995-й святий [Юрій Цвєтков] (fb2) читать онлайн

Юрій Цвєтков 995-й святий

Вважається, що Кассельська сутичка 1528 року між католиками і протестантами почалася через розбіжність у тлумаченні деяких догматів віри. Так, у всякому разі, пишуть в книжках, де згадується ця взагалі незначна подія: в ті часи бували побоїща значно довші й кривавіші. Що ж, можна погодитися й з такою точкою зору, тим більше, що в ніякий підручник не введеш дивовижну історію отця Кролліціаса, оголошеного пізніше 995-м католицьким святим.

Кассельська сутичка, що тривала чотири дні, нерозривно пов’язана з іменем і діянням отця Кролліціаса.

День перший

Травневого ранку 1528 року підмайстер єдиного в Касселі цеху бондарів Ганс Крот, помолившись, вийшов з будинку й попрямував до лотка, де монах-домініканець продавав індульгенції. Ганс довго стояв біля лотка, уважно читаючи прейскурант, і, нарешті, попросив дати йому клаптик пергаменту, на якому витієватими літерами було виведено: «Відпущення за рукоприкладство на пробста, декана, священика або іншу духовну особу…» Потім, трохи подумавши, Крот купив ще індульгенцію з текстом: «…Якщо ж рукоприкладство привело до кровопролиття і мало місце виривання волосся або інше тяжке насилля чи побої…»

Сховавши обидві індульгенції, Ганс Крот підійшов до католицької церкви й попросив хлопця-служника покликати отця Кролліціаса. Кілька хвилин Ганс Крот старанно виконував на святому отці все, що дозволялося двома грамотами, за винятком хіба що «виривання волосся», бо штучна тонзура поєднувалась у преподобного Кролліціаса з досить великою природною лисиною.

Господь, звичайно, не образився на передбачливого підмайстра — образилися численні парафіяни. Два духовні собрати з пастви побитого Кролліціаса вийшли на міський майдан і почали енергійно закликати помститися знахабнілим протестантам.

Даремно Ганс Крот, що, як кожний чесний бондар, був протестантом, розмахуючи індульгенціями, кричав, що він і не думав ображати католицьку церкву. Марно пояснював парафіянам, які збіглися на крик, ніби все сталося через те, що преподобний Кролліціас не дає проходу його, Ганса Крота, дружині. Зневажений католицизм жадав помсти.

Бити протестантів почали на міському ринку. Потім католики, підбурювані кровожерливими закликами отця Кролліціаса, розтрощили аустерію найбагатших у Касселі братів-протестантів.

Протестанти теж не лишилися в боргу. Вони втопили в ставку церковного старосту й почали було вже носити дрова до старезної католицької церкви, але саме в цей час на Кассель спустилися сутінки, і міщани розійшлися по домівках.

Звичайно, прокинувшись вранці, кассельці забули б про цю звичайнісіньку бійку, як забували про такі ж речі вже не раз. Але те, що сталося в наступні дні, роздмухало тліючі вуглинки релігійної сутички до значної пожежі.

День другий

Отже, на другий день вранці нечисленні парафіяни-католики, як завжди, слухали ритуал служби, що вів оздоблений синяками отець Кролліціас: Раптом над Касселем пролунав слабкий свист, потім затріщали дошки, обличчя молільників обдала гаряча хвиля повітря. Якийсь димучий камінь упав біля ніг отця Кролліціаса.

Преподобний вмить відскочив і сховався за велике розп’яття. Налякані парафіяни кинулися геть.

Коли церква опустіла, і отець Кролліціас переконався, що річ, яка впала, нічого поганого йому не заподіє, вийшов з-за укриття. Обійшовши камінь, він кілька разів перехрестив його і, сказавши виразно: «З нами божа матір», — нахилився, щоб підняти загадковий предмет.

І в ту ж мить церква наповнилася стогоном та криками бідного пастиря. Отець Кролліціас, який вдруге за останню добу зазнав страшенного болю, тряс пальцями й вивергав добірну хулу: камінь був гарячий, мов розжарене залізо.

Оскільки протестанти у цьому не були винні, отець Кролліціас швидко заспокоївся. Через півгодини він сидів, розчепіривши перев’язані пальці, і великими гучними ковтками пив хмільне кассельське пиво. Обличчя його, як завжди в такі хвилини, було умиротворене.

Полудень і вечір минули в Касселі спокійно. І хоча вранці цього дня католики і протестанти ще поглядали скоса один на одного, пригадуючи вчорашню бійку, ввечері навіть безпосередній винуватець її Ганс Крот мирно балакав з міським мельником, якого призначили новим церковним старостою католиків. Ніщо не провіщало бурхливої ночі…

А втім, бурхливою ця ніч була тільки для монастиря. В північ монахів, які міцно спали, розбудив голосний стогін отця Кролліціаса. Хлопчик-служник, якого послали довідатися, що сталося, побачив преподобного, який ходив по келії і, безупинно скиглячи, тряс правою рукою.

Служник обережно спитав, що мучить святого отця. У відповідь пастир брутально вилаявся і підніс до самого обличчя хлопчика страшенно розпухлу долоню. Два пальці цієї широченної долоні при світлі свічки вилискували тьмяним блиском. Коли ж отець Кролліціас постукав ними об стіл, в келії пролунав характерний металічний дзвін. Переляканий хлопчик кинувся геть.

Вислухавши повідомлення служника, пробст визнав його настільки брехливим, що на всякий випадок нам’яв бідоласі вуха і спокійно влігся спати. Проте довго спочивати пробсту не довелося: басистий крик отця Кролліціаса почав гучно відлунювати в монастирі.

Незадоволений пробст розбудив монахів і об’явив, що, мабуть, в їхнього собрата вселився диявол. Монахи, ремствуючи й позіхаючи, попленталися виганяти нечисту силу.

Ввалившись безладною юрбою в келію отця Кролліціаса, монахи побачили дивне видиво. Посеред келії стояв на одній нозі преподобний, з жахом витріщившись на розчепірену долоню правої руки, й несамовито ревів. Долоня була із блискучого металу, і з неї, як із дзеркала, дивилося на отця Кролліціаса його спотворене зображення, вискалене в безперервному реві.

День третій

З самого ранку в монастирі зчинився переполох. Монахи, забувши про молитви, бігали вузькими монастирськими коридорами, час від часу заглядаючи в келію отця Кролліціаса. Той уже не кричав, а лише стогнав. Незабаром вся рука преподобного стала металевою — від пальців до плеча. Жах монахів досяг межі.

В цей час, трохи заспокоївшись, пробст із похвальною заповзятливістю заявив, що нещастя, яке звалилося на їхнього собрата, не що інше, як підступи протестантів. Ні хвилини не вагаючись, він наказав виставити нещасного пастиря на майдан, щоб чесні католики своїми очима побачили постраждалого за віру.

Перед церквою швидко зібрався величезний натовп. Всі — і католики і протестанти — з жахом дивилися на отця Кролліціаса, який перетворювався на метал, і сумно тягли «Санта Марія, оре про нобіс…» Троє протестантів тут же відреклись од своїх помилок, а всі інші вирішили за найкраще піти геть.

За день металевий покрив поширився і на другу руку отця Кролліціаса. А надвечір, коли металічним блиском почала відливати більша частина грудей преподобного, він перестав стогнати, заплющив очі і вмер.

День четвертий

На панахиді пробст одправляв похорон невідомо кому. Нижня половина того, хто лежав у домовині, безсумнівно належала колись отцю Кролліціасу, весельчаку й лихослову. Але верхня частина лише скидалася на людське тіло. За час, що минув після смерті, метал залив уже обличчя і лоб святого отця. Тепер пастир був схожий на статую, одне око якої чомусь примружилось і рот скривився в гримасі страждання.

Відправивши похорон Кролліціаса, пробст вийшов на площу й закликав віруючих до помсти. Отоді й почалася та сама Кассельська сутичка 1528 року, про яку згадують у багатьох підручниках історії — книгах, що, як відомо, описують події сухо і без подробиць.

— Ну й собаче життя! — скаржився своєму приятелеві чиновник баварського єпіскопства Еріх Шлезке, сидячи влітку 1911 року в кассельській пиварні «Шумовиння над кухлем». — Іншим що? Іншим — везе. Інші служать де? Інші служать у солідних фірмах, а деякі навіть у військовому управлінні. І що до них тече? До них течуть гроші. Скільки? Багато, грошей. Адже ніхто не хоче служити в армії. А в єпіскопстві хто хоче служити? Тільки такі дурні, як Еріх Шлезке!

— Ч-ч-чого ж дурні? — поцікавився приятель, висушивши за монологом Еріха восьмий кухоль.

— А тому дурні, що ковтають пил у церковних архівах! — сказав про себе Шлезке в множині. — Що робить мій шкільний приятель Вальтер Блох? Мій шкільний приятель Вальтер Блох сидить тепер у Ніцці. А чому мій шкільний приятель Вальтер Блох сидить у Ніцці, тоді як у школі він не мав і трьох пфенігів на цигарки? Тому, що він служить у ковбасній фірмі Глобке і Грущинський. А чому…

— П-п-плюнь, Еріх, п-п-пий краще п-п-пиво, — сказав приятель.

— А що повинен робити я? — плакався далі Шлезке. — Я сиджу два місяці в цій норі, в Касселі, риюся в паперах. А чому? А тому, що його високопреосвященству захотілося мати свого баварського святого. А навіщо йому мати свого святого? А собака його знає!

— Еріх, — докірливо зауважив приятель, — ти ж знаєш, його високопреосвященство не любить собак!

— І я риюсь у паперах, — не спинявся Шлезке, — що я знаходжу путнього? Ні-чо-го! Можливо, його преосвященству потрібен документ про те, що один із його попередників, епіскоп баварський Екзестакрустіан був хрещеним євреєм?

— Не потрібен! — сказав приятель.

— Чи папір, який свідчить, що папа Григорій IX у 1613 році пробув три дні в Касселі? А хіба мало де ще чорт міг носити папу Григорія IX!

— Папу не міг носити чорт, — зауважив приятель.

— Чи ота нісенітниця — донесення пробста кассельського монастиря про те, що в тисяча п’ятсот двадцять восьмому році якийсь монах Кролліціас перетворився на метал? Мені самому цікаво, чи цей пробст був просто шахрай, чи до того ж іще й дурень! Отже, ці папери я дам його високопреосвященству!

— К-к-кинь, — радив приятель, — ш-ш-ш-шахраєм м-м-менше, шахраєм більше…

— А що зробить мені епіскоп за такий улов? його преосвященство відірве мені голову! Ну й собаче життя!..

Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» Отто Брунцлау був цілеспрямованою людиною. Дванадцять років щоденно вранці втовкмачував своєму учневі Кривому Віллі улюблену пісню «Ах, майн лібер Августін». До 1961 року Віллі, облізлий і змарнілий папуга, прозваний Кривим, бо він і справді був такий, навчився видобувати з півдюжини гортанних звуків, у яких подобу відомої народної пісні можна було вловити тільки за допомогою буйної фантазії.

Одного разу, прокинувшись уранці, Віллі загорлав сам, без звичних улесливих умовлянь і шантажу конопляним сім’ям. «Лібррр Аггг…»

Отто вирішив, що курс навчання закінчено і можна пожинати плоди своєї праці.

По-перше, він назве тепер свою пиварню «Співи папуги». Це вже не якесь там «шумовиння», що його вигадав дідусь, старий Герман Брунцлау. А небіжчик, як відомо, не страждав від надмірної уяви. По-друге, зважте, скільки відвідувачів рине в його, Отто Брунцлау, пиварню, щоб побачити дивовижного птаха. Отто Брунцлау тонко розумів, що таке реклама!

І все це було чудовим приводом до того, щоб відкопати бочку бамергського пива, яку Отто закопав п’ять років тому на своєму дворі. Навіщо закопав? Адже хто розуміється на пиві, той не питиме гонноверське холодне і бременське тепле, той не стане здувати піну з кухля темного баварського і, звичайно ж, близько не підійде до барильця бамергського, якщо не буде впевнений, що воно не пролежало в землі не менше трьох років, але й не більше семи.

Ось чому липневого ранку 1961 року Отто Брунцлау, взявши заступ, подався на задній двір, де було закопано завітне барильце. Відмірявши на око п’ять метрів од стіни зруйнованого гаража, Отто почав копати. Хвилин десять він старанно довбав землю. Вже утворилася чимала яма, а барильця все не було. Брунцлау аж зажурився, вирішивши, що помилився, та раптом заступ виразно об щось дзенькнув.

— Є, ось воно, — зрадів Отто, — за обруч зачепився!

Та коли шматок глини одлетів і щось блиснуло тьмяним срібним блиском, Отто по-заячому скрикнув, затуливши обличчя руками. Він чекав, коли пролунає вибух. Але навколо було тихо.

— Ма-а-арто, — жалібно покликав Брунцлау дружину, — Марто! Треба повідомити в поліцейське управління, тут лежить снаряд!

З кухні вилетіла Марта й втупилася в чоловіка.

— Марто, — прошепотів той, вражений раптовою думкою, — це не снаряд… Я, здається, знайшов скарб.

За кілька хвилин забруднене й спітніле подружжя відчистило од глини чималу частину знахідки. Ще кілька гарячкових гребків — і перед ними з’явилося людське вухо.

Вони знайшли скульптуру! З срібла! З платини! Сто тисяч! Мільйон марок… Ух…

Невдовзі відкопали голову скульптури. Отто, обриваючи гудзики, стягнув із себе в’язаний жилет і витер коштовну знахідку. Обличчя скульптури засяяло справжнім тьмяним блиском. Отто, примруживши одне око, глянув на ц£ обличчя і завмер. На нього, страждально скрививши рот, дивилася жахлива, дивовижна фізіономія…

Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» був не досвідчений у мистецтві, але вже те, що він побачив, виявилося цілком достатнім, щоб зрозуміти: це зображення небіжчика.

Годинник на ратуші хрипко пробив дванадцять ударів. Це вивело Отто з заціпеніння.

— Закопати, негайно закопати, а то відберуть, — зашепотів він.

— Негайно ж, — погодилася практична Марта і, вгамовуючи незрозумілий страх, здавленим голосом запропонувала: — Вночі відкопаємо, вивеземо в Гамбург і продамо американцям.

— Герр Брунцлау! — почувся раптом деренчливий тенорок. — Герр Брунцлау! Що я роблю? Я шукаю вас. І що я думаю? Я думаю, чому вас немає на місці. Хіба це може не дивувати? Ні, це не може не…

— Іди швидше, — шепнув Отто дружині, — це Шлезке…

Еріх Шлезке останні сорок років, крім неділь і релігійних свят, щодня заходив ополудні, коли ратушу зачиняли на полуденний фрюштюк, в «Шумовиння над кухлем». Сьогодні він здивувався, не побачивши за стойкою хазяїна.

— Хіба я можу піти, не випивши пива? — сказав він, стоячи в порожній залі. — Ні, не можу. Найголовніше в людини — це її звички. А якщо так, то… О! — вигукнув Шлезке, побачивши Марту. — Пані Брунцлау! Я бачу вас такою запорошеною. А хіба це може бути природним? Ні, це не може бути природним. Але що я хочу зробити, перш ніж випити свій кухоль? Я хочу побачити герра Брунцлау. А чого я хочу побачити герра Брунцлау? А того, щоб повідомити йому, що його прохання про зменшення податку передано самому начальникові… Проте я скажу йому це сам. Де ж герр Брунцлау, у дворі?

І прослизнувши повз остовпілу, розгублену від вражень сьогоднішноьго дня Марту, Еріх Шлезке вийшов у двір пиварні.

Через дві години Шлезке і Брунцлау вдоволені і щасливі оглядали повністю відкопану статую.

— А чому ви повинні мене слухати? — не вгавав Шлезке. — А тому, що я давній друг родини Брунцлау. Коли я пив пиво з небіжчиком Германом Брунцлау? З небіжчиком Германом Брунцлау я пив пиво, коли вас, Отто, ще не було на світі. Але що мене зараз цікавить? Мене цікавить зовсім не пиво. І навіть не служба, на яку я сьогодні не повернуся. Мене цікавить, чому він так дивно виглядає?

— Може, розбити й продати частинами? — похмуро запропонував Брунцлау.

— О-о-о-о! — застогнав Шлезке. — Що б ви робили, коли б я не був давнім другом вашої родини і коли б я не прийшов сьогодні пити пиво? Ви б скінчили свої дні в бідності й занепаді! Але мене цікавить зовсім не бідність. Мене цікавить, на що скидається цей металевий монах? Можливо, ви, Отто, пам’ятаєте, де я читав про монаха, який перетворився на метал?

— Про монаха, який перетворився на метал? — перепитав Брунцлау. — Герр Шлезке, перш ніж завітати до моєї пиварні, заходив у якусь іншу?

— А-а-а! — видихнув раптом Шлезке. — Я згадав! Так, це була правда! Майн готт. Це була правда…

— А тепер ваше преосвященство послухає, що пишуть газети?

— Так, — буркнув епіскоп баварський і додав, невдоволено поморщившись: — Заберіть каву і дайте мені содової.

— Починати, як завжди, з «Баваріше рундшау»? — спитав секретар?

— Як хочете.

— «Нью-Йорк, 16 липня. За повідомленням агентства Ассошіейтед пресс, переговори про заборону атомної…»

— Пропустіть, — сказав епіскоп.

— «У південному В’єтнамі триває напружене становище. Уряд поспішно призиває в армію…»

— Далі!

Секретар перегорнув газетну сторінку.

— «Експансія міжнародного комунізму на планеті…»

— Не треба!

Прошелестіло ще кілька сторінок.

— «Після прем’єри фільму «Тсс, джентльмени» незрівнянна Ліліан Раббат стала найпопулярнішою кінозіркою. Вчора в клубі Прихильників Крайніх Засобів відбувся прийом на честь прекрасної Ліліан. На прийомі Лілі була в спеціально пошитому з цієї нагоди срібному платті, в якому вона здавалася ще менше вдягненою, ніж у «Джентльменах». На фото внизу ви бачите заключну частину прийому, коли Ліліан…» Ваше преосвященство бажає ще содової?

— Ні, подайте окуляри. Чого ж ви замовкли?

— «Щодня чарівна Ліліан одержує п’ять тисяч марок, двісті запрошень на прийоми і шістсот листів…».

— До речі, — спитав єпіскоп, — яка сьогодні пошта?

— Тринадцять листів, ваше преосвященство!

— Від кого?

— Сестри-кармелітки повідомляють, що…

— В кошик!

— Запрошення від християн-ентомологів на…

— Напишіть, що не приїду.

— Нагадування, що в середу відбудеться освячення нового заводу фірми Граббе.

— Запишіть у календар.

— Далі лист із тюрми.

— Розкаяний грішник просить про заступництво? В кошик!

— Не зовсім так, ваше преосвященство. Осмілюсь сказати, що лист цікавий!

— Читайте!

— «Сподіваючись на ласкаву увагу вашого преосвященства, сповнений піклування не про себе, а про святиню німецької церкви, попавши в біду через дивовижне непорозуміння, благаю ваше преосвященство не випускати з рук святого Кролліціаса і дозволити мені дати на мудрий суд вашого преосвященства документ, який я ось уже чотири десятиріччя зберігаю у себе на серці і який проллє яскраве світло на одну із славних сторінок історії християнства».

— Досить, поясніть мені, що хоче цей пройдисвіт, — сказав епіскоп.

— Передбачаючи запитання вашого преосвященства, — дозволив собі посміхнутися секретар, — я зв’язався з поліцейським управлінням. Автор листа — якийсь Еріх Шлезке, співробітник Кассельського муніципалітету. Разом із своїм співучасником Брунцлау був затриманий гамбурською поліцією, коли намагався продати американському консулу якусь статую. Під час допиту обвинувачення заперечує, твердячи, що знайшов не статую, а ніби справжні мощі святого.

— Кролліціаса, здається? — перепитав єпіскоп.

— Так, Кролліціаса. Але серед дев’ятисот дев’яноста чотирьох святих такого імені немає, ваше преосвященство.

— Божевільний? Маніяк?

— Не схоже, ваше преосвященство.

— Документ, про який пише цей… цей…

— Шлезке, ваше преосвященство.

— …Цей документ справді існує?

— Я бачив його, ваше преосвященство.

— Ви, як завжди, на висоті, Штір.

— Радий вашій похвалі, ваше преосвященство!

— Так що ж документ?

— Схожий на справжній.

— Так… так… Хто там у Гамбурзі відає поліцією?

— Поліцейпрезидент Шуббарт, ваше преосвященство!

— Що ж, зв’яжіть мене з поліцейпрезидентом Шуббартом.

Коли професор Дроббер читав лекцію, пояснював кому-небудь наукову проблему чи взагалі був у хорошому настрої, він не говорив, а співав. Студенти звикли до цієї дивної особливості професора, бо читав він або, вірніше, виспівував свій предмет справді добре.

Але цього разу аудиторія професора Дроббера була незвичайною.

Посеред невеликої зали в кріслі сидів епіскоп баварський. Трохи позаду на звичайному стільці — поліцейпрезидент Шуббарт. У затишному простінку між двома вікнами вмостився секретар його преосвященства Штір. А біля самих дверей височіли два здоровенних поліцейських, між якими, як між двома колонами, стояли Отто Брунцлау та Еріх Шлезке.

Безталанний службовець Карельського муніципалітету жадібно ловив кожне слово професора, а його компаньйон, навпаки, понуро розглядав примхливе ліплення на стелі.

— Отже, опромінюючи нейтронами яку-небудь речовину, ми викликаємо в ній штучну радіоактивність, — виспівував професор Дроббер на мотив скорботної молитви Оровезо з опери «Норма». — Потім визначаємо, які і в якій кількості радіоактивні ізотопи утворюються в дослідному зразку. Цей метод, що називається радіоактиваційним аналізом, дає можливість за короткий строк і з великою точністю визначити якісний і кількісний склад будь-якого металевого вибору, зовсім не пошкоджуючи його. Сподіваюсь, панове, я пояснюю зрозуміло?

— Так, — сказав єпіскоп.

— Звичайно, — докинув поліцейпрезидент Шуббарт, який в силу свого становища був зобов’язаний розуміти все.

Штір кивнув головою. Шлезке і Брунцлау мовчали.

— Немає сумнівів, — виспівував далі професор, — що цей аналіз у нашій лабораторії провели б ефективніше. Але ми привезли апаратуру сюди — таке побажання його преосвященства. І я сподіваюся, що він не нарікатиме, коли ми забаримося.

— То як же ви можете довести, що донесення пробста кассельського монастиря — не підробка? — звернувся епіскоп до Шлезке.

— Ваше преосвященство, — з почуттям мовив Шлезке, — ваше преосвященство, хіба я насмілюся брехати вам? Ні, я не насмілюся брехати його преосвященству! Скільки років прослужив я бездоганно і безгрішно? Я прослужив бездоганно і безгрішно сорок років і прошу зважити, що починав я службу як чиновник баварського, так, саме баварського, єпіскопства!

Апарат професора клацнув, почулося тихе дзижчання, якому акомпанувало задоволене мугикання Дроббера.

— Так, так, — задумливо протягнув єпіскоп, — а чому ви так довго тримали цей важливий документ у себе?

— Тому, що я думав… Що я думав? Я думав, що пробст… якимсь чином… пробст був…

— Ні! — раптом пролунав громовий голос професора.

— Ні! Не може бути!

— Чого він репетує? — поцікавився єпіскоп.

— Цього просто не може бути! Один елемент! Всього один елемент! — викрикнув професор Дроббер, що свідчило про його надзвичайну схвильованість.

— Невже чистісінька платина? — радісно стрепенувся поліцейпрезидент Шуббарт.

— Платина? — перепитав Дроббер. — Яка платина? Ні, панове, я повинен повторити. Це якась помилка, якась дивовижна помилка! Я неодмінно повинен повторити!

— Хай буде так, — погодився епіскоп і знову повернувся до Шлезке. — Отже, навіщо ж ви тримали цей документ у таємниці сорок років?

— Так, у таємниці! Сорок років! — суворо підтвердив поліцейпрезидент.

— Сподіваюся, це не з корисливою метою? — чемно втрутився в імпровізований допит Штір.

Шлезке очманіло дивився то на одну службову особу, то на іншу й гарячково думав, що краще — щиросердо признатися чи збрехати. Щось надумавши, Шлезке уже було розкрив рота, але саме в цю мить між ним і епіскопом виросла огрядна постать професора Дроббера.

Професор був такий схвильований, що не міг навіть говорити. Він беззвучно розкривав рота, як персонаж німого фільму. Нарешті Дроббер спромігся вимовити окремі слова:

— Шістдесят третій… тільки шістдесят третій, і більше нічого… Мій боже, чистий шістдесят третій… Але звідки, ваше преосвященство? Звідки? Це… Це… Ваше преосвященство, скажіть…

— Професор щось у мене питає? — сухо звернувся епіскоп до свого секретаря. — Мені здається, це я повинен спитати професора, що його так схвилювало.

Штір розуміюче нахилив голову, нечутно підійшов до професора й подав йому склянку з водою. Дроббер жадібно почав пити. Не помічаючи звернутих на нього здивованих поглядів епіскопа і Шуббарта, він, бризкаючи водою, закричав просто в обличчя Штіру:

— Адже це європій! Стопроцентний європій! Чи розумієте ви, що це таке? Шістдесят третій елемент, і більше нічого! Боже мій, це не галюцинація? Ні!

— Європій? Ну й що ж? — спитав єпіскоп, який почав розуміти, що професор Дроббер схвильований неспроста.

— Але ж до цього часу на всій планеті цього елемента добуто не більше, як чверть грама, — простогнав професор, пригнічений такою дивовижною неосвіченістю.

— Ю-ю-ю-ю! — присвиснув поліцейпрезидент Шуббарт, забувши про етикет і про свій високий чин. — Так це дорожче ніж платина?

— В мільйон разів, у сто мільйонів! — закричав професор. — Але при чому тут мільйони? Боже мій, кілограми європію! Скажіть мені, заради всього святого, де ви дістали цю скульптуру? Де той чарівник, який здобув стільки європію? Хто створив це чудо?..

— Тихіше, панове, — раптом суворо й владно наказав єпіскоп. — Так, це справді чудо! А чарівник, який створив таке чудо, — господь, славити якого й служити якому — єдина наша турбота. Помолимося, панове, Всевишньому, який дарував нам нового святого.

Єпіскоп підійшов до статуї, поклав на неї руку й завмер, шепочучи молитву. Через кілька хвилин його преосвященство обернувся й сказав секретареві:

— Монсеньйор, напишіть листа у Ватікан. Проситимемо його найсвятішість дарувати нововідкритому святому ім’я Кролліціаса Кассельського.

За все своє трьохсотлітнє існування непоказний кассельський собор ніколи не бачив стількох людей.

В центрі, біля самої кафедри, сиділи найвельможніші церковні чини. Одна сутана затьмарювала пишністю іншу, а в трьох місцях навіть червоніли кардинальські мантії.

Ліву частину костьолу займав генералітет. Представники бундесверу нетерпляче тупцювали, чекаючи початку богослужіння.

Праворуч, тиснучи один одного животами, стояли керівники міністерств і цивільних відомств. Тим було найгірше. Старанно випрасувані фраки давно втратили свій вигляд у жахливій тисняві.

Численні репортери й фотокореспонденти примостилися в найнеймовірніших місцях: вони висіли на колонах, балансували на спинках крісел, двоє зачепилися за люстру і, здавалося, ширяли в повітрі.

Серед такого пишного зібрання два винуватці цієї події, почесні громадяни міста Касселя пани Еріх Шлезке і Отто Брунцлау боялися навіть підняти руку, щоб витерти струмочки поту, що бігли з їхніх розпалених лобів.

Отто розгублено озирався навкруги, то стаючи навшпиньки, щоб краще розгледіти товсті потилиці кардиналів, то намагаючись перелічити ордени на грудях у якого-небудь генерала.

Шлезке за своїм звичаєм думав. Думав про мінливість долі, з ласки якої він ще тиждень тому сьорбав прісну й прогірклу тюремну юшку, а тепер один із небагатьох кассельців удостоєний честі бути присутнім на урочистому богослужінні над металевими мощами нового, 995-го католицького святого Кролліціаса Карельського.

Службу повинен був правити епіскоп баварський. Всі з нетерпінням чекали виходу його преосвященства. Одним хотілося швидше побачити завершення сенсації, яка останній тиждень вирувала на сторінках усіх західнонімецьких газет. Іншим хотілося вийти на свіже повітря. Але більше за всіх хвилювалися кореспонденти. Не пізніше як через годину фотографії церемонії повинні бути в редакціях вечірніх газет!

Гомін, що панував у соборі, став особливо сильний, коли перевалило за сьому.

Кореспонденти почали перегукуватися. Вгорі загримів, перекриваючи інші звуки, могутній бас репортера баварського радіо.

— Чому вони не починають? У мене по ефіру четвертий раз крутять одну й ту ж рекламу!

Тоді голосно загомоніли всі. Кардинали дивувалися, поважно повертаючи голови до своїх вертких секретарів. Військові чини сиділи мовчки, цим виказуючи своє невдоволення. Цивільні голосно перешіптувалися.

У метушні не помітили, як на кафедру вийшов стривожений і розгублений монсеньйор Штір.

— Панове! — вигукнув він, перекрикуючи гул. — Панове! Богослужіння відміняється! Його преосвященство раптово і дуже небезпечно захворів!

Присутні розчаровано загули. До секретаря його преосвященства підбігли кореспонденти і почали наввипередки питати:

— У чому справа?

— Яка хвороба?

— На коли відкладено освячення?

— Скажіть кілька слів ось сюди, так, так, сюди!

— Панове! — слабо відмахувався Штір. — Ще нічого невідомо. Викликали лікарів! Ні, слава творцеві, не інфаркт. Не знаю… Ні, не знаю… Панове, пропустіть, пропустіть мене, будь ласка.

Собор швидко опустів. Тільки репортер баварського радіо бурмочучи змотував проводи.

Через дві години сторож собору побачив, як з бокової кімнати вийшов єпіскоп у супроводі свого секретаря, його преосвященство голосно стогнав. Проходячи повз занавіски, де стояли усміхнені мощі святого Кролліціаса, епіскоп стишив кроки і зупинився.

Сторож, вирішивши, що наступила зручна нагода, кинувся під благословіння. Проте його преосвященство, не перестаючи стогнати, відсмикнув руку й, піднявши її, попрямував до виходу, де на нього чекала автомашина.

Старий лишився стояти на колінах, здивовано дивлячись услід піднятій руці його преосвященства, три пальці якої чомусь були загорнуті у вилискуючу металом стрічку. Чи, може, це тільки здалося?

Цілу ніч резиденція епіскопа сяяла вогнями. Біля під’їзду стояло не менше десяти лімузинів, які належали видатним професорам-медикам. Вчені були нагорі, у вітальні. Вони оточили ліжко епіскопа і нерозуміюче дивилися на його руку. Три пальці її стали металевими. Судячи з того, що четвертий палець розпух і страшенно болів, з ним мало трапитися те саме. Єпіскоп не переставав стогнати. Перетворення його преосвященства на метал відбувалося болісно й тяжко.

Шановні професори здивовано перезиралися.

— Якщо повірити всьому, що розповів нам монсеньйор Штір, — заїкаючись од хвилювання, почав керівник гамбурзької хірургічної клініки професор Гросс, — то доведеться припустити, що ми зіткнулися з надто дивним захворюванням.

— Колега фон Гросс виявився надзвичайно проникливим, — не стримався, щоб не ущипнути, хірург Міллер, у якого фон Гросс переманював половину пацієнтів.

— Якщо вірити документу про Кролліціаса, тобто, вибачте, святого Кролліціаса, то гаяти часу не можна, — квапливо мовив ставний дерматолог Кріггер.

— Різати… — задумливо запропонував терапевт Брошке.

— Пан терапевт Брошке, мабуть, хоче сказати «ампутувати»? — сухо зауважив фон Гросс.

— Так, так, саме ампутувати! — поспішив погодитися той.

— Іншого виходу немає! — підтвердив Кріггер.

— Так! — зважився фон Гросс.

— Так! — приєднався до думки колег Міллер.

— Ваше преосвященство! — схилився до вуха епіскопа монсеньйор Штір. — Консиліум вирішив, що необхідна ампутація.

— А-а-а… мені… все… одно… — простогнав єпіскоп.

— Але ампутувати треба негайно, — швидко сказав фон Гросс, якому дуже хотілося відбити цього знатного пацієнта у вискочки Міллера.

— Так, так, негайно, — заявив Міллер, — ось мої інструменти, я йду мити руки.

— Колега Міллер погоджується мені асистувати? — з викликом поцікавився фон Гросс.

— Ні, колего, я обійдуся без вас, — визивно відповів той, прямуючи до виходу.

Керівник гамбурзької клініки подався за ним, маючи намір у коридорі звести рахунки з суперником. За ними рушили й інші. Але тут консиліум був затриманий відчайдушним криком його преосвященства:

— Не треба! Не треба!

— Що не треба? — підбіг до епіскопа монсеньйор Штір. — Не треба ампутувати?

— Але ж це небезпечно, ваше преосвященство, — перебиваючи один одного, заговорили професори.

— Творець… відзначив… печаттю… нас… — викидав слова єпіскоп. — Ми… зараховані… до сонму…

Як завжди, перший здогадався монсеньйор Штір.

— Стривайте, панове! — закричав він. — Його преосвященство покривається металом так само, як святий Кролліціас. Хіба це не ознака святості!? його преосвященство вважає, що він теж заслужив честі бути святим. Дев’ятсот дев’яносто шостий святий! Боже праведний, яка сенсація!

Лікарі оторопіло вибігли з вітальні.

Історія повторювалася. Зранку в домі епіскопа метушилися люди. Із спальні його преосвященства линув голосний і пронизливий стогін. Було дивно, як такий кволий і слабкий дідуган може так репетувати. Під дверима спальні бігали лікарі, не насмілюючись переступити поріг. Біля дверей незалежно і неприступно стояв монсеньйор Штір.

— Але, можливо, ви дозволите один укол морфію його преосвященству? — кожні п’ять хвилин питав жалісливий Брошке.

Штір заперечливо хитав головою, його преосвященство надривався все більше.

О пів на десяту біля будинку пролунав шум моторолера. Монсеньйор Штір підбіг до вікна, радісно вигукнув і кинувся до сходів. Біля виходу із зали він зіткнувся з здоровенним монахом, який, важко дихаючи, влетів у вітальню.

— Телеграма від його найсвятішості, з Ватікану! — заревів монах, перекрикуючи своїм одчайдушним басом стогони, які доносилися із спальні.

Монсеньйор Штір побожно розгорнув депешу й швидко пробіг її очима. Обличчя його розчаровано витяглося. Він недбало кинув телеграму на підлогу і, не повертаючись до лікарів, сказав ослаблим голосом:

— Можете ампутувати…

Фон Гросс і Міллер, відштовхуючи один одного, рушили до спальні. Цікавий терапевт Брошке схилився над кинутою депешею. Там було написано: «Чи не надто багато святих?»

— Так, так, панове, це надзвичайне відкриття, — наспівував своїм студентам на черговій лекції професор Дроббер. — Ви, звичайно, багато чого знаєте з газет. Але, панове, газети подають неточно…

Сподіваюся, ніхто не докорятиме мені, що я спочатку розгубився, дізнавшись, що статуя або ці останки, правильніше… мощі… ну, словом, цей Кролліціас складається з найчистішого європію. Тут, звісно, кожен втратив би самовладання. Одразу триста сорок кілограмів шістдесят третього елемента! Та ще в такому страшному вигляді!

Я спочатку вирішив, що мій радіоактиваційний аналізатор зіпсувався. Та ні, все було справне… І я, панове, міг збожеволіти, бо після цього три дні не спав, не їв, а лише думав. О, про що я тільки не передумав! Адже європій, з якого зроблений Кролліціас, абсолютно чистий! Ми не виявили навіть незначних домішок будь-яких металів. Це — неймовірно!

Так, панове, і тут прийшов на поміч мій асистент. Він колись навчався на медичному факультеті. Хто міг знати, що мій безмовний асистент Бреслер хотів стати лікарем і що ті два курси медичного факультету, які він закінчив, допоможуть нам в усьому розібратися!

Він прийшов до мене і сказав: «Це бактерії, професор». Я не захотів його слухати, бо ці слова здалися мені маячнею. Але добре подумавши, вирішив: «А чому б і ні?»

Все інше ви знаєте, панове. Тут газети надрукували ніби точно, І, якщо ми замислимося над цією проблемою, вона здасться нам не такою вже і незвичайною.

Справді, більшість відомих бактерій черпають необхідну життєву енергію так само, як і вищі тварини, за рахунок тепла, що виділяється при згоранні вуглецю в кисні. Але давно відомо, що існує багато різновидів мікросвіту, які чудово обходяться без кисню. Є бактерії, які необхідну їм життєву енергію черпають з реакції сполучення з сіркою або з реакції розкладу сірководню. За останні роки відкрито бактерії, які збуджують реакцію сполуки кремнію з киснем, і в цій реакції — їхнє джерело існування.

В даному випадку бачимо нову різновидність бактерій. Ми з асистентом Бреслером назвали їх атомними бактеріями. Вони одержують життєву енергію, збуджуючи ядерні реакції. Спочатку вони змушують повільно, але нестримно, зливатися ядра водню. При цьому утворюється кисень і за рахунок дефекту маси вилучається значна енергія. Та бактерії на цьому не зупиняються. Вони ведуть процес ядерних перетворень далі: ядра кисню зливаються в ядра титану. Це призводить до додаткового виділення енергії.

Цей процес укрупнення атомів триває доти, доки він, з невідомих нам причин, не припиниться на європію.

Ми відкрили ці бактерії, зафіксували їх у електронному мікроскопі, і тоді багато чого стало ясно. Стало ясно, чому святий Кролліціас перетворився на метал і чому його преосвященство теж так само трохи не віддав богові душу. Бактерії з Кролліціаса перейшли на його преосвященство.

Але лишалося ще багато загадкового. Чому ці бактерії були лише на мощах Кролліціаса? Чому все живе на Землі не стало їхньою жертвою?

І тут, панове, я здогадався. Так, так, я не буду фальшиво скромним. Це я здогадався зазирнути в оригінал відомого донесення пробста кассельського монастиря, Про це донесення, як ви пам’ятаєте, багато писали газети.

Бактерії були занесені на Землю метеоритом. Адже «камінь, що впав», про який говориться в донесенні — це, звичайно, метеорит. Хтозна, з яких Галактик залетів до нас цей страшний камінь!

Ясно тільки одне — атомні бактерії не витримали земних умов. Вони швидко перейшли в спори, перетворивши в європій лише бідолаху Кролліціаса.

Ну, і перетворення його преосвященства пояснюється зовсім просто. Сильний потік нейтронів, яким я опромінював мощі під час радіоактиваційного аналізу, пробудив життєдіяльність спор цих загадкових бактерій. І треба ж було благословити його преосвященству мощі одразу після опромінювання!..

Мощі святого Кролліціаса лежать тепер в Кассельському соборі. їх показують раз на тиждень, у суботу. Тому на кінець тижня в Кассель з’їжджається багато люду — віруючих і туристів.

Після закінчення богослужіння віруючі плетуться на вокзал, а туристів везуть у ресторан «Європій», який стоїть на місці колишньої пиварні «Шумовиння над кухлем». У ресторані туристів зустрічає сяючий Отто Брунцлау й насамперед підводить гостей до столика, за яким сидить гер Шлезке. Отто Шлезке тепер служить у «Європії». Обов’язків у нього небагато, власне, два: по-перше, показувати себе гостям, а по-друге, пити пиво. З обома він справляється чудово.