоних, жовтогарячих, блакитних жупанах, на поясах і на зброї виблискувало золото. Тільки на одному Гладкому був звичайний простий козацький жупан без прикрас.

— А, Богун! — крикнув хтось із юрби.

— Іване! Богуне!.. Нарешті! — почулося з усіх боків, і полковники всі до одного почали обніматися й цілуватися з Богуном.

Якийсь час він зовсім не міг опам’ятатися і тільки розкривав обійми, переходячи від одного з товаришів да другого.

Останній був генеральний писар Виговський. Поцілувавшися з ним, Богуй подививсь навкруги. З лівого боку поспішав Зорка, старанно витираючи рукавом губи. За Зоркою — кроків на п’ять, ішов Хмельницький.

Зорка був значно нижчий від Богуна, й тому довелося добре нагнутись.

Зорка обняв його за шию обома руками. Поцілував тричі, потім ще тричі, потім ще.

— Годі, пусти, тепер моя черга! — крикнув йому Хмельницький над ухом.

Зорка, обтираючи рукавами губи й очі, одійшов убік.

Гетьман з Богуном обнялися.

— Час уже, давно час, — весело промовляв Хмельницький, — давно вже на тебе чекаємо. Без тебе якось і не танцювалося з ляхами…

Богун похмурнів:

— Мені треба з паном гетьманом поговорити…

— То по обіді й поговоримо, — ласкаво сказав Хмельницький.

— Ні, треба зараз.

Гетьман глянувдопитливо й підозріло.

— Ну, зараз то й зараз, коли ти вже такий швидкий.

Вони одійшли в куток до вікна.

— А добре ж таки він, собача душа, тебе почастував! — сказав гетьман, роздивляючись шрам у Богуна над правим ухом. — Жаль, не вдалося його, собачого сина, зловити. Розпитався б я в нього, що це за витівки!..

Богунові було ніяково: Хмельницький говорив щиро, цілувався й вітав теж щиро, мов брата, мов найближчого приятеля. А хіба ж вони можуть тепер приятелювати?..

— Ось що, пане гетьмане. Я люблю одверто, по щирості; був хворий, а то сказав би раніше…

Хмельницький здивовано підвів брови.

— Сказав би, що всі ваші залицяння з ляхами…

— Які залицяння? Що ти городиш?

— Як що?.. А послів до Варшави хто посилав? А про реєстр хто писав?.. А з воєводою Киселем хто листується?.. А Ярему хто допустив?.. Це ж…

— Слухай! — гостро перебив його гетьман. — Коли ти прийшов сюди лаятись, то лайся вже голосніше — хай усі чують… Коли ж ти бажаєш довідатись, як товариш, як полковник (Хмельницький підкреслив слово полковник), то будемо розмовляти спокійно.

— Я спокійний, — сказав Богун. — Я знаю, що ти не підтримав Кривоноса проти Яреми, знаю, що, трактуючи з ляхами, допоминаєшся прав тільки козакам, та й то не всім. Знаю, що ти зовсім забув про поспільство, про панських підданих… І я прийшов сказати тобі…»

— Знаю, що ти прийшов сказати. Ще ти може й на думці не мав до мене йти, а я вже чув: «Гетьман — нездара й боягуз, гетьман тільки про себе й про старшину дбає». Чув, братику!.. Ти там у Білій Церкві дзвонив, а мені аж у Чигирин той дзвін донесло… Не вірилося, а виходить — правда… Тільки занадто вже ти скорий, пане полковнику!..

Хмельницький на мить зупинився.

Богун хотів щось сказати, але зовсім для нього несподівано гетьман якось кумедно підморгнув лівим оком і, здавалося, зовсім не до речі посміхнувся хитро й трохи насмішкувато:

— Посли?.. Послів відрядила рада… Реєстр? Теж не сам я його вигадав… Кривоніс? Із Кривоносом Гиря, Демко, Морозенко: зв’язок увесь час держимо… Трактування з ляхами? Вичікування? — Хмельницький раптом підніс голос. — А відомо тобі, що в мене ввесь час були зв’язані руки?.. Пам’ятавш Корсунь і Жовті Води?.. Хто допоміг? Татари. А відомо тобі, що султан аа цю допомогу грозився скарати Тугай-бея на горло? Що?.. Не чув?.. Приходь — почитаєш листа султанового… Думав, розбили військо коронне, то вже й по всьому?.. А Річ Посполита зосталася? А посполите рушення?.. А князівство Литовське?.. А якби Радзівілл ударив… Що б ми тоді робили без хана, без татарської допомоги?..

Хмельницький хвилювався все більше. Обличчя йому почервоніло, зелені блискавки спалахували в очах.

Богун розумів тепер, що справи були куди складніші, ніж йому спершу здавалося. Але він почував, що Хмельницький чогось недоговорює, щось обминає і що все-таки були в його діяльності кроки, яких не можна виправдати.

А гетьман схвильовано відсапнув, повів своїми широкими плечима і ще з більшим запалом казав далі:

— Знаю, що таким, як ти, моя обережність не до вподоби. Такі, як ти, тільки й знають— «Вперед, на бій».

А що буде після того «вперед»?.. А хіба одно повстання козацьке ляхи приборкала?.. А хіба здержимо ми проти самої тільки Речі Посполитої, не скажу вже про інших?..

У мене зараз п’ятдесят тисяч та в Кривоноса, здається, стільки ж… А хіба це військо? Скажи мені, хіба це військо?.. З тебе непоганий вояка, — подивись на наші регулярні полки. Не кажу вже про посполитих, — подивись і скажи, чи багато з них здатних не до бою, не. до битви одної, а до тривалої, довгої, довголітньої боротьби?.. Та ще з таким ворогом, як коронне військо!.. Що?.. Мовчиш?.. Не знаєш?! А я знаю… й скажу тобі; добре, коли є десять тисяч… а Кривоніс і того не має. Кажуть, Морозенко утворив з посполитих добрий полк. Дай боже. Охоче вірю. А чи багато в нас таких Морозенків та Богунів?.. А ті, що є, — хіба всі вони завжди безоглядно підуть за мною?.. А військо впорядкувати треба?.. А про харчувати, напоїти треба?.. А гроші десь узяти На заплату татарам треба?.. А поспільству порядок дати треба?.. А з Литвою, з султаном, з Москвою порозумітись треба?..

Богун мовчав. Хмельницький немов приголомшив його своїми запитаннями.

— Чекай, пане гетьмане… А все ж таки тепер ти на ляхів наступатимеш?..

— Тепер!.. Прирівняв горбатого до стіни. Тепер Литва не втручатиметься, Москва — теж. А головне — тепер хан кримський знову дасть поміч!

— Тиж казав, що султан загрожує?..

— Нема вже того султана!.. Вже інший, не Ібрагім, а син його — Мохаммед… Та про це довго оповідати… Оговтаєшся тут трохи — побачиш сам. А зараз, глянь, уже й до столу час. Давно вже всі зібралися.

Справді, помітно було, що далі розмову продовжувати не зручно.

— Ну, хай якось іншим разом, — сказав Богун, — тільки з інструкцією послам я не погоджуюся. Взагалі, на мою думку, вичікувати й трактувати не слід…

— Та ти ж… — хотів щось сказати Хмельницький, але тільки махнув рукою. — Ходім обідати…

— Тільки знай, — раптом прошепотів гетьман, — викручувався й вичікував і ще вичікуватиму, Поки прийдуть татари, а тоді буде видно.

Сідали за стіл не поспішаючи, поважно, але без певного порядку.

З правого боку Хмельницького сів Виговський поруч із Кричевським. З лівої руки гетьмана — Зорка, коло нього Богун.

10

Обід у Хмельницького затягся до пізнього вечора. Багато їли, ще більше пили. Мало хто не був п’яний. Навіть у Богуна дуже шуміло в голові, коли він устав од столу.

Хмельницький, хоч випив чи не більше від кожного з гостей, все ж таки помітив, що Богун хоче йти, і не пустив його.

Отже, тільки на ранок Богун вийшов із замка.

Перший, кого він побачив коло замкових воріт, був Семен Приндяк. Він був дуже схвильований.

— Отой рудий тут, у Паволочі, — були перші Прийдякові слова, — той, що хотів зарубати тебе під Корсунем.

— Та невже?.. Ти бачив його?..

— Бачив. Тільки й він, певно, помітив мене й десь зник.

— А може, то тільки здалося тобі?..

— Хай мене святий грім уб’є, коли не він! — перехрестився Приндяк. — І присадкуватий такий, і більмо на оці. Я його добре запам’ятав… Увесь час до кожного придивлявся.

— Та як же він знов утік?..

— Хто й зна… Може, він і не тікав зовсім… Може, він і не знав, що я на нього кліщі готую… А зник… Ех, і зашкварчав би він у нас на ковадлі!..

— Та як же він зник?..

— Юрба була дуже велика. Отой чолов’яга з мавпами тут таке витівав…

— З мавпами?.. Кремезний такий?.. А хлопець-з ним був?.. Де вони зараз?.. Що?.. В корчмі?.. Біжи туди… Ні… Краще ходім удвох… Що?.. Хлопця, кажеш, не бачив?..

Приндяк був дуже здивований: хазяїн мавп зацікавив Богуна куди більше, ніж той невідомий, %о його замах коштував Богунові так дорого.

Ще б пак: від хазяїна мавп, напевно, можна було б довідатись і про Вінницю, й про Оксану… Може, з ним навіть Максим, дід Панас?.. Може, вони всього кілька день з Вінниці?..

В корчмі хазяїна мавп не було: виїхав ще вчора над вечір. Куди — невідомо.

— Жаль, жаль, — розмовляв сам з собою Богун, — а може, хазяїн мавп з ними-й не бачився?.. Може, Максим з дідом Панасом десь у загонах Кривоноса?.. Напевно так. Може, про Оксану нічого й не знають?.. Та й Вінницю іще зовсім недавно взято. Ні, неодмінно треба туди когось відрядити.

— Пане Іване, а пане Іване, — смикнув його за рукав Приндяк. — Онде знов той рудий…

— Та що ти кажеш?.. Де?..

— Та онде — з отими, що йдуть до замка…

Кроків за сто, ближче до замка, ішов Забуський з кількома козаками.

Семен ірвонувся за ними. Богун теж хотів був бігти, але несподівано зупинився:

— Чекай: вседно не втече. Коли вчора був тут та ще й сьогодні не зник, то, певно, не дуже боїться, що впізнають.

Приндяк недовірливо похитав головою:

— Я їм тоді загнув був гвіздка, та все ж таки краще б Хапати зразу…

— Якого гвіздка?..

— А такого… Всім казав, що він не рудий та присадкуватий, а чорний, високий… Думаю собі: як почнуть говорити про справжні прикмети, — зразу кудись одскочить так, що й не підкуєш ніколи… Краще вже я його сам шукатиму.

— Га-га-га!. Добре вигадав… Далебі, добре!..

— А чого б його не вхопити зараз?..

— Ще рано: побачимо, чи нема в нього спільників; не сам же він таку витівку вигадав… Слідкуватимем за ним увесь час, тоді видно буде. Ти зараз тут залишайся, а я піду до замка. Якщо він вийде — додивись, із ким, простеж, куди підуть… Та гляди, щоб не помітили…

Перший, кого зустрів Богун у замку, був Зорка. Він ішов од Хмельницького з якимйсь паперами.

— О! Про його річ, а він навстріч! — поздоровкався Зорка.

— Як так?

— Та там знову Забуський з гетьманом про тебе говорять.

— Знову?.. А що?..

— Та я гаразд і не дослухався… Чую тільки: Богун, Богун… А в чому річ — іди сам довідайся…

Забуський і гетьман, побачивши Богуна, зразу ж припинили розмову. Забуський поздоровкався з Богуном і негайно ж вийшов.

Гетьман привітався похмуро, зовсім не так, як учора.

«Дивно, — подумав Богун, — Зорка казав — розмовляли про мене, а не встиг я увійти, як уже скінчили… Й мені — ні слова. Дивно…»

— Ну, що? Знову прийшов допитуватись? — якось неохоче сказав гетьман.

Богун, не відповідаючи, підійшов до вікна. Внизу в дворі він побачив Забуського з присадкуватим козаком.

— Що ти там роздивляєшся?..

— Нічого. А що ви тут про мене з Забуським розмовляли?..

— Про тебе?.. А ти звідки знаєш?..

— Знаю… Тільки не все, — засміявся Богун.

І раптом лице його похмурніло:

«Забуський, напевне, знає про замах: може, навіть сам підіслав отого присадкуватого…»

Хмельницький несподівано засміявся;

— Нічого ти, пане полковнику, не знаєш…

— Зроду ще не полковникував, — похмуро відказав Богун.

— То нічого. Тепер доведеться… Напевне, тебе, а не кого іншого оберуть… Дуже вже підхожий для тебе полк Подільський. Ну, що? Згода?..

— Коли завтра вирушимо проти ляхів — згода.

— Ну, вже й завтра! Он Забуський увесь час радить уступатися та скоріше кінчати справу трактатами…

— А Виговський? — спитав Богун. — Ти без Забуського та без Виговського, бачу, й кроку ступити не можеш…

— А що ж? Таких, як ти, забіяк- слухати?..

— А хоч би й таких… Все ж таки не боягузів та підляшків…

— Ну, це вже занадто… Он і Кричевський лях…

— Е, Кричевський — то зовсім інша річ… А от Забуський…

— Та чого ти до нього так причепився?.. Він же й не лях: козак з діда-прадіда, й вояка добрий, і голову на плечах неабияку має…

— Що й говорити! хитрий лис! — несподівано для самого себе спалахнув Богун. — Тільки є й на лиса колиса…

Голову дам у заставу, що він не про козацькі права дбає, а про скарби свої, про хутори та про достоєнства лядські майбутні… Ач, як увесь час крутить: і під Жовтими Водами, і під Корсунем, і тепер… А на Дніпрі на байдаку — хіба це не його справа була?.. Напевне, його…

— Яка справа?..

— Та така, що коли б трохи спізнилися були з повстанням, — полетів би я у Дніпро на годівлю рибам… Я ще тоді казав був, що на мене хтось із старшини виказав. А тепер…

— Що тепер?.. Ти про щось довідався?..

Богун ухопився за голову.

Він сам не міг уявити, чому саме тільки тепер, під час розмови з Хмельницьким, він раптом твердо переконався, що Забуський виказав на його Барабашеві… Може, тому, що отой присадкуватий з Забуським?.. На байдаку — виказав. Під Корсунем хотів забити… Тут щось нашіптує гетьманові… Але як його викрити?.. Як довести Хмельницькому?..

— Слухай, — сказав поважно гетьман, — коли маєш тільки підозру — мовчи до часу… Коли ж знаєш щось — кажи зразу… Тільки яка йому користь від замаху на тебе? Що, ти йому в борщ напудив, чи що?..

Богун мовчав. Справді, доказів справжніх іще нема.

Якби взяти отого присадкуватого на тортури, може б і виказав… А коли ні?.. Тоді що?.. Ні, треба поки що мовчати й стежити.

Гетьман з похмурим обличчям ходив по кімнаті — міркував: «Щось є між Богуном і Забуським… Здавна, здається, не ворогували… А тепер… Що, пак, казав Забуський?.. Що Богун проти мене підбурює козаків? Що в Білій Церкві поголоски всякі пускав?.. З гетьманства скинути нахвалявся?.; Можливо… Це дуже можливо.

А Богун про це звідкись довідався й тепер зводить на Забуського наклеп?.. Ні… це щось не так: Богун не такий… Розповісти йому зараз про все?.. Запитати одверто?.. Ні, ще не час… Але з Забуським треба обережніше.

А з Богуном?.. Невже правда, що він Кривоноса на гетьманство провадить?..»

— На Забуського в мене, велика підозра, — промовив Богун. — Доказів поки що мало… Але я їх зберу швидко… Буде й на лиса колиса! — додав він гостро й не прощаючись пішов геть.

11

Рано-вранці, ще сонце не сходило, — ревнула в замку гармата, задзвонили дзвони в усіх церквах, довбиші вдарили в казани, весело почали вигравати сурми-труби:

Хмельницький рушив у похід.

Першою йшла кіннота під полковником київським Михайлом Кричевським. Щось понад п’ять тисяч комонника.

Всі як один козаки, всі як один коні. Сині й червоні жупани мов квіти. Мов мак червоний, довгі верхи на козацьких смушевих високих шапках. Грізні чорні списи без прапорців. Цілий ліс непроглядний списів… А над ним прапори— наче крила червоних, малинових, блакитних птахів.

Попереду Кричевський на гнідому коні. Струнко й бадьоро йде баский кінь. Струнко й бадьоро сидить у сідлі сивовусий полковник. Пильно поглядає вперед — на залиті сонцем лани, на битий шлях.

Поруч із ним полковий хорунжий з прапором, два осавулиг писар, сурмач.

Трохи ззаду — на чолі першої сотні — сотник. За ним — живими рівними хвилями — козацькі лави.

З а Київським полком — Подільський на чолі з Богуном, Чигиринський, Черкаський. Тут уже більше піхоти, але є й кінні сотні. Швидко й легко ступає піхота; рівно мірно, ритмічно хитаються рури мушкетів, що висять у козаків за плечима.

Посереду артилерія — під обозним Чорнотою.

Перед арматою на білім коні сам гетьман з генеральною старшиною.

Хмельницького вбрання червоне, в руці булава горить золотом.

Над гетьманом — бунчук і велика хоругва малинова, на ній — сріблом гаптований архангел Михайло підняв меч угору.

Урочисто, поволі ступає кінь під Хмельницьким. Суворо й грізно дивиться гЬтьман уперед.

Гуде шлях під важкими гарматами, важко ступають сиві воли, глибоко врізуються в землю колеса гарматних возів, похитуються на передках гармаші.

А далі за гарматами, за спижами, за гаківницями, за довгими колюбринами знову козацькі лави, знов полки —

Переяславський, Ніжинський, Гадяцький, Чернігівський.

За ними — довгі вози таборові, чумацькі мажі з рибою та всякою живністю, чабани з товаром.

В ар’єргарді — полк Брацлавський на чолі з Нечаєм.

Риплять вози, ремигають воли, іржуть коні, розмірно й важко б’ють об твердий шлях копита.

Глухо гуде земля, немов коливається разом з людьми, возами, кіньми, списами й стягами…

А згори ясно світить ранкове липневе сонце. Високовисоко кружляють орли-чорнокрильці в прозорій блакиті.

Весело Богунові вигравати конем «перед своїм полком.

Тільки вчора обрано його за полковника на полковій раді.

Тільки вчора після бурхливих нарад Хмельницький, нарешті, погодився вирушити… А здається, що полковникує Богун уже багато-багато днів. Здається, не сьогодні, а вже давно, дуже давно почався цей похід; здається, що були вже бої й перемоги й що не загрожує вже козацтву чорна сила польського війська. Здається, що немає й не буде ворога, якого б не подолало козацтво…

Інколи, наче хмарка весняна, промайне думка про Оксану, про нерішучість Хмельницького, про темні заміри Семена Забуського. Промайне й згасне.

«Що там- гадати, що там тужити, коли весело басує кінь, коли буяє по жилах молода кров, коли бадьоро й струнко йдуть незліченні козацькі ряди!»

— Ех, заспівати б тепер! — каже Богун Приндякові, що іде поруч.

І зразу ж, наче відчувши Богунове бажання, виїжджають вперед сурмачі, бандуристи й довбиші.

Спершу стиха, потім усе голосніше рокочуть струни бандур, б’ють литаври, грізно гудуть казани, й тисячі голосів підхоплюють пісню-марш.

Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало.
Що за Дашевим під Сорокою
Множество ляхів пропало…
Від сотні до сотні, від полку до полку лунає пісня.

І ось уже все військо з захватом підхопило її, і не чутно вже рипіння возів, тупотіння волів і коней, і здається, що й придорожні верби, й широкі поля навколо співають і коливаються в такт пісні…


…Військо козацьке посувалося дуже поволі. Хмельницький не поспішав.

Богун і Чорнота радили прискорити марш, об’єднатися з Кривоносом і вдарити на поляків, не чекаючи татарської допомоги.

Але переважна більшість погодилася з гетьманом: переходити до рішучих дій лише після того, як надійде орда.

В останніх днях липня Хмельницький став табором на Гончарисі — коло Янушполя, в верхів’ях Тетерева. Через кілька день рушив під Остропіль — над горішньою Случчю, нарешті, тільки на початку серпня — став табір козацький під Маркушами, коло Хмельника на Скаржинськім полі — щось коло п’яти миль на полудневий схід від Костянтинова.

Тут приєдналися до Хмельницького перші загони кривоносівців, а трохи пізніше підійшов з Поділля з-під Кам’янця й сам Кривоніс.

Зустріч Хмельницького з Кривоносом перетворилася на свято цілого війська. Кілька день гуляли й пили козаки. Лунали по табору вигуки й веселі пісні, дим від кострів уставав до неба чорними хмарами.»

— Ой, що вони витворяють, що вони витворяють, вражі сини! — не раз похитував головою Богун, помічаючи, як усе менше й менше людей його полку ставало щодня до. військових вправ. — Ні, так далі не можна… Треба гнати в шию усіх гуляк і п’яниць. Треба підібрати такий полк, щоб сам Морозенко позаздрив!.. І де вони подівалися, ті старі товариші? Де Зайда, де Одноокий, де хазяїн мавп, де дід Панас із Максимом?..

Неодмінно треба їх розшукати.

Але серед табору, що розкинувся на кілька миль, розшукати хоч і добре знайомого чоловіка було дуже важко.

Богун часто ходив і їздив табором — роздивлявся й розпитував.

Ті казали йому, що дід Панас десь у вовгурівців, ті — що в полковника Гоголя — зовсім у протилежному боці, інші, нарешті, справляли до богунців.

— Чув про полковника Богуна? Це той, що в нього, як випив зайву чарчину — геть із полку к бісовій бабі…

— Он як? — удавано дивувався Богун. — А що ж той полковник, невже й сам не п’є?

— Та де там… Сказав!.. Хиляє, кажуть, не гірше від самого гетьмана. Тільки 'козакам упиватися не дозволяє.

— Оце так… — непевно піддакував Богун.

— Так?.. На твою думку, це так?.. Та ти, певно, сам із старшини? Бач, розумний знайшовся!.. Старшина, — виходить, хай п’є, а пролому козакові не можна?..

Богун не сперечався і йшов далі.

Хвилинами спадало йому на думку просити, щоб і Приндяк взяв участь у розшукуванні діда й Максима.

Але Приндяк цілими днями, а нерідко й ночами пропадав десь коло намету Забуського. Присадкуватий то зникав на якийсь час, то знову з’являвся при Забузькому. З усього видно було, що він виконував якісь таємні доручення.

Але простежити, куди він зникає, Приндякові ввесь час не щастило.

«Ні, хай уже Приндяк кінчає свою справу, — міркував Богун, — буду шукати сам».

Вже кілька днів пройшло після зустрічі Хмельницького з Кривоносом, а гулянка й пиятика в таборі не втихали.

— Та що вони, будуть пиячити, поки не прийдуть ляхи й не заберуть усіх голими руками? — казав Богун гетьманові.

— Нічого, хай погуляють. Ляхи ще далеко: Заславський з Конецьпольським десь аж під Глинянами… А Вишневецький сам ударити не наважиться… Хай погуляють; не бійся — за день-два, гляди, й перевісяться.

І справді, другого дня ніби тихим вітром війнуло: гуляли й пили куди менше, ніж учора…

По деяких сотнях навіть зовсім нечутно було галасу, а на таборових майданах, на пригорках, коло базаринків та коло возів із живністю збиралися все більші юрби.

Богун ходив табором і дивувався: як швидко, як несподівано Змінився настрій у війська…

Це справді, ніде так швидко не облітає людей якась звістка, як у таборі. Ніде так швидко не передається настрій, як тут — від загону до загону, від сотні до сотні.

Мабуть, пожежа не охоплює так швидко солом’яних стріх, як тривожна або радісна звістка військовий табір.

Але що ж то за причина такої раптової зміни?

Богун скинув полковницький одяг, накинув на плечі звичайний козацький жупан, одійшов по можливості далі від розташування свого полку й почав блукати від юрби до юрби.

З уривків розмов, з окремих слів і вигуків можна було зміркувати, що табір дуже схвильований наступом поляків:

— Сиділи-сиділи та й досиділися: он уже військо коронне вирушило з-під Глинян…

— А багато того війська?..

— Дуже багато. Щось чи не сто тисяч…

— Овва — сказав!.. Та де в панів набереться стільки?

— А от і набереться: саме тільки посполите рушення дасть чи не більше.

— А Ярема? А інші магнати?.. А німців у них хіба мало? За панські гроші вся німота в найми піде.

— А за нас татари зате…

— Татари!.. До байраму татари нізащо не прийдуть…

— А ляхи теж не такі вже швидкі: рушення місяцями збирається…

— Та зібралося ж, певно: рушили ж, кажуть, з-під Глинян…

— А Ярема он за два дні, кажуть, у Костянтинові буде…

— Як? У Костянтинові?..

— Ну, тепер, хлопці, держись: це вам не з панянками по костьолах пританцьовувати…

«Еге-ге! — подумав Богун. — 3 таким настроєм осьось і розбігатися почнуть…»

У другій, ще більшій юрбі розмовляли про гетьмана:

— Що й казати — голова в нього не кізяком набита. Хоч кого обкрутить.

— Авжеж.

— Так-то так… А ти поміркуй, кого він зараз обкручує? Мені вірний чоловік говорив: є в гетьмана лист од сейму, Одержав ще аж на Гончарисі. Є в Тому листі й для козаків, і для всього поспільства. Тільки от на гетьманстві сейм Хмельницького не затверджує…

— Та ну? А чого ж листа того по полках не читали?

— Чого? Буде тобі гетьман читати те, що йому не на користь…

Богун почав просуватися ближче, щоб добре розгледіти того, хто говорив.

Але розмова зразу ж увірвалася, натомість хтось почав вихваляти Хмельницького.

Богун пішов далі.

Всюди було те саме: оповідали про наступ польського війська, перебільшували небезпеку, казали, що Хмельницький давно б міг замиритися, уступившися до Чигирина: тоді, мовляв, сейм погоджується приборкати трохи панів і магнатів та побільшити козацький реєстр…

Ясно було, що хтось навмисне пускає ці поголоски, й коли тут не польська рука, то принаймні такі, як Забуський, напевне до цього причетні.

«Ні, таки треба кінчати з отим Забуським, — думав Богун. — Треба вивести на чисту воду і його, й отого присадкуватого… Ляхи таки справді, здається, вирушили в наступ. Чи довго тут до гріха?.. У війську пиятика, безладдя… Безперемінно треба кінчати… Піти хіба до Кривоноса порадитись, чи що?»

Але до Кривоносового намету Богун не дійшов: на широкім майдані в просторому чотирикутнику з возів та наметів Брацлавського полку, просто перед собою він помітив юрбу, що все збільшувалася.

Було тут і покозачене хлопство в різноманітній, нерідко панській одежі, й запорожці, й лейстровики, й дехто з полкової та сотенної старшини, і навіть високий огрядний піп з рудою кудлатою бородою в сірій, наче козацька свитка, рясі.

Гомін, що стояв над юрбою, раптом перейшов у несамовитий галас, але що саме кричали — розібрати було не можна…

— О туди! — буркнув крізь зуби Богун. — Це вже не дурниці якісь, це вже чи не на чорну раду заноситься…

І, придержуючи рукою шаблю, він підбігцем подавсь до юрби.

12

Галас стояв страшенний.

— Потоцького, Потоцького!..

— Калиновського!..

— Регіментарів!..

— Потоцького, собацюгу коронного!..

— Та цитьте ви, бісові діти!..

— Хай усе з самого початку…

— Потоцького, матері його сто чортів!..

— Потоцького!..

Раптом у середині юрби хтось тричі вдарив у бубон, і якийсь кремезний козак у червоному жупані з’явивсь над юрбою, піднявши вгору правицю на знак тиші.

Богун протиснувся ближче й побачив досить високий поміст, улаштований нашвидкуруч із кількох возів.

— Гей, молодці! — крикнув Кремезний, і Богун зразу ж пізнав голос хазяїна мавп. — Гей, молодці!..

Богун хотів був спершу гукнути його, але стримався, щоб не перешкоджати.

На помості з’явилося два хлопці в синіх жупанах.

— Підіть, приведіть мені гетьмана Потоцького!.. — звелів Кремезний.

— Великого? — запитав один із хлопців.

— Коронного?.. — запитав другий.

— І великого, й коронного… тільки нехай п’янюга закриє свого носа червоного!..

Хлопці в одну мить скочили вниз і підняли на поміст якусь маленьку кумедну постать…

— Га-га-га! О-го-го! Мавпа!..

— Га-га-га! — зареготала юрба. — Дивись, як хвостом крутить…

Мавпа в малиновому кунтуші, в бобровій гетьманській шапці з зеленим пером справді неймовірно швидко вертіла хвостом.

— А ніс, ніс!.. Диви, який ніс! — аж душилися в юрбі од сміху.

На носі в мавпи було приліплено чи прив’язано лушпайку з турецького перцю.

«А справді, трохи нагадує Потоцького!» — подумав Богун, придивляючись до мавпиного вбрання.

— Здоров, Потоцький! — голосно закричав хазяїн мавп. — Здоров, гетьмане, найясніший наш пане!..

— Моє вам найшановніше вітання! — відповів хтось за мавпу писклявим старечим голосом.

Мавпа низенько вклонилася.

— Ну, що?.. Як ся маєш?.. Все хлопську горілку хиляєш?..

— Де вже там горілку, — часом води немає. З голоду, пане козаче, вмираю.

— Що? З голоду?

Ото якби був розумніший змолоду,
Якби хоч під старість порозумнішав,—
Тсгти б тепер не рюмсав, носа не вішав:
Була б тобі й од нас, і від Хмельницького Богдана
Повага й пошана…
— Заберіть його, хлопці!

Мавпа стояла похнюпившись.

— Заберіть його, хлопці!..

— Та він не йде…

— Смикни за полу!.. Штовхни його в гепу! — кричали з юрби.

— Що ж ти, пане гетьмане, — похитав головою Кремезний, — хочеш, щоб на ремінці новели?

Мавпа зробила непевний рух.

— Ой, гляди! Ти, я бачу, не дуже хоробрий!..
А козацький нагай добрий!..
Не підеш поволі —
Поведуть поневолі…
Заберіть його!..
Мавпа закрила морду передніми лапами:

— Що, він плаче? — запитав Кремезний.

— Так, пане козаче, — відповіли хлопці в синіх жупанах.

— Ану, послухаємо! — звернувся Кремезний до натовпу.

Запанувала тиша.

Мавпа похитувалася, ніби заходячись плачем.

З-під помосту старечий голос проскиглив:

— Ой, якби це мої рейтари!..

— Розбіглися твої рейтари, як овечі отари! — гримнув Кремезний.

Мавпа схопилася за голову.

— Ой, якби це мої гусари!..

— Під Жовтими, під Водами побили татари!..

— Ой, якби ж хоч улани, пани мої любі…

— Лежать пани під Корсунем, вищиривши зуби!..

— Ой, де ж моє військо?.. Гетьман я чи не гетьман?..

— Де твоє військо?.. — закричав на ввесь голос Кремезний.

— А де козаки наші, що ти позамордовував? Де жінки, де діти? Де села, що ти попалив? У… собача душа!.. Заберіть його… Заберіть, а то заб’ю, мов пса поганого!..

— Не вбивайте його, пане козаче! — почувся немовби дівочий голос.

Богун зразу ж пізнав, що то був Максим, і серце йому радісно стрепенулося…

— Що за користь убивати? — тягнув далі Максим. — Краще його, пане козаче, татарам віддати…

Мавпа, вдаючи неймовірний жах, присіла й Почала задкувати.

— Ге-ге-ге! — засміявся Кремезний. — Що, злякався? На якого ж ти біса з преславним козацтвом воювався?

Ех, Потоцький, Потоцький!
Розум у тебе жіноцький…
Не вмів ти, п’янюго, гетьманувати —
Доведеться тепер у Криму сирої кобилини жувати…
Заберіть його!..
«Ну, здається, кінець», — подумав Богун.,

Але після Потоцького Кремезний показував Калиновського на татарськім аркані, потім — призначених від сейму нових регіментарів: товстого, як великий мішок із сіном, Домініка Заславського, худого й високого, мов журавель, Остророга й маленького, вдягненого п’ятилітнім хлопчиком, Олександра Конецьпольського.

Заславський увесь час позіхав і підкладав долоню під голову, наче мостився заснути. Остророг походжав журавлячим кроком і дерев’яним голосом вигукував: «Панус… гетьманус…, баранус… Панус… гетьманус… баранус…» Конецьпольський — з хлоп’ячим хвостиком сорочечки ззаду — щось белькотав по-дитячи.

Юрба зустріла «регіментарів» несамовитим галасом, виттям і свистом.

— Бачите, яка сволота збирається нас воювати? — запитав Кремезний, коли в натовпі стало тихше. — Знає те, що сказав про них батько Богдан?..

І, не чекаючи відповіді, хазяїн мавп підскочив до «регіментарів».

— Перина! — штовхнув він кулаком у живіт Заславського.

— Латина! — голосно ляснув по потилиці Остророга.

— Дитина! — шльопнув «хлопчика» — Конецьпольського і, зробивши це все з неймовірною швидкістю, раптом скрикнув страшним голосом:

— Геть мені з очей!..

— Геть, геть! — ревнула, затюкала й завила юрба.

Намагаючися побачити, як виштовхували «перину» — Заславського, Богун раптом побачив зовсім близько від себе діда Панаса, до якого тільки що підійшов Максим.

Богун кинувся до них, і через кілька хвилин вони вже протиснулися крізь юрбу й опинилися самі.

13

— Ну й попошукав був я вас! — говорив Богун, цілуючи то хлопця, то діда, то знов хлопця.

— А ми тільки сьогодні приїхали, — ніби прохаючи вибачити, відповів Максим.

— Та по правді сказати — не дуже-то й поспішали тебе побачити, — додав дід Панас, і якась тривога почулася в його голосі.

— Он як? Чому ж? — стурбувався Богун.

— Та не хотілося якось хвилювати тебе поганою звісткою…

— Якою? Може, щось у Вінниці трапилося? — скрикнув Богун, почуваючи, як тривога стискує йому серце.

Дід Панас похнюпив голову й безнадійно махнув рукою.

— Оксану викрадено…

— Викрадено? Коли? Хто? Чарнедький? Та кажіть же, кажіть скоріше! — аж заскреготав зубами Богун.

Дід розповів докладно.

— І на слід не можна було потрапити?

— Як у воду впала…

— Ми по всіх шляхах, по всіх кутках шукали, — сказав Максим, — не помоглося… Спізнилися дуже…

— Чекай, чекай! — скрикнув Богун. — Ви кажете, коли її викрадено? Перед Великоднем?.. А га… так… То, виходить, Чарнецький уже був під Жовтими Водами…

— А все-таки… розпитати б його, падлюку, — несміливо порадив дід Панас. — Він же, здається, в полоні?..

— Розпитаємо!.. Шкуру здерем, а допитаємося! — процідив крізь зуби Богун.

Вигляд його був страшний.

У вечірніх сутінках обличчя здавалося блідим, аж трохи зеленим. В очах блищала непогамована лють. Ніздрі широко роздималися.

— Ну, не стояти ж тут цілу ніч, — раптом сказав він, здавалося, зовсім спокійним голосом, — ходім до намету…

Дід Панас і Максим несміливо рушили за Богуном.

Він ішов швидко, твердо й за всю дорогу до свого полку не промовив ні слова.

Мовчки увійшли до полковницького намету, мовчки вклалися спати.

Максим, дуже стомлений, зразу ж заснув.

Дід усе посмоктував люльку.

Богун лежав нерухомо. Дихав рівно. Здавалося дідові — спить.

— Не епите, діду? — раптом почувся Богунів голос.

— Ні, не сплю… Усе про ту пригоду мізкуєш?

— Мізкую…

Дід зітхнув:

— Ну що ж, на все божа воля… Тільки не віриться мені якось, щоб ото ти так і не відшукав її… Не віриться…

Богун мовчав.

— Не знаю чого, а тільки не віриться, та й край! — переконано додав дід і голосно почав смоктати люльку.

— А ти про Тимка й слова в нас не спитав, — раптом додав він з докором.

— Про Тимка? А й справді, діду. Що він?.. Одужав?.. Дуже за Оксаною сумував?..

— Ой, дуже!.. Так сумував, бідолаха… Ну, та потім Максим його трохи розважив… А як узяли ми ото з Кривоносом Вінницю — тут він уже й зовсім повеселішав… Тільки все питає: «Чи скоро татко приїде?» — «Скоро, — кажу, — ось тільки ляхів геть аж за Віслу повигонить» — «І маму визволить?» — «І маму, — кажу, — визволить, і самопал тобі безпремінно привезе справжній…»

— Т-так… — тихо зітхнув Богун. — Треба буде якось до Вінниці заскочити.

— А вж еж, — піддакував дід, радіючи, що нарешті-таки примушує Богуна не думати про нещастя з Оксаною. — Безпремінно слід. Ой, що там, Тимко з хлопцями у садку повигадував! Там у їх і фортеця з гарматами, і табір козацький… Цілими днями воюють.

— Це добре, — сказав Богун, але помітно було, що думки його десь далеко.

— Добре-то добре, — жваво підхопив дід, — але ось біда: позахоплювалися хлоп’ята війною так, що не на жарт до війська збираються. Одного разу дід Андрій їх аж за Бугом спіймав. Ой, скільки плачу було: пусти нас до Кривоноса — та й край.

— Ану, почекайте, діду, здається, йде хтось, — несподівано перепинив Богун.

— А ти що, чекаєш кого?

— Та тут козак один зі мною… Коваль стеблівський… Пішов зранку, а ще й досі нема…

— А ти що, доручив йому щось, чи як?

— Та є там одна справа… Ну, а хлопці ж що? До Кривоноса, кажеш, тікали? Просто не віриться, щоб Тимко таке вигадав, — ще ж зовсім мале хлоп’я…

— Ого, мале! Такий заводіяка, що страх!.. Ти слухай — он що далі було: ледве-ледве не повісив був твій синаш хлопця Війтенкового.

— Та що ви кажете?..

— Якби не баба Ївга — пропало б хлоп’я як стій…

Воювалися ото, воювалися, ну й захопив Тимко того хлопця Війтенкового в полон… А в їх там усе гетьмани, полковники. «Ну, каже Тимко, зловили ми, каже, самого гетьмана. Треба, каже, його на палю вбити». Шукали-шукали підхожої палі в саду— нема. Тимко тоді до хлоп’ят:

«На палю, каже, посадимо колись іншим разом, а зараз повісимо, каже, на отій вербі, та й край…» Якби не баба Ївга…

— О, йде! — зірвався Богун на рівні ноги,

— Хто йде?

— Та той же — коваль, Приндяк.

Дід прислухався.

— Тй-бо, не чую, а в мене ж вухо, ти знаєш, яке.

— А… справді, справді… Ну й добре ж тй чуєш, Івійе!..

— Диви… як ведмідь суне. А в його ж, діду, легка хода. Несе щось, чи що?

Богун, невідомо чому хвилюючись, викресав огню, запалив свічку.

В цю мить увійшов Приндяк з великим мішком за плечима.

Дід не міг не виявити свого здивування.

— Ну й козарлюга ж… Я ще такого зроду не бачив.

Справді, при свічці, в півтемряві Приндяк здавався ще вищий, ще огрядніший, ніж звичайно.

Великий мішок на плечах ще більще доповнював це враження.

Приндяк легко й обережно спустив мішок на долівку.

— Спіймав, пане полковнику. Розв’язувати? — Приндяк з недовір’ям глянув на діда Панаса.

— Розв’язуй: тут свої люди…

В мішку щось заворушилось й притлумлено застогнало.

— Ось він, собача голова! — промовив Приндяк, розв’язуючи мішок. — Ех, якби оце так просто в мішку, та на ковадло, та молотом!.. Ну, ти, вилазь, чого став?

Але той, що був у мішку, ніяк не міг стати на ноги.

— Що, засидівся? — ухопив його Приндяк за шиворот. — Пізнали? — звернувся він до Богуна. — Той самий. Ну, стій, руде стерво!..

— Хто ти такий? Як звати? — шорстко спитав Богун.

— Сенько.

— Може б, сковороду розпекти, пане полковнику? — діловито спитав Приндяк.

— Гаразд. Ану лишень роззувайся, — з погрозою наказав Богун.

— Для чого?

— Роззувайся, побачиш тоді… Допоможи йому трохи, Семене. А ви, діду, тим часом сковороду.

Сенько почав роззуватися.

— А що то в нього, Семене, з халяви випало?

— Ніж.

— А більше там нічого в чоботях не було?

— Здається, нічого…

— А де ти його спіймав?..

— Т а, здається, вже з чверть милі відійшов був од табору.

— Куди йшов?..

Сенько мовчав.

— Тебе питають, куди йшов?..

— Т ак… просто… пройтись…

— А листа з тобою ніякого не було?..

— Листа? Ні, не було…

— Ану, дай сюди чоботи.

Коли Богун узяв чоботи й почав їх уважно роздивлятися, Сенько помітно зблід.

— Нехай мене святий грім уб’є — там щось заховано! — скрикнув Приндяк, помітивши Сенькову блідість.

Богун мовчки почав одрізувати ножем підошву.

— Ага, ось! — скрикнув він раптом і підніс до свічки жовтого клаптика.

На ньому було написано польською мовою:

«До ясновельможного пана Олександра на Конецьполю Конецьпольського.

Посилаю до тебе, милостивий мій пане, вірного чоловіка. Можеш йому вірити, як мені самому. Найнижчий підніжок твоєї милості — який сам знаєш».

14

Страшні поразки під Жовтими Водами та Корсунем, несподівана смерть короля Владислава IV, бунти, що охопили нечувано жахливою пожежею воєводства Чернігівське, Київське, Брацлавське, Руське, — всі ці події глибоко вжахнули панську Річ Посполиту.

Серед загального неспокою й розгубленості зібрався сейм конвокаційний[10], що, згідно з конституцією, повинен був розв’язати питання щодо майбутніх виборів короля та щодо заходів, які б забезпечували спокій та безпеку держави.

Ухвалено було якнайскоріше дійти з козаками згоди, виславши до них комісію на чолі з Киселем.

Більшість сейму була тієї думки, що Хмельницький не тільки припинить війну з Річчю Посполитою, а навіть виступить з козаками проти збунтованих хлопів.

Не поділяли цієї думки тільки ті з магнатів та панів, що їхні маєтності охоплено було повстанням.

Вони рішуче вимагали ухвалити загальний шляхетський похід та вдарити на хлопів і козаків з якнайбільшими силами.

Під впливом цієї військової партії, а головне, з огляду на все тривожніші вісті з району повстання, сейм на випадок невдачі переговорів ухвалив готуватися до війни.

Замість гетьманів, що після Корсуня були в татарській неволі, призначено трьох регіментарів: Заславського, Остророга та Олександра Конецьпольського.

Ще після погрому коронних військ королівська гвардія одержала від сенату наказ рушити на Україну. Тепер за ухвалою сейму регіментарі повинні були стягати війська, що їх наймала шляхта окремих повітів.

Крім того, й Остророг, і Конецьпольський, а головне Заславський своїм коштом зібрали неабиякі сили.

Всього польського війська рахували щось понад сорок тисяч, не беручи до уваги легко озброєних слуг, яких було чи не вдвоє більше.

Але все це військо було розкидане ледве не по всій Польщі, й зібрати його докупи було важко: шляхта своїм звичаєм з’їздилася дуже поволі.

Отож хоч мобілізація почалася в червні, а день зборів було призначено на святого Бартоломея (27 серпня), — багато ще повітових полків не встигло прибути на призначене місце.

До того ж чимало панів зі своїми хоругвами хотіли мати за начальника Ярему Вишневецького, а не призначених від сейму регіментарів.

Отож тягнули вони не під Глиняни, куди закликали регіментарі, а до Яреми під Чолганський Камінь — на полудневі допливи річки Горині,— щось за чотири милі на північний захід від Костянтинова.

Між тим Хмельницький, не припиняючи дипломатичного листування з Адамом Киселем, поволі посувався вперед і в останніх днях серпня був уже під Костянтиновом.

Наближалися рішучі події.

Регіментарі все з більшою й більшою нетерплячкою чекали в обозі під Глинянами останніх повітових полків, а також вістей з козацького табору.

Справу з шпигунством серед козаків доручено було Конецьпольському, що мав серед козацької старшини приятелів і на декого з них покладав великі надії…

В цей саме час одного прозорого осіннього дня по львівській дорозі наближалися до Глинян дід Панас і Максим під чималим конвоєм кінноти.

Вже другий день, як їх захопили поляки, вважаючи за шпигунів.

Дід Панас непоганою польською мовою з’ясував, що він справді козак, що їде з таємним дорученням до самого Конецьпольського, що хлопця узяв із собою, щоб зручніше було вийти з козацького табору, що, нарешті, він згодний скоріше вмерти, ніж розповісти комусь про свою справу до коронного хорунжого.

Жовніри попервах не дуже зважали на ці заяви й досить-таки швидко причепили були на придорожній вербі для хлопця й діда дві гойдалки, на яких, гадали вони, найзручніше гойдатися, затягнувши зашморгом шию.

Тільки цілком випадкова згадка діда Панаса, що він, крім доручення до Конецьпольського, має також і лист до нього, трохи‘вплинули на жовнірів.

Вони прочитали листа, незважаючи на рішучі заперечення діда Панаса, й з великим жалем почали одчеплювати гойдалки.

Настрій досить швидко змінився. Доводилося одвезти посланців до Конецьпольського.

Дід Панас вимагав, щоб це зроблено було якнайшвидше.

Максим, дуже задоволений з цієї нової пригоди, хоч у глибині душі й дуже боявся за її щасливий кінець, все ж таки тримався по-козацькому. Він зручно вмостився на возі й з великою цікавістю роздивлявся на все, що доводилося зустрічати в дорозі.

А зустрічалося справді багато цікавого.

Щоразу доводилося переганяти відділи — польського війська й обози, що надходили до Глинян.

Шляхта йшла в похід з печуваною досі врочистістю й пишнотою.

Довгою, майже безперервною валкою тягнулися карети, пурпурові ридвани, великі скарбові вози, повні дорогих шат, срібла, золота, фарфорового й кришталевого посуду, дорогих вин і медів, прянощів, цукерок і всього, що надумався взяти з собою той чи інший з панів.

У групах препишного панства Максим помічав і срібні шоломи, й панцири, й золоті з діамантовими китицями пояси, й срібноткані дорогі оксамити. На одежі, на зброї, на кінській збруї й на єдвабних попонах — усюди золото, срібло, коштовне каміння… Навіть підкови в деяких коней були посріблені.

Максимові й раніше доводилося бачити й Ярему, й інших магнатів: що й казати, сліпучо пишне було те панство. Але тоді хлопець навіть уявити б собі не зміг того багатства й пишноти, що якоюсь казковою панорамою проходили тепер перед його очима.

— Ой, скільки панства, скільки панства! — ледве чутно шепотів Максим дідові, а той тільки хмурив густі сиві брови.

Але й він не витримав, коли почали попадатися по дорозі гусарські хоругви.

— Диви, — потихеньку штовхнув він Максима, — оце дак так!..

Гусари їхали по чотири вряд. Поверх мідяних, а подекуди й срібних панцирів накинуті були леопардові, рисячі, ведмежі або вовчі шкури, що застібалися пазурами на грудях.

Деякі з вершників мали закинуті за плечі, перев’язанінавхрест дорогоцінні червоні, рожеві й блакитні шарфи.

На блискучих шоломах віяли різнобарвні великі пера.

У багатьох до спин було причеплено яструбові крила. На повишиваних, з позолоченими облуками кульбаках з лівого боку висіли палаші, а з правого — довгі вузенькі шпаги з важкими держаками. До лівої руки вище ліктя поприв’язувані були ремінцями довжелезні списи з рожевими прапорцями на гостряках. Довгі пістолі на гаптованих сріблом і золотом поясах доповнювали озброєння.

Але, що найбільше вразило Максима, то це коні.

Здоровенні, могутні, наче вилиті з чорно-жовтої міді, вони ступали гордо й велично, вигинаючи свої довгі чудові шиї, ритмічно похитуючи химерно оздобленими в пера, головами, виблискуючи металевими наколінниками й граючи сталевими м’язами під старанно випещеною шкурою.

Хоругви проходили за хоругвами, валки за валками, й здавалося, не буде їм кінця-краю.

Тепер тільки Максим зрозумів, яку могутню силу уявляли Собою поляки. Може, не так на нього вплинула численність та озброєння війська, як та пиха, урочистість і самовпевненість, що її помітно було в кожному військовому відділі, в кожному воякові зокрема.

— Розгонимо хлопів самими тільки канчуками!..

— Не помагай боже ні нам, ні хлопам, а тільки дивися, як ми будемо бити цю наволоч! — Такі й подібні до них вигуки були зовсім невдивовижу.

Дід Панас тільки хмурився, а Максимові ставало все тривожніше.

— А що як справді не наспіє татарська поміч і козаків розгромлять?..

Помітивши, як посмутнів хлопець, дід Панас ізнов, як і раніше вже багато разів, почав міркувати: «І нащо було брати хлопця з собою?.. Може б, сам без нього якось викрутився?.. А не викрутився б — раз мати родила… Принаймні не було б гріха на душі… А тепер. А воно ж іще зелене, дурне: «Ні вже, я з вами, діду… А як же я, діду, без вас?..» Ну, що йому було казати?.. Весь час удвох — під Лубнами, й у Вінниці, й потім у Кривоноса… Звик мов до рідного. Ні, правду казав Богун: «Не беріть». А проте й не взяти було не гаразд: хлопець жвавий, меткий, спостережливий і мови лядської добре знає. Краще, ніж хто інший, може стати в пригоді…

А потім і міркувати було гаразд ніколи. Як признався ото Сенько, як порадилися тої ж ночі з гетьманом — зразу ж треба було й вирушати. Тільки не гаразд ото вони зробили, що вирішили деякий час не чіпати Забуського: а що як, боронь боже, пронюхає та втече? А що як другого посланця до ляхів вирядить? Ой, не гаразд зробили. Далебі, не гаразд… Забуський, мовляв, не один.

Треба викрити всі його фіглі… А що там викривати, коли вже все ясно?.. На палю б його, собачого сина, та й край…

Ні, все ж таки Забуський од їх ніяк не вислизре. Якби тільки другого посланця не вирядив… Ну, та казала Настя, як удасться. Якби тільки скоріше Глиняни.

Але в Глинянах Конецьпольського вже не було: регіментарі вирушили під Костянтинів на з ’єднання з Вишневецьким.


І в Глинянах, і по дорозі під Костянтинів, куди негайно ж повезли діда з Максимом, тільки й розмов було, що про незгоду Яреми з регіментарями.

Один із жовнірів, що дуже любив побалакати і не гребував навіть таким співбесідником, як дід Панас, розповів йому якось про початок цієї ворожнечі між князями:

— З давніх-давен вони вороги особисті. А все з-за кобєти — з-за старшої канцлерянки Замойської Гризельди. Ой, що то за слічна панна була!.. Силу-силенну мала вона женихів — щонайкращих, щонайуродзоніших у всій Польщі. Та не було з них нікого над князя Ярему та над князя Домініка. І той старожитньої крові, і той. І той чи не найперший магнат у Польщі, і той.

Заславський — спадкоємець імені й фортуни славетних Острозьких, а Вишневецький — нащадок великих князів литовських та господарів волоських.

Ну, кого тут вибирати панні Замойській? Крутила вона якийсь час голову їм обом, а тоді таки переміг Ярема. Та як переміг! Завзявся ото Заславський вплинути на молоду панну через її покоївок. Ну звичайно, сипав червоними, не жаліючи… От раз і каже панні Замойській улюблена її покоївка: «Д ля бога, каже, і що, каже, пані знайшла такого доброго в тому Вишневецькому? Він та кий чорний…» — «Не бійся, Зосю, не бійся, — відповіла їй канцлерянка, — він мене не почорнить…»

Жовнір скінчив і вичікував, що скаже дід.

Той глибокодумно похитав головою.

— О, то розумна відповідь…

— А про вінчання князя Яреми чув коли пан кдзак? — захоплено перебив жовнір.

— Ні, не доводилося, — сказав дід і подумав: «Х ай собі варнякає, так, може, потроху й випитаю про щось корисне».

— Ой, що ж то за вінчання було! — захльобуючись почав жовнір. — Далібуг, і сам круль найясніший такого не справив би. Двісті п’ятдесят тисяч злотих, кажуть, витратив князь на це свято… Вінчався він — може, пан козак чув — у Львові… Ще заздалегідь з’їхалося туди найславетніше панство: Замойські, Чорторийські, Збаразькі, Воронецькі, Потоцькі… Навіть сам гетьман великий Станіслав Конецьпольський. Аж до самого Грудка виїхав князь Ярема назустріч своїй нареченій… А кінь його — в перлах і самоцвітах… Почет з ним — у єдвабах, саєтах, адамашках, соболях, оксамитах… А наречена з матір’ю й сестрою — аж сказати страшно: в кареті з щирого золота!.. Як під’їхали до міської брами, як ударили на мурах з гармат, як заграла музика!.. Е, та що там казати!.. — раптом незадоволено увірвав жовнір, помітивши, що дід Панас почав куняти. — Тільки шляхетна душа — може це уявити.

15

До польського табору під Костянтиновом — коло Красилова — приїхали надвечір і зараз же поклалися спати.

Дід не спав майже всю ніч, намагаючись якнайкраще обміркувати все, що він- скаже Конецьпольському.

На ранок виявилося, що того в таборі нема, що він десь поїхав: на перемови з князем Яремою, чи що.

Отже, діда покликано до Конецьпольського тільки другого дня опівдні.

Коло розкішного намету коронного хорунжого метушилися десятки слуг і жовнірів.

Кілька молодих джур у блакитних, шитих золотом кунтушах, з великими срібними протазанами на плечах стояли на варті.

Діда ввели до намету, а Максимові наказали залишитися коло входу.

Великий намет було переділено на кілька кімнат перегородками з турецьких і перських килимів. Килими ж було порозвішувано вздовж стін, килими лежали й на підлозі, й на широких лавах, і на столах.

Численні, вдягнені у легкі дорогі тканини слуги — здебільшого надзвичайно молоденькі та вродливі хлопчаки — безгучно проходили повз діда, переганяли його, зупинйли й про щось шепотіли.

Придивившися як слід до них, легко було помітити, що це поперевдягнені дівчата.

«Вміють пани влаштовуватись, — подумав дід, згадуючи, що й по дорозі, й у самому таборі він зустрічав силу таких перевдягнених дівчат. — Певно, зі Львова понавозили…»

Але роздивлятися й міркувати вже не було часу: щось за четвертою завісою задзвонено в срібний дзвоник, і дід Панас опинився Перед самим Конецьпольським.

Той напівлежав на жовто-синьому турецькому дивані в шитих золотом подушках.

Ліворуч од нього сидів худий, довжелезний, немов списа проковтнув, другий з регіментарів — Остророг.

Дід Панас уклонився їм аж до землі, ступив кілька кроків уперед і, припавши на коліна, поцілував край кунтуша в Конецьпольського.

Потім подав листа.

— Ну? — не здоровкаючись і ніби знехотя запитав Конецьпольський.

Дід мовчав. Якось тривожно стало йому й разом якось байдуже. Зовнішньо він був, здавалося, ввесь увага й запобігливість. Але не розумів, а може й не чув запитання Конецьпольського.

— Ну? — ще раз повторив той. — Що маєш переказати мені від пана Забуського?

— Пан Забуський… До ясновельможного пана… Доручив мені переказати, щоб чекав ясновельможний пан і ближчими днями нічого проти війська козацького не чинив. А це для того, що в козаків незгода й чвари, що Хмельницький посварився з Кривоносом і наказав його до гармати прикути…

— Ого, до гармати? — з задоволенням сказав Остророг. «Quiquid est timeo» — все ж таки я боюсь…

— Оповідай усе по черзі,— перебив Остророга Конецьпольський. — Та не плутай, не бійся — ніхто тебе з’їсть…

Дід Панас уклонився до землі й, радіючи, що, здається, початок був добрий, провадив уже сміліше:

— Прикував був Кривоноса до гармати. А той одкупився за дуже Великі троші. А за це старшина з гетьмана дуже незадоволена… А кривоносці — собі з Кривоноса, що той дозволив над собою таке вчинити. А козаки реєстрові усі вимагають, щоб Хмельницький якнайшвидше мирився з вашими мостивими панами. А чернь запорозька бунтує. Знов же хліба й страви всякої в таборі мало…

— Ну, а татари?..

— Татари, кажуть, до байраму ніяк не наспіють, а після байраму — теж хто зна…

— А хіба це не вірно, що татари вже перейшли через Дніпро?..

— Не було такої звістки у нас. Може, гетьман нарочито пустив цю поголоску?..

— Ну, кажи далі… Що ж твій Забуський нам радить?..

— А радить він, найясніші панове, таке: чекати, поки козаки самі між собою перегризуться. Хлопи підуть на козаків, а козаки на хлопів… А чернь запорозька…

— Ой, щось тут воно не так… Чи не наплутав ти чогось, чи все так само казав Забуський?..

— Достеменнісінько так: хай, каже, перегризуться. А як почнеться, каже, замішанина та колотнеча у таборі, тоді, каже, я сам прибіжу до найясніших панів регіментарів. Тоді, каже, якраз буде час ударити на гультяйство.

Конецьпольський замислився.

— А поки що звелів переказати Забуський, що він увесь час намагатиметься поглибити цей розбрат, ще дужче посварити козаків між собою. Того й не прибува ще сам до коронного війська.

— Правильно! — несподівано бовкнув Остророг. — Правильно: «Divide et impera» — роз’єднуй і володарюй…

— А може б, поки там між ними незгода, вдарити б нам зараз на козаків та й розігнати їх, як бидло? — зауважив Конецьпольський.

— А лист рід Забуського не підроблений? — раптом занепокоївся Остророг.

— Ні, — відповів Конецьпольський, — його рука… Й знаки умовлені є. Все як слід…

— То чого ж іще міркувати? Все, виходить, гаразд: і наше військо ще не зовсім готове до бою, і козаки ще не почали різати один одного… Вони, певно, чекають, поки ми зберемося, Щоб на їх ударити… А тоді й почнуть гризтися. Та ще як прочують про нашу потугу, то може й зовсім без бою видадуть нам старшину. Хіба раз так бувало в нашій історії. In historia nostra?..

— Хмельницький не такий дурень, як пан гадає,— гостро сказав Конецьпольський. — А проте… поки не дійдемо згоди з князем Вишневецьким — все одно доведеться чекати…

— А ти що ж, — звернувся він до діда Панаса, — негайно ж хочеш і повернутися?.. Чи, може, тут, при мені, зостанешся?..

Щось не зовсім звичайне відчув дід Панас у цьому запитанні.

— Як вашій милості буде вгодно… — спокійно й запобігливо відповів він, хоч і добре знав, що від розв’язання Конецьпольським цієї справи залежить не тільки його, дідове, життя, а й життя Максимове.

— Почекаєш тут кілька день. Тоді побачимо. А ти, кажуть, з хлопцем? Нащо він тобі здався?

— Зручніше було з табору викрадатись… Та й вертатися буде зручніше, якщо ваша милость дозволить..

— Вертатися? Я ж сказав: ми ще про це поговоримо… Можеш іти. Нагодуйте його й хлопця, — звернувся Конецьпольський до слуг. — Проситимуться до мене — перекажіть негайно ж…

— Та наглядайте за ними як слід, — додав він пошепки.

Дід низько вклонився й вийшов.

На серці йому було неспокійно: «Конецьпольський повірив — це ясно. Інакше він наказав би слугам щось інше… Але залишатися в польському таборі кілька день — це ж неабияка небезпека: за цей час і новий посланець може від Забуського наспіти, й чутки про його арешт — якщо Хмельницький ув’язнив його — можуть надійти, і взагалі,— хтозна, що може статися. Та що зробиш? Раз мати родила…»

Підійшовши до Максима, що чекав коло входу, дід знову занепокоївся: хлопець був дуже блідий і помітно схвильований.

— Ну, хлопче, це вже мені зовсім не подобається, — сказав дід, коли вони залишилися вдвох у призначеному для них наметі.— Ти так хвилюєшся, що ляхи, чого доброго, й справді нас за шпигунів уважатимуть…

— Сиворакша… — прошепотів Максим… — Я тільки що Сиворакшу бачив…

Дід аж присів з несподіванки.

— Я його зразу пізнав. Такий самий, як і тоді: ані крихти не одмінився… Він, певно, при Конецьпольському.

— А тебе він пізнав чи ні?

— Не знаю, здається, ні. А може й пізнав, та не хотів поки що виявляти… Я боявся, що він увійде до Конецьпольського й пізнає ваш голос.

— Що ти, господь з тобою: та ти ж чув, як я з ними розмовляю?

— Чув-то чув, але все ж таки щось ваше в голосі залишається.

— Ні, з голосу не пізнає… А от коли, боронь боже, придивиться як слід до тебе й до мене… Тоді держись. Конецьпольський сказав почекати тут кілька день… ну, нічого. Може, якось і не попадемося Сиворакші на очі. Якось-то буде. Давай снідати…

16

Незвичайний рух і занепокоєння панували коло намету Хмельницького, колп Приндяк одного ранку збудив Богуна.

Той прокинувся швидко й, почувши, що кличуть до гетьмана, негайно ж подався туди.

Табір ще спав, оповитий ранковим туманом. Тільки де-не-де коло возів метушилися кашовари та ще довбиші стояли коло полкових казанів, збираючись при першому ж гаслі вдарити вранішню зорю.

У Хмельницького вже зібралася майже вся старшина.

— Щ о сталося? — стурбовано запитав Богун Нечая й Гладкого, що перші вийшли йому назустріч.

— Біда: Забуський утік… Гетьман раду скликає.

— Та що ви кажете? Коли втік? Куди?..

— Та звісно ж: до ляхів… А ти хіба не знав?

Богун одвів їх трохи вбік і розповів усе, що йому було відомо про Забуського.

— То чого ж гетьман зразу його не приборкав?.. — спитав Нечай.

— Бачите… Краще було почекати: може б до його хтось від ляхів приїхав. А потім — Забуський же, певно, не сам один: треба було потихеньку викрити його прихильників…

— Отож і викрили… Маєте! — з серцем сказав Гладкий. — Воловодилися, поки не накивав п’ятами… Та це б ще нічого… А он у таборі що робиться! Хмельницький, мовляв, із чимсь криється: воювати, мовляв, не треба, бо ляхи вже на все погодилися. Тільки Хмеля, мовляв, не хочуть ляхи гетьманом…

— Чули вже про це, чули, — перепинив Нечай. — Ти краще скажи, що тепер робити?..

— Що робити? Я вже давно казав: ударити на ляхів так, щоб аж земля застугоніла.

— На раду, панове товариство, на раду! — почулися голоси з намету.

Богун з Нечаєм і Гладким увійшли.

На широких лавах уздовж стін великого гетьманського намету розмістилися щось понад тридцять чоловік козацької старшини. В лівому куті, коло столу, лицем до присутніх стояв Хмельницький, а коло нього на двох ослонах примостилися Виговський і Зорка з паперами й каламарями.

На столі коло паперів лежала гетьманська булава.

Гетьман на знак, що починається рада, підняв булаву, потім поклав її й промовив схвильовано:

— Панове полковїНики, осавули і вся старшина! Певно, чули вже, чого я вас закликай… Вночі з нашого табору втік Семен Забуський. Ви всі його знаєте: добрий вояка, козак з діда-прадіда… І щоб Забуський та став перекінчиком, щоб продав нашу справу ляхам!.. Та я б своїм ушам не повірив, коли б ще тиждень тому таке почув…

Але сумніву нема: Забуський зрадецьки листувався з Конецьпольським. Кілька день тому ми з полковником Богуном про це довідалися…

Присутні повернули голови в той бік, де сидівг Богун поруч з Нечаєм і Гладким.

— Ми хотіли викрити все… Всю змову… Ми сподівалися, що до Забуського будуть таємні посли. Як він про це пронюхав — невідомо. Виходить, він не один… Виходить, є ще, крім нього, зрадники!..

Голос гетьманові увірвався. Хмельницький помовчав хвилину, відсапнув тяжко й раптом так ударив кулаком по столі, що аж підскочила булава:

— Але хай знають зрадники, перекінчики, стерво лядське!.. Хай знають — я їх викрию!.. Всіх викрию; попитайте в Богуна: є в мене один — без мук розповів про Забуського, а що скаже на муках?.. Ми були необачні… Годі. Хай знають: гарячим залізом випечем зраду! 3абуський нехай не радіє, що втік!.. Буде ще суд і на нього! Спіймаємо! Видерем з лядських обіймів…

— Спіймаєш, отак сидівши, — глузливо прошепотів Гладкий Богунові.

— Цить… — відповів той сердито.

— Тяжко, панове товариство, — казав далі Хмельницький, — тяжко говорити зараз про зраду, про підступи… Не хочеться вірити, що серед козаків — та ще серед яких козаків! — з’являються перекінчики, запроданці, юди… Але не такий тепер час, щоб від їхніх ганебних учинків занепадати духом… Не такий тепер час, кажу я: ляхи почали наступ. Скоро, може, за кілька день, доведеться битися з ними на cмерть. Ви всі знаєте: ось уже тижнів зо два щось не гаразд у таборі.

— Давненько вже не гаразд, — зауважив Нечай.

— Тепер, після втечі Забуського, ясно, звідки ці всі поголоски про привілеї від сейму для всіх, крім мене, про те, що я затаїв від козацтва справжйій зміст лядських листів… Тепер ми сміло можемо сказати всьому військові: не вірте, знайте, що це — зрадницькі брехні! Отож і скликав я вас, товариство, щоб разом обміркувати, як його тепер найкраще, найшвидше розвіяти ці поголоски, розвіяти туман‘ зради, піднести в козаків духа — підготувати табір до недалеких уже рішучих боїв… Звичайно, я свою думку в цій справі маю. АЛе без ради не хочу й не можу вчинити те, що надумав.

Хмельницький сів до столу й, підперши обома руками голову, кинув погляд у той бік, де сидів Богун з Нечаєм і Гладким.

«Гетьман немовби знає, що хтось із нас промовлятиме перший», — подумав Богун.

І не помилився: Хмельницький повів по намету очима й знов зупинився поглядом на Нечаєві й Гладкому. Навіть, здавалося, ледве хитнув головою — мовляв, починайте.

— Пане гетьмане, братове полковники! — почав, виходячи насередину, полковник Гладкий. — Не мені б, може, казати — не вам слухати… Не гаразд учинив пан гетьман. Щиро скажу, як завжди говорив: не гаразд…

Щоб ото знати про зраду Забуського та не приборкати його відразу? Щоб ото чогось вичікувати?.. Щоб ото допуститися такої ганьби, щоб Забуський утік?.. Щоб ото слухати вже другий тиждень оті зрадницькі поголоски та не скликати ради, не припинити розбрату, що вже почався у війську? Не гаразд, кажу, вчинив пан гетьман.

«Не такий тепер час, щоб духом занепадати», — казав він. А я скажу: а чого ж ви ввесь час тільки те й робите, що військо духом занепадає? Чого не йшли в наступ зразу ж після Жовтих Вод, після Корсуня?.. Чого панькалися з отим Забуським?.. Чого слухалися його порад?.. І Чорнота, й Нечай, і я, й Богун ще он відколи казали: «Не слухайте таких радників, як Забуський. Пошліть їх під три чорти», — не послухали. Отож тепер і маєте… На мою думку, тут тільки одно можна порадити: не марудитись, не вичікувати, а йти й бити ляхів, поки не пізно..

За Гладким підвівся Нечай. На зріст він був чи не на дві голови вищий за Гладкого. А товстіший та огрядніший настільки, що поруч із ним Гладкий здавався хлоп’ям.

Нечай крутнув лівою рукою чорного вуса, правицю поклав на шаблю, оглянув присутніх своїм орлиним поглядом і спокійно, зовсім не так, як говорив Гладкий, звернувся до Хмельницького:

— Пане гетьмане! Втеча Забуського, на мою думку, річ зрозуміла… Він, певно, ввесь час, відколи почалася війна, думав про зраду. Він не хотів воювати… «Трактувати», «відступати на звичайні місця», «нехай нас король розсудить», — тільки, було, й чуєш. Ти знаєш, гетьмане, не любив я Забуського. А є такі, що любили, слухалися його й за ним ішли. І тобі, гетьмане, скажу потовариськи: ти теж не один і не два рази слухався того зрадника. Не раз і не два вичікував, коли треба було бити ворога… Отож надалі треба бути обережнішим. А ті, що ввесь час підгримували Забуського, хай добре затямлять: той, хто радить кінчати війну з ляхами, — наш ворог. А може й зрадник!

Нечаєва промова була дуже спокійна, але він закінчив її з таким притиском, з таким піднесенням, що прихильники поміркованості захвилювалися: Нечай одверто кидав обвинувачення. Треба було йому відповідати, але ніхто не зважувався.

Тоді підвівся Виговський:

— Мені здається, панове, що туї трохи не так розуміють завдання цієї наради… Треба обговорити, як заспокоїти табір, як припинити ті поголоски, що про їх казав нам пан гетьман. А про те, чого ми колись вичікували та чого не били на ворога — про це, кажу, шкода говорити: не так уже просто стояла справа, як здається полковникам миргородському та брацлавському. Коли вичікували — були, певно, поважні політичні причини. А вплив Забуського тут ні до чого…

— Як ні до чого? — скрикнув Гладкий, але гетьман закликав його до порядку.

Промовляли ще кілька полковників. Більшість підтримувала Виговського: треба, мовляв, заспокоїти табір, а не загострювати суперечки.

Богун слухав уважно й дедалі хвилювався все більше: «Ось котора вже нарада, а суперечки між старшиною козацькою не припиняються. Виговський, Гиря, Ганжа, Криса з більшістю завжди насідають на Гладкого й Нечая, завжди підтримують гетьмана, хоч би він і помилявся. Ні, тут уже не Забуський, не зрада, — тут уже щось глибше… Але що? Хоч би Чорнота не мовчав, хоч би Кривоніс на їх цитьнув… Але ні — Кривоніс, певно, сьогодні мовчатиме: промовляє тільки тоді, коли вже як слід візьме за серце. А Забуського він гаразд і не знав. На його думку, певно, й рада вся ні до чого: втік, мовляв, зрадник, та й край…»

— Ну, чого ж ти мовчиш? — штовхнув Богуна Гладкий.

Богун підвівся:

— По правді, братове, гидко якось про того Забуського говорити. Гладкии може занадто гостро тут висловився, але думка його правдива: вся біда в тому, що дехто з нас слухався Забуського… Тільки Гладкий і Нечай сказали не все: біда не тільки в тому, що надто вже ми зволікали з наступом. Біда в тому, що й серед нас, і в війську немає цілковитої згоди. Пам’ятаєте, як колись бундючився Забуський: «Ми, мовляв, старшина, ми й те, й се, й п'яте, й десяте, а поспільство, мовляв, — хлопи, навіть козаки прості, мовляв, те ж саме, що й хлопи…»

А хто з нас іроді заперечував Забуському? Здається, один тільки Нечай. А чому?.. Та тому ж, що ще й досі багато є серед нашої старшини таких великих панів!.. Це ж вони, а не хто інший складали інструкцію для послів, вимагали для себе реєстру в дванадцять тисяч, а для поспільства нічого. Ось у чому біда…

Богун не скінчив: стоячи посеред намету, він саме повернувся лицем до входу й одного з перших побачив Кричевського, що прямував просто до гетьмана, певно, з якоюсь важливою новиною.

Богун разом з Кричевським стурбовано підійшов до столу.

— Що там?.. — з прихованим непокоєм спитав Хмельницький.

— Конецьпольський і Остророг перейшли І копоть під Росолівцями. Підступають під Костянтинів з великими силами. Наша залога не. здержить…

— Отуди к бісу! — прошепотів Гладкий.

Хмельницький помітив.

— Прошу миргородського полковника до порядку!..

Ради не скінчено. Новини, що її приніс пан полковник київський, ми чекали. Погано, коли ляхи зразу ж ударять на Костянтинів. Тільки навряд: бач, який дощ ушкварив… А за ніч залога встигне залишити місто. Наша головна позиція — Пилява. Я буду в замку, військо отабориться над правим берегом Ікви. Лівий бік хай займають ляхи, коли хочуть… Там позиція дуже невигідна: горби, долини, стави. Х то має щось зауважити? Ніхто?.. Тоді прошу панів полковників до своїх полків… Та ще ось що за тиждень або й раніше прийдуть татари. Вчора увечері від хана була звістка. Оголосити всьому військові.

— Як?.. Татари?.. Чого ж нам_ про це не сказали раніше? — скрикнув Гладкий.

— Ради ще не було скінчено, пане полковнику!.. Цю звістку я залишив на кінець, — загадково посміхнувся Хмельницький, — орди йде сто тисяч… Ось лист…

17

Після авдієнції у Конецьпольського дід Панас і Максим наважувалися виходити з свого намету тільки над вечір: боялися зустрічі з Сиворакшею.

А той, як на зло, майже ввесь час крутився поблизу.

То бачили, як він ішов до одного з регіментарських наметів, то топтався коло скарбових возів, то, нарешті, цілими годинами стирчав на майдані проти намету свого пана немовби тільки для того, щоб стати струнко, а потім, ізнявши шапку, вклонитися до землі, якщо йтиме повз його хтось із значніших панів.

Дивне почуття переживав Максим, стежачи крадькома за Сиворакшею. Неясне передчуття небезпеки від неминучої зустрічі з цією людиною раптом притлумлювалося гострим бажанням винайти якийсь підстучп, ухопити несподівано Сиворакшу й мучити, аж поки не скаже, де Оксана.

— Діду, га, діду? А що якби Сиворакша зайшов

Якось сюди, до намету, а ми його потихесеньку — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок?…

— Тю-тю… вигадаєш таке! Тут якби самим якось не опинитися в нього в пазурах. І чого той Конецьпольський затримує так довго?.. А про Сиворакшу ти й гадки не май. Це вже з Богуном щось вигадаємо, коли живі будемо…

Дід важко зітхнув: обставини, видимо, складалися так, що сподіватися щасливого повороту навряд чи доводилося.

Надвечір другого дня, коли вщух кількагодинний дощ і розпогодилося, Максим помітив коло намету Конецьпольського незвичайний рух. Десятки слуг виносили на майдан якісь пакунки, діжки з вином, пивом і медом.

Сиворакша крутився тут же: керував десятьма слугами в довгих зелено-жовтих ліберіях. Він то покрикував, то, взявшися в боки, потягував люльку й стежив, як розташовували один коло одного столи, накриваючи їх обрусами, то, нарешті, кудижі зникав, щоб раптом з’явитися знову з такими ж самими, як і він, розпорядниками.

На запитання Максимове один із двораків, пробігаючи повз них, відповів, що готують вечерю на честь князя воєводи руського.

— Виходить, замирився з ними Ярема, — зауважив дід.

Надвечір запалено навколо майдану величезні смолоскипи, а подекуди й ліхтарі. Конецьпольський особисто оглянув столи, покликав до себе мадоиалка, щось наказав йому й кудись подався на чолі цілої сотні розкішно вдягнених двораків і панства.

— Певно, зустрічати Ярему, — сказав дід Максимові.

Справді, щось через півгодини почулися здалеку гучні вівати, вдарили сальви з мушкетів, заграла музика й тисячі голосів загукали: «Віват, віват Єремі».

Стоголоса луна розкотилася табором. Здавалося, все чисто військо польське вітає князя Ярему.

Ніч надходила швидко.

— Дивіться, дивіться, діду: он наче щось зайнялося, — прошепотів Максим, помітивши на майдані маленький зелений вогник.

Не встиг ще дід щось зауважити, як вогник значно побільшав, із зеленого став червоним, а потім яскраво-блакитний. Він залив своїм сяйвом увесь майдан. У ту ж мить й прорізали темряву ракети. У світлі різнокольорових огнів і смолоскипів численна юрба двораків і військових оточила майдан, гучно вітаючи князя Ярему, що під’їхав до намету Конецьпольського поруч із господарем.

За півгодини коло майдану, де накрито було вечерю, з усього табору польського зібрався великий кількатисячний натовп.

— Ну, тепер уже й нам можна вийти, — звернувся дід до Максима, й вони затерлися в юрбі, намагаючись як найближче просунутися до столів, за якими бенкетувало панство.

На чільному місці сидів Ярема, поруч із ним — Домінік Заславський та Койецьпольський з Остророгом.

Щось чи не дві сотні найошатнішого, вельможного панства порозсідалося коло столів на високих фотелях, на лавах.

В оксамитних, підбитих найкоштовнішим хутром кунтушах, у шапках з діамантовими китицями, в жупанах усіх кольорів з золотими та срібними петлицями, з блакитними, зеленими, червоними, жовтими шарфами, що химерно обкручені були поверх одежі, самовпевнено бундючно сиділи пани… А за спинами в них юрмили ся їхні численні прибічники — дрібна шляхта, двораки, слуги.

Пани, не доївши якогось шматка, передавали його комусь із цих підпанків чи слуг, і ті накидалися на ласі шматки, мов зграя голодних псів, звичайно, не забуваючи насамперед поцілувати ласкаву руку свого милостивого пана.

Всі як один одягнені в жовто-блакитне Конецьпольського слуги, керовані від сивовусого червонопикого маршалка, бігали поміж столами з надзвичайною швидкістю й спритністю, розносячи страви й вино, підливаючи панам у високі чари, кухлі й срібні кубки…

Ніколи ще не бачена кількість панів, їхні препишнішати, регіт, розмови, голосні вигуки, дзвякання посуду, чіткі накази червонопикого маршалка, й стриманий гомін тисячної юрби, що оточувала майдан, попервах приголомшили й діда Панаса, й Максима.

Але за кілька хвилин вони вже звикли до цього не звичайного оточення й навіть проштовхалися на досить вигідне місце, звідки їм було видно майже ввесь бенкет і чутно мало не всі з численних промов.

— Дивись, дивись, як упадають коло Яреми, — шепотів дід, — а він, дивись, яким королем поглядає. А все ж таки, треба гадати, підкорився регіментарям… А спочатку, пам’ятаєш, той жовнір казав: нізащо в світі не погоджувався стати під їхню руку. Дарма, що регіментарі від самого сейму призначені. А отой, бачиш, у зеленому з золотом. То воєвода Кисіль, грецької віри. Той, що все трактував з Хмельницьким та й панів нахиляв до згоди.

Бач, який сивий: розумна голова.

— Це той, що його маєтність Гущу кривоносівці пожакували?

— Авжеж. їм що: православний чи католик — аби пан… Дивись, дивись — ото чудасія: та він промовляти збирається, чи що?

Кисіль справді встав з крісла якось рвучко й гнівно.

— Певно, допекли йому чимсь дуже: не люблять його. Дивись, як блищать очі,— прошепотів дід.

— Ясновельможне панство! — гукнув Кисіль так, що аж покотилась луна й гамір за столами почав ущухати. — Ясновельможне панстві!.. За мої послуги, за мої піклування на користь ойчизни нашої тут насмілюються платити мені образами…

— Хто?.. Коли?.. Що він верзе? — почулися вигуки серед панів.

— Тут насмілюються закидати мені дводушність… Спитайте в товаришів моїх, комісарів, які. образи терпіли ми від козаків?.. Навіть саме життя наше було в небезпеці від цієї непогамованої мужви! Чого не витерпів, чого не робив я, щоб досягти бажаного для ойчизни заспокоєння… І що ж? За всі ці страждання тепер мені платять образами…

— Та хто там його образив?.. У чому річ? — знову почулися голоси серед панства.

— І де ж? — тягнув далі Кисіль. — Тут, на бенкеті, де сидить чи не ввесь цвіт нашої матері Речі Посполитої…

Хай же ще раз почують ті, що мене зневажають: віри я православної, але я польський сенатор і нічого спільного з бунтівниками не маю, — серед цієї мужви не може бути благородної шляхти!.. Я завжди готовий боронити свою православну віру, але я перший бажав би, щоб геркулесова рука ясновельможного панства розчавила гідру повстання!..

— Віват, віват! — залунали вигуки, але не дуже-то одностайно.

Гамір піднявся чималий.

Аж раптом запанувала така тиша, що дід і Максим навіть почули голосне чмякання якогось товстелезного пана, що сидів край найближчого до них столу й, розриваючи на шмаття якусь печеню, безперестані набивав собі масними руками рота.

Ненажерливий пан тої ж хвилини перестав чмякати, бо почав промовляти сам князь Ярема:

— Правду сказав пан воєвода Кисіль, щиру правду: ніхто так не повинен бажати розчавити гідру повстання, як ми з. паном Киселем, чиї маєтності грабує тепер хлопська наволоч. Але пан воєвода брацлавський, певно, й тепер не одмовиться ствердити, що він краще бажав би погамувати хлопство не вогнем і мечем, а перемовами, листуванням, трактатами… Пан Кисіль навіть тепер, ще сьогодні, радив не наступати на козаків, а ще раз зробити спробу замиритися з ребелізантами… Хай же пан воєвода не ображається, коли ті, в кого кров гарячіша й серце сміливіше, не поділяють його думок. Хай пан воєвода розмислить і обміркує: чи може бути в нас — у панів старожитньої благородної крові — чи може бути в нас мир з отим розгнузданим, вонючим дикунством, з отими схизматами, що грабують наші костьоли, гвалтують наших шляхетних жінок, забивають гвіздки в голови нашим ксьондзам і дітям, грабують наші скарби, здобуті чесним мечем, пускають з димом пожеж наші замки, міста й села?.. Ганьба тому, хто закликає до миру з цими вандалами, з цими брудними гунами, що своїми вонючими чобітьми топчуть і з брудом мішають нашу шляхетну культуру!.. Бити, рубати, вогнем палити треба це бидло! Стерти з обличчя землі непокірних, а тих, що навколішках проситимуть нашої ласки, приборкати так, щоб і гадки в їх не було про непокоруї

Ціла буря знялася серед панів на цю промову:

— Бити!..

— Рубати!..

— Вогнем палити!..

— Стерти з обличчя землі!

— Віват Єремі!..

Несамовито вигукували пани, й навіть челядь і прості жовніри, що оточували майдан, почали гукати на честь Вишневецькому.

І довго ще всі не Кюгли заспокоїтись і гукали й пили за здоров’я князя й підкидали вгору срібні й золоті кубки…

— А вже, Максиме, чи не півночі збігло: глянь, як на небі віз нахилився, — сказав дід.

Але хлопець не чув його: він аж навшпиньки став, щоб краще розгледіти, що було на величезній срібній з золотом таці, яку несли восьмеро двораків у блакитних з червоним ліберіях. Дід і собі глянув у той бік і тільки промурмотів:

— Ого! Такого ще й я не бачив!..

На таці, що була завбільшки з чималий стіл, посередині стояло ціле дерево,'зроблене з цукру. На ньому понавішувано було груші, яблука, вишні, сливи й ще якісь не відомі Максимові овочі. Під деревом було кілька трояндових кущів з буйно розквітлими квітами — червоними, жовтими, рожевими. Між кущами лежав зроблений із солодкого тіста лев, завбільшки з чимале порося. Рогатий олень поруч з двома трохи меншими від нього козами, здавалося, хотів перескочити через кущі. По всій таці порозкидувано було пірники, медяники, цукерки, золочені горіхи…

За великою тацею слуги несли ще дві наполовину менші майже з такими самими'Окрасами й ласощами, як і на першій. За цими тацями несли ще менші, а далі й зовсім маленькі — такі, що кожну вже міг піднести тільки один слуга.

Максимові здавалося, що панство так і накинеться на ці ласощі, але рідко хто з панів звернув на їх велику увагу: більшість цікавилася самими тільки винами й медами. Гамір і крик усе зростав. Багато хто був уже зовсім п’яний, дехто навіть заснув, поклавши голову на стіл або на поручні свого фотеля.

Потроху гучніші й сміливіші ставали також вигуки панської челяді, що для неї в кількох місцях коло майдану повикочувано було діжки з горілкою й пивом.

Дід, що давненько вже куняв, хотів був іти вже з Максимом спати, коли раптом якийсь пан, п’яний настільки, що вже ледве зміг підвестися, привернув до себе загальну увагу.

— Зрадники! — кричав пан гучним, мов труба, голосом. — Зрадники!.. Ошуканці!.. На заріз нас сюди привели! Я половину майна свого витратив на цей похід!.. Я всі коштовності привіз із собою… А тепер що ж? Від давати їх хлопам, татарам?.. Ошуканці! Всі ошуканці — Остророг, Заславський, Вишневецький, Кисіль, Конецьпольський — всі!

— Дайте йому в писк! — заревів хтось не своїм голосом. — Як він сміє ганьбити ясновельможних регіментарів?..

— Тихо-но! — закричав іще дужче п’яний. — Регіментарі нас одурили!.. Орда вже прийшла до Хмельницького!.. Різатиме нас уночі, як баранів!.. На бога, панове, татари!..

— Заткніть йому пельку! — металевим голосом крикнув Ярема.

Дехто з панів кинувся був до п’яного, але той заревів як ведмідь, вирвався й закричав знов:

— Татари, татари, рятуйте!

Гвалт зчинився неймовірний… Деякі з панів, що саме збиралися засипати, посхоплювалися з місць, продираючи очі й питаючи: «Татари? Де татари?»

Тривога вмить охопила й двораків, і панську челядь, і навіть жовнірів, що юрмилися навколо майдану.

Не всі бачили п’яного пана, але майже всі чули, що хтось кричав про татар, про те, що орда повирізує вночі всіх, як баранів.

За кілька хвилин дехто почав би й тікати куди видно, якби не почувся верескливий голос Конецьпольського:

— Ясновельможне панство, заспокойтеся!.. Тут дехто сп’яна починає верзти нісенітниці… Де він бачив отих татар? Приснилося йому, чи що?.. Коли хто п’яний — нехай спить. Орда до Хмельницького не прийшла й не прийде зовсім!..

— Але звідки ж та чутка?.. — боязко запитав хтось заїкуватий.

— Цитьте, панове, заспокойтеся! — підняв Конецьпольський голос. — Я маю найпевніші відомості, що татари козакам не допомагатимуть. Навіть більше: самі козаки вже починають розбігатися… Ви не помітили, але тільки що був тут поручник із війська ясноосвєцоного князя Єремії. Він приніс звістку, що відомий ватажок козацький, Семен Забуський, перейшов на наш бік. Завтра ви всі його тут побачите!..

— Чув? — ледве поворушив губами дід.

Максим аж присів од несподіванки. Цупко вхопився він за край дідового жупана й застиг. Перша думка була — тікати. Але куди? Як вимкнутися з ворожого табору? Він глянув на діда й ще більше вжахнувся: вираз повної безнадії був у всій дідовій постаті, в безсило обвислих руках, в очах, на які, здавалось, уже впала тінь смерті.

Вихорем закрутилися в Максимовій голові думки, якісь безпорадні, безладні. Спершу чомусь пригадався хворий Тимко, тоді сестра Олена:, тоді, нарешті, Оксана.

— Забуський… — прошепотів Максим. — Діду, це ж…

Він хотів сказати: «Це ж смерть, це страшна смерть на тортурах», — але не зміг і тільки здригнувся всім тілом…

В уяві знов закрутйлися якісь розірвані образи: Лубни, Підгорецький замок, Вінниця, Кривоніс, повстання.

Він не чує, як дід Панас смикає його за рукав і щось тихо шепоче…

— Ти що, очманів? — рішуче тягне Максима за руку дід, і хлопець немов сновида слухняно рушає за ним.

— Забуський буде в Конецьпольського тільки завтра, — шепоче дід, — требі якось тікати…

— Хіба ж утечеш звідси?..

— Х то й зна… З табору, певно, не вийдем… Може, в самому таборі якось пощастить заховатися?..

— Все’дно знайдуть…

— А ти вже звонпив?.. А ще козак!.. Слухай: треба тут десь коло возів попоратись… Челядь п’яна… Спить.

Може, знайдемо якусь одежинку… Тоді видно буде…

І ось уже вони підкрадаються в темряві до возів, перевертають, розв’язують якісь клунки.

Ось уже поскидали свою одежу, закопують її ножами глибоко під наметом, ось уже приєдналися до якоїсь купки п’яної челяді, що повертається з бенкету, ось уже загубилися в темряві серед наметів, возів, серед ярків, пригорків і землянок великого, щось аж на півтори милі розкиданого польського табору…

18

Після того як Ярема світанком поїхав до свого війська, — Конецьпольський з тісним колом найближчих приятелів улаштував у себе в наметі справжню оргію.

Деякі з панів так понаїдалися та понапивалися, що не могли вже ворочати ні ногами, ні язиками. Славнозвісним звичаєм римських патриціїв вони зажили блювотного й, повибльовувавши з своїх шлунків усе зайве та полежавши на м’яких килимах з півгодини, потроху знов почали їсти й пити.

Поперевдягвені на хлопчаків дівчата тепер уже вважали за доцільне повбиратися по-жіночому й зробили це майже всі, за винятком тих, яким і досить холодної вересневої ночі було задушно.

Таких знайшлося чимало, й вони, поскидавши з себе хлоп’ячу одежу, залишилися в самих тільки коротких батистових спідницях.

Їхня поява викликала цілу бурю п’яних напівзвірячих вигуків.

Пани наперебій вихваляли господаря, а той тільки задоволено хмикав, бо вже не міг промовити й слова від випитих вин і медів.

Трохи згодом він і зовсім упав «на полі битви», як шуткували пани, що довго ще — до самого ранку — жерли, й пили, й жартували з дівчатами.

Другого дня аж до вечора Конецьпольський був зовсім хворий і тільки на третій день щось опівдні зміг узятися до своїх справ регіментарських.

Почуваючи після бенкету страшну перевтому й кволість, він призначив Забуському авдієнцію аж на вечір.

Дозорець, що приставлений був стежити за Максимом і дідом Панасом, після їхньої втечі хотів був негайно ж повідомити Конецьпольського, але, довідавшися, що той хворий, і проблукавши мов очманілий цілу добу, не витерпів чекання страшної кари й десь зник. Якийсь час він ретельно шукав утікачів, а потім і сам чкурнув світ за очі.

Тільки побачившися з Забуським, Конецьпольський кинувся до самозваних послів та до їхнього дозорця.

Спершу він завзявся розшукати його живого чи мертвого, але здогад, що дозорець, певно, давно вже втік із табору разом із дідом і хлопцем, швидко примусив його майже зовсім припинити шукання.

Конецьпольський обмежився лише тим, що відрядив людей до всіх виходів з табору довідатися, чи не затримала десь таборова варта трьох утікачів…

В найнебезпечніших місцях подвоєно варту, виїхало на розшук навіть кілька під'їздів, але даремно: дозорця немов той лиз ізлизав.

Дід же з Максимом не могли потрапити до рук якомусь під’їздові, бо вони ніяк не наважувалися вимкнутися за. таборову лінію й увесь час були в таборі…

Страшна небезпека, якої вони попервах так щасливо уникали, ввесь час висіла над їхніми голювами. Щохвилини чекали вони погоні, щохвилини боялися, що їх затримають, якщо вони не знатимуть якогось гасла, зроблять якусь помилку, нарешті, зустрінуть Сиворакшу, абощо…

Перший день вони Просто казали, що їх відрядив Конецьпольський до табору Вишневецького й що вони не знають як слід дороги.

Надвечір вони упросилися ночувати до слуг київського воєводи Тишкевича, вдаючи, нібито повертаються від Яреми до Конецьпольського й бояться йти поночі. На другий день урятував дощ, і вони майже до вечора пересиділи в якомусь наметі, потім пішли, а через якусь годину знов упросилися на ночівлю.

Третього дня зранку десь аж за Костянтиновом був бій, поляки перекинули туди чи не половину сил, у таборі утворилося чимале безладдя, й дідові з хлопцем було вже легше вибріхуватися.

До того ж вони тепер знали, де стоїть той чи інший значніший відділ і з одчайдушністю людей, у яких не було іншого порятунку, удавали з себе слуг то того, то другого з великих панів.

Вони дивувалися, що по всьому польському табору не оголошено про їхню втечу, й, не знаючи про справжні причини цього, то раділи, то ще більше тривожилися й доходили аж до розпачу. Вони розуміли, що крутяться, мов та вивірка в колесі…

Ясно було, що рішучого бою регіментарів із Хмельницьким сподіватися швидко не можна й що нарешті-таки доля їх зрадить і кине в страшні пазури розлютованого ворога. Вони майже нічого не їли й під кінець третього дня вже ледве пересували ноги від голоду, перевтоми й надмірного хвилювання.

Максим уже не почував у собі сили розмовляти і викручуватися в разі потреби. Він похнюпився, схуд і змарнів, наче від тяжкої хвороби. Дід кілька разів примушений був казати, що хлопець хворий.

Вони ледве дочекалисявечора, й урятувало їх цього разу тільки те, що в таборі несподівано залунали вівати, заграла музика, почалися співи й пиятика…

З голосних радісних вигуків, з веселих розмов вони зрозуміли, що кількагодинний бій скінчився для поляків щасливо, що Ярема й Конецьпольський збили козаків з поля і примусіуш відступити за Костянтинів…

— Ну, тепер все’дно пропадати, — безнадійно махнув рукою Максим. Але дід був зовсім іншої думки.

— Ти ж міркуй, — шепотів він, нахиляючись у півтемряві до хлопця, — ти ж міркуй: наші тепер усі з правого боку річки… Позиція дуже добра… Богун мені так і казав… А лядський табір тепер безпремінно мусить просунутися ближче до річки. Там, на лівому березі, мусять стати на дуже нерівному місці: там ярки, горби, мочижинки — ще гірше, ніж тут… Там буде в їх куди більше безладдя, ніж тут… Отже, й нам буде легше… А може й зовсім якось вислизнемо…

— А й справді,— трохи повеселішав Максим, — якби тільки попоїсти чого хоч трошки…

Слова діда Панаса ствердилися: на ранок табір польський почав пересуватися на нову позицію над Іквою.

Настрій війська був дуже бадьорий, піднесений: виявилося, що вночі козацька залога вийшла з Костянтинова й подалася аж до Пиляви.

— Тікають хлопи, тікають, тільки побачивши наших.

— Пов’яжемо їх, як баранів…

— Розчавимо!..

— Примусимо видати й Хмеля, й усю старшину, — вигукували й пани, і прості жовніри.

Козаки відступили, козаки були далеко — щось аж за десять миль, — отже, можна було не стерегтися, можна було рушати не поспішаючи, так, як це робили десь підо Львовом або під Глинянами…

Вози сунулися за возами, валки за валками. За ними великими юрбами йшли слуги, поганяючи коні, випрягаючи, перепрягаючи, перевантажуючи, допомагаючи коням, де було треба.

Кожний дбав тільки про свої вози, про вантажі свого пана, кожний намагався захопити найвигідніше місце, вибрати найкращу дорогу, інколи навіть перешкодити чужому панові.

Галас і вереск, рипіння ста тисяч возів, крики погоничів, зойки придавлених колесами, прокльони, дзеленчання розбитого посуду, лайка утворювали такий неймовірний гармидер, що дід і Максим, розмовляючи, мусили кричати один одному в ухо.

Тепер їм було куди веселіше…

А як дорога стала подекуди горбуватою, як почали попадатися густі кущі, переправи багнисті, як почало вже подекуди доходити до того, що окремі валки зчиняли справжні бої за вигіднішу дорогу, — дід Панас і зовсім ожив.

Він знайшов по дорозі загублену кимсь пугу й голосно ляскав нею — чи треба було, чи не треба.

— Ну, держись, Максиме: так ми, чого доброго, аж додому без перешкод' доїдемо. Тільки треба триматися коло возів, коло обозу: інакше — в чистому полі — як стій спіймають…

Другий і третій день минув у такому блуканні поміж валками, поміж возами, ридванами, каретами, дурундульками…

Підчепити з якогось воза сушеного чабака, непомітно вхопити з другого буханку хліба або й пакунок із пірниками — не було вже Максимові складним завданням.

А підгодувавшися таким чином добренько, й хлопцеві, й дідові вже здавалося зовсім звичайною річчю присусідитися до яких-небудь погоничів і пополуднувати або повечеряти з ними.

Проте на четвертий день обставини різко змінилися на гірше: табір польський так-сяк розташувався на новому місці. На дві милі кругом — по долинах, ярках, над ставками, деякі на твердому, а деякі навіть і на болоті — зупинилися хоругви, полки, обози окремих панів, повітів і воєводств.

Зразу помітно було, що рідко которий з полковників, ротмістрів чи поручників добре знав місцевість. Певно й самі регіментарі не дуже-то дбали про те, де хто став.

Але все ж таки, незважаючи на це безладдя, не було сумніву, що ще через якийсь день-два блукати табором дідові й хлопцеві було рішуче небезпечно.

І вони це розуміли. Вони намірялися вже зробити останній одчайдушний крок: дременути якось із табору світ за очі, коли несподівано полив дощ і не вщухав аж дві доби. Це був для них перепочинок, бо від дощу сміло можна було ховатися до першого-ліпшого иамету.

Але, коли вітер, нарешті, розірвав сірі хмари й погнав їх кудись на схід, коли засміялося й трохи навіть пригріло осіннє сонце, дід Панас вирішив іти напропале.

— Ну, хлопче, — Сказав він Максимові, коли вони ранком вилізли з-під воза — свого останнього притулку, — раз мати родила…

Хлопець нахилився до нього схвильовано. Але замість дальших дідових слів він почув, як іздалеку — напевне, з козацького берега — ревнула гармата.

З першим пострілом лунко вдарив другий, третій…

Четвертий був голосніший од перших, але якийсь хрипкий.

— Ого, й бабуся Чорнотина бухикнула, — посміхнувся дід.

Через кілька хвилин уже не було сумніву, що починається неабиякий бій.

Затріщали коло переправ самопали й мушкети, вдарили гармати з, польського боку, затягнуло димом греблю на обрії, заграли труби по кінних хоругвах, дробом озвалися тарабани піхоти…

А там, за Іквою, за пригарками, де був, певно, козацький табір, грізно загули казани.

Максим, примруживши очі, на мить уявив собі, як стоять перед своїми полками мускулясті чубаті довбиші й б’ють з усієї сили чітко й рівномірно в дзвінкі казани, як сідають на кінь козацькі полки, як басують під козаками й б’ють копитами коні, як тріпочуть під вітром прапори й бунчуки, як виїздить перед військо на білім коні гетьман, як Морозенко веде свою незрівнянну кінноту і як Богун літає й вихорем крутиться перед полками на своєму швидкому як вітер, як чорт вороному…

А кінні польські хоругви вже кинулися до переправ.

Вони пронеслися вихорем повз Максима й діда й потонули в диму.

На підкрепу їм важко посунулася піхота, за нею — вози з набоями та припасом, погоничі й цілі юрби охочої до бою челяді.

Дід і Максим рушили за ними.

Важко було уявити, скільки пройшло часу. Може, за півгодини, а може й через кілька годин вони пройшли за возами через якесь болото й зупинилися на невеличкому пригорну, зовсім, здавалося, недалеко від греблі, за яку йшов бій.

Тут же, поруч із дідом і хлопцем, стояло щось із тридцятеро погоничів, челяді та двораків панських, що з захопленням дивилися на бій.

Коло греблі, ліворуч, по цей бік Ікви — на досить рівному ґрунті — чорніди горбкуватими нерівними, лініями козацькі шанці. Вони займали порівняно зовсім незначну просторінь. Тут засів щонайбільше один полк козацький.

На греблі було пусто, але трохи далі — в бік козацького табору — за невеличким горбком інколи зрідка чорніли списи: певно, стояла кіннота.

Праворуч, далеко вниз по річці, ввесь час чутно було мушкетну й зрідка гарматну стрілянину. Казали, там увесь час кипів бій коло броду, що його розшукав якийсь пан Іордан.

Легко було зміркувати, що від перемоги на греблі залежала й перемога коло того броду й навпаки.

Але й Максим, і дід, і вся юрба челяді, що дивилась на греблю, могли стежити тільки за боєм у цьому місці.

— Дивіться, дивіться, — загомоніли в юрбі, — то ж хоругви пана Осинського летять у наступ…

Кіннота — щось не менше тисячі вершників по шість уряд — густою колоною мчала до греблі.

Максимові аж защеміло на серці, коли він побачив цей страшний потік одягнених у залізо вершників: за кілька хвилин вони будуть уже на греблі. За ними — друга, третя, десята колони… Ось-ось-ось усією своєю залізною масою вдарять на табір козацький…

А тих козаків, що по цей бік греблі, — одріжуть… Потопче, виб’є їх до ноги піхота польська, що вже спішним маршем проходить повз хлопця…

— Ну й мчать!..

— Ой мчать!..

— Розчавлять! — почулося навкруги.

І справді: кіннота летіла до греблі як буря… Аж раптом передні коні чомусь почали спотикатися. Один як опечений метнувся вбік і ледве не скинув вершника, другий упав на коліна.

А задні наперли нестримною залізною масою й гетьчисто змішали й збили передні ряди…

— Дорогу… дорогу поперекопували! — простогнав хтось поруч з Максимом, і в ту ж мить від грому мушкетних пострілів стало нечутно не тільки слів у юрбі, а навіть скреготу й дзвону залізних панцирів.

Козаки стріляли, здавалося, без перерви.

Темна колона кінноти розірвалася в кількох місцях, коні скажено плигали вбік — у болото, скидали вершників, мчали назад, мішали й переплутували ще за хвилину стрункі шереги кінноти.

— Не здержать, ось побачиш, не здержать! — прошепотів дід Максимові.

Але той не чув: за греблею з-за горбка як вітер вилетіла козацька сотня, за нею друга…

— Морозенко, хай мене святий грім уб’є, Морозенко, — ворушив спраглими губами Максим, і сльози чомусь котилися по його змарнілих щоках.

А Морозенко, з піднесеною вгору шаблею, в червонім як жар жупані летів на чолі першої сотні, що грізно наїжилася списами й здавалася якимось фантастичним розлютованим звіром.

Потужно вдарили козаки на вже розпорошені стріляниною лави польських панцирників.

Люто, мов блискавки рубали шаблі, кололи, збивали з коней чорні списи, грудьми й копитами били ворога коні.

Поколошкано й збито панцирників з поля, багатьох посічено й поколото, ще більше відтиснено в мулке болото.

Але прийшли на підмогу нові польські полки, залізною хвилею налетіла важка гусарія — змішалися й почали відступати козаки. А тут і піхота козацька чомусь залишила шанці й швидким маршем, майже бігом, відступила назад за греблю.

Ще дужче, ще потужніше наперли на козаків залізні гусари, й Морозенковий полк безладно, врозтіч помчав назад.

Радісне ревіння вирвалося з грудей польських хоругов.

З переможними вигуками кинулися вони навздогін і миттю були вже на тому боці. А за ними — по греблі, по дорозі — вже котилися лави драгунів, уланів, лави піхоти німецької й польської…

— Віват, пан Осинський!..

— Віват, гусарія!..

— Віват, Реч Посполита!.. — кричала юрба навколо Максима й діда, а вони, бліді, приголомшені, розгублено дивилися на захоплену ворбгом греблю, на горбок, за яким ще так зовсім недавно чорніли козацькі списи.

І раптом новий радісний крик вирвався з тисяч грудей:

— Віват, ксьонже Корецькі!..

— Віват, пан Лащ!..

— Віват, лащовчики!..

— Лащ і Корецький захопили брід вище греблі!.. Кінець козакам, — загомоніла й захвилювалася радісно челядь.

Але до кінця було ще, видимо, далеко: десь значно вище греблі, за ставом, за чагарником, за пригір’ям, певно, там, де наступали полки Корецького й Лаща, одна за другою важко забухали й загуркотали гармати.

Потужне їхнє ревіння почулося й униз по річці, й там, де з самого ранку кипів бій за брід пана Іордана.

— Не здержать… Куди там… Нізащо не здержать козаки проти наших! — сказав хтось кроків за три од Максима, й ці слова до болю вразили хлопця.

Розпач і безнадія опанували його. Він відчув якусь неймовірну втому, розгублено глянув навкруг, помітив, що дід сидить, схиливши на руки голову, захитався й важко сів на сиру землю.

А гармати ревли все грізніше, а польські полки за греблею зловісно щирилися списами й шикувалися, щоб востаннє потужно вдарити на козаків.

Але несподівано, немов від ударів якоїсь незримої сили, польські хоругви почали коливатися. Курява велетенським чорним стовпом піднялася#до неба й хмарою обгорнула й панцирну кінноту, й драгунію, і піші полки, що були за греблею, на козацькому боці.

Дзвякіт і зойк заліза, тйсячогруді вигуки й перед смертні стогнання злилися в якесь жахливе зловороже виття.

Завагалося, захиталося й почало відступати під натиском козаків польське військо. Кожний крок віддавало воно з бою.

А проте все швидше й швидше мусило посуватися назад, до греблі…

І коли вже не перша й не друга тисячі перейшли на цей бік греблі, коли на козацькому боці залишалася чи не сама тільки важка гусарія, — раптом не витримали й побігли панцирні лицарі.

І не всі, далеко не всі потрапили на греблю: багатьох збито було в став, у болото, в канави й копанки.

Вечірній присмерк упав на землю. Почав накрапати дощ.

Дід і Максим, знесилені вкрай, але щасливі перемогою козаків, даремно вже намагалися стежити за полем бою: вечірній осінній туман густо вставав над ставом, над греблею, над чагарниками й пригір’ями-

А в цьому тумані — далеко на козацькому боці — потужно й переможно лунало:

— Слава!..

— Слава!..

Аж ось у ці хвилі радісних вигуків, таких знайомих Максимові й дідові, раптом вдерлося чуже, дике, горлове, несамовите:

— Алла! Алла! Алла!..

— Ординці?.. Татари?.. Тугай-бей?.. — з прихованим пострахом шепотіли жовніри.

І шелест цей зловорожою хвилею прокотився од ближчих до дальших полків — ген аж до найдальших кутків табору.

— Алла! Алла! Алла!.. — котилося з того боку Ікви, з Пилявецького козацького табору, відбивалося лунами в ближчих і дальших ярах, пострахом і тривогою тремтіло в грудях вояків польських, що поверталися з нещасливої битви…

І здавалося, що то якісь духи нечисті легіонами легіонів народжуються з густого туману й вигукують своє настирливе, горлове, зловороже «алла», пророкуючи неминучу біду.

19

Хоч бій з поляками закінчився перемогою козаків, хоч переправи на Ікві залишилися в козацьких руках, але невесело було Богунові другого дня.

А татар усе нема й нема…

Цими днями над’їхало щось біля тисячі буджаків…

Але це ж дрібниця, коли треба принаймні тисяч хоч двадцять.

Гетьман учора добре зробив, поперевдягавши козаків у татарську одежу та відрядивши їх на ляхів разом із буджаками. Добре й те, що вони вночі бенкетували й кричали «алла», вдаючи, що прийшов Тугай-бей з ордою.

Але все це не те… Військо не знає, чи битися хоче Хмельницький, чи миритися. Посполиті не знають, чи будуть вони козаками, чи знову опиняться в підданстві у панів.

А Забуський, певно, не спить: добре ще, коли тільки сам про все ляхам' розповідає, а коли й спільники його тут не сплять?.. Та й напевно не сплять…

А дід Панас і Максим? Чи живі вони ще? Чи встигли виїхати з польського табору, чи Забуський прибіг раніше?

Навряд чи встигли…

Хоч би звістку якусь одержати. Безпремінно треба вночі по язика. Хай гетьман як собі хоче…

Тої ж ночі, як тільки вщух дощ, Богун із Приндяком та ще з п’ятьма козаками виїхали до греблі, за яку вчора йшов бій. Забитих уже було поховано:, тільки де-не-де натикалися на польські трупи. Коні злякано щулили вуха, та й людям ставало якось тривожно.

На ставу й на болоті була мертва тиша. Тільки коло греблі тихо дзюрчала вода.

Коли поминули останні козацькі дозори й можна вже було щохвилини чекати зустрічі з польською чатою, Богун наказав зупинитися, віддав поводи Приндякові й зник у темряві.

Посуваючись обережно крізь вогку сиву млу, він напружено прислухався, інколи навіть припадав до землі вухом. Але ніщо не порушувало мертвої тиші. Здавалося неймовірним, що тут, зовсім близько, стотисячний польський табір.

«Сплять міцно, — думав Богун, — може, під’їхати ближче, а потім підлізти вдвох або втрьох, нагледіти й ухопити без галасу якогось із вартових?..»

Обережно ступаючи, затримуючи віддих і сторожко прислухаючись, він зробив ще кілька кроків. Десь далеко почулося рипіння возів.

Може, здалося?.. Ні, вози риплять. Навіть гомін якийсь чутно. Богун припав до землі. Сумніву не було:

«В польському таборі не сплять… Може, готуються в наступ на ранок? Може, прибувають нові полки?.. Ех, язика б тепер мати!.. Треба вертатися якнайшвидше. Але що це? Тупотять коні… Може, польський під’їзд подався до греблі й дорогу назад відрізано?.. Щ о як Приндяк із товаришами не встережуться? Треба перечекати…»

Богун проліз по волій траві, вибрав ямку й заліг.

Вода просочилася крізь одежу, але Богунові було байдуже.

«Якби тільки Приндяка не помітили, якби тільки повернулися швидше… А під’їзд чималий: коней чи не п’ятнадцять… Ну, то краще: Приндяк зразу помітить… А подалися, вражі сини, до греблі…»

Раптом тупотнява стихла.

«Стали. Помітили щось, чи що? Певно, помітили. Ні, їдуть далі… Тепер, певно, знов стали…»

Богун чекав довго. Під’їзд не вертався.

«Так і до ранку тут просидиш… Може, полізти спробувати їх обманути?.. Ні, так пропадеш. Треба чекати…»

Щоб не брала так нетерплячка, Богун почав думати про своє:

«Дід Панас і Максим, певно, не вернуться… Дивно якось, а, крім Оксани, вони чи не ближчі від усіх… Вони й Оксану, й Тимка любили… Ех, Тимко!.. Не пощастило тобі: першої мами й не пам’ятаєш… А другау… Щ о з нею?..»

Кров ударила Богунові в голову.

«Ну, попадеться мені той Сиворакша — з живого шкуру здеру!.. А Чарнецький?.. Дістався, собака, в полон раніше, ніж вони її викрали… А все ж таки треба його попитати… Ось трохи згодом відпрошуся в гетьмана візьмуся за ту потвору як слід… Скільки пак викупу визначено за Чарнецького?.. П’ять тисяч?.. Гроші великі… Але добудемо… Нічого… Добудемо… Скарби свої поодкопувати, чи що? — внутрішньо посміхнувся Богун. — Кажуть же козаки, що в мене по дніпрових заводях золотл більше, ніж у Забуського… Тому, мовляв, і до здобичі він не ласий… А що в тих скарбах?.. Оксана?.. Ех, Оксано, Оксано! Якби знав, де ти, — вирвав би тебе в біса з пазурів…

А хіба ти шукав її як слід? — боляче вразила думка. — Хіба тієї ж ночі, як тільки приїхали до Вінниці, не захопився своїми козацькими справами? А пам’ятаєш, як приніс Приндяк отого присадкуватого?.. Про все міркував, про все, тільки про Оксану забув… Але чого вони, вражі сини, не їдуть?.. Вже й світатиме, певно, скоро…»

Далеко в таборі — куди голосніше ніж першого разу — зарипіли вози… Ще раз і ще…

Ех, вітерець би тепер з того боку!..

«Гомонять… Чого вони гомонять поночі?.. Ого!.. Переполох там, чи що?.. Ого, який гомін!.. А це що? Новий під’їзд?.. Ні — тільки два вершники. А як летять!.. Чорти за ними женуться, чи що?..»

Два вершники чи хтось один одвукінь чимдуж гнав до греблі. Раптом став. Богун ясно почув голоси. Слів не можна було розібрати, але ясно було, що люди з під’їзду чогось перелякалися. За хвилину вони вже мчали назад, до польського табору.

А звідти все голосніше й голосніше лунав незвичайний гомін.

«Негайно ж треба відрядити козака до гетьмана: може, вони табір знімають?..» — подумав Богун і бігом подався до греблі — до Приндяка з товаришами;

Ті дуже зраділи.

— Ми вже гадали — пана полковника під’їзд захопив, — сказав Приндяк.

— А що, хіба так довго мене не було?..

— Та, може, через якусь годину дзигарову й світанок…

«А й справді, — подумав Богун, — як непомітно пройшов час… Треба когось до гетьмана якнайшвидше…»

Він наказав Приндякові їхати просто до гетьманського намету й переказати черговому джурі, що в польському таборі підозрілий рух і що слід би негайно ж подвоїти дозори, а може й вирядити під’їзд у запілля до ворога.

Захопити язика тут, коло греблі, нічого було тепер і думати.

Богун вирішив чекати світанку тут же за греблею, щоб зразу ж, як стане дніти, добре розгледіти, які зміни сталися в польському таборі.

20

«Прийшли до Хмельницького татари чи ні? Якщо прийшли, чи багато їх?.. Тисячі дві-три чи може й п'ятдесят і сто тисяч?.. Вдарять завтра на ляхів чи не вдарять?…

Коли вдарять — може, ще якось і викрутимося. А коли ні — пропадати напевно: бачили вже нас ледве не по всьому табору. Вибріхуватися вже ніяк… А головне — скажеш йому, а він тебе вже зустрічав і чув від тебе щось інше…»

Так міркував дід Панас, ідучи поруч з Максимом у юрбі челяді, що після бою поспішала до своїх возів на ночівлю.

— А тобі з хлопцем у який бік? — спитав хтось із челяді.

— Гай-гай… далеченько, — непевно махнув дід рукою.

— То, певно, тут ночуватимете?..

— Та я й не знаю… Звичайно, тут би з вами куди краще…

— Ну, то чого ж? Воно й веселіше. Повечеряємо, погомонимо. А то сумно якось. Ач, як татарва аллалакає!

Дід зітхнув з великим полегшенням. В темряві придивився до свого співбесідника. Обличчя цієї літньої, певно, хворої на груди людини викликало довіру.

«Певно, з кріпаків», — здогадався дід і не помилився: поки пройшли до возів, розпалили багаття, повечеряли й полягали спати — новий знайомий розповів дідові ледве не про все своє невеселе життя…

«Гай-гай! — думав дід, слухаючи це оповідання. — Ляхам-кріпакам, хоч вони й однакової з панами віри, певно, не краще, ніж нам, русинам…» Щось подібне до співчуття ворухнулося в дідових грудях, але гостро й чітко майнула й опанувала думка:

«Лях, певно, м'якої вдачі… Треба з цього скористуватися».

На ранок, коли ще всі спали, ді потихеньку збудив Максима й прошепотів йому на вухо. Хлопець негайно ж почав стогнати, мов хворий.

Учорашній знайомий — ледве прокинувся — зразу ж звернув увагу:

— Що то хлопцеві?.. Занедужав?..

— Та й сам не знаю: каже, болить щось усередині, а що — гаразд і сам не може сказати.

Поляк покрутив головою:

— Полежати треба… Може, якось обійдеться…

— Та як же лежати, коли вже давно йти треба?..

— Е, ні — куди там іти: бач, як стогне…

Дід безпорадно махнув рукою, зітхнув і сів. Сірі хмари поволі затягували обрій, купчилися в чорні отари, все нижче й нижче осідали над польським табором і, нарешті, опівдні почали сіяти дрібним, одноманітним, сірим дощем.

Над наметами, над возами, всюди — ген аж наскільки можна було сягнути — стояла вогка сивувата мла. В рівномірному, якомусь занадто легкому шумі дощу було щось дражливе, настирливе.

Люди, що поховалися по наметах, по темних землянках, а подекуди й під возами, сиділи майже всі нерухомі, сонні.

Різноманітність звичайних щоденних вражінь змінилася нудьгою, що її все більше і більше навівав одноманітний дощ.

Шум його впливав якось гіпнотизуюче: досить було позіхнути комусь у наметі, як зараз же починали позіхати всі присутні, й позіхання це не було таким, як звичайно, а опановувало всіх, немов якась пошесть…

Навіть дід Панас, знаючи з свого довголітнього досвіду, що не можна піддаватися таким позіханням, коли треба, щоб думки були бистрі й ясні, навіть дід, який мусив щохвилини чекати нгг якусь небезпеку, і той досить часто позіхав разом з усіма.

А дощ шумів і шумів…

Якби це було в звичайних обставинах, якби вчора не було нещасливого бою з козаками, якби не чутно було майже всю минулу ніч у таборі страшного зловісного «алла», — люди давно б поснули.

Але свідомість, що тут, недалеко, за річкою стоїть у дощовому тумані незліченна орда, страшне слово «татари», що вдарило вчора в серця десятків тисяч людей забобонним пострахом, нарешті, чекання чогось невідомого, неминучого, — все це примушувало боротися зі сном, може, ще більше, ніж настирливий дощ, гнітюче впливало на свідомість польського війська.

З намету на дощ майже не виходили. Тільки надвечір трохи неначе розворушилися.

Спричинився до цього якийсь до нитки мокрий, худорлявий немов кістяк жовнір. Він увійшов несподівано й обвів присутніх невиразним скляним поглядом. Дідові чомусь здавалося, що він спитає:

— А де тут шпиги козацькі?..

Але жовнір мовчав.

— Ну, що? — раптом спитав він так, що всі аж здригнулися з несподіванки.

— А у вас що?.. — запитав сусід дідовий.

— Та нічого. Он, кажуть, у Остророга вже спакувалися. Я думав — і тут.

— Що тут?

— Та нічого, — загадково промовив жовнір і вийшов.

За ним підвівся й пішов до виходу дідовий сусід.

Дід і собі встав і вийшов на свіже повітря.

Дощу вже не було. Але сива імла гнітюче нависла над табором.

На мить майнув у імлі худорлявий жовнір, за ним мов сновида дідовий сусід. Майнули й зникли.

Дід постояв, подивився й хотів був уже вертатися до намету, аж раптом далеко-далеко зарипіли вози.

«Чого вони там їздять поночі?» — майнула думка.

— Чи не відступ почався? — почув він коло себе тривожний голос, і в ту ж мить з намету одна по одній вийшли дві постаті.

— Треба б довідатись, — сказав хтось, позіхаючи.

— Треба, — позіхнув другий.

А вози рипіли все виразніше.

«А що коли справді тікають?» — не вірячи самому собі, подумав дід і відчув, як серце забилося йому швидше й жвавіше.

Він увійшов до намету й не повірив своїм очам: сонливості й тупої очманілості як не бувало. Всі ворушилися, вставали, сідали знов, будили тих, що поснули, щось мурмотіли, дехто виходив з намету й не повертався.

— Певно, таки справді в таборі щось не гаразд, — сказав хтось тривожно.

І наче у відповідь йому, коло намету хтось скрикнув:

— Тікають? Що?.. Татари?..

— Тікають… татари! — загомоніли в наметі.

— Ой матко свєнта! — закричав хтось коло входу.

— Цить… Цить… Тихб треба! — почулися голоси. Вози зарипіли зовсім близько.

Коло входу зчинилася іветушня: кожний намагався першим ускочити до намету.

Люди штовхалися, лаялися, але не голосно.

— Та що сталося? — запитав дід.

Ніхто йому не відповів. Перелякано кидалися до своїх речей, хапали клунки, жужмом зв’язували одежу й зараз же забували про неї, кидаючися до виходу… Хтось зачепив каганця. Почалася б пожежа, якби не дід.

У темряві жах охопив людей ще дужче. Вже не думали про те, щоб щось захопити з собою.

Поривалися тільки якнайшвидше вихопитися з намету, начебто там — на свіжому повітрі — був порятунок.

Але там було ще страшніше.

Вийшовши, дід не стільки побачив, як зрозумів, що ввесь польський табір метався немов у пропасниці. Очманілі від жаху люди бігали від намету до намету й перелякано запитували, що сталося.

У всіх напрямах можна було помітити рух возів, карет, окремих військових відділів, а найбільше — переляканих на смерть юрб.,

Найстрашніше було те, що все відбувалося без великого галасу, немов крадькома.

— Що сталося? — запитував інколи дід, але йому майже не відповідали. Зрідка тільки хтось шепотів: «Татари… Конецьпольський і Остророг уже втекли… Все покидали… Орди сто тисяч…»

Це було якесь чудо.

Дід протирав собі очі, смикав себе за чуба:

— Що це?.. Сон?.. Чари?.. Невже справді тікають?..

Поляки тікали. Це було щось неймовірне. З нечуваною швидкістю жах охопив стодвадцятитисячну масу людей, і вона нестримним потоком, наосліп кинулася геть із табору.

Хто перший почав тікати?.. Куди тікають?.. Чого?..

Ніхто не знав.

Але навіть найспокійніші, побачивши, як біжать охоплені жахом юрби людей, кидалися бігти й собі, тим самим збільшуючи й поширюючи загальний переполох.

І так, як тільки що в наметі очманілі від цілоденного напруженого чекання, від сірого одноманітного дощу люди не могли утриматися, щоб не позіхнути, коли хтось позіхав, — так само й тепер, почувши, що хтось перелякано прошепотів: «Татари… тікають…» — вони й собі тремтіли від жаху й шепотіли: «Татари… тікають…» — вже не можна було втримати їх від утечі жодною силою.

21

Холодний вітерець подував зі сходу. Хмари на обрії ледве помітно зарожевіли.

Ще густіший, ще непроглядніший став туман над ставом, над річкою, над болотом, над польським табором.

Почало дніти. Вже певно й сонце встало, але за хмарами його не було видно. Все вище й вище почав уставати до неба ранковий туман.

Ось уже й табір ворожий подекуди почав випливати з імли.

Коло греблі Богун і його товариші напружено дивилися в далечінь.

Жодного руху в таборі. Жодного звуку. А здається, час би вже грати зорю, час би вже заворушитися й слугам, і жовнірам…

«Вони таки й справді щось таке затівають, — подумав Богун, — табір як мертвий…»

— А дивіться-но, хлопці, що там чорніє на пригорку?

— Якісь дві постаті…

— Дві чи одна?..

— Здається, дві. Ні, одна: друга десь зникла. О, тепер зникла й перша.

— А більше ніхто не бачить людей у таборі?

— Ні, ніхто.

— А он там, на горбку, сюди ближче до шляху?..

— Та то ж, здається, ті самі дві постаті.

— Чому ті самі?

— Та тому, що одна височенька, а друга немов хлоп’я, чи що…

— Що то вони, шапками махають?..

— Ні, то здалося…

— Диви, диви, як швидко побігли…

— Хлопець попереду, а той, другий, все відстає.

— Зникли?..

— Зникли. Там, певно, ярок.

— А в таборі, окрім них, неначе душі живої немає…

— Справді. Ані душі…

— Пане полковнику, то ж ті люди сюди біжать: дивіться — он вони вже на дорозі до греблі.

Богун придивився уважно.

— Справді, сюди. Тікають вони звідти, чи що? Але чому ж ніхто не женеться?

— Може б, вибігти їм назустріч?..

— Ще не час… Обережно, хлопці, може, якась засідка.

Людей, що біжать не зупиняючись, видно вже добре.

Обидва в однаковій одежі: певно, слуги одного пана.

— Агов, агов! — кричить він, і голос наче Богунові знайомий.

— Агов! — відповідає Богун і штовхає коня вперед.

Козаки мчать за ним.

Утікачі зупиняються й підкидають шапки вгору.

— Діду! Максиме! — кричить Богун.

За мить він уже на землі: цілується то з хлопцем, то з дідом. Від хвилювання-вони не можуть сказати й слова.

Сльози течуть по їхніх змарнілих обличчях. Не може втриматись від сліз і Богун.

— Втекли! — перемагаючи себе й ковтаючи сльози, каже дід…,

— Ляхи… втекли! — плаче й сміється хлопець.

— Як же вони вас не наздогнали?..

— Втекли… нікому… повтікали! — ридає дід.

— Хто повтікав?

— Ляхи… Всі чисто…

— Як? Увесь табір?

— Увесь… усі чисто…

— Діду, що з вами?.. Максиме, дід, певно, захворів?..

— Га-га-га!.. Ні, матері його ковінька, там таки справді можна було з глузду зсунутися… Тільки ні, бог милував. Всі чисто повтікали ляхи. В таборі ані душі живої… Ми хотіли прибігти раніше. Боялися…

Якийсь, час усі стояли мов приголомшені.

— Слава богу! — сказав один з козаків і зняв шапку.

— Слава богу… Слава богу… — промовили всі присутні.

— Та невже ж таки всі як один повтікали? — запитав хтось із козаків.

— Усі.

— І Ярема, і Конецьпольський, і Лящ?

— Усі…

— Ну, а табір же як?.. А вози?.. А гармати?..

— Все покидали!..

— Ой, і добра ж там, певно, пане полковнику!.. От би зараз туди проскочити…

Богун нахмурився.

— В жодному разі! Всі — негайно до полку. Чекати мого наказу.

— А нам, — звернувся він до діда й Максима, — треба чимдуж до гетьмана.

— А про головне й забули! — раптом сказав дід, коли вже переїхали греблю й узяли для втікачів коней, щоб їхати до Хмельницького. — Ми ж Сиворакшу бачили… У Конецьпольського…

Богун аж коня зупинив. Першою його думкою було зараз летіти до свого полку й помчати з ним полякам навздогін.

Але це було б порушення дисципліни.

«Чим би я кращий був од тих козаків, що просилися негайно ж до табору на грабунок?» — стримав себе Богун і чимдуж погнав коня до Хмельницького.

Від дозорів, що стояли недалеко польського табору, гетьман уже знав, що поляки готують якусь несподіванку.

Своїм звичаєм він сподівався всього найгіршого.

Отже, коли Богун, веселий, жвавий, з юнацьким вогнем в очах, прибіг і сказав, що поляки тікають, гетьман йому не повірив.

Тільки Максим і дід — може, не так їхні слова, як вигляд — остаточно переконали гетьмана…

Звістка про втечу блискавкою облетіла ввесь табір.

Ще до наказу гетьманського почали шикуватися полки.

Частина козацького війська, що складалася з покозаченого поспільства, безладними юрбами, незважаючи ні на що, ринула до польського табору…

— До пана гетьмана!.. Всю старшину просять до пана гетьмана, — почувся дзвінкий голос джури.

— А де гетьман? — спитав Богун.

— Недалечко тут: он за тим ярком — у наметі князя Заславського.

Богун, загадавши Приндякові, щоб розпитував, де дід Панас і Максим, торкнув коня.

В розкішн'м наметі князя Заславського Хмельницький чекав старшину. Він сидів край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха.

Вже смеркалося, й на широкім столі горіло п’ять пар свічок у срібних важких свічниках.

Тут же, на столі, лежала й позлотиста велика булава князя Заславського, саджена ясписами й туркусами.

— Дивись! — весело-зворушено крикнув Хмельницький, привітавшися з Богуном. — Це мені подарунок: якийсь козак приніс. А який — і не знаю: передав булаву джурі, а сам скоріше назад: «Боюсь, каже, щоб там горілки без мене не випили…» А онде, глянь, шолом і лати з чистого срібла литі…

— Пане гетьмане, там карету привезли, оту, що ви казали, — підійшов джура.

— Ага, зараз!.. Ой, кажуть, цікава карета!.. Наливай, пий: я зараз.

Гетьман осушив келиха й вийшов.1

Богун випив і собі меду й почав був роздивлятися навкруги, аж раптом десь близько, певно за килимом, у другій частині намету почувся голос Самійла Зорки:

— То це вже який віз?

Хтось відповів:

— Це з тих, що на Чигирин?.. Шістнадцятий.

— Ну, кажи, що там було?

Богун одгорнув завісу й побачив Зорку, що сидів за маленьким столиком над паперами й каламарем. Коло Зорки стояв Стецько, джура Хмельницького.

Зорка поздоровкався; з Богуном і зараз же знову почав писати, промовляючи стиха за джурою та інколи облизуючи язиком верхню губу:

— Кун-туш оксамитний нестрижений, червоний, таким же отласом підбитий, з золотими петлицями. Опанча кармазинова з золотими потребами й великими ґудзиками, теж золотими. Опанча табинова зелена, таким же отласом підшита… Кунтуш табиновий блакитний з золотими петличками, отласом підшитий. Кунтуш амарантовий…

— Чекай!.. Кунтуш амарантовий, здається, вже був, — підвів голову Зорка.

— Ну, що ж, то це, певно, другий… Пиши, пане писарю, а то не встигнемо до наради…

— Ну, кажи…

Богун, щоб не перешкоджати, сів у кутку на ослоні й витягнув люльку.

Думати ні про що не хотілося…

— Жу-пан, — тягнули далі джура й Зорка, — кармазиновий саєтовий, цеглистий саєтовий. Фаландиш блакитний на вбрання… Шапок соболевих оксамитних — дві… Ніж турецький. Шабля гусарська. Кульбака оксамитна кармазинова в сірій оправі… Кульбака подорожня з пістолями… Мисюрка… Кубок срібний… Сукні для челяді різні… Каблучок три золотих… Мушкетів Два… Мушкет угорський… Пороху два камені… Книжок чотири. Пуздро з талярами й червінцями…

«Ого! — подумав Богун. — А це ж тільки в одного шляхтича взято…»

— Пане полковнику, там вас якийсь хлопець питає,— підійшов до Богуна гетьманський джура.

— А поклич-но його сюди.

Увійшов Максим.

— От і добре, — сказав Богун. — Тебе Приндяк прислав?.. Я хотів, щоб… як тільки повернеться з погоні Немира…

— Вже повернувся, — схвильовано перепинив Максим. — Полонених душ двадцять… Сиворакшу спіймали теж…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

…з Чигирину
По всій славній Україні
Заревли великі дзвони,
Щоб сідлали хлопці коні.
Щоб мечі-шаблі гострили.
Щоб вбирались на весілля
На веселе погуляння,
На криваве залицяння…
Т. Шевченко

1

Почувши, що Сиворакшу спіймано, Богун тої ж хвилини побіг його допитувати.

Нестримна радість і надія на близьку зустріч з Оксаною опанували його.

Спершу Богун навіть забув, що його кликав Хмельницький, і вже тільки дорогою, згадавши на мить про нараду, з досадою махнув рукою:

— Почекають…

Богунові здавалося, що він дуже швидко довідається від Сиворакші про все й зможе негайно ж повернутися до гетьмана.

Але він помилився. Сиворакшу було поранено в голову, хоч, правда, й не тяжко. Він крутився й кривився від удаваного чи справжнього болю й довго давав дуже неясні відповіді.

Лише після того, як терпець Богунові вже зовсім увірвався й Максим з Приндяком розпалили багаття, щоб поставити Сиворакшу «погрітися», — він не витримав і почав розповідати докладно.

Але втішного розповів мало: Оксана в княгині Гризельди за покоївку. Здається, здорова. Певно, сама не схотіла лишитися в Лубнах. Востаннє бачив Сиворакша Оксану після того, як Ярема перейшов був Дніпро й відправив княгиню з фрауцимером і тяжарами до Варшави.

Де тепер княгиня — невідомо. Казали, що у Варшаві, але можливо, що й у Замості. Сиворакша чув про це випадково, бо з Яремою був недовго й при першій же нагоді перейшов до Конецьпольського, свого давнього пана' й добродія.

Отже, надії Богунові не справдилися: негайно ж допомогти Оксані не було жодної змоги…

Тільки щасливий кінець війни зміг би її врятувати…

Але несподівана втеча й цілковите розпорошення польського війська під Пилявою — це ще не була остаточна перемога козацтва.

Богун це знав краще від кого іншого. Він був переконаний, що є тільки один спосіб не затягнути війни: йти в наступ і якнайшвидше кінчати ляхів.

Але гетьман був іншої думки.

Якусь таємничу владу над військом мав цей чоловік.

Нікого так не любили й ні на кого часами так не лютували, як на Хмельницького. Здавалось хвилинами, що не кріпко держить він у руках булаву гетьманську, що значно більшу владу над масою мають Кривоніс, Чорнота, Гладкий та Богун. Але це тільки здавалося.

Поміркований, обачний, нахильний вирішувати справи не силою зброї, а хитрістю, листуванням, трактатами, Хмельницький в рішучі хвилини показував неабияку силу волі.

Він передбачав те, що інколи навіть і не снилося його товаришам: він завжди добре знав, що робилося у Варшаві, в Москві, в Цареграді, бо піклувався не тільки про силу й боєспроможність козацького війська, не тільки про його харчування, амуніцію, зброю, а й про те, щоб не вдарили на козаків з тилу чи то цар московський, чи то гетьман литовський, чи то князь семигородський…

Він любив гуляти й пиячити з голотою, він, як ніхто інший з козацької старшини, тримав себе рівнею з простими козаками, і то, здавалося, цілком щиро.

Але за пияцтвом, що інколи переходило всі межі, він ніколи не забував справ громадських.

Він піклувався про найдрібніші дрібниці, прагнув усе знати, все зважити.

Він нікому не довірявся цілком і бачив іноді підступи там, де їх не було.

Але зате завжди був готовий дати відсіч чи то справжнім ворогам своїм, чи то, таким, як Кривоніс і Богун, у щирості яких сумніву в гетьмана не було.

Як не насідали на нього Богун, Кривоніс, Чорнота, Кричевський — він уперто стояв на своєму:

— Військо стомлене, спілка з татарами поки що не тривка, і Москва, й Литва, й Австрія, і Франція можуть несподівано дати ляхам допомогу. Одне — виганяти панів з України, зовсім друге — битися з поляками в їхній отчизні…

— Шкода говорити много! — закінчував він рішуче. — Шкода говорити, дочекаємось вибору короля, забезпечимо трактатами з ним непідлеглість і волю всього народу козако-руського, станемо самі порядкувати в своїй хаті — тоді видно буде…

Богун пробував заперечувати:

— Що з того короля, коли ми панів не приборкаємо?

На що вже був король Владислав, а й той проти панів не міг здержати…

А Кривоніс додавав роздратовано й ущіпливо:

— Ой Богдане, Богдане! Оглядаєшся ти й на передні, й на задні…НЗанадто Яке оглядаєшся. Ти, як той лис, що впав був у яму та мав сто думок, як з неї вийти, але так і не вибрав найкращої. Гляди, щоб і тобі того не було.

Але Хмельницького це не переконувало.

Богун був певен, що з цих трактатів нічого доброго не вийде: хоч який був би король, а пани не зречуться своїх маєтностей на Україні. Пани завжди будуть Панами.

— То що ж? Знов підемо в лядське ярмо? — не раз казав він товаришам. — Знову пустимо до себе в господу ясновельможних?..

Але, диана річ, мало було таких, що розуміли, на що натякав Богун. Більшість тільки всміхалися:

— Ні, вже тепер зась! Підпишемо з королем трактат. Тільки він і буде над нами… А панів геть к бісовій матері: всюди запровадимо козацьке урядування.

— Так-то й погодяться з цим пани та магнати! — пробував заперечувати Богун. — Один Ярема…

— Е, що там Ярема!.. Після Пиляви та Львова навіть Ярема не насмілиться проти козаків…

Богун знав, що такі думки навмисне поширює старшина, в якої на думці тільки свої права й привілеї. Він пробував говорити з простими козаками, з покозаченим поспільством. Але й серед них панувало переконання, що, власне, з панами вже скінчено й що після останніх козацьких перемог залишається тільки оформити здобутки народного повстання: підписати з королем трактат і запровадити по всій Україні козацький лад — без холопа й без пана.

Тільки Нечай і Кривоніс були тої ж думки, що й Богун. Але що вони могли зробити проти переважної більшості старшини?..

2

Був кінець березня 1649 року.

Вже давно смеркалося.

Тимко тільки що заснув, і Богун сидів коло нього тихо: нехай успиться як слід.

Невесело було Богунові. Тільки що розповідав він Тимкові про втечу ляхів з-під Пиляви, про облогу Львова й Замостя, про врочистий в’їзд Хмельницького в Київ…

Розповідав і знову переживав ці події — такі недавні й разом такі далекі…

Богун устав обережно, щоб не розбудити Тимка. Пройшовсь по кімнаті й сів край столу, схиливши голову на руки.

— І чого той Нечай не їде? Здається, давно б уже час…

Нечай був уже тижнів зо два в Переяславі, у гетьмана.

Там ішли нескінченні наради з королівською комісією.

І все ще, здається, не підписано ніякої умови.

А тут, на пограниччі, у Вінниці й на Брацлавщині, де стояв полк Нечаєвий, уже знову заносилося на війну.

Тижнів три тому поляки несподівано захопили Бар.

Дехто з панів навіть уже пробував повернутися до своїх маєтків і почати слідство над підданими, що покозачилися…

Треба було якнайрішучіше дати полякам відсіч, але не годилося робити цього без дозволу гетьмана.

Отож Нечай і поїхав у цій справі,

«А що коли гетьман не дасть допомоги? — думав далі Богун. — Що коли обкрутили його там ляхи з старшиною? Воювати проти панів з самим тільки своїм та Нечаєвим полком? Записувати в козаки всіх, хто захоче?.. А хоч би й так! — раптом майнула думка. — Хіба довго з п’яти тисяч зробити п’ятдесят?.. У поспільства настрій чудовий… Перше, кажуть, язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами знов пануватимуть…»

Тимко заворушився й почав щось лопотіти крізь сон.

«Воює… і вночі воює,— посміхнувся Богун. — Скоро вже зовсім козаком стане… й про Оксану вже не питатиме…»

Богун похнюпився:

«Де-то вона зараз?.. Чи пам’ятає, чи згадує про мене й Тимка? Чи, може, вже підкорилася долі — думає й вік звікувати покоївкою?.. Ну, не з таких… А все ж таки ось уже скільки часу минуло… Гадає, певно, що міг уже якось її розшукати, подати звістку…

А хіба ж не міг? — заворушилося сумління. — Ще після Пиляви міг когось відрядити на розшук… А бо навіть і сам поїхати… Якби ж знаття, Що з війною так повернеться, то може б і зміг…А після Замостя вже ніяк не можна було: хто б тоді залишився тут охороняти кордони? Кому було ставати на пограниччі, як не полкам Подільському та Брацлавському?..

Ну, а відрядити?.. Відрядити когось можна було. Хоч, справді, гаразд і поміркувати про це як слід не було часу… Але тепер?.. Безпремінно когось відрядити… Негайно ж, — рішуче підвівся Богун. — Чи сплять уже Максим з дідом Пана сом?.. Піти порадитись…»

Богун узяв шапку й вийшов до стайні, де мали звичку спати дід з хлопцем і Приндяком.

Там ще не спали: почулося, як зареготали Семен і Максим. Потім, певно продовжуючи оповідати, заговорив дід:

— Ну, от. Приїхав ото пан, — почув Богун, підійшовши ближче, — зібралась громада… Почав пан скаржитися: любив я, каже, свої підданих, піклувався про добробут їхній, ну, звичайно, й про свій… То правда, каже, що й курочку, й гусочку, й волика, каже, інколи вимагав… Хіба ж, каже, без того можна?.. Але, каже, в мене не так, як у інших панів: і чиншики, каже, менші, й одробіточок легший…

— Ну, а громада ж що? — запитав Приндяк.

— Та ти почекай! Громада, звичайно, слухає… І що ж, каже пан, мав я за це від вас нагороду?.. Будиночок, каже, мій спалено, скрині, каже, з шатами й сріблом поодбивано, шкатулку, каже, з пинезьми й паперами посічено, а пинезі розшарпано. Не вірю, каже, щоб усе те мої вірні піддані вробили. То, каже, певно, здрайці якісь моє добро так пожакували…

— Здрайці?.. Так і каже?..

— Та ти почекай! На все, каже, воля пана Христуса й пані матки боскої… Я, каже, навіть на здрайців тих зла не маю… Замирилися, каже, король з гетьманом — треба й нам з вами миритися…

— Ого!..

— Я, каже, з вамй не судитимуся: тільки, каже, добро моє поверніть… Та на здрайців викажіть…

— Невже так і каже? — не втерпів і вмішався Богун.

— Атож!

— Ну, а громада ж що?

— Та що… Зареготалися йому в вічі та й кажуть: коли хочеш, кажуть, пане наш любий, — приставай, кажуть, до нас у козаки. Ори, кажуть, сій і коси так, як ми… А курочок, кажуть, гусочок чи, боронь боже, воликів — тепер уже зась…

— Ну, а він?

— Не сподобалося йому дуже. Я, каже, не хлоп який, щоб руки свої білі бруднити працею… Хіба, каже, на тому король з гетьманом замирилися?..

— Та де це було? — запитав Богун.

Але не встиг ще дід Панас відповісти, як хтось нетерпляче застукав у ворота.

— Іване, не спиш? — почувся веселий голос.

Це був Нечай…

— Ну, здоров, здоров, Іване, — говорив Нечай, злізаючи з коня й передаючи поводи Максимові.— Як ся маєш, як ляхи?..

— Та що… з ляхами ввесь час зачіпки… Як гетьман?..

— Нічого. Вітав тебе. Зараз усе розкажу. Тільки спершу дай чим горло промочити: я до тебе просто з дороги.

Нагинаючись у дверях, Нечай увійшов і скинув кирею.

В хаті він здавався ще вищий, ще огрядніший: як поведе плечима, як закине назад голову, так і здається, що вдариться об сволок.

— Воно, по правді сказати, й повечерялося б, — сказав Нечай, сідаючи до столу. — Старі твої сплять?..

— Ні, не сплять, — привітно обізвалася баба Ївга. — Хіба ж можна спати, коли Нечай приїхав?.. Буде зараз і вечеря, й вина вцідимо

— Спасибі, бабусю… А Тимка, може б, у друге місце кудись перенести? Не люблю розмовляти стиха.

— Гаразд, — відповів Богун і поніс обережно Тимка в другу кімнату.

Тим часом баба поклала на стіл великий пшеничний хліб, поставила пузатий горщйк із борщем та смажену рибу в срібних полумисках.

Дід Панас приніс високий, теж срібний з золотом глечик і кілька чималих кубків.

Нечай вибрав собі найбільший, з химерно вирізьбленою покришкою, одв’язав од пояса дерев’яну ложку в металевій оправі й хотів був уже взятися до борщу, але побачивши, що до хати знову увійшла баба Ївга з якоюсь печенею, встав і перехрестився на ікони.

Їв Нечай не хапаючись, але дуже швидко: навіть Богун, що нетерпляче чекав новин, і той незчувся, як він уже впорався з борщем і взявся до риби.

— А в тебе, Йване, я бачу, теж лядський посуд, — сказав Нечай, підсуваючи до себе полумисок і витягуючи з нього просто рукою чималий шматок ляща.

— Поназносили козаки цілу полицю…

— Не подобаються мені ці полумиски: ковтнув двічі — вже й дно видно.

Справді, Нечай миттю спорожнив полумисок і підсунув до себе другий.

— А от кубок оцей — чудовий… Що це на ньому ви різьблено?.. Коні не коні…

— Верблюди, — сказав Богун.

— Ні, я не про тих, що з горбами, а ось, бачиш, яке довгошиє під деревом?..

— Та я гаразд і не додивлявся, — нетерпляче сказав Богун. — Коли вже наївся, кажи, що там у гетьмана.

Нечай повагом обтер гласні руки об поли саєтового жупана й хитро підморгнув:

— У гетьмана все гаразд.

Богун підсунувся ближче.

Увійшли в хату й дід Панас з Максимом, і баба Ївга.

Нечай хильнув з кубка, обтер рукавом губи й додав:

— Умову підписано.

— Яку? — стримано запитав Богун.

— Лядську…

— А війна?..

— Війна буде.

— А гетьман?

— Війни без гетьмана не буває…

— Та ти не глузуй! — трохи розсердився Богун. — Кажи все докладно. Коли умова — то мир, коли ні — то війна. Я так розумію…

— Га-га-га!.. І я так розумів спершу… А тепер добрі люди навчили…

— Та кажи вже, кажи, яка там умова?..

— Поки що мир до зелених свят. Потім — знову комісія: споряджати'реєстри. Військам коронним не переходити від Поділля за Кам’янець, від Волині — за Горинь, від Литви — за Прип’ять…

— А — Бар? А інші землі козако-руські?..

— А ти попитай у гетьмана: він підписував… Та не хвил^ойся так: це ж тимчасово… Яремі коронним гетьманом не бути. Ну, і ще там…

— Що ще?..

— Гетьманові мають видати Чаплинського. Тоді ж, після зелених свят, гетьман випустить бранців…

— І Чарнецького? — спитав Максим.

— Авжеж. А тобі що до нього?

Максим почервонів і не відповідав.

Богун дивувався все більше:

— А давно хіба він казав: «Хлопам орати, козакам воювати…»?

— Гай-гай! Дуже давно!.. Ти слухай, як він з ляхами поводиться. Прийшли ото вони чи не вдесяте до нього. Кисіль медоточивий ото знов почав умовляти. А він, правда, з похмілля був, — як не кинеться з лавки, як не вдарить ногою об землю, як не закричить: «Годі вже, годі! Шкода говорити! Йдіть собі тепер: я угорського посла виправляю!.. Нічого з вашої комісії не буде!.. Війна, війна мусить бути!.. Ех, і виверну ж я вас, ляхи, догори ногами!»

— Так і сказав?..

— Так і сказав, дай йому бог здоров’я… А полковники в регіт. А ксьондз там з комісією один — не стерпір, засичав щось, як гадюка… А Вешняк почув та до нього!.. Ледве гетьман одборонив: «Тихо, каже, вгамуйся, це ж таки духовна особа…»

— А Вешняк?..

— Всі вони, каже, духовні, — сучі сини: й попи, й ксьондзи!

— А угорський посол справді був?.. — запитав дід Панас.

— Був і угорський, був і московський, і молдавський був, і мунтянський, і навіть турецький!.. Тільки от з Литвою щось не гаразд…

— А що?..

— Дуже вже насіда на поспільство Радзівілл. У Литві ж залили панам сала за шкуру чи не краще, ніж тут!.. Ну, то Радзізілл бачить, що козаки начебто втихомирилися, — от він і завзявся приборкати поспільство: захопив Мозир, Бобруйськ… Тяжко там довелося нашим… Богдан просто не знає, що з Радзівіллом робити: коли тут із короною війна, треба, щоб там, з боку князівства Литовського якось себе забезпечити… Бо коли тут заваримо кашу, а Радзівілл несподівано вдарить на Київ — може й не здержимо…

— Ну, а Москва? Невже ж у неї нема якоїсь зачіпки Литву зв’язати? — спитав по хвилевім мовчанні Богун.

— Отож-то й біда, що від Москви ще й досі нічого певного… Якби Туреччина не обіцяла нам татарської допомоги — може б і зовсім не так гетьман з ляхами поводився…

— Оце, здається, й усе, — : сказав Нечай і налив вина в порожній уже кубок.

— Ну, а про віру нашу грецьку невже не було нічого?.. — спитала баба Ївга.

— Як не було? Та йцо ми, бусурмени якісь, чи що?.. Унію, скасувати — раз, митрополитові місце в сенаті — два, воєвода й каштелян київський мають бути лише грецької віри — три, єзуїтам у воєводстві київськім не мешкати — чотири…

Баба Ївга перехрестилася.

— А з реєстром же як? — запитав Богун. — Плутаєш ти щось! Казав би вже зразу. Це тобі не з дівчатами жартувати!..

Нечай споважнів:

— А чого б і не пожартувати, коли весело?.. Ти от хвилюєшся, перебиваєш, не даєш слова сказати… А я й сам не знаю, чому не кажу зразу про те, що найважніше… Ти от про реєстр запитав… А тут-то якраз саме й притичина. Допитувалися ляхи в гетьмана — чи не можна, мовляв, щоб не дванадцять' тисяч у реєстрі, а менше? А він їм… — Тут Нечай несподівано встав і випростався на весь свій зріст. — А він їм: «Чого ви, каже, до мене присікалися, — скільки та скільки?.. Скільки схочу — стільки й буде!.. Сто — то й сто тисяч, двісті — то й двісті!» — Якби Богунові сказали, що гетьман уступив у бусурменську віру, то він здивувався б менше, ніж тепер, почувши цю новину: «Як? Гетьман, що радий був замиритися на дванадцяти тисячах, гетьман, від якого можна було чекати найганебніших поступок панству, вимагає тепер козацьких прав ледве не для всієї людності? Шуткує Нечай, чи що?».

— Та як же це так? До чого ж тоді в чорта й комісія? П’яний він був, чи що?..

— Авжеж п’яний… Він, кажуть, після Києва ввесь час п’яний: від урочистої зустрічі, від розмов з патріархом, з попами, з ученими, з міщанами київськими сп’янів!.. Та як же сп’янів, якби ти бачив! «Лихий, каже, я. малий чоловік, але мені-то бог дав, що я єсмь єдиновладце'м і самодержцем руським!..» Розумієш, якого їм закрутив?

«Черні, каже, не відступлю, бо то права рука наша!..»

— Отож-то й біда, — зауважив Богун. — Гетьман ніколи на свої козацькі сили не покладається… А татари… їм тільки ясир потрібний… Ой, небезпечно пускати їх у нашу землю!.. Минулого року обловилися вони й під Корсунем, і під Пилявою, й підо Львовом, та й то, кажуть, подекуди наших людей у ясир брали, в умова з татарами: Простих людей аж по Віслу не забирати й ще, оди їм не чинити…

— Умова! Тільки тоді й додержуватиме татарва умови, коли бачитиме, що ми й по руках, які&о буде треба, дамо! — сказав Богуй.

Нечай глибоко замислився.

— Знаєш що? — раптом промовив він. — Хай ось тільки упораємося з ляхами… А тоді такого чосу татарві завдамо!..

— А задамо! — повеселішав Богун. — Головне, щоб гетьман не крутив та не оглядався на старшину… Щоб сміліший, рішучіший був. Такий, як тепер з ляхами… «Виверну догори ногами…» Оце по-коз^цьки! Оце добре… Так, кажеш, і сказав?..

— Так і сказав…

— От би здивувався Кривоніс, коли б живий був,

Усі посмутніли. Нагла смерть Кривоносова під час відступу з-під Замостя ще у всіх була в пам’яті.

— Хто-хто, а він би перший за здоров’я гетьмана випив, — промовив Нечай і почав наливати вина в келихи. — Вип’ємо ж і ми…

Випили й за Хмельницького, й за військо козацьке, й за все поспільство.

Нечай ставав усе веселіший. Його дотепи так і сипалися. Він без упину розповідав, як знущалися козаки й посполиті з послів польських, як грабували їхні вози, як ледве не витягли з карети старого воєводу Киселя, як у

Києві пани ховаються по монастирях, а міщани розшукують їх і там і тягнуть у Дніпро топити…

Вже й другі, й треті півні проспівали, а нікому ще не хотілося спати.

— Ну, годі! — нарешті підвівся Нечай. — Треба їхати.

— Що?.. А спочивати хіба не будеш?..

— А що я, дрова рубав?.. До Брацлава ж тут недалечко…

Коли він поїхав і всі вже клалися спати, Максим не вдержався й спитав у діда:

— Невже знов війна?..

— Авжеж, — відповів той, — гнівні люди на ляхів., Ой як гнівні!.. А козацтво ніколи ще з такою охотою не збиралося воювати…

4

Було вже після зелених свят. У замках Яреми Вишневецького — в Збаражі й у Вишневці — готувалися зустрічати з Варшави князя з дружиною й усім двором.

Військо Яремине — щось коло трьох тисяч жовнірів різної зброї — розташувалося в околицях Збаража.

Дорогою з Вишневця на південий схід — на Збараж — майже щодня рипіли навантажені доверху вози, йшли юрби челяді, маршували кінні й піші військові відділи.

Відомо було, що княгиня Гризельда житиме літом у Збаразькому замку… Отже, треба було приготувати їй належну зустріч.

Нетерпляче чекали княгині й слуги, що не знали спокою ні вдень ні вночі, й наглядачі, що аж похрипли від хвилювання та лайки, й околишні пани, що приїзд княгині обіцяв їм силу розваг і бенкетів.

Але княгиня чогось забарилася в Вишневці.

Були чутки, що, може, вона й зовсім поверне до Варшави, бо знову заноситься на велику війну й до Збаража їхати небезпечно.

З тривогою прислухалася до цих чуток Оксана.

— А що коли знов до Варшави?.. Тут хоч на звістку якусь від Богуна є надія… А там…

— На все божа воля, сестричко, — заспокоювала її Олена, — не бічно ж війна буде… Молись, може, полегшає…

Але молитись Оксана не могла вже давно…

— Легко сказати: цілий рік… Цілий рік жодної звістки. Жодної надії… І хоч би ще Богун хоч був знав, що вона тут… Але звідки йому знати?.. Одна тільки надія: якщо Максим живий — він безпремінно розшукуватиме Олену. А йому ж відомо, що вона мусить бути з княгинею…

— А що як війна триватиме кілька років? Що як загине, а може, вже й загинув Максим?..

Що Богун не загинув — Оксані було відомо: серед численних імен ватажків і полковників козацьких чи не найчастіше повторювали пани ім’я полковника подільського. З подивом і забобонним пострахом оповідали про його надзвичайні військові здібності, про витриманість і лицарство його полку, про те, що богунці — найкращі вояки серед козацтва…

Якою радістю, якими гордощами билось ' Оксанине серце, коли вона чула це від найлютіших ворогів козацтва!..

Минали дні… Після Замостя, після Варшави добре було тут у Вишневці, в замку, збудованому на скелі, на правому боці Горині, серед мальовничих узгір’їв і дубових лісів…

Хвилинами, одриваючись од шитва, підходила Оксана до вікна й дивилася в замріяні далі…

І здавалося їй, що душа її виривалась на волю й линула легкокрилою пташкою в весняній блакиті — далеко-далеко, туди — на південний схід — до Вінниці, де Тимко, дід Андрій, баба Ївга…

«А Івана нема: він у війську. Де-то тепер він? Може, рушив уже в похід, може, навіть зовсім уже недалеко звідси?.. А може, десь аж під Кам’янцем?.. От якби так, як тоді, в Підгірцях: з’явилися мов у сні дід Панас із Максимом, без сну — наче сон — промайнула ніч… І ось уже втеча, ось уже птицями летять козацькі коні… І ніч місячна, і він — милий — поруч… А в який звідси бік Підгірці?.. Зимою ледве не довелося туди повертатися: накрутив там щось отой бридкий патер з плюскнявим обличчям… Розповів, здається, все Конецьпольським… Добре, що княгиня Гризельда така зажерлива, що тільки руками замахала:

— Не віддам: вона не хлопка — не мають на неї Конецьпольські жодного права! Вона ж хоче жити тільки у нас…

— Правда ж, не хочеш вертатися до Конецьпольських? — спитала якось Гризельда в Оксани й, побачивши, що та наче злякалася, додала:

— Не бійся, я не віддам…

— До смерті пащятатиму ласку ясноосвєцоної пані,— прошепотіла Оксана.

«Що ж, краще тут, ніж у Конецьпольських, — не раз міркувала вона, — хоч і в полоні Чарнецький, а хто його зна, як усе може повернутися… Тут принаймні княгиня мене захистить… Звичайно, не з ласки своєї, а через те, що вишиваю й гаптую добре… Але це все одно…

Тільки б ніколи в світі не бачити отієї потвори Чарнецького!..

Хоч і тяжко буває тут, хоч і віддихнути іноді ніколи за роботою, а все ж коли-не-коли й з Оленою можна поговорити, і з Варкою… Олена дуже подібна до брата: така ж вродливу й струнка, як Максим… Але той жвавий, веселий, Олена ж майже весь час сумна й сумна. Все молиться, все молиться… Якби не робота, здається, молилася б цілими днями й ночами».

Надумала якось Оксана ще у Варшаві поміркувати з Оленою про втечу: може б, мовляв, хоч як-небудь можна вимкнутися від панів і хоч пішки піти на Україну… Та куди там: «На все божа воля… треба терпіти… На все божа воля», — тільки й сказала Олена.

А Варка — та жвава й весела, але й вона нізащо не погоджувалася — страшно…

Так і завмерла в Оксани ця думка.

Ще смутніша, ще тихша стала дівчина. Днями й ночами сиділа над вишиванням, дивуючи княгиню Гризельду своєю охотою до праці.

— Дівчата, бувало, співають під час роботи, Оксана ж майже ніколи. Та й як його співати в неволі, в панів?..

Яких пісень?.. Безкрилими, хворими птахами здавались вони Оксані в панських світлицях. Здається б і заспівала, й вилила б у пісні свою тугу, свою німу скорботу. Але що як не пісня, що як тяжке ридання вирветься з її грудей?..

Ні! Краще вже не співати…

У Вишневці Оксана трохи повеселішала. Чи то весна так на неї вплинула, чи краєвиди чудові, що відкривалися з вікон замка, чи, може, стомлене вкрай серце не в силі було вже терпіти тугу й скорботу й забилося якось по-іншому, по-весняному, щоб хоч трохи перепочити?..

Але коли пішли поголоски, що княгиня до Збаража може й не поїде, коли знов заговорили й пани й двораки про війну з козаками, стала Оксана знову смутна, як осінній день.

Вона навіть не повірила Олені, коли та одного ранку прибігла сказати, що є наказ вирушити до Збаразького замка.

— Не може бути… Не може бути, — шепотіла вона й не могла зрозуміти, що з нею сталося: в Збаражі ж навряд чи буде краще, ніж тут, може, навіть гірше.

Але серце чогось тремтіло, груди чогось високо хвилювались, немовби передчуваючи, що в Збаражі станеться щось дивне, щось несподіване, щось, може, навіть страшне, але таке, чого вона не зможе забути ніколи…

5

Місто Збараж з трьох сторін оточене водою: на сході й на заході два великих багнистих стави, на півдні — річка Гнізна, сполучена з цими ставами. Отже, місто ніби в підкові.

І річка, й стави утворюють для міста природну заслону, й тільки на відкритому північному заході — рів, гострокіл і паркани. Од східного ставу, далі на схід і на північ, підносяться порослі лісом узгір’я, а від заходу, починаючись коло самого ставу, розкинувся на десятки миль Чорний Ліс…

Над річкою, недалеко від східного ставу, на узгір’ї — потужний величний замок, збудований князями збаразькими років тому чи не іпістдесят.

Поміж замком і ставом розкинулося передмістя Пригрудок. Тут живуть найбідніші міщани збаразькі.

Вбогі халупи, кузня, кілька шинків, невеличка, поросла мохом церква з убогим цвинтарем, зелений майдан перед нею — все це здається таким мізерним, порівнюючи з розкішшю й величчю Збаразького замка.

А проте й тут шумувало Невгамовне життя, й тут були свої втіхи, й свої радощі, й злидні, й навіть пориви.

Ще минулого року, коли прилетіла чутка про пилявецький погром, коли покинули пани не тільки всі найближчі околиці, а навіть і потужний замок— ударив кривий дзвонар порослої мохом церкви в усі чотири не дуже-то голосні дзвони, панотець одслужив молебень і виголосив казання про те, що сам бог карає ляхів і що гріх тому, хто може держати шаблю, в руках, не піти проти католиків на захису і оборону православної віри.

І чи то панотцевих гарячих казань, чи то інших яких намовлянь послухалися міщани, але багатьох із них за кілька день уже не було в передмісті… Декого не було ще й досі… Та, може, воно й краще, бо недовго стояв Збараж пусткою: знову повернулася польська залога, й багато загинуло на шибеницях і тих, що колись були покозачилися, й тих, на кого була тільки підозра. Навіть панотець ледвеледве врятувався був од шибениці. Побито його дуже, так, що навіть служби божої довго не міг правити. Але потроху видужав і знов почав служити в церкві, хоч, звичайно, в казаннях уже не був такий войовничий.

Тепер він усього боявся: і поляків, і ремісників, що не забували про недовгий час панування козацького… Боявся й кожної нової людини, що інколи, бувало, з’явиться на якийсь час у Пригрудку, чи то скуповуючи у ремісників їхні вироби, чи просто подорожуючи кудись через Збараж.

Але таких було мало… Та й що їх могло привабити до Пригрудка? Досить часто з’являлися тут тільки старці та каліки за милостинею: щиро й не скупо подавали богобоязні міщани пригрудські. Тут навіть шпиталик маленький був при церкві для хворих старців.

Лежало тут четверо їх, та ще ось недавно, днів за два як приїхала до Збаража княгиня Гризельда, — ліг п'ятий.

Хлопець років чотирнадцяти, що був йому за повожатого, жив поки що в попа, допомагаючи по господарству.

Дуже подобався він старому попові: спритний, працьовитий, чемний… Та й розумом господь не обидив. І до церкви ходив часто. А надто після того, як приїхала до Збаража княгиня Гризельда й дехто з її православних слуг почав одвідувати службу божу в Пригрудку.

Якось після обідні затримався піп в олтарі.

Люди вже всі вийшли, тільки якась Гризельдина покоївка все ще стояла навколішках перед старою іконою троєручиці.

Піп хотів був уже вийти з церкви бічними дверима, коли раптом здалося йому, що хтось наче скрикнув.

— Не лякайся, Олено, це я, — стиха сказав знайомий попові хлоп’ячий голос.

— Максиме, любий… Я знала, що ти живий!.. — Від Оксани…

— Цить. Скажи Оксані — ми з дідом тут: я в попа, дід у шпиталі, не хворий. Приходьте в неділю вдвох. Обережно. Умовимось. Цить. Я вже піду.

Піп почекав, поки стихли хлопцеві кроки й поки дівчина теж вийшла з церкви.

«Про що вони умовлялися?.. Той дід не хворий… То чого ж він лежить у шпиталю ось уже другий тиждень?

Змова тут якась, чи що?.. Треба довідатись…»

Піп став стежити за хлопцем і дідом, але нічого підозрілого не помітив. Правда, дід став частіше виходите погрітись на сонечку, частіше розмовляв з хлопцем, але, оскільки міг піп почути, про речі цілком звичайні.

— А змова таки якась є, — хвилювався все більше піп, — зразу видно, що є…

В неділю, вже перед вечором, несподівано завітав дід.

— Ну, як ся маєте, діду? — спитав піп.

— Дякую за ласку, панотче, видужав… Хочу вас попросити, чи не можна, щоб хлопець у вас зостався на якийсь тиждень: треба мені сходити до Вишневця в своїй справі…

— А яка у вас, діду, справа?

— Та там… до небоги, навідатись треба.

— До якої небоги?..

— Та хіба не все одно вам, панотче? До небоги, та й край…

Попові запитання дідові не сподобалися. «Помітив він щось, чи що?.. А хоч би й помітив — хіба ж це не своя людина? Хіба не захоче допомогти козакам?.. Сказати йому по щирості?» — завагався дід.

— Тепер такий час, що всього треба стерегтися, — сказав піп. — Боюся, скажу по правді…

— Тобто як?… Хлопця боїтесь в себе залишати, чи як?..

— Усього треба стерегтися… Он, кажуть, знов ворохобню козаки починають…

— То, виходить, на вашу думку, панотче, того не треба?.. Того, виходить, і хлопця боїтесь у себе залишати? Думаєте, ми з козаків?..

— А хто тебе знає, чоловіче добрий, хто ви такі,— хвилюючись підняв голос піп. — Мені однаково…

— Однаково?.. Як однаково?! — гримнув дід, але, спостерігши, що піп труситься з переляку, встав і пішов геть.

Ціла буря хвилювала в його душі. Гадав був, що все так нескладно, просто: залишити Максима в попа, самому за якийсь тиждень знайти добрих коней, вибрати, кудою найзручніше тікати… А тоді й Оксану, й Олену, й Варку, чи як її там… Усіх равом… А за ніч уже й з собаками б не наздогнали… І ось несподівано перешкода… Та ще від кого — від попа, від своєї людини!..

— Ех, правду казав Богун: треба було хоч двох-трьох козаків узяти з собою… Але хто міг передбачити? І то вже ось третій місяць вештаємося по маєтностях Яреми…

Вдвох — то ще так-сяк, а якби в п’ятьох?.. А Максима все ж таки безпремінно треба тут залишити. Безпремінно, а не дай боже зі мною якесь нещастя, чи що? Або тут щось: дівчата ж дурні… А потім і часу ніяк не можна гаяти: поки вправлюся — хай з ними про все умовиться… Наблизиться військо козацьке — тоді вже пізно буде… Безпремінно треба залишити… Але де?.. Якби піп був як піп, а то ж боїться, аж труситься, патлата ганчірка!.. Що ж тепер?..

Вирішив знов іти до попа. Той несподівано чи то злякався грізного вигляду дідового, чи то з інших міркувань — погодився залишити хлопця в себе, але не більше як на тиждень.

6

З того часу, як Оксана почула від Олени, що дід з Максимом у Пригрудку й за якийсь тиждень треба приготуватися до втечі, настрій її змінився так, що вона сама себе не впізнавала.

То радість нестримна могутньою хвилею захоплювала її всю, то опановували її сумніви, то жах, що пани довідаються й усе викриють.

Вона прислухалася до всього, що говорили в замку, пильно стежила за кожним кроком, за кожним поглядом панів, тисячі разів обмірковувала, як його найзручніше залишити, коли буде треба, замок, щоб якнайдовше на цене звернули уваги.

Стежила й за Оленою, й за Варкою, щоб ті якимсь учинком чи словом не зрадили таємниці.

Ночами майже не спала. То снилося їй, що вже мчать її коні в безкраїй степ, то бачила вона люту погоню й жовнірів з довгими гострими мечами, то вставав перед нею немов живий Богун, то Максим чогось припадав їй до ніг і сміявся й плакав разом.

Прокидаючись з ніколи ще не знаним почуттям страшної втоми, вона виглядала у вікно — вниз, на далекий Пригрудок з його низенькими почорнілими будівлями, — і раптом свідомість, що там, зовсім близько, Максим і дід, примушувала її серце битися від радості й надії.

І здавалось Оксані, що все буде так легко, так просто, й зникала в одну мить страшна втома, і напружувалася увага до всього, що робилося навкруг.

Все треба знати, все передбачити й зважити.

За-кілька день Оксана довідалася про тисячі дрібниць, на які раніше зовсім не звертала уваги.

Вона достеменно знала, коли саме замикають ворота, коли перевіряють і міняють замкову сторожу, коли й на який час виходить із замка кожна з служниць, хто саме ходить і може ходити до Пригрудка…

Вона й сама б не змогла відповісти, нащо їй потрібні есі ці відомості, але одного разу, простеживши якось, що одна з найулюбленіших Гризельдиних покоївок не ночувала в замку, й побачивши, що на це начебто ніхто не звернув уваги, дуже зраділа:

— Може й про нас із Оленою й Варкою не зразу довідаються?..

Ще з більшою радістю почала вона спостерігати, що Гризельда тепер взагалі дуже рідко викликала когось із служниць особисто, особливо по обіді.

Отже, виходило, що принаймні попервах утеча зможе пройти непоміченою…

Але, незважаючи на ці спостереження, тривога Оксанина все зростала. Тепер уже бентежило її не те, що не пощастить утекти, а що через військові події про втечу взагалі не можна буде і мріяти.

Прислухаючися щодня, щогодини до панських розмов,

Оксана все більше переконувалася, що ці побоювання далеко небезпідставні: перші дні перебування в Збаражі, коли панство бавилося бенкетами, танцями й прогулянками, раптом змінилися доайже цілковитою тишею.

Почалося з того, що приїхав Ярема й сказав, що війна неминуча й навіть, можливо, що невдовзі бої почнуться недалеко Збаража.

— Не звертаючи навіть уваги на присутність слуг, Ярема дуже гостро висловлювався про короля, нарікаючи, що той зволікає з. посполитим рушенням і дає козакам час мобілізувати свої сили.

З докладніших і одвертіших розмов дрібнішого панства Оксана довідалася, що Яремі знову не пощастило, що король і на цей раз не схотів дати йому булаву гетьманську й що, призначаючи трьох регіментаторів, сейм, як і за першої війни, свідомо поминув Ярему.

— І куди їм, тим регіментарям, проти князя! — хвилювалися найгарячіші прихильники Яреми.

— Фірлей — старий, нерішучий, Лянцкоронський — добрий вояка, але поганий воєначальник, Остророга ж знаємо ще з Пиляви…

— А князь таки не підкориться їм! — говорили другі.— Буде так, як під Пилявою, проситимуть і молитимуть, щоб князь узяв булаву, хай ось тільки Хмельницький з татарами надійде…

— А що? Х іба вже недалеко козаки? — з острахом питали треті.

— Хто й зна… Щ ось чи не під Меджибожем уже…

— Де Меджибіж? Де Меджибіж? Чи це далеко? — хвилювалась Оксана, але запитати в когось із слуг боялася.

Зміркувала, що певно-таки Меджибіж недалеко: зникли якось зовсім несподівано сусіди-пани, що гостювали в замку, дуже збільшилася залога, були навіть чутки, що все військо Яремине стане в Збаражі.

А найстрашніше було те, що зовсім несподівано, без жодного, здавалося, наказу від Гризельди, в замку почали пакуватися.

Ніхто навіть не натякав про можливий від’їзд княгині, але Оксані й без того було ясно, що наказ виїхати до Варшави можуть оголосити щодня.

При першій же нагоді Оксана розповіла Максимові про все, що робилося в замку.

Хлопець теж хвилювався. Днів через два-три мав уже повернутися дід, але як воно буде з утечею, коли навкруги Збаража вже точитимуться бої?.. Навіть не бої,— досить уже, що всюди вештатиметься жовнірство й, напевно, затримуватиме кожного підозрілого…

— А що коли княгиня виїздитиме, наприклад, завтра? — запитувала Оксана. — Тікати без діда Панаса?

На це Максим не міг зважитися.

— Прибіжиш, скажеш— тоді побачимо.

Але що доведеться робити в такому випадку, Максим не уявляв. Тікати пішки, без діда, було б безглуздям. Переховуватися поки що в Пригрудку — й думати нічого.

А чутки про військові події ставали все докладніші.

Пошепки переказували пригрудські міщани, що Хмельницький наміряється вдарити саме на Збараж, що з ним сто тисяч орди, що король з посполитим рушенням теж іде на Збараж, що гетьман литовський Радзівілл має вдарити на козаків з тилу, що хто й зна, як воно на цей раз поведеться козакам, тим більше, що з ханом татарським король провадить якісь перемови…

Ще докладніше, ще з більшою певністю переказували ті ж самі відомості в Збаразькому замку:

— Хай тільки обложить Збараж Хмельницький, скрутно йому доведеться. Облогу легко можна витримати хоч і кілька місяців, а король же швидко наспіє на відсіч… До того ж і Радзівілл ось-ось-ось ударить на Київ, а на литовському пограниччі та й по всіх містах українських залог майже не залишилося, всі пішли з гетьманом.

— А ще як татар якось пощастить королеві спрактикувати, як покинуть вони Хмельницького та рушать на села по ясир? Ні, це вже козакам не Корсунь, не Пилява…

Оксана не могла уявити, наскільки правдиві усі ці міркування. Але досить з неї було й того, що настрій у панів підвищений, бадьорий.

— Встигне дід чи не встигне до того, як Гризельда накаже виїздити? Чи можна буде тікати, коли в околицях, певно, вже й зараз повно польського війська?

Хто міг відповісти Оксані на ці запитання? Вона щодня хоч на хвилинку бігала до Пригрудку, але діда все не було.

Знесилена й збентежена до краю непевністю становища, поверталась Оксана до замка.

А залога його все збільшувалася. Не можна було пройти двором, парком або покоями, не зустрівши когось із офіцерів, що, не дивлячись на відому всім заборону княгині, не тільки при кожній нагоді чіплялися до служниць, а навіть відважувалися прослизнути до приміщень, де вони жили.

Це ще більше нервувало й дратувало Оксану. Вона почувала таку огиду до всього, що творилося навкруги, таку перевтому, що хвилинами навіть триматися на ногах їй було важко.

«А що як захворію? Що як захворію?» — з жахом запитувала вона себе.

Одного разу, вже про обіді, прийшла чутка, що під Меджибожем регіментар Лянцкоронський обложив передній полк Хмельницького з Богуном на чолі… Казали, що Богун у безвихідному становищі й що не сьогодні-завтра Богуновий полк або виб’ють до ноги, або заберуть у полон.

Це остаточно підрізало й без того знесилену вкрай Оксану.

І Олена, й «Варка аж перелякалися, побачивши її другого ранку.

Бліда, аж зелена, ледве пересуваючи ноги, пішла вона до Пригрудку.

Діда ще не було. Оксана мало не знепритомніла, почувши це від Максима, й сиділа з ним коло церкви на цвинтарі кілька годин: не мала сил повертатися.

Червневе сонце вже почало схилятись на захід, коли вона підійшла до замкових воріт.

Замкового двору не можна було пізнати. Всюди метушилася челядь, довгою валкою стояли вже напівнавантажені ковані коні.

«Все скінчено: княгиня виїздить!» — зміркувала Оксана, й ноги її підкосилися.

Ледве-ледве примусила вона себе не впасти й побігла розшукувати Олену й Варку. їх уже не було в замку: ще кілька годин тому прибіг до Яреми гінець, негайно ж княгиня виїхала з кількома покоївками та двірськими панями під охороною цілого драгунського полку. Решта Гризельдиного фрауцимеру та служниць мали виїхати завтра. Посол від Яреми негайно ж кудись зник, не сказавши нікому й слова.

Хтось пустив поголоску, що Кричевський з Богуном погромили під Меджибожем Лянцкоронського, що Яремине — військо, приспівши на відсіч, теж мусило відступати, а може й тікати, що за Кричевським та Богуном іде Хмельницький з ханом і всією потугою.

В замку спішно готувалися до оборони. Переказували, що військо на чолі з регіментарями вже під самим Збаражем, що не сьогодні-завтра воно з’єднається з відділами Заславського, Конецьпольського й Яреми і що за річкою Гнізною під керуванням генерала Пшиємського вже риють окопи.

— Все скінчено!.. Все скінчено… Не встигли… Все скінчено, завтра їхати, — ледве ворушила спраглими устами Оксана, прислухаючись до метушні, що ставала все голоснішою. — Все скінчено. Знов до Варшави… Прощай, Максиме… Прощайте, діду… Не судилося…

— А чому не судилося? — немов підштовхнув її хтось.

Серед такої замішанини ніхто й не помітить, що якась там з покоївок залишилася…

Але залишатися було ще небезпечніше, ніж виїхати: жовніри й офіцери ставали все нахабніші. Навіть коли княгиня була тут — чіплялися… А що ж тепер буде?…

— Побігти знов до Максима? Але втеча ж тепер аж ніяк неможлива, навіть коли й дід повернувся. Переховуватися в Пригрудку? Де? В кого? В попа, де живе Максим? Та це ж безглуздя, переховуватися під час облоги!..

А вона ж триватиме довго… А коли погромлять пани козаків, що тоді? Що тоді?..

Голосний регіт у парку примусив Оксану здригнутися: там кілька жовнірів причепилися до якоїсь служниці.

«Тікати!.. Негайно ж тікати геть!.. Хоть у прірву, — подумала дівчина. — Сонце ще високо». Міст ще не зведений».

Серед загальної метушні, не звернувши нічиєї уваги,

Оксана опинилася за ворітьми.

Вона не думала, що, може, не знайде Максима. Вона вирішила йти навіть до попа, якщо не побачить хлопця десь коло церкви.

Максим був на цвинтарі.

На могилці, під бузковим кущем, сидів і дід. Побачивши його, Оксана аж заридала з радості. Але радіти не доводилося, дідових коней Захопили поляки. Він сам ледве встиг утекти. Про втечу втрьох не доводилося й мріяти.

— Людність тікає до міста, — оповідав дід. — Усіх, що йдуть у протилежному напрямі, ляхи затримують, хто не боїться козаків — ворог.

— То як же ми? Як же буде? — питала Оксана то в одного, то в другого.

Дід і хлопець мовчали.

— Тут тільки одна може бути рада, — переконано сказав дід, і Оксана зраділа, що нарешті-таки знайдено якийсь вихід. — Тільки одна… Треба тобі, Максиме, вирушати самому…

— Як? А ви? — захвилювався хлопець.

— Слухай уважно. Часу небагато. Йди так, як оце стоїш. Ні грошей, ні харчу брати не треба, так безпечніше. Йди ввесь час понад ставом. Місто буде в тебе ліворуч. Як вийдеш за місто — заховайся десь у болоті, та обережно, там від берега аж до міської брами мусить бути сторожа. Ночі тепер темні. З болота треба тобі на північ від ставу. Пам’ятаєш, там ліс на горі? Добіжиш до лісу, зараз же круто візьми праворуч. Це буде просто на схід. Стежок там, здається, нема. Та воно й краще. Там усе взгір я високі, порослі дубом і грабом. На схід іди цілий день. Чим більше встигнеш пройти, тим краще. Другого дня повернеш на південь. А там уже сам побачиш, певно й з козаками там десь зустрінешся… А коли під Збаражем не дай би боже уздріли тебе, кажи, що з Валахівки, заблудив… Розумієш?..

— Розумію… А як же ви, діду, з Оксаною?..

— А ось як. Скажи Богунові, якщо побачиш його раніше од нас… Скажи, що дід, мовляв, з Оксаною вибрали хоч дальшу, але найлегшу дорогу: човном через став, а тоді лісами…

— Човном? Чому ж ви мені, діду, раніше цього не сказали?..

— Га? Та коли ж я б устиг тобі це сказати? Жаль, човник дуже маленький, тільки-тільки на двох. А Оксану ми на хлопця перевдягнемо…

Максим недовірливо скоса глянув на високі Оксанині груди.

— Ну, чого роздивляєшся? Йди вже, часу небагато. Та гляди там — обережніше. Нам-то з Оксаною легко буде… А от тобі… Ну, нічого, викрутишся. Щоб такий козак та не викрутився? — вже зовсім весело додав дід, обняв і поцілував Максима.

Оксана теж обняла хлопця й поблагословила.

— Ну, йди, йди, не оглядайся! — суворо сказав дід, побачивши; що Максим ступив кілька кроків і завагався.

— А що, дуже небезпечно буде йому йти? — пошепки запитала Оксана, коли Максим зник з очей.

Дід не відповів нічого. Він сидів, похиливши голову на руки, й, певно, про щось тяжко замислився.

На цвинтарі стало вже зовсім темно.

— Га?.. Що… — немов прокинувся дід. — Питаєш, чи пощастить йому вислизнути? Авжеж… Хай мене святий грім уб’є, коли днів через три не потрапить до козаків!.. А от нам трохи гірше… — Голос діда увірвався. — Збрехав я йому, моя доню, через став тікати не можна… Доведеться якось тут переховуватись…

Була вже ніч. У замку горіли сотні огнів. На південь, за річкою, охопила півнебо червона заграва: то поляки, порозкладавши аж на півмилі багаття, гарячково рили окопи.

7

Квітень і травень — цілих два місяці — чекали Богун з Нечаєм гетьманського наказу виступати в похід.

Їм було добре відомо, що на цей раз зволікання Хмельницького залежить не від вагань і надій на трактати: треба було стягнути лівобережні полки, належним чином укомплектувати правобережні, подбати про зброю й припас.

А головне — треба було дочекатися кримського хана, що на цей раз ішов на допомогу гетьманові, здавалося, зовсім не так охоче, як минулого року.

Козаки жартували, що помер Туган-бей, особистий приятель Хмельницького, нарікали на нового перекопського бея Карач-мурзу… Але й Богун, і Нечай добре знали, що хан боїться нападу від донців і що минулого року орда йшла на війну охотніше через великий голод у Криму.

Нарешті, в середині червня до Вінниці прибіг посол від Хмельницького й повідомив, що кілька десятків тисяч татар перейшли Дніпро під Аслан-городом.

Днів через три білогородська орда переходила Дністер під Тягинею.

На передових позиціях Подільського й Брацлавського полку, в напрямах на Бар і Меджибіж, майже щодня точилися незначні бої з військом кам’янеиького каштеляна Станіслава Лянцкоронського.

На північ, у південній Волині, полки другого регіментаря — Фірлея, перейшовши Горинь, рішуче наступали на козаків, громили повстанські загони й швидко посувалися до Костянтинова.

Щодня Богун і Нечай могли опинитися в дуже скрутному отановищі, треба було всіма засобами не дати Лянцкоронському з’єднатися з Фірлеєм.

Виконати це завдання взявся Нечай. Брацлавський полк, щось коло п’яти тисяч козаків, несподівано вдарив на Меджибіж, щоб затримати в такий спосіб дивізію Лянцкоронського.

Слідом за Нечаєм вирушив і Богун.

Одержавши того же дня відомості, що Кальницький полк під Остапом Гоголем теж іде на Меджибіж, Богун відрядив по всіх околицях невеличкі загони з наказом розголошувати якнайширше, що Нечай тільки «передвиїжджий Хмельницького» і що за ним іде сам гетьман з ордою.

Ці поголоски врятували Нечая від неминучої поразки: Фірлей, що встиг уже поєднатися з Лянцкоронським, завагався й не вдарив на Нечая своєчасно.

Але становище козаків щохвилини могло змінитися на гірше…

Справді, не встигли ще Подільський і Кальницький полки поєднатися з Нечаєм, що ледве стримував наступ ворога, як Яремині добірні полки вже надходили До Меджибожа.

Наступні два дні були чи не тяжчі від усіх, які Богун пам’ятав.

Полки насідали з не чуваною досі завзятістю, їхня залізна кіннота кілька разів збивала козаків з поля.

Надія була тільки на здатність козацтва боронитися табором.

І справді: за рядами позв’язуваних ланцюгами возів козаки трималися міцно, не дивлячись на скажені атаки ворога.

Богун з Нечаєм були невтомні. Вони з’являлися в найнебезпечніших місцях і своїм прикладом підтримували вояків.

Але вже на третій день вони побачили, що до краю стомлене козацтво довго так витримати не зможе.

А ж тут несподівано швидко наспіли полки Київський під Кричевським і Корсунський під Морозенком. Усього щось мало не десять тисяч комонника. Потужно вдарили Кричевський і Морозенко на ворога. Змішали й примусили відступити дивізії Лянцкоронського, побили й одкинули далеко назад кінноту Яреми.

Одержавши цілком певні відомості, що за Кричевським і Морозенком іде сам Хмельницький з ханом, поляки не наважилися дати рішучий бій і спішно Почали відступати в напрямі на Збараж.

На раді п’ятьох полковників — Кричевського, Морозенка, Нечая, Богуна й Гоголя — ухвалено було дати добрий спочинок полкові Богуна, що найбільше стомився в попередніх боях.

Подільський полк зупинився на відпочинок за чверть милі на північ од Меджибожа.

Край шляху в дубовім гаю розташовано вози, поставлено кілька наметів — для полковника й старшини, розпалено багаття й одведено коней на пашу. Хворих і ранених ще зранку одвезено до Меджибожа.

Козаки, передбачаючи добрий відпочинок, повеселішали. Вже й пісні подекуди залунали, вже й музика заграла по деяких сотнях.

— Через днів два можна знову в похід, — сказав Богунові полковий суддя Филон Немира.

— Побачимо. Треба порозумітися з гетьманом: за день-два, гадаю, він уже й тут буде.

Богун не помилився: ранком другого дня немовби чорні хмари з’явилися на обрії.

— Гетьман іде, гетьман! — загомоніли в полку…

— Та й не сам, певно й татари, — казали досвідченіші.

Справді: чорні хмари з південного сходу все збільшувалися, то було сполохане козацьким й татарським військом птаство.

Часом воно летіло так густо, що ставало аж темно.

Крякання чорних круків, гелготання диких гусей, розпачливі крики чайок і тужливе тюлюкання куликів зливалися в якийсь тривожний зловісний чи то плач, чи то стогін.

Перегодом з’явилися й звірі: то сірий здоровенний вовчище несподівано наткнеться на табір і, клацнувши щелепами, метнеться в гущавину, то рудий злинялий сторожкий лис крутне пухнастим хвостом і зникне, немов простилаючись по густих травах, то переляканий на смерть заєць, вискочивши з розгону аж на майдан якоїсь із сотень, зупиниться мов очманілий і через мить дремене ще швидше геть…

За хмарами птахів устали наобрії густі хмари пилу.

Гетьман зустрів хана на Чорнім шляху під Житомиром і зараз же рушив на північ,

П’ятдесят тисяч козаків ішли в центрі. Сімдесятитисячна орда — по обох крилах.

Повз Богуновий полк проходило тільки крайнє ліве крило.

Богун з Приндяком, Филоном Немирою й сотниками, щоб краще бачити похід ординців, виїхали на узгір’я край шляху.

В чорних великих баранячих шапках, у вивернутих до гори хутром, одягнених просто на голе тіло кожухах, з довгими розмальований луками й повними стріл сагайдаками на плечах, татари ішли неймовірно тісною лавою, що навіть зблизу нагадувала якусь велетенську гадину.

Кожний ряд — сто вершників, триста невисоких- степових коней з кудлатими гривами. Кінь при коні, ряд за рядом, один за другим, один за другим…

— Ну й тісно ж ідуть, бісові діти! — зауважив Филон Немира.

Голова колони вже зникла за обрієм, а кінця ще не було видно.

— Як листя в лісі! — сказав Приндяк.

Богун мовчки напружено вдивлявся в обличчя ординців. Його дивувало, що всі вони такі одноманітні, такі однакові. Він хотів дошукатися хоч одного неподібного до інших вершника й не міг: темна, рухлива, сувора, вкрита густою курявою мовчазна маса здавалася однією істотою.

— Де пройдуть, там буде чисто, — сказав хтось тихо.

Богун мовчки кивнув головою. Дивне почуття опанувало його: йому здавалося, що татари проходять повз нього вже давно-давно. Здавалося, що йтимуть і йтимуть нестримно й сьогодні, й завтра, і ввесь час. Він уявив собі всю татарську орду цю страшну, таємничу, зловорожу масу, — що вкрила собою чи не десятимильний простір… і, раптом сказав:

— Треба було обходитися без орди.

Ніхто його не почув.

За ногайцями йшли кримці, за кримцями — довгочубі стрункі черкеси в високих білих папахах, у напрочуд гарних світло-сірих черкесках, за ними — в яскравих різнокольорових халатах, у червоних і білих чалмах — мальовничі меткі румелійці.

Проходили з раннього ранку до пізнього вечора.


Другого дня, одержавши звістку від гетьмана, Богун наказав вирушати. йшли невеликими переходами, часто зупиняючись на спочинок.

Околишні села стояли пустками. Людність, прочувши про татар, поховалася.

Потолочені, збиті копитами ниви, а подекуди й обгорілі руїни осель свідчили, що люди боялися недаремно.

— Добрі спільники, ой добрі! — не раз похитував головою Богун.

— От на кого вже давно в мене руки сверблять, — додав Приндяк.

…Через кілька днів надвечір полк підійшов до козацького табору під Збаражем.

Давши наказ розташуватися на ніч, Богун зліз на дуба й оглянув околицю.

Ніч була тепла, спокійна.

На кількамильнім просторі — всюди, де розташувалося козацько-татарське військо, горіли десятки тисяч огнів.

Поблизу червоніли вони великими огнищами, трохи далі меншими, а там, далеко на обрії, спалахували тільки жовто-червоними маленькими зірками. Здавалося, не було їм кіния-краю.

За ними — далеко на північ — мав бути Збараж.

Богун довго сидів на дубі, вдивляючись у це море огнів і прислухаючись до стриманого таборового гамору, що нагадував шум морського прибою.

«Скрутно доведеться ляхам у Збаражі. Їх щонайбільше двадцять п’ять — тридцять тисяч разом зі слугами.

А козаків і татар щонайменше тисяч сто п ятдейят. За кілька днів буде вже й по Збаражу, — думав Богун.—

Хіба тільки в замку триматимуться трохи довше… А що як у замку Оксана? Були ж якось чутки, що княгиня в Збаражі… Виїхала, давно, певно, виїхала з усіма бебехами!» — намагався заспокоїти себе Богун, але думка, що Оксана в Збаражі, чомусь не покидала його.

«І хоч би тобі якась звістка від діда Панаса!.. Як у воду з хлопцем упали. Може, вже й на світі нема?..»

Козаки давно вже поснули, а Богун усе ще не міг заспокоїтись. Від думок про Оксану він перейшов до міркувань про найближчі військові події, про Хмельницького, про татар, про те, що знов, як і минулого року, з явилася сарана, що в багатьох місцях люди не сіяли ні восени, ні весною, що тяжкий буде для України цей рік навіть і тоді, коли війна скінчиться щасливо.

Заснув Богун аж світанком і прокинувся пізно: вже давно просурмили зорю й козацтво саме сиділо за сніданком.

Поміж довгими рядами возів, розставлених окремо по сотнях, сиділи навколо великих казанів курені — по десятеро, а коли й по двадцятеро чоловік й поважно їли куліш. Тут же, коло казанів, купами лежав на білих широких хустках понарізуваний великими скибками хліб.

Смачний куліш парував так приємно, що Богун мимоволі взявся за ложку.

— До нас, до нас, пане полковнику! — закричали йому з кількох куренів разом.

Богун сів коло першого куреня вінницької сотні разом з Филоном Немирою й Приндяком.

— Після сніданку треба до гетьмана, — сказаз він Немирі.

Але до Хмельницького довелося- вирушати значно пізніше: не встигли ще поснідати, як прибіг конем молодий козак:

— Від полковника миргородського до пана Полковника вінницького! — сказав він, знімаючи шапку.

— Від Матвія Гладкого?.. Що таке? — підвівся Богун.

— Позавчора під Вишневцем під’їзд захопив бранок. Одна каже, нібито вона родичка пана полковника…

«Оксана!» — ледве не скрикнув Богун і стримано запитав: — Де вона?

— Вони вдвох, пане полковнику, зі мною: їдуть возом… Та я гаразд не знав, де полк Вінницький — зупинив їх у тому гайку… Спека!..

— Гаразд. Подякуй від мене полковникові Матвієві,— сказав Богун і швидко, намагаючись не побігти, пішов до гайка, куди йому показав козак.

Ще здалеку побачив він коло воза двох дівчат, але вони дивилися в протилежний, бік.

Одна з них — вища — постаттю дуже нагадувала Оксану.

«А хто ж друга? Хто ж та, низенька?» — подумав на мить Богун, але зараз же забув про неї й бачив перед собою лише Оксану.

Він був уже кроків за десять, він уже ледве не біг, коли дівчина озирнулася.

Богун став як укопаний. «Чужа, незнайома дівчина, зовсім це не Оксана!» — приголомшила думка.

— Хто тут про мене питав? — різким, зовсім не своїм, неприємним голосом запитав Богун.

— Це я… це ми… Я сестра Максимова — Олена, — тихо промовила дівчина.

— Максимова?. Якого Максима?..

— Хлопця… Максима… лубенського… Того, що з дідом Панасом…

— Ага! Сестра Максимова?.. Знаю, знаю, — силкуючись зібрати думки, говорив Богун і раптом зовсім несподівано для дівчат голосно скрикнув — Олена! Сестра Максимова!.. Були з княгинею? То певно й Оксану бачили?

— Аякже, — зацокотала Варка. — Увесь час, іще з мимулого року: і в Лубнах, і в Варшаві, і в Замості, і в Збаражі.

— В Збаражі? Хіба Оксана в Збаражі?..

— В Збаражі. І Максим, і дід Панас там…

— З ними? То як же?.. Вона хіба втекла з замка?..

— Не знаємо, — тихо сказала Олена. — Ми виїхали а княгинею несподівано. Вона залишилася…

— А нас загін татарський аж під Вишневцем захопив, — зацокотіла Варка. — Ой і перелякалися ж були ми тоді!.. Якби не козаки миргородські, певно, було б уже й по нас… А козаки… Ой і бідові ж хлопці!.. Особливо там один…

— То невже Оксана в Збаражі? — не слухаючи дівчат, міркував Богун. — Сама чи з дідом і хлопцем?.. Однаково. І так, і так дуже погано. А бо викриють їх ляхи й замордують, або під час штурму щось трапиться… А чому безпремінно трапиться? — почав Богун заспокоюватись. — Переховається там якось, та й усе… А місто ж не сьогодні-завтра вже наше буде…

— Та чого ж ви мовчите, дівчата? — ласкаво звернувся Богун до Олени й Варки. Усміх опромінив йому лице, очі заграли привітно.

— Та пан полковник же нас зовсім не слухає,— озвалась Олена. — Може, панові полковникові неприємно, що ми до нього звернулися… Але ми тоді так були поперелякувалися…

— Неприємно? Чого неприємно? Бог з вами… Я дуже, дуже радий!.. Справді, попервах мені здавалося, що тут і Оксана… Але ви ж мені все про неї розкажете!.. Ех, якби знати, що з дідом трапилось… А може, вони не в Збаражі?.. Може, якось устигли вимкнутися? Розкажіть мені все докладно.

Дівчата, заохочувані ласкавим і уважним поглядом полковника, почали оповідати.

Богун слухав і міркував:

«Так… Так… Дуже скрутне становище… Але нічого: дівчата були ще в гіршому… А я ще їх зустрів так сердито!.. Безпремінно треба їх пожалувати».

Богун одвів їх до свого намету, довго розпитував, заспокоював, що все буде гаразд, почастував навіть пірниками, що йому дала на дорогу баба Ївга.

Дівчата просто не пізнавали суворого та, як їм спершу здалося, злого полковника: такий лагідний, такий уважний був цей чоловік, що навіть завжди смутна Олені повеселішала й зашарілася.

Але раптом полковник знов посмутнів: треба було йти до гетьмана.

8

Хмельницького Богун застав у дуже поганому настрої: перші сутички з поляками були для козаків і татар не сприятливі. Татари незадоволень Військо козацьке ще й досі не розташувалося як слід, а завтра неодмінно треба штурмувати Збараж, бо поляки ще не встигли зробити окопів коло східного ставу. До того ж доводиться послаблювати свої сили, негайно треба виправляти Кричевського з десятьма тисячами комонника на Литву проти Радзівілла.

— А Голота?.. А Пободайло?.. — спитав Богун.

— Голоту погромлено. Сам Пободайло не здержить.

Радзівілл наміряється вдарити на Київ. Коли Кричевський його не затримає та коли тут під Збаражем не пощастить, — матимемо проти себе три війська: Ярему тут, Радзівілла з тилу, короля з посполитим рушенням з боку Зборова. і

Богун замислився. Становище справді було загрозливе.

— А скільки війська в Радзівілла?

— Та тисяч, може, п’ятнадцять… Але біда, що в нього найкращі німецькі, відділи, чудова армата… Кричевський же мусить іти тільки з легкою кіннотою, треба вдарити на Радзівілла якнайшвидше… Ех, якби Москва була послухалася. Хай би там хоч на кордоні заворушилися… Розумієш, — нахилився до Богуна Хмельницький. — Розумієш. Я так міркував: Литву щоб Москва якось зв’язала, а Ракопій щоб напер на ляхів із Семигорода… У нас би тоді тут зовсім руки були розв’язані. А тепер… Безпремінно завтра треба здобути Збараж. Ходімо, лишень, огляньмо окопи.

Хмельницькому підвели білого коня. Небавом під’їхали Виговський з Джеджелієм і Зоркою.

Подалися просто до польських окопів.

На південь од міста й замка, починаючись від західного ставу й аж до Лублянок, хвилястий терен трохи підвищувався. Тут генерал артилерії Криштоф Пшиємський розташував, польський табір з таким розрахунком, щоб у ньому легко вмістилося не тільки все наявне військо, а й майбутні підкрепи.

Високі вали тягнулися ледве не на цілу милю, тил упирався в місто й замок, і тільки одну частину табору, що виходила поза став, ще не встигли обнести валом.

На це саме, місце й намірявся вдарити гетьман.

— Коли їх там навіть і тридцять тисяч, — зауважив Богун, — все-таки на такій лінії не витримають, занадто вже розтягнули.

Хмельницький повернув на схід.

Їхали зовсім близько від валів, у деяких місцях поляки навіть почали стріляти з мушкетів.

— Обережніше, пане гетьмане! — підскочив Зорка до гетьмана, але той тільки махнув рукою.

Обложенці, певно, повідомили про Хмельницького рег гіментарів, бо небавом на валу з’явились Ярема, Фірлей, Лянцкоронський і Конецьпольський, оточені пишним почетом.

Богун, що зір його був гостріший від гетьманського, добре бачив не тільки одежу й постаті, а навіть відрізняв і деякі обличчя.

— А я й не знав, що Ярема такий низенький, — дивувався Зорка. — А той, хто он той, що, мов журавель, виступає?..

— Остророг, — відповів Хмельницький.

— А отой товстелезний?..

— То, мабуть, Заславський. А може й Тишкевич, обидва годовані кабани.

Лицарство польське настільки зацікавило Зорку, що він зовсім забув про обережність і під’їхав значно ближче до польського табору, ніж інші…

Поляки навели гармату, гримнув постріл, і куля, ледве не розчерепивши голови Зорчиному коневі, зарилася з шипінням у землю.

— Обережніше, пане писарю! — засміявся Хмельницький. Зорка зовсім не потребував цього зауваження. Лаючись, переїхав він з лівого боку на правий, опинився таким чином значмо далі від валу, але все ще плювався й міркував, чи пристойно буде од’їхати іце трохи…

— Треба б, Самійле, їм якось віддячити, — звернувся Богун до Зорки.

— А треба б… Тільки що ж, не з пістоля на їх стріляти?

— Привези мені лук… Тільки, гляди, вибирай найкращий.

Зорка, заздалегідь смакуючи цікаве видовисько, а також радіючи, що не доведеться знов наражатися на небезпеку, негайно ж подався до гетьманського намету.

Хмельницький заклопотано оглядав місцевість. Він зовсім не звертав уваги на регіментарів, що все ще дивилися на нього з валу. Інколи він висловлював свої зауваження, звертаючись то до Кричевського, то до Богуна, але більше мовчав і тільки зрідка похитував головою.

Коло східного ставу гетьман навіть зліз із коня і ступив кілька кроків, щоб краще довідатися, чи не дуже м’який ґрунт.

Богун не раз бачив гетьмана на хуторі в Суботові, коли Хмельницький оглядав своє господарство, зовсім таке саме враження справляв гетьман і тепер, хоч там, на хуторі, річ ішла про якісь господарські дрібниці,— тут же від одного необережного кроку залежала доля тисяч людей, а може, навіть і доля цілого війська.

— Чи сповістили полковників, що ввечері рада? — запитав гетьман у Виговського.

— Так, пане гетьмане.

— Жаль, що тебе на раді не буде, — звернувся Богдан до Кричевського.

— Обійдеться й без мене…

— А може б вирушив завтра рано?

— Не можна гаятись: наказ полкові вже дано — вирушаємо не пізніше як перед вечором.

— А чи не взяв би ти з собою частини Морозенкової кінноти? Тут все одно війська може більше, ніж треба.

Кричевський замислився.

— Гаразд, — сказав він, — побіжу порадитися з Морозенком.

— Та ще хай оголосять по всіх полках, — урочисто сказав гетьман Виговському, — що на Радзівілла йде тридцять тисяч, а з ними пан полковник київський за наказного гетьмана.

— А ми вже тут якось без тебе будемо поратись, — ласкаво звернувся Богдан до Кричевського, — знаю, що тобі буде тяжче… Куди тяжче, ніж нам, та що зробиш, нема ради…

— Нічого… якби тільки через оті багна поліські якнайшвидше проскочити…

Так розмовляючи, вони опинилися вже зовсім близько від козацького табору. А ж тут назустріч з’явився Зорка.

— Уже назад? — розчаровано запитав він.

— А що, хіба ще не перехотілося побавитись? — запитав Богун.

— Авжеж. Та й лук ось, дивись, який добрячий.

Гнучкий і тугий лук татарський був справді чудовий.

Розмальований зелено, червоно й жовто, він виблискував по боках штучно вправленою слоновою кістю, а на вигибах світив чорністю й злото-срібними візерунками. Він був ще не напнутий, і міцна тетива з вологої жили, не мов гадюка, обвивала його.

— А тобі хто його дозволив узяти? — розсердився

Хмельницький на Зорку.

— Та я оце ж саме й хотів попитати…

— Гляди мені, щоб більше цього не було!.. Це ж подарунок Тугай-бея, — пояснив Богдан Богунові.

Той уважно розглядав лук.

— Гляди ж тільки, щоб самого Ярему поцілив, — пошуткував гетьман і торкнув коня.

Богун і Зорка залишились вдвох.

— А ти, я бачу, Самійле, не дуже-то метикуватий.

— Це щодо забавки?.. Помиляєшся: глянь.

Богун подивився в бік козацького табору. Звідти наближалися клусом душ десятеро вершників. Попереду не дуже-то показним гнідим їхав козак, обличчя якого здалося Богунові знайоме. Майже всі вершники правили кіньми куди гірше, ніж передній.

«Певне, поповичі або бурсаки», — подумав Богун.

— Треба було вибирати найголосистіших, — пояснив Зорка.

Кремезний козак, підбігши ближче, з підкресленою врочистістю зняв шапку:

— В рицарськім колі,—
почав він, акцентуючи з польська так, що Богун зразу впізнав хазяїна мавп.

В рицарськім колі,
На цьому полі
Щиро вітаю:
До ніг упадаю
На лядський кшталт…
Славний Богуне!..
Прийми шацунек
Від мене й від мавп!..
Богун поздоровкався радісно.

— А де ж мавпи?

— Завтра ляхів кінчатимуть.

— Та ні, я про справжніх.

— А, про тих? Запаніли так, що куди тобі: в самого гетьмана столуються!.. І я про них. А ці,— кивнув він на присутніх, — майже всі при мені.

Богун із цікавістю подивився на товаришів хазяїна мавп.

— Ану, засмійтесь! — наказав Кремезний.

— Га-га-га!.. Го-го-го!.. Ге-ге-ге!.. — разом несподівано гримнули ті так голосно, що Зорчии кінь злякано метнувся вбік, а луна докотилася аж до далекого ставу…

— Га-га-га!.. Го-го-го!..

Богун засміявся й собі.

— Ну, а тепер репетицію, — сказав Кремезний.

— Repetitio est mater studiorum[11], — протягнув довгошиїй худий козак таким густим басом, що Богунові аж дух захопило.

— Ну, починай! — наказав хазяїн мавп.

— Панство магнати, — проказали всі хором:

Панство магнати!
Годі тікати.
Йдіть на розправу
Дуже цікаву:
Пана Фірлейка
Візьмем на шлейку,
У Остророга
— Вивернем ноги,
З князя ж Яреми —
Шкуру здеремо!..
— Нічого собі,— похвалив Зорка.

— Гайда, — сказав Богун.

На валах польського табору майже нікого не було.

— Ех, жаль, певно, Ярема снідає,— зітхнув Зорка.

Під’їхали близько, але так, щоб мушкетні кулі не долітали. Стали юрбою.

— Починай.

— Га-га-га! О-го-го!

— Панове ляхи, панове ляхи!

— Панове ляхи, матері вашій сто чортів!

Кілька жовнірів з’явилися на валу.

Від козацького табору теж поволі почали наближатийя люди: спершу поодинці, потім цілими юрбами. Кожний вибирав найвигідніше місце й сідав, посмоктуючи люльку й пгільно придивляючись до всього, що робилося на валу.

— Панове ляхи! — закричав Кремезний. — Чого це ви там поховалися?.. Пора вже ваш чинш одбирати!.. Ось уже цілий рік ми вам нічого не платили!..

— А може, чи не загадаєте якої панщини? — ревнув довгошиїй.

— От із бидла ще й досі не брали десятини! — насмішкувато тягнув Кремезний. — Коні ржуть, бидло пошаліло: на ярмарок хоче…

— Га-га-га! О — го-го! — ревнули всі разом.

— Лайдаки!.. Лайдаки! — почувся з валу металевий голос. — Підходьте-но ближче — ми вас почастуємо!..

— їжте самі на здоров’я! — ревнув довгошиїй.

— Х то там питав про панщину? — запитували з валу.

— О тем потем, — відповів Кремезний.

— Хочете знати, коли за чиншем прийдемо?.. Чинш не залегне: збере його військо литовське, поки ви тут сидітимете. Від панщини — поки що пільга: будете небавом греблю через Дніпро сипати для князя Яреми!..

— Шкуру здеремо! — крикнув довгошиїй.

— А десятину з вас візьмуть татари! — кричали з валу. — Поженуть дітей і жінок ваших до Криму, як бидло!

— Не діждете, сучі сини! — відповів хазяїн мавп і одночасно махнув рукою.

— Га-га-га! О-го-го! — озвалися козаки на цей знак.

— Га-га-га! О-го-го! — реготали вони так нестримно, що регіт їхній підхопила вся величезна юрба, що зібралася послухати пересвари.

Поляки щось кричав, аж надривалися, але слів не було чутно.

Тим часом Богун торкнув коня й став у юрбі так, щоб полякам його не було видно.

Тоді напнув лук, спробував тетиву й поклав довгу стрілу. Нахилився трохи вперед на високій кульбаці й почав цілитись.

Обличчя йому почервоніло з напруження, непорушна, немов залізна, була ліва рука, правиця ж спокійно, упевнено тягнула тетиву аж до підборіддя.

— Панство магнати! — кричали тим часом товариші хазяїна мавп:

Панство магнати!
Годі тікати:
Йдіть на розправу,
Дуже цікаву:
Пана ФірлеЯка
Візьмем на шлейку,
У Остророга
Вивернем ноги,
3 князя Яреми —
Шкуру здеремо!..
— Га-га-га!.. О-го-го! — зареготали навколо…

Аж раптом дзвизнула й заспівала стріла…

Ніхто не бачив її блискавичного лету, але всі помітили, як стрепенув руками блакитно-жупанний ротмістр, закрутився на місці й упав додолу.

Заметушилися й забігали поляки, мовчки стежило за ними козацтво, а Богун стрілив ще раз і ще раз — так швидко й так легко, що тільки по насуплених аж до перенісся бровах та по синій, аж чорній жилі на лобі можна було пізнати, якого страшного напруження м’язів вимагали ці постріли.

А на валу вже знов упало двоє поляків, а третій дістав стрілу в ліву руку.

— Оце вам чинш! — крикнув Кремезний.

— Оце вам панщина!..

— Оце вам десятина!..

Поляки не відповідали. Через кілька хвилин на валу вже не було ні душі.

Козаки тісною юрбою обступили Богуна й голосно дивувалися:

— Ну й цілець!

— А лук же який добрячий…

— Лук-то лук, та треба ж щось і до лука!

— А хто він такий?

— Ех ти, гепало! Та це ж Богун!

— Той самий?

— Авжеж.

— Та він же ще молодий зовсім: а казали, ще за Дмитра Гуні…

— А хіба давно Гуня панів колошматив?

— Ну, все ж таки…

— Пане полковнику! Пане полковнику! — почувся в юрбі голос Семена Приндяка. — Пан гетьман до себе просять — шпига якогось спіймали.

Богун із Зоркою подалися до намету Хмельницького.

Це був той самий турецький намет, який під Пилявого козаки забрали в Конецьпольського. І всередині була не менша пишнота, ніж у поляків.

— Це задля хана й послів чужоземних, — пояснював цю пишноту Хмельницький.

У Хмельницького зібралися майже всі полковники: і Бурляй-Гадяцький, і Морозенко-Корсунський, і Гладкий-Миргородський, і Гоголь-Кальницький, і Пушкар-Полтавський, і Тиша-Звягельський, і Носач-Прилуцький, і ще душ десять інших. Тільки Нечая чомусь не було.

Гетьман давав накази щодо штурму на ранок.

— Ти що ж, Іване, з шпигами лядськими накладаєш? — пошуткував гетьман. — Спіймали тут одного, а він каже, що приятель твій чи-то джура…

Богун пильно глянув на приведеного двома козаками шпига. Це був страшенно схудлий хлопець середнього зросту. Одежа шматтям висіла на ньому, немов на тичині.

Довге скуйовджене волосся падало аж на очі. Обличчя було аж чорне од пилу.

— Пане полковнику! — сміливо промовив хлопець.

— Максиме! — скрикнув Богун, одразу пізнавши його з голосу.

— Ага, бач, справді приятель! — буркнув Хмельницький.

Виявилося, що справа була дуже проста: по тижневім блуканні в лісах і ярах Максим раптом наскочив на одну з козацьких чат. З несподіванки й переляку, гадаючи, що це поляки, хлопець почав тікати і лише після довгої гонитви був спійманий. Тоді, побачивши, що це козаки, він сказав, що йде від Збаоажа до полковника Богуна. Дальші пояснення давати ТТДмовився. Цього було досить, щоб його припровадили до гетьмана, який уже давно звелів усіх підозрілих неодмінно приводити до генеральної канцелярії.

— А Оксана?.. А дід? — спитав Богун тут же, коло гетьманського намету.

— А хіба їх ще нема? — здивувався хлопець і розповів, як надумав тікати дід з Оксаною через став.

Богун посмутнів. Йому ясно було, що дід обдурив хлопця і що, певно, тепер переховується з Оксаною десь у Збаражі.

— Завтра вранці штурм… Може, все якось обійдеться… Може, ляхи їх так швидко не викриють?..

— Невже ж вони там залишилися? — почав непокоїтись хлопець.

— Навряд, — заспокоїв Богун, — певно, збочили до якогось села й гадають поки що там перебути… А ти молодець: це ж ви з дідом уже вдруге Оксану рятуєте… Молодець, справжній козак! Прийдемо ось до коша — вибереш собі коня… й мушкет, і шаблю: пора вже. Та й ще там дещо тебе чекає.

Незабаром Максима вже не можна було впізнати. З поголеною головою, у новій, трохи завеликій шапці, в синьому жупанці й при шаблі він скидався на справжнього козака.

Олена й Варка аж заплакали від щастя, побачивши його живим і здоровим, та ще в такому вбранні.

— Дякуй же, дякуй панові полковникові,— казала Олена, а Богун лише посміхався:

— То ж я тільки над козаками полковник, а тобі просто Іван… Федорович.

9

Вночі на раді в Хмельницького штурм призначили не на ранок, а на вечір другого дня: гетьман хотів зламати опір поляків одним потужним ударом, отже, треба було підготувати його добре.

Ще з вечора почали сипати проти польських валів три величезні шанці, щоб поставити сорок гармат із сімдесяти, що їх мав гетьман до своєї розпоряди.

Решту гармат розташовано проти правого й проти лівого флангів поляків, там, де коло східного ставу ворог іще не встиг насипати валу.

Всю ніч готувалися козаки й татари до штурму: оглядали й гострили зброю, набивали піском великі мішки, щоб закидати ними рови під валами, робили великі й малі смолоскипи, щоб кидати їх на ворога та освітлювати вночі місце бою, навантажували Тарасами та дубовими колодами довгі вози, щоб за їхньою ослоною якнайближче підійти до польських окопів…

Полковники, сотники, осавули, курінні отамани — кожний коло свого відділу — робили вказівки, давали накази, стежили за виконанням і повідомляли Хмельницького про хід роботи.

На обширі кількох миль у червоному, світлі великих кострищ — коло возів, коло гармат, коло наметів, коло валів і коней, — усюди помітно було безупинний рух.

З’являлися з темряви, зникали в ній і знову з’являлись освітлені червоним багаттям десятки, сотні, тисячі постатей, дзвінко й уперто рубали сокири, шурхали піском і землею незліченні спритні лопати, тихо рипіли вози й мажі, а подекуди лунко били об тверду землю копита: то окремі полки вже починали пересуватися на заздалегідь призначені від гетьмана місця.

Протягом цілої ночі увесь величезний табір козацькотатарський не знав спочинку. Тільки на ранок сподівалися наказу гетьманського відпочити до півдня.

В польському таборі було тихо. Тільки щось опівночіз’явилася на валах освітлена смолоскипами урочиста процесія.

Попереду під балдахіном ішов високий ксьондз з святими дарами, у білій з золотом мантії. Два інших ксьондзи підтримували його під лікті. Держала балдахіна тримали чотири шляхтичі в довгих блакитних кунтушах. Перед ними, розкидаючи квіти, йшло кілька дівчат у білих сукнях. Зр ксьондзами з непокритими головами йшли князь Ярема й уся старшина польська.

— Przed tak wielkim sakramętem,
— співали ксьондзи, — upadajmy na twarzy… — і ціле військо підхоплювало цей спів, і летів він урочистими хвилями аж до козацького табору, і було в цьому співі, в цій незвичайній процесії дцось таке, що примусило Приндяка перехреститися й прошепотіти якісь молитовні слова.

Богун глянув на нього незадоволено:

«І чого там Чорнота гав ловить!» — подумав він, побачивши, що деякі з козаків покидали роботу й почали стежити за процесією на польських валах.

І хоч до шанців, де порядкував Чорнота з арматою, було від Богунового полку не менше як півмилі, Чорнота, немовби почувши ту Богунову думку, підбіг до гармашів, наказав запалити гноти, сам особисто навів гармату й крикнув:

— Смали!..

— Б-бум! — гримнуло й залунало в нічній тиші.

— Przed tak wielkim sakramętem — почулося ще голосніше.

— Б-бум! Б-бум!

— Перша! Друга! — командував Чорнота, але гарматні кулі або не долітали до процесії, або падали далеко позад неї.

— Що вони там, п’яні понапивалися, чи що? — сердився Богун. — Щоб ото й досі не влучити!

Приндяк не поділяв його думки:

— Все ж таки служба божа…

— Служба то служба, а от якби поцілив Чорнота которого — веселіше було б і штурмувати завтра, — сказав Богун.

Чорнота, стріливши ще разів три, несподівано перестав: казали, що гетьман наказав не дражнити ляхів.

Процесія, обійшовши вали, зникла.

І в польському таборі, і в козацько-татарському запанувала тиша.

Тільки шурхали, як і раніше, лопати, тільки подекуди тихо рипіли вози.

Богун глянув на небо: Чумацький Шлях уже ледве мріяв, а Віз уже зовсім нахилився до обрію.

— Ану, Семене, я в цей бік — ти в той: огляньмо ще раз, чи впоралися вже козаки, — сказав Богун Приндякові.

Вони роз’їхалися.

Кожного козака свого полку Богун знав особисто. Коли в кого з них траплялась якась несправа — чи то з мушкетом, чи то з возом, чи то з конем, — полковник майже завжди про це пам’ятав і не забував поспитати при першій нагоді.

Він не сердився, не лаявся навіть тоді, коли козак почував за собою якусь провину, він тільки нагадував, і цього було цілком досить: Подільський полк поруч Із Київським та Корсунським усі вважали за зразковий.

Отож і тепер, коли козаки безперестанку працювали вже ледве не цілу ніч, Богун не помітив ні одного, що ставився б до роботи недбало. Розпитуючи в сотників, осавулів, курінних, а подекуди й у звичайних рядовиків про зброю, про ладівниці, про тараси — про все, що стосувалося до майбутнього штурму, Богун з задоволенням помічав, що все гаразд.

З'їхавшися з Приндяком коло десятої сотні, він, не чекаючи гетьманського наказу, звелів сповістити по всіх куренях про спочинок до півдня.

— А Максима ти часом не зустрічав? — запитав він у Приндяка.

— Ні…

Богун занепокоївся: він іще по обіді, розмовляючи з Максимом, рішуче заборонив йому брати участь у наступному штурмі. Хлопцеві це, видимо, не сподобалося, й, помітивши його незадоволення, Богун*примусив його-обіцяти, що він послухається. Тим дивніше було, що Максим кудись зник.

— Може, до сестри пішов? — міркував Богун. Але Олена й Варка, що упросилися доглядати за раненими та хворими, певно, давно вже спали.

— Треба буде його вилаяти ранком, — вирішив Богун і, вибравши місце тут же, коло десятої сотні свого полку, дав Приндяковї розсідлати коня, поклав під голови кульбаку. й тої ж хвилини заснув.

Спав він твердо й прокинувся лише від гарматних пострілів: то Чорнота опівдні почав бомбардувати польські окопи.

Сорок гармат одна по одній ревли майже без перерви.

Богун, попоївши нашвидку сала з хлібом, побіг оглянути полк.

Осідлані коні, цілком готові в дорогу вози стояли коло кожного куреня.

Козаки навколо великих казанів мовчки, не поспішаю чи їли куліш.

Максима ніде не було.

«Не знайде ж тепер нас, дурне хлоп’я!» — подумав Богун і, почекавши, по^ц козацтво скінчило сніданок, наказав рушати.

Без поспіху, але швидко, без жодної замішанини козаки посідали на коней, вишикувалися по сотнях. Уривчасто пролунали голоси сотників і отаманів, зарипіли позаду вози, й полк рушив чітко, спритно й майже безгучно.

Треба було перейти ледве не через увесь козацький табір і розташуватися зараз же за полками Бурляя й Морозенка, що мали вдарити на ліве польське крило від східного ставу, там, де поляки ще не встигли спорудити валів.

План був такий: увечері, коли по всьому фронту почнеться штурм, Бурляй на чолі Гадяцького полку та піших частин Подільського й Корсунського — всього щось із п'ятьма тисячами піхоти — повинен був тихо підійти берегом до східного ставу, до крайнього лівого крила польського. Цього місця не захищали вали. Тут стояла венгерська піхота й кілька гармат.

Отже, Бурляй повинен був розпорошити й збити з поля цю заслону, позаклепувати гармати, позакидати рови, якщо вони є, й просунутися з боєм якнайдалі, наступаючи на поляків збоку, вже поза валами, в їхньому таборі.

Негайно ж за Бурляєм, через пробитий його піхотою проміжок, повинна була вскочити кіннота з Богуном на чолі, а за нею й комонники Морозенка, й ногайські татари з Карач-мурзою.

Одночасно повинна була йти атака лівого крила з фронту. В критичну хвилю її мали підсилити полки Білоцерківський та Уманський, що стояли в резерві.

Цей план запропонував Хмельницькому Богун. Бурдяй з Морозенком гаряче його підтримали.

Увечері, коли сонце вже починало ховатися за далекі дубові ліси й коли Гадяцький, Корсунський та Подільський полки вже давно стояли на призначених місцях, — три полковники з’їхалися обговорити все остаточно.

Найдосвідченіший між ними був, безумовно, Бурляй.

Високий, дебелий, огрядний, твердий, мов дуб, поруч із Морозенком і Богуном він здавався велетом. Був уже зовсім старий. Але сивий ус і сиві суворі брови зовсім не пасували до його веселої вдачі, до гучного бадьорого голосу й до рівних, білих, міцних зубів. Не було козака; що не чув би про славетні Бурляєві виправи на Чорне море.

То ж Бурляй з запорожцями здобув свого часу Синоп — один із найбільших центрів торгівлі турецької, то ж Бурляєві чайки з блискавичною швидкістю налітали на Крим, пустошили, руйнували, палили й грабували його найбагатші міста…

Морозенко був типовий поляк: темно-блакитні, великі, дуже гарні очі, брунатні, спущені по-козацьки вуса.

Розмовляв добірною козацькою мовою. Тільки зрідказакидав трохи з польська, але серед козацької старшини було це невдивовижу.

Так само, як і про Бурляя, рідко хто з козаків не чув і про славетного Морозенка. Вславився він ще з початку повстання Хмельницького, як Стояв на чолі Кривоносової кінноти, — запальний і досвідчений був вояка. А найбільше подобався він Богунові, й простим козакам, і всьому поспільству за те, що не грав у одну дудку з козацькою старшиною, гостро ненавидів панів і навіть прізвище своє — Мрозовіцький — з охотою змінив на козацьке.

І тепер уже рідко хто з козаків знав, що Морозенко — це Станіслав Мрозовіцький, шляхтич, син підстарости теребовельського, служив колись при Дворі королівськім і скінчив Краківську академію…

І Морозенка, й Бурляя, й Богуна найбільше непокоїло те, що вночі під час загального штурму дуже важко буде розрахувати час і вдарити з кіннотою на допомогу Бурляєвій піхоті якраз саме тоді, коли цього вимагатимуть Обставини. Легко могло статися, що піхота ще не встигне збити з поля ворожу заслону, отже, тоді кіннотчики можуть наскочити на задні шереги своїх, змішати їх і тільки полегшити перемогу полякам.

З другого ж боку кінноті ніяк не можна було й запізнюватися: Бурляй без підмоги довго не здержить. А надто коли штурм лівого крила з фронту буде невдалий або навіть мало успішний.

Умовилися, що за гасло правитимуть особливі невеликі смолоскипи: як тільки козаки Бурляя почнуть підкидати ці смолоскипи вгору, Богун повинен негайно кидатися в атаку. Морозенко на всякий випадок мав вирушати за Богуном лише через деякий час.

Ще не встигли полковники скінчити нараду, як ревнули одна по одній три найбільших козацьких гармати, засурмили полкові сурми й потужним гудінням озвалися казани.

Це було гасло до штурму.

Увесь табір козацько-татарський здригнувся. Чітко залунали слова команди, почувся притлумлений гомін кількох десятків тисяч голосів, глухо затупотіли незліченні копита, застугоніла земля, заіржали коні, заремигали воли.

Хоч було ще видно, Бурляй чимдуж побіг до свого полку.

— Нам з тобою ще рано, — сказав Морозенко, — ходім, лишень, побачимо хоч початок.

Вони збігли на пригорок, де Приндяк ще по обіді вкопав із козаками високого стовпа й приставив драбину.

Нагорі вдвох було трохи тісно, й полковники мусили підтримувати один одного.

Було ще досить видно.

Внизу всюди, наскільки могло сягнути око, ворушилися темні маси людей, коней, возів. Піші полки густими колонами посувалися ближче до польських валів і ставали проти них так, щоб перші береги були од валів приблизно на віддаль гарматного пострілу.

Кіннота значно меншими відділами ставала по боках піших полків. Вона мала допомагати піхоті, якщо з проміжків поміж валами вибігатимуть під час бою кінні польські хоругви.

Сорок козацьких гармат, що стояли якраз проти польського центру, ревли без перерви. Хмари диму поволі вкривали небо й козацький табір. Небавом гарма, ти ревнули й на лівому козацькому крилі й на правому — зовсім близько від Богуна й Морозенка.

Вечірній присмерк упав на землю. Вже не можна було відрізняти окремих полків і частин: усе злилося в якусь темну, безмежну зловісну масу.

І гуркіт, і гомін, і важке стугоніння землі лунали, немов далекі громи.

Зловорожими блискавицями — все частіше й частіше — спалахували вогні гарматних пострілів.

Здавалося, насувається на польський табір страшна гроза.

Аж ось раптом гармати змовкли. Далеко — якраз проти середини польських в&лів — заблимали вогники смолоскипів.

І тої ж хвилини могутній вибух страшного ревіння пролунав у повітрі.

— О го! — сказав Морозенко. — Ну й волики!..

Богун не відповів: ударили польські гармати.

Немовби якісь незримі велетні кидали в небо в напрямі до козацького табору довгі вогняні снопи: поляки стріляли огнистими бомбами.

— Дивись, дивись! — прошепотів Морозенко. — Воли вже зовсім близько.

Справді: при хвилевому світлі вогнистих снопів, не більше як за сто кроків від польського валу, Богун побачив величезні купи бидла, що з неймовірно страшним ревінням бігло просто на польський табір. Ззаду й з боків, цієї оскаженілої від жаху маси метушилися якісь постаті з великими смолоскипами, вилами й ратищами: то козаки гнали на ворога тисячі здичавілих волів.

— Близько підпускають, собачі сини! — сказав Богун, і поляки в ту ж мить ударили з гармат і мушкетів.

В небі спалахнуло відразу кілька огнистих бомб. Коло самих окопів падали трупом, скажено кидалися в рів, убоки й назад перелякані на смерть, забиті, поранені воли, а за ними, по їхніх трупах, бігли люди з мішками на плечах, котилися вози з Тарасами й колодами, напирали, немов потужні хвилі, піші козацькі полки.

Буря тисячогрудих вигуків, пострілів, вибухів, тупотіння й стогону лютувала по всій лінії польських валів.

— Ну, час уже й нам! — сказав Морозенко.

Богун не почув: усією своєю істотою він був там, коло ворожих валів, де в запеклому бої змагалися тисячі рокованих на смерть озвірілих людей, вирішуючи долю Збаража, Оксани, долю всього народу козако-руського.

Поволі злізли Богун із Морозенком униз. Так неймовірно, так дивно було, що навколо — поблизу — не біжать на видиму смерть люди, не рвуть їх на шмаття гарматні кулі, не січуть мечі, не колють списи…

Богун глянув на небо. В глибині ледве мріяли зорі. Сів на коня, підбіг до полку, дав наказ вирушати…

І вже не думав він ні про Збараж, ні про штурм, ні про Оксану: ходило йому тільки о те, щоб стати з полком на призначене місце, дочекатись, поки Бурляй подасть умовлене гасло, бурею помчати вперед, потрощити, порубати, згнітити ворога або… загинути…

А буря кривавого бою лютувала все дужче. На зміну забитим кулями, порубаним, помісенйм, розчавленим сотням ринули тисячі, десятки тисяч козацтва, татар, посполитих.

Уже не чути було вогнепальної зброї: билися груди з грудьми, стіна зі стіною. Билися мовчки. Лише зловісне «алла» татарське хвилинами спалахувало в тому чи іншому місці.

Неймовірним здавалося Богунові, що поляки можуть оборонятися так довго.

А проте вони не відступали ні кроку. Все нові й нові маси людей кидали гетьман і хан у пекельний вогонь січі: вже більше як стотисячні лави, мов хвилі морського прибою, билися об твердині польських валів, розбивалися об них, одбігали й знов набігали з нелюдською люттю.

Богун знав, що довго так тривати не може. З тривогою помічав він, як безладно відступали й бігли назад козацькі сотні, навіть цілі полки.

— Невже ляхи переможуть? — збентежено шепотів Богунові Приндяк, що стояв поруч.

Богун не відповідав… Йому ясно було лише одно: якщо безладдя серед козацько-татарського війська поширюватиметься, якщо Бурляй чомусь запізниться, — Збараж не взяти.

А Бурляєвого гасла все не було…

А від польських валів усе частіше бігли назад розпорошені, здесятковані, розгублені юрби.

— Бурляй… Ех, Бурляй! — шепотів Богун.

І раптом далеко, з самого краю польських валів — можливо навіть, що межи валами й ставом, — у темряву неба шугонув смолоскип: Один… Другий… Третій…

— Сі-дай! — схвильовано радісно крикнув Богун, і. в одну мить цілий полк уже був на конях.

— Впе-ред! — пролунала команда.

Полк рушив. Спершу спокійно, поволі. Потім усе швидше, швидше, швидше…

За кілька хвилин це був уже не полк, а вихор. Повітря свистіло в ушах Богунові. Здаралося, то не тисяча вершників мчить разом з ним, а то він сам один — блискавично швидкий, могутній, непереможний велет — летить уперед на ворога.

Аж раптом ліворуч, на польських валах — уже зовсім близько, — червоним полум’ям спалахнули смолоскипи, загоготіли огнисті бомби — стало видно немов удень.

У ту ж мить Богун скоріше відчув, ніж побачив, як лави козацькі, немовби одкинуті рукою якогось велетня, безладними юрбами ринули назад: то з-поміж валів несподівано вихопилася залізна гусарія й ударила збоку на козаків, що штурмували вали.

Її важкий, нестримно швидкий залізний удар в одну мить розірвав густі колони штурмуючих, зім’яв, розпорошив і погнав їх полем…

«Нічого… Нічого… Це ж тільки тут, це ж не- по всій лінії! — спалахували Богунові думки. — Нічого… Праворуч вперед: тепер тільки на нас із Бурляєм надія… Вперед!..»

Але що це за постріли, що це за крики спереду? Невже Бурляй відступає?..

Оточений переважними силами ворога, знесилений, стиснений з усіх боків, Бурляй відступав. Густо падали трупом, але все ще трималися козаки.

— Дер-жись, Бурляю! — несамовито крикнув Богун, і в ту ж мить наче грім залунав — крикнув з ним полк як один чоловік:

— Дер-жись!..

І буряно вдарили на польську піхоту богунці — розкидали, розметали, розбили залізний ланцюг, що оточував Бурляя.

Крик перемоги вирвався з сотень козацьких грудей…

Але дочасно:

— Гусарія зліва!.. Лицем до гусарії!.. — з розпачем крикнув Приндяк.

І не встигли ще козаки змінити шик, як залізні лицарі наперли на них тісною лавою…

— Держись, держись, Богуне! — крикнув Бурляй, побачивши, що на Богуна наскочило зразу аж троє пан цирних.

Але Богун за допомогою Приндяка впорався з ними щасливо. Бурляєві довелося скрутніше: вдарив його по голові довжелезним мечем гусарський ротмістр… Одскочив меч: урятувала Бурляя від неминучої смерті мисюрка дамасська — але захитавсь у сідлі ватажок Козацький, і насіли на нього з усіх боків залізні лицарі.

Побачили це Богун з Приндяком, метнулися допомогти Бурляєві й певно б таки врятували його, якби не спіткнувся Приндяковий кінь і не поточився додолу разом з вершником…

І стала тоді перед Богуном залізна стіна закутих у крицю лицарів, і грізно наїжились леза ворожих мечів.

Завзято кинувся на них Богун, і несподівано… захиталися лицарі, й одвернули од Богуна мечі:

— Czoło ku jadzie, czoło ku jadzie![12] — закричали гусари: то Морозенколетів на відсіч.

Але не думав про Морозенка Богун, не чекав, поки вдарить Корсунський полк на залізних лицарів: сп’янілий від захвату, радий, що дорого продає своє життя, він розігнався й плигнув конем у саму середину ворожої лави…

Лютим виттям, зойком заліза, стогоном поранених на смерть лицарів пролунав цей страшний стрибок.

І в ту ж мить щось важке вдарило Богуна по голові, земля похитнулася й пішла обертом.

Богун прийшов до пам’яті тільки коло козацького табору, на сідлі в Морозенка.

Вже зовсім розвиднілося.

Навколо — наскільки сягало око — повертались од польських валів козаки, піші й кінні, не вишикувані сотнями, а розпорошені або скупчені в безладні юрби…

Похмурі, в подертій одежі з кривавими плямами, деякі без шапок і без зброї, вони важкою ходою похнюпившись ішли до табору.

Козацькі й татарські сурми грали гасло на відступ.

10

Одержавши від Богуна коня, козацьку одежу й зброю, Максим почував себе найщасливішою людиною в світі.

Навіть думка про. діда Панаса й Оксану не потьмарювала йому піднесеного настрою.

— Зовсім козак — та чуб не так, — сміялися козаки.

Але Максим не звертав на такі дотепи уваги й намагався показати себе не тільки в Богуновому полку, але й у сусідніх — Брацлавському та Ніжинському.

Особливо приваблював його Ніжинський полк, де мало бути багато земляків-лубенців.

Вештаючися поміж возами Ніжинського полку, Максим несподівано зустрів Петра: того самого, з яким він колись працював на стайнях у лубенському замку та з яким застукав його пан Ярема в парку під час розмови про «меч божий на панів».

Товариші радісно обнялися. Петро виглядав уже справжнім козаком: навіть вуса були такі, як у всіх.

Він розповів Максимові, як утік від Яреми, прочувши про Жовті Води, як гуляв з повстанцями по Лубенщині, як зруйнували дощенту Яремине кубло й потім перекинулися ні правий бік Дніпра.

— А під Пилявою, — закінчив Петро своє оповідання, — під Пилявою я таку скриньку вчепив… Саме тільки срібло й золото… Закопав… Тільки гляди: не кажи нікому…

— А до скарбу військового багато дав?

— Коли по правді казати — ні шеляга. Зате ж і грошей тепер у мене: цілий маєток купити можна… Скінчиться війна — житиму паном…

— Таким, як Ярема? — пошуткував Максим.

— Ні, не таким… А все ж таки… Вже й зараз мене сам полковник знає. Може, навіть пощастить у отамани пролізти, а там і в сотники…

— Дурень, думкою багатіє,— зауважив Максим. Петрове бажання пролізти в пани зовсім йому не сподобалося.

— А тобі що?.. Заздро?..

Максим мовчав.

— Коли заздро — ходім разом з нами на Литву… Ой, там же й багатющі пани!

— А ти що, хіба з Кричевським іти маєш?

— Так. Сьогодні.

Максим замислився: «А що якби справді податися на Литву? Все’дно Богун воювати не дасть: заборонив же брати участь У штурмі… А з Кричевським принаймні хоч пороху понюхаю… Справжнім козаком повернуся…»

— Гаразд, — промовив Максим, — почекай трохи — збігаю до свого полку й вернуся…

— Тільки, гляди, не барися…

— Ні, голий підперезався — то вже й зібрався, — сказав Максим і чимдуж побіг до своїх возів.

Він дуже радів, що не сказав Петрові про Олену й Варку і що таким чином жодної затримки не буде. А йому тепер так загорілося воювати, що, здається, не вдержала б його під Збаражем жодна сила.

Через кілька годин Максим, попередивши Олену, щоб не турбувалася, вже їхав поруч із Петром у лавах лубенської сотні, яка вирушила на Радзівілла разом з Кричевським.

Кричевський з десятьма тисячами комонника мусив чимдуж поспішати на’чбілорусь, щоб з’єднатися з чернігівським полковником Пободайлом.

Треба було за всяку ціну затримати литовського гетьмана Януша Радзівілла, який з п’ятнадцятьма тисячами добірного війська вже вирушив на Україну.

Затримати Радзівілла передбачалось десь під Лоєвом, коло головної переправи через Дніпро, в місцевості, з усіх боків оточеній дрімучими лісами й багнами.

Це були справжні ворота з Литви на Україну.

В Збаражі Кричевський мусив вибирати одно з двох: або йти на Литву битим шляхом на Житомир, Київ, Чернігів і Гомель, або вирушити навпростець — через пущі й багна поліські.

Кричевський вибрав останній, хоч далеко важчий, але коротший шлях, і вже щось 8 липня був у Чорнобилі.

Тут не знайшов він скільки-небудь значних підкреп.

Одержав тільки листа від Хмельницького з повідомленням про облогу Збаража та з проханням бути обережним і мужнім.

Глибоко замислився старий полковник: коли під Збаражем і далі так нещаститиме — доля кампанії залежатиме тільки від нього, Кричевського. Побити ж або навіть тільки затримати Радзівілла довгий час без піхоти й артилерії — з однією тільки кіннотою — було майже неможливо.

Старий вояка знав це добре.

Але не вагавсь ні хвилини й руйіив назустріч литовському військові піскуватим шляхом Надприп’ятським.

Залишаючи свої вбогі села, розкидані серед пущ і багнистих нетрів, озброєна рогатинами, косами й ощепами — немовби на лови ведмежі — людність великими юрбами збігалася до Кричевського.

Але що була варта ця зброя селянська проти добірних гармат Радзівіллових?..

Кричевський радив повстанцям залишатися вдома, а сам рушив на Бабицю — й почав переправлятися через широку багнисту Прип’ять.

На другому боці козаки зразу ж наткнулися На одну з чат Радзівіллових, знищили її й розпорошили так, що лише кілька недобитків повернулися до литовського війська.

Від бранців Кричевський довідався, що Радзівілл, маючи багато припасу військового в Рєчиці, залишив там велику залогу під найстаршим рейтарії ротмістром Шварцгофом, а сам з цілою армією рушив під Лоїв. Він посадив піхоту німецьку й угорську, а також увесь «люд огнистий» на байдаки, сам же з кіннотою та артилерією посувався берегом рівнобіжно з тими, що пливли Дніпром.

Нічого не знаючи про наступ Кричевського, Радзівілл намірявся перейти Дніпро коло гирла Сожу й ударити на

Пободайла одночасно з Дніпра й суходолу.

Становище Пободайла, що боронив переправу усього лише з двома тисячами козаків та з кількома гарматами, було критичне.

Аж ось недобитки чат, знищених Кричевським над Прип’яттю, повідомили Радзівілла, що наказний гетьман козацький з великою потугою йде просто на Рєчицю.

Це розбивало всі Радзвіллові плани. Він зовсім не сподівався, що козаки можуть так швидко наспіти аж від Збаража.

Тепер уже доводилось міркувати не про те, щоб знести Пободайла та йти на Київ, а щоб якось відборонитися від Кричевського.

Радзівілл відрядив дві тисячі війська на поміч Шварцгофові, що був у Рєчиці, сам же залишився під Лоєвом з артилерією, німецькою й угорською піхотою та з кінними полками панцирними.

Розташований перед тим табір литовський поміж містом Лоєвом, річкою Лоївкою й Дніпром — був завеликий для оборони.

Радзівілл значно зменшив його і міцно уфортифікував, поставивши четвертий ряд возів, пов’язаний ланцюгами, та насипавши навколо високий земляний вал.

Нападу козаків треба було сподіватися з боку Брагіна — від широкого шляху: з інших боків литовського табору були густі великі ліси й багна.

Отже, звернув Радзівілл найбільшу увагу на Брагінський шлях.

Але Кричевський недарма користувався славою одного з найкращих вояків у «Європі: надзвичайно швидким маршем наблизився він до Рєчиці, зчинив там велику замішанину, підпалив передмістя й, довідавшися, що до Рєчиці вже надходить Радзівіллова відсіч, несподівано запав десь у лісах.

Тепер старому підполковникові треба було якнайшвид ше та найповніше використати помилку Радзівілла, що значно послабив свої сили, відрядивши до Рєчиці непотрібну їй поміч.

Отже, замість іти просто на Лоїв, скрутив Кричевський під Холмеч. Швидко порозумівся з міщанами, й ті відчинили міську браму немовби для того, щоб гнати бидло на пашу. В той же час ударено по всіх церквах у дзвони, козаки вилетіли з лісів, вдерлися до міста й вирубали залогу.

Про напад Кричевського втікачі з Холмеча негайно ж повідомили Радзівілла, і той, природно, мусів тепер сподіватися нападу не від Брагіна, а від Холмеча.

Негайно ж відрядив Радзівілл під’їзди до Рєчиці й Брагіна з наказом, щоб звідти якнайшвидше поверталися відряджені туди раніше підкрепи.

Вирушили під’їзди литовські також у напрямі на Холмеч.

Але Кричевський обдурив їх, обминув непомітно, скрутив знов убік лісами й хащами і з надзвичайною швидкістю опинився всього лише в двох милях од Радзівіллового табору, в лісі, з боку Брагіна, а не з півночі, як того тепер сподівався Радзівілл.

Настала ніч. Кричевський скликав нараду. Дехто з старшини висловлював сумнів — чи можна бити на Радзівілла з таким стомленим військом: козаки вже цілий місяць були в поході й майже без перепочинку зробили спішними маршами щось понад сотню миль.

— Єдина надія'наша — в швидкості,— сказав Кричевський, — коли не подолаємо Радзівілла, коли пустимо на Київ — програємо всю війну.

Ухвалено спочивати лише один день і другої ж ночі вдарити на Радзівілла.

Не встигли ще скінчити нараду, як наспіли два посланці з того боку — від Пободайла.

Кричевський умовився з Пободайлом, щоб той другого вечора перейшов Дніпро одночасно з тим, як кіннота козацька почне атаку на Радзівілла з боку Брагіна.

Негайно ж після цього старий полковник із сотнею козаків вирушив на звіди, щоб ознайомитися зі станом ворожого табору.

Виявилося, що стан цей дуже несприятливий для козаків. Радзівілл стояв за багнистою річкою Лоївкою. На річці була гребля з напівспаленим млином, що міг правити за добре прикриття для Радзівіллової піхоти.

Гребля ця була єдиною переправою з боку Брагіна.

Від того, чи захоплять її козаки, в значній мірі залежала перемога над Радзівіллом.

Козаки спокійно відпочивали протягом цілої ночі.

Наступний день аж до вечора теж сподівалися відпочивати, й Петро з Максимом нарешті-таки — чи не вперше за весь похід — могли зітхнути вільно.

Найбільше потомилися вони за останній тиждень. Максим ледве тримався в сідлі, а Петро вже й думати забув про багатенних литовських панів, що їх він так хотів пожакувати. Міцно заснули стомлені вкрай хлопці звечора, і сонце вже виглянуло з-за верховіть темного бору, кали вони ще спали.

Перший прокинувся Максим і не встиг ще опам’ятатися, як сурми заграли наступ: то Кричевський, маючи підстави гадати, що Радзівілл довідався про його розташування, наказав ударити на литовське військо, не чекаючи вечора.

В одну мить козаки вже були на конях.

— Швидше, швидше! — кричали навколо Петра й Максима. — Радзівілл ще не встиг приготуватися!

За кілька хвилин ціла десятитисячна маса кінноти Кричевського вже вилетіла з густого лісу й тісними лавами помчала до греблі.,

З другого боку — з табору Радзівілла — до греблі чимдуж бігла німецька й угорська піхота.

«Встигнуть чи ні?» — промайнула Максимові в голові думка. Але за хвилину він уже не думав нічого, нічого не почував — немовби злився в одне ціле з могутньою страшною лавою похилених у високих кульбаках вершників.

Піхота зустріла першу козацьку колону витриманими густими сальвами.

Змішалися й попадали з коней перші козацькі шереги, зчинилася замішанина: перший натиск відбито…

Треба було добувати греблю в інший спосіб.

Миттю позсідали з коней перші козацькі сотні й кинулися на ворожу піхоту пішо.

Але тут ударили на козаків через греблю кінні литовські хоругви.

Скрутно довелося козакам, проте перший наступ кінноти вони відбили.

Кинув тоді Радзівілі на козаків тяжкі гусарські полки — найстрашнішу зброю свою й найбільшу надію.

Згнітили вони козаків, що боролися пішо, потужно натиснули на легку козацьку кінноту, збили перші шереги з поля й ударили всією потугою на праве крило козаків.

Довго тривав нерівний бій: нарешті захиталися козацькі ряди, й праве крило почало відступати до лісу.

Але не розпорошилося: жодне військо не вміло так швидко переходити від кінного бою до пішого, як козацьке: отож позсідали козаки з коней і обсипали ворожі хоругви градом куль.

Змішалися ті й завагалися як від несподіванки, так і від того спустошення, що вчинили серед них густі сальви козацьких мушкетів.

Побачив це Радзівілл і кинув до бою нові полки: угорську й польську піхоту, важких німецьких рейтарів з Райнольдом Тізенгаузом на чолі, а також курляндських драгунів Нольда.

Але не встигли ще підійти ці підкрепи, як ліве крило кінноти Кричевського вже одрізало від табору литовські хоругви. В ту ж мить козаки, що боронилися під лісом пішо, почали сідати на коней і переходити в наступ.

— Звитяга!.. Звитяга! — кричало козацтво, а Радзівілл уже думав про відступ до Рєчиці.

Але тут несподівано наспів з боку Брагіна великий відділ, за яким Радзівілл був послав ще напередодні.

Козаки опинилися межи двох огнів, змішалися й були розірвані на дві частини.

Ворог розпорошив, потоптав і вирубав ліве крило дощенту.

Праве крило на чолі з самим Кричевським відступило до лісу: Кричевський надіявся прорватися до Дніпра й там з’єднатися з Пободайлом.

Але той, як було умовлено, сподівався атаки Кричевського на Радзівілла тільки вночі, отже, не міг перейти через Дніпро своєчасно.

Довідавшися про бій Кричевського з Радзівіллом, Пободайло кинувся до переправи і встиг навіть перекинути частину війська на той бік, але в цей час Радзівілл уже мав повну змогу кинути на Пободайла великі сили й за допомогою своїх численних гармат примусити козаків знов повернутися на лівий берег.

Отже, Кричевському доводилося тільки загинути з честю.

Вибравши найоборонніше мЛце в лісі, козаки окопалися й загородилися поваленими нашвидку деревами, гіллям, вітроломом і навіть людським і кінським трупом.

За півгодини це був уже міцний табір.

До пізньої ночі кидав Радзівілл у атаку все нові й ноівісили й громив козаків з гармат, але Кричевський відборонявся як лев.

Ледве півтори тисячі залишилося з усього козацького війська, але вони чинили в ворожих рядах таке спустошення, що навколо їхнього табору лежали цілі гори забитих.

Настала ніч. Радзівілл наказав дати гасло на відступ, він не хотів марно тратити сили й розрахував вірно: знесилених козаків на ранок можна було взяти голіруч.

Серед недобитків майже не було непоранених. Петра забито ще біля греблі, Максим дістав огнепальну рану в плече, самого Кричевського було тяжко постріляно й порубано.,

Але старий полковник не занепав духом. Він міркував, що поодинці козаки легко можуть вимкнутися з табору, запасти в лісах і нетрях і таким чином урятуватися.

Ніч була темна. До краю стомлені козаки лежали покотом, але майже ніхто не спав. Де-не-де чутно було стогін поранених.

Максимові плече майже не боліло. Він лежав поруч з іншими й безгучно плакав. Йому жаль було й себе, й Петра, й Кричевського, й усіх козаків, що загинули і мали загинути. Його лякала й нестерпна зловорожа тиша цієї останньої, як він гадав, ночі, й страшне мовчання темного лісу, й те невідоме, що мало бути взавтра.

Аж раптом почувся шепіт:

— До полковника, братове, до полковника…

Максим пішов разом з іншими.

Кричевський лежав на зроблених нашвидку ношах.

— Можуть урятуватися майже всі,— сказав він тихим, але чітким голосом, — наказую всім поодинці залишити табір.

— А пан полковник? — запитав хтось несміливо.

— Я залишаюся тута. Лишіть мене якнайшвидше.

Козаки стояли розгублено. Четверо старих січовиків підняли ноші й хотіли нести.

— Залиште! — голосно скрикнув Кричевський, не мовби й не був поранений. — Залиште. Наказую.

Козаки підійшли гг|Лщатися.

— Не треба, — сказав Кричевський, — часу небагато. Прощайте. Дякую… Прощай, батьку…

— Прощай… — почулися голоси.

Потім запанувала тиша: козаки потроху виходили з табору.

Максим хотів був іти й собі, але відчув таку неймовірну втому, таке знесилення, що, не зробивши й кількох кроків, сів, а потім і ліг на землю, чомусь намагаючись, щоб Кричевський його не побачив.

На ранок жовніри Радзівілла прибігли до опустілого козацького табору, добили кількох поранених і кинулися до півмертвого Кричевського — грабувати.

— Не руштеї — закричав Максим не своїм голосом.

Але вони таки встигли зняти з полковника червоний жупан, шитий золотом.

— Це сам Кричевський!.. До ясновельможного… До гетьмана!..

Кричевського накрили якимсь подраним кожушком і понесли до Радзівілла.

Максим пішов за ношами.


Три дні метався в гарячці Кричевський, три дні ні на крок не відходив од нього Максим.

Плакав і побивався Кричевський, що козаків погромлено:

— Albo to lada co dzięć tyśąć wojska stracić?[13] — скрикував він і все просив у Максима води.

Максим уже другого дня знав, що загинула сила литовського війська, що розстріляно майже всі набої, що Радзівілл, як казали його полковники, позбавлений змоги наступати на Україну.

Про все це не раз шепотів Максим старому полковникові, щоб хоч трохи його потішити.

Але Кричевський не розумів і не пізнавав хлопця.

Радзівілла ж над сподівання пізнав: не відповів на ласкаве його привітання й одвернувся з погордою.

Коли ж Радзівілл запитав, чи йде ще від гетьмана на Литву якесь військо, промовив невиразно, але зрозуміло:

— Тридцять тисяч козаків і п’ятнадцять тисяч татар.

Коли запитали в нього на третій день, чи не треба йому попа для сповіді, відповів:

— Не поможе тут і сорок попів…

— А може, ксьондза? — запитав Радзівілл. — Ти ж, пане, тільки за цієї ребелії став схизматом…

Кричевський мовчав.

— Може, ксьондза? — перепитав Радзівілл.

— Волю краще відро води холодної,— прошепотів Кричевський, метнувся, захрипів і стих.

Максим з риданнями кинувсь до нього.

Старий полковник був мертвий.

— Хоч і за хлопську справу боровся, а все ж незрівнянний був войовник! — сказав Радзівілл урочисто.

І потім, показуючи на Максима, додав:

— Обдарувати його слугу й пустити на волю…

Хитаючись, Максим вийшов з намету. Сонце вже сіло, а на заході, за чорними сосновими пущами, спалахувала пожежа.

«Куди йти?»— подумав Максим.

З примхи магната він був вільний, але ще не відчув цього.

«Куди йти?..»

Далеко за Дніпром ревнула гармата: то Степан Пободайло нагадував, що козаки чатують…

11

І перший, і другий, і третій і четвертий штурми Збаража були для козаків нещасливі.

Першого ж дня козаки переконались, що в такому просторому таборі, який вони влаштували спочатку, відборонятися неможливо.

Отже, взялися гарячково до земляний робіт і, протягом тижня спорудивши нові вали, зменшили табір майже на цілу третину.

Хмельницькому й ханові доводилося починати регулярну облогу.

Отож оточив гетьман з усіх боків і табір, і місто, зайняв усі чисто проходи, якими поляки могли тікати або підвозити вночі пашу для коней, зайняв дорогу на Вишневець і Заложці, розтацщвав частину полків у Базаринцях, Залужі й Старому Збаражі.

Одночасно звелів збудувати шістнадцять великих гуляй-городів. Були це немовби. рухомі замки, зроблені з грубих міцних колод. Посувалися вони або на колесах, або на вальцях. Під ослоною гуляй‘городів можна було тягнути готові мости, щоб переходити рів, великі драбини, щоб лізти на вал, а також інше знаряддя до штурму.

Щоб підступити якнайближче до польських окопів, звелів гетьман копати зміясті рови й прикривати їх землею для захисту від пострілів ворога. З глибини цих ровів у напрямі до міста й замка день і ніч кипіли підземні роботи.

З кожним днем наближалися козаки до польського табору, з кожним днем усе ближче до нього сипали новішанці, щоб звідти прикривати гарматним вогнем дальші роботи.

Щогодини поширювалися ці кротовини й опинилися так близько від ворожих окопів, що можна було навіть розмовляти з поляками.

Одночасно майже щодня й щоночі одбувалися штурми: Хмельницький завзявся остаточно знесилити ворога.

Він виявив надзвичайну енергію й винахідливість; він, здавалося, не відпочивав ні вдень ні вночі, він завжди сам наглядав за роботами, й козаки майже ніколи не бачили його похмурим.

Але тяжкі думки ввесь час не давали йому спокою.

Тільки Богун та ще дехто з найближчих до гетьмана полковників знали, наскільки скрутне для козацького війська утворилося становище.

Насамперед від Кричевського ще й досі не було жодної звістки. В козацькому таборі усе частіше поширювалися поголоски, що Радзівілл ось-ось ударить на Київ, на Лівобережжя, де по містах майже не залишилося козацьких залог.

А тут іще з України надходили недобрі вісті: сарана виїла врожай, нового хліба годі чекати, а старий доїдають — незабаром і голод почнеться.

— Довоюємося тут, — похмуро казало поспільство, — козакам що: так чи так — у реєстрі будуть, а от нам…

Знов до панів у підданство йти, чи що?.. А хліба ж ось уже другий рік не сіяли…

Глибоко замислювався Богун, слухаючи такі розмови:

«Погано буде, коли не розгромимо ляхів остаточно…»

Невтішні звістки були й про короля з посполитим рушенням. Хоч він і дуже поволі йшов визволяти збаразьких регіментарів, а проте за останніми відомостями двадцятитисячне військо його вже було під Сокалем, і до нього щодня надходили все нові й нові підкрепи від воєводств і повітів.

Король з військом сам по собі може б здавався, й не такий уже страшний, але були підстави гадати, що хан кримський уже давно не від того, щоб почати з королем трактування.

Мати проти себе збаразьких регіментарів, короля, Радзівілла з тилу, а до того ж ще може й усю орду татарську — це вже було б забагато.

А воно-таки на те заносилося. Татарське військо, що зовсім не звикло до облогової війни, ввесь час пориваїлося розпустити загони якнайдальше у глиб країни — за ясиром і здобиччю. Щоб утримати його, Хмельницький мусив навіть запевнити, що ввесь потрібний татарам харч і пашу козаки добуватимуть для них самі.

Татари не відмовлялися від готового, але довго це їх затримати не могло, хоч і коштувало козакам дуже дорого.

Хан, нарешті, одверто заявив гетьманові, що той мусить здобути Збараж ближчими днями: інакше, мовляв, козаки не можуть рахувати на признь татарську.

Хмельницький знав добре, що це визначало. Він усіляко намагався піддобрити хана, підносив йому та його мурзам коштовні дарунки, показував їм великі діжки з сріблом, що стояли в наметі гетьманському на заплату орди.

Але татари від цього ще більше переконувалися, що без них гетьман безсилий.

— Ой, чи не занадто вже він до татарви підлабузнюється? — говорив Богун Нечаєві.— Все ж таки він не аблхто, а гетьман.

Нечай тільки мовчки похитував головою: як і Богун, він переконаний був, що в рішучу хвилю хан без вагання зламає всі умови з гетьманом, зрадить, продасть і розпустить по всій Україні загони за ясиром.

І Нечай, і Богун — обидва змалку звикли ставитися до татар як до хижаків. Тут, під Збаражем, це почуття загострилося у них ще більше, й вони ледве стримували себе, щоб не виявити його перед татарами.

А ті наче навмисне дражнили їх. Вони не дуже-то бралися до облогових робіт, немовби вважаючи за образливе для себе копатися десь у землі. Вони ввесь час намагалися показати козакам свою вищість і нахвалялися, що без них Хмельницький ніколи б не здержав проти польського війська.

Нерідко хан з агами й мурзами їздив через козацький табір до гетьмана або на прогулянку.

У легеньких фрігійських шапках, у широких білих плащах — усі в одинаковому вбранні — на чудових арабських конях, розкішно повбираних у золото й самоцвіти — і хан, і мурзи дивилися на козаків з такою погордою, що ті, бувало, тільки зубами скреготіли.

— Ну, гаразд, гемонські діти, дійде й до вас черга, дайте ось тільки з панами впоратись!..

Але з панами ввесь час не щастило. Не раз уже затикали козаки на польських валах свої корогви, не раз уже регіментарі залишали старі окопи й насипали нові — ближче до міста й замка, не раз уже Богун переконаний був, що

Збараж не витримає потужного наступу. Але з неймовірними зусиллями, знеможені, знесилені голодом, поляки все ще трималися.

Одного разу Гладкий і Небаба, зайшовши з північного боку — від Вишневця, ледве були не взяли міста раптовим наскоком, але Вишневецький устиг своєчасно перекинути частину війська в загрожуване від козаків місце, і Гладкому, й Небабі довелося відступати з великими втратами.

Загинуло в цій виправі щось чи не три тисячі козаків, трупи подекуди лежали великими купами «на хлопа високо», як казали поляки.

На весь козацько-татарський табір це справило гнітюче враження:

— Пора, давно пора кінчати облогу! — не раз говорив Нечаєві Богун, але як подолати поляків — не знав…

Укупі з іншими полковниками він брав участь у штурмах, їздив на звіди, вигадував усе нові й нові способи, як допекти обложенцям та як піднести козацтву настрій, але все це його не задовольняло.

Від перекинчиків-поляків, які все частіше перебігали до козацького табору, Богун знав, що в Збаражі вже давно їдять конятину, та й то не всі: перекинчики — здебільше слуги панські — зі сльозами на очах розповідали, як пани не дають челяді навіть смердючих недоїдків, як навіть скарали на горло чийогось слугу за те, що впіймав, кота, засмажив його й почав їсти, не сказавши своєму панові…

Ясно було, що коли не штурмами, то голодом, а козаки таки доб’ються свого.

Богун інколи навіть забував, що разом з панами голодує в Збаражі й Оксана. Він якось не думав про це й зловтішно уявляв собі, як зголодніле вкрай панство, замість уживати вишуканих страв, жадібно обгризує котячу ніжку або висмоктує кісточки смердючих мишей.

— Панове поляки! Чи подобаються вам котячі фляки? — вигадав він приказку для хазяїна мавп. А той додав до неї ще не менше десятка таких самих ущипливих і кричав їх полякам, потішаючи знудьгованих козаків.

Поляки одмовчувалися.

Користаючи з того, що козацькі вали були дуже близько від польських, Богун для розваги усе частіше вживав свого лука, й не один шляхтич, висунувшися з намету чи з якоїсь криївки, несподівано падав з прошитими стрілою грудьми.

Голосна слава найкращого з усіх козацьких і навіть татарських стрільців назавжди укріпилася за Богуном. Десятки козаків стали його палкими наслідувачами. Позлазивши на високі драбини, закриті щитами, цілими днями стежила вони, чи не висунеться десь голова необережного шляхтича, щоб простромити її стрілою.,

Поляки ховалися, закривалися плахтами, ряднами, ковдрами, — ніщо не допомагало.

Користуючися з цього загального постраху перед козацькими стрілами, Богун за допомогою Приндяка одного разу прив’язав до кінця вірьовки залізний гак, влучно кинув його, зачепив польського воза й перетягнув з Приндяком на козацький бік.

— Ось побачите, хлопці,— казав з цього приводу хазяїн мавп, — той Богун колись самого Ярему, як ляща, на гачок виловить.

Але довго захоплюватися такими витівками та забавками Богун не міг.

Цілими днями напружено-думав він про те, в який його спосіб можна здобути Збараж, уважно додивлявся до копальних робіт, навіть сам не раз пробував працювати в підземних норах і все дивувався, що майже про всі підкопи ляхи своєчасно довідувалися.

Нарешті, один перекинчик розповів якось, що поляки ставлять на небезпечних щодо підкопу місцях бубни або ночви з водою й по коливанню води та згучанню бубнів довідуються, де саме козаки риють.

«Виходить, що треба рити там, де воїни не сподіваються, й так, щоб нізащо не почули», — подумав Богун і уперто почав вишукувати відповідне місце.

Над сподівання він знайшов його досить швидко. Це місце було з північного боку Збаража — там, де атака Небаби й Гладкого скінчилася так нещасливо.

Тут — по дорозі на Вишневець — дуже незручно було розгортати для штурму численні полки козацько-татарські, а тому майже всі напади відбувалися з південного боку — з того краю, де спочатку генерал Пшиємський розташував був польський обоз.

Природно, що регіментарі були певні, що тільки з цього боку їм і загрожує небезпека.

Щоб ще більше переконати в цьому регілЛнтарів, Богун підмовив Хмельницького зменшити навіть ті незначні сили, що стояли на північ від Збаража.

Гетьман погодився, й за день-два на дорозі до Вишневця стояв уже тільки Богуновий Подільський полк.

Не гаючи часу, взявся Богун виконувати свій план.

Насамперед треба було зробити підкоп не менше як на двадцять п’ять — тридцять сажнів під західну міську башту. Вона захищала все ліве крило міських шанців. Коло неї зовсім не було валу й окопів — тільки глибокий рів. Це місце було для поляків найоборонніше, але зате й довідатися про підкоп — та й то випадково — вони могли лише тоді, коли козаки ритимуть уже під самою баштою.

Висадити цю башту в повітря, вдарити одночасно на окопи з півночі й таким чином прорватися в місто, — здавалося Богунові цілком можливим, особливо коли буде сприятлива погода та коли Хмельницький наступатиме на поляків з того боку, звідки звичайно відбувалися всі штурми.

В міру того як посувалися копальні роботи, зростала й Богунова певність, що на цей раз Збараж таки не витримає…

«Якби тільки не перешкодило щось, якби тільки все було гаразд іще днів п’ять-шість», — думав Богун і тільки хмурився, коли довідувався про те, що поляки пропонують — замиритися, та про те, що Хмельницький надіслав до Яреми листа й одержав від нього відповідь, та, нарешті, про те, що гетьман звернувся з відозвою до німецького найманого війська в Збаражі, яке за одержаними відомостями було не від того, щоб перейти на службу до козаків.

«Дурниці, все це дурниці,— думав Богун, — ось-ось підкопаємося під саму башту, а тоді…»

«Поки ти тут копатимешся, Оксана з голоду вмре!» — несподівано, мов залізом розпеченим, краяла серце думка, а Але Богун не піддавався. Глибоко затаїв він од усіх 1 свою тугу, був, як завжди, веселий, дотепний, бадьорий.

Копальні роботи посувалися швидко. Залишався всього лише один день до рішучого нападу.

Богун значно повеселішав. Здавалося йому, що передбачено кожну дрібницю, що напад, без сумніву, буде вдалий.

У такому настрої, щось опівдні, подався Богун до Хмельницького умовитися щодо штурму на другий день зрана.

У гетьмана він, як звичайно, застав Зорку, Виговського й ще декого з старшин.

— Цікаві новини, Богуне! — сказав Хмельницький, і з тону його важко було уявити, чи добрі новини, чи ні.

— Універсал Яна Казіміра з ласки божої короля польського! — урочисто промовив Зорка.

— Ану, читай ще раз, — звернувся до Зорки Хмельницький.

Зорка проковтнув слину, відкахикнув, але почав не зразу, а глянув чомусь у куток, де сидів той шляхтич, що привіз універсал.

Вогун глянув на шляхтича й собі.

— Прошу, — сказав Хмельницький, — пан Богун ще не знає пана Напєрського: це найкращий наш приятель і ворог магнатів.

«Щось молодий дуже цей «приятель», — подумав Богун, глянувши на Напєрського, — і звідки тільки гетьман цих ляхів викопує?..»

Напєрський помітив Богуновий недоброзичливий погляд і встав.

Був він невисокий, стрункий, одягнений чорно і взагалі якийсь незвичайний…

Глянув на Богуна приязно, посміхнувся йому, але зараз же з неприродно суворим виразом обличчя схрестив руки, на грудях і гордочііакинув назад голову.

Сірі великі очі його здалися Богунові якимись чудними.

В цю мить Зорка почав голосно:

— «Ян Казімір, з ласки божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Інфлянтський, Смоленський, Чернігівський, а Шведський, Готський, Вандальський дідичний король.

Ознаймуємо всім узагалі й кожному зокрема, кому те відати належить, а саме: полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всім молойцям війська нашого Запорозького ласку нашу королівську.

Бажаючи на початку панування нашого ласку нашу війську нашому Запорозькому показати, надали ми були вам гетьмана през послання йому хоругви й булави, розуміючи, що той, котрому ми ласку вчинили, повинен вірності нам дотримувати… Але той здрайця Хмельницький…»

— Так, — перепинив Богун, — чули вже. Читай краще, щоб коротше виходило.

Але Хмельницький хотів, щоб прочитано неодмінно від слова до слова.

Ледве подужавши заплутане речення про «здрайцю» Хмельницького та про його провини перед королем і Річчю Посполитою, Зорка промочив горло медом і тягнув далі:

— «Претож складаємо ми його (Хмельницького) з гетьманства й оголошуємо, щоб мали його за здрайцю нашого й усієї отчизни й народу руського за неприятеля. Наказуємо, щоб його більше за гетьмана не Мали й не знали та ні в чому не слухали, але згромадилися до Семена Забуського, котрого вам за гетьмана владою й повагою нашою королівською призначаємо…»

— От уже й справді: наша Парася на все здалася, — зауважив Богун.

— Або сказати краще: господи помагай з ночвами на Дунай, — пожартував Зорка й майже не зупиняючись зачитав далі:

— «Котрі тоді з вас послухають розказу нашого й будуть громадитися до згаданого Семена Забуського тих ми з ласки нашої приймаємо й, бачачи, що від того здрайці ошукані були, — всю вину вам вибачаємо, а вас при правах ваших і вольностях заховуємо… А якщо поміж вами знайшлися б такі неслухняні, що до ласки нашої королівської поставилися б із погордою, — маємо надію на пана бога, що допоможе нам проти них… але сподіваємося, що та ласка наша прихилить вас усіх до миру й належного нам послушенства…

Іоаннус Казімірус рекс».

— Оце і все? — запитав Богун.

— Усе,

— Варіат! — несподівано скрикнув Напєрський.

— Ну, а ти що скажеш, пане гетьмане? — звернувся Богун до Хмельницького.

— Скажу, що коли б це було за Владислава Четвертого або хоч під Замостям, то може б іще козаки й пойняли б віри… А ти як гадаєш?..

— З попелу галушки не вдаються… А універсал справді дуже цікавий… Треба Негайно ж оголосити на всіх полкових радах… Треба, щоб у війську не було жодної людини, яка б не чула цього універсалу…

— Та що ти? Це ж така буде замішанина!..

— Це ж таке почнеться! — почав був Виговський.

— Не розумію, — перебив Богун, — краще від такого універсалу й бажати не можна… Ви ж дивіться, — король хоч би на сміх щось пообіцяв: кладіть, мовляв, зброю до ніг і чекайте на мою ласку… І це після Пиляви, після Львова, після Меджибожа!.. Це тоді, коли вся країна знов піднялась на панів… 1 кого ж призначає на гетьмана? Забуського!.. Та це ж курям на сміх!..

— Не зовсім, — поважно сказав Виговський, — серед старшини саме ім’я королеве багато важить…

— Серед 4 старшини!.. А серед поспільства?.. Серед простих козаків?.. І що таке врешті та старшина?.. Ті, що тільки про те й мріють, щоб панками й підпанками поробитися?..

— Ну, почав уже своє! — захвилювався Хмельницький. — Старшина не така вже й погана… А що ж ти — без неї хотів?.. Але річ не в тім: зовсім не час тепер війську ради розводити… Жодних поголосок, жодної замішанини: треба діло робити!

«І чого вони все остерігаються? — гірко думав Богун. — А все цей лис Виговський…»

Злість на гетьмана, на генерального писаря, на їхню полохливість і поміркованість з несподіваною силою спалахнула в Богуновому серці.

«І котрий уже це раз? — думав він. — Як тільки треба про щось сповістити козацтво, поспільство, як тільки треба поради від усього війська, — завжди вагання й побоювання. І коли б ще хто інший боявся, а гетьмана ж люблять і слухають… Звідки ж цей жах перед простими козаками й поспільством? Ой, дограється колись гетьман!..»

— Як там собі хочете, — гостро сказав Богун, — а те й піп посвятився, щоб по церкві крутився: на те й гетьман, щоб військо про все в свій час знало…

Хмельницький розсердився й почав заперечувати.

Богун відповідав йому все гостріше. Але раптом думка, що завтра, може, паде Збараж, що завтра може й Оксану врятують, настільки опанувала його, що він на превелике здивування присутніх несподівано перестав сперечатись, помовчав, коротко вмовився з гетьманом про наступ уранці й пішов геть.

— Дивна людина! — почув він за собою закрадливий голос Виговського. — Я гадав — він за шаблю схопиться, аж він…

— А чорти б вас усіх побрали з тими міркуваннями! — вилаявся Богун.

Стримувана під час розмови з гетьманом злість раптом спалахнула з новою силою:

— Ну, дайте тільки Збараж узяти: я тоді з вами інакше поуоворю! Годі вже в піжмурки гратись!..

12

…….

13

Становище діда Панаса й Оксани було безпорадне: втекти зі Збаража не було жодної змоги, чекати, що козаки візьмуть замок і місто ближчими днями — теж не доводилося, бо військо козацьке лише починало підходити.

Надії відшукати на час облоги якийсь притулок у місті або в Пригрудку теж не було: про Соломона й думати не доводилося, а про попа після останньої з ним розмови дід Панас навіть і згадати без огиди не міг.

Надходила ніч. Треба було на щось зважитися.

Дід глибоко замислився.

— Ну, що ж, доню, ходім, — нарешті нерішуче сказав він.

І коли Оксана звела на нього свої покірні сумні очі, люта злість на попа раптом спалахнула в грудях дідові:

— Уб’ю, задушу патлату ганчірку, коли не допоможе!..

Піп довго не відчиняв: боявся.

— Прийшли до тебе, панотче, підночувати, — спокійно, наскільки зміг, промовив дід.

Піп затрусився.

— Кажу, ночуватимемо в тебе. Тут, здається, хата й кімната? Ну, от. То, значить, перебирайтеся зі своєю старою в хату. Кімната хай буде оцій дівиці. А я й надворі десь перебуду…

Дід говорив настільки твердо й спокійно, що піп навіть не подумав йому заперечувати.

Розгублено метушився він по кімнаті, підсмикуючи підрясника, посмикуючи себе за сиву кудлату бороду й кумедно підморгуючи носом:

— Будь ласка, будь ласка… Для таких гостей… Мій дім — ваш дім… Тільки… тільки… Скажіть мені… Так несподівано… скажіть, що… трапилося?.. І потім…

— Козаки візьмуть Збараж не сьогодні-завтра, — чітко промовив дід.

— Свят, свят, свят!.. Тобто хай бог благословить… І нині, і прионо…

— І во віки віків. Поки козаки прийдуть — мусимо в тебе жити.

— Жити?! У мене?.. Та де ж? Та поляки ж…

— Для кого — поляки, а для нас вражі ляхи!.. Мусиш нас переховувати. Інакше…

— Во ім’я отця, і сина…

— І святого духа.

— Во ім’я отця, і сица, і святого духа — ви помиляєтесь, діду. Хіба ж я заперечую?.. Треба пожити? Живіть… Я ж хіба що?.. Моя хата скраю… Тобто я хочу сказати — хай бог допоможе ревнителям віри грецької… Козаки візьмуть Збараж… А як не візьмуть?..

— Візьмуть.

— Щасти їм господи!.. Да воскресне бог і разточаться вразі його… А ви тут у мене… як дома… еге ж, як дома. Скажу: родичка моя з батьком утекла від хлопів, тобто від козаків… Ні… скажу — родичка, а ви, діду — хворий із шпиталю. Вас же там бачили… Ну й живіть… А козаки ж візьмуть… Правда ж, за день-два візьмуть Збараж?..

Далекий гарматний постріл був йому за відповідь.

Піп перехрестився й зразу якось повеселішав: думка, що козаки таки повинні взяти Збараж — і то дуже швидко — нагадала йому, що з дідом слід поводитися обережніше й, боже борони, якось його образити.

— Гм, гм… — знову забігав піп. — А кажуть, у війську запорозькому й церковно-служителів досить?.. Кажуть, справжніми козаками поробилися, навіть бороди поголили?

— Є й такі…

— Гм… гм… ну, а потім, після війни як же — знов гадають правити в церкві, чи як?

— А то вже як кому… Шевці підуть чоботй шити, кравці — кравцювати, а попи службу божу правити: кожному своє.

Оксана, певно, хотіла щось зауважити, але дід моргнув їй — мовляв, мовчи, доню, й вона не сказала нічого.

Радіючи, що поволі втягує діда в розмову й примушує Потроху забувати перше неприємне враження, — піп то запитував, то наводив слова святого письма, то, нарешті, підлесливо запевняв, що він дуже радий стати козакам у пригоді.

Дідові тільки цього й треба було.

Другого дня Оксана вже сиділа в поповій кімнаті. Тут же, на лаві, влаштували для неї широку постелю, на яку вона повинна була лягти негайно ж, якщо до попа з’явиться хтось чужий.

Щоб Оксана була зовсім подібна до хворої, дід за допомогою крейди, вугілля й масла розмалював їй обличчя так уміло, що вона скидалася на хвору, вже літню жінку далеко більше, ніж на молоду дівчину.

Дід до шпиталю вирішив не йти й теж оселитися в попа: боявся залишати Оксану саму.

Він сподівався, що за кілька день козаки будуть уже в Збаражі,— отже, поляки не встигнуть не тільки звернути уваги на нових пожильців попових, а навіть опам’ятатися…

— Не турбуйся, доню, гетьман їх так скрутить, що й незчуються! — весело потішав дід Оксану.

Але коли після першого й другого штурмів Збараж не піддався, коли, мов зловісна хмара, нависла над містом загроза довгої облоги й голодування, — дід посмутнів і захвилювався.

— Сьогодні не взяли — завтра візьмуть, — немовби виправдувався перед Оксаною. А сам з тривогою й занепокоєнням придивлявся до всього, що відбувалось навколо.

Вигляд міста змінився до неймовірності. Годі було побачити на вулиці когось із міщан. Хати в Пригрудку завмерли й немов причаїлися.

Тільки польські жовніри з ранку й до пізнього вечора вешталися по хатах, шукаючи якоїсь поживи. Чимало їх і зовсім розташувалося по міщанських дворах. Щодня ставали все нахабніші. За кілька день у коморі в попа стало пусто, хоч підмітай.

Дід Панас ледве встиг якось вихопити чверть мішка гречаних крупів і заховав їх на горищі так, що й сам піп не знайшов би.

— Це для «хворої», про всяк випадок, — казав він попові,— тобі ще парафіяни принесуть.

Але ніхто не ніс. Піп від безсилої злості зжовк і позеленів. Тепер не було в поляків лютішого, ніж він, ворога.

— Настає, настає час суда божія, — шепотів він дідові, — чули, що з найстаршим регіментарем трапилося?..

— Це з Фірлеєм?..

— Так, так, з Фірлеєм… Корогву його громом розбило!


Штурми не припинялися. Все більше й більше з’являлося в Пригрудку поранених і хворих. Шпиталик при церкві й більша частина хат були вже повні, а жовніри з’являлися щодня все з новими ношами.

За якийсь тиждень вояків польських просто не можна було пізнати: чепурні, ошатні й веселі першими днями, вони ходили тепер обдерті, з потрісканими рушницями, похмурі, схудлі. Обличчя їм почорніли, лиця позападали й заросли-бородою, очі гарячково блищали, і проте, здавалося, духом не занепадали. Прислухаючись до їхніх розмов, дід Панас якось почув,що король з відсіччю близько, й що Ярема видав наказ не стріляти на татар.

— Угода в їх із ханом, чи що? — непокоївся дід і з тривогою прислухався по- вечорах- до бучних бенкетів у замку.

— Гуляй не гуляй — все ’дно перед смертю не надихаєшся! — підморгував він Оксані.

Але вона відчувала його неспокій і сама непокоїлася:

— Бенкетують — отже, певно й гадки не мають піддаватися козакам…

Але за кілька день бенкети припинено.

Оголошено наказ: усе борошно, жито, всю, яка є, живність негайно здати до замка.

Жовніри половили останніх курей по садках і полювали вже на котів.

Піп із попадею перебивалися невідомо чим. Дід варив для себе й Оксани гречану кашу, але не щодня: треба було ховатися від жовнірів, бо ті тільки й стежили, чи не вариться в кого що-небудь. Простеживши, вони забирали все, що було в печі, й тут же жадібно їли.

Не краще було й з водою: козаки, певно, навмисне понакидал'и в став кінського й людського трупу, й вода почала тхнути мертвлятиною.

У місті було кілька колодязів, але майже всю воду вибирали для війська, й міщанам рідко коли щастило добути відро-два.

На щастя, часто перепадали дощі, навіть зливи.

Одного вечора розлютувалася така буря, що пошкодила в Пригрудку кілька будівель і напівзірвала дах на дзвіниці.

З цього приводу зголоднілий і вкрай знервований піп пророкував і собі, й дідові, й Океані неминучу смерть.

А проте другого ранку таки подався одвідати декого з парафіян: чи не пощастить, мовляв, розжитися хоч на шматочок хліба?

Повернувся несподівано швидко, страшенно збентежений і переляканий.

Умостився в кутку за пічкою і все хрестився й мурмотів собі щось у бороду. Тільки надвечір трохи немов заспокоївся й прийшов до Оксаниної кімнати.

Побачивши його, дід Панас і Оксана спершу гадали, що він збожеволів. Борода йому була покуйовджена, в деяких місцях повисмикувана, очі неспокійно блукали, руки трусилися.

— Що вам, панотче? — ласкаво спитала Оксана.

— Ой доню, в ясир… татарам… Ледве в ясир мене не погнали!..

— Коли? Як? — аж скрикнув з несподіванки дід.

— Майже всіх міщан повигонили жовніри з міста.

Й мене гнали. Вирятував господь… не дав іспити чашу сію… А ті — пропали: зразу ж за містом татари позаарканювали…

«От якби й нас були вигнали!» — одночасно подумали дід і Оксана.

Наступного дня з ранку й до вечора вони тільки й робили, що прислухалися, чи не вигонять людей з міста знов.

Але все було тихо й того, й другого, й третього дня…

Навіть і люди з Пригрудку зовсім, здається, кудись позникали.

Тільки голодні, схудлі, аж чорні^ страшні жовніри тінями тинялися по вулицях.

Якось опівдні збудували вони на базарі високу шибеницю й повісили двох міщан: одного старого з довгою сивуватою бородою, другого хлопця — не старішого від Максима.

— Це наші: кравці пригрудські,— зловісно повторював на смерть переляканий піп, — те й нам буде…

— Кепсько! — безнадійно махнув рукою дід, поглядаючи, як чорна галич зліталась на трупи. — Не везе з самого початку…

Оксана була такої ж самої думки. Навіть більше: десь у глибині підсвідомо зростало й міцнішало в ній переконання, що то вже її доля така: ніколи не бути з Богуном у парі.

Сірим, одноманітним і непотрібним здавалося життя.

— За гріхи мої все це, за гріхи, — шепотіла Оксана, гостро пригадуючи усі свої поневіряння й прислухаючись до, здавалося, таких недалеких гарматних громів, до дикого, буряного ревіння безнастанних упертих штурмів.

Колись разом з дідом вона сподівалася: «Ну, сьогодні кінець Збаражеві». Тепер, останніми днями, вже й цієї втіхи їй не було.

А дід тільки хитав головою, спостерігаючи, як худне й марніє дівчина.

Щодня потішав він її новинами:

— Ляхи збираються покинути місто, заперлися в замку…

— Трактують із козаками… Гетьман усіх обіцяє пустити вільно, — тільки б видали йому Ярему й Конецьпольського. У війську з цього приводу шемрання…

— У ляхів припасу на три-чотири дні: ось-ось забере їх козацтво голіруч…

— Кажуть, що гетьман тепер штурмуватиме безперестанку: війська ж багато — частина спочиває, частина штурмує…

Оксана вдавала, що цікавиться й радіє. Але певність, що так і загинути доведеться, не побачивши Богуна, з кожним днем опановувала її.

Дід давно вже зменшив утроє свою пайку, непомітно віддаючи решту дівчині:

— Хай підгодується: може, повеселішає.

Та гаразд уже й підгодовуватися було нічим.

Дід спробував пошукати по ближчих хатах якоїсь живності, але всюди натрапляв на жовнірів — злих і голодних.

Один навіть пішов за ним назирці й довго, не ховаючись, привидом стояв перед поповою хатою.

Це до краю збентежило діда.

Й недаремно: другого дня жовнір з’явився ще з одним — таким, як і сам, — схудлим і здичавілим. — їсти давай!.. їсти, псякрев! — закричали на попа, що ледве стояв на ногах.

— Їсти! — завив найдужчий і схопив попа за бороду.

Піп упав навколішки.

Жовнір штовхнув його ногою й кинувся до печі. Там уже давно не топилося.

Жовніри почали нишпорити по всіх кутках.

— А! — закричав найдужчий, прочиняючи двері в Оксанину кімнату. — Тут і молодичка є!.. Ходім, брацішку, полапаємо, чи нема в неї молочка…

Жовніри з нахабним реготом ускочили до кімнати й стали коло Оксаниної постелі.

Оксана лежала, закривши очі й затримуючи віддих.

— Ти ж чого не встаєш? Ач, як розляглася, кобила! — крикнув найдужчий.

— Вона хвора, ясновельможне панство, — стиха промовив дід, увіходячи в кімнату й тримаючи руку за пазухою.

— Хвора? На що?.. Ззаду чи спереду? — зареготав жовнір.

— Ану, полапаємо! — сказав другий, нагинаючись до Оксани.

— Не руш!.. Не руште, вельможний пане! — закричав дід не своїм голосом.

Жовніри витріщилися на нього здивовано.

— Вона хвора… В неї… пошесть якась страшна… Сам лікар регіментарський казав: не можна торкатись, — удаючи переляканого, зашепотів дід.

— Яка там пошесть? Чий лікар?..

— Самого яснєосвєцоного… Казав не торкатись, а то пошесть піде по всьому війську… Вже й так он від неї двоє померли…

Жовніри подивилися недовірливо, але від Оксани трохи відсунулися.

— Що ти лопочеш? Які двоє? — з прихованим острахом запитав той, що нагинавсь до Оксани.

— Батько й мати її. Як тільки приторкнулися — так зразу й померли…

— Ну, а вона ж чого?..

— А ходіть-но, пане, на хвилинку сюди, за двері, я вам розкажу… — таємниче прошепотів дід.

— Стій тут, не відходь, — сказав жовнір товаришеві,— я зараз вернуся… Крутить щось цей старий пес…

— До неї нечистий літає,— прошепотів дід, коли вони вийшли в сіни.

— Нечистий?.. Брешеш ти, собацюго! — скипів жовнір.

— Боже мене борони, пане!.. — тремтячим голосом відповів дід, почуваючи, що жовнір йому не йме віри,

І раптом дідові очі спалахнули незвичайним огнем.

— Хай мені очі повилазять: щоночі літає!.. Через оту он дірку, — показав він у куток, угору.

Жовнір глянув, витягнув шию.

У ту ж мить дід з усієї сили полоснув його кривим ножем по горлу.

Кров приснула дідові на одежу. Жовнір важко гепнувся на долівку.

— Нещастя! — перелякано закричав дід і сховався в темний куток. — Другий жовнір вискочив з Оксаниної кімнати, скрикнув, схилився над трупом.

Дід з нелюдською спритністю плигнув і вдарив його ножем трохи нижче потилиці.


Забитих дід позакопував за допомогою попа за коморою.

Пообмивав та позасипав, де можна було, кров. Одягнув другі штани й сорочку.

До Оксани заходити чомусь вагався. Щохвилини чекав, що хтось прийде розшукувати жовнірів.

День минав, а ніхто не приходив. Дідові трохи немов одлягло від серця. Але все ж таки він боявся тепер за

Оксану й за себе так, як ніколи ще не боявся нічого в світі.

«Коли не візьмуть завтра наші Збаража — край!» — уперто не давала спокою думка.

Надвечір дід так чомусь захопився нею, що на хвилину навіть забувся про жовнірів.

А коли перед вечором загарчали в козацько-татарському таборі тарабани, дідові так нетерпляче схотілося побачити штурм, що він без вагання здійснив свою давню мрію полізти на дзвіницю.

«Скажу, дивився, чи не можна полагодити, — міркував він, оглядаючи напівзірваний бурею дах».

Вгорі дід причаївся коло дзвонів і глянув у далечінь — на козацький табір.

Широка, ледве освітлена останніми променями сонця, похила до Збаража рівнина геть-чисто вкрита була великими, темними, рухливими купами: то шикувалися до наступу козацькі полки.

У переміжках між ними поволі сунулися до польських окопів високі башти — гуляй-городи.

Дід нарахував їх щось півтора десятка. Полки насувалися, наче темні хмари. Гуляй-городи серед них здавалися живими велетнями-ватажками.

Тривожно озвалися сурми в Збаражі. В вечірньому присмерку ще дужче, ще голосніше загарчали вдалині тарабани, гримнули й грізно, потужно загули казани.

І вдарили разом десятки гармат, струсонувши землею, й спалахнули в присмерку на верхах гуляй-городій огні пострілів: штурм почався…

— Скільки вже їх було!.. — прошепотів дід і, почуваючи, що в голові йому крутиться, а ноги тремтять і підгинаються, почав злазити.

Думки налітали вихором, плуталися, змагалися, немов завмирали, й знову спалахували. Про що він думав — дід би не міг сказати. Почував тільки, що не може залишатися на самоті.

Пішов до Оксани. Не розмовляючи, голодні, до краю знесилені подіями останніх днів, вони просиділи вдвох цілу ніч. Вони знали, що вже нездатні чекати, нездатні боротися…

Штурм не вгавав цілу ніч.

А на ранок — ще тільки сіріло — страшний галас зчинився в Пригрудку.

Перелякані юрби жовнірства кидалися туди й сюди, мов спантеличені отари овець, і кричали:

— До замка! До замка!.. Богун узяв місто!..

— Воду одрізано!..

— Богунці в місті!.. Тікаймо!..

Сльози покотилися Оксані з очей.

Дід наче виріс на цілу голову. Не пам’ятаючи себе, ви скочив він на вулицю.

— Богун!.. Богун!.. Богун!.. — лунало навколо.

Але жовніри чомусь бігли вже не до замка, а до міста.

І раптом налетіла страшна гроза. Цілі потоки води ринули з неба. Застугоніла земля від потужнього грому. Шалена буря зривала дахи з хат. Стало темно як уночі.

Тільки надвечір дощ перестав. Крізь темну опону хмар проглянуло сонце.

Дід вийшов на вулицю.

Жовніри юрбами йшли до замка, галасували, заходилися нелюдським реготом, верещали мов навіжені.

— Дав їм пан Корф бобу!..

— Богуна, самого Богуна забито!.

— Ні, тільки поранено…

— А де ж він? — закричав дід, забуваючи про небезпеку.

— Відбили, собачі сини: понесли в подарунок Хмельницькому!

— Не казати Оксані, — прошепотів дід, ковтаючи сльози.

Тихий стогін пролунав у нього позаду: Оксана все чула…

Непритомну схопив він її на руки, одніс у хату й з великими труднощами привів до пам’яті. Цілу ніч просидів над нею, немовби над хворою малою дитиною.

Оксана то мовчки дивилася перед собою небачучим, нерухомим поглядом, то починала ридати, то плакала стиха й ламала собі руки.

Її розпач, її невіщівне горе настільки опанували діда, настільки знесилили й зробили байдужим до всього, що дід навіть не здивувався, коли ранком несподівано прийшов жовнір і наказав їм іти за ним.

Тільки вже вийшовши з Оксаною на вулицю, дід раптом зупинився й запитав, куди їх жовнір веде.

— Побачиш!.. Годі вже вам тут повітря псувати…

— А де ж піп? — запитав дід.

— Утік: не хоче до татарви в ясир…

— То, виходить, нас виганяють із міста?! — скрикнув несамовито дід.

Жовнір не відповів.

Оксана холодною рукою трохи потиснула правицю дідові.

Опівдні разом з юрбою обідраних, схудлих, немов кістяки, збаразьких міщан Оксану й діда Панаса вигнали за міську браму, недалеко якої стояли татарські чати.

14

Богуна поранено саме тоді, коли він був певний, що козаки захопили місто й години Збаража пораховані.

Але Богун помилявся: Ярема встиг перекинути до північних окопів значні сили, Хмельницького штурм з південного боку був невдалий, і поляки ледве не знищили Богуновий полк дощенту.

Врятувала тільки несподівана страшна злива, що дала козакам змогу відступити, несучи свого тяжко пораненого в груди та в праву руку полковника.

Коли Богун на руках у Приндяка вперше прийшов до пам’яті, дощ уже перестав, і тільки грім ще гримів удалині.

Звістка про те, що атаку відбито, була Богунові страшним ударом: він заметався на ношах, захрипів, почав блудити словами, й кров іще дужче потекла йому з ран.

У себе, в полковницькому наметі, Богун трохи немов заспокоївся.

Ворожки й лікарі від самого Хмельницького й хана метушилися коло нього кілька годин, аж нарешті-таки зупинили кров і перев’язали рани.

Олена з Варкою й Приндяком сиділи над раненим цілісіньку ніч.

На світанку Богун заснув, але швидко прокинувся й попросив пити.

Потім знову втратив притомність.

З ранку й до пізнього вечора він то метався в гарячці, то трохи заспокоювався й просив води.

Цілий день до намету приходили козаки ледве не з усього табору довідатися про здоров’я улюбленого полковника.

Опівдні приїхали Хмельницький з Виговським і Зоркою, Нечай, Гладкий, Морозенко й ще багато іншої старшини.

Коли Хмельницький, смутний і зажурений, вийшов від Богуна, всі чули, як він промовив з плачем:

— Коли помре, — другого такого вже в мене не буде…

Наступного дня Богунові покращало, й він навіть пробував розмовляти з Приндяком, з Оленою й Варкою.

Певно, це дуже пошкодило, бо його знов почало трясти, і всі вже були певні, що він не видужає.

В цей саме час Оксана з дідом Панасом, вигнані від поляків разом з юрбою збаразьких міщан, опинилися в козацькому таборі.

Спершу їх ухопили були татари, але довідавшися через деякий час, що вони «родичі Богунові», пустили їх вільно.

Коло самого полковницького намету перша побачила діда й Оксану Олена. Ридаючи, обнялися дівчата й хотіли вже були йти до Богуна, коли дід Панас раптом став їм на дорозі.

— Не йди, доню, — сказав він, звертаючись до Оксани, — це може йому пошкодити. Боже борони тепер його чимось хвилювати.

— Я тільки на хвилиночку: він навіть не побачить.

— Ну, гляди.

Біла як смерть, обережно, затримуючи віддих, увійшла Оксана до намету, притулилась в найдальшім кутку. Боже, як вона мріяла поцілувати Івана, перев’язати йому рани, ходити за ним день і ійч!.. Але й цього не можна…

Заздро, навіть вороже дивилася вона на Олену, що підправляла Богунові пов’язки, давала йому пити:

— Олена з ним увесь час… навіть коли був здоровий… А… я… зовсім йому непотрібна…

Дід Панас крадучись увійшов до намету.

— Хто тут? — несподівано спитав Богун.

— Це так… це…Нікого, — прошепотіла Олена.

— Як нікого? Це ж дід Панас… Діду!..

— Чого синку? — спокійно спитав дід.

— Ви тут?.. А Оксана?

— Оксана?.. Якби не хворий ти — давно б її до тебе пустили…

— Вона тут? Не в Збаражі?

— Тут. Тільки як не лежатимеш зовсім спокійно, вона не прийде.

— Добре. Лежатиму.

Оксана підійшла й поклала йому руку на чоло.

— Чого ж ти плачеш, дурненька? — сказав він гірко. Потім перегодом додав: — Я швидко видужаю…

З цього часу почались для Оксани тривожні дні й довгі безсонні ночі.

Гарячка в Богуна трохи зменшилася, але він усе ще був дуже слабий, розмовляв мало й часто блудив словами.

Він, певно, розумів, як стомилась коло нього Оксана, й тому нерідко просив, щоб із ним побули або дід Панас, або Олена.

— Коли дід то й дід, — гадала Оксана, але на Олену мимоволі дивилася підозріло, немовби боялася, що Богун любить Максимову сестру більше, ніж її, Оксану.

Дивне й тяжке було це почуття, Оксана боролася з ним, запевняла себе, що це дурниці, але змінити свого ставлення до Олени все-таки не мала сили.

Якось Богун поспитав, чи є в діда Панаса бандура, й той приніс її того ж дня.

— Заграйте що-небудь, — сказав Богун.

Дід спробував грати, співати козацьких дум, але Богунові це чомусь не сподобалося.

— Знаєте, діду, ви грайте собі так… щось коротеньке… бренькайте.

Богун просив діда бренькати тому, що під звуки бандури йому якось легше й ясніше думалося.

А думав він тепер дуже-дуже багато. Він не питав, чи взяли вже Збараж, бо був певний, що облога триває й триватиме довго. Він боявся навіть, що король з військом устигне прийти регіментарям на відсіч, що татари зрадять

Хмельницького, що Кричевський не здержить на Литві проти Радзівілла.

— А чому це Морозенко ніколи не зайде? — запитав він якось у діда Панаса.

— Вже кілька день, як подався на звіди: десь аж під Сокаль, чи що…

Дід не сказав Богунові, Що преславного Морозенка забито, що ввесь табір козацький, а найбільше колишні панські піддані з простими козаками дуже жалкують за корсунським полковником, що похорон Морозенка був такий урочистий, якого дід ще ніколи не бачив.

— А що, хіба король з військом надходять, що самого Морозенка відрядив гетьман? — тривожно спитав Богун.

— Ні, щось не чутно, — запевнив дід.

Богун заплющив очі й, здавалося, заснув. Але він не спав. Йому трохи неначе боліла голова й було начебто гарячіше, ніж завжди. Швидко промайнув в уяві на своєму сивому коні Морозенко, журно подивилася й ніби розтанула в півтемряві Оксана… Якийсь теплий задушливий туман обгорнув, закрив, розтопив у собі всі образи…

…Богун одкрив очі від ледве помітного легкого коливання землі. Коливання в ту ж мить припинилося, й Богун не сказав би, чи було воно справді, чи ні.

«Певно, вже ніч: у наметі темно, навколо тихо… А це хто такий, Оксана?..»

Оксана, сидячи просто на долівці, притулилася головою до ніг Богунові й спала.

«Як тихо, — подумав. Богун і раптом почув, як десь близько, коло намету, ледве забриніли струни бандури.

Дід Панас не спить… Це добре… Послухаю…»

Дід грав щось дуже сумне.

Він певно й сам добре не знав, що саме гратиме, бо в звуках почувалася якась непевність. Але поволі вони набирали виразності, дід починав підспівувати.

«О, це щось нове підбирає! — з задоволенням подумав

Богун, — жаль тільки, що дуже тихо… Певно, боїться, щоб мене не збудити…»

Ой пийте ж ви, здоровенькі,
Коли ж бо вам п’ ється,
Коло моєї головоньки
Все лишенько в’ ється, —
проспівав дід.

Помовчавши, певно підбираючи слова, знав заграв, але без співу, й раптом знову почав упевнено:

Ой з-за гори, з-за крутої
Військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває…
«Ого, про Морозенка! Давно слід, — подумав Богун, — але чому так сумно, жалісно?..»

Бились зранку козаченьки
До темної ночі, —
почав дід, але увірвав зразу й довго сидів мовчки.

Богун напружено прислухався. Теплий задушливий туман починав обгортати його знову. Він то засинав, то знов починав прислухатися.

Аж раптом неначе вітер війнув і розірвав опону туману.

Дід співав:

Вони ж його там не били,
Ні в чверті рубали:
Вони ж з його, молодого,
Живцем серце виривали…
«Що? — ворухнув спраглими устами Богун. — У кого?..

В Морозенка?.. Морозенко загинув?.. Яке безглуздя!.. Але ж дума про Морозенка… А може, це тільки здалося?..

І тут, у наметі, все якось не так. Усе наче несправжнє.

І Морозенко, й дума про нього — все несправжнє… Хіба ж Морозенко козак?.. Він же лях: Станіслав Мрозовіцький…

А отже, складає про нього думу дід… І хто повірить через деякий час, що Морозенко лях, шляхтич?.. Він — проти панів… І тому — козак…»

— Х-ху!.. Й приверзеться ж таке! — вголос сказав Богун, протираючи очі: тепер він певний був, що й дідова дума, й Морозенко йому приснилися.

Але тут знову забриніли струни бандури, й заспівав дід, стримуючи ридання:

Ой Морозе, Морозенку,
Преславний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче…
Богун голосно скрикнув і знепритомнів.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ой, чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
«Почорніло я від крові
За вольную волю:
Круг містечка Берестечка,
На чотири милі.
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили…
А ще мене гайворони
Укрили а півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть…»
Т. Шевченко

1

Був жовтень 1650 року. Ранками вже траплялися приморозки, а з півночі повівав холодний «москаль».

На подвір’ї в діда Андрія стояли осідлані коні.

Оксана з бабою Ївгою поралися коло печі.

У сусідній кімнаті гаряче сперечалися Богун і Зорка.

— Так і скажи йому! — кричав Богун. — Так і скажи: слухатися не будемо!.. Ми — козаки, а не якесь варшавське сміття!.. Годі вже!..

— Та про козаків же він нічого, він же тільки про підданих, — несміливо перепинив Зорка.

— Що? Про підданих?.. Та нехай він собі раз назавжди на лобі запише: нема тут підданих!.. Нема й не буде… Зрозумів?.. Про підданих!», Ми тут нікому не піддавалися!.. Я вже казав: реєстр писали без мене… Якби не хворів тоді — власною рукою порвав би його на шмаття… Вигадали: которі, мовляв, козаки — нехай козакують, а котрі піддані — нехай панам по давньому підкоряються… Що це вам, смішки?..

— Зовсім, Іване, не смішки. Ти ж, братику, не вчора одужав: договір Зборівський ось уже рік, як підписано…

І не пан гетьман його вигадував. Ти ж знаєш… Дивно навіть, тільки тепер…

— Дивно? Тобі дивно, що я тільки тепер кажу про реєстри?.. Ох, які ж ви всі забудькуваті!.. А не казав я ще на березневій нараді, не казав я, що Зборівський договір — шматок паперу?.. Не казав я, щоб усіх, розумієш, усіх писали в реєстр? Не казав я, щоб гнали к бісовій бабі усіх Киселів, усе панство? Не казав я, щоб не марудилися, а готувалися до нової війни?..

— Казав-то казав, але дозволь же й мені пригадати… Пам’ятаєш, що відповів тобі гетьман?..

— Авжеж пам’ятаю, я з ним тоді погодився…

— Виходить, що ні… Пригадай: гетьман казав, що якби не зрадив під Зборовом хан…

— Залиш!.. Обридло вже про того хана…

— Обридло й мені, але, вибач: коли вже ви тут ізнов насідати на гетьмана починаєте— мушу все пригадати. Ти тут багато говорив… Дай же й мені все сказати… Що?.. Не подобається?.. Махаєш рукою?.. А ти послухай: Зборівський договір підписано й від Збаража відступлено через ханову зраду. Гетьман мусив погодитися на сорок тисяч реєстру, гетьман мусив погодитися, щоб решта поспільства залишилася в тому самому стані, що й до війни.

Гетьман мусив підписати, що піддані повинні коритися своїм панам… Ти не заперечуєш, що гетьман мусив?..

— Так. Мусив…

— Мусив, бо інакше хан ударив би на козаків з ордою, а король — з другого боку…

— Не треба було з тим ханом в’язатися.

— Може й так. Але проти спілки з татарами, здається, навіть і ти в свій час не заперечував?.. Ну, от. Головне, що підписувати угоду під Зборовом нас примусили. Що ж повинен був тоді гетьман рббити? Починати нову війну, маючи проти себе короля й хана?.. Починати нову війну, коли військо було стомлене, коли всюди почався голод, коли Радзівілл щохвилини міг ударити на Київ, коли Москва…

— Коротше, коротше, Зорко: ти тут не орацію розводиш.

— Я хочу тільки сказати, що становище було несприятливе. Залишалося одно: споряджати потроху реєстр, зволікати з виконанням умови.

Богун підійшов до столу, випив меду, налив Зорці й трохи вже спокійніше додав:

— Та ти сам поміркуй, Самійле… Пам’ятаєш, як ото Корецький завзявся був прискромити своїх підданих?..

Пам’ятаєш, як несподівано з’явився в своїх маєтностях ледве не з двома тисячами та й почав різати людям вуха, носи, а декого й вішати?.. У вас там, у Чигирині, певно й чутки ще не було, а в нас тут таке піднялося!.. Ну, дали ми ото хльосту Корецькому, ще деяких панів викишкали з «гніздечок» — гадаємо, край-, не з’являться вже з чиншами та данинами… Аж ось — і двох місяців не минуло — приводять до мене якогось… Годований такий, зухвалий…

«Я, каже, офіціаліста самого Вишневецького князя… На Задніпрянщину, каже, їду». Та так, знаєш, урочисто, з погордою… «Ага, думаю, тебе якраз нам і треба».

— А що, кажу, хіба й князь Ярема вже до Лубен повертатись намислив?.. Довгенько, кажу, щось він у Варшаві барився… А той мені: «Справи, каже, пане полковнику, важливі справи затримували… Отож, каже, і відрядив князь поки що нас, офіціалістів своїх». Ох, думаю, й нахіба ж ти, жаба твоя баба!.. «А не страшно, кажу, що хлопи тепер покозачилися?..» — «Минулося, каже, минулося вже: я, каже, від самого пана писаря генерального охоронного листа макщ Та й витяг і показує мені того листа… А на ньому й печатка, й підпис Виговського, і все як слід: ті, що не в реєстрі, мають коритися панові… Та ти ж подумай, якому панові… Яремі!..

Богун випив ще меду.

Зорка мовчав з таким виглядом, начебто нічого незвичайного не почув.

— Ну й що ж ти тому офіціалістові зробив? — запитав він перегодом.

Богун витягнув шию й виразно провів по ній рукою: повісив, мовляв.

Зорка похитав головою.

— Що, не подобається? — посміхнувся Богун. — А хіба не казав колись гетьман: «Хай, мовляв, гадають, що ми договір виконуємо, — по суті ж і кроку не поступимося». От тобі й не поступилися… Ти гадаєш, я не знаю, як отой твій Виговський «не поступається»?.. Гадаєш, не знаю, що там у вас, у Чигирині, щодня як на ярмарку?.. Це ж сором: за гетьманом та за писарем генеральним панські й магнатські служебники купами ходять… «Дайте, мовляв, листа охоронного, ой, страшно, мовляв, без універсалу до підданих їхати…» І що ж? Дає Виговський і листи, й універсали: їдьте, мостиві пани, стрижіть овечок… А поки що заплатіть мені за листа охоронного стодвісті червоних… Ну, чим не канцелярія!?

— А ти що, хотів, щоб ми їх там, у Чигирині, вішали?.. Та в Польщі б таке піднялося…

— Вішати не вішати… Суть не в тому: звичайно, тепер гетьманові про це й мріяти не доводиться… Але не панькайтеся ж ви з ними, не листуйтеся з Конецьпольськими, Вишневецькими, Потоцькими.

— Ех, Іване, Іване!.. Це вже дрібниці,— зітхнув Зорка. — А ти поміркуй… Інакше ж не могло бути. Розумієш, не могло. Гадаєш, мені, чи гетьманові, чи Виговському подобаються ті Киселі та Вишневецькі?.. Ти зрозумій: або війна, або треба якось про око бути з панами в злагоді. Та ти не кидайся так: і чортові, кажуть, часом треба свічку запалити… Нічого не зробиш, договір… Ми ж поки що не окреме князівство. Не можемо ж ми сказати панам: ось кордон — сидіть собі за ним і не рипайтесь…

— А чи не гетьман колись казав: де сила не візьме — треба розумом надточити? Договір… Ну, добре. А спромоглися ж таки деякий час панів не пускати! А бояться ж вони чомусь і до мого, й до Нечаєвого полку їхати?.. А на Київщину та на Чернігівщину чогось посунули?.. Ото ж я й кажу: не було вже змоги з цим зволікати — хай би гетьман і написав: «їдьте, мостиві, до своїх маєтків, тільки без війська». А люди б уже знали, що з тими мостивими робити. Впоралися б не згірш, як я з отим офіціалістою Яреминим… Потилицю чухаєш?.. Чухай, чухай. Та не забудь, скажи гетьманові, що в людей ось-ось-ось терпець увірветься!.. Бачив поля дорогою?.. Скажи, що тут майже всюди так: не орано, не сіяно, не хочуть люди панам або татарні хліб сіяти… А пересельців не зустрічав? Ні? А я їх майже щодня бачу: кидають усе, йдуть у Московію…

Богун зітхнув і замислився.

— Ну, досить із тебе на цей раз, — підвів він голову, — прощай… Он і так уже коні давно ждуть.

— Прощай… — сказав Зорка, обтер рукавом губи, наче хотів поцілуватися, але, глянувши на Богуна, завагався й вийшов із хати, низько схиливши голову.

2

Після від’їзду Зорки від гетьмана довго не було ніяких звісток.

Богуна це дратувало: адже ж і дитина могла б тепер зрозуміти, що поляки спішно готуються до війни…

Захопити козаків несподівано, вдарити на них іще до весни, до трави, поки не встигли підійти татари, позбавити козаків чи не найкращої їхньої зброї — можливості окопуватися під час великих боїв, — на це без сумніву повинні були розраховувати польські гетьмани…

І в міру того як надходили люті морози й укривали землю глибокі сніги, Богун ставав усе смутніший і заклопотаніший.

Рідко коли можна було застати його дома: їздив то по сотнях свого полку, то до Нечая, то знов до уманського полковника Йосипа Глуха;

В Кальницькому полку за реєстром було дев’ятнадцять сотень і близько двох тисяч козаків, у Брацлавському… двадцять дві сотні й козаків майже три тисячі, в Уманському — чотирнадцять сотень, козаків — три тисячі.

Усього за реєстром було шістнадцять полків, а козаків у них близько сорока тисяч. Але коли рахувати й так звані «охотницькі», — у Хмельницького було двадцять шість полків, а козаків понад шістдесят тисяч.

Отже, полки Богуна й Нечая складали тільки одну двадцяту частину всього козацького війська.

У крайнім разі Богун і Нечай могли рахувати ще на Уманський полк, але він був порівняно далеко від граничної лінії, та й полковник Глух навряд чи зважився б на рішучі дії без гетьманського розказу.

А рахувати на швидку поміч від гетьмана тепер, після розмови з Зоркою, навряд чи доводилося: Хмельницький і раніше поглядав на Богуна з Нечаєм скоса, тепер же, певно, й зовсім уважає їх за ворогів…

А до того ж іще не минало й місяця, щоб не було поголосок про обрання Нечая на гетьманство, про сварки його з Хмельницьким та про те, що гетьман із старшиною продалися ляхам, а Нечай, мовляв, хоче їх скинути та повернути на козаків усе поспільство…

«Не простить цього Нечаєві гетьман, ой не простить, — думав і боявся думати Богун, — ще й така думка, чого доброїч, влізе йому в голову: «Нехай, мовляв, трохи провчать ляхи Нечая з Богуном…»

— Та чого ти, синку, такий сумний? — не раз казала баба Ївга. — Он, дивись, Оксана від того смутку зовсім змарніла… У людей, як у людей, а у вас… і одружилися ж зовсім недавно, а ти тільки й знаєш, що кудись їздити…

То ще коли війна ота проклята була, ну, тоді зрозуміло, не про жінку козакові думати. А тепер же, слава тобі господи, не воюєте…

— А я й сам гаразд не розберу — чи воюємо ми, чи не воюємо, — посміхався Богун, — краще б уже воювати…

— Господь з тобою, синку! Мало хіба під Збаражем та у Молдаві людей загинуло?.. А поранених, покалічених скільки!.. Хіба було коли-небудь стільки калік, як тепер?.. Не бачив хіба, скільки тепер їх збирається під церквою? А в Оксани з Оленою мало хіба їх буває щодня?.. «Краще воювати!» Та дай боже ніколи не зазнавати такого лиха, як за минулої війни… А голодувати хіба давно люди перестали?.. А пошесті хіба й досі не косять людей, як траву?.. А в ясир хіба мало татари погнали?..

— Почала вже своєї стара! — перепиняв дід Андрій. — А давно хіба пани на християнах воду возили?.. А давно хіба відтинали руки, носи, вуха? Давно катували, гірше, ніж у пеклі їх, недолюдків, катуватимуть?..

— То тепер уже ж не катують? Он пан Зорка казав, що в наших полках тепер уже нові пани: полковники й сотники!.. Ці вже людей у ярма не запрягатимуть… То й ляхи, на їх дивлячись…

— Якраз! — сердився дід Андрій. — Отож-то й біда, що невідомо хто на кого дивиться, хто за ким мавпує… А ти б краще, стара, поралася б отам коло печі, замість не в своє діло втручатися…

— Ото, який ти, прости господи, хіба ж я що?.. Я тільки хотіла сказати, що по інших полках, пан Зорка казав, полковники, й старшини не те що наші: там як вийдуть — усі в кармазинах, у саєтах, — куди тобі!.. Там сотникові, сотниківни, полковниці — в шовках та в оксамитах!.. А наші Йван з Оксаною — він у кожусі, вона в кожушанці, немов козаки прості… Отож я й кажу: якби жив Іван і вдягався й полковникував по-людському, може б і Оксана трохи повеселішала…

— То, виходить, на твою думку, тільки той і полковник, що в кармазинах?.. Добалакалася!.. Годі.

Подібні розмови дедалі траплялися все частіше.

Богун знав, що баба Ївга не може дивитися спокійно, як марніє Оксана, він знав, що й Оксана сумує через нього, через те, що він дуже рідко буває дома, а коли й буває, то майже ввесь час віддає полковим справам.

Але що він міг зробити? Він і так уже давно доручив Филонові Немирі всі полкові справи, крім військових, а проте рідко коли мав вільний час.

Певність того, що поляки коли не в січні, то в лютому неодмінно почнуть війну, переконання, що до того часу

Хмельницький не зможе або й не схоче змобілізувати свої сили, пересунути їх ближче до граничної лінії, нарешті гаряче бажання все ж таки не поступитися перед поляками й дати їм належну відсіч, — усе це вимагало щоденної пильної уваги й Неабиякої підготовки до майбутніх боїв.

Ще в жовтні Богун з Нечаєм умовилися, що в разі польського нападу їхні, полки повинні з’єднатися під Вінницею й тут або боронитися, або відступати — в залежності від обставин.

На крайній випадок міркували й про відступ на Умань, якщо поляки наступатимуть із переважними силами.

Ухвалено також було низку заходів щодо збільшення кількості козаків у сотнях та щодо можливої оборони Вінниці.

Богун переконав Нечая, що й Вінницький замок на острові, й старе місто доцільніше буде покинути, а боронитись у Вознесенському монастирі, мури якого могли витримати обстріл навіть із найбільших гармат, — а вигідне розташування на крутому березі Бугу давало можливість відбивати штурми хоч і в кілька разів сильнішого ворога.

Про всі ці плани, крім кількох найближчих до Богуна й Нечая козаків, ніхто не знав. Не те щоб Богун боявся зради: майже на кожного з рядовиків свого полку він міг звірятися не вагаючись, але, на його думку, досить було й того, що кожний сотник, кожний отаман, кожний козак готові були на перший розказ стати до лав збройно й кінно з усім потрібним припасом.

Для зв’язку з Нечаєм Богун найохотніше виряджав Приндяка й Максима, які за кілька місяців знали вже кожний кущик, кожний ярок і горбок по дорозі з Вінниці на Брацлав.

Їм дуже подобалося бувати в говіркого, веселого Нечая, й вони навіть у великі морози їздили до Брацлава немов на свято.

Одного разу підмовили були з собою навіть діда Панаса з бандурою, але вдруге він уже не погодився; зима була люта, й дідові більше подобалося сидіти в хаті, ніж їздити по гостях, хоч би й до самого полковника брацлавсіжого.

— Що зробиш, доню: старість — не радість, — казав дід Оксані,— ниють уже старі кості на холоді… А в тебе тут так тепло, затишно… А Олена знов до церкви пішла?

— Знов, — відповіла Оксана, сидячи за прядкою й стежачи очима, як мигочуть хибкі веретена.

— То невже-таки справді вона в монастир надумалася?

— Справді, діду…

— Ех-е-хе!.. І оце щоб такій молодій та з черницями по отих келіях темних сидіти!.. Ех-е-хе… А здається й господиня з неї була б непогана: й розумна, й вродлива, й свати ж уже ось котрий раз приходили…

— Що ж, діду, не хоче заміж… Більше до церкви та до молитов лежить серце…

— А може, з нею біда якась трапилася?.. Може б ти її попитала, пожалувала по-своєму там, по-жіночому… Гляди, й дівка була б як дівка: дівоче горе до сповіді…

— Та нічого, здається, такого їй і не було ніколи… Хіба що батька ото Ярема колись закатував?..

— Ну, доню, то це ж коли було!.. Я гадав, чи не закохалася вона припадком у якогось чорновуса та й сохне за ним, а той може й не знає…

— Ні, ні, діду: це ні… Вона завжди така. Не те що Варка: та ще під Збаражем знайшла собі пару… Тепер он уже й син росте… А в Олени вже, певно, вдача така.

— Коли вдача, то гірше: тут уже нічого не зробиш. А мабуть, що так. Я ще, як ото, пам’ятаєш, голод великий був — помітив… Ви, було, з Варкою то коло печі, то коло комори — хліб роздаєте, то по хатах ходите — до хворих, а вона, хоч і не менше ніж ви працює, а все ж таки, бувало, до церкви ніколи не забуде піти… Так уже воно, певно, на світі споконвіку пішло: той бореться, а той молиться…

Оксана не відповідала нічого: вона й молилася, й боролася з собою, а життя минало все-таки якось не так, як би хотілося…

Підгірці, Чернецький, Вінниця, Черкаси, Лубни, Варшава, нарешті — страшна облога Збаража й Богунові рани, від яких він не міг одужати ледве не цілий рік, — хіба ж мало забрали вони сили в Оксани?..

А проте вона почувала, що витерпіла б іще й не такі муки, якби тільки Іван був з нею.

А тепер він був і з нею, й водночас не з нею. З нею — бо любив її палко, бо рвався до неї й хвилинами жалував її, мов малу дитину: не з нею, бо рідко випадали такі щасливі години, — бо за цими годинами надходили дні, навіть тижні, коли або зовсім не було Богуна вдома, або він ходив роздратований, похмурий, а найбільше — заклопотаний з ранку до пізнього вечора своїми військовими справами.

— Ох, ця війна!

Чого-чого б не дала Оксана, щоб про неї не думати, не чекати її щодня?..

Зловісною хмарою висіла вона над Оксаниною головою, страшною потворою виглядала з нужденних облич калік і старців, зловорожо причаїлася в неораних, незасіяних чорних полях, у руїнах ще й досі не відбудованого міста, в піснях і розмовах дід^Панаса, в заклопотаності Богуна й навіть у біганні Максима й Тимка, що мріяв уже за рік-два йти з батьком у похід…

— Ох, ця війна!..

Не мріяла й ніколи в світі не хотіла б Оксана того життя, про яке розповідав Зорка: не приваблювали її розкішні сукні, вбрання, не хотіла б вона бачити свого Йвана тільки в самих кармазинах та саєтах, не хотіла б навіть тієї поваги й пошани, з якою всі ставилися до Богуна як до полковника. Досить було б і того, щоб жити собі з Іваном спокійно, хоч би навіть у цій тихій садибі в діда Андрія…

Жити й не боятися, що прийде Чарнецький, прийдуть пани, й знов розлучать її з чоловіком, і знов запряжуть вільних людей у ярма.

Але певності, що пани не прийдуть, в Оксани не могло бути. Навпаки, вона всім серцем своїм відчувала, що скоро — може, через якийсь місяць, а може й через тиждень — знову почнеться війна.

І тому вона ніколи не скаржилася, не нарікала на чоловіка, пестила його ще ніжніше, ще гарячіше, ніж завжди, й щодня, щогодини стежила за ним непомітно, щоб першою довідатися про слушний час, коли знов доведеться стати до боротьби з невблаганною, неминучою, страшною долею.

З

Тріскучий мороз на ніч іще зміцнів, але в просторій хаті було тепло, аж парно. Кілька великих свічок горіли так ясно й весело, що сяйво лампади перед іконами здавалося надто блідим і кволим.

Жваво поцокуючи червоними сап’янцями на срібних підківках, Оксана в темно-зеленій корсетці, в мистецьки вишиваній сорочці й гаптованій шовками плахті накривала стіл.

Баба Ївга, вдягнена темно, поруч з Оксаною здавалася ще старішою, ніж звичайно. Вона подавала Оксані з печі пісний борщ із грибами, смажену рибу, товченики й улюблену Богунову таратуру.

Дід Андрій з дідом Панасом сиділи поруч на лаві коло лежанки.

— А що, заснув уже? — поспитав дід Панас, показуючи на лежанку.

— А йому що? Набігався на морозі, то хоч і на каменюках спатиме… Я йому кажу: «Слухай, Тимко, хіба, кажу, й вечеряти з нами не будеш?» — «Буду, каже, безпремінно». Та й заснув тої ж хвилини… Мале ще… а от що Йвана ще й досі нема — це дивно.

— Певно, Максим із Семеном від Нечая повернулися — от і затримався з ними в полковій канцелярії.

— Коли б ще там чого в Брацлаві не трапилося, — пошепки сказав дід Андрій.

— Навряд, не к різдву вже — к великодню… Не варто вже ляхам зачіпатися, на весну дивлячись.

Під вікнами зарипів сніг. Трохи згодом у сінях хтось грюкнув дверима.

— Оце певно й вони, — зрадів дід Андрій.

— Авжеж, дивись, он як наша полковниця зашарілася…

Справді, обличчя Оксани спалахнуло радістю.

Богун увійшов разом з Максимом і Приндяком.

— Добривечір! — привіталися ті.

— Добривечір! Швидко ж ви впоралися, — сказав дід Андрій.

— Молодці! Якраз устигли до неділі! — весело підхопив Богун. — Справжні козаки. Налий їм, Оксано, чогонебудь міцненького з холоду…

— Дякуємо, — хотів, був одмовитися Приндяк, але Оксана вже піднесла йому чарку. Він уклонився й випив.

Максим випив теж і навіть крекнув не гірше від Приндяка: побувавши в полоні в Радзівілла, а потім у Чернігові в Пободайла. він уважав себе за справжнього козака й поводився мов дорослий.

— Може, ще чарочку, пане козаче? — напівжартоманапівсерйозно запитала Оксана.

Максим замотав головою: досить.

— А дай, лишень, і мені,— попросив Богун, — мороз такий, що аж ноги померзли.

— Питається лютий, чи добре обутий? — посміхнувся дід Панас. — Ми вже з Тимком і лисих почали рахувати…

— Може б і до столу вже час? — поспитала баба Ївга.

— Почекаємо трошки: Немира з хлопцями, казав, зараз прийде. Ви вже, бабо, не сердьтеся на нас, — промовив Богун, сідаючи коло Приндяка й Максима на лаві,— ніяк не можна було раніше… Не тільки з Брацлава, а й від гетьмана лист був

— Довгенько щось, Іване, не йде твій Немира, — перепинила Богуна баба Ївга, — так, чого доброго, й борщ прохолоне.

— А й справді… А казав, що зараз же з хлопцями прийде…

Помовчали.

Дід Андрій позіхнув, баба Ївга пішла до печі, Оксана сіла на ослінчику й замислилася…

— Може б збігати до Немири? — сказав Богун.

Максим підвівся й хотів був іти за Немирою, але в цю мить на дворі виразно почулися чиїсь кроки.

— Хтось біжить, — зауважив Богун, — змерз, певне.

Справді-таки «питається лютий»… Але це не хлопці: хтось один.

Грюкнули двері, й у хату вскочив Немира.

Він не здоровкався, не казав нічого, тільки важко відсапував.

Зразу ж помітно було, що трапилося щось незвичайне.

— Чи не вовкулака за, тобою, Филоне, гнався? — пожартував Богун, але в голосі його всі відчули тривогу.

— Ляхи в Красному… Нечай забитий, — тихо сказав Немира.

— Що?.. Що?.. Ти збожеволів!.. — скрикнув Богун.

— Тільки що прибіг сотник Шпаченко. Красне горить. Ляхів кілька тисяч. Нечай…

— Стривай, стривай! Він сам бачив, що Нечая забито?

— Ні, не сам… Але це напевне… Тут зрада якась… Нечай порозставляв чати… Гадав — безпечно… Гуляв у куми… На заговини… А вони…

— То, може, Шпаченко сам гуляв десь у куми?.. Може, з п’яних очей верзе?.. Ми ж з Нечаєм умовлялися.

— Знаю, що умовлялися, — простогнав Немира, — це встерігся Нечай… Якби гетьман…

— Зрадник твій гетьман! — люто скрикнув Богун.

Ридання здавилоБогунові горло. Він хотів себе перемогти, але не зміг і тихо заплакав.

Тиша в хаті стояла мертва.

— Де він, той сотник? — раптом скрикнув Богун. — Семене, коня!..

— Чекай, що ти хочеш робити? — заступив йому дорогу Немира.

— Що?.. Бити ляхів! Де той сотник?..

— Слухай… У Краснім сам Калиновський. Ляхи вдарять на Вінницю з Бара…

— Коня, Семене!.. Не слухай його! Ех… і пам’ятатимуть же ляхи Нечая!.. — крикнув Богун і вибіг з хати.

4

Тої ж ночі чотири козацьких сотні на чолі з Богуном вирушили на Красне.

Немира з невеличкою залогою залишився у Вінниці.

До всіх сотенних сіл Кальницького полку відряджено вістунів з наказом негайно ж усім козакам вирушати до Вінниці.

Полетіли гінці й на Умань до полковника Глуха, й до гетьмана — в Чигирин.

Немира, схвильований звісткою про смерть Нечая не менше, ніж сам Богун, ходив по замку темний як ніч.

— Ех, не гаразд учинив полковник: чого доброго, й йому те буде, що й Нечаєві… А нам тут, у Вінниці, без нього теж пропадати… Ляхи ж не на жарт війну починають… Ех, не гаразд, не гаразд учинив полковник!..

Богунові й самому хвилинами здавалося, що не можна розбивати козацькі сили, не довідавшися про становище ворога. Але гостре бажання помститися за Нечая взяло верх над усіма міркуваннями.

Богун ніяк не міг собі уявити, що такий обачний і досвідчений полковник, як Нечай, не встерігся, дав себе погромити й навіть сам наложив головою.

Скільки ж разів вони умовлялися: стежити за кожним рухом, за кожним кроком ворога й, коли він ударить із переможними силами, неодмінно з’єднати полки під Вінницею…

— Чи, може, Нечай так само, як і я, гадав, що вже пізно, що ось-ось мороз пересядеться, почнеться відлига й ляхи не наважаться почати війну через бездоріжжя?.. Але пильнував же він, мусив же пильнувати кордонів?.. Певно, зрада якась…

— Уперед, уперед, хлопці,— підбадьорював Богун козаків, з тривогою помічаючи, що коні й люди померзли й потомлені вкрай, — вже недалечко… В Красному добре погріємося!..

Богун намірявся Шарити на поляків, коли вони ще стоятимуть у Красному й зовсім не сподіватимуться нападу з боку Вінниці. Швидкий несподіваний наскок міг дати перемогу навіть над ворогом удесятеро сильнішим.

— Ех… і пам’ятатимуть же Нечая ляхи!.. — знов і знов повторював сам собі Богун. Але несподіваний випадок одвернув його думки в зовсім інший бік.

Надвечір передня чата підняла на дорозі козака з Нечаєвого полку. Бідолаха тікав із Красного пішки. Сів край дороги спочити та так і заснув. Неодмінно б замерз, якби не богунці. Це був Нечаєвий сотник Степко. Він розповів жахливі подробиці.

Польний гетьман Мартин Калиновський якимось підступом знищив Нечаєву сторожу край Чорного лісу на Бузі у Вороньківці. Нечай, нічого не знаючи про небезпеку, гуляв у Красному на заговинах. Гулялй, звичайно, й усі козаки й добре понапивалися. Аж тут несподівано вдерся до Красного передній полк Калиновського. Нечай вискочив на ґвалт. Усі, хто ще міг одборонятися, скупчилися коло нього, але поляки вискочили з усіх боків, — забили під Нечаєм коня, а потім поранили тяжко й його самого.

В той же час ворог підпалив місто й почав рубати міщан, не виключаючи й жінок, і дітей. Недобитки козацькі під проводом Кривенка разом з частиною міщан зачинилися в замку. Сюди ж пощастило перенести й Нечая, вже мертвого. Три дні відбивалися козаки, а на четвертий не здержали. Ворог вирубав усіх до ноги. Попа, що читав над Нечаєм у церкві, спалили живого Сотника тростянського Гавратинського— з походження шляхтича — розстріляли як зрадника.

— Здається, один тільки я й утік, — Закінчив своє оповідання сотник Степко.

Козаки вислухали мовчки.

Думка, що ворог знущається над тілом улюбленого полковника, оповідання Степка про потугу й жорстокість польського війська приголомшила всіх.

— А скільки війська в Калиновського? — поспитав Богун.

— Важко сказати. Кілька полків. Ще перед нападом ми з Нечаєм рахували, що тисяч мало не десять, — відповів Степко.

Богун узявся за голову: нічого було й думати про напад на Красне з кількома сотнями. Треба було негайно вертатися до Вінниці, скупчити там усі сили й відборонятися, поки наспіє від Хмельницького відсіч.

— А чи наспіє вона коли? Ех, не треба, не треба було з самого початку звірятися на гетьмана й старшину!., Гадав, протягнемо якось до весни… От тобі й протягнули!.. Лянцкоронський стоїть у Барі, Калиновський діятиме з ним спільно… Ну, що ж, раз мати родила… Поміряємося…

— Ану, поклич мені сотника Гаврика, — звернувся Богун до Приндяка.

Сотник з’явився.

— Побіжиш під Красне з десятком охочих… Роздивитесь, розпитаєте… й негайно ж назад. Я повертаю до Вінниці.

З Гавриком зголосилася йти мало не вся його сотня.

Почали сперечатися, кому йти.

— Швидше. Годі вже там! — крикнув Богун. — У Вінниці тепер усім роботи вистачить.

Гаврик вирушив.

До міста повернулися надвечір.

— Скільки прийшло сотень? — було перше запитання Богунове до Немири.

— Сім: Балабанівська, Рахнівська, Жорницька, Бабинська, Немирівська, Вороновицька…

— Швидко впоралися…

— За два дні всі тут будуть.

— А де стоять?

— Більшість у місті, частина в замку.

— Покликати старшину.

— Може, в кого якась несправа? — запитав Богун, коли всі зібралися.

Виявилося, що все гаразд: коні, зброя й припас — усе в належному стані.

— Завтра зранку всі на роботу, — сказав Богун, — насамперед монастир треба укріпити. Дещо ми вже заздалегідь зробили… Найголовніше тепер насипати вали…

— Важко буде: земля дуже промерзла, — зауважив хтось несміливо.

— Кому там важко?.. Міщани й ченці допоможуть…

Огнища треба буде порозпалювати. Ось підемо зараз побачимо. Запаліть смолоскипи.

Максим і Приндяк рушили вперед, освітлюючи Богунові дорогу. Він їхав, розмовляючи з Немирою. Трохи позаду — сотники мовчазні, зосереджені, суворі.

У монастирі вже спалі.

Воротар, побачивши полковника з старшиною, швидко відчинив важку, оббиту залізом браму й хотів був побудити ченців.

— Не треба, — сказав Богун, — перекажи тільки отцеві ігуменові, що буду в нього на ранок.

Воротар мовчки вклонився.

— Дивіться, ланове товариство, — сказав Богун од воріт у напрямі до Бугу, — там, од річки, валів і окопів майже не треба… Ляхи звідти не насідатимуть. Чортового батька… Зате з інших боків, я гадаю, треба вали в два ряди…

— В три ряди зробимо, пане полковнику! — обізвалися старшини.

— В три?.. То ще краще. Гармати — отут над ворітьми дві, на дзвіниці — одну та гаківниць кілька… Потім на мурах — по кутках. У разі потреби будемо пересувати з місця на місце…

— А замок же як? — поспитав немирівський сотник.

— Замок?.. А на чорта він нам здався?.. Хай ляхи його собі беруть: сил розбивать не будемо… Про оборону поговоримо докладніше завтра… Сьогодні обдивіться, де чия сотня працюватиме. Розкажіть козакам що й до чого… Щоб знав кожний. Коли хто з козаків буде щось радити — переказуйте мені неодмінно: громада великий чоловік… Ну, а тепер я вже піду. По правді сказати, втомився так, що й головою повернути важко… На добраніч…

— На добраніч, пане полковнику.

— На добраніч.

— Ну й голова!.. Ой голова, — говорили поміж себе сотники, уважно обдивляючися місцевість, — усе передбачив і обміркував заздалегідь…

А Богун тим часом біг конем додому.

«До ранку вже яких дві-три години дзигарських залишилося… Спати… Скоріше спати… Оксана, певно, чекає…»

Справді, Оксана не спала.

— А ти й повечеряти не забіг, — зустріла вона його докором.

— Завтра повечеряю, — швидко відповів Богун і засміявся — Як я сказав?.. Я хотів сказати: ніколи було… А ти чого не спиш?..

— Не знаю… Гадала, ти прийдеш раніше…

— Ніколи, ніколи було, серце!.. Тепер спати довго не можна… Збудиш мене чим світ.

Помовчали.

— Знаєш що?.. Ти вже, Оксано, якось удень поспиш. А зараз — сядь отут коло мене… Тільки-тільки почне сіріти, — торкни.

Богун ліг не роздягаючись.

Оксана думала — вже спить, але раптом він поспитав:

— Тобі дід Андрій казав, що треба буде перебиратися до монастиря?..

— Казав. Тимко не хоче: тут, каже, ковзанка добра, а там… Ну, спи вже, — увірвала Оксана, побачивши, що Богун заплющив очі.

— Що?.. Що ти сказала? — раптом підвів він голову.

— Я кажу, ковзанка…

— Ковзанка?.. Ага, так, оце мені й треба: ковзанка…

— Що ти верзеш? Спи вже.

— Я кажу: ковзанка… Пообливаємо водою всі вали, всі мури. Мороз добрий… Ох, і ковзанка ж буде ляхам!..

5

Зважаючи на глибокі сніги та люті морози, можна було сподіватися, що поляки не вдарять на Вінницю раніше, ніж через кілька день.

Проте гаяти часу не доводилося.

Було ще зовсім темно, коли Богун, поснідавши нашвидку, подався до монастиря.

Умовившися з ігуменом щодо участі ченців у копальних роботах, він вийшов за браму. Саме почали підходити сотні сипати навколо мурів окопи.,

Підходили швидко, спритно — одна по одній. В кожного з козаків був заступ або рискаль.

— Ого! — донеслося до Богуна. — Хоч як поспішалися, а полковник таки нас випередив…

— Він, певно, й не спав зовсім, — сказав хтось півголосом, — з таким не пропадеш…

— І чуприну нагрієш…

Богун посміхнувся.

Козаки швидко розташувалися й почали розкидати сніг. Незабаром із білимц кучугурами змішалася й чорна земля. Підвезено кілька саней з дровами, розпалено вогнища, й дим великими сизими стовпами знявся до неба…

Опівдні місцевості навколо монастиря не можна було пізнати.

Всюди, а надто на схилах до річки та коло брами метушилися люди. Були тут і патлаті ченці, що перемішалася з козаками, багато прийшло й міщан зі старого й нового міста, немало було й людей з околишніх сіл: усі, хто тільки прочув про наступ польського війська, горнулися під захист вінницьких мурів.

Окопи й вали навколо монастиря зростали так швидко, що Богун навіть вирішив відрядити частину козаків, до замка, щоб швидше перевезти звідти армату й припас.

Робили це обережно, без великого розголосу, а в замку навіть залишили замість гармат подібні до них цурпаки: Богун уживав усіх заходів, щоб до ворога якось не долетіли чутки про намір козаків покинути замок і місто та зачинитися тільки в монастирі.

Усюди навколо Вінниці чатували невеличкі козацькі загони, щоб не тільки своєчасно помітити ворога, а й захопити кожного, хто намірявся б прослизнути з Вінниці до польського війська.

На копальних роботах, що були найтяжчі, Богун запровадив регулярні— не дуже короткі й не дуже довгі — зміни, від чого праця почала посуватися ще швидше. Другого дня, коли передню лінію валів було вже закінчено,

Богун показав козакам першу «ковзанку».

На Бузі прорубано велику ополонку, й валка саней з повними води широкими діжками спинялася коло свіжонасипаних валів.

— Нащо це воду привезли? — дивувалися козаки.

— Не знаємо… Полковник звелів, — відповідали ті, що були коло саней, — та ось і сам біжить.

Богун передав повіддя Максимові, повагом підійшов до першої діжки й націдив цеберко води.

Козаки дивилися, нічого не розуміючи. Богун зійшов з цеберком на вал, уважно глянув на схил і раптом почав поливати його водою.

— Що він робить?..

— Оце так так!..

— Ого, тепер же ляхи й підступитися до валів не зможуть! — здивовано-радісно загомоніло козацтво.

— Оце так ковзанка! — захоплено скрикнув Максим.

Козаки вмить стали довгою ланкою. Відра швидко забігали з рук до рук, і вода майже без перерви полилася на схили валів.

— Оце так ковзанка!..

— Ну й ковзанка! — з захватом вигукували. козаки

— Дивись, дивись, в одну мить замерзає…

— Ну й ковзанка!..

— Здається, й немудра штука, а спообуй-но вигадай..

— Оце так ковзанка!..

— А де ж пан полковник? — дивувалися інші? — Тільки що наче й тут був, а вже й нема…

— І як він усюди встигає?..

Справді, за цілий день Богун устигав побувати й у монастирі, й у місті, й у замку по кілька разів…

Оксана з Тимком і старим перебралися до монастиря.

Приндяк та Максим ночували в немирівській сотні,— хата й двір діда Андрія стояли пусткою, отже, Богунові й до своїх навідуватися було гаразд недалеко.' Але за ввесь час він майже не бачився з Оксаною й Тимком.

Щось на четвертий день, проходячи повз монастирську пекарню, Богун крізь прочинені двері почув знайомий веселий голос.

— А ти чого тут вештаєшся, Максиме? Робити тобі нічого?..

Максим на Богунове здивовання не вибіг, а щось пробурмотів.

— Та ти скупався, чи що? — пошуткував Богун, розчиняючи двері й побачивши, що з хлопця текла вода. — Що трапилося,?..

— Ота ополонка велика замерзла… Приндяк упав разом з конем!.. Якби не я, може й не врятувався б…

— Та ти не цокай зубами!.. Скидай з себе геть чисто все: застудишся…

Максим, роздягаючись, розповів подробиці.

Через великий мороз ополонку, з якої брали для «ковзанки», затягнуло за ніч досить товстою кригою, вітер притрусив її трохи снігом, Приндяк не помітив і ледве був не загинув.

— Ну й молодець же отой Приндяк! — скрикнув Богун так несподівано, що Максим аж рота роззявив.

За хвилину Богун уже був коло брами й сідав на коня. Надвечір Максим побачив його на Бузі, якраз на дорозі з замка до міста: з кількома десятками козаків Богун прорубував широченні великі ополонки.

— Що ви робите? — сказав Максим козакам. — Так же зовсім не можна буде проїхати до міста… Та й до монастиря, дивіться, аж кудою треба буде обминати.

— Мовчи глуха — менше гріха, — весело крикнув йому Богун, хоч хлопець і не сподівався, що полковник його почує.

Козаки зареготали.

— Якби тільки не дуже позамерзало, — почув Максим чиєсь зауваження.

В цю мить на березі з’явився Приндяк і крикнув:

— Пане полковнику! Гавриковий під’їзд повернувся…

Гаврик побував і під Красним, і під Мурахвою, й під стіною. Поляки після упертих боїв захопили ці містечка, пограбували їх, попалили, повигонили, а подекуди навіть вистинали й чоловіків, і жінок, і дітей. Втікачі переказували Гавриковим козакам, що Калиновський несподівано вдарив і на Ямпіль. Там якраз саме був великий ярмарок, наїхало сила купців з Молдави, Угорщини, навіть з Московії. Поляки, напавши на безборонних, пограбували всі товари, забрали силу волів і коней. За останніми відомостями, Калиновський з’єднався з брацлавським воєводою Лянцкоронським і за день-два вони мали бути під Вінницею.

Тої ж ночі Богун сам поїхав на звіди й, повернувшися на світанку, повідомив усю старшину, що передові польські хоругви йдуть під проводом Лянцкоронського й, певно, через кілька годин ударять на Вінницю.

Негайно ж виведено з замка залогу, знято сторожу навколо міста, половину всього козацького війська розташовано в монастирі, а друга половина під проводом Богуна почала шикуватися на річці, якраз коло тих ополонок, що їх попрорубували вчора.

— А я й не доміркувався був, до чого воно, — сказав Максим Приндякові, що саме підійшов до шерегів вінницької сотні,— виходить, що ляхи спершу захоплять замок, а тоді через Буг ударять на нас…

— Не через Буг, а через ополонки! — суворо сказав Приндяк. — Дивись, як їх добре снігом попритрушувано.

Поляків довелося чекати недовго. Кінні хоругви Лянцкоронського зразу ж помітили, що козаки, певно, зовсім не сподіваються нападу, бо навіть чатових коло міста не поставили.

Ланцкоронський ухвалив захопити місто одним наскоком.

Побачивши, що козаки стоять понад Бугом, на протилежному боці, польська кіннота вихором полетіла вперед.

— Га, лайдаки… тікають!.. — закричав Лянцкоронський, побачивши в козацьких шерегах якусь замішанину.

— Вперед! Не дамо їм навіть із мушкетів стрілити! — крикнули ротмістри.

Але в цю мить крига тріснула під Лянцкоронським, передні шереги з гуркотом проломилися під лід, страшний розпачливий крик струсонув повітрям, задні не могли здержати коней і з розгону теж попадали в воду, деякі вершники метнулися вбік, але й там ламалася з гуркотом крига, і люди, й коні тонули, борсалися в чорній страшній воді, кликали на поміч…

А козаки надбігали з другого боку, стріляли з мушкетів, кололи списами й рубали шаблями тих, кому пощастило вихопитися з води.

З передньої хоругви врятувалося лише кілька вершників: Лянцкоронського поляки, тікаючи, понесли на руках.

Коня його, що теж не втопився, а вискочив на другий бік, козаки швидко вловили й підвели Богунові. Захоплено було ще кількадесят коней і три стяги польських.

— Ну, тепер не швидко прочухаються ляхи після цієї парні! — весело шуткували козаки. — Дивіться, навіть забитих своїх покидали псам на вечерю…

Проте Лянцкоронський спромігся знов наступати на Вінницю вже другого дня.

Козаки відстрілювалися в місті недовго, підпалили його й відступили до монастиря.

Це була тепер дуже міцна фортеця. І високі товсті мури, й вали з гостроколом, і навіть зарвистий берег Бугу блищали на сонці кригою.

Висока монастирська дзвіниця привітала поляків гарматним пострілом.

Козаки легко відбили перший штурм.

— Сидітимемо тут хоч цілий місяць, — казав Богунові Немира.

— Хто й зна, — похмуро відповів той, — мороз ось-ось пересядеться. А ляхів же не менше як десять тисяч… А як почнуться в нас пошесті?.. А як відріжуть ляхи воду?..

— Ну, до того часу неодмінно відсіч наспіє.

— Хто й зна, — чіохнюпився Богун, і Немира навіть очам своїм не повірив: такий старий, такий стомлений здався тепер йому полковник, якого він звик бачити завжди бадьорим і молодим.

«Почнеться відлига, — думав Богун, — ляхи захоплять перші ряди валів, понасипають свої вали й шанці й коли не візьмуть нас штурмом, то виморять голодом.

Якщо не наспіє відсіч — доведеться або загинути, або прориватися на Умань чи на Білу Церкву… А відлига неодмінно цими днями почнеться.

Ну що ж, — пробував потішати себе Богун, — принаймні тоді ляхам буде важче йти далі на Україну…»

Неминучість цієї ворожнечі, а може й кривавої боротьби хвилинами відчувалася так гостро, що Богун навіть забував на деякий час про небезпеку, в якій опинився.

Але вона ввесь час про себе нагадувала: поляки щодня штурмували монастир і обстрілювали його з гармат. Користаючи з теплої погоди, вони оточили козацькі укріплення своїми валами й шанцями і при першій же одлизі примусили козаків покинути передню лінію гостроколу.

Поранених ставало все більше, хворіло теж багато людей, і майже всі жінки, що були в монастирі, мусили за ними ходити.

Богун знав, що через деякий час доведеться залишити й другу, й третю лінію валів і відборонятися тільки за монастирськими мурами. Він наказав готувати живицю, щоб обварювати нею ворогів, коли вони лізтимуть на мури, звелів поробити в кількох місцях підкопи та позакочувати туди діжки з порохом, щоб у разі потреби висадити в повітря польські, полки, якщо вони нападатимуть у найнебезпечніших щодо оборони місцях.

Обложенці, як і першими днями, швидко й ретельно виконували всі накази, але неважко було помітити, що'не тільки ченці й посполиті, а навіть і звиклі до впертих боїв козаки дедалі все більше томилися.

А відсічі все не було.

— Забув про нас пан гетьман! — усе частіше чутно було поміж козаками.

— А без відсічі тут — капут, ну, ще тиждень, ще два відборонятимемося, а тоді що?..

Непевність, неспокій, тривога все більше опановували обложенців.

А поляки насідали все потужніше й упертіше. Лянцкоронський і Калиновський, маючи досить війська, легко могли давати окремим відділам належний спочинок, тоді як у козаків ледве вистачало людей, щоб одбиватися на валах, готувати в замку потрібний припас, тушити пожежі, що спалахували від огнистих бомб ворога, чатувати на мурах і на дзвіниці та взагалі виконувати низку дрібних, малопомітних, але конче потрібних обов’язків.,

З тривогою помітйв Богун, що військо занепадає духом. Тоді, щоб виграти час, він зважився на трактати.

Ухвалено було запропонувати полякам тисячу волів, усе збіжжя й мед, що були в монастирі, повернути захоплених коней, в’язнів і прапори, взяті при першому нападі Лянцкоронського. За це поляки повинні були дозволити козакам збройно з арматою й усім табором, а також із жінками та дітьми залишити монастир та відступити.

З цими пропозиціями виїхав до польського табору Филон Немира’з двома сотниками. Повернулися швидко.

Поляки обіцяли пустити козаків вільно при зброї, але тільки в тому разі, коли вони видадуть Богуна, армату й козацькі корогви.

Богун сповістив про це козаків. Ухвалено в крайньому разі видати армату. Про видачу ж Богуна козацтво й слухати не хотіло.

Другого дня Немира знову виїхав з монастиря й повернувся тільки надвечір: поляки після довгих нарад пристали на пропозицію козаків.

Коли це стало відомо, ціла буря зчинилася серед обложенців:

— Не хочемо відступати!..

— Не хочемо піддаватися!..

— Краще всі тут поляжемо, ніж терпіти таку наругу!

— Дурять, певно, ляхи: тільки вийдемо— зразу ж наскочать на безборонних і вистинають усіх…

— Та й мені щось підозрілою здалася їхня згода: може й справді намислили якийсь підступ, — казав Немира.

— Ну, от бачите..: Сам Немира вагається! — кричало козацтво.

— Так-то воно так, але що вдієш? — казали обереже ніші.— Довго ж тут не висидимо… Може б таки видати армату та поставити ляхам умову, щоб одійшли на милю від міста?..

— А Як погодяться?..

— Як погодяться відступати: все ’дно довго не здержимо… За день-два така відлига почнеться, що відсіч нізащо не наспіє, он і так уже крига на Бузі посиніла…

— А як пан полковник гадає?.. Чого полковник мовчить? — питала більшість.

— Краще з доброго коня впасти, ніж на поганому їхати, — сказав Богун, — не йму я віри ляхам. Не додержать вони слова: хіба ж один раз таке бувало?.. Є в мене одна думка… Може й без відсічі якось дамо собі раду з ляхами: не той козак, що поборов, а той, що вивернувся… А зрештою, як військо хоче. Коли скаже битися, — будемо битися, коли ні — спробуємо трактатів…

По довгих нарадах ухвалено битися. Тої ж ночі Богун викликав півсотні охочих і зробив вилазку.

— Думка моя така, — сказав він перед виправою, — прослизнути якось повз лядський табір, податися на Кальник і Липовець, розпорошитися по селах і всюди поширювати поголоску, що на Вінницю йде полковник Глух із десятьма тисячами, що Хмельницький стоїть у Білій Церкві й теж скоро рушає на Калиновського… Тут, серед ляхів, певно, таки чимало пилявчиків… Може, як під Пилявою, з одного тільки постраху накивають п’ятами. А коли й ні — все ж таки будуть стурбовані та змушені відрядити на звіди частину війська… А посполиті — хто схоче гуртуватися в загони, — хай скупчуються всі під Липовцем: може й без полковника Глуха стануть нам у пригоді…

— А ти ж як? — поспитав Немира. — Невже ж й ти хочеш нас тут покинути?

Богун засміявся.

— А хіба я це казав? Звичайно, ні: я тільки на прогулянку виїду… Гадаю, що зі мною буде зручніше обминути табір… А потім, звичайно, мені вертатись…

— Як, самому?..

— Авжеж…

Козаки не заперечували: ні в кого не було сумніву, що Богун зробить усе найкраще.

Вирушали опівночі. Щоб коні ступали тихо, пообмотували їм ноги ганчірками, уважно обдивилися зброю, щоб не бряжчала, випили на дорогу по добрій чарці горілки й опинилися за ворітьми.

Стояв досить густий туман, і з валів до Бугу спустилися непомітно. Крига була ще міцна, хоч подекуди вже й вода хлюпала.

«Погано, — подумав Богун, — це хлюпання може нас ізрадити…»

Справді, коли вже були близько протилежного боку, чийсь кінь, певно, спіткнувся, й чатовий, що стояв на березі, голосно скрикнув:

— Хто йде?

Козаки мовчки повернули вздовж берега.

— Хто йде?.. Гасло? — почулися голоси.,

«Чортового батька помітять у тумані!» — подумав Богун.

— Жени, хлопці, тепер на берег, а тоді — чимдуж ліворуч: прогавили ляхи… Я зараз вертаюся…

— Стій!.. Гасло! — знов закричали на березі. Розлігся мушкетний постріл… другий… третій…

— Ого, та тут їх до біса! — прошепотів Богун, повертаючи коня. — Щасливо, хлопці!..

Козаки, вже не криючись, швидко винеслися на берег.

— Бий!.. Забігай навперейми!.. Вицєчка! — галасували поляки й безладно стріляли в темряву.

— Якраз!.. Поцілите куцого під хвіст, — посміхнувся Богун, радіючи, що козаки вже в безпеці.

Він їхав посередині річки в напрямі до монастиря й певний був, що в тумані його не помітять.

Аж раптом наче з-під землі виросли перед ним два вершники.

— Стій! — крикнув хтось, хапаючи Богунового коня за поводи. Кінь метнувся, Богун ударив жовніра шаблею.

— Та це ж Богун! — розлігся здивований крик. — Ага! Попався!

Богун скочив конем убік, пригнувсь до кульбаки й помчав навтікача.

Вітер сліпив йому очі, кінь, відчуваючи небезпеку, нервово козирив ушима й біг з усієї сили, але переслідувачі не відставали.

«Якби тільки до валів… тільки до козацьких валів!» — майнула думка.

І раптом кінь з розмаху впав на передні коліна, репнула крига, й не встиг ще Богун зміркувати, що сталося, як уже був під водою разом з конем.

— Ага!.. Рубав для нас ополонки!.. — закричали поляки, але Богун їх не почув. Він навіть не встиг випустити повіддя, як кінь уже виринув на поверхню й вихопився на лід.

Бах! Бах! — ударили постріли й завили кулі.

Кінь з розпачливим сопотом біг як скажений… Тільки коло самих козацьких валів Богун помітив, що загубив шапку.

Козаки на руках понесли його до монастиря, роздягли, вкрили теплими кожухами й напоїли горілкою.

— Коня… Коневі теж дайте горілки. — сказав Богун, коли трохи вгрівся.

Другого дня зранку він уже був на валах.

— А що, скупався? — кричали поляки.

— Дякую, панове! — відповів Богун. — Добра парня. Ви, певно, ще не забули, як я вас нею почастував?..

— Пам’ятаємо… Почекай: здобудемо монастир — віддячимо!..

Богун кепкував і вдавав, що дуже задоволений з виправи минулої ночі.

Козаки раділи, що полковник такий веселий і що всьому загонові пощастило вимкнутися до Липовець і Кальник.

Але коли поляки знов почали штурм і довелося битися з ними ледве не цілу добу, — тривога й безнадія знов почали закрадатися в серця обложенців.

Богун потішав їх надією на відсіч, поставив на дзвіниці чатових, щоб стежили, чи не з’явиться вдалині військо полковника Глуха, але сам хвилинами міркував уже не про визволення, а про те, щоб загинути по-козацьки.

Він уважно обдивився всі запаси пороху, зміркував, що їх далеко не так багато, як йому здавалося, й мусив одмовитися від думки, що настирливо лізла йому в голову:

«Пустити ляхів на монастирське подвір’я й висадити їх у повітря разом з недобитками-обложенцями…»


Якось опівдні стояв він на мурах, майже коло самої брами, дивився на польський табір і міркував, чому поляки зрана не починали штурму, як це вони робили ось уже протягом кількох днів

— Знають же певно, вражі сини, що ще якісь два-три штурми — й ми не здержимо… Знають же, певно, що потомилися козаки вкрай… Чи. може, мають відомості, що відсічі так і не буде?.. Невже мають? Коли мають., то справді, якого біса їм поспішати?.. А сонце… Сонце як припікає,— глянув Богун угору.

В прозорій блакиті було щось мрійне, весняне. І як завжди, коли дивився на небо, Богун ізгадав Оксанині очі.

— Ех, змарніла вона! Мені що, мені хоч би й ціле життя воювати… А їй…

— Пане полковнику! — гукнув чатовий на дзвіниці.— Пане полковнику, поміч іде!..

Богун здригнувся всім тілом.

— Яка поміч?.. Що ти верзеш! Дивись пильніше…

Чатовий мовчав.

«А ляхи, певно, тому й не наступають, що помітили щось, — раптом подумав Богун, — невже відсіч?»

Колишні думки про те, що з гетьманом доведеться боротись, спалахнули тільки на мить.

«Коли відсіч — і Вінниця, й полк, і Оксана — всі врятуються… Погонимо ляхів геть…»

— Поміч іде! — знов крикнув козак. — Поміч!.. Пане полковнику! За новим містом на взгір цілий полк… Ні, два…

— Поміч… Гетьман на поміч іде! — залунало, на монастирськім подвір’ї, по мурах і по валах.

— Що ти брешеш! — закричав Богун чатовому. — Один полк Уманський, а другий?..

— Не видно ще… Якийсь лівобережний… Гей, поміч іде!..

— Поміч! Поміч! — радісно й потужно загукали на валах козаки. — Поміч!..

— А дивіться, дивіться, що в таборі лядському! — закричав чатовий. — Тікають!.. Тікають і з міста, і з замка!.. Ого!.. Тікають!..

Богун уже був на коні.

Поляки кидали вози, припас військовий, зброю й тікали наосліп.

Під старим містом спалахувала стрілянина: то Уманський і Полтавський полки поспішали на відсіч.

6

Король Ян Казімір з військом стояв під Сокалем. Уже близько п’ятдесяти тисяч раховано в польському таборі, а щодня надходили з Польщі все нові й нові військові від діли.

Приєднався до короля в середині травня й польний гетьман Калиновський з рештками своїх полків, що тікали з Вінниці спершу на Бар і Кам’янець, а звідти на північний захід — на Сокаль, перетинаючи річки Жванчик, Ничлаву, Серет і Стрипу.

Гнав Калиновського великий відділ козацького війська на чолі з осавулом Демком та полковниками Гладким, Пушкаренком, Крисою й Богуном.

Дуже насідали козаки на поляків на переправах, багатьох побили, чимало й у полон узяли, але все ж таки не пощастило їм остаточно погромити польного гетьмана або навіть одрізати його від головного польського війська, що скупчилося під Сокалем на чолі з гетьманом великим коронним Потоцькнм та самим королем… Голодні, знесилені вкрай, переполовинені, прибули до Сокаля полки Калиновського й прилучилися до короля.

Широко розложилося табором королівське військо, немовби нову військову столицю хотів заснувати король.

У центрі її височілися дерев’яні будівлі, де жив Ян Казімір із двором та міністрами, тут же стояли бараки численних канцелярій та касарні королівської гвардії й кварцяного війська, оточені шанцями. Навколо них, на рівному місці, а далі й по долинах і на околишніх узгір’ях біліли десятки тисяч наметів посполитого рушення, довжелезними ланцюгами, а подекуди й безладними купами стояли вози, ридвани, панські карети.

Сила-силенна жовнірів, панства, ксьондзів і монахів, челядь, пахолки й хмари перекупців і базарників сновигали табором зраня до вечора в густій куряві.

Десятки тисяч людей і коней, гомін, вереск, спірки й торги на кожному кроці, вигуки, лайка, гойкання й окрики машталірів, кур’єрів і скороходців утворювали гучний, неймовірно мінливий вир…

— Дорогу, дорогу! Геть із дороги! — кричав одного травневого ранку широкоплечий машталір у шведській одежі, намагаючися проїхати крізь юрбу до касарень кварцяного війська. — Дорогу кареті пана Напєрського!..

— А ти не знаєш хіба, що тут їздити заборонено? — з погрозою озвався до машталіра високий вусатий жовнір.

— Як заборонено?.. Кому? Мені заборонено? — піднявся в кареті невисокий худий панок у кумедному чорному строї.— Хіба тобі невідомо, що я Напєрський?..

Жовнір з презирством глянув на чорнявого панка з невеличкою гострокінчастою борідкою й тонким кучерявим вусом, поволі перевів погляд на досить-таки стареньку карету, на машталірову шведську одежу й на пару стомлених непоказних коней.

— Ти чого ж роздивляєшся? — крикнув Напєрський, прибираючи грізно бундючної постави. — Ах ти лотр! Філіппе, дай йому пуги.

Машталір Філіпп, замість виконувати пановий наказ, не поспішаючи почесав потилицю й почав завертати назад.

— А вам кого треба? — поспитав жовнір, побачивши таку покірність.

— Пана старосту Новотарзького — з Нового Тарга, — сказав машталір.

— Це, певно, туди, — зробив жовнір невиразний рух у напрямі до Бугу, — десь серед посполитого рушення…

Машталір глянув на свого пана й торкнув коні.

Якийсь час їхали мовчки.

— Філіпп. — стиха промовив Напєрський, — Філіпп… Досить непогане ім’я…

«Філіпп» тільки покручував головою.

— Ну де його знайдеш тут, отого старосту Новотазького?.. Цілий день можна їздити в цьому натовпі!..

— Пане вельможний, — звернувся він до якогось задрипаного шляхтича з лисою, як кавун, головою, — чи не знає пан часом, де тут стоїть воєводство Краківське?..

— Певно, пан… не маю честі…

— Пан Олександер Лев із Штернберка Напєрський, — поважно сказав машталір.

— Певно, пан Напєрський тільки сьогодні приїхав? — підлесливо вклонився шляхтич. — Воєводство Краковське… Ага! Так, це треба їхати туди, ближче до мосту на Бузі… Коли не знайдете, то сьогодні ж там призначено понис усього війська: там уже неодмінно побачите, кого панові треба… Коли пан дозволить, я тут у кареті… в куточку…

Напєрський скоса глянув на шляхтичевий задрипаний зелений кунтуш.

Шляхтич розставив руки, одвів їх трохи назад, високо підняв плечі й похилив свою подібну до кавуна голову на знак покори.

— Будь ласка, пане, — протекторським тоном сказав Напєрський.

Шляхтич низько вклонився, скулився й сів у карету.

За хвилину він сидів уже трохи вільніше, а трохи’ згодом розсівся вже наче рівня Напєрському. Дивля-чися на них, легко було зробити висновок, що виїзд належить не Напєрському, а лисому шляхтичеві.

Виявилося, що він може бути дуже корисний: дорогою він зустрічав немало знайомих, правда, все більше шляхтичів непевного вигляду, але ці знайомі дуже допомагали кареті просуватися вперед.

— Пане Феліціане! Що, земляків зустрів? — досить часто кричали шляхтичеві з натовпу.

— О, так!.. — відповідав, закопилюючи губу, пан Феліціан. — Хіба ж ви не бачите? Це ж пан Олександер Лев із Штернберка!..

Машталір кілька разів скоса поглядав то на біляве миршаве шляхтичеве обличчя, то на його занадто вже зелений кунтуш.

— А чому пан голови не покриє? — спитав Напєрський, ледве помітно підморгуючи машталірові. — Бач, як сонце почало припікати… Та й не зовсім пристойно якось…

— Ох, — зітхнув шляхтич, — це мій хрест!.. Зарік поклав. Казали, як виходжу так ціле літо — неодмінно волосся виросте… Там одна панна…

— Гм… Гм… — недовірливо глянув на голу шляхтичеву голову Напєрський.

— Гей, дорогу!.. Дорогу вельможному панові Чарнецькому! — почулося спереду, зовсім близько.

І не встиг іще машталір звернути, як повз нього промчали два вершники, розмахуючи нагаями.

За вершниками, оточений кількома двораками самого гетьмана Потоцького, їхав. Стефан Чарнецький.

Він майже не змінився з того часу, як після Жовтих Вод побував у татарському полоні. Тільки хижі зелені очі його трохи неначе прив’яли та одежа була помітно пишніша й багатіша.

Чарнецький кинув оком на лису голову пана Феліціана, на коней і на машталіра.

Карета тим часом поволі рушила вперед.

За хвилину Чарнецький був уже досить далеко. Він їхав чомусь усе тихше й тихше, аж раптом став як укопаний.

— Богун!.. Небом присягаюся, що Богун!.. Але Богун же полковник… Там… у Хмельницького…

Чарнецький протер кулаком очі.

— Пана полковника Чарнецького до яснєосвєцоного князя Ієремії Вишневецького! — крикнув поблизу жовтоблакитний кур’єр.

— Га?.. До князя Вишневецького?.. Знаю вже, їду, — сказав Чарнецький, — але присягаюся небом, що то Богун, — додав він стиха. — А коли не Богун, то другий якийсь лотр!..

— Гей, слухай! — звернувся Чарнецький до одного з прибічних жовнірів. — Негайно ж візьми з собою двох, ні, трьох підручних і рушай назад… Бачив оту старосвітську карету?..

— Бачив… Себто яку карету, насмілюся запитати? — улесливо нагнувся жовнір.

— Оту, що зараз минули… Ще в машталіра така морда… лотрівська… І пан з лисою головою…

— Бачив! — радісно скрикнув жовнір. Хоч він і не пам’ятав карети, але тепер уже був певний, що зовсім легко її знайде по тих ознаках, про які нагадав Чернецький.

— Доженеш карету й негайно ж візьмеш під варту й машталіра, й пана… Та без галасу… А мене повідомиш тієї ж хвилини.

Чарнецькому дуже хотілося поїхати з жовніром самому, але цього ніяк не можна було зробити через кончу потребу негайно бути в князя Яреми — зв’язку з призначеним на сьогодні пописом війська.

Поки Чарнецький вагався, карета Напєрського від’їхала вже досить далеко: юрба була велика лише навколо самого центра польського табору, далі ж, до Бугу, куди скерував карету пан Феліціан, людей було значно менше.

Таким чином відряджений від Чарнецького жовнір не міг зразу виконати наказ свого пана. Але, розпитуючи зустрічних, він узяв вірний напрямок, і віддаль між ним та каретою все зменшувалася.

Пан Феліціан почував себе чудово. Він безперестану розмовляв з паном Напєрським, уважно стежачи за ним і негайно ж міняючи тему розмови, якщо помічав на обличчі свого нового знайомого хоч тінь незадоволення.

— А звідки, насмілюся запитати, пан прибув? — питав пан Феліціан.

— З Краковського. З Нового Тарга…

— Знаю, знаю… Якже, навіть бувати доводилося!..

— А тут куди їхати? — несподівано запитав машталір, видимо, з чогось незадоволений.

Пан феліціан показав напрям і знову звернувся до Напєрського:

— Якже, кілька разів доводилося бувати… тільки щось, вибачте, пане, щось не доводилося там чути про панів Напєрських…

— А про пана підстаросту Вікторина Здановського чув пан?..

— Господи!.. Матко свєнта! Та хто ж не чув про пана підстаросту?.. Чекай, пане, чекай, не кажи мені нічого… Я знаю, хто такий пан. Пан… пана підстарости сестринич… Недавно приїхав. Знаю!..

Машталір весело хвисьнув пугою.

Пан Феліціан аж захлинався від задоволення.

— Сестринич! Як же, чув:.. Усі кажуть: культуральна, шляхетна людина… Навіть за кордоном пан був?.. І шведську, й німецьку, й французьку мову знає?.. Хе-хе-хе!.. Як же, чув!.. А чи давно зволив пан із Парижа повернутися, дозвольте запитати?.. Як там король, панство? Ну… і взагалі…

— Нічого цікавого, — сказав Напєрський, — а от краще хай пан розкаже, які нОвини тут?..

— З охотою!.. Хе-хе-хе!.. З величезною охотою… Ну, насамперед попис війська… Ми тут швидко зупинимося: за якісь півгодини почнеться… Ну, і пан побачить всю Річ Посполиту в усій красі… Які ж іще новини?.. Ага!.. Тільки це межи нами… пан розуміє… Тут же особа самого короля фігурує!..

— Розумію, — сказав Напєрський.

— Ну, от… Про пана підканцлера коронного Радзєйовського пан чув… Цими днями з ним таке трапилося, таке… Хай пан тільки уявить собі… Не знаю вже як, а з наказу королівського взяли та й перехопили листа… Підканцлер — тепер уже всім відомо — потайки листувався з самою королевою… Ну, от… перехопили… Король став читати… А там… Хе-хе-хе… — тільки уявити собі!.. — там Радзєйовський пише, що найясніший король — нікчема, що він зовсім не здатний керувати військом, що він зраджує королеву направо й наліво — і з ким же?.. Хе-хе-хе!.. З ким же? З дружиною самого пана підканцлера…

— І це король! — скрикнув Напєрський.

В цю мить коні чогось так рвонули вперед, що пан Феліціан і Напєрський повинні були ухопитися один за одного й, природно, припинили цікаву розмову.

Напєрський вилаяв машталіра, пан Феліціан обтер собі лоба рукавом кунтуша й оповідав далі:

— А про Хмельницького пан чув?.. Теж, так би мовити, родинне щастя… Пан, певно, знає, що дружина Хмельницького полька. Там, казали, така вітролетка!.. А він же то пиячить без просипу, то воює… Ну, й злигалася Бона з Хмельницького дзегармістром. Чоловік у похід, а вона до дзегармістра… та ще й діжечку з золотом захопила зі скарбниці Хмельницького… А пан же знає, що в того ребелізанта цілий склеп величезний зі скарбами: з-під самої тільки Пиляви вивіз аж вісімнадцять возів!.. Ну, а Хмельницький уже мав підозру: ще як у похід був вирушав, доручив стежити за мачухою синові… А той же Тимошко кровожер!.. Та й на мачуху, казали, давно був злий. Злапав він її з дзегармістром, пороздягав, зв’язав їх докупи та й повісив обох на воротях любенько!..

— А давно це було?..

— Та оце, кажуть, ледве не цими днями: у Сокалі тільки вчора звістку одержали. Сам' король оповідав на бенкеті… Ох, і реготалося ж панство!..

— Ну, а як військо? Як настрій? — спитав Напєрськийї

— Військо?.. Нічого… Попервах довелося дуже погано. Жовнір обдертий, голодний, вимагав хліба й Платні… А грошей не було. На щастя, воєвода Кисіль підвіз збіжжя… А потім, пан, певно, чув… Обивателі поховали було всі коштовності в кляшторі… Ну, то їх узяли Та й забрали для війська… Ох, і галасу ж було!..

— Ну й що ж, багато забрали?..

— Та невідомо… Кажуть, що мало, але звозили на схованку ледве не з усіх воєводств полудневих!..

— І що ж, дуже незадоволені обивателі з короля?..

— Ой, дуже… Обіцяв після війни все повернути. Видавали якісь квитки… Але, певно, що з. воза впало — те пропало…

— Ну, а тепер як?

— Та тепер нічогб… Тільки от пошесті не припиняються… Чув пан, як смерділо отам, коли повертали до Бугу?.. То ж там шпиталі. Тисячі хворих… Мруть, кажуть, як мухи… Ну, а все ж таки настрій зараз чудовий. Видно, з усього, що переможемо… Навіть знамення небесні…

— Які знамення?..

— Ой, то пан зовсім нічого не знає!.. Ротмістрові хоругви канцлерської було видіння: вночі, коли хоругов стояла на чатах, побачили в небі, над хмарами, короля, що сидів на золотому престолі межі двома янголами. Один янгол держав меч, а другий — над головою короля його мосці — корону. А навколо, в голубій хмарі, вертоград і напис великими золотими літерами: Imperator mundi — імператор світу…

— Ну, то що ж король?

— Молиться… й інші з ним… Костьол коло намету королевого завжди повний… А то ще бачила піхота угорська на небі матку боску, що благословляла ввесь табір…

Машталір повернувся й запитав, куди їхати.

Пан Феліціан озирнувся навкруги й задоволено ляснув себе по стегнах.

— Приїхали!.. Дивись, пане: оце річка, а онде міст. Через нього має проходити все військо. Там і намет королевий. А ми станемо осторонь. Отам, на холмовині… дивися, скільки панства зібралося… Ого!.. А онде ще-їдуть, і ще, і ще!.. А онде якими юрбами йдуть: певно, скоро почнеться…

Машталір скерував карету до холмовини, прив’язав коней до якогось стовпчика й задоволено почав розминати затеклі,ноги. Напєрський спершу розмовляв з паном Феліціаном, потім одійшов трохи вбік. Незабаром до нього підійшов машталір, і вони хотіли вже були повертатися до своєї карети, аж раптом юрба чомусь посунулася наперед і відтиснула їх від пана Феліціана, що для зручності примостився на козлах.

Напєрський і машталір спершу спробували були протиснутися назад до карети, але натовп був настількивеликий, що зробити це навряд чи пощастило б. До того ж з цього місця їм було чудово видно і міст, і майдан, і шлях, яким повинно було маршувати військо.

Пан Феліціан з віддалі кроків чи не на двадцять зрідка щось показував на мйгах Напєрському, але, коли вдарила музика й почалася парада, всі погляди звернулися в той бік, де проходило військо.

Ні Напєрському, ні машталірові не було видно королевого намету, але всі без винятку військові відділи вони могли розгледіти якнайкраще.

Попереду, під злотогаптованими прапорами з гербом королевим — погонь і білий орел на червоному полі,— ошатно, пишно, врочисто йшли під музику королівські двірські хоругви.

Спершу — напрочуд розкішно вдягнені вершники в панцирах із золотими розводами, з білими крилами за плечима, в тигрових і леопардових шкурах замість плащів. За лицарством — молоді зброєносці, в червоних мантах із золотими на них орлами, далі — рейтарія, гайдуки, двірська піхота…

За хоругвами королівськими виступала гусарія.

Коливалися страусові пера на головах незрівнянної краси коней і на шоломах лицарів, блищали срібнокуті тиляги, шуміли й дзвеніли крила на залізних раменах, горіли від самоцвітів панцирі, палаші, кінська збруя, вигравали під ошатними вершниками гарячі арабські коні, тріпотіли в повітрі знамена й прапорці на блискучих списах — блакитні, рожеві, зелені з білими й блакитними кити цями.

Захоплено, здивовано, радісно, голосними віватами вітало й королівські хоругви, й гусарію панство, а з ним і ввесь кількатисячний натовп.

Тільки Напєрський та його машталір, здавалося, не поділяли загального настрою. Мовчки, напружено вдивлялися вони вперед — туди, де важко сунула численна арйата, рипіли вози з порохом, огнистими бомбами й іншим припасом військовим, струнко йшла ланова піхота, піхота угорська, німецька, шкіпери, лучники, хоругви волоські, мультанські й татарські.

Поруч із машт'аліром здавався Напєрський підлітком.

Він кілька разів чомусь пробував ухопити машталіра За руку, але той так грізно глянув на нього, що Напєрський навіть трохи відсунувся вбік, наскільки це було можливо в тісному натовпі.

— О… О… Посполите рушення! Посполите рушення! — закричали навколо.

Машталір повів своїми напрочуд широкими плечима, глянув скоса на пана Феліціана, що сидів на передку карети Напєрського, й знову з напруженою увагою почав стежити за посполитим рушенням.

Це була справді «вся Річ Посполита в усій красі», як казав пан Феліціан.

Воєводства, землі, повіти в одежі всіх кольорів райдуги — кожний вояк не так, як інші, вдягнений, не так, як інші, озброєний, на конях турецьких, татарських, арабських, литовських, поморських, подольських, черкеських…

Посувалися урочисто, бундючно, але з чималим неладом, а подекуди й замішаниною.

На кількадесят тисяч, що встигли пройти повз машталіра й Напєрського, ледве чи половина була здатна до бою…

Машталір ледве помітно зневажливо посміхнувся.

— А де ж відділи пана гетьмана польного? — запитав він у якогось дворака, що стояв поруч.

— Далі, там далі — за посполитим рушенням, — махнув рукою дворак.

Машталір глянув на нього, а заразом кинув оком і на пана Феліціана.

Подібної до кавуна голови чомусь не було видно.

Машталір став навшпиньки, придивився пильніше й побачив, що пана Феліціана обступили три жовніри й зв’язують йому руки.

Машталір зблід, потім почервонів. Очі йому заблищали, ніздрі почали роздиматися*, ледве помітний шрам над переніссям визначився чіткіше.

Машталір відітхнув глибоко, повів плечима й несподівано кинувся до Напєрського:

— Що панові? — Моторошно?.. Пан непритомний?! — голосно скрикнув машталір, ухопив Напєрського на руки й наче малу дитину почав виносити з натовпу.

Коли вони опинилися вже кроків за сто від жовнірів і пана Феліціана, машталір поставив на ноги Напєрського, запитав, як він себе почуває, й покірно похнюпився, коли

Напєрський різко й сердито звелів йому йти за собою. За годину вони вже йшли вулицями Сокаля, а через деякий час обидва на добрих конях виїхали з міста на Белз. Напєрський зовсім непогано правив конем, а машталір, здавалося. не злазив з коня з дитинства.

Їхали швидко, розмовляли уривками.

— То пан полковник гадає з Белза на Львів?.. — запитав Напєрський.

— Неодмінно.

— А я на Любачов, Ярослав… Хай пан перекаже гетьманові: повстання почнеться зразу, як тільки приїду.

Спершу захопимо Чорштин…

— Тільки нехай пан Напєрський буде обережніший: Чарнецький мене пізнав — Це ясно. А Феліціан, отой неодмінно ж про пана скаже!.. Коли б іще до Нового Тарга когось не відрядили.

— Не встигнуть однаково… А як пан полковник гадає: поб’є гетьман короля чи ні?.. Пан же тепер бачив усе військо польське…

— На мою думку, мусить побити…

— Коли погонить гетьман короля так, як пан полковник погнав був од Вінниці Калиновського, спалахне вся Польща: не буде хлопа, що не повстав би проти панів на мій заклик!..

7

Коли король стояв під Сокалем, головні сили Хмельницького скупчилися між Тернополем.! Збаражем.

Це була дуже вигідна позиція, бо протягом тільки двох днів гетьман без перешкод міг опинитися або під Сокалем, або під Львовом, з’єднатися з угорським королем Ракоцієм, одержати підкрепи турецькі й татарські.

Отже, королеві не можна було ані поділити свої сили, ані рушити вперед.

Знаючи про намір польського війська йти на Берестечко, Богун був певний, що козаки досить легко можуть погромити поляків, коли вдарять на них у поході.

В міру того як усе далі й далі залишалися позаду львівські околиці, певність майбутньої перемоги над королем ставала у Богуна все міцніша.

Чим ближче до Збаража, тим усе частіше попадалися численні табори, на які Хмельницький поділив військо, щоб приховати своє справжнє розташування, наміри й сили.

Козаки з одного табору не знали, де розташовані інші табори, отже, коли б якомусь ворожому під їздові й пощастило захопити язика, коли б у тому чи іншому таборі поляки мали навіть своїх шпигів — однаково їхні відомості не з’ясували б нічого певного щодо козацького війська в цілому. Тільки від значнішої ста. ршини Бопун і міг довідатися, яким чином потрапити йому до головного гетьманського табору.

Перший з полковників, якого зустрів Богун, подорожуючи зі Львова, був Филон Джеджелій.

Старий полковник так ізрадів, що аж сльози блиснули йому в узеньких татарських очах:

— Цілий?.. Живий?.. Ну й боялися ж ми тут, щоб ти знав! — казав Джеджелій, обнімаючи й цілуючи Богуна.

— А чого там було боятися?..

— Як чого?.. Та без тебе тут… Та хіба ж це потовариськи? Ні в гетьмана не поспитався, ні в старшини та й подався з отим крученим!.. Та ще куди подався?.. У самісіньке пекло… І полк покинув…

— Не покинув, а передав Гладкому.

— Однаково… Хіба ж можна було? Який тебе дідько тягнув до Сокаля?..

— Не дідько, а Гетьман: від нього ж приїхав Напєрський…

— Від нього… Але писав же гетьман: «Відрядіть вірного козака…»,

— А хіба вже я став невірний?;.

— Залиш!.. І як тільки ти зважився?..

— Дуже просто: як виїхали ото ми з ним із нашого табору під Поморянами, я собі й гадаю: «Втік чи не втік, а побігти можна…» Дуже цікаво побачити й короля, й панство. Але коли цей Напєрський йолоп — скажу йому це одверто та й подамся назад… Аж виявилося, що в нього таки голова на плечах є… Ну, й оті гедзики його, виявилося, досить корисні… Як скаже ото: «Хіба ви не знаєте, що я Напєрський? Філіпп… дай пуги отому лотрові», — головою ручуся, що жоден із панства не візьме його на підозру…

— То, виходить, може й люди колись будуть із того Напєрського?..

— Хто й зна… Казав, що в нього там у Новім Таргу все готове… Рушимо, казав, спершу на Краків, а там, коли бог поможе, підемо через усю Польщу…

Джеджелій замислився.

— Ну, а в Сокалі як?

Богун розповів.

До пізньої ночі розмовляли полковники, і Джеджелій погодився, що треба вдарити на короля неодмінно під час походу його на Берестечко.

— Так і перекажи від мене гетьманові,— сказав Джеджелій на прощання. — Якщо не перешкодимо ляхам стати під Берестечком — буде погано: там для короля є добрі позиції.

Над шляхом схилились мрійні берізки, весело зеленіли гайки, буйними травневими травами й квітами зеленіла, синіла, рожевіла, червоніла, голубіла земля.

Весело щебетали в гайках пташки, кружляли різно барвні метелики, гули бджоли, вітер п’янив весняними пахощами, ранкове сонце пестило й пригрівало.

«Зроду б не сказав, що лише два роки тому точилися тут збаразькі бої.— подумав Богун, — і всюди так… Тільки де-не-де між травою біліють кості, а тисячі ж, десятки тисяч лягли трупом».

За поворотом почулося тупотіння копит. Чимала чата вибігла з лісу Богунові назустріч.

— Куди ідеш?.. Гасло? — запитав отаман.

Богун показав Джеджелієвого пірнача.

— Кудою тут до пана гетьмана ближче проїхати?..

— До великого дубняка — просто, коло ліщини повернеш праворуч, а там уже й табір побачиш, — поважно сказав отаман, — гайда, хлопці!»

Загін подався своєю дорогою.

Чим ближче до табору, тим більше зустрічалося чат.

Богун їхав усе тихше й тихше: вагання й сумніви опанували його…

«За годину-дві зустрінуся з гетьманом… Що я йому скажу?.. Ляхів можна побити… А коли не пойме віри?..

Мусить повірити: бачив же я все військо лядське на власні очі… Мусить повірити. Це — головне».

Богун ізгадав польський табір у Сокалі, величезне, але безладне посполите рушення. Уявив, як розтягується воно на кількадесят миль, як застрягає по багнах, плутається по лісах, губить шик на важких переправах…

«А таки поб’ємо ляхів, далебі поб’ємо!» — весело майнула думка.

Богун пов’ернув праворуч ліщиною й зразу ж пббачив козацький табір. Він розкинувся на просторій похилій рівнині широким чотирикутником.

Посередині стояло високе шатро, над яким горів золотом хрест — це була похідна церква. Навколо неї — майдан, оточений просторими різнокольоровими наметами.

Над найбільшим із них — малиновий гетьманський стяг.

До церкви й до майдану гетьманського з усіх боків прилягали широкі вулиці, утворені рівними рядами возів і наметів. Подекуди вони переривалися широкими полковими майданами, коло яких майоріли прапорці й корогви окремих полків.

У таборі рух був чималий: козаки, посполиті проходили в різних напрямах, метушилися коло наметів, юрмилися купками на майданах і вулицях. Помітно було й невеличкі, й значніші відділи війська, що поверталися до табору або виходили з нього.

На першому, ближчому до Богуна майдані зібрався чималий натовп. Лунали якісь вигуки, але слів ще не можна було розібрати.

Богун торкнув коня й помчав до майдану.

— Не займай, не займай його! — кричали в юрбі.

— Не займай, а то тут тобі й тельбухи випустимо!.

— І чого він до нього присікався? А ще сотник…

— Не займай, матері твоїй сто чортів!..

— Що тут таке? — запитав Богун у якогось дядька.

— Не знаю, здається, б’ють отого, що з мавпами…

— Що?.. Б’ють Кремезного? Хто сміє? — голосно скрикнув Богун.

Юрба розступилася. Дехто з козаків пізнав полковника.

— Та це ж Богун!..

— Богун!..

— Вінницький… Оце наш!..

— Здоров, Богуне!..

Богун зняв шапку й здоровкався.

«Мабуть, Кремезний проти когось прошпетився», — зміркував він, побачивши червонопикого сотника з синьожупанним джурою, що тільки-но, певно, пустили хазяїна мавп. Сотник тримав видобуту з піхов шаблю.

— Пане сотнику, — лагідно промовив Богун, — я цього чолов’ягу знаю. Коли завинив чим, може б ти йому на цей раз пробачив?..

Сотник, що, видимо, трохи замішався від несподіванки, глянув скоса на хазяїна мавп, на юрбу, що вже починала розходитися, плюнув з серцем і просичав:

— Ну, щастя твоє!.. А то б я тебе провчив, волоцюго… Ходім!.. — звернувся він до свого джури й подався з ним геть, відсапуючи й похитуючи пузом.

— А ти наче з неба впав! — підбіг Кремезний до Богуна. — Ну й зрадіють же наші…

— Чого він до тебе присікався? — запитав Богун, зсідаючи з коня. — Я зараз до гетьмана… Ходім разом.

— Чого присікався?.. Та все оті мавпи… Обридло їм усе про ляхів та про ляхів… А тут же й свої є, коли б ще не кращі від ясновельможних… Ну, ото й почали ми з

Максимом та дідом Панасом ходити від одного табору до другого… А їм, звичайно, це не подобається…

— Кому їм?..

— Та тим, що про їх мавпи розповідають. Ти ось уяви собі…— Тут Кремезний потер шорсткою долонею лоба й почав оповідати, підносячи й знижуючи, де було треба, голос і домальовуючи рухами та виразом обличчя те, що, на його думку, не зовсім виразно підкреслювали слова:

— Уяви собі: стоять мавпи в подраних кожухах. Я підходжу й кажу:

— Здорові були!..

— Здоров, козаче… А чого це на тобі свита вітром підбита?..

— А хіба що?.. На козакові й рогожа пригожа. А от чому на вас кожухи драні?..

— Бо ми ж піддані…

— Піддані?.. Це мені дивно: Тепер же всі рівні!.. Невже ж ви ще й досі панські?

— Ні… Ми гетьманські…

— А чого ж ви такі нужденні?..

— Того, що в панів гепи товстенні!..

— Що ви верзете?.. Де ті пани взялися?..

— А он глянь, подивися!..

— Тут з’являється товстелезний чи то сотник, чи то полковник. Пика йому як не лусне… Ну, звичайно, в кармазинах, у сап’янцях… Таких тепер серед старшини чимало… Я вдаю дуже здивованого:

— Ого!.. А це що за птиця?

Чи шпак,

Чи хом’як,

Чи- перепелиця?..

— Хіба не бачиш, який жупан? — каже одна мавпа, а друга:

— Це ж пан!..

— Що ви, бог з вами: це ж сотник!..

— Сотник то сотник.

А гірший, ніж пан, мерзотник!..
У нього й стави, й лани.
І пасіки, й буди, й млини…
Та й у млинах є що молоти,
Не те що в голоти…
І де він на нашу голову взявся?..
Певно, з ляхами злигався?..
Кремезний зупинився й помовчав.

— Ну, що — подобається? — запитав він перегодом.

— То невже він тебе за це хотів шаблею рубонути? — здивувався Богун.

— Атож!.. У їх тепер швидко!.. Надто з посполитими. Та й з простими козаками не дуже-то воловодяться… Я ж кажу: коли б довелося, боронь боже, скрутно — вистинали б усю старшину як стій або пов’язали та й віддали б ляхам на заріз!..

Богун замислився.

— Не ймуть тепер віри старшині. Ой, не ймуть люди віри: кажуть, коли невдержка якась — пустить ізнов старшина ляхів на Україну та ще й на горло людей каратиме за непослух тому панству! — з сумом сказав Кремезний.

Богун стояв темний як ніч.

— А де ж мавпи? — спитав він глухо.

— Дід Панас із Максимом десь повели: до їх же теж тут були причепилися…

8

Похмурий підходив Богун до гетьманського намету. Дорогою зустрівся йому якийсь піп, і Богун своїм звичаєм тричі плюнув йому вслід.

Пригода з Кремезним не виходила Богунові з голови: «Старшина хоче панувати так само, як колись панували ляхи, — міркував він. — Старшина вже панує, й це сталося не кілька днів, не кілька місяців тому, а ще після Зборівської умови, коли не раніше… Гетьман звичайно спиратиметься на старшину, а старшина на гетьмана… Ну, та поки що — хай їм абищо: якби тільки розбрат у війську не поширювався, доки переможемо короля».

— Богуне!.. Здоров!.. Яким побитом? — кинувся хтось Богунові на шию.

Це був Зорка.

— А де ж кінь твій?.. Я щось кбня не бачу? — питав Зорка, — то обтираючи рукавом губи, то знову цілуючи Богуна.

— Там! — махнув рукою Богун. — Віддав одному козакові подержати…

— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, знаєш, із раннього рана писав… Трохи в голові замакітрилося: треба про, твоє здоров’я питати, а я про коня… Ну, як ся маєш?..

— Дякую… Як ти, як гетьман?..

— Я — що ж… Я все пишу діаріуша… А гетьман… слава богові… Здається, вже тепер трохи заспокоївся після тієї звістки…

— Це про дружину? А хіба що? Дуже погано було?..

— Ой, дуже погано! Навіть змарнів був страшенно. Ну, а тепер нічого. Все гаразд. Хан цими днями тут буде.

— А хіба його ще немає?.. Джеджелій казав…

— То він тобі, певно, казав про ті три тисячі, що прийшли минулого понеділка. Іслам-Гірей тільки за два-три дні має тут стати… Отож гетьман і повеселішав так… Тільки… ти знаєш що, Богуне?.. Не турбуй, не хвилюй ти гетьмана хоч сьогодні!.. Почнеш там ото свої «поспільство», «підданство», «панство»… Не до 'речі це все тепер… Тепер би скоріше ляхів побити…

— Авжеж.

— То не будеш гетьманові про колишнє згадувати?.. Що ж… нігде правди діти: були гріхи після Зборова, але ж минулося!.. Минулося тепер усе: не сваритися, а новий договір треба писати мечем та шаблею…

— Я ще й тоді був казав, що такий договір найкращий…

— Тоді… Е-е… тоді, знаєш, не те було… Та цур йому… Ти ж знаєш… Ну, благаю тебе, дай слово честі, що не хвилюватимеш гетьмана!..

— Та чого ти до мене чіпляєшся?.. Я й сам намірявся поки що про минуле не згадувати.

— От і добре!.. Оце добре!.. Оце по-козацьки… Там, знаєш, у гетьмана зараз митрополит Корінфський Іоасаф: мусиш почекати хвилинку, то ходім тим часом до мене медку вип’ємо…

— Гаразд… Митрополит, кажеш?.. Що, він увесь час при війську?..

— Увесь час…

— То-то ж, я бачу, попів щось у таборі забагато.

— Інакше не можна: тут і патріарх Александрійський Євдоксій, і митрополит Київський… Щодня службу божу правлять…

— І гетьман щодня молиться?..

— Аякже!..

«І король у Сокалі теж молиться», — чомусь подумав Богун.

У невеличкому Зорчиному наметі чекати довелося недовго: прибіг джура, й за хвилину Богун вже розмовляв з гетьманом.

«Та й пристарівся ж він! — мимоволі думав Богун, розповідаючи Хмельницькому про свої спостереження над польНим військом, — так постарів, що й не впізнати… І посивів, і зморшки, мов борозни, тільки очі хіба та голос такі самі…»

Гетьман слухав уважно. Дедалі чоло його яснішало.

— То поб’ємо, кажеш, ляхів, матері їх чорт? — весело підвівся гетьман, коли Богун скінчив.- І я так міркую, що поб’ємо… Вдарити на короля під час вимаршу? Чудово!..

Між Сокалем і Берестечком самі багна й ліси: загонимо ляхів десь у тісний кут та й виб’ємо, щоб і на розплід не залишилося!..

— Тільки якби якось не прогавити, коли вирушатимуть з-під Сокаля, — обережно зауважив Богун.

— Га-га-га!.. А ти такий самий, як і під Корсунем…

Я, друже, й без тебе це знаю… Не вчи орла літати, а рибу плавати— Чортового батька вирушать непомітно: Криса з під’їздами за ними ввесь час стежить…

«Щось не подобається мені той Криса», — подумав Богун, але не сказав і спитав натомість — А чи вистачить же в нас часу перетяти королеві дорогу?.. Може, він уже вирушив?..

— Не вирушив: того ж дня буде мені відомо… А як татари надійдуть — ми й у Сокалі на нього вдаримо. Виходило, що все гаразд.

— Ну, а військо як?.. Як з Москвою, з султаном, з Ракоцієм? — запитав по хвилевім мовчанні Богун.

— У війську лад непоганий. Зброї, припасу й поживи — досить. Карність — сам побачиш — зразкова… Правду кажучи, ніколи так добре не було… Це вже тобі не Пилява й не Збараж навіть… Тільки одно не гаразд: щось дуже вже пошесть поширюється, ой, дуже!.. Віриш: ми з Зоркою оце підрахували, то за останній тиждень двісті шістдесят возів трупу з табору вивезено…

Хмельницький похнюпився.

— Ну, що зробиш? — додав він перегодом. — Ти казав, і в Сокалі так само мруть?.. Розходилася кирпата… їй що?.. Ходить і косить… Про що пак ти ще питав?.. Ага, про Москву. Цар погодився перепустити наших через Брянщину… Небаба вдарить на Радзівілла, а той, звичайно, боятиметься, що й воєводи московські надійдуть… Із султаном теж добре: він короля ненавидить… Ракоцій осьось перейде кордон… А там же може й Напєрський щось допоможе. Його легковажити, брате, не слід: хай тільки почне хлопів на панів підмовляти — спалахне вся Польща?..

Богун слухав і дивувався: йдучи до гетьмана, він у глибині душі певний був, що той неодмінно чогось вагатиметься, звертатиме своїм звичаєм увагу на складність становища, на якісь великі чи малі хиби у війську, а головне — перебільшуватиме сили ворога.

Тепер же виходило, що гетьман твердо надіється на перемогу, зважив усі дрібниці й почуває себе міцним, як ніколи.

«А я ще боявся! — радіючи думав Богун. — Чудово, з таким настроєм навіть і не такого, як король, ворога не страшно… Каже — у війську все гаразд. Теж, певно, не помиляється… Звичайно, коли не рахувати розбрату між старшиною й поспільством… А це ж іще може й не так страшно, якщо вдаримо на короля цими днями…»

— Ого… та ти зовсім не слухаєш! — скрикнув Хмельницький і глянув — уперше за ввесь час — просто Богунові в вічі.— Ну, чого зажурився? — поклав він йому на плече важку свою руку й раптом, зовсім несподівано, заспівав тихо й сумно:

Молодий козаче, чого зажурився?
Чи воли пристали, чи з дороги збився?..
Воли не пристали, з дороги не збився,—
Полюбив дівчину, та не оженився…
І здригнулося чомусь Богунове серце: смутком і гострим болем обізвалася в ньому пісня Хмельницького. Немовби й не він розмовляв зараз бадьоро й упевнено.

І немовби співав він не про те, що «полюбив», і «не одружився», а про повний надій початок повстання й про дальші тяжкі пригоди й зради, що важким тягарем гнітять йому серце.

— Гей, джуро!.. Горілки! — крикнув Хмельницький на ввесь свій гучний, могутній голос. — Вип’ємо, пане полковнику!..

— Вип’ємо, — тихо промовив Богун.

9

Богун літав конем од полку до полку.

Шапка йому зсунулася на потилицю, сорочка була мокра від поту, очі горіли, ніздрі широко роздималися.

Осавули, джури, полковники бігали кіньми туди й сюди, переказуючи полкам і сотням накази гетьманські.

Військо йшло спершу лісом, потім низинами й багнами, поспішаючи розташуватися табором на захід від річки Пляшової — якраз проти польського війська, що вже стояло на Широкій рівнині, готове до бою, маючи позад себе Берестечко й річку Стир, а спереду, на півдні — праворуч, — татар під Ісламом-Гіреєм та ліворуч — козаків, праве крило яких притикалося до багнистого берега Пляшової.

Цілий день не відпочиваючи йшли козаки й тільки надвечір спинилися й почали отаборюватися. Всім, від простого козака й до гетьмана, навіть і подумати про відпочинок було ніколи.

Тим більше не думав відпочивати Богун, літаючи від полку до полку.

Чітко, спокійно лунали його накази, блискавками спалахували дотепи й голосним реготом лунали в козацьких лавах.

Але на серці йому було неспокійно:

«Прогавили короля!.. Дали йому стати під Берестечком… Може, Криса навмисне спізнився з повідомленням про вимарш ляхів з-під Сокаля?.. Так чи так — прогавили.

Гетьман казав: «Нічого, піддуримо, виманимо з Берестечка на Дубно й розгромимо під час вимаршу…» Не пощастило. А табір у короля добрий… Хан спізнився… Може, навмисне спізнився?.. Гетьман увесь Час запевняв, що все гаразд, а як почув, що король за два дні стане під Берестечком — тільки за голову взявся… А хан коли б таки справді не зрадив… А розташовання в короля чудове… Обійти не можна… Розгорнути як слід до бою козацькі й татарські сили — теж не можна. А королеві — широко, вільно, зручно… А в нього ж тепер, певно, тисяч двісті…

І лад, кажуть, непоганий: просто аж дивно, що тоді під Сокалем військо в короля було це саме…»

«А Напєрський там у себе в Новому Таргу, певно, вже тижнів три, як почав», — несподівано чітко майнула думка.

«Е, що там Напєрський!.. Коли поб’ємо ляхів тут — і без Напєрського цілу Польщу пройдемо!.. А треба побити… Треба…»

І чим більше міркував Богун про становище, що утворилося, чим частіше згадував про спізнення хана та про потугу короля, — тим гостріше й міцніше ставало бажання подолати, перемогти ворога.

Коли козаки почали отаборюватися — кожний полк, кожна сотня на своєму точно визначеному місці,— коли над річкою й багнами вже почав уставати білий йечірній туман, — Богун дав останці накази полкові й подався до гетьмана.

Він міг їхати спокійно, бо передні козацькі чати повідомили, що до ворожого табору не менше як півтори милі.

Зразу ж за Богуновим полком стояли звягельці, за ними білоцерківці й корсунці, а далі — на захід, — притикаючись до головних сил татарських, — полки Чигиринський, Черкаський, Полтавський, Лубенський. Решта полків іще тільки підходили.

Богун їхав не швидко й уважно роздивлявся, де який відділ стоїть та чи нема якоїсь несправи.

Незважаючи на важкий цілоденний перехід, майже всюди помітно було добрий лад. Козаки в чорних легких свитах без метушні й зайвого галасу розсідлували, й розпрягали коні, риштували рядами вози.

Посполиті, на обов’язку яких було доглядати за кіньми й возам'и, готувалися з кіньми на пашу.

Звертаючи від Черкаського полку на захід, Богун помітив у півтемряві чимале стовпище і вже хотів був покликати сотника та вилаяти його за безладдя, аж раптом поснув, як упевнено й чітко зацюкали об тверде дерево сокири:

«Вози лаштують, — зміркував Богун, — цюкають собі. А по гаслі полягають і спатимуть… Не треба їм ані до гетьмана, ані до хана…»

— Ну й кусаються ж бісові душі комарі, щоб їх вовки поїли! — почулося коло ближчого воза.

— А ти їх ломакою! — езвавйя Богун.

Коло воза зареготали.

Богун торкнув коня острогами й за кілька хвилин уже був у гетьмана.

Той сидів з полковником Джеджелієм. Ні Виговського, ні кого іншого з генеральної старшини не було.

— Сідай, — привітався Хмельницький, — які полки бачив дорогою?..

Богун сказав.

— Тобі сьогодні наказів не буде, — посміхнувся гетьман, — сідай.

Один по одному почали надходити полковники.

Гетьман уважно вислухував їхні звідомлення, давав накази, але залишатися чомусь не запрошував.

— А що, хіба ради не буде? — запитав Богун.

— Яка там рада: тут треба швидше… Та й знати про все багатьом навіть полковника^ не слід, — відповів Хмельницький, — почекай, ось виправлю всіх — розповім докладніше.

Останнім із полковників давав звідомлення Матвій Гладкий.

Одержавши накази від гетьмана й побачивши, що Богун і Джеджелій сидять, Гладкий сів і собі.

— Ради не буде! — гостро сказав Хмельницький і, не ховаючи роздратовання, додав — Ладу не знаєш, пане полковнику!..

Гладкий підхопився. Худе енергійне обличчя його спалахнуло гнівом. Він хотів щось сказати, але переборов себе, зціпив зуби й пішов геть.

— Не подобається! — відсапнув Хмельницький. — Йому б тільки ради радити та галасувати!..

— Ой, дограється колись гетьман! — гостро сказав Богун Джеджелієві так, щоб почув і Хмельницький.

Але той, здавалось, навіть уваги не звернув.

— Ну, куди йому гетьманувати, тому Гладкому? — тягнув далі гетьман, немовби розмовляючи сам із собою. — А дивись, тягнеться за булавою, накладає з голотою!..

«Неодмінно треба буде з Гладким поговорити», — подумав Богун.

— Пане гетьмане, може, почнемо! — обережно запитав Джеджелій.

— А чого ж? Можна. Тільки ось вип’ю води холодної.

Хмельницький випив води просто з полив’яного глечика, обтер рукавом губи й раптом звернувся до Богуна.

— Знаєш, як король військо шикує?..

— Ні.

— Бачили коли шахи турецькі?

Джеджелій — татарин з походження — кілька разів бував у Турції, Богун бачив шахи у Кам’янці, у турецьких купців.

— Бачили, — відповіли вони в один голос.

— Ну, от… Повідомляють мене, що ляхи стоятимуть шахівницею… Це вже вам не старопольський хрест, не квадрат московський і не трикутник або п’ятикутник шведський!.. Це так німці короля порадили. Стоятимуть як на шахівниці: кінні хоругви по черзі з піхотою… Один від діл захищатиме другий. На лівому їхньому крилі Ярема та Калиновський, а головне — німецький генерал-майор Убальд. Ой, і голова ж, кажуть!.. А все-таки німець…

Посередині з усією арматою — генерал Пшиємський… Спереду в нього — панцирні полки, по боках і в проміжках поміж арматою — ледве не половина всіх інших регіментів піших. Ну, звичайно, там же й король, і гвардія Фромгольда Вольфа, чи як там його? На правому крилі — теж німці всуміш із литовськими, шведськими й польськими відділами. Ця частина, здається, під Богуславом Радзівіллом та полковником Боргеманом. 4

— А хіба не однаково, чи під Боргеманом, чи під ким іншим? — сказав Богун.

— Та, звичайно, однаково! Я тільки так кажу, бо цікаво ж!.. А врешті, головне, що шик у ляхів добрий, позиція дуже міцна. Ви ж дивіться: позаду в них Стир і Берестечко, з лівого боку — Пляшова, багна, з правого — ліс: паші вистачить хоч на місяць…

— Все це бІльш-менш відомо, — зауважив Богун.

Ото, який ти нетерплячий!..

— Ну, а те, що король нас неодмінно поб’є, коли битимемо його в лоба, тобі теж відомо?..

— Ну, так уже й неодмінно! — підвів голову Джеджелій.

— Та ти слухай спершу. Коли я щось не так зміркував — скажете. Обмізкуємо. На те й покликав. А я так гадаю: стоять вони міцно; воєначальники майже всі, звичайно, крім короля, непогані, а надто німці. Потім отой новий шик чужоземний… Не знаю як хто, а я собі довго потилицю, чухав, коли довідався… — В чистому полі, та коли ще до того нам і сил усіх розгорнути не можна — козаки, на мою думку, не здержать. А татари звикли обходити, зажинати півмісяцем… Як хочете, а страшно, щоб не зламали вони свого серпа на тій шахівниці…

— То що ж, уступатися? — похмуро сказав Богун.

Хмельницький устав, випив води, повернувся лицем на схід і простягнув перед себе руки так, що вони опинилися на одній лінії з його плечима:

— Дивіться: отак вони, — струсонув він лівицею, — а оце, де права рука — ми… Ну, а тепер якби пощастило повернутися так?..

Тут Хмельницький зробив півповорота наліво.

— Тоді у ляхів праве крило притикатиметься до Стиру, а ліве до Пляшової,— сказав Джеджелій.

— Ну!? — скрикнув Хмельницький.

Полковники дивилися на нього здивовано.

— Ех, ви!.. Ну, а ліс?.. Де тоді ліс у ляхів буде?..

— Праве ж крило одсунеться… Не буде в їх лісу!.. — сказав Джеджелій.

— Га-га-га!.. Тож-то й є!.. Ну, а паша в їх буде?.. Не буде паші!.. А коні без паші будуть?.. А живності набагато вистачить?..

— Чекай, чекай, пане гетьмане! — схвильовано підвівся Богун. — Ляхів же ніяк не обійдеш… З лісу ж може вдарити якась сотня, ну, нехай цілий полк наш: більшої сили ніяк не розгорнеш…

— А ми й розгортати не будемо… Я так гадаю: бити на короля так, як він став, — безглуздя… Хай спершу стане так, як нам хочеться, а тоді й побачимо: може й без бійки аману проситиме!.. Розумієте, позавтра чи то там пізніше починаємо наступ. На ліве крило ляхів — од Пляшової — битиме частина наших полків, на праве — татари. Удаватимемо, що напружуємо всі сили. А тим часом позаду татар у нас уже буде готовий табір: поставимо вози в десять рядів. Ну, а в довжину — скільки вистачить: може й на півмилі… Зробимо так, щоб вози посувалися можливо швидше… Ланцюгів у нас вистачить… Уявляєте, який велетенський «вужака» буде? Спереду нарихтуємо кількадесят гармат: це голова… Ну, а всередині, між двома валами з возів, поставимо якнайбільше піхоти… Як бачи те — шик наш, звичайний. Тільки що довжелезний… от… Коли наші, що коло Пляшової, та вся орда тата бавитимуть ляхів, — наш «вужака» тим часом потроху лізтиме собі та лізтиме до лісу…

— А як ляхи помітять? — запитав Джеджелій.

— Не помітять! А помітять — гірше не стане, була боронитися табором…

— А чи не двома таборами? — зауважив Богун. — Наші ж частини, що битимуть на ляхів від Пляшоа всім окремий табір.

— Ні, не зовсім: між хвостом нашого вужа тими, що битимуть від Пляшової, тільки тоді буде жок, коли «вужака» вже зовсім підлізе до лісу й на ляхів з гармат. Тоді — хай помічають: «вужакі лізе тільки з краєчку їхньої шахівниці, повернеться вою праворуч уздовж Стиру та й стане собі… А негайно ж почнемо вигинати… Пропустимо повз нього та й зачепимо хвостом за той табір наш, що стоятти королевого лівого крила. А тоді негайно ж почнем шанцюватися! Що?.. Зрозуміло?..

Задум Хмельницького був надзвичайно простий: відрізати поляків від лісу й паші та замкнути короля в широкому трикутнику, дві сторони якого становитимуть Стир і Пляшова, а третю — міцний ланцюг козацького табору.

— А тоді — загони татарські на той бік Стиру, і король у матні! — захоплено скрикнув Джеджелій.

— Не зовсім, — зауважив Богун. — За який час долізе «вужака» до їхнього правого крила?.. Добре, як за день. А як за цей час наші коло Пляшової та татари не здер жать і почнуть відступати? Ляхи ж неодмінно помітять тоді «вужаку» й ураз доміркуються!.. А потім коли навіть і одріжемо пашу — чи не задовга буде наша бойова лінія, чи не розірвуть їх ляхи?..

— Чудово, чудово! — зареготав гетьман. — Тепер уже не мене, а тебе опанували сумніви. Слухай же: будемо чекати, поки ляхи самі не почнуть бою… Може, навіть півдня таким чином виграємо… Потім… З риштуванням «вужаки» будемо поспішати, скільки сил вистачить… Потім, коли опиниться король у матні, насипемо такі шанці, що й чорти не переплигнуть!.. А головне — змішаємо королеві шик, притиснемо в тісний кут: там, із двома сотнями тисяч не дуже-то зручно буде ляхам розгортатися!.. Тільки треба швидко-швидко все це зробити. Ой, як швидко!.. Завтра світанком і почнемо: за ніч люди спочинуть…

— Тут тільки одного страшно, — сказав Джеджелій, — щоб короля якісь перекинчики наші не повідомили: табір же треба шикувати не менше як два дні…

Хмельницький похнюпився: з того часу як стало відомо, що король уже під Берестечком та що хан не дуже-то охочий битися з поляками, чимало козацької старшини перебігло до польського табору. Тепер, з наближенням слушного часу, кількість таких перекинчиків, природно, повинна була збільшитися.

— Того ж то я й не скликав усієї старшини, — похмуро промовив гетьман. — А що тікають до короля зрадники — це завжди бувало… Ні, ні, не завжди! — раптом заперечив Хмельницький сам собі.— Ще ніколи такого розбрату не було між простим козацтвом і старшиною. А посполиті й на козаків, і на старшину ще ніколи такими вовками не дивилися!.. Того-то й не люблю я отих… Гладких! — скоса глянув Хмельницький на Богуна, — Замість подбати пролад у військові, про перемогу, вони тільки й думають про внутрішні заколоти, про чорну раду…

— Гладкі тут ні до чого! — спалахнув Богуй. — Про цей розбрат треба було думати зразу ж після Зборівської угоди!..

— Кажеш, пізно? — криво посміхнувся Хмельницький. — Побачимо! Дай ось тільки ляхів побити…

— Той кажіть про це: про торішній сніг ще встигнете набалакатися! — промурмотів Джеджелій.

— Справді. То як же, панове товариство?.. Споряджатимемо «вужаку» чи ні?..

— А може б ударити на ляхів завтра, та й край? — завагався Богун. — Я одного боюся: як постоїмо днів три — а треба ж не менше, — коли б часом татари й навтікача не подалися…

— Та що ти!.. Збиралися аж за Віслою мед вибирати з лядських уликів, та щоб ото тепер одмовлятися навіть закурити ляхам під ніс? І потім же Іслам-Гірей з Амуратом неабиякі вояки!.. Вони ж побачать… Ні, щодо татар — я певний!..

— Ну, що ж? Тоді спробуємо, — тихо промовив Богун.

Джеджелій мовчки схилив голову.

— Ну й добре! — повеселішав гетьман… — Ось побачите, все буде гаразд… А потім іще одно. Ви свої полки передасте наказним. Будете ввесь час при мені… Хтозна, що там ще може трапитись: обміркували, здається, докладно, а через якусь несподіванку або дрібницю, може, доведеться міняти все… Т о згода?.. Тепер — що робити зранку.

Хмельницький почав докладно з’ясовувати, хто з полковників де стане, як розподілити полки та, головне, як прискорити спорудження велетенського табору — «вужаки».

Богун і Джеджелій уважно слухали, додавали свої пропозиції. Хмельницький майже не заперечував.

— Ну, нарешті,— сказав він, — до світанку вже недалеко: поспимо трохи… Тільки ой як тепер треба поспішати!.. Це тобі, пане Богуне, не під Вінницею…

10

Уже другого дня Хмельницькому довелося трохи змінити свій план: проти правого польського крила він вирішив поставити не менше як шістдесят тисяч козацтва, отже, щоб спорудити «вужаку» залишалося тільки сорок. Звідси він вибрав дві тисячі охочих і відрядив їх піхотою з кількома арматами в обхід, через ліс.

— Богун передав свій полк Филонові Немирі й став за помічника гетьманові.

З раннього рана полки почали пересуватися на призначені місця. Богун стежив за виконанням гетьманських наказів і, де треба було, давав накази сам.

Головну увагу звернув він на риштування широкого табору-чотирикутника проти правого крила поляків. Кількадесят тисяч козацтва й посполитих швидко й спритно сипали шанці, копали окопи, зв’язували товстими ланцюгами вози по три вряд і посували вперед довгими ланками, розташовуючи їх на невисокому взгір’ї. Робота відбувалася без галасу, тихо, з короткими перепочинками.

Богун дивився, як тисячі людей у чорних свитах, згинаючи й розгинаючи спини, напружуючи міцні вузлуваті м’язи, обливаючись потом і глибоко вдихаючи вогкість пухкої чорної землі, уперто й розмірно працювали лопатами…

І здавалося Богунові, що немає, не може бути праці, яка була б не під силу цим чорним, міцним, мов залізо, людям, цим козакам, волоцюгам, міщанам, селянам, колишнім ковалям, кравцям, теслярам, винникам, будникам, панським попихачам, слугам, — колишньому «бидлові»…

І справді, ще сонце було високо, а табір-чотирикутник уже стояв майже готовий і ширився на поляків чорними жерлами важких гармат, рурами гаківниць і мушкетів.

Над спорудженням «вужаки» працював Джеджелій.

Там робота посувалася куди повільніше, бо була не зовсім звичайна: треба було перевіряти кожний віз, кожний ланцюг, кожну ланку, а головне стежити, щоб велетенський «вужака» міг рухатися вільно. Гадали, що до кожного воза доведеться поставити двох козаків, аж виявилося, що й трьом дуже важко.

Джеджелій, мокрий від поту, з чорним від коломазі й пилу обличчям, сам лазив під вози, показував, як закручувати й заклепувати ланцюги…

Він тільки рукою махнув, коли перед вечором Хмельницький покликав його й Богуна подивитися на герці.

Богун поїхав. Вони стали на свіжонасипаному валу й мовчки дивилися на грізний, міцно уфортифікований польський табір.

Після вчорашньої розмови Богун намагався не говорити з гетьманом: боявся, що не уникне гострої суперечки.

А тепер, перед рішучим боєм, вона здавалася Богунові зовсім зайвою.

Герці довго не розпочиналися: татарські гарцівники в гостроверхих кудлатих шапках-кучмах та в баранячих кожухах вовною догори крутилися коло польського табору на своїх непоказних конях і голосно викликали на герць.

Поляки довго вагалися: чекали, щоб виїхав у поле хоч один татарський мурза, але жовтогарячих кирей серед татар було непомітно: певно, хан дав дозвіл виїздити на герцітільнії рядовикам.

Довго викликали вони собі супротивників, аж нарешті-таки з проміжків поміж валами, де стояла польська кіннота, виїхало кілька їздців, і «танець татарський» розпочався.

Богунові завжди смішно було дивитися на татарських гарцівників: чудові, спритні, надзвичайно витривалі верхівці, вони, проте, так високо підтягували стремена, що на своїх низькорослих бахметах нагадували мавп верхами на в’юнких товстомордих собаках.

Юрбою кинулися вони на своїх супротивників, не доскочили, метнулися врозтіч… Поляки теж розбіглися по широкому полю, і тоді кожний вибрав собі, з ким помірятися силою й спритністю.

Кожний намагався захватити свого супротивника живцем: під’їздили один до одного, ганялися наввипередки, удавали, що ловлять гав, щоб обдурити ворога й несподіваним наскоком приголомшити його, міцно вдарити, зв’язати й одвести в полон до свого табору.

Обидва війська — козацько-татарське й польське — з валів і шанців з захопленням стежили за герцівниками.

А ж ось серед баранячих кожухів замаячили вдалині й жовті киреї мурз.

Вихопився один наперед: кремезний, міцний, на чудовому рябому коні.

Кинувся на нього якийсь шляхтич у зеленім жупані.

Довго змагалися вони, й ніхто не міг подолати: спритний і міцний був мурза, та незгірший від нього й зеленожупанний шляхтич.

Розпалилися вони дуже, й нарешті не витримав шлях тич: ударив мурзу на гостре, захитався в сідлі мурза й покотився з коня…

Татари мали за звичай пильно стежити, в який бік упаде головою перший забитий: коли він падав головою до татарського табору — це віщувало неминучу поразку…

Мурза впав головою до свого табору…

Татари, розлютовані нещасливою смертю одного з найкращих своїх мурз, миттю скупчилися в густу хмару й вихором помчалися до польських шанців: Кинулися їм назустріч польські гусари й улани, розпочався неабиякий герць, але швидко темрява вкрила поле, й обидва війська засурмили гасло на відступ.

Богун із Хмельницьким подалися до хана.

Той у пишнім колі своїх мурз і беїв теж стежив за герцями й тепер повертався, видимо, дуже роздратований…

— Ну, що?.. — закричав він Хмельницькому по-татарськи. — Бачив, яка потуга в невірних?.. А я ще на тебе звірявся!.. У короля ж не менше як двісті тисяч!.. І військо все добре, добірне… А ти мені що писав?.. О т і ввіряй після цього на козаків!..

— Вони тільки попервах завзяті! — відповідав теж потатарськи Хмельницький. — А як скоштують наших куль та шабель, як попрацюють ночами в таборі, як поголодують, померзнуть та попомокнуть під дощем, — знову занепадуть духом. Та й війська доброго в них мало. А посполите рушення розбіжиться від одного вигляду твоєї ханської потуги!..

Іслам-Гірей щось сердито промурмотів і рушив уперед.

Хмельницький поїхав за ним, тримаючись трохи ззаду.

Принижений вигляд гетьмана роздратував і разом занепокоїв Богуна.

— Слухай, пане гетьмане, хай їй біс, отій татарві! Коли не треба мені бути з тобою, волів би краще повернутися до табору…

— Як знаєш. Тільки нехай Джеджелій приїде. Негайно ж. Він з ними вміє порозмовляти!

Богун розшукав Джеджелія, дав накази полковникам і ліг спати, але заснув нешвидко: дуже непокоїло його незадоволення хана й те, що татарське військо через нещасливу пригоду з мурзою може стратити духа.


Другого ранку Богун прокинувся з неприємним передчуттям якогось неминучого лиха.

Джеджелій його заспокоїв. Він сказав, що татари мають намір ударити сьогодні на поляків ледве не всією ордою, але, за порадою гетьмана, до рішучої битви не встряватимуть.

— Гетьман каже, що ляхам досить тільки побачити всю потугу татарську, щоб устрахнутися. А на сьогодні тільки цього йтреба, — додав Джеджелій. — Ну, а завтра, бог дасть, і рішучого бою вже не боятимемося: «вужака» наш сьогодні вночі буде готовий.

— Ого, — зрадів Богун, — невже всю ніч працювали?..

— Атож. Швидко працюють, хоч і потомилися страх як…

— То, кажеш, завтра й битися можна?..

— Гадаю, що можна.

«Завтра!.. Завтра або поб’ємо ляхів, або… Ні, неодмінно мусимо побити, — думав Богун, — а тоді…»

Він не міг уявити, що станеться після рішучої перемоги над королем, але відчував, що тоді не буде вже й мови про якісь подібні до Зборівських реєстри, про панів і підданих, навіть про панські заміри старшини й принижене становище посполитих…

«Розгонимо, виб’ємо лядське панство й будемо собі порядкувати в своїй вільній землі!.. А з татарвою… поміряємося… Коли почнуть насідати — вдаримо й на море, й на Перекоп одночасно!..»

Несамовитий галас, верещання й грізні вигуки «алла, алла» несподівано розірвали ранкову тишу.

Богун швидко побіг конем до передніх шанців. Грізне, грандіозне видовище відкрилося йому перед очима.

Не менше як п’ятдесят тисяч татарських комонників величезним широким трикутником мчали навскіс через розлогу рівнину на ліве крило поляків.

Земля стугоніла під цією страшною навальною масою людей і коней. А назустріч їй, усе більше й більше прискорюючи рух, тісними залізними колонами котилися польські панцирні полки. Оглушливо голосний удар струсонув землею: сто тисяч комонників ударилися стіна об стіну. Сірою хмарою закрутилася курява над полем бою. Тільки страшний скрегіт заліза, тільки нелюдські вигуки й стогони стотисячної маси людей свідчили, що боротьба триває. А з польського табору і від козацьких шанців уже мчали нові полки й поринали в густій куряві…

Серце здригнулося Богунові, коли він побачив панцирний полк на чолі з Стефіаном Чарнецьким.

Гостре бажання помірятися з особистим ворогом охопило його.

Але дивна річ: одна тільки згадка про те, що має бути наступного дня, немовби вогнем спалила Богунове бажання помститися над Чарнецьким:

— Завтра… Завтра поміряємося! — прошепотів Богун. — Що той Чарнецький, коли завтра розгромимо всю Польщу!..

— Ти гляди мені — не встрявай сьогодні в оту колотнечу! — сказав, під’їжджаючи до Богуна, Хмельницький. — Бач, як очі горять!.. Пам’ятай: завтра мусимо побити ляхів. Коли в тебе там усе гаразд — допоможи Джеджелієві… Ого-го! Та вони вже й роз’їздяться потроху, — додав гетьман, глянувши на поле бою.

Польські хоругви відступали до своїх валів і шанців, татари й подекуди козаки гнали за ними, але татарський «балт» — ханський бубон — уже закликав своїх вояків до табору…

— Вистачить на сьогодні! — посміхнувся Хмельницький. — А татарва таки дала хльосту ляхам… Це добре… зразу настрій покращає і в хана, і в нашого війська.

Справді, куди тільки не доводилося заглядати Богунові, готуючись до наступного рішучого дня, — всюди помітно було бадьорість і певність майбутньої перемоги.

Немовби сонце світило ясніше і над передніми козацькими шанцями, й над табором-чотирикутником, і там, у глибокім запіллі, де посполиті разом з жінками й дітьми так мирно й спокійно, наче десь на косовищі або на полі, саме збиралися вечеряти.

Хвилюючись, що до ночі часу вже небагато, Богун востаннє оглядав шанці, вози, військо. Якась урочистість помітна була в усіх рухах, в усіх поглядах, що до них Богун придивлявся: немовби так само, як він, усім серцем своїм відчували ці козаки, селяни й міщани, що завтра неймовірно важкою працею, залізом і кров’ю, страшним напруженням усіх своїх сил мають вони вибороти собі волю й долю…

Швидко минула коротка червнева ніч. А на ранок густий туман укрив усе берестецьке поле й обидва ворожі табори.

Довго стояли незримі в імлі обидва війська. А ж ось прорізали й розірвали опону туману сонячні промені.

Ні поляки, ні козаки, ні татари не ворухнулися.

Немовби дивуючись, оглядали вони свою й ворожу потугу, і нестерпно тяжке було це глибоке мовчання обох таборів: здавалося, не витримають кінні й піші полки, кинуться в бій без розказу. А проте ні кроку не посувалися вперед і стояли так майже півдня.

Грізна була польська залізна бойова лінія, що тягнулася аж на милю — зі сходу на захід, страшні були й хмари татарських баранячих кожухів, і чорні свити козацьких полків, що стояли тісними лавами.

А ж ось вискочили вперед татарські герцівники, збилися вкупу майже перед самою арматою польською, і не витримав тоді король: наказав гарматам стріляти.

А на лівому крилі поляків уже ворушилися панцирні хоругви князя Яреми.

Заграла труба, і Ярема на чолі своєї гусарії вдарив на козаків.

Хмельницький кинув йому назустріч козацьку кінноту.

Ринули вперед і татари.

Курява вкрила поле…

Якийсь час не було видно нічого. Але, певно, міцні були удари залізних польських панцирників: усе ближче й ближче до козацького чотирикутника спалахували в куряві хоругви князя Яреми.

— Побіжи, нехай корсунці перетнуть їм дорогу назад! — наказав Богунові Хмельницький, але не встиг ще Богун від’їхати, як поляки з нечуваною силою вже вдарили на козацький чотирикутник.

Затріщали від неймовірно важких ударів вози, заскреготіли розриваючись ланцюги…

— Передній ряд розірвали, зараз будуть у таборі…— почувся зловісний шепіт у козацьких шерегах.

— Тихо там! — гримнув на ввесь голос Хмельницький. — Зараз татари дадуть їм чосу!..

Але сталося неймовірне: поляки зламали переднє ребро козацького чотирикутника і вдерлися до табору…

Богун і гетьман кинулися в саму гущавину бою.

А ж раптом ворог відринув назад так само несподівано, як і вдарив: то татари потужно наперли збоку.

— Підкочуй!.. Підкочуй!.. Ставляй один на другий!.. Тепер ланцюгом… Тепер так! — весело, гучно наказували й Богун, і Хмельницький, і козаки швидко й спритно виправляли й риштували ребро чотирикутника, пошкоджене від ворога.

А бій уже кипів по всій лінії, й ворожі гармати ревли, мов громи, і земля стугоніла від пострілів, від важкої потужної руханини кількасоттисячної маси людей і коней, від могутніх ударів криці, заліза й міцніших од криці й заліза — жилавих, мускулястих рук.

— Ну, ти тут пильнуй, — сказав Богунові гетьман, — а я до Джеджелія навідаюся: Чи багато вже проліз наш «вужака». Я тебе повідомлю…

Богун пильно, наскільки міг, оглянув поле бою. Важко було зміркувати, хто перемагає, але вже те, що бій точився ближче до польських шанців і що перший потужний наступ відбито, давало надію на перемогу.

Вона світилася Богунові в очах, відчувалася в його наказах, рухах…

Він помічав, що забитих у козацькому таборі майже нема, що поранених небагато, що настрій у війська добрий…

І цей настрій передався йому, і він, як завжди під час бою, з захватом відчував свою близькість, свою незриму, але від того не менш міцну єдність з усім ледве не стотисячним військом козацьким.

Він не міг зміркувати, скільки часу вже тривав бій, але гадав, що до вечора небагато.

Щасливий і повний надії на перемогу, він зліз на вартівню й пильно дивився ліворуч: вир велетенського бою трохи посувався до польського центра.

Вітер трохи розвіяв куряву.

І раптом неначе земля заколивалася під Богуном: величезна густа хмара куряви ураганом летіла від бойовища до татарського табору: татари тікали…

Богун не вірив собі, навіть провів по очах рукою…

Татари тікали…

Тікали нестримно, безладно, наосліп, тікали всією стотисячною масою…

— Тікають!..

— Татари тікають! — стогоном пролунало в козацьких шерегах.

А орда за кілька хвилин уже була на взгір’ях і зникала за обрієм.

Поляки майже не гналися за нею.

Козацькі полки один по одному поверталися з поля до табору…

Богун, темний як ніч, відрядив Немиру знайти гетьмана — чи не буде яких наказів: він ще ніяк не міг повірити, що хан зрадив.

У таборі знявся притлумлений гомін.

— Тихо!.. Гармаші, до гармат!.. Оглянути зброю… Чатові, пильнуй! — чітко й спокійно наказав Богун, і сотники, а за ними й отамани так само чітко й спокійно повторили Богуновий наказ.

Стало тихо, немов перед грозою.

— А як же з «вужакою»? — раптом згадав Богун і знов поліз на вартівню.

Довжелезний табір скутих ланцюгами возів — страшний «вужака», що мав відтиснути праве польське крило від лісу й паші, не встиг пролізти й половини призначеного шляху й щирився тепер на поляків гарматами своєї велетенської голови.

Ворог, певно, зміркував, що в ньому була вся сила, вся надія козацька: поляки тісними колонами все йшли — на нього в наступ.

Немовби щось обірвалося Богунові в грудях:

— Програли!.. — хотів він прошепотіти.

Але натомість наказав голосно й чітко:

— Табір відступає до річки!.. На чолі — наказний Богун!..

І так само голосно й чітко пролунали голоси полковників, сотників, отаманів:

— Табір відступає до річки!.. На чолі — наказний Богун!..

І в ту ж мить зарипіли вози, дзвязнули ланцюги: табірчотирикутник почав посуватися назад — до Пляшової…

«Хмельницький теж повинен відступати до річки, — думав Богун, — там отаборимося… В запіллі буде багнистий берег і річка… Скоро вже й вечір: не встигнуть ляхи до вечора…»

Сальвами залунали гарматні постріли: певно, «вужака» відстрілювався від ворога.

Але постріли швидко замовкли: налетіла хмара, полив дощ, стало темно.

«Чортового батька тепер насідатимуть ляхи», — повеселішало козацтво.»

Але поляки ще кілька разів кидалися й на чотирикутник і на «вужаку». Нарешті, настала ніч. Дощ лив як із луба. Мокрі до нитки, знесилені вкрай козаки швидко котили вози. Чотирикутник з’єднався з возами «вужаки».

— А де ж гетьман? — чи не вдесяте запитував себе Богун. — Повинен би вже когось сюди відрядити.

Але ні Хмельницького, ні Джеджелія не було.

Коло Пляшової козаки, не чекаючи наказу, почали копати рови й насипати вал.

Дуже важко було зміркувати, в якому саме місці найзручніше отаборюватися.

Богун, мокрий до нитки, схвильований непевністю становища, злий на гетьмана, до крові кусав собі губи.

Він не думав уже про зраду татар, не відчував уже гострого болю від свідомості, що поляки перемогли… Він усією своєю істотою прагнув тепер тільки одного: стати над річкою міцним табором і битися з ворогом до загину…

Не можна було зволікати й хвилини, а гетьмана не було…

А ж раптом із темряви виринув Джеджелій. Обличчя йому було темне, аж чорне, очі горіли, мов дві жарини…

— Де гетьман? — скреготнув зубами Богун.

— Хоче зупинити татар… Подався за ханом, — тихо відповів Джеджелій.

— Подався за ханом?.. Як?.. За ханом?!. Покинув військо?..

Джеджелій мовчав.

11

Цілу ніч ішов доч, і цілу ніч окопувалися козаки коло багнистого берега річки Пляшової.

Коли на ранок виглянуло з-за хмар сонце, подив і лють опанували поляків: на сході, притикаючися до непролазних багон, стояла потужна фортеця. З високих валів грізно дивилися гармати, військо козацьке стояло готове до бою, новий гетьман — Филон Джеджелій, або попросту Татарчук, під бунчуком і корогвами, оточений генеральною старшиною, оглядав козацькі шереги й давав накази.

Король спробував був розгромити козаків одним потужним ударом, але швидко переконався, що козацького табору жодними. штурмами не здобути.

Тоді поляки почали регулярну облогу. Король наказав підвезти з Бродів та Дубна якнайважчі гармати, а поки що обстрілювати й тривожити козаків щодня й щоночі.

Ще під час першого штурму перебігло до польського табору кілька душ старшини козацької з повідомленням, що Хмельницький утік разом з татарами.

Дуже зрадів цій звістці король, а з ним і магнати, й панство, й усе військо польське: козаки були без голови, та ще без такої, як голова гетьмана Богдана…

— Чого там тепер проливати марно шляхетну кров польську? — говорили пани. — Почекаємо, поморимо козаків голодом, а тоді й заберемо голіруч…

Становище козацького табору було безпорадне: дехто з найсміліших запевняв, що можна пробитися через польське військо й відступити, але й Богун, і Джеджелій, і навіть ті, що спершу пропонували цей план, швидко переконалися, що здійснити його неможливо.

Табір міг витримати облогу тиждень, два, а може й три.

Але що мало бути потім?..

Богун намагався про це не думати.

Передчуваючи недобре, дехто з старшини зметикував утекти до польського табору, інші намагалися не попадатись посполитим на очі…

Якби ще поляки були штурмували табір, може б у війська не залишалося часу на суперечки… Але король, видимо, ухвалив узяти козаків на замору.

Богун спробував зробити кілька вилазок, вони відбулися з великим успіхом і дуже потішили військо, але, врешті, ще більше переконали козаків, що становище табору безвиглядне.

Якось проходячи ввечері табором, Богун почув розмову про кончу потребу якоїсь угоди з королем.

«Ранком неодмінно сказати про це Джеджелієві», — подумав Богун.

Але на ранок, не встиг ще він побачити Джеджелія, як уже ціла буря шаліла в таборі:

— На раду!.. На раду!.. — кричали юрби й бігли до Джеджелієвого намету.

— На раду! Годі вже звірятися на старшину!..

— Геть їх усіх, товстопузих!..

— На заріз нас сюди привели!..

— Пов’язати їх усіх та й віддати найяснішому королеві!..

— Король — батько наш: він помилує, він зглянеться!..

Богун допався коня й чимдуж побіг до Джеджелієвого намету.

Джеджелій, оточений старшиною й попами, саме виходив.

На широкому майдані вже хвилювало ціле море козацтва й посполитих.

«Ну, буде буря! — подумав Богун, вдивляючися до розпалених, схвильованих облич, до гарячих, палких поглядів, до гнівно піднесених рук. — Буде буря… Невже кінець?.. Невже піде на марне вся боротьба довголітня, кривава? Невже піддадуться ляхам з доброї волі?..

— Клади булаву!.. Геть старшину! — кричали з юрби, й Богунові здалося, що Джеджелій зараз нахилиться й покладе булаву.

«Тоді край, — пов’яжуть і його, й старшину…»

Але Джеджелій тримався врочисто й твердо.

Під бунчуком і корогвами гетьманськими він немовби виріс і споважнів.

Спокійним неспішним кроком, гордо підвівши голову, пішов він просто на юрбу, зійшов на підвищення й підніс булаву на знак тиші.

Над сподівання величезна юрба почала заспокою ватися.

— Хто скликав раду? — спокійно спитав Джеджелій.

Усі мовчали.

— Ніхто не скликав?.. Ну, тоді я скликаю… Довбиші!.. Вдарте в казани.

Загули казани, й до площі з усіх кінців табору рушили нові юрби.

Джеджелій знов підніс булаву.

— Не гаразд учинили, — сказав він голосно, — треба було скликати ради по окремих полках… Тоді б усі чули, про що говорять і що ухвалюють… А тепер навіть десята частина війська не зможе радити: дивіться, скільки вже набилося на майдан… А ще йтимуть і йтимуть…

— Годі там розбалакувати! — ревнув хтось потужно. — Починай раду!..

— А чого старшина ховається? — додав другий голос. — Звичаю не знає, чи що?

— А тобі що? Повилазило? — гостро відказав Джеджелій. — Старшина, як належить, стоїть позад гетьмана лавами…

«Стоїть, та не вся, — подумав Богун. — Криси немає й ще декого…»

— Преславне військо Запорозьке Низове і все поспільство! — залунав Джеджелієвий голос. — Про що будемо раду радити?..

— Про старшину!..

— Про трактати з королем найяснішим!..

— Про послів до короля його мосці! — закричали з усіх боків.

— Ну, то добре… Я гадаю, що спершу будемо про трактати, а про послів уже потім: бо може, ще і трактувати військо не схоче — нащо ж тоді в чорта посли?

— Авжеж!.. А в Татарчука таки справді голова на плечах, а не гарбуз!..

— Тихо там! — споважнів Джеджелій. — Хто пропонує трактати?..

— Всі, всі!..

— А хто не хоче трактатів?.. Х то не хоче просити ласки в панів і короля?.. Ніхто? — запитав Джеджелій чи то вдавано, чи то щиро дивуючись.

Величезна, чорна, немовби пригнічена страшним перед чуттям юрба мовчала.

Глянув Богун на це море голів, плечей, спин, могутніх грудей — і занімів: «Та невже ж оця велетенська незмірна сила, для якої, здавалося, не було нічого неможливого, не вже ж усі оці загартовані в боях козаки справді воліють підкоритися й знову — може, на віки вічні підставити шию під панське ярмо?..»

— Ніхто? — знов запитав Джеджелій, і голос йому увірвався.

Мертве мовчання було йому за відповідь.

— Я, — тихо сказав Богуя, виходячи наперед.

І почули його всі, хоч промовив зовсім неголосно.

— Пане гетьмане і все товариство! — почав Богун. — Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити. Не на те ми лили кров козацьку, не на те терпіли холод, і голод, і спеку, не на те брати наші рідні у кривавих боях козацькою смептю загинули, не на те, кажу я, повставали ми на панів і магнатів, не на те погромили їх під Корсунем, під Пилявою й Зборовом, щоб тепер у тяжкій пригоді духом занепадати!..» Не вперше вже козакам трактувати з панами… Знаємо всі ми на власній шкурі панську ласку… Коли не порадимо себе самі — ніхто нас не порадить… А моя думка така: не піддаватися панам, не просити їхньої ласки — може, таки й потрапимо якось вирватися з біди… А не пощастить — раз мати родила!.. Оце й вся моя рада…

Ціла буря знялася на Богунову промову… Немовби торкнувся він до найболючішого місця, немовби розворушив найглибші глибини бажань і надій козацьких.

— Оце добре! Краще з доброго коня впасти…

— Оце гаразд!..

— Оце до діла…

— Зразу видно, що Богун…

— Не хочемо трактувати! — залунали з усіх боків голоси.

Але тут вийшов на підвищення якийсь посполитий з сивою бородою.

— Хто тут кричав «не хочемо трактувати»? — міцним, наче мідяним голосом запитав сивобородий. — Богуна ми всі знаємо: вояка добрий!.. Іншого він і не міг сказати, бо тільки війну й знає… А ми ж майже всі не з війни живемо. Ми й воювати пішли, щоб на землі було спокійніше сидіти… А вийшло що?.. Вийшло ще гірше: раніше хоч на панській землі сиділи, а тепер, певно, сидітимемо на палях… Отож я й кажу, а чому не спробувати? Чому не попросити у найяснішого короля ласки?.. Він милостивий…

— Геть з очей, гречкосію нещасний!..

— Цить, опудало чортове!..

— І звідки він такий узявся? — закричали з натовпу.

Джеджелій підніс булаву на знак тиші.

— Я що ж… Я нічого, — тягнув далі сивобородий, — як поспільство скаже…

— А що гадає пан гетьман? — голосно запитав Богун.

Джеджелій ступив один крок наперед:

— Що ж гетьман може сказати?.. Як військо воліє, так і гетьман… Так само, як і полковник Богун, жодних надій на трактати я не покладаю… Гадаю, що всі в цьому можуть легко пересвідчитися… Досить тільки відрядити послів до короля… А щоб відрядити — я не від того… Тільки нехай військо знає — наперед кажу: краще нам усім головою наложити, ніж покластися на панську ласку…

— Оце так!..

— Молодець Татарчук!..

— А послів відрядити хіба ж що? Хай спробують…

— Ну, то виходить, згода?.. Обиратимемо послів? — запитав Джеджелій.

— Згода, згода!..

За послів обрали Матвія Гладкого, Петрашенка й зовсім несподівано для Богуна — Крису.

Посли негайно ж вирушили до королівського табору, рада почала розходитися, а Джеджелій одвів Богуна набік і тихо сказав:

— Ну, поки що обійшлося… Як ти гадаєш, чого король вимагатиме?..

Богун здвигнув плечима:

— Однаково: не миритися ж будемо, а битися…

— А коли військо примусить миритися? Ти гадаєш, отой сивобородий так собі, від себе варнякав?.. Голову даю в заставу, коли більшість війська не додержується такої самої думки: обридла війна… Потомилися всі страшенно…

А тут ще й стан безвиглядний… Я гадаю, що король насамперед вимагатиме видати всю старшину.

— А старшина?..

— Повинна буде піти під ніж.

— Догралися, — їдко засміявся Богун, — все в пани перлися…

— А ти? — запитав Джеджелій.

— Що я?..

— А тебе ж, певно, теж з усією старшиною…

— Мене?.. Ти збожеволів?.. Щоб ото свої козаки-товариші та видали мене найлютішому ворогові?..

— А чого ж, — криво посміхнувся Джеджелій, — приклади такі бували… Ти ж старшина…

Думка Джеджелієва була настільки несподівана і в той же час така звичайна й проста, що Богун розгубився.

— Коли видаватимуть старшину, — тягнув далі Джеджелій, — тільки, може, тебе одного й жалітимуть…

— Ну, а тебе?.. А ти що гадаєш?

— Гадаю, що наложити головою не жаль. Тільки було б за що, — відповів Джеджелій і похнюпився…

12

Розмова з Джеджелієм не йшла Богунові з голови.

Він уважав, що в простих козаків та в поспільства були всі підстави ненавидіти старшину, але в той же час він був глибоко переконаний, що видача старшини не вирятує всього козацтва.

Про себе Богун якось не думав: він уже давно вирішив не даватися ворогові живим, і тому Джеджелієвий натяк стривожив його ненадовго. Д о того ж тепер, коли козаки опинилися в безвихідному становищі, Богун майже ніколи не думав про свої особисті справи, а тільки про спільні — козацькі, громадські.

Тепер, перед лицем страшної неминучої небезпеки, Богунові здавалися такими незначними і його давнє ворогування з Чарнецьким, і особиста ненависть до Семена Забуського, і навіть мрії про Оксану й Тимка:

«Хан зрадив… Гетьман утік… Надії на відсіч нема… Все військо може загинути… Що робити?.. Як вирятувати козацтво?» — з такими думками Богун і лягав, і прокидався щодня…

Тепер, після обрання послів, ці думки цілковито опанували його. Він блукав табором, виходив на передні й бічні вали, годинами простоював на березі й похмуро дивився на непролазні багна Пляшової.

«З трьох боків — польські шанці, з четвертого — річка й багна… Ну, як тут вимкнутися, як відступити та ще з кількадесятитисячним військом?» — гірко думав Богун.

«У крайньому разі можна б покидати вози, навіть армату… Але — хоч би й самим тільки комонником — хіба ж можливо дістатися цими багнами до лісу?.. А в лісі — воля, в лісі ляхів ще нема… А хоч би й значний відділ там чатував, хіба ж ми б не пробилися?.. Але як дістатися до лісу?.. М ож е, поодинці? А чом би і ні?.. Скільки треба часу, щоб перейшло поодинці все військо?..»

Богун почав рахувати, сплутався, знов почав і покинув.

«Спершу треба спробувати, чи можна перейти на той бік принаймні вдвох?..»

Богун подався розшукувати Приндяка і дорогою несподівано зустрів Кремезного.

Хазяїн мавп розмовляв з якимсь дядьком. Богун покликав його, й Кремезний з великою охотою погодився негайно ж зробити спробу.

Вони озброїлися довгими списами, пороздягалися й полізли в болото.

— Про що ти там розмовляв з отим дядьком? — спитав Богун.

— Та все про те ж саме: шемрають посполиті на старшину, ой, шемрають… І дома, кажуть, від тих сотників та полковників ще гірше, як від панів, і на війні не дадуть, кажуть, ради військові. Хоч би й тепер, кажуть: невже ж таки нема серед старшини нікого, хто б повернув головою та й визволив усе військо з біди: у Вінниці ж, кажуть, Богун не звонпив…

— Е, то ж у Вінниці… Держись, держись за списа! — закричав Богун, побачивши, що Кремезний аж попід руки шурхонув у ковбаню й ще не дістав дна.

Кремезний, тримаючись за Богунового списа, виліз на твердіше місце:

— От якби через кожну ковбаню списа покласти, тоді б навіть і з мавпами перейшов би!..

— А мавпи самі б перейшли? — посміхнувся Богун.

— А тож! Мавпі що?.. Мавпі навіть кожуха через ковбаню покласти — й того досить…

Богун засміявся й пішов уперед, досліджуючи грунт списом і відважно плигаючи через ковбані. Кремезний захопився його прикладом, і вони зовсім непомітно опинилися досить далеко від берега.

— А скільки б, на твою думку, кожухів у нас у війську набралося? — несподівано запитав Богун.

Кремезний роззявив рота, щоб відповісти, аж раптом у таборі голосно загули казани, вдарили тулумбаси, почувся гомін, залунали, мов постріли, якісь вигуки…

— Що таке? Невже рада? — перелякано скрикнув Кремезний.

— Коли рада, то незвичайна: Джеджелій би мене попередив, — похмуро сказав Богун.

Казани скликали на раду.

Табір гудів, наче величезний потривожений вулик.

Коли Богун і Кремезний, нарешті, дісталися до берега, вони зрозуміли, що трапилося щось страшне.

— Бий старшину! — галасували в таборі.

— В’яжи їх, собачих синів!..

— Король усіх, окрім старшини, помилував!..

— А це хто такий? Це ж полковник! — закричали в першому натовпі, коло якого опинилися Богун і Кремезний. — Авжеж полковник! В’яжи його…

— Кого?.. Богуна в’язати? — розлютовано гримнув Кремезний. — А х ви ж, мавпи нещасні!..

— Тю на тебе!.. Та хіба ж це Богун?..

— А ти що, Богуна не знаєш?..

— А справді, братці, Богун… — почулося в натовпі.— І треба ж таки… на кого наскочили…

— А чи нема в кого коня, товариство? — спокійно спитав Богун. — Пішки, чого доброго, й не встигнеш на раду…

— Як не бути?.. Ведіть коня, хлопці…

— А про мене забули?.. Мені ж ще й до мавп забігти треба! — пожартував Кремезний.

За хвилину вони з Богуном уже їхали верхи в напрямі до гетьманського намету.

— Гей, дорогу, дорогу! — кричав Кремезний. — Дорогу полковникові Богунові й хазяїнові мавп!..

Юрба хвилювала навколо, мов розбурхане море. Здавалося, хвилі його захоплять зухвалих вершників, потоплять їх і знов лютуватимуть, немовби нічого не сталося…

Але на голос Кремезного роздавалися хвилі, й вершники досить швидко посувалися вперед.

Богун їхав темний як ніч: подекуди серед розбурханих хвиль людського моря він помічав нерухомі острівці: то коло возів і наметів посполиті й козаки держали позв язуваних сотників, осавулів, навіть полковників.

Інколи кидалося Богунові в вічі чиєсь червоне від люті обличчя або жилаві кулаки, що погрожували йому здалеку, але Богун не звертав на них уваги й думав тільки про те, щоб скоріше дістатися до Джеджелія. Щось підказувало Богунові, що вже пізно і що Джеджелія, певно, вже схопили, як і всю старшину.

Але Богун помилявся: коло Джеджелієвого намету стояв митрополит Корінфський Іоасаф у розкішних ризах з хрестом в одній руці та з кропилом у другій. Навколо митрополита було не менше як двадцятеро попів, теж усі в ризах, немовби на врочистому молебні.

Митрополит чи то співав щось, чи то промовляв грецькою мовою і кропив усіх святою водою.

«Цей ще краще від хазяїна мавп їх заспокоїть», — несподівано подумав Богун, але зразу ж злякався цього порівняння і навіть мимоволі перехрестився.

— А чи довго ж вони його слухатимуться? — прошепотів Богунові Кремезний.

Аж тут раптом з’явився з намету Джеджелій під бунчуком і корогвами.

За ними трохи позаду йшли Гладкий і Петрашенко.

— О, посли таки повернулися! — чомусь ізрадів Богун, плигнув з коня й приєднався до Джеджелія й собі.

— Знов без гетьмана раду скликаєте? — суворо запитав Джеджелій.

— Немає вже гетьмана!.. Геть!..

— Нема старшини!.. Всіх уже перев’язали!..

— Клади булаву! — крикнули сотні розлютованих голосів.

— Покладу, коли буде треба, — спокійно відповів Джеджелій. — Хіба вже й послів вислухати не хочете?..

— Де Криса? — запитав хтось із юрби.

— Крису ми залишили королеві заручником, — урочисто промовив Гладкий і додав перегодом: — Він залишився власного волею. Маю підстави гадати, що Криса зрадник…

— Усі ви, старшина, зрадники!

— Геть! — вибухнула юрба.

— Коли б усі були зрадники, — закричав Джеджелій, — залишилися б у короля і Гладкий, і Петрашенко!.. Будете слухати послів чи ні?

— Не будемо!..

— Будемо!!.

— Хай говорять!..

Гладкий вийшов уперед, зняв шапку, вклонився низько й розповів, що король вимагає видати Хмельницького й усю старшину, а за це обіцяє пробачити козаків і поспільству всі їхні провини.

На промову Гладкого знявся такий несамовитий галас, що Джеджелій довго махав булавою, поки настала тиша.

— Ну, що? — запитав Джеджелій. — Погоджуєтеся?.. Звіряєтеся на панську ласку?..

— Геть!.. Клади булаву!.. Вже всіх пов’язали… Йди й ти до купи!..

— Беріть його! — мов громом ударило з тисяч грудей, і кілька найближчих метнулися до Джеджелія…

— Стій! — гримнув той на ввесь голос. — Чекайте… Я ще гетьман!..

— Геть!.. Геть!.. Беріть його!..

— Я ще гетьман! — промовив Джеджелій урочисто. — Волите, щоб поклав булаву?.. Добре… Але знайте, що моя думка така: досить буде видати королеві тільки гетьмана, тобто мене…

— Що він верзе? — мимоволі скрикнув Богун, і дзвін кий владний голос його несподівано лунко прокотився в глибокій тиші…

Але Джеджелій опанував був увагу тільки на мить.

— Клади булаву!.. — знов заревла юрба.

— Видати всю старшину, й край!

— Беріть його, чого там з Татарчуком воловодитись!

За мить його б ухопили й зв’язали..

— Не клади!.. Не клади!.. — металевим голосом крикнув Богун і метнувся до Джеджелія.

Але той уже поклав булаву й відійшов набік.

— Що ви робите? Що ви робите? закричав Богун. — Це ж ганьба!.. Ласки королівської закортіло?.. Чекайте… Буде вам ласка!.. І вам, і дітям, і їхнім онукам!.. Це ж ганьба!.. Я не прихильник старшини, я, може, б сам пов’язав її, але не тепер!.. Не тепер!.. Не тепер, коли є надія, коли всі можемо врятуватися!.. А хоч би й не було надії?.. Хіба ж таки панська ласка — це порятунок?.. Але ж надія є!.. Є надія. Кажу вам!.. Усі можемо врятуватися!..

— А коли можемо врятуватися — бери булаву та й рятуй військо, хай тобі бог поможе! — почувся чийсь владний голос, і Богун ледве пізнав, що це промовив дід Панас.

— Бери булаву! — крикнув Кремезний, і луною відповів йому натовп:

— Бери булаву!..

— Та ви збожеволіли, чи що?!. — закричав мідяним голосом сивобородий дядько. — Король обіцяє ласку, а ви знов старшину починаєте слухати?..

— Не старшину, а полковника Богуна! — крикнув Кремезний.

— А хоч би й Богуна?.. Який там ще ти порятунок вигадав? Забирайся собі! — лютував сивобородий.

— Який я порятунок, вигадав? — весело-дзвінко звернувся до сивобородого Богун. — А отже й вигадав! Тільки ж не казати про все тут привселюдно: боронь боже, й пани довідаються…

— Бач, — який хитрий! Знаю, мовляв, та не скажу.

— А чого ж не скажу? Тільки не тут: оберіть від сотні по одному… Тільки глядіть — стережіться зрадників… Кожному, кого оберете, скажу…

Богун повів своїми широкими плечима й немовби зразу виріс на цілу голову. Голос йому задзвенів завзяттям і вірою:

— А як не лізтимете самі в панське ярмо, то хай мене отут на цьому місці святий грім уб’є, коли не вирятуємося всі до одного!..

— Я знаю!.. Я знаю, що він намислив! — несподівано закричав Кремезний, вибігаючи вперед. — Я знаю! Тільки що вдвох міркували… Я знаю!

Сльози не дали йому договорити. Зворушений до краю, намагаючись не заридати, стояв він поруч із Богуном, і тисячі людей, що звикли бачити Кремезного завжди з мавпами, завжди веселого й дотепного, тепер дивилися на нього здивовано й розгублено.

— Бери булаву!.. Рятуй військо! — залунав міцний голос діда Панаса.

— Бери булаву! Рятуй військо! — крикнули тисячі голосів мов один чоловік.

Богун низько вклонився і взяв булаву.

13

Богуновий план щодо відступу козацького війська був дуже простий, а разом і такий незвичайний, що всі, хто про нього довідувався, тільки за голову бралися: Богун пропонував зробити через багна й Пляшову від табору аж до лісу три греблі…

— Робити греблі, коли немає ні лісу, ні хмизу, ні каміння? — дивувалися полковники. — Та це ж безглуздя!..

— Є вози, є кожухи, є сідла, є списи, є намети, нарешті, є коні й воли! — упевнено відповідав Богун.

— Однаково: гірше не буде, — казали всі.

І Богун того ж дня наказав сипати греблі.

І коли полетіли в воду поламані ратища, потрощені, а потім і зовсім нові вози, коли з’явилися на березі величезні гори кожухів, наметів, свит і всього, що тільки можна було зужиткувати, коли, нарешті, потроху все ближче й ближче почали посуватися до протилежного боку греблі,— козацтво переконалося, що Богуновий план не дурниця…

Тисячі людей з захопленням кинулися до праці, і над вечір першого ж дня Богун почав уже міркувати, як одвернути увагу поляків від цієї роботи та підготуватися якнайкраще до відступу.

Він наказав непокоїти поляків несподіваними вилазками, доручив Гладкому виконувати обов’язки гетьмана, а сам зосередив усю свою увагу тільки на спорудженні переправта на впорядкуванні війська до відступу.

Ніколи ще не відчував він такого піднесення, такого захвату, такого незмірно глибокого щастя.

Ще б пак!.. Хіба ж давно не було жодних надій на порятунок?.. Хіба ж давно все козацьке військо згодне було стерпіти найстрашнішу ганьбу й на колінах благати в панів пробачення?.. Хіба ж давно страшною примарою здавалося й ближче й найдальше майбутнє всього народу козако-руського?..

А тепер… тепер за день-два військо буде вже на тому боці, в лісі…

«Буде тяжко, доведеться відступати в глиб України, татари зрадили. Довга, страшна, кривава буде війна… Але ж вона буде!.. Не піде, не захоче піти в ярмо козацтво й поспільство… О, тепер уже не звірятимуться на старшину люди!.. Тепер уже не жовтоводські, не пилявецькі й навіть не збаразькі часи… Багато лилося крові, і ще проллється багато… Але тепер уже всі знатимуть, що не на орду татарську, не на Ракоція й не на старшину треба звірятися, а тільки на свої власні сили…»

Так думав Богун, і груди йому ширшали, і кров іще швидше, ніж завжди, струмувала по жилах, і руки відчували в собі ще більшу, ніж завжди, здавалося, нездоланну міць.

І все міцніше, все яскравіше й чутливіше відчував Богун той незримий могутній зв’язок, що вже багато років з’єднував його з полком, з усім військом, з усім народом.

І хвилинами здавалося Богунові, що то не тисячі окремих людей працюють на греблях, а то він сам, тисячорукий, тисячогрудий, напружує свої могутні м’язи, прокладаючи й торуючи шлях до визволення.


Нарешті все було готове до відступу, й Богун перед вечором востаннє поїхав табором. Усюди був добрий лад, військо ретельно готувалося до походу. Настрій козацтва був бадьорий, веселий. На багатьох майданах грали музики, а подекуди, казали, з’являвся й Кремезний з мавпами.

Богун хотів уже був повертати до свого намету, аж раптом почув знайомий голос.

У невеличкому натовпі грав і співав дід Панас. Тут же, біля нього, Богун побачив і Приндяка, й Максима.

Хлопець мав вигляд справжнього козака та й був таки справді приписаний до Кальницького полку, а все ж таки стара звичка брала своє, і Максим, коли тільки можна було, ввесь час тримався коло діда Панаса.

Той грав веселої:

Ішла баба дубнячком, дубнячком,
Зачепилась гапличком, гапличком!..
Сюди — смик, туди — смик,—
Одчепися, мій гаплик!..
Одчепися, мін гаплик!..
Богун постояв трохи, послухав і подався геть. Але довго ще бриніло йому в ушах:

Ішла баба дубнячком, дубнячком,
Зачепилась гапличком, гапличком!..
У наметі Богуна чекав Зорка. Йому Богун доручив усю канцелярію Хмельницького, і останніми днями Зорка аж набрид своїми запитаннями, куди покласти та як спакувати той чи інший з паперів, що робити зі скарбом Хмельницького та з великим скарбом військовим…

— Ну, — незадоволено зустрів його Богун, — ти знов з тими клятими паперами!.. А діяріуша свого принаймні знаєш, куди сховати?..

— Знаю… Ні, я вже тебе не турбуватиму… Я тільки прийшов сказати про того… Напєрського… Загинув Напєрський…

— Як загинув?! Звідки тобі відомо?

Зорка мовчки подав Богунові аркуш паперу. Це був шматок листа з Кракова під Берестечко до якогось шляхтича. Хмельницький звідкись одержав його за день перед битвою й нікому не встиг чи не схотів показати. Сьогодні Зорка, востаннє переглядаючи й пакуючи папери, між іншим знайшов і цього листа.

«Нєякі Костка Напєрський, — писав хтось під Берестечко, — маючи певність, що хлопство всюди готове до повстання, захопив замок Чорштин і розіслав свої зрадницькі універсали по всій країні. Обіцяв хлопству вільність, поділ грунтів і лісів шляхетських, а також допомогу козацьку… Великий був пострах у Кракові, бо хлопство всюди злим духом дише і з того Напєрського легко міг вирости другий Хмельницький… На щастя — хай пан буг буде похвальони — того Костку Напєрського схопили і до Кракова припровадили…»

— А що?.. Справді цікава новина? — запитав Зорка.

Богун мовчав. Пригадалася йому й перша зустріч з Напєрським у Хмельницького під Збаражем, і Сокаль, і королівський табір, і те, як тікали вони з Напєрським від посіпак Чарнецького…

«Пропав, бідолаха! — думав Богун. — Не врятували, не розпізнали хлопи свого короля!..»

А Зорка дивився на Богуна й дивувався, що від такої, на Зорчину думку, незначної новини в одну мить посмутніло Богунові обличчя, ще за хвилину перед тим ясне й щасливе.

— Що ж, — тихо промовив Богун, знімаючи шапку, — зичу йому загинути по-козацьки…

— Піди перекажи Джеджелієві й Гладкому, — додав Богун перегодом. — Хай до мене навідаються: ніч коротка, певно, вже й виступати час…

Відступ почався ще до світанку.

Богун вирішив перевести на той бік спершу кінноту з двома гарматами, потім найпотрібніші вози з припасом і скарбом військовим, а потім уже піхоту, армату й усіх та борових.

З першою сотнею перейшов на той бік сам, потім вернувся й почав стежити, як один по одному підходили до гребель кінні полки, шикувалися по два вершники вряд і тихо, обережно ступали на хитку греблю й зникали в темряві червневої ночі.

— А нічого собі, м’якенько ступати по кожухах! — шуткували півголосом козаки, але товариші негайно ж затуляли їм рота: «Щоб не було найменшого галасу», — наказав Богун.

І військо йшло так обережно, так тихо, що навіть глухе тупотіння копит, навіть дихання десятків тисяч людей здавалося надто вже голосним.

«Знають ляхи чи не знають?.. Довідаються чи не довідаються», — хвилюючись думав Богун і навіть хвилинами затримував віддих, немовби від того залежало — почують чи не почують поляки.

Але в польському таборі, все було, як звичайно, бо всі — від короля до простого жовніра — були певні, що козаки не сьогодні-завтра виконають усі королеві вимоги й піддадуться.

Правда, несподіванкою було для короля те, що козаки відмовилися видати старшину, а про Хмельницького написали, що як спіймають, то видадуть…

«Видасте й Хмельницького, й усю старшину, зробите все, що звелю: ви всі в мене в руках!» — радів король і спокійно чекав, поки козаки віддадуться на його ласку…

«А певно, таки не знають ляхи», — міркував Богун і все певніший ставав, що на цей раз військо буде врятоване.

Вже кілька годин переходили козаки по греблях, а на тому боці не було ще й половини кінноти.

Засірів день, зійшло сонце, а все ще багато кінноти залишалося в таборі…

Богун наказав прискорити рух.

Швидше й швидше почали посуватися по греблях вершники, швидше й швидше підходили до берега нові полки, а на тому боці шикували їх Джеджелій з Матвієм

Гладким і поволі скеровували далі — в ліс і навіть за ліс — у чисте поле.

Коли кінноти зосталося в таборі не більше як два полхи, Богун і собі подався на той бік: треба було й там дати лад, а потім повернутися до табору й керувати відступом піших частин.

Це вже була не така складна справа…

Богун був щасливий: ще кілька годин, нехай ще півдня, і все військо буде на тому боці…

Сонце було вже високо, коли Богун торкнув коня й подався до греблі, щоб переїхати на той бік.

Зовсім недалеко від греблі помітив він діда Панаса, й Максима, й Кремезного з мавпами: вони повинні були залишити табір негайно ж, як кіннота опиниться на тому боці…

Богун посміхнувся їм весело, вони помітили й радісно його привітали.

З греблі Богун ще раз глянув на них і проковтнув слину: хазяїн мавп умостився на возі й смачними шматками нарізував сало.

— Погано гетьманувати, — казав Кремезний, смакуючи сало, — ні тобі поснідати в свій час, ні з мавпами побавивитись.

Дід Панас хотів щось відповісти, аж раптом страшний крик прорізав повітря:

— Зрада, братове! Старшина тікає!..

— Тікає!..

— Старшина тікає!.. — розпачливо божевільно простогнав увесь табір козацький, і очманіла від жаху кількадесятитисячна маса людей ринула наосліп на греблі, обліпила їх, придавила своєю страшною вагою, розчавила, змішала з багнюкою й сама почала загрузати й гинути в страшних трясовинах…

Лемент, і крик, і стогін, і зойк стояли в повітрі. Ближче до польських окопів чутно вже було стрілянину: то поляки вдерлися в табір, стріляли й різали очманілих від жаху людей, грабували й бігли до переправ, де в багнюці, в воді, в неймовірних муках гинули десятки тисяч козацтва.

Коли Богун помітив, що на греблях щось не гаразд, він хотів був негайно ж переїхати на той бік і з самого початку припинити замішанину.

Але не встиг ще він підбігти конем до греблі, як замішанина передалася й на цей бік, і козацтво чимдуж кинулося з гребель до берега.

— Стійте!.. С тійте! — напружуючи всі сили, кричав Богун, але божевільні від жаху маси людей не чули, не слухали його, стогнали, кричали, що старшина тікає, борсалися й гинули в багнах.


Почувши перший розпачливий крик: «Старшина тікає!», — дід Панас в одну мить зміркував, у якій страшній небезпеці козацький табір.

Коли ж нестримною важкою страшною масою ринули люди до гребель, дід ухопив однією рукою Максима, а другою хазяїна мавп і чимдуж потягнув їх убік.

Вони ж зразу переконалися, що уникнули неминучої смерті, бо страшний людський потік за кілька хвилин поламав, потрощив і вдавив у землю їхнього воза.

Перелякані, збентежені, розгублені вкрай, вони довго бігли вздовж берега, потім звернули до табору, аж раптом побачили поміж возами розпатланого страшного митрополита Іоасафа в золотих ризах, що аж горіли від самоцвітів. Митрополит, підтикавши ризи, чимдуж тікав від кількох жовнірів.

— Назад! — скрикнули разом і дід, і Кремезний, хапаючи Максима за поли.

Назад був тільки один шлях — до болота.

На березі, кроків за триста від гребель, вони побачили кількох козаків, що, видимо, шукали броду.

— Сюди! — кричав передній козак, що був уже далеченько в болоті.— Тут ґрунт трохи твердіший… Тут острівець!..

Дід перший ступив у воду, за ним Максим і Кремезний.

На невеличкому острівці вони огледілися.

Позаду — через нешироку смугу болота, яку вони тільки що перейшли, — був табір козацький. Там лютували поляки.

Вони вже були й кологребель, — стріляли, кололи й сікли шаблями тих, кому пощастило вихопитися з болота…

На протилежному боці — далеко під лісом, маяли козацькі корогви, шикувалися кінні полки й поволі зникали в лісі.

Максим махнув їм на прощання рукою. Кремезний хотів зробити те ж саме, але мавпа, яку він увесь час держав на руках, заметушилася, й Кремезний мусив притиснути її до грудей міцніше.

Дід Панас зітхнув і перевісив бандуру з лівого на праве плече.

Він подивився на кількох козаків, що були разом з ними на острівці.

Дехто держав у руках дорогі шати, в інших були череси й барильця з золотом.

«На той світ хочуть з собою забрати, чи що?» — подумав дід, посміхнувся ледве помітно й хотів щось сказати Максимові…

А ж раптом з берега хтось закричав польською мовою:

— Ага!.. Ось де вони!.. Кладіть зброю!..

— Чортового батька! — крикнув хазяїн мавп.

Високі дебелі жовніри спершу поволі, а потім усе швидше й сміліше почали наближатися до острівця.

Назустріч їм залунали мушкетні постріли.

Жовніри завагалися, але швидко почали стріляти й собі.

Ніхто з козаків не ховався. Та гаразд було й нікуди.

Стріляли, набивали мушкети й знову стріляли.

— Кидайте шати, кидайте золото в воду! — кричав Кремезний. — Кидайте, щоб не дісталося клятим ляхам…

Жовніри були вже близько. Стріляли вони похапцем, але дедалі влучали все частіше.

Огрядний сивоусий козак, що стояв поруч Максима, захитався і впав.

Максим ухопив його мушкета й хотів стрілити. А ж раптом щось ніби штовхнуло його в груди, він поточився і впав непритомний…

Коли через деякий час він розплющив очі, стрілянини вже не було.

Кров гарячим струмком била йому з лівого боку. З надмірним зусиллям Максим підвівся на лікоть і востаннє глянув навколо.

Дід Панас лежав горілиць і дивився в небо скляним поглядом. Кремезний — лицем до ворогів — стояв, притискаючи до грудей мавпу. Жовніри були від нього за кілька кроків.

На березі коливалися королівські корогви.

14

Оксана нетерпляче чекала вістей про козацьке військо, про Богуна. Але вісті надходили рідко, були непевні, часто зовсім неймовірні.

Ще навесні, невдовзі після того, як погнали козаки гетьмана Калиновського на Бар і Кам’янець, Оксана довідалася, що козацькі полки невдало штурмували кам’янецьку фортецю та що під Богуном гарматною кулею забито коня.

Потім, аж до місяця травня, не було майже ніяких новин.

У травні пройшла на з’єднання з гетьманом страшна орда татарська; люди боялися, нарікали на козаків, ховалися, але татари дорогою не чинили жодних насильств і грабунків і зникли так само швидко, як і з’явилися.

Потім була чутка про короля, про царя московського, що начебто теж вирушив на поляків, про пошесті й голод у польському й козацькому війську.

А врешті не було нічого певного, і ця непевність усе більше й більше непокоїла й тривожила Оксану.

То їй здавалося, що війна триватиме довго-довго, цілими роками, то ввижався Богун — постріляний, порубаний, укритий червоною китайкою…

Найтяжчі були ночі: удень за роботою з бабою Ївгою чи з Оленою Оксана не почувала себе такою самотньою, такою нещасною, як уночі, коли кінчалися щоденні турботи й у хаті, в саду і на подвір’ї ставало тихо-тихо.

Оксана не чула, як у саду заливалися солов’ї, як мрійно шепотіли тополі і як тиховійний вітер дихав пахощами буйно розквітлих троянд. Вона відчувала тільки гнітючу нудьгу й страшну зловорожу тишу. Занадто важкими здавалися їй буйні її коси, немовби чужим, помертвілим і млявим було все тіло.

І така пекуча, така нестерпна була нудьга, що інколи з непереможною силою тягнуло Оксану кудись іти, їхати — однаково куди, аби тільки не відчувати пекучої нудьги, не чекати щодня, щохвилини якоїсь страшної, неминучої, невблаганної біди.

Але коли сходило сонце і день тисячами голосів, тисячами дрібних турбот немовби кудись відганяв страшні примари тяжкої безсонної ночі,— Оксана ніби заспокоювалася.

Вона працювала дома, навідувалася до шпиталів, вигадувала все нові й нові невідкладні роботи і все частіше й частіше почала ходити разом з Оленою до церкви.

— Треба б нам, сестро, якось до Києва на прощу зібратися, — сказала якось Оксані Олена. — Помолимося святим угодникам, відговіємося…

— А як же тут?.. Як же старі з Тимком? — запитала Оксана. Але серце їй забилося швидко-швидко…

— До Києва, на прощу, — помолитися за нього, поставити свічку… Може, хоч трохи на серці полегшає…

— А як же тут? А що коли від Івана буде якась звістка?.. Ні, не можна на прощу… Треба чекати тут, — вирішила Оксана й сказала Олені, що треба трохи заждати.

І знову минали в напруженому чеканні одноманітні дні, тягнулися без кінця страшні, зловорожі, безсонні ночі.

А ж ось наче грім ударила звістка:

— Орда повертається!..

— Хмельницький у хана в полоні…

— Орда зрадила козаків…

— Король погромив усе військо козацьке…

І справді: незабаром прийшла орда і, казали, багато людей погнала у ясир.

Але під Вінницею якось минулося щасливо…

Сумніву не було: козацьке військо погромлене.

«А коли військо погромлене — Іван теж загинув, — з розпачем думала й боялася собі повірити Оксана, — загинув… Знов прийдуть пани… Знов Чарнецький… Та невже ж таки Іван загинув?.. Буде ж, повинна ж бути Якась звістка…»

Тепер тільки чеканням цієї страшної звістки й жила Оксана. Здавалося, прилетить ця чорна, ця неминуча звістка — і тої ж хвилини порветься останній зв’язок Оксани з життям.

Але Минали дні, тижні — звістки все не було…

Натомість почали гомоніти люди, що під Берестечком король погромив не все військо козацьке, що ледве чи не половина всього козацтва врятувалася й відступає і що веде те військо наказний гетьман Іван Богун — полковник Вінницький.

Дід Андрій, баба Ївга, Олена, Варка, Тимко — всі були певні, що чутка про Богунове гетьманство правдива, що тільки йому, Богунові, й могло віддати: козацтво гетьманську булаву в цей страшний час.

Оксана боялася вірити. Серце їй билося радощами, гордощами, а думка чомусь уперто допитувалася: чи правда ж?.. Чи правда ж?..

А ж ось Богун з’явився під самою Вінницею… Казали, що військо козацьке стоїть під Білою Церквою, а він сам з невеликим загоном їздить по всій Брацлавщині — набирає нове військо й за день-два стане у Вінниці.

Але минув цілий тиждень — Богуна не було.

Щодня проходили повз місто все нові й нові загони повстанців; здавалося, всі, хто здатний був воювати, рушили з Богунового наказу під Білу Церкву.

— Дивно якось, — казав дід Андрій, — якщо Іван гетьман — чого ж би йому їздити по Брацлавщині, коли військо отаборилося під Білою Церквою?.. Якщо ж він не гетьман і справді десь недалеко — чому не заверне хоч на півдня додому?

Дідові сумніви розвіяв Тимко: з кількома хлопцями він роздобув коней і крадькома подавсь одного ранку до батька, що стояв, за Тимковими відомостями, щось тільки за милю від міста.

Повернувся Тимко надвечір такий веселий і життєрадісний, що дід ледве примусив себе спитати суворо й погрозливо:

— Ну, знов цілий день волочився?..

— До батька їздив!..

— Що?.. Що ти кажеш? — схвильовано запитали Оксана й баба Ївга.

— Їздив до батька. То, виходить, зовсім не він. То якийсь другий козак!.. А всі кажуть — Богун. І сам він себе Богуном називає. А як довідався, що я Богуненко — дуже зрадів: казав, що я зовсім, ну зовсім такий, як батько… І ще казав, що таких, як він — Богунів, — тепер сила-силенна по всій Україні! А що справжній Богун тепер справді гетьман і справді стоїть з усім військом під Білою Церквою.

— А може, збрехав той козак?.. Може, не знає? — запитала Оксана.

— Не знає!.. Та він сам із батьком під Берестечком був і греблі через ГІляшову гатив!..

— Які греблі?..

Тимко, плутаючись від захоплення, довго розповіда про відступ козацького війська.

Оксана слухала, розпитувала, але раптом немовб отруєна стріла вдарила їй у серце:

«А що як і той гетьман такий самий, несправжній, я і козак, що його бачив Тимко?»

І так отруїла ця думка змучене Оксанине серце, та кою пекучо нестерпною здалася непевність, незрозумілісті неясність усього, що було Оксані відомо про Богуна, та кими страшними були наступні дні й ночі, що Оксана н могла вже далі терпіти й сама запропонувала Олені йті вдвох на прощу до Києва:

«Може, дорогою про щось певніше довідаюся, може справді Іван у Білій Церкві?» — гадала Оксана і вже н могла чекати жодного дня, не розуміла й не слухала дідових і бабиних застережень.

Найупертіше відраджував дід Андрій. Він казав, що по шляхах тепер неспокійно, що тільки-но цими днями на скочив на Липовець чамбул татарський, що, нарешті, й гріх перед богом і чоловіком без потреби наражатися й небезпеку.

Але ніщо вже не могло затримати Оксану. Другого я дня вирушили вони з Оленою вкупі з юрбою інших про чан.

Перший день Оксана нічого не помічала, нічого не від чувала, крім заспокоєння і радості, що в неї вже є мета що вже не буде нестерпних мук, безсонних ночей.

Увечері в придорожній корчмі, дуже стомлена, вонг швидко заснула й міцно спала всю ніч.

На ранок, коли прочани знову рушили в далеку дорогз зеленим свіжим від срібної роси шляхом, Оксана відчула таку бадьорість, таку весняну безмежну радість, що страпг не недавнє минуле здалося їй напівзабутим, далеким сном з насолодою ступала вона босими ногами по зелені, траві, глибоко вбирала в себе свіже повітря безкраїх полів і мріяла, мріяла… І очі її тепер були такі ж глибокі, такі спокійні й світлі, як неосяжна глибінь блакитного неба..

Ночувати спинилися в якомусь селі. Оксані снилася втеча з Підгорецького замка, місячна ніч, швидкі, як вітер, озацькі коні…

Вона прокинулась, немовби хтось легенько її штовхнув.

У хаті було повно диму.

— Пожежа! — закричала Оксана. — Пожежа!..

Вибігла в сіни, потім надвір… Було світло немов удень: горіли сусідні хати, клуні. Ревла худоба, десь перелякано скрикували й немовби стогнали люди…

У дворі, як і в хаті, теж не було нікого.

— Пожежа! — скрикнула знову Оксана й вихопилася через перелаз на вулицю.

Яскраво сліпучим снопом спалахнула стріха сусідньої хати.

На вулиці просто перед Оксаною стояв вершник у кожусі й татарській кучмі…

В одну мить підхопив він зомлілу Оксану, поклав поперек сідла й помчав крізь полум’я й дим.

15

Важкий камінь лежав Богунові на серці, коли козацькі полки вирушали з-під Берестечка…

Богун знав, що жодною силою не можна було запобігти того, що сталося, він намагався думати про майбутнє — про відступ і дальшу боротьбу з ворогом, але страшна різанина весь час стояла перед очима, й пекучий жаль стискував йому серце.

Він певний був, що дід Панас, і Максим, і Кремезний загинули, а все ж чомусь поглядав на козацькі шереги, чи не побачить де діда, хлопця або хазяїна мавп.

І те, що їх не було, як не було доброї половини його полку, як не було всієї піхоти й армати козацької,— хвилинами розпалювало Богунові в грудях таку лють, що він був би щасливий, якби можна було повернутися й загинути в нерівному бою. "

Але треба було відступати…

«Добре, добре! — думав Богун, стискуючи острогами коня. — Будемо відступати… Але чекайте, кляті пани, підготуємо вам таку зустріч, що аж небо'здригнеться…»

Ще під Збаражем ухвалено було головним козацьким силам під Гладким і Джеджелієм поспішати на Білу Церкву й стягати туди всіх, хто здатний носити зброю, Богунові ж звернути на Брацлавщину, на Поділля — підняти людність, приготувати пограниччя до оборони, зібрати нові полки й потім приєднатися з ними до головних козацьких сил.

Від Меджибожа рушило все військо козацьке, на Костянтинів. Богун же подався на південь і за два дні був уже в Брацлаві.

Щодня приєднувалися до нього нові селянські загони, людність присягалася краще померти, ніж піддатися під панську кормигу. Хлібороби палили на полях ще не звезені копи, руйнували й підпалювали власні оселі, гнали до війська — скотину…

— Не залишайте ляхам ні поживи, ні пристановища! — наказував Богун, і ніколи ще так швидко, з таким захватом і запеклістю не виконувала людність його наказів, як тепер.

Протягом кількох день зібралося під Богунові корогви понад шість тисяч поспільства. Він формував новоприбулих по сотнях, наказував обирати отаманів або затверджував тих, що вже були обрані, й щодня виправляв під Білу

Церкву все нові й нові відділи.

Не було містечка й села, не було закутка, куди б не долетіла звістка, що Богун формує нові полки, і всюди Богунове ім’я стало гаслом і закликом до останньої рішучої боротьби за волю…

Пересуваючися з надзвичайною швидкістю й усюди готуючи край до оборони, Богун перевів, нарешті, свій полк з лівого боку Бугу на правий і намірявся завернути на Вінницю, щоб потім іти на з’єднання з головними козацькими силами.

Він зупинився під Монастирищем — дати короткий перепочинок полкові, аж тут несподівано одержав від Джеджелія звістку, що Хмельницький у Паволочі, що з ханом він дійшов якоїсь угоди і що козацтво закликає його на чорну раду на Маслів Став.

Сумніви заворушилися Богунові в грудях. «Страшний час, ніколи ще не була Україна в такій небезпеці, як тепер…

Чи знайде ж на цей раз козацтво вірну дорогу, чи, може, знов візьме верх старшина?»

Але дивна річ: чим більше думав Богун про чорну раду, тим усе спокійніше ставало йому на серці.

Тільки тепер, після Берестечка, немовби новими очима оглядався Богун на минуле і з новою, все більшою силою прагнув майбутньої боротьби, хоч інколи й передчував, що вона буде нерівною…

«Може й загину, не подолавши, але не так, як Нечай», — думав Богун.

І раптом спогади про Нечая й про облогу Вінниці опанували його. Мов жива встала перед ним сумна, покірна постать Оксани.

Він відрядив посланця з повідомленням Джеджелієві, що за три дні вирушає на Маслів Став, а сам рушив з полком на Вінницю.

Але не пройшов він і милі, як прибігли чабани з Уманщини: десь недалеко в степах бачили кількатисячний чамбул татарський…

Це був один з тих чамбулів, що, повертаючися з-під Берестечка, брали ясир і на Вінниччині, й на Білоцерківщині, й на Уманщині.

Чуючи ввесь час про татарські напади, Богун тільки безсило стискував зуби: гадав, що чамбули вже десь далеко.

Тепер виявилося, що татари почували себе безпечно й додому не поспішали.

Богун не думав уже. ні про Вінницю, ні про Маслів Став: розшукати чамбул, погромити, помститися над ордою за зраду, визволити нещасних бранців, що може б ніколи не були в полоні, якби не ганебна козацька спілка з татарами, — тільки про це тепер трєОа було дбати..

Не гаючи ні хвилини, помчав Богун з полком у степи.

Буйні степові трави пожовкли й подекуди вигоріли під пекучим липневим сонцем. Червоними островами в чорножовтій безводній пустелі здавалися густі зарості високих степових бур’янів.

Спека й спрага мучили й козаків, і коней, але Богун протягом кількох день майже не давав їм перепочинку.

Тільки тоді, коли досвідчене око його помітило виразні ознаки того, що чамбул близько, Богун зупинився з полком у яру й чекав, пори люди й коні будуть здатні до бою.

А тим часом відрядив трьох козаків на звіди.

Вони поскидали жупани й шапки, взяли з собою тільки пістолі та черкеські кинджали й, ховаючись у густих бур’янах, подалися в степ.

Повернулися швидко.

Татари стояли не далі як за півмилі в широкій розлогій долині. Вони не сподівалися нападу й не поставили навіть сторожі.

Щоб зміркувати, з якого боку найкраще зробити напад,

Богун подався до кочовиська сам.

Воно зовсім не нагадувало військового табору: кілька сот наметів і юрт, розкиданих по долині без певиого ладу, гіри кожній юрті по кілька коней — бахметів: незграбних, низеньких, товстомордих, з густими гривами й довгими, аж до землі, хвостами, ординці в баранячих кожухах, у коротеньких легких сорочках, у високих кучмах, посередині кочовиська — барвистий намет мурзи, а трохи осторонь від нього — широкий майдан…

На майдані — між рядами незграбних гарб, під сторожею — сотні знесилених, пов’язаних міцною сирицею бранців — дівчат, жінок, дітей, парубків, підлітків…

Скільки разів з юнацтва бачив Богун цю картину!

Але тоді хижацькі чамбули приходили на Україну як вороги… Тепер же вони прийшли як спільники: тепер їх покликали самі козаки…

І він, Богун, теж їх кликав!.. Принаймні не заперечував, коли покликали інші…

Тільки кров може змити цю ганьбу!..

— Глядіть же, глядіть, хлопці: щоб ні один поганець не втік! — суворо наказував Богун, шикуючи полк до бою.

Оглянув востаннє козацькі шереги й махнув рукою…

І налетіли страшним вихором козаки, змішали й розбили на безладні розгублені купи кількатисячний чамбул татарський… На всій широкій рівнині закипіла страшна різанина.

Богун запекло кидався в найнебезпечніші місця, рубав і колов без жалю, без милосердя, жадаючи тільки помсти й крові…

І навіть тоді, коли скривавлені, порубані трупи татарські й козацькі густо вкрили долину, а рештки ординців почали кидати зброю, — він не спиняв розлютованих козаків.

Сп’янілий від крові, в скривавленому пошматованому жупані, стояв він коло намету мурзи й диким нелюдським поглядом дивився на бойовисько…

А визволені з полону бранці підходили до нього щасливими юрбами, низько вклонялися й дякували за визволення.

Дівчата, парубки, підлітки дивилися на нього вдячними поглядами й дивувалися, що він такий суворий, похмурий, навіть страшний…

Матері показували на нього маленьким дітям і шепотіли:

— Дивися… Дивися… Запам’ятай: це полковник Богун…

А діти лякалися, одверталися, пла'кали… І дивно лунав їхній плач у той час, коли всюди чутно було радісний гомін…

Тільки в одному місці люди, здавалося, зовсім не раділи.

З самого краю майдану, де татари були стерегли ясир, похмуро стояв невеликий натовп… У цьому місці під час бою ординці відборонялися найзапекліше: козакам навіть довелося взятися до вогнепальної зброї.

І сталося, що куля козацька вдарила просто в серце якійсь молодій жінці-бранці.

Здавалося здалеку, що жінка спить… Але на грудях їй червоніли криваві плями…

Богун, проходячи табором, підійшов до натовпу. Люди розступилися перед полковником, і він глянув мертвій в обличчя.

І раптом, ніби захищаючись від незримого ворога, звів руки, здригнувся всім тілом і простогнав: «Оксано!..»

Другого дня полк вирушив на північ, на Білу Церкву.

Щоб не спізнитися на чорну раду, Богун з кількома сотня ми подався вперед.

Розмірно били копита об тверду, спраглу землю. Суворі й мовчазні похитувалися в кульбаках вершники.

Суворо дивився Богун уперед…

Десь далеко — в мертвій чорно-жовтій пустелі спаленого сонцем степу — скиглила чайка…



ОЛЕКСАНДР СОКОЛОВСЬКИЙ

Олександр Олександрович Соколовський належить до числа українських романістів-істориків. Поряд з іншими письменниками (Г. Бабенком, П. Панчем, Н. Рибаком, Ю. Смоличем, Іваном Ле, Зінаїдою Тулуб) він плідно працював на ниві української радянської історичної прози і вніс цінний вклад у розробку її нових методологічних підвалин. Кращі його твори становили вершину розвитку нашої історичної романістики 20 — першої половини 30-х років, вони й зараз користуються успіхом серед широких читацьких мас.

О. Соколовський народився 1896 року в м. Конотопі у сім’ї дрібного урядовця. Ще під час навчання в Чернігівській гімназії (1904–1914) багато читав, захоплювався політичною діяльністю і художньою літературою — відвідував відомі «суботи» Михайла Коцюбинського, що й визначило його майбутню долю. Вступивши на юридичний факультет Київського університету, разом з передовими студентами розповсюджував прокламації, спрямовані проти імперіалістичної війни. За це був засуджений (19 1 5) на п’ять років каторги. Але ні тюрма, ні жорстока кара не зламали бунтівливої, волі юнака. Визволений Жовтневою революцією з каторги, Соколовський бере активну участь у боротьбі за утвердження її завоювань на Україні. Доводиться йому побувати також у катівнях гетьмана Скоропадського. Потім, уже після закінчення громадянської війни, він працює в різних радянських установах (Товариство Політкаторжав, Київський історичний музей), водночас займаючись художньою творчістю та перекладацькою роботою.

Почав писати Соколовський ще до революції, переважно поезії, зразу визначаючись як співець громадянський. Уболівання за долю батьківщини, несхитна віра в перемогу добра над злом — цими мотивами перейнятий один з перших творів молодого поета — «Вже рік пройшов». Показово, що цей вірш був опублікований у березні 1918 року, тобто в час панування на Україні німецько-кайзерівських окупантів та їх буржуазно-націоналістичних прислужників. Звертаніючись до рідного народу, автор з болем у серці говорить, що від повалення царизму минув уже рік, а на Україні й досі справжня воля не завойована.

Але в твоїх очах зневір'я та печалі
Немае вже: надія в них живе
І віра, що минуть усі страждання-жалі
І прийде Правди час — ясне життя нове.
І вірую, що новими шляхами
До щастя — Правди твердо йтимеш ти,
й хоч заросли шляхи колючими тернами,—
Народе мій! — ти дійдеш до мети!
Натхненне уславлення величі соціалістичної революції, нездоланної мужності й відваги тих, хто звершив її і будує новий світ — таким є ідейний пафос «Поеми одного життя» (1923) — найбільшого поетичного полотна О. Соколовського. Художньо осмислюючи в-ній недалеке минуле, автор на цьому суспільному тлі простежує драматичну долю людини, яка у грізних класових битвах виявилася нестійкою, не до кінця послідовною. Безіменний герой поеми ще «в темну ніч царату» самовіддано боровся за інтереси працюючих, зазнав переслідувань, в’язниць, каторги, але, коли вибухнула Жовтнева революція, коли повсталі народні маси почали нещадну розправу з своїми гнобителями, він злякався крові, «терору страшного», піддався манливим спокусам особистого щастя, шукаючи чогось «невинного, безгрішного, святого», пішов у стан ворогів держави трудящих — і марно загинув.

Поет болісно переживає, щиро шкодує за тим, що так безглуздо й ганебно закінчив життя колишній його товариш-революціонер, але пекучий жаль і скорбота не розслаблюють йому серця, не засліплюють свідомості: він, активний радянський громадянин, рішуче засуджує політичне ренегатство, класову невизначеність і непослідовність. Цей осуд ясно лунає впродовж усієї поеми, особливо в її заключній строфі:

На широкому, на розлогому полі —
Там, де Дніпро повертає на схід,
Помірялись білі з червоними
У жорстокій кривавій битві… %
Білий змій був на смерть поранений,
А Червоний Лицар од бою виріс…
Багато червоних у змаганні загинуло,
Але ти? Скажи мені: ти?
Ті умерли під прапором рідним,
Ті — боролись за діло святе…
А ти… Допоміг Змієві Білому
Змагатися зайвий день.
Чільне місце в художній спадщині О. Соколовського посідають твори, в яких висвітлюється «родословна» сбціалістичної революції, зокрема історія народовольського руху 70— 80-х років. До цієї теми він звернувся слідом за закінченням «Поеми одного життя», про що свідчить сюжетний вірш «Народовольці» (1925).

Цей твір, написаний у формі листа поета до знайомої, цікавий тим, що в ньому О. Соколовський виявив вірне розуміння історичного значення діяльності революційних народників та спадкоємного зв'язку між цією неповторною сторінкою визвольної боротьби в Росіїі перемогою Жовтня, боротьбою радянського народу за соціалізм.

Автор підкреслює, що Софія Перовська, Андрій Желябов, Степан Халтурін, Микола Кибальчич та інші народовольці, страчені царськими катами, живуть у пам'яті народних мас. Вони мужньо загинули, але

Їх велич, порив —
Волю їх
Ми відчуваємо, товариші, щоденно.
І житимуть вони
Повік
В серцях усіх,
Щ о борються
За долто поневолених,
У лавах тих,
Чий проводир,
Чий керовничий — Ленін.
Роман, який згадується в «Народовольцях», вийшов через три роки (1928) у видавництві Всеукраїнської ради товариства політкаторжан та засланців під назвою «Перші хоробрі». Він був відзначений другою премією на конкурсі юнацьких романів та повістей ДВУ і в наступному році (1929) перекладений на російську мову.

Слідом за цим у тому ж видавництві виходять романи О. Соколовського «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Письменник об’єднує «Перших хоробрих» та «Н ову зброю» і видає їх під спільною назвою «Герої змов» (1934).

В перелічених творах О. Соколовського розкрита в основних своїх рнсах і виявах історія революційного народництва. Тут ми бачимо і кількарічний звитяжний герць народовольців з царським троном та його посіпаками, і так звану «чигиринську змову», і наростання опозиційного руху серед петербурзького студентства, невдалу спробу підпільної групи на чолі з Петром Шевирьовим та Олександром Ульяновим забити царя Олександра III.

Найповніше освітлена Соколовським діяльність «Народної волі», якій присвячені «Перші хоробрі» та «Н ова зброя».

Необхідно визначити, що — в трактуванні історичних подій та постатей Олександр Соколовський керується ленінською оцінкою «старого народництва», хоча йому й не до кінця щастить утвердити цю оцінку з потрібною сюжетно-психологічною переконливістю і художньою силою. Конкретніше мова про це буде далі.

В романі «Перші хоробрі» послідовно розгорнута діяльність «Народної волі» до 3 березня 1881— до дня розправи царизму над п’ятьма народовольцями після вбивства Олександра II. Письменник детально показує підготовку цього вбивства, кількаразове полювання на царя (замах Соловйова, вибух під залізницею, під Зимнім), форми і прийоми роботи терористів, їх поразки й перемоги. Ромйн закінчується епізодом страти А. Желябова, С. Перовської, М. Кибальчича, Т. Михайлова, Рисакова. Незважаючи на таку трагічну розв’язку, кінцівка твору звучить оптимістично. Не вдалося Макару Зорянчуку врятувати засуджених товаришів, коли везли їх на страту.

Вони загинули, а він залишився самотнім. Але велике горе не штовхає його в безнадійну розпуку, професійний революціонер-боєць не хилить голови.

В романі «Нова зброя» він через якийсь час знаходить нових бойових товаришів, і виконком «Народної волі» знову відновлює свою діяльність.

Правда, це вже початок кінця. Уряд, перейшовши в наступ, вдається до нових, гнучкіших, придуманих жандармським капітаном Судейкіним, методів боротьби проти революціонерів — до «внутрішнього освітлення», тобто засилки в їх організації, своїх агентів. Почалась підла дегаєвщина. Але і в цих винятково тяжких умовах народовольці не складають зброї, не відступають, не обороняються, а наступають. Роман завершується листом (16 грудня 1883 р.) виконавчого комітету «Народної волі» до обер-прокурора святішого синоду Побєдоносцева, в якому герої змов з радістю і гордістю сповіщають автора коронаційного маніфеста Олександра III про те, що його ставленика — інспектора секретної поліції Судейкіна забито.

Тему народовольського руху автор розробляє широко й багатопланово. Не обмежуючись висвітленням подій у самому Петербурзі, він час від часу перекидає своїх героїв до інших визначніших революційних центрів — Москви, Києва, Харкова, Одеси. Значна увага в обох романах приділена зокрема відображенню діяльності київських народників. Письменник показує, що київські народовольці підтримують зв'язки з робітниками, особливо з арсенальцями, проводять з ними збори, мітинги, задумують знищити лютого ката робітників, завідуючого арсенальськими майстернями полковника Коробкова. На зборах, що відбуваються в Голосіївському лісі, присутній і Макар Зорянчук, як й приїхав з Петербурга. Робітниюи-арсенальці Микола Гнатенко, Микита Левченко, брати Івичевнчі допомагають, хоча й невдало, визволити заарештованого Осинського, вступають у сутичку з жандармами Судейкіна (Гнат та Іван Івичевичі гинуть).

Взагалі питання про ставлення народовольців до робітничого класу займає відчутне місце в обох романах і розв'язується воно письменником історично правдиво. Соколовський підкреслює, що індивідуальний терор, яким захоплювалась «Народна воля», гальмував розвиток масового визвольного руху, часто відривав революціонерів від основного революційного середовища — робітничого класу, марнував їх енергію, досвід або й життя. Так, увійшовши до «Народної волі», Степан Халтурін, Макар Зорянчук, які довгий час працювали серед робітників Петербурга і Києва, змушені були повністю віддатися полюванню на царя, Стрельникова, Судейкіна та інших катів народу і майже порвали свої попередні зв'язки з робітниками. Значна частина народовольців щиро прагне піти в робітничу масу, але належність до організації, азарт, самого герцю з царським троном стримує їх і змушує задарма тратити силу.

В романі «Нова зброя» виразно й вірно показано дегаєвщину — це ганебне явище з історії народовольського руху, розкрито його соціально-побутове коріння, політичну суть, наслідки і боротьбу народовольців проти нього. Письменник всебічно освітлює підлу, кар’єристичну душу артилерійського штабс-капітана в відставці Сергія Дегаєва, який допомагав царській охранці розправлятися з революціонерами. З волі Сави Златопольського Макар Зорянчук в ролі лакея потрапляє до «революційної» родини Дегаєвих і незабаром відчуває, що в ньому з кожним днем виростає внутрішня огида до неї: все тут — і обладнання, і люди, і етикет, і взаємини — якесь мертвотне, холодне, штучне, награне — суто міщанське. А сам Сергій Петрович боягуз (деталь: коли сестра Ліза несподівано відчинила двері, цей «революціонер» раптом «перелякано підхопився і зблід як мертвяк»).

Вивчивши «революційну» родину Дегаєвих, Зорянчук душею відчуває, що виконком марно поклада надії на те, що Сергій Петрович допоможе знищити Судейкіна. Коли ж виявляється, що на день захоплення жандармерією народовольської динамітної майстерні Дегаєв нагло зник з Петербурга, у Зорянчука пробуджується нова підозра — Сергій Дегаєв, мабуть, зрадник, це він видав майстерню Судейкіну. Але дегаєвщина не так легко викривається, а тим більше — викорінюється. Минає ще ряд подій, поки виконкому нарешті вдається викрити зрадництво Дегаєва, а потім силоміць змусити Сергія Петровича взяти участь у вбивстві Судейкіна.

Розмотуючи складний клубок терористичної діяльності народовольців, Соколовський висвітлює прийоми їх конспірації, обдурювання ними численних шпигів секретної поліції тощо. Досвідченими конспіраторами постають Олександр Михайлов, Софія Перовська, Андрій Желябов, Сава Златопольський, Макар Зорянчук. Влучно підкреслено кмітливість, спостережливість, витримку і спокій бувалого підпільника Зорянчука в такому епізоді: йдучи вулицею Петербурга, Макар по самій тіні, що лягла на дорогу, неждано для себе пізнав київського знайомого революціонера Василя Конашевича, але жодним рухом, словом не видає свого хвилювання, не звертається до друга, доки не переконується, що їм не загрожує небезпека.

Романи «Перші хоробрі» та «Нова зброя» пройняті революційною романтикою, вони утверджують красу героїчного подвигу в ім’я торжества правди на землі, прищеплюють почуття гуманізму, колективізму, інтернаціоналізму. Позитивні герої цих творів О. Михайлов, А. Желябов, С. Перовська, Т. Михайлов, М. Кибальчич, С. Халтурін, Г. Гриневицький, Г. Лопатін, С. Златопольський, М. Желваков, М. Зорянчук та багато інших, при всій відмінності їх натур, темпераментів, рівнів розвитку та політичного гарту, усі мають спільні риси — безмежну відданість справі боротьби проти царського трону, стійкість, незламність, окриленість, почуття власної сили. Вони не знають страху, розпачу, їх не лякають муки, каторга, навіть шибениця, їхні молоді палкі серця горять жадобою розправи над ворогами народу, жадобою подвигу в ім’я благородної справи, справедливості. Пригадавши картини риття підкопу під залізницю з будинку Сухорукова, виготовлення динаміту, підготовки та здійснення вбивства Стрельникова, Олександра II, Судейкіна, вибуху в Зимовому та інших виняткого напружених і рискованих операцій, ми повною мірою збагнемо, відчуємо безприкладний героїзм і мужність народовольців. Тут нема тих, хто хитрує, вагається, ухиляється від смертельної боротьби, тут усі буквально рвуться до неї, як до своєї стихії. Правда, серед терористів виявляються окремі боягузи і зрадники (Гольдберг, Рисаков), але не вони характеризують народовольський рух як історичне явище, позначене високою громадянською доблестю.»

Герої змов, підкреслює письменник, іноді перебільшують свою суспільну роль, свої сили й можливості, але це самоперебільшення надихає їх, збуджує світлі громадянські почуття, множить віру в перемогу і додає енергії для рішучих дій. Народовольці тісно зв’язані між собою почуттям дружби, товариства, взаємоповаги і взаємови ручки. Їх єднає не тільки особиста дружба, особисті симпатії чи любов (Ж елябов — Перовська), але — і насамперед — спільність суспільних поглядів, громадських поривань та ідеалів, спільна боротьба. Вони нікому не прощають боягузтва, егоїзму, зради і карають за це як можуть. Промовиста деталь: уже під шибеницею, назавжди прощаючись, Софія Перовська гаряче поцілувала, Желябова, Кибальчича, Михайлова, але й не глянула на Рисакова, який, сподіваючись врятуватися від смерті, на слідстві розкрив усі карти підпільної організації і, отже, став зрадником.

Олександр Соколовський закоханий у своїх героїв, і ця безконтрольна закоханість завдала шкоди романам «Перші хоробрі» та «Нова зброя». Народовольці в них показані некритично, однобоко, дещо зреалізовані. А втор не висвітлив пороків теоретичних настанов «Народної волі», недостатньо викрив шкідливість, згубність її тактичних принципів, а діяльність і твори Михайловського занадто переоцінив.

Дещо перебільшено революційні заслуги С. Златопольського та В. Осинського.

Нахил романіста до некритичного, однобокого зображення народництва відчутний також у повісті «Бунтарі». Темою цього твору стала невдала спроба так званих «південних бунтарів» підняти в Чигиринському повіті селянський бунт. У повісті, власне, нема послідовно, в хронологічному порядку, розгорнутої історії «чигиринської змови». Перед читачем проходять тільки картини перебування в Лук’янівській в’язниці головних героїв і фундаторів цієї змови Я. Стефановича, Л. Дейча, І. Бохановського та визволення їх М. Фроленком і В. Осинським, отже, головні сюжетні події відбуваються вже після «чигиринської справи» — після арешту Стефановича, Дейча, Бохановського.

Незважаючи на це, в повісті досить повно і колоритно розкрита «чигиринська змова». І не тільки вона, а й низка інших історичних подій того часу. Для цього письменник скористувався рядом композиційних засобів. Валер’ян Осинський у своїх листах сповіщає Дейчу про «процес 193-х», збройний опір І. Ковальського в Одесі. З газетних вирізок, переданих Осинським, Дейч дізнається про замах В. Засулич на петербурзького градоначальника Трепова, про суд над революціонеркою і з уст лук’янівського наглядача Пономаренка — про замах у Києві на товариша прокурора Котляревського. Історія ж «чигиринського бунту» стисло викладена в листах Стефановича товаришам на волю, арешт «бунтарів» у селі Талалаївці на Роменщині — в формі марення Дейча.

Шевченківськими прийомами і образами О. Соколовський малює життя українського села після реформи 1861 року і цим викриває облудність буржуазно-націоналістичної теорії безбуржуазності українського народу. З і своїми страшними соціальними контрастами це село постає в уяві Дейча: «Та ось вона яка, ця «поетична ідилія», «безжурного» сільського життя!.. Ось вони «біленькі хатки» й «вишневі садочки», оспівані письменниками на тисячу ладів!..

Страшними привидами ходять голодні, виснажені, «чорніші чорної землі» селяни… Працюють по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу — і влітку, і восени, і зимою — однаково: ще з весни, щоб доживати якось «до нового», сплатити податки тощо, підряджаються до сусідньої гуральні за п’ятнадцять-вісімнадцять карбованців на цілу осінь і зиму…

Страшна, безпросвітна, каторжна праця…

А навколо нужденних селянських нив і садиб зеленіють безмежні поміщицькі лани, міцними фортецями стоять мальовані панські будинки, фольварки, димлять цукроварні й гуральні, плетуть своє хитромудре в'язке павутиння глитаї-павуки, видушує податки поліція, курить задушливим дурманом сільський піп…»

Неволя і неправда у «вільному» післяреформеному селі штовхають Дейча, Стефановича, Бохановського та сотні подібних до них чесних інтелігентів шукати шляхів для знищення темряви і поміщицько-куркульського панування в селі. Але знайти ці шляхи не так легко. Міські інтелігенти не знають селянства, не знають, як підійти до нього, як підняти його на бунт. Так починається народницький маскарад «ходіння в нарбд», переданий в повісті також через спогади-марення Дейча.

«Бунтарі» — твір гостро психологічний. На відміну від «Героїв змов» у ньому майже відсутні пригодницькі сюжетні ходи, мало захоплюючої, сюжетно напруженої дії. Вся увага письменника спрямована на внутрішній світ його героїв, особливо Льва Дейча, але поглиблений психологізм не пошкодив повісті: вона читається з величезним інтересом, бо позитивні герої, що діють у ній, дуже привабливі, інтелектуально багаті людські індивідуальності.

У роздумах, спогадах, снах Дейча відбивається його чесне, пройняте щирим прагненням служити народові життя, його добра, людяна, хоч інколи занадто інтелігентна, вразлива, здатна «переключатися» на різко відмінні психічні регістри душа.

Зібранішим, міцнішим вимальовується Яків Стефанович, хоча в повісті йому приділено уваги менше, ніж Дейчу. Зовсім за рамками твору залишився третій учасник «чигиринського бунту» Іван Бохановський.

Чи не найсимпатичнішим вийшов у повісті Михайло Фроленко — загартований революціонер і досвідчений конспіратор. Його боротьба за організацію втечі «південних бунтарів» з тюрми позначена справжнім героїзмом. Він, винахідливий і сміливий, викликає щире захоплення в Дейча і Стефановича, служить для них високим повчальним зразком. Фроленко дуже подобається і читачеві: блискуче виконуючи найрискованіші операції, він не удає з себе героя, якому невідомі труднощі, страх та інші людські слабості.

Дейча і Стефановича захоплює молодий робітник Давиденко, який потрапив до в’язниці за участь у переховуванні друкарні. Рішучий, мужній, цей вісімнадцятирічний юнак не падає духом. Наперекір встановленим порядкам, він лункою піснею «Есть на Волге утес» будить цвинтарну тишу тюрми і наснажує душі арештантів бадьорим, войовничим настроєм. Давиденко не тільки підкупляє наглядача, але й рішуче попереджує його: якщо він, Пономаренко, і надалі суворо поводитиметься з в’язнями, то буде відлупцьований лук'янівськими босяками. Образи Фроленка і Давиденка надають повісті «Бунтарі» героїчно піднесеного духу, утверджують красу революційної романтики, мужності, витривалості. Через них О. Соколовський наголосив на необхідності поєднання революційної інтелігенції з робітничим Класом, на тому поєднанні, яке стало фактом пізніше — в третій період визвольного руху в Росії.

Сюжетні події роману «Роковані на смерть» відбуваються у Петербурзі через три роки після розгрому «Народної волі» і передають історію підготовки революційною підпільною організацією вбивства Олександра III та страту-царизмом її п’яти найвизначніших представників— Шевирьова, Ульянова, Осипова, Андрєюшкіна, Генералова (8 травня 1887). У ньому з тонким відчуттям історичної дійсності показана та задушлива атмосфера, та тяжка обстановка, яка склалася в середині 80-х років і сама штовхала революційно настроєну молодь до терору.

В умовах розгулу білого терору, шпигунства, спаду революційноїхвилі й громадської активності, навіть передова студентська молодь деморалізується, в її гарячих головах бродять, як примари, різні думки та настрої.

Енергійний, діяльний Петро Шевирьов, який досі активно працював у різних студентських гуртках та організаціях, приходить до болючого для самого себе висновку: зараз займатися революційновиховною роботою не час, неможливо. До його думки схиляється і студент-поляк Юзеф Лукашевич, який, хоча й читав твори Маркса й Енгельса, але подібно до свого друга Шевирьова, соціал-демократом не став. Обидва вони вирішують, що справжні борці повинні зараз на білий терор самодержавства відповісти нещадним червоним терором. Закоханого в науку Олександра Ульянова, як і сина незаможного донського козака студента Василя Генералова та соціалдемократично настроєного Говорюхіна, пориває до пропагандистської роботи серед робітників, а гарячкуватий студент-кубанець Андреюшкін марить бунтами і погромами.

Усіх цих людей, різних поглядів та орієнтацій, Шевирьов об’єднує в терористичну групу, яка ставить перед собою завдання розправитися з царем. Вона посилено готує свій терористичний акт, але охранці вдається заздалегідь викрити її і знищити.

Герої роману, як і раніш розглянутих творів О. Соколовського про народництво, відзначаються високо розвиненими громадськими почуттями, здатністю поступитись власними інтересами в ім’я суспільних справ, самовідданістю й особистою мужністю в боротьбі за волю.

За винятком трьох боягузів — Канчера, Гаркуна, Волохова, які видали поліції таємниці, групи, — всі молоді революціонери і на слідстві, і під шибеницею поводяться стійко, твердо. Навіть пригнічений негідним вчинком трьох зрадників, провалом організації, вимучений тяжкою недугою Петро Ш евирьов, дивлячись на спокійного, мужнього Сашу Ульянова, знаходить у собі сили, щоб гордо прийняти смерть, не показати ворогам своєї пекучої душевної муки.

Однак при всіх цих високих морально-політичних якостях молоді революціонери, показує автор, приречені. Не вдалось їм підняти і донести до перемоги над царатом гордий, але неприйнятний для народу прапор «Народної волі». Одірвані від трудящих, вони й самі передчувають свою поразку, свою неминучу загибель. І в цьому історична правда, історична гакономірність, вірно переданаписьменником. Уже в кінці твору, ставши після від’їзду Шевирьова в Крим керівником терористичної групи, Олександр Ульянов самокритично оглядає пройдений організацією шлях і усвідомлює її основну помилку — ізольованість, одірваність від робітничого середовища; на жаль, обставини боротьби і час не дозволяють виправити цієї помилки.

Романи й повісті О. Соколовського «Перші хоробрі», «Нова зброя», «Бунтарі», «Роковані на смерть», як уже зазначалося, мають деякі ідейно-мистецькі вади, проте загалом вони належать до кращих надбань української історичної прози довоєнного періоду. В них, написаних у революційно-романтичному плані, читач знайде багато правдиво відтворених позитивних рис народницького руху 70—80-х років.

* * *
Загальновідомо, що визвольна війна українського народу 1648–1654 років і возз’єднання України з Росією стали одною з популярних тем нашої вітчизняної літератури як дожовтневого, так і пожовтневого періодів. Про Богдана Хмельницького, славних сподвижників і помічників великого гетьмана писали Т. Шевченко, К. Рилєєв,

В. Нарежний, М. Шашкевич, Є. Гребінка, М. Костомаров, Ф. Глінка, П. Голота, С. Руданський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін. Чи не найплідніше над цією темою серед письменників дожовтневого часу попрацював Михайло Старицький, присвятивши їй свої п’єси «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», повість «Облога Буші» і три великі романи — «Перед бурею», «Буря», «Біля при стані».

Треба, проте, сказати, що українська дожовтнева проза, давши ряд цікавих романів і повістей про визвольну війну, не спромоглася висвітлити її з усією глибиною і широтою. Цього вона, власне, й не могла зробити в силу історичних обставин. Крім інших причин, тут на перешкоді стояли і ті наукові джерела, якими користувалися письменники. Так, трилогія М. Старицького написана головним чином за монографією М. Костомарова «Богдан Хмельницький», не позбавленою серйозних ідейно-методологічних недоліків; повість А. Чайковського «Олексій Корнієнко», повісті й оповідання А. Кащенка, О. Островського позначені впливом буржуазно-націоналістичних концепцій М. Грушевського.

Дати всеосяжну і правдиву синтетичну картину визвольної війни стало під силу тільки радянській літературі, озброєній марксистськоленінським вченням про історію і методом соціалістичного реалізму (згадаймо хоч би п'єсу О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», повість Я. Качури «Іван Богун», романи П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Кочури «Світлий ранок»). Однак і радянські митці не зразу знайшли надійний методологічний ключ для виявлення історичної істини, для образного освоєння звитяжної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолю вачів середини X V II ст. До успішної реалізації цієї мети вони, як і радянські історики, йшли поступово, долаючи на своєму шляху серйозні труднощі й перешкоди, особливо ж опір старих буржуазнонаціоналістичних традицій та новітньої вульгарної соціології, забарвленої «ультралівими», «ультрареволюційними» фразами, опановуючи марксистську історичну методологію.

Роман О. Соколовського «Богун» (1931) був першою спробою української радянської прози по-новому осмислити визвольну війну, його доля в цьому плані є досить-таки показовою й характерною.

Скоро після виходу в світ «Богун» потрапив під шквальний вогонь критики. Б. Коваленко в статті «Нацдемівська ідеологія в історичному романі української літератури», надрукованій у журналі «За марксоленінську критику» (1932 р., № 6), кваліфікував його як витвір нацдемівщини, як твір ворожий, антирадянський, а письменникові інкримінував те, що він у позитивному плані трактує постаті Івана Богуна та Богдана Хмельницького.

Ще різкішу оцінку роман дістав у колективній рецензії І в. Ткаченка, Ів. Юрченка, Л. Чернеця під назвою «Контреволюційна кащенківщина». Найбільше обурювало «критичну бригаду» те, що О. Соколовський в привабливих тонах, малює героїзм, відвагу повсталого народу, зокрема козацтва. «А опис війська з бунчуками, літаврами, — читаємо в рецензії,— все це дано в плані ствердження «української державності», захоплення та безоглядного романтизування, фетишизації війни та «хоробрих лицарів-козаків».

Не менше обурення викликало в рецензентів і те, що поразку української армії під Берестечком О. Соколовський показав як на слідок насильного затримання гетьмана кримським ханом. Навівши довгу, цитату з першого тома «Історії України» (1932), де говориться, що Хмельницький, не бажаючи перемоги своєму війську і боячись виступу проти себе козаків, сам утік до татар, рецензенти писали: «…І от цей епізод, де яскраво виявляється контрреволюційна роль старшини й Хмельницького, показано в романі як зраду хана, бо хіба ж можна ганьбити «національну гідність і честь» (?), і на замовлення нацдемів пише автор ці рядки, як і взагалі цілий роман».

Рішучий протест з боку авторів рецензії викликали образи Хмельницького і Богуна. От як недвозначно міркували вони про виведеного в романі керівника визвольної боротьби українського народу: «Хмельницький — постать, що скупчує в собі «українську державність» — той Хмель, про якого в народній пісні співається «бодай перша куля не минула». З а Богуновою характеристикою, вже він «ой, чи не вищий від усіх нас на цілу голову»… А вже Соколовський не шкодує барв, щоб подати «гетьмана всея України»: «Перед арматою на білім коні сам гетьман з генеральною старшиною. Над гетьманом бунчук і велика хоругов малинова, на ній сріблом гаптований архангел Михайло підняв меч угору.

Урочисто, поволі ступав кінь під Хмельницьким. Суворо й грізно дивився гетьман вперед».

Це найгіршого ґатунку картина взята з петлюрівсько-фашистського арсеналу, що за нею ховається пропаганда мілітаризму, української «державності» гетьманської, ідеалізація найреакційнішої суті козаччини».

Навіть без аналізу роману не важко зрозуміти, що самі вихідні, методологічні позиції рецензентів в оцінці визвольної війни 1648–1654 років, яку вони тлумачили як селянську революцію, в тракту ванні постатей Хмельницького та Богуна були хибними, антиісторичними. Вони й спричинилися до невірної оцінки твору. З повного очевидністю це підтвердить ознайомлення з твором.

Звичайно, роман «Богун» був далеко не бездоганним, у ньому мали місце серйозні ідейно-художні вади і промахи, зумовлені не досить критичним підходом О. Соколовського до старик традицій і тогочасним станом історичної науки. Але незаперечним є й те, що він став значним явищем української історичної прози 20-х років, найбільшим і найдовершенішим її художнім полотном. Він — своїми і сильними і слабкими сторонами — завершував її розвиток протягом цілого десятиріччя.

Уже само звернення О. С околовського до вітчизняної війни 1648–1654 років, прагнення Показати читачеві боротьбу українського народу за волю своєї батьківщини, героїв цієї боротьби було позитивним. Т вір розширював тематичні' береги нашої прози (та й літератури в цілому), ніби навертав собою її увагу до епохальних, поворотних подій багатовікової історії України. І масштабами охоплення життєвих (історичних) явищ, і виразністю, пластичністю змалювання героїв, і своїми батальними картинами та людинознавчо-психологічною глибиною «Богун» стояв на значно вищому рівні од усіх до нього створених українською радянською прозою романів та повістей на історичну тематику. Ним українська прОза зробила новий помітний крок до епічності, до більш глибокого розкриття як історичних явищ, так і внутрішнього світу персонажів.

Роман дає в основному вірну, хоча й не повну уяву про зміст, розмах визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських колонізаторів. Знущання Яреми Вишневецького над своїми посполитими, смерть грабаря, — знесиленого підневільною працею, переслідування розбещеним полковником Чарнецьким панської покоївки Оксани — ці та інші картини історично правдиво передають свавілля магнатерії та шляхти, нестбрпно тяжке становище трудящих України і, отже, наочно відбивають одну з основних причин вітчизняної війни.

У творі яскраво підкреслено класовогегоїстичну, запроданську поведінку української феодальної верхівки (Вишневецький, Кисіль, Забуський, Криса), її блокування з окупантами, ненависть до неї народних мас — тобто розкрито класовий характер визвольного руху.

Для народного месника Максима Кривоноса та повстанців, що наповнюють його загони, основним є не оборона православної церкви від уніатів, а боротьба проти неволі: грізний Максим закликає розправлятися з визискувачами без огляду на їх віру і національність.

В романі чується також відгомін класових суперечностей на Запорожжі та в армії Богдана Хмельницького. Правда, ця важлива ідейна теза не знайшла свого конкретно-образного втілення, вона реалізована переважно в авторській розповіді та висловлюваннях персонажів. Коли козак Кремезний у своїх дотепних інтермедіях висміює польську шляхту, то старшина сприймає їх з задоволенням і заохочує. Коли ж після Зборівського договору Кремезний викривальні стріли своєї сатири спрямовує проти розбагатілої старшини, то це викликає в її середовищі хижу лють, і захищає козака від кари тільки Богун. Голос народного гніву до зрадливої і боягузливої старшини лунає в найтрагічніший момент над полем Берестечківської битви.

Малюючи найвизначніші події визвольної війни (доведені до 1651 року), О. Соколовський показав, що її рушійною силою були народні маси. В повстанській армії діють або їй допомагають козаки, посполиті, ремісники, представники нижчого духовенства. Саме вони, з величезною любов’ю виписані автором, виносять на своїх плечах весь тягар війни. Хай їх вчинки не дуже масштабні, не дуже визнач ні й помітні, але вони, показує письменник, пройняті щирістю, самовідданістю, справжнім патріотизмом і героїзмом.

Щоб допомогти гетьманові підготуватися (виграти час) до Пилявського бою, старий сивоусий козак Панас і підліток — посполитий Максим, рискуючи власними головами, пробираються з перехопленим листом зрадника Забуського у ворожий табір і забезпечують успіх задуманої Хмельницьким операції. Під спаленим окупантами рідним Корсунем коваль Приндяк не думає про смерть, а кидається в найнебезпечніші місця гарячого бою і бере в полон коронного гетьмана Потоцького, Навіть у трагічно тяжких умовах Берестечківської кривавої січі, коли військо залишилося без гетьмана, а полохлива частина старшини почала перекидатися в польський стан, Кремезний, Панас, Максим тримаються бадьоро і своїми піснями піднімають настрій у козаків. Оточені на невеличкому острівку, вони обороняються до останньої можливості і чесно кладуть свої голови в бою, але не здаються ворогові.

Олександр Соколовський не ідеалізує народ, а дивиться на нього тверезими очима письменника-реаліста. В повстанській армії є також окремі шкурники, які дбають не про долю батьківщини, а про самих себе. Різким моральним контрастом до Максима виступає в романі Петро. Вони обидва посполиті магната Вишневецького, обидва втекли від свого свавільного пана в лави повсталого народу. Але тут поводяться по-різному: Максим воює, а Петро мародерствує та ще й хвалиться своєму товаришеві, що придбав під Пилявою багато золота, срібла і заховав усе це багатство, щоб потім, купивши маєток, стати паном.

Прагненням бути ближче до історичної правди позначене в романі також зображення повстанської армії в цілому. О. Соколовський показує, як в ході війни ця армія, зростаючи кількісно, організовувалась, обстрелювалась, збагачувалась бойовим досвідом. Щоб відчути цей висхідний процес, досить порівняти описи війська Богдана Хмельницького під Білою Церквою, Пилявою, Збаражем і Берестечком.

Правда, іноді автор занадто згущує фарби, наголошуючи на стихійності, неорганізованості визвольного руху, жорстокості дій повстанців. «У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві, він (народ — М. С.) не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю — мало загинути…»

Чимало уваги в романі приділено старшині, зокрема тій її частині, яка виступила на боці повсталого народу, послідовно діяла разом з ним, керувала його боротьбою. О. Соколовський уперше в українській літературі любовно і дуже виразно змалював образи Данила Нечая та Івана Морозенка. Письменник дав повну волю найтеплішим барвам своєї палітри для того, щоб яскраво передати і привабливу зовнішність, і внутрішнє благородство цих прославлених народом героїв визвольної війни. Пригадаймо симпатичну постать брацлавського полковника Нечая, його спокійно-розважливу, розумно-дотепну розповідь Богунові та бойовим друзям вінницького полковника про новини з гетьманського штабу.

Високою громадянською сміливістю і людяністю віє від образів Станіслава Кричевського та Филона Джеджелія. Посланий Хмельницьким з невеликим загоном проти міцної армії Радзівілла, полковник Кричевський виявляє багато військової мудрості, хитрощів, оперативності, особистої відваги і завдяки цьому завдає литовському гетьманові ряд дошкульних ударів, зриває його стратегічні плани.

Щоб зберегти живу силу свого загону, оточеного ворогом, поранений Кричевський наказує своїм — козакам тихо вночі вибратися з табору, а сам залишається тут. Безмежно відданий козацькій справі, він і в руках Радзівілла не схиляє перед ворогом голови, дезорієнтує його, поводиться незалежно, а перед смертю відмовляється від сповіді. Козака Максима настільки зворушує мужкя поведінка старого полковника, що він самовільно залишається з Кричевським у таборі, прислужує йому, а потім щирими сльозами оплакує його смерть.

Неабиякою мужністю пройнята і поведінка Джеджелія в оточеному берестечківському таборі. Чуючи рішучий настрій козаків видати боягузливу старшину польському командуванню, Джеджелій сам висуває пропозицію видати його одного — недавно обраного гетьмана.

Але найбільше приділив О. Соколовський уваги Богуну та Хмельницькому. Це, власне, й закономірно — вони ж головні герої роману, керівники й організатори визвольної війни. Тому й не випадково саме ці образи твору так притягнули увагу критики. Ми вже наводили зразки цієї критики 30-х років, яка дорікала письменникові за те, що він нібито зідеалізував Хмельницького і Богуна. А пізні ще дехто з критиків звинувачував романіста в тому, що він немовби протиставив цих двох історичних діячів.

Насамперед у романі чітко показано, що Богдан Хмельницький та Іван Богун високо цінують, шанують, поважають і люблять один одного, що в їх стосунках відсутні заздрощі чи особиста конкуренція. Ще на початку твору Богун каже, що він завжди вірив у Богдана, називає його найдосвідченішим і найрозумнішим серед старшини. З першими подихами визвольної боротьби Богун вирішує, що далі сидіти у Вінниці не можна, іде до Хмельницького і стає його найактивнішим помічником.

Знаючи високу відвагу, світлий розум і непідкупну чесність вінницького полковника, гетьман завжди звіряє йому свої думки, радиться з ним, залучає до розробки бойових планів, доручає найвідповідальніші операції тощо. Хмельницький щиро турбується про життя й здоров’я свого славного полковника. Схилившись над пораненим під час штурму Збаража Богуном, він з болем у серці, крізь сльози говорить: «Коли помре — другого такого вже в мене не буде…»

Отже, лінія особистих взаємин двох героїв не дає підстав для висновків про протиставлення їх письменником. Чи є в романі розходження між Богуном і Хмельницьким? Так, є. Вони виявляються в різному розумінні гетьманом та полковником стратегії і тактики ведення війни і зумовлені не розбіжністю їх політичних програм, інтересів, а відмінністю двох натур, характерів (адже обидва герої-патріоти прагнуть визволити рідну землю). Досвідчений політик і дипломат, людина спокійної, розсудливої вдачі, Хмельницький так веде війну, щоб виграти її найменшою ціною. Том у й не поспішає, хитро маневрує, враховуючи мінливі політичні ситуації, стан і поведінку ворога, свої тили, резерви, можливих союзників і противників.

Богун же — запальний, рішучий вояка — не завжди може (або найчастіше— не може) все це збагнути. Він обстою є потребу навальної дії, безоглядного наступу, і тому тактика гетьмана, особливо в часи поразок, асоціюється в його уяві із зволіканням, нерішучістю або навіть із зрадою гетьмана великій народній справі.

Але чи свідчать ці розходження про протиставлення автором Богуна Хмельницькому? Ні, не свідчать. Навіть і тому, що відчутних наслідків вони не дають, що практично Богун ніде не бореться проти Хмельницького, що жодного разу він не доводить переваг своєї тактики, що ця тактика не застосовується, а повстанська армія за тактикою гетьмана успішно громить польсько-шляхетських загарбників. Але не тільки тому. Ще більше тому — і це головне — що найчастіше позиції Богуна на ділі виявляються хибними, обурення безпідставними, а підозри непідтвердженими. *

Справа в тому, що стосунки (не особисті, а, так би мовити, офіційно службові) між Богуном і Хмельницьким розгортаються в романі дуже ускладненим (і в сюжетному, і в психологічному відношеннях) шляхом і об’єктивно грають на користь не полковника, а гетьмана. Це легко можна відчути, вдумавшись у ті прийоми, якими користується О. Соколовський при художньому втіленні цих стосунків. Адж е в більшості випадків письменник різними сюжетними ходами ніби доводить Богунові, що його «антигетьманські» настрої є помилковими або й змушує полковника визнавати це.

Уже під Корсунем позиції полковника й гетьмана розходяться: перший вважає — треба негайно і рішуче наступати; другий міркує інакше — доцільно не пертися на рожен, краще трохи зачекати: може, переляканий Потоцький сам почне відступати, тоді можна буде навально вдарити йому в спину й успішно погромити при незначній затраті своєї сили. Зразу переконати запального Богуна не так легко, проте сам хід подій «підправляє» полковника: саме так і сталось, підкреслює автор, як розраховував гетьман, причому в реалізації цього гетьманського розрахунку одну з найвідповідальніших ролей грає вінницький полковник.

Ще більше загострюються почуття Івана Богуна в час перебування повстанської армії під Білою Церквою. Хворий, він напружено думає, йому ятрять серце пекучі питання. Чого стоїть гетьман на місці? Для чого веде марне листування з короною? Чому не з’єднався з Кривоносом? Чому не громить шляхту, а вона безборонно знову запрягає народ у ярмо? Чому дозволяє катові Вишневецькому безчинствувати? Запитання, запитання, а відповідей — жодної. Богун навіть радиться з Кричевським, чи не скликати б чорну раду і не поставити всі ці питання, як і питання про обрання нового гетьмана там — перед народом. Але справа до боротьби не доходить.

Раптом гетьман своїм табором рушає до Паволоча. Туди ж іде Богун, і там «все стає на свої місця»: перед обідом Хмельницький у щирій розмові з улюбленим полковником пояснює йому, чому так діє, і той усвідомлює безпідставність своїх звинувачень та підозр.

Опозиційні настрої у вразливій душі Богуна, підкреслює романіст, інколи плекають також різні чутки та недоброзичливі плітки про гетьмана. Так було в Білій Церкві. Проходячи табором під Костянтиновом, Богун знову чує такі плітки, і йому самому стає ясно, що хтось навмисне пускає ці поголоски, й коли тут не польська рука, то принаймні такі, як Забуський, напевне до цього причетні».

Невдоволення Богуна тактикою гетьмана з новою силою спалахнуло під кінець першого періоду війни. Після Пиляви сподіваючись, що його наречена Оксана може бути у Варшаві, вінницький полковник рішуче вимагає негайно йти на польську столицю і там продиктувати панам свої вимоги, й ого підтримують, на протилежність більшості старшини. Кривоніс і Нечай.

Та й цього разу справа до відкритої боротьби не доходить. Уже у Вінниці Богун, ніби прокинувшись після довгого п’янкого сну, дивується і сам себе питає, як це могло трапитися так, що і козаки, і вся старшина, і навіть він з Кривоносом підтримали пропозицію на переговори з королем, не пішли на Варшаву, а повернули з-під Замостя назад. Х то винен? І приходить до висновку: винна, старшина, яка обманювала козаків, багато обіцяла їм від переговорів, а сама дбала про власні вигоди. Коли ж Нечай розповідає йому, як гетьман мужньо і твердо діяв у переговорах з королівськими комісарами, як рішуче обстоював інтереси рідного краю, народу-, черні — полковник знову проймається пошаною до Хмельницького і випиває чару за його здоров’я.

Великої сили й розмірів досягають опозиційні настрої Богуна у Вінниці вже після Збаража. Тут незрівняно розширюються їх межі, зростає кількість невідступних, як привиди, і пекучих, як отрута, питань, що охоплюють зовнішню і внутрішню політику та військову діяльність гетьмана. Все, що не робить гетьман, викликає в Богуна підозру. Людина з відкритою душею, він висловлює свої невдоволення писареві Зорці — хай все це передасть писар гетьманові. Чому, запитує полковник Зорку, пішов гетьман на укладення тяжкого Зборівського договору? Чому поєднався з татарами?

Самійло Зорка довго роз'яснює полковникові складне становище, розумну політику гетьмана і ніби поливає холодною водою його розпалену душу. Поволі буря в Богуновому серці затихає. Але ненадовго. Коли Немира приносить несподівану, як грім серед ясного неба, звістку про те, що Калиновський у Красному, що Данила Нечая забито, — ця буря переростає в ураган: «Зрадник твій гетьман!» — з нестримною люттю кидає Богун Немирі. Смерть дорогого друга Нечая завдає Богунові багато тяжких душевних мук.

Автор загострює події, ще більше напружує психіку свого героя.

В умовах важкої облоги у вінницькому монастирі лихим вихором кружляють збурені думки й почуття Богуна. Хіба тепер можна, питає він сам себе, сподіватися допомоги від гетьмана? Адж е він винуватий у смерті Нечая! Ні, не можна. Надії згасають, а лють і щось подібне до мужнього відчаю скипають. Та, довівши ситуації і почуття героя до найвищої напруги, письменник враз круто повертає сюжет — кидає кілька загонів від Хмельницького на допомогу обложеним. Ця несподівана подія придушує, гамує темний гнів у наболілій душі Богуна, ніби «переключає» її з несамовитого forte на тихе piano.

Ми чуємо це її нове, притишене, як давні жалі, звучання: «Колишні думки про те, що з гетьманом доведеться боротися, спалахнули тільки на мить».

Обурення та підозри Богуна будуть ще і ще спалахували, але жодних практичних наслідків не дають і немовби самі собою розвіваються. Якось незадовго до Берестечка вінницький полковими знову думає, що більше вірити гетьманові ніколи не де, що тепер від нього «усього можна сподіватися: зміг же він залишити Нечая напризволяще». Хоче навіть сам відверто сказати про це Хмельнн цькому. Але тут же й вгамовується: хіба зараз, коли треба бити шляхту, яка стала табором під Сокалем, час займатися виборами нового гетьмана? А скоро після цих гірких роздумів, зустрівшись з Хмельницьким, Богун приємно для себе здивувався: напередодні майбутньої битви гетьман був бадьорий, діяльний, рішучий, готовий нещадно громити ворога і вірив у перемогу. Коли під час розмови Хмельницький запропонував разом підняти келехи, Богун не відмовився…

Нарешті, останній спалах, останній повів душевної бурі героя, яка вирує, мов кратер вулкана, і мало не переростає в ураган. В цій ситуації Богун зазнає найкрутіших і найболісніших поворотів. Ніби просвітлений розмовою з Хмельницьким, він іде до Берестечка спокійний, ясний — без жодних сумнівів і, підозр. Т а от повстанська армія спізнилась: ворог, прийшовши раніше, зайняв зручніші позиції під Берестечком. І в душі героя знову тріпнулась тривога — прогавили. Хто винен? Гетьман. Адж е обіцяв він розбити королівське військо ще на марші, а що вийшло?

Але до урагану не доходить. Добрий настрій козаків, чіткий порядок у війську заспокоюють Богуна. Під час розробки гетьманської ідеї «вужака» мирно і доброзичливо течуть полковникові думки. Коли успішно, як і передбачав Хмельницький, розгортається берестечківська операція, Богун, перший помічник гетьмана, радіє, мріє про перемогу, принадне майбутнє.

Та знову крутий поворот: лукавий хан зраджує козаків, а Хмельницький кидається в його табір, щоб повернути татар у бій. Не збагнувши всієї складності маневру, не відаючи того, що хан затримав Хмельницького, Богун зразу робить категоричний висновок:

«Подався за ханом?.. Як?.. За ханом? Покинув військо? Тепер, після берестечківської ганьби, чаша, здається, переповнилась, більш вагань і самокаяття за власні помилки не буде: в кінці роману Богун, суворий і рішучий, їде на масловоставську чорну раду, куди з Паволоча викликаний і Хмельницький, що повернувся з татарського табору.

Розбіжність між Іваном Богуном та Богданом Хмельницьким розгортається в романі ще по одній лінії, яка є складовою частиною їх загальних стратегічно-тактичних розходжень. Йдеться про ставлення до сусідів, насамперед до татар. Ми вже бачили, що Богун не схвалює тактики гетьмана щодо польської корони, дипломатичної гри, переговорів, договорів з королем. Полковник стоїть на одному: наступати, наступати навально, рішуче, відкинути геть всілякі дипломатичні викрутаси і нещадно громити окупантів. Але Хмельницький не слухає і здійснює свою тактику. Це дратує Богуна, будить у ньому недовір'я.

Не легше стоїть справа із татарами. Богун знає, що народ не любить татарських ясирників, бачить, що хан діє нещиро, хитрує і зраджує. А гетьман, незважаючи на все це, намагається зміцнити спілку із зрадливим союзником, тягне — інколи навіть дорогою ціною — його за собою в бої чи йде йому на окремі уступки. «Для чого?» — питає полковник сам себе або своїх товаришів, та розібратися в цій складній політиці не може. І тоді ніби сам собою випливає висновок: геть цього ненадійного союзника, без нього обійдемось!

Ми розглянули всі важливіші питання, в яких розходяться Богун та Хмельницький, і ті ситуації роману, де ці розходження виявляються. Чи дають вони підстави говорити, що О. Соколовський протиставляє Богуна Хмельницькому? Думаємо, не дають і навіть найменших. Два герої, люди різних, дуже відмінних натур, вдач, рівнів розвитку, політичного гарту, просто розійшлись, вірніше Богун відійшов від Хмельницького, не схвалюючи його стратегії і тактики. Оце і є в творі незаперечним.

На чиєму ж боці автор, чию поведінку він схвалює, утверджує — Богуна чи Хмельницького? Коли судити по тому, що головним героєм роману є Богун, по тому, що на останній сторінці твору висловлюється Богун, а про Хмельницького лише згадується, та й то не в позитивному, а в якомусь нейтральному плані; коли взяти до уваги любовне змалювання Богуна в романі в цілому, то можна зробити висновок, що схвалюється саме його поведінка.

Коли ж вдуматися у все те, що ми навели попереду, то вийде зовсім навпаки. Справді, адже буквально в усіх найгостріших ситуаціях, у всіх тих випадках, коли Богун бере під сумнів тактику гетьмана, звинувачує його в нерішучості або навіть зраді, коли нервує, щиро і боляче переживає — у всіх цих випадках Богунові доводиться згодом переконуватися, що він неправий, що дарма гарячкував, що плани, дії, стратегія Хмельницького в цілому вірні, що вони здійснюються і приносять потрібні наслідки.

Пізнавши добру, відверту натуру Богуна, ми залишаємось певними, що коли б автор продовжив свою розповідь (до речі, як свідчить А. Іщук, О. Соколовський «мав намір написати продовження роману «Богун», для чого опрацював уже багато матеріалів»), коли б Богун зустрівся на Масловому Ставі з Хмельницьким і дізнався від нього про все те непередбачене й тяжке, що сталося в наметі підступного хана, — з його благородного обличчя зійшла б та кам’яна суворість, з котрою іде він на раду. Цього разу полковник також визнав би, що його підозри не мали поважних підстав, були помилНовими. І тут логіка не тільки історична, а й чисто психологічна, вона випливає з характеру Богуна та всіх попередніх взаємин полковника з гетьманом.

Таким чином, поведінка вінницького полковника в романі говорить далеко не на його користь. Вона свідчить про те, що Богуна важко прийняти за того позитивного, а тим більше — ідеального героя (як це твердилось у згадуваних рецензіях 30-х рр.), який би представляв собою утверджуючу програму твору. Що ж це, справді, за герой? З одного боку — мужній воїн з гарячим серцем, з девізом:

«Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити», — прекрасний організатор і полководець (пригадаймо вінницьку оборону і рятування людей з обложеного берестечківського табору), простий у побуті і взаєминах з козаками, вірний друг і товариш; а з другого — нервовий клубок, лабіринтне вмістилище сумнівів, підозр, недовір'я до дій того, хто керує визвольною боротьбою цілого народу, безсилля й нерішучості.

Весь час Богун сумнівається, не вірить, сам карається, загрожує, що буде боротися проти гетьмана, але й разу не здійснює своїх погроз: то розуміє, що не підходить час, то бачить, що нема причин для боротьби. Кожного разу його погрози залишаються погрозами, та й носять вони, так би мовити, камерний характер: їх полковник звіряє тільки своїм близьким знайомим або друзям, але в козацьку масу, в народ, про якого не раз говорить як його оборонець, з ними не йде.

Чи хотів О. Соколовський вивести Івана Богуна таким? Думається, що не хотів. Тут, либонь, маємо справу з тим явищем, яке дехто їз літературознавців називає ідеєю-помилкою: коли фактичний стан речей у творі не співпадає з суб'єктивними бажаннями автора.

Увесь наведений попереду матеріал про взаємини Богуна й Хмельницького утверджує вірність, виправданість стратегічно-тактичної лінії гетьмана і свідчить про прихильність, симпатії автора до вождя повсталого народу. Тому не має під собою найменших підстав твердження про те, що нібито О. Соколовський намагався зробити Хмельницького зрадником: адже за винятком останнього обвинувачення Богуна — в тому, що немовби гетьман утік до татар, боячись повстанців, — усі попередні автор спростовує, показує (то через розгортання подій твору, то устами своїх позитивних персонажів) їх необгрунтованість, а інколи й причини (різні плітки, розповсюджувані ворогами).

Цього останнього звинувачення письменник спеціально не спростовує, але воно, по суті, спростоване ще до його народження: в романі показано, що Хмельницький не втік до хана, в поїхав, щоб повернути орду на поле бою. Цікава і ще одна деталь: коли Богун говорить, що гетьман утік, рятуючи свою шкуру, Филон Джеджелій у це не вірить. А пригадаймо всі щирі похвали та високі оцінки на адресу мудрого гетьмана, що йдуть з уст Богуна, Нечая, Джеджелія, Кричевського та інших позитивних персонажів; пригадаймо, нарешті, авторські характеристики та любовне змалювання письменником його постаті. (Одне з них наводилося в цитаті з рецензії «Контрреволюційна кащенківщина»). Все це незаперечно свідчить про те, що Хмельницький позитивний — і навіть більш позитивний, ніж Богун, — герой роману.

Проте в образі Хмельницького не все, як кажуть, гладко, в ньому мають місце такі окремі штрихи, які не зовсім вірно характеризують цього видатного історичного діяча, які дещо дисонують і в загальному плані авторського трактування постаті гетьмана. Іноді письменник наголошує на бездіяльності та захопленні чаркою керівника повстанської армії. Це видно в епізоді Пилявського бою. Коли поляки залишили свій табір, тоді козаки безладно кинулись грабувати його, а гетьман у той час спокійнісінько «сидів собі край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха», не пославши навіть погоні за ворогом, давши можливість йому безборонно втекти.

Таким чином, у роботі над образами Івана Богуна та Богдана Хмельницького О. Соколовський не до кінця втримався на ґрунті реалізму. Поряд з історично правдивими рисами в цих образах є й такі риси, які порушують історичну правду, не зовсім вірно характеризують двох славних синів українського народу.

Є в «Богуні» також інші прикрі порушення історичної правди.

В сатиричному, окарикатуреному плані змальований у ньому Костка Напєрський. Якимось дуже несерйозним, поверховим постає перед читачем цей керівник визвольного руху польських хлопів, союзник Хмельницького.

Не знайшла в романі художнього втілення ідея українсько-російського єднання. Автор обмежився двома-трьома згадками про налагодження стосунків гетьмана з Москвою (наприклад, Хмельницький з задоволенням розповідає Богунові, що цар дозволив перекинути козацьке військо через Брянщину проти Радзівілла). Цей недолік роману, мабуть, зв’язаний з тією програмою, яку висловлює Богун — не звірятись на чужоземну допомогу (а саме тут письменник і не спростовує свого героя).


Передчасна смерть (1938) не дозволила Олександрові Соколовському здійснити його цікаві творчі плани й задуми, які передбачали не лише продовження «Богуна», а й написання романів «Червоне козацтво», «Чернігів», «Каторга», «Дмитро Лизогуб» та ін. Спадщина письменника, досі нам відома, кількісно невелика — понад десяток поетичних та прозових творів, але своїми кращими зразками, зігрітими патріотичним почуттям, духом свободолюбства, інтернаціоналізму і дружби народів заслужено належить до цінних надбань української радянської літератури і продовжує служити справі виховання будівників комунізму.


Микола Сиротюк.



Примечания

1

Що особливого в ній пан бачить? (пол.).

(обратно)

2

О, щаслива нагода! Яка ж дурна мужичка!.. Тепер уже не втече (польськ.).

(обратно)

3

Га? Що?.. Пішла? Чого ж то пішла? Га, що? (польськ.).

(обратно)

4

Розумію, все розумію! Трьох драгунів зі мною, не більше. (польськ.).

(обратно)

5

Вельможний пане все треба зробити тихо… (польськ.).

(обратно)

6

Геть!.. Усі в замок! (польськ.).

(обратно)

7

Чи зручно Тобі, моя кохана? (польськ.).

(обратно)

8

Вовкулака, (польськ.).

(обратно)

9

Милосердя! (пол.).

(обратно)

10

Сейм, що збирався в період безкоролів’я.

(обратно)

11

Повторення — мати вчення.

(обратно)

12

Лицем до кінноти (польск.).

(обратно)

13

Чи то ж добре десять тисяч війська утратити (польськ.).

(обратно)

Оглавление

  • ЧАСТИНА ПЕРША
  •   1
  •   2
  •   З
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  •   20
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  •   1
  •   2
  •   З
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  •   20
  •   21
  • ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  •   1
  •   2
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  • ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
  •   1
  •   2
  •   З
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  • ОЛЕКСАНДР СОКОЛОВСЬКИЙ
  • *** Примечания ***