Мама Маріца — дружина Христофора Колумба [Марія Василівна Матіос] (fb2) читать постранично, страница - 3

зашкребе в нічну шибу її колись завжди усміхнений Христофор, чи не прийде у тривожний сон бодай для прощання.

Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки.

Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.

Срібна від холоду чи місячного блиску земля, здавалося, тремтіла за вікнами осиротілої хати, а розпатлана Маріца вдивлялася в нічні контури сонного містечка — і чула, як велика лінь і повний сон розуму змагають її сплакане тіло.

Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі, слухаючи моторошний шелест дерев над головою чи недоречні співи цикад у цвинтарній траві, а потім вернутися додому — і до самісінького ранку просидіти під стіною із складеними в замок руками на округлому животі.

Ніхто не діймав Маріцу ні особливим співчуттям, ні надмірною увагою.

Христофорова сестра, обкладена трьома дітьми й п'яничкою-чоловіком, на перших порах чи не щодня навідувалася до неї, а після сороковин приходила раз на тиждень. І то чи не лише для того, щоб поплакати над своїм безталанням.

Близькі сусіди жаліли Маріцу, але якоюсь особливою жалістю — поводили себе так, нібито нічого взагалі не трапилося:

теревенили про місцеві новини,

стиха лаяли порядки,

нарікали на нестачі,

але ніколи не торкалися найболючішого — Христофорової смерті.

Тому найлегше Маріці було на роботі. Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. Вічно замурзані малюки з радісними вересками щодня обліплювали свою виховательку, а особливо сміливі просили доторкнутися до її круглого, як м'яч, животика.

І коли тепла дитяча ручка на мить затихала на вивершеному Маріциному животі, в якому вже впевнено буцалося нове життя, жінці здавалося, що цієї миті в ній одночасно вибухають веселі — весільні — скрипки й розсипається на тріски флуєр від своєї одвічної туги, до часу затихлої в його мініатюрному дерев'яному тілі.

Тоді ланка затерплою долонею прикривала теплу дитячу ручку, на мить заплющувала очі, гамуючи голос нібито з потойбіччя, — і слухала, як б'ється в ній її власне серце і серце їхнього з Христофором плоду.

Ця невчасна, недоречна, безтямна радість до краю знесилювала жінку, бо так не в'язалася ні з чорною барвою її вбрання, ні з чорним її думанням.

Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор — і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.

І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.

А згодом іти до роботи не було потреби — Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.

І тоді весь світ остаточно впав на Маріцу всіма небесами й громами.

…ЧЕПЧИКІВ І ПЕЛЮШОК Маріца не купувала, дитячими соками не запасалася.

Вона днями лежала на дивані й дивилася в стелю.

Час до часу її викликали в амбулаторію, брали аналізи, наказували багато рухатися, щоб не розгодовувати й без того великий плід.

Жінка уважно слухала, на знак згоди кивала головою — а вдома лягала на диван і тупо дивилася в стелю.

Але якогось дня, вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван — та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось — і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги.

Чи хотіла налінуватися на все життя?

Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?

Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки — час виношування нею нового життя…

3

СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля, невміло плямкає губами біля потемнілих, набухлих її пипок, намагаючись висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок.

І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.

А за мить шукала в собі