Дзвінок [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать постранично, страница - 2

цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.

— Пішли, хлопці,— сказав до них третій. — Хватить…

— Як же її… тут… тут лишити? — спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

— Нічо… оклигає…

— Давай, поняв… пішли…

— Буде знати…

— Пошуткувала, поняв…

— Ось її сумочка, — сказала дівчина.

— Кинь біля неї.

— Ну, що ти, поняв… — до дівчини — …харе нюні пускати.

— Шизуха косить наші ряди.

— Хе-хе… ну, ти поняв, даєш…

— Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

— Фу-у… — важко видихнув господар. — Лягаєм, чи що?

— Почекай… може, забили її.

— От іще вигадала! Забили!

— Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

— Ну — бідна! Видно, було за що.

— Паркан треба новий.

— Ясно… сітку натягнем.

— Влодко приїде — займеться…

— Я й сам, без Влодка, дам раду.

— Говори-балакай… О, дивись — ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

— Куди це вона?

— Не бачиш? До нас намірилася.

— Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

— Я казала — замикай на ніч хвіртку.

— От було зачинити.

— Диви, до Марчуків не поповзла.

— До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

— Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

— Що я маю робити?

— Ти ж бачиш — до нас приповзла.

— От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

— Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

— Глянь — у Марчуків штора колихнулася.

— Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, — процідила крізь зуби.

— Ті то вже хвіртку зачиняють.

— А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

— Вона повзе до дверей.

— А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

— О, знову в них штора колихнулася, — тикнув пальцем.

— Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

— Потім будуть говорити.

— Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

— Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

— Тим батярам?

— Ну.

— Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони — бом! бом! бом! — і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

— Ні, я не відкрию, — сказала твердо жінка.

— Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

— Попробуй тепер заснути, — зітхнув чоловік.

— Зажуй пігулку, — порадила вона.

— Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, — закректав лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затисши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

— Що це? — насторожилася жінка.

— Я там знаю?

— Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

— Не