В лабіринтах абверу [П Кропив'янський] (fb2) читать онлайн

П.Кропив’янський, Я.Тумаркін
В лабіринтах абверу

ПЕРЕДМОВА

По всій Європі височать пам'ятники жертвам фашизму. Та не завжди ці скорботні меморіали встановлено на місцях колишніх боїв. Десятки мільйонів людей в роки другої світової війни загинули не у відкритих сутичках армій антигітлерівської коаліції з вермахтом і його сателітами, а були підло знищені фашистськими таємними службами. Почавши з політичних убивств своїх противників ще до захоплення влади, нацисти згодом винайшли методи масового нищення цілих народів, проголосивши німецьку расу єдиною, покликаною панувати в світі «неповноцінних».

Удень і вночі діяла індустрія смерті. Не згасав вогонь у крематоріях Бухенвальда й Освенціма, Майданека й Треблінки. Завивав отруйний «циклон» у вщерть забитих стариками, жінками, дітьми газових камерах Дахау і Заксенхаузена. Вмирали за колючим дротом закатовані голодом і щепленням тифу радянські військовополонені. Новоявлені рабовласники полювали з собаками на молодь тимчасово окупованих районів, щоб відправити її на каторгу до рейху. На живі багаття перетворили фашистські бузувіри населення багатьох російських, українських, білоруських сіл-побратимів Хатині, Лідіце та Орадура.

Усе це було справою рук РСХА – Головного імперського управління безпеки (в якому об'єдналися гестапо та СД), абверу, різних зондер- та ейнзатцкоманд. На підозру було взяте й населення самої Німеччини та її сателітів. У 1942 році Гіммлер опублікував у фашистській газеті «Дас шварце корпс» об'яву, в якій застерігав: «У Німеччині та союзних їй країнах кожний державний діяч, кожний чиновник і генерал має знати: якщо він працюватиме на іноземні держави – його спостигне страшна кара… Кожний учасник ворожої змови буде повішений найближчої ночі!». Хоч якою неймовірною здається об'ява Гіммлера – вона є фактом. Бо чому, власне, мав соромитися рейхсфюрер СС, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «тисячолітньої імперії»!

Автор цієї доктрини – перший заступник і найближчий друг Гітлера – Рудольф Гесс поставив перед своїми співвітчизниками таку вимогу: «Кожен може й повинен стати шпигуном,, і тоді не лишиться таємниці, про яку не можна було б довідатись».

Надто довго перелічувати таємні служби гітлерівської Німеччини. Вони існували.навіть при міністерстві пропаганди і в складі самої нацистської партії. Майже всі райони світу стали об'єктами підривної діяльності фашизму, Та де б не перебували ті підривні організації, чим би не займалися – військовою, дипломатичною, економічною розвідкою, радіостеженням чи диверсіями – вістря їхніх атак було спрямоване насамперед проти Країни Рад.

Особливу роль у підготовці війни відіграв абвер – військова розвідка і контррозвідка – найстаріший, найдосвідченіший, найбільш розгалужений з таємних органів рейху.

Абвер у перекладі з німецької означає відсіч. Це слово звучить, отже, синонімом до слова оборона. Та абвер ніколи не стояв на позиціях захисту. Він завжди був знаряддям агресії, активним виконавцем сумновідомої політики «дранг нах Остен» (похід на Схід). Особливо широко почала діяти військова розвідка після приходу в «Лисячу нору» (так називали головну резиденцію абверу) адмірала Канаріса.

На Заході про шефа абверу чимало написано. Створено цілу фільмотеку. Одні автори намагаються облагородити Канаріса, доводячи, ніби він був лише професіональним військовим, солдатом, який тільки виконував волю верховного головнокомандування і більше ні в що не втручався. Інші, як от англійський журналіст Іан Колвін у своїй книзі «Подвійна гра», посилаючись на контакти шефа абверу під час війни з керівними колами Англії, а пізніше США, малює головного шпигуна рейху людиною-загадкою, таким собі сфінксом XX століття і вигукує: «Хай читач сам судить, ким був Канаріс – німецьким патріотом чи-англійським шпигуном, європейським державним діячем чи космополітичним інтриганом, агентом-двійником чи пророком».

Робляться і більш одверті спроби обілити «пророка», а заодно применшити значення абверу порівняно з привілейованою таємною службою СС, зобразити абвер опозиційно настроєною групою «професіональних офіцерів», непричетних до нацистських злочинів. Навіть численні провали абверу, зокрема у двобої з радянською розвідкою, пояснюють нібито «недостатнім впливом» Канаріса у вищих сферах. Чи так?

У книзі читач знайде відповідь на ці запитання. Повість переконує в тому, що Вальтер Вільгельм Канаріс був не сліпим виконавцем волі Гітлера, а його однодумцем, давнім, лютим, непримиренним ворогом радянського ладу, робітничого класу Німеччини, військовим злочинцем. А те, що коїло «хатнє військо» абверу – карателі зондерфюрера Долла, легіонери з «Нахтігаля», диверсанти з дивізії «Бранденбург-800», – лише стверджує мудрість старої народної приказки: «Який пастух, така й череда».

Як і всяка розвідка, абвер служив класовим цілям тих, хто його створив. Точніше, абвер часів Канаріса служив фашизмові. А німецький фашизм, за досить влучним визначенням Георгія Димитро-ва, виступав як ударний кулак міжнародної контрреволюції, як головний палій імперіалістичної війни, як призвідник хрестового походу проти Радянського Союзу.

В нескінченно довгому переліку злочинів, скоєних фашизмом, зокрема в списку його чорних діянь по підготовці нападу на СРСР, немає сторінки, яка б не була зв'язана з абвером. Військова розвідка Німеччини брала найактивнішу участь у підготовці плану «Барбаросса». Як відомо, до розробки конкретних планів «бліцкрігу» проти нашої країни верховне головнокомандування фашистської Німеччини приступило в 1940 році, після закінчення французької кампанії. Саме в цей період максимально посилюється шпигунська та диверсійна робота проти Радянського Союзу. Лише за одинадцять місяців 1940 року наші прикордонники затримали близько п'яти тисяч німецьких агентів.

_ Нижче ми повернемось до цього факту, який між іншим свідчить про моральну ницість українських буржуазних націоналістів, нерозривну спорідненість тризуба із свастикою. А тепер простежимо за тим, як енергійно, ініціативно діють абвер і його шеф, яких дехто на Заході силкується зобразити в опозиції до Гітлера.

Вже на початку 1941 року генеральний штаб Німеччини, користуючись шпигунськими матеріалами відомства Канаріса, видає цілком таємний бюлетень «Збройні Сили Радянського Союзу за станом на 1 січня 1941 року». В ньому давалась оцінка матеріальних і людських можливостей нашої країни, а також бойових і моральних якостей Червоної Армії.

Інша справа – точність цих оцінок і компетентність гітлерівських теоретиків. Але то була вже не вина, а біда Канаріса, як і багатьох інших військових діячів фашистської Німеччини, яким запаморочили голову перемоги гітлерівських військ у Європі. В своїй оцінці Радянських Збройних Сил Канаріс не врахував їх високої боєздатності, незліченних ресурсів нашої країни, незламного морального духу армії та народу, готових відстоювати волю й незалежність Батьківщини до повної перемоги. Не врахували фашистські стратеги багатьох інших соціальних і політичних факторів, зв'язаних із суспільним устроєм СРСР.

Всі автори книг про Канаріса, навіть найбільш суперечливих поглядів, сходяться на одному: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.

Лють – криве дзеркало. І саме те, що привиділося їм у цьому дзеркалі найуразливішим у нашій дійсності – багатонаціональний склад Радянської держави, – обернулося величезною консолідацією сил. Монолітний сплав ленінської дружби народів став одним із вирішальних факторів нашої перемоги.

Що ж до Канаріса, то він виявився антирадянським лжепророком. Цікаво б знати, чи думалось йому про це, коли за кілька днів до нашої повної перемоги за наказом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург на фортепіанній струні?!

Німецький імперіалізм, який завжди рвався на Схід, прагнув використати в агентурних цілях українських буржуазних націоналістів. Декого з своїх найманців він для цього навіть підносив до високих рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад, гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому булаву в Київському цирку, де зібралося кілька десятків українських дідичів та членів так званої партії «хліборобів-власників».

Що то був за «гетьман Української держави», як іменував себе новоявлений володар булави, яскраво розповів тов. Мануїльський в статті «Серед запроданства і зради». Дмитро Захарович написав її саме в розпал гетьманщини, після того як побував у Києві в складі делегації РРФСР у зв'язку з укладенням перемир'я з німецько-гетьманськими представниками. З притаманними йому гостротою зору політичного діяча і талантом публіциста Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає вичерпну характеристику каліфу на годину – Скоропадському та його оточенню:

«Українська культура, українська мов'а зазнавали наймерзеннішого обпльовування російських чорносотенців, які стали несподівано для себе «самостійниками». Щоб зрозуміти весь комізм становища, треба уявити собі юрбу старих околоточних, приставів, земських начальників, запеклих, вовкодавів націоналістичного мракобісся на службі у бідної «приреченої неньки». В «державних установах» панували запаморочливі крадіжки, хабарництво, розтягання держави не в цілому, а шматками. Створені за кілька днів багатства пропивалися в кабінетах ресторанів, де дикі верещання п'яних жінок, стогін струнних оркестрів змішувалися з голосами монархічного офіцерства, яке горлало по черзі «Боже, царя храни» і «Ще не вмерла Україна». І це нечуване поєднання «царя» і «України втілив у собі гетьманат».

З багатьох казанків хлебтали гетьманці за кордоном, об'єднавшись там навколо так званого «Союзу українських хліборобів-державників». Дехто навіть заздрив умінню Скоропадського ссати одноразово кількох маток. Начальник військової канцелярії Петлюри в одному з своїх листів, датованих серпнем 1921 року, страшенно обурюється тим, що буржуазна Польща дає гроші не тільки їм, петлюрівцям, а й гетьманцям, хоча останні служать одночасно й розвідці німецькій. «Необхідність такої грошової допомоги, – скаржиться начальник канцелярії, – мотивується тим, що генеральний штаб (панської Польщі – Ю. Р.} через цю організацію буде мати свою негласну розвідку… Помилка згаданих представників польського генштабу… полягає в тому, що ними переоцінено значення цієї групи на Україні, а друга полягає в тому, що ця група разом в тим через своїх представників підтримує зв'язок з німецькими військовими колами».

Мине небагато часу, й жовтоблакитники усіх гатунків самі продемонструють мистецтво бути слугами багатьох панів, агентами кількох розвідок одночасно, в тому числі «двуйки» – 2-го відділу польського генштабу і абверу, дефензиви і гестапо. Всяка служба їм годилась, аби була антирадянською.

Автори цієї книги показують гетьмана Скоропадського за тих часів, коли він був уже схожий на старий фрак, пересипаний нафталіном. І все ж його не викидають, керуючись хазяйською ощадливістю: «а раптом на щось згодиться».

Саме про таке ставлення до гетьманців у фашистському рейху – як до тих, хто втратив уже всякий політичний вплив на радянській землі, але не втратив своєї ненависті до радянського народу, свідчить один цікавий документ. Це – лист-відповідь МЗС Німеччини на запит німецького протектора Чехії та Моравії Нейрата. Датовано документ травнем 1940 року. В ньому, зокрема, говориться: «Міністерство закордонних справ і гестапо перебувають у постійному контакті з гетьманом, який завжди виявляє лояльність до Німеччини. Щоб забезпечити йому і його родині відповідний прибуток, Міністерство закордонних справ сплачує значне утримання в додаток до щомісячного гонорару, призначеного гетьманові покійним президентом фельдмаршалом фон Гінденбургом у 1928 році».

Чому гітлерівські дипломати згадують своє міністерство поруч із гестапо? Яке відношення мав «занафталінений» гетьман до МЗС гітлерівської Німеччини? Відповідь на це запитання давно дала історія. Адже відомо, що нацистські дипломати Ріббентропа винні в страхіттях фашизму й розв'язаної ним війни не менше, ніж генерали Кейтеля. Саме вони, ці дипломати, були авторами всіляких «історичних» расистських та «правових» підстав, які виправдовували фашистську агресію. 3-й (інформаційний) відділ Міністерства закордонних справ, 6-й відділ Головного імперського управління державної безпеки, абвер та інші таємні служби працювали в найтіснішому контакті. В цьому шпигунсько-диверсійному оркестрі й використовувалися для гри на третьорядних інструментах, на дрібних дорученнях гетьман Скоропадський та його недобитки.

Гетьман, демонструючи свою відданість Гітлеру, розробив, між іншим, і таку «модель» України: створити українське королівство під патронатом «Великонімеччини». А один з «державників» І. Вовк пішов ще далі. У 1942 році він на повному серйозі запропонував фюреру звання «головного отамана козачої України».

Серед п'яти тисяч шпигунів, затриманих у той передвоєнний рік (долі окремих з них показані в цій документальній повісті), були і покручі «единой неделимой» з «самостійною соборною», і «чисті», білогвардійці, представники вигаданої шукачами отаманських постів «козачої нації». Та найбільше серед тих п'яти і ще багатьох тисяч агентів, які працювали на абвер, було оунівців. Усіх відтінків: мельниківців, бандерівців та інших жовто-блакитних близнюків. Безперервно ворогуючи між собою за портфелі та субсидії, вони визнавали одну владу, одного господаря, молились одному богові: фашизмові. Він теж віддавав їм перевагу перед іншими своїми агентами, бо за довгі роки служіння німецькій, австрійській, польській і литовській буржуазним розвідкам оунівці вже зналися на конспірації, добре володіли ножем і «тихою смертю» – удавкою, вміли піднести отруту з такою гостинністю, що жертва, приймаючи її, гаряче дякувала.

Хазяї та найманці багато років підтримували свої зв'язки у великій таємниці. Нюрнберзький процес над головними військовими злочинцями трохи відкрив завісу пекельної кухні, на якій готувалися найбільші жахи сорокових років нашого сторіччя. І тоді вперше були опубліковані неспростовні свідчення й документи про роль, яку відводили гітлерівці українським буржуазним націоналістам, їх використовували як шпигунів, диверсантів, поліцаїв, карателів, убивць. Кров тисяч і тисяч одних і тих самих жертв на руках гітлерівців і оунівців.

Докладні свідчення на Нюрнберзькому процесі (а перед тим радянським слідчим органам) дав полковник Ервін Штольце, захоплений у полон військами Червоної Армії. Штольце був одним з найближчих підлеглих адмірала Канаріса, заступником начальника 2-го відділу абверу («абвер-2», як скорочено називали цей відділ у службовому листуванні), займався організацією саботажу, диверсій, терору на територіях інших держав. Навіть у середовищі людських покидьків з усіх смітників світу, що їх вербувальники фашистських таємних служб згрібали для тотального шпигунства, доручення «абверу-2» вважали найбільш брудною роботою. Та оунівці не гребували нічим.

Це неспростовно доводить і документ, опублікований радянським істориком В. Чередниченком у праці «Націоналізм проти нації». Йдеться про цілком таємну нараду у рейхслейтера Альфреда Розенберга – головного ідеолога й «філософа» нацистської партії. В той час, тобто в 1938 році, Розенберг відав «зовнішньополітичним бюро» партії, що було одним із центрів підривної діяльності фашизму в Східній Європі, головним штабом найрізноманітніших антирадянських та інших контрреволюційних організацій, які діяли в десятках країн світу. Відомство Розенберга перебувало в контакті з міністерством закордонних справ Німеччини та верховим командуванням вермахту.

В нараді у рейхслейтера взяли участь: заступник керівника зовнішньополітичного відділу фашистської партії А. Шікеданц, адмірал В. Канаріс, начальник «абверу-2» підполковник Е. Лахузен та його заступник, тоді майор, Е. Штольце.

Канаріс доповів про етапи довголітньої служби ОУН абверові. Розенберг погодився з тим, що таке співробітництво – корисне. Його треба ще більше розширити. І тому було б нерозумно користуватися послугами лише однієї емігрантської групи – організації Коновальця (прим. Є. Коновалець стояв тоді на чолі ОУН) і нехтувати іншими теж дружніми націонал-соціалізмові групами українських націоналістів.

Результатом цієї наради були, зокрема, дві зустрічі з Павлом Скоропадським та його сином Данилом. Першу провів Штольце, а другу сам Канаріс. Ішлося про розповсюдження і на абвер шпигунських послуг, які робить організація гетьманців іншим таємним службам Німеччини, зокрема гестапо і 3-му, так званому «інформаційному», відділу міністерства закордонних справ.

Після наради в Розенберга посилюються зв'язки з раніше завербованими ватажками українських буржуазних націоналістів, залучаються нові. Саме тут час повернутися до свідчень Ервіна Штольце. Як представник «абверу-2», тобто відділу «мокрих справ», ЙМн проводить з українськими націоналістами цілу серію нарад. Спочатку в австрійському місті Бадені, а потім в італійському Беладіно на березі озера Комо. На обох цих нарадах присутні головні тоді «провідники» ОУН: Коновалець, Ярий, Курманович та інші. Тут вони беруть на себе ще ширші зобов'язання по збиранню шпигунської інформації, організації диверсій, насамперед у Польщі, як тільки Німеччина на неї нападе.

Це вже стало традицією: провідник ОУН, а тим більше «головний», мав обов'язково бути платним агентом абверу. Вербування являло собою ніби акт своєрідної коронації, було підписанням присяги на вірність гітлерівському рейхові.

У 1938 році настав кінець Коновальцеві. До керівництва ОУН манівцями кар'єристської боротьби прийшов Андрій Мельник – син багатія з куркулів, колишній полковник так званої Української Галицької Армії (разом з петлюрівцями вона боролася проти Радянської влади на Україні), а потім управитель маєтків графа А. Шептицького. Навіть прихильники Мельника відзначали такі риси його характеру, як «неймовірна впертість, жорстокість і тваринна ненависть до політичних противників». А головним своїм ворогом Мельник вважав радянський лад. Він повсюдно рекламував себе «симпатиком» Гітлера та його політичних поглядів. Це цілком влаштовувало абвер. І не встиг новоявлений фюрер зробити перший самостійний крок, як з'явилися вербувальники абверу,

– Тільки-но Мельник очолив ОУН, – розповідає Штольце, – й переїхав з Польщі до Німеччини, адмірал Канаріс наказав начальникові «абверу-2» полковникові Лахузену через агента абверу Ярого, який виконував роль зв'язкового, зустрітися з Мельником і завербувати його. Оскільки Мельник мав перебувати на зв'язку особисто в мене, – пояснює Штольце, – я також був присутній при вербуванні. Воно пройшло дуже легко. Андрієві Мельнику було присвоєно агентурну кличку «Консул-1».

Невдовзі після вербування Мельник, якого повідомили про настанови Канаріса, запропонував уже конкретний план активізації підривних дій оунівців.

Тут же Мельник випросив значні субсидії на майбутні послуги. Абверівці не торгувалися. Вони погодилися навіть на створення розвідки в розвідці, дозволивши ОУН мати свій розвідувальний відділ. До речі, шпигунський хист головного провідника цінили не тільки в абвері. Дещо пізніше з'ясувалося, що Мельник є одночасно й агентом гестапо. Отже, шпигунські відомості, які поступали через націоналістів із Західної України, він продавав двічі.

Йдучи разом з радянським розвідником Миколою Клинченком та його помічниками по лабіринтах абверу, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих розвідників, автори книги не завжди могли знайти у сюжетних ходах місце для того, щоб докладніше спинитися на деяких деталях. Ось чому автор передмови бачить своє завдання в тому, щоб ширше зобразити загальний фон, на якому розгортається сюжет повісті, і тим самим допомогти читачеві краще зорієнтуватися в подіях того часу.

У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема між бандерівцями й мель» никівцями, яких доводиться мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі. Мимоволі постає питання: що за принципові розходження могли бути в таборі прислужників фашизму, які давно зрадили свою батьківщину й наймитували по розвідках капіталістичного світу?

Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би мовити, первородного конфлікту між Мельником і Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують організації українських націоналістів, стільки тягають вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фізичним знищенням окремих конкурентів.

Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. В 1939 році у зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Радянською Україною багато українських націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на загарбаних територіях фашисти повипускали з в'язниць усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців. Отак вибралися з-за ґрат і вбивці польського міністра внутрішніх справ Перацького – засуджені на довічну каторгу старі агенти абверу Степан Бандера та Микола Лебідь.

Розібравшись в обстановці, побачивши, що на таких, як вони, великий попит у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб трохи посунувся і дав їм теж місце: серед «головних провідників», ближче до абверівської кормушки, бо вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо Соборну Самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».

Мельник не погодився. Бандера кинувся до господарів – у головне управління абверу. В час консолідації всіх антирадянських сил для походу на Схід Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-яких конфліктів. «Абвер-2», в особі того ж Штольце, прийняв по черзі Бандеру та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли, але незабаром взялися за старе. Бандера зайняв при цьому більш вигідну позицію: він обвинуватив свого конкурента в недостатній антирадянській активності й запевнив, що коли відокремиться від Мельника і створить нову організацію, до якої сам добере з агентури людей, готових на все, абвер про це не пожалкує.

«…Згідно з моєю рекомендацією, – писав у своїх зізнаннях полковник Штольце, – Канаріс спинився на кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація антирадянських виступів на території Західної України». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія абверу в Кракові – «абверштелле-Краків».

Резидент абверу в головному проводі ОУН Ярий провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в цій організації. В результаті стався розкол на мельниківців і бандерівців – буря в склянці води, бо суперечка йшла не про якісь політичні принципи, а про те, хто краще служить господареві й кому має дістатися більший кусень. Усе це, зрештою, сприяло тому, що в «Лисячій норі» ще міцніше прибрали до рук обидва табори. В усякому разі обидва вони продовжували постачати кадри для шпигунсько-диверсійних шкіл «абверштелле-Краків», чия підривна діяльність показана на сторінках цієї книги досить широко.

У підготовці і в ході війни проти СРСР українські буржуазні націоналісти були агентурою таємних служб гітлерівської Німеччини. Платною агентурою з усіма обов'язками, які з цього випливають. Ось чому оунівці мали зв'язки лише з абвером, гестапо та іншими таємними службами, а не з урядовими колами Німеччини. Далі шпигунської і диверсійної кухні їх не пускали.

Обидві «сторони» – господарі і наймити були варті одне одного: оунівці, щоб переконати своїх фашистських роботодавців у потребі якнайшвидше напасти на СРСР, щедро постачали їм чимало міфічної «розвідувальної» інформації. Гітлерівці, в свою чергу, через керівників фашистських таємних служб роздавали «провідникам» ОУН обіцянки, а насправді Україна потрібна була фашизмові як колонія, як аграрний придаток, а не як «самостійна» і «соборна». Власне кажучи, гітлерівці ніколи не приховували, яку долю готують слов'янським народам. І вже початок другої світової війни показав, що вони ніколи не відмовлялися від своєї програми і своїх планів.

Наведемо надзвичайно характерний трофейний документ, що яскраво й переконливо підтверджує це. Ось рядки з стенограми, яка озаглавлена: «Промова гауляйтера Еріха Коха на нараді керівного складу цивільної адміністрації рейхскомісаріату України в м. Ровно 26-28 серпня 1942 року».

«Немає ніякої вільної України. Мета наших старань у тому, щоб українці працювали на Німеччину, а не в тому, щоб принести щастя цьому народові. Україна має постачати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання здійснюватиметься, незважаючи на втрати. Від недостатнього харчування в Німеччині знижується продуктивність праці. Підвищити норми видачі хліба стало політичною потребою… Кількість зерна, якого не вистачає, має бути заготовлена на Україні… Постачання місцевого населення нас абсолютно не цікавить. Усе до останньої зернини мусимо вилучити, незважаючи на потреби місцевого населення.

…Для поведінки німців у рейхскомісаріаті визначальним моментом є те, що ми тут маємо справу з народом, який у всіх відношеннях є неповноцінним…

Освіта українців має стримуватися на низькому рівні. Відповідно до цього треба проводити шкільну політику. Вже трикласні школи являють собою надто високу освіту.

Все треба зробити, щоб підірвати народжуваність у цій країні.

Фюрер передбачив особливі захеди щодо цього. Інакше біологічна сила цього народу притисне німецький народ до стіни».

Закінчується промова Коха такими настановами цивільній адміністрації окупованої України: «…Всякі сентиментальні міркування – відкинути. Цим народом треба правити залізною силою з тим, щоб він допоміг нам виграти війну. Ми визволили його не для того, щоб зробити Україну щасливою, а для того, щоб забезпечити Німеччині життєвий простір і базу продуктового постачання».

Ось, виявляється, для чого «визволена» була Україна! Коментарі до такого документа навряд чи потрібні.

Може, після такої недвозначної декларації Коха, яка, власне, нічого не змінювала в поведінці окупантів, бо й до цього вони практично здійснювали на Україні політику нищення економіки та культури українського народу, оунівці перестали плазувати перед окупантами? Ні розгон «одноденного уряду» Стецька, ні одверті декларації на зразок проголошеної гауляйтером Кохом нічого в поведінці оунівців не змінили. Вже після цього вони беруть участь у створенні дивізії СС. «Галичина» і УПА – так званої Української повстанської армії, головним завданням якої до втечі окупантів з України була боротьба з радянськими партизанами.

Після другої світової війни українські буржуазні націоналісти лише змінили господарів. Їх штаб-квартира в Мюнхені на Цеппелін-штрассе і досі лишається однією з «національних» бірж, де наймають виконавців для підривної роботи. Насамперед, проти Радянського Союзу. Але, як і всякі найманці, жовтоблакитники не від того, щоб робити свою чорну справу і в іншому місці. їх можна було зустріти серед так званих «зелених беретів» у В'єтнамі. Вони об'єднуються для антирадянських вилазок з сіоністами та маоїстами. Уроки минулого не пішли їм на користь. Це й недивно: ненависть до великої Країни Рад і нашого суспільства – єдиний «товар», який у них є і яким вони торгують.

Та, як показав досвід минулої війни, зокрема досвід найширшвго використання німецькими таємними службами націоналістів усіх мастей, у тому числі оунівців, для тотального шпигунства, – на найманцях далеко не заїдеш. Радянська розвідка перемогла фашистську, бо спиралася на людей високої ідейності – полум'яних радянських патріотів, інтернаціоналістів,'для яких СРСР є Батьківщиною трудящих усього світу. Свідомість того, що служать вони справедливій справі, захищають Вітчизну, яка стоїть на чолі прогресу людства, народжувала у радянських розвідників ті високі моральні якості, завдяки яким їх діяльність викликає захоплення мільйонів трудящих і за межами нашої країни.

Про це вже багато розповідалося. Але тема про подвиг наших розвідників у Великій Вітчизняній – воістину невичерпна. Ця документальна повість є в тому літописі ще однією новою сторінкою, пізнавальною і корисною ще й тим, ідо вчить революційної пильності класовому підходу до суспільних подій і фактів.

В час гострої ідеологічної боротьби, яку веде капіталізм проти нашої країни, проти світу соціалізму, коли ідеологічні диверсанти спираючись на досвід абверу, знову намагаються використати проти радянських громадян, особливо проти молоді, націоналістичну отруту, читачеві буде цікаво ближче побачити і методи підривної «Лисячої нори», і справжнє обличчя її колишнього господаря – дволикого адмірала Канаріса.

Доктор філософських наук

лауреат премії імені Я.О.Галана

Ю. Римаренко

ПРОЛОГ

Папка «На доповідь» не тоншала. Якого б документа не взяв з неї полковник Максимович, зосередитися йому не вдавалось. Усі думки концентрувалися на одному: пригадати! Пригадати, коли, за яких обставин уперше почув це коротке, схоже на удар калатала прізвище: Долл! Воно промайнуло в протоколах останнього допиту Лук'янова. Документ із стенографічною повнотою передавав розмову слідчого з фашистським посіпакою, спійманим через чверть століття після того, як коїв свої злочини. Його затримали в Бресті при спробі переїхати кордон за паспортом, виданим однією із західноєвропейських держав.

У протоколі побіжно згадувався колишній начальник заарештованого – Долл. Долл! Долл! Долл! Де вперше було почуте це прізвище, що засіло гвіздком у мозку?

Максимович підійшов до вікна кабінету. Енергійно рвонув на себе раму. Вона піддалася, впускаючи до кімнати гілку квітучого каштана. На листях-віялах та зеленкувато-білих канделябриках квітів виблискували краплини роси. Пахло свіжістю щойно политої вулиці.

Полковник полюбляв ці вранішні години, коли мовчать телефони, а на самоті можна розв'язувати хитромудрі психологічні, а іноді й складні технічні задачі з багатьма невідомими. Умови їх складають здебільшого далеко за радянськими кордонами. Максимович та його колеги хистом і вмінням повинні так змінити ці умови, щоб відповіді на задачі були зовсім не такі, якими задумали їх у потаємних закапелках іноземних розвідок.

Але тепер завдання стояло куди простіше – знайти нитку, яка зв'язувала підслідного з Доллом. Арештований видає себе за поліцая. А з Доллом пов'язане щось куди більше, ніж діяльність карної поліції.

Максимович ще раз перечитав протокол допиту. Над однією деталлю, яка спочатку пройшла повз його увагу, полковник тепер замислився. Арештований категорично заперечував свою участь у масових знищеннях радянських людей.

– Я буддист, – твердив він, – а буддизм поширює любов до ближнього не тільки на людей, а й на тварин. Навіть на комах. Як же ви можете пред'являти мені таке обвинувачення?

Полковник не став докладно аналізувати це наївне і легко спростовуване твердження. Його думка спіткнулася на слові «буддизм», і десь там, у глибині свідомості, щось ніби блиснуло. За асоціацією раптом пригадалась одна деталь з біографії Долла. Деталь, екзотична навіть для життєпису розвідника. Відразу ж після приходу Гітлера до влади адмірал Канаріс, який добре пам'ятав Долла як годованця німецької військової розвідки і знавця східних мов, відрядив його до Тібету. Оттомар Верба, він же Отто Долл, зумів проникнути в найближче оточення далай-лами і деякий час пробув у Лхасі, намагаючись «переграти» інші імперіалістичні розвідки в боротьбі за вплив на Гімалаях. Пізніше, коли війна з Радянським Союзом стала питанням твердо вирішеним, Долла відкликали до Німеччини для виконання інших, важливіших доручень.

Тоді вони й зустрілися: Максимович і Долл. Не віч-на-віч. Між ними обабіч Західного Бугу стояли прикордонні стовпи. Та радянський контррозвідник знав про гітлерівського розвідника все те, що треба було на той час знати про ворога для боротьби в умовах «невидимого фронту».

Відкинувши голову на спинку стільця і склепивши повіки, полковник гортав сторінки спогадів. Мимоволі усміхнувся на свої думки. Коли вони з Доллом схрестили мечі, Максимович був зовсім молодим. Густа, неслухняна шевелюра весь час збивала кашкет набакир, і товариші дражнили його Кузьмою Крючковим. У петлицях гімнастерки він носив тоді по два червоних емальованих квадратики, що їх називали «кубарями». Лейтенант Максимович тільки-но закінчив спеціальну школу, вважався здібним працівником. Тому й призначили його на передній край – оперативним уповноваженим органів державної безпеки при одному з прикордонних загонів Західного округу.

А яким був тоді Долл? Це можна буде подивитися…

В коридорі залунав цокіт жіночих каблучків. Ага» прийшла секретарка. Отже, настав робочий день, і матеріали з архіву можна запросити негайно.

За півгодини перед полковником лежало кілька «справ» в обгортках із зеленого брістольського картону, з жирно надрукованими грифами «цілком таємно».

В одній з них була фотографія Долла. З неї дивився білявий, років сорока чоловік з довгим обличчям і навіть для такого обличчя надто довгим носом. Через напіввідкриті з посмішці уста хижо виглядали великі зуби.

«От і не вір після цього у фізіономістику», – жартома зауважив Максимович.

Того ж дня фотографію Долла показали заарештованому. Побачивши її, Лук'янов зрозумів, що, назвавши випадково прізвище свого колишнього начальника, видав себе з головою.

«Та чи немає тут суперечності? – запитував себе Максимович. – Долл був шпигуном, а на Лук'янова люди вказали нам як на карателя – професійного вбивцю стариків, жінок, дітей, військовополонених». І подумки відповів: «Ні! Шпигун і каратель стояли під прапором з павучою свастикою поряд, в одному строю, а то й поєднувалися в одній особі».

За цією думкою прийшла інша: «А чи не коїв злочинів проти людства і Долл? Де тепер він і найближчі його поплічники: настигла їх заслужена відплата на неосяжних просторах від Волги до Ельби чи, може, криються, мов таргани, у темних шпаринах од правосуддя?»

Полковник уважно вивчив матеріали, які були в папках. Ці чекістські хроніки виявилися настільки цікавими, такими значущими для патріотичного виховання молодого покоління, що Максимович після закінчення слідства попросив дозволу опублікувати їх. Коли задум було схвалено, він ознайомив з документами авторів цієї повісті. Ми змінили в книзі лише кілька прізвищ і порушили для зручності викладу послідовність деяких подій. Отже, перед читачем – витяг з чекістських хронік передвоєнного часу і періоду Великої Вітчизняної війни.

КНИГА ПЕРША

ТРОЄ З ОДНОГО СМІТНИКА

Архівні документи, що лежали перед Максимовичем, були датовані літом передвоєнного року. Та багатьма деталями, згаданими в них, зокрема життєписами дійових осіб, вони сягали аж за межі нинішнього століття.

Особливо зацікавили полковника три біографії. Різні і разом з тим схожі, як політ трьох стріл, пущених однією рукою.

…Коли сім'я поважного петербурзького чиновника Герасима Андрейка зустрічала в новорічну ніч прихід XX віку, Карпа навіть за стіл не посадили. Йому минуло тоді лише три роки. А вже через п'ять батько визначив кар'єру сина: віддав його до комерційного училища. Другою сходинкою до мети став Київський комерційний інститут. Але світова війна примусила студента Андреика ухилитися від лінії комерційної. Він склав екзамен на прапорщика і вірною службою цареві добився високих чинів та відзнак.

Жовтень офіцер Андрейко зустрів у таборі ворогів трудового народу – біляків. Два роки бився проти Червоної Армії. Під Сімбірськом потрапив у полон. Прикинувся жертвою несвідомості. Дав слово честі ніколи більше не підносити зброю проти влади Рад. Це виявилося підступною брехнею. За спробу вдруге податися до білогвардійців довелося сісти у в'язницю. Однак менше ніж за рік Андрейко мав ще одну нагоду переконатися в гуманності радянського правосуддя: першого травня 1921 року його звільнили за амністією. Віддячив новою зрадою: втік за кордон. Став завсідником найбрудніших нічліжок Мешхеда, Тегерана, Бейрута, Бомбея. Набивався і в турецькі піддані. Відмовили. Роботи не вистачало на своїх.

У 1925 році Андрейко, мало не на колінах, виблагав візу до Польщі. Тут теж не забагатів. Заробляв копійки, підносячи цеглу на будівництві у Варшаві. Давав уроки французької мови онукам поміщика Опіриновського в Тучині на Ровенщині. Працював помічником шофера на Бабинському цукрозаводі. Скнів писарчуком у панському маєтку в селі Дорогобуж на Волині.

Жив без впевненості в завтрашньому дні, без постійного даху над головою, без громадянства. Приниження, безпорадність, завжди схилена спина. Всього цього він зазнав як відплату за зраду.

Вогник надії зажеврів аж тоді, коли Польщу окупували гітлерівці. Нарешті, думалось, з'явилися справжні роботодавці. Тепер підскочить ціна на все антирадянське.

Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.

На Карпа Андреика це враження не справило. Став лиш обережнішим.

Не помилився тільки в одному: при новій ситуації таких, як він, ще шукатимуть.

Запрошення надійшло через давнього сусіда по нічліжках Іуду Максимовича Філіппова. За довгий час їх розлуки колишній сутенер і дрібний торговець наркотиками у підворіттях Бомбея вибився у бізнесмени: постачав сіно уланському полку, дислокованому на Волині.

Полку не стало. Філіппов оселився в Грубешові. Приліпився у співвласники ресторану, на вивісці якого стояло німецьке прізвище.

– Живу на всю губу, – хвалився ресторатор.

А щоб старий друг міг у цьому переконатися, його запросили в гості.

Запрошення було прийняте. Незабаром і зустрілися. Хильнули по чарці, ковтнули по другій, проголосили тост за дружбу й одвертість. Філіппов сказав гостеві:

– Не подумай, що через грошові справи нехтую громадськими обов'язками. Я представляю в Грубешові Загальнокозачий союз. Тепер у ньому об'єднані всі козачі емігрантські організації. Центр – у Празі. На чолі союзу – генерал Попов. Чекаємо свого часу: на Москву! Кажуть, уже недовго.

Обличчя Андрейка спохмурніло, взялося червоними плямами. Випивши одним духом великий келих горілки, що стояв перед ним, він не сказав, а скоріше вигукнув:

– А я не можу чекати! Не можу і не хочу! Годі! Мені потрібна робота. Така, щоб гроші були. Багато! Розумієш? Парабола мого життя пішла вже вниз, а я ще й не жив, як хотілося. Кращі роки прожебрачив, провів у нічліжних ямах. Не можу більше, не хочу!

– Припини істерику, не верещи, – тихо й лагідно, наче дитину, заспокоював Карпа Філіппов. Правду кажучи, жаль тебе. Хочу допомогти як старому другові. Тільки домовимось: не погодишся на те, що запропоную, – мовчи, ані пари з уст. Натякнути можу навіть зараз. Ти коли-небудь чув про абвер?

– Чув! І зрозумів тебе! Це якраз те, чого мені треба. Дай руку, козаче!

Сімнадцятого серпня тисяча дев'ятсот сорокового року Андрейко тремтячими руками перелічив принесені Філіпповим гроші. Написав розписку. Вперше за останні двадцять років в його кишені шелестіли крупні банкноти. На них можна було, здавалось йому, купити все, до чого звик колись і чого так довго не вистачало: смачний харч, вино, добротний одяг, жіночу ласку.

Тої ж ночі вони вирушили на схід.

Доки Філіппов з Андрейком на селянській фурї, вбрані як звичайнісінькі селяни, їдуть до радянського кордону, ми розповімо ще одну біографію.

Михайлові Голіцину в рік великих соціальних змін в історії Росії минуло шістнадцять. Саме тоді почув він од батька – Георгія Голіцина:

– Мені й Керенський кісткою в горлянці, а червоних я просто не винесу. Збираймося!

Того ж дня Голіцини покинули Кролевець на Чернігівщині й подались на західні території України, окуповані пілсудчиками.

Пізніш, уже в студентському віці, Михайло Георгійович Голіцин переїхав до Праги, де жила тітка. Вона й сама, свого часу тікаючи від революції, кинула в Росії печене й варене. Допомогти племінникові могла лише старими зв'язками, порадою. Молодший Голіцин послухався її. Хоч до козацтва ніякого відношення не мав, вліз у члени «Загальнокозачої сільськогосподарської спілки». Формально завданням спілки було купувати землю і створювати козацькі хутори. Фактично ж, на великі субсидії, одержувані від чехословацького буржуазного уряду, вона вела антирадянську підривну роботу.

А втім дещиця перепадала й таким, як Голіцин На стипендію від спілки Михайло закінчив гірничий інститут. Але роботи за спеціальністю не знайшов. Жив на заробітки від репетиторства, від креслень, які робив для своїх більш щасливих колег з шахти «Ганна» в Пшибрамі. Словом, життя, як і в більшості інших емігрантів складалося злиденне й безперспективне.

Аж ось господарями в Чехословаччині стають гітлерівці, і Голіцин подає сам собі команду: вище голову! Його оптимізм грунтується на загальному твердженні, що німці в Польщі довго не затримаються, рушать далі на схід. А за ними і він пробереться до Володимира-Волинського, де живуть батьки. Далі видно буде.

Зрідка Михайло дозволяв собі заглядати в те «далі» і завжди бачив себе то в ролі управителя, то в ролі власника шахт.

Минали місяці, а війна з Радянським Союзом не починалася. Йшла поки що битва розвідок, війна без ліній фронту, напружена й жорстока, як ніколи. Бо річки Сан і Західний Буг ділили не просто дві країни. Між ними пролягла лінія розділу двох світів, двох ідеологій: соціалізму й фашизму.

Резерв для поповнення агентури гестапо й абверу був, власне кажучи, один: білогвардійські та петлюрівські недобитки. Вербувати декого з них було так просто, що гітлерівці навіть не дуже урізноманітнювали методи. До Голіцина теж підіслали старого його знайомого полковника царської армії Федорова.

– Я чув, йи хочете побачитися з батьками? – ніби ненароком спитав полковник.

– Питаєте в голодного, чи буде їсти, – озвався Михайло.

– То я можу, влаштувати вам це побачення.

– Жартуєте, чи в чародії записалися?

– Кажу без жартів, пане Голіцин: можна побували у Володимирі-Волинському. Доведеться лише заплатити за це. Ні, ні, не грішми, – поспішив запевнити Федоров, побачивши протестуючий жест співрозмовника. – Ви просто виконаєте на тому березі Бугу деякі конфіденціальні дорученнянімців.

– Диверсія? – напівзапитливо, напівствердно вигукнув інженер Голіцин і заперечно захитав головою.

– Ну, що ви, – втішив його Федоров, – хіба я став би пропонувати старому другові такі небезпечні обов'язки. Йдеться про збір звичайнісінької інформації. Просто приємне, тобто поїздку до батьків, поєднаєте з корисним. А після повернення ще й одержите за цю послугу чимало. Марками, друже, не злотими, а рейхсмарками.

Психологічно Голіцин для зрадництва визрів давно: стипендії в білогвардійських благодійних товариствах завжди лежали на денці келиха з антирадянською отрутою. Тому розмова на цю тему не була довгою.

У липні тисяча дев'ятсот сорокового Голіцин став гітлерівським шпигуном.

А ким був на той час Федоров? Дізнатися не важко. Саме йому присвячені два найтовщі досьє з архівних справ, які лежать перед авторами цих рядків.

…Сергію Олексійовичу Федорову, коли він завербував інженера Голіцина, минуло вже сорок дев'ять років. За сімейною традицією він закінчив юнкерське училище й був випущений хорунжим у 2-й Кубанський пластунський батальйон.

Першу світову війну почав уже сотником. Але через рік змінив рід військ: вступив до офіцерської повітроплавної школи.

Спеціальність ця на той час була рідкісною. Офіцери-повітроплавці завжди красувалися на виду в начальства. Навесні 1917 року Федоров одержує чин капітана. А влітку він уже підполковник, начальник групи морських повітроплавних загонів на Балтиці.

Десь за рік ці загони опинились у Києві. Аеростатів уже не мали. Та гетьман Павло Скоропадський залучив повітроплавців до свого опереткового війська. Вони прикрашали гетьманські паради.

Гетьман ніколи не забував, що він генерал-лейтенант почту Миколи II і, як відомо, стояв за «єдиную, неделимую». Монархіста і великодержавного шовініста Федорова це влаштовувало. Не подобалося тільки, що нашвидкуруч проголошений німецькими окупантами в Київському цирку гетьманом, Скоропадський, щоб зберегти зовнішній декорум «одевался под Богдана Хмельницького» і час від часу, як твердив Федоров, «играл хохла». В усякому разі білогвардійці були Федорову ближчі за жовтоблакитників.

Недовго думаючи, чкурнув Федоров на Кубань. Тут йому з радощів присвоїли чин полковника.

В листопаді двадцятого козачо-повітроплавний полковник утік з недобитками врангельської армії за море й опинився аж на острові Лемносі в ролі штаб-офіцера для доручень при голові Кубанського крайового уряду інженер-генералові Попові.

Цей, з дозволу сказати, уряд подовгу ніде не тримали. Своїх жебраків вистачало. З Греції він помандрував до королівської Югославії. Там реорганізувався. Кілька разів міняв свою «столицю», перекроював і перешивав штати, аж поки від самого уряду лишився пшик. І тоді довелося штаб-офіцерові при прем'єр-міністрі перетворитися на. звичайного «кухонного мужика».

Працювати? Ще й на кухні! Ні, Сергій Олексійович звикли ходити в білих рукавичках.

Пан полковник пускає в хід своє холостяцьке становище, вуса і мундир. У розставлені ним сіті Гіменея потрапляє Зоя Рейнс. З дружиною Федоров перебирається до її батьків у Берлін і відкриває ресторан. Та виявляється, що комерційного хисту бракує. До того ж і клопіт чималий. Треба шукати чогось іншого. Раптом Федоров дізнається про існування в Чехословаччині, в місті Подебрад, так званої Української господарської академії. Широко субсидовані урядами деяких капіталістичних країн та іноземними розвідками українські буржуазні націоналісти навіть видають слухачам академії стипендії.

Забувши, як обурювався з приводу того, що Скоропадський «играл хохла», і видаючи себе за палкого прихильника того ж гетьмана, посилаючись навіть на службу при дворі «його світлості», Сергій Федоров уклінно просить стипендії для навчання на юридичному факультеті. Закінчує його, а потім, щоб не втрачати джерела прибутку, вступає на факультет філософський.

Відповідно до нових планів, підбирає й нову дружину. На цей раз чешку, що дає право на чехословацьке громадянство.

Мітив Федоров ще й на третій факультет, але йому ввічливо натякнули: для розумної людини і двох досить-предосить.

Нехтуючи набутими спеціальностями, юрист і філософ стає агентом по розповсюдженню квитків лотереї. Район його дій – Судетська область. Та незабаром вона опиняється під чоботом Гітлера. Федоров того тільки й чекав. Серцем він давно з фашистами. А щоб закріпити своє єднання з ними ще й з точки зору расових законів, авантюрист кидає дружину: чешку й одружується з німкенею.

З німецькою розвідкою Федоров побратався раніше. Ще в ті часи, коли гестапо залучало агентуру за всіма правилами вербувального етикету.

Якось ще в академії до нього завітав поважний пан з Берліна. Відрекомендувався представником видавництва. Запропонував укласти контракт на написання трактату з історії кубанського козацтва. Люб'язно попередив:

– З рукописом не квапимо. Аванс можу вручити хоч зараз.

Не новачок у таких справах, Сергій Олексійович прекрасно зрозумів, що розвиток людства не припиниться й без його рукопису. Тому він діловито перелічив гроші. Спитав, на яке, власне, амплуа його запрошують.

Завдання виявилося не з легких. Треба в одній з областей тодішньої Чехословаччини, де було багато віруючих, належних до православної церкви, увійти в довір'я високопоставленої духовної особи і з цієї дуже зручної позиції вести політичну та військову розвідку, а також вербувати агентуру для абверу.

…Андрейко, Голіцин, Федоров: всі вони були підібрані фашистською розвідкою на одному смітнику – білоемігрантському.

При чому тут Долл? Чому, йдучи слідами матерого фашистського злочинця, ми згадали про цих трьох зрадників? А тому, що вони й були трьома першими отруйними стрілами, пущеними рукою Долла через радянський кордон.

Тож повернімося в тисячу дев'ятсот сороковий рік, в ту серпневу ніч, коли Філіппов привіз Андрейка до особняка начальника німецької прикордонної застави капітана Кноха.

– Бачив вас хто-небудь, коли ви завер'тали до мого подвір'я? – запитав насамперед капітан.

– Ми не дуже крилися. Коні не голка. Хіба їх приховаєш, – пояснив Філіппов.

– Тоді скидайте одяг, – наказав Кнох.

Двоє прикордонників переодяглись у вбрання прибулих і на їхній же фурі через кілька годин виїхали назад до Грубешова. Для стороннього ока це виглядало так: погостювали й додому.

Тим часом Філіппову й Андрейку видали новий одяг. Кнох приніс звідкись велику торбу, кинув Андрейкові, наказав переглянути й запам'ятати її вміст. Там лежало мило в багатоколірних етикетках, кілька флаконів французьких духів, пачки тонких жіночих панчіх і різне інше ганчір'я з контрабандистського асортименту.

Пізно вночі за вікнами будинку загуркотів мотор автомобіля. Кнох відразу схопився і сам пішов відчиняти. Філіппов кинувся був за ним, але той жестом застеріг: не треба! Видно, хотів щось сказати новоприбулому наодинці. «Доповісти, яке я справив враження», – подумав Андрейко.

Минуло ще хвилин із десять, поки на порозі кімнати з'явилася довгов'яза, трохи згорблена постать. Входила людина ця обережно, ніби оцінювала обстановку. Філіппову по-дружньому посміхнулась, Андрейку потиснула руку і відрекомендувалася: доктор Долл!

Кнох запропонував гостеві шнапсу. Долл швидко випив одну за одною три чарки так, ніби його мучила спрага. Заїв зеленим огірком, густо посиланим сіллю. Розчистив місце за столом. Поклав планшет з картою. Запросив Андрейка сісти поруч. Кнох з Філіпповим, видно, знали, що вони при розмові непотрібні або навіть небажані, і вийшли.

– Ви людина військова. Тому не буду набридати вам зайвими поясненнями. Уважно стежте за картою. Ваш маршрут: кордон – Володимир-Волинський – Ровно – Київ. Привезіть плани цих міст. Позначте на них об'єкти для повітряних атак. Насамперед аеродроми, мости, казарми, військові склади. Нас цікавить пропускна спроможність доріг, які на них протитанкові пастки.

Знизивши голос до шепоту, Долл продовжував:

– Ось вам чотири адреси. Завчіть їх напам'ять твердо, як власне імя. На це даю вам добу. Вистачить?

– Для цього досить години.

– Користуюсь нагодою порадити вам: ніколи не перебільшуйте своїх можливостей! Зайва самовпевненість – ворог розвідника. Лягайте спати. Завтра по обіді капітан Кнох перевірить, як знаєте адреси і дасть додаткові інструкції. Побажаю вам, як кажуть по-російському, ні пуха, ні пера.

– О, пане Долл,. ви російську мову знаєте добре, – здивувався Андрейко.

– Я все знаю…

«Поганий з тебе педагог, – подумав підшефний, – тільки-но давав пораду не бути надто самовпевненим, і тут же розпатякався: „Я все знаю…"».

Наступного дня, десь по обіді, завітав Кнох. Забрав у Андрейка список адрес. Проекзаменував. Потім на карті показав ділянку, де мав відбутися перехід кордону, і прилеглий район на радянськім боці.

– А тепер, – сказав, – пройдемо цей шлях практично, на місцевості.

– Хіба мені можна засвітло виходити звідси? – здивувався Андрейко.

– Я надіну на вас шапку-невидимку, – іронічно кинув Кнох.

Вони вийшли в коридор і зручними сходами піднялися на горище. В центрі його стояв апарат, схожий на перископ підводного човна.

– Зорієнтуйтеся по карті й на місцевості. Розкажіть, що бачите по цей і по той бік.

– Дуже добре видно якусь річку, очевидно Західний Буг, – доповідав Андрейко Кнохові. – На схід і захід від річки – луки. Де-не-де кущами поросли. Щось чорніє вузькою смугою. Думаю, це зорана контрольна смуга на радянськім боці. Ще далі на схід – великий населений пункт. Видно, Устилуг…

– Уважніше роздивляйтеся місцевість на північ від пункту, в якому оце перебуваємо. Невже вона вам нічого не підказує? Ви ж колишній офіцер. Уявіть собі, що вас послали в розвідку на той берег. Головне завдання – пробратися безшумно і так, щоб противник навіть з собаками не міг знайти ваших слідів. Я не кваплю вас. Думайте, знайдіть рішення, і я по ньому перевірю правильність свого, – чи то просив, чи то наказував Кнох.

Андрейко крутив ручку приладу, повільно обертаючи його на всі триста шістдесят градусів, пильно розглядаючи краєвид. І рішення прийшло. Він ще роздумував над його деталями, але вже був переконаний, що в цілому воно правильне. Відірвавшись нарешті від оптики, Андрейко взяв карту і, перетворивши олівець на указку, виклав своє рішення.

– Коли остаточно стемніє, хтось із ваших підлеглих проводжає мене до потоку, що впадає в Західний Буг на північній околиці населеного пункту, в якому ми перебуваємо. Руслом потоку піду до того місця, де він зливається з річкою. Далі прямую вниз по течії, скільки можна буде, щоб контрольну смугу перейти якнайдалі від справжнього місця переходу через кордон.

– Радий, що Філіппов не помилився, рекомендуючи вас. Відчувається і військовий, і життєвий досвід. Та все ж до кінця ви не зорієнтувались. Просто не знаєте деяких деталей. На карті їх не видно. А на місцевості можна розглянути лише зблизька. Так от, боронь боже лишити сліди на контрольній смузі. Радянські прикордонники – чудові слідопити. І коли вже помітять підозрілий слід – знайдуть вас і під землею. Тепер, – продовжував капітан Кнох наставляти Андрейка, – слухайте уважніше, ніж будь-коли. Від цього залежить, може, саме життя ваше. Коли ви пройдете Західним Бугом на південь паралельно контрольній смузі вісімсот тридцять-вісімсот сорок кроків, треба будь-що розшукати неглибокий рівчачок, який ніби розрізає контрольну смугу. Радянські прикордонники його систематично засипають. Але по дощі він утворюється знову. Після останньої зливи, як повідомив мене один наш агент, який прийшов учора з радянського боку, рівчачок ще не встигли засипати. Навпаки, щоб припинити руйнування грунту, на дно рівчака накидали каміння. Землю підвозитимуть завтра. Отже, сьогодні вночі переходити найбільш безпечно. Є запитання?

– Західний Буг тут глибокий?

– Можна переходити вбрід. Але глибина час від часу змінюється. На всяк випадок дамо вам жердину, щоб могли прощупувати дно.

Все сприяло задумові. Темрява і без того була густою, хоч край. Ще й дощ пішов. Кнох провів Андрейка до потоку. Прикордонники розсунули дві рогатини, повиті колючим дротом. Утворився прохід. Порушник кордону ввійшов у потік. Ніч поглинула його.

Всі німецькі прикордонні патрулі в радіусі тридцяти кілометрів дістали завдання особливо пильно стежити цієї ночі за східним берегом Бугу. Коли почують шум, постріли, негайно мають доповідати на застави.

Найуважніші спостереження нічого підозрілого не виявили. Та й не могли виявити. Бо Андрейка взяли в тому самому рятівному рівчаку, на який капітан Кнох покладав такі великі надії.

Через тиждень на цій же ділянці кордону радянські чекісти затримали Голіцина. Він під час допиту показав, що слідом за ним має незабаром пройти Федоров. Німці глибоко переконані, що Андрейко перейшов успішно і далі перекидатимуть агентуру на цій ділянці. Голіцин не брехав: пощастило затримати ще кількох порушників. Але Федорова серед них не було. Зумів він обманути пильність радянських прикордонників чи так і лишився з якихось причин на західному березі Бугу? Наших контррозвідників ця таємниця дуже цікавила.

ЗУСТРІЧ З «КОЛЕГОЮ»

Микола Клннченко рано зв'язав свою долю з журналістикою. У двадцять, маючи лише семикласну освіту, фабзавуч і три роки слюсарювання, він уже редагував багатотиражну газету на одній з найбільших шахт Донбасу. Нелегко було. Та практичний робкорівський досвід, самоосвіта, добре знання рідного шахтарського колективу виручали завжди.

Професійної журналістської освіта Миколі ніяк не щастило здобути. Коли заходила про це мова, Петро Панасович Кравчук, секретар шахтного партосередку, завжди погоджувався, що з Клинченка таки вийде добрий газетяр. Та досить було заговорити конкретніше, як той же Петро Панасович знаходив десяток причин, через які Миколі саме тепер не можна залишати шахту, і просив його «послужити» ще рік.

– Зате, хлопче, – втішав його старий, – ми тобі таку характеристику видамо на-гора, що тебе і в столичну газету на роботу візьмуть.

Якось Кравчукові зателефонував друг дитинства й однополчанин по громадянській війні – редактор обласної газети, куди Клинченко часто дописував. Редактор покартав у напівсерйозному, напівжартівливому тоні Петра Панасовича, що, мовляв, поводиться егоїстично й недооцінює значення підготовки кадрів для преси. Зумів, видно, редактор переконати Кравчука, що Клинченка слід відпустити на навчання. Восени Миколу прийняли до Харківського комуністичного інституту журналістики.

В 1939 році він як спеціальний військовий кореспондент української столичної газети вже брав участь у визвольному поході до Галичини. Тоді стався епізод, який пізніше переріс в цілу епопею.

Прозорого вересневого дня частини Червоної Армії ввійшли до Львова. На площі Ринок біля ратуші ще роззброювали полонених. Тут лежали гори трофейної зброї, а на широкій вулиці Легіонів, майдані Міцкевича, Академічній уже буяв р-адісно збуджений натовп львів'ян. Під ноги червоноармійцям, на запорошену броню танків, на стволи гармат веселкою лягали квіти.

Визволителі форсованим маршем просувалися далі, на захід. У Львові лишилися тільки комендантська рота і група військових кореспондентів київських газет, до якої входив Микола Клинченко.

Він стояв коло пам'ятника великому польському поетові, допитливо вглядаючись у натовп. Шукав поглядом інтелігентну людину, яка б могла провести до університету, до будинку, де жив і творив Каменяр. Хотілось, якщо не цього ж дня, то принаймні завтра побувати на підприємствах, поговорити з робітниками, відшукати героїв класових битв, на які багата історія древнього міста.

Вийшло все навпаки. Не встиг Клинченко щось спитати, як опинився в тісному колі людей, які з усіх боків простягали йому розкриті портсигари, клацали запальничками, величаючи «пане коменданте», «пане старшино», «пане офіцер» і навіть «пане генерал», закидали його запитаннями – серйозними, наївними і просто смішними. Це була дуже своєрідна прес-конференція, де йому вперше довелося бути в ролі головного героя. Микола захрип, очманів від диму сигарет, які викурив сам і якими чаділи навколо. Зранку він нічого не їв. Нарешті, треба було знайти якийсь притулок, щоб написати чергову кореспонденцію до своєї газети.

Попросивши пробачення, Клинченко вийшов з натовпу і подався в першу бічну вуличку. Вона вивела його до похмурого будинку монастиря єзуїтів.

Тут панувала тиша. Хотів було спитати когось як дістатися до готелю «Жорж», як за спиною пролунало;

– Пане сов'єт, пане сов'єт!

Його наздоганяв невисокий чоловік. Маловиразне обличчя цієї людини привертало увагу хіба що вусиками «а ля Гітлер». Незнайомий був у дорогому плащі з габардину, картатому костюмі, надзвичайно високому капелюсі, головним призначенням якого, мабуть, було створювати ілюзію, ніби власник його вищий на зріст.

Порівнявшись з Клинченком, чоловік зняв капелюх і повільно процідив:

– Даруйте, що називаю вас не на прізвище, не на чин, бо не маю честі знати їх. Слухаючи ваші відповіді на площі Міцкевича, я, в усякому разі, зрозумів, що ви людина обізнана. І збираюсь задати вам одне запитан ня, так би мовити, конфіденціально. Хотілося б таки, нарешті, знати, хто ви такий: міліцай, військовий, урядовець?

Клинченко з височини свого майже двометрового зросту глянув на співрозмовника досить таки неприязно. Йому хотілося нагадати цьому нахабі відоме прислів'я про те, чим є надмірна допитливість. Та цікавість журналіста взяла гору над обуренням. Вперше в житті він чув це чудернацьке звернення «пане сов'єт», вперше зустрів людину, яка збирається задати першому-ліпшому конфіденціальне запитання. «Зараз він запропонує мені порнографічні листівки, і тоді я вже просто вріжу йому все, що думаю про таких типів», – вирішив Микола. Сухо кинув:

– Моє прізвище Клинченко. Микола Романович Клинченко. Я військовий кореспондент газети. Чим можу бути для вас корисним?

– Звуся Богдан Пецюра! По батькові Мирославович, – відрекомендувався, в свою чергу, новий знайомий. І, показуючи рідкуваті кругленькі й гострі, наче кістяні гвіздочки, зуби, розливаючи сморід алкоголю, додав: – Вважайте, що вам пощастило, пане Клинченко! Ви зустріли колегу. Отже, не тільки ви мені, а й я вам можу стати в пригоді.

– Чим саме?

– Ще й питаєте, – щирив свої мишачі зуб'ята Богдан Мирославович. – Майте на увазі, що я у Львові на роджений, вів у газеті відділ міської хроніки. Кращого чичероне, ніж я, вам не знайти.

– Радію такому кваліфікованому провідникові, – вклонився Клинченко. – Коли вже з'ясувалося, що ми газетярі, хотілося б знати, який саме часопис ви представляєте.

Пецюра дістав візитну картку. Жирним курсивом на ній було виведено: «Богдан Пецюра. Редакція часопису «Новий час».

Лише вміння володіти собою допомогло Миколі не показати почуття огиди до власника картки.

«Новий час»!… Заснований полковником Коновальцем, сумновідомим петлюрівським прихвоснем, катом київських робітників, брудний листок цей згодом став у Галичині одвертим рупором гітлерівців у таборі їх жовто-блакитних найманців.

Отже, перед ним був фашист. Досі Клинченко бачив їх тільки на газетних фотографіях. А цей – живий, величає його колегою і пропонує свої послуги як провідник по місту. Було над чим задуматися. Власне кажучі виходів із цього становища він бачив два. Перший: витерти хустинкою руку, яку подавав Пецюрі, і прямо заявити, що з підручними катів знайомства не веде. Другий -тимчасово удати, ніби він не обізнаний з політичним курсом «Нового часу». «Врешті, – думав Клинченко, – чому б мені не поговорити з ним, а потім не висміяти цього панка в гострому памфлеті на газетній сторінці? Хай всі знають справжні думки цих недолюдків».

Але того разу так нічого й не вийшло: прогулятися містом Пецюра відмовився, посилаючись на зайнятість. Свого конфіденціального запитання теж не подав. Домовилися зустрітись завтра о дев'ятій біля «Жоржа».

Микола прождав до одинадцятої. Новий знайомий так і не з'явився. За три місяці, які провів тоді Клйнченко на західних землях України, вони ні разу більше не зустрілися. І, розповідаючи пізніше товаришам з інших редакцій про свої плани, зв'язані з цією зустріччю, Микола завжди промовляв: «От був би вам „фітіль"!».

За рік Миколина доля двічі круто поверталася. Наприкінці тридцять дев'ятого взяли його на роботу в один із столичних райкомів партії, а звідти – в органи державної безпеки.

У цій зовсім новій для себе ролі опинився Клйнченко влітку сорокового року в Чернівцях.

Десь через тиждень після того, як місто залишили румунські бояри, Микола, що жив тут ще без сім'ї, зайшов у ресторан «Шварцер адлер» повечеряти. Прийнявши замовлення, кельнер насамперед приніс карафку молодого вина і сифон содової води для суміші, відомої тут під назвою «шприц».

Микола зробив собі «шприц» і з насолодою ковтнув прохолодного напою. Підняв келих удруге і раптом мало не захлинувся. З-за сусіднього столика на нього якось нерішуче й тривожно дивилися знайомі очі, а з розкритого від подиву рота виглядали мишачі зуб'ята. Таких молодий чекіст не бачив більше ні в кого і саме завдяки їм пізнав Пецюру з першого погляду.

– Колего, – неголосно гукнув Клйнченко і рухом запросив сісти поруч, його дуже цікавило, що цей тип може робити в Чернівцях. Цікавило цього разу професіонально, як контррозвідника.

– Вас би й не варто частувати горілкою, – жарту вав Микола. – Прочекав вас тоді дві години та й пішов шукати іншого чичероне. Скажіть-но, колего, куди ви зникли?

Покликавши кельнера, Клинченко замовив пляшку цуйки – місцевого самогону, який подавався з-під поли.

– Непередбачені обставини, – виправдовувався Пецюра.

– Термінове завдання редакції «Нового часу», – в'їдливо мовив Микола. І додав: – До речі кажучи, знайшов я вашу редакцію, але в ній чомусь застав лише возного, який пояснив мені, що всі панове літератори розбіглися. Кого це вони так перелякалися?

Пецюра дивився на Миколу розгублено: він не розумів, хто ж все-таки перед ним: київський журналіст, погано обізнаний з характером преси, яка виходила у Львові до вересня тридцять дев'ятого, чи, навпаки, людина, яка повністю в курсі справи і одверто глузує з нього. Це, видно, засмучувало Пецюру. Він весь час намагався відійти од розмови про «Новий час» і Львів. Розпитував, як подобаються Клинченкові Чернівці. Та після третьої чи четвертої чарки став сміливішим. І раптом попросив.

– Пане Клинченко! Бачу, що на гроші ви не дуже бідний. Чи не могли б мені позичити якусь суму? Ну, хоча б той гонорар, який належав би мені, коли б я тоді у Львові таки прислужився вам у ролі чичероне.

– Не дам!

– Чому?

– Гроші так, нізащо, дають або друзям, або тим, хто має в них гостру потребу. Ну, скажімо, жебракам. А ви ні те, ні се. Другом вважати вас не можу, бо ви не щирі зі мною, навіть обманули мене у Львові, не прийшовши на дружнє побачення. А жебраком людину, яка відвідує найдорожчий у місті ресторан, теж не назвеш. Чому б я давав вам гроші? Адже, ви це знаєте, газетярі заробляють їх нелегкою працею!

– Добре, скажу все, – зірвався, наче курок із запобіжника, Пецюра, якому горілка вже добре вдарила в голову. – Я не прийшов тоді до «Жоржа» тому, що боявся, як би мене не затримали.

– Хіба були для цього підстави?

– Моє співробітництво в газеті, яка постійно пропагувала ненависть до всього радянського, закликала до терору і воєнного походу проти Рад, звичайно, не могло розцінюватися позитивно. А проте, – вів далі Пецюра, – я не раз говорив собі: кинь, Богдане. Якби він хотів тебе затримати, міг би це зробити того ж вечора. І все ж мене лякала ваша військова форма. Одверто кажучи, я прийшов тоді до «Жоржа». Навіть передчасно. Зайняв зручну позицію для спостереження. Переконався, що ви нікого з собою не привели. Стежив за вами весь той день. Перевірив навіть у готелі, що ви за єден. Вийшло, що саме той, за кого ся видаєте. Хотів навіть з вами заприятелювати, та друзі сказали: зарано!

– Полохливі у вас друзі. Хто вони?

– Ті самі, що допомогли мені тоді вибратися за кордон, до Чернівців. Тепер червоні й тут. Треба тікати далі. Тільки от опинився без грошей. На останні зайшов до ресторану. Сподівався зустріти когось із знайомих. Наразився на вас. Не знаю: друга чи ворога.

– Давай, Богдане, з'ясуємо й це, – перейшов на «ти» Клинченко. – Тільки поговоримо одверто. Чому ти тікаєш?

– Тому, що ти, твій редактор не дозволите мені писати у вашій газеті.

– А що б ти хотів у ній написати?

– Довго розповідати…

– Може те, що писав у «Новому часі»?

– Більше І зліше. Там нас польська цензура обмежувала. Я писав би одвертіше. Як у «Фелькішер беобахтер», як у «Ангріффі».

– Тоді я тебе спитаю, як питав мене ти при першій нашій зустрічі у Львові: хто ж ти є, Богдане?

– Я націоналіст, точніше – націонал-соціаліст. Хочу, щоб затупілий наш тризуб поріднився із свастикою. І тоді ми разом з нашими друзями покажемо вам, більшовикам, що таке національний соціалізм. Про це все! Давай, Миколо, гроші і я колись скажу за тебе добре слово, або видавай мене ЧК чи, як воно у вас тепер там зветься, НКВС…

Обличчя Пецюри налилося кров'ю. Почавши розмову тихим голосом, він тепер майже кричав.

– Мовчи, п'яний дурню, – пошепки заспокоював Богдана Клинченко. – Дам тобі грошей. Тільки ходім звідси, бо через твій галас ще біди наживемо.

Він покликав кельнера, кинув на стіл крупну купюру і наказав на решту принести ще пляшку цуйки та закуску і добре запакувати, щоб можна було взяти з собою.

Вийшли на вулицю. Постояли. Клинченко запропонував:

– Гайда до мене! Живу один у двох кімнатах. Переночуєш. І діло є.

Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.

– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не буду. До того ж ти як вип'єш – втрачаєш обережність, зайве говориш. Кричиш. А через тебе сідати за грати не хочу. Навпаки, сподіваюсь на твою допомогу.

– В чому?

– Про все завтра.

Богдан покрутився, посопів та й заснув. Микола лежав мовчки, симулюючи спокійне й рівне дихання, хоч спати не давали дуже тривожні думки. З ким мав справу – було ясно, хоч Богдан сказав про себе, звичайно, далеко не все. «Хто цей фашист за родом діяльності? – думав Клинченко. – Безумовно, розвідник. У Чернівці приїхав, звичайно, не цуйку пити. Коли? Бреше, ніби у вересні минулого року. Бо навіть житла тут не має. Давно не мився. Тхне, як від козла. Брудна білизна й сорочка підтверджують це. Виходить, прибув зовсім недавно. До кого? Цього не розповість. Того, до кого приїхав на зв'язок, у Чернівцях, мабуть, не виявилося. Тому й без грошей. А може бреше про гроші. Ресторан просто місце явки. Затримувати тепер Пецюру було б недоцільно. Та й які обвинувачення можна поки що пред'явити? Ні, треба почекати. Тим часом, може вдасться переконати начальство здійснити план, який спав мені на думку сьогодні в ресторані».

З цим він і прокинувся вранці після сторожкого сну, який буває лише в людей, що звикли до постійної небезпеки. Глянувши на Пецюру, відразу помітив, що той стежить за ним з-під вій. І бадьоро вигукнувшиї «Піднімайся!», першим скочив з ліжка і тут же присів у звичному русі зарядки.

– Вставай, ледарю, – підганяв він Богдана. – Смачно поснідаємо.

Пецюра у відповідь тільки щось мимрив. Удавав, ніби ще не прокинувся. Шукав, видно, лінію поведінки, якою можна було б виправдати вчорашню заяву.

«Ага, принишк, «друже», – спостерігав за ним Микола. – Тепер посилатимешся, що то базікав не ти, а цуйка. Говори, що хочеш. Мені це байдуже».

За сніданком Богдан справді почав напускати туману.

– Здорово я тебе, Миколо, вчора розіграв. Під кінець уже й насправді боявся, що ти побіжиш до НКВС. Та бачу, яких би переконань не був українець – почуття гумору він не втрачає. Жарти, братику розумієш.

– До біса ті твої жарти! – розлютився Клинченко. – Думав, ти хлопець рішучий, категоричний, можеш допомогти. Хотів звернутися з просьбою. Помилився, виходить. Так забирайся звідси під три чорти, щоб і не тхнуло тут боягузтвом…

– Чого кричиш, наче на батька, – відбивався Богдан, якому не хотілося, видно, йти без грошей. – Доп'ємо пляшку й піду. Знав би, що ти такий гарячий, – ніколи не прийшов би до тебе. Чого хочеш від мене?

– Допоможи перебратися через кордон. Тільки перейти. Я знайомий з одним старим валютником, у якого виміняю всі свої гроші на німецькі марки. Хай частину з мене візьмуть контрабандисти за те, що переведуть На той бік. Решта буде на життя, поки знайду роботу.

Пецюра зацікавився: – Чого це тобі приспічило за кордон? Живеш, бачу, непогано, а там навряд чи знайдеш роботу, житло, друзів…

– Пробач, Богдане, я й так довірив тобі більше, ніж, може, варто. Моя доля нині в твоїх руках. Більше зможу сказати в Німеччині. Якщо виберемося…

– Я, Миколо, туди не збираюся. Вже говорив, що пожартував. Але тобі згоден допомогти. Цими днями має повернутися до Чернівців один німець, власник великого мануфактурного магазину. Він дістав дозвіл на виїзд з усією сім'єю до Мюнхена. Мені здається, що коли йому добре заплатити, він погодиться тебе приєднати до складу своєї сім'ї…

Клинченко палко подякував. Дістав бумажник.

– Бери все, що при мені. Буде ще. Напозичаю в усіх, хто дасть. Ладен їхати хоч сьогодні. В усякому разі це треба зробити до приїзду моєї дружини.

– Не квапся, Миколо, того німця ще нема. До того ж у мене тут не дуже хороша кімната, і я не від того, щоб кілька днів погостювати в тебе, якщо, звичайно, буде цуйка…

– Домовилися. Зайду до обласної редакції – протелефоную до своєї газети в Київ. Скажу, що їду на кілька днів у райони. Хай не дають завдань. Так нам спокійніше буде. А ти тут без мене хазяйнуй. Почувай себе як удома. Ось ключі від квартири.

Добре знаючи, що Пецюра стежитиме за ним, Клинченко подався таки до обласної редакції. Вибравши кімнату, в якій саме нікого в цей момент не було, зателефонував до обласного управління начальникові свого відділу. Натякнув, що заїхати на службу не може, а потрібна порада. Негайно. Що робити?

– Виходьте з редакції. Заплутайте слід. Переконайтеся, що «очей» за вами немає. Після цього приїздіть на вулицю Табора Латерала, до Н., – порадив начальник, давши адресу квартири одного з працівників їх відділу, який теж поки що жив без сім'ї.

Микола обережно виглянув з вікна на довгу й тиху вулицю, де містилася редакція. Здалеку побачив Пецюру, що саме на мить висунув голову з якогось під'їзду.

Клинченко залишив редакцію і пішов прямо на будинок, у якому ховався Богдан. Минув його, повернув праворуч. Постояв, глянув на годинника, вийняв кілька купюр, перерахував і, ніби щось нарешті вирішивши, скочив на ходу у вагон трамвая, який рухався в напрямі базару. Там він сторгувався з власником приватної малолітражки і наказав везти себе в другий кінець міста.

Начальник відділу уважно вислухав Миколу. План Клинченка схематично виглядав так. Разом з Пецюрою, безумовно зв'язаним із жовто-блакитними кублами, він нелегально долає кордон, вкорінюється в одну з буржуазно-націоналістичних організацій, стає тут відомим своїми симпатіями до гітлерівців і знаходить шляхи до фашистської розвідки.

– Ну, що ж, – сказав начальник відділу, – маємо час подумати над деталями і навіть дещо перевірити. Чекає Пецюра не повернення власника магазину, хоч така людина дійсно є і збирається до Мюнхена. Ми про це знаємо. І якщо купець, який, до речі, нікуди не виїздив, захоче нас обманути, включивши вас під чужим ім'ям до списків своєї родини, – надамо йому таку можливість. Чекає ваш Богдан не купця, а гітлерівського резидента, щоб порадитися, як з вами бути. Можливо також, що з обережності він перейде кордон не разом з вами. Скаже, що лишається тут. Удавайте, що вірите. Не просіть зв'язків на той бік – все одно не дасть. Але можна бути певним, що на вас уже там чекатимуть. І з Пецюрою неодмінно побачитесь. А тепер, оскільки все виглядає так, ніби ви їздили на базар, пошлемо таки туди мою машину. Накажу шоферові, хай швиденько купить пляшку цуйки, сала, півторби горіхів. Повернетесь додому з трофеями.

За вашою квартирою і за Пецюрою встановимо нагляд. І він обов'язково чи то сам, чи то через інших осіб, приведе нас до резидента. Отже, вважайте, що одну корисну справу ви вже зробили.

Дружині вашій передамо, що відрядили вас далеко й надовго. Порадимо їй чекати на вас у Києві. До управління більше не дзвоніть. На цю квартиру не приходьте. Вдруге від Пецюри так легко не відкрутитесь. Згоду командування на від'їзд за кордон, пароль на зустріч із зв'язковими, докладне завдання одержите через тиждень на базарі через К., в якого купите продуктів на дорогу. Хай вам щастить!

Вісімнадцятого серпня сорокового року Микола Романович Клинченко під ім'ям Курта Вейделя, племінника німецького купця з Чернівців, разом з іншими репатріантами «повертався» спеціальним поїздом до фатерланду. Та доїхати туди йому не пощастило. За Перемишлем, поминувши міст через Сан, поїзд зупинився. До вагона зайшли німецькі прикордонники: офіцер і два солдати.

– Хайль Гітлер! – вигукнув офіцер.

Репатріантів наче пружиною підкинуло. Збіглися в проході. Копіюючи позу і жест офіцера, зарепетували.

– Зіг хайль!

Підвівся і Клинченко. Знітився в кутку, щоб не впадала у вічі його стриманість на цьому збіговиську.

Почалась перевірка документів. Офіцер уважно перечитав Миколині папери. Повернув, як усім, назад. Та коли перевірку вже закінчили, підійшов знову.

– Курт Вейдель, ви мені потрібні. Вийдете разом зі мною. Де ваші речі?

– Не розумію, в чому справа. Уповноважений по репатріації запевнрв мене, що всі формальності виконано…

– Тут вирішую я!

Обабіч Миколи вже стояли солдати. Один з них підштовхував його до виходу.

– Поспішайте, треба відправляти поїзд, – обірвав офіцер Клинченка, коли той почав знову вимагати пояснень.

І справді, тільки вийшли вони з вагона, як пронизливо засвистів паровоз, і поїзд, квапливо застукотівши колесами, побіг далі на захід.

«Дорогий дядечко щасливо відбув. Отже, моє затримання до наших з ним «сімейних» справ відношення не має. Які ж тоді до мене претензії?»

У нього було досить часу для роздумів над цим. На сусідній колії вже чекала мотодрезина. Прикордонники посадили на неї затриманого.

Із назв станцій, які час від часу миготіли за вікнами дрезини, Клинченко зрозумів, що везуть його не на захід, а на північ, паралельно лінії кордону.

– Куди? В чому звинувачують? – намагався він розпитати конвоїрів, але відповідь була одна:

– Приїдеш – дізнаєшся!

Сутеніло, коли його з мотодрезини пересадили в арештантський вагон. Поїзд пішов тепер на захід.

У ЛІГВІ АБВЕРУ

На світанку Клинченка вивели з вагона. Стежкою, що починалась одразу за пероном, він прийшов з конвоїрами в селище. Невеликі тутешні будиночки належали, мабуть, раніше польським залізничникам. Тепер до багатьох вели дроти польового телефону. Де-не-де попід стінами й тинами стояли військові машини.

Біля однієї оселі, оточеної яблунями, що аж гнулися від рясного врожаю, наказали спинитись. Офіцер зайшов у приміщення. Незабаром повернувся й покликав Миколу. Всередині передав його під розписку фельджандармові.

Новий конвоїр привів арештованого до кімнати, в якій сидів рудий, веснянкуватий обер-лейтенант.

Не пропонуючи стільця, рудий спитав:

– Як ваше ім'я?

Німецьку мову, якою звернувся до нього обер, Микола знав непогано. Та щоб хоч одним оком заглянути в карти противника, він сказав, що просить говорити з ним українською або російською.

І тоді сталося саме те, на що чекіст розраховував. Обер-лейтенант піднявся і в'їдливо кинув:

– Курт Вейдель не знає рідної мови?!

«Водевіль закінчено. Моє «переодягнення» в Курта Вейделя тут давно відоме. І чи не з'явиться зараз пан Пецюра? А коли з'явиться, то в якій ролі. Невже гестапо «переграло» нас і просто замануло мене сюди?»

Оцінивши становище, Клинченко вирішив говорити те, що знали й без нього.

– Я не німець. Справжнє моє ім'я – Микола Клинченко.

Затриманий розповів з усіма подробицями про своє давнє бажання перейти кордон і про те, як Пецюра допоміг йому через купця Вейделя здійснити свій намір.

Допит ішов через перекладача. Роль цю виконував фельджандарм, який зустрічав Миколу біля входу.

– Розкажіть більш докладно, що спонукало вас покинути свою країну?

– Я ж говорив: мої політичні переконання!

– Докладніше!

– Мені здається, цього досить і докладніше розповідати я не хотів би.

– Ха-ха-ха! – зареготав рудий. – Він не хотів би… Роз'ясни, Йогане, цьому більшовицькому недоноскові, хто тут наказує, а хто слухається.

Здоровенний, кремезний жандарм шарпонув Клинченка лівою рукою до себе, а правою так ударив в обличчя, що той упав. Сорочку йому заюшило кров'ю.

– Ну, як? З'явилося бажання задовольнити мою допитливість? – іронічно спитав обер.

– Коли вже доводиться, скажу як на сповіді. Це щира правда, що мої політичні переконання збігаються з вашими. Але є ще одна причина особистого характеру,, про яку говорити не хотілося. Просто не прийнято говорити про це. А втім, я зовсім не вважаю це вадою…

– Що ви тут крутите, як кобила хвостом. Кажіть ясніше, бо на обличчі Йогана я вже бачу бажання знову навчити вас щирості…

– Спасибі за попередження! Люблю одвертість між друзями. Так от, на одних партійних зборах (я вже говорив вам про мою приналежність до партії комуністів) мене гостро критикували за кар'єризм. Але що, власне, поганого в тому, що я вимагав керівної роботи? Почуваю в собі досить сил і енергії. Міг би редагувати газету. Мною ж весь час затикають дірки. Що таке Чернівці, куди мене призначили кореспондентом і звідки я втік? Задвірки Європи! Мене вабить Берлін, Париж, Лондон. Знаю: з вами я потраплю туди, – запально кидав Клинченко, помічаючи, що його слова падають на благодатний грунт.

Обер-лейтенант замислився. Потім шепнув щось жандармові. Той здивувався: «Вже?». Та відразу ж вийшов. А ще за якусь хвильку почувся знайомий голос Пецюри:

– Широко замахуєшся, друже, кажуть, до Парижа збираєшся! Не забудь мене з собою прихопити, хоча б у подяку за те, що я рекомендував тебе тут, як порядну людину.

– Спасибі за тепле слово, а цим панам за доброзичливість, – гірко посміхнувся Микола, показуючи вибиті зуби.

– Ти, мабуть, не досить чемно розмовляв з паном обер-лейтенантом, – улесливо пожартував Пецюра.

– Все найгірше – позаду. Які можуть бути рахунки між своїми, – примирливо втрутився рудий. – Тепер, коли я переконався, що ви наш, пробачте мені колишні сумніви. Така служба! І якщо ви не образилися й готові вважати мене своїм другом, дам вам одну рекомендацію: тримайтеся й надалі пана Пецюри!

Микола й сам розумів: якими б мотивами не керувався рудий, орієнтуючи його на дружбу з Богданом, йому треба було в цій ситуації погодитись. Атестація, яку, без сумніву, дав йому в гестапо Пецюра, полегшила проходження першої перевірки.

– Розумію. А зрозуміти – значить пробачити, – підробився під загальний тон розмови Клинченко. – На доказ цього запрошую пана Пецюру і вас, панове, поснідати зі мною десь у ресторані… Звичайно, якщо я вже вільний і мені буде повернуто двісті рейхсмарок, взятих під час обшуку.

– Де ви їх, до речі, взяли? – не стримався рудий. – Я зовсім забув спитати вас.

– Це можу пояснити навіть я, – заступився за приятеля Богдан Мирославович. – Пан Вейдель, ну, той «дядя», вимагав за родичання тисячу марок. Клинченко і наміняв таку суму в одного валютника. А потім ми сторгувалися за вісімсот. От і лишилося дещо на перший випадок. Гроші чесного походження, пане обер-лейтенант, і ви можете поснідати з нами, не псуючи собі апетиту.

Обер, проте, запрошення не прийняв, посилаючись на перевантаженість невідкладними справами. Зате жандарм, переглянувшись із своїм начальником, погодився, але з одним застереженням: не снідати, а вечеряти в ресторані. А до вечора Клинченку слід відпочити, полікуватися примочками, які він дасть.

Все це запропоновано було так, ніби зуби вибивав хтось інший, а пан жандарм ціле життя тільки те й робить, що піклується про чуже здоров'я.

Ресторан, куди привели Клинченка Богдан з Йоганом, стояв неподалік базару. Двоповерхова цегляна будівля далеко світила довгими, вузькими вікнами.

«Схоже на лютеранську кірху», – подумалось Миколі.

Але всередині було досить-таки затишно: на столиках лежали бездоганно білі скатертини, стояли вазочки із свіжими квітами. Полиці буфета в кінці зали аж гнулися від пляшок і закусок. Там, у фатерланді, німці вже такого достатку не бачили. Тут він теж був штучним. Населення голодувало. А гітлерівці жиріли, наживалися на величезних «ножицях» між курсом рейхсмарки і марки окупаційної.

Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.

Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.

– Не бійся, – пожартував Богдан, звертаючись до Миколи, – щось із твоїх двохсот марок ще й лишиться, хоч ми тебе почастуємо добре.

Радячись з Йоганом, Пецюра почав замовляти закуски і напої. З кількості пляшок, принесених кельнером, Клинченко зрозумів, що жандарм напросився до ресторану не випадково. Дружня вечеря мала перетворитися на ще одну перевірку, точніше, була продовженням тієї, яку він пройшов удень в гестапо.

Перший тост проголосив Богдан:

– За успішну кар'єру Миколи!

– За моїх нових друзів і дружбу взагалі! – віддячив Клинченко присутніх за прихильність.

Жандарм ще більше почервонів з натуги, придумуючи своє заздоровне слово. Підвівся й вигукнув, як команду:

– За велику Німеччину!

Коли всі випили, Клинченко сказав:

– Я думаю, що талановитий німецький народ справді зробить колись свою державу великою.

Жандарм підскочив, вилупив блякло-голубі очі і, подавшись усім тілом у бік Клинченка, кинув, підкреслюючи кожне слово:

– Ми вже велика імперія. Розумієш? Уже! Велика на тисячоліття. І зробив Німеччину такою не народ, а наш фюрер. Якщо ти, комуністіше швайн, не зарубаєш собі цього на носі, я відправлю тебе туди, звідки ти сьогодні вийшов!

«Чорти б мене взяли, – вилаяв себе Микола, – сидить у мені агітатор і вискакує, коли й не треба. Ляпнув, а тепер викручуйся…»

– Пробачте, гер Йоган, – продовжував Клинченко вголос, – забув, що перебуваю серед людей, з якими можна говорити одверто. Ех, не скоро вдасться мені, видно, позбутися машкари, яку колись доводилося носити.

– Штрафну хай п'є, штрафну! – запропонував Пецюра і підморгнув жандармові.

Микола зробив контрхід.

– Оскільки це фактично тост за фюрера, – констатував він, – не можна його іменувати штрафним. І взагалі це доситьважливий привід для того, щоб вихилити всім.

– До дна! На ньому – істина, – підтримав Богдан. Йому не терпілося швидше висмоктати свій келих.

– У вас, гер йоган, є дружина? – раптом спитав Микола.

– Є, а що?

– За її здоров'я!

Не встигли жандарм з Пецюрою підтримати здравицю, як Клинченко вже запропонував ще два тости. І обидва таких, що хоч-не-хоч, а залити за комір довелося.

– Без закуски не можна, – протестував Йоган, але язик йому вже заплітався.

Та коли глянути збоку – найп'яніший був Микола. Він голосно розповідав якісь анекдоти, ліз з обіймами до жандарма, кричав кельнерові, щоб ніс ще горілки.

Зовсім не для товаришів по чарці удавав він, ніби перебрав. Ті двоє вже й «мама» вимовити не могли. Та якось інтуїтивно Клинченко відчував на собі весь час чийсь погляд.

Чекістська спостережливість допомогла знайти ті очі, що стежили і за ним, і, мабуть, за іншими.

Із сигаретою в руці Микола нахилився до когось за сусіднім столиком. Попросив вогню. Прикуривши, раптом випростався, оглянувся, і їхні погляди зустрілися. Тепер він уже був переконаний, що спостерігав за ним чоловік, який сидів через столик. Це був невисокий, але добренько напханий дядько в чорному костюмі-трійці. З-за вирізу камізельки виглядала біла сорочка з целулоїдним комірцем. Чорна краватка з золотою шпилькою надавала йому солідного вигляду. А пооране вже досить глибокими зморшками чоло і лисина, врізана аж за маківку, сивина на скронях свідчили, що поважному панові вже десь за п'ятдесят.

Перед лисим стояла пляшка коньяку, який він повільно смоктав з маленької чарочки, запиваючи кожні два-три ковтки чорною кавою. «На вигляд – власник невеликого підприємства, насправді – гестапівець. А може, і те, і те разом», – оцінив його Клинченко.

Час минав. Пецюра з жандармом то куняли, то прокидались і тяглися до сифона з содовою водою. Микола, наслідуючи їх приклад, в той же час уважно стежив за гестапівцем. Він помітив, як лисий підізвав до себе кельнера, того самого, який подавав і на їхній столик, щось пошепки сказав йому.

Ішла третя година ночі. Забрався геть верескливий оркестрик. Пішли один по одному всі відвідувачі, серед них і людина в чорному. Погасла більшість ламп. А Клинченко все не знав, як бути. Піти шукати десь ночівлі він не міг. І тому, що не знав міста, і тому, що не можна було кинути нових «друзів»: власне, заради зв'язку з ними він і перебував тут.

– Кельнер! – гукнув Микола.

Офіціант підійшов, подав рахунок. Клинченко розплатився, нещедро кинувши «на чай». Він починав уже розбиратися, до розряду яких установ належить цей ресторан, особливо після того, коли помітив, що патрон електролампи над його столиком є одночасно й мікрофоном.

Кельнер подякував, але далеко не відходив.

«Має до мене якусь справу» – вирішив Микола. Допомагаючи йому розв'язати розмову, спитав:

– Ви не підкажете, де можна переночувати?

– Чому б не порадити. Прислужувати гостям – наш обов'язок. Я так і подумав, що не маєте де спати. Всі пішли, а ви все сидите, хоч вигляд маєте втомлений. Порадив би вам взяти ліжко тут же, у нас, на другому поверсі. Якраз у кімнаті пана Пецюри друге ліжко вільне. А може, пан полюбляє жіноче товариство?

– Спасибі за пораду! Я ваш боржник. Та бачимося ж, мабуть, не востаннє. Ну, піду і пана Пецюру візьму з собою. Він дорогу покаже. Та куди подінемо пана Йогана?

– О-о-о, за нього не турбуйтеся. Він наш постійний клієнт і мій сусіда. Дорогою заведу його.

Пецюру розштовхали. Після склянки гарячої чорної кави він уже й зовсім ожив і рушив уперед, показуючи дорогу до своєї кімнати.

Втома за день, повний тривожних пригод і величезного нервового напруження, була така сильна, що, ледь Добравшись до ліжка, Микола заснув.

Прокинувся пізно від- шуму під вікнами. Пецюра вже голився. Поруч з прибором для гоління на столі стояла почата пляшка з шнапсом.

– Тут не дуже розіспишся, – кинув Богдан, – сьогодні базарний день. На, похмелися, – простяг він Миколі склянку. – Закусимо, чим бог дав, та й підемо оглядати твої володіння.

– Які це?

– Грубешув, звичайно.

– Хіба ми сьогодні не поїдемо далі?

– Куди це ти так поспішаєш?

– Як це куди? Я ж тобі говорив, що хочу жити в Берліні, чи принаймні в Мюнхені, де видається українська газета, в якій ти раніше працював.

– Не розумію тебе, Миколо: дурнуватий ти, чи, може, наївний дуже… З чим же ми поїдемо: з тою сотнею марок, яка в тебе лишилася? Спочатку заробимо, а вже потім будемо думати про твою кар'єру.

– На чому ж ми заробимо?

– Це вже ділова розмова. Оскільки почуваю себе трохи відповідальним за твою долю – не кину тебе в біді. Власне кажучи, можеш вважати, що вже маєш роботу. Світ не без добрих людей. Один з таких добродіїв наш земляк – співвласник цього ресторану і готелю, дізнавшись від мене про твоє нелегке становище, хотів би сьогодні з тобою зустрітися. Його кабінет тут же, поруч з рестораном. Він чекатиме нас о дванадцятій. Чепурися. Поснідаємо – і з богом.

– Точність – чемність королів, – зустрів їх господар кабінету, поріг якого вони переступили рівно опівдні. І відрекомендувався:

– Філіппов, козак війська донського.

– А ви досить добре говорите українською мовою, – зробив комплімент Клинченко.

– Приємно чути. Та це й не випадково: мій дід звався Пилипенком. Родом був з Харківщини. Десь років із сотню тому подався на Дон. За якісь послуги Війську Донському удостоївся козачого звання. Не знаю, коли саме він змінив прізвище, але мій батько значився вже Філіпповим. А мова в нас збереглася по лінії жіночій: бабка і мати – теж українки.

Микола відразу пізнав у лисому Філіппові вчорашнього пана в чорному. Та аналізування цього факту довелося лишити на потім, бо Філіппов уже вів далі:

– З вашої точності я дозволю собі зробити висновок, що ви людина діла, вмієте цінувати час. Отже, перейдемо до того, що становить наш спільний інтерес. Ще до вашої появи тут пан Пецюра розповідав мені про вас, як про людину критичних до радянської дійсності поглядів, чесну й освічену, Це й спонукало мене запропонувати вам роботу. Можливо, вона здасться вам незвичною. Та перш ніж погодитися чи відмовитися од неї, знайте, що знайти службу в цьому зруйнованому війною краї нелегко. Житло – теж. До речі, кімнату кельнер запропонував вам за моїм дорученням. Отже, погоджуйтесь, принаймні тимчасово, доки обростете грішми. А там – бог вам суддя: захочете – тримайтеся нас, ні – беріться знову за перо.

– Дуже вдячний за ласкаве до мене ставлення. Та що це все-таки за робота?

– Я й сам не знаю, як її назвати. Ваші обов'язки полягатимуть у тому, щоб закуповувати у селян навколишніх районів продукти для ресторану. Ми його розширюємо. Незабаром займемо під зали і другий поверх. А з продуктами стає все важче. Щоб ми вірили один одному до кінця, буду з вами цілком одвертай. Наших німецьких підлеглих ми посилати в села не можемо, їм нічого не продають. А дехто й не повернувся. З вами все-таки хоч поговорять, а певні люди, ну, скажімо ті, кого в Радянському Союзі називали куркулями, – за рейхсмарки продадуть і кабанця, і птицю, і борошна… Отака робота. Не дуже приємна, не зовсім безпечна, але прибуткова. Ми обмежуємо вас певними закупочними цінами. А придбаєте дешевше – ваше щастя. Згода?!

– Дайте до завтра подумати. Те, що ви пропонуєте, надто вже далеке від журналістики.

– Зате наближає час, коли у вас буде можливість робити кар'єру!

«І цей про кар'єру, Видно, вже прочитав протоколи вчорашнього допиту, або підказали, що треба грати на кар'єристській струнці», – здогадався Клинченко. І в тон співрозмовникові додав:

– Не приховаю, що мрію про велику журналістську кар'єру. Заради цього на все готовий. Давайте, шеф, по руках. А далі видно буде. Доводилося мені вже з усякого казанця хлебтати. Спробую і з того, який ви пропонуєте.

– Тоді за наше знайомство і ваші майбутні успіхи!

З цими словами Філіппов дістав зі столу пляшку італійського вина. Налив гостям та собі.

– Сьогодні погуляйте, влаштуйтеся з мешканням, а завтра зранку – заходьте до мене. Скажу, як і що робити.

– Лишайся жити зі мною, – запропонував Пеиюра, коли вони вийшли.

Такій пропозиції Микола щиро зрадів. Вона свідчила про довір'я: інакше його не тримали б у будинку, де все наводило на роздуми, що тут не просто злачне місце.

Наступного ранку Клинченко зайшов до Філіппова. Шеф був не сам. Біля вікна, за голубуватою завісою тютюнового диму, стояв високий, худорлявий чоловік з обличчям аскета. Років п'ятдесяти. Надзвичайно струнка постать, підтягнутість відразу свідчили, що це колишній кадровий офіцер, а піджак спортивного покрою, елегантні галіфе, заправлені в м'які шеврові чоботи, стек у руках – про довгу звичку їздити верхи.

– Знайомтеся: Сергій Олексійович Федоров, ваш колега, і поки що, ну, скажімо, наставник, – відрекомендував Філіппов людину, яка стояла біля вікна.

Потиск руки Федорова був міцним, погляд допитливим, майже пронизливим. Клинченку добре треба було себе стримати, щоб не показати, як зрадів він цій несподіваній зустрічі. Так і хотілося вигукнути: «Еврика!» – знайшов!

На останньому інструктажі в Чернівцях йому наказали обов'язково довідатися, чому не перейшов кордон Федоров, чим він нині займається. Словесний портрет людини, яку він мав розшукати, точно нагадував ту, що стояла перед ним. Сумніву не було: той!

Філіппов запропонував обом присісти і, продовжуючи розмову, почату напередодні, сказав Миколі:

– Отже, наша домовленість лишається в силі. Сьогодні ж ви рушаєте у вояж за продуктами. Перші подорожі зробите разом з паном Федоровим, який виконує у нас ту саму функцію, що й ви. Придивляйтеся, переймайте досвід. Ось вам під звіт тисяча марок: раптом десь доведеться роз'їхатися в різні села. Пишіть розписку. І хай вам щастить. Наш ресторан лишився єдиною, здається, світлою плямою в Грубешові, єдиним місцем, де ще можна добре попоїсти. Сподіваюся, ви своїм старанням підтримаєте його добру славу. Постачальники вийшли.

– А чим ми поїдемо? – поцікавився Клинченко.

– Як завжди, пікапом, – відповів Федоров. І поблискуючи з-під вусів золотими зубами, додав: – Та ви не поспішайте. Посидимо, подзвонимо скляночками – тоді можна й у дорогу.

– Де ж це ми зробимо?

– У мене. Парубкую, ніхто на заваді не стане.

На Побережанській вулиці, в затишній квартирі, куди Федоров привів Клинченка, все сприяло невимушеній розмові: і затишна обстановка, і гостинно накритий стіл..

– Ви, очевидно, вирішили довести мені, що агентам – постачальникам ресторану пана Філіппова непогано живеться, – пожартував гість. – Здаюся, ви мене переконали…

– От і не вгадали! Я привів вас сюди, – цілком серйозно відповів господар, – зовсім не для того, щоб похвалитися. Просто скучив за інтелігентним товариством. До того ж ви, як розповідав мені Філіппов, тільки-но прибули з того боку. Поділіться своїми враженнями. Чи не привезли часом літературних новинок? Скажу одверто, нехай це лишиться між нами, – знудьгувався я за Росією…

Микола почав розповідати про культурне життя Москви і Києва, контролюючи кожне слово, щоб не вихопилось його справжнє ставлення до змін, які сталися за двадцять три роки, що відділяли Федорова від радянського сьогодні. Це були факти, правдиві факти. Тільки без коментарів.

З культури непомітно перейшли на економіку. І тут Федоров обережно, але настирливо «потяг» Клинченка за язик.

– Кажуть, ніби економічні успіхи Рад були б значнішими, якби не довелося так багато витрачати на оборону.

– Так, радянські керівники цього не приховують. Я не раз читав про це в доповідях Сталіна.

– Ну, І як це позначилося на стані Червоної Армії? Невже вона справді озброєна так що може позмагати ся з могутністю рейху? Мені, як колишньому російському офіцерові, це дуже цікаво.

Клинченко розвів руками:

– Мені, звичайно, важко сказати, адже я не військовий спеціаліст. Можу судити лише з того, що розповідали мені знайомі командири. За їх словами, збройна міць нарощується безперервно.

І Микола, помітивши на обличчі співрозмовника неприхований інтерес, заглибився у військовий огляд. Виклав усе, чим озброїли його на інструктажі саме для таких «одвертих» розмов. З хвалькуватістю людини, яка полюбляє демонструвати свою обізнаність, Микола викладав загальновідомі речі, щедро розбавляючи їх «цілком таємними» відомостями, розрахованими на дезінформацію.

Федоров аж крутився на стільці від захоплення.

– Та ви просто недооцінюєте свої знання у військових справах. Ваш огляд – цілком кваліфікований. Та якби нас підслухало НКВС – довелося б вам стати до стінки.

– Якби, Сергію Олексійовичу, мене могло підслухати НКВС, – я просто не став би всього цього розповідати. Але тут мені ж нічого не загрожує? Сподіваюсь, ви не агент цієї установи. Скажу більше: подумую, чи не звернутися до німецького командування з проханням вислухати мене. Тепер, коли ви так високо оцінили те, що я розповів вам, моє рішення записати все це й передати вермахтові остаточно зміцніло.

– Сподіваєтесь, добре заплатять?

– В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.

– Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,

– Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.

– Які ж вони?

– Хіба не ясно?

– А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?

– Націонал-соціаліст.

– Тоді нам по дорозі…

– Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.

– Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.

– Якого характеру?

– Розвідка…

– Я журналіст…

– Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.

– Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!

– Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!

– Що ж я маю робити?

– Насамперед дати згоду.

– Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?

– Ні, підпишіть ще оце.

Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки – абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.

– Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, – сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.

– Що ж, тепер обміняємося документами, – загадково кинув Сергій Олексійович. – Тримайте!

– Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:

– За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.

– Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.

– А тепер поїхали, – сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.

Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.

Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.

Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.

– Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…

– Пробачте, Сергію Олексійовичу, він був звичайнісіньким кріпаком, утік до Таврії.;.

– Але ж у вас, як і в кожного, – заперечив Федоров, – було два діди. Так отой, другий, сотникував. І взагалі не починайте службу з суперечок з начальством. Слухайте уважно далі. Про прадіда-сотника, про любов до козацької романтики, всмоктану з молоком матері, ви віднині розповідатимете всім своїм знайомим при першій-ліпшій нагоді.

– Для чого?

– Вам доведеться працювати серед козаків, видавати себе за прихильника козацької самостійності.

– Дуже прошу вас, Сергію Олексійовичу, розповісти докладніше, аби я не зробив десь помилку.

– Все свого часу. А зараз при розмові з людиною, до якої ми їдемо, згадайте лише про своє козацьке походження і придумайте що-небудь про переслідування козаків на Кубані, Дону. Одним словом, про становище на тому боці.

– Мені ж про це, як ви знаєте, нічого не відомо.

– Не має ніякого значення. Розкажіть першу-ліпшу історію про так званого куркуля з України.

Клинченко збирався ще заперечувати, але вже було пізно. Федоров круто загальмував біля великого цегляного будинку, оточеного високою дощаною огорожею. Десь у глибині двору загавкала ціла зграя псів. Сергій Олексійович вийшов з машини. За якусь хвилину розчинилася хвіртка. З-за неї з'явився чоловік. Було йому років близько шістдесяти, але тримався він браво. Усією своєю зовнішністю – розкішними нафабреними вусами, високими чобітьми, синьою суконною венгеркою, облямованою сірим каракулем і недбало накинутою на білосніжну спідню сорочку, він нагадував чимось старого дідича. Це враження підсилювали кілька хортів, що крутилися коло нього.

– Здоров, земляче, як ся маєш? – привітно простяг Федоров руку вусатому. Відрекомендував його Клинченкові: – мій старий друг, осавул Війська Донського Шумилін Євстахій Корнійович. Прошу любити, поважати, доведеться зустрічатися.

Миколу відрекомендував коротко:

– Мій помічник.

Поки друзі розпитували один одного про близьких і знайомих, Клинченко, щоб не виказати інтересу до цієї теми, розглядав хутір. Власне кажучи, це був маєток з великим цегляним будинком для власника і кількома невеликими халупами для наймитів та їх родин. Кілька височезних скирт соломи, великі запаси сіна, акуратно складеного під дашками, – все це свідчило про наявність чималого стада худоби.

Шумилін запросив їх до хати. Познайомив з дружиною. І хоч Клинченко, звичайно, нічим не видавав своєї цікавості, господар вважав за потрібне пояснити:

– Луїза Карлівна за походженням німкеня. Живемо в цих краях близько двадцяти років, а дружина і російською, і польською говорить з акцентом.

А втім, Луїза Карлівна, очевидно, в ділах чоловіка активної участі не брала і правила для цього будинку лише своєрідною охоронною грамотою.

Коли господиня розпорядилась подати на стіл все потрібне і вийшла, Євстахій Корнійович почав щільно причиняти двері вітальні.

– Чекай-но, – зупинив Федоров. – Накажи приготувати все, що маєш продати для ресторану. Луїза Карлівна підготує рахунок, а ми тим часом про все й поговоримо.

Повернувшись, господар виразно глянув на Федорова. Той, прочитавши все в цьому погляді, мовчки хитнув головою і додав:

– Можеш говорити цілком одверто. Пан Клинченко – своя людина. Більше того, тепер ти підтримуватимеш зв'язок зі мною через нього.

– Ми майже незнайомі, наче виправдовуючись за своє недовір'я, мовив Шумилін.

– Пан Клинченко відданий прибічник ідеї козачої самостійності і співробітник абверу. Він візьме безпосередню участь у координації зв'язків козацтва Дону й Кубані з українським козацтвом, яке збирається під прапором Скоропадського.

Це вже було новиною і для Клинченка. Та він і взнаки не дав. Тільки подумав: «Бреше для чогось чи й справді збирається відвести мені цю роль?»

Шумилін, заспокоєний, видно, повідомленням земляка, доповів:

– За твоїм дорученням ми з Штовханем об'їздили козаків, які живуть на південний схід від Варшави і в Галичині, а Кир'янов побував у Східній Пруссії. Усім нам, одверто кажучи, здалося, що абвер переоцінює готовність емігрантів активно боротися проти Рад. Дехто, не знаючи, звичайно, про наші зв'язки з розвідкою, одверто заявив: «Радянська влада нам не до вподоби. Та віддавати Росію під владу німця, одвічного ворога, – теж не хочемо. Як воно буде -хай буде, без нас!».

– Сподіваюсь, вам відомі прізвища цих зрадників?

Шумилін, видно, збирався щось заперечити, але, глянувши на спотворене люттю обличчя Федорова, на його налиту кров'ю шию, не насмілився. Вийняв з кишені блокнота і, заглянувши до нього, продовжував доповідь.

– Микола Рождественський, колишній підполковник, активний учасник боїв на півдні Росії за білу справу, а нині піп у прикордонному селі Д., після нашої з ним розмови про те, що прийшов час знову активно братися за зброю, і після мого прохання назвати людей, яких можна було б послати через радянський кордон з розвідувальними цілями, відповів мені спокійно, але категорично: «Ти переплутав адресу, сину мій! І взагалі, думаю, заплутався в житті. Справжньому патріотові та ще колишньому офіцерові тепер місце тільки в лавах Червоної Армії. Загроза війни Росії з Німеччиною стала реальністю. І кожний, хто служить у Гітлера, – зрадник і ще раз зрадник. Анафема йому!».

– У-у-у, патлата сволота, – аж захлинувся Федоров, – ми до нього доберемося… Про таких напиши мені окремо, а зараз доповідай, кого завербували.

Клинченко дуже сподівався почути прізвища, адреси, характеристики, але схвильований попередньою розмовою Шумилін простягнув Федорову лист паперуї

– Це копія пересланого до Праги.

– Туди більше не посилати. Все через мене або Клинченка направляти до Грубешова, докторові Доллу.

– Слухаю, – по-військовому відповів Шумилін.

Чоловіки підвелися. Почувши шум відсунутих стільців, зайшла до вітальні Луїза Карлівна. Простягла рахунок. Федоров розплатився.

– Приїздіть частіше, ви ж знаєте, що ми завжди готові приймати у себе старих друзів! І нових теж, – адресувала жінка люб'язну посмішку Клинченку.

Продукти вже були навантажені в пікап. Його охороняв якийсь хлопець з батраків.

– Ну, от ми і з трофеями, – пожартував Микола.

– Не можна, однак, похвалитися, що з багатими, – буркнув Федоров, займаючи своє місце в «оппелі». – Утрьох навербували аж п'ятьох. А далеко не кожному щастить перейти. Що там не кажи, а прикордонна охорона Рад своє діло знає. І з грошима – теж не підсту-пишся. Скільки працюю тут на кордоні, а ще жодного разу не чув, щоб радянського прикордонника можна було підкупити. Не думайте, пане Клинченко, що ви завжди будете заробляти гроші так легко, як першу тисячу марок!

– Знаю: працювати доведеться багато, але заради того, щоб побувати в Берліні, я готовий хоч носом землю орати.

Обидва посміхнулися. Кожний своїм думкам. А десь за годину вже сиділи перед Філіпповим.

– З першим успіхом, з першою вдалою покупкою, – поздоровив його Іуда Максимович.

– Зайдемо пообідаємо, – запропонував Клинченко, коли вони вийшли від шефа.

– Заодно й повечеряємо, – підтримав колегу Федоров.

Микола, вловивши в його відповіді нотку задоволення запрошенням, спитав.

– Скажіть одверто, Сергію Олексійовичу, чи не викличимо ми цим самим невдоволення начальства. Мені вже довелося з паном Пецюрою і якимсь фельд-жандармом тут, так би мовити, розговітися. Сьогодні у вас, трохи у Шумиліна. Ну, одне слово, чи не дуже часто? Ви мене розумієте…

– Все залежить від обставин. Поки справи йдуть добре, начальство дивиться на це крізь пальці. А спіткнетеся – нагадають і випиту чарку. Дуже важливо пити лише з своїми. Із сторонніми лише в разі прямого завдання. І будьте обережні – за столом ніяких службових розмов, навіть, коли вас начальство за язик потягне: воно може зробити це з метою перевірки.

– Спасибі за батьківське піклування.

Клинченко зрозумів: довіряють! Після такої розмови вони з Федоровим стали на крок ближче. В ресторані на нього вже чекав Пецюра.

– Знаю: ти розбагатів. Почастуй старого друга.

І знову вибрав місце під лампою з мікрофонним пристроєм.

Випили по одній, по другій.

– Розкажи, Миколо, про свої успіхи. Кар'єра почалася?

– Розповім, розповім, Богдане, тільки вдома. За столом службових розмов не веду.

– Так я ж про постачання, про твої закупки.

– А це теж, Богдане, комерційна таємниця.

– Яйця вже курей учать, підморгнув Пецюра Федорову. Той, наче не помічаючи,- схилився над тарілкою.

– Ти таки молодець. Не помилився я в тобі. Будуть з тебе люди, – похвалив Богдан Мирославович хрещеника ранком наступного дня, коли, як завжди, одночасно похмелявся і голився.

Але з похвалою думав про нього, видно, не тільки Пецюра. Бо десь через місшь після переходу кордону, коли Клинченко повернувся від Шумиліна та інших з особливо цікавими даними, Філіппов представив його співвласникові ресторану і начальникові абверштелле Грубешув докторові Доллу.

Після кількох ділових запитань Долл подав Клинченкові посвідчення, видане канцелярією генерал-губернаторства на ім'я Миколи Козаченка.

– Хай шукають тепер більшовики Миколу Романовича Клинченка. Тільки і встановлять, що він потрапив у пазурі гестапо. Отже, з другим народженням вас, колего! З цим документом ви можете змінити квартиру й оселитися в Грубешові де завгодно.

Клинченко-Козаченко не примусив себе просити. Треба було якнайшвидше повідомити Центр. Та й вічно п'яний Пецюра остогид. Микола написав у кількох примірниках об'яву. Оголосив, що розшукує окрему невеличку квартиру, бажано з вікнами на схід.

ВІЛЛА НА АЛОЇЗЕНШТРАССЕ

Клинченко обідав. Як завжди в ресторані Долла – Філіппова за одним із столиків кельнера Стефана Бойка, того самого, який прислужував йому пам'ятного вечора визволення з гестапо.

Подаючи кухоль пива з високою пінистою шапкою, Стефан сказав:

– Читав ваше оголошення. Якщо пан не має інших пропозицій, я насмілився б запропонувати свою оселю. Не окрему, правда, квартиру, лише кімнату. Зате простору, на два вікна. Обидва виходять на схід.

– Куди, перепрошую, виходять вікна? – зацікавився Клинченко.

– Два вікна й обидва виходять на схід, – чітко повторив Стефан.

– Коли можна оглянути?

– Хоч би й завтра.

Кельнер, вклонившись, відійшов. Клинченко осушив кухоль, витер спітніле чоло. Розмова з Стефаном схвилювала його, породила суперечливі думки. Радів, що оголошення «спрацювало» так швидко. Непокоївся, що зв'язковим від Центру буде людина з ресторану, про який він тепер уже напевно знав: уся обслуга тут з годованців абверу.

Ніч не спав. Насилу діждався дев'ятої ранку, коли можна було відвідати Стефана, не викликаючи нічиєї цікавості надто ранньою появою.

Будиночок Бойка стояв на тихій вуличці, огороджений з фасаду палісадником. Повільно натиснув кнопку електродзвоника. Десь у кімнатах задзеленькало. Господар відчинив двері й привітав гостя. Не запобігливо, як у ресторані, а з почуттям власної гідності, навіть якось по-товариському. Незвичайність поведінки Стефана ще більше насторожила Клинченка. Коли ж з'ясувалося, що кімната справді має два вікна на схід, він спитав себе: збіг обставин чи провокація?

У Чернівцях було домовлено: зв'язковий Центру, який з'явиться на оголошення в газеті, має запропонувати кімнату з двома вікнами на схід. Ці слова були паролем. Фактично ж приміщення могло дивитися куди завгодно. Проте передбачався і збіг обставин, з яким він і зустрівся. Тому, закінчивши огляд, Клинченко з виглядом невдоволення виголосив запасний пароль:

– Коли вже не ізольована квартира, то хоч би хід окремий…

– Якщо пан погодиться заплатити, можна прорубати окремий хід. Аби гроші!

– Обидва усміхнулися й потиснули один одному руки…

– А ви й справді оселяйтесь у нас, – запропонував Бойко. – Майте на увазі, що зв'язок з Центром підтримується через Львів, а практично його здійснює моя дружина Іванна з допомогою своїх родичів, які живуть на самому кордоні.

– Принадно, Стефане, та чи не надто ризиковано? Троє радянських розвідників під одним дахом… Провал, і накриваємося однією покришкою.

– Так, певний риск є, але він послаблюється деякими іншими обставинами. Як ви вже напевно здогадалися, я служу в абвері. Ви – теж. Навряд чи таке сусідство викличе підозру. Навпаки: скоріше воно діятиме заспокійливо. Отже, й тут, як бачите, єдність протилежностей.

– А я й не знав, що кельнери ресторанів так обізнані з діалектикою, – пожартував Клинченко.

Вони поринули в деталі своєї майбутньої роботи.

Клинченко на собі випробував виснажливий темп редакційної гарячки, встиг усвідомити ціну часу в органах державної безпеки, де година іноді вирішувала успіх багаторічної операції, а мить – саме життя. Тому напруження, з яким довелося працювати в Грубешові, не було для нього новиною. Вдень вони з Федоровим збирали інформацію серед білокозачої агентури абверу вздовж певної ділянки німецько-радянського кордону і доповідали Доллові. А ввечері Павло з Стефаном шифрували матеріали для Центру. Набиралося їх усе більше. Всю розвідувальну діяльність абверштелле Грубешув видно було Львову, як на долоні.

Шифрограми від Клинченка надходили все тривожніші. Гітлер зосереджував на кордоні нові, обстріляні в боях на заході дивізії. На старих і новоспоруджува-них аеродромах літакам ставало дедалі тісніше.

Сотні агентів німецької політичної й військової розвідок провалювалися, ледь перейшовши лінію радянського кордону. Та це не зупиняло ні гестапо, ні абвер. Ще до проголошення війни Гітлер намагався організувати тотальне шпигунство. Для цього придатні були, насамперед, білоемігранти, буржуазні націоналісти всіх мастей і відтінків. Аби проба на них стояла антирадян-ська. Гестапо й абвер згрібали тепер ці покидьки з емігрантських смітників усіх п'яти континентів. Нашвидку знайомили з азами розвідки чи диверсійного ремесла, формуючи найбільшу в світі армію шпигунів для війни в темряві.

Якось Федоров попередив Клинченка:

– Незабаром маємо виконати одну місію. Як тільки абверштелле Прага, якій ми безпосередньо підлягаємо, дасть вказівку – вирушаємо до Берліна для переговорів з його ясновельможністю – гетьманом Павлом Скоропадським.

– Це ще активний штик, і навіть у розвідці? – здивувався Микола.

Федоров похитав головою:

– Між нами кажучи, політичний труп, але його на магаються гальванізувати. Може хто клюне й на таку принаду.

Про все це розповім вам потім докладно. Шеф доручив поінформувати вас, щоб під час переговорів, мій дорогий друже, ви не показали себе невігласом, а, навпаки, ще й ерудицією блиснули.

– Про кращого лектора не мрію, – зрадів Клинченко. Він говорив це щиро. Федоров вважався не тільки в абвері, а й серед емігрантів теоретиком і мало не головним літописцем білокозачого руху.

Вже другого дня Сергій Олексійович десь роздобув і притяг на квартиру до Бойка комплект журналу «Вольное Казачество», який видавався в Празі з благословіння рейхсміністра пропаганди Геббельса.

На території Чехословаччини, в момент її загарбання фашистами, налічувалося понад двадцять білокозачих організацій. Ватажки їх безперервно гризлися між собою за субсидії. А щоб прикрити взаємне шарпання за чуби ширмою ідейності, кожна група й групка проголосили свою програму. Дехто, не мудруючи лукаво, стояв «за веру, царя и отечество», добиваючись повернення на російський трон Романових. Другі придумали «окрему козачу державу», в якій мали б право жити виключно представники «козачої нації». Треті доводили чисто «арійське походження» козаків і проголошували себе найближчими родичами есесівців і самого Адольфа Гітлера.

Прихильники Павла Скоропадського дбали, звичайно, про гетьманську булаву для нього. Та за цю булаву, наче воші за кожух, чіплялися інші претенденти. Найбільш екзотичною постаттю серед них можна вважати Полтавця-Остряницю. Його строкатій кар'єрі міг би позаздрити перший-ліпший герой шахрайського роману. Почавши її юнкером чугуївського- військового училища, він пізніше служив осавулом у Скоропадського. В 1924 році вступив до фашистської партії, потрапив навіть до почту Гітлера й брав участь у «ночі довгих ножів». Зобов'язавшись навернути все населення України до католицтва, заручився згодом підтримкою Ватікану й оголосив себе єдиним законним претендентом у гетьмани.

Коли ж у розкішних шинках і борделях проковзнуло між пальцями римське золото, знайшов Остряниця нове джерело прибутку: став фундатором «українських орденів». За великі гроші самозваний і безпритульний гетьман нагороджував цими «орденами» шукачів аристократичних титулів і блискучих цяцьок на фраки.

Кінчив свою кар'єру Полтавець-Остряниця штатним пропагандистом геббельсівського міністерства пропаганди, спеціалізувавшись на оббріхуванні Радянської України.

Бурю на болоті намагався зняти ще один мисливець на гетьманську булаву, відомий спочатку як Макогон, потім як Маркотун і, нарешті, як граф Розумовський. У життєписі цього триєдиного в одній особі авантюриста було стільки складних лабіринтів, що в них можна було заплутатися навіть володіючи ниткою міфічної Аріадни.

У смутні часи Центральної ради і гетьманування Скоропадського Маркотун знаний був у керівних жовто-блакитних колах, як голова масонської ложі, до якої належали (незважаючи на суперництво на політичній арені) Павло Скоропадський та Симон Петлюра.

Пізніше майстер масонських справ відбув за океан, де одному лише йому відомими шляхами «встановив», що він не просто козачого роду, а ніхто інший, як нащадок останнього українського гетьмана графа Розумовського. Графським титулом спокусилася багата американка. Новоявлений претендент на український престол одружився з нею і відкрив кампанію проти Скоропадського, обвинувачуючи його в «узурпації трона».

Торжество Макогона-Маркотуна-Розумовського тривало, однак, недовго: в німецькій Сілезії виринув ще один нащадок Кирила Розумовського й подав до суду на Макогона за самозванство.

Гестапо й абверу цей балаган на кінець тридцятих років був уже не на руку. Підготовка походу на схід вимагала консолідації всіх антирадянських груп. Гітлерівці вирішили об'єднати білогвардійське козацтво у «Всекозачий союз». На чолі поставили колишнього похідного отамана Війська Донського – генерала Петра Попова, виписаного для цього з Америки.

З українських гетьманів гітлерівці віддали перевагу Павлу Скоропадському. Хоч він себе у вісімнадцятому цілком дискредитував на Україні, зате його вірність кольорам німецького інтервенціоністського прапора – не лишала сумнівів. А те, що ляканий і битий Скоропадський боявся українського народу, наче чорт ладану, ще міцніше прив'язувало його до гітлерівського воза.

Жовтоблакитники з табору УНР зчинили, було, галас і влаштували в Берліні сцену ревнощів: як же, мовляв, так? Адже фюрер обіцяв нам українську республіку під німецьким протекторатом, а тепер збирається звести на трон Скоропадського.

Та кожна з сторін – і монархісти, і «республіканці» дістали запевнення, що буде саме так, як обіцяно їй. Пізніше, як відомо, Гітлер скрутив по величезній дулі всім своїм найманцям. Але на той час оунівці й скоропадчики сподівалися, що їхня вірна служба буде винагороджена.

Клинченку-Козаченку доводилося тепер нашвидку вникати в усі деталі цієї багаторічної колотнечі.

Довести, однак, до кінця свої «лекції» Федорову не пощастило. Шифровка зобов'язувала Долла негайно відрядити Федорова з Козаченком до абверштелле Прага в розпорядження доктора Грубера – «референта в українських справах» – для участі в переговорах з гетьманом Скоропадським.

Вони знайшли Грубера в празькому ресторані «Завжел». Це був високий, худий чоловік у застебнутому на всі ґудзики глухому чорному костюмі й золотих окулярах, зовні схожий на лютеранського пастора з солідної парафії.

Грубер почастував їх сніданком. Розмова точилася навколо Польщі. Точними «місткими» запитаннями референт з'ясував, наскільки його співрозмовники обізнані з настроями різних кіл населення генерал-губернаторства, з їх ставленням до «третього рейху». Жартома поцікавився навіть, чи мають успіх у польського жіноцтва німецькі офіцери. Це був своєрідний екзамен на спостережливість, уміння аналізувати. А послухаєш – подумаєш: зустрілися друзі після довгої розлуки й поспішають обмінятися враженнями.

Десь за годину Грубер рішуче піднявся, розплатився. Всі троє вийшли на вулицю. За рогом чекала малолітражка «оппель-кадет». Доктор Грубер сів за кермо, Федоров – поруч. Миколі дісталося місце на задньому сидінні.

Мовчки проминули кілька вулиць. Нарешті «оппель» вискочив на обсаджену черешнями автомагістраль. Клин-ченко встиг прочитати написи на дороговказі: Прага – Моравська Острава. Отже, їхали на схід. Тим же курсом йшли довгі автовалки з мотопіхотою, торохтіли тупорилі міномети, м'яко котилися артилерійські системи. Узбіччями, здіймаючи пилюгу, повзли танки. «Спеціально завіз нас сюди для «натхнення» перед переговорами», – промайнуло в Клинченка.

Він угадав: саме з цього Грубер почав розмову.

– Розкажіть гетьманові й членам гетьманської управи, що бачили в дорозі. Дипломатично. Ніби між іншим. Але так, щоб зрозуміли: на Західному Бузі й Сані фюрер не спиниться.

– Чого маємо добиватися на тих переговорах? – зацікавився Федоров.

– Звичайно, не українських військових формувань. Навряд чи гетьман нашкрябає хоч одну дивізію. Та й до чого вона? Його сердюків та синєжупанників старше покоління на Україні згадує без захоплення, хлібом-сіллю не зустріне. Та гетьманська управа веде до Цього часу облік колишніх кадрів «Варти» [*Варта – гетьманська поліція й розвідка], підтримує зв'язки з групками фанатиків українського монархізму. Цих людей після відповідної підготовки можна було б засилати на той бік. Отже, насамперед, добийтеся списків «Варти». Вербування абвер бере на себе, всі витрати на підготовку – теж.

– А де ж тут інтерес гетьмана? – вставив слово Клинченко. – Заради чого він має ділитися з абвером своїми «підданими»?

– Ви мислите реально. Це хороша риса в розвідника, – похвалив Грубер. – Буде й інтерес. Про це далі. А поки що слухайте уважно. На гетьмана, панове, впливати по-різному. Ви, Козаченко, видаватимете себе за українського монархіста, який досі поділяв свою активність по той бік кордону на два фронти: працював н абвер і одночасно об'єднував десь, ну, скажімо, в Києві, прихильників гетьмана.

– Велику організацію пощастило мені створити? – пожартував Микола.

– Не будемо втрачати почуття реальності, Невелику. Список організації сьогодні ми з вами складемо. Нам відомий дехто з числа колишніх дідичів та заможних господарів із спілки «Хліборобів-власників», які іноді зустрічаються і навіть зверталися до німецького консульства в Києві з просьбою зв'язати їх з Скоропадським. Цим зв'язковим, Козаченко, будете ви. Прибрешете, ніби й серед молоді є прихильники української монархії. Треба добитися, щоб його ясновельможність повірив вам і погодився всі дальші зв'язки з абвером підтримувати виключно через вас. Паном Федоровим, який вів з ним у свій час переговори про приєднання до «Всекозачого союзу», Скоропадський, за нашими відомостями, не задоволений. Вважає його, прибічником Попова. Тому він охоче прийме ваші послуги для зв'язку з абвером. Та без докладних списків «Варти», про які згадувалося вище, – не повертайтеся. Задля них весь цей парад.

– До чого ж зводиться тоді моя роль? – поцікавив ся Федоров. І Миколі здавалося, що в тоні його запитання пролунала образа: чому, мовляв, його пересувають на другий план?

Це вловив, видно, й Грубер, бо поспішив з поясненнями:

– Ви, Федоров, стоятимете над усіма, в тому числі над самим гетьманом. Наш молодий друг покаже ясновельможному пряника, пообіцявши, що абвер заплатить гетьманській управі за кожного завербованого з її допомогою агента. А коли почнеться навколо цього торг, виймете з-за халяви канчука.

– Треба його мати, – буркнув Сергій Олексійович.

– Завтра одержите, – заспокоїв Грубер.

– Який же він, цей канчук? – запитав Микола, щоб підтримати свого старшого колегу.

– Я передам вам копії деяких документів із досьє ясновельможного в гестапо. З них видно, що, перебуваючи на повному нашому утриманні, гетьман тягнув і з англійців, навіть після того, коли сам рейхсміністр Ріббентроп попередив, що фюрерові це не подобається. Натякніть, що нам відомо про його зв'язки з іноземними, ворожими нам розвідками. Хай покрутиться вночі на ліжку.

На перехресті доріг Грубер розвернув свій «оппель» і взяв курс назад, на Прагу.

Наступного ранку «референт в українських справах» зустрівся із своїми посланцями знову. Він передав їм папку фотокопій із гестапівського досьє Скоропадського і залізничні квитки.

Клинченку здавилося, що після зустрічі з Грубером на магістралі Прага – Моравська Острава Федоров ставиться до нього холодніше. Відкрита чи навіть прихована ворожнеча між ними аж ніяк не сприяла б справі. Тому Микола вирішив докласти зусиль, аби повернути собі прихильність наставника. Як тільки зайняли вони своє двомісне купе в Берлінському поїзді; Клин-ченко витяг з валізи пляшку витриманого французького коньяку, придбану з допомогою Стефана Бойка саме на такий випадок, і круглу коробку голландського шоколаду з колою.

– Давайте, Сергію Олексійовичу, за старим християнським звичаєм вип'ємо, щоб вдома не журилися. Помічаю: мій учитель незадоволений мною. Та ж я, їй-богу, не просив тієї ролі, яку мені доручили. І вже напевне не збирався ставати на вашому шляху…

Схаменувшись, що говорить надто голосно, Микола відчинив двері й визирнув у коридор. Заглянув у сусіднє купе. Там нікого не було.

– Не шукайте собі клопоту, – махнув рукою Федоров, коли Клинченко повернувся.

– Це ви до чого?

– До всього, – посміхнувся співрозмовник. – Можете хоч кричати. Я це купе знаю добре. Воно спеціально устатковане для таких, як ми з вами. Вважайте його одним з кабінетів абверу й говоріть усе, що хочете. Просити вибачення вам теж не треба. Грубер має рацію: розподіл ролей правильний. Вам, як землякові, гетьман повірить більше. Отже, хай все так і буде: ви – з пряником, я – з канчуком. Хильнемо за успіх!

Федоров налив по другій. Атмосфера доброзичливості була відновлена.

– Вам уже доводилося бувати у Скоропадського. Змалюйте мені трохи обстановку, в якій він живе, оточення гетьмана, щоб по приїзді я скоріше орієнтувався, – попросив Микола.

– Що це – боязкість підданого перед своїм королем? – в'їдливо кинувсусід по купе.

– Ні, скоріше знайомство з картою місцевості перед боєм, – відповів у тому ж тоні Клинченко.

– Що ж, – погодився Федоров, – можливо це і є прогалиною, яку я допустив у вашій підготовці. Заповнимо білу пляму. Ви іронічно говорили про карту місцевості. А що як почати справді з неї. Доводилося вам чути коли-небудь про Ванзее?

– Це якась околиця Берліна…

– Не якась, а дуже красива! Там багато чудових особняків, вілл із садами й парками. Одна з цих вілл на Алоїзенштрассе, 17, належить його ясновельможності гетьманові всієї України, королю Галичини та Володимири й господареві Молдавії Павлові Петровичу Скоропадському.

– Ого! Я не знав, що матиму знайомого з таким довгим титулом.

– От бачите, як багато білих плям і плямочок у вашій підготовці. Це речі, які правовірному українському монархістові треба знати з пелюшок. А втім, коли ви гойдалися в колисці, цього титулу Скоропадський ще не мав. Він присвоєний йому дев'ятсот двадцять сьомого року в Мюнхені на з'їзді німецьких, англійських та угорських монархістів. Це, між іншим, посварило ясновельможного з деякими його друзями з оточення великих російських князів – претендентів на престол Романових, Нагадавши Скоропадському його колишню близькість до царського двору, вони звинуватили його в «невдячності до благодійників». А втім, це вже не наш клопіт. Нині, як вам відомо, йде консолідація всіх антибільшовицьких сил під егідою свастики. Фюрер кожному вкаже його місце. Повернімося, однак, до наших справ…

Звивисті, невідомі стежки – дороги розвідника. То вибоїсті, наче схвильоване море, то бездоганно гладенькі, як автострада. Не думав, не гадав Микола Клинчен-ко, що через три місяці після розмови з Федоровим у поїзді Прага – Берлін, він сидітиме в одній з кімнат Одеського обласного управління НКВС і спокійно, в повній безпеці, відкритим текстом складатиме звіт Центру про свої зустрічі на Алоїзенштрассе.

Заглянемо в цей, колись цілком таємний документ, щоб продовжити нашу повість.

З журналістською спостережливістю і чекістською "Проникливістю автор звіту повідомляв:

«…У Берліні Федоров зателефонував на віллу гетьмана. Невідомий, назвавшись черговим ад'ютантом, відповів:

– Про ваш приїзд відомо, ласкаво прошу прибути.

Видно ті самі особи з абверу чи відомства Ріббентропа, які оповістили гетьмана про нашу появу в столиці рейху, прислали за нами в готель авто. Номер машини на Алоїзенштрассе знали. Бо як тільки ми підкотили до світло-зеленої, білим облямованої брами, вона розчинилася. Тим часом, за моїми спостереженнями, вілла пильно охороняється й увійти сюди сторонній людині без дозволу неможливо.

Хтось із гетьманської охорони повів нас алеєю углиб невеликого парку, де в оточенні квітників стоїть двоповерховий будинок.

Вілла – власність Скоропадських. Зі слів Федорова, добре поінформованого навіть у майнових справах гетьмана, він тримав значну частину своїх капіталів у швейцарських банках. Великі цінності, награбовані на Україні за короткочасне своє гетьманство, зумів Скоропадський переправити за кордон дипломатичною поштою.

Вілла була куплена після втечі з України майже за безцінь, бо переможену Німеччину вже тримала за горлянку інфляція.

– Отже, ваш улюблений носій гетьманської булави, – в'їдливо констатував Федоров, – виявився далекоглядним лише в справах власної кишені. Аристократ, а в грошових справах спритніший за крамаря.

Ад'ютант привів нас до вітальні на другому поверсі, обставленої меблями в стилі українського барокко й прикрашеної килимами та паласами. На одній із стін – колекція дорогоцінних витворів запорозьких зброярів сімнадцятого й вісімнадцятого століть.

Просиділи ми тут досить довго, а його ясновельможність усе не з'являлася.

– Набиває собі ціну, – люто, але все ж пошепки, пояснив мені мій супутник. – Пиха, окозамилювання – його стиль. Хоч би ця вітальня: вона призначена для гри на національних почуттях. Інші кімнати умебльовані з допомогою віденських фірм наймодерніше. Говорить гетьман українською мовою лише трохи краще, ніж я ірокезькою. З членами своєї сім'ї – німецькою або ж російською…

Федоров замовк, бо на сходах почулися кроки й поріг вітальні переступив секретар гетьмана Скоропис-Йолтуховський. Незабаром завітав і сам Сергій Шемет, який грає при місцевому «дворі» роль міністра закордонних справ. Через нього йдуть «дипломатичне» листування й переговори з гітлерівцями та російськими монархістами.

Шемет засипав мене запитаннями. В них відчувалося явне недовір'я до мене і до всього, що я розповідав про Україну. Власне, наш діалог був не розмовою, а допитом. Це вловив і Федоров, хоч українську мову знав далеко недосконало. Доки я роздумував як мені бути: зробити вигляд, що ображений такою недовірою, чи терпляче відповідати й переконати «міністра», що я палкий монархіст, Федоров дав мені наочний урок того, як абверівці поводяться з гетьманцями, навіть у високих сферах. Безцеремонно перебивши Шемета на півслові, роздратовано кинув:

– Сергію Михайловичу, ми не такі багаті на час, щоб двічі робити ту ж саму справу.

– Про що це ви, пане Федоров? – Ви допитуєте мого колегу: вас гнітить думка: «А що коли раптом він підісланий більшовиками?!». Заспокойтеся: гестапо ганяло його по всіх семи колах пекла. До того ж пан Козаченко працівник абверу. Сподіваюсь, цього досить для вашого спокою!

– На одвертість відповім одвертістю: повідомлення нашого дорогого гостя про існування в Києві гетьманської організації все ж здається мені сумнівним. У нас ніяких відомостей про неї немає. Чи не перебільшує, м'яко кажучи, пан Козаченко у своєму твердженні, що він зумів об'єднати прихильників гетьмана? Повторюю: ми досі нічого про київську організацію не чули.

– Хіба ж то його вина? Ні! Скоріше ваша біда. Як можна жити без постійних зв'язків з Україною? – почав наступ Федоров. – До речі, зміцнення цих зв'язків – мета нашого візиту. Що ж до київської організації – не турбуйтеся, вона існує. Задовго до переходу кордону паном Козаченком, ми довідалися про неї з донесень нашого київського консула.

– Попросимо пана Козаченка щиро пробачити нас, – простягнув мені руку Скоропис.

– Винуватий перед вами, – приєднався Шемет. – Зате тепер з чистим сумлінням відрекомендую вас гетьманові як вірного прихильника української державності.

І все ж гетьман нас у цей день не прийняв. Видно чекав на інформацію «міністра» й свого секретаря.

Увечері ми зустрілися з доктором Грубером. Він похвалив Федорова за те, що той розвіяв сумніви в моїй відданості гетьману, але кинув докір, що ми недостатньо наполегливі.

– Зрозумійте, ми співробітничаємо з Скоропадським не на паритетних основах, – повчало нас начальство. – Ми наказуємо – він виконує. Хай кине розігрувати перед вами роль могутнього володаря. Та й часу на всі ці витребеньки немає. Завтра ж беріть бика за роги.

Наступного дня Федоров знову подзвонив на Алоїзенштрассе. Той же голос, що й напередодні, відповів: «Черговий ад'ютант слухає!».

– Чи не надто затяглося ваше чергування? – з навмисною зневагою ошелешив його Федоров. – От що, хлопче, збігай до пана Шемета й передай: ті двоє, які були вчора, вимагають, щоб гетьман прийняв їх негайно, інакше вони змушені будуть доповісти своєму шефові, що гетьман відмовився розмовляти з ними.

За кілька хвилин до апарата підійшов Шемет. Сказав невдоволено:

– Гетьман дуже зайнятий іншими державними справами. Все ж він дасть вам аудієнцію. И при всій моїй повазі до вас, Сергію Олексійовичу, мушу зауважити: ви розмовляєте телефоном не з козачою казармою, а з резиденцією його ясновельможності, визнаної всіма королівськими династіями Європи.

– Щойно, пане Шемет, мені зробив таке ж зауваження мій колега – пан Козаченко. Відповім одночасно йому і вам: я служу абверові, абвер служить фюрерові, а наш фюрер – прихильник динамічності. Коли йдеться про боротьбу з більшовиками, ми не маємо права витрачати на етикет жодної хвилини. Отже, негайно виїздимо до вас.

– А ви мене досить таки активно просуваєте в гетьманці, навіть примушуєте робити вам зауваження з приводу неповаги до його резиденції, – сказав я Федорову.

– Все це піде нам на користь. Можете навіть у слушну хвилину шепнути Шеметові, а то й самому гетьманові, що думками й душею ви беззастережно віддані йому.

За годину ми були на віллі. Незабаром після нашого приїзду Скоропадський дав нам аудієнцію в знайомій уже мені вітальні. Він зайшов у супроводі Шемета, Скорописа, свого сина Данила та члена «гетьманської управи» Миколи Васильовича Кочубея.

Шемет відрекомендував нас гетьманові. З Федоровим Скоропадський привітався підкреслено офіційно й сухо. Мені довго тис руку, посміхнувся, сказав, що чув про мене, як про одного з послідовних своїх прихильників. Дякує за вірну службу, просить докладніше розповісти про київську організацію. Мою розповідь вислухав уважно. Нагадав, що від Шемета чув, ніби про цю організацію інформував міністерство закордонних справ консул Німеччини в Києві. Попросив Скорописа занотувати його намір обов'язково звернутися до Ріббентропа й попросити копію консульського донесення з Києва.,

– А що я казав вам, панове, – резюмував Скоропадський нашу, розмову, – того, хто мав земельку, не так легко збити з пантелику. Хлібороби-власники за мене. Вся біда в голодранцях, у «пролетаріях», а найбільше, якщо хочете, – в інтелігенції. Зрозумійте мене правильно, пане Козаченко. Вам я, звичайно, вірю, хоч скажу одверто, не чекав зустріти в молодій людині, яка прибула з Радянщини, високу освіченість і справжню інтелігентність. Вірю вам. Та хочу попередити: в наші підпільні громади, які ви створите в селах, інтелігенцію не підпускайте й близько. Вона вся на боці більшовиків. Вагалася, дехто ворогував навіть з Радами, а врешті валом повалила до більшовиків. Колись мої управи на місцях немало всипали голодранцям. А все треба було переадресувати інтелігенції: це вона внесла в голови більшовицьку заразу. Та ми ще все виправимо…

Члени почту мовчали. Думали, мабуть, про те ж саме, що й гетьман, але надто одверту форму вислову старшим Скоропадським свого кредо вони явно не схвалювали. Розуміли, що з політикою, яка вже раз зазнала краху, лізти знову на Україну не можна, а нової, більш конструктивної політики немає і не може бути, бо мета лишалася старою.

Ніяковість, викликану висловленими вголос розсудами гетьмана, трохи розвіяв своїм втручанням Федоров.

– Питання тактики в політиці – річ складна, куди складніша, ніж тактика воєнна, яку мені доводилося викладати. Та про це, панове, поговорите без мене. Моя місія чисто воєнна…

Федоров виклав завдання, поставлене Грубером, конкретизувавши його: триста колишніх працівників «Варти» – в школи абверу. Сказано все було з тією ж солдафонською прямолінійністю, з якою гетьман говорив про те, як він канчукуватиме інтелігенцію, коли знову добереться до влади.

– Я можу дати фюрерові для його походу проти більшовиків своїх солдатів. Але робити з моїх підданих найманців іноземних розвідок ніколи не дозволю. Це аморально, розкладає людей. І взагалі говорити на такі теми з особами королівської крові може лише той, хто не набув доброго виховання.

– Ми маємо до гетьмана ще й конфіденціальну справу, – відповів на це Федоров. Якщо його ясновельможність дозволить, ми викладемо її йому без свідків,

– У мене від сина й друзів таємниць немає, – зауважив Скоропадський.

– Зате розвідка не терпить гласності, – настоював мій «колега».

Врешті гетьман, вклонившись своєму почтові, дав йому зрозуміти, що він просить усіх вийти. Данило трохи затримався, видно побоюючись, щоб батько не накоїв дурниць, але старший Скоропадський легким нахилом голови відпустив і його.

Федоров не став втрачати часу. Відразу випустив пазурі:

– Ваша ясновельможність, дозвольте запитати, чому ви, живучи на німецькій землі й багато років користуючись допомогою та гостинністю німецької нації, відмовляєте абверові в тому, що ви з охотою робите для інших розвідок? Тим більше, що абвер і ваша «Варта» мають уже досвід співробітництва.

– Пробачте, пробачте! – заволав Скоропадський. – Ви дозволяєте собі якісь натяки на моє співробітництво з іноземними розвідками.

– Павле Петровичу, – назвав Федоров гетьмана по імені й по батькові, аби підкреслити, що суперечка ведеться на рівних, – я не натякаю, а маю повноваження заявити вам категоричний протест проти вашого співробітництва з ворогами рейху, зокрема з англійцями. Нагадаю вам: ще в липні 1934 року рейхсміністр Розенберг викликав вас і запропонував закрити «Інвестигатор» – щомісячник, який видавали ви в Лондоні, а також припинити всі свої зв'язки з англійцями й діяльність на «Інтелідженс-сервіс». Ви тоді запевнили рейхс-міністра, що його вказівку виконаєте.

– Так все й було…

– Не тягніть мене за язика, Павле Петровичу, й не примушуйте твердити особам королівської крові, що вони, м'яко кажучи, не говорять правди. Пам'ятаєте таке прізвище: Коростовець…

– Чому б ні, це колишній посланик царя в Пекіні, мій особистий друг. Не приховую: ми з ним у Лондоні не раз зустрічалися.

– Каву пили, – насмішкувато кинув Федоров.

– Як ви смієте мене допитувати! – вдарив кулаком по столу гетьман.

– Не допитую, а нагадую, – спокійно заперечив Федоров. – Ну, хоча б такий факт. Ви разом з паном Шеметом і вашим сином Данилом Павловичем мали побачення з англійським генералом Ноксом. На цій зустрічі «за чашкою кави» був присутній і представник генштабу капітан Греєн. А тема розмови дуже нагадувала нашу: генерал докоряв вам, що, дістаючи досить солідну грошову допомогу від англійців, ви зобов'язалися перед японцями навербувати для них, тобто запродати їм, кілька полків з українців, які живуть у Маньчжурії. Скінчилося все відкритим судовим процесом, на якому деякі вельми впливові в Англії особи почали вимагати від вас повернення значних сум, що давали вам на «рух», а ви їх витратили на. особисті потреби, зокрема на подарунки жінкам. Крім того, ви брали гроші з приватних осіб, зобов'язавшись надати їм пільги в майбутній українській державі, главою якої ви збираєтесь стати. На думку ж англійського суду, ви не мали права продавати те, чого не маєте. Одне слово, я згоден не продовжувати цієї розмови, якщо ви зробите для абверу принаймні те, що з такою легкістю робили для наших нинішніх ворогів.

– Докази! – голосно заволав гетьман.

– Не кричіть, Павле Петровичу, будуть і докази, – з цими словами Федоров розчинив свій портфель і вийняв купу фотокопій судового звіту «Тефнел проти Скоропадського і Коростовця»…

– Ніколи не думав, що абвер стежить за кожним моїм кроком, – обурився гетьман.

– Не абвер, а СД [SD – служба безпеки гітлерівської Німеччини]. І це робить вам честь, ваша ясновельможність. В СД завжди думали, що ви важлива для третього рейху особа. Ну, а таких людей треба оберігати. Ви ж не скаржитеся, наприклад, що ваша вілла охороняється від усяких випадковостей… Нащо ж, пане гетьман, вам здаватися гіршим, ніж ви є? «Всекозачий союз» уже відрядив у наші школи стільки людей, скільки було наказано. Дайте триста чоловік, і ви лишитеся другом рейху та абверу. Ми обіцяємо вам, що деяких з них ви зможете використати для зв'язку з Україною.

– Згоден, – здався Скоропадський. – Приїздіть через три місяці й одержите списки.

– Довго, – похитав головою Федоров. – Зробимо інакше: пан Козаченко лишиться при гетьманській управі, як офіцер зв'язку. Добір трьохсот з «Варти» має бути закінчений за місяць. Придатність відібраних визначає комісія. Представником абверу в ній буде мій колега.

На цьому ми розпрощалися з гетьманом і відбули до свого готелю. Увечері Федоров доповів про все Груберу й повернувся до Грубешова.

Так я став членом комісії по відбору трьохсот фашистських шпигунів з числа колишніх гетьманських головорізів. Докладний список навербованих і шкіл, у яких вони проходять підготовку, я свого часу передав вам через постійний канал зв'язку.

Протягом позаминулого місяця, коли я, як член комісії, бував на Алоїзенштрассе майже щодня, мені довелося познайомитися з усією родиною гетьмана, а головне з його почтом. Повідомляю більш докладно інформацію, яку дістав або безпосередньо від старшого Скоропадського, або від найближчих його співробітників і частково передав шифром через постійний канал зв'язку.

Гетьман вважає, що старе його залицяння до англійців нічого не дало. «Головна антирадянська сила в Європі, – сказав він мені, – Гітлер. І на нього нам треба орієнтуватися».

– А на які сили ми зуміємо спертися на Україні, якщо Гітлер передасть владу вашій ясновельможності? – спитав я.

– Німці, – відповів Скоропадський, – передадуть нам владу не відразу, а лише після закінчення війни. За цей час маємо підготувати панівну верству.

– Кого саме, ясновельможний має на увазі?

– Я поставлю до влади саме таких людей, яких ви об'єднали в своїй київській організації, – солідних, респектабельних, офіцерів, промисловців. Що там не кажіть, а в них величезний досвід управління. Та все це згодом. А тепер потрібні мені, насамперед, добрі дипломати. Головне вирішується тут. Зуміємо здобути повагу у фюрера – Україна буде наша.

– Ваша ясновельможність, – питаю, – а як ми маємо поводитися з представниками УНР? Як із союзниками в спільній боротьбі, чи як з конкурентами, що намагаються послабити наш вплив на фюрера?

– Внизу – спілкуйтеся. Сподіваюся повести за собою весь український народ. Але вгорі, особливо в оточенні фюрера і впливових чиновників, ми маємо доводити, що петлюрівці – від Центральної ради й до наших днів – це тільки експозитура Пілсудського й пілсудчиків, яка після розгрому Польщі вже взагалі ніякої опори і впливу не має.

На засідання комісії, коли відбиралися абверівці, кілька разів заходив гетьман. Часто встрявав у розмови з відібраними, дуже настійливо радив їм проникати до лав Червоної Армії і, крім збирання інформації, агітувати за владу гетьмана, що має встановитися відразу, після розгрому Червоної Армії Гітлером.

Взагалі, треба сказати, гетьман не такий дурень, яким малював його мені Федоров. Деякі деталі свідчать про найтісніші його зв'язки не тільки з абвером, а і з службою безпеки, гестапо та відомством Геббельса.

Ось підтвердження. Двоє журналістів гетьманської орієнтації заходами Скоропадського відряджені на спеціальні курси міністерства пропаганди при берлінському університеті й одержують вельми солідні стипендії за рахунок міністерства. Крім того, з числа найбільш відданих Скоропадському людей вербуються кадри для антирадянських радіопередач українською мовою. Гетьманська управа готує безпосередньо для Геббельса, а також для гестапо спеціальні огляди радянських українських газет.

Павла Скоропадського протягом останніх місяців кілька разів викликав до себе головний референт німецького уряду в українських справах доктор Альд.

Мені стало відомо, що за завданням генштабу вермахту та японського військового атташе в Берліні гетьман, крім продажу людей для абверу, добирає також найбільш відчайдушних і лютих своїх башибузуків для формування диверсійних загонів, які мають діяти на території СРСР. З цією ж метою на Балкани відряджено генерала Лощенка.

За вказівкою Центру, я зустрів тут тов. Г-нка, допоміг йому ввійти у довір'я до гетьмана, зібрати потрібну інформацію й благополучно відбути. Але вважаю, що такі наїзди не можуть бути системою у висвітленні кубла на Алоїзенштрассе. В зв'язку з прискоренням підготовки гітлерівцями війни проти Радянського Союзу, ми не можемо нехтувати цим джерелом інформації. З штаб-квартири гетьмана тягнуться нитки і в абвер, і у вермахт, і в міністерство закордонних справ та пропаганди. Тому я вважаю, що на Алоїзенштрассе мусимо мати людину, яка б не тинялася туди-сюди через кордон, а постійно сиділа б тут і працювала.

Про те, як я потрапив до Одеси, – доповідаю в окремому звіті.

М. Клинченко».

КОРАБЛІ ПІД МАШКАРОЮ

Перший звіт Центрові був готовий. Клинченко підвівся з-за столу. З насолодою випростався, аж у суглобах затріщало. Підійшов до вікна. Відсунув фіранку. Не часта в Одесі хуртовина вщухла. Крізь віконця у хмарах пролилося сонце. І все навколо змінилося з швидкістю кінокадра. Перед ним була вже не похмура зимова вулиця, а нескінченні розсипи діамантів. Іскрилася, здавалось, кожна сніжинка й закликала милуватися своєю красою. З навколишніх будинків повисипала гомінка дітвора. Зашуміла снігова війна.

Клинченка раптом потягло на вулицю. Виникло непереборне бажання зануритися в людську річку, що текла дорогою, і по-справжньому відчути: він жива краплина цього потоку. Рука рвучко піднялася до вішалки й безсило впала. Виходити на вулицю він не мав права ні вдень, ні вночі.

Микола з гіркою іронією згадав одну свою мрію. Коли йому по той бік кордону бувало особливо тяжко й самотньо, він уявляв собі повернення на Батьківщину: як це солодко буде знову стати самим собою, не вартувати себе підсвідомо навіть уві сні, не аналізувати кожне сказане слово, кожний крок. Побути громадянином, товаришем, чоловіком, батьком хоча б кілька місяців. А потім він не від того, щоб знову, коли накажуть, піти в гостро-романтичний і небезпечний світ розвідки.

І от, здавалося, хоч і на короткий час, здійснилася мрія: він в обіймах Вітчизни, серед своїх. Коли б так… Суворі закони таємної війни і тут тримають його в своєму полоні. Самим собою він може бути лише в цих стінах і то серед обмеженого кола осіб. Навіть без права вийти на вулицю, торкнутися он того чарівного снігу, несподівано подарованого місту рідним небом.

На. якусь мить стало тоскно. Та він не піддався. Напруживши волю, повернувся до столу, заклав у друкарську машинку аркуш чистого паперу й замислився над звітом номер два.

З чого почати? Може, з того, що кораблі, як і люди, носять іноді машкару: борознять моря під чужими прапорами, їхні рейси тоді оповиті мороком таємничості й не вгадаєш одразу, кого приховали груба роба матроса чи білий ковпак кока.

Але такий початок довелося по роздумі відкинути: надто літературно. І досі, виходить, журналіст бере в ньому гору над розвідником. І хіба дізнаються в Центрі про щось нове з цього загального речення? Там давно відомо: гітлерівці часто вдаються др хитрощів – піднімають на щоглах своїх кораблів прапори іноземних, найчастіше нейтральних, держав. А те, що йому, людині суто «сухопутній», довелося розв'язувати морські вузлики, – теж Центрові не цікаво. Розвідник має бути людиною з широким кругозором, своєрідним енциклопедистом. У крайньому разі використовувати так само вправно чужі знання, як і чужу зброю.

– Донесення розвідника, – жартома сказав колись Клинченкові один з перших його вчителів-чекістів, – має нагадувати ідеально написану інформацію для газети: новизна фактів, жодного слова без службового навантаження, абсолютна достовірність. А втім, є і одна особливість: репортер може іноді не згадувати другорядних деталей, розвідник мусить не забувати й про них. Дрібниця в нашій справі – іноді та копійка, якої не вистачає до карбованця.

Клинченко схилився над машинкою.

«25-го листопада, на останньому засіданні нашої комісії, яка відбирала колишніх служак «Варти» для розвідшкіл абверу, раптом з'явився Долл. Він попередив мене, щоб я знайшов привід не йти сьогодні на обід до ресторану «Вартбург», де звичайно збирались близькі гетьманові люди, а прийшов о шостій вечора на Дессауерштрассе й чекав на нього біля будинку № 2. Напівтемними сходами ми спустились у підвальне приміщення. В трьох його кімнатах, сполучених між собою, сиділи галасливі компанії за кухлями пива.

Долл, не зупиняючись, пройшов до четвертого, найбільш віддаленого приміщення, двері якого були щільно причинені. Тут стояли тільки два столи; за одним з них сидів цивільний. Ми з Доллом зайняли сусідній. Невдовзі зайшов кельнер. Коли приніс замовлене, сусіда підсів до нашого столу.

– Гауптман Катценбах, – відрекомендував його мені мій супутник.

– Від вас не буду критися, – почав Катценбах, – я з Тірпіцуфер [*Вулиця в Берліні, де містився центральний апарат абверу].

– З першого відділу [*Управлінні військової розвідки та контррозвідки головного штабу збройних сил Гітлера мало спочатку три відділи: І – шпіонаж, II – саботаж, диверсії, терор, III – контррозвідка], – уточнив Долл.

– Дуже радий познайомитись, – поспішив я запевнити гауптмана.

– Ну, а я вас давно знаю, – багатозначно мовив Катценбах, підкреслюючи тим самим, що йому відомі моя діяльність в абверштелле Грубешув і зв'язок з гетьманцями. – До речі, пане Козаченко, вам засвідчує свою повагу гер Грубер. Він про вас хорошої думки.

Лишалося тільки подякувати за привіт. Але я, вирішивши похизуватися своєю пильністю, додав:

– Доктор Долл учив мене без особливої потреби ніколи не називати вголос прізвищ наших людей.

– Ви здібний учень, – з іронією зауважив Катценбах, – але не засвоїли ще однієї елементарної істини: у нас, у націонал-соціалістичній Німеччині, є багато військових звань, що кінчаються словом «фюрер». Це не випадковість, а ознака того, що за молодшого завжди думає старший, а великий фюрер за всіх нас. До того ж привіт від начальника має викликати у вас лише одне почуття: захоплення і прагнення вдосконалювати службові якості. Оце те, що я хотів зауважити для вашої ж користі, пане Козаченко, а тепер перейдемо до нового доручення. Цього разу, запам'ятайте, ви одержуєте його безпосередньо з Тірпіцуфер…

– Високо ціную виявлену мені честь, – схопився я з місця, добре засвоївши лінію поведінки і стиль відносин в оточенні головного шпигуна рейху – адмірала Канаріса.

– Сідайте, – милостиво махнув рукою Катценбах. – Сідайте і слухайте уважно. Даю вам три дні на закінчення всіх справ у гетьманській управі. За цей час ви повинні впорядкувати всі протоколи комісії по добору кандидатів у розвідшколи й написати для нас докладний звіт про хід цієї роботи. Подайте в ньому характеристики десяти найбільш здібних, на вашу думку, кандидатів, опис обстановки, в якій працювала комісія, і всього важливого з точки зору розвідника, що пощастило вам запримітити й почути на Алоїзенштрассе. Двадцять дев'ятого листопада прийдете з цим звітом сюди. Будете в розпорядженні гера Ганса Штеккера, кельнера, який подавав нам сьогодні вечерю. Допомагатимете йому обслуговувати відвідувачів цієї кімнати. Ви повинні добре освоїти професію кельнера. Працюйте старанно. Оцінки за ретельність виставлятиму особисто. А я – вимогливий вчитель.

Більше не сказано було жодного слова, а запитувати не, мало сенсу – все одно не відповіли б.

День у день я приходив зранку на Дессауерштрассе, 2, одягав білу куртку й разом з Гансом прислужував відвідувачам. У віддалений кабінет часто заглядав Долл. Звичайно, коли я заходив, розмови припинялись або переходили на якісь нейтральні теми. Але й тоді вони велися російською мовою. Немає сумніву, що тут агентуру відділу навчають російської мови, дають загальне орієнтування в «російському питанні», головним наставником є Долл.

Отже, перше припущення, ніби в ролі кельнера я мав підслуховувати розмови відвідувачів абверівського шинку й доносити про них Катценбаху або Доллу, довелось відкинути.

Нащо ж тоді напнули на мене кельнерську уніформу? Моє прагнення збагнути цю таємницю посилювалося в міру того, як Катценбах, буваючи тут, виставляв мені, усно звичайно, добрі оцінки за офіціантську майстерність, але жодного слова не говорив, де я маю застосувати нову кваліфікацію.

Одного вечора Долл, проходячи повз мене, кинув: «Зайдіть до контори!»

Конторою звалася комірчина, де завжди сидів підставний господар цього закладу – товстий німець з хвацько закрученими (а ля імператор Вільгельм) вусами.

Одержавши наказ Долла, я поспішив до «контори». Тільки-но зайшли ми сюди, як товстун підвівся й мовчки подався геть.

– Сідайте, – наказав рухом Долл і поцікавився: – Не набридло бігати навколо столів?

– Набридло! Коли ви не пускаєте мене на журналістську роботу, якої я просив з самого початку, то по вернули хоча б назад у Грубешув, де ви, маю сміливість сподіватися, були задоволені моєю діяльністю, – відповів я, чекаючи хоч натяку про дальшу свою долю. Та мій шеф відбувся відомою приказкою:

– Терпи, козаче, отаманом будеш!

А потім продовжив:

– Пане Козаченко, наші друзі з Тірпіцуфер вважають, що вам слід було б завітати на Алоїзенштрассе. Ненароком когось звідти зустрінете – буде незручно: живете в Берліні, а до них не зайшли. До того ж старе доручення – підтримувати найтісніші контакти з гетьманською резиденцією, дане вам Грубером, – лишається в силі.

– А коли спитають, які справи прив'язали мене до столиці?

– Не приховуйте, що працюєте кельнером. Члени гетьманської управи, звичайно, тут бувають, для консультування нашої української агентури. Знаючи, що ви вмієте цінувати довір'я своїх начальників – скажу більше (хоча й не дано мені на це права): гетьманці мають деяке відношення до вашої нинішньої ролі.

Наступного дня, в обідню пору, я поспішив до «Вартбурга», сподіваючись зустріти тут старих знайомих. І не помилився.

– Пане Козаченко, – почувся знайомий голос, – ідіть-но сюди, хоч полаю вас. Як же так -живете в Берліні, а до нас не навідуєтеся. Соромно, пане, соромно…

Озирнувшись, я побачив Сергія Шемета в товаристві самого Данила Скоропадського – гетьманового сина і «наслідника престолу».

Молодший Скоропадський привітно посміхнувся мені, докірливо похитав головою, показуючи свою солідарність з Шеметом, і запросив до столу. Лишалося приєднатися до компанії, тим більше, що особа Данила давно вже цікавила мене. Знайомлячись з досьє, що його дав Грубер Федорову під час нашого першого відвідання гетьманської резиденції, я звернув увагу на присутність Данила Скоропадського при всіх майже переговорах, які вів його батько за кордоном. А в тих запитаннях, які він ставив мені при зустрічах на Алоїзенштрассе, явно проступало обличчя розвідника. У мене виникла підозра: Данило Скоропадський не просто скромний інженер відомої німецької радіофірми «Сіменс», за якого він себе видає, а й керівник розвідки гетьманського штабу. Тепер випадала нагода з'ясувати його справжню роль.

Присівши до столу, я пояснив свою появу у «Вартбурзі» палким бажанням зустрітися з старими друзями, сказав, що, на жаль, не міг цього зробити раніше, бо веду тепер життя трудової людини.

– А саме? – поцікавився Шемет.

– Набуваю кваліфікації кельнера.

– В якій академії? – посміхнувся Данило. – Краще б тоді у «Вартбурзі», принаймні прислужували б своїм, українцям.

– Де б не був – служу його ясновельможності гетьманові, – зробив я рішучий крок уперед.

– Може, пан пояснить свою думку? – попросив Скоропадський.

– Охоче, хоч мені й заборонено говорити про це: працюю кельнером на Дессауерштрассе, два.

– А-а-а, – вирвалось у Шемета.

Данило мовчав. Тоді я вирішив показати, ніби мені відомо більше, ніж розповідаю:

– Ви ж знаєте, панове, що офіційно служу і рейху, і гетьманові. Що ж до моїх особистих симпатій, – то я міняю цей перелік місцями: буду виконувати завдання так, щоб насамперед мною була задоволена його ясновельможність. Коли, звичайно, від гетьмана будуть якісь окремі доручення. По них, власне, і прийшов.

– Завітали за дорученням розвідки чи контррозвідки? – уїдливо кинув Данило Скоропадський і пильно подивився мені у вічі.

Спокійно витримавши його погляд, я пішов «ва банк»:

– Ви так само співробітничаєте з абвером, як і я. Отже, про все, що цікавить і перший і третій відділи там, могли б спитати прямо вас, без моєї участі. Ваша підозра просто безпідставна, А втім, коли ви мені не довіряєте…

Удавши ніби дуже образився, я встав, Але Данило м'яко торкнувся моєї руки:

– Пробачайте, раз у раз мені влаштовують перевір ки, розставляють пастки, наче не розуміють, що фюрер – єдина сила в Європі, на яку ми можемо впевнено спертися тепер у боротьбі з більшовизмом. Ще раз про бачайте. В мене сьогодні поганий настрій. Умовимося за цим столом про справи не говорити. На каву запрошую вас до себе…

За півгодини ми були на віллі гетьмана. Данило наказав подати каву до кабінету на другому поверсі. Шемет узяв свою чашку й кудись зник. Мабуть, пішов до себе, щоб дати нам можливість розмовляти наодинці. Молодший Скоропадський, відкинувшись на спинку глибокого фотелю, заговорив:

– Ваша правда, пане Козаченко, ми з вами міцно зв'язані одною ниткою – службою рейхові та нашій національній справі. Можливо, я знаю більше, ви менше, але то вже справа нашого становища в суспільстві і, коли можна так сказати в даному разі, компетенції кожного з нас. Одверто кажучи, його ясновельможність і я чекали на ваш прихід, щоб розширити завдання, яке дав вам абвер. Коли весь цей задум починав перетворюватися в життя, було домовлено, що пароплави, які підуть в українські порти, матимуть у складі своїх екіпажів і по одній особі, призначеній мною. Та виторгувати вас у абверу не пощастило. Отже, будете єдиним у двох особах. Вам ще цього не сказали?

– Ні!

– Тоді я щиро вірю, що ви прийшли з власної ініціативи, із справжньої відданості гетьманові. І ще раз пробачте мою нічим не виправдану підозрілість.

– Будемо вважати, що це пильність, – сказав я примирливо.

– Ні, – заперечив Данило, – пильність – риса для розвідника обов'язкова, а зайва підозрілість заважає, його контактам з потрібними людьми. До того ж, у розвідці без риску не обійтись.

– О-о-о, Даниле Павловичу, ви міркуєте, як професійний розвідник!

Комплімент цей, треба сказати, вирвався в мене цілком несподівано, і я з деякою тривогою вдивлявся в обличчя свого співрозмовника: як він реагуватиме на нього? Ч«не почне прикидатися святою невинністю, як Павло Скоропадський, коли Федоров нагадав йому, що його ясновельможість має служити розвідці Птлера так само віддано, як служив англійській. Та чи то пиха Данилова ще не набрала батькових висот, чи то він реальніше оцінював обстановку, – в усякому разі не образився.

– Що вдієш, гетьманська управа нечисленна, доводиться самому займатись і розвідкою.

– Які ж відомості я маю зібрати для вас у портах України? – повернув я розмову в старе русло.

– Будемо говорити про Одесу. Пароплав «Метью», на якому ви будете другим стюардом, зробить свій перший рейс з Болгарії до Одеси. Другий пароплав «Аїльбек» весь час курсуватиме між Гентом і Ленінградом. Безпосередньо в Ленінграді у гетьмана тепер інтересів немає, та якщо вам випаде ходити колись і на «Аїльбеку», я для вас завдання знайду: ну, хоча б підтримувати близький радіозв'язок з одним пунктом на Україні.

– А що, організована мною в Києві група має вже радіостанцію? – поцікавився я, вдаючи людину, яка почула раптом радісну новину.

– Німці ще ніяк не дають нам встановити зв'язок з цією групою. Кажуть, що тепер небезпечно. Зв'язок підтримується дипломатичною поштою, через київське консульство. І то, власне кажучи, надходять лише донесення від самого консула.

«Ще б пак, подумалося мені, чудес не буває. Вигадали вам гітлерівці групу в Києві, а ви чекаєте вістей від привидів».

– З ким же тоді я міг би підтримувати радіозв'язок з борту «Аїльбека?»

– Ми думаємо заслати в кілька пунктів випускників, дібраних нами в розвідшколи. Вони матимуть рації моєї власної конструкції.

– Дуже радий буду, коли ви влаштуєте мене на «Аїльбек».

– Справді будете раді: то університет для розвідника.

Я відчував себе того вечора геологом, який несподівано натрапив на багатющі золоті розсипи. Хотілося тут же покопатися в них – задати гетьманчукові безліч запитань. Та довелося наступити на горло власній пісні. Не можна було забувати, що маю справу з досвідченим розвідником. Одне необережне слово могло розвіяти ту нетривку атмосферу довір'я, яка встановилася між нами. Та й боявся я. Боявся того самого, що й мій співрозмовник: чи не контррозвідка абверу устами Долла послала мене до Скоропадського, щоб дав мені атестат цію перед новим завданням. Одне слово, я вирішив: на сьогодні досить.

– Даниле Павловичу, бачу – ви стомлені, дозвольте зайти по інструкції завтра, в перший-ліпший час, коли призначите. Маю дводенную відпустку.

– Ви, пане Козаченко, наче чужі думки вгадуєте. Приходьте прямо сюди на обід. Поговоримо не поспішаючи.

Щоб почувати себе завтра впевненіше, а водночас застрахуватися від обвинувачення, що веду подвійну гру, я вирішив просто з гетьманської резиденції піти на Дессауерштрассе. Долл сидів уже тут, на своєму звичайному місці, як завжди, патякаючи щось російською мовою. Шеф вислухав мою доповідь. Розмову з Данилом я передав майже слово в слово. І поскаржився:

– Ви ставите мене в незручне становище. Хіба я можу мати авторитет як зв'язковий між абвером і гетьманом, коли навіть.про нове своє завдання довіду юсь від Данила Скоропадського. Зрештою, мені однаково – дізнаюсь я про майбутню свою роботу на тиждень раніше чи пізніше, та коли в очах гетьманців я виглядатиму дурником, то найряд чи зможу виконувати роль, відведену мені на Алоїзенштрассе Грубером.

Долл нічого на все це не сказав і звелів очікувати Катценбаха.

– Дякую за щирість, – зустрів мене капітан Кат-ценбах, коли десь за годину Долл покликав мене до нього. – Ви правильно зробили, розповівши про все, що наплів вам цей базіка Скоропадський. І як це пощастило вам розв'язати йому язика, адже пан Данило не з говірких! Куди стриманіший за батька. Ну, та це добре, що він вам вірить. Ви ж бо, сподіваюсь, умієте зберігати військові таємниці?

– Я б не хотів, щоб Данило Павлович мав через мене неприємності. Це теж пошкодило б моїй місії серед гетьманців.

– Не турбуйтеся, все буде гаразд. Зрештою він попрацював за нас, розповівши те, що ми мали сказати вам.

– Але ж я ще нічого не знаю про мої обов'язки на кораблі і там, в Одесі…

– Мене чекають невідкладні справи, – вибачився Катценбах, – а ви посидьте тут з доктором Доллом. Можна за пляшкою вина, сторонніх не буде, і ви зробите своєму шефові подвійну приємність: посидить в хорошій компанії і потренується в російській мові.

Тепер у мене не лишалося сумнівів, що гетьманська розвідка – тільки один з філіалів абверу й гестапо і що Данило встиг розповісти Катценбахові про нашу розмову, а події цього вечора були тільки ще однією перевіркою моєї відданості абверові. Результат її, очевидно, задовольнив і перший і третій відділи. Мені вірили.

Одну з ознак цього довір'я побачив я в тому, що Долл розкрив мені всю комбінацію з пароплавами. Розробили її, безсумнівно, в абвері або в 6-му відділі Головного імперського управління безпеки, яке займається політичним шпигунством за кордоном. А фактичним виконавцем її став представник гетьмана в Лондоні – Коростовець. Він знайшов у Англії судновласницьку кампанію, дві третини капіталу якої належало італійцям та німцям, і зафрахтував у неї 7 пароплавів, що мали ходити під англійським прапором.

Коли Долл розповів мені це, я не міг утриматися від вигуку здивування: адже Німеччина й Англія воювали! Шеф значущо подивився на мене, погрожуючи пальцем, пояснив:

– Саме ці деталі й становлять чи не головну таємницю. Дивись, не бовкни де-небудь. Нам голови повідривають: тобі й мені. Англійський уряд цього не знає, чи принаймні вдає, ніби не знає, англійським же судновласникам однаково: гроші не пахнуть, а ми щедро платимо фрахт. Два пароплави з цих семи вестимуть розвідку проти Рад: один на Чорному морі, другий – на Балтиці. Про решту не знаю, не моє це діло. І остаточно перейшовши на «ти», почав інструктувати:

– До команди обох кораблів увійдуть і розвідники. Ти будеш одним з них. Твоє завдання: під час стоянки в Одесі, де пароплав братиме прядиво й готовий канат, розвідати вогневі точки берегової оборони. Ти говориш без іноземного акценту, й тобі легко буде познайомитися з військовими, місцевими жителями. Порозпитуй їх.

Матимеш із собою ходову іноземну валюту, золото й контрабанду. Мабуть, тобі пощастить зв'язатися з контрабандистами, якими Одеса колись славилась, і на моторному човні або яхті об'їхати узбережжя принаймні на кілька десятків кілометрів од порту. Тоді в пригоді тобі стане оце…

Долл вийняв з внутрішньої кишені піджака докладну карту, узбережжя і план Одеси. На відміну від карти, план був старий, ще дореволюційного видання, досить-таки потертий, з помітками, зробленими синім олівцем.

– Бачиш ці помітки?

– Звичайно…

– По них тобі легше буде орієнтуватися, шукаючи людей, чиї імена назву тобі перед від'їздом.

– Хто вони?

– Мої колишні агенти. Ти ще під стіл пішки ходив, коли я був резидентом німецької військової розвідки в Одесі. Ці люди поєднували вигідне заняття контрабандою з патріотичним служінням фатерлянду.

– Вони німці?

– Так! Але їхні діди й прадіди живуть у цих краях ще з часів Катерини другої. Повністю тут акліматизувалися. Мають родичів у всіх. навколишніх німецьких колоніях. Одне слово, я сподіваюся, когось ти знайдеш.

– Шеф, насмілюсь висловити сумнів: минуло двадцять років, і ще яких! Старих людей, мабуть, уже не залишилось, а молодь під впливом подій могла змінитися.

– Ти якраз усе це й перевіриш…

– З ким я маю підтримувати зв'язок на кораблі, а в разі потреби – порадитися?

– Ні з ким! Це абсолютно виключено. І, не тягни мене за язик: я не Данило Скоропадський. Всю здобуту інформацію привезеш сюди. Застерігаю: незважаючи на фільтрацію, проведену гестапо, у складі екіпажу можуть бути агенти англійської чи інших секретних служб. Отже – стережись одвертості, ховай папери, цю карту. Стеж за кожним своїм кроком. Ну, а третій відділ наглядатиме за вами всіма…

– Посилаєте мало не на смерть. Бо ж досить комусь із радянських знайомих зустріти мене в Одесі і я, вважайте, стою перед судом, як зрадник Батьківщини, а ви мене ще й залякуєте третім відділом!

– Не турбуйся, поїдеш до більшовиків як іноземний моряк. Ось твій паспорт.

Він подав мені морехідний документ. В ньому значилося, що Олександр Легнич, словак за національністю, народжений у місті Кошиця Братіславської округи, є другим стюардом на пароплаві «Метью», який належить англійській судновласницькій компанії.

Наступного дня, о полудні, як домовились, я відвідав Данила Скоропадського. Він був похмурий і чимось пригнічений. «Чи не попало тобі за надмірну відвертість учора зі мною?» – подумав я. Та справа, виявилося, не в тому. Про вчорашнє мій співрозмовник не згадав жодним словом. Що ж тоді пригнічувало Данила Павловича? Поки я гадав, він, намагаючись приховати своє роздратування і в той же час обережно апелюючи до моїх національних почуттів, говорив:

– Держави, як і окремі люди, – егоцентричні. Насамперед думають про себе, а потім уже про союзників, особливо таких, як ми з вами, пане Козаченко. Адже немає в нас ні армії, ні території. Зрозумійте мене правильно. Інтереси Німеччини,звичайно, на першому плані. Фюрер працює І на визволення України. Хотілося б тільки від наших союзників трохи, більше такту й розуміння: чим сильнішими будемо ми, тим більшою буде й їхня міць. А наше прагнення до цього не завжди правильно розуміють. Ви людина своя, і я можу бути з вами одвертим.

– Смію запевнити, що служу насамперед Україні, а потім уже рейхові, – повторив я вчорашнє запевнення.

– Вірю вам. Так от намагався сьогодні зранку погодити у відповідних інстанціях завдання вам від гетьманської управи. Попросив дати вказівку київському консулу вислати когось із членів створеної вами в Києві групи до Одеси для звіту на інструктажу. Відмовили. Маєте, мовляв, багато розвідувальної роботи. Можна ж, кажу, перекласти її на іншого члена екіпажу, а пан Козаченко хай уже виконує наше доручення. У відповідь – ні! Ні! Ні! Ми, наші люди, внесли найбільший вклад у справу з фрахтуванням цих пароплавів, а що вийшло? Від «Аїльбека» нас відшили зовсім. Хоч саме він найкраще устаткований. Там і потужна радіостанція. для підслуховування, й автоматичний фотоапарат під кормовим флагом, і семеро досвідчених розвідників в екіпажі. Один тільки Мерк чого вартий! А Мюллер молодший! Для «Метью» ж пожаліли навіть ще одну людину. Данило брудно вилаявся і тут же схаменувся:

– Нічого не вдієш: богові – богове, кесарю – кесареве. Інтереси Німеччини важливіші!

Скоропадський, за звичкою, пронизливо дивився мені у вічі, трохи схиливши голову набік, дуже схожий у такому положенні на крука. Вдивлявся в мене і, очевидно, думав: «Доповість про нашу розмову, чи ні? А Коли доповість, то з якими наголосами?»

Як і вчора, я думав те саме про нього: «Ще раз перевіряє, чи прорвалося нестримне бажання гетьманувати не номінально, а насправді?!»

І я вирішив ризикнути: нічого Доллу не доповідати. Зрештою, ремствування молодшого Скоропадського не виходили за межі скарги вірного лакузи на те, що пан не дуже помічає його старання. Та в разі потреби я міг би тлумачити це як вияв невдоволення, що дало б мені якусь зброю проти Данила.

– Так що ж маю тепер зробити для його ясновельможності в Одесі? – спитав я спокійно, наче й не помітивши душевної бурі гетьманича.

– Дам вам кілька номерів нашого журналу, трохи листівок. Подбайте про їх розповсюдження. Поговоріть з тими, кому повірите. Роз'яснюйте, що єдина сила, спроможна тепер визволити Європу від більшовицького панування, – Гітлер. Закликайте в разі війни з Радами, – а вона неминуча, – ставати на бік фюрера й гетьмана. Домовтеся з надійними людьми про майбутні зустрічі. Може, пізніше вам пощастить створити з них підпільну громаду.

Через два дні ми з Доллом і Федоровим, терміново викликаним до Берліна, виїхали в Болгарію. Дорогою вони мені багато розповідали про свою місію. Керівництво всіма білокозачими організаціями в Західній Європі і на Балканах покладено на абверштелле Прага. Долл з Федоровим за дорученням керівника празького центру абверу – Грубера їдуть інструктувати балканських козачих отаманів. З місцевих білоемігрантів вони мають створити розвідувально-диверсійні загони й морем перекинути їх на радянське узбережжя.

Дальший шлях моїх «колег» лежить до Греції та Італії, їм доручено вступити в переговори з грузинськими та вірменськими націоналістами-емігрантами, щоб координувати дії всіх антирадянських сил. Долл попереджав, що справа це дуже термінова, «бо вже улітку все може початися».

В Софії ми розлучилися. Дуже хотілося познайомитися з тутешніми білоемігрантами прогітлерівського спрямування й поінформуватися в місцевих справах, та Долл наказав негайно їхати до Варни, щоб сісти на борт «Метью».

…У клацання друкарської машинки ввірвався пронизливий дзвінок телефона. Клинченко підняв трубку. Говорив один з керівних працівників Одеського обласного управління НКВС, людина, яка мала підтримувати зв'язки Клинченка з Центром, на час його перебування в Одесі.

– Зайдіть, будь ласка, негайно до мене. Візьміть звіти.

– Другий ще не готовий.

– Несіть як є…

Прихопивши папери, Микола спустився на другий поверх. У кабінеті, де він уже бував, крім знайомого майора, сидів якийсь полковник.

– Товариш Клинченко, – відрекомендував майор Миколу.

– Здогадуюсь!

Полковник, далеко не молодий, з сивою шевелюрою, підвівся й зробив кілька кроків назустріч новоприбулому. Енергійно потис Миколі руку.

– Радий познайомитися!

Назвав своє прізвище, широко відоме в колі радянських розвідників.

– І я дуже радий. Ще в школі чув про вас…

– А я й не знав, що такий знатний, – усміхнувся полковник. – І не дуже радий цьому, одверто кажучи. До популярності мають прагнути актори, письменники… Це свідчення їх успіхів на службі народові. А нам з вами зайва популярність може лише пошкодити.

– Так це ж між своїми, – виправдовувався Клинченко.

Полковник усміхнувся:

– Відплачу вам тією ж монетою. Мені ваше прізвище теж відоме. Знаю навіть, що, крім Клинченка, ви ще й Козаченко та Олександр Легнич. Ну, жарти – жарта ми, а вашою роботою, товаришу Клинченко, в Центрі за доволені. Тільки будьте справжнім більшовиком і дзержинцем – не зазнавайтеся. Працюйте і далі так. Ви молодий, і сил у вас багато. Тепер повернімося до ваших справ. Адже я спеціально до вас прибув. Давайте звіти.

Поклавши перед собою коробку одеських «Сальве» і потонувши в густій хмарі тютюнового диму, представник Центру заглибився в принесені Клинченком папери, роблячи на полях зауваження, зрідка про щось запитуючи. Загальна оцінка була такою:

– Інформація вельми важлива, термінова, але я не бачу підстав для того, щоб авторові її треба було з'являтися в цей будинок і тим самим ставити себе під загрозу провалу. Адже ви, товаришу Клинченко, самі пишете, що на «Метью» є представники німецької контррозвідки. Давайте подумаємо, чи варто тепер другому стюардові повертатися на корабель. Я, правда, знаю ще не всі обставини вашої появи в обласному управлінні. Продовжіть звіт усно.

– Я й сам не збирався заходити, товаришу полковник. Так обставини склались…

– От і доповідайте про ці обставини. Докладно!

– Коли «Метью» пришвартувався коло стінки одеського порту, я звернувся до першого стюарда з просьбою відпустити мене на берег.

– Добре, – сказав він, – попрошу капітана включити тебе до списку на перепустки.

– Ні, – заперечив я. – Мені потрібна відпустка принаймні на три дні, а якраз перепустка – ні до чого. Маю вислизнути з порту так, щоб жодна душа, крім вас, про це не знала.

Замість відповіді старий помацав моє чоло:

– Чи не гарячка в тебе, Олександре, хочеш підвести і мене, і капітана? Та й нащо тобі відпустка? В Одесі не розгуляєшся. В радянських портах веселих закладів з дівчатами немає, а щоб подивитися місто – досить і кількох годин.

– Ідіть зя мною, – попросив я шефа.

Він, зацікавившись, пішов у мою комірчину коло буфету, куди я й раніше не раз заводив його почастувати добрим болгарським коньяком, придбаним у Варні. Щільно причинивши двері каюти, я витяг із закутка свою валізу й почав викидати з неї на койку французькі шовкові панчохи, дорогу жіночу білизну, авторучки «Пелікан» та інші дрібнички, що їх, звичайно, привозять контрабандисти. А щоб остаточно переконати старого в своїй обізнаності в таких справах, розпоров обкладинку однієї з книжок, які лежали на моєму столику, й витяг звідти кілька англійських банкнотів і золотих монет по двадцять доларів.

– Звідки це в тебе?

– Не перший рік на морі, навчився вже, слава богу, дечому…

– І що ж ти думаєш з цим робити?

– Добрі люди дали адресу. До однієї німецької колонії. Кілометрів за сорок звідси. Там усе це обміняю на російське хутро. Ціна йому в Берліні знаєте яка? Разом реалізуємо. Вам – третину.

Шеф сів, довго тер лоба й чухав потилицю. Бажання поживитися боролося в ньому із страхом.

– Ні, без капітана я на таке не піду!

– А як же ми до нього підсиплемося?

– Це я беру на себе. Давай три пляшки коньяку. Сунув у кишені й подався на корму. Хвилин через двадцять повернувся.

– Капітан згодний, та коли засиплешся, на нього не посилайся і на мене теж.

Я, звичайно, наперед знав, що капітан погодиться. Не за коньяк. Мені було ясно: на такому кораблі, як «Метью», головна керівна особа не може не знати, Що деяким членам екіпажу дані делікатні доручення.

В усякому разі, я мав три дні, протягом яких треба було зв'язатися з відповідними радянськими інстанціями й передати інформацію.

– Пробачте, – перебив полковник, – чому ви через звичайні канали зв'язку не попередили нас, що будете в Одесі. Ми б знайшли спосіб побачитися з вами без риску.

– Я мав про це сказати далі, у звіті номер два: людина, яка зв'язує мене із Стефаном Бойком, під час останнього приїзду до Берліна, потрапила під авто І лежить тепер в одній з берлінських приватних лікарень. Крім того, як ви вже знаєте, частина інформації надійшла до мене в дорозі з Німеччини до Болгарії.

– Зрозумів. Продовжуйте!

– Скинувши морську робу, переодягшись у костюм і пальто радянського виробництва, які мав з собою ще з Чернівців, та обклавшись з усіх боків контрабандою, щоб у разі затримання мене радянськими органами не викликати підозрінь у мого безпосереднього начальства й капітана, я вийшов на палубу. Зимове море хвилювалося. Навіть біля причалу бризки'сягали верхньої палуби, лишаючи на ній крижану кору. Дув холодний вітер із степу, наганяючи чорні снігові хмари. Швидко насувалися сутінки. На молу спалахнули ліхтарі. Внизу, біля трапу «Метью», змінився вартовий-прикордонник, а я все ще чекав щасливої нагоди зійти на берег і вибратися з порту. Звичайно, я міг би взяти перепустку. На прохідній у мене виявили б контрабанду, затримали, а з митниці я знайшов би спосіб зв'язатися з вами. Та, по-перше, всяке моє перебування в радянських органах, хай короткочасне, навіть арешт, неминуче викликало б у німців підозріння. Крім того, я помітив, що один з матросів, який на цей час уже одержав перепустку, не поспішає скористатися з неї і ходить за мною назирці, мало не наступаючи на п'яти. По тому, як нахабно він поводився, майже не криючись, я здогадався, що він з контррозвідки і збирається чи то охороняти мене, чи то стежити за мною. Отже, варіант із затриманням на прохідній не годився. Треба було зникнути таким шляхом, щоб мій «хвіст» одірвався.

І такий шлях був. Тільки небезпечний. Я дослідив його ще завидна, але тоді могло й не вийти. Тепер, коли зовсім стемніло, я наважився. Вибрався на ніс «Метью», перекинув ногу через борт і ухопився* обома руками за товстий якірний ланцюг, який звисав по лівому, не видному для вартового борту корабля. Видати міг лише брязкіт. Але на моє щастя почалася хурделиця, вітер так завивав, що нічого не було чути. Небезпека прийшла зовсім з іншого боку: мій «хвіст» одразу ж опинився поруч і, перегнувшись через борт, гаряче загомонів:

– Не роби дурниць, негайно повертайся, загинеш!

– Не можу, державна справа, – неголосно сказав я у відповідь. – Хочеш – гайда зі мною!

Він розгубився. Не знав, що збираюся робити далі. А, можливо, побоявся лізти обледенілим ланцюгом. Заважати мені, проте, не став. Мабуть, подумав: «Молодець, старається виконати завдання!»

Куди він подівся – не знаю. Не до нього було. Руки відразу заклякли. Чіплявся я за ланцюг переважно ногами, на яких були нові калоші. Ось уже й вода близько. Тепер я мав ногою спіймати човен з сусіднього грецького пароплава, який мотався на канаті, прив'язаному до корми «грека». Взагалі човен у такому стані не можна було лишати: його легко могло розбити об борт «Метью» чи пароплава, якому він належав. Та грецький корабель не міг, видно, похвалитися дисципліною: весь вечір на його борту лунали п'яні пісні, раптом починались бійки між матросами, один навіть ганявся за іншим з ножем, аж доки його не зв'язали. Про човен, певно, забули чи понадіялися, що між високими бортами наших кораблів, які пришвартувалися зовсім близько один від одного, великої хвилі не буде.

В усякому разі я на цей човен розраховував. Тримаючись остаточно задубілими руками за якірний ланцюг «Метью», оповивши ланцюгом ліву ногу, я правою намагався зачепити човен і підтягти його до себе. Хвиля то прибивала його зовсім близько до мене, то знову відкидала. Я геть чисто змок, знесилився. Тримався лише напруженням волі. Подумав навіть, чи не ковзнути по канату в море, щоб плавом добратися до човна. Це, правда, врятувало б мені життя, але не вирішувало завдання. Мокрий одяг на морозі швидко перетворився б у крижаний панцир, а в такому вигляді й уночі нікуди не поткнешся.

Та коли я вже остаточно втратив надію на щасливий кінець, мені поталанило: зачепив ногою човна і підтяг до себе. Знесилений, я сів і кілька хвилин відпочивав. Мучили скривавлені долоні. Морська вода ятрила рани, пекла так, наче я тримав у руках розжарене вугілля.

Гострою фінкою швидко перерізав канат. Але весел у човні не було. Тримаючись спочатку за стінку грецького пароплава, а потім гребучи руками, я подолав три десятки метрів, що відділяли грецький корабель від радянського судна, з якого кранами вивантажували величезні паки бавовнику. За роботою ніхто не почув як я ио швартовому канату піднявся на палубу. А тут мені вперше за цей вечір пощастило: на лавці лежали непромокальний плащ і зюйдвестка, які звичайно одягають моряки в негоду. В такому вбранні я попрямував на корму, де швидко знайшов каюту капітана. Прислухався. Звідти чути було шарудіння паперу й дзенькання металу об скло.

Обережно відхилив двері. Капітан був сам, стояв у верхньому одязі й нашвидку пив чай, заглядаючи одночасно в газету. Моя поява його навіть не здивувала. Розгледів, видно, попервах лише плащ і зюйдвестку.

– Скажіть, що зараз там буду. Зігріюсь лише трохи.

– Я клацнув замком, причиняючи двері зсередини.

Аж тепер він здивувався.

– Хто ви такий?

– Антифашист! Шукаю рятунку й притулку! Моряк дивився на мене, як на привид. Рука його потяглася до дзвоника.

– Товаришу капітан, – попросив я, – вислухайте мене, і ви зрозумієте, що про моє перебування тут не повинен знати ніхто більше. Я тільки-но втік з німецького судна.

– Ви говорите неправду, наскільки мені відомо тепер у порту немає жодного німецького пароплава. До того ж, як передати вас органам Радянської влади, щоб ніхто крім мене не знав? Принаймні екіпаж нашого судна побачить вас при передачі.

– Я навчу вас зробити це в абсолютній таємниці.

– О, ви збираєтеся ще й учити мене!

– Цього вимагають інтереси Радянської держави!

З обличчя капітана зійшов вираз недовір'я. Видно, почав здогадуватися, в чому справа. Замислився. Нарешті сказав:

– Добре, вчіть! Але зрозумійте, що обдурити ви можете лише мене. І то ненадовго. У вашій таємничій появі тут розбиратимуться компетентні органи.

– Тільки цього мені й треба. Зв'яжіться, прошу, з органами державної безпеки. Передайте нашу розмову. Тільки не телефоном. Поїдьте туди особисто. Вони найдуть спосіб евакуювати мене звідси непомітно.

– Згоден. Я замкну вас на ключ і поїду. Сидіть тихо. І пам'ятайте: коли вам навіть пощастить утекти з цього судна, – з порту все одно не виберетеся. Капітан повернувся десь за годину й наказав:

– Опустіть криси вашої зюйдвестки, наставте комір плаща і йдіть за мною.

– Мене може хтось побачити.

– Не турбуйтеся. Через вас довелось мені під приводом хуртовини відкласти розвантаження судна. Усі сплять. Вахтового я послав погрітися, сказавши, що постою тут сам, викурю люльку. Швидше!

Мій рятівник провів мене по трапу й наказав іти вздовж причалу, тримаючись у тіні. Кроків через п'ятдесят до мене підійшов якийсь чоловік, одягнений під докера, й попросив іти за ним. Так ми брели майже годину. Іноді мій провожатий пропускав мене наперед, а сам відставав, щоб перевірити, чи немає в нас небажаних супутників.

Майже в самому кінці акваторії порту на нас чекала службова моторка обласного управління НКВС. Незважаючи на високу хвилю, ми дібралися до Лонжерона, а вже звідти в закритій машині привезли мене сюди…

Полковник подивився на майора. Той хитнув головою, наче щось стверджуючи.

– Невже ви про все це чуєте вперше? – недовірливо спитав Клинченко.

Полковник усміхнувся, перепитав у тон:

– Ви, мабуть, думаєте, що Одеса не повідомила Центр про ваші пригоди? Я знав усе це ще там. Але хотілося почути від вас. Чому? Тому, що я надаю великої ваги деталям, а вони у сторонній передачі можуть зникати, мінятись. А потім, іноді через місяці й роки, раптом випливають, набираючи вирішальної ваги. Майор, наприклад, не сказав мені, що той моряк, який стежив за вами, зник, як тільки ви почали спускатися по ланцюгу. Куди зник: побіг до капітана «Метью»? Зійшов на берег, щоб простежити дальші ваші дії? Вийшов за територію порту, щоб зустріти вас по той бік муру? Ми не знаємо і коли б ви не згадали щойно про це, – не стали б і з'ясовувати цю обставину. А від неї може залежати ваш дальший успіх в абвері й саме життя.

– Даруйте, справді проґавив таку деталь, – вибачився майор.

– Не для докору кажу – для науки.

Обличчя полковника лишалося суворим. Лише очі видавали доброзичливість, з якою він поглядав на своїх молодих колег.

– А тепер давайте, – вів далі представник Центру, – подумаємо, що можна зробити для створення правдоподібної легенди про те, як Олександр Легнич вибрався без перепустки з порту і без цього ж таки документа своєчасно повернеться на судно, ще й принесе неоплачене митом хутро, а головне, виконає доручення абверу й гетьманців. Та для цього нам, повторюю, важливо знати, які відомості про поведінку Легнича в Одесі пощастило роздобути гітлерівському контррозвідникові.

– Дещо з цього приводу, товаришу полковнику, нам відомо.

– О, я бачу, ви часу не гаяли. Доповідайте, майор!

– Як тільки Клинченко приїхав до нас, описав зовнішність німецького контррозвідника і назвав прізвище, під яким того «матроса» знають на «Метью», я зв'язався з начальником караулу лейтенантом прикордонних військ і попросив його поговорити з вартовим, який ніс службу коло трапу «Метью» між двадцятою і двадцять другою годиною, тобто в період, коли Клинченко вирушав у свою подорож. Червоноармієць повідомив, що за цей час борт корабля залишила тільки одна особа – той матрос. Вій запам'ятав навіть його прізвище, коли перевіряв перепустку й документи. За словами прикордонника, матрос поспіхом збіг по трапу й просив швидше виконати всі формальності. Спочатку він пометушився між своїм і сусіднім пароплавами, а потім, коли вартовий сказав йому, що прохідна порту в зовсім протилежному боці, – кинувся туди. Десь за півгодини повернувся і більше цього вечора на берег не сходив.

Наступного дня цей матрос довго ходив по Одесі. Години зо три спостерігав з одного під'їзду за будинком обласного управління НКВС, завітав до Інтернаціонального клубу моряків, покрутився на товкучці, нічого не купуючи й не продаючи. Наймав таксі їхати в німецьку колонію, яку Клинченко назвав першому стюардові, як пункт, де збирається реалізувати контрабанду. Та через снігові замети жоден шофер не погоджувався везти.

– А що ваш «підшефний» робить сьогодні?

– На це запитання, товаришу полковнику, я можу відповісти з абсолютною точністю. Підійдіть, будь ласка, сюди…

Усі троє наблизилися до вікна. Відкинувши портьєру, майор показав на під'їзд солідного будинку трохи лівіше від управління.

– Нічого не бачу, майоре.

– Скоро побачите…

Справді, за кілька хвилин з під'їзду вислизнула висока постать у легкому сірому пальті й капелюсі; чоловік запалив люльку і пішов вулицею. Потім знову шмигонув у парадне.

– Він? – самими очима спитав полковник.

– Так, – відповів Клинченко. – Замерз бідолаха. Та й взагалі має вигляд мисливського пса, що втратив слід. Диви – заскавучить…

– А я відзначив би його наполегливість, – зауважив старий чекіст. – Ви маєте серйозного противника, Клинченко. Бережіться, хоча на цей раз він справді втратив ваш слід.

– І, мабуть, уже вважає Олександра Легнича покійником, – додав майор.

Полковник запитливо глянув на нього.

– Човен з грецького судна, – пояснив майор, – занесло далеко в море. Сьогодні його виловили й повернули власникові. Крім того, управління порту оголосило серед моряків і рибалок, що тієї ж ночі хтось викрав шлюпку з веслами. Тому, хто знайде, обіцяно грошову винагороду.

– Розумний хід! – похвалив полковник. – Ну, а що являє собою капітан радянського корабля, який брав участь у всій цій історії? Не балакун?

– Абсолютно надійна людина. Нагороджений орденом Червоного Прапора за героїчні рейси до Іспанії під час революційно-визвольної війни.

– Що ж, виходить, вам щастить, Клинченко! А втім, я не так висловився. Щастити може й дурневі. Скажемо інакше: ви розумно ризикували. Тепер треба так само розумно діяти далі. Попросимо через Центр дозволу вищого військового командування нанести на карту Долла деякі точки берегової оборони.

– Справжні?! – в один голос вигукнули майорі Клинченко.

– Коли не справжні, то зробити принаймні так, щоб все виглядало правдоподібно. Списки осіб, з якими ви нібито мали розмову за дорученням Данила Скоропадського і «вручили» їм підпільну літературу, ми вам теж дамо. Подбаємо навіть про те, щоб дехто з цих осіб згодом написав на Алоїзенштрассе добре слово про вас і звернувся з просьбою вислати свіжу літературу. Знайдемо і контрабандиста, з яким ви самі обміняєте свої «скарби» на хутро. Я думаю, майор одного-двох знає і не чіпає спеціально для такої нагоди…

– Підшукаємо, – засміявся майор.

– Ну, а за адресами колишніх вихованців Долла походіть. Можливо, це дасть якусь користь. Іноземні розвідки «консервують» іноді шпигунів довгий час. До того ж Долл знайде спосіб перевірити. Він – один з найдосвідченіших абверівців. Прекрасно знає Одесу. Після першої світової війни акліматизувався тут, одружився, мав дітей. У перші роки Радянської влади працював в одеському комунгоспі і за цей час ретельно вивчив усі підземні комунікації. Будьте дуже обережні, розповідаючи про місто, зокрема про райони, в які він вас посилав. Як тільки тип, який стовбичить у під'їзді, підніметься на корабель, ми подбаємо, щоб йому сьогодні перепусток уже не давали. А ви візьміть таксі й обов'язково побувайте у колишніх поплічників вашого шефа по абверу.

– Коли і як мені повернутися на «Метью»?

– Вирішимо зараз і це. Товаришу майор, де шлюпка Управління порту, яка зникла?

– На палубі одного із сторожових катерів прикордонників.

– Теж непогано. На світанку катер з пригашеними вогнями може підійти метрів за триста до «Метью», пересадити Клинченка в портову шлюпку. Він добереться нею до свого пароплава, підніметься на нього знову якірним ланцюгом. Непогано, щоб це було при свідках, з «Метью», звичайно.

– А що робити з шлюпкою?

– Відштовхнете – і край. Далеко її не занесе. Море спокійне. Але знайти її мають ранком обов'язково і так, щоб усі в порту знали про її раптову і таємничу появу.

– А де ж я її ховав цілих два дні.

– У рибалки. За золоту монету. Адресу й ім'я рибалки вам теж скаже майор. Хай ваш «хвіст» перевіряє. Рибалка підтвердить: у цьому наша величезна перевага, товаришу Клинченко. Скільки б вони до нас не засилали своєї агентури – на кожного з них у ЧК знайдеться десять, сто помічників у народі.

– Все-таки клопоту я наробив багато, – вибачався Микола.

– Без клопоту й борщу не навариш! Так, здається, кажуть у вас на Україні? Та основний клопіт у нас з вами попереду. Всі джерела нашої інформації свідчать, що Гітлер енергійно, з усією швидкістю, на яку здатний «третій рейх», готує війну проти нашої Батьківщини. Ніколи, мабуть, за всю історію існування держав, ніхто не розвивав такої розвідувальної діяльності, як цей біснуватий фюрер. Ви розумієте, отже, яка величезна відповідальність лягає не тільки на Червону Армію, а й на наші органи. З одного боку, ми повинні знати все, буквально все, про бойові можливості вермахту та його союзників, а з другого – поставити надійний заслон між розвідкою ворога і нашими таємницями. Не боячись, що ви зазнаєтеся, скажу ще раз: молодець. Працювати вмієте. Правильно оцінюєте ви Алоїзенштрассе, як філіал абверу й гестапо, отже, як вишку, з якої наші розвідники можуть побачити, дещо для нас цікаве. Ми використаємо вашу пораду й докладемо сил, щоб мати там постійну «штатну» людину. А вам треба триматися Долла. Якщо відкриється можливість – пробирайтеся до СД. Це головна кухня всієї розвідки, контррозвідки, усіх диверсій і провокацій проти нашої країни. Щасливої путі у невідоме, молодий товаришу мій!

Вони обнялися.

Глупої ночі Клинченко повернувся на «Метью». Від нього за версту тхнуло горілкою, кілька пляшок він приніс із собою і на другий день частував колег, подавши її разом з обідом. «Хвіст» попросив Олександра Легнича, коли той підійшов до його столика, налити собі теж.

– За все, що добре кінчається! – проголосив він.

І схилившись до вуха Клинченка, додав: – Кажуть, портову шлюпку виловили. Ти не турбуйся, ніяка підозра на нас не падає.

ТАЄМНИЦЯ БЕСКИД

Лютневим ранком «Метью», легко розкришивши гострим форштевнем тонкий льодовий припай, залишав Одесу. Клинченко вийшов на палубу. Рвучкий холодний вітер тисячами колючок впивався в обличчя, а Микола все стояв, аж доки лоцман у відкритому морі пересів на катер, щоб повернутися в порт. Червоний прапорець на щоглі катера маяв останнім привітом Батьківщини.

– Чом засумував, Легничу? Мені здається, що саме в тебе для цього найменше підстав. Із такої біди виплутався…

Перед Клинченком, з незмінною люлькою в зубах стояв «хвіст». У Миколи виникло непереборне бажання послати його до всіх чортів. Та обережність взяла гору. Контррозвідник обов'язково ж доповідатиме начальству про свої спостереження. Хоч, звичайно, він і не здогадується, де встиг побувати Легнич, а все ж може кинути тінь підозри. Тому Микола, ніби не відразу почув, що до нього звертаються.

– Ти, здається, щось сказав? Пробач, замріявся, та й промерз на цьому клятому вітрі. Айда, погріємося, ще кілька ковтків російської лишилося.

То була розумна передбачливість, у чому переконався по прибутті до Варни. Тут, в одному з невеличких портових готелів, як було наперед домовлено, чекав Долл. Піднімаючись в його номер, Клинченко на сходах зустрівся з «хвостом». Той ішов у парі з молодою жінкою. Обоє прикидались п'яними. Втім, дама явно була тільки для декорації. Вийшли, безумовно, від Долла. Про це свідчили мокрі сліди чоловічих черевиків і жіночих бот на паркеті його номера.

Шеф зустрів доброзичливо. Присунув фотель, почастував грецькими сигаретами. Хизуючись знанням російської мови, кинув:

– На щите или под щитом?

– На щиті, докторе, і навіть з привітаннями від колишніх ваших друзів.

– Зворушений! Прошу докладніше.

Клинченко дістав з невеликої валізки карту узбережжя з чітко нанесеними позиціями берегових батарей. Оповів про свої пригоди, зустрічі з «законсервованою» агентурою, про те, як виконав доручення Данила Скоропадського. Не приховав операції з контрабандою. Поцікавився, ніби між іншим:

– Кому здати хутро?

Долл розсміявся.

– Це ваш трофей. Нагорода за удачу.

Клинченко похитав головою:

– Докторе, ви краще, ніж будь-хто, знаєте, що в мене з більшовиками війна ідейна. Не хотілося б розмінюватися на барахло.

– Не думав, що ви надаєте значення, таким дрібницям. Ну, подаруйте хутро знайомій дамі.

– Не маю поки що…

Долл замислився.

«Ага, дійшло! Думає: брати чи не брати», – спостерігав Микола за своїм співрозмовником. І почув слова, заради яких, власне, згадав про те хутро:

– Тоді я візьму гріх на душу і подарую ваше хутро своїй дружині. Тільки хай це лишиться між нами. У кожного, знаєте, є вороги…

– Можете покластися на мене! Передайте фрау Долл, хай носить на здоров'я.

Шеф став ще люб'язнішим, розповів деякі деталі своєї поїздки до Греції та Італії. Федоров, виявляється, лишився ще там продовжувати переговори з вірменськими та грузинськими буржуазними націоналістами, а «Метью» чекає на новий рейс до Одеси.

– Тільки ви в цей рейс не підете. І до Грубешова теж більше не повернетесь. Відзвітуємо в Берліні, перепочинемо трохи, а далі буде видно. Скажу без сентиментів: хоч ви й слов'янин, а мені і ще декому з наших припали до душі. Одним словом, хай хтось інший посидить тепер у Грубешові, а ми виходимо на широку дорогу.

Наступного ранку поїзд уже мчав їх до Берліна. Клинченко сподівався і там почути слово подяки. Не помилився. На Дессауерштрассе капітан Катценбах, а на Алоїзенштрассе сам гетьман довго тисли йому руку. Данило Скоропадський записав адреси гетьманових «прихильників» з Одеси, пообіцявши при першій нагоді вислати їм літературу.

– Вам, – сказав на прощання Данило, – варто було б наступним рейсом «Метью» знову побувати на Радянщині.

Але на Тірпіцуфер вирішили по-іншому. Після кількох днів відпочинку, протягом яких Клинченко встиг розшукати свого зв'язкового, що виписався вже з лікарні й продовжував свою діяльність агента великої швейцарської фірми годинників у Німеччині, Долл повідомив:

– Радійте, разом зі мною ви дістанете призначення до Кракова.

– А чим, власне, воно має бути радісним, це призначення?

– Друже мій, абверштелле Краків – один з найбільших розвідувальних органів абверу. В сфері його діяльності – весь захід України і польське генерал-губернаторство. Є простір для таких, як ми з вами. Всупереч старому римському прислів'ю – скажу: краще бути другим у Кракові, ніж першим у Грубешові!

– Отже, – зрозумів я, – ви будете там заступником начальника абверштелле. Поздоровляю! Ну, а яке моє амплуа?

– Я хочу рекомендувати вас ла посаду радника тих, кого перекидають у Радянський Союз. Строк їх підготовки дуже короткий, до того ж метод навчання не індивідуальний, а груповий. Тому порада людини, яка щойно повернулася з Росії, буде корисна. Тим більше, що зустрінете і декого з своїх старих знайомих.

Клинченко подякував, але розмова ця лягла на серце тривогою. Радити випускникам гітлерівських розвідшкіл щось справді для них корисне він, звичайна, не міг. Це означало, по суті, працювати проти своєї Батьківщини, утруднювати боротьбу радянської контррозвідки з гітлерівськими шпигунами. Можна давати поради, які прискорять провал фашистських розвідників, але на такій позиції довго не втримаєшся. Отже, майбутнє повите туманом.

Що чекає на нього в Кракові? Менше за всіх міг відповісти на це запитання він сам. Тішив себе надією, що зміни принесуть не тільки нові труднощі, а й нові можливості. Не вперше вередлива доля заводила його в лабіринти. І виходів з них завжди було лише два: один – до перемоги, другий – під сокиру гестапівського катай Та досі щастило. Крім уміння, допомагала ненависть до ворога. Не та, що спалахує раптом, як блискавка, засліплює і затьмарює розум, – ні, та – поганий радник. В Миколі жила інша ненависть: непримиренність до всякої соціальної кривди, паразитизму, до людців, які своє мізерне міщанське щастя готові будувати на виснажливій експлуатації чужої праці, І чим глибше вникав Клинченко у філософію, психологію, в політичні розрахунки «колег» з абверу, тим більше розумів: у них для сьогодення і майбуття одна міра – скільки пощастить «третьому рейхові» загарбати територій, знищити або підкорити собі людей. Саме на цій підставі арійцям обіцяно рай на землі. Для цього, тлумачено їм, треба тільки виграти війну, одні народи знищити, а інші перетворити на слухняних рабів. Втім, Отто Долл вважав, що не варто повторювати помилки стародавніх римлян і греків, які зазнали від тих рабів чимало клопоту. Десь там, у майбутньому «тисячолітня імперія» матиме незліченні армії механічних роботів. А поки що біологи повинні винайти такі засоби впливу на неповноцінні народи, які б перетворили і живих рабів.на бездумних виконавців волі своїх володарів.

Звичайно, уявлення про фашизм Клинченко мав і до безпосередньої зустрічі й контактів з гітлерівцями. Читав, чув від товаришів, яким доводилося бувати в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Та зблизька все це було ще мерзеннішим, огиднішим, страшнішим, ніж можна собі уявити.

Був час, коли Микола злякався. І не тортур, яким піддали б його «колеги», дізнавшись, що він радянський розвідник. Боявся іншого: раптом не стримає себе, зірветься й розрядить пістолет у тих доллів, катценбахів, Скоропадських, федорових, які вже не приховували від нього своїх планів «нового порядку» на радянській землі.

Коли таке на нього «находило», Клинченко викликав у своїй пам'яті одну подію: зустріч у школі, де вчився розвідувальній майстерності. На запрошення командування школи завітав якось до курсантів ветеран ЧК. Біографія гостя, як виявилося, була захоплююча. Десятки років провів він за межами Батьківщини. Всю громадянську війну довелося за завданням ЧК працювати у великих білогвардійських штабах, ручкатися і з Кол-чаком, і з Денікіним, а після їх поразки «тікати» за кордон, щоб там, в оточенні найреакційнішого білого офіцерства та іноземних розвідників продовжувати нелегку свою службу Вітчизні.

Понад чотири години оповідав про це дзержинець, а курсанти слухали, затамувавши подих. Дещо з почутого тоді час уже вивітрив з пам'яті, багато в чому з'явився власний досвід, набутий в нових умовах боротьби. Та відповідь ветерана на одне з запитань, Клинченко запам'ятав на все життя. І нині часто згадує. Можливо, тому, що люди однакових політичних поглядів, а тим більше однакових професій, схоже почувають себе в аналогічних обставинах.

– …Коли мені ставало нестерпно важко серед тієї білої наволочі, – розповідав старий розвідник, – я тішив себе тим, що граю роль. І чим краще, тим більший успіх. Я твердив собі: вони ж бачать не тебе, а лише твою машкару. Ти воюєш з ними щодня, щогодини, один з ці лою ордою. Машкара розвідника приховує і твою зброю, а це робить її ще більш разючою…

Спогад про цю зустріч діяв на Клинченка завжди заспокійливо, знімав почуття самотності, будив енергію.

І нині, чим ближче підходив їх поїзд до Кракова, тим певнішим здавалося майбуття, бо наставав час діяти.

– Гер доктор, а чи не податися нам прямо на місце нової служби, – запропонував Микола своєму супутникові. – Доведемо відразу новому шефові, що не любимо гаяти часу.

Розмова виникла в зв'язку з тим, що спочатку вони мали намір кілька днів відпочити у Кракові. Долл не став заперечувати і проти нової пропозиції. За годину, поголені, в свіжих сорочках вони вже сиділи в приміщенні колишнього Краківського воєводства, повністю зайнятого тепер численними відділами і службами абвер-штелле Краків.

У просторій приймальні, крім них, не було нікого. В призначену для прийому хвилину, ад'ютант широко розкрив перед ними двері кабінету начальника. Микола входив з трохи піднесеним настроєм. То не була схвильованість невідомістю. Скоріше – гостра цікавість. Ще позаторік і торік, коли німці репатріювали фольксдойче із західних областей України та Буковини, вони під виглядом чиновників для репатріації засилали шпигунів. Пряме відношення до тих, хто протидіяв їм, мав і Клинченко. От тоді й довелося йому вперше почути про нинішнього начальника абверштелле Краків, поріг кабінету якого він переступав. Микола знав, що цей абвері-вець для більшості німецьких агентів відомий як Вольфрін, справжнє ж його прізвище Візер.

Отто Візер народився у східній Німеччині. Кілька поколінь його предків носили військовий мундир. І все інше, що знали тоді наші органи державної безпеки про Вольфріна-Візера, аж до опису його зовнішності, повністю збігалося.

З-за столу підвівся, відповідаючи на привітання новоприбулих, середній на зріст, з бездоганною військовою виправкою офіцер в погонах полковника, років тридцяти восьми-сорока. Худорлявий, сіроокий шатен. На правій щоці – шрам.

Ще пригадувалася характеристика: «Дуже ввічливий, нещирий, підступний…».

Та на згадки вже не лишалося часу. Візер запросив їх сісти й відразу перейшов до справ. Вийняв з великого шкіряного планшета карту південних районів Польщі, де хаотичне нагромадження гірських масивів утворювало польсько-чехословацький кордон.

– Ахтунг! Уважно дивіться сюди, пане Козаченко, – наказав він Клинченкові, схиляючись над картою. – Зверніть увагу на цей квадрат. В одному із ста тридцяти двох населених пунктів, розміщених у ньому, діє наша розвідшкола. Сьогодні кінець лютого. За два тижні ви маєте доповісти мені: назву пункту, число курсантів у школі, прізвище її начальника. Зможете?

– Докладу всіх сил, гер полковник, – відповів Микола, приголомшений несподіваністю завдання.

– І вас не цікавить навіть, нащо мені знадобилося розвідувати власну школу, про яку я й без того все знаю?

– Здогадуюсь!

На запитливий погляд Візера Микола відповів:

– Перш, ніж взяти мене на роботу, хочете перевірити, що я вмію.

– Так! Я звик вірити лише власним атестаціям. Для цього часто ставлю підлеглих у складні умови. Тому карти вам із собою не дам. Все, що в квадраті, треба до ранку запам'ятати. Власного транспорту теж не буде. Доберетеся на чому зможете. Гроші є?

– Небагато.

– Тим краще… Завтра виїздіть. П'ятнадцятого березня подасте моєму заступникові – докторові Доллу писану доповідь про результати ваших спостережень.

На цьому аудієнція закінчилася. Ад'ютант Візера підписав Миколі перепустку й передав наказ Долла чекати на нього в готелі.

Клинченко довго роздумував над можливими мотивами такого несподіваного завдання. «Хочуть простежити, чи не маю зв'язку з резидентом радянської- розвідки, до якого кинусь по допомогу в такій складній ситуації? Мало вірогідно. Тоді не примушували б завтра ж виїхати… Перевірка здібностей розвідника? Напевно так! Чому ж не дали ні карти, ні транспорту, ні навіть грошей на дорогу? Звичайнісінька тактика фашистів: поставити в скрутне становище, дати відчути повну залежність від них. Одним словом, зламати морально. Про це, мабуть, і говорять тепер там, у кабінеті, з Доллом. Ці двоє порозуміються».

– Не ображайтеся за іспит, – сказав увечері Долл, просячи пробачення за Візера. – Це найкращий спосіб продемонструвати шефові: розвідка – ваша стихія.

– Чому ж тоді мене й досі водять у коротких штанцях школяра?

– Востаннє! Даю слово. Вірте мені, що на вас чекає цікаве доручення. Тільки впорайтесь успішно з цією поїздкою. До речі, приніс вам карту. Вранці маєте ЇЇ мені повернути.

Клинченко, однак, над картою не засидівся, – запам'ятав лише кінцеві населені пункти, що обмежували сторони загадкового квадрата. Зате вже у ліжку довго думав над методикою розв'язування задачі. Куди могли гітлерівці заховати школу? У найглухіший закуток? Навряд! Там вона була б надто помітна. Скоріше кудись у порівняно пожвавлений населений пункт, який має до того ж велике, добре ізольоване приміщення. Об'їхати всі такі пункти? Без власного транспорту – це неможливо. Та й часу піде багато. Ні, тут треба знайти якусь ниточку, ухопившись за кінець якої, можна розплутати весь клубок. Попросити кінець нитки в Долла? Не дасть – побоїться Візера. Та й не варто просити. Психологічно не вигідно. Хай і він переконається в розвідувальній», інтуїції свого підлеглого. Та й чи знає вже якісь подробиці сам Долл?

І раптом свідомість наче осяяло. Пригадалася їхня розмова в Берліні, незадовго перед поїздкою до Кракова: «…Я рекомендував вас на посаду радника тих, кого перекидають в Радянський Союз… Тим більше, що зустрінете там старих знайомих…»

На яких знайомих міг він натякати? Звичайно, на тих служак з «Варти», яких добирали на віллі гетьмана для розвідшкіл. Чи не тут вони, ті школи: адже абверштелле Краків готує шпигунів для перекидання на Україну…

Знайти цих старих знайомих – рівнозначно майже виконати завдання Візера.

Де? Цього Клинченко, звичайно, не знав, коли в перший день березня 1941 року чекав на Краківському вокзалі поїзда до Тарнова. Звідти мав перебратися на Новий Сонч і таким способом опинитися в центрі вказаного йому квадрата. Далі видно буде. Район Низьких Бескид, який лежав на схід, прилягав уже безпосередньо до гірських районів України. Гори, ліси, непрохідні чагарники. Абвер вважав цей район дуже зручним для перекидання агентури. В усякому разі, міркував Клинченко, побувати тут корисно.

Вбрався для дороги в найкраще. З лакованим своїм чемоданом, облямованим з усіх боків великими нікельованими бляхами, мав вигляд людини, яка мандрує для власного задоволення.

У Новому Сончі хтось із місцевих жителів порадив поважному панові спинитися не в готелі, забитому фашистськими офіцерами, а в приватному пансіонаті: там і лижі можна дістати, і знайти добрих інструкторів, які проведуть в гори, покажуть чудові місця для лижних вилазок.

Власник пансіонату пан Тринда, побачивши в гаманці Клинченка поряд з марками доларові асигнації, став таким люб'язним і послужливим, яким був хіба тоді, коли сюди кожної зими з'їжджалися гості з усієї Європи. Пан Козаченко був навіть запрошений повечеряти з родиною Тринди – честь, яку виявляли тільки найстарішим клієнтам і найвизначнішим з гостей.

За невимушеною розмовою, підігрітою болгарським коньяком (залишки розкошів з «Метью») господар став скаржитися на малі прибутки. Зник турист. Добре, шо хоч пансіонат не відібрали. Он туристичні бази в навколишніх населених пунктах перетворили на табори трудової повинності. А яка користь від тих таборян? Вийдуть на кілька годин, підремонтують десь дорогу на копійчину, а після цього тиждень не показуються. Щоправда, грошенята у тих таборян водяться. В усякому разі родич пана Тринди, який тримає ресторан в Криниці, ними задоволений.

Наступного ранку, прихопивши з собою лижі, Клинченко добрався попутною машиною до Криниці. Походив пару годин по гірських схилах. Пошкодив на одній з лиж кріплення й відправився в селище шукати майстерню. Не минув і табору трудової повинності. Та заглянути в середину не пощастило. Біля брами стояв вахтер. Спочатку польською, потім німецькою власник лиж настійно розпитував, чи нема десь тут майстра, торгуватися не буде, аби полагодили.

Вахтер якимсь німецько-польським суржиком сердито відповідав, що ніякої майстерні тут немає і взагалі заходити стороннім забороняється.

Тоді Клинченко спитав його українською:

– Якщо пан не може порадити якоїсь майстерні, то хай назве хоч адресу ресторану. Бо, як жартома кажуть у нас на Україні, так їсти хочеться, що й переночувати ніде…

– О, пан з України, – пожвавішав сторож. – Виходить, земляк! А як же ви, добродію, потрапили сюди?

– Мабуть, тією ж дорогою, що й ви. Тікав від більшовиків. З України я, власне, давненько. Мешкаю в Кракові. Маю там завод кожушків, який нині працює на німецьку армію. Звик щозими бувати в горах. І от дозволив собі й нинішнього року два тижні відпочити. Ну, та заговорився я тут з вами, зрадів, що зустрів земляка. Де ж радите пообідати?

– Завітайте у «Зелену гуру» – там найкраще.

– Спасибі. Може ще зустрінемося. Я не від того, щобпомогоричити добру людину та ще й земляка за пораду.

До рекомендованого ресторану Клинченко добирався не поспішаючи. Десь на півдорозі його обігнав пікап, в якому сиділо двоє лижників. Коли Микола зайшов у ресторан, вони вже стояли коло буфетника, замовляючи щось спиртне і голосно розповідали йому, яку чудову лижну прогулянку пощастило їм сьогодні зробити. Ще й під кінець – поталанило: попутня машина підвезла аж сюди. А вони наморилися, зголодніли…

Відвідувачів у ресторані було небагато. Клинченко вибрав місце в кутку біля вікна. Ледь узяв картку страв, як підійшли ті двоє. Спитали, чи можна їм присісти за цей столик. Вони вже звикли до нього. До того ж можна вважати, що вони з паном е-е-е…

– Козаченко, – відрекомендувався Микола.

Можна вважати, що вони з паном Козаченком майже знайомі: бачили його сьогодні на лижній прогулянці і заздрили його вправності. Але заздрість змінилася жалем, коли пана спіткала якась неприємність, що завадила колезі по спорту провести весь день на лижні.

– Сідайте, панове, прошу, мені просто приємно мати справу з такими доброзичливими людьми. Та й у спостережливості вам теж не відмовиш. Дрібна поламка, а ви й це помітили… До речі, й досі полагодити лижу не пощастило, хоч минуло вже… Ви не примітили, панове, о якій годині це сталося?

Обидва зніяковіли, але їх співрозмовник, удавши ніби нічого не помічає, вів далі:

– У мене таке враження, ніби ми й раніше зустрічалися. Ось тільки не можу пригадати де.

– Можливо, в Кракові, – нерішуче кинув один з нових знайомих. – Де тільки не зводить доля ділових людей.

– А звідки ви, пробачте, знаєте, чим я займаюсь?

– Це видно з того, як ви одягнені. На жаль, з приходом німців важко стало придбати добрий костюм. Вони все скуповують, а то й так забирають. Тільки ділова людина може ще дістати якийсь товар в обмін на інший. Кляті німці! Коли вони вже підуть геть!

Клинченко внутрішньо посміхався і роздумував, як швидко повернувся пущений ним бумеранг. Згадки про поламку лижі, про Краків, нарешті, про його нібито належність до «ділового світу» – тільки відлуння розмови з вахтером табору. Той, видно, відразу доповів про підозрілого, який намагався заприятелювати на грунті земляцтва, обіцяв якийсь могорич. Сторож знав, до якого ресторану збирається «земляк», і от навздогін – ці двоє. Провокують на антифашистську розмову, потім затримають до з'ясування особи. Все або майже все, як він і передбачав. Але втягнути себе в провокацію він не дасть. До того ж зроблено лише півділа: тепер він достеменно знає, що за цією огорожею – не табір трудової повинності. А що? Таємний склад? База для перекидання закордонних агентів? У всякому разі щось дуже пильно вартоване. Не від цих двох дізнається він про таємницю. Але й сваритися з ними не варто.

Клинченко миттю оцінив становище і знайшов потрібний стиль поведінки.

– Пробачте, панове, політика – не моя спеціальність. І, мабуть, саме тому мені не так уже погано живеться. Окупаційна влада, скажу одверто, зуміла оцінити мої ділові якості, мої зв'язки в Європі і по той бік океану. Не знаю, до яких сфер належите ви, але дуже радив би зайнятись якимось промислом чи торгівлею. За всякої влади, крім хіба більшовицької, людина грошовита – особа шанована. А тепер перейдемо до обіду. Несуть закуску. А чим її тут запивають? Порадьте, як старожили, а вже клопоти з оплатою рахунку хай будуть мої.

Двійка зробила була ще спробу збити розмову на політичну стежку, та не пощастило. Клинченко рішуче заявив себе прибічником нової влади і навіть пригрозив, що в разі дальших нападок на неї, перейде обідати за окремий стіл.

Завечоріло. Відвідувачів побільшало. Микола нетерпляче вдивлявся в їхні обличчя. Жодного знайомого. Вирішив іти. Обидва сусіди вже куняли й заважати йому не збиралися. Може, переконалися в його лояльності, а може, вирішили, що на сьогодні вистачить.

Розрахувався. Треба ще пошукати десь готелю чи так якогось заїзду. Може доведеться провести в Криниці кілька днів.

І ось, уже біля самого виходу:

– Як ся маєте, пане старшино, чи не до нас, бува, в гості?

Знайомий голос, знайомий погляд розумних карих очей… Інтелігентне обличчя. Пригадалася відразу їхня розмова там, у парку гетьманської вілли, під час перерви в роботі комісії, яка відбирала колишніх служак «Державної варти» в розвідшколи абверу. Зветься цей кароокий, здається, Войцехівським. Так, Корній Войцехівський. Про що вони тоді говорили? Ага, чи можуть вийти з таких, як він, підтоптаних, розвідники абверу на Радянщині. Войцехівський одверто. висловив сумнів: «Умов не знаємо, вже понад двадцять років на батьківщині не були. Більшість з нас справжніх військових знань ніколи не мала: несли поліцейську і взагалі різну каральну службу. Та й де гарантія, що за ці двоє десятиліть кожний зберіг у собі ту ненависть до більшовиків? Може, випала, як гнилий зуб?»

– З таким настроєм не варто вербуватися до школи, – порадив тоді Клинченко, із задоволенням подумавши: «От і добре, одним шпигуном менше. А може, він мої думки за завданням СД розвідує?».

– Я кажу не про власні сумніви, а просто припускаю, що вони в когось можуть бути. Треба підбирати кандидатів обережніше. Не всіх підряд…

– Дякую за пораду, але, як ви бачите, наша комісія якраз цим і зайнята.

Пізніше, коли Войцехівський став уже перед комісією, Микола довідався, що він закінчив учительську семінарію, але за спеціальністю майже не працював: перешкодила громадянська війна. У «Варті» виконував різні доручення, коли виникала потреба в грамотних людях: складав звіти, займався статистикою. Останні двадцять років жив випадковими заробітками: давав уроки російської мови, був співвласником таксомотора, робітником на різних заводах.

Переважна більшість членів комісії була проти зарахування Войцехівського до розвідшколи: ніякого досвіду розвідки чи диверсій, жодного знищеного більшовика «на власному рахунку». Невідомо, чи хоч раз у житті вистрелив. Коли б Клинченко розповів про свою розмову з цим сумнівним кандидатом – у фашистській Німеччині стало б більше на одного «підозрілого». Та він не розголосив. Навпаки, як представник абверу підтримав кандидатуру Войцехівського.

– Я рішуче «за», панове. Освіченість – основа, на якій можна навчити чого завгодно.

«Ця людина мені ще згодиться», – твердо вирішив тоді Микола. І одверто розповів Войцехівському про дискусію серед членів комісії.

– Я ваш боржник, – відповів кандидат у шпигуни й посміхнувся.

Клинченко не вловив інтонації, з якою було вимовлено ці слова. Чи то іронія, чи то подяка.

І ось вони знову зустрілися. Далі ще один знайомий, другий, третій… Ціла компанія, і всі його «хрещеники».

На їхні просьби довелося повернутися до залу. Замовили вечерю.

«Хрещеники» взялися розпитувати: де він тепер, що робить? Як там на Алоїзенштрассе?

Сказав, що приїхав сюди відпочити. Служба та сама, а докладно, вони самі знають, про такі речі не говорять, та ще в ресторані. Гетьмана бачив місяць тому: живий, здоровий.

Їх теж ні про які службові справи не розпитував. Знав, що збоку хтось із контррозвідників все спостерігає і сьогодні ж кожного докладно допитуватимуть про застольну бесіду.

Пізніше вночі, коли вийшли, попросив, щоб хтось допоміг дістатися до готелю.

– Ну, от, хоча б ви, пане Войцехівський.

Коли лишилися вдвох, спитав одверто:

– Ну, Корнію батьковичу, хоч не дарма відстоював я вас перед комісією, як ваші успіхи в школі?

– Теоретична підготовка на п'ять з плюсом, стріляю влучно, а от ножем володію гірше за всіх. І з провокаціями теж не виходить.

– З якими провокаціями?

– Раз на Тиждень нас по черзі посилають розвідувати настрої серед місцевого населення. Люди ж бояться говорити одверто. От хлопці і затівають провокації. Кого горілкою примушують розв'язати язика, кого іншими способами. Гестапо бере, а курсантам виставляють високі оцінки. Перепадають і грошові нагороди. «Зелена гура» на цьому, переважно, й тримається.

– А у вас не виходить?

– Ні! Дарма за мене тоді клопоталися… Пане старшина, а що мені буде, коли я відмовлюся їхати до Росії?

Запала пауза. Клинченко напружено думав: «а якщо зараз же і перевербувати?» Вирішив: «пізніше, коли доберуся до його особової справи».

Порадив:

– Головне – добре вчитися, а там знайдемо вам якусь іншу роботу. Можливо, я сам вирішуватиму, кого з вас куди.

Їхня бесіда затяглася. Під виглядом людини, яка приїде незабаром інспектором, а поки що хоче дістати відомості про справжній стан речей у школі, Микола поступово довідався про все. З'ясувалося, що школа замаскована під табір трудової повинності. Через це доводиться іноді виходити на дорожні роботи і навіть працювати в каменоломнях. Тут, у Криниці, лише головне відділення школи. її філіали в Дуклі, Камениці та Барвінку. Там вони теж існують під вивіскою таборів. На чолі школи – капітан Вольф. Його найближчі помічники: зондерфюрер Брауер, есесівці Фальберг, Фрош та Кірхнер. В програмі – загальна військова підготовка, основи розвідки та диверсії, організація повстанського руху. Контингент курсантів: колишні білогвардійці й українські буржуазні націоналісти. Є білоемігранти з Грузії, Вірменії, середньоазіатських республік. Тих закидають не через сухопутний кордон, а морем або з повітря. У Криниці та філіалах близько трьохсот «вихованців».

– Про нашу розмову поки що нікому, – попросив майбутній інспектор на прощання. – Це у ваших інтересах.

– Усе буде, як наказуєте, тільки визволіть мене звідси.

Розсталися задоволені один одним. Клинченко вирішив у Криниці не ночувати. Попутним транспортом добрався до Нового Сонча, переночував у пансіонаті пана Тринди й поспішив до Кракова. Підганяло не стільки бажання здивувати Візера, скільки необхідність якнайшвидше повідомити Центр про таємницю Бескид. Наближалася неділя. По цих днях із сьомої до дев'ятої вечора на нього в Кракові, у напівтемному проході «Під кшижем» мав чекати зв'язковий.

Зв'язок з Центром був тепер дуже складний: з Кракова на Берлін, звідти на Варшаву, з неї через ряд інстанцій на Грубешув і аж там естафета переходила кордон. Існували, правда, й інші, прямі канали зв'язку, та ними Клинченку дозволялося користуватись тільки у випадках виняткової терміновості.

В доповіді про таємницю Бескид Клинченко повідомляв, зокрема, про свій намір перевербувати Корнія Войцехівського.

У готелі, де вони спинилися по приїзді до Кракова, Долла вже не було. Все роз'яснив лист, вручений йому разом з ключем від кімнати.

Тон листа був неофіційний. У ньому повідомлялося, що Долл одержав квартиру. Виїхав за родиною. Після повернення радий буде бачити пана Козаченка в себе. Дата свідчила, що все сталося буквально на другий день після Миколиного від'їзду до Нового Сонча.

Отже, того, кому мав звітувати, в Кракові ще не було. Тим краще. Є час добре продумати доповідь. В ній має бути все правдоподібно. Крім хіба згадки про Войцехівського. Це ім'я треба обминути, згадавши його, може, тільки в переліку знайомих, яких зустрів.

Де потім передати доповідь Доллові: на службі, чи вдома? Вирішив – удома зручніше.

Старий абверівець, побачивши Миколу, аж зблід:

– Прийшли підняти руки вгору і здатися? – В голосі його відчувалася тривога.

– Я прийшов привітати вас з новосіллям.

З цими словами Клинченко поклав на стіл у передпокої величезний букет квітів і коробку шоколадних цукерок найвищого гатунку, які здобув з превеликими труднощами.

– А доручення Візера? Як з дорученням? Ви ж підводите мене. Я за вас ручився, малював найяскравішими фарбами, як свого учня… З Візером жартувати не можна.

– Доповідь готова; якщо дозволите, можу її навіть вручити вам.

– Усе розвідали?

– Мені відомі навіть філіали…

– Вашу руку, хлопчику мійі Я дуже радий, що ми утремо носа цьому хитрому лисові. Ну, про це пізніше, а тепер я хочу порекомендувати вас фрау Долл і донькам…

Того ж вечора доповідь була прочитана заступником начальника абверштелле в домашньому кабінеті і повернена авторові:

– Завтра з'явитесь на службу і вручите її мені офіційно.

Через три дні Клинченка викликав Візер. Крім Долла в кабінеті сидів якийсь офіцер.

– Знайомтеся, капітан Вольф, – начальник школи в Криниці. Той самий, якого ви поводили за ніс. Прощаю йому тільки тому, що це зробив такий здібний розвідник, як ви. Іншому не пощастило б. Тих двох «лижників» я наказав вигнати. З вашої доповіді видно, що це обердурні.

Тепер всі слухайте уважно…

…Незабаром випуск школи. Призначаю пана Козаченка членом комісії. Очолите її ви, майор Долл. Третім буде капітан Вольф. Обов'язково поговоріть там з кожним. На місці й вирішуйте, коли кого закидати. З яким завданням. П'ятьох найграмотніших, найздібніших лишіть інструкторами. Новий набір курсантів буде більшим.

– Яволь! – сказав кожен з трьох, підвівшись.

А Клинченко подумав: «Ось тобі й посада, Корнію Войцехівський!».

«БРАНДЕНБУРГ-800»

Немало весняних вод спінили в своїх річищах і знесли З гір Дунаєць та В'яла, Попрад і Сан, доки майор Долл, капітан Вольф і Микола Клинченко мандрували між їх берегами. Вони побували в Дуклі, відвідали Каменицю та Барвінок.

Уже зазеленіли полонини й набрякли бруньки дерев на південних схилах Бескид, коли призначена полковником Візером комісія повернулася до Криниці, в штаб розвідшколи. Лише тепер, після іспитів, довгих розмов {з випускниками, засіли за найскладнішу роботу. Кожному годованцеві шпигунського кубла треба було визначити завдання, район дії, сфабрикувати документи.

Трохи полегшив цей клопіт сам Візер. Близько тридцяти вихованців Вольфа, набраних з числа білоемігрантів із Закавказзя та Середньої Азії, полковник наказав відрядити прямо до Берліна. Звідти їх мали розвезти в Туреччину, Іран та інші суміжні з Радянським Союзом країни, розвідки яких близько товаришували з абвером і гестапо. Найбільшу ж частину таємних агентів, випущених школою, – числом понад двісті, – абверштелле Краків закидало на Україну для розвідки шляхів, аеродромів, гарнізонів, промислових підприємств, вчинення диверсій.

Було тут над чим посушити голову. І не тільки членам комісії. Криниця перетворилася в ті дні на один з найактивніших центрів підривної діяльності проти Країни Рад. З Берліна приїхав Катценбах. Привіз представників різних відділів абверу. В усій цій метушні брали участь і прикордонники. Слово їхнє було маловтішне: Ради прикривають свій кордон чимраз щільніше. Добровільними помічниками «зелених кашкетів» оголосило себе по той бік мало не все прикордонне населення. Щасне подолання лінії стовпів ще не гарантує безпеки: затримують іноді за десятки кілометрів на схід від неї. Тому перекидання нових розвідників німецькі прикордонники радили розтягти в часі.

Катценбах, який прибув з широкими повноваженнями, категорично заперечував проти будь-якого зволікання. Доллові, з яким вони частенько сиділи за пляшкою, представник Берліна по-приятельському втлумачував:

– Отто, не мені тебе на розум наставляти. Нюхом старого розвідника маєш чути: рейх напередодні великих подій і випробувань. Протягом найближчих місяців мусимо закинути на схід стільки агентури, скільки не засилалося за весь час існування німецької держави. Поспішати, поспішати і ще раз поспішати! Такий наказ адмірала Канаріса.

Долл одверто не заперечував – Катценбаха все одно не переконаєш. Він – кар'єрист, готовий краще згубити весь випуск школи, ніж висловити думку, яка не збігається з міркуваннями начальства, тим більше самого шефа абверу. Та все ж майор не стримався і поділився з Клинченком своїми сумнівами.

– Така поквапливість тільки посилює риск. За двадцятирічну службу довелося мені мати справу з багатьма розвідниками. Не раз брав гору і над самовпевнени-ми англійцями, і над хвацькими на вигадку французами. Знав у Тібеті і дурив підступних хитрунів-розвідників Сходу. Та найтвердіший горішок, незважаючи на порівняну її молодість, ЧК. Великі масштаби перекидання наших людей розкриють їй більше, ніж найтаєм-ніші документи. Ти розумієш, чому Катценбах нас так підганяє?

– Здогадуюсь: генштаб підганяє абвер…

– От, бачиш, здогадатися неважко. Логічно продовжуючи твою думку далі, більшовики скажуть: оберкомандовермахт підганяє генштаб, а хтось наказує і найвищому військовому командуванню. Який же напрошується висновок?

– Війна, – спокійно резюмував Клинченко, ледве стримуючи хвилювання.

– Наскільки мені відомо, саме такого висновку дійшли і в Москві. Наші приготування, думаю, розгадана таємниця. Звідси й така пильність на кордоні. Він нині, як натягнута струна: торкнись – задзвенить. А ми хочемо за якусь п'ятиденку зіграти на тій струні понад двісті разів. Це просто безумство!

«Так, безумство, яке допоможе переловити фашистських щурів», – подумав Микола. А вголос сказав:

– Я не згоден з вами, докторе! Мистецтво розвідника якраз у тому, щоб дзвін струн почули тільки ті вуха, для яких призначено музику.

– І Катценбах, і ти – молоді самовпевнені дурні, – розлютився Долл. – Переконаний, що більшості своїх посланців ми вже ніколи не побачимо. Та спробуй посперечатися. Візер мене не підтримає. І до Берліна везти таку думку заборонить.

«Ти й сам не дуже б на це насмілився», – вирішив Микола, і під зручним приводом ухилився від дальшої розмови на цю тему. Свого клопоту вистачало. Як «спеціаліста по Україні» його шарпали з усіх боків. І давати консультації було дуже нелегко: кожна порада мала бути такою, щоб гітлерівці схвалили, а в своєму Центрі сказали – «молодець!».

Двох з колишніх служак «Варти», відібраних ним свого часу до розвідшколи, а нині вже її випускників, Клинченко порадив заслати на «Метью» в Одесу, давши їм явки до прихильників гетьмана Скоропадського й колишніх поплічників Долла. Знав-бо, перші існували тільки в паперах гетьманської канцелярії, куди він «оселив» їх, повернувшись з Одеси. Що ж до колишніх агентів Одеської резидентури Долла, то імена й адреси їх Микола встиг тоді залишити радянським органам державної безпеки. Отже, рекомендована ним двійка мала сама залізти в пастку. Інша справа – чи закриють пастку одеські чекісти відразу, чи «пограються» з фашистською агентурою? А може визнають за потрібне дати шпигунам відомості, які дезінформують противника, і відпустити їх назад до Кракова. Все це вирішить Центр.

У Катценбаха порада Клинченка викликала заперечення.

– Ви ж самі розповідали: без перепустки вибратися з території порту неможливо, – нагадав капітан. – Як же це зроблять ті двоє? Не бачу логіки у вашій пропозиції.

Микола, чекаючи такого запитання, тримав напоготові козир:

– Чому, власне, гер капітан, вони мають залишити «Метью» таємно? Впишемо їх до складу команди пароплава, і тоді кожному з них забезпечена в Одесі перепустка до міста.

– На кілька годин! Мине строк перепустки, їх почнуть розшукувати, як порушників кордону. І, звичайно, знайдуть. Затримання… Розслідування…

– Такого не станеться, – запевнив Клинченко. – Вони повернуться на пароплав вчасно…

– Нащо ж тоді все це робити? – здивовано спитав Катценбах.

Клинченко багатозначно посміхнувся:

– Двійка повернеться в точно визначений перепуст

кою час. Повернеться і разом з тим – ні… Ми підмінимо їх зовнішньо схожими людьми з числа гетьманців, за вербованих, мною в Одесі. А ті, кого ми звідси пошлемо, лишаться жити там за їх документами. Отже, вигода подвійна: наші влаштовуються в Одесі, а звідти одержуємо двох надійних людей, добре обізнаних з радянською дійсністю.

Катценбах запитливо глянув на Долла. Майор, наче відповідаючи не капітанові, а власним думкам, розмірковував уголос:

– Хм, привабливо, але ризиковано. Все залежить від зовнішньої тотожності. Ну, і, звичайно, доведеться тим двом одеситам, перше ніж сісти на «Метью», звільнитися з посад, які вони займають, сказати сусідам, ніби переїздять до іншого району міста.

– Браво, шефе! – вигукнув Клинченко. – Ставлю собі п'ятірку, як вашому учневі. Наші думки збігаються. Я ж думав про все це ще там, в Одесі. І навіть склав уже словесні портрети тих двох гетьманців. Хочете – зачитаю?

Микола вийняв записну книжку і змалював своїх одеських «знайомих» так барвисто, з такими подробицями, що Катценбах і Долл ніби побачили їх перед собою живими.

– А чи ж знайдемо схожих серед моїх випускників? – висловив сумнів начальник школи.

– Я вже знайшов. Можу назвати прізвища…

На другий день запропонованих Миколою випускників викликали на засідання комісії і питання було вирішене позитивно.

Тепер у Клинченка з'явився новий клопіт. Треба було негаййо повідомити Центр, щоб там підготували двох радянських розвідників, які мали прибути на зміну під виглядом одеських прихильників гетьмана Скоропадського.

Ночами він під ковдрою, при світлі кишенькового ліхтарика, спішно шифрував донесення Центрові. Повідомляв прізвища поповнення абверу, місце й техніку переходу через кордон. В неділю мав будь-що вибратися до Кракова для зустрічі із зв'язковим.

У суботу за обідом Долл сам заговорив про поїздку.

– Всі ми втомилися. Треба хоч день відпочити. Сьогодні їду до Кракова. Готуйтесь. Беру вас із собою.

– Дуже вдячний, шефе. Якщо є місце в машині, насмілюся нав'язати вам ще одного супутника.

– Кого це?

– Нового інструктора школи: Войцехівського.

– Навіщо він нам?

– Хочу придивитися до нього зблизька й запросив у гості.

– Слов'яни полюбляють земляцтво. Тому, мабуть, і на посаду інструктора так енергійно висували його?

– Не вгадали! Тут, у школі, він найбільш інтелігентна людина.

– Око маєте гостре. До речі, всьому цьому шкільному зборищу якраз інтелектуального розвитку й бракує. А хіба можна бути розвідником без високорозвину-того інтелекту? Ні, звичайно! Але при таких величезних масштабах засилки агентури доводиться брати, що дають. На жаль, для вашого протеже сьогодні місця в моєму авто не знайдеться. Нам треба обговорити важливу справу без свідків.

– А шофер?

– За кермом мінятимемося з вами.

Виїхали ще завидна. Машину вів Клинченко. Рух на магістралі був слабкий. Та примхливі звивини гірського серпантину вимагали чималої уваги. Чи то враховуючи це, чи просто зморений клопітним днем, Долл мовчав і навіть примружив повіки, вдаючи, ніби спить. Аж коли виїхали на порівняно пряму дорогу, сказав:

– Тебе задовольняє робота?

– Те, чим зайнятий тепер, дуже цікаве. Сподіваюся колись написати про це книгу, якщо дозволять, звичайно. Ну, а щодо інших планів на майбуття, то я над ними не замислювався. Все в руках господа бога, полковника Візера і ваших. Мою мрію ви знаєте – велика журналістика.

– Миколо, ми колись з тобою пили на брудершафт, а ти все говориш зі мною на «ви». Дозволяю наодинці говорити зі мною, як з другом. Так от повертаюсь до нашої старої розмови. Повторюю: ні в кого не лежать під ногами такі захоплюючі сюжети, як у розвідника. Тепер ти й сам у цьому переконався. Збираєшся навіть книгу писати. Зарано! От впораємося з більшовиками, і розкажеш колись у великому творі, як німецький геній переміг наймудрішу в світі розвідку.

– Так ось вона, велика таємниця, про яку ти мав говорити зі мною в дорозі без свідків! – пожартував Клинченко.

– Не перебивай! І міцніше тримай кермо. Бо від того, що я зараз скажу, у тебе може запаморочитися голова.

Микола зупинив машину.

– Я зрозумів це, як твоє бажання пересісти на моє місце…

– Не жартуй, негіднику, коли начальство говорить з тобою серйозно.

Клинченко знову натис на акселератор. «Мерседес» побіг далі, ще швидше заглинаючи стрічку шосе. А Долл продовжував малювати райдужні перспективи. Виходило, що абверштелле Краків – тільки коротка зупинка на шляху до великої розвідувальної кар'єри. Ось закінчать вони роботу в Криниці, й Микола поїде в одне тихе і дуже красиве місце, де з нього зроблять розвідника високого класу.

– Це наказ?

– Ні, пропозиція. Силоміць туди не відряджають нікого, але тільки дурень відмовиться. Повний ідіот, або людина, яка не хоче служити фюрерові. Дурнем, Миколо, тебе ніколи не вважав. Отже, згода?

У Кракові Долл завіз Миколу до готелю, в якому вони колись жили разом, і наказав у понеділок зранку з'явитися до Візера.

Відпочивати не довелося. Недільний день пішов на складання донесення Центрові. Увечері, коли в переході «Під кшижем» буває особливо багатолюдно, Клинченко випадково зачепив ліктем якогось поважного краків'янина, що тримав під однією пахвою кілька книжок, а під другою – парасольку. Просячи пробачення, Микола кинувся підбирати книжки. Старий подякував, і вони розійшлися. В одній з книжок власника парасольки лежала тепер доповідь Центрові з повним списком випускників розвідшколи у Бескидах, їх конспіративними прізвищами і явками.

У коротенькій цидулці, адресованій безпосередньо зв'язковому, Клинченко попереджав його, що наступне побачення, можливо, відбудеться в іншому місці. Тому зв'язок треба поки що підтримувати через «поштову скриньку» номер один.

А хвилиною пізніше розвідник уже крокував протилежним тротуаром у одному напрямку з своїм зв'язковим, аж доки той зайшов у парадні двері одного з будинків поблизу собору дванадцяти апостолів.

Микола пройшов ще кілька сот кроків. З виглядом гультяя, якому нема куди поспішати, повернув назад. Наближалась комендантська година. Перехожі на вулицях зустрічалися рідко. Впевнившись, що «хвоста» ні за ним, ні за зв'язковим не було, він з легким серцем повернув до готелю.

Такі контрольні прогулянки за своїми зв'язковими Клинченко практикував часто, знаючи, що найбільше провалів буває саме при явках.

Про старого краків'янина розповів Миколі Бойко, який був кельнером у Грубешівському ресторані Долла – Філіппова і одним з організаторів зв'язку з Центром. Якось увечері Стефан разом з дружиною Іванною несподівано завітав до Клинченка в Кракові. Таке грубе порушення конспірації дуже розсердило розвідника. Він готовий уже був покартати подружжя, коли помітив, що Стефан та Іванна, голосно і щиро виказуючи йому свою радість з приводу побачення, одночасно роблять заспокійливі рухи: не хвилюйся, мовляв, усе гаразд. З кишені гість витяг записку: «Ми в Кракові з відома Долла. Запроси нас у кафе чи ресторан. На вулиці про все поговоримо. Тут, можливо, підслухують».

Микола так і зробив. До того ж скучив за людьми, з якими можна поговорити, не приховуючи своїх думок. Коли вони втрьох опинились у безпечному місць, Бойко розповів новини:

– Центр уже давно наполягає, щоб я переїхав до Кракова. Розвідку радянського прикордоння з Грубешова німці майже припинили. Тамтешнє абверштелле займається лише перевіркою старих даних. Коло його інтересів Центрові вже добре відоме. Та перебратися сюди і влаштуватися на потрібну посаду не так легко. Відвідав сьогодні Долла в його мешканні. Сказав, що справи у ресторані нині йдуть кепсько і попросив допомогти мені влаштуватися до якогось закладу в Кракові. За це я згодний, як і раніше, працювати на розвідку, поліцію безпеки, на чорта, диявола. Тільки б заробляти побільше. Долл милостиво обіцяв, і, я гадаю, зробить. Моє ж завдання – зміцнити тут усі ланки зв'язку. Дещо ми вже встигли здійснити. До ланцюга зв'язку залучено кількох товаришів з числа польських антифашистів. З тобою, зокрема, зустрічатиметься зв'язковий- пан Станіслав. Надійна людина. Цього польського комуніста знаю ще з тих часів, коли я належав до КПЗУ. Ми підтримували зв'язок між нашими партійними організаціями.

– А докладніше?

– Розповім усе, що мені відомо. Станіслав – колишній лодзинський текстильник, активний учасник страйкової боротьби. В класових боях виявив себе сміливим бійцем, вмілим організатором. Переконаний друг Країни Рад. Справжній інтернаціоналіст. У літньому віці переїхав до Кракова, де й живе у своєї доньки Люци-ни – молодої кравчині, дуже популярної серед дам офіцерів місцевого гарнізону. Жінка полковника Візера, а також дружина Долла – її постійні замовниці. Через теревені офіцерських дам Люцина досить поінформована… Словом, Іванна вже кілька разів виносила від неї різне «шитво». У пана Станіслава надійне прикриття – займається торгівлею сигаретами. Мотивування: «не хочу канючити в доньки кожну марку. Зароблю сам».

– Що йому відомо про мене?

Для нього ти теж зв'язковий – одна ланка в довгому ланцюжку. Пароль: «Передайте дружині, що сукенка готова до примірки». Відзив: «Спасибі, обов'язково передам!».

Наступного дня полковник Візер, поінформований Доллом про згоду Миколи вдосконалювати «освіту», зустрів його надзвичайно доброзичливо:

– Пане Козаченко, власне кажучи, робота в Криниці завершена. Лишилося організувати перехід кордону. В цій справі обійдуться без вас. А ви трохи відпочинете, поєднуючи приємне з корисним.

– Як це розшифровується? – пожартував Микола.

– Хіба майор Долл не говорив? Ви дістанете можливість пройти добру школу розвідки.

– Дозволю собі запевнити вас, шефе: все що викладають у Криниці, мені вже відомо; більше того – ви довірили мені приймати, іспити від вихованців капітана Вольфа, а тепер…

Візер з Доллом весело перезирнулися.

– У Криниці початкова школа, а я маю намір послати вас у вищу, вважайте – до академії.

– Куди ж це? – поцікавився Клинченко.

– Вже одне це запитання свідчить, що вища розвідувальна освіта вам не пошкодить, – викрутився Візер. – Завтра вас туди відвезуть.

Микола розвів руками: що, мовляв, поробиш, коли начальство наказує?

Наступного ранку обережно постукали у двері номера. Так тихо і ввічливо, що Клинченко був вельми здивований, коли на кинуте ним «бітте» зайшла не покоївка, а підтягнутий фельдфебель. Виструнчившись і клацнувши закаблуками, гість відрекомендувався:

– Альфонс Паулюс!

Фельдфебель доповів, що прийшов за наказом майора Долла. Гер майор викликають пана Козаченка до себе.

– Чи не з вами маю їхати?

– Так, мені припала честь супроводити вас до місця нової служби.

Вислухавши цю шанобливу відповідь, Клинченко зметикував: Долл дав зрозуміти провожатому, що хоч пан Козаченко не носить мундира, проте є особою, до якої треба ставитися з повагою. Щоб підкреслити ще раз свою старшість у службовій ієрархії, Микола наказав Паулюсу зачекати його у вестибюлі.

Альфонс слухняно вийшов. А коли Клинченко з'явився у вестибюлі з валізкою, підбіг, узяв її, виніс і акуратно поклав на заднє сидіння. Потім відчинив своєму пасажирові дверцята й зайняв місце за кермом. Через десять хвилин Микола вже був у кабінеті Долла.

Господар кабінету відразу перейшов до діла.

– Полковник Візер хотів сам з тобою зустрітися, але вночі його терміново викликали до Берліна. Якась нарада в другому відділі, зв'язана з необхідністю активізувати агентуру Бандери й Мельника в західних областях України. Видно, роботи нам прибуде. Так, що ти там учись добре і швидше повертайся.

– Слухай, Отто, – попросив Микола, – скажи одверто: куди мене повезуть? Це ж просто по-дитячому приховувати від мене подробиці моєї ж роботи.

Долл розсміявся:

– Візер взагалі любить туману напускати. Однак, ми робили це в твоїх інтересах. Просто вирішили піднести сюрприз за відмінне виконання завдання у Криниці. Навіть Катценбах тобою задоволений.

– То піднеси мені цей сюрприз зараз. Назви хоч пункт, до якого їду. Інакше мені навіть перед Альфонсом буде незручно. Ти ж сам навіяв йому думку, ніби я високе начальство.

– А ти звідки знаєш?

– Неважко було здогадатися…

– Здогадливість треба заохочувати. Скажу: ти їдеш у Бранденбург. Але за розголошення таємниці з тебе пляшка коньяку. Приїду погостювати.

Тепло попрощалися. В обмін на розписку Микола одержав п'ятсот рейхсмарок.

На вулиці Клинченко раптом чортихнувся і з досадою вдарив себе по чолу.

– Забули щось? – поцікавився Паулюс.

– Бритву лишив у готелі. Дрібниця. Та поки десь придбаєш – станеш схожим на Санта Клауса.

– Заїдемо до готелю, – запропонував Альфонс.

– Доведеться. І газет дорогою купимо.

Вони спинилися коло кіоска недалеко від готелю. Розплачуючись з кіоскером, Клинченко непомітно передав йому крихітний клаптик паперу, на якому було написано два слова: «Місто Бранденбург».

Шлях туди долали три дні. Можна було б і швидше, та Клинченко не поспішав. Радом, Варшава, Познань… Міста, через які пролягав їх курс, являли для розвідника чималий інтерес. До того ж з'ясувалася така подробиця: свою службу в абвері Альфонс Паулюс починав у полку «Бранденбург-800» – тій самій «академії», куди тримав путь Микола.

Тепер він уже жалкував, що з самого початку взяв у розмовах з фельдфебелем надто офіційний тон. І вирішив додати машкарі, яку носив, рис посиленої доброзичливості й щедрості, але без зайвої фамільярності. За один стіл з собою під час обіду в Радомі не посадив, але порадив десь добре підкріпитися (шлях ще довгий), додавши до поради купюру з двозначною цифрою.

Дисциплінований унтер трохи перестарався, про що свідчив густий дух шнапсу. Та Клинченко, ніби нічого не помічаючи, кинув:

– Заради спортивного інтересу покручу баранку, а щоб не заснув, розважайте мене цікавими розповідями.

– Про що ж, пане Козаченко?

– Невже не здогадуєтеся! Мандрівника завжди найбільше цікавить місце, до якого їде. Полковник Візер говорив: «Бранденбург-800» – то академія. Справді? Чого ж мене там навчать?

– Ви, думаю, пройдете індивідуальну підготовку. Про неї маю тільки загальне уявлення. А про полк чому б не розповісти? Рік був старшим писарем штабу. Це така частина, скажу вам, якої не має жодна інша армія світу. Тільки ми, німці, змогли додуматися. Розумний чоловік, цей Канаріс! Ще б пак! Фюрер знав, кого ставив на чолі абверу…

Альфонс ще довго базікав би про фюрера та його виняткові здібності, коли б Микола кількома запитаннями не повернув розмову в потрібне русло.

– Головне, пане Козаченко, ви нічому там не дивуйтеся, навіть почувши міцне російське слово. Спеціально вчать лаятися. Такі майстри є, що можуть лаятися чверть години підряд, повторюючи ті самі слова в десятках варіантів.

– А хто ж навчає? І нащо?

– Тримають тут одного. Старий уже. Я навіть колись спеціально в його особову справу заглядав. З емігрантів. Тільки з простих. Колись двірником був у поліції. Вибився пізніше у власники якогось там нічного закладу. Забув тільки, як він російською мовою зветься. Артист! Дадуть йому хлопці пляшку шнапсу -вип'є і пішов, і пішов… Так спився, що вартовим наказано його нікуди з двору не пускати…

– Нащо ж вчити бранденбуржців лаятися?

– Для антуражу.

Клинченка охопило почуття огиди. Щоб не виявити його, він силувано посміхнувся. Балакучий Альфонс сприйняв це як підбадьорювання й повів далі:

– Про лайку – то я вам так, між іншим, щоб не заснули. Вчать говорити: російською, українською чи білоруською мовами, залежно від того, в якому районі до ведеться діяти. Вчать звичаїв, пісень. Минулого разу, коли я тут був, «Катюшу» розучували. Та знову ж таки пісні – не головне. Це теж для антуражу.

– О, я бачу, Альфонсе, ви не тільки російську лайку, а й деякі французькі слова знаєте. Бранденбуржців і до окупації Франції готували?

– Так, але інший батальйон, під номером два, розташований у Дюрені, в Рейнській області. Він і навербований з ельзасців, які добре знають французьку мову, а також з бельгійців і голландців. А наш перший батальйон діяв у Польщі. Тепер призначається для диверсій проти Рад.

– От і підійшли ми до головного. Що ж я робитиму в Радянському Союзі після того, коли навчуся лаятись і співати «Катюшу»?

– Це вже, пане Козаченко, ви примушуєте мене порушувати присягу й підписку про нерозголошення таємниці…

– Пробачте, гер Паулюс, але я вважав, що ми колеги і нам доведеться служити спільній справі. Принаймні так сказали мені наші начальники – і майор Долл, і полковник Візер. Але якщо у фельдфебеля Паулюса є якісь підстави не довіряти мені, то він це робить надто пізно. Сказано вже не тільки «А». Ми пройшли в розмовах про «Бранденбург» принаймні половину абетки. Та я не силую. Через день-два все побачу на власні очі. І від вас, Альфонсе, приховувати не стану. Можливо, ще не раз підемо разом у розвідку. Саме по таких місцях, де консультації даватиму я.

– Пробачте, пане Козаченко. Ви ж самі розвідник і знаєте: звичка до конспірації стає в кожного з нас другою натурою. Навіть тоді, коли слово можна випустити, тримаєш його за хвіст…

– Якраз за це я вас і шаную, гер фельдфебель. Можете бути певні: своєму другові доктору Доллові охарактеризую вас, як людину, що заслуговує на повне довір'я. А розповідей на сьогодні й справді вистачить. Сідайте тепер за кермо ви, і я вам розкажу що-небудь з моїх пригод.

На другий день все повторилося. Паулюс, очевидно, подумав і переконався остаточно, що немає потреби приховувати від людини, яка стоїть у воді, що річка мокра. Розмова про «Бранденбург-800» тривала.

– Найкраще уявлення, – казав фельдфебель, – дає практика. Від наших бранденбуржців чув, чим вони за ймалися, коли почалася війна з Польщею. Вірніше, чим тільки не займалися: підслуховували за допомогою спеціальних приладів розмови між штабами. І навпаки, руйнували зв'язок між ними. Переодягалися в форму польських військових регулювальників і збивали частини на марші з правильного курсу. Шифрували й передавали фальшиві радіограми. Розпускали панічні чутки. Скида ли під укіс військові ешелони і підкладали вибухівку під мости. Захоплювали аеродроми й сіяли шпигуноманію. Кожний бранденбуржець відмінно володіє не тільки автоматом і ножем: його вчать хитрощів і підступності, вмінню, залежно від обставин, бути красномовним, як Ціцерон, чи мовчазним, як покійник. Сам адмірал Канаріс – частий гість у полку. Це він особисто наказав розучувати «Катюшу». За донесеннями нашої агентури, це найпопулярніша тепер у Радянському Союзі пісня. Так от, буваючи в Бранденбурзі, наш головний шеф кожного разу говорить на прощання одне й те ж: «Я хочу, щоб кожний з вас був сильним, як лев, спритним, як пантера і хитрим, як лис!».

«Не полк, а зоопарк», – майнуло в думці. Ввечері третього дня проминули Берлін і за якусь годину були вже в Бранденбурзі. Паулюс підігнав машину до брами досить великого будинку на околиці. За високим цегляним муром, який оточував цю будову казарменого типу, підносили свої розлогі крони вікові липи. Видно, не одне покоління пруссаків співало за цими стінами «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» і кричало «гох!» у відповідь на заклики німецьких імперіалістів розсунути кордони від Рейну до Чорного моря й Атлантики. Тепер над брамою майорів прапор з чорною свастикою в центрі білого кола. Все інше мало такий вигляд, як і десятки років тому. Важко було здогадатися, що перед тобою не звичайнісінька військова частина, а велике шпигунське лігво.

Фельдфебель кудись збігав і приніс перепустки. Проводив до входу в штаб. Клинченка прийняв черговий офіцер. Довго і уважно розглядав його посвідчення, документи й фото, вийняті з пакета (мабуть, привіз фельдфебель). Подзвонив комусь і спитав, чи все готове. Викликав Паулюса і наказав підвезти пана Козаченка в будиночок для приїжджих.

Їм відчинив солдат. Альфонс передав йому валізку Клинченка й розпрощався. Ночувати збирався в Берліні у родичів.

Відведене Миколі приміщення складалося з трьох кімнат і кухні. Солдат приготував постіль, поставив на стіл вечерю й пішов у кімнату поруч з кухнею, призначену колись для прислуги.

Клинченко, втомлений дорогою, випив склянку чаю, роздягся, ліг і заснув.

Прокинувся від світла. Горіла настільна лампа. В кімнаті було троє, невідомих. Один копирсався в його валізці, другий нишпорив по кишенях піджака. Третій стояв поруч з пістолетом у руці і мовчки розглядав Миколу.

– Хто ви?

Почув відповідь, з якої зрозумів майже все:

– Ми – месники за зраджену тобою Батьківщину.

– Чого ви хочете від мене?

З цими словами Клинченко зірвався з ліжка, спритним ударом ноги вибив у нічного відвідувача пістолет, а рукою так піддав у підборіддя, що той повалився як сніп, стукнувся головою об край столу і закляк. Але заволодіти зброєю, що з глухим стуком упала на килим, радянський розвідник не встиг. Бо тієї ж миті відчув страшенної сили удар межи очі й знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, сидів уже на стільці, міцно прив'язаний до його спинки. Двоє стояли нерад ним. Третій сидів на його ліжку, витираючи закривавлене обличчя. Він же й повів далі так.несподівано перервану розмову:

– Отак ти, гаде, зустрічаєш співвітчизників! Сподіваєшся, що почують у твоїй катівні й прийдуть на допомогу. Надії твої марні. Стріляти не станемо. Мотузок на шию – і здохнеш. Та спершу дещо розкажеш нам.

– Кому це вам?

– Ми говоримо з'тобою від імені радянської розвідки. Про тебе знаємо все. Брехати і на думку не бери. Розкажи, що робив у Бескидах, що знаєш про абверштелле Краків. Чого приїхав сюди?

– Я до абверу ніякого відношення не маю. В гори їздив походити на лижах. Сюди привів мене переночувати знайомий шофер.

– Не шийся в дурники. Три хвилини на роздуми.

– Повторюю, нічого не знаю. Можете мене вбити. Але ніяких розповідей не діждетесь. І переконань своїх не зміню. Мої симпатії – на боці націонал-соціалізму.

Той, хто допитував подивився на годинника. Клинченко мовчав, прекрасно розуміючи, з ким має справу.

За вікном загуркотіла машина і спинилася десь поруч. Нічні гості перезирнулися і вдали, ніби дуже стривожені.

– Ну, от що, Клинченко, чи як тебе там, Козаченко, здається, – кинув старший. – Часу в нас обмаль. Даруємо тобі останній шанс на життя. Підпиши цей папірець.

Микола пробіг очима текст, який тримали перед ним. Це було не дуже грамотно надруковане на машинці зобов'язання: залишаючись в абвері, працювати на радянську розвідку.

Мовчки похитав головою:

– Ніколи!

– Дай йому, Іване…

Той, кого назвали Іваном, кілька разів так ударив Миколу, що він знепритомнів удруге.

Перед очима ще пливли червоні кола, коли через страшний біль ніби здалеку донісся голос:

– Будеш, зраднику, говорити?!

Він нічого не відповів. На вулиці загуркотів мотор.

«Радянські розвідники» ще трохи постояли. Потім, поховавши зброю, вийшли, пообіцявши згодом повернутися.

Клинченко голосно покликав солдата. Гукав хвилин з п'ятнадцять. Нарешті, той з'явився, протираючи очі, охкаючи з приводу такої пригоди, дивуючись, як це він міг не чути.

– Розв'яжи, – тільки сказав Микола. – Марш до штабу, розкажи, що тут сталося. Виклич лікаря.

Прибіг усе той же черговий офіцер ще з двома. Відрекомендував їх, як представників СД. Денщика заарештували. Запевнили, що негайно візьмуться до розслідування: яке нахабство – агенти НКВС у Бранденбурзі!…

Клинченко обурювався більше за всіх. Не в його інтересах було викривати цю провокацію. її повторили б ще раз, тільки хитріше.

П'ять днів доглядав його лікар. Прислали іншого денщика з автоматом.

На шостий день наказано було з'явитися до командира полку – полковника Хельвіга фон Ланценауера.

Не піднімаючись з місця, полковник довгомовчки вдивлявся в обличчя Клинченка, на якому не забинтованими лишилися тільки очі. Повільно простяг через стіл руку й серйозно, без найменшої іронії, навіть з нотками урочистості в голосі, сказав:

– Поздоровляю, перевірку ви пройшли блискуче.

– Он як! Перевірку? Ну, слава богу, а я вже подумав: на мене полює радянська розвідка!

Фон Ланценауер зареготав:

– Радянські розвідники на території – «Бранденбурга-800»! Та ви просто поганої думки про мене, пане Козаченко.

У Миколи було більше підстав сміятися. Але він, удавши стримане обурення, відповів:

– Ще одна така перевірка – і я перетворюся на покійника.

– Е-е-е, пане Козаченко, не вам скаржитися! Ви ж мало не забили свого колегу.

– Хто знав, хто знав! Я тільки захищався…

– Досить вміло, – похвалив ще раз полковник. – Пробачте, такий уже в нас порядок. Перевіряємо, як поведеться людина, потрапивши до більшовиків. Але викликав я вас не тільки для того, щоб поздоровити. Давайте разом продумаємо програму ваших занять. Що не кажіть, а підготовку маєте лише практичну. Не ображайтесь, але я вважаю, що ви просто дилетант із здібностями талановитого розвідника. Потрібна система. Оскільки ми думаємо вас використати для роботи серед українських націоналістів, вам потрібно, насамперед, знати історію цього руху, його головні канони, завести знайомства в колах ОУН. Не завадять деякі знання з хімії, техніки, шифрування й дешифрування, трохи психології. Завтра почнете.

…Перший день навчання прийшов неголосним, але настирливим стуком у двері спальні. Денщик, силкуючись здолати позіхання, доповідав:

– Тільки-но подзвонили зі штабу. Вам наказано о сьомій бути на заняттях.

Рівно о сьомій до хімічного класу полку «Бранден-бург-800», куди привів Клинченка черговий по штабу, завітав високий, ставний блондин. Його злиняло-блакитні очі на вузькому витягнутому обличчі здавалися мертвими. Та коли заговорив, Микола зрозумів, що помилився. В стислих, точно зважених словах блондина проступали і тверда воля, і впевненість у собі та в службових істинах, які йому прищепили на все життя.

– Мене звуть Зігфрід. Ви прийшли вчасно. Це характеризує вас добре. Точність – обов'язкова риса розвідника. Уважність, спостережливість і добру пам'ять – теж високо ціную…

«Що ж, – помислив собі Микола, – поки що я не маю заперечень: я й сам такої ж думки про обов'язкові риси характеру розвідника». Клинченко навіть кивнув головою на знак згоди. Зігфрід, однак, сприйняв це за фамільярність. Мені, мовляв, плювати на те, згоден ти чи ні, і поспішив одразу прояснити відносини:

– Прошу мати на увазі, пане Козаченко, що я не тільки викладатиму вам основи тайнопису, а й виконуватиму обов'язки вашого безпосереднього начальника. Без мого дозволу ви не маєте права відлучатися за межі полку. Тепер прослухайте програму занять на місяць.

Помітивши, що підлеглий збирається занотовувати, інструктор заперечливо похитав головою:

– Виносити будь-які записи поза ці стіни найсуворіше забороняється. Тренуйте пам'ять.

Розпорядок дня, оголошений Зігфрїдом, не лишав жодної вільної хвилини. Теоретичні лекції змінювалися практикою, фізичною підготовкою. Вона полягала, між іншим, і в тому, що на Клинченка іноді кілька разів протягом дня несподівано нападали різні особи, бувало, і сам Зігфрід, то з палицями, то з ножами чи пістолетами. Від них мав відбиватися прийомами, яких вчили у «Бранденбурзі».

Потяглися довгі й напружені дні вишколення. В радіокласі вимагали швидко виходити в ефір і з такою ж вправністю ховати мініатюрні передавальні й приймальні Станції, вмонтовані в найрізноманітніші предмети – від гармонії до милиці. На спеціальних майданчиках, обладнаних макетами мостів через Дніпро, Десну та інші річки, відомих електростанцій, радянських адміністративних центрів, вчили проводити диверсії.

У класах і тирі представлені були зразки радянської та німецької зброї, а тренували в стрільбі з англійської, американської, навіть японської.

У тирі Клинченко ознайомився з новим оригінальним винаходом токійських збройовиків – вибуховою кулею. Вдарившись об твердий предмет, вона імітувала звук короткої кулеметної черги. Такими кулями рекомендувалося стріляти через голови своїх військ у тил противника, створюючи у ворожих солдатів враження, ніби їх атакують з двох боків. Японці готувалися застосовувати ці військові хитрощі в джунглях. Гітлерівці вважали, що вибухова куля може придатися під час боїв у лісах України, Росії, Білорусії.

Викладачі, зокрема Зігфрід, вважали Клинченка здібним учнем.

– За вашу технічну підготовку нам червоніти не доведеться, – сказав він якось підшефному. – Вона практично закінчена. Тепер завдання – глибше вникнути в течії українського націоналістичного руху. Там стільки груп і групочок, стільки рифів надводних і підводних, що сам чорт ногу зламає. Знати ви повинні все і всюди бути своєю людиною. Представники цих груп є в «Гілеті». Бувати там ви зможете тепер частіше.

Клинченка щодня возили до цього «Нойового ковчега», куди від усіх прошарків українського буржуазного націоналізму було відібрано «кожної тварі по парі». Переважали, звичайно, бандерівці, бо «Гілета» готувала офіцерські кадри для так званої УПА (Українська повстанська армія).

Тут, у районі Берліна Шарлоттенбург, на Ансбахер-штрассе, 26, Зігфрід познайомив його з людиною, через яку Микола мав знайти зв'язки у вищих колах жовтоблакитників. Нового наставника звали Фрідріх. Знав Фрідріх справді багато. Дав у лекції, яку прочитав Клинченку, вичерпні атестації Бандері, Мельникові, їх найближчому оточенню. Підкреслив, що ідейних розходжень між ними практично немає, – є тільки тактичні. І ті про людське око. Насправді гризня йде за міфічну владу на Україні, яку обіцяє фюрер згодом, особливо, за цілком реальні асигнування на шпигунську роботу, відпущені абвером, СД та іншими імперськими відомствами.

– Кінець кінцем, – резюмував Фрідріх, – вихованці «Гілети» й ті, хто їх сюди направив, ідуть у нас в одній упряжці. Наше з вами спільне завдання полягатиме в тому, щоб тісніше об'єднати всіх на службі рейхові.

– Що саме мені доведеться для цього робити? – поцікавився Клинченко.

– Про це говорити ще рано. Ви, ну, як би це висловитися, не ображаючи вас, курсант чи що. А от вб'єтеся в колодочки, одягнете офіцерські погони -і ми розберемося в усьому докладніше.

«Теж читав моє досьє, отож і підігріває в мені кар'єристські настрої», – здогадався Клинченко. А вголос лише здивовано-радісно гукнув, удаючи, ніби чує новину:

– Така можливість передбачається?

– Фон Ланценауер доповідав про вас адміралу Канарісу. Отже, вважайте, погони на вас.

Лекція Фрідріха тривала близько трьох годин. І вбиваючи в пам'ять, мов цвяхи, найбільш цікаві для Центру інформаційні новини, Микола роздумував одночасно над тим, як увійти в довір'я до головного посередника між свастикою і тризубом. А що перед ним саме така постать, сумнівів не було.

«Обов'язково дізнатися про Фрідріха докладніше», – з цією думкою вийшов Клинченко з кімнати, де відбувалася їхня розмова, і, фотографуючи чіпким оком довгий, напівтемний коридор, відразу побачив Долла. Той якраз чаклував біля запальнички, що не хотіла горіти, і тому не помітив свого колишнього підлеглого.

– Шеф! – неголосно гукнув Клинченко.

– Диви, знайшлася таки моя пляшка коньяку, – зрадів п'яниця. – Ти пам'ятаєш, Миколо, борг?

– Чому б ні, Отто! Тільки не ті нині часи, щоб такі борги віддавати. Вважай мене арештантом. Ані кроку без дозволу інструктора.

– Хто ж тебе опікає?

– Начальство в мене суворе: Зігфрід.

– Нічого не поробиш. Треба бути дисциплінованим, хлопчику мій. Та є вихід: поїду з тобою в Бранденбург. Сподіваюсь, фон Ланценауер старого колегу з своїх володінь не вижене.

– Яким вітром, Отто? – з цими словами підійшов до них Фрідріх.

– Мені щастить сьогодні на зустрічі, – трохи натягнуто, як здалося Клинченкові, відповів Долл. – Ну, тепер, Миколо, тобі доведеться частувати нас двох! Мій колишній учень, – відрекомендував він Клинченка.

– А мій нинішній…

– Он як, ви вже й знайомі? Втім, я наперед знав, що без тебе й вода не освятиться. Поїдеш з нами до Бранденбурга? Козаченко частує.

Фрідріх категорично відмовився, пославшись на переобтяження невідкладними справами.

Повторювати запрошення Долл не став. Випросивши у Зігфріда, який ще мав затриматися в Берліні, вільний вечір для свого колишнього вихованця, він посадив Клинченка поруч з собою в «мерседес». Поїхали. Довго мовчали. Кожний думав щось своє. Вже десь за межами Берліна Долл несподівано спитав:

– Як він тобі сподобався?

– Хто, Фрідріх?

– Хай Фрідріх! Хоч, між нами кажучи, він такий Фрідріх, як я папа римський. Це одне з його псевдо.

– Отто, ти його чомусь, бачу не полюбляєш.

– Хай його чорти люблять. А я не вірю цьому пройдисвітові.

– Пройдисвітові? А я чув, ніби він має звання майора СС…

– Будь з ним обережний, Миколо, може продати за півгроша.

– Спасибі за турботу!

– А що ж ти думаєш, турбуюсь. І про себе теж: я перший пригрів тебе. Поворогуєш з ним – і мене на слизьке потягнеш. Волію його мати серед непевних друзів, ніж серед ворогів. Але я певен, він на чому-небудь голову зламає. На такому життєвому шляху, як у нього, завжди зустрічається кат…

Густо пересипаючи свою розповідь чортиханням і нецензурною лайкою, Долл словесними штрихами малював портрет Фрідріха, якого насправді звали Альфредом.

…1915 рік. Альфред Бізанц – австрієць за підданством, німець за походженням, авантюрист за професією, космополіт за переконаннями – опиняється в рядах польських легіонерів Йозефа Пілсудського, які на боці імператора Франца-Иосифа б'ються проти Росії. Трьома роками пізніше Бізанц продає свій меч жовтоблакитникам з так званої УГА. Помилка в розрахунках! Українська галицька армія розгромлена. Куди податися? Бізанц, мов хамелеон, змінює забарвлення: перебігає до ЧУГА – Червоної Української Галицької Армії. З намірами – найпідступнішими: зрадити свій полк і ціною крові однополчан дістати відпущення гріхів від білополяків. Та перше ніж встигає здійснити задумане – потрапляє в полон до пілсудчиків. Його вже ведуть на розстріл. Але втручаються старі приятелі: Рідз Смігли, Бек, Сікорський. Сам Пілсудський прощає стару зраду заради нової: він влаштовує Бізанца до штабу Петлюри як резидента своє розвідки (союзники уважно стежать один за одним).

Шпигун завойовує довір'я головного отамана. Симон Петлюра дарує йому навіть звання полковника свого генерального штабу.

– І ким стає наш герой, наш войовничий Альфред по війні? – вставляє Долл запитання у власну розповідь.

– Польським генералом, – навмання кидає Клинченко.

– Не вгадав! Та хіба передбачиш манівці такого дурисвіта, – гарячкував оповідач. – Ні, твій Фрідріх-Альфред зайнявся більш грошовитими справами: перетворюється на орендатора і спекулянта великими земельними маєтками. Розкішне авто, власний рахунок у банку…

– Можна позаздрити!

– Я б теж не відмовився. Та йому й цього здалося замало. До того ж і дня не може прожити без зрадництва. Наші знали про це і вирішили використати колишні його зв'язки з петлюрівцями для зміцнення резидентури у Львові. З одного боку нас цікавили поляки, а з другого – від Львова до кордону з Радами – рукою подати. Послали Шольца. Ти його знаєш. Поїхав він до Польщі як представник сільськогосподарського банку Німеччини, а повернувся з «трофеєм»: завербував таки Бізанца. Ну, а той – радий старатися – таку розвів хвилю, що його помітив сам Ріббентроп і почав давати йому розвідувальні завдання по лінії міністерства закордонних справ. Одним словом, став Альфред головним спеціалістом рейху з питань України. Задер носа. Навіть перехилити чарку тепер зі мною відмовляється.

– Невже так високо злетів?

– Ще б пак! Очолював п'яту колону в Польщі, а нині верховодить українськими націоналістами. Коли недавно знову побилися Бандера з Мельником, обох викликали до Берліна, а в ролі головного миротворця, за дорученням Канаріса, виступав усе той же Бізанц. Не випадково він і «Гілету» опікує. Ходять чутки, що коли фюрер дозволить формувати дивізію СС «Галичина», ця справа буде доручена тільки йому.

Розмова затяглася. Полягали пізно. Та сон до Клинченка не йшов. Він до болю в скронях роздумував над тим, як передати Центрові багатющу інформацію, зібрану за час перебування в Бранденбурзі. Вирватися хоч на годину з-під опіки Зігфріда для зустрічі з зв'язковим не було ніякої можливості.

Вранці вони тепло попрощалися. Долл, хоч Микола його про це й не просив, пообіцяв зробити все, щоб вони й далі служили разом.

А наступної ночі Клинченко прокинувся від гармидеру на вулиці. Раз у раз блимали фари авто, десь гупали солдатські чоботи. Доки розмислював над тим, що б то могло означати, задзвонив у сусідній кімнаті телефон. З протилежного кінця провода владно озвався сам командир «Бранденбурга-800»:

– Пане Козаченко, негайно до мене!

В яскраво освітленому кабінеті фон Ланценауера зібралися всі старші офіцери полку. Клинченко зупинився біля порогу, не знаючи, що робити далі.

– Лейтенанте Козаченко, підійдіть ближче!

Всі піднялися й стали за командою струнко. Полковник вийшов на середину кімнати, міцно потис Миколі руку й простягнув офіцерське посвідчення:

– Поздоровляю! Віднині ви офіцер абверу. Ніколи не забувайте, що цієї честі ви удостоєні на клопотання самого адмірала. Ми багато від вас чекаємо. Хайль Гітлер!

– Зіг хайль! – загукали присутні.

– А тепер, – повів далі полковник, – вам треба негайно виїхати до Кракова. Ви повертаєтесь у розпорядження полковника Візера.

– Чи можна мені довідатися про причини такої терміновості?

– Ми всі передислоковуємося ближче до кордону. Отже, ще побачимося.

«Невже починається? А може, якісь провокаційні маневри?» Ця думка не давала спокою. Сказане фон Ланценауером і те, що на власні очі бачив сам в останні години перебування в Бранденбурзі, – було важливіше за все інше. Тому наказав шоферові гнати на всю швидкість. А коли той, минаючи автоколону, трохи загаяв, Клинченко пересадив солдата на своє місце і взявся за кермо сам.

До Кракова добралися на третій день вранці. Закинувши валізи в готель і відпустивши машину, побіг відразу до газетного кіоску. Діждався, поки лишився віч-на-віч з кіоскером, і тоном, який давав зрозуміти, наскільки це важливо, сказав:

– Передай старому, щоб сьогодні чекав мене. Коли доведеться, до самої комендантської години.

Товариш Станіслав, як і належить досвідченому конспіраторові, обрав для торгівлі цигарками таке місце, щоб ніхто не міг йому закинути, ніби нехтує комерційними інтересами, а разом з тим і таке, щоб не дуже бути на очах. По фотографії, показаній свого часу Сте-фаном Бойком, Клинченко відразу пізнав його.

Обмінявшись із зв'язковим паролем, Микола, перебираючи на лотку пачки з куривом, з вправністю факіра викинув з рукава подібну ж пачку з прихованими в ній мініатюрними шифровками. Наказав:

– Найкоротшими каналами! На кордон негайно радіосигнал: «Посильте пильність!».

ТРИВОЖНИЙ СВІТАНОК

Полковник Візер підвівся з-за столу, вийшов на середину кабінету і, вдаючи ніби не пізнає людину, яка, виструнчившись, стоїть перед ним, уїдливо спитав:

– Як вас звати?

– Микола Козаченко.

– Не може бути, – іронізував полковник. – Ось і ад'ютант доповів, що на прийом прийшов лейтенант Козаченко, а мені все ввижається якийсь цивільний, шпак…

Візер ще раз демонстративно обмацав поглядом постать Клинченка, докірливо похитав головою і раптом, ніби змилосердившись, кинув люб'язно:

– Ну, поздоровляю, лейтенанте! Поверненню вашому радий. Тільки чому ви й досі не переодяглися? З влас ного досвіду знаю: військовий мундир збільшить ваші шанси у жінок принаймні вдвічі. Диви який: йому шану виявляють, а він… Як росіяни кажуть про таких: штафірка, шпак?

– Було колись, гер оберст, та це ще з лексикону офіцерства царської армії. Переодягтися ж, пробачте, не встиг. Командир полку «Бранденбург», вручаючи мені офіцерське посвідчення, наказав повернутись у ваше розпорядження негайно.

– Знаю! Полковник фон Ланценауер телефонував мені. Як вони там, наші славні бранденбуржці?

– Терміново передислоковуються на кордон. Я теж примчав сюди щодуху. Гадав, війна з Радами починається.

– Не будемо забігати наперед, лейтенанте, такі рішення – компетенція фюрера. Він думає і про нас. Поки що вирушайте на інтендантський склад, а звідти до майора Долла. Він уже двічі цікавився вашою особою.

Новоявлений лейтенант поспішив виконати наказ. Коли наближався до кабінету Долла, двері кімнати рвучко відчинилися. З них вибіг заклопотаний Альфред Бізанц у формі штурмбанфюрера. Заглиблений у роздуми есесівець проминув Клинченка. Та рефлекс розвідника, хоч із запізненням, спрацював. Бізанц раптом спинився, круто обернувся на сто вісімдесят градусів і гукнув Миколі:

– Ледве пізнав вас, лейтенанте! І спиняю не лише для того, щоб поздоровити. Ви мені потрібні.

Привітавшись і вже не випускаючи Миколиної руки, потяг його до Долла.

– А-а-а, знайшлася пропажа, ще й у якому вигляді, – радісно розшумівся майор, доки Клинченко козиряв і клацав закаблуками. – А ми тут телефон мало не обірвали, розшукуючи вас. Готуйтесь, друже мій, з корабля не на бал, а знову-таки на корабель…

– Яволь! Гер майор, мушу слухатися, особливо тепер, коли на мені погони. До ваших послуг, шеф! Не знав, що мене розшукують. Тому дозволив собі помитися з дороги, поголитися, переодягтися в мундир. Полковник Візер уже й так обізвав мене шпаком і штафір-кою. Та, як бачите, я вже готовий до всього, включно до війни з більшовиками. Кажуть – не сьогодні-завтра почнеться?

Клинченко обсмикнув китель і виструнчився ще більше, демонструючи свою готовність до виконання першо-го-ліпшого завдання. Очима він «їв» начальство, щоб помітити, як реагуватимуть абверівці на таке запитання.

Долл інстинктивно покосився на двері й суворо мовив:

– Допитливість – хороша риса розвідника, коли він діє в таборі ворога. Вдома ж головні його чесноти – мовчазність і скромність. А ви хочете знати більше за своїх начальників. Не підганяйте подій. На це, крім господа бога, має право тільки одна людина в світі…

– Хайль Гітлер! – скочив з стільця Бізанц.

– Зіг хайль, – сказали в один голос Долл і Клинченко.

Микола додав:

– Спасибі за урок, гер майор!

Язик механічно вимовляв слова подяки, а мозок тисячами дрилів точила думка: «Чи знають тут, у Кракові, точний строк?».

«Відомо їм чи не відомо?» – стукала кров у серце і скроні.

«Для Москви вже давно не секрет, що нападуть. Та коли б можна назвати день, час. Навіть хвилина при раптовості важлива…»

Хід його роздумів перебив Долл.

– Над чим замислилися, лейтенанте? Вас хіба не цікавить, нащо я вас викликав?

– Дуже! Та ви ж самі тільки-но роз'яснили мені, в чому чесноти розвідника у ворожому таборі і вдома. Тому ні про що не питаю. Терпляче жду наказу.

Говорив навмисне так, щоб у тоні пробреніла гіркота. Долл і Бізанц усміхнулися. Образився хлопець. Зеленкуватий ще. Не розуміє, що більшої таємниці, ніж дата початку війни проти Рад, у рейху тепер не існує. В ній, у тій таємниці, – запорука несподіваності. А несподіваність нападу – основа «бліцкрігу». Особливо на головному фронті.

Де головний? Не треба бути стратегом, щоб розуміти: він не на заході Європи, де успішно для гітлерівців пройшли спочатку сутички розвідок, а потім і бої армій. Які, власне, бої? Похід – прогулянка з засуканими рукавами під барабани й губні гармошки. Позаду бойових колон посувались удвічі довші валки вантажних машин з трофеями. І вино з виноградників півдня Європи лилося рікою. Головний фронт – поруч, на радянсько-німецькому кордоні, де причаїлися для першого стрибка близько двохсот найбільш боєздатних дивізій фюрера. Хай сьогодні ще не гримлять тут гармати, але досить сигналу – і кордон перетвориться на найдовший, найважливіший у світі фронт, де вирішуватиметься доля людства.

Всі троє, хоч і з протилежними почуттями, розмірковували про те саме, бо знали приблизно ті ж факти й оцінювали їх з точки зору досвідчених розвідників.

Думка, мов та блискавка: майнула – і не доженеш. Роздуми наче довгі, а паузи ніхто й не помітив.

– Лейтенант Козаченко!

Долл підвівся, підкреслюючи тим самим перехід розмови на рейки суто офіційні.

– Лейтенант Козаченко! Ви переходите в розпорядження штурмбанфюрера Фрідріха. Поїдете з ним, куди накаже, і допоможете підібрати для абверштелле Краків людей з колишніх випускників розвідшколи в Бескидах. Ви їх добре знаєте. Привезете сюди чи до іншого пункту, де наша частина перебуватиме на той час.

– І все ж дозвольте запитання, гер майор.

– Якщо воно не стосується причин нашої можливої передислокації.

– Ні, я тільки хочу спитати: невже хто-небудь з них уже повернувся? Адже всіх випускників школи вирішено було заслати на Радянщину?

Далекоглядність Долл вважав чи не найголовнішою своєю якістю. Тому, незважаючи на присутність штурмбанфюрера, якого не любив і навіть побоювався, пустився в теревені.

– На щастя, не всіх. Лишилося їх, правда, небагато. Пам'ятаєте мої суперечки з Катценбахом, мої поради не перекидати відразу стільки агентури через кордон, щоб не привертати уваги радянської контррозвідки? Мене не послухались. Докоряли, що я переоцінюю таємну службу більшовиків. А що вийшло? Тільки посипалися наші, мов ті переспілі груші, через рубіж, як радянські прикордонники їх тут же підмели. Добре, що хоч дехто з того випуску по цей бік лишився. З них і доберете здатних стати інструкторами нових розвідшкіл.

– Де ж вони, ті люди?

Бізанц тим часом уже підвівся, глянув на годинник і попростував до виходу. Відповіді на запитання Кли-ниченко не дістав.

У дворі на них чекав чорний «мерседес».

– Гер штурмбанфюрер Фрідріх, бачу, що обидва мої вчителі – і ви, і майор Долл – усе ще вважайте мене хлопчиськом. Деякі мої запитання лишаються без відповідей. Чи не везете ви мене знову до «Гілети» для продовження освіти?

– Іронізувати в службових розмовах – право старших. Але на знак того, що я не гніваюся на вас, скажу: можете звати мене – штурмбанфюрер Бізанц. Це мов справжнє прізвище. Для тих, кому довіряю. При сторонніх я просто гер штурмбанфюрер. Зрозуміло?

– Яволь!

– От і добре. Можу ще сказати: на вас чекає довга й цікава подорож.

– На схід?

– Навпаки! Дивіться, куди ми прямуємо.

На стрілі дороговказу, що промайнув справа, стояло: «Бреслау» [*Так німці називали Вроцлав].

– Забарилися… Пізно вибралися… Можемо не встигнути, – скиглив усю дорогу Бізанц і квапив шофера: – Швидше! Швидше!

І все ж довелося спинятися: на обід, два рази міняти скати. У Вроцлав дісталися, зрештою, пізно вночі. До Лігниця, куди так рвався штурмбанфюрер, лишалося ще години дві їзди. Водій не насмілювався скаржитись на втому. Але й без того видно було, що він куняє.

Микола запропонував переночувати в готелі. Та Бізанц погодився лише на двогодинний перепочинок у машині.

Ледь зажеврів небосхил, «мерседес» почав знову заглинати кілометри. Десь позаду лишився вже й Лігниць. Стрічка шосе пішла лісом, забігла між скелясті горби. Микола не помітив, коли вони з автостради перескочили на вузьку асфальтовану дорогу. Попереду, в долині, за-тиснутій горбами, лежало селище чи малесеньке місто з гостроверхими дахами.

– Нойхаммер, – повідомив своїх супутників штурмбанфюрер.

«Он як!» – подумав Клинченко. Назву цього селища – одного з опорних пунктів абверу – йому доводилося чути. Та побувати тут не випадало.

Не дуже пощастило й нині. В цьому Микола переконався, коли вони проминули браму, висічену в мурі з червоної цегли. Далі лежав квадратний плац. На ньому метушилися солдати й офіцери у формі вермахту, виносили з будинку, схожого на казарму, різноманітне військове майно і вантажили в автомашини, що стояли довгою валкою. Окремі автомобілі мали на причепі легкі протитанкові гармати. З кузовів інших дивилися в небо стволи зенітних кулеметів.

Клинченко встиг помітити, що на кожну гармату припадало кілька повних боєкомплектів. Міни до ротних і батальйонних мінометів, патрони до гвинтівок і автоматів теж вантажено за нормами бойовими, а не навчальними. Тут було до тисячі озброєних людей. Команди віддавалися німецькою мовою, а говорили між собою солдати й унтери суржиком української, польської та німецької.

Щоб краще все оглянути, Микола вирішив зайти до будинку штабу, куди ще хвилин з двадцять тому пішов Бізанц, наказавши чекати його в машині. «Скажу, що зголоднів і шукаю якогось буфету», – придумав Клинченко пояснення своєї непосидючості. Покликав з собою і шофера.

Та лише зробили вони кілька кроків у напрямі штабу, як побачили штурмбанфюрера. Він ішов їм назустріч у супроводі якогось обер-лейтенанта. Бізанц і незнайомий офіцер спинилися. Есесівець гукнув, щоб солдат повертався до машини, а лейтенант прямував до них.

– Оберлендер, – керівник легіону «Нахтігаль», – від рекомендувався незнайомий після того, як вони з Клинченком відкозиряли один одному.

Хоч Бізанц прибув з Берліна з повноваженням від начальника відділу «абвер-2» полковника Лахузена і мав чин на два ступені вищий за Оберлендера, останній, як встиг помітити Микола, тримався вельми незалежно, навіть зверхньо. Продовжуючи почату видно ще раніше розмову, заявив, що жодної людини з колишніх вихованців розвідщколи не дасть, бо легіон «Нахтігаль» піднято за сигналом тривоги і приведено в повну бойову готовність. Частина перебуває вже, по суті, на марші.

– І далеко ви? – поцікавився Микола, коли Бізанц відійшов до машини за сигаретами.

– В район Перемишля. Тільки, сподіваюсь, гер лейтенант розуміє: це така сама сувора таємниця, як і наше дотеперішнє перебування в Нойхаммері.

– Гер обер-лейтенант, ніколи не довіряйте таємниць особам, яких при цьому треба попереджати, щоб вони не базікали. Щодо мене – можете бути цілком спокійні. Саме моя поява тут – достатня гарантія. Побачимося скоро на вашій новій квартирі.

Бізанц повернувся від машини ще більш роздратованим. Пустив кілька шпильок на адресу Оберлеадера, сказавши, між іншим, щось на німецький лад про панів, які в самоварі куліш варять. Та сваритися не став. А Оберлендер чи то через велику заклопотаність, чи, може, з не дуже великої поваги до Бізанца удав, ніби тих шпильок і не помітив. Пославшись на зайнятість, обер-лейтенант попрощався й відійшов, не запропонувавши їм навіть поїсти. Так невдало закінчилася їхня місія.

Заглибившись у свої переживання, Бізанц довго і похмуро мовчав.

– Пробачте, – перебив його роздуми Клинченко, – можливо, мені бракує спостережливості, але враження таке, що Оберлендер при генеральському чині помилко во начепив погони обер-лейтенанта. І відрекомендувався він якось дивно: «керівник легіону». Хіба є в абвері така посада?

Щоб водій не розумів, Микола говорив по-українському.

– Браку спостережливості вам не закинеш – зробив йому комплімент штурмбанфюрер, якому хотілося виговоритись. – Оберлендер – то людина така: хоч прив'яжи – відгризеться. Хитрун! Нахаба! Поважає тільки силу І вклоняється тому богові, який має над ним сьогодні реальну владу. Цими днями його викликав начальник гестапо Генріх Мюллер. Розмова відбувалася в присутності адмірала Канарка. «Нахтігалю» дано якесь дуже таємне завдання суто карального плану. На час його виконання Оберлендер підлягає тільки Мюллерові й адміралові. До всіх інших, у тому числі до Лахузена, він повернувся тим місцем, по якому його в дитинстві мало били. Назвався ж керівником легіону, бо командиром батальйону, який, до речі, нараховує, понад тисячу чоловік, є не він, а один з найближчих друзів Бендери. Та справжня влада, звичайно, в Оберлендера.

…Каральні функції, передислокування в район Перемишля – цілком таємне завдання… Все це насторожувало. Поспіх, з яким «Нахтігаль» відбував з Нойхаммера свідчив: нове доручення Оберлендер мав виконати негайно. Коли? Клинченко ладний був заплатити за точну відповідь власним життям. І хоч розумів, як небезпечно після зауваження, зробленого йому колись Доллом у присутності Бізанца, знову повертатися на слизьку стежку, все ж спитав:

– І скоро ми почуємо про його успіхи по тон бік кордону?

– А ви настирливий, – несхвально похитав головою штурмбанфюрер. – Хочете таки витягти з мене те «коли»? Даю слово офіцера – не знаю. Та й навіщо це вам? За співвітчизників своїх турбуєтесь?

– Не думав, не гадав, що вам таке на думку спасти може! Хіба не знаєте: у мене з червоними свої рахунки!

– Он який ви образливий, наче панночка! За жарт – пробачте. А на Оберлендера щодо цього можна покластися: такий лика надере. Не певен, що його підлеглі здатні на штикову атаку, але в'язати зашморги вміють.

– Охоче вірю. Та борги звик віддавати сам. Хай тільки трапиться слушна нагода.

І, ухиляючись від дальшої розмови на цю тему, кинув солдатові:

– Давай, Гансе, мені кермо. Прокачу вас з вітерцем.

Зручно вмостившись на місці водія, Микола з'їхав із вузького асфальту, що саме тут впадав струмком у сіру річку автомагістралі, круто повернув направо, вголос подавши сам собі команду:

– Курс – Берлін!

– Стій, куди!?

– Хіба штурмбанфюрер не казав мені, що на зворотному шляху маємо обов'язково відвідати гетьмана Скоропадського? От і тримаю курс на Алоїзенштрассе.

– Поспішних чорт хапає!-лайнувся Бізанц. – Розвертайтеся на південь. Чому б нам не перетнути кордон і не випити шклянку кави у Відні!

– Гер штурмбанфюрер жартують, – висловив сумнів солдат, побачивши, що лейтенант слухняно розгортає «мерседес» на стрілу з написом «Відень».

Клинченко більше не розпитував. Ще до знайомства з «Нахтігалем» чув, що тут, у районі Нойхаммера, формується й диверсійно-розвідувальний батальйон «Бергман» [*Бергман (нім.) – горець]. До нього вербують колишніх прислужників Ноя Жорданії [*Голова контрреволюційного меншовицького уряду Грузії. З 1921 року в білій еміграції], вірменських дашнаків [*Дашнаки – члени вірменської буржуазно-націоналістичної партії «Дашнакцутюн»], недобитки басмацтва. «Бергман» призначається для терору в горах Кавказу. Тепер виходило, що й це – не все: вони мають побувати в якомусь третьому інкубаторі терористів, прихованому аж на території Австрії.

Власне кажучи, з нагоди проникнути в ще одне з таємних формувань абверу – можна було тільки радіти, якби не потреба якнайшвидше передати Центрові про «Нахтігаль» і його термінову передислокацію до кордону. Думка про зустріч з Оберлендером не давала спокою. Автоматично ведучи машину, Клинченко не помічав навіть чудових краєвидів, які перед ним розкривалися. По праву руку, хоч трохи й здалека – величезною зеленою кучерявою шапкою гсромайнула гора Вєлькі Сова і дорога пішла вздовж мальовничих берегів Світави.

За Брно перетнули кордон з Австрією і поруч з магістраллю потяглася швидкоплинна Морава.

Напитися кави у Відні Бізанц не дав. Наказав їхати ще далі на південь. За якусь годину, біля Вінернойштадта, він сам сів за кермо. З автостради, як і там, під Лігніцем, з'їхали на шосе. Штурмбанфюрер вів машину рівно й впевнено, як людина, що потрапила сюди не вперше.

Нарешті, дорога вперлася в старовинну ковану браму.

– От і шльос Забверсдорф, – з полегшенням сказав Бізанц, простягаючи свої документи двом цивільним, які наче з-під землі виросли коло «мерседеса».

Нашвидку повечерявши, подорожні розійшлися по відведених їм кімнатах.

Клинченкова низьким своїм склепінням схожа була на каземат. Виходило, шльос Забверсдорф – замок не тільки за назвою, а й справжня фортеця, що свого часу витримала, можливо, не одну облогу. Кому вона служить нині? Він вирішив піднятися з ліжка якнайраніше і все обдивитися.

З цією думкою заснув.

Прокинувся від пронизливого виття сирени. За дверима, в коридорі, гупали кованими чобітьми десятки ніг. Чути було гомін, уривчасті голосні команди.

Виглянув у вікно. Надворі ледь почало сіріти. Похапки одягся й вибіг на плац. Тут уже шикувалися солдати. Одразу визначив: чотири роти. Отже, як і в Нойхаммері, – посилений батальйон. Озброєння – гвинтівки. Тільки унтери мали автомати.

Під ліхтарем, біля високого флагштока купчилися офіцери. Серед них стояв і Бізанц. Клинченко поспішив до гурту. Підійшовши ближче, здивувався: уніформа в офіцерів і солдатів була хоч і звичайна, вермахтівська, пілотки на місці кокарди мали не орла, а тризуб. Зліва на грудях вояки поначіпляли щось на зразок бантиків з жовто-блакитної стрічки.

– Відрекомендую вас пізніше, церемонія вже починається, – прошепотів штурмбанфюрер.

– Яка?

Відповісти Бізанц не встиг. Командир батальйону скомандував: «На прапор, струнко!» і по мотузці, прив'язаній до флагштока, повільно пішло вгору полотнище: павук-свастика в білому колі на червоному тлі. Серце Миколи залила лють. Ось уже рік жив він серед гітлерівців, а все ніяк не міг звикнути до того фальшивого поєднання: червоний прапор і свастика. Вони були такою ж протилежністю, як життя і смерть, воля і рабство, щастя і горе…

Навколо залунало: «гох!», «слава!». Очі присутніх проводжали ще одне полотнище. На цей раз жовто-блакитне. Коли воно, піднявшись, зависло під свастикою, штурмбанфюрер вигукнув:

– Хай живе самостійна Україна!

– Хайль Гітлер! – дружно загаласували вояки. Аж от запанувала тиша. Командир батальйону – колишній офіцер петлюрівської, потім польської і, нарешті, гітлерівської армії – майор Побігущий пояснив причину надраннього збіговиська:

– Солдати! Дивізії вермахту годину тому перейшли німецько-радянський кордон! Війна почалася! Наша давня мрія близька до здійснення! Під знаком свастики й тризуба повернемося, нарешті, в домівки свої. Проголосимо ж у присутності наших старших товаришів – ні мецьких офіцерів – славу людині, яка дає; нам цю можливість. Хайль Гітлер!

– Зіг хайль! – натреновано залементували навколо.

Якби хтось, навіть з числа друзів, запитав Клинченка, про що думає він у цю мить – відповіді не знайшлося б. Бо думок, власне, й не було. Тільки горе гострим каменем калатало в грудях, вистукуючи «не встиг!», «не встиг!, не встиг!». І хоч йому особисто ніхто не ставив завдання довідатися точно про день, годину, хвилину фашистського нападу, хоч розумів, що гітлерівська розвідка, контррозвідка, дипломатичні служби німців спрямовували всі зусилля саме на те, щоб зберегти цей момент у таємниці, в наглибшій таємниці, відомій до самої останньої миті лише фюрерові й кільком особам з його найближчого оточення, – Микола картав себе нещадно. Йому здавалося, ніби не тисячі об'єктивних обставин, а він сам був винен у тому, що вчинити напад фашистам удалося несподівано.

Та саме тепер, як ніколи ще, треба було нелюдським зусиллям волі втамувати той біль, ненависть до ворога поєднати з обережністю, розумним риском.

Тим часом розвиднілося. При денному світлі Забверсдорф мав ще похмуріший вигляд. Похилі його стіни й башти місцями розвалилися. Жилий будинок своїми заґратованими вікнами нагадував в'язницю.

Підняті серед ночі солдати охоче виконали команду розійтися по своїх приміщеннях: до сигналу підйом можна було ще годинку поспати.

– Ходімо й ми додивлятися приємні сни, – покликав штурмбанфюрер Миколу.

Та Побігущий став відмовляти їх, спокушаючи надраннім сніданком:

– За столом про все й поговоримо.

Бізанц погодився. В кімнаті, що правила за офіцерську їдальню, накрили стіл. Крім приїжджих, було запрошено чотирьох інших німецьких офіцерів, які виконували при командирі батальйону роль радників і спостерігачів.

Із застільної розмови з'ясувалося, що забверсдорфський батальйон зветься «Ролланд» і має виконувати ті самі функції, що й «Нахтігаль», але район дії йому відведено значно далі на південь – степи Ізмаїльщини, Одещини, Миколаївщини, куди він повинен потрапити разом з королівською румунською армією. «Ролланд» на фронт вишлють пізніше, коли він закінчить курс навчання.

Дізнавшись, з якою місією прибув Бізанц, командир батальйону відразу наказав принести списки особового складу. Штурмбанфюрер передав їх Клинченкові:

– Доберіть, викличте, а потім поговоримо з ними.

– До ваших послуг мій кабінет, – люб'язно запропонував Побігущий.

Перегляд списків лейтенант почав з прізвищ на літеру В. Войцехівського він помітив ще на плацу, бачив, як той пильно приглядався до нього, але чомусь не підійшов: чи то не пізнав, чи, може, не насмілився в присутності численного начальства. Та як би там не було – Войцехівський тут і пропустити нагоду для відвертої розмови з ним не можна було.

Дібравши ще дев'ятьох випускників розвідшколи в Бескидах, серед них кілька колишніх гетьманців, Микола передав список черговому по батальйону і наказав викликати їх до канцелярії. А сам зібрався повернутися до їдальні, щоб доповісти Бізанцу, та раптом задзвонив телефон. Клинченко взяв трубку. Під рукою теж щось дзенькнуло. Аж тепер він помітив кольоровий плакатик, наліплений на алюмінієву платівку завбільшки з гральну карту і прив'язаний стрічкою до мікрофона. З плаката дивилася білява німкеня в пілотці з свастикою. Палець її правої руки був притулений до яскраво червоних уст, які шепотіли: «Тс-с, ворог підслухує!» А здалеку хтось вимогливо допитував:

– Рейтар-один?… Рейтар-один?…

Не знаючи точно, чи саме «Рейтар-І» – позивний батальйону «Ролланд», Микола вирішив усе ж не обминути нагоди поговорити по військовому проводу. На запитання відповів запитанням:

– Хто дзвонить?

– «Ліс», я – «Ліс», у вас має перебувати штурмбанфюрер Фрідріх…

– Є такий!

– Хай негайно підійде до телефону!

– Хто викликає?

– А хто там такий нудно-допитливий?

Цього разу говорив не телефоніст. За тоном відчувалося – начальство. І Клинченко вирішив, що дуже далеко заходити не варто. Кинув у трубку:

– Пробачте, якщо ви мене не так зрозуміли. Не в цікавості тут справа, в дисциплінованості. Звик доповідати начальству точно.

– Як ваше прізвище, дисциплінований? – насмішкувато, але вже трохи м'якше, донеслося з «Лісу».

Брехати не було рації. Не так уже й важко встановити, хто відповідав з кабінету командира батальйону.

– Біля телефону лейтенант Козаченко…

– Лейтенант, негайно розшукайте Фрідріха. Я чекатиму…

Клинченко виглянув у сусідню кімнату й наказав писареві канцелярії покликати штурмбанфюрера.

Бізанц прибіг негайно. Він жодного разу не назвав чину, прізвища людини, з якою розмовляв по телефону. Та з того, як уважно слухав, час від часу вставляючи улюблене в німецькій армії «яволь!», Микола зробив висновок, що не помилився: Бізанц розмовляв з високим чином.

– Радійте, лейтенант, вас хвалять за старанність. Хто? Наше з вами начальство. Ще точніше? Ну, сам полковник Лахузен. Звідки знає вас? Молодий друже мій, абвер – не інтендантство. Кожний офіцер весь час у полі зору. Звітує за кожну годину. Це ми не маємо права знати все про своїх начальників, а вони нас зобов язані знати, як свою записну книжку. І не тільки по атестаціях. Отже, доведеться вам колись з самим адміралом зустрітися.

– Я не проти…

– Ще б пак! Але тепер у нього навряд чи є час. І мені треба поспішати. Слухайте уважно. Завітаєте до Скоропадського самі. Це навіть краще. Він вам вірить. Данило Павлович недавно довідувався на Тірпіцуфер, куди ви зникли. За цей час сталася велика подія: війна. Отже, на Алоїзенштрассе виникне розмова про нові сподівання, задуми гетьманців, зв'язані з походом вермахту на СРСР і, зокрема, на Україну. Запам'ятайте усі подробиці. Можливо, гетьман чи хтось з його почту дасть вам доручення. Не сперечайтеся. Пам'ятайте про роль, відведену вам: передусім ви – український монархіст, а потім уже – офіцер абверу.

– На чому я з командою доберуся до Берліна?

– Машину виділить «Ролланд». У столиці – зверніться до комендатури. Ось документи. Комендант розташує ваших солдатів до відбуття в Краків у якійсь казармі. Транспорт для дальшого слідування забезпечить головне управління абверу.

Штурмбанфюрер розпрощався. В довгому коридорі ще чути було його швидкі кроки, а думки Клинченка вже, наче рій бджіл над медоносами, крутилися коло слів «Ліс» і «Лахузен». Полковник фон Лахузен – начальник відділу «абвер-2» звонив з «Лісу». Чий же це позивний? Де міг перебувати начальник диверсантів вермахту в зв'язку з початком війни проти СРСР? У ставці верховного головнокомандування? На так званій головній квартирі фюрера – у «Вовчому лігві» поблизу Растенбурга в Східній Прусії? А може, створено польове управління абверу? В усякому разі «Ліс» – великий штаб. Знати його дислокацію з перших днів війни було б дуже корисно. І саме тепер потрібний добрий і надійний помічник…

Обстановка повернула лейтенанта до справи, про яку думав сьогодні з тієї самої хвилини, коли побачив у замку Войцехівського. Відкладати розмову з ним уже просто не можна було.

– Накажіть десятьом, яких я відібрав, вишикуватися біля флагштока, – звернувся Клинченко до чергового по батальйону. – Майор Побігущий дав мені на це дозвіл. Майор і сам прибув на місце збору. Попередив своїх колишніх підлеглих:

– Ви переходите в повне розпорядження лейтенанта Козаченка.

Посипалися запитання: куди відряджають, чи надовго?

– Назовсім, – роз'яснив новий начальник. – Куди – розголошувати поки що не можу. Це військова таємниця. Служити вам буде цікаво. Відразу одержите унтер-офіцерські звання, а хто старатиметься, може стати й офіцером. Усе залежить від вашої відданості фюрерові. Сьогодні ж рушаємо. Старшим команди призначаю єфрейтора Войцехівського. Здається, всі ви мої «хрещеники»? Нести службу будемо й далі разом. Задоволені? У кого є претензії – три кроки вперед!

Ніхто не вийшов. Вирази на обличчях вояків свідчили: із Забверсдорфом вони розлучаються без особливого жалю. Раді вирватися з кам'яного мішка. Коли цей набрід щось і турбує, то лише побоювання потрапити на фронт. Одна справа – волати «на Москву!» у Забверс-дорфі, інша – йти в атаку під вогнем.

– Єфрейтор Войцехівський! – вів далі лейтенант. – Розпустіть людей. Хай готуються в дорогу. Самі ж трохи згодом прийдете до мене по додаткові інструкції.

– Сміливіше, Корнію Семеновичу, заходьте, будете гостем, – по-дружньому привітав Клинченко Войцехівського, коли той став перед ним за всіма правилами німецького статуту внутрішньої служби.

Простягнуту йому руку гість потиснув якось знехотя, усім своїм виглядом підкреслюючи: «Ви наказуєте, я виконую. Більше між нами нічого бути не може». Лейтенант відразу помітив це.

– Ви чомусь цураєтеся мене, Корнію Семеновичу, а я вважав: ми з вами не тільки земляки, а й старі друзі. Пам'ятаю, ви навіть зверталися колись до мене з просьбою визволити з розвідки…

– Було. Обіцяли, пане лейтенант. Обіцянка – і то втіха! Як то кажуть, дурному й черепок цяцька.

– Дурним не вважав вас і не вважаю. Виконати ж свою обіцянку досізмоги не мав. А нині чи є потреба? Скоро вдома будете. Чули ж сьогоднії 3 радості «хайль!» і «слава» кричали?

– Ні, пане лейтенант, не волав я ні «хайль!», ні «слава!». Як і ви, до речі…

– О, виходить, ви дуже уважно спостерігали за мною. Можливо, мовчав. Задумався, мабуть, трохи.

– А таки є над чим!

– Що саме вас непокоїть?

– Стара історія повторюється. Вже ходили ми у вісімнадцятому на більшовиків з німцями…

– Правда, ходили. Та чи дає це підстави для марновірства? Петлюра он ходив з поляками, білі -з французами, англійцями, американцями… А результат був той самий. Виходить, справа не в німцях…

– Що ви хочете цим сказати?

– Нічого. Пояснюю, над чим замислився на плацу і через те забув кричати «хайль!». Просто дивно, як збіглися наші думки.

Войцехівський, ніби згадавши, що господар кімнати вже кілька разів запрошував його сісти, вмостився на стільці, машинально потягся до сигарет, закурив і поринув у свої думки. Тільки очі видавали тривогу. Мовчав і офіцер, обдумуючи черговий хід. Розмова затяглася. Непокоїло, що Войцехівський сприйме її як провокацію. Згорнеться, мов той їжак, і сьогодні вже до нього не підступишся.

Та сталося все інакше. Єфрейтор раптом засміявся:

– Пан лейтенант, з вами не скучиш. Ось уже вдруге за час нашого порівняно недовгого знайомства ніби в хованки граємо. У виграші ви: краще ховаєтесь. А хочете, я сам скажу, чого вам від мене треба?

– Що ж, запропонована вами гра справді цікава. Продовжимо. Викладайте ваші здогади.

– Гаразд, починаю. В одному мундирі ви – слуга двох панів: абверу й нашого ясновельможного гетьмана. Та український монархіст переважає. Ви прагнете поставити всі свої можливості в абвері на службу розвідці Скоропадського. І нас усіх, кого сьогодні відібрали, хочете теж перетворити на розвідників його ясновельможності, тобто створити розвідку в розвідці. Я ж помітив: серед цього десятка – більше половини колишніх служак «Державної варти». Мене ви призначили старшим. Бо грамотніший. І через мене гадаєте впливати на інших. Так? Вгадав?

– Останнє запитання – це вже порушення правил гри, яке перетворює її на допит. Я скажу «так!», а ви мене до СД…

– Це, пане лейтенант, вже образа. Тим більше, що я ваш боржник.

– Не пам'ятаю, що позичав…

– Добре пам'ятаєте… Там, у парку гетьманської вілли, я дозволив собі зайву відвертість: висловив сумнів, чи доцільно недобитків «Варти» вербувати до абверу. Ви, спасибі, не видали мене. І досі не знаю чому: чи з доброти душевної, чи, може, сподіваючись, що стану ще в пригоді гетьманові. І ось ви хочете тепер зібрати той посів. Не буду вже питати: так чи не так? Скажіть краще, за кого ви вважаєте мене.

– Було б нечесно, Корнію Семеновичу, оскільки ми ведемо гру по-джентльменському, не сказати: маю перед вами деякі переваги. Головна в тому, що я знайомився докладно з вашою особовою справою, ще деякими документами, доступними розвідникові. Тому знаю про вас більше, ніж ви про мене, а може навіть дещо більше, ніж вам відомо про себе самого й про ваших близьких. Знаю, наприклад, що до «Варти» ви потрапили цілком випадково, ніколи фактично не виконували в ній розвідувальних чи каральних функцій і навіть поводитись із, зброєю навчилися вже в розвідшколі. Одним словом, упали ви в цю біду, як муха в борщ, і не знаєте, як вибратися. Спочатку мріяли нелегально повернутися на Україну і прийти з повиною. Це, правда, було ще до захоплення влади Гітлером. Розвідка його ясновельможності, зв'язана тоді з англійськими секретними службами, мала на території Німеччини більшу самостійність. Вона підсунула вам «перебіжчика», який розповів, що ваших батьків за службу їхнього сина у «Варті» покарано. Вони ніби вмерли, сестра ж Марійка зникла невідомо куди. Це була брехня. Вона досягла мети: після цього ви кинули й думати про повернення на Батьківщину.

– Брехня?! – схопився за серце Войцехівський, – Яка жорстокість… Не може бути. І хто ви такий, пане лейтенант, що можете знати про людину все, все, все.,. Правду й неправду… Кажіть швидше, бо я вас зараз… Вас, а потім себе.

– Читайте, – простягнув Клинченко співрозмовникові білий конверт. Тут ви знайдете відповіді на багато запитань.

Корній Семенович витяг дрібно списаний аж трьома різними почерками аркуш. Заглибився в його текст так, що, здавалося, стріляй у нього під вухом – не озирнеться.

Микола навіть боявся ворухнутися. Розумів, що тепер для цієї людини лік часу йде в зворотному напрямі – до тих днів тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, коли востаннє бачив рідних.

А єфрейтор читав, перечитував, не помічаючи, як спочатку скупо, а далі все рясніше, падали на аркуш зрадливі краплини гіркої вологи. Не випускаючи паперу з рук, схилився до столу. Коли підніс голову, очі аж світилися.

– Господи, а я ж про вас, як про ворога… Такі на вколо душогуби, що не віриш уже нікому. Ви ж мене по вернули до життя! Це ж лист від батьків. І Марійка приписала. Вчителює батько й досі, а сестричка по його стопах… Господи…

І раптом в очах Войцехівського згас вогонь радості. В них з'явився страх. Наче несподівано нажаханий, скочив, приступив до Клинченка і, потрясаючи листом, спитав зло й гостро:

– А, може, це фальшивка? Де ви взяли листа?

– Лист справжній. Я одержав його місяць тому через товариша, якого попросив передати вашим батькам, що ви живі, здорові, турбуєтесь про них. Хіба ви не пізнаєте батькового почерка?

– Хто ж ви тоді, лейтенанте, що все у вас так просто: попросив, передали… написали… А кордони для вас існують чи ні? А риск? Для моїх батьків риск… Раптом дізнаються про їх листування зі мною – ворогом, з фашистським розвідником. Господи, які страшні слова «фашистський розвідник»! Тавро, його і кров'ю не змиєш.

– За батьків не турбуйтеся, Корнію Семеновичу. Листа вони переслали мені через офіційні радянські інстанції. Запевняю вас: кожне слово в ньому – свята правда. Вашим поневірянням прийшов кінець. На Батьківщині знають про вас усю правду. Мені доручено зробити вам таку пропозицію: хочете – повертайтеся додому. Я допоможу вам перейти лінію фронту. Вам дадуть можливість стати до лав Червоної Армії, щоб у боях довести: минуле – гірка помилка, у важку хвилину – ви з своїм народом. А є бажання – лишайтеся тут. Будемо разом бити гітлерівців з тилу. Теж бойова робота. І не менш небезпечна. Подумайте, Корнію! В Берліні дасте мені відповідь. Добре подумайте! В тил ворога Радянська Батьківщина посилає тільки добровольців. Маєте право відмовитись. А втім, не приховаю: в умовах, які склалися, ви дасте більше користі тут.

Войцехівський кинувся до Клинченка, обняв і сказав слова, які підводили риску під двома десятками років емігрантського животіння:

– Питаєте в спраглого, чи не промице криницю…

– Ну, от і вся інструкція, для якої викликав вас. Радий, що не помилився. Тепер в інтересах справи ніколи не забувайте: я – офіцер, ви – єфрейтор. А служимо в армії, де ніколи не вмирали традиції пруссаків і взаємини між людьми вимірюються чином. У ці дні на правах старшого команди можете триматися ближче до мене. Випаде нагода – поговоримо докладніше про ваші завдання. Насамперед думайте про те, де роздобути рацію. Думайте, але жодного кроку без мене не робіть.

Дорогою Клинченко уважно спостерігав за Корнієм. Чи не впаде настрій, чи не зігнеться єфрейтор під невидимим тягарем небезпечної ноші, яку погодився звалити собі на плечі?

Все свідчило: ні! Навпаки, ніколи ще не бачили Войцехівського таким діяльним, енергійним. Лейтенант чув, як один з команди говорив сусідові:

– Правда, що в потихонях чорти сидять. Таке ледащо було, а старшим призначили – мов посолений в'юн закрутився…

КНИГА ДРУГА

У «ШТАБІ ВАЛЛІ»

Йшов третій день війни, коли лейтенант Клинченко з навербованими в «Ролланді» гетьманцями дістався до Берліна. Пробитись у військову комендатуру було нелегко, її штурмували солдати й офіцери, яких події на Сході захопили зненацька: у відпустці, на госпітальному ліжку чи в службових відрядженнях. Вони юрмилися біля всіх входів і виходів, добиваючись хто нової адреси частини, а хто проїзних документів.

Допоміг лейтенантові незвичайний вигляд його підлеглих, з їх тризубими кокардами, жовто-блакитннми бантами. Годованців «Ролланда» приймали чи то за новий рід військ, чи то за представників якоїсь іноземної союзної армії. В усякому разі строкатість проклала їм коридор до віконця одного з помічників коменданта. Той, ознайомившись з документами, влаштував команду в спустілій казармі. А лейтенант, діючи за інструкціями штурмбанфюрера, подався на віллу Скоропадського уточняти плани гетьмана в зв'язку із вторгненням німецьких військ на Україну.

Йшов пішки, не поспішаючи, продумуючи деталі майбутньої розмови. Вона цікавила його можливістю не стільки з'ясувати позицію «претендента на український престол», як здобути в ході розмови інформацію. Вибір Скоропадського був, власне, добре відомий. З трьох розвідок-німецької, англійської та французької,: на луках яких він багато років пасся, – перевагу віддав гітлерівцям. А от що думають вони робити із своїм старим найманцем? У гігантській битві, яка розгорнулася між двома найсильнішими арміями світу, це, власне, вже якогось вирішального значення не мало. Та мало інтерес для радянських органів державної безпеки, оскільки недобиткам українського буржуазного націоналізму було відведено роль шпигунів, катів, поліцаїв.

Неподалік від Алоїзенштрассе лейтенант купив «Ангріфф» – один з найправовірніших нацистських друкованих органів. Сів у скверику на лавці. Розгорнув. На перших сторінках газета містила довгі й брехливі коментарі Геббельса до заяви Гітлера про причини нападу на Радянський Союз, переможні реляції «головної квартири» фюрера. Голками впилися в серце знайомі назви захоплених ворогом населених пунктів на Україні, в Латвії, Білорусії. І все ж, читаючи й перечитуючи ці повідомлення, Микола, звиклий уже до тону й стилю фашистської преси, помітив: наголоси тут інші, ніж в інформаціях, які надходили із Західного фронту. Згадувалося про опір, «фанатичну стійкість» червоноармійців, «деякі втрати» німецьких військ. Колишній газетяр, розвідник, він прочитав між рядками більше, ніж у тісних з'єднаннях літер.

Готувався вже зжужмити «Ангріфф» і кинути в урну з сміттям, коли, ковзнувши поглядом по одній з останніх сторінок, помітив набране жирним шрифтом прізвище гетьмана. Воно стояло під зверненням «До вождя і канцлера». Колишній генерал царського почту, верховода українських поміщиків і куркулів Павло Скоропадський писав Гітлерові:

«Я й гетьманська організація якнайгарячіше вітаємо війну, яку Ви виповіли московському Інтернаціоналові. Звольте прийняти наші найсердечніші побажання нового успіху для німецької зброї».

В останніх рядках свого холопського послання фашистський лакуза просив фюрера надати можливість «усім нашим силам» взяти участь в поході на Схід.

Незважаючи на почуття огиди, що пройняло все його єство, Микола посміхнувся. Його розсмішили слова «усім нашим силам». Хто-хто, а він знав їм лік. Коли б навіть врахувати самого гетьмана і всіх дідуганів з його управи – навряд чи вдалося б нашкребти маршову роту…

Курйозність цього послання нагадала йому інше, випадково знайдене на віллі гетьмана торік, коли доводилося бувати тут щодня в ролі члена комісії по добору в розвідшколи. Правда, те послання було вже не від гетьмана, а до нього і стосувалося спадковості гетьманського трону, на який претендував і син Скоропадського Данило. Олександр Родзянко, той, що в роки громадянської війни командував Північно-Західною армією білих, поступившись згодом цим постом генералові Юденичу, писав з цього приводу:

«…мушу зізнатися, що вся ця справа здалася мені легковажною. Адже монархії на Україні ніколи не було. Існували лише виборні гетьмани, яким свого часу був і Ти. Якби нащадки всіх гетьманів почали тепер претендувати на український трон – нічого хорошого з цього не вийшло б. А головне – треба спочатку самому сісти на цей трон, а вже потім титулувати себе».

Рядки для збірки анекдотів, – подумав ще тоді Микола. При нагоді надіслав товаришам у Києві: хай посміються. Та незабаром зрозумів, що його ясновельможності все ще кортіло трону і він сподівався вилізти на нього з допомогою Гітлера.

Тут же Микола покартав себе: «Стільки справ, а я поринув у спогади про кумедні династичні турботи Скоропадських…». Та, помисливши ще трохи, вигукнув: «Еврика!». Так радіє людина, несподівано знайшовши в скрині з старим мотлохом дуже потрібну річ. Ні, недарма таки стільки морочив собі голову гетьманськими справами. Опублікована в «Ангріффі» заява Скоропадського відкривала нові можливості для якнайскорішого дешифрування позивного «Ліс».

Лейтенант підняв руку і спинив таксі. Перш ніж спитати адресу, водій попередив:

– Таксі дозволено тепер використовувати лише для службових поїздок. Пальне -лімітоване.

– От і гаразд, – поплескав лейтенант шофера по плечу, – в мене якраз така поїздка. Везіть мене на Тірпіцуфер, 74/76.

У бюро перепусток пред'явив ті самі документи, що і в комендатурі. Дали дозвіл зайти до чергового по відділу «абвер-2».

Не без цікавості переступив Микола поріг цього будинку, влучно охрещеного «лисяча нора». Просторий чотириповерховий особняк на Тірпіцуфер у зв'язку з нескінченним розширенням функцій і штатів абверу багато разів перебудовувався, аж доки перетворився в хаотичне нагромадження кімнат з численними переходами, лабіринтом коридорів і тупиків, в якому нерідко плуталися навіть місцеві старожили.

Гострослови з оточення Гіммлера, який завжди наполягав на тому, щоб і військова розвідка була підлегла йому, твердили, що лігво господаря «лисячої нори», як дзеркало, відбиває його натуру.

В усякому разі лише з допомогою провожатого зміг лейтенант Козаченко розшукати потрібного йому офіцера.

Дізнавшись про бажання відвідувача переговорити з штурмбанфюрером Бізанцом, черговий відвів прибулого до кімнати, ізольованої від інших приміщень глухим тамбуром. її двері були оббиті повстю. В різних кутках кімнати стояли телефонні апарати з посилювачами. Обер-лейтенант вказав на зелений.

– Просіть «Ліс».

По той бік дроту відгукнувся якийсь фельдфебель і пішов розшукувати Бізанца.

– Добре, що ми зайшли сюди разом, – мовив Микола, простягаючи провожатому дорогу сигару. – Пригощайтесь, справжня «гавана». З французьких трофеїв мого друга. І пробачте за клопіт. Але сам я не знав би, з якого апарата трубку взяти. їх у вас тут багатенько.

– Так, зв'язок маємо добрий. Готувалося ж усе задовго до нинішніх подій. Звідси можна поговорити навіть з оберкомандою. А он той, білий, для термінових доповідей адміралові Канарісу.

– Хіба він не з фюрером?

– Ні, в «Лісі». Це ж наше польове управління. Кодова назва – «штаб Валлі». Говорю про це з вами цілком одверто, бо вам доведеться їхати звідси саме туди.

– Он як! А звідки, пробачте, це вам відомо?

– Гер майор Бізанц розшукує вас з самого ранку. Попередив, щоб як тільки з'явитеся сюди – негайно вас із ним зв'язати. Без цього попередження ви б і до переговорної не потрапили.

– Чому ж ви мовчали?

– Повідомляти новини – монополія начальства, хіба ж ви не знаєте? Я вже й так вам зайвого наговорив. Удайте, ніби про все чуєте вперше.

– Зрозумів і дякую.

– Слухаю, – донісся з трубки хриплий голос Бізанца. – А, лейтенант Козаченко…

Привітавшись, Микола послався на прочитане в газеті вітання гетьмана фюрерові у зв'язку з початком війни і висловив сумнів у потребі свого візиту на Алоїзен-штрассе.

– Ви – розумний хлопець, лейтенанте. Ні вам, ні мені тепер нема чого там робити. Минулася котові масничка…

– Як накажете це розуміти?

– Це вже не телефонна розмова, – прохрипіло з «Лісу».

– Що ж мені далі робити?

– Повернутися в розпорядження полковника Візера.

– В той самий пункт, з якого виїздив?

– Ні! Прямуйте до Варшави. Лишіть там свою команду тимчасово на Войцехівського, а самі – до мене.

– Куди?

– Черговий скаже.

Взявши простягнуту Миколою карту, обер-лейтенант незаструганим кінцем олівця торкнувся назви населеного пункту кілометрів за двадцять на схід від польської столиці.

– Сулеювек, – мовив він дуже тихо, ніби хтось міг їх підслухати. А головне – ліс за Сулеювеком. Твердо завчіть назву. Ніяких поміток на карті і ніяких розпитувань у населення! На всяк випадок занотуйте польову пошту: № 57219.

…Уявлення про абвер Клинченко мав, звичайно, і до того, коли за наказом Вітчизни йому довелося нести тут свою розвідувальну вахту. Знав, що невеликий відділ розвідки й контррозвідки військового міністерства Німеччини, який до «ери Канаріса» налічував разом з периферією десь близько півсотні офіцерів, перетворився при ньому в ціле шпигунсько-диверсійне відомство. Та лише потрапивши до «Валлі» – штабу, створеного спеціально для підривної діяльності на Східному фронті, Микола зрозумів, що таке «тотальне шпигунство», й на власні очі переконався: головні сили фашистської розвідки кинуто проти Радянського Союзу. Під маловиразною назвою «Ліс», під звичайнісіньким номером польової пошти приховувалося ціле місто, з високими, в кілька рядів, огорожами колючого дроту, оточене густим частоколом багнетів вартових. Усі дороги до нього були перекриті шлагбаумами, контрольно-пропускними пунктами. Досвідченій людині, яка потрапляла на територію «Валлі», впадали в око насамперед потужні радіостанції, їх антени цілодобово, невсипуще стежили за ефіром. Вони не тільки приймали повідомлення від численних абвергруп уздовж Східного фронту й агентури, а й займалися радіостеженням, перехоплювали передачі радянських військових і цивільних радіостанцій. Перехоплення надходили потім до спеціалістів, які аналізували навіть передачі відкритим текстом: може пощастить видоїти з них хоч краплину корисного для розвідки. А сотні дешифрувальників найвищої кваліфікації день і ніч сиділи над перехопленими радянськими шифрованими й кодованими текстами, намагаючись знайти ключі до них. Тут же, в Сулеювеку, діяли десятки майстерень, лабораторій, друкарні. Відомство Канаріса шило радянську військову форму для своїх диверсантів, конструювало для них спеціальну зброю, яка при незначних, іноді мініатюрних, габаритах мала велику руйнівну силу, підробляло різні документи, знаки розпізнавання… Одне слово, це була справді пекельна кухня, на якій працювали тисячі «кухарів», наділених особливим довір'ям рейху. [*За даними, опублікованими після другої світової війни, організація Канаріса, хоча й поступалася чисельністю перед гестапо, мала все ж у своєму складі на початок 1943 року 30000 осіб, серед них 8000 офіцерів].

Доки Микола чекав біля одного з приміщень другого відділу приходу Бізанца, за яким побіг якийсь унтер з писарчуків, раптом десь позаду почулося цокання копит. Озирнувся і власним очам не повірив: прямо по асфальту широкої пішохідної доріжки, прокладеної між бункерами, їхав на чистокровному арабському скакуні вершник у цивільному. На ньому були сіре галіфе, заправлене в легкі чоботи, і такого ж кольору жокейська куртка. Та й на коні вершник сидів хвацько, не гірше за жокея. «Вершник у цивільному на території «Валлі»! Хто б то міг бути? Може, – промайнула думка, – при штабі є школа верхової їзди? Зрештою, розвідник повинен уміти все!»

Коли вершник наблизився, Микола впізнав у ньому… самого шеф-кухаря пекельної кухні. Пізнав по невеличкій постаті, видовженому рожевому обличчю й абсолютно білому волоссю. Саме таким малював його не раз у своїх розповідях Долл, такий же вигляд він мав на фотографії, яку показував у колі абверівців полковник Візер. А одна деталь остаточно переконала Миколу, що перед ним «маленький адмірал»: за вершником, перебираючи кривими ногами, бігла такса рідкісної масті. Мабуть, та сама, портрет якої адмірал повісив у себе в кабінеті. Про цей кабінет серед фашистських розвідників під час зустрічей за чаркою точилося багато розмов. Здебільшого, звичайно, в тому плані, що шеф оточив себе предметами, які постійно нагадують йому про обов'язок перед фюрером і рейхом. Одною з прикрас адміральського кабінету є, наприклад, бронзова статуетка, яка зображує трьох мавпочок: одна піднесла руку до очей, вглядаючись у далину, друга – палець до рота, немовби кажучи тс-с-с, а третя – долоню до вуха. Канаріс часто казав своїм підлеглим, що статуетка ця – символ розвідки, яка все бачить, все чує і вміє тримати язика за зубами. Що ж до портрета такси за кличкою «Зеппль», то він мав нагадувати адміралові і його відвідувачам, що Гітлер вимагає від них саме такої – собачої, бездумної відданості.

Проте верхова прогулянка адмірала у цивільному костюмі по території військового містечка здивувала, мабуть, одного тільки лейтенанта Козаченка. Старожили центрального управління абверу вже звикли до того, що їх шеф у Берліні щодня робив прогулянку по алеях Тіргартена, а тепер переніс їх сюди. Звикли вони й до того, що Канаріс завжди ходив у цивільному.

Відповівши ледь помітним нахилом голови на статутне привітання невідомого лейтенанта, Канаріс поїхав далі, а Клинченко в цю хвилину з почуттям зверхності подумав: «Хоч ти й шеф найчисленнішої в світі розвідки, я про тебе знаю куди більше, ніж ти про мене…». Однак тут же спіймав себе на тому, що це наївно: про першу-ліпшу людину на видноті кожний, так би мовити, рядовий знає більше, ніж вона про нього. До того ж навіть серед постатей з скандальними біографіями Валь-тер Вільгельм Канаріс вважався фігурою одіозною. Ще тоді, коли він був лейтенантом флоту, товариші по службі за надмірний інтерес до чужих справ дали йому про-звисько «Кікер» – тобто той, хто підглядає.

Славу в німецькій розвідці безталанний морський офіцер, але, безумовно, дуже здібний розвідник здобув, допомагаючи в роки першої світової війни Францу фон Папену й капітанові Францу фон Рінтелену чинити диверсійні акти в американських портах і водити за ніс розвідки Великобританії та США. Пізніше, за часів Гітлера, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «третього рейху», для фашистських розвідників, як відомо, ніяких моральних норм взагалі не існувало. Це за їх намовлянням гнали німці поперед своїх підрозділів на мінні поля радянських жінок і дітей, порушували всі міжнародні конвенції, знищуючи військовополонених. Канаріс відомий був своєю жорстокістю і зневажанням усіх моральних норм ще тоді, коли Гітлер носив погони єфрейтора. Рятуючи власну шкуру, він підставив свою кохану й наречену, всесвітньо уславлену танцюристку і німецьку шпигунку Мату Харі, під суд французького військового трибуналу, який виніс їй смертний вирок. Щоб утекти з італійської в'язниці, куди потрапив за шпигунство, богомольний Канаріс задушив на сповіді тюремного священика і вийшов у його одязі.

Та коли ці факти з біографії «адмірала в цивільному» були відомі тільки у вузькому колі розвідників, то його справді зоологічна ненависть до комунізму, до радянського ладу здобула найширшу гласність. У 1919 – 1920 роках Канаріс служив ад'ютантом військового міністра тодішнього правого соціал-демократичного уряду Німеччини Носке, прозваного кривавим псом, і брав безпосередню участь у вбивстві Карла Лібкнехта й Рози Люксембург, в ряді антирадянських акцій під час громадянської війни.

Саме антикомунізм і невгамовна, роками плекана лють до всього радянського стали сходинками, по яких піднявся сорокасемирічний командир берегової оборони в Свінемюнде на пост шефа абверу, щоб згодом взяти найактивнішу участь у розробці планів нападу на Країну Рад.

Все це пригадалося радянському розвідникові, коли він довгим поглядом проводжав одну з найзловісніших постатей фашистського рейху.

– Удостоїлися бачити найвидатнішого розвідника світу? – пролунало раптом десь поруч.

В запитанні Бізанца, що з'явився, як завжди, непомітно, не чути було й краплі іронії. Тому Микола відповів у такому ж тоні:

– Мені пощастило навіть обмінятися з адміралом привітаннями. Хоч у цьому цивільному вершникові я признав шефа абверу не відразу.

– Щоб побачити нашого шефа у військовій формі, вам, дорогий лейтенант, треба було народитися значно раніше. Мундира, кажуть, він не носить з тисяча дев'ятсот шістнадцятого року. А втім, адміральського чину мало для такої людини. Можете пишатися тим, що саме він на прохання полковника Візера підніс вам погони німецького офіцера. Це аванс, який ще треба відробити. І саме для цього вас сюди викликано.

НА ЗВ'ЯЗОК З «ШУКАЧЕМ»

– Читайте!

Бізанц простягнув Клинченкові лист. Кілька аркушиків поштового паперу, списаних хімічним олівцем. Автор, видно, дуже поспішав. Про це свідчили численні скорочення слів, скривлені рядки, пропуски літер, хоча в цілому послання складено було грамотно і, судячи з почерку, той, хто писав, навіть знався колись на каліграфії. Адреса – «Майорові Доллу, начальникові абвер-штелле Грубешув»- змусила була Миколу спочатку подумати, що лист давній. Та, пробігши очима перші ж рядки, переконався: йдеться про події зовсім свіжі.

Людина, яка приховувалася під кличкою «Шукач», повідомляла:

«…На східному березі Бугу я відразу ж натрапив на засідку радянських прикордонників. Під час допиту дотримувався легенди: колишній емігрант… Страшенно скучив за батьківщиною… В час, коли над Росією небо хмариться близькою війною, твердо вирішив бути з своїм народом.

Мені не повірили. Винний в цьому насамперед начальник нашої застави капітан Кнох. Він переправив мене через кордон на тому самому місці, де перед тим перекидав уже кількох агентів.

За нелегальний перехід кордону я став перед судом. Кару відбував у львівській в'язниці. Тут дізнався про початок війни. Під час бомбардування втік. Спочатку думав податися назустріч вермахтові, але потім вирішив: краще влитися в потік біженців і просуватися на схід. Цей лист лишаю у Львові на явочній квартирі, адресу якої мені дав колись Кнох. Звідси триматиму курс на київську явку. Адреса вам відома. Сподіваюсь у Києві легалізуватися. Скажу, що документи загубив під час евакуації. А може придушу якогось більшовичка та заволодію його паперами. Чекаю на ваші вказівки. Шліть зв'язкового з грішми та радіостанцією».

– Що ви про це думаєте, лейтенант?

– Поки нічого, бо ж не знаю, що то за «Шукач».

– Його справжнє прізвище Андрейко. Карпо Герасимович Андрейко. Колишній офіцер царської, а потім білої армій. Восени минулого року майор Долл послав його на той бік. І я певний: він багато зробив би, коли б не цей йолоп Кнох. Так що ви тепер скажете?

Клинченко удав, ніби роздумує, хоча для нього вже було ясно: зв'язковим пошлють його. Щоб закріпитися на цій позиції, вирішив продемонструвати свою пильність:

– Я припускаю, гер майор, два варіанти. Перший – лист написаний нашим агентом Андрейком. Другий – лист написаний колишнім нашим агентом, перевербованим НКВС. Потрібна перевірка на місці.

– Маєте рацію: підстави для сумніву є. Хоч, одвер-то кажучи, я більше вірю в перший варіант. Надто ненавидить «Шукач» червоних, а в них забагато претензій до нього, щоб повірити в його щирість. Та відкинути сумніви ми маємо право лише після перевірки. Це покладається на вас. Візьмете з собою Войцехівського. Хай він першим і відвідає явку. Скаже, що прийшов один. А ви кілька днів перечекайте. Встановіть спостереження за явочною квартирою. Якщо все буде гаразд – завітайте. Передайте радіостанцію. До речі, вона надзвичайно портативна, міститься в невеликому чемоданчику. Остання технічна новинка конструкторів абверу. Адмірал Канаріс дуже пишається нею. Андрейкові передайте, щоб у Києві не затримувався, просувався далі на схід, влаштувався на оборонному підприємстві й забезпечував нас звідти інформацією.

– З якою легендою ми з'явимося в тилу радянських війск?

– Найпростішою. Ви одержите документи на ім'я лейтенанта Червоної Армії Григор'єва. Войцехівський – на ім'я сержанта Макарчика. Не «липу» – справжні. Ми маємо вже такі документи, підібрані на полі бою. Видавати будете себе за військовослужбовців, що відстали від своєї частини.

– Гер майор, це небезпечно. Можемо справді натрапити на «свою» частину. Чи не краще закинути нас літаком десь під Київ?

– Ваше запитання мене тривожить. Погано знаєте, виходить, нинішню обстановку в радянському прифронтовому тилу. А втім, це не ваша вина: ви ще не поінформовані. Ознайомтеся хоча б з оцим…

Бізанц дістав із шухляди перехоплене радіоповідомлення Радянського Інформбюро від 26 червня 1941 року. Після зведення про хід бойових дій на головних оперативних напрямах наводилися окремі епізоди.

«На території Радянської Білорусії противник з метою шпіонажу висадив кілька невеликих груп парашутистів (по чотири-шість чоловік) з радіостанціями. Ці парашутисти виловлені місцевими жителями й передані в розпорядження військової влади».

З України повідомлялося:

«Кожна спроба висадити парашутистів зустрічає енергійну відсіч. Так, наприклад, під час висадки ворожого повітряного десанту в містечку Н. кавалерійська частина Червоної Армії, яка стояла поблизу, атакувала і знищила десант в момент його приземлення».

– Уявляєте, гер лейтенант, як тяжко доводиться нашим?

– Ще б пак! Виходить, проти нас воює не тільки армія!

– В усякому разі з розкритими обіймами не. зустрічають. Та з часом усе стане на своє місце. Частини СС, гестапо, «Нахтігаль», «Роланд», «Бранденбург-800», фельджандармерія, поліція, зондеркоманди… Є кому порядок навести, точніше, встановити новий. Фюрер все передбачив.

Клинченко мовчав, переборюючи гнів і біль.

– А поки населення не підкорене, – вів далі Бізанц, – десантуватися з літака небезпечно. Краще добиратися наземними шляхами. Бої ідуть переважно танкові. На окремих ділянках суцільного фронту немає. В таку «дірку» й доведеться прослизнути, а там загубитеся в маневрах величезних військових мас і щасливо до беретеся до Києва. За тиждень впораєтесь, а за цей час і німецька армія там буде. Отже, через тиждень – у Києві!

В ніч на 29 червня 1941 року Клинченко і Войцехівський на Луцькому напрямі перейшли лінію фронту. Пробираючись лісами, болотами, яругами, вони вийшли в тил радянським фронтовим частинам. Клинченкові довелося весь час квапити свого супутника. Войцехівський втратив психічну рівновагу: то на очі його набігала сльоза і він кидався цілувати землю України, по якій ступав після двадцятирічної відсутності, то стискував кулаки, лаявся, волав:

– Чорт з нею, з тою розвідкою. Я хочу нищити гітлерівців не таємно, а явно, з кулемета, душити своїми руками. Приєднаймося, лейтенанте, до якоїсь червоноармійської частини, хоч на тиждень, хоч на день…

Спочатку терпляче роз'яснення важливості їх місії, а потім категоричний наказ офіцера вели сержанта на схід.

Треба було поспішати. З особливого відділу першого зустрінутого з'єднання радянських військ зв'язалися з наркоматом. З Києва відповіли:

– Лишайтеся на місці. За вами вислано машину.

На світанку під вікнами хати, в якій вони ночували, почувся шум мотора. А ще через кілька хвилин до кабінету начальника особливого відділу зайшов, вірніше, вбіг невисокий, кремезний чоловік у цивільному.

– Микола!

– Георгій!

Далеко не молодий уже майор – начальник особливого відділу з батьківською усмішкою спостерігав зустріч друзів.

– І все ж, – мовив Георгій, востаннє плеснувши Миколу по плечу так, що той аж зігнувся, – і все ж таки тебе слід полаяти. Звалився наче з Місяця. Невже не можна було хоча б по термінових каналах передати, що перебираєшся на цю сторону?

– Уяви собі – не міг. Жодна з радіостанцій «Валлі» мені не підлягає.

– Невже у «Валлі» був?

– Прямо звідти.

І Клинченко почав розповідати, за чим Бізанц прислав його й Войцехівського.

– Клюнуло, виходить!

– Що ти маєш на увазі?

– Це ж Андрейко під мою диктовку листа писав.

– Погодився?

– Не відразу. Але зрештою-таки написав. Страшенно лютий на Кноха й Долла. Вважає їх винними в усіх своїх злигоднях. Ну, і розраховує за свою послугу, звичайно, на скорочення строку ув'язнення.

– А на фронт не проситься, фашистів бити?_

– Не від того, але хоче, як у відомому анекдоті, стріляти з рушниці з кривим стволом, тобто з-за рогу.

– Не розумію.

– Випустіть, просить, на волю й порекомендуйте на роботу до розвідок майбутніх ваших союзників: можна до англійської, можна до американської. А я, мовляв, проти німців працюватиму і вас не забуду.

– Ну, а ти що?

– Вони, – відповідаю йому, – ще не союзники, а якщо будуть ними, то ми проти союзників розвідки не ведемо. Страшенно засмутився. Та що ми все про дрібнички! Наказано мені повернутися до Києва з готовим планом дій. Від нього ж залежить, чи треба вам з Вой-цехівським взагалі туди їхати, а якщо їхати, то коли, як, де оселитися. Тут до вас ще ніхто не придивився?

– Сподіваюсь – ні. Прийшли сюди вже у темряві, а майор нас на гулі не випускав.

– Покараємо його за це запрошенням взяти участь у складанні плану. – пожартував Георгій. – Досвіду нашому колезі не бракує.

Поснідали, перекурили, подумали, і Георгій запропонував:

– Господаря явочної квартири беремо сьогодні ж. Лишаємо в ній засідку для затримання ворожої агентури, яка, безперечно, ще сюди засилатиметься. Андрейка переводимо з в'язниці в приміщення наркомату. Разом з ним під виглядом затриманих агентів абверу, поселяємо Клинченка й Войцехівського. Повсякденно спілкуючись з Карпом, вони добре зможуть потім розповісти про нього Бізанцу. А через тиждень починаємо радіо-сеанси з абвером. Передачі ведемо від імені Андрейка. Миколо, позивні і шифр ти одержав?

– В тому то й справа, що мені вручили лише шифр, а позивний лишили старий, відомий лише Андрейкові. Абверівці теж не дурні. Все влаштували так, що без Андрейка каші не звариш. Хочеш не хочеш, а розмовляти з. ним на цю тему доведеться.

– При вашому варіанті, – вставив слово майор, звертаючись до Георгія, – є ще одна небезпека. Якщо німці справді доберуться колись до Києва і не застануть господаря явки, на Клинченка і Войцехівського впаде підозра в зраді. Оскільки я вже беру участь у вашій розмові, дозвольте ширше викласти свою думку. Я вважаю, що Андрейко має бути в усьому цьому задумі не статистом, а фігурою активною. Випустимо його на волю. Хай справді з'явиться на адресу, яку давав йому колись Кнох, назве пароль, попередить, що чекає зв'язкового з радіостанцією та інструкціями.

– А хто гарантує, що він не втече звідти, і хто сказав, що Андрейко взагалі захоче встрявати в таку халепу? – вставив від себе Микола.

– Ні, тут я згодний з майором. Андрейко не втече. Листа Доллу він писав під мою диктовку. За одне це німці його повісити можуть. Отже, «А» він сказав, скаже й «Б», а якщо потрібно буде – всю абетку. Мені здається, пропозиція цілком прийнятна. А далі?

– І далі хай буде, як задумали в абвері. Через два дні після Андрейка з'являється Войцехівський. Тільки тут внесемо невеличку поправку до інструкції Бізанца. Зв'язковий приносить з собою радіостанцію. Інакше, якого чорта він ходив. Тим часом Клинченко вилітає сьогодні ж на три дні до своєї сім'ї, а потім повертається до Києва і теж приходить на явку.

Така пропозиція підняла Миколу з місця. Його, правда, повідомляли, що дружина і син живі, здорові, але докладно про близьких він готувався розпитати в Києві. Тепер не витримав:

– А де ж мої, Жорже?

– Не турбуйся. Ми перевезли їх у тил.

– Так от, – продовжував майор, – через тиждень після Войцехівського з'являється в абверівській квартирі Клинченко, тобто Григор'єв. Сержант відрекомендовує його і пояснює, чому Григор'єв прийшов дещо пізніше. Така, мовляв, була інструкція: перевірити, чи не стежать за явкою. Він приходить з легендою: всі ці дні нишпорив по Києву й околицях. Зібрав стільки розвідувальних даних, що на десять передач вистачить. А вигідною для нас інформацією, вірніше кажучи, дезінформацією, ви ж можете його забезпечити по саму зав'язку.

– Виходить, що господаря явки ви все-таки збираєтеся лишити на волі? – спитав Георгій.

– Так, доти, поки від нього не підуть наші хлопці, а Андрейко не повернеться за грати. Після цього можна зацікавитись і господарем.

– Але, товаришу майор, ви ж самі говорили, що це може позначитися на мені й Войцехівському?

– Може, якщо діяти в лоб. А ви зробіть інакше. На п'ятому чи шостому радіосеансі передайте штабові «Валлі»: «на сусідніх вулицях з'явилися пеленгатори. Нашу рацію, видно, засікають. Змушені лишити цю квартиру. Андрейко переходить у Харків. Господар підшукує собі іншу квартиру».

А далі хай гадають, куди він зник. Замість Андрейка садимо за рацію нашу людину і діалог з абвером триває.

Наркомат схвалив цей план. З однією лише поправкою, яку вніс сам Клинченко. У триденну відпустку до своєї сім'ї він полетів уже тоді, коли з «штабу Валлі» передали: «Шеф дякує за службу!».

СЛІДАМИ ЛЕГІОНЕРІВ КАНАРІСА

Ніч видалася бурхлива. Небо мірялося силами з землею. Гроза вигримувала так, що часом перекривала гуркіт бою, а спалахи блискавиць поглинали відблиски гарматних пострілів і заграви пожеж. Під цей «оркестр» Клинченко і Войцехівський попрощалися з Георгієм, який проводжав їх до самого переднього краю.

На західній околиці Коростишева лейтенант і сержант сховались у зруйнованій німецькими снарядами хаті. Світанком, коли червоноармійська частина відійшла за Тетерів, розвідників затримали німецькі мотоциклісти, їх офіцер зв'язався по радіо з командиром полку і доповів, що захопив лейтенанта і сержанта Червоної Армії, які видають себе за представників абверу. Твердять, ніби виконували завдання в Києві.

Два дні гуляв цей рапорт по інстанціях. На третій – прийшла шифровка з «Валлі». Наказувалося переодягти розвідників у німецьку військову форму й надати їм транспорт до Львова. Там вони мають з'явитися в управління новостворюваного «дистрикту Галичина» в розпорядження радника губернатора – майора Бізанца.

Перш ніж узяти курс на Львів, Клинченко наказав шоферові заїхати до лісу. Тут він і Войцехівський забрали свої особисті речі, сховані напередодні. Нікому, звичайно, і на думку не спало, що в елегантній, розцяцькованій нікельованими бляшками й рекламними наклейками іноземних готелів валізці лейтенанта Миколи Козаченка схована інша, менша розміром, з портативною рацією.

Авто мчало на захід через численні контрольно-пропускні пункти, і гітлерівські фельджандарми поважливо віддавали честь офіцерові, який поспішав з фронту в тил, можливо, з важливими повідомленнями.

Скорботний це був шлях. Обабіч шосе чорніли руїни міст і сіл, залізничних станцій. Тяглися натовпи біженців, яким гітлерівці відрізали шлях на схід і гнали тепер у концтабори для фільтрації. На всьому шляху купчилася понівечена, спалена техніка: танки, гармати, автомашини, мотоцикли. Глибоко зажурений Клинченко може й не відразу звернув би на це увагу, коли б не скиглення шофера-єфрейтора Отто. Водій весь час жахався:

– Півтора року воюю. Пройшов з полком Бельгію, Францію, а такого не бачив. Ці червоні б'ються так, наче їм жити набридло. Від самого кордону ми жодного кроку не пройшли без бою. Бачите, скільки машинерії нашої лежить. А людей втрачено! Полк тане на очах…

«Втішна заява і для Центру досить цікава», – подумав Микола й почав підраховувати втрати ворога. Не знав і не гадав тоді, що цим бідканням німецького єфрейтора вторить у своєму щоденнику не хто-небудь, а сам начальник генерального штабу сухопутних військ німецької армії генерал-полковник Ф. Гальдер. Саме в ті липневі дні 1941 року, коли офіційна фашистська пропаганда сурмила в усі труби, репетувала на всіх радіодіапазонах, що їй лишився крок до повного розгрому Червоної Армії, один з найактивніших творців плану «Барбаросса» записував:

«Жорстокість боїв, які ведуть наші рухомі з'єднання, що діють окремими групами, загаяння з прибуттям на фронт піхотних дивізій, які підходять із Заходу, повільність взагалі всіх пересувань… вперті кровопролитні бої – все це викликало певний моральний занепад у наших керівних інстанціях. Особливо яскраво це виявилось в абсолютно пригніченому настрої головнокомандуючого сухопутними силами… Бойовий склад наших з'єднань різко скоротився… 16-а танкова має менш як сорок процентів штатного складу, 11-а танкова дивізія – близько сорока процентів…».

Клинченко, звичайно, бачив цей початок провалу планів «бліцкрігу» лише через призму відомих йому цифр і фактів. Пригадалося прощання з Бізанцом у «штабі Валлі» місяць тому і його напуття: «…Через тиждень у Києві!». Минув місяць. До Києва вермахтові ще далеко, а за пройдене він уже заплатив величезними втратами.

Це тішило Клинченка. Та недовго. Чим далі на захід, тим жа'хливішою ставала картина фашистської наруги над беззахисним мирним населенням.

У цих місцях встигли вже, видно, пройти слідами вермахту й ті, кому доручено було практичне встановлення «нового порядку». У кожному населеному пункті стояли шибениці. Сотні людей висіли на балконах, ліхтарях. Трупи розстріляних лежали на тротуарах, попід парканами.

У Золочеві, біля місцевої цитаделі, юрмився в скорботному мовчанні великий натовп. А на мосту через рів, який оточував фортецю, стояла група солдатів з автоматами напоготові. Вони не дозволяли цивільним наближатися до рову.

Клинченко наказав спинити машину. Підійшов до старої жінки, яка стояла трохи осторонь, і попросив розповісти, що тут діється. Та тільки злякано подивилася на нього, відвернулася й пішла геть, удавши, ніби не зрозуміла, хоч він звертався до неї українською мовою. Тоді Микола рішуче попрямував до мосту. Солдати розступилися. Заглянувши в рів, побачив сотні трупів, ледь присипаних свіжою землею. Тут працював цілий підрозділ солдатів, продовжуючи закопувати трупи.

– До мене, – наказав Клинченко одному з тих вояків.

Солдат, як був з лопатою в руках, так і підбіг. Доповів, що він з комендантської роти 295-ї дивізії.

– Кого ви тут ховаєте?

– Не знаю, гер лейтенант… Якісь цивільні: старики, жінки, діти…

Але, глянувши на Клинченка, продовжив тихіше:

– Ви щаслива людина, гер лейтенант, що не бачили того страхіття. Сотні постріляних, порубаних, знівечених розривами гранат. Стріляли, як у тирі, довго цілячись, вибираючи мішень. Навалили, як поганий господар дрова… Матері з немовлятами… Жах, жах… Що ж тут про нас, німців, подумають!…

Побачивши фельдфебеля військ СС, який поспішав до них, солдат раптово забурмотів:

– Пробачте, не знаю, нічого не знаю, я ж тільки закопував…

Есесівець встиг почути лише останні слова солдата, але зрозумів, про що йдеться, і сказав:

– Гер лейтенант, дозвольте цьому солдатові повернутися на своє місце. Скоро западуть сутінки, а в команди ще багато роботи. Я готовий дати вам вичерпні пояснення. Та хотілося б знати, з ким маю честь…

– Я офіцер абверу, повертаюся з тилу противника. Бачу – якась пригода, оті зацікавився.

– З абверу? – вже набагато люб'язніше мовив есесівець. – Це інша справа. А втім, таємниці особливої тут немає: так, санітарна акція. Ліквідували кілька сот недолюдків: активісти різні, комісарші з комісарчиками, євреї, поляки, місцеві українці з числа тих, хто у червоних активістах ходив.

– А хто акцію здійснював?

– «Натхігаль»! Може, чули?

– Ще б пак! Ми з гером Оберлендером навіть про побачення на кордоні домовлялися…

– Він у Лембергу [*Так німецько-фашистські окупанти називали Львів]. Головне там і відбулося, а сюди і до Тернополя тільки окремі підрозділи відряджені були. Ні, що не кажіть, а легіонери діяли рішуче й швидко. В Лембергу навіть за готовими списками…

Відчуваючи, що ось-ось втратить самовладання від цинічно-спокійного, мало не веселого тону, яким есесівець розповідав йому про жахливі події в Золочеві, Клинченко сухо подякував і пішов.

За годину вони були у Львові. Та Бізанца в його службовому кабінеті вже не застали. Черговий чиновник направив Клинченка до готелю «Жорж», а Войцехівського – до гуртожитку молодших службовців управління дистрикту.

Прощаючись з своїм супутником, який заніс йому валізку в номер, Клинченко попередив Корнія:

– Можливо, Бізанц розмовлятиме з кожним із нас окремо. Будьте насторожі. Ні кроку від легенди: «Шукач» при нас пішов на Харків. Господар явочної квартири тулиться досі в родичів. Воєнну обстановку в Києві – доповідайте в тих межах і подробицях, які дали нам у наркоматі. Тримайтеся впевнено. Постарайтеся добре відпочити. Думаю, звідси нас відрядять знов у розпорядження полковника Візера. На добраніч, Корнію!

Трохи відпочивши, Клинченко спустився на перший поверх, в офіцерський ресторан. Тут стояв гамір. Під високим склепінням плавали хмари тютюнового диму. Не видно було жодного вільного стільця. Хотів був уже податися десь в інше місце, коли з далекого кутка пролунало:

– А-а-а! Колего! Хоч із запізненням, все ж таки зустрілися! Прошу до столу!

По високому і разом з тим хрипкуватому голосу впізнав Оберлендера. Той сидів в оточенні кількох офіцерів «Нахтігалю» за зсунутими столами, заставленими пляшками й тарілками.

– Стілець! – наказав він кельнерові, який підбіг з першого помаху обер-лейтенантового пальця. Відчувалося, що цього відвідувача тут добре знають.

– Сідайте. І не відмовляйтеся від гостинності, яку не мав можливості виявити вам у Нойхаммері. Тепер ви розумієте чому… У Бізанца я вже попросив пробачення.

Ми з ним тепер зустрічаємося досить часто. Сподіваюсь, і з вами станемо друзями.

«Виходить Бізанц тут дуже впливова особа, якщо цей хамелеон так підлещується навіть до мене», – зробив висновок Микола. І, щоб додати жару, кинув:

– До нього якраз і прибув. Але, на жаль, у службовому кабінеті не застав, а квартирної адреси не знаю.

– Не будемо поспішати, пане лейтенант. Запевняю вас, що й майор сидить зараз у тихенькому місці за пляшкою вина. Тож давайте, – звернувся він до інших, – піднімемо й ми свої келихи за пана Козаченка, і я беру на себе сміливість твердити, що ніхто з вас не зробить помилки, щиро побажавши нашому колезі міцного здоров'я. Він вартий цього!

Перехиливши чарку, Клинченко став прислухатися до розмов у компанії, що була вже добре напідпитку. Говорили переважно про події перших днів німецької окупації Львова. І не випадково. Офіцери «Нахтігалю» якраз і зібралися з приводу «круглої» дати: рівно місяць тому вони разом з передовими загонами вермахту вдерлися до Львова. Горілка розв'язала язики, приспала Пильність. Та й навкруги були свої. Усі почували себе цілком вільно. Розповідали і про факти, що не потрапили до найтаємніших документів СД, гестапо й абверу. Одні здавалися Оберлендерові надто дрібними, інші – доповідалися начальству усно, бо й гриф «цілком таємно» не завжди є гарантією од «відпливу» деяких відомостей.

Особливо пожвавішали спогади пізніше, коли до вояків з «Нахтігалю», з якими вже познайомився Клинченко, приєдналися ще кілька осіб у цивільному. Це теж були офіцери легіону, але прийшли вони не в мундирах, бо виконували якесь «особливе завдання» і не встигли переодягтися. Один з них – високий, чорнявий, якого «нахтігальці»-оунівці величали паном полковником, а німці – просто паном Романом, хизуючись своїм знанням Львова, де, за його словами, народився, вчився в гімназії і став «свідомим українським націонал-соціалістом», з посміхом кинув:

– Розповім вам, панове, одну пригоду. Чи не найвеселішу в історії нашого старовинного міста. Принаймні я ніколи в житті так не сміявся, як того липневого дня. Так з хлопцями нареготалися, що аж кольки схопили.

– Та не тягніть уже ви, будь ласка, кажіть.

– Ой, не можу, бо зараз зарегочу… Як згадаю…

Хтось підніс сміхотливому полковникові склянку з водою. Той, зрештою, заспокоївся і почав:

– Одне слово, взяли ми п'ятьох за тим списком, який ще в Берліні складався, щоб вивезти їх за місто й відправити більшовицького раю шукати. Всіх на прізвище вже не пам'ятаю. Одного знав близько: доктора юстиції Крепса. Цей мені особливо в пам'ять врізався. Чому – говорити не стану. Справа приватна, для вас мало цікава. Так от, беремо того Крепса, ще чотирьох… В цей момент осяває мене одна думка. Можете ви, кажу своїм хлопцям, дати розраду душі коменданта вашого? Хочу відчути, що повернувся після років блукань до дому. То можете чи ні? Тільки так, щоб святково, весело було…

– Можемо! – гукнули мої хлопці. – Наказуйте!

Поділився я з ними своєю ідеєю. Бачу – задумалися.

Чого це, питаю, з'явилась у ваших очах така занудиста поволока? Мовчать. Аж ось один каже:

– Спитати, б дозволу в гера Оберлендера, щоб потім неприємностей собі не склопотати.

– Це, – відповідаю, – вже не ваш клопіт: я наказую – ви виконуєте. До того ж, владу на сім днів німці повністю передали у Львові «Нахтігалю»: гуляй, як хто вміє.

Взяли ми тих п'ятьох для ліквідації і ще п'ятнадцятьох для розваги й повели у двір будинку під номером вісім на вулиці Артішевського. Вибрав я його не випадково: будинок здоровенний, сім під'їздів, є де розгулятися. Славко Фацько (витівник) поділяє тих двадцять арештантів на сім груп і наказує: «Всім за роботу – сходи мити!». Заарештовані стоять, чекають чогось. Він їх шомполом пошмагав, кричить: «Легенди, нероби, повертайтеся мені моторніше, бо я з вас зараз котлети нароблю!». Одна жінка з плачем: «Дайте ж нам води, ганчір'я…». А Славко як зарегоче: «Мийте, кляті язиками!». Потім ми примусили їх губами сміття в дворі прибирати. Кумедія!…

Хтось зареготав, хтось калатав склянкою об пляшку, вимагаючи, щоб і його послухали: може розповісти і не таке. Вся увага, вся воля Клинченка були сфокусовані зараз на одному: не виявити свого обурення, своєї ненависті.

Він довго не спав. Половина ночі пішла, на складання довгої шифровки, друга – на передачу її Центрові. Він доповідав про бачене в дорозі з Києва до Львова, про те, що нечувані звірства й знущання в цьому багатостраждальному місті чинили не випадкові бандитські групи німецьких солдатів, офіцерів і жовтоблакитників, а особливий апарат рейху, в тому числі легіонери Кана-ріса. Списки для винищення найвизначніших представників прогресивно настроєної польської, єврейської та української інтелігенції були складені ще в Берліні.

Звичайно, радянський розвідник не знав і не міг знати тоді, що описане ним – тільки мікроскопічна частка тих насильств, катувань, масових розстрілів і вбивств, яких зазнає населення «дистрикту Галичина», що генерал-губернатор доктор Вехтер, генерал-майор військ СС Кацман за найактивнішою участю Бізанца мають конкретні плани винищення мирного населення і військовополонених голодом, зброєю, щепленням тифу й дизентерії. Ні, цього він ще не знав. Але й того, що передав, Що доносили інші розвідники і просто радянські люди, яким пощастило вирватися з окупованої гітлерівцями території, з фашистських таборів і катівень – було досить, щоб людство побачило, який насправді вигляд має «новий порядок».

Радіопередача пройшла спокійно. А втім, Клинченко розумів, що під впливом настрою він діяв необережно: просто обурення почутим у ресторані викликало потребу негайно поділитися з ким-небудь своїми переживаннями.

Наступного ранку Войцехівський повідомив Миколу, що його серед ночі підняли з ліжка й повезли до Бізанца. Майор вивідував подробиці зустрічі з «Шукачем», розпитував про київський гарнізон і фортифікаційні споруди на підступах до міста, цікавився настроями киян. Подякував за інформацію і попередив: Козаченкові – ані слова!

– Запідозрив щось, – висловив побоювання Войцехівський.

Співрозмовник заперечно похитав головою:

– Сподіваюсь – ні! Просто в абвері поводяться так, ніби там зібралися всі брехуни світу: один одному не вірять. Все береться під сумнів. Навіть Гіммлер Канарісу не вірить, а Канаріс – Пммлеру. Ну, а до нас, не німців, довір'я ще менше. Можуть і в особисті речі за глянути. Повернемося до готелю, заберемо валізку з радіостанцією. Понесете її за мною. Зачекаєте на мене біля кабінету Бізанца. Так буде безпечніше. Сподіваюсь, ще сьогодні він відправить нас до Візера.

Коли прийшли в резиденцію губернатора, майор уже був на місці. Уважно вислухав доповідь Клинченка. Уточнив деякі деталі (ті самі, про які розпитував Войцехівського). Наказав подати письмовий звіт. Але відчувалося, що інтерес до «Шукача» він уже втратив: захопився новою роллю і новими обов'язками.

Настала слушна хвилина поцікавитися і своєю дальшою долею.

– Що накажете, гер майор, мені й Войцехівському робити далі?

Бізанц відповів не відразу. Походив по кімнаті, добув із книжкової шафи кришталевий графин і дві чарки алмазної грані, налив собі й відвідувачеві.

– За ваші дальші успіхи, лейтенант! Я зроблю все, щоб вони були помічені згори. Разом з вашим звітом перешлю фон Лахузену свою просьбу відзначити вас гідною нагородою. А тепер скажіть одверто: вас не здивувало, що за київське відрядження ви звітуєте не «Валлі-два», а безпосередньо мені, хоча я тепер виконую інші обов'язки?

– Ні, не здивувало. Ви давали мені це доручення, ви один із визначних працівників абверу. Крім того, певний, у вас є відповідні повноваження полковника фон Лахузена…

– Ви, виявляється, не тільки розвідник, а ще й дипломат, лейтенанте! Жаль, що не я вже ваш начальник. А хотів би лишитися ним. Тому я, під приводом заінтересованості спеціальних служб «дистрикту Галичина» в зв'язках із «Шукачем», попросив надіслати ваш звіт мені. Полковник Лахузен погодився. Насправді ж побачення з вами потрібне було мені, щоб дістати вашу згоду перейти до мене ад'ютантом. Посаду мою знаєте: радник при генерал-губернаторі фон Вернері. По суті я координую всю діяльність розвідки, контррозвідки та інших спеціальних служб дистрикту. Головне наше завдання тепер – очистити край від більшовицьких і неповноцінних з расового погляду елементів. Отже, ухил у бік контррозвідки. А хочете, я зроблю вас одночасно ще й політичним діячем? Тоді до омріяної вами кар'єри після війни рукою подати!

– Який же політичний пост ви мені пропонуєте, – розсміявся Микола, показуючи, що вміє цінити жарт.

Та Бізанц, як виявилося, пропонував усерйоз. Витягти з шухляди папку з грифом «таємно» й трьома великими літерами: УЦК, написаними по центру, він повів далі:

– Коли я керував вашою підготовкою у «Бранденбурзі-800» і вводив у товариство українських націоналістів, то познайомив вас і з…

– Кубійовичем, який і став на чолі так званого «Українського центрального комітету», – перехопив його думку Клинченко, вказуючи на папку.

– А пам'ятаєте, хто ще туди входить?

– Усе, що ви мені розповідали, запам'ятав, як таблицю множення. Ще входять туди мельниківці Бойдуник, Тесля, Мілянич, Паньківський…

– Можете пишатися такою пам'яттю, лейтенант! Тепер слухайте далі. Організація ця таки насправді оунівська, точніше, мельниківська, хоча й видає себе за безпартійну. Нехай! Це навіть краще, бо вона тепер претендує на право бути виразником думок народу. Створила губернські й окружні комітети. Чим би дитя не тішилось… Так от, ідіть до мене в ад'ютанти, і я зроблю вас своїм представником в УЦК.

– А якщо мене не оберуть?…

– Ха-ха-ха, його не оберуть… Ось вони в мене де! Та це такі ж абверівці, як ми з вами. І на чолі губернських комітетів наша агентура, і на чолі окружних. Ми їм – гроші, вони нам – інформацію. Та ще й у гестапо заробляють. А ви: «не оберуть!». Накажу – і дадуть вам яке захочете місце. Навіть не рядовим членом візьмуть, а заступником Кубійовича.

Жити вам, ручуся за те, буде непогано: велике й красиве місто, чарівне жіноцтво. Нагородами теж не обмину вас. А там, у Візера, тепер нелегко. Йдуть бої. Тяжкі. Ви самі доповідали мені про бачене в дорозі. Агентура, з якою вам доведеться працювати, теж не з кращих: переважно карні злочинці. Погоджуйтесь, лейтенанте. Я вас відрекомендую фон Вернеру. Він поклопочеться у Канаріса, і все буде полагоджено. Згода?

– Дозвольте подумати!

– Гаразд! О сімнадцятій годині принесете письмовий звіт і дасте відповідь. Сподіваюся, ви зробите розумний вибір.

Було над чим замислитись. Щира це пропозиція чи ще одна перевірка його відданості рейху? Куди, мовляв, поверне він у гострий момент: до власного благополуччя чи небезпечного фронтового життя?… Висновок зробив такий: пропозиція – щира. Зрештою, йому пропонували роль карателя власного народу. Коли він погодиться – нічого нелояльного з погляду правовірного націонал-соціаліста не міг би побачити в цьому сам Гім-млер. Але де можна більше зробити в інтересах боротьби з фашизмом? От що треба було обміркувати. І він дійшов висновку: все-таки у розвідці. Хай на посаді ад'ютанта Бізанца йому вдалося б урятувати десяток-другий антифашистів з таборів і в'язниць… А там, на фронті, проникаючи у військові таємниці вермахту, таємниці, знаючи які, командування Червоної Армії може впливати на хід бойових дій, – він допомагає добиватися перемоги з меншими втратами. І хоч ніколи, можливо, військова статистика не підрахує, скільки тисяч і тисяч синів врятувала радянським матерям пильність і мужність розвідників, він, Клинченко, знає, що дуже багато. І в цій найблагороднішій і найгуманнішій місії буде і його вклад.

Вручаючи о п'ятій, як домовлялися, звіт, він першим продовжив ранкову розмову:

– Гер майор, спасибі за ваше добре ставлення до мене. Нелегко було мені прийняти рішення. І все ж воно тверде: на фронт! Розвідка для мене – справа вже звична. Крім того, як я казав вам, у мене є особисті рахунки з більшовиками. Там, на сході, я буду ближче до своїх кривдників.

– Жаль, – озвався Візанц, – але я високо ціную й те, Що ви не пасуєте перед труднощами. Прекрасна характеристика для офіцера. їдьте, і хай вам щастить. Накажу відправити вас літаком. Фронт у районі, в який ви полетите, схожий на листковий пиріг: шар наших, шар червоних. Корисно згори подивитися. Привезете цікаву інформацію – будете ще дорожчим гостем. Уночі – виліт.

На світанку транспортний літак абверу з авіазагону майора Гартенфельда, створеного спеціально для обслуговування «штабу Валлі» і закидання агентури в радянський тил, приземлився на вигоні край села. Від солдатів невеликої аеродромної команди, що обслуговувала льотний майданчик, Клинченко і Войцехівський дізналися, що село зветься Мала Виска й розташоване за п'ятдесят кілометрів на північний схід від Кіровограда. А де міститься військова частина з номером польової пошти 00723 «Б», вони не знають. Відомо їм тільки, що на протилежній околиці села розташований якийсь штаб. Охороняється він фельджандармами й наближатися до того району у військовій формі стороннім забороняється, щоб не демаскувати його.

– Ми там ніколи не буваємо, – вів далі один з солдатів, якого Клинченко почастував сигаретою, – але звідти майже завжди за пасажирами літаків, які тут сідають, приходять авто. Може, приїдуть і за вами…

Вже з цього Микола зрозумів, що після довгої відсутності потрапив «додому».

І справді, незабаром за ними приїхав ад'ютант Візера. Ще дорогою він розповів, що дзвонив Бізанц і полковник Візер дав згоду на представлення лейтенанта Козаченка до нагородження Залізним хрестом, що їх організація зветься вже не абверштелле Краків, а абвергрупа-103. Її завдання – вести розвідку й контррозвідку для 1-ї танкової групи, яка є головною ударною силою групи армій «Зюйд» («Південь»),

Про все це Клинченко знав уже від Бізанца та Оберлендера і навіть встиг передати Центрові. Та базікання ад'ютанта все ж являло інтерес: в абверштелле Краків цей офіцер мав прізвисько «Лакмусовий папірець», бо завжди точно відбивав настрої Візера, його ставлення до підлеглих. І це давало Клинченкові підстави зробити висновок, що ним у штабі абвергрупи-103 задоволені.

Дійсно, прийом у Візера, а особливо у Долла, перевершив усі сподівання. Полковник повідомив, що призначає його консультантом розвідшколи. Жоден з підготовлених агентів не може бути посланий у радянський тил без попередньої розмови з лейтенантом Козаченком.

– Бо ви, пане Козаченко, найкраще серед нас знає те і довоєнну і нинішню обстановку в тилу противника.

Микола намагався довести, що таке твердження – перебільшення, що гер полковник чи майор Долл поінформовані, звичайно, краще за нього, мають куди більший досвід розвідки й так далі. Та Візер не дав йому навіть договорити:

– Поінформованість, хай найдокладніша, – ніщо порівняно з практикою. Одне слово, як кажуть на Сході, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Дуже вдячний вам за добір людей у «Ролланді». Всі вони вже тут, призначені в школу інструкторами радіо та підривної справи й фізичної підготовки. Войцехівському присвоєно звання унтер-офіцера, старшого інструктора радіонавчання. Це нагорода за те, що супроводжував вас до Києва. Ви не помилилися в ньому?

– Що ви, гер полковник, найвідданіша нашій справі людина!

– Ну, тоді хай щастить вам на новій посаді!

Радянський розвідник і сам побажав собі того ж.

Посада його цілком влаштовувала. З цього спостережного пункту він зможе бачити кожного, кого абвергрупа-103 перекидатиме по той бік фронту, знатиме, з якою метою. А часті зустрічі з Доллом, який ставився до нього довірливо й доброзичливо, відкривали можливість бути в курсі внутрішнього життя штабу групи.

Війна порушила старі канали зв'язку. Єдиним і надійним лишалася «власна» радіостанція. Точніше – єдиним, бо надійність була відносна. І тому, що станцію могли з часом запеленгувати, і тому, що тримати її в хаті, де оселився розвідник, було небезпечно.

Що робити? Про це Клинченко з Корнієм довго роздумували, а виходу не знаходили. Та вдома, кажуть, і стіни допомагають. Як би там не було, а на рідній землі, хай окупованій ворогом, він почував себе більш впевнено, ніж на чужій. Хоч пішли вже серед німців чутки про появу партизанів і Візер видав наказ, у якому заборонялося ходити за межі села по одному і без зброї, – Микола у вільний час робив довгі прогулянки. Найчастіше ходив у сусіднє село, де тримали агентуру, призначену для перекидання в радянський тил. Під час однієї з таких прогулянок він відхилився трохи вбік від звичайних своїх маршрутів і на висоті, що здіймалася над степом, надибав напівзруйнований бліндаж і окопи. Можливо, це був останній рубіж оборони якогось підрозділу радянських військ у цьому районі. Вхід до бліндажа засипаний землею, завалений уламками дерева. Трохи попрацювавши знайденою тут саперною лопаткою, Клинченко пробрався всередину. Друге приміщення виявилося неушкодженим. Навіть нари збереглися. Про кращий притулок для радіостанції і мріяти не можна було. Побоюючись підірватися на міні, сюди не ходили ні німці, ні місцеві жителі.

Згодом Клинченко переніс рацію до бліндажа і замаскував так, щоб сторонній не знайшов її. Для роботи ж рацію можна було швидко підготувати.

Після другої передачі прибіг увечері на квартиру до Миколи схвильований Корній, якому він доручив заприятелювати з радистами станції перехоплювання, і доповів:

– Сьогодні заходив до Ріхарда Крамера. Налляв йому спирту з термоса. А коли він відлучився, я погортав книгу перехоплень і побачив нашу останню шифровку, обведену червоним. Збираються, видно, передати дешифрувальникам.

– Дивно, – розмірковував уголос Микола. – Скільки в ефірі шифрованих текстів… Чому ж вони звернули увагу саме на наш? Одне з двох: або через незвичні групи цифр, або твій Ріхард уже звик до «почерку» навколишніх кореспондентів і відразу виділив мій. Зробимо так: щоб збити їх з пантелику і створити враження, ніби працює станція з великим штатом, – будемо передавати по черзі. І до того, кожного разу міняти «почерк».

Корній заперечив. Щоразу для відлучки в бліндаж йому треба одержувати дозвіл. Години його відсутності в школі збігатимуться з часом підозрілих передач. Може, зробити інакше: передавати з навчальної радіостанції в перерві між заняттями?

Вирішили спробувати. Сеанси скоротили, передачі вели рідше.

Так у тривожних клопотах минав час. Абверкоман-Да-103 пересувалася все далі на схід і з нею двоє радянських розвідників. Долаючи сотні небезпек, вони стали для Центру постійним і надійним джерелом важливої інформації.

САЛОН ФРАУ НАТАШІ

Новий, тисяча дев'ятсот сорок другий рік штаб абвер-групи-103 зустрічав у Маріуполі. Довгий стіл аж поскрипував під тягарем наставлених на ньому страв і питва. Головною прикрасою новорічного банкету була двадцятивідерна бочка бердянського вина, облямована ялинковим віттям і оточена півлітровими кухлями. Смажені поросята, осетри на величезних дерев'яних тарілях, янтарна, аж прозора від жиру кефаль, зерниста ікра – всі дари багатих берегів Приазов'я та Азовського моря зійшлися тут завдяки старанням інтенданта Іллі Зубкова.

Розстарався він так заради майора Альбрехта, який нещодавно змінив полковника Візера на посаді начальника абвергрупи.

Особливих причин веселитися в абверівців не було. Вже й до Маріуполя дійшла звістка про страшну поразку німецьких військ під Москвою, де Червона Армія в грудневому контрнаступі розгромила кращі дивізії фюрера. Знали офіцери також про невдоволення Гіт-лера своєю військовою розвідкою, що помилилася в оцінці сил радянських військ і намірів радянського командування на головному стратегічному напрямі. Отже, у фашистських розвідників було більше підстав для трауру, ніж для гучномовиих новорічних тостів. Однак усі вдавали, ніби нічого не сталося. За традицією треба цього вечора пити й веселитися. І від неї не відійшли. Тим більше, що на столі лежало награбоване, а фашистський окупант ласувати на дурничку любив.

Найтверезішим за столом був Клинченко, єдиний, хто справді мав підстави проголосити тост за перемогу. Та на світанку передбачався радіосеанс з Центром. А головне – хотілось якнайуважніше прислухатися до розмов товариства, що зібралося. Збіговисько шпигунів і карателів цікавило його з багатьох причин. Маріуполь знаходився порівняно близько до стратегічного вузла, в якому для воюючих сторін сплелося багато інтересів. Неподалік проходили шляхи бойових кораблів нашого Чорноморського флоту й Азовської флотилії, а трохи далі на схід лежали райони, через які гітлерівці сподівалися пробитися на Кавказ і до азербайджанської нафти. Все це примушувало абвер, СД та інші розвідувальні органи рейху тримати в Маріуполі численні штати розвідників, контррозвідників, таємної та звичайної поліції. Головною ж силою вважалася абвер-команда-103. Вона й запросила на новорічний бал своїх колег з дрібніших органів, зокрема представників так званої НБО – морської розвідки, а також іншої, поки що не розшифрованої Клинченком, але дуже засекреченої організації, яка мала кодову назву «Група Локкарта».

Така зустріч стала чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами». Микола непомітно саботував тости офіційного тамади, щоб не сп'яніти й мати можливість почаркуватися з гістьми.

Найбільше насмоктався сам Зубков. З кухлем у руці він обходив усіх присутніх, вислуховував компліменти своєму організаторському талантові й тут же запрошував багатьох запросто заходити до нього на квартиру, де його господиня – фрау Наташа може почастувати такими стравами, яких не знайдеш і в берлінських ресторанах. А про те, чим запити, теж можна не турбуватися. Є все.

Клинченко, щоб відчепитися, дав слово обов'язково скористатися гостинністю Зубкова, хоча йти до нього не збирався. Та пізніше, перебираючи вдома враження новорічної ночі й аналізуючи за звичкою кожний факт і почуте слово, раптом збагнув, які перспективи відкриває можливість близького знайомства з фрау Наташею.

Зустрівшись другого дня із Зубковим, він поскаржився, що напередодні багато пив, голова аж розвалюється, а похмелитися нема чим.

– В мене теж черепок тріщить, – підхопив завідуючий господарською базою абвергрупи. – А може, пане лейтенант, зайдемо до мене, закусимо й вихилимо по чарці? Їй право -не гріх. Сьогодні день святковий…

– Може, запросимо і майора Долла? – запропонував Микола.

– Будь ласка! Давно збираюся, та ми з ним ще мало знайомі.

Долл, звичайно, погодився і всі троє його машиною рушили на квартиру Зубкова.

Їх зустріла красива, ставна жінка років тридцяти, із зачіскою під пушкінську Тетяну. Щиро привітала гостей, покартала Зубкова: чом не попередив. У неї нічого, мовляв, не готове. Але тут же швиденько виставила стільки печеного й вареного, що Долл, превеликий любитель смачно попоїсти, тільки руками розвів.

Господар заходився частувати начальство. Бігав коло Долла, підносячи кращий кусень, підливаючи в чарку. Микола ж упадав біля господині. Наговорив компліментів. Викликав на відверту розмову. Дізнався: досі Наташа працювала манікюршею в одній з міських перукарень. Має двоє дітей, не стару ще матір. Є кому дітлахів доглянути, покуховарити, попрати. Та Зубков, оселившись у неї, наполіг, щоб кинула роботу і повністю віддалася господарству, ще й робітницю найняла. Тепер вільного часу стільки, що його немає куди подіти. Гості заглядають рідко, хоча не раз просила Іллю приводити своїх співробітників. І ось дуже радіє, що прийшли.

– Ви першими з колег Іллі завітали до нас. Стали, так би мовити, піонерами. На цій підставі зараховую вас у друзі дому й зобов'язую бувати частіше. Даю перше доручення: дістати десь російських і українських книжок. Не лякайтеся, пане лейтенант, я прошу тільки класику: Толстого, Лєрмонтова, Достоєвського. Сподіваюсь, класики не заборонені? Принесете? Нема де взяти! То хоч бібліотеку відкрили б, дітвора скоро розучиться читати рідною мовою. Що, що? Ви з паном Доллом не Кирило і Мефодій, а офіцери, і прийшли сюди воювати, а не просвіщати? Але, пробачте, хто такі ці Кирило і Мефодій? А-а-а, монахи, які створили слов'ян ську азбуку… Жінки в таких питаннях не дуже обізнані. Давайте краще принесу вам чогось випити…

Довга розмова з Наташею лишила в Клинченка враження, що перед ним розумна, хоч і невисокої культури жінка. Вміє лавірувати й переводити розмову на знайомі їй теми. Любить поговорити. Має досить вільного часу. Одне слово, цілком підходить для ролі, яку він збирається їй відвести.

Долла господиня, особливо її кулінарна майстерність, просто зачарували. Вони стали частенько навідуватися сюди, приводячи завжди з собою ще кого-небудь. За якийсь місяць квартира фрау Наташі перетворилася на своєрідний салон, в якому збиралися офіцери абверкоманди, морської розвідки, «Групи Локкарта», представники гестапо. Щовечора тут можна було знайти принаймні трьох-чотирьох офіцерів таємних німецьких служб. Краще місце для того, що абверівці називали «салонною розвідкою», важко, мабуть, було б знайти. Войцехівський, передаючи Центрові шифровки з інформацією, вивудженою в «салоні фрау Наташі», щоразу поздоровляв Миколу з його блискучою ідеєю.

– Не набридли вам ще, Наташо, гості? – спитав її якось Клинченко, щоб вивідати, чи не свариться вона через це з Зубковим.

Жінка пильно подивилася йому прямо у вічі й відповіла:

– Мені хочеться вам догодити, а вас, здається, мої гості влаштовують?

Клинченко промовчав, але довго роздумував над цими словами. Що вони могли означати? Невже вона здогадується, хто він? Якщо має якесь підозріння – чом не донесе на нього? Нема чим довести? А може, просто прагне допомогти?

Останнє припущення зміцніло, коли Наташа одного разу переказала свою розмову з офіцером морської розвідки Браунером, який, побачивши перед тим денце не одної чарки, кинув їй:

– Фрау Наташа, ви, часом, не на гроші радянської розвідки нас так щедро частуєте. Дивіться мені…

І пригрозив пальцем.

– Що ж ви йому відповіли?

– Теж люб'язно «пожартувала». Сказала: «Ви пане Браунер, мабуть, поганий розвідник, якщо про це розпитуєте мене. Доцільніше було б поділитися своєю підозрою з паном Кюхнером з СД».

– І як він на це реагував?

– Відразу протверезів. Хміль наче вітром здуло. Мені здалося, що перелякався власних слів. Просив пробачити за безтактність і благав, щоб я про нашу розмову ані гу-гу. Довелося пообіцяти. Мало не навколішках повзав.

– Виходить, ви не дотримуєте слова…

– Так я ж тільки вам!

Хтось підійшов, розмова перекинулася на інше, і вони вже ніколи більше до цього випадку не поверталися.

Практичних висновків з такого попередження Клинченко зробити не встиг. Зубкова незабаром перевели до Дніпропетровська, і Наташа поїхала з ним.

Клинченко іноді задумувався: ким була вона? Просто легковажною жінкою? Практичною особою, яка над усе ставила затишне, забезпечене життя? Чому ж тоді ризикувала, попереджала, що «салон» під наглядом, і все ж не закривала його? А може, належала до тих антифашистів-одинаків, які жертвували багато чим, але не йшли в загальному строю, бо не могла встановити зв'язків з підпіллям? Відповіді не знаходив.

Та й не до цього було. Такі відбувалися події, в такому темпі закружляло колесо тотального шпигунства, в якому не крутилося навіть тоді, коли розроблявся план «Барбаросса».

Адольф Гітлер вирішив у сорок другому домогтися здійснення політичних цілей, яких через провал планів «бліцкрігу» не досяг у сорок першому. Він був настільки переконаний, що йому вдасться тепер добитися свого, що, зустрівшись з одним із іноземних друзів рейху, якому дуже довіряв, запевнив його:

«Ради вже наступного літа будуть розгромлені. Порятунку для них більше не існує. Літо стане вирішальною стадією воєнного змагання. Більшовиків відкинемо так далеко, щоб вони ніколи не могли торкнутися культурного грунту Європи… Мій намір – поки що в центрі фронту більше не проводити наступальних операцій. Моєю метою буде наступ на південному фронті. Я вирішив: як тільки покращає погода, знову вдарити у напрямі Кавказу. Цей напрям – найважливіший. Треба вийти до нафти, до Ірану та Іраку… Звичайно, крім того, я подбаю про знищення Москви й Ленінграда».? Людиною, перед якою фюрер так одверто викладав найпотаємніші секрети райху, був посол Японії Осіма. Розмова відбувалася в січні 1942 року.

І була вона не просто маренням уголос. На початку квітня саме ці потаємні наміри Гітлер сформулював у директиві генеральному штабові на час літньої наступальної кампанії. Отже, битви за Волгу і Кавказ мали стати головними подіями на півдні величезного радянсько-німецького фронту, який простягся від Баренцового до Чорного морів. Дев'яносто дивізій групи армій «Південь» стояли, готові до ривка. І всі – від самого фюрера до командуючих арміями – оглядалися на абвер. На власній шкурі фашистські генерали відчували, що Червона Армія вже не та, з якою вони зустрілися в червні 1941-го. Як їй вдалося так зміцніти за п'ять з половиною місяців, що минули від початку війни і до поразки фашистів під Москвою? Чому це радянські війська почали наливатися новою силою, а вони, німці, слабнути? Гітлер звинувачував своїх генералів у недостатній рішучості. Ті звалювали все на Діда Мороза і радянську розвідку. Засліплені ненавистю, вони не розібралися в тих джерелах політичного й соціального порядку, які забезпечували Країні Рад не тільки швидке відновлення сил, а й безперервне нарощування могутності.

У всякому разі, мало не панацею від усіх бід Гітлер бачив у тотальному шпигунстві. От чому знову так швидко закрутилося колесо абверу. Клинченко й Вой-цехівський ледве встигали повідомляти Центр про агентуру, яку абвергрупа-103 намагалася будь-що перекинути в райони майбутніх дій. Багато хто вже ніколи не повертався. Заняття в розвідшколі довелося організувати в дві зміни. Посилилося стеження за ефіром. Микола І Корній вжили заходів обережності. Клинченко придбав моторку й запевняв усіх, що тільки тепер зрозумів: справжнє його покликання не журналістика, не розвідка, а риболовля. Хай-но скінчиться війна – і він оселиться в Маріуполі.

Разом з усяким рибальським причандаллям Войцехівський брав на борт човна портативну рацію.

Навесні з Маріуполя зникла «Група Локкарта». Зникла так само таємниче, як існувала. Клинченко довго мізкував над тим, куди вона поділася. Відповіді на це питання вимагав і Центр.

Розгадка прийшла несподівано. В червні Долла викликав полковник Лахузен. Поїхав він до «штабу Валлі» пригніченим, розтривоженим. Скаржився Миколі на підступи своїх недоброзичливців: хто, як не він, один із ветеранів абверу, міг розраховувати на посаду начальника абвергрупи після Візера? Обминули! Призначили на це місце молокососа Альбрехта. А тепер, говорить йому передчуття, готують нову неприємність. Інакше, чому б це перед самим наступом його шарпали?

Тримали Долла в Сулеювеку недовго. Штаб абвергрупи продовжував дислокуватися ще в Маріуполі, коли майор повернувся від Лахузена – веселий, бадьорий, усміхнений. Виявилося, не скривдили старого, досвідченого абверівця, а просто потримали в резерві, щоб дати завдання особливої ваги. Всього розповісти поки не може. Навіть Клинченкові. Справа виняткової таємності. Що ж до нього особисто, то він летить за лінію фронту, в глухий куточок калмицьких степів, де має прийняти під своє начало «Групу Локкарта» і ще декого із закинутих раніше агентів. Розгубилися тюхтії. Так налякані чекістами, що поховалися в нори, попивають кумис і бояться навіть вийти на радіозв'язок… Розворушить він цих ледарів! Одне слово, Микола ще про нього почує.

Вночі майор полетів. А становище Клинченка ускладнилося. Новий начальник абвергрупи Альбрехт скоса поглядав на всіх офіцерів, які служили з Візером. Вважав, що успіхи першого року війни їх зледащили, розбестили, і невдоволення фюрера військовою розвідкою не є безпідставним. Колишній офіцер СД, переведений до абверу за якусь провину, він приніс сюди з собою дух тієї конкурентної боротьби, яка приховано точилася між СС та СД з одного боку і абвером з другого. Було це виявом прагнення Гіммлера об'єднати в своїх руках усі розвідувальні служби рейху. В тому числі й військову. До всіх своїх підлеглих неарійського походження Альбрехт ставився з образливою підозрою. А за дурість, брутальність і пихатість його одностайно ненавиділи всі. Навіть ті, хто спочатку був його прихильником.

Долл захищав Миколу скільки міг, частенько нагадував начальникові абвергрупи, що Клинченко – талановитий розвідник, і просив не завантажувати його дрібними й другорядними дорученнями. Та коли Долл поїхав, Альбрехт навмисне почав доручати Козаченку найважчу, найбруднішу роботу.

– Лейтенанте Козаченко, зайдіть до мене, – подзвонив він якось Миколі.

Як тільки Клинченко з'явився на порозі, Альбрехт піднявся з-за столу, вийшов назустріч, потиснув руку. Але тут же в'їдливо спитав:

– Мені здається, лейтенанте, що ви іноді нудитеся через лишок вільного часу. Хочу дещо вам доручити. Це, без сумніву, врятує вас від нудьги і дасть можливість добре показати себе, своє вміння, про яке наговорив мені повні вуха майор Долл.

– Нудьгувати мені просто нема коли, – заперечив Клинченко. – Якщо ви, гер майор, не заперечуєте, я доповім вам свої обов'язки і разом підрахуємо, скільки часу йде на їх виконання.

– Раз я кажу, що нудьгуєте, значить так воно і є. Ми з вами не бухгалтери, щоб займатись якимись там підрахунками. Даю вам завдання. Слухайте уважно, запам'ятовуйте. Через два тижні ви маєте мені доповісти про його виконання. Переодягніться докером. Через наших людей вас влаштують до однієї з артілей вантажників. Працюватимете на причалі поруч із радянськими військовополоненими. З їх числа треба завербувати агента, котрий добре знав би структуру Червоної Армії, її озброєння. Культурного. Розвиненого, з якого можна було б з часом зробити хорошого розвідника.

І, насмішкувато глянувши на Клинченка, додав:

– Старайтеся. Це буде людина для вашого старого приятеля і начальника – майора Долла. Він перекине агента в Астрахань для розвідки глибоких тилів двадцять восьмої армії червоних. Розповідаю вам усе це для орієнтації. І попереджаю: не знайдете мені такого- агента – підете самі!

– Яволь, гер майор.

– Ви вільні, можете йти.

ПОПОВНЕННЯ

Міста, як і люди, мають не тільки своє обличчя, а й свій характер. Вдача Маріуполя виявилася такою непокірною, що за двадцять три місяці свого панування окупанти не одержали з його металургійних велетнів жодного кілограма чавуну чи сталі: стали на заваді патріоти. Ледве животів і порт. Один з найбільших до війни (тут можна було побачити прапори майже всіх морських держав світу), він був схожий тепер на позаштатну пристань. Нерухомо, наче зажурені гігантські птахи, стояли вантажні крани. В руїнах лежали портові споруди. Всі роботи провадилися вручну. Для цього гітлерівці щодня приганяли сюди під конвоєм військовополонених з табору, створеного біля так званої шлакової гори. Вдалося їм під загрозою розстрілу нашкребти і дві-три артілі «вільнонайманих» вантажників. Серед них був і Клинченко.

У робі, зшитій із старого брезенту, чорний, як негр, від вугільного пилу, він біг по трапу з важкою корзиною на плечі, коли з сусіднього судна надривно пролунало:

– Полундра-а-а!

Спинившись на мить, Микола озирнувся й побачив, як із сходні впала в море людина. Друга, в матроській формі, з червоним від напруги обличчям, таким червоним, що, здавалося, кров зараз прискне крізь шкіру, якось неприродно зігнувшись, утримувала на самому верху сходні колісну пару залізничного вагона.

– Стрибай у воду, – гукнув хтось із берега.

– І це справді було б найбезпечніше для матроса. Та він продовжував нелюдським зусиллям стримувати вантаж, аж доки Клинченко і хтось із військовополонених прийшли йому на допомогу. Спільними зусиллями колеса вкотили на палубу.

Того, що впав у воду, врятували. Німецький конвоїр ударив його кілька разів прикладом автомата й примусив знову стати до роботи, не зваживши на просьби інших військовополонених і вантажників дати людині підсушити одяг, бо з моря дув різкий холодний вітер.

Під час перерви, коли з табору привезли баланду для полонян, Клинченко підійшов до матроса й непомітно для вартових поклав йому в кишеню шмат хліба. Той подякував, розламав навпіл і простягнув своєму напарникові.

– Як же ви, хлопці, так необережно працюєте? – покартав їх Микола.

– Не в обережності чи вмінні тут справа, – відповів з прикрістю моряк. – Годують баландою, а роботу, гади, дають бач яку? Ноги підгинаються. От він і впав.

– Ну, а ти чом не стрибнув у море? Хай би вони, ті бісові колеса, на дно пішли. Знали б фріци, що не можна голодних людей на таку роботу ставити.

– Ех, чоловіче, легко тобі поради давати. Не втримай я з вашою допомогою колеса – Петра обвинуватили б у саботажі й – до стінки. Перший-ліпший офіцер конвою може знущатися над нами. Та що там офіцер! Бачив, як солдат Петра бив? А вбив би – це йому безкарно минулося б. Ми ж для них не люди, а номери…

Наступного дня Клинченко передав матросові, якого звали Павлом, цілу хлібину. Перш, ніж взяти її, той недовірливо спитав:

– Де ти зміг стільки дістати?

– Їж! Артіль з вами ділиться…

Павло взяв хліб і розрізав на двадцять пайок -по числу людей команди полонених, у якій він працював, а Миколу попередив:

– Будь обережним: побачать в тебе фашисти цілу хлібину – потягнуть до гестапо. Буханець хліба – скарб! Аж не віриться, що ми їли його колись досхочу…

Клинченко попередив майора Альбрехта, що намітив собі об'єкт для вербування, та людина ця дуже виснажена і взагалі в інтересах справи йому потрібно з десяток хлібин і хоч кілограмів зо два сала. Одержав усе, що просив. Поступово передав продукти військовополоненим.

Тепер він бачився з ними щодня. І чим пильніше приглядався до Павла, тим більше подобався йому цей хлопець своєю неприхованою ненавистю до гітлерівців, сміливістю, дбайливим ставленням до товаришів. Наймолодший за віком, він тут мав найбільший авторитет.

На п'ятий чи шостий день знайомства Павло під час обідньої перерви, коли вони стояли трохи осторонь інших, сказав:

– Послухай,-браток! Ти, бачу, свій. Не зрадиш. А втім, я не побоявся б звернутися з своєю просьбою до першої-ліпшої людини. Крім, хіба, отих…

Матрос презирливо кивнув у бік конвоїрів і повів далі:

– Доручення моє – не з важких. Але потребує, як би точніше висловитися… ну, людяності. Довелося мені чути від одного, що людині все важливо тільки за життя. «А помру, – твердив він, – хай хоч собакам викинуть. І яка по мені в людей лишиться пам'ять – теж наплювати…».

Рано нас, молодих, війна навчила думати про це. Та коли вже довелося, скажу так: мені не все одно. Якщо стати на точку зору мого тодішнього опонента – розірветься зв'язок часів і поколінь. Люди стануть егоїстами і космополітами. Винищать природу: після мене, мовляв, хоч потоп. Животітимуть собі такими метеликами-одноденками. Не кожному, звичайно, дано народжувати ідеї, які світитимуть вічними вогнями. Не у всякого є талант писати твори, що ввійдуть у скарбницю світової культури, чи споруджувати собор Василя Блаженного або Дніпрогес. Та залишити по собі хоч добру пам'ять, принаймні в близьких, у товаришів – може й повинна кожна людина. До чого веду? Може статися, що живим з пекельного цього полону не вийду: голодом заморять чи тиф прищеплять, або й просто розстріляють. Так от, не хотілося б, браток, щоб у рідної матері, друзів, дівчат знайомих лишилася по мені погана пам'ять. Як виженуть німців – напиши моїй мамі: так і так, мовляв, зустрічалися в Маріуполі. Терпів ваш Павло серед багатьох інших фашистську наругу. Йшов на дно, але не здавався. Завжди думав про вас, про Радянську свою Вітчизну. Тим живий був. І надіявся, ще ворога бити… Ось тобі адреса.

– Так ти москвич, виходить, Павло Астров. Слово честі: листа обов'язково напишу. Якщо живий лишуся, звичайно. А помиратиму – комусь іншому передам, знову ж таки, якщо трапиться хтось під рукою. Тільки Впевнений, що ти і сам ще з фашистами поквитаєшся, додому повернешся. Героєм. Хіба мало шляхів до под вигу? Особливо на війні!

Павло гірко усміхнувся:

– Для цього ще колючий дріт подолати треба. А як? Скільки сидимо тут зхлопцями, стільки й мізкуємо над цим. Втекти з табору не так уже й важко. Та де переховатися? Тікають лише ті, кому пощастило встановити зв'язки з партійним чи комсомольським підпіллям. Не підкажеш, Миколо, адреси? Є тут, кажуть, багато та ких, які переховують втікачів. До тебе не набиваюся: нас разом бачили… Але допоможи. Зброєю теж, якщо можеш. У нас тут план один є: перебити охорону, захопити якесь судно і податися до своїх на Тамань. Пів-шляху б пройти. А там можна зустріти кораблі Азовської флотилії й стати під їх захист.

– Від цього варіанта треба відмовитися, Павле.

– Чому? – насторожився Астроц.

– Тому, що на Тамані наших уже немає. Кораблі Азовської флотилії, пробившись раптовим ударом через Керченську протоку, вирвалися в Чорне море.

– А ти звідки все це знаєш?

– З німецьких таємних документів.

– Через підпілля?

– Ні, особисто.

– Хто ж ти такий?

– Людина, яка хоче допомогти тобі, підказати інший, крім утечі, рятівничий шлях. Та хочу остаточно переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, як ти сюди потрапив. Ким до війни був.

– А де гарантія, що ти не скористаєшся з цього на біду мені?

– Логічне мислення – не найсильніша твоя якість, Астров! Тільки що розказував про підготовку до втечі, а тепер боїшся свою біографію розповісти. Гарантій вимагаєш…

– Он який ти спритний, все вивідав… Хай буде, як вимагаєш. Втративши голову, по чубові не плачуть. Тільки не думай, що боюся продажних шкур. Дурість йробив: розповів тобі, зрештою, малознайомій людині, таємницю. Повірив чомусь, а чому -сам не знаю. Тільки ж деталі тобі невідомі. Ну візьмуть мене, на шматочки поріжуть, а я ж товаришів не видам. Отже, якби і зрадив ти мене, «улов» був би невеликий: життя одного полоненого матроса.

– А матрос той філософ, – засміявся Микола. – От що, друже, досить сумнівів, роздумів, відхилень. Часу мало, розповідай про себе.

– Слухати – недовго. Не встиг, на жаль, ще нічого зробити. Жодного фашиста навіть не знищив. Скінчив у сороковому школу. Мріяв про море. За путівкою московського міськкому комсомолу вступив до Вищого військово-морського училища в Севастополі. Провчився рік. Війна! Направили мене в складі курсантської команди на поповнення Азовської флотилії. Йшли ми на звичайному буксирі. В Чорному морі нас торпедував ворожий есмінець. Вибухом викинуло в море. Намагався відплисти якнайдалі від місця пригоди. Та катери з есмінця ганялися за кожним, хто потрапив у їх поле зору. Так я опинився в полоні. От і вся моя куца біографія. Давай тепер про себе. Хто ти? Чому так хочеться тобі мене звідси визволити? Для чого?

– Я говорю з тобою від імені Батьківщини. Представляю її тут, як ти розумієш, без дипломатичного паспорта…

– Невже прикриваєшся цією робою?

– Ні, є в мене і мундир лейтенанта німецької армії. Маю і документи до мундира.

– Розвідник, виходить.

– Так.

– А для мене яку роль намічаєш?

– Будеш одним з моїх помічників. Працюватимеш у німецькій військовій розвідці, а робитимеш те, що я накажу.

– А чи не вважатимуть мене на радянській стороні зрадником?

– Навпаки, твоє рішення схвалять. Згодом я дам тобі можливість переконатися в цьому.

– Тоді наказуйте, – перейшов Астров на «ви» і навіть виструнчився перед Клинченком.

Вони домовилися: сьогодні вночі Павла викличуть до комендатури, звідти перевезуть до штабу абвер-групи. В розмові з майором Альбрехтом Астров повинен сказати правду про своє минуле, бо воно може бути відоме абверівцям з обставин, за яких він потрапив у полон. Спитає майор, безумовно, що примусило його погодитися стати агентом німецької розвідки. На це треба відповідати так:

«Той докер у порту довів мені, що німецька армія – непереможна. Війну Ради програли. Лишається одне – служити переможцям. І з голоду теж умирати не хочеться. Якщо добре годуватимуть, я згоден виконати перший-ліпший наказ німецького командування. Тільки досвіду в розвідці не маю. Повчитися б…»

– Зі мною ти зустрінешся обов'язково, – пообіцяв Микола. – Всі, кого перекидають через лінію фронту, дістають в мене консультацію. На всяк випадок запамятай: в Астрахані (а доручення тобі дадуть саме туди) з'явишся до обласного управління НКВС. Докладно, до найменших подробиць доповідатимеш, за чим тебе німці прислали. Там скажуть, що робити далі.

– Хіба мені повірять?

– Повірять! Про тебе вже там знатимуть.

– Зуміли вибрати, – вперше почув Клинченко від Альбрехта слово похвали. – Агент кмітливий. У цьому севастопольському училищі на нього дарма часу не витрачали. Повчіть ще його індивідуально азів розвідки. Сподіваюсь, зондерфюрер буде задоволений.

– Хіба ви його не до майора Долла відряджаєте?

Альбрехт усміхнувся.

– Відстали, лейтенанте! Доки ви були вантажником, майор Долл встиг очолити спеціальну частину і став зондерфюрером. До речі, ви зможете особисто його поздоровити. Відвезете свого нового вихованця до Елісти й самі відрекомендуєте зондерфюрерові. Задоволені? Це вам нагорода за матроса.

– До Елісти? – знову здивувався лейтенант. – Там же червоні!

– Ні, Еліста вже наша. І вся влада в столиці Калмикії належить Доллу. Непогано мати таких знайомих. Га? Кажуть, що колишні феодали, а по-їхньому зойсанги, і авторитети буддистського духовенства Калмикії надіслали фюреру телеграму: дякують за Долла. Отто ж колись був нашим резидентом у Лхасі, прекрасно вивчив тібетську мову і всі тонкощі буддійської релігії, обряди. Одне слово, з «колишніми», як кажуть червоні, він прекрасно порозумівся. Диви – стане там імпера: тором. Ось тобі й Долл! Правду кажучи, я його недооцінював. Але адмірал Канаріс знає, що робить.

І схаменувшись, що дозволив собі захопитися й повести з підлеглим, та ще не з німцем, розмову в неофіційному тоні, тут же підвівся, даючи знати, що аудієнція закінчена. Сухо додав:

– Отже, займіться новим агентом і через тиждень маєте доповісти мені про свою і його готовність до подорожі.

Ці дні пішли на ознайомлення Астрова з елементарними азами конспірації й зубріння розвідувальної інформації, яку новий помічник мав передати в Астрахані Для переадресування Центрові. Войцехівський був відрекомендований Павлові, як близький друг, без згадки, однак, що й він – радянський розвідник.

Астрову дістали морську форму. Він мав узяти її з собою, а з'явитися перед очі зондерфюрера в уніформі німецького солдата.

Клинченко проінформував Центр про появу третього розвідника і попросив повідомити Астрахань.

Нарешті все було готове. Вилетіли в темряві, щоб уникнути зустрічей з радянською авіацією. Десь далеко-далеко внизу промайнули азовські береги, Дон, донські й приволзькі степи. Вранці прибули до Елісти. Вже з того, що зустрів його на аеродромі офіцер, який приїхав у новенькому «оппель-капітані», персональній машині зондерфюрера, і повіз прямо на квартиру до Долла, Клинченко зрозумів, що в неофіційній обстановці він, як і раніше, може бути з Отто на «ти».

Побачення вийшло справді дружнім. Наказавши погодувати Астрова на кухні, зондерфюрер запросив Миколу до вітальні, де їм прислуговував якийсь немолодий уже тип у білій куртці. В інших кімнатах тинялись якісь молодиці. З усього видно було, що Долл зажив на широку ногу і тримав багато челяді.

– В мене й зупинишся, – не запросив – наказав господар Клинченкові. – А твого агента поселимо на одній спеціальній квартирі без права виходити в місто. Не треба, щоб його бачили.

– Прошу лише пояснити йому, в чому справа, і поводитися з ним найкоректніше. Перший раз засилається – хай піде з добрим настроєм. І перевіряти теж більше не треба. Я взяв його прямо з табору, допитував сам майор Альбрехт. Усе в порядку. Не залякайте хлопця – попередив Микола, добре пам'ятаючи «перевірку», яку сам пройшов у Грубешові.

За своїм звичаєм зондерфюрер уже за сніданком добре набрався, бо був тепер сам собі паном, і ніхто його, принаймні в Елісті, не контролював.

Кількома обережними запитаннями й спогадами про сумісну службу гість навів Долла на потрібну тему.

– Запанів ти, Отто, але, спасибі, старих товаришів не забуваєш. Я просто-таки зворушений твоїм прийомом і дуже радий за тебе. Альбрехт зізнався мені, що недооцінював тебе. Він мало не луснув із заздрощів, коли почув що зустріли тебе тут поважні люди…»

– І таки лусне колись, чорти б його забрали! Тепер про мене знає сам фюрер. Хочеш – покажу тобі останню шифровку від адмірала, і ти зрозумієш, на який пост мене поставили.

Долл вийшов у сусідню кімнату і незабаром повернувся з шкіряною папкою.

– Читай! Тільки дивись не бовкни десь.

– Здається, я ще ніколи тебе не підводив.

– Тому й вірю…

Адмірал Канаріс наказував зондерфюреру Вербі (в шифровці стояло справжнє прізвище Долла) негайно приступити до формування кількох ескадронів з осіб, які нічим не були корисні Радянській владі, а, навпаки, весь час лишалися прихованими її ворогами. Рекомендувалося приймати на службу колишніх розкуркулених, зойсангів, кримінальних злочинців, якщо вони були засуджені не менш як на десять років. «Маленький адмірал» радив розпалювати серед калмиків релігійний фанатизм, національну ворожнечу, натякати на можливість створення самостійної калмицької держави, яка поверне феодалам усі їх права. Але, попереджав головний шпигун рейху, робити це треба обережно, приховано, з допомогою чуток, не лишаючи жодних документів.

– Скільки ти думаєш створити тих ескадронів?

– Буде їх не так багато. Але ми оголосимо їх національним калмицьким кавалерійським корпусом…

– Отже, ти станеш генералом, Отто! Сердечно поздоровляю!

– Не поспішай! До цього далеко. Корпус поки що умовний. І призначений він для внутрішніх потреб. Якщо бути вже відвертим до кінця, мені доведеться займатися не боями, не стільки навіть розвідкою, скільки контррозвідкою і каральними функціями. Проклята країна! Аж кишить силами опору! Наші хочуть взяти Сталінград, пробитися на Кавказ і далі – на кордони з Туреччиною та Іраном, щоб відрізати більшовикам усі зносини із зовнішнім світом. На цих довгих комунікаціях знаєш скільки потрібно сил для боротьби з партизанами, підпіллям, радянською розвідкою! Ніяке СД, гестапо і фельд-жандармерія не впораються. На допомогу їм і створюються зондеркоманди та каральні частини. Загонимо все населення в табори і профільтруємо, – остаточно розійшовся зондерфюрер…

– А що ти думаєш робити з новим агентом?

– Я зашлю його до Астрахані. Хай там сидить. А на допомогу йому дам зв'язкового, який курсуватиме туди-сюди. Ще одного він там собі завербує. Якщо агент справді здібний – не варто його весь час ганяти через лінію фронту. Ще десь завалиться.

– Чудова ідея, Отто. Знайти тепер порядну агентуру не так легко. Скільки я корзин вугілля в порту поперетягав, поки завербував його…

– Тебе примусили тягати вугілля? Ні, що не кажи, а він таки сучий син і нездара, цей Альбрехт. Не вміє ні оцінити людину, ні підібрати їй роботу за здібностями. Слухай, Миколо, переходь до мене ад'ютантом!

Клинченко розсміявся.

– У вас буде кавалерійський корпус, а я ж не вмію і верхи їздити. Канцелярист з мене теж нікудишній. Скажи, Отто, чому це мене всі в ад'ютанти сватають? Бізанц, ти…

– Невже думаєш, що я тебе примушу в папірцях копирсатися? Будеш моїм радником, моєю правою рукою. А кінчиться війна – зроблю з тебе зойсанга. Дам маєток, відкриєш великий кінський завод і заживеш тут під моїм крильцем, наче в раю…

– Привабливо! А як же з моєю мрією про журналістську кар'єру?

– Чорт з тобою! Не хочеш стати власником заводу – будеш тут головним видавцем: німецьку газету видаватимеш…

– Ще є час, Отто, подумаю.

Два дні гостював Клинченко в зондерфюрера. Ознайомився з його найближчим оточенням, з вербувальними пунктами, де вже почався набір у «національний калмицький корпус». Проглянув кілька особових справ завербованих. І відразу побачив бандитське обличчя нового формування. Першим, наприклад, записався якийсь С. Н. Саксуков. його анкетні дані: служба в каральних органах Денікіна, потім Врангеля, участь в найреакційніших терористських організаціях білогвардійців у Туреччині та Болгарії… Доброволець вермахту з перших днів нападу на Радянський Союз – ось той «багаж», який приніс із собою на вербувальний пункт Саксуков. Розмашистий напис «зарахувати» свідчив, що фашист біляка побачив здалека.

Другою в стопці папок лежала особова справа Дови Шармаджинова. Проти запитання: «Хто ваші батьки?» було написано чітко й жирно: «Син зойсанга». Клинченко уявив собі обличчя молодого князька, який, може, вперше у житті з таким тріумфом написав свій титул, сподіваючись, що одне вже це слово відкриє йому всі шляхи в омріяне минуле, де так добре й легко жилося багатьом династіям Шармаджинових.

Траплялися серед навербованих найрізноманітніші карні «спеціальності». І чомусь особливо багато конокрадів.

– Кавалеристів матимете, гер зондерфюрер, добірних, – не втримався від кольки Микола, показуючи Доллу кілька анкет конокрадів.

– От і добре, – відповів майбутній командир корпусу, прийнявши це за веселий жарт. – Втратить коня – здобуде нового.

Перед своїм від'їздом Клинченко під приводом останніх інструкцій і напучень побачився з Астровим. Доручив на словах передати зміст шифровки Канаріса та інших новин, почутих від зондерфюрера.

– Можете покластися на мене, як на самого себе, – сказав Павло на прощання.

ВТЕМНУ

– Отут виберетеся. І все прямо й прямо на південь, – тицьнув рукою фельдфебель у темряву. – Головне – йдіть тихо. До бойової охорони противника, щоправда, далеко, та його «секрети» залягають іноді мало не перед нашим розташуванням. А розвідники червоних до того знахабніли, що ходять по «язики» в штаби дивізій. Пильнуйте, щоб не зустрітися…

Все це для Астрова не було новиною. Ще в Елісті під час інструктажу його попередили: на деяких ділянках у цих пустельних пісках суцільної лінії фронту немає. Патрулюють місцевість з обох сторін пересувні моторизовані загони. При зустрічах між ними спалахують жорстокі сутички. Здебільшого біля колодязів: вода потрібна всім, а її тут обмаль.

Павло слухав фельдфебеля неуважно і навіть роздратовано. Не тільки тому, що таку інформацію вже мав.

Просто не терпілось лишити за плечима останню перепону на шляху до своїх.

І коли, підтягнувшись на руках, викинувся ривком з окопу і ліг на неохололий після денної спеки пісок, то відчув себе так, ніби знову народився. Десь там, у західному напрямку, в нічному мороку, лишилися рік каторжного полону, остогидлі фашистські мундири, колючий дріт – все, чим намагалися застрахати його, зігнути. Нарешті, йде до своїх…

Йде, на жаль, не сам. Ось поруч, невидимий у темряві посапує «Товстун» – зв'язковий між ним і зондер-фюрером. Клинченко вже знає про нього і наказав використати «Товстуна» втемну. Той має повернутись у повній переконаності, що несе Доллу цінні шпигунські відомості. А для цього доведеться і в Астрахані розігрувати перед череванем роль агента абверу. Присутність такого супутника псує трохи Астрову радість визволення і водночас примушує думати, як приспати пильність цього бувалого, хоч фізично і неповноцінного агента, чиє псевдо повністю відповідає його зовнішності. Саме через патологічну повноту «Товстуна» і тримають зв'язковим. Нікому на думку не спаде запідозрити в такій малоповороткій і примітній постаті розвідника.

Йти важко. Ноги по самі щиколотки тонуть у сипучих барханах. Пісок в черевиках, одязі, скрипить на зубах. А йти треба швидко, щоб до сходу сонця подолати двадцять п'ять кілометрів – від фашистських окопів до селища Яшкуль. Воно саме на півдорозі між тим місцем, де їх перекинули, і Астраханню. Там Павло в своїй формі моряка й «Товстун» у синьому комбінезоні робітника зіллються з перехожими, загубляться в їх масі.

Давно час дійти до Яшкуля. Позаду вже ті двадцять п'ять з добрим гаком, а селища не видно. Заблукали? Не може бути: весь час звірялися з компасом. Астров орієнтує по місцевості карту, вручену йому вчора вночі буквально в останню хвилину фельдфебелем, і в думках лає Дорджієва – Доллового ад'ютанта, який запевняв Павла, ніби до Яшкуля рівно два з половиною десятки кілометрів. А їх, виявляється, вдвічі більше.

– Добре, – каже Астров «Товстунові», – що ми хоч вибредемо он біля того хутора на центральну дорогу; А втім, стій! Ні, швиденько назад і ховайся за той високий бархан, а я до шосе: по ньому, бачу, йде якась військова колона. Вдвох з'являтися там небезпечно…

В селі Ємчін-Хірул Астров призначив привал. Послав «Товстуна» знайти воду. Наказав!

– Раніш як за годину не повертайся. Маю доручення про дещо розпитати населення. Одному – зручніше.

Коли зв'язковий зник десь за тинами, Павло присів під глухою стіною якогось сараю. Мучила спрага. По-думалось: «попрошу десь напитися води, от і буде привід писати про збирання розвідувальної інформації серед населення. Можливо, пузань ще й стежить за мною».

Замислився. Раптом почув цокіт копит. Ведучи на поводу коня, підійшов молодий калмик. Голосно привітався, попросив тютюнцю. Стиха обмінялись паролями.

– Кілометрів зо два звідси стоїть машина-полуторка. Це за вами. Шофер для маскування візьме й інiих пасажирів. Скажете: «Підвези, браток, а моя фляга до сніданку згодиться!»

Вершник поїхав далі. Астров з «Товстуном» пішли в своєму напрямку. Незабаром побачили вантажний автомобіль. Шофер клопотався біля колеса. Кілька пасажирів, які, видно, вже з ним домовилися, чекали поруч.

– Здається, нам пощастило, – зрадів зв'язковий і хотів уже підійти до водія з проханням.

– Не поспішай! У мене більше шансів, – кинув йому Павло. – Я все-таки людина військова.

Підказані калмиком слова справили належне враження. Шофер погодився взяти їх. Швиденько усунув «несправність».

– Щастить тобі, хлопче, – позаздрила навіть якась бабуся. – Ми чекаємо, чекаємо, а водій порпається, порпається. Тільки ти до нього – і враз усе справно.

– А може, прискорювач вплинув, – пожартувався Павло, підносячи флягу.

Посміялися, погомоніли, а годинки через півтори прибули на околицю Трусово. Тут зійшли. В обох був чудовий настрій. У Астрова – тому, що про його прибуття вже знають, навіть машину назустріч прислали. Отже, не підвів Клинченко, зробив усе, як обіцяв. «Товстун» радів Щасливій подорожі й тому, що швидко відшукали явочну квартиру.

Їх зустрів довгий, як голобля, худорлявий чолов'яга років за п'ятдесят. Сказав, що він і є Семен Фролович Карлов.

– А ми від Кривого з гавані, – пояснив Павло. – Він запевнив, що ви робите найміцніші в окрузі весла.

– На мою роботу не скаржаться,- повільно, ніби цідячи слова крізь зуби, назвав господар відзив на пароль.

Він повів гостей не до хати, а в простору прибудову, де стояв верстак і тулилися до стін нові легкі й гнучкі ясеневі весла.

– Отже, й справді майструєте? – здивувався Павло.

– Не одну сотнягу на них заробив, вас чекаючи. Сім років ніхто не заявлявся. І раптом, коли вже надії майже не було…

За обідом, як на воєнний час дуже різноманітним і ситним, Карлов, відповідаючи на поставлені Астровим запитання-пастки, розповів про себе… Колишній осавул Астраханського козачого війська. Ще в роки громадянської війни його закинула сюди денікінська контррозвідка. Виконуючи її завдання, застряв тут. Довелося ой скільки пережити: все боявся – викриють.

– Зустрів, було, – розговорився колишній осавул за третьою пляшкою, – одного, якому колись під час допиту «фотографію» зіпсував: вибив око. А другим оком він мене не впізнав. На всяк випадок, змінив я після цієї зустрічі документи. Переїхав на околицю. Грошенята були. Придбав на ім'я дружини цей будинок. Заспокоївся трохи. Думав, що моє минуле, разом із старим прізвищем, у небуття пішло. Навчився весла майструвати. А в Астрахані, де мало не кожний третій човна має, з таким ремеслом можна прожити так, щоб не тільки, як то кажуть, хліб з салом їсти, а й дещо про чорний день відкладати. Не на вічно ж, думаю, червоні тут свої порядки встановили.

А час іде, надія на якийсь поворот подій слабне. Раптом – сонечко у віконце: неждано-негадано зустрічаюсь у гавані з старим товаришем. Прибув, виявляється, з протилежного берега Каспію на торговельному кораблі під іноземним прапором. Своя людина, колись разом у денікінській розвідці служили. Хотів з його допомогою за кордон перейти. З дружиною взаємини давно зіпсовані, дітей доля не послала. Певний був, що один виберуся. Не пощастило. Мало не потрапив до рук прикордонників. А ті, ще чого доброго, почали б кінострічку мого життя в зворотному порядку розкручувати.

В тисяча дев'ятсот тридцять четвертому припливає мій закордонний приятель знову. Цього разу розмова в нас відбулася ділова і досить гостра, бо він одразу поставив питання руба: або будеш на абвер працювати, або повідомимо декого про твоє минуле.

«Ех, – кажу йому, – який же ти приятель: спитав би по-доброму згоди, а то відразу шантажуєш… Може, я сам давно на такий випадок чекаю». Ну, він пробачатися став, пояснювати, чому зайняв таку позицію. Вона, мовляв, результат того, що я в минулий його приїзд прикордонників злякався і взагалі, на його думку, якийсь ляканий. Докладно розповідати про це – довго й нудно. Одне слово, домовилися ми, що мій будинок стане явкою абверу. Ви в ньому перші посланці. В добрий час! Уже й фронт близько. Отже, за перемогу, за найскоріший приліт німецького орла! За те, щоб розшукати мені того одноокого. Надто часто за ці роки ввижався він мені. Не люблю свідків. Вони повинні вмирати разом з нашим минулим.

– О, ви небезпечний знайомий, – кинув Астров.

– Хмільний я і надто довго мовчав. Моїм друзям нічого не загрожує…

Полягали спати пізно. Другого дня Павло зібрався походити містом. Зняв зірочку з безкозирки. Тепер, з наказу зондерфюрера мав удавати з себе червонофлотця, звільненого від служби через гостре захворювання,серця. В кишені лежав і відповідний документ, сфабрикований в одній із «майстерень» абверу. З цією фальшивкою треба влаштуватися на роботу в гавані чи на залізничному вузлі. Через три тижні вислати з «Товстуном» перші розвіддані. А за цей час завербувати нового зв'язкового. Бажано- калмика, який добре знає степ.

– Повештаюсь, може, роботу десь надибаю, – пояснив Астров Кардову й «Товстуну» мету своєї прогулянки.

Насправді мета була зовсім інша. Розвідник поспішав на центральну площу до газетних вітрин. Тут, як пояснив при останній їх зустрічі Клинченко, Павло, вдягнений у матроську форму, мав крутитися протягом місяця між десятою й одинадцятою годинами, аж поки не підійде до нього жінка й не запросить іти за нею.

Та, опинившись біля вітрин, Астров мало не забув, навіщо прийшов сюди. Перед очима були радянські газети, яких не бачив, відколи покинув Севастополь. Захопившись читанням, не почув, як десь зовсім поруч кілька разів простукотіли жіночі каблучки. Аж ось забринів приємний жіночий голос:

– З приїздом, товаришу Астров! Бачу, газетами ці кавитеся більше, ніж жіночим товариством…

Озирнувся. Поблизу нікого, крім незнайомої жінки, не було.

– Йдіть за мною на віддалі кроків з п'ятнадцять, – продовжувала голосніше. – А втім, можу запевнити: за вами ніхто не стежить. Наші люди супроводжують вас від самого Трусова.

Павло відчув, як у серце заповзає тривога. Все, правда, відбувалося так, як говорив Клинченко. Та звідки ця жінка могла знати адресу явочної квартири абверу в Астрахані? Адже він ще нікого не інформував!

Але так чи інакше – йти треба було. І він, усе ще заглиблений у свої думки, попрямував за енергійним перестуком каблучків, як на звуковий маяк.

Через кілька кварталів незнайома зайшла в під'їзд одного з великих будинків. Почекавши трохи внизу, Астров почав підніматися нагору. Двері однієї з квартир третього поверху при його наближенні розчинилися, і та сама жінка попросила зайти.

Павло опинився в чистій, скромно обставленій кімнаті. Застав тут чоловіка років сорока п'яти, одягненого в напіввійськовий костюм. Тоді так одягалося багато партійних і радянських працівників. Тому Астров спочатку ніяк не міг визначити, з ким має справу. Вони потиснули один одному руки. Господар поздоровив гостя з щасливим прибуттям. Відрекомендувався працівником органів державної безпеки Яковом Іларіоновичем Кате-риничем.

– Привела вас сюди Лідія Миколаївна Березіна, теж наша співробітниця, – відрекомендував Катеринич Астрову його недавню попутницю.

– А чим я доведу, що замість Астрова вам не підкинули когось іншого? – спитав Павло тоном, в якому пролунало не стільки запитання, скільки вимога доказів, що він дійсно має справу з працівниками радянських органів державної безпеки.

– Помічаю: щось у моїй чи товаришки Березіної поведінці викликало вашу настороженість, товаришу Астров! У такій атмосфері відверта розмова неможлива. Скажіть же, що саме.

– Лідія Миколаївна згадувала, що ваші люди, охороняючи мене від зайвої цікавості абверівців, ідуть слідом за мною від явочної квартири. Я ж про явку не говорив вам ще жодного слова. Звідки ж така обізнаність?

Чекісти дружно усміхнулися.

– Ну, що ж, – відповів Катеринич, – ваше запитання свідчить про пильність – якість у роботі розвідника обов'язкову. Та пригадайте зустріч з вершником в Ємчін-Хірул, полуторку… Чому б, перебуваючи весь час поруч з вами, ми не могли дізнатися, де ви спинились? До того ж Карлов наш, так би мовити, старий знайомий, хоч йому, мабуть, здається, що він усіх перехитрував.

Почалась довга розмова, в ході якої намітили план дальших дій.

Незабаром на залізничному вузлі з'явився новий мастильник вагонів. І потяглися для «нашого морячка», як охрестили залізничники Астрова, дні, сповнені гострого й радісного відчуття Вітчизни, злиття з своїм народом у натхненній і героїчній праці. Павло гаряче віддався ділу. Працював нерідко по дві зміни. Товариші заперечували, намагалися навіть перекласти якусь частку його обов'язків на себе, хоча їм теж було нелегко: малокваліфі-ковану ручну роботу виконували здебільшого старики, підлітки, жінки. Та вони вважали, що коли людину призовного віку звільнили від служби в армії, то вона хвора і треба її підтримати морально і допомогти фізично.

Ніхто з них, звичайно, не знав, що «інвалідові» доводиться ще два-три рази на тиждень проводити півночі а «Товстуном» і Кардовим, щоб бути в курсі справ на явочній квартирі, придумувати для «колег» з абверу всякі нісенітниці про свої розвідувальні «подвиги».

«Товстун», Якого радянські контррозвідники кілька разів лякали «необережним» стеженням за ним, а потім давали можливість «щасливо змитися» – зовсім перестав виходити на вулицю. Смоктав з Кардовим горілку. Постачав їм оковиту Павло, розповідаючи, ніби краде її з вагонів. Зв'язковий усе підганяв Астрова просьбами швидше відправити його назад в Елісту, бо, мовляв, він став в Астрахані надто примітною постаттю. Це може обернутися загальним провалом.

– От і сиди собі вдома, не рипайся, – радив Павло. – Люди добрі, хата тепла, якого тобі ще біса треба? Хочеш, я в донесенні зондерфюрерові напишу, що ти був моїм найближчим помічником?

– Мене там теж не забудьте згадати добрим словом, а я вам ще відслужу, – канючив Карлов.

Астров пообіцяв. Посилання на таких свідків лише посилювало правдоподібність дезінформації, яка готувалася для Долла.

Справжнім відпочинком для розвідника були години обідньої перерви, коли їхня бригада збиралася в червоному кутку. Всі розв'язували вузлики з харчами, а агітатор повідомляв новини з фронтів. Під впливом цих новин, то радісних, то сумних, виникала розмова. Хтось читав листа з фронту, хтось комусь радив, що писати про домашні справи, а чого не згадувати, аби дарма не турбувати фронтовика. Через оці, на перший погляд дрібні, факти, що поставали на фоні грандіозних подій війни, Астров вловлював серцем найважливіше: ніколи ці люди не визнають іншого порядку, іншого укладу життя, крім радянського. Та Павлові здавалося, що таке гостре відчуття подій і таке передбачення майбуття, якщо взяти присутніх тут людей, притаманне лише йому. І тільки тому, що він тут єдиний, кому випало близько бачити обидва табори, а отже, і порівняти…

Аж ось якось довелося, чекаючи підходу чергового ешелона, розговоритися з Петровичем, старим залізничником, колишнім паровозним машиністом з депо Люботин, якого доля евакуйованого закинула із зеленого куточка під Харковом аж на Каспій. Було дідові за сімдесят. Паровоза йому вже не довірили, та не відмовили наполегливому проханню хоч що-небудь робити для перемоги. Поставили мастильником.

– Думаю я оце, синку, думаю-гадаю день і ніч, чим війна скінчиться. Не генерал я, не державний діяч, та прожив на світі чимало і дечого навчився. Повоював на минулій світовій і на громадянській. Світу побачив. І не тільки через віконце паровоза. Хоч і звідти, скажу тобі, розумній людині далеко видно. Не. одну тисячу книг перечитав. Знаю добре, що та'к далеко наша армія ні коли не відступала. А відступила ж вона, під тиском переважаючих сил, з жорстокими боями за кожний клаптик землі. Виходить, що ворог сильніший, що такого сильного ворога в нашого народу ще ніколи не було. І такого лютого. А скорити нас він не скорить. Хочеш переконатися в цьому?

– Я й так, діду, переконаний, бо бачив, як наші хлопці б'ються.

– А я в боях, Павлику, не був. Та щодня спостерігаю, як люди трудяться для перемоги. І зрозумів: Радянської влади нікому не звалити. Вона, синку, навічно.

В Астрова виникло непереборне бажання обняти старого, міцно потиснути йому руку. Але й на цей раз, кажучи словами поета, довелося наступити на горло власній пісні. Катеринич категорично заборонив розвідникові будь-які публічні прояви політичних симпатій та антипатій.

І все ж час від часу Павло «бунтував» проти цієї заборони. Особливо бурхлива розмова відбулась у них після того, коли комсомольський секретар одверто висловив своє здивування з приводу політичної пасивності моряка.

– Грамотний ти хлопець, Павле! І на фронті побував. Люди поважають.тебе, жаліють… Невже ж вони не заслужили, щоб і ти їм колись уголос газету прочитав, про становище під Сталінградом розповів. Чому це в тебе для них слова не знайдеться?

Передавши Катериничу цю розмову, Астров попросив:

– Так що дозвольте, Якове Іларіоновичу, хоч один раз щиро з людьми поговорити. Є що сказати. «Товстуна» ж і Карлова на всяк випадок попереджу: примусили агітацію розводити, а я для маскування погодився. Та й як вони дізнаються про мій виступ?

– Дитяче белькотіння, – розпалився завжди спокійний Катеринич, – ще і ще раз категорично забороняю вам публічні виступи, навіть у колі ваших товаришів.

Помітивши, як спохмурніло обличчя співрозмовника, додав уже спокійніше:

– Зрозумійте, що ви і «Товстун» не єдині агенти абверу в Астрахані, що один з них постійно стежить за вами. Розгулятися ми йому, звичайно, не даємо. Він у нас за «живця» на гачку править. Долл шле до нього зв'язкових по інформацію, а ми їх на зворотньому шляху перехоплюємо. Та трапляється у рибалки й так, що живець зривається. Не можу, права не маю ризикувати вами.

– Підказую ж вихід: комсорг примусив…

– Цим ви можете обманути «Товстуна», Кардова. Ми їх загнали в нору, і вони вірять байкам, які ви розповідаєте їм за пляшкою. Того ж, хто слухатиме вас, не обдурите: він одразу розпізнає, звідки у вас слова йдуть – від внутрішньої переконаності чи від фальшивого пафосу. Давайте відкладемо вашу агітаторську діяльність на майбутнє. А поки що – ближче до діла. За даними армійської розвідки фашисти посилюють активність у напрямку Яшкуля. Є дані про підготовку наступу на Астрахань. Саме час підкинути Доллові дезінформацію. Попередьте «Товстуна», щоб готувався в дорогу.

…Пізно вночі за вікнами явочної квартири, старанно заслоненими щитами з фанери, Астров читав «колегам» своє перше повідомлення Доллові.

«Пане Зондерфюрер. Повідомляю Вас про хід моїх справ. Як Ви вже знаєте, в ніч з 25-го на 26-е серпня німецькі солдати перекинули нас через свій передній край у напрямку Яшкуля. Потрапили ми в цей населений пункт аж у середині дня, бо відстань до нього п'ятдесят кілометрів, а не двадцять п'ять, як твердив мені Ваш ад'ютант.

Навколо Яшкуля – сильні дозори, бо він є опорним пунктом, до якого, як пощастило мені довідатися в останню хвилину, відходить червоне військо з-під Улан-Урге. В Яшкулі скупчилося багато артилерії, але скільки саме і яких систем, з'ясувати не вдалося.

Звідси на Астрахань ми йшли по головній магістралі. Зустрічали механізовані колони, складом приблизно до полку. Одні з них прямували в бік Яшкуля, інші навпаки. Важко було встановити їх призначення: поповнення, перегрупування чи, може, просто пересувні моторизовані загони для патрулювання ділянок пустельних пісків? У всякому разі ми переконалися, що триматися головної магістралі небезпечно, і мусили ухилитися вправо і йти через села. В Ємчін-Хірулі дізналися від населення, що більшовики озброюють спеціальні загони чоловіків, які з тих чи інших причин не призвані до лав армії, і створюють з них команди для винищення німецьких парашутних десантів. Таких загонів, кажуть, вже чимало. Винищувальники весь час стежать за степами. У селах лишилися самі старики та діти, тому завербувати нового зв'язкового, як ви наказали, нам з «Товстуном» не пощастило. Ми вирішили якнайшвидше дістатися в Астрахань. Тут більше населення, отже і більший вибір зв'язкових. Одного я вже завербував. На мій погляд, надійний чоловік. Перевіряв його поки що лише на дрібних дорученнях. На більших ризиковано. Справа в тому, що він дезертирував з червоного війська. Його, можливо, розшукують, а підставних документів – не має. Посилаю його у ваше розпорядження і для перевірки. Всі дані, які можна було уточнити на місці – повністю відповідають тому, що він говорив про себе. Н. (не називаю в донесенні його прізвища, оскільки в Астрахані лишаються його близькі) – син колишнього власника кількох сот десятин на так званих «чорних землях». Володів отарою в три тисячі голів. Я мав розмови з його батьком: до червоних настроєний вкрай вороже. Благословив сина на служіння Великій Німеччині, на подвиг в ім'я Будди. Одне слово, хлопець підхожий. Докладніше писати не варто: він сам про себе все розповість. Додам лише, що в нього багато родичів, і він міг би вербувати їх у національний калмицький корпус, який Ви формуєте.

Фронт, на жаль, просувається повільніше, ніж Ви передбачали, а життя в Астрахані дороге. Перешліть гроші. Можливо, будуть нові інструкції? А поки що продовжую збирати відомості про роботу вузла, нове залізничне будівництво, яким Ви цікавилися, про укріплення в районі Астрахані й настрої населення. Найважливіше з того, що я зібрав – «Товстун» передасть вам усно. Він розповість і про нашого господаря квартири, який заслуговує за свою відданість рейхові і фюрерові нагороди й безумовного довір'я».

– Ну, друзі, нічого не забуто, не перебрехано? – спитав Астров, закінчивши читати послання.

– Все, що ми спостерігали разом на шляху до Астрахані, ти описав точно, – підтвердив «Товстун». – Ось тільки зробити висновків з баченого не можу: я людина не військова. Тобі видніше.

– Спасибі за добре слово на мою адресу, – похнюпився Карлов. – Та чи можна нешифрованим текстом подавати такі подробиці? А що, як ненароком зв'язковий того…

– Бодай тобі пипоть на язик, – підскочив «Товстун». – Ти таки боягуз. Недарма той заморський твій приятель сумнівався у твоїй хоробрості… Я завалюся?… Такого зі мною зроду не було.

– Не треба сваритися, друзі, – втрутився Астров. – «Товстун» добре знає інструкцію. Послання – невелике. В разі чого – проковтне. До того ж з ним піде Н. Він знає ці степи, як власну хату. Прослизнуть, наче миші.

На світанку Астров проводив далеко за околицю міста «свого» зв'язкового і Н. – радянського розвідника, якого Катеринич засилав у зондеркоманду Долла як сина колишнього калмицького феодала.

ВТЕЧА

У машині пахло яблуками. Стійкий, трохи терпкуватий аромат «Циганської зорі» змішувався з солодкими пахощами добірного «Апорту». Це були дари садів хутора під Сальськом, де тепер дислокувався штаб «абверштелле-103». Обер-лейтенант Микола Козаченко віз їх у степову Елісту для передачі зондерфюреру Доллу від майора Альбрехта.

Власне кажучи, по оперативній лінії зондерфюрер підлягав Альбрехту, і за прийнятим у вермахті негласним порядком дільби награбованого все мало б бути навпаки: підлеглий повинен був ділитися «трофеями» з шефом. Але в даному разі ситуація склалась особлива. За заслуги в створенні «національного калмицького корпусу» адмірал Канаріс представив Отто Долла особисто фюрерові. Гітлер обласкав старого шпигуна, нагородив його високим орденом і золотим значком націонал-соціалістичної партії. Повернувшись з Берліна до Елісти в сліпучому блиску слави й регалій, зондерфюрер приймав тепер поздоровлення і подарунки.

Обер-лейтенант Козаченко особливо підходив для ролі поздоровника. Долл вважав його своїм другом. У той же час Альбрехт, який не любив зондерфюрера і заздрив його популярності в абвері, вдавав, ніби посилає Козаченка не спеціально, щоб передати фрукти та бочаг донського вина, а в службових справах, як постійного офіцера зв'язку між штабом абвергрупи і «національним корпусом».

Мусив добиватися ласки Долла. Між гестапо й абвером давно вже йшла конкуренція за вплив на фюрера. При кожному провалі агентури починалися взаємні обвинувачення в помилках, огріхах, а то й у зраді. Доллу ж довіряли обидві сторони, і він не раз виступав у ролі посередника. До того ж мав тісні й давні зв'язки в «Лисячій норі». Альбрехт ще більше переконався в його впливі, коли Канаріс приїздив інспектувати свої служби, що діяли проти військ Сталінградського фронту. «Маленький адмірал» не полінувався зробити чималий гак, щоб побувати у штабі нового карального формування, яке, разом з дивізією «Бранденбург-800», батальйонами «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та іншими, залічував до «домашніх» військ абверу. Ось тут і виникла в нього думка представити Долла фюрерові. Всі розуміли, звичайно, що цим головний шпигун рейху набиває ціну й самому собі. Так чи інакше, а спекталь вдався.

Зондерфюрер у розмові з хазяїном «Лисячої нори» спом'янув Козаченка, нагадавши, що про перші офіцерські погони цьому здібному розвідникові поклопотався саме він, Канаріс, і що адміральський протеже виправдав це довір'я. Тому бажано було б підвищити його в чині. Канаріс промимрив щось незрозуміле: чи то «заслуговує, мовляв, так заслуговує», чи то «немає в мене іншого клопоту?» Та Долл при зустрічі з Альбрехтом передав йому розмову з адміралом у власній інтерпретації, сказавши, ніби високе начальство наказало підвищити Козаченка в чині. І Альбрехт через відповідні інстанції виконав «волю» Канаріса.

Все це й розповідав тепер Клинченко-Козаченко, сидячи за кермом «оппеля», Корнію Войцехівському, який вмостився поруч із похідною потужною рацією на колінах. Клинченко випросив у Альбрехта дозвіл взяти Корнія з собою під тим приводом, що йому одному важко буде перетягти подарунки, а Войцехівський, як інструктор радіослужби розвідшколи, все одно час від часу робить такі подорожі для тренування розвідників у зв'язку на дальні дистанції.

На північ від Сальська радянські розвідники перетнули Манич. Звідси мали піднятися дещо вище – до відрогів Сальсько-Маницької гряди, а потім повернути на захід. Але Клинченко повів машину вздовж каналу Красний Манич і озера Манич-Гудило, хоч на це йшло більше часу. Не цікавість туриста і не бажання поласувати уславленими кавунами прибережних баштанів примусило його обрати саме цей маршрут: потягла інтуїція розвідника. Десь тут мали приховуватися резерви фашистських військ, які штурмували Сталінград, їхні тилові установи. І справді, в який населений пункт вони б не заїжджали – всюди бачили частини, підрозділи, установи, ремонтні майстерні – цілі для радянських бомбардувальників.

– Чому б нам звідси не передати Центрові таку цікаву інформацію?-запропонував Войцехівський. – Тут працює стільки станцій, що в їхньому хорі наш голос лишиться непоміченим.

Зупинившись на годинку в затишному відлюдному куточку на березі озера, вони зашифрували коротке повідомлення й передали його Астрахані, через яку пролягав тепер один з каналів зв'язку Клинченка з Центром.

Рушили далі. Вже біля самої околиці Елісти шлях розвідникам загородив солдат-регулювальник. Наказав з'їхати на узбіччя й переждати, доки пройде зустрічна колона.

Микола, пред'явивши документи офіцера абверу, наполягав на своєму праві їхати без зупинки. Це не допомогло, зате з'ясувалася причина затримки: колона йде на поповнення військ під Сталінградом їм забезпечують безперешкодний рух.

Радянські розвідники перелічили автомашини з піхотою, танки. Частина піхотинців рухалася на звичайнісіньких возах. Здіймаючи куряву, потяглася 122-мілі-метрова артилерія на кінній тязі. За нею – легші гармати, запряжені верблюдами.

Розвідники перезирнулися. Обидва згадали свою подорож з Києва до Львова в перші тижні війни, коли ходили на зв'язок з «Шукачем». Які разючі зміни. Тоді тяглися нескінченні валки автомобілів, мотоциклів, танків, швидкохідних тягачів. А через чотирнадцять місяців – вози, коні, верблюди. Жива тяглова сила не переважала, а все-таки! Як багато говорила така деталь!

– Видихаються! – радісно констатував Войцехівський.

Клинченко похитав головою:

– Ні, не видихався ворог, Корнію! Сталінград все ще штурмує мільйонна фашистська армія. Та в цій веле тенській воєнній'машині вже щось надломилося. Ти не лише на коней і верблюдів дивись! Пильніше вдивляйся в обличчя солдатів. Пам'ятаєш тих чванливих нахаб із засуканими рукавами, галасливих і самовпевнених, яких ми бачили під Львовом і навіть під Києвом? Де вони? Під березовими хрестами солдатських кладовищ на не озорих просторах від Сану до Волги. А ці вже зрозуміли, що потрапили просто на велетенський конвейєр, у протилежному кінці якого – м'ясорубка. Вдивися в їхні очі: побачиш втому й журбу. А це ж резерви – солдати, які перепочили…

Довго тривав марш приречених. До штабу Долла Клинченко й Войцехівський дісталися вже десь по полудні. Зондерфюрера вдома не застали. Залишивши Вой-цехівського в машині, Клинченко пішов до відомого йому будинку на сусідній вулиці, де містилася розвідгрупа. За столом начальника групи сидів Долл. Поруч примостилися господар кабінету капітан Віллі Гюнтер, командир «винищувального якалу» – карального ескадрону – Санчир Коноков, ад'ютант зондерфюрера Дорджієв. Трохи далі, на двох стільцях розвалився здоровань з таким черевом, що Микола відразу впізнав у ньому «Товстуна». За окремим маленьким столиком, у найбільш освітленій частині кімнати, сиділа ще одна людина в цивільному.

– У вас тут якась нарада! Прошу пробачення!

Клинченко удав, ніби збирається вийти.

– Лишіться, лишіться, гер обер-лейтенант!Ваша присутність бажана…

З цими словами зондерфюрер підвівся, потиснув новоприбулому руку й запросив сісти.

Розмова тривала. Клинченко здогадався, що людина за маленьким столиком – чекіст з Астрахані, який мав прийти з «Товстуном».

– Отже, – не то розпитував, не то допитував гостя Коноков, – ви – син високоповажаного Гаря Амбушева? – Я знав колись вашого батька, його старших синів Чемида та Хулхачі. Але вони ніколи не розповідали мені, що в них є ще й брат Сангаджі, тобто ви. Дивно! Чим це можна пояснити?

– Мовчання моїх братів зв'язане з нашою сваркою. Родинного порядку, звичайно. Справа в тому, що я є сином Гаря Амбушева від третьої його дружини. Моя поява на світ зменшувала частку моїх братів у спадщині. І вони неприязно до мене ставились.

– А є що ділити? – ніби жартома, але з пожадливим блиском в очах поцікавився Долл.

– Я кажу ще про ті часи, коли була земля, отари. Все це пізніше перейшло в колгосп. Багатства батькового не стало, а неприязнь між нами лишилася.

– А де тепер ваші брати? – втрутився у розмову Микола.

На обличчі Сангаджі промайнула тінь здивування. Її можна було тлумачити як подив з того приводу, що сторонній втручається в його розмову з Коноковим про справи суто сімейні. Насправді ж речення «А де тепер ваші брати?» було паролем, яким Клинченко мав зустріти нового свого помічника, перекинутого з Астрахані. І Сангаджі назвав відгук:

– Вони були призвані в Червону Армію. їх дальша доля нам невідома.

Пароль і відгук були вставлені в загальну розмову так доречно, що ніхто нічого не запідозрив. А втім, вони цілком відповідали легенді, навіть істині.

Коноков задав Сангаджі ще кілька запитань. Аналізуючи їх, Микола переконався, що Коноков не знає ні «високоповажаного» Гарю Амбушева, ні його синів Чемида й Хулхачі, а користується агентурними даними, переданими Астровим через «Товстуна». Коноков намагався підловити Сангаджі на гачок. Та астраханський чекіст знав свою легенду твердо, йому повірили.

Нарешті, зондерфюрер, вельми задоволений діяльністю Астрова, подякував «Товстунові» й Сангаджі за службу й одпустив відпочивати.

Коли «астраханці» покинули кімнату, Долл мовчки глянув на Конокова.

– Я думаю, все гаразд, – сказав той. Дорджієв теж погодився з такою думкою:

– Відповідає впевнено, все збігається з інформацією Астрова.

– Тоді – з поповненням! І мені від усіх вас могорич, – пожартував Микола.

– На сьогодні досить, – підвівся Долл. – Розмову з вами, обер-лейтенанте, доведеться відкласти на ранок. Вона буде довга: маю купу новин для майора Альбрехта. А втім, можемо зустрітися й сьогодні. Тільки не тут. У капітана Гюнтера багато роботи, і ми йому заважатимемо. Ходімо до мене!

Побачивши вдома подарунки від Альбрехта, зондерфюрер зневажливо тицьнув носаком чобота в лантух з-яблуками:

– Знайшов чим здивувати…

– Не подарунок дорогий, а шана, – іронічно заперечив Микола.

– Знаю ціну його шані. Він, як той пес: покусав би, та боїться. Особливо тепер, коли на мені оця штука, вручена особисто фюрером у присутності Бормана. Постривай, я йому ще десь хвоста притисну.

– До біса того Альбрехта! Розкажи краще, Отто, як приймав тебе фюрер.

Розповідь була довга, переривалась частими тостами Клинченка за успіхи зондерфюрера. Десь уже за північ, коли привезений бочаг спорожнів принаймні літрів на п'ять, Отто почав переказувати новини з Берліна, де жила тепер його родина і куди дозволено йому було завітати після прийому в Гітлера. Нарікав на те, що столицю бомбардує ворожа авіація. Він охоче вивіз би сім'ю в затишний гірський куточок Баварії, та це може негативно відбитися на його кар'єрі. Додав, як завжди, наголошуючи на абсолютній таємності повідомлення:.

– Нещодавно у «Вольфшанце» [*«Вовчє лігво». Ставка Гітлера у Східній Пруссії] відбулася нарада. Фюрер поставив категоричну вимогу покінчити з Сталінградом. Сили росіян, – сказав він, – на грані виснаження. Для контрдій широкого стратегічного характеру, які могли б стати для нас небезпечними, вони більше не здатні. Треба подбати про те, щоб швидше взяти місто до своїх рук, а не допускати перетворення його у всепоглипаючий фокус на тривалий час.

– Я, здається, сп'янів, Отто, і не зовсім зрозумів. Що то за всепоглинаючий фокус?

– Мається на увазі, що Сталінград скував дуже багато наших сил. От він і хоче розрубати цей стратегічний вузол одним ударом. Підтягуємо туди резерви, а червоні перемелюють їх і перемелюють… А треба от так…

Долл ударив кулаком по столу. І затягнув далі стару пісню:

– А ти до мене не хочеш в ад'ютанти. Тоді порадь когось з офіцерів. Можна навіть не офіцера, просто розумну і вірну людину. А вже про офіцерські погони для неї я сам подбаю. Відмови мені тепер немає ні в чому.

– Куди ж ти Дорджієва подінеш?

– Що Дорджіев? Потрібна людина, якій я міг би довірити роботу з агентурою.

– Для цього в тебе є капітан Гюнтер.

– Його мені Альбрехт підсунув. У разі чого продасть за півгроша…

– Тоді бери Астрова. Здібний хлопець. І вдячний за те, що ми вирвали його з табору. – Подумаю, Миколо. Та це і не так просто. Ким я заміню його в Астрахані?

– Скоро ми дамо тобі новачків із школи. Там є підхожі хлопці: підучили ми їх непогано.

Та зондерфюрер вже сидів із заплющеними очима. Не то спав, не то давав знати, що час уже відпочити.

Наступного ранку, прощаючись з Клинченком, Долл усе ж повернувся до незакінченої нічної розмови:

– Спасибі за пораду! Астрова при першій можливості заберу до себе.

По дорозі додому Микола і Войцехівський мали нагоду переконатися, що конфіденціальне повідомлення Долла про виступ Гітлера у «Вовчому лігві» та його директиву якнайшвидше оволодіти Сталінградом – правдиве. По всіх дорогах, здіймаючи куряву, йшли військові колони у напрямку Волзької фортеці. Фашисти готувалися до рішучого штурму.

Та не знали і не могли тоді знати ні Клинченко, ні Долл, що кінцевий результат Сталінградської битви залежить уже не від фюрера, його фельдмаршалів і генералів, бо назріває подія світового масштабу, яка круто поверне хід усієї війни.

…Дванадцяте вересня 1942 року. Того самого дня, кдли Гітлер у «Вовчому лігві» дав директиву рішучим ударом покінчити із Сталінградом, у Кремлі був схвалений стратегічний задум видатних радянсьііщ полководців: оточити й розгромити угруповання фашистських військ на Волзі. Операцію назвали «Уран».

У жовтні Астрова викликав Катеринич. За час співробітництва вони близько познайомилися. Після того, коли Яків Іларіонович допоміг матросові налагодити листування з матір'ю, навіть переслати їй конче потрібні дефіцитні ліки і трохи продуктів, Павло побачив за суворою зовнішністю Катеринича добре серце. Розвідник полюбив його, як батька.

Цього разу розмова вийшла більш офіційною.

– Хочете повернутися на передній край?- запитав Павла Катеринич.

– Звісно, Якове Іларіоновичу! Ви ж мою думку давно знаєте…

– Так! Але обставини склалися особливі. Робота буде не лише небезпечна, а й, як би це точніше сказати… ну, малоприємна. Клинченко засватав вас ад'ютантом до зондерфюрера Долла…

– Коли відправлятися?

– Постривайте. Треба ще придумати привід для вашої несподіваної появи там. Є така пропозиція…

Через два тижні, пізно ввечері, коли Астров сидів у Карлова за шифровкою чергової інформації для капітана Гюнтера, ввалився до хати «Товстун». Не вітаючись, кинув у куток рюкзак, напився води і скоромовкою почав лаяти Гюнтера:

– Шмаркач проклятий… Йому б ще за мамину спідницю триматися, а не начальником розвідки бути! Скільки разів говорив йому, що мене до Астрахані посилати не слід, що НКВС уже давно стежить за мною. Так він мене боягузом обізвав.

– А що, знову «хвоста» причепили? – насторожився господар явки. – Чи не привів ти його, старий дурню, сюди? Невже не міг переночувати в іншому місці, а вдень як слід розібратися?

– З чого ти взяв, що за тобою стежать? – вставив слово Павло. – Розкажи доладу, не панікуй!

– Прив'язався дорогою один. Ще завидна. Все розпитував, чи не астраханський я. Довелося сказати, що тутешній. Тоді став проситися на ночівлю до мене. Приїхав, мовляв, відвідати сина, який служить тут у військовій частині. Спочатку я зрадів, питаю адресу, обіцяю провести прямо до казарми. А він: «У тому й біда, що адреси не знаю. Піду ранком до коменданта міста чи у військкомат – там скажуть. Мені б, чоловіче, ніч десь перебути».

– Одне слово, – вів далі «Товстун», – хотів я під різними приводами позбутися супутника, але він пристав, мов той реп'ях до кінського хвоста. Вже у місті десь із годину тому заскочив я до якогось двору, ніби у невідкладній потребі. Він лишився коло воріт. А я через паркан. Сховався неподалік і спостерігаю за ним. Мій нічліжник туди-сюди і подався до центру. Я пішов у протилежному напрямку. Переконавшись, що ніхто не стежить, попростував сюди.

Залягла пауза. Всі троє довго мовчали.

– Кажіть же що-небудь, хлопці: випадкова зустріч чи «хвіст»?

Запитання повисло у повітрі. Постукали в двері. Астров добув пістолет, та Карлов спинив його роздратовано:

– Сховай! Якщо це НКВС – то марно чинити опір.

– Кинь пістоля сюди, – порадив Карлов, піднявши одну з дощок підлоги. – Ти ж в Астрахані прописаний. Скажеш, що хочеш завести човна і зайшов порадитися, де можна недорого придбати. «Товстун» – мій давній знайомий. Йому пощастило втекти сюди з Елісти. Шукає притулку. На цьому й стійте.

Карлов відчинив двері. Зайшли двоє сусідів і троє офіцерів у формі працівників НКВС. Один з офіцерів пред'явив ордер на обшук. Шукали не поспішаючи, уважно, оглядали стіни, підлогу, меблі. Знайшли пістолет Астрова, старий «наган», видно Кардова, два високих стовпчики золотих монет царської чеканки, незакінчену шифровку. Сусіди-поняті розписалися в протоколі обшуку. Їх тут же відпустили.

Карлов сподівався, що тепер, коли сторонніх немає, почнеться допит. Він хотів дізнатися, в чому їх обвинувачують. Та офіцери не поставили жодного запитання. Арештованих вивели за ворота, де стояла вантажна автомашина. Карлова посадили в кабіну між шофером і конвоїром. Астрова й «Товстуна» – в кузов, зв'язавши руки за спиною.

Павло запротестував:

– Хапаєте людину, не кажете їй навіть, у чому підозрюєте, та ще й в'яжете руки назад, як бандитові. Я інвалід Вітчизняної війни. Рука в мене поранена. В'яжіть, якщо вже треба, тільки не за спиною,

– Розберемося, – відповів на це офіцер з прямокутником-«шпалою» в петлиці, що був за старшого. І наказав солдатові-конвоїру, що сидів у кузові:

– Не заводьте йому руки за спину. Зв'яжіть попереду.

– Аз другим як? – спитав солдат.

– І цьому так само. Далеко не забіжить. Постать примітна. Та навряд чи й бігти може, – засміявся старший.

Усі троє офіцерів знову зайшли до хати. Мабуть, вирішили поговорити з дружиною господаря, що саме повернулася додому й перелякано спостерігала несподівану пригоду.

– Можна їхати! – гукнув з кузова конвоїр.

Машина поволі рушила. Проповзла квартал-другий по неосвітлених вулицях прифронтового міста. Шофер круто повернув управо. Конвоїр, щоб утриматися на хиткій лавці, схопився за борт. Тієї ж миті Астров ударив його по голові. Солдат, зойкнувши, впав на дно кузова. Павло неголосно сказав «Товстунові»:

– Хутчіш розв'яжи мені руки! Тікаймо!

Астров із заднього борту опустив ноги і, відчувши, що торкнувся землі, побіг за машиною. Особливого напруження це не вимагало. В суцільній темряві, по вузьких кривих вулицях авто не їхало – повзло. Але діяти треба було швидко. Всього кілька кварталів лишилося до будинку окружного відділу НКВС, куди їх, на думку Астрова, мали привезти.

Тим часом «Товстун» чомусь барився. Зрештою – надумався. Перекинув ноги через борт, але тут же підібрав їх.

Павло підскочив, причепився поруч і зло прошипів:

– Плигай, чорти б тебе взяли! Плигай, бо втечу один і скажу Гюнтерові, що ти таки боягуз!

Загроза вплинула. Черевань, щоправда, добре гепнувся, але не побився.

…За якусь годину вони перебували уже в підвалі невеликого будинку на околиці Астрахані. Знайомлячи свого супутника з старим калмиком – господарем їх притулку, Астров відрекомендував його:

– Гаря Амбушев. З сином нашого гостинного господаря – Сангаджі ти мав честь познайомитися раніше і навіть чимчикувати разом від Астрахані до Елісти…

– Ех, Павле… – тільки й сказав здивований «Товстун» – бути б тобі на місці Гюнтера – і я ніколи не знав би біди! «Залізного хреста» мало за таку втечу. До речі, чим ти оглушив конвоїра?

– Думаєш, у мене був час на дослідження? Намацав під лавкою якусь залізяку, здається, ручку від домкрата… Добре, що водій виявився запасливим хлопцем. Але таке везіння буває раз у житті. Треба подумати, як вирватися з Астрахані. Певен, що нас розшукують на кожному перехресті. Особливо тебе. Будемо одверті: це твоя необережність завалила явку. А може це сам Карлов нас продав? Він за гроші батька рідного на шибеницю поведе і зашморг накине. Бачив, скільки в нього знайшли золота?

– Згоден! Тільки він нас і продав. Так і скажемо Гюнтерові, – зрадів «Товстун» і подивився на Астрова поглядом пса, який нашкодив і благає в господаря пощади.

…Через тиждень голодні, обдерті втікачі причвалали до Елісти. Ніким не попереджене командування німецької військової частини, в зоні якої вони перейшли лінію фронту, запідозрило в них ворожих лазутчиків і передало до рук фельджандармерії. Доки жандарми зв'язувалися з Елістою, Астрову й «Товстунові» довелося пересидіти в якомусь свинарнику, ночувати на дранті, що аж кишіло вошами.

Гюнтер зустрів їх більш ніж стримано. Розпитував про найменші подробиці втечі. Всією своєю поведінкою капітан підкреслював недовір'я до розповідей підлеглих.

І тут доведений до розпачу «Товстун» ударив кулаком по столу з такою силою, що аж дзеленькнули шибки.

– Веди нас до СД, сучий сину, – кричав черевань. – Веди, коли не віриш. Але там тобі доведеться дати відповідь, чому, незважаючи на всі попередження, що червоні за мною стежать, ти знову послав мене до Астрахані. Тепер хочеш свою вину за провал явки звалити на нас. А скільки разів ми ризикували життям заради інтересів рейху!

Гюнтер вихопив із кобури «маузер» і навів на зв'язкового.

– Знаєш, мерзотнику, чого ти заслуговуєш за напад на німецького офіцера?… – волав Гюнтер, – Геть звідси, бо не знаю, чи втримаюсь удруге! А ви, пане Астров, лишіться…

«Шукає виходу з скандального становища, – розгадав Павло хід думок капітана, – і я йому цей вихід підкажу».

– Пробачте «Товстуна», гер капітан, – примирливо кинув Астров, ніби підозріння начальника розвідки його не стосувалися. – Притомився в дорозі, набрався страху і верзе хтозна-що. Якщо вас цікавить моя особиста думка про причини нашої невдачі в Астрахані – можу сказати…

– Ви не згодні з «Товстуном»? – явно зрадів Гюнтер. – Чому ж ви мовчали?

– Не було нагоди і слова вставити. Цей базіка не дав мені й рота розкрити.

– Уважно слухаю…

– Мені здається, що нас продав Карлов. Останнім часом, коли справи червоних під Сталінградом пішли на краще, він став тяжитися своїми обов'язками перед абвером. Кілька разів радив змінити явку, просив десь в іншому місці готувати шифровки для зв'язкового, цікавився, чи знищуємо ми агентуру, яка зраджує. Запитання поставлено було нібито з простої цікавості, але інтуїтивно я відчував, що в настроях цієї людини відбуваються якісь зміни.

– Чому ж ви не поінформували мене?

– Впевненості не було. Підозру висловити легко, а чим довести? Крім того, знав він небагато і шкоди міг завдати, власне, лише мені й «Товстунові». А ми не такі цабе, щоб задля нас посилали людей на розслідування й ризикували їхнім життям. Я тільки подвоїв пильність. Але він нас перехитрив. Діждався приходу «Товстуна» і видав. Та коли підсумувати все – ми, зрештою, втратили лише явочну квартиру, господарем якої був зрадник. Отже, по суті, лишаємось у виграші.

По тому, як схвально підтакував йому Гюнтер, Астров зрозумів, що така версія того цілком влаштовує.

– Ви вже там якось поясніть цьому дурневі, що так поводитися з німецьким офіцером та ще й прямим начальником – не можна, – мовив на прощання Гюнтер.

Минуло кілька днів. Астрова і зв'язкового більше нікуди не викликали. Більше того, намагаючись улестити «Товстуна», начальник розвідки представив його й Астрова до нагороди. Попросив і Долла підписати подання. Але зондерфюрер відмовився, посилаючись на те, що робота в Астрахані виконана в основному на «абвер-штелле-103» і подбати про нагороду повинен майор Альбрехт.

Та астраханські справи Альбрехта вже не цікавили. Дев'ятнадцятого – двадцятого листопада війська трьох радянських фронтів спрямували проти вермахту удар нечуваної сили. Почалася операція «Уран». Двадцять дві дивізії і сто шістдесят окремих частин 6-ї та 4-ї танкових фашистських армій опинилися в залізному кільці оточення. З «Вовчого лігва» посипалися прокльони й загрози, насамперед на адресу абверівців, які знову програли в двобої з радянською розвідкою. Начальникові «абверштелле-103» було не до колишнього астраханського резидента.

ЗОНДЕРБАНДА ДОКТОРА ДОЛЛА

На контрольно-пропускному пункті при в'їзді до' селища Будьоннівки палало багаття із стовбурів яблунь і вишень. Сходив димом чийсь вигублений сад. Навколо вогню юрмилися солдати. Біля конов'язі, утоптуючи копитами сніг, басували верхові коні в досить дивній «амуніції»: замість попон, вони були вкриті ватяними ковдрами, килимами, картатими ряднами.

Клинченкові пригадалася подібна картина. В роки громадянської війни, ще хлопчиком, їздив він якось з матір'ю до бабусі. На глухому степовому полустанку поїзд спинили махновці. Награбовані у пасажирів речі бандити зв'язали в клунки і в'ючили різнобарвним ганчір'ям коней…

Багато років минуло відтоді. А картинка схожа. Тільки густо-зеленого кольору німецькі шинелі та «шмайсе-ри»-автомати робили, так би мовити, поправку на час.

До машини ліниво, перевальцем підійшов єфрейтор. Угледівши по той бік запорошеного снігом скла обер-лейтенанта, він виструнчився, підніс руку до пухнастого лисячого малахаю, який носив замість форменого кашкета, й ламаною німецькою мовою доповів:

– КПП калмицького кавалерійського корпусу. Прошу пред'явити документи.

Війнуло густим духом самогонного перегару.

Офіцер простягнув посвідчення і спитав, де можна побачити начальника пункту. Єфрейтор показав пальцем у напрямку найближчого будиночка.

Незабаром Клинченко ввійшов до приміщення. Тут тхнуло самогоном. Просто на підлозі, серед купи перин, подушок, ковдр, у шинелях і чоботях хропли вояки, їхній командир – унтер-офіцер, мабуть, теж добре сьорбнувши, міцно спав, обіймаючи телефонний апарат.

Штурхан примусив унтера розплющити очі. Зрозумівши, хто перед ним, начальник КПП відразу протверезів.

– Не гнівайтесь, гер обер-лейтенант, і нічого поганого про нас у штабі не кажіть. Через той клятий мороз дозволив солдатам погрітись, а вони, негідники, перебрали. Якщо ваша милість не проти, я покараю їх сам. Порозписую спини дротянкою так, що ваш приїзд запам'ятають надовго.

– Ну, що ж, – кинув обер-лейтенант, – дарую вам на цей раз. Передаю долю цих пияк у ваші руки. Тільки не забудьте ще й тих, які коло шлагбаума: вони теж п'яні, як свині. З дисципліною ви явно не справляєтесь, то, може, хоч канчуком добре володієте…

Микола їхав до штабу. У бічне дзеркало добре видно було, як унтер-офіцер намагається нагаєм втовкмачити бандитам елементарні норми військового порядку.

Чим далі заглиблювався Клинченко в селище, тим більше пересвідчувався: «служба» підлеглих Долла нічим не відрізняється від бандитського розгулу «Нахтігаля» та інших підрозділів «хатнього війська» адмірала Канаріса. На одній з вулиць він зустрів чотирьох вершників, які гнали двох чоловіків у закривавлених; задубілих на морозі сорочках. Через три квартали – новий злочин. Цього разу знущання з групи жінок.

– Гей ти, – до мене! – гукнув обер-лейтенант конвоїрові, що саме замахнувся прикладом на одну з заарештованих, яка трохи відстала від гурту.

Вершник спішився, підійшов, ведучи коня на поводу:

– Яволь, гер обер-лейтенант!

– Кого й куди ви оце женете?

– Точно не знаю. Кажуть; ніби дві з цих жінок – партизанські зв'язкові. Інші – теж підозрілі. Сьогодні в Будьоннівці якраз велика акція: очищаємо селища від небезпечних елементів. Тут розташувався штаб корпусу. Навколо ж родини шахтарів, металургів.

– Ну, то що ж?

– Хіба не знаєте? Вони ж, кажуть, наскрізь червоні!

– Хто каже?…

– Наш командир, зондерфюрер Долл. Може, чули?

– Чув! А не знаєш випадково, де він?

– Чом би не знати. Я якраз з штабного ескадрону. Саме до нього й ведемо цих більшовичок на допит.

– У штаб?

– Ні, – пояснив конвоїр, озираючись, чи не підслухує хто. – Там хіба допитувати можна? Школа – в надто людному місці. А не кожному заткнеш пельку. До того ж буває і так, що мовчазний арештант після «розмови» з нашими хлопцями перетворюється на покійничка. Море – поруч. Узяв за ноги – та й в ополонку. Тому всі «процедури», зв'язані з слідством, провадяться прямо у в'язниці.

– Хіба вона тут є?

– Ми пристосували для цього колишні пристанські склади…

– Ясно! Ти вільний, можеш іти, – дозволив обер-лейтенант і так грюкнув дверцятами автомашини, що балакучий кат зачудовано знизав плечима: чим, мовляв, я тобі не догодив…

Побачене й почуте в Будьоннівці не було, власне, для Клинченка новиною. Ще тиждень тому, коли штаб абвергрупи-103 після довгого відступу через Сальські степи, Північний Кавказ і Ростов-на-Дону прибився, нарешті, до Таганрога й розташувався тут, щоб вести розвідку для військ південного флангу «Міус-фронту», Клинченка викликав майор Альбрехт і ознайомив з документом особливої таємності – з оглядом оперативної обстановки в Донбасі, складеним в імперському управлінні безпеки, і рекомендаціями, що випливають з обстановки.

І хоча перед ним був документ, написаний ворожою рукою, наскрізь пройнятий лютою ненавистю до радянського народу, перша частина огляду не могла не викликати у Клинченка почуття гордості за своїх земляків.

Відомство Кальтенбруннера змушене було визнатиг «Донецький басейн ще в період першої російської революції вважався фортецею більшовизму… Ворожі націонал-соціалізмові настрої, тенденції і традиції, – підкреслювалося далі, – надзвичайно поширилися тут в передвоєнні роки завдяки тому, що комуністи й комсомольці розгорнули тотальну пропаганду проти фюрера та ідей націонал-соціалізму. Ця пропаганда мала дійовий вплив, бо комуністи й комсомольці є майже в кожній сім'ї… Наявність у Донбасі багатьох підпільних і комсомольських організацій, партизанських загонів, антифашистських груп і навіть саботажників-одинаків свідчить, що населення краю вороже рейхові…».

Мимоволі засвідчивши своє безсилля зламати бойовий дух радянських патріотів, фашистські варвари лишалися вірними своїй старій політиці нищення всіх і всього, що протистояло їх кривавому «дрангу нах остен». Імперське управління безпеки вимагало від командирів фронтових військових з'єднань, контррозвідки, поліції посилити репресії, розглядати найменший прояв опору, хоча б і не збройного, як саботаж і бандитизм.

– А тепер, – посміхнувся Альбрехт, – розв'яжіть два рівняння з багатьма невідомими. Як, на вашу думку, може позначитися така оперативна обстановка і висновки, зроблені з неї в Берліні, на завданнях корпусу вашого друга Долла і розвідшколи нашої абвергрупи? Якщо вгадаєте – даю вам три дні відпустки, відрядження до Будьоннівки і дозвіл випити там за моє здоров'я. На роздуми, як це заведено при іспитах, ну… півгодини. Досить?

– Щоб довести, яких учителів хороших мав я, готовий відповідати негайно…

– Тоді я весь – увага, – іронічно посміхнувся майор.

– Мені здається, – повільно, ніби розмірковуючи вголос, повів Клинченко, – що, по-перше, калмицький кавалерійський корпус буде відведено в тил для виконання виключно каральної служби. По-друге, насмілюсь твердити: підготовка агентури в нашій розвідшколі набере дещо іншого профілю. її спеціалізуватимуть тепер для засилання в підпільні організації та партизанські загони.

Іронічна посмішка збігла з обличчя Альбрехта, поступившись місцем яскраво вираженому здивуванню.

– Вас хтось ознайомив уже з шифровкою штабу «Валлі»…

– Ні, звичаино, хто б зробив це без вашого дозволу? Мої твердження побудовані виключно на логічних висновках. Директиву про посилення репресій поєдную з вашим запитанням, як це може позначитись на корпусі доктора Долла, додаю відомі всім нам факти про те, для чого використовуються «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та інші, аналогічні калмицькому кавалерійському корпусові, формування абверу – і відповідь на перше рівняння готова. Ну, а коли ми переносимо тотальну війну і на мирне населення в тилу своїх військ, то хіба сама собою не випливає і друга відповідь: абверові тепер потрібні агенти, знайомі не тільки з принципами організації Червоної Армії, її оперативним мистецтвом, тактикою, озброєнням, а й добре обізнані з методами підпільної боротьби партійних груп і тактикою партизанів. Точніше кажучи, ми офіційно стаємо філіалом СД і гестапо. Думаю, це ще вище підносить роль абверу в очах фюрера!

Посилання обер-лейтенанта на «хороших учителів» начальник абвергрупи-103 відніс, мабуть, і на свій рахунок. Бо обличчя його аж засяяло від задоволення. Альбрехт вийняв з кобури свій «Зауер» і простягнув його обер-лейтенантові:

– Ось вам на згадку про те, що ваші вчителі вміли цінувати здібних учнів…

Дякуючи за подарунок, радянський розвідник звертався в думці до тих, далеких тепер від нього, своїх справжніх наставників, яким (коли лишиться живим) передасть цю зброю на знак визнання ворогом високого класу радянської розвідки.

…Усе це згадалося Миколі в Будьоннівці, коли на власні очі побачив, як колишня зондеркоманда Долла, Що виросла до досить великої зондербанди, здійснює рекомендації імперського управління безпеки. Щоправда, чисельністю вона аж ніяк не дорівнювала корпусові у звичайному військовому розумінні цього слова. Ще менше міг претендувати «корпус» на назву «калмицький». Купку зрадників калмицького народу фашистські пропагандисти намагалися видати за його синів, а зграю буржуазних націоналістів за «цвіт нації». Та все ж цей набрід зойсангів і «аристократів» злочинного світу був небезпечним, особливо для мирного населення, своєю непримиренністю і лютою ненавистю до всього радянського.

Саме таку характеристику й дав Клинченко «корпусові» в своїй інформації Центру перед поїздкою до Бу-дьоннівкн. За останні дні вони з Войцехівським двічі виходили в ефір. Центр подякував, нагадав про обережність і поставив нові завдання. Перше – якнайдоклад-ніше повідомляти йому наміри карателів, спрямовані проти антифашистського підпілля і партизанських загонів. Одночасно наказувалося сіяти в «корпусі» поразницькі настрої, переконувати тих, хто ще Не заплямив своїх рук кров'ю радянських людей, переходити на бік. Червоної Армії, партизанів і гідною поведінкою в боях проти фашистів повернути собі довір'я Вітчизни.

Головна роль у цьому новому двобої з ворожою розвідкою випадала на долю Астрова, який був тепер ад'ютантом зондерфюрера. Щоб проінструктувати Павла і водночас порадитися з ним, приїхав Клинченко до Будьоннівки. Триденної відпустки, обіцяної за вдалі відповіді на «екзамені», Альбрехт не дав, відклавши на потім. Зате відрядив його до штабу «корпусу» з діловим завданням: докладно обговорити з Доллом програму додаткової підготовки двадцяти агентів, які за наказом «Валлі» розвідшкола мала виділити йому для засилання до підпілля і в партизанські загони.

Після розмови з конвоїром Клинченко завагався: куди насамперед податися? За правилами військової ввічливості перший візит він мав зробити зондерфюреру, який до того ж вважався його особистим другом. Та цього Миколі не хотілося з багатьох міркувань. Присутність офіцера вищестоящого штабу при допитах не полегшила б становища заарештованих. Навпаки – ще більше обтяжила б його. Кати із шкури пнулися б, намагаючись довести своє вміння. То чи не краще, пославшись на відсутність зондерфюрера в штабі, виграти більше часу для зустрічі з Павлом? Обер-лейтенант рішуче повернув до школи…

У штабі все наче вимерло. Микола глянув на годинника й зрозумів причину такого безлюддя: перерва на обід. Пунктуальність – національна риса німців. Він і сам високо цінив таку якість. Але знав і те, що серед служак вермахту культ пунктуальності доходив іноді до анекдоту. Особливо це стосувалося обіду. До нього солдати й офіцери вермахту ставились, як до священнодійства. Радянський розвідник повернув це собі на користь. Виконував під час перерви роботу, яка не терпіла стороннього ока. Тому припускав, що й Астров при його спостережливості теж не пропустить нагоди в години загальної перерви попрацювати «на себе».

Інтуїція не підвела його і цього разу. Павло був на місці.

Як зрадів моряк несподіваному гостеві, може зрозуміти лише той, кому довго й самотньо доводилося жити у ворожому таборі, не маючи з ким перекинутися словом у хвилину душевної тривоги чи поділитися доброю звісткою. Адже він був тут, коли можна так сказати, «людиною навпаки», антиподом Доллу та його оточенню. У дні капітуляції армії фельдмаршала Паулюсапід під Сталінградом, коли Павла аж розривало від радісних почуттів, усі навколо ходили з похмурими обличчями. Сьогодні ж він із самого ранку ховався від «колег», щоб не видати свого болю й гніву з приводу злочинної «акції» в Будьоннівці.

Поява Клинченка вивела Астрова з стану депресії, в якому перебував уже багато годин.

– Що будемо робити, Миколо? – спитав він. – Більше терпіти не можу! Не маю права сидіти тут, склавши руки, коли за кілька сот метрів звідси катують наших людей. Я бачив і пережив немало в таборі військовополонених. На моїх очах товариші гинули від голоду, падали мертвими під кулями садистів-вахтманів, коли гітлерівським бузувірам спадало на думку позмагатись у влучності. Але там я був таким, як усі: беззбройним і знесиленим. Тепер у мене є зброя. Розумію, що не можу, звичайно, один виручити всіх, хто перебуває у Долловій в'язниці. Та в моїх силах, хай ціною власного життя, знищити хоч кількох катів. А втім, називати їх так – значить применшувати їхню жорстокість. Кат одним ударом сокири відтинає голову. Долл, Коноков, Мукебенов, Хаджігоров, Немгуров, їх підлеглі закопують в'язнів живими в землю, заганяють голки під нігті, палять пучки пальців соломою. Навіть не партизанам, не підпільникам, а просто підозрілим, єдина «вина» яких у тому, що вони ненавидять окупантів. Тиждень тому прийшов наказ про нові функції «корпусу». У Будьоннівці, навколишніх селищах і селах Донбасу та Ростовської області навряд чи знайдеться родина, яка не зазнала б фашистського терору. Що робити, Миколо? Відчуття таке, ніби б'ють мене безупину в саме серце!

Астров схопився з місця, нервово запалив сигарету й почав швидкими кроками міряти кабінет.

– Сідай, Павле, – тихо, але владно мовив Клинчен-ко. – В мене надто мало часу, щоб відпоювати тебе валеріанкою. Та й навряд чи треба нам приглушувати в собі біль від ударів ворога.

– Може, накажеш ще боки підставляти, хай б'ють, – з гіркотою кинув моряк.

– Не перебивай, дослухай! Розповім тобі один випадок із свого життя. Може, він скаже тобі більше, ніж довга доповідь про те, як радянському розвідникові треба поводитись у ворожому таборі.

…У перші дні війни доля закинула мене в Берлін. Там випадково зустрів я свого колишнього вчителя – почесного чекіста, якому доводилося подовгу жити за кордоном і, як то кажуть, схрещувати меч не з одною ворожою розвідкою. Цього разу на ньому був мундир полковника військ СС. Підійти я не наважився, бо розумів: товариш прибув сюди аж ніяк не на запрошення гітлерівців. Віддаю честь і хочу йти далі, коли раптом полковник підзиває мене, подає руку, обнімає, цілує. Для сторонніх враження таке, ніби зустрілися батько з сином. Видно, обставини дозволяли чи диктували йому повестися саме так. Про службові справи ми не говорили, хоча з одного його натяку мені стало зрозуміло, що моє перебування в Німеччині для нього не новина. Я, звичайно, не розпитував. А все ж з моїх уст якось мимоволі зірвалося:

– Ви, бачу, товаришу полковник, тут уже давненько?

Мій співрозмовник зацікавився:

– Чому ви так думаєте?

– Мундир есесівський сидить на вас так ловко, ніби носите його вже сто років. Правду кажуть: звичка – друга натура!

Чекіст заперечно похитав головою:

– Сумнівний робите мені комплімент. Нам, розвідникам, призвичаюватися до чужих мундирів не можна. Звикнеш – і втратиш відчуття дистанції. Забудеш який бік барикади твій. Пригасне полум'я ненависті й притупиться пильність. Одне слово, мундир – машкара. Минула потреба – і маску легко зняти. Звичка ж – причіплива. І коли ми вже заговорили про це, лейтенанте, дам вам, на правах старшого, ще одну пораду: не притерпітися до болю від ударів ворога. Інакше забудете здачі давати, а там і зовсім втратите волю до перемоги. Доки болить серце за матінку-Вітчизну – ти її син. Адаптувався біль – добре придивись до себе: ким ти став…

– Уболівати – ще не значить діяти, – заперечив Астров, продовжуючи міряти кроками кімнату.

– Правда, вболівання – не самоціль. Його ще треба через енергію, вміння, сміливість і багато інших якостей, притаманних розвідникові, перетворити в діло…

– Так до цього ж і прагну, Миколо!

– Не заперечую твоїх добрих намірів: бити ворога. Власне, ти досі з успіхом і робив це. А тепер втрачаєш орієнтацію, відходиш від головного. Кинеш, скажімо, гранату, вона розірве десяток карателів. Ну, і що? Канаріс із Кальтенбруннером пришлють інших. Такого добра в гітлерівській Німеччині вистачає. Для солдата фронту видимого знищити відразу десяток ворогів – удача. Розвідник бере до рук гранату лише в безвихідному становищі. Від нього чекають більшого. Зокрема, тепер Центр вимагає від нас відомостей про систему укріплень «Міус-фронту». Він зобов'язав нас з тобою своєчасно інформувати його про кожну пастку, яку готує «корпус» антифашистськохму підпіллю й партизанам. Коли ми це зробимо – врятуємо не десятки, а сотні, тисячі наших солдатів, партизанів та підпільників. А ти за зброю хапаєшся, Хіба в ній сила розвідника?

Клинченко вийшов на вулицю прогріти мотор автомашини. Коли повернувся, Астров був уже спокійний, урівноважений.

Розмова тривала далі. Домовилися так: Клинченко докладно вивчає склад двадцятки, яка має поповнити агентуру «корпусу» і намічає кандидатури для перевербовки. Потім Астров, придивившись до відібраних уже на місці, доводить справу до кінця.

Пізно ввечері повернувся з катівні Долл, п'яний, роздратований. Допит не дав нічого цінного, крім загальної згадки про те, що радянські військові розвідники заходять кригою Таганрозької затоки в тил «Міус-фронту» по «язики».

– Завтра ж накажу висилати патрулі в глиб затоки. Будуть усі вони в мене ось тут, – стиснув зондерфюрер порослий рудою щетиною кулак.

Про це треба було негайно сповістити Центр. І обер-лейтенант, пославшись на перевантаженість службовими справами, відмовився від запрошення погостювати й наступним ранком відбув у Таганрог.

На КПП чергував інший підрозділ. Та й на цей раз солдати були п'яні. Зондербанда рівнялася на зондер-фюрера.

ПОСТРІЛ У КАБІНЕТІ

Тривожною видалася для фашистських загарбників весна третього року війни. Зокрема, в Донбасі. Червона Армія вже переступила його східну межу. І хоча противник сховався в фортецях «Міус-фронту», було не до сну. Вдень і вночі радянські наземні війська та авіація перемелювали на своїх вогневих жорнах живу силу й техніку ворога. Горіла земля під ногами окупантів і в тилу. Грозові хмари нависли над великими й малими німецькими гарнізонами. Партизанські блискавки вражали'їх саме там, де поява месників здавалася найменш імовірною. Не встигали каральні ескадрони Долла, підняті за тривогою, осідлати коней, щоб мчати на місце однієї пригоди, як оголошувався новий алярм [*Алярм (нім.) – тривога].

Зондерфюрер скаржився своїм штабістам, що бойова зухвалість підпільників і партизанів «переходить усякі межі». В самій столиці вугільного краю – місті Сталіно, де гітлерівці тримали особливо численний гарнізон військ і поліції, підпільники вчинили сміливу диверсію: серед білого дня напали на військові майстерні, перебили охорону, підпалили склади з авіабомбами, снарядами та порохом. Пожежі й вибухи не стихали дві доби. Ще довше тривали вибухи гніву високого начальства з гестапо. Вони докотилися і до командира карального «корпусу». Його, Отто Долла, одного з найстаріших шпигунів Німеччини і не менш запеклого ката дехто намагався звинуватити в «ліберальному ставленні до ворогів рейху». Цього зондерфюрер уже не міг стерпіти. Він видав наказ номер 0090:

«Всіх радянських партизанів надалі іменувати бандитами і в усіх рапортах та листуванні вживати цього терміну.

Командирам частин підвищити свою пильність і до бандитів застосовувати найсуворіші заходи кари аж до їх фізичного знищення.

Кожний бандит, спійманий із зброєю в руках, повинен бути негайно розстріляний частиною, яка його затримала.

Відстрочку розстрілу можна допускати лише в тих випадках, коли від спійманого керівника або члена бандитської групи можна чекати при допиті розкриття зграї».

Отак люди героїчного Донбасу були офіційно поставлені поза законом. Кожному окупантові надавалося право на свій розсуд вирішувати питання про життя і смерть радянського громадянина: назви партизаном – і вбивай. Без слідства й суду.

Свій наказ Долл не погоджував навіть з абвергрупою. В цьому й потреби не було, бо його «законотворчість» не виходила за межі дозволеного циркулярним листом начальника штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини Кейтеля, який вимагав:

«Щоб у корені придушити незадоволення, необхідно з першого ж приводу вжити найжорстокіших заходів… Дійовим заходом залякування може бути при цьому лише смертна кара».

В СД кодексом міжнародного права цікавилися ще менше. Від Долла вимагали пояснень з одного тільки приводу: чому після всіх каральних експедицій підпілля й партизани продовжували діяти ще активніше: Настійно радили знайти щілину, через яку просочується таємна інформація про наміри і дії штабу корпусу.

На початку травня знову приїхав Клинченко. З відповідальною місією: з рук на руки передати зондерфюрерові відібраних і спеціально підготовлених для нього двадцять агентів.

Першим запитанням господаря до гостя було:

– Як ти думаєш, Миколо, де шукати зрадників?

– Що я можу сказати тобі, живучи за вісімдесят кілометрів від Будьоннівки? Можливо, треба вкоротити язики твоїм воякам. Вони надто багато п'ють, а отже, напевно, й базікають. – Збивав з пантелику радянський розвідник зондерфюрера. – Зробімо так: доки ти розбиратимешся з новою агентурою, я походжу по відділах штабу, придивлюся, погомоню. Якщо ти не проти – побуваємо і в підрозділах. Тоді, сподіваюся, зможу якусь пораду дати. Збери уповноважених контррозвідки при дивізіонах. Послухаємо їхню думку. Не ворожити треба в таких випадках, а шукати. Почнемо з штабу. Кому ти тут найменше довіряєш?

Зондерфюрер відповів не зразу. Щось перебирав у пам'яті. Нарешті, на його хворобливо-жовтому обличчі з набряклими мішками під очима відбилося якесь гостре хвилювання. Таким Клинченко бачив його рідко. Тільки в хвилини, коли добре натренований у вмінні приховувати свої почуття, старий абверівець давав їм волю. В пароксизмі люті Долл заволав:

– Тут є лише одна людина, готова заради своєї кар'єри та з ненависті до мене навіть на запроданство…

– Тихше, – перебив його Клинченко. – Диви, щоб якийсь мудрагель, підслухавши нас, не здумав саме в дверях твого кабінету шукати ту щілину, через яку просочується зовні таємна інформація. В пору невдач у нас буває мало друзів і багато ворогів. А начальство, в пошуках стрілочника, на якого можна б звалити вину, охоче вірить і небилицям…

– Так! Тим більше, що людина, ім'я якої я тобі зараз назву, має нахил до підслухування й немалий досвід наклепництва. Здогадуєшся, про кого мова?

– Ні, хоч мусив би знати. Адже недруги моїх друзів – і мої вороги.

Зондерфюрер впритул підійшов до співрозмовника і прошепотів на саме вухо: Віллі Гюнтер…

Клинченко мовчки і довго дивився на Долла з таким виразом, ніби той повідомив щось надприродне. А тим часом аналізував: «Чому раптом назване ім'я саме тої людини, якій за характером її обов'язків зондерфюрер мав вірити, як самому собі? Що це – надмірна підозрілість, давнє переконання, ніби Гюнтер підісланий Альбрехтом для стеження за ним, Доллом, чи може підступна провокація, щоб потім разом із Гюнтером познущатися з радянських розвідників? Підсунули вам, мовляв, дурну версію, а ви, щоб збити мене з сліду, почали відразу підтакувати…»

В усякому разі заява зондерфюрера була справді така сенсаційна, що давала право не поспішати з відповіддю. Нарешті, порушуючи досить довгу паузу, Микола з нотками сумніву в голосі сказав:

– Капітан Гюнтер, начальник.твоєї розвідки – зрадник, чи, принаймні, базікало, який вибовтує військові таємниці? Ну, знаєш, Отто, мені здається, ти надто вже підозріливий. Просто не любиш капітана й тому ввижається він тобі жовтим привидом зради. Обережніше, Гюнтер має добру «підпорку» в особі Альбрехта.

– Ціную твою дружню прямоту й щирість, Миколо, але повір, що для такої підозри у мене є підстави.

– Можеш сказати які?

– Пригадуєш того череваня, зв'язкового?

– Аякже. Його псевдо, здається, «Товстун»?

– Вірно! Так от, повернувшись з Астрахані, він скаржився мені, що Гюнтер не раз посилав його в це місто навіть після того, як з'ясувалося, що червоні там стежать за ним. Тільки втручання Астрова врятувало «Товстуна». Коли зв'язковий одверто сказав Гюнтеру про це, той хотів його застрелити, але не наважився на вбивство у присутності Астрова. Я наказав череваневі інформувати мене особисто про все підозріле в поведінці капітана. Він же, бідолаха, став благати, щоб я забрав його від Гюнтера, бо останній так чи інакше розправиться з ним. Дарма я не послухався. Взимку нашого зв'язкового нестало.

– Завалився?

– Гірше… Вовки з'їли!

– Жартуєш!…

– Не до сміху, Миколо! Жартувала баба з колесом та попала між спиці. Послав його той негідник ніби на чергове завдання через кригу Таганрозької затоки. Час для цього вибрав такий, коли добрий хазяїн і собаку надвір не вижене. Хуга бешкетувала вже третю добу. За крок – нічого не видно. Бідолашний «Товстун», хоч і не чекав від капітана ласки, насмілився просити його відкласти вихід до ранку. А той:

– Іди, йди, боягузливий ледацюго, бо віддам до військового суду! Заметіль – не завада: вона сліди твоїприкриє…

Кажуть інші агенти, що повернувся «Товстун» до гуртожитку з сльозами на очах, зібрався й пішов. З одним пістолетом…

Минуло кілька діб, і піший розвідувальний патруль одного з моїх підрозділів, висланий на кригу затоки з собаками полювати радянських розвідників, які зачастили в наші тили, набрів на якесь закривавлене шмаття. Вівчарки навели. Подумали наші – заміновано. Викликали по радіо саперів. Розкопали ту купу, а під нею обгризений вовками чоловічий кістяк. Поруч «парабелум» лежить і двоє сірих хижаків, теж обгризених. Видно, відбивався, двох вовків застрелив, а зграя і його і їх роздерла. Принесли до штабу пістолет і за номером встановили: зброя належала «Товстунові».

Клинченко достатньо знав свого колишнього шефа, щоб визначити: не бреше. Принаймні в даному разі. Цю антипатію між зондерфюрером і капітаном Микола колись сам і «посіяв». Тепер у нього промайнула думка: чому б справді не підтримати версію про зрадництво Гюнтера? Хай постукаються лобами.

Та все ж заради обережності Клинченко мовив:

– Припустімо, капітан справді ненавидів зв'язкового і послав його на вірну смерть. Та як ти доведеш, що це зрадництво, а не випадковість? Потрібні докази. Майор Альбрехт боронитиме свою креатуру…

– Прямих доказів у мене немає, а побічні є. Гюнтер – азартний картяр і програв останнім часом деяким своїм підлеглим купу грошей. Де він їх узяв?

– Такий факт дійсно примушує серйозно замислитись. Але все ж і це не доказ. Послухай мене, Отто, почекай трохи. Треба знайти такі докази, щоб капітан уже не відкрутився. Голими руками його не візьмеш…

– Ти ще погано знаєш мене, Миколо! Досить мені тільки розповісти декому те саме, що говорив тобі, і Гюнтера від мене заберуть. А там хай розбираються. Аби тут його не було. Тебе ж поставлю на його місце.

– Тоді Альбрехт буде тобі ще злішим ворогом, а мене просто з'їсть з потрухами. Дуже прошу мене на його місце не сватати.

– Цураєшся мене! Ну, біс із тобою. Порадь підхожу людину. Тепер мені на начальника розвідки потрібний не офіцер, а хитромудрий Одіссей, який добре знав би психологію місцевих жителів. Без цього до жодного партизанського кодла не підступишся. А якщо твого хрещеника зробити начальником розвідки? Астрова, га?

– Він уже більше твій вихованець. Я його лише по кілька хвилин у свої приїзди бачу. Поради дати не можу, хоч, думаю, він і згодився б на це. Перевір, постав його на цю посаду тимчасово. Придивишся, а там життя покаже.

Через п'ять днів Клинченко відбув назад у Таганрог. Перед тим вони з Доллом об'їхали найбільші підрозділи «корпусу». Микола зібрав для Центру широку інформацію про озброєння карателів і настрої особового складу, дані про уповноважених СД при дивізіонах, проаналізував стан дисципліни серед солдатів. Падіння її виявлялось не тільки в бандитизмі, мародерстві (таке команди карателів і за гріх не вважали, а скоріше – за молодецтво). Непокоїло їх інше: наступ Червоної Армії породив у військах Долла масове дезертирство. Дехто із спійманих дезертирів зізнався на слідстві, що збирався перейти лінію фронту, дістатися до своєї оселі, а там, порадившись з рідними, вирішити: з'являтися з повиною чи переховуватися. Та більшість втікачів, як було встановлено через агентуру, пристала до партизанських загонів.

Головною спонукою перебіжчиків стали успіхи Червоної Армії. Вони примусили багатьох замислитися: «А що зі мною буде далі?»

Саме на ці настрої і порадив Микола Павлові спиратися, перевербовуючи декого з прибулої двадцятки. Основну ставку Астров мав зробити на одинадцять колишніх військовополонених. Ще при розмові з ними в Таганрозі Клинченко прийшов до висновку: більшість цих людей дала згоду вступити до розвідшколи під загрозою, затаївши в душі надію використати засилку в радянський тил для повернення в ряди захисників Батьківщини. Завдання Астрова і полягало якраз у тому, щоб переконати їх послужити Вітчизні на фронті таємному: вважатися агентами абверу, а виконувати завдання радянської розвідки.

Одночасно Павло був попереджений: жодних спроб перевербувати будь-кого, крім цих одинадцяти, бо останні дев'ять прибулих із розвідшколи він вважав переконаними ворогами Країни Рад. Про це свідчило їх минуле: служба в білій армії, активна антирадянська діяльність в еміграції.

– З перевербовкою – не поспішай! Дій, лише добре розвідавши настрої осіб, яким запропонуєш високу честь працювати на праве діло. Підкреслюй це: наша розвідка, як і наша армія, борються за визволення своєї Батьківщини та інших народів Європи від фашистського поневолення, від найстрашнішої в усій історії людства біди.

Минуло ще днів двадцять, і до штабу абвергрупи-103 надійшло перше донесення розвідслужби «корпусу». Під ним стояв підпис Астрова. Того ж дня обер-лейтенанта Клинченка викликав Альбрехт. Обличчя майора не віщувало нічого хорошого, коли він показав розвідникові папірець з підписом Астрова і на найвищій ноті заверещав:

– Вас іст дас? Поясніть, що там сталося? Хто дозволив призначити того сосунця Астрова на посаду, яку може обіймати офіцер і до того ж чином не нижче капітана? Куди подівся Гюнтер?

Клинченко мобілізував усю свою витримку. Спокійно мовив:

– Коли я від'їздив з Будьоннівки, капітан був у відрядженні. Ми з ним не зустрічалися. А звідки ж, гер майор, я можу знати про події, що відбулися за мою відсутність?

– Зондерфюрер ваш друг, а Астрова вербували ви. Не може бути, щоб Долл поставив його на місце Гюнтера без вашої поради…

– Гер майор, запевняю вас: ви переоцінюєте мій вплив на зондерфюрера, мою обізнаність із станом справ у штабі корпусу і, зрештою, ступінь наших зв'язків. Уже багато разів ви називаєте мої хороші службові відносини із зондерфюрером дружбою. Давно хотів переконати вас, що це не так. Але, погодьтесь: мені незручно говорити таке. До призначення Астрова на нову посаду я ніякого відношення не маю. Але чому б вам не зателефонувати до Будьоннівки й не розпитати, чим викликано заміну. Може капітан поїхав на передній край і його вбито чи поранено. Адже ми – солдати, йде війна і статися може всяке…

Альбрехт схопив трубку телефону й наказав негайно зв'язати його з «краніхом» [*Краніх (нім.) – журавель]. Помітивши, що обер-лейтенант все ще тут, майор крізь зуби кинув:

– Ви вільні!

Микола пішов, роздумуючи над тим, що Альбрехт реагував на зняття Гюнтера саме так, як попереджав він Долла при останній розмові з ним. «Але, – тішив себе Клинченко, – Отто надто обережний, щоб діяти наосліп. Видно, таки вдалося йому навести тінь підозри на капітана».

Про що говорили між собою Альбрехт з Доллом по телефону, ніхто в штабі точно не знав. Але через кілька днів серед офіцерів усе ж рознеслася чутка: з «Валлі» несподівано прийшла шифровка з розпорядженням негайно відрядити капітана Гюнтера до Сулеювека. Без заїзду в Таганрог. З високими інстанціями, як здогадувався Клинченко, було погоджено й призначення Астрова. Бо наказу зондерфюрера Альбрехт не скасував і взагалі розмов про це більше не виникало.

Тим часом у Будьоннівці готувалися до нових каральних операцій. Кожна планувалася в два етапи: глибока агентурна розвідка, за нею – нищівний удар. Долл намагався довести, що в усіх його попередніх невдачах винен Гюнтер. Тому зондерфюрер особисто взявся за складання легенд для нових агентів і за розробку хитромудрих комбінацій, завдяки яким його шпигуни могли б увійти в довір'я до партизанів і підпільників.

Першим закидався агент «Азов». Під цією кличкою приховувався міцно збитий молодик, років двадцяти п'яти, колишній старшина надстрокової служби. За військовою професією – зв'язківець. Вибір був не випадковий. «Азов» мав з'явитися на ринку міста Амвросіївки під виглядом спекулянта, який, хоч і дуже приховано, все ж ризикує торгувати забороненими товарами: електробатареями, акумуляторами, радіолампами.

Підступність цього задуму полягала в тому, що підпільники та партизани завжди відчували потребу в деталях для приймачів, передатчиків. Отже, на таку заманливу принаду мали обов'язково клюнути. Далі події могли розгорнутися в двох напрямах. Припускалася можливість, що партизани запросять «Азова» до свого табору. Звідтіля він підкаже карателям зручний момент для повного знищення загону. Варіант другий: партизани «спекулянтові» з самого початку не довіряють, але товар черрз гостру потребу все ж купують. Тоді до покупця негайно чіпляється «хвіст», вистежує його адресу. Вона стає кінчиком нитки, вхопившись за який, можна дібратися до клубочка.

…Сьогодні «Азов» у Астрова втретє і востаннє. Він уже напам'ять, як вірш, вивчив написані для нього командиром «корпусу» легенду і завдання. Начальник розвідки повинен лише перевірити його повну готовність, дати пароль для зв'язку з амвросіївською поліцією та СД. Але моряк по змозі відтягує цей момент. Мозок свердлить одна думка: як знешкодити «Азова»? Та хто довів, що хлопець, який сидить по той бік столу, запродався німцям? Але й відпускати старшину до Амвросіїв ки, не впевнившись у його справжніх намірах, теж небезпечно – це може коштувати життя багатьом радянським людям.

Лишалося єдине: переконати «Азова» чи, зрештою, примусити працювати на радянську розвідку. Втім і цьому варіантові заважали численні «але». Серед одинадцяти кандидатів на перевербовку – старшину знали найменше. В розвідшколі він тримався окремо, ні з ким не приятелював. Та ніхто, власне, і не шукав контактів з цією притаєною, замкненою, неговіркою людиною, від якої тільки й можна було почути односкладні «так» чи «ні». Вчився ж добре, міг похвалитися дисциплінованістю і з точки зору командування школи заслуговував на позитивну характеристику. Саме така і зберігалася в його особистій справі.

Ось чому під час останнього відвідання Клинченком Будьоннівки, коли Микола з Павлом обговорювали в деталях план перевербовки одинадцяти, з «Азовим» вирішено було говорити в останню чергу. І то через третіх осіб. Завдання він теж мав одержати пізніше за інших. Але Долл своїм втручанням, сам того не знаючи, переплутав радянським розвідникам карти.

Де ж вихід? Астров роздумував. Швидко минав час. Скоро «спекулянтові» до Амвросіївки вирушати, а Павло не знає, як розпочати таку потрібну й відповідальну розмову. І він, ніби так, з простої цікавості, спитав «Азова»:

– Слухай, Сашко (Олександр – справжнє ім'я «Азова»), ти, випадково, не з блатняків?

– Я вже звик до образ, гер начальник, тільки не розумію, що саме дало вам привід поставити мені таке запитання. Невже знову перевіряєте? Я ж, здається, пройшов уже всі, так звані, фільтри, – відповів Сашко.

Але в очах його Астров прочитав: «і до образ ніколи не звикну, і прощати їх не збираюсь!».

– Пробач, друже, що мимоволі зробив тобі боляче!

Та знати все про підлеглих – мій обов'язок. Давно хотів спитати, звідки це в тебе. Куля такого візерунку не випише, осколок – тим більше… Виходить – ніж…

Олександр зрозумів, що йдеться про глибокий червоно-сизий шрам, який починався у нього під правим вухом, перетинав щоку, заходив півколом на шию і закінчувався аж на підборідді.

– Може абверові навіть у провокатори красунчики потрібні? – в'їдливо, хоч і зовсім спокійним тоном мовив старшина. – Тоді поверніть мене до табору. Смерть, принаймні, – наречена не вередлива. Ну, а щодо ножа – ваша правда. Тільки претензії пред'являйте самому собі. Це мене німець так, штиком…

– У таборі?

– Ні, під час рукопашного бою…

– Он як? Непоганим солдатом, мабуть, був…

Старшина замислився. Астров тим часом заглибився в папірці особистої справи агента і, ніби раптом нара-зившись на щось досі невідоме йому, кинув:

– А ми з тобою, Сашко, виходить, мало не земляки.

– Яким чином?

– В одному таборі бідували, з одного казана баланду хлебтали. Тебе ж, виявляється, до школи з Маріуполя брали, з-під Шлакової гори?

– Ну, що ж, це робить мені честь, – ледь приховуючи сарказм, відповів «Азов». – Хоч, щиро кажучи, таким способом я міг би зарахувати до числа земляків усіх солдатів армій світу!

– Не розумію…

– Аякже, всі ми на одному сонці онучі сушили!

– Важкий у тебе характер, Олександре!

– Про це теж у папірцях сказано?

– Вгадав! І хоч не маю права робити цього, прочитаю тобі кілька слів. А ти слухай і на вус мотай: «…Похмурий, мовчазний. Для розвідника годиться, якщо навчиться контактувати з людьми…». Так про тебе уповноважений СД у таборі писав. І мав рацію.

– Побував би він, розумник, у моїй шкурі…

– Я тебе розумію, Сашко! Ми ж люди однієї долі, одного багаття, якщо можна так сказати. Не пощастило нам на війні!

«Азов», відчувши, що розмова все більше переноситься в площину політичну, запручався і зробив нову спробу вибратися на безпечніший грунт:

– Якщо говорити по щирості, гер начальник, нам з вами все-таки пофортунило. Лишилися живими! Німці, спасибі їм, випустили нас із табору, нагородили довір'ям, а там, диви, і війні кінець. Хіба це не везіння?

– Все, Сашко, залежить від того, звідки дивитися. Живі, кажеш. І хробак живе. Я такого черв'яка знаю. Його для принади на гачок напнули, а він заволав: «Дивіться, люди, і заздріть! Я живий, живий і в рибалки довір'я маю». Тьфу! В мене про тебе, Сашко, інша думка була. Помилився. Сплутав божий дар з яєшнею. В одному ти маєш рацію: війні скоро кінець. І переможці після Сталінграда теж уже визначилися. Це ті, з ким ми бойове хрещення приймали. Вони живі додому повернуться. А ми з тобою куди? Здохнемо попід чужими тинами. Нікому буде й поплакати над нами. Ось так-то, гер хробак! А може, настав час і нам подумати про вихід з такого становища?

– Не розумію, нащо ви провокуєте мене! Я ж щиро хочу послужити абверові. Або вже вірте, або поверніть до табору. Інакше змушений буду поскаржитися командирові корпусу…

– Не будеш ти, «Азов», скаржитися. Бо серцем визнаєш мою правоту. Тільки боїшся мене, як і я, в якійсь мірі, тебе. Щоправда, моя позиція вигідніша: вона дає мені право перевіряти тебе першим-ліпшим методом. У тому числі й цілком узаконеним в абвері методом провокації. Та, зрештою, бувають ситуації, коли смілива людина розумно ризикує. Перший крок на стежці риску зробив я. Другий – зробиш ти…

– Можу я, принаймні, знати від чийого імені ви говорите зі мною?

– Від імені Радянської Вітчизни, якій ти присягав. І те, що скажу тобі далі, – не моя просьба, а її наказ. Вислухай уважно. Сьогодні ж уночі тебе відвезуть до Амвросіївки. Зробиш усе, як передбачено завданням зондерфюрера. Та першому ж покупцеві, який підійде до тебе, скажеш: «За вами стежить поліція. Ні в якому разі не йдіть звідси додому. Знайдіть спосіб призначити мені побачення. Поки що передайте всім, кого це може цікавити, що німці примусили мене грати роль підсадної качки». Підпілля тобою, безумовно, зацікавиться. Ти повідомиш про це поліцію.

Старшина зірвався з стільця. Павлу здалося, що Сашко ось-ось накинеться на нього. Тому він застережно підвів руку:

– Не гарячкуй, вислухай до кінця! Поінформуєш поліцію лише про те, що самі підпільники вважатимуть за потрібне сказати їй. Справжні дані – лише мені. При особистій зустрічі, усно! Зрозумів?

«Азов» усе ще стояв мовчки. Та кулаки його вже були розтулені, а на обличчі з'явився вираз, у якому змішалися нерішучість і здивування. Того, що сталося, він до кінця не міг зрозуміти. Тому на запитання не відповідав ні ствердно, ні заперечно.

Пролунав телефонний дзвінок. З гаража начальника розвідки питали, чи відбудеться сьогодні від'їзд до Амвросіївки.

– Так підганяйте машину до мого приміщення!

Закінчивши розмову, Павло підійшов до «Азова» з простягнутою рукою:

– Ну, ні пуху, ні пера. Пробач: вийшло не дуже складно. Іншим разом договоримо…

Розвідник подав Сашкові руку. Той мляво потиснув її. Захоплення своєю новою роллю не виявляв. Та Астров відчував: усе буде гаразд. Такі, як Сашко, не відразу зав'язують дружбу, зате вірні їй до кінця.

Минало літо. Благовістом нової і вже вирішальної перемоги Червоної Армії пролунали громи Курської битви, а на «Міус-фронті» все ще йшли «бої місцевого значення». Та невидимий фронт у цьому районі значно активізувався. Окупанти, чекаючи наступу радянських військ, поспішали якнайшвидше зламати антифашистський опір у своєму тилу. Шаленіли й головорізи Долла. Та далеко не завжди удари карателів влучали у ціль. Часто вони наражалися на контрзаходи радянської розвідки, яка не тільки глибоко проникала у воєнні таємниці ворога, а й прикривала своїм щитом антифашистів. Саме на допомогу народним месникам Астров спрямував дії одинадцяти колишніх випускників розвідшколи абвергрупи-103, перевербованих ним за рекомендацією Клинченка. Вони працювали сміливо, самовіддано, винахідливо й зірвали не один задум штабу «корпусу».

Серед дев'яти інших агентів, на яких зондерфюрер міг цілком покластися; особливо пнувся з шкури немолодий уже, але все ще міцний чолов'яга під кличкою «Шаміль». Це був, так би мовити, особистий таємний агент командира карателів. Долл наблизив його до себе за те, що «Шаміль» по-звірячому ненавидів усе радянське й відзначався хитрістю того особливого гатунку, яку прийнято називати розумом дурнів. Своєю «мораллю» він відверто визнавав облудність і навіть похвалявся цим.

Будучи якось сильно напідпитку, «Шаміль» почав нахабно вимагати в Астрова каністри спирту, потрібного йому нібито для споювання партизанів.

– Дивись, Ягоре, – попередив Астров, підкреслюючи свою удавану цим разом пильність, – сам сп'яну не розбовкай перед ними, хто ти, бо повісять на першій гілляці.

– Е-е, погано ви мене ще знаєте, гер начальник, – заспокоював начальника розвідки «Шаміль». – Я ж із старообрядців…

– Це мені нічого не говорить!

– Дід сам учив мене грамоти. Він же наставляв у вірі, читаючи у старовинних книгах проповіді протопопа Авакума. На все життя запам'яталося мені Авакумове «Послання до всіх вірних». У ньому протопоп навчає: «А над всем мудрость ту змеину имей, а чистоту голубину».

– Ну, і як же зрозумів ти протопопове повчання?

– Правильно зрозумів, гер начальник, саме так, як сказано: вмій приховати жало під зовнішністю голуба… Це ж як потрібно для тієї роботи, яку нам дали наші визволителі.

Астров знав: «Шаміль» не перебільшує. Все своє свідоме життя він проповзав по землі справжнім гадом, злим, слизьким і лукавим. Свідченням тому була його автобіографія, що зберігалася за сімома печатками в сейфі документів агентури.

…Ягорів батько промишляв окупованим в «інородців» за безцінь у сибірській тайзі хутром, краденим золотом, кіньми. Син, ледь досягши чотирнадцяти років, став його правою рукою. Жовтневу революцію Ягорів батько вирішив «перебути» в рідному селі поблизу Іркутська. А Ягор, на той час уже солдатського віку, зустрів революцію «в штики» у буквальному розумінні цього слова. Не було в Сибіру, а потім і на Далекому Сході ворожого Радам «уряду», якого не підпирав би він своєю зброєю. Погинули білогвардійські «правителі» – став кочувати по бандах. Побував у фон Унгерна, атамана Семенова, а в роки непу знову прийшов до батька. Продавши награбоване добро та приховане старим золото, сімейка відкрила в Іркутську м'ясну крамницю.

Широко, як завжди, по-купецькому, погуляв у трактирі якось старший непман, і віддав богові душу. Молодший заходився спекулювати. За це був засуджений. Зумів утекти. Два тижні блукав по тайзі, потім зустрів мисливця. Вбив його, заволодів рушницею, знайшов стару хижу. Перебув тут зиму, продав награбоване хутро, приодягся і з паспортом убитого подався в Донбас. Одружився там, загосподарював. Та скільки вовка не годуй…

Усю ненависть до радянського ладу, всю жагу помсти, яку назбирав у куркульську свою карнавку, «Шаміль» тепер виливав на партизанів, підпільників і просто людей, які не співробітничали з окупантами. Нарешті, потрапив у розвідшколу і тут вдосконалив злочинне ремесло.

У нечисленний за складом, але добре організований партизанський загін «Шаміль» пробрався під машкарою столяра, колишнього майстра виробничого навчання в школі ФЗУ. З різними кустарними виробами, ніби на базар, ходив він у розвідку. Насправді ж Ягор використовував ці виходи з табору для відвідування Долла. Поступово з інформацій «Шаміля» штаб «корпусу» дізнався про особовий склад загону, його озброєння, системи сторожової охорони, про командирів і рядових бійців.

Зрадник дуже обурювався, що карателі не використали його донесень для знищення дрібних партизанських груп, коли ті виходили в розвідку або виконували невеликі бойові завдання. Зондерфюрер у таких випадках заспокоював «Шаміля», пояснюючи повільність дій побоюванням навести партизанів на думку, що між ними є зрадник.

І хоча дорожив Долл своїм агентом, та не міркуванням про його безпеку керувався він, полишивши дрібні партизанські групи. Ні, він прагнув ефекту, яскравого підтвердження правильності запропонованої ним тактики, яку називав «мат у два ходи»: глибока агентурна розвідка і такий нищівний удар, після якого із загону партизанів не лишиться жодного.

Для цього чекав слушного моменту. Ягор доповів, що командира й комісара загону мають викликати на якусь нараду. Тож карателі готувалися напасти. Варту розраховували пройти, скориставiись паролями, які мав принести зрадник.

Астров мучився тим, що не мав змоги попередити партизанів про «Шаміля». З інформацій агента він знав: радіостанції в загоні немає. Лишалося одне – знищити зрадника. В правильності рішення він переконався, помітивши, що «Шаміль» стежить за іншими агентами і за ним самим. Одного разу навіть спіймав його на гарячому: відчинив вікно кабінету і почув: щось гупнуло, наче хтось із присьби скочив. Астров, не довго думаючи, кинувся нагінці. В кущах смородини наздогнав утікача і, застосувавши прийом, повалив на землю. Затриманий мовчав, тільки сопів. Невдовзі прибіг і «Азов», розмову з яким перебив підслухувач. Присвітили ліхтариком і побачили перед собою червоне, надуте, мов футбольний м'яч, обличчя «Шаміля».

– Не знаєш, де двері, що до вікна пхаєшея? – сердився Астров.

– Хотів попросити пляшку горілки, та не знав, чи зручно заходити. От і заглянув у вікно, – виправдовувався Ягор.

Іншим разом двоє вірних Павлові людей застукали конопатого біля дверей кабінету, коли він підслуховував.

– Утретє спіймаю -віддам тебе до рук уповноважених СД! Не повірю, що ти знову за горілкою приходив, – попередив Астров.

Розповів про обидві пригоди Доллові, але той удав, ніби не надає цьому значення:

– Ти ж знаєш, що він п'яниця, мабуть справді шнапсу захотілося. Дивись тільки, щоб він не напився в суботу, коли прийде з партизанського загону. В неділю має вести підрозділ Конокова до лісу. Беремо всю банду разом. Лишаємо засідку, щоб захопити в понеділок командира й комісара, коли вони повернуться з наради. Піднесемо сюрприз…

Той факт, що підозріливий командир «корпусу» так легковажно поставився до поведінки Ягора, остаточно впевнило Астрова: «Шаміль» стежив за ним не з власної волі.

Втім, після розмови із зондерфюрером радянський розвідник дбав не про особисту безпеку. Врятувати партизанів стало головною метою, до якої, здавалося Павлові, він ішов усе життя. А врятувати загін можна було лише знищивши зрадника «Шаміля».

Ягор прийшов, як і домовлено було із зондерфюрером, у суботу пізно ввечері. Відразу заявився до Астрова:

– Гер начальник, у горлі пересохло. Хоч одну чарчину! – попросив він і заглянув за шафу, де зберігалася каністра спирту для частування агентів.

– Сьогодні, Ягоре, тобі доведеться обійтися чаєм. Командир корпусу заборонив давати тобі спиртне. Повернешся з операції – бери хоч кварту.

– Не повірю, щоб зондерфюрер поставився до мене так несправедливо. Відмовити людині, яка зробила для нього таку важливу справу.

Астров замислився. «Шаміль» заканючив, наче старець на кладовищі:

– Подайте хоч чарочку! За помин душі партизанів…

– Біс із тобою, – махнув рукою Павло. – Тільки не тут. Дізнається зондерфюрер – обом голови постинає. Зробимо так: я збираюся на рибалку. Якраз кефаль пішла. Гайда зі мною. Там і почастую.

– Вік не забуду вашої доброти, гер начальник. Ось тільки мотнуся, віддам Конокову завтрашній партизанський пароль – і через п'ять хвилин чекайте мене на пристані.

– До початку операції вісімнадцять годин – встигнеш. А прийдеш у штаб, більше не випустять. Командир корпусу наказав замкнути тебе в окремій кімнаті й вартового поставити. Ходімо ж прямо на берег. І, не ображайся, більш як півсклянки не дам.

Через півгодини, прихопивши з собою вудки, повну флягу спирту й закуску, обидва вже сиділи в шлюпці. Ягор на веслах, Павло – на кормі. Однією рукою він тримав кермо, – другою – вудку.

– Чи не дуже далеко ми забралися? – занепокоєно спитав Ягор, помітивши, що Астров вирулює все мористіше.

– Якщо тобі судилося втопитись, то це може трапитись і за три кроки від берега. До того ж не забувай: маєш справу з моряком. Ну, а якщо дуже боїшся – хильни для хоробрості. Тільки пам'ятай умову: не більш як півсклянки.

З цими словами Павло простягнув сусідові флягу й відвернувся, закидаючи вудку. За його спиною булькотіло досить довго. Потім хруснув прикушений «Шамілем» огірок.

– Хоч добре закуси, а то, диви, ще в море звалишся!

– Хто, я? Від такої капочки! Та мене й троє у воду не зіпхнуть…

Минуло ще з годину. На дні шлюпки билося вже з десяток сріблястих рибин. Агент похропував.

«Час, чи хай його дужче розбере?» – подумав Астров.

І тут же почув шум мотора сторожового катера.

Треба кінчати, інакше нас затримають фашисти і провокатор завтра матиме змогу повести карателів до партизанів», – блискавкою промайнуло рішення. Рукояткою «парабелума» Павло щосили вдарив «Шаміля» в голову і став піднімати важке тіло Ягора, щоб викинути його в море. Саме цієї миті довгим, сліпучим кинджалом ударив в очі промінь катерного прожектора. Асїров залишив труп у човні.

– Хенде хох! – закричали в рупор. Моряк виконав наказ.

– Що там у вас сталося? – допитував його через кілька хвилин на борту сторожовика знайомий офіцер з морської контррозвідки.

– Нічого особливого, спеціально виїхав у море ліквідувати одного свого агента.

– Хіба цього не можна було зробити на березі? – засумнівався офіцер.

– Тут вірніше, до того ж ховати не треба, – пояснив Павло і попросив негайно висадити його на берег, бо має терміново доповісти командирові корпусу.

– Ні, просьби вашої виконати не можу, – відмовив фашист. Мої люди доставлять вас у штаб корпусу, а там уже розбирайтеся зі своїм начальством.

Троє німецьких моряків з автоматами проконвоювали затриманого в школу. Терміново викликали Долла.

– Конвой, за двері! – наказав зондерфюрер. – Але будьте напоготові.

Старий абверівець зовнішньо був спокійним. Сів за стіл, закурив, поклав у шухляду стола зведений пістолет і аж тоді запитав:

– За що ти вбив «Шаміля»?

– Він напросився зі мною рибалити. А в морі став умовляти, щоб утікав з ним на схід. Війна, мовляв, німцями програна – треба якось рятувати свою шкуру.

– Нехай так, але ж був інший вихід: сказати, що поміркуєш, а на березі арештувати його.

– Говорив, але він і слухати не хотів. Поставив ультиматум: або рулюємо на схід, або… Довелося діяти рішуче.

– Партизанські паролі він передав тобі?

– Ні, про це і мови не було…

– Виходить, операцію зірвано?

– Можна вважати і так. Але я переконаний, що цей зрадник, коли б я не вбив його, повів би завтра підрозділ Конокова на смерть…

– Так, виходить, ти не лише покарав зрадника, а й врятував Конокова. Отже, тебе треба представляти до ордена?

Долл так глибоко замислився, що, тримаючи в губах сигарету, жодного разу не затягнувся.

Астров, добре знаючи Долла, вгадував хід його думок: «…Надто завинив «Шаміль» перед червоними, щоб розраховувати на помилування… І надто ненавидів їх, щоб розкаятися. Та припустимо, що за якусь велику послугу йому обіцяно амністію. За яку? Він зобов'язався привести з собою начальника розвідки корпусу… Привести не силою, а перевербувати… Неможливо! Надто примітивним, незважаючи на всю свою хитрість, був «Шаміль», щоб радянські розвідники могли повірити, ніби він виконає таке завдання. Виходить, в Астрова були інші мотиви для вбивства Ягора. Для знищення саме напередодні важливої операції. Які? Очевидно, послугу червоним вирішив зробити не «Шаміль», а сам начальник моєї розвідки. Для чого: щоб після цього перейти до них, маючи певні заслуги. А може сталося найгірше: Астров – здавна радянський розвідник? Який скандал: найбільш довірена людина командира корпусу – агент ворожої розвідки! Тоді пригадають все: і надто довге невезіння в боротьбі з підпіллям і партизанами, і наклепи на Гюнтера… Та й не один він, мабуть, працює на червоних. Хто ще? Його рекомендував мені Клинченко. Господи! Невже спеціально? Ні, такого не може бути! Микола просто помилився, як і я. Так чи інакше, не можна допускати до слідства. Скажу, що вбив його при спробі втекти. Хто, зрештою, стане цікавитись цим росіянином, підібраним в таборі під Шлаковою горою…»

Поки Долл роздумував, Павло вирішив: «Все одно зараз стрілятиме в мене. Чому б і справді не спробувати втекти? Хай один шанс із ста! Зате вже ні допитів, ні тортур. І для Клинченка так буде краще…»

Павло кинувся до вікна і сильним ударом ноги висадив раму. Ззаду пролунав постріл. До кімнати вбігли конвоїри. Зондерфюрер, тепер уже насправді спокійний, кинув їм:

– Намагався втекти, та я б'ю без промаху. Винесіть його звідси!…

НА БЕРЕЗІ ЛАГУНИ ФРІШГАФ

Ад'ютант приніс ранкову пошту. Зверху, як і завжди, він поклав лист з берлінським штампом на вузенькому блакитному конверті.

Як тільки постать ад'ютанта зникла за дверима, капітан фон Шеллер нетерпляче розпечатав послання. Ось уже багато місяців чекає він цих листів з надією і водночас з тривогою, хоч приходять вони досить часто. З того самого дня, коли на Берлін стали падати бомби, фон Шеллер попросив дружину писати принаймні тричі на тиждень. Герта зважила на цю просьбу. Вона заспокоювала чоловіка, згадуючи мало не в кожному листі, що з їх особняку обладнано надійне залізобетонне сховище, крім того в саду викопано глибокі щілини. Та Герхард добре поінформований із службових джерел про характер та інтенсивність ворожих нальотів на столицю, не міг подолати в собі передчуття нещастя.

І ось воно прийшло. Він дізнався про це, точніше здогадався, як тільки глянув на рядки знайомих літер, розмитих сльозами.

Незважаючи на цензуру, що старанно викреслювала будь-яку згадку про бомбардування й чинила таким «поганим німцям» усякі неприємності через поліцію, дружина повідомляла, що їх шістнадцятирічний Гер-берт, їх голубоокий красень «загинув від повітряної зброї».

Капітан схилився на стіл, і вся його важка постать здригнулася від ридання. В такій позі перебував він досить довго. Потім простяг руку до телефону, набрав номер. З протилежного кінця проводу відповів густий баритон. Вислухавши просьбу офіцера дозволити поїздку до Берліна в зв'язку з смертю сина, баритон став умовляти фон Шеллера не їхати.

– На похорон уже не встигнете, а дружину своєю появою ще більше травмуєте. Крім усього, подібні листи одержує тепер багато офіцерів. Усіх не відпустиш.

Та капітан просив так довго й настійно, що баритон зрештою здався.

З тієї поїздки і почався занепад кар'єри Герхарда фон Шеллера, відомого в широкому колі домашніх друзів під прізвиськом «Щасливчик», а серед абзерівців – під псевдонімами: «Ліндквіст», «Торн» та іншими. І під кожною маскою йому справді щастило. А попереду відкривалися нові незатьмарені, здавалось, обрії.

Герхгард народився в аристократичній сім'ї, де вся атмосфера була пройнята сумішшю німецького шовінізму та ніцшеанства. З дитинства його привчили боготворити кайзера й прищеплювали думку, що він належить до раси панів і надлюдей, до тих «білявих бестій», чиїм покликанням є створити Велику Німеччину від Чорного моря до Атлантики. Під впливом цих ідей молодий фон Шеллер у роки першої світової війни змінив мундир студента вищої політехнічної школи на офіцерський, який свого часу носили його предки, і дістав під командування взвод, а потім і роту. Заслужив у кайзера залізні хрести першого та другого класів.

Після поразки кайзерівської Німеччини він приєднався до юнкерських та монархічних кіл, які прагнули реваншу, і вступив до «антибільшовицької ліги». Тут «білявій бестії» знову поталанило: під час каральних «подвигів» проти німецьких революційних робітників доля звела його з одним із організаторів убивства Карла Лібкнехта і Рози Люксембург – морським офіцером Вільгельмом Канарісом. Коли ж Гітлер прийшов до влади й поставив цього запеклого антикомуніста обершпигуном рейху, фон Шеллер нагадав про себе старому соратникові. Був викликаний у «Лисячу нору» призначений таємним агентом абверу за кордоном.

З деяким жалем покидав він свою інженерну посаду на заводі Круппа: адже тепер починалася справжня робота – знову настав давно омріяний час варити сталь для гармат. Але розвідка, де, як здавалося фон Шелле-ру, він вершитиме долю Цілих народів, вабила його більше.

Початковим об'єктом діяльності нового абверівця стала Фінляндія. Перший відділ, який очолював тоді полковник, а пізніше генерал Піккенброк, зумів влаштувати свого підшефного на офіцерську посаду в армію маршала Маннергейма. Завдання стояло так: вести розвідку проти Червоної Армії, а також проти фінської. Бо хоч Гітлер і Маннергейм приятелювали, в абвері, як і у всіх імперіалістичних розвідках, завжди дотримувалися принципу: «Брат братом, сват сватом, а гроші – не рідня».

Перебування у Фінляндії відкрило перед фон Шеллером широкі можливості для знайомства з іншими скандінавськими країнами. Звичайно, в розвідувальному плані. За участь у таємній війні проти Норвегії та Данії Гітлер нагороджує його «рицарським хрестом». У 1943 році «Щасливчик» виходить сухим з води в Швеції і з новим псевдо «Кваст» призначається начальником розвідшколи під Кенігсбергом: хай, мовляв, перепочине після трудів праведних, а заодно підучить початківців.

Капітан не від того, щоб забрати з собою сім'ю, та Канаріс не радить: самі рейхсміністри тримають свої родини в Берліні. Вивозити дружину і дітей з-під бомб – непатріотично…

І раптом смерть… Для неї фон Шеллер розвідував дороги в Радянський Союз та деякі інші країни Європи. Тепер, випадково, прийшла вона у його власний дім. На думку капітана, це вже було порушенням правил гри.

Набравшись на поминках сина, Герхард дає волю язикові. Весь свій батьківський гнів він обрушує на «цього жирного пацюка» – Герінга, який твердо обіцяв, що на німецьку землю не впаде жодна ворожа бомба.

Розмова точилась у тісному колі друзів, та все ж дійшла до вух СД. Не минуло й тижня, як капітана викликав начальник СД Кенігсберга. Допитував, соромив, лаявся, погрожував судом. «Кваст» перелякався. Особливо після другого допиту, коли слідчий прочитав йому тут же написаний короткий обвинувальний висновок, в якому кілька разів згадувалися слова «поразницькі настрої». Хоч і були в «Щасливчика» заслуги, йому загрожував концтабір, а може, й щось страшніше. Адже принципом фашистської юстиції став проголошений Гітлером принцип: «Карати на смерть кожного, на кого падає хоч тінь підозри».

Капітан став писати рапорт Канаркові. Він благав адмірала зважити на те, що лайку на адресу рейхсмаршала він виголосив у стані афекту, викликаного смертю сина, що насправді він так ніколи не думав і не думає, і просив заступитися за нього, замінити йому суд найтяжчим випробуванням у розвідці. Краще смерть, ніж ганьба.

Відповів через тиждень генерал Піккенброк: «Рейхс-фюрер Гіммлер на клопотання адмірала Канаріса погодився не доводити справу до суду. Продовжуйте виконання службових обов'язків».

До СД більше не викликали. Фон Шеллеру перестали снитися страхіття.

Зондерфюреру Доллу вбивство Астрова завдало куди меншого клопоту, ніж фон Шеллеру кілька необережних слів про Герінга. Командир «корпусу» власноручно підписав акт «про знищення зрадника при спробі втекти», наказав конвоїрам поставити під ним свої підписи – і людини наче й не існувало. Може, в інший час СД на клопотання Альбрехта і зацікавилося б подробицями того, як Астров потрапив у начальники розвідки карального з'єднання, але тепер було не до цього. Під натиском радянських військ розвалився «Міус-фронт», у міцність якого так вірили проводирі рейху, і півмільйонне угруповання німецьких військ мусило почати відступ з Донбасу. Цей відступ мав поєднуватися з розправою над героїчним робітничим класом Донеччини, який чинив опір гітлерівцям під час їх тимчасового панування. Ще 7 вересня 1943 року Гіммлер видав наказ про зруйнування Донецького басейну. В ньому говорилося: «Добитися, щоб при відході… не лишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки, щоб не лишилися цілими жоден будинок, жодна шахта… Противник має застати справді тотально випалений, зруйнований край».

Горлорізи Долла, які мали взяти участь у здійсненні наказу рейхсфюрера СС та імперської безпеки, тільки того й чекали. Всюди, де проходив «корпус», за ним тягнувся кривавий слід, спалахували заграви пожеж, лишалися руїни. Таке варварство коїли і всі інші частини, що належали до групи армій Манштейна «Південь», а також есесівці, абверівці, підрозділи СД. Де вже тут було думати про вбивство якогось Астрова, який до того ж загинув від руки людини, що так старанно виконувала наказ Гіммлера і взагалі була поза підозрою. Та зондерфюрер все-таки побоювався: зменшиться напруження, і до з'ясування причин невдач корпусу в боротьбі з силами опору в Донбасі, а в зв'язку з цим до обставин смерті Астрова, можуть повернутися. Треба зробити або ж запропонувати таке, щоб про нього, Долла, знову заговорили в оточенні самого Гітлера. Для цього він припас хід козирем. Щоправда, хід був намічений ще тоді, коли армії фельдмаршала Манштейна намагалися деблокувати оточене в районі Сталінграда угруповання Паулюса. А тепер, коли радянські війська вже успішно подолали «Східний вал», на думку зондер-фюрера, його пропозиція мала виглядати ще вагомішою. Не довіряючи друкарці, Долл власноручно відстукав на машинці такий документ:

«Цілком таємно

Мій фюрер!

Будучи глибоко переконаним, що втрата нами позицій на Волзі – тимчасова, я при відході корпусу, яким Ви довірили мені командувати, наказав залишити в районі Елісти й Астраханських пісків таємні склади стрілецької зброї. Мої люди вибрали й нанесли на карти пустельні місця, в яких легко створити просторі сховища. Там же припасено консервовані продукти для солдатів і фураж для коней. Залишено надійну агентуру з числа місцевих жителів, які під час перебування нашого в Елісті працювали на абвер.

Пропоную перекинути в район Яшкуля спочатку кілька груп, добре підготовлених до партизанських дій, а потім і весь мій корпус, підсиливши його танками. Користуючись з того, що військові сили червоних зайняті на фронтах, ми проведемо кілька рейдів, знищимо в приволзьких районах партійне та адміністративне керівництво й будемо поступово розширяти радіус дії, аж доки інші десантні війська з'єднаються з нами для переможного походу з сходу на захід, назустріч основним силам вермахту. Беру на себе сміливість твердити, що психологічний ефект такої операції теж буде надзвичайно великий, підтримає бойовий дух вермахту і в той же час деморалізує противника. Дозвольте сподіватися на позитивну оцінку моєї пропозиції.

Зондерфюрер Оттомар Верба».

Долл кілька разів перечитав листа і замислився. Чи правильно він робить, звертаючись безпосередньо до Гітлера? Зважив усі «за» і «проти». Тих «проти» було більше. По-перше, склади зброї створено за наказом Канаріса, і адмірал (а з ним обов'язково порадяться) тут же викриє його як брехуна. По-друге, він образиться, що лист пішов не по інстанції. Тоді, диви, з цієї витівки взагалі нічого, крім неприємностей, не вийде. Краще вже зберегти авторство тільки на ідею десанту і маги шефа розвідки на своєму боці.

Зондерфюрер дещо змінив редакцію листа, адресувавши його на вулицю Тірпіцуфер, 74/76, начальникові головного управління абверу – адміралу Вільгельму Канарку.

Додав: крупномасштабні карти з позначками складів зброї, провіанту та фуражу, списки агентури, законсервованої в Елісті, Яшкулі, Астрахані, а також список людей, яких треба підготувати в спеціальній розвідшколі для ведення партизанської війни. Серед інструкторів згадаз, зокрема, Клинченка, Войцехівського, а серед найбільш здібних і впливових агентів Сангаджі Амбушева. Зондерфюрер довіряв йому, хоча останній був завербований Астровим.

Довір'я грунтувалося на різних підставах. Долл пригадав, що допитував цього Сангаджі особисто, що він – із сім'ї зойсангів (це підтвердив тоді і покійний тепер «Товстун»). Та головним доказом на користь сина поважаного Гаря Амбушева стала розмова, яку зондерфюрер провів з Клинченком незабаром після смерті Астрова.

Говорили вони тоді довго, без свідків, дооре перевіривши, чи не приховали десь підручні майора Альбрехта скритий мікрофон.

Вислухавши інформацію Долла про обставини загибелі моряка, Клинченко розлютився:

– Ти мій друг і вчитель, Отто, але я більше не хочу працювати з тобою жодного дня. Це я кажу тобі щиро, й одверто: боюся, щоб у приступі гніву ти не зробив щось подібне зі мною. Якого хлопця згубив, якого розвідника! І лише тому, що тобі привиділося!

– Привиділося? А вбивство «Шаміля»? Та ще перед самою операцією!

– В нього ж іншого виходу не було. Провів би ти, принаймні, слідство. Не вбив же ти Гюнтера, хоч був переконаний, що він послав «Товстуна» на смерть.

– Чому ж Астров тікав, коли за ним вини не було?

– І я б утік, щоб пізніше, коли мине твоя лють, поговорити спокійно. В тебе ж, Отто, жодного доказу його вини немає!

– В нашій справі краще помилитися, ніж припустити зраду. Є про що говорити: одним агентом більше, одним менше. Що він тобі дорожчий за мене? Чи може Альбрехт встиг уже й тебе на свій бік перетягти?

– З тобою просто неможливо стало розмовляти, Отто! Невже наші невдачі на фронті так вплинули на тебе, що ти розум втрачаєш!

Так вони того разу ні до чого й не договорилися. І аналізуючи після від'їзду Клинченка ще раз пригоду з Астровим, зондерфюрер прийшов до висновку, що погарячкував.

У військовий успіх свого плану, викладеного в доповідній записці адміралові, Долл, звичайно, не вірив. Знав: інші теж не повірять. Хіба міг десант зробити те, чого не вдалося зробити цілій групі армій фельдмаршала Манштейна? Ні. На успіх десанту покладатиме надії лише повний неук. Однак зондерфюрер був переконаний, що Канаріс при черговій доповіді Гітлерові обов'язково згадає його пропозицію і фюрер підтримає її. Хоча б для того, аби показати, що невдачі вермахту вважає тимчасовими. Звичайно, обійдеться ця авантюра не дешево. Солдатів поглине не одну тисячу. Плювати! Йому,Доллу, ця ініціатива дасть додаткові «поплавки», за допомогою яких він зможе довгий час протриматися на поверхні. А там видно буде: покращає становище на фронтах – переможців не судять. Станеться повна катастрофа – кожний рятуватиме власну шкуру. В цій метушні буде не до нього.

Одержавши дозвіл, зондерфюрер з усіма матеріалами вилетів для особистої доповіді Канарісу. Зустріч з шефом перевершила всі його сподівання. «Маленький адмірал» довго говорив про те, як приємно йому мати підлеглих, що так турбуються про інтереси рейху. Така самовідданість буде відповідно оцінена. І не тільки в абвері. Немає сумніву, що план схвалить і верховне командування.

Долл за традицією, як це робили всі, хто добре знав слабості Канарка, приголубив улюбленого песика господаря кабінету, за що тут же дістав нагороду: схвальну усмішку і пляшку доброго італійського «Кіянті».

Начальник головного управління абверу дотримав слова. Зондерфюрер незабаром дістав шифровку з чотирьох слів: «План схвалено. Дякую. Канаріс».

«Дякуєш, ще б пак! Через мене і на тебе пролилася милість фюрера», – подумав Долл, читаючи шифровку. Однак, справжня причина вдячності адмірала була в тому, що знайшлася робота для фон Шеллера. Канаріс твердо пообіцяв Гіммлеру дати капітанові одне з тих завдань, з яких не повертаються. Та дуже поспішати з цим – теж не варто було. Зрештою аристократ і випробуваний солдат фон Шеллер був йому ближчий за Гіммлера, з яким він таємно ворогував. Тому адмірал вирішив: хай капітан лишається поки що начальником розвідшколи, підготує людей, а потім полетить з ними разом.

Клинченко і Войцехівський домовилися зустріти новий, 1944-й, рік разом. І привід для цього був досить поважний: підняти келихи за успіхи Червоної Армії.

Іх ранішню розмову на цю тему перебило гарчання телефонного апарата. Дзвонив з Нового Бугу Долл. Запрошував Клинченка на новорічну чарчину.

– Заодне й попрощаємося, – сказав він, натякаючи, що вже знає про нове призначення Миколи та його скорий від'їзд.

Радянський розвідник, роздумуючи, відтягував відповідь. Перспектива сидіти за святковим столом з убивцею Астрова – пригнічувала. Крім усього вони з Войцехівський мали обговорити, як слід побудувати свою розвідувальну роботу на новому місці, як підтримувати зв'язок з Центром.

Але відмовлятися від запрошення зондерфюрера було недоцільно. До Кенігсберга мають летіти десять унтер-офіцерів, дібраних особисто командиром «корпусу». Хто вони? Що там готується?

– Чесно кажучи, – кинув після паузи Микола, – їхати аж за вісімдесят кілометрів – ризиковано. На дорогах ожеледь, а покришки на моїй машині давно «облисіли». Та відмовитися від такої чудової компанії…

– Давай зробимо так, – запропонував Долл: – сідай у поїзд. З Кривого Рога до нас три години їзди. В теплому вагоні це просто приємна прогулянка!

– До партизанів? – пожартував Клинченко.

– Пипоть тобі на язик. Залізницю охороняють мої вершники. А втім, на тебе чекають великі діла і поберегтися треба. Пришлю бронетранспортер.

Микола поїхав і не пошкодував. Зондерфюрер, п'яний не стільки від горілки, скільки від того, що, як здавалося йому, на небі абверу знову яскраво запалала.зірка його слави, докладно розповів Клинченкові про схвалення його пропозиції, про те, як люб'язно прийняв його адмірал і як швидко відгукнувся на ідею десанту сам Гітлер.

– Ну, – сказав господар, прощаючись вранці з гостем, – до скорого побачення в Елісті. Пам'ятаєш, я коїлись пропонував тобі стати власником газети, – готуйся. Моє слово – тверде. А поки що прошу тебе взяти най-діяльнішу участь у підготовці моїх людей. Приглядайся там до фон Шеллера. Між нами кажучи, в мене є деякі підстави думати, що від не позбавлений поразницьких настроїв. Це, звичайно, між нами. Поглядай! В разі чого- пиши.

…Ясним морозяним січневим ранком літак, серед пасажирів якого були Клинченко, Войцехівський і десять доллових вихованців, піднявся з криворізького аеродрому і взяв курс на північний захід. Увечері він приземлився під Кенігсбергом. Тут пасажирів пересадили в автобус і привезли до якогось пустельного куточка морського узбережжя.

Лише вранці Микола зорієнтувався. Великий двоповерховий особняк під черепицею, в якому вони оселилися, стояв на березі затоки. Через неї, кінця-краю не видно, тяглася піщана коса. А кілометрів за вісім на схід сірими скелями здіймалися шпилі похмурих, готичної архітектури будинків.

Пригадуючи карту району Кенігсберга, яку уважно вивчав перед самим приїздом сюди, Клинченко визначив: їх особняк стоїть на самому березі відомої балтійської лагуни Фрішгаф. Згодом він дізнався: умовне найменування школи – Табір Нойхов. Раніше тут був один з центрів підготовки радистів для абверу.

Нікого з попереднього складу школи новачки не застали. Лишився тільки колишній начальник – капітан фон. Щеллер. Зате протягом декади набралося близько сотні новоприбулих з Кривого Рога. Псевдоніми їм давали в розвідвідділі «корпусу». Та, не маючи ще достатнього конспіративного досвіду, вони продовжували часто називати один одного справжніми іменами. Завдяки цьому Клинченко склав докладний список прізвищ зрадників.

Войцехівському виділили для навчання групу майбутніх радистів. Кількох з них він мав підготувати для роботи на так званій проміжній радіостанції. Ця потужна рація призначалася для підтримування зв'язку розвідувальної групи десанту з головним управлінням абверу в Німеччині, з одного боку, і з агентурою в тилу радянських військ – з другого.

Через цю станцію Клинченко і Войцехівський сподівалися відновити зв'язок з своїм Центром. Готувалися до цього старанно. Функ-абвер [*Відділ перехоплень німецької військової розвідки] пильнував на суші й на морі. Він намагався ловити шифровані, кодовані, навіть передані відкритим текстом радіограми, з яких джерел і на які адреси вони б не йшли, щоб потім пропустити весь цей «улов» через решета дешифрувальників: може, лишиться якась пожива для розвідки.

Щупальця функ-абверу могли бути десь зовсім близько. Існували, правда, деякі, хоча й не цілком надійні, способи обминути їх: вихід на зв'язок у години найбільшого «заселення» ефіру, підробка під чийсь добре знайомий функабверівцям «почерк» і ряд інших. Для застосування всіх цих прийомів треба було добре вивчити обстановку в ефірі.

Цим і зайнявся Войцехівський під приводом наладки радіоапаратури.

Пошуки «незамінованих проходів» в ефірі не вирішували, звичайно, всієї проблеми зв'язку. Треба було знайти ще й можливість користуватися станцією. Без неї радянські розвідники почували себе в ролі людей, які заволоділи скарбом, а користі від цього жодної. Та везіння з невезінням часто йдуть поруч. Через тісноту в особняку, не розрахованому на проживання в ньому такого великого числа людей, фон Шеллер розтикав їх куди можна: аби був дах над головою. Войцехівському наказано було оселитися в радіокласі. Офіцерів розмістили у флігелі. На ніч у приміщенні школи лишався тільки один з них – черговий по штабу. Раз на тиждень, коли цей обов'язок припадав на долю Клинченка, Войцехівський, замкнувшись у класі, виходив у ефір.

Вони вже поінформували Центр про свої нові координати, підготовку десанту, передали список особового складу школи.

Центр дякував за службу, закликав до найсуворішої конспірації та обережності, але в той же час наказав інформувати його і про все зв'язане з фортифікація ми навколо Кенігсберга, військовою промисловістю міста, заходом і виходом військових та допоміжних суден у порт Піллау.

Одержавши цей наказ, Микола обізвав себе йолопом. Справді, як, живучи в районі Кенігсберга, міг він забути, що це місто-фортеця, і про міжнародний скандал, який розігрався навколо нього задовго до війни! Правда, сам він тоді військовими проблемами цікавився мало, але пізніше, в 1939 році, коли Клинченка вже вчили мистецтва розвідки, йому пощастило прослухати курс лекцій: «Від Гінденбурга до Гітлер'а». Лектор – відомий військовий історик – розповідав, як німецькі мілітаристи, готуючись після першої світової війни до реваншу, хитро обминали заборони й обмеження Версальського договору: створили так звані кишенькові лінкори, глибоко замаскований генеральний штаб, підготували офіцерські та унтерофіцерські кадри. У 1925 році вони зуміли таємно посилити Кенігсберзьку фортецю бетонними спорудами. Та це вже було зроблено настільки відкрито й зухвало, що міжсоюзницька контрольна комісія мусила втрутитися. Близько половини тих фортифікацій знесли.

– Але ми повинні завжди пам'ятати, – резюмував тоді свою лекцію професор, – що німецький імперіалізм розглядав і розглядає фортецю Кенігсберг як опору своєї армії при її наступі на Схід…

«Як же міг я забути, про цей горішок, який нашим скоро доведеться розгризати?!» – картав себе Микола. Він, звичайно, знав, що радянські війська штурмуватимуть Кенігсберг, керуючись не тільки його інформацією, що Центр і командування черпають відомості про противника з багатьох інших джерел, але іноді навіть третьорядне, здавалося б, повідомлення стає тим останнім штрихом, який надає портретові повної схожості.

З того дня вони з Войцехівським перетворилися на завзятих «краєзнавців». Прихопивши з собою про людське око ще кого-небудь з офіцерів чи курсантів школи, радянські розвідники вирушали на екскурсії до Кенігсберга, Піллау, прибережних курортних міст і містечок. Всюди гарячково споруджували укріплення. Пруссію – колиску німецького мілітаризму – гітлерівці готувалися утримати за всяку ціну.

Розвідники поспішали. Їх підганяло побоювання, що десантна операція ось-ось почнеться – і тоді прощай радіостанція, а може, і сам Кенігсберг.

ОСТАННІЙ СТРИБОК ФОН ШЕЛЛЕРА

Вночі Клинченка підняли з ліжка тривожні рулади «гефехтсалярму» [*Гефехтсалярм (нім.) – бойова тривога]. Він зайняв своє місце в строю. Темрява стояла така, що хоч в око стрель. Лише призвичаївшись до неї, Микола розгледів за кілька кроків попереду постаті трьох офіцерів. У морозному повітрі залунав рапорт фон Шеллера:

– Гер майор, особовий склад табору Нойхов за вашим наказом вишикуваний у повній бойовій готовності!

Майор і його супутники (в першому Микола на ближчій відстані впізнав Долла), підійшли до курсантів, привіталися і при світлі двох потужних акумуляторних ліхтарів, які несли за ними солдати, почали інспекцію. В одних вони перевіряли зброю і боєзапас, перелічуючи навіть патрони в рожках автоматів. Другим задавали питання з тактики, третіх екзаменували з конспірації, розвідки.

Вже й море порожевіло, відзеркалюючи схід сонця, коли інспектуючі розпустили стрій. Дальший розпорядок дня тримався в таємниці. Можливо, і від самого начальника школи. Фон Шеллер дозволив підлеглим спати до побудки. Наказав приготувати сніданок на дев'яту годину. Та як тільки курсанти вляглися, їх знову підняли по бойовій тривозі.

– На стрільбище, бігом руш! – скомандував майор.

Бігти довелося понад два кілометри. Колона розтяглася. Інспектори поглядали на годинник і щось записували.

Перекусили в полі консервами» консервованим гірчичним хлібом.

– Будемо вважати сніданок за перепочинок. А тепер наблизимо умови до обстановки, в якій вам доведеться діяти. Поділіть ваших людей на дві групи і приступайте.

З цими словами майор простягнув начальникові школи план тактичного заняття на тему: кругова оборона від переважаючого силами противника на відкритій місцевості.

В ході навчання майор ускладнював умови дедалі більше. Курсантів перевіряли на вміння водити мотоцикл, автомашину, їздити верхи, володіти ножем, прийомами нападу і захисту без зброї.

Ввечері офіцерів скликали на розбір. Фон Шеллер відрекомендував одного з інспектуючих:

– Представник «штабу Валлі» майор Марвіц!

Названо було, звичайно, і Долла, але без згадки про його посаду.

Марвіц у різкій формі висловив своє невдоволення результатами інспекції.

– Незрозуміло, на що витрачено січень: фізична підготовка курсантів – незадовільна, тактична – ще гірша. Унтерофіцери не вміють вибрати позицію для оборони, рядові – окопатися. Роз'ясніть, панове офіцери, вашим підлеглим, що там їм доведеться мати справу не з беззбройним населенням, а з радянськими солдатами, прекрасно підготовленими.

Помітивши з виразу облич присутніх, що наговорив зайвого, Марвіц почав вносити «поправки»:

– Мейне герен! Звичайно, все це передасте їм не тими словами, якими говоримо в офіцерському колі. Та зміст сказаного ви, сподіваюся, зрозуміли правильно. Втовкмачуйте в голови курсантів, що лише висока фізична та бойова підготовка дасть їм змогу протриматися в тилу противника час, необхідний нам для застосування секретної зброї. Вона, ця могутня зброя, дасть нам можливість закінчити війну за кілька днів. Зіг хайль!

– Хайль Гітлер! – заволали присутні.

Марвіцу здавалося, що він спіймав одразу двох зайців, хоч вони бігли в різних напрямках: і питання про поліпшення підготовки поставив з усією гостротою, і офіцерів підбадьорив.

«Якби у вас, «майне герен», – міркував Клинченко, – була напоготові та секретна зброя, непотрібний був би блеф з десантом. Невже цей старий хитрун Долл і такий досвідчений офіцер, як фон Шеллер, полетять на Волгу? Вони ж розуміють, чим може скінчитися така авантюра! І взагалі не ясно, що привело сюди зондерфюрера?».

Все з'ясувалося наступного ранку, коли до Клинченка прибіг вістовий з наказом начальника школи негайно з'явитися до нього в цивільному одязі. В кабінеті фон Шеллера вже були Марвіц і Долл, одягнені так, ніби зібралися на лижну прогулянку. Не забули покласти в машину і лижі.

За годину швидкої їзди вони були вже в одному з курортних містечок – супутників Кенігсберга. їх авто спинилося біля заґратованих воріт, за якими в глибині парку стояв триповерховий, санаторного типу, будинок. Таких немало розкидано по всьому узбережжі. В мирні роки тут, мабуть, був пансіонат для заможних курортників. А тепер?

Марвіц особисто натиснув кнопку дзвоника. Відкрив хвіртку якийсь цивільний чоловік атлетичної статури, в костюмі спортивного покрою. Та Клинченко встиг помітити, що піджак «воротаря» під лівою пахвою випнувся – очевидно там був пістолет. Машину пропустили в двір, і шофер відразу сховав її в якомусь закапелку.

Інший тип, схожий на того, що впускав їх до двору, зустрів прибулих на ґанку і провів у вітальню на першому поверсі. Тут їх уже чекав чолов'яга років сорока. За виправкою був схожий на військового. Та вся його поведінка, манера говорити довгими і якимись «округлими» реченнями, усмішка, яка йшла не від настрою чи теми розмови, а трималася весь час на обличчі, ніби приклеєна, – свідчили, що ця людина не є стройовим офіцером. «Скоріше нагадує треттєрядного дипломата чи абверівця, якому доводилося займатися салонною розвідкою», – подумав Клинченко.

Тим часом господар люб'язно запросив усіх сісти:

– Майне герен, я дозволив собі потурбувати вас для того, шоб усі ми разом вислухали міркування мого друга зондерфюрера Долла в одній дуже важливій і, підкреслюю, надзвичайно таємній справі тд обмінялися думками. Немає заперечень? Тоді, гер Долл, ми слухаємо вас з такою ж увагою, як перші правовірні пророка Магомета.

Долл розклав на столі карти Калмикії та району Астрахані, помережені різними позначками. Тикаючи в них олівцем, перелічив таємні склади зброї, місця, придатні для схованки людей і коней, майданчики для посадки літаків.

– Корпус мій, – провадив далі, – перекидається п'ятьма ешелонами. В першому – група розвідки, комендантська команда і радіостанції. Очолює цих людей капітан фон Шеллер, який одразу організує кругову оборону в районі висадки десанту. В останньому ешелоні – я з своїм штабом. На цей час оберлейтенант Козаченко вже зв'язується з агентурою, розвідує з її допомогою найближчі райони, і ми з ходу починаємо свій рейд. У захопленій місцевості оголошуємо мобілізацію всього населення, здатного носити зброю. (Накази про мобілі зацію мають бути надруковані ще тут). Усі дороги й канали зв'язку – перекриваємо. У населення треба створити таке враження, що не десант висадився, а повернулися основні сили вермахту…

Микола подивився на головуючого, Марвіца та фон Шеллера. Їм, звичайно, відомо: проект Долла затверджений у верхах і заперечувати його доцільність вони не насміляться. Та все ж цікаво перевірити на них власні враження від маячні доповідача.

Перші двоє уважно слухали, чи принаймні вдавали, ніби пильнують кожне слово. Зате капітана наче хтось ошелешив. Рот у нього був широко розкритий від здивування, руки розведені в безмовному запитанні.

– У кого є зауваження, пропозиції? – спитав господар, коли зондерфюрер закінчив викладати план десанту. – Здається ви, капітане, хотіли щось сказати!

– Я… Я… Я з усім згоден. Але для мене є великою несподіванкою сама моя участь у цій операції. Ніхто мені досі нічого не говорив. Район дії зовсім не знайомий. Моя спеціальність – Скандінавія… Треба подумати, вивчити…

– Отже, дозвольте передати адміралові, що ви подумаєте: летіти чи, не летіти…

– Ви неправильно зрозуміли мене, шеф, я просто здивований, що досі ніхто не повідомив мене про мою участь в десанті.

– Хіба німецький офіцер не повинен бути готовий кожної миті виконати наказ фюрера? А за вами борг, фон Шеллер… Будемо вважати, що з цієї хвилини вам уже все ясно. В кого ж все-таки є зауваження по суті?

– Можливо, я прослухав, – кинув Клинченко, – але не уявляю собі, хто прикриє цілу армаду беззахисних транспортників, які перекидатимуть десант: винищувачам і в один кінець пального не вистачить…

– Оце справді по суті. Відчувається моє вишколений, – не стримався від похвальби Долл. – Так, я не говорив про прикриття, бо його не буде. Встановимо на транспортах ще по одній турелі. Великокаліберні кулемети у нас будуть. Крім того, курс прокладемо в обхід районів бойових зустрічей нашої та більшовицької авіації…

– Дякую, все ясно, – відповів Микола.

Така інформація для Центру справді варта була подяки.

Резюмуючи обговорення, головуючий сказав, що план в основному схвалюється. Треба тільки форсувати підготовку, з урахуванням зауважень майора Марвіца по підсумках інспекції, і бути готовими до вильоту наприкінці лютого.

– За місяць ми недоліків, указаних інспектором, виправити не встигнемо, – наважився знову встряти в розмову фон Шеллер.

Шеф, не зганяючи з обличчя своєї показної усмішки, вищірився:

– Я запросив вас сюди, капітане, не для того, щоб мати постійного опонента. Обстановка вимагає повної готовності десанту на кінець лютого. Це бойовий наказ. І якщо ви його не виконаєте, – ніхто не позаздрить вам, капітане! Бажаю успіху!

Всі, крім Марвіца, вийшли. В машині зондерфюрер докоряв начальникові школи:

– Нащо ви полізли до нього з тими стрибками? Вилетимо тоді, коли будемо готові. Не він один вирішує. Невже ви думаєте, що я хочу накласти головою?

– Ну, п'ятий ешелон – не перший, – в'їдливо відповів фон Шеллер. – А втім, я впевнений: не буде й другого. Твердо обіцяю: перше ніж ми загинемо – попередимо вас про небезпеку.

– Чому ж ви не виклали своїх сумнівів на нараді?

Капітан промовчав. А Клинченко, що звик оцінювати кожний факт з точки зору розвідника, зрадів: ще рік тому така розмова між двома офіцерами, та ще й в абвері була б просто неможливою. Хто насмілився б сперечатися з приводу наказу й брати під сумнів схвалене самим фюрером?

Від запрошення начальника школи пообідати зондерфюрер відмовився. Він поспішав на аеродром. Війська Третього українського фронту стояли біля воріт Кривого Рога і «корпусові» Долла випадало чергове «вирівнювання фронту».

– Обстановка вимагає моєї невідкладної присутності. Якщо ви не заперечуєте, обер-лейтенант відвезе мене на аеродром.

– Тоді щасливої дороги!

– А вам щасливого стрибка.

– Чому стрибка? Хіба літак, на якому ми з капітаном полетимо, не приземлиться? – поцікавився Клинченко, лишившись віч-на-віч із Доллом.

– Невже ти ще не знаєш? «Стрибок» – кодова назва нашого десанту.

– Я ще багато чого не знаю: хто, наприклад, людина, в якої ми були?

– Хіба ви ніколи не зустрічалися?

В запитанні зондерфюрера відчувалась іронія.

– Щось не щастило, – відповів йому в тон Клинченко.

– Я жартую, звичайно, але така зустріч могла б відбутися ще багато років тому. Коли ти вчився в Харківському інституті журналістики, наш нинішній шеф – гер Баун був у цьому місті третім секретарем німецького консульства. Вірніше, лічився на цій посаді, а в дійсності займався тим же, що і тепер.

– Чим же він займається?

– Відстав ти, Миколо! Баун – права рука начальника «Валлі-один».

– Світ, справді, тісний. Шкода, що ми з ним тоді не зустрілися…

Сказано це було дуже щиро.

Життя в школі знову пішло тією ж колією. Тільки дещо швидше. Фон Шеллер заходився виконувати вказівки Марвіца: подовжив навчальний день, офіцери подвоїли вимогливість до курсантів. А щоб і психологічно тримати їх у стані бойової готовності, кожному видали недоторканий запас продуктів, ще по два комплекти одягу – радянську військову форму і цивільні костюми, планшет з набором карт району майбутніх дій.

На околишніх висотах уже й сніг розтанув, збігши струмками в річку Прегель. Потім зазеленіли луки й сади на її берегах, а наказу вилітати все не було. Лише початок травня приніс новину, та й то цікаву хіба особисто Клинченкові: до Нойхова приїхав Федоров. Той самий, що був колись у Грубешові «комерційним» агентом при «ресторані» Долла і першим наставником Миколи в абвері, а пізніше вводив його в оточення гетьмана Скоропадського. Долл знову збирав докупи своїх колишніх друзів і постійних партнерів по пляшці: на всяк випадок йому хотілося мати навколо себе відданих людей.

Федоров зрадів зустрічі з Клинченком. Пригостив добрим рейнвейном, привезеним з Берліна. Про себе розповідав не дуже охоче: похвалитися старому білогвардійцеві було нічим. Для оперативної роботи абверівці вважали його вже непридатним. Останній рік він провів у «Лисячій норі» в ролі чи то нахлібника, чи то хлопчика на побігеньках. У мирний час його давно викинули б туди, звідки взяли, – на смітник. Але в умовах тотальної мобілізації, тотального шпигунства і ця покруч білої еміграції й фашизму ще могла придатися. Коли фон Шеллер попросив прикомандирувати йому перекладача для десанту, зондерфюрер зупинився на Федорові. На Тірпіцуфер заперечувати не стали.

– Відчуваю, – сказав Федоров з п'яною відвертістю Клинченкові, – що з цієї операції я не повернуся. Але й життя моє вже мало чого варте. Згоден заплатити останніми роками, щоб знову побачити Росію й лягти в рідну землю. Нікому я вже, друже, непотрібний, на віть німцям.

Підозріваючи провокацію, Микола почав було для годиться щось заперечувати, але Федоров тільки рукою махнув:

– Вік прожив, а оглянутися немає на що. Е-е-х, як дорого платимо ми іноді за помилки молодості!…

Відчувалося, що говорить він щиро.

Остаточно в цьому переконався Клинченко, коли Федоров, знявши з себе золотий хрестик і мовчки потримавши його з хвилинку в руці, схвильовано повів далі:

– Ви ще молодий, Миколо Романовичу, дасть бог, пройдете і це випробування, виживете… Пообіцяйте ж виконати мою останню просьбу: розшукайте в Росії мого сина. Не дивіться на мене так здивовано. Я кілька разів одружувався за кордоном. Але перша моя дружина і син Рюрик лишилися в Ростові. Благаю вас – розшукайте сина. Передайте йому це як батьківське благословіння. Передайте мій наказ: ніколи, що б там не трапилось, не розлучатися з Росією…

Більше вони до цієї розмови не поверталися. Можливо, Федоров хотів переконатися, що Микола нікому не розповідав про неї. Можливо, чекав нової нагоди.

П'ятнадцятого травня, на світанку в таборі Нойхов знову заверещали сирени бойової тривоги. На цей раз не навчальної. Понад півсотні офіцерів і курсантів, попередньо відібраних для першого ешелону, відбули на аеродром. Тут, широко роззявивши пащі вантажних люків, на них уже чекали два чотиримоторних «юнкерси». Це були найбільші на той час повітряні транспортники Німеччини. В кораблях такого типу доставляли боєприпаси й провіант оточеній армії Паулюса, Там, у сталін-градських степах, значна частина повітряних велетнів знайшла собі могилу. А тепер і ці «останні з могікан» збиралися взяти курс у тому ж напрямку.

Чи то роздуми над схожою ситуацією, чи то приреченість акції, яку фон Шеллер мав провести, заплативши за чуже безумство власним життям, вибили його з колії. Він блукав аеродромом знесилений, до всього байдужий.

Клопоти по завантаженню десантних кораблів узяв на себе хтось із взводних командирів. З мокрими чубами бігали курсанти, вантажачи в літаки кулемети, ящики з боєзапасом, навіть сідла і збрую для верхової їзди.

Начальник школи тільки ненадовго вийшов із стану щоку й наказав Клинченкові перевірити, чи не забули чогось. Тут же капітан передав йому різні фальшиві документи, сфабриковані в спеціальних майстернях штабу «Валлі» для роздачі розвідникам. Клинченко сховав їх у польову сумку, сказавши, що зробить це на місці десантування. Фон Шеллер не заперечував.

Ще й сонце не зійшло, коли «Юнкерси» взяли курс на Варшаву. Там сталася перша затримка: на одному з літаків відмовив мотор, його ремонтували п'ять днів, фон Шеллер не підганяв ремонтників: він не поспішав умирати. Здогадався, що виконує не почесне завдання, як твердив йому Баун, а відбуває кару за неповагу до Герінга. Цей настрій передався всьому складові десанту. Незважаючи на сувору заборону капітана, всі офіцери й курсанти у Варшаві понапивались. Федоров, хоча й не був винятком, звернув увагу Клинченка на це п'яне царство і сказав чомусь зовсім тверезо:

– Всі вони раби безвиході. Такими були ми в Севастополі, у двадцятому, коли штурмували трапи кораблів, сподіваючись врятуватися втечею. Тоді мені пощастило. Та для чого? Щоб майже через чверть століття, облазивши півсвіту, повернутися на рідну землю. Не щадіть мене, Миколо Романовичу, розкажете моєму синові і це. Може, сумний досвід батька зробить його мудрішим…

Двадцятого травня обидва «Юнкерси» знову піднялися в повітря і приземлилися на одному з аеродромів румунського Причорномор'я, щоб звідси вже одним стрибком подолати простір над Чорним морем з заходу на схід і, повернувши потім на північ, досягти малонаселе-ного району Яшкуль поблизу Астрахані.

І в Румунії фон Шеллер шукав приводів для затримки. Він затіяв шифроване листування з «Валлі-1». Повідомляв, що, по-перше, одного перекладача Федорова – замало: хай терміново вишлють ще одного. По-друге, з'ясувалося, що потрібно мати з собою запаси прісної води, а для неї – тару. По-третє, – він хоче знати, коли стартують інші ешелони…

Баун відповів на всі ці звертання однією шифрограмою: «Ваша поведінка наводить на думку про боягузтво, а патякання в ефірі порушує конспірацію і вашу власну безпеку. Виконуйте наказ. Чекаю повідомлень з-під Яшкуля».

Того ж дня літаки вилетіли. Набрали граничну висоту. Члени екіпажів хвилювалися, бо повітряні кораблі будь-якої хвилини могли наразитися на вогонь радянських зеніток або на винищувачі.

Однак політ відбувався спокійно. Фон Шеллера цей спокій дратував, особливо, коли позаду лишилися мореькі простори й під крилами літаків знову простерся суходіл. Капітан одверто поділився тривожними передчуттями з Клинченком:

– Моторошно від цієї тиші. Не віриться, що радянські звуковловлювачі жодного разу не запеленгували нас. Схоже, що вони стежать за літаками й очікують посадки…

Не встиг договорити, як ударили зенітки, і попереду та з боків затанцювали золотаві бризки розривів. Фон Шеллер аж зрадів, кинув задоволено:

– Я був кращої думки про радянських артилеристів!

Клинченко лише посміхнувся. Безперечно, протиповітряна оборона, попереджена Центром, «веде» літаки і саме для того, щоб ворог не здогадався, що злочинні наміри його викрито, час від часу відкриває вогонь.

На світанку двадцять третього травня радист доповів фон Шеллерові:

– Чую позивні маяка агентури з місця приземлення: два тире, крапка.

– Фу-у-у, – перевів подих капітан і наказав льотчикам іти на маяк.

Тим часом уже розвиднілося. Штурмани, звіряючись з картою і приладами, дали льотчикам розрахунки на посадку. Літаки знизились. Незабаром показалися піски, рівні, нескінченні, облямовані голубою лінією обрію. Зволожені весняними дощами, вони стали прекрасним аеродромом.

Ще не заглохли мотори, ще крутилися на великих обертах пропелери, коли капітан дав наказ висаджуватись. Він поспішав якнайшвидше розвантажити літаки, зайняти кругову оборону, вислати розвідку. Квапились і льотчики: на відкритій місцевості «юнкерси» було видно здалеку.

Хтозна звідки виринуло четверо цивільних. Троє спинилося кроків за двадцять, а один підійшов до фон Шеллера, вдягненого у форму майора радянських військ. Незнайомий назвав пароль. Вислухавши відзив, він додав:

– З щасливим прибуттям! Як чули сигнали маяка?

– Прекрасно! Доповідайте обстановку!

– За нашими спостереженнями, ближче десяти кілометрів – ані живої душі! Ми патрулюємо тут давненько.

Фон Шеллер наказав Клинченкові взяти цих четверо агентів, своїх розвідників і оглянути місцевість аж до Яшкуля. Решта особового складу десанту мала копати окопи й готуватися до кругової оборони.

Кілометрів за п'ять від літаків спостерігачі Клинченка помітили роту радянських солдатів з офіцером. У бінокль добре видно було: солдати несуть з собою мішені.

– Йдуть, певне, на стрільбище, – сказав Микола, вислухавши донесення спостерігачів. Мирно розминемося. Ми у радянській формі. Скажемо, що повертаємось з далекого наряду.

Хвилин через двадцять групи зблизилися. Клинченко привітав офіцера й попросив закурити:

– Йдемо здалеку. Тютюнцю й на затяжку ні в кого. А курити хочеться так, що аж вуха пухнуть…

Зустрічний добув пачку «Біломора». Десантники, за прикладом командира, потяглися до кисетів з махрою, простягнутих радянськими солдатами. Строї змішалися. Вийшло так, що біля кожного десантника опинилося принаймні двоє радянських бійців.

І тут несподівано пролунала команда Клинченка німецькою мовою:

– Не чиніть опору, ми оточені!

Дехто з гітлерівців схопився за зброю. Та застосувати її не вдалося. Без єдиного пострілу вся розвідка, за винятком чотирьох «агентів» – радянських чекістів, була роззброєна.

Командир роти наказав своєму радистові подати сигнал. Через п'ять хвилин у небо злетіли червонозоряні винищувачі. «Юнкерсам» шлях до втечі було відрізано.

І тоді з під землі, з накритих маскувальними сітками шанців, почали вискакувати радянські воїни. Навколо «юнкерсів» зав'язався бій. Гармати винищувачів у взаємодії з піхотою зробили своє діло. Частина десанту була знищена, інша, на чолі з фон Шеллером, здалася.

Ще йшов у Астрахані допит захоплених диверсантів, коли по Миколу Романовича Клинченка прибув літак. Центрові потрібна була інформація з перших уст. А головне – на досвідченого розвідника вже чекали нові завдання. В іншій ролі, на інших паралелях і широтах.

ВІДПЛАТА – НЕВІДВОРОТНА (Замість епілога)

У книзі останню главу повісті відділяє від попередніх миттєве шарудіння перегорнутої сторінки. А в житті – більш як чверть століття. За цей час наша Вітчизна, йдучи шляхом комуністичного творення, народила нових героїв у всіх галузях людської діяльності: хліборобів і сталеварів, корабелів і кібернетиків, вчителів і космонавтів. Але вона не забула і ніколи не забуде тих, хто. В найтяжчих випробуваннях Великої Вітчизняної відстоював волю й незалежність Країни Рад, визволяв людство від фашизму.

Ще і ще раз перегортаємо папери, оправлені в обгортки із зеленого брістольського картону: кодовані листи, пронесені спеціальними кур'єрами через кордони, шифрограми, які пролетіли крізь ефір над морями й лісами, над вогненними лініями фронтів, доповідні записки, схеми колись грізних ворожих фортифікацій; списки гітлерівської агентури; паролі й адреси явок; фотографії…

За кожним документом – подвиг розвідника Миколи Клинченка, його бойових побратимів Павла Астрова, Корнія Войцехівського, Стефана та Іванни Бойків, товариша Станіслава з Кракова…

Полковник Максимович, і сам у бувальцях бувалий, знайомлячи авторів повісті з цими матеріалами, з глибокою вдячністю згадував хоробрих бійців невидимого фронту і за те, що вони в той тяжкий воєнний час не лише постачали Центр відомостями про дії та задуми ворога, а й вели лік його злочинам. Яким глибоким було їх переконання, що радянська зброя переможе! Як непохитно вірили вони: відплата катам – невідворотна.

Право, наше, радянське, і міжнародне, не визнає строків давності для покарання тих, хто чинив злочини проти людства, й товариші Миколи Клинченка йшли всі повоєнні роки, йдуть і тепер слідами описаних вище подій, допомагаючи Законові вершити акт справедливої відплати катам.

Звичайно, донесення наших розвідників не могли вмістити докладних описів усього, що коїли карателі з «Нахтігалю» або з «корпусу» Дрлла. Але ці документи, а також папери, захоплені у ворога чи кинуті ним при втечі, дають можливість напасти на слід злочинців, викрити лиходіїв.

Серед цих документів – зошит у чорній колінкоровій обкладинці, брудній і потертій.

Потрапив він до Максимовича не випадково. Ще в перших своїх повідомленнях з-за кордону Клинченко часто згадував Пецюру, який, на його думку, виконував обов'язки зв'язкового між Доллом і його оунівською агентурою. Згодом розвідник переконався в цьому й передав адреси деяких явок, відвідуваних комівояжером абверштелле у західних областях України. Уважно вивчаючи ті повідомлення, полковник зробив припущення» що під час війни шляхи колишнього начальника абверштелле Грубешув та його постійного посланця в жовто-блакитні кубла обов'язково мали схреститися.

На запит у відповідну інстанцію: «Що відомо за період воєнних і повоєнних років про людину з прізвищем чи псевдонімом «Пецюра?» надійшла відповідь: «Пецюру Богдана Мирославовича було вбито 17 лютого 1948 року в перестрілці при спробі нелегально перейти державний кордон. Матеріали слідства в цій справі і знайдений при вбитому зошит – пересилаються».

Ознайомившись з новими документами, Максимович переконався: логіка та інтуїція не підвели його. Зошит мав характер щоденника, хоч автор іноді тижнями не заглядав до нього. З перших поміток, датованих груднем 1942 року, можна було зрозуміти, що Пецюра перебуває у Львові при Бізанці в ролі агента для особливих доручень. Точніше, стежить за настроями всередині націоналістичного табору, за всіма нюансами кар'єристської боротьби між мельниківцями та бандерівцями й доносить про все своєму шефові.

Зустрічалися в щоденнику записи й більш приватного характеру:

«29 грудня. Порадував сьогодні шефа чудовим твором художника Труша. Власникам квартири, в якій я взяв картину, вона вже не потрібна. Зайвий багаж на шляху до концтабору лише переобтяжував би їх. Полковник розчулився. Подарував мені триста рейхсмарок. Сказав, що це його новорічний подарунок у відповідь на мій. Відмовлятися було б неввічливо. До того ж триста рейхсмарок дадуть мені можливість як слід повеселитись у новорічний вечір… Та де набереш коштовних картин? – нарікає далі зрадник. – Хіба за хлопцями з гестапо встигнеш! Вони дізнаються про адреси приречених раніше за мене…»

Пецюра з цих записів поставав ще бруднішим, ніж малював його Клинченко. І все ж Бізанц, на цей час уже полковник, високо цінив пролазливість свого агента, його широкі зв'язки в колах оунівців. Про це свідчили, зокрема, нотатки в щоденнику, зроблені в березні 1943 року:

«Сьогодні шеф, підкресливши сувору таємність доручення, яке дає мені, сказав, що питання про створення дивізії СС «Галичина» вже остаточно вирішено. Незабаром губернатор дистрикту генерал-лейтенант Вехтер повідомить про це своїм декретом. Формування дивізії доручено йому, Бізанцу. Та офіційно цим займатиметься спеціальна військова управа. До її складу ввійдуть колишні офіцери УГА.

– Ось вам імена та адреси майбутніх членів управи, – сказав шеф. – Знайдіть привід поговорити з кожним і перевірте їх ставлення до рейху. Особи, знаю, надійні. Та добирати управу наосліп було б нерозумно».

Пецюра в своєму щоденнику не брехав. Коли в 1945 році полковник Бізанц був захоплений воїнами Червоної Армії в полон, він підтвердив, що на чолі управи по формуванню дивізії СС «Галичина» поставив колишніх поплічників Коновальця – ката київських робітників під час придушення січневого повстання 1918 року.

Все це для Максимовича не було новиною. Він нетерпляче гортав аркуші зошита, шукаючи в ньому згадку про Долла. Знайшов її аж у записах літа 1944 року, коли частина карателів зондерфюрера, відступаючи з півдня України на захід, не проминула Львівщини. Головорізи прийшли сюди для охорони тилів окупантів і «очищення» їх від радянських партизанів та численних антифашистських груп, створених радянськими патріотами…

На початку травня у Львові Бізанц викликав Пецюру на одну з конспіративних квартир абверу. «Я був приємно здивований і дуже зрадів, зустрівши тут зондерфюрера Долла, – нотує в щоденнику його автор. – Ми привіталися, як добрі приятелі».

Як видно далі з цих нотаток, Бізанц влаштував побачення зовсім не для розваг. Він доручив своєму відданому агентові зв'язатися з ватажками диверсійних псевдопартизанських загонів бандерівців (так званої УПА), щоб зібрати в них відомості про дислокацію радянських партизанів і взагалі про всіх незадовелених «новим порядком». Як тільки Пецюра разом із жовтоблакитниками виконав це завдання, Долл послав каральну експедицію в села: Монастирець, Дубровка, Лютинка, Тартак, Буянів, Мельнич та інші. Карателі заарештували сотні мирних жителів, запідозрених у сприянні партизанам, і над десятками з них вчинили жорстоку розправу. Коли пізніше жителі Дубровки Жидачівського району на Львівщині розкопали братську могилу загиблих, щоб поховати їх з почестю, то майже в кожної жертви фашистського терору виявили на шиї так звані удавки з ремінця чи мотузки. Красномовна деталь: націоналістичним бандитам з «корпусу» Долла і оунівцям притаманний був один «почерк». Не дивно: адже й «школу» пройшли одну.

Долл особисто подякував Пецюрі, подарувавши йому багатозарядний «маузер», з якого він і відстрелювався, намагаючись пізніше перейти кордон.

А між цією зустріччю шефа з Пецюрою і відплатою, яка настигла його в лютому 1948 року, лежала банальна для таких як він, історія. Тікаючи під натиском радянських військ із західних областей України, абверівці вливали залишену ними агентуру в ОУН. Богдан Пецюра став у бандерівців одним з керівників «надрайонкого проводу СБ». Дарованим «маузером» та удавкою підтримували він і йому подібні терористичну дисципліну в «боївках» – бандитських групах. Та незабаром навіть шалений терор есбістів перестав допомагати жовто-блакитним провідникам. Значна частина учасників банд УПА була перебита самими колгоспниками, які створили загони «яструбків». Інша частина, зрозумівши, що головний провід ОУН запродався іноземним розвідкам і примушує їх, недобитків, зраджувати Батьківщину прийшли з повиною і склала зброю. Зрештою, Пецюра лишився один. Голодний тинявся він ночами по глухих дорогах, відбираючи під загрозою зброї в одиноких подорожніх усе, що могло йому знадобитися. Та зрештою, не наважувався вже й на грабіж. Боявся видати район свого перебування. Жив дрібними крадіжками.

Морози остаточно допекли. Вирішив перейти кордон і добратися до штаб-квартири Бандери в Мюнхені. А там видно буде. Мабуть, для звіту прихопив з собою щоденник, в якому вів облік своїх «подвигів». Але слугу двох панів: Канаріса і Бандери – настигла куля прикордонника.

Та не всіх досягло ще правосуддя своїм мечем. Дехто разом з окупантами втік за кордон, шукаючи нового грошовитого господаря. Інші, натягнувши машкару, позалазили в різні щілини. І чекісти, виконуючи волю народу і Закон, невтомно продовжують пошук.

Нитка, яка вела через Пецюру до Долла, обірвалася. Але в руках слідства лишався Лук'янов – кінчик іншої нитки. Теж досить довгої.

Першою сторінкою в досьє Лук'янова лежало повідомлення Астрова:

«У січні 1943 року до «корпуса», на посаду командира 3-го дивізіону, зарахований зрадник Вітчизни Лук'янов Єрмак. Псевдо: «Герман Михайлович». Народився в станиці Еркетинська Дубовського району Ростовської області. Під час бою дезертирував з лав Червоної Армії й завербувався в створений гітлерівцями «Туркестанський легіон». Особистий друг начальника штабу «корпусу» Санчира Конокова, з яким учився в Башан-тівському сільськогосподарському технікумі. З самого початку служби ворогові брав участь у знущаннях з мирного населення, масових вбивствах жінок, стариків, дітей, військовополонених».

У міру можливостей (насамперед передається оперативна розвідувальна інформація) Астров веде лік варварським злочинам Єрмака Лук'янова.

Дорога й небезпечна для життя розвідника кожна адить нелегального радіозв'язку. Кожне слово доводиться шифрувати. Тому не лишається місця для виявлення емоцій. Повідомлення гранично лапідарні. Голі, якщо можна так сказати, факти:

«У селі Платово Неклиновського району Ростовської області за наказом і участю Лук'янова після довгого знущання вбито місцеву жительку К. Пройдакову. Її немовляті розпороли живіт, а потім багнетом прип'яли тіло дитини до підлоги».

І ще одна вузенька стрічка паперу, вшита у досьє:

«У райцентрі Казанка Миколаївської області карателі третього дивізіону під командуванням Лук'янова після тривалих нелюдських знущань, ґвалтувань розстріляли шістдесят жінок і чоловіків, звинувативши їх в опорі окупантам. Особливою жорстокістю відзначився Лук'янов».

Через десятки населених пунктів Приазов'я, Дніпропетровщини, Миколаївщини, Кіровоградщини тягнеться слід цього фашистського вовкулаки. І на всьому шляху – попіл пожеж, могили закатованих радянських патріотів, партизанів та їх родин, навіть малюків, які не навчилися вимовляти слово «мама».

Багато років ідуть чекісти цим слідом, розшукуючи серед інших катів і Лук'янова. Та він наче крізь землю провалився.

Де ж, якими манівцями блукав каратель майже чверть століття?

«Герман Михайлович» мав після війни достатньо часу, щоб придумати легенду на випадок арешту, В його викладі слідчому вона виглядає так: «Служив рядовим у карній поліції. Коли німці під натиском Червоної Армії відступили на захід, я, побоюючись відповідальності, втік з ними. Якщо є на моїх руках кров, то лише кількох дрібних базарних злодіїв. Для них я справді не шкодував зуботичин. Та навіть цим узяв на душу великий гріх, бо буддійська релігія, до прихильників якої належу, забороняє вбивати навіть комаху. Після війни опинився в Західній Німеччині, втаборі для переміщених осіб. Звідти поїхав до Бельгії і став мирним обивателем».

– З якою ж метою приїхали ви до Союзу РСР? – зацікавився слідчий.

– Нестримно потягло в рідні місця. Виклопотав собі закордонний паспорт і прибув як турист. А ви що, пан слідчий, хіба проти туризму? – перейшов у наступ Лук'янов.

– Я за, – посміхнувся слідчий. – І сам люблю помандрувати.

– За що ж мене затримали?

– З вбивство радянської громадянки Пройдакової та її дитини.

– Пройдакова? Навіть прізвища такого ніколи не чув!

– Можливо! Не завжди вбивця вимагає у своєї жертви анкетних даних…

На першому допиті про Лук'янова, звичайно, знали далеко не все. Але його участь у вбивстві К. Пройдакової та її дитини було встановлено. Коли «турист» їздив по краях, які мав нахабство називати рідними, до працівників органів безпеки звернувся похилого віку чоловік. Переступивши поріг відділу КДБ, він повідомив, що випадково зустрів людину, яка була фашистським карателем. Цей садист намагався зґвалтувати Пройдакову, а коли та почала чинити опір, по-звірячому вбив її, а потім приколов до підлоги багнетом її немовля.

– Як його прізвище?

– Хіба він говорив!

– До якого карального органу окупантів належала команда, що була тоді з ним?

– І цього не знаю. Та обличчя ката запам'ятав на все життя: спочатку спотворене скаженою люттю, а потім таке спокійне, ніби нічого не сталося. Товаришу дорогий, не розпитуйте мене довго, хапайте його, проклятого, потім розберетеся, запевняю: це він!

Але за катом поки що ніхто не погнався. Чекісти лише попросили свідка дати прикмети опізнаного ним карателя, сказати, у що він одягнений, чи є інші свідки злочину…

Вже вийшовши на вулицю, дід повернувся знову:

– Я хотів звернутись по допомогу до міліціонера, щоб затримав карателя, але вбивця сів у машину і поїхав. Авто ніби не наше. Марки не знаю, а номер за пам'ятав. Ось він…

Це прискорило пошук. Доки «турист» мандрував на території нашої країни, його фотографія, в числі інших була пред'явлена свідкам злочину. І всі вони, без вагань указали на фото Лук'янова.

«Германа Михайловича» затримали. Звичайно, органи державної безпеки могли і без зізнань злочинця встановити справжній його «послужний список». Та Лук'янов сам допоміг зробити це, випадково назвавши на одному з допитів те фатальне прізвище: Долл.

Тоді й попросив полковник Максимович папки з архіву, досьє Лук'янова років війни. Слідами старих повідомлень Клинченка та Астрова пішли слідчі. Вони розшукали не тільки сотні свідків варварських «акцій» підлеглих зондерфюрера Долла, а й багатьох потерпілих, яким пощастило вирватися з гітлерівських катівень; знайшли явні й приховані могили жертв фашистського терору. І коли ці могили розкопували, щоб гідно поховати останки загиблих радянських патріотів, патологоанатоми встановили: останки належать людям, які загинули від насильства після страшних знущань. Чимало розповіли трофейні документи фашистських таємних служб, захоплені радянськими військами під час втечі гітлерівців.

Коли Лук'янову пред'явили неспростовні докази вини (а на очних ставках зрадник бачив людей, яких давно вважав покійними чи просто викинув з пам'яті), він жахнувся. Не того, що накоїв, а масштабів відповідальності. Думав: усе забуто. Хіба інакше наважився б, хай із закордонним паспортом, зробити таку собі прогулянку в місця, де піддавав вогню й мечу цілі селища?

Ворогом утік він од нас, таким і залишився. В таборі для переміщених осіб у Мюнхені, а потім у Бельгії брав участь у діяльності різних антирадянських організацій, починаючи від створеного ще Альфредом Розеибергом при «Східному міністерстві» Калмицького націоналістичного комітету і до білогвардійського «Народно-трудового союзу».

Програма тієї чи іншої організації не мала для нього значення: аби була антирадянською. Лук'янов не шкодував ні грошей, ні часу, щоб вилити свою чорну ненависть до радянського народу, гавкнути на Країну Рад з першого-лІпшого підворіття.

У ФРГ, де в 1957 році проживало тільки сто калмиків-емігрантів, існувало «Буддійське товариство». На гроші німецьких реваншистів та ряду імперіалістичних розвідок воно провело галасливий мітинг «на захист поневолених народів Росії». На мюнхенське збіговисько примчав і Лук'янов з Бельгії, щоб виголосити промову відповідного змісту.

Отакий він без машкари, «мирний обиватель» і «звичайний турист».

Те, що відбулося далі, нагадувало ланцюгову реакцію. «Дотик» слідства до справи Лук'янова відкрив шляхи до багатьох інших абверівців. Шляхи не торовані, нелегкі, не такі, що підходь, бери, сади на лаву підсудних. Спіймати фашистського ката іноді легше, ніж знайти неспростовні докази його вини. Особливо, коли вони, ті докази, приховалися під нашаруваннями часу. Тоді слідчий діє, як археолог: обережно знімає шар за шаром пласти років, щоб побачити й показати суддям злочин таким, яким він виглядав тоді, коли був вчинений,

У крові жертв недолюдки намагалися втопити страх перед неминучою розплатою. Та вона, та священна розплата, невтримно йшла до них ще в роки війни богатирською ходою червонозоряного солдата-визволителя. А сьогодні її невідворотність гарантують політична пильність радянського народу і невтомні пошуки наших чекістів, які поруч з благородним обов'язком по охороні безпеки Вітчизни виконують ще одну, високогуманну місію: розшукують і знешкоджують тих, хто чинив злочини проти людства.

Настав день, коли полковник Максимович і його помічники поклали на стіл правосуддя обвинувальний висновок у справі головних карателів із «корпусу» Долла. Не було в цьому списку лише прізвища зондерфюрера. За непідтвердженими даними з щоденника Пецюри відплата настигла його раніше: в день визволення Кракова від німецько-фашистських загарбників: Долл був розчавлений гусеницями радянського танка.

За непідтвердженими даними… А чекісти – лицарі точності. Кати з гестапо, абверу, ОУН, які лютували на радянській землі, відомі поіменно. Пошук фашистських карателів триває.

Знак Почесного чекіста № 1 Колегія ДПУ вручила Феліксу Едмундовичу Дзержинському. На посвідченні до цієї нагороди стоять слова, що визначають достоїнства, за які вона видається: пильність, рішучість, хоробрість. Ці якості були притаманні дзерживцям і в період Великої Вітчизняної війни.

Чекісти створили, як свідчать історики, щільний і надійний заслін від проникнення ворожої розвідки до штабів радянських військ, до важливих життєвих центрів нашої країни. Гітлерівцям не вдалося здобути плану жодної з великих операцій радянського командування. Більше того, з кінця 1941 по травень 1943 року для передачі ворогові дезинформаційних даних використовувалося 80 радіостанцій фашистської агентури, викритої органами державної безпеки в нашому тилу.

В той же час органи державної безпеки розгорнули широку розвідувальну, контррозвідувальну і диверсійну діяльність в тилу ворога, подавали велику допомогу нашим Збройним Силам у проведенні бойових операцій проти фашистських військ.

Давно змовкли громи Великої Вітчизняної війни. Спокій панує нині на наших кордонах. Завдяки мудрій зовнішній політиці КПРС, яка успішно втілює в життя грандіозну й величну Програму миру, на небосхилі лишається дедалі менше хмар «холодної війни». Та не перестає існувати фронт, який називають незримим, невидимим, таємним. І сутички на ньому загострюються, бо імперіалістичні розвідки ведуть тепер проти табору соціалізму підривну роботу не лише в сферах політичній та військово-економічній, а й активно включилися в ідеологічну боротьбу. їх функцією є підміна боротьби ідей, в якій імперіалізм незмінно програє, психологічною війною.

Одним з теоретиків психологічної війни виступає знайомий уже читачеві цієї книги колишній ідейний керівник карального батальйону «Нахтігаль», військовий злочинець і запопадливий німецький реваншист Оберлендер. У мілітаристському журналі «Штальхельм» він подає «технологію» цієї війни, в якій змішані елементи шпигунства, наклепів і облудництва: «Це, твердить він, війна без чітко визначеного початку. Вона не оголошується як звичайна війна. Навпаки, відбувається майже невидимо, з допомогою пропаганди, шляхом інфільтрації ідей, шпигунства. Ця війна тим ефективніша, чим непомітніше ведеться…».

Апарати імперіалістичних розвідок націлені сьогодні проти країн табору соціалізму і насамперед проти Союзу РСР. Поряд з традиційними підривними діями – вербуванням агентів для шпигунства та диверсій, вони намагаються поширити відповідну дезинформацію, підлу й підступну ідейку «дегероїзації», щоб у майбутній війні, як писав американський журнал «Кольєрс», не було «Молодої гвардії», Космодем'янських і Матросових.

Ідеологічна боротьба загострюється, форми її ускладнюються. І це вимагає від кожної радянської людини посилення пильності, більшого вміння оцінювати факти і явища життя з класових позицій, не допускати пасивності, благодушшя,. компромісів, самозаспокоєності в-боротьбі з нашими ідейними ворогами.

Саме цьому і вчить подвиг радянських розвідників, описаний на сторінках книги, яку хочеться донести до читача, як естафету від славних солдатів невидимого фронту…

Оглавление

ПЕРЕДМОВА

ПРОЛОГ

ТРОЄ З ОДНОГО СМІТНИКА

ЗУСТРІЧ З «КОЛЕГОЮ»

У ЛІГВІ АБВЕРУ

ВІЛЛА НА АЛОЇЗЕНШТРАССЕ

КОРАБЛІ ПІД МАШКАРОЮ

ТАЄМНИЦЯ БЕСКИД

«БРАНДЕНБУРГ-800»

ТРИВОЖНИЙ СВІТАНОК

У «ШТАБІ ВАЛЛІ»

НА ЗВ'ЯЗОК З «ШУКАЧЕМ»

СЛІДАМИ ЛЕГІОНЕРІВ КАНАРІСА

САЛОН ФРАУ НАТАШІ

ПОПОВНЕННЯ

ВТЕМНУ

ВТЕЧА

ЗОНДЕРБАНДА ДОКТОРА ДОЛЛА

ПОСТРІЛ У КАБІНЕТІ

НА БЕРЕЗІ ЛАГУНИ ФРІШГАФ

ОСТАННІЙ СТРИБОК ФОН ШЕЛЛЕРА

ВІДПЛАТА – НЕВІДВОРОТНА (Замість епілога)