Боротьба за історичну пам'ять українського народу [Роман Сербин] (fb2) читать онлайн

Роман Сербин БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда.

Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою

хотіли б її бачити.

Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.

Олександр Довженко, "Щоденник", 18.ХІ.1942.

Федір Пігідо не вважав трагічну німецько-радянську війну "вітчизняною", бо не бачив він у ній ні "визволення" свого народу, ні української "перемоги". Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію "Україна в огні", Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:

"І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому".¹

Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської "вітчизни". В записі 12 червня 1942 р. читаємо:

"Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу".²

Поки існував Радянський Союз, ні Пігідо ні Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'яті українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення історичної свідомості пострадянських українців, бо хоча Друга світова війна вже давно закінчилася, зацікавлення до неї зросло і виявляється в завзятих дебатах про правильну інтерпретацію цієї ключової події XX сторіччя. В Україні полеміка набрала своєрідного ідеологічного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцінок бойових дій, їх творців та виконавців сперечальники по-різному пов'язують війну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття "велика вітчизняна війна", "визволення" і "перемога", інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби.

Згідно з марксистською ідеологією, "буття визначає свідомість". Це діалектичне відношення "об'єктивної реальності" до "процесу його відображення" виправив Ленін. Ще до революції він зневірився у спроможності робітників творити свою власну класову свідомість і доручив це завдання створеній ним партії, яку й відповідно назвав аванґардом пролетаріату. Після революції Компартія зберегла це покликання. Коли вибухнула війна. Кремль зразу почав формувати у своїх громадян бажане ставлення до війни. 22 червня академік Емілян Ярославський написав довжелезну статтю, яку наступного дня надрукувала московська "Правда" під заголовком "Велика вітчизняна війна радянського народу".³ У своєму нарисі партійний ідеолог накреслив аксіомні директиви для офіційної аналізи німецько-радянської війни. Він вказав на героїзм Червоної армії та на готовість радянських громадян жертвувати життям "за радянську владу, за соціалістичну батьківщину, за незалежність, за честь, за свободу". Автор пригадав, що недавно Червона армія "принесла визволення народам Західної України, Західної Білорусі, Бессарабії, Литві, Латвії та Естонії", та обіцяв, що й теперішній "ворог буде розбитий, перемога буде за нами!".

Запоруку перемоги Ярославський бачив у єдності радянського суспільства: "І тим скоріша та повніша буде перемога, чим тісніше злютуєм велику сім'ю народів СРСР довкола нашої великої, славної комуністичної партії більшовиків, довкола її розумного вождя, голови радянського уряду — товариша Сталіна". Сталінський ідеолог визнавав невідкладним завданням партії двовекторну консолідацію радянського суспільства: злиття багатонаціональної імперії в нерозривну цілість та прикріплення цієї маси ґвинтиків до партійного керівництва. Міжнаціональне зближення мало здійснюватися довкола російської нації. З цією метою було використане повернення до російського націоналізму, розпочате в середині тридцятих років звеличанням російської історії. Як приклад попередніх успішних війн з чужоземними завойовниками Ярославський нагадав боротьбу з Лівонським орденом 1242 р., з Наполеоном 1812 р. та з німецькими окупантами України 1918 р. Російський характер радянської держави буде посилений під час війни відновленням російської військової традиції та реабілітацією Російської православної церкви.

Кремлівський погляд на війну зобов'язував усю радянську імперію, і в тому дусі мало вироблятися й "українське" сприйняття подій. В Україні стаття Ярославського з'явилася 24 червня мовою оригіналу в російськомовних газетах (київська "Советская Украина", харківське "Красное знамя" тощо) та в українському перекладі в україномовних часописах (київський "Комуніст", чернігівський "Більшовик" та інші). Українська преса передруковувала багато матеріалів про війну з московських джерел, а у власній продукції підбирала такі загальні теми, як героїзм Червоної армії, патріотичний порив радянських громадян, лояльність "соціалістичній вітчизні" та її "геніяльному вождеві" тощо. Коли йшлося про суто український матеріал, то його представлялося не інакше, як у дусі зближення з російським світом. Українські редакції старанно дбали про вияви вірності й відданості радянській імперії і сталінському керівництву.

Для вияву і тим самим пропагування "української відданості" спільному воєнному зусиллю була запрягнена українська інтелігенція, головним чином українські поети. Третього дня війни у "Правді" з'являється українською мовою вірш Павла Тичини "Ми йдем на бій!", у якому поет заявляв:

"Ми переможем, в нашій бо землі

І правда, й сила, й Сталін у Кремлі".

День пізніше та сама газета друкує вірш Максима Рильського "Слово Гніву" з рядками:

"Ми — сталінська, непереможна сила,

Ми — заповіт священний".

Ці та інші вірші в тому самому дусі відданості сталінській партії і міжнаціональному єднанню передруковують українські газети. 4 липня "Літературна Україна" друкує вірш Рильського "Великий Радянський народ":

З полів України, з грузинських садів,

З російського поля, з казахських степів

Росте-виростає гартована рать,

Ніколи нікому її не зламать!

Газета повідомляє, що вже вийшла у світ "збірка поезій, присвячена великій вітчизняній війні" з символічною лозунговою назвою "Пощади ворогу не буде!".

Не відставав від поетів український світ науки. На четвертому дні війни загальне зібрання Академії Наук УРСР прийняло резолюцію на підтримку "священної вітчизняної війні за цілість держави, за політичну незалежність, за честь і свободу".⁴ Наступного дня в переповненому Оперному театрі відбувся масовий мітинг столичної інтелігенції, який вислухав промови відомих діячів української культури й науки: А. Корнійчука, А. Богомольця, М. Бажана, М. Рильського, О. Довженка та інших. Заяви трафаретні: "З іменем вождя народів, отця українського народу великого Сталіна підемо на бій з фашизмом!" — Корнійчук; "Вперед, за Сталіна, за Батьківщину", — Бажан. Останній зачепив ще й стисло українську тему "визволеної" Західної України, з її українським антирадянським націоналізмом, який поет назвав "агентурою Гітлера". Марна була надія Гітлера на цю "п'яту колону": "Завдяки мудрості партії і нашого вождя товариша Сталіна ми заздалегідь вибили з рук фашистів то оружжя. Розгром українського націоналізму — велика перемога".⁵ Не знаємо, що справді думав доповідач та зібрана публіка про проведення совєтизації Західної України. Мабуть, багато присутніх бачили це "визволення" так, як Довженко висловився про неї у своєму щоденнику: "Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи".⁶ Та якої гадки не була б українська інтелігенція, виступати публічно вона мусіла так, як цього бажала правляча Компартія, бо режим вимагав одного голосу, навіть якщо не було одної думки.

Заява Бажана про сталінську перемогу над українським націоналізмом була передчасною. Зате вона вказувала на дійсні обставини політичної реальності. Бажан визнав, що два роки після прилучення Західної України до СРСР, і незважаючи на масові депортації та інші репресії, режимові таки не вдалося вповні совєтизувати тамтешнє населення і запевнитись його лояльністю. Водночас грубий напад на український націоналізм означав, що протилежно до російського, який режим збирався використовувати у війні з Німеччиною, український націоналізм залишався проскрибованим та об'єктом подальшої нищівної кампанії.

Засуджуючи український націоналізм, комуністичний режим нібито загравав з українським патріотизмом радянського покрою. 6 липня партійно-державне керівництво України вперше звернулося з відозвою "До українського народу" із закликом боротися за "рідну Україну".⁷ У відозві були наведені приклади героїзму з української історії часів Данила Галицького, Богдана Хмельницького та 1918 р. Звернення наче б в українському патріотичному дусі. Але якому? Українцям було сказано боротися з ворогом "за прикладом брата нашого — великого російського народу". Український уряд наказував захищати Україну, але лише як невід'ємну частину радянської імперії. Врешті, і це найважніше, Київ заявляв про свою готовість повністю виконати злощасну сталінську тактику "спаленої землі", виголошену "любимим вождем" 3 липня в його першому зверненні до радянського народу. Сталін наказував вивезти все що можна, а що не можна — знищити. Хто залишався на окупованій території, мав зробити перебування там ворога нестерпним, як для окупанта, так і для окупованих. Це були заходи, щоб рятувати владу кремлівського "хазяїна" та його наставників в Україні, а не турбота про інтереси українського народу. Пігідо вважав цю політику головним засобом руйнування України та нищення її народу, а Довженка жахало, що коли повернуться "свої", людей "каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями".⁸ Комуністична історіографія припише цим злочинним заходам героїчну жертовність радянського народу для перемоги над німецькими загарбниками.

Від самого початку нова війна ставала частиною української історії за новою радянською схемою. Прикладом послужить нам стаття М. Петровського "Військова доблесть українського народу", надрукована в газеті "Комуніст" 2 липня 1941 р. Відомий історик пристосував найважніші принципи радянського патріотизму до України: "Вся історія України сповнена героїчної боротьби народу за свою свободу і незалежність, боротьби проти всяких іноземних загарбників". Але зі слів автора виходило, що "ця багатовікова боротьба" мала ще й друге завдання: "об'єднання з братським російським народом" та "возз'єднання в одній державі". Ці прагнення зародилися ще "в далекі часи Київської Русі, історія якої була спільною початковою історією трьох великих братських єдинокровних народів — російського, українського і білоруського". Для здійснення цих двох віковічних мрій "український народ самовіддано йшов на величезні жертви". Таким способом Петровський долучив німецько-радянську війну до тези, яка в тридцятих роках стала аксіомою радянської історіографії: українці і росіяни вийшли з одного "древньоруського" кореня і продовж усієї своєї історії прагнули возз'єднатися зі своїми "кровними братами" в одній державі. Цю ціль українці частинно досягли переяславським "возз'єднанням" 1654 р., та довершили її "возз'єднанням" Західної України у 1939 р. Здійснення вікової мрії українського народу стало можливим лише з допомогою великого російського народу.

Петровський наводить численні приклади українських війн проти зовнішніх загарбників та народних рухів за возз'єднання з російським народом у спільній російській державі. В київських часах руські воїни виганяли з Києва польського князя з його найманим німецьким військом (1019 р.) і розбили угорські війська під Перемишлем (1099). Пізніше Данило Романович вигнав німецьких лицарів із Дорогочина (1237), а Олександр Невський переміг "псів-лицарів" (за висловом Маркса, спопуляризованим совєтами) на Чудському озері (1242). 1648 року козаки Кривоноса розбили німецьку піхоту під Старокостянтиновом, а 1918 р. "за допомогою великого російського народу" були вигнані з України кайзерівські "пси-лицарі". Автор прославляє "приєднання України до Росії 1654 р.", боротьбу українського народу за спільну батьківщину проти загарбників у Північній війні 1700–1721 рр., та українську участь "у вітчизняній війні проти навали Наполеона 1812 р.". Одночасно він засуджує "зрадника Мазепу", що "хотів віддати Україну на поталу ворогові", але "не знайшов ніякої підтримки в народі" ані в козаках, які "зосталися вірними батьківщині і разом з російською армією громили загарбників".⁹ Історик переконує читачів, що в боротьбі проти іноземних загарбників "міцніли братські зв'язки українського, російського та інших народів" спільної батьківщини. Після довгих віків поділу "український народ возз'єднався у своїй соціалістичній Республіці, яка є складовою і невід'ємною частиною великого СРСР". Тепер та "вся багатонаціональна єдина сім'я народів СРСР піднялася на священну вітчизняну війну", щоб відбити гітлерівський напад на "велику соціалістичну батьківщину". Боротьба за спільну "радянську батьківщину" завершувала історичний шлях українців від спільної Київської Русі до спільного Радянського Роюзу.

З початком нового шкільного року переданням такої російсько-центристської історії українського народу молодій генерації майбутніх громадян мала зайнятися школа. Обов'язок кожного вчителя, як пригадував директор Харківського міського інституту удосконалення вчителів — виховати "мужніх, стійких захисників батьківщини", "сповнених справедливою ненавистю до всіх нападників". Директор вважав, що для цього особливо надавалася історія, коли її "подати ширше, опрацювати з учнями ґрунтовніше". Добрим прикладом був матеріал "про славетну перемогу Олександра Невського над псами-лицарями", де "треба показати безприкладну хоробрість, героїзм і кмітливість російського народу, який не шкодував життя, боровся за свою незалежність і виборов її". Другою вдячною темою директор уважав боротьбу з німецькою окупацією України 1918 року. Врешті, сучасна війна мала стати об'єктом вивчення в усіх класах:

"Вітчизняна війна зобов'язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тільки в тих класах, де це пов'язано з програмним матеріалом (8-10 класи), а й у всіх інших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому році, від 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнів з великою вітчизняною війною радянського народу проти німецького фашизму".¹⁰

Компартія наполегливо старалася створити, якщо не єдино-мислення, то хоча б один спосіб публічного дискурсу на воєнні теми. Велика частина відповідальності за пропагування цих ідей була накладена на міську інтелігенцію. Лише в Петровському районі Києва агітаторами працювало 70 учителів, і за декілька днів 30,000 людей вислухали там лекції на тему "Великої Вітчизняної війни". Можна сподіватися, що ці зусилля дали бажані результати серед міської інтелігенції та робітників. Подібну роботу вчителі виконували серед молоді у школах і вузах. Слабше доходили відгуки офіційної пропаганди до сіл, де все ще жила більша частина українського населення. До того ж зі свідомості селян ще не зникли свіжі рани недавньої колективізації та голодомору. На противагу великій кількості евакуйованого міського населення, майже все селянське населення попало під німецьку окупацію. Це населення мало нагоду порівнювати обидва режими та на якийсь час було звільнене від радянської пропаганди. Воно ставало великим джерелом інакомислячих на воєнні теми, яких прийшлось комуністичному режимові перевиховувати після війни. Окрім селян та деякої частини інтелігенції і робітників, залишалася ще велика кількість невповні інтегрованих громадян у Західній Україні, для яких була неприйнятна радянська воєнна пропаганда.

Отож, коли закінчувалася німецько-радянська війна, існували два протилежні погляди на участь українського народу у воєнних подіях та на місце цієї війни в українській історії. З одного боку була офіційна радянська інтерпретація, за якою закріпилися вислови й поняття "Велика Вітчизняна війна", "визволення" і "Перемога". Ці терміни стали сакральними, а "Велика Вітчизняна" та "Перемога" писались уже з великої букви. Згідно з офіційним дискурсом, Україна була не просто "відвойована" чи "звільнена", а "визволена". В такому дусі Верховна Рада УРСР дякувала "великому російському народові і всім народам Радянського Союзу, союзному урядові, большевицькій партії і великому вождеві народів товаришеві Сталіну" за поміч у "визволенні українських земель від німецьких окупантів".¹¹ Не менш трафаретним стало пояснення радянської перемоги над Гітлером. Бачачи вже конання Третього Райху, П. Тичина писав: "Переміг радянський народ, зв'язаний могучою силою сталінської дружби народів, організований і натхнений великою більшовицькою партією і проваджений нашим геніальним вождем Маршалом перемоги Сталіним".¹²

Альтернативні погляди на далеку й недавню українську минувшину були заборонені і не могли мати тої єдності, якою втішалася радянська історія, санкціонована державою. Частина українського населення, в першу чергу національне свідома інтелігенція, розуміла українську історію за так званою схемою Михайла Грушевського. Для них Київська Русь була не спільною державою східних слов'ян, а українською, спадкоємцем якої була Галицько-волинська, а не Московська держава. Після литовського й польського панування на українських землях, українці відновили свою державу на якийсь час, вперше за Хмельницького, а опісля — в Українській Народній Республіці 1917 р. В цій історії червоною ниткою проходило змагання українського народу за збереження та відновлення української держави не для злуки з іншими державами, а для вповні незалежного життя. В цьому процесі Росія і російський народ не допомагали Україні здобувати незалежність, а навпаки, самі її поневолювали. Тому український народ мусів провадити найтяжчу боротьбу саме проти Росії. З незалежницьких позицій оцінювались так звані "Жовтнева революція" і "Велика Вітчизняна війна", які принесли Україні відновлення її поневолення.

Своєрідні погляди про минувшину мали селяни. Їхня історична пам'ять зберігала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективізацію і голодомор. Багато з них сподівалися соціального та національного визволення від німців. Але гітлерівці не розпустили колгоспів і не дозволили організувати українську державу, та й поводилися із селянами не краще сталінців. Вповні розчарувавшись в німецькому "визволителеві", селяни не мали іншого виходу, як погодитися на повернення "свого" "визволителя". Червона армія несла на своїх плечах сталінський режим, але в тій самій Чевоній армії були їхні чоловіки, батьки й сини. Треба було миритися з реальністю й відсувати в забуття неприємні спогади знущання "своєї" влади. Альтернативна пам'ять недавньої та дальшої історії на селі могла зберігатися лише на індивідуальній чи родинній базі.

Для західно-українських земель війна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами втішалася підтримкою локального населення до початку п'ятдесятих років. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про "вітчизняну війну", то її могло бачити лише у боротьбі Української Повстанської Армії, а не Червоної армії чи каральних загонів НКВС, — але такої термінології ніхто не застосовував. Національне свідоме населення Західної України вкладало боротьбу УПА в довговікову історію змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютішим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так і радянську.

Від воєнного до горбачовського періоду вододіл в українській історіографії проходив між пропагованою радянською та забороненою традиційною українофільською інтерпретаціями. П'ятдесят п'ять років радянський режим закріплював свою версію воєнної історії науковими виданнями, шкільними підручниками, музеями, пам'ятниками та державними святами. Ця версія і стала колективною пам'яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подій режим переслідував як антидержавницьку пропаганду, і воно могло зберігатися лише на приватній базі. Воно вирине на публічну арену щойно після повалення Компартії та її монополії на історичну правду. Головне протиставлення двох поглядів завжди полягало в інтерпретації відношення російської держави як царської, так і радянської, до українського народу: в одному варіанті російська держава завжди відігравала позитивну ролю, в другому — негативну.

Коли закінчилася війна, воєнна пропаганда мусіла відійти на задній план. Вона була потрібна для мобілізації країни в боротьбі із зовнішнім ворогом. З внутрішніми ворогами в мирний час комуністичний режим міг дати собі раду старими репресивними засобами. Продовження звеличання війська в мирний час могло стати навіть небезпечним для партійного контролю над державою. Все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати "Праздник Победы" і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі. Перший "Праздник Победы" Радянський Союз святкував 9 травня 1945 р. Цей "перемоги день, що дав нам Маршал Сталін",¹³ як писав М. Рильський, святкував і Київ. Було справді чому радуватися: врешті українські бойовики перестали гинути на далеких європейських фронтах. Але українці, які прислуховувалися до того, що діялося в країні, не могли не помітити, що радянські війська продовжували війну проти УПА в Західній Україні… Та не могли тішити українців сталінські подяки. Під час кремлівського прийому 25 травня 1945 р. на честь командувачів військами Червоної армії головнокомандуючий підняв тост за здоров'я російського народу, "найвидатнішу націю" і "керівну силу Радянського Союзу", народу з "ясним розумом, стійким характером і терпінням". Сталін дякував російському народові, який "вірив у правильність політики свого уряду", хоча цей уряд зробив "немало помилок" у провадженні війни. Довір'я російського народу сталінському урядові "виявилося тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом".¹⁴ Офіційне вивищення російського народу не віщувало нічого доброго українському народові, якому Компартія не довіряла за те, що він перебував під німецькою окупацією. Не менше промовистим був тост 25 червня в Кремлі на прийомі на честь учасників параду Перемоги. Сталін запропонував випити "за людей, яких вважають "ґвинтиками" великого державного механізму, але без яких ми — маршали і командуючі фронтами та арміями — говорячи грубо, і біса не варті".¹⁵ Для Сталіна й для Компартії, багатомільйонове військо було лише машиною "ґвинтиків" — себто інструментом перемоги, а не переможцями. Для "ґвинтиків" питання про визволення недоречне.

У тоталітарних суспільствах колективну пам'ять творять режимові ідеологи і запускають в народ через школи, політичні й громадські організації, засоби масової інформації тощо. Для цього особливо надається школа, бо діти мають найменше своїх власних спогадів і їм найлегше засвоїти згори виготувану "пам'ять", авторитетно подану вчителями. Публічним виявленням колективної пам'яті служать державні свята. 1946 р. Радянський Союз удруге відсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорії. Довженко записав в щоденнику:

"Огні горять. Музика грає. Майорять кров'ю стяги Перемоги".

"Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги".

"А на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні і найточніші в світі достовірність — страждання".

"О світе лихий! Що тобі до них?".

"[…] І будь проклятий всяк, хто п'є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут".

"І будь проклята пафосна лож в устах його".¹⁶

Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну публічну опінію. Німецько-радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені, "остарбайтери", "колаборанти" тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів, живих докорів державі.

Відновлене зацікавлення воєнною добою прийшло після смерті Сталіна. На XX партійному з'їзді Хрущов засудив "культ особи" та скритикував злочинні помилки Сталіна у веденні війни. З'їзд довідався, що не Сталінові належала головна заслуга за перемогу над Німеччиною, а партії, урядові. Червоній армії і, врешті, радянському народові. Звільнивши "Велику Вітчизняну війну" від дискредитованого "великого вождя і полководця", партійна верхівка переписала її на рахунок партії й народу. "День Перемоги" залишався робочим днем, але його почали відзначати урочистими сходинами у школах та на місцях праці. Появилася нова мемуаристика й художня література, зосереджена на радянському населенні як носієві головного тягаря війни і остаточному переможцеві над ворогом. Відновилася деяка увага й пошана до ветеранів. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. "За оборону Києва") і запрошувати до шкіл оповідати учням про воєнні події. Тим більше стала важною навчальна робота в школі, де режим не мав конкурента. Ставили пам'ятники воїнам-захисникам. Міт "великої вітчизняної війни" залишався суттєво незміненим, але хрущовська "відлига" сприяла вільнодумству, яке могло піддати під сумнів і воєнні міти. З таборів поверталися учасники війни й жертви Сталінських репресій, і хоча їхніх свідчень про воєнні злочини радянського режиму влада не допускала, вони все ж таки ставали джерелами альтернативної інформації. Виринали нові умови для відновлення міту з новими завданнями.

Брежнєвська ера ввійшла в історію як доба застою. Але не було застою на політичному й ідеологічному фронті, в розбудові культу "великої вітчизняної війни". "В єзуїтський спосіб, — писав колишній радянський літературознавець, — Брежнєв і його апаратники старалися використати щирі людські спогади про війну для того, щоб підперти захитану сталінську ідеологію. Воскресили День перемоги як національне свято і 1965 р. святкували його з великою помпою".¹⁷ Того ж таки року була викарбувана спеціальна медаль для учасників війни, а Москва, Київ, Берестя та інші міста удостоїлися золотої зірки й були проголошені містами-героями. "Великій вітчизняній" були присвячені нові музеї, заповідники, пам'ятники (комплекс "Мати-Батьківщина" в Києві). Невдовзі під державною охороною України було більше пам'яток, присвячених цій трагічній війні (понад 40 000), ніж усіх уцілілих пам'яток довговікової української історії! За Брежнєва "Велика вітчизняна війна" практично відсунула на друге місце "Жовтневу революцію" як головний консолідуючий міт радянської імперії. Для цього були дві важливі причини. Залишилося тоді значно більше людей, які пережили війну, ніж революцію, і для них пам'ять про війну була ближчою, ніж пам'ять про революцію. По-друге, і це головне, "Велика вітчизняна війна" краще надавалася на роль уніфікатора багатонаціональної радянської держави, ніж Жовтнева революція. Після ленінського перевороту народи колишньої царської імперії опинилися по різних боках внутрішніх барикад і зовнішніх кордонів. Трудно виробляти ідеологію консолідації на пам'яті громадянської війни в Росії та імперіалістичних воєн з колишніми колоніями, які проголосили свою незалежність. Багато краще для цього надавалася німецьно-радянська війна. У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії. Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960-х років історію Української РСР зробили "невід'ємною складовою частиною" історії СРСР, яка по суті нічим не різнилася з історією Росії. Тогочасний підручник з методики викладання історії звертає особливу увагу на вивчення радянського періоду, з якого учні повинні зрозуміти, що "в боях з фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни […] міцніли і гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з російським".¹⁸ У результаті вивчення історії "учні підводяться до важливого висновку про те, що тільки під керівництвом Комуністичної партії Радянська Україна — складова і невід'ємна частина СРСР — вперше в історії здобула свій суверенітет, возз'єднала всі свої землі і вийшла на міжнародну арену як рівноправний член Організації Об'єднаних Націй". Далі методист наполягає на так званій "закономірності історичного розвитку українського народу", а це ще один міт про історичний процес "троїстої Русі". В ньому сполучені три моменти: 1) спільне походження російського, українського і білоруського народів від єдиного кореня "давньоруської" народності, 2) вікова дружба і спільна боротьба цих трьох народів проти іноземних загарбників, 3) остаточне їх возз'єднання під егідою СРСР згідно з ленінською тезою, що вільна Україна можлива лише при спільній дії російських і українських пролетарів. Учні вивчають історію України, а фактично уривки з історії України в загальній історії Росії й Радянського Союзу для того, щоб формувати "стійкі комуністичні переконання" і "любов до Вітчизни" — дві запоруки існування радянської держави. В такий спосіб радянське суспільство, а з ним й Україна були взяті в кліщі міту "Великої Вітчизняної війни": з одного боку ветеранами і державними святами, а з другого — школярами й вихованою мітотворчою літературою.

За брежнєвських часів не могло бути конкуренції офіційним тезам державної історіографії, навіть від дисидентів, вирощених на хрущовській відлизі. Їм самим не легко було зберігати альтернативне розуміння української історії. Серйозний виклик режимовій історії принесла горбачовська гласність. Під кінець вісімдесятих років почалися публічні дискусії на попередньо заборонені теми української історії: Українська Народна Республіка, колективізація, голодомор. Українська Повстанська Армія і т. д. Почався також перегляд історіографії "великої вітчизняної війни", спершу поодиноких осіб та подій. Це був час коли імперсько-комуністична ідеологія відступала, коли ламалися старі заборони і табу та відкривалися давно забуті правди.

Здобувши державну незалежність без революції, Україна не шукала перевороту у сфері ідеології. Компартія втратила владу, але виховані нею люди продовжували правити державою. Ще кілька років після здобуття незалежності в український державний календар включали старі радянські свята, і якщо "жовтнева революція" врешті зникла, то "День Перемоги" залишається неробочим державним святом. Перегляд історії України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України і кінчаючи воєнними діями радянської влади проти Української Повстанської Армії, починався доривочно й проходив нерішуче і частково. На перешкоді було глибоке вкорінення міту "Великої вітчизняної війни" та традиції "Дня Перемоги", за якими стояли Компартія та прокомуністичне керівництво організації ветеранів України. Державне керівництво вирішило не звивати міт "Великої вітчизняної війни", а використати його для закріплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старі міти, щоб втримати прихильність великої частини виборців старшого покоління, яким цей міт дорогий.

Не відкидає повністю радянські історичні схеми і багато істориків України. Поодинокі історики продовжують проповідувати тверду комуністичну пропаганду,¹⁹ більшість стараються зберегти для національної спадщини привабливі сторінки радянської історіографії і дати, так би мовити, радянському мітові українське обличчя.²⁰ Патріарх українських істориків Другої світової війни М. Коваль, "маючи на меті ґрунтовно розглянути чорні сторінки історії війни",²¹ описав досить обширно радянські воєнні злочини, запитував солдата, який "справжню волю бачив за рубежем", та показав, що переможцями у війні відчули себе "радянські й партійні органи". І все ж таки автор не зміг відмовитися від мітичних заяв про те, що "Велика Вітчизняна війна" дістала назву в народі, що "ця війна стала визвольною" і що український народ — "народ-переможець" — "мужньо боровся і переміг". У недавно виданому посібнику для старшокласників та абітурієнтів автори дописалися до того, що "народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну — Україну".²² Версія воєнної історії, яка вкладає українську "вітчизну" у радянську і яку задля зручності можемо назвати "вітчизняною", втратила внутрішню монолітність і зовнішню монополію, але далі домінує в українській науці й політиці.

Альтернативна теза української історії концентрована на стисло українських темах і її можна умовно назвати "українською". Вона ніколи монолітною не була і сьогодні дуже повільно завойовує собі позиції в українському суспільстві. Ключовими питаннями у відношенні до Другої світової війни виступають тут питання ОУН-УПА та роль Радянського Союзу. Хоча належне місце віддається українцям в Червоній армії, уособленням України виступає УПА. У своїй найбільше радикальній формі ця теза відкидає як антиукраїнський міт поняття "великої вітчизняної війни", "визволення українського народу" Червоною армією та "перемогу" українського народу. Червона армія відвоювала Україну від нацистської Німеччини, але цим принесла українському народові не волю, а повернула сталінську неволю. Тому говорити про визволення немає сенсу. Так само недоречно говорити про перемогу радянського народу (чи радянських народів), бо вона належала Сталіну та Компартії, а не тим, кого Сталін доречно назвав гвинтиками. І врешті, якщо для росіян німецько-радянська війна була справді "вітчизняною", бо принесла їм національне визволення, то для українців лише заміняла Берлін Москвою (не "однакова перемога для всіх", як це проголошувала радянська пропаганда). Тоді коли "вітчизняна" версія воєнних подій ставить наголос на тріюмфалізмі радянських Збройних сил, "українська" наголошує трагізм долі українського населення, яке зазнало колосальних знущань і знищень від німецького та радянського режимів.

Встановити історичну правду, відновити викреслені епізоди і виправити фактологічні помилки не було б трудно історикам, коли б цю роботу залишити історикам, без тиску на них заідеологізованих державних та інших установ з політичними амбіціями. Так, в академічну ділянку втручається президентська адміністрація. На відзначенні 55-ї річниці так званого "визволення України" Леонід Кучма висловив занепокоєння, що "доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні із загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а винятково загороджувальними загонами за їхніми плечима". І хоча він погоджується, що "якісь оцінки та висновки потребують перегляду", то все ж таки наполягає на тому, що "головне має залишитися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність — з Великої Перемоги 1945-го".²³

Указом Президента Кучми вийшов історико-меморіальний серіял "Книга пам'яті України", завдання якого — зібрати імена усіх, "хто поліг в ім'я перемоги". В редакційній статті завершального тому серіялу — "Безсмертя — Книга пам'яті України: 1941–1945" читаємо: "У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму".²⁴ Вищезгадана комісія такого "розкриття" не робила,²⁵ а голова комісії публічно заявив, що твердження редакційної статті є фальшивим.²⁶ Ця фальшивка віддзеркалює погляди голови редколегії серіалу і була накинена редакції, проти волі багатьох її членів. Одночасно редакція видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. "Вітчизняна" версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, "українська" бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У "вітчизняників" оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була "перемога", з якої, за словами Президента Кучми, "виросла" українська державність. Для них тріумф "перемоги" став важливішим за здобуття "незалежністи", а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання.

Література

[1] Довженко О. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник. — К., 1999. С. 214.

[2] Там само. — С. 205.

[3] Ярославский Ем. Великая отечественная война советского народа // Правда. — 23 июня 1941. На початку всі три слова формулювання писалися з малої букви. Опісля впровадили велику букву для слова "вітчизняна" і аж у кінці війни почали писати перші два слова з великої букви.

[4] Митинг интеллигенции столицы Украины // Известия. — 28 июня 1941.

[5] Там само.

[6] Довженко О. Щоденник, 12.IV.1942. — С. 198. Див. також с. 132.

[7] Голова Президії ВР УРСР М. Гречуха, Голова РНК УРСР Л. Корнієць і Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. До українського народу // Комуніст. — 7 липня 1941.

[8] Довженко О. Щоденник. — С. 191.

[9] Лысенко И. Советские патриоты Киева куют победу над врагом // Красное знамя. — 6 августа 1941.

[10] Ятченко Д. Патріотичний обов'язок радянського вчителя // Радянська освіта. — 8 серпня 1941.

[11] Правда. — 3 марта 1944.

[12] Правда. — 1 мая 1945.

[13] Рильський М. День Перемоги.

[14] Літературна газета. — 5 червня 1945.

[15] Київська Правда. — 26 червня 1945.

[16] Довженко О. Щоденник, 10.V.1946. — С. 327–328.

[17] Lazarev L. Russian Literature on the War and Historical Truth / Eds. John Garrard and Carol Garrard. — World War 2 and the Soviet People. — С. 33.

[18] Лисак М. Методика викладання історії Української РСР. — Київ: Радянська школа, 1970. — С. 5.

[19] Див.: Хміль І. С. Правдиво — значить конкретно-історично і всебічно (про місце і роль України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.) // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. — Київ, 1995. — С. 38–45.

[20] Британський історик Катерін Мерідийл бачить в монографії І. Т. Муковського і О. Є. Лисенка "Звитяга і жертовність: українці на фронті другої світової війни" (Київ, 1997) "приклад недавньої Україно-центрично патріотичної історії війни" (Merridale C. Night of Stone: Death and Memory in Russia. — London: Granata Books, 2000. — С. 469. — Прим. 63).

[21] Коваль В. М. Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939–1949 рр.). — Київ: Альтернативи, 1999. Ця і наступні цитати взяті зі с. 83, 291, 84, 302, 5, 303.

[22] Чайковський А., Шевченко В. Історія України. — Київ: А.С.К., 1999. — С. 212.

[23] Безсмертя. — С. 870.

[24] Там само. — С. 8.

[25] Див.: Проблема ОУН-УПА: Попередня історична довідка. — Київ, 2000.

[26] Заява проф. С. Кульчицького 19 червня 2001 р. на міжнародній науковій конференції "22 червня 1941 року: від поразок до перемоги" в Київському інституті туризму, економіки і права.

Оглавление

Роман Сербин БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Література